Ти знов не спиш і зірка твоя дружка, що у ночі на не спить з тобою, марить теж.
Тебе у нічку темну проводжає , до царства сну, веде дорогою без меж
Тим битим шляхом , що проходять твої думи, тим маревом нічним - де муки й забуття.
Там твої думи й зраджене кохання. Там біль. Там плач. Ненависть там. Нема життя.

Пустеля там. Лише ненависть проростає. І ту любов, що деревом цвіла,
Вона отруює її, вона вбиває. Там тільки злість бутоном чорним зацвіла
Там сонце вже давно не сходить у пустелі , лиш вітер перекотиполе поганя
Це мертвих край . Це зраджених та вбитих. І в ту пустелю тебе зрада заганя

Усі корони світу
двосторонні:
коли себе вважаєш у короні,
хтось бачить лиш ковпак із бубонцями…
Такий вже світ.
Він грається із нами.
Ти одночасно
блазень і король,
травесті,
фон,
і другорядна роль,
і в залі переповненій
глядач.
Але не сценарист.
Отож пробач
собі імпровізації невдалі.
Одне відомо,
завжди «буде далі»:
і в Судний День зігравши роль мерця
ти не побачиш п’єсі цій кінця…

Прагнеш вірша на свою адресу?
Ще здійсняться мрії і твої,
Тільки закохайся в поетесу,
І у себе закохай її.

Вірш вона напише, на повірку
Весь із ніжних, щирих, гарних слів,
Ну, а може навіть цілу збірку,
Для звитяжця справи почуттів.

- Чи це перша? - Ради інтересу
Поглядом ковзни уздовж полиць.
- Вже десята, - скаже поетеса,
Мрійно задивившись горілиць...

Ну що, вертепе?
Ось я тут, стою.
Скажи-но: рампи
зліва а чи справа?
У мене блазня роль?
Готуйте "браво".
Останній штрих і грим...
Уже іду.

А роль царя?
Хто грає роль царя?
Стривайте, я
приміряю корону...
Чи личить?
О!
Злетіли треті дзвони...
для шоу... Що ж...

Чи я, чи роль моя?

Життя не відкладається на потім,
Бо час не повертається назад.
І доки ти не усвідомиш хто ти –
Зостанешся рабом своєї плоті
у мороці чужих світів і правд.

Старий сидів,
так схожий на святого,
немов зійшов з ікони – і застиг.
І листя, ніби купу викупного,
складав смиренно
парк йому до ніг.
Негода краплі
кидала на руки,
гінке гілля
гойдала навмання -
сама гірка
поезія розпуки
у сірім світлі гаснучого дня.
А він, разюче схожий
на святого,
застиг, як знятий
з вічного хреста,
і мовчкома блукали
біля нього
ворони, вітер, дощ і самота…

Спину день показав.
Мла упала на путь.
На рипучих возах
Чумаки сіль везуть.

В них нема ватажка,
Ні меча, ні стріли,
А дорога важка,-
Ледве тягнуть воли.

І не скоро вони
Добредуть до селитьб, -
Ген, понад ясени,
Їхній шлях простеливсь…

Небеса, - як сльоза.
Перламутрова путь.
На блискучих возах
Чумаки даль везуть.

22.10.13

Моя душа так проситься в Карпати,
Так проситься вернутися у юність,
В обійми їх лісів… Ти, знаєш брате!
Тоді були ми чесні і безумні
І рвалися до волі через терни,
Крізь буревії політичних гасел,
у русі очищаючи від скверни,
свою країну, змучену окрасу…

Десь там, високо, ми зловили вітер,
і вільнодумства гір гіркий озон…
Це варто знов згадати, саме звідти,
бажання змін імперських забобон…

Моя душа так проситься в Карпати.
Бо знову щось не так і не туди…
Гайда, ковтнемо знову волі, брате,
Й очистимо країну від орди!
І звільнимо її від казнокрадів,
Від знахабнілих вкрай міліардерів…
Вставай, мій брате, і в селі, і в граді,
Не треба нам чужих місіонерів.
Нам вдосталь сили віднайти в собі,
І зрушити фортеці «темнолісся»,
Достатньо в наших генах боротьби,
Ще зазвучить і наша нова пісня!

Як добре: осінь відмиває бруд,
зчищає пил, нанесений вітрами,
й кохання очищає від облуд
своєю зверхністю над бур’янами.
Вигукують і тихнуть голоси
усіх прощань закоханого літа…
Крокує до загибелі краси,
ця осінь, - златовласа Афродіта,
з солодкою усмішкою в устах,
злегка сп’яніла пристрастю прощання…
За нею пролітає суєта
луною журавлиного гортання…
І тільки геть знеможена душа
чекає на очищення до Віри,
заглибивши в коріння лемеша,
готова все віддати на офіру…

Осінній вечір.
Пляшка на столі.
Фужери, чарки, тарілки -

Одначе,
а тіло де?..
Пропало, Боже мій!
Ні, під столом хропить,
ледаче...

А я розмріялась: сьогодні - я твоя! -
І мріяла до самого світанку,

А ти напився, вибач, як свиня,
і не залишив на столі ні склянки,
ані шампанського
(а це ж моє бухло!),
все м’ясо з'їв й салати -
й філіжанки
не дочекався кави -

лиш мені б на зло!..

Їм шоколад.
Самотня.
Не коханка.


22.10.2013

Школа. Вітер вирує. Вперед.
Опинюся у спокої скоро я.
Помічаю: а двір – кабінет,
Стадіон, бачу, аудиторія.

У якій викладач – молодик,
Учениці – тополі оголені.
Він проходив крізь них! Я утік
Переляканим парубком-оленем.

Я б і гіршим навчився дивам,
І за те не раз долю поцьомаю,
Що утік я і не побував
На уроці із магії чорної.

Я б і більшим навчився дивам,
І за те не раз долю я вилаю,
Що утік я і не побував
На уроці із магії білої.

2008-2013

Чи то така вже наша доля,
Чи ми такими є самі,
Що ані радощів навколо,
Ні блиску світла у пітьмі?
Щораз, довірливі, як діти,
Знамена носимо й хрести,
Коли лукавий хтось і ситий
Іде до власної мети.
Адже стояли на Майдані
І щиро вірили словам,
Що скоро дійсністю постане
Те, що намріялося нам.
Та не судилось, не збулося,
І не поліпшало навкруг.
Наївні – мучимося досі
І потерпаєм од наруг.
Ждемо, чекаючи на диво,
Зігнувши спини від образ, –
Що хтось у натовп галасливий
Збере ось-ось ізнову нас...
21.10.13

Жив-жив чоловік,
Бац!-помер чоловік.
Прийшов чоловіку, як кажуть, гаплик!
І мудрість у тім є народна велика,
Що кожен свого все ж діждеться гаплика!

Гаплик-це кабздець,
А кабздець - це гаплик,
Нехай ти міцний і здоровий, як бик,
Хоча й щонеділі свічки в церкві став,-
А від гаплика ще ніхто не втікав!

Нехай в тебе є золотий унітаз,
Нехай п'ять жінок тебе люблять за раз,
Нехай Папа Римський - твій корєш, і все ж-
Від гаплика ти все'дно не втечеш!

Хоч їж різні бади для моці і сили,
Хоч пий молоко від святої кобили,
Хоч нафаршируйся увесь часником-
Та не розминутись тобі з гапликом!

Про це можна було б писати й писати,
Складати сонети, етюди, кантати,
Та з гапликом - як з усім і усюди:
КращЕ раз зустрітись, ніж сто раз почути!

Кукурікаєм –
кожен за власним тином,
але сонце не сходить і досі...
Додивляй свої сни немовлятські,
державо-дитино,
в темнім запічку долі, в гарячому просі.

2008

там ніч брову зламала об зорю
над смоквами над зморшкуватим листям
де ти звіряла все каламарю
паломникам і випадковим числам

у хижах спав приземкуватий мир
до сповідей північних неохочий
а він бджолою став а він крильми
підважив камінь розпросторив очі

та й полетів над смоквами а ти
сама собі щось плачеш у алькові
і майже чуєш як із темноти
співають шовком сходи світанкові

2013

Ось я і затих.
Занімів. Як гичка.
З радощів земних -
у альбомі звичка.

Звичку не зітреш.
Навіть якщо зовні
як волом ревеш
(ясла знов не повні)*.
Тішуся зі снів.
Непогана звичка.
Згаяних років
ще не одиничка.
Тішуся з краси,
тішуся з роботи.
Тішуся в рази
радіочастотам...

Все. Адью. Я стих.
Звичка-чоловічок,
що з усіх земних
народився звичок.


22.10.2013

Йшов по воді, не тонув,
тільки човгав підошвами.
Він би поплив, та не вмів, і тому ішов.
Спека була, і човни розсихались дошками.
Риби хвостами торкались його підошов.
Спека була. Там буває вона і в березні.
Важко за сонцем хвилинам тримати лік.
І вурдалак, задихаючись, біг по березі.
Біг і кричав, аби Ти озирнувся вбік.
Тільки слідів на текучій воді не лишається.
П’яні рибалки човнами загрузли в брід.
Був там сліпий. Він казав, що йому ввижається
Постать прозора, що йде по ріці на схід.
Той, що не Ти, очманілий від криків півнячих,
Бився на хвилях, та тіло не йшло під них.
Жовк і хрипів, і вони угинались, пінячись.
Він би догнав, але Ти вже за обрій зник.
“Зле мені, Господи. Зле мені, зле мені, зле мені…
Шерсть вигасає, і сльози мої руді.
Я ж той останній із мудрого Твого племені,
Хто, як і ти, не уміє тонути в воді…"

Не один герой поліг,
визволяючи барліг.

2013

Буває, доля сказиться нараз. –
Усе… Кінець…Навік упала клямка…
Тендітний промінець надії згас…
Роз’ятрює до ран життєва лямка…
Тоді навідмаш відкидаєш біль,
а розум верховодить почуттями,
і скруху вимітаєш звідусіль,
жартуючи впереміж зі сльозами.
А там, дивись, брунькує вже весна,
душа зароджує нову, живучу, парость…
Вчорашня чорна смуга – як мана –
у закутку свідомості зосталась…

2011 (21.10.2013)

Ланци паперові -
Розкраяне слово,
Той вдих випадковий,
Що ляже в основу.

Забуті промови,
Афіші святкові,
Наповнять у морок.
Чи скінчиться скоро?

Чи тісно у слові?
Ланци паперові
Тримають за мрію.
Чи діяти смію?
2013

Кипить у гримерці життя
Невтомна робота щоднини.
Зажуреним тлом самота
Вражає обличчя людини,
Згин усмішки в кутиках уст
Кладе штрих любові земної,
І зморшки стихійних спокус
Отримує лоб в непокої .
Висків попеляста гуаш -
Запилення літньої квітки.

По сцені за типом типаж
Іде в «нікуди» із «нізвідки».
Обрамлені ролі усі
Небесним єством режисури.

Засіюють лан татусі,
Змітаючи барви похмурі,
І зрощує лоно матусь
П’єс дальніх і ближніх колосся.

Продюсер і критик - Ісус.

Чи, може, мені так здалося?..

21.10.13

А ти й не бачиш — я стою за шторою.
Мене нема уже четвертий день.
А над твоєю свічечкою хворою
Глухий годинник кашляє і йде.
Ялинка наша мружиться до місяця.
Літає в сні наш добрий древній кіт.
У цій кімнаті Всесвіт не уміститься.
Навряд чи в ній уміститься і світ.
Згасають тіні. то твій Ангел дмухає.
То замерзають Ельмові вогні.
Іде годинник. сніг іде. ти слухаєш?
Мене немає. холодно мені…

***
Не зачиняйте вікнам світ.
Хай дивляться в дощі.
Хай небеса стікають з віт
На ваші на плащі…
Я — той, хто трохи змок і змерз.
Це теж важлива роль.
Зі мною згідний бурий пес —
Противник парасоль.
Завершать зорі свій політ
На дні калюжних плес.
Не зачиняйте вікнам світ.
Там я і бурий пес.

***
Віктору Цою,
цитуючи Олександра Башлачова

За вікнами дощ, за вікнами дощ.
На вікнах пітьма і цвіль.
Болить? — ну і що ж? Болить —
ну і що ж?
Який це, до чорта, біль?
А світ, як колись. А світ, як колись…
Святий до самих основ…
Ну, що ти… Не плач. Лежи і дивись,
Як горлом іде любов…

Ось, не жінка, і не дівка – помідора,
І не товста, не червона, не потвора…
Додає словами фарби у салатик
І не соромно гостей до столу звати.

Обережно куштувати необхідно,
Бо плями виразів її буде видно.
А як пратимеш – згадаєш «маму й тата»,
Гостру на язик цю помідору кляту.

20.10.2013

Не бажай і не мрій. Невкорінені долі летять
горобцями – в небесний кулак із покривленим пальцем….
Та хапуга в тобі, той в утробі покараний тать
не подужає смерті зірок чи надірваних танців

на невидимій палі, на сміх сторожких глядачів…
Перерізані очі стежок виглядають падіння.
Білий мамонт світанку на холоді сивім спочив
(то – саванна чи саван, – цей холод?) Сова з павутиння

тіні місяця в ранок влітає – у прірві зника…
Угамовано вітер, як лапи тварини – в панчохах…
Не бажай, не проси, і примов не губи з язика –
їхні човники гинуть у суші схвильованій. Човгай

кроком карлика по закатованих ребрах доріг.
Повз людей, що – красиві та дикі, неначе наскельні
скорпіони та бджоли. Не слухай, як спить носоріг
білосніжного сонця у божій щасливій майстерні

(тільки – після погрому, що вік йому – пра- і пра-пра…)
Хай життя пробринить по тобі, мов колеса підводи,
що везе мертв’яків на схід болю, де чорна ріка
їм дарує дива неземної пекучої вроди.

Ні, не слухай колес. І води тої марно не клич.
Пам’ятай, що кожнінька сльоза – то цеглинка Синаю.
Буде ранок пастися колись, наче мамонт, і в піч
світанкових небес докладати хмизинки Немає-

Днів-а-Ночі-Були (ті кущі загули-віджили…)
Буде ґвинтики дум випускати твій внутрішній логік
у той день, коли трави злетять на вечірку джмелів,
і піски у воді подолають розчинні жалі,
і – чи дерева погляд, чи тихі кропивні пологи

золотавими квітами світла, – ці діти Мари, –
доброзичливо мачуху кинуть. І рушать у тишу –
перевчати вуста темних скель у зміїній ікрі
на пісні солов’їв, малювати свята на корі
пересохлої усмішки стежки. І очі вже інші

виглядатимуть крок переможця, що гоїть усе –
і себе, і повітря, й земні та небесні щедроти…

Не бажай. Не проси.
Б’є вода у небесний басейн –
зустрічає з пустель гамірні невеличкі народи,
між яких – горобці, горобці твоїх марень і мрій…

…а тепер – говори. Про що хочеш. Тепер – говори.

Час розвіяв запахи солодкі
І помалу зблідли кольори.
Ностальгії зроджуються нотки
В ці осінні, довгі вечори.
Не роки пройшли – десятиріччя,
Мов коней пробігли табуни.
Силуети, постаті, обличчя
Затіняє морок давнини.
Де тепер ви, хлопці і дівчата,
Непідступно горді і смішні?
Від могил уже земля горбата –
Близько час призначений мені.
Сновигаю пам’ятю в минуле,
Бо останні мрії загубив,
Бо немає віри, що почули
Мене ті, з ким щойно говорив...
20.10.13

Закохався Мойше в українку
(Та була красуня вищий клас!) -
Хоче взяти заміж… На вечірку
Дівчину він кличе повсякчас.

Відмовляє українка Мойші:
«Як на вулицю з тобою вийду я?
Ти в ярмулці, носиш довгі пейси –
Засміє мене моя сім’я.»

Але так її кохає Мойше, -
Боже милий, я тебе молю! –
Що ярмулку викидає зовсім,
Пейси зістригає без жалю.

(далі - видалено самоцензурою)


21.10.2013

в коридорах твоєї влади
скрізь паласи м'які гамівні стіни
вхід як пастка як вік
позаду
у безвихідь по зраду — взуття змінне

неприймальні для неприйнятних
секретарки як плід несуть секрети
все на черзі на все чекати
гетсиманський не-сад а садизм
гетто

в кабінеті приймаєш
боса
у партер стаю
і я ж — у партері
я за тебе одноголосно
ти показуєш спиною на двері

... з коридорів як від кориди
від кармінного килимів назовні
опритомнів
десь за Мадридом
і бої — історія в Барселоні


2012

День ясний дотліває кленами
В попелищах багряних тиш.
Не судилося їм зеленими
Шаленіти від бур та хвищ.
Діаманти спадають росами,
Там, де іній сріблив траву.
Над раменами сивої осені
Павучок натяга тятиву.
Заблищав у дзвінких калюжах
Молоденький ламкий льодок.
Сонце очі сонливо мружить
І не тягне вже в холодок.
Неозору блакитну далеч
Огортає вуаль юги.
Десь під лісом гвалтує галич
І ставок, наче шмат фольги.
Чи ж надовго така ідилія?
Може завтра впадуть дощі
Та повіють вітри задимлені
І доречними стануть плащі.
Може, завтра... А нині - затишно,
Хоч на серці зітхання сумні.
Мені завтра й болітиме завтрішнє,
А сьогодні... Сьогодні ще ні.

(Присвячується В.Б.)

У бар, на горнятко кави
Загнала погода зимова.
Там двоє мужчин цікавих
Вели між собою розмову.
- Красива?
- Так, звісно, красива,
Охайна і стильна.
До того ж
Привітна і дуже вразлива,
Сама ж не образить нікого.
- А очі?
- Великі, як вікна
У душу, що вабить розмаєм.
Жіноча в них туга одвічна
За тим, кого й досі кохає.
- Розкішна?
- Як сонячна осінь,
Хоча й на околиці літа
У мріях,
А сиве волосся
Морозом на скронях розквітло.
- Чи любить?
- Так, любить роботу,
Без неї не може і днини,
А по ночах плаче, достоту...
Та зранку до праці.
Мужчини,
Мабуть, іще довго б шептались
За кухлем пінистого пива.
Не втрималась я і озвалась:
- Скажіть, а вона щаслива?

10.10.2013р.

Кава збуджує, і безперечно, в цім зиск,
Та від кави, однак, піднімається тиск.
Кава має приємний п'янкий аромат,
Та вдихають його всі присутні уряд.
"Запросити на каву" - умовний сигнал,
Все б нічого, та звідки з'явився фінгал?
Каву носять у ліжко, щоб ранок настав,
Та буває для цього замало підстав.
Пити каву, чи ні, ти мене не питай,
Я тепер перейшов винятково на чай.

Маневрують парасольки
Вулицями міста,
Дощ - у ритмі аква-польки,
Крапельками твіста!

Какофонять перехрестя,
Жебонять калюжі...
Осінь у повітрі креслять
Жовтня крила дужі.

Облітає з віття ситець
У холодні жменьки -
Все, тепер лиш буде снитись
Літечко тепленьке! :)
(18.09.13)

Йшла лужком корівка.
Бачить: паперівка
За колючим дротом –
Не дістати ротом.
Кінь їй вслід ірже:
«Йде господар вже.
Як попустить він кийочком,
Паперівка вийде бочком».

18 серпня 2013 року

Небесних сутінків перкаль
Гасив поволі звуки міста.
Десь, вирвавшись на магістраль,
Авто намотували відстань.
Серед усіх турбот, проблем
Ніхто не бачив таємницю:
Летіла осінь журавлем
І жовтень вигравав на скрипці
П'янку мелодію прощань,
Що переплетена чеканням.
І смуток білий на очах
Безсило танув.
Гаптуванням
Проміння зблиснуло зірок -
Ніч розлилася на півсвіту.
І молодик за кроком крок
Ішов на схід.
Теплом зігріту
Ніс усмішку поміж пітьми,
Щоб загубити на світанні.
Бліді, натруджені дими
Вились у небо заклинанням.
І спокій теплий заповзав
Пухнастим кошеням до хати,
Яке забаглось раптом за-
Гойдати і заколисати.

16.10.2013р.

Своєї долі не минем,
Ти послана мені з небес…
І не об`їду я конем
Ту, з ким пов`язаний увесь.

Якої б не зазнав біди,
Куди б не йшов, не кидавсь я,
Є сила, що верта завжди
Ходу цю на круги своя.

В якій би твані не загруз,
Це зло усе одно мине…
І чари навіть сотні муз
У тебе не вкрадуть мене.

Я вірю в істину оцю,
До дна кохання келих п`ю
За той невидимий ланцюг,
Що щастям нам скував сім`ю.

20.10.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

у капелюсі – місяць і зірки
а де хати? хати посеред ночі
латають дух старих щербатих ночов
їм яблуко псалми співати хоче
та робиться від місяця гірким

на клямку осінь стиха налягла
і прочиняє двері : ніч і зорі
і капелюх що скинув тінь прозору
пів’яблука що покотилось горі
із рідного гіллястого кубла

осіннє серце плаче: ніч марна –
прохачка із обцюканим корінням
у реп’яхах волочить рам’я рінню
пів’яблука вгорі гірке нерідне
а з ночов місяць гілля постинав

Допий до дна
Без меду й молока,
Бо я смачна -
Гаряча і гірка.

Гірчинки суть,
Хто б що не говорив -
Не біль і сум,
А пристрасті надрив.

Рясним дощем
Заповню глибину.
Налий іще –
Смакуй мене одну.

Нам не до тями цнота до пори,
Бо де її початок, де кінець?
Що означає бал без мішури,
І втрата шкаралупи для яєць?

Те цибулиння, що вкриває нас,
Колись до решти позлітає вниз...
Аби душа постала без прикрас,
Потрібно їй освоїти... стриптиз.

Чманіє ніч
із жовтнем сам на сам,
і хмари купчить,
і на зорі дмуха,
а хтивий вітер
тішиться гіллям,
зрива з дерев
крислаті капелюхи.

Цнотливо-звабна,
пристрасно руда,
вечірнім сонцем
купана в принадах,
за ними осінь
заздро підгляда
і мріє про цілунки листопада...

рухом тіла і кола
шляхом бурі і птиці
розітнулося поле -
золота плащаниця

поле скоро розкрає
поле скоро розкриє
лебединого раю
припорошену шию -

щоб по ньому возами
покотилися звільна
заплітання весільні
умлівання постільні

2013

Мы вышли в океан любви,
И мы теперь одни,
Как парус без причала.
И помощи нам нет –
Погасли маяки.
Но мы уйдём,
И всё начнём
Сначала.
Закончился наш штиль,
Сменяется он штормом,
Пред ветром столь суровым
Мы вряд ли устоим...
Но, повинуясь злому року,
Вперёд, к опасности бежим.
Не видя дальше носа,
Хотим вдвоем объять весь мир.
Но лучше в преисподней вместе быть,
Чем в рае неизвестностью томиться.
Прости,
Я не готова всё забыть.
Но скоро шторм,
И скоро всё решится...

И вот уж молния блеснула,
И сердце, - как струна:
Один неверный шаг –
И тьмой накроет буря...

Но нет! Мы выстоим тогда!
За каждый час, за каждую минуту!
Пусть даже разорвутся небеса, -
Им не накрыть нас мглой разлуки!


2012

Сумно тобі батьку, хоч квітки в долонях.
Напевно згадав ти минулі роки,
Коли тобі квітку дарувала доня...
Кому її нині подаруєш ти?

Вертаєш в минуле і там віднаходиш
Діточок маленьких, їх матір, себе...
Тоді був сильний ти. Кипіла молодість
Все там залишилось, де нема тебе.

Що було, минуло. Завітала осінь.
Діточки у світі. Дружина в землі...
Ждеш, коли приїдуть рідні твої в гості.
В думках їм готовиш чисту, свіжу постіль...
Протер з лиця сльози. Важко в самоті,
Хоч квітки в долонях, а сум у душі.
18.10.2013р.

О, то була епоха із епох!
Після страхіть війни і жнив голодомору
країна сіяла чумизу і горох,
кукурудзяно пхнулася все вгору
і вгору – вище горя і гори,
що звалась по-біблейськи Араратом...

Здіймала осінь в небо прапори,
вінчаючи труди врожайним святом.
...Село дивилось журавлям услід,
мов говорило: не журіться – що вам
до того, що якийсь там Леонід
саму епоху знищить
і Хрущова?!

А я, солдатик, свій сухар гризу
в казармі, в тиші тиш, після "відбою" –
хропе вгорі сержант,
а я – внизу –
безмежно задоволений собою.

2007

Я иду под зонтом,
под осенним дождём,
Я иду не спеша и
молчу.
Потому, что живёт
осень в сердце моём,
Насладиться я ею
хочу.

И слезинки дождя
равномерно с зонта
Потихонечку катятся
вниз.
А вокруг –
потрясающая красота,
И багряный
кружит меня лист.

Он лежит во дворе,
он и в парке лежит,
Восхищая своей
красотой,
И асфальт этой самой
листвою покрыт…
Мне запомнится
осень такой…

Цнотлива абрикоса до пори
у шатах красувалася – ти ба!
Та ловеласа-леготу порив
умить із неї платтячко зірвав.
Незчулась, як – о лишенько - нага,
соромиться, нещасна, хоч умри,
а осінь насміхається, карга:
«Звикай, красуне, - час і на стриптиз…»

19.10.2013

Ти лише послухай,
як співає Осінь;
Ти лише поглянь
на море жовтих трав;
Як кружляє листя :
я марю ним сьогодні!
Сонце світить ясно -
Жовтогарячі дні.

Ти лише поглянь
на небо це прозоре,
Так би й полетіти
у його далечінь!

Та ти все бачиш, чуєш...
Що я тобі скажу?
Ти сам усе відчуєш,
а я допоможу...

20. 10. 2013 р.

пародія

Вересень хропе, "забив" на свято,
А День Знань без нього – ніц не варт,
Серпень носом шморгнув винувато
І на мигах показав – фальстарт…

Причастились вчора – нині будень,
Рік удався непутящий – жах!
Ось без черги тупо преться грудень,
Лютий тихо лазить по кущах.

Липень здуру затягнув колядку
Аж корона з клена – геп до ніг!
Ех, давно уже нема порядку –
Буркнув січень, пчихнув і приліг.

Жовтень пензля не віддасть нізащо –
Теж заснув, але трима в руці!
Кожен місяць – не якесь ледащо,
Просто… козакують місяці!


19.10.2013

Коли навколо ані друзів,
Ні ворогів уже нема, –
Я відчуваю як байдужість
Вповзає в душу крадькома.
До серця тулиться, неначе
Кваплива зморшка до чола,
Така управно-нетерпляча,
У самовпевненості – зла.
Гніздиться, шастає і цілить
Повсюди гноєм метастаз, –
Вони розходяться по тілу,
Як спазми болю від образ.
Отож, як сили я не пружу, –
З цього не виберусь ярма,
Яке гнітить мене без друзів,
Бо ворогів – давно нема...
19.10.13

Моє кленове золото -
оту красу осінню -
згорта двірник байдужо.
Ще й бурка невдоволено
такому насмітінню,
мовляв, багацько дуже.

Зішкрябує мозаїку
із мокрого асфальту
і вітражі зі шибок...
Заспішені прозаїки
в демісезонних пальтах
не чують злотих рибок...

А, може, все це навпаки:
і лантухи всеповні
коштовностей достиглих
переодягнений, незлий,
а добрий гном-надомник
переплавлятиме
у сонечко
весни?...


20.10.2013

А у мене такий боксерський тато!
І каже містер Бокс: "Їх не багато.
Обидва - всі Кличко."
Я сяду до байдарки з татом радо.
Бо фініш - не якесь там Ельдорадо...
Нокдаун. Плюс очко.

Нехай сьогодні у страхіття свято,
зі мною (як завжди) боксерський тато.
Страхіття, хочеш бокс?
Я виросту і нагадаю тата.
Таких, як він із братом, - не багато
(такий ось парадокс).

А доки я росту, я вчу науку:
беру свої роки в боксерську руку.
І власну совість теж.
Про смуток і образи - ані звуку.
Бо тато - чемпіон.Бо тато - чудо.
Бо я Кличко є (є ж!)

20.10.2013

Любов- Таке жорстоке почуття
Так серце защемить коли її побачиш
Вона пройде повз тебе як життя
І ти старий та кволий лиш заплачеш

Коли весна квітує й днем радіє
А твоє серце смуток наповня
Коли залишилась від неї тільки мрія,
Та біла мрія в темнім світлі дня

Коли без неї морок прилітає.
Він лиш нагонить чорних круків клич
Коли розлука серенади заспіває
Там на могилі, де навіки ти лежиш

у цій могилі ти покоїшся із миром
З коханням прийнявши нерівний бій
Воно глумилося над твоїм білим тілом
І твоє серце як трофей віддало Їй

Отій, красуні, що любив безмежно
Що дихати без неї не хотів
отій що взяла твоє серце обережно
Та вкинула в вогонь фальшивих слів

Вона обманом твою душу взяла
Вона крутила ніби револьвера барабан
Вона табе усього витрачала
На забаганки та гіркий обман

Прощай мій друже брат по крові
Тепер я спокій в серці не знайду
Тепер і я стаю на бій з любовю
Якщо загину, то зустрінемось в раю!
2013р