Все больней и больней каждый раз отрываю
Оплетенную душу корнями в душе.
После наших коротких прогулок по раю
Грешный мир - безысходной печали клише.

Мне там пусто одной. Рай наполнен тобою -
Этот ласковый голос, волнующий взгляд...
Я мучительно так упиваюсь любовью,
Что порой непонятно, где рай, а где ад.

Воскресаю - и снова за нас умираю,
Мне нести этот крест, не отдам никому.
После наших коротких прогулок по раю
В грешный мир я тебя никогда не возьму...

2008

Далеко поза небом, поза тим,
де сива хвища, де солона осінь,
Марія стереже чиїсь хрести,
і все чекає невідомих гостей.

А ми йдемо, як венами туман -
не світимось, не світим, не ярієм...
Тримає нас руками обома
над прірвою розхристана Марія.

Куди падем? І нащо ми тобі -
вже ні табун, ні зграя, ні отара...
Марія миє руки голубі
і розсуває почорнілі хмари,

бо хтось гукав, а чи приснився хтось?
Отара ж прийде? Виноград дозріє?..
І хто спитав би - над чиїм хрестом
всю ніч невтішно плакала Марія...

2013

День був занадто сонячний,
Настрій був надто піднесений,
Десь поміж ясними скронями
Тихо помер теплий вересень.

День - він уже не лагідний,
Настрій уже заморожений,
Тільки крокує левадами
Привид зливової осені.

Може, справа не в холоді,
Певно, що справа не в сирості,
Просто душа не знеболена,
Просто побачила привида.

Знову дарма очікую,
Ранок стрічаю надією
Що за зливовими ріками
Вересень прийде замріяний.

На пустищі дикім, де зарослі трав,
Під баком, що повен помиїв,
Ведмедик потертий самотньо лежав
Із бантом рожевим на шиї.
Дощило надворі.
Скуйовджений плюш
Намокнув і злипся.
Недбало
Ведмедик лежав у калюжі.
Довкруж
Нікого не видно.
Смеркало...
Новим він колись подарований був
На свято малому хлопчині,
І довгі роки жив улюбленцем у
Великій і дружній родині.
Він вірним товаришем був у житті,
Ділив із малим перемоги.
Чому ж опинився тепер в забутті,
І кинутий обіч дороги?
Чому по життю не шануємо тих,
Хто вірним нам був,
І з роками
Про них забуваємо?
Звісно, святих
Повік не було поміж нами.
Чому не спиняємось між метушні
Щоденних борінь до знемоги,
Не думаєм, як би жилося мені
Покинутим обіч дороги?


21.09.2013р. Львів

мудрості міра

мірою майбутності
міркування минулого
можливість молитися
молитвою матерів
молоді молять мамону
мелють млинцями маківки
мають молоко марихуани
молодість марніє
минають містичні мрії
мертвим могили.
05.07.2011р.

       Увертюра

…і начебто давно все прозвучало
про золоті «осінні карнавали»,
про «хуртовини айстр» і хризантем,
і не знайти вже для поезій тем…

Та ледь майне поміж дібров
золочена карета
принцеси – Осені… І знов
є тема для сонета…

09.2008

       Осінні дива


           «…На проспекті Свободи
           знову зацвів каштан…»
               Львівська газета,
                 08.09.2008
          ( А на вулиці Княгині Ольги –
           знову зацвіла вишня…
               З власних спостережень
                     09.2008)


- Іще ждете чудес? У прагматичний вік?
О, не марнуйте часу на дурниці!
Чи не простіш – навідати крамницю,
а не шукать джерел, просить в берези лік?

- Прагматику, спинись! Поглянь довкіл – краса!
Торкнися світового абсолюту.
Бач: райдуга, як відблиски салюту,
яким ще мить тому прощалася гроза…

А в «літі бабинім», неначе навесні,
старий каштан – сучасник сивих левів -
цвіте, весніючи неждано, в напівсні…

І наче у піснІ, ще й цвіт вишневий
світилка-Осінь молодятам у вінці
вплела… Тож диво - поруч. Незбагненне…

09.2008 (09.2013)

Зайві звуки заглушать вікна,
Світло в домі з’єднає дроти.
Ти чекаєш свого чоловіка,
Який скоро має прийти.
Одягнула новенькі речі,
Зготувала смачнючий торт.
Але звісно не скажеш ввечері,
Що зробила сьогодні аборт.
І він мабуть про це й не знатиме…
А могло повернутися так:
Його донечка кликала б татом –
Ти раділа б від цього. – Факт!
Зізнаєшся собі: злякалася,
Мабуть, рано. Ти молода…
Де ж він ходить? Вже зачекалася…
День важкий… І душа в сльозах…
Взяла в руки себе. Забігала.
Не шкодуєш про це. Ну й хай…
Ось, прийшов… Зустрічаєш, усміхнена,
Наливаєш коханому чай.

Де тут нащадки прадідів великих,
Що боронили рідні рубежі
На грізній найостаннішій межі
Від зайд-чужинців, що несли нам лихо?!!

Де спадкоємці тих, що заснували
Брід Кам’яний* - козацький зимівник?
Куди могутній рід козацький зник?
Після чиєї занепав навали?!

І що чужинці скажуть - так і є:
Шотландець Карл**, німкеня*** на престолі...
Палає серце, аж кричить од болю -
Коли ж ми пошануємо своє?!!

Чи довго нам купатись у брехні?..
Знов "німець нам історію розкаже"****,
Як їздила цариця в екіпажі?
Чи зрозуміємо, збагнемо?.. Ні?..
2013

У генах мого натхнення
Коріння твого кохання.
І крапля – аналіз крові –
Усе доповість про нас.

Ти живиш слова любов'ю,
Ковтаєш пігулки болю
І віриш – все буде добре,
Хоч сумнівів плаче хор.

Хоч голками непокори
Вчорашнє під нігті коле,
Та страдну минулу осінь
Не вродить старий горіх.

Безмежжя твоєї влади
Укутає день у ладан
І стигле бажання літа
Осипле тобі до ніг.

Не янгол я. Не безгрішний.
Смітити не можу грішми,
Та ось у моїй долоні
Зернина – тонка душа.

Візьми. Розітри і викинь –
Не скоро іще Великдень.
І нам хай про нас розкаже
Сусідів німе кіно.

23.09.13

На вічнім платі, з неба впавши тихо,
нема прощення за наші гріхи.
Шукали щастя, та знайшли лиш лихо -
тонку межу давно ми перейшли.

Немає сонця більше, то лиш вітер віє,
нещадно ріже наші душі знов.
І кожен про маленький промінь мріє,
і остиває в жилах кров.

Нема запалу, який був раніше,
туманить розум монотонність днів.
А вітер виє, і все тихше, тихше.
Втрачаєм ми яскравість снів.

І де поділись ті жага, бажання?
Бажання жити, до зірок плести.
А залишилось лиш розчарування,
ми розвели усі свої мости.

Шукати вихід? Але кому треба?
В своїх помилках потонули ми.
Так де ж той шлях? До того неба.
І в наших душах вічні льди зими.

А може нам чекати тихо?
Чекати мрій, як справдяться вони?
Чи може не змиритись з лихом?
Свою дорогу у пітьмі найти.

Боялася, аж кам'яніли вікна.
Та вірші шепотіла у рукав.
Не посивіла. Не померла. Звикла!
Так не один, я думаю, звикав

до того, як поволі стигне в жилах,
як все достоту в'яне у тобі...
"Не перша й не остання" - говорили.
Не вірила - любив же ж, ну любив...

Та й розлюбив. Гірка осіння темінь.
Рука, що вчора билася крилом...
І все здається, що в житті моєму
поезії ніколи й не було...

під покосами літо покосами
скільки жмень молока
не приносили
скільки плесканок сонця
не брали ми
і кружками у небі не краяли

ой покошено літо покошено
понесуть його з поля у кошелі
продірявлять мару його остями
поки осінь стоятиме осторонь

ой покошено літо покошено
по стернині по ниточці кожному
на кожух з реп'яхами
на спомини
щоби дим лоскотати у комині

під покосами літо покосами
в гарбузах ночуватиме осінь і
сон водитимуть лози заплутані
в золотистій заплаканій сутені

Знов оркестра жовта грає польку.
В танцях листя дні такі шалені.
Щедро гостить небо нас нівроку:
Б’ють салюти лип, беріз і кленів.

В дивний кольоровий сміх обгорток
Сонце світ золОтить нам завзято.
Осінь стрімко мчить з вітрів екскортом
В пізньолисту сумно-світле свято.

В сонмі
суму
стигне
спека
серед
сивих
стін.
В схлипах
сині
сонця
сполох
в сіру
сутінь
стік.

Цей день і радісний, і щемний,
повітря чисте і рясне.
Так, я любила Вас... Напевно.
І, мабуть, це вже не мине.

Бо скільки прожила я років,
сьорбнула і добра і зла,
а це відчула ненароком,
що тільки вами я й жила.

Й чого собі оце кажу я,
сама не знаю до пуття...
Когось люблю... Про щось жалкую...
І кимось міряю життя....

Во сне моём лишь виден он -
Твой образ, словно ветер,
Слаще, чем мечта и сон,
Роднее, нежели дню вечер.
А там, среди серого тумана,
Крыльями снежными взмахнув,
Едва скрывшись од обмана,
Летит голубь-золотой клюв.
Тёмного ворона он испугался,
Ели не став его жертвой.
Но в беде сам же не остался
И выбрал путь для себя иной.
Выручил птицу ангел небесный,
Быстро прогнал слуга его с вод.
Юнец держит конверт светлый,
Ласкою и нежностью наполнен тот.
Во имя любви своего хозяина летит,
Издали неся волшебные слова.
Только ты достойна его любви,
О тебе он мечтал, поднимаясь с дна.
Речь та не совсем относиться к снам,
Прочти это по буквам снизу к верхам.

2012

Пародія

“Квітку” робив – ось завéршив ремонт…
Кума покликав – злегкá “окропúли”…
Нині у шоці – щось схоже на фронт?
Хата – не хата! Де взялися сили?

Кут десь пропав, і проламаний дах –
Зірку не зняли із першої спроби…
Хто нас обох у голоблі запряг?
…От на димар захотілось оздоби.

Зірку стягнути – та стільки б то справ!
Ба, десь півночі “голóблив”, заразу.
Вася донос в туалеті писав –
Гепнуло так, що злетів з унітазу.

Ледь не вознісся – якої манú?
А налякався – і сльози, і соплі.
Зайвими стали для Васі штани -
Так і без них “почесав” по картоплі…

Як тепер бути? Де Вася, де кум?
Хлопці запряжені, коні не винні…
Як же без зірки – піднімуть на глум!
Ми “заголóблимо” Місяця нині!


23.09.2013

Ми плакали за Леніним,
ми плакали за Сталіним,
ми плакали за Брежнєвим.
Не всі, але було.

Ми плакали за Крутами,
за вмерлими від голоду,
за тими, що розсіялись
в пилюці таборів.
Не всі, але було.

Тепер ми правду ділимо
та долю нашу змучену
і на війну шикуємо
своїх на ворогів.
Не всі, але так є.

Глаза, как небо, голубые,
И золотая вьется прядь.
Иваны, Анны да Марии –
Добрее в мире не сыскать.

Но в годы бурные, лихие
Умела за себя стоять.
Да, эта самая Россия
Земли не уступила пядь!

Но терпит бар своих засилье
И лень ей что-либо менять…
Но, Боже, это же Россия!
Ее никто не мог понять.

Когда же вырвется стихия
Отчаянно с ее груди,
Проснется грозная Россия,
Все зло сметая на пути!

2013

не пиши ніколи, я більше листів не читаю,
кожну ніч палю з них рум'яне багаття,
грію руки, холоне серце, відторгнуте раєм...
ляжу знов в лавандовім мороці спати.
доки ранок розпустить у небі сотні півоній,
сутінкові ліси шумітимуть снами.
у містралі північнім невпинно купає Рона
свої плеса і гонить сум берегами...

берегами сліз льодяних - крижаніють долоні,
крижаніє усе в почуттях відлунні...
Боже, серце без нього гірко мовчить і холоне...
зорі в небо лягають, неначе руни.
доки вічний місячний човен в небесному дрейфі,
нам так голосно плачуть вітру койоти,
плаче дощ кришталем над нами самотніми, зверху,
коли серце знову прямує до зльоту.

але крила рве на шматки гострий спогад поразки...
горне ніч наші душі в свої обійми...
ліс шепоче листям забуті сторіччями казки...
не пиши! я тебе відпускаю вільним.
відпускаю в світи шукати взаємного щастя!
вже між нами лежить межа - Чумацький Шлях.
ріже лезами пам'ять душі тоненькі зап'ястя,
серце б'ється в ребра, неначе у клітці птах.

і мільйони сліз проростають лавандовим зіллям,
п'ю до дна печаль, чекаючи забуття.
лиш червоною кров'ю кипить гаряче свавілля
і благає у мене твого вороття.
не пиши ніколи, я більше листів не читаю...
ніч без тебе, неначе пекельна страта.
я від зради крізь терен болю повзла небокраєм...
доля нас розведе, ледь почне світати.

ти їй пишеш щоденно спекотного літа: la vie est belle
з оксамитово-золотих берегів Середземномор'я Італії...
і коли твій лист у серці її звучить, мов тисячі децибел,
in amore - метеликами у животі, чуть нижче стрункої талії,
та вібруюче у повітрі ti amo...ti amo на сотні миль
бескінечного поля лілових квітів лаванди Провансу...
ти шепочеш журливо ma chere, крізь марення зеленіючих хвиль,
у співзвуччі близькім семиструнному серцю мовними дисонансами...

і мусони підхоплюють ніжне твоє je t'aime поміж хмари,
над молочним шлейфом зорей Кассіопеї у жменях нічного світу,
щоб у відповідь чути від неї густе...солодке mio caro...
і леліяти в серці жевріюче полум'я світла la dolce vita,
щоб у відповідь бути диханням невід'ємної частки душі,
коли понад життя - відчайдушне її follemente innamorato...
вже по небу котиться обрієм жовте сонце в ранковій іржі,
але зараз ти точно знаєш заради кого та чого жити варто!

мой бог, когда курит - жмурится
и не любит, когда я грущу.
бродит со мною по улицам.
подставляет лицо дождю.

мой бог часто невесел,
что-то думает,хмурит лоб.
но со мною до боли честен,
когда улыбается как нашкодивший кот.

мой бог и я будем вместе.
поцелуи в шею,в губы, в живот.
и от счастья могу я треснуть
или просто пойти в полёт.

ты - мой личный вид бога.
блики счастья, переплетенье рук.
и по телу,нежной истомой,
пролетает невидимый звук.

ты урчишь, как кот, и сжимаешь
мою руку своею рукой.
я знаю - богов не бывает,
но верховный был бы такой)
2013

ти носиш в кишені гаманець й телефон,
а я - цигарки й твою запальничку.
я хожу, накинувши свій капюшон,
проклинаючи себе за цю кляту звичку.

ти ходиш в пальто, оминаєш калюжі,
я ж в кросівках бреду по болоту.
ти любиш знизу, я зверху - не дуже,
я йду на пари, а ти - на роботу.

ти так сексуально водиш машину,
а я вмію себе лиш водити за ніс.
я іноді дряпаю твою мужню спину,
і смс-ки пишу з банальним "Love/Kiss".

ти любиш фільми, я - читаю книжки,
і в тебе в квартирі холодні шпалери.
ти палиш ароматні, дорогі цигарки,
а я ж давлюся димом з дешевих.

ти вночі дихаєш так тихо і мирно,
а я пишу свої хворі вірші,
у квартирі твоїй по-осінньому сиро,
тому я так часто гУблю ключі.

ти серйозний та інколи строгий,
проте вдома, як мале кошеня.
і якщо ми обрали спільну доргу,
то ми разом пройдемо її до кінця.
2013

Спи, моє найперше в світі диво!
Спи, моє малесеньке дитя!
Будуть дні твої ясні й щасливі,
Мріями наповниться життя!
Над колискою нехай лунає
Пісня мами, татові казки,
А в серденьку Божа ласка сяє...
Спи, рідненька донечко, засни!
Хай квітують соняхи і мальви!
Ти ж зростай на радість для усіх.
І дарує сонце літні барви,
Радісно лунає щирий сміх!
Спи, моя ріднесенька дитино,
В теплих ніжних маминих долонях.
Ясні зорі сплять і спить калина...
...Оченята вже у доні сонні.

Не буду більше наздоганяти тебе за весною
і чекати зими не буду
вичерпалась перед тобою своєю наготою
і за кохання билася в груди.

Обернувся спиною й обірвав слова,
на губах застили...
кам'яним лягли тягарем, як витвір мистецтва
твоя льодова брила.

Натягнулась струна адським надривом
приреченим часом зїджена
над тендітністю незламом, нелюдська сила
ніжність вбита і знесилена...

Падолистом зривається й тепло догорає
в кулак зібрані всі нерви,
ніхто нікого вже не обіймає
безглуздям засуджені жертви.

Ледь торкнувши лезом
Лагідну блакить
Сивая береза
У гаю стоїть.

Ніжністю своєю
Світиться вона,
Облітає з неї
Жовта сивина.

Приспів:

Сивая береза
В золоті обнов.
Ти – кохання безум,
Пізняя любов. Двічі.

Сон уже змагає
Небо голубе,
Як прийду до гаю –
Обійму тебе.

Пахощами безу*
Пестить душу вись.
Ясен і береза
Вітами сплелись.

Приспів:

Сивая береза,
В золоті обнов.
Ти – кохання безум,
Пізняя любов. Двічі

Вітер вигойдує
днину турботливо,
просить пригаснути сяйне гілля,
мжичку холодну
розтрушує дотиком,
втомленій хмарі повіки стуля.

Волею осені
вітру підкорена,
днина дрімлива у вечір пливе,
а в падолисті,
на жовтні настояне,
потайки грає вино дощове…

І ромашка не скаже: кохає чи ні.
Їй болить умирання ласкаве.
Білі сльози - скрижалями в білому сні:
Хто на кого й на що має право?

І трава "не-забудь-мене" зжухне, як дим...
Обпече, обтече по долонях
Тихий доторк...

І стануть один на один
Час і пам'ять до бою у скронях.

Зірку я з неба голоблею стяг.
Нібито колір і форма, і проба
варті того, щоб прикрасити дах.
Хата, мовляв, і не хата - оздоба!

Витріщать очі свої і чужі:
плетений сир просто сам розплететься,
зайвими стануть кухонні ножі,
а унітаз чистоти - вознесеться.

Я випадково її захопив:
хмари за ніч натоптали картоплі.
Хтось із невидимих зле перепив -
взяв і запряг мене в дивні голоблі.

Як тепер бути? В полоні на смак -
я чи моя несподівана цінність?
А за стіною сусід мій, мастак,
пише донос про "зіркову злочинність".

22.09.2013

Думок кошик
В серці ношу
Душею читаю
Бога прошу
Не о гроші
Хоч і тих не маю

Думки гніву
Й брехні співи
Чужий вітер носить
З права з ліва
Нещасливо
Нелюбе голосять

Слова сію
Про надію
У кожну погоду
Вони гріють
Тих що мріють
Про успіх народу

Дні минають
В моїм раю
Ще не все як треба
Ті що грають
Добре знають
Що все іде з неба

Я приймаю
Й величаю
Діла й правди Божі
За те маю
Те що маю
Або мати можу.

Колись давно подорожуючи Коннахтом я зупинився на березі океану біля селища Накіл. Дивлячись у нескінченну далину води я думав про сумну і трагічну історію Ірландії, про нескінченні війни між кланами та королями – без мети та причини. І тоді зовсім зажурившись я написав таке:

У дзеркалі калюж помітив тінь свою сліпу
Ти чуєш, Еохайде*, чуєш? Напни вітрила.
Я істину шукав в бувальщинах легку й просту
І ноги донести до Дубліна мені не сила.
Свічада днів чужих мені як придорожні знаки,
Із дивними людьми над прірвою іду – отак судилось
А на полях Ірландії – червоні маки –
Сліди легенд сумних – буття спинилось.
Ми легковажимо життям – такі вродились
Чи то наш острів замалий чи все приснилось…
На півночі оленя загубився слід і три поети
За таїною йдуть чи то пливуть в свої сонети.
І я пісень старих сумних собі на рану
Поклав і журюся – колись і нас не стане…

Примітки:
* - це я про Еохайда Мугмедона, а ви про кого подумали? В Ірландії кілька десятків королів носили таке ім’я…

Золотые стояли деньки!
Эта осень меня озарила,
А от нежной, любимой руки
Исходила флюидами сила…

Забывала любые дела
И болезни свои, и проблемы.
Я летела к нему, а не шла,
В добровольные омуты плена.

Но напрасно искала тепла –
Оказалось обманом и это.
Просто, осень сеанс провела
Белой магии «бабьего лета»…

2013

Хтось на стінах дві ночі писав “Посміхнись!”
І плювалися жовчю заспані люди,
Запиваючи пуншем несвіжих крамниць
Власні мрії про те, чого вже не буде.

На обручках надряпує хтось “Назавжди”,
На звороті – адреси коханців, коханок.
На обличчях читається вираз нудьги,
А в очах запитання: “Що на сніданок?”

Сива шерсть на собаці благає: “Не бий”,
Зморшки баби сплелися у юні фігурки...
І шикуються хмари в абзац безнадій,
А з багна “Посміхнися!” кричить штукатурка.


20.09.2013.

* * *
Судить сумом осінь.
Бродить струм душі.
Серце сонця просить
Понад хмар плачі.

Сіре все й холодне.
Клянчать мідь дощі.
Ми теплом голодні,
Як слова пусті.

Жде когось на страту
Жовтих днів печаль.
Буде час вмирати
Тихо на очах.

Браму дня замкнуто.
Небо молить ніч.
Грає соло смуток
На слабкій струні.

Ранковий експромт – гарбузові оладки:
На тертці дрібненько – шматок гарбуза,
Сіль, цукор і пару яєць по порядку…
Цікаво, про це вже вірші хтось писав?

Отак цілий ранок – у колесі білка,
Кручуся, аби ласунам догодить.
І звідки взялася «бермудська» тарілка,
З якої оладки зникають умить?..

А небо-дах чому на нас не пада?
Його тримає сосен колонада.
А небо-птах чому на нас не пада?
Його лякає сосен канонада.

* * *

У сні зеленому сосні зима наснилась,
та у бору робота не спинилась.
Де маслюки, маленькі віслюки,
чи докери біля сосни найвищої
усю добу із глицею тюки
по вертикалі, але переміщують!

* * *

А восени найважчі небеса
І на душі безрадісно і млосно.
Ще сила кленів і дубів згаса.
Як можна сонце втримать ніжним соснам?
І гірчаки, лисички, маслюки
Рости почали весело і стрімко.
Крихкі хоч, невеличкі і слабкі,
Моральна хоч, але сосні підтримка.

* * *

Ми пішли і залишили в лісі
Перегуків сім, а може, вісім.
Й запитання: а бліда поганка
Мухомору жінка, чи коханка?

2010

І знов у плавання
рушаю
хоча
поразки я вже маю
як просолений
морський вовк

1916

осінь яка не плаче
щойно ледь виноточить
доля її бродяча
топить в калюжах очі

в Божих садах достигли
райські плоди печалі
час розбивати тиглі
скоро ковчег відчалить

скоро іржею зійде
і попливе водою
літа судомний віддих
в шерхлих долонях Ноя

скоро блакитне хутро
змінять жалобно білим
зграї небесних нутрій
скреснуть єдиним тілом

скажуть збирати манну
рибам птахам і звірам
осінь стіною стане
осінь сльозам не вірить

Не горе, як плюне у спину
Відвертий неприятель, - ні !
Біда, як проковтує слину
Озлоблений брат в таїні.

Не в лихо тобі заздрий недруг,
Коли дні твої золоті,
А друг, що розхвалює щедро
Провини твоєї путі.

Одверта відраза – не горе,
Як мінімум знаєш, де зло,
Нещастя, як брат переоре
Тобі лицемірством чоло.

Христос недарма заповів
Любити своїх ворогів…

22.09.13

Тишею бузковою зап’ята,
Зі смутком в череві, що ріс,
Плела петлю із міді кіс
У домовині ліжка розіп’ята.
«У буреломах мрії ліс…
Швидко проб’є година п’ята.
А я, мов Прометей, прип’ята.
Борей Морфея десь поніс.
Зринуть до неба гіменеї…
Сконаю швидко в гінекеї!
Де ви,боги? Мої пенати!
Плетуться шлюбні грати,
Готують воду лутафори –
Вдягаю душу в срібні шори.
2010

***
У великому череві риби
Сумно.
Цілувати старі картини
Нумо!
Полотняні мальовані зморшки
Розгладимо,
Воскові не натруджені руки
Розправимо.
У великому череві риби
Порожньо.
Сиплеться з неба тополине
Борошно
На полущені, запилюжені,
Зганьблені,
Недомиловані, недоціловані,
Зранені,
Бачені в снах жіночі
Обличчя
Місяцем тихо спливають у
Вічність.
2012

Безмежні, безкраї поля,
Що мене сповивали у лоні
Наша рідна до серця земля
Хліб бере у вологі долоні,
І плекає у ширі душею,
Своїм серцем, що вічно живе.
Кожен хоче назвати своєю,
Все що в лоні твоєму пливе.
Але не пізнати до стоту,
Що за дивні сховала скарби
Моя рідна і дивна порода -
Сховок щастя і світу, журби.
17.02.11

Чи чуєш ти мене? Чи зупинився?
Чому затих в гаю мій соловей,
Чому він вже мені не раз не снився
Чи ж став ти вільним? Вільним між людей?
О!Чом не чуєш? Чом ти не сумуєш?
Чому не калатається в серцях
Твоя душа що з серцем не межує…
Тобі не треба вже твого вінця?
Кохав, співав і заливався з сміху
І клекотало навіть у душі…
Та вже тобі добро і лихо…
Ти просто все вже залишив
17.08.12.

Застиглий штиль,
Мовчання хвиль,
Терпінню край,
Між чайок зграй.

А далі що?
Лиш скрип дощок,
Щурячий шум,
Розхристя дум.

Спекотний шал,
Завмер штурвал.
Чи обрій гроз
Прийде з загроз?
2013

Час
Між свічад
Променад
Серед втрат

Став
Тих вистав
У листах
Вирій-птах

Знов
Дим розмов
Стигне кров
Щуролов

Тлін
Сіра тінь
Між склепінь
Поколінь
2013

Доведений до краю — ще не край.
Кінець життя — початок увертюри.
Усе відносне: космос, люди, рай.
Автентика — це босхівська гравюра.

Мистецтво справжнє — істина крихка,
Породжена реальністю ілюзій.
Реальність нетривала і глевка,
Як люди без властивостей… Ех, Музіль…

Той знав про час, що пластиліном стік
І геть перетворився на сметану.
Людині без властивостей — гаплик,
Вона і так сьогодні — гола рана.

Людина нині — негустий кисіль,
Вона ось-ось — і стане геть сиропом.
Мав рацію той Мýзіль… чи Музíль…
Чи змити цю людину геть окропом?

1
«Горе тобі, воле, коли тебе корова коле».
«Горе дворові, де корова росказ волові».
«Там макогін блудить, де макітра рядить».
«Бабу й чорт не змудрує».
«Треба добре калатати, щоб бабу ошукати».
«Щоб жінку пізнать, треба бути хитрим».
«Де муж старий, а жінка молода, там рідко згода».
2
...Була вона не з тих Насть ,
Що покладалися на «вдасться» .
Юдейський глузд од батька мала,
Красою наділила українка-мати.
Помер хорунжий – перший чоловік,
За другого хорунжого негайно заміж вийшла.
Байдуже, що у батьки він їй годився:
В очах незглибних потонув старий Іван ,
Останні крихти волі розгубив у владнім голосі:
Без ради з Настею поспішних кроків не робив,
Хоч у полковники ще за Мазепи вибивсь
(Хто віда, чи не завдяки дружині:
Перед красою гетьман був не завжди всесильний),
3
Чи Настя мріяла про булаву для чоловіка?
Мабуть, що так, бо чим ще можна пояснить,
Що однодумець Мазепи у потайній справі –
Звільнити Україну од московського ярма -
Замість підпустить залогу шведську до свойого міста
І Меншикову шлях злочинний перегородить,
Посилає раптом довіреного чоловіка,
Щоб спантеличить тих, хто поспішав на поміч Україні?..
Ні, без намови Насті тут не обійшлося.
Петро дізнавсь про це і спішно гетьманом призначив
Не кого-небудь з молодих, а... Скоропадського старого.
Далеко мітив цар, бо покладався на метикувату Настю.
А щоб нового гетьмана в лапи цупкі надійніш взяти,
Доньку його любу, Уляну ( сказати б ще дитину) , повелів
Засватать за сина-пиятику одного з прихвоснів своїх.
І на цареву примху Настя охоче зголосилась.
Ще б пак: зять першим серед московських зайд
Негайно українським полковником зробився.
А до всього для доньки ще й придане було добуто :
Щедра на чуже добро в свата Петра рука,
І гетьманиха в щедрості отій не знала впину.
А щоб заздрісні не думали, бува, що це для себе тільки,
Ділилась Настя з церквою: мовляв, на справи Божі.

4
Вола Орлик з чужини, просить пана Йвана:
«Об’єднаймо наші сили, щоб вигнати з України
Москалів поганих. Отоді-то станеш справжнім вже гетьманом!»
Защеміло у старого од пам’яті серце. Готов взятись за шаблюку,
Але Настя шепче: «Не слухай, мій любчику, вигнанців безсилих,
Аби й тобі, як Мазепі, на чужині не привелося шукати могилу.
Сиди собі тишком-нишком у затінку свата,
Ліпше думай, як родину лишити в багатстві».

5
«О тяжкая временна жизнь! О вечная будущей радость!»-
То були слова останні вельможної пані.
Що ж, про радість, що шукала і на тому світі,
В подробицях хай розкажуть порубані й порізані
Петром, її сватом. Ким і Десну, і Дніпро було вкрай загачено.

6
Богданові завдавала клопотів Мотрона.
А Петрові Дорошенку –в залицяннях безвідмовна Пріся...
Та ніхто з сановних пасій не крутив так чоловіком,
Як всесильна Настя: за її намовою той, кого прозвали
«Гетьманом московським» , задля влади і багатства
Мазепинську Україну продав у неволю.
-------------------------------------
Скоропадська Настя (1667-1729).
«Казала Настя як удасться».
Скоропадський Іван (1646-1722) – гетьман Війська Запорозького (1708-1722).
Мазепа Іван (1639-1709) – гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній (1687-1704) і на всій Наддніпрянській Україні (1704-1709).
Меншиков Олександр (1673-1729).
Петро перший (1672-1725).
Уляні минуло тільки 15 літ.
«Понеже его графское сиятельство учинил ответ, что царское величество не из малороссийских, но из великороссийских персон дочери нашей единственной мужа благословит избрать тогді мі тому монаршему благословению весьма благодпрні. У великороссийских народов есть такое обікновение, что за дочерями дают зятьям изобильны деревни и угодья, мы либо не имеем таковых угодий и деревень за нашей дочерью дать, и ради того,припадая у стоп вашего величества, всемиренно можо исходатайствовать ныне при живете моего мужа собственно для моего во вдовстве пропитания и за дочерью дати маетностей несколько».- Текст листа Насті Скоропадської до цариці цитується за:Тетяна Лебединська «Гетьманша в стані «собіратєлєй».-«Кримська світлиця», 10.08.2007 року.
Орлик Пилип (1672-1742) –гетьман Війська Запорозького у вигнанні, один з упорядників «Договорів і постанов»- конституційного акту, козацького суспільного договору.
Хмельницький Богдан (1595-1657) –гетьман України (1648-1657).
Дорошенко Петро (1627-1698) –гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Правобережній Україні (1665-1676).
У розлогому листі-відповіді кошового отамана Йосифа Кириленка Іванові Скоропадському запорожці писали зокрема: «... ваша милость не встидаешся титуловати войска запорозского обоих сторонъ Днепра гетманомъ, кгди жъ мы вашей милости а ни сами собою, а ни черезъ пословъ нашихъ, а ни черезъ писмо войсковое на тотъ урядъ не обирали, на якій ваша милость возведени зосталесь подъ мушкетами московскими внутрь города Глухова, яковихъ взапертю при лицу его царского величества, а не въ полю и не черезъ волное по правамъ войсковимъ избраніе , до того якъ ваша милость привлащаешь себе титулъ войска запорожского, когда тепер оного до регименту вашего милостивого не належит и не хочет належати... Отмена отчизне нашой стала прелестми своими хотячи вас всех панов украинских отъ небожчика (Івана Мазепи – І.П.) и замешане учинити, заслоняла вамъ очи и усладила сердце властми, рублями, соболями, маетностями и иними коштовными подарками, однак будте того надеждни, же все тое вам вскоре костю в горле станетъ и певне, если не постережетеся и не будете зъ нами в единомысліи, и сами пропадете и отчизну загубите».- Д.І.Яворницький «Історія запорізьких козаків», т.3, стор.359, 363.- Київ, «Наукова думка», 1993.

Хтось вимкнув сонце, тепло та літо,
Та чути осінь, як грає ретро!
Ми, замість вальсу,під Кумпарсіту
У листопадовій опереті.

У небі гаснуть холодні зорі,
Поволі обрій туманом стигне...
З усіх відомих мені історій -
Лиш ця на тілі залишить стигми.

З усіх відомих поточних версій -
Ця гра осіннім дощем інакше...
Я ще благаю скупих реверсів...
На плівці часу тепло пропаще.

Алея поглядів - екзамен для душі
Котру із масок одягати нині?
Якщо ти зможеш, то пробач в мені
Оту сценічність у життєвім плині

Пробач за меч. За що воюю? З ким?
Пробач за щит
Це смішно - не любити
Але кохання ми взяли на кпин
І змовились його обоє вбити

Алея перемог. Хто переміг?
Чи хто змовчав, чи хто все ж має рацію?
Якщо ти зможеш, то стерпи в мені
Душі таку болючу реставрацію

копіювати слайдами і днями...

Ти мій світ ілюзорних картин
вирваний з підсвідомості стертої
мій ненароджений син
совісті непереборної впертої,
руки на моїх руках ніжністю
відбитком без надуманих прикрас,
очі в очі нестримністю
кулики ТАМ тримають за нас….
Тебе так мало все ж мені
копіювати слайдами і днями...
не було тіней на стіні
зі спаленими вогнями...
краплини на склі не рахуються
все майже є на весні,
та все чомусь надрукуються
слова…І ми десь там угорі,
неземні…..