По вікні - дощ,
за вікном - сніг.
Вже третю осінь,
у тебе СНІД...

Три зупинки і ти вже вдома,
не хвилюють зовсім прогнози погоди.
Бо завтра вже і може не бути,
завтра нарешті закінчаться муки...

Всі друзі забули про тебе навік,
батьки лише плачуть - із очей потік.
Залишився з тобою лиш твій улюблений кіт,
він не боїться,що у тебе СНІД.

І любов, котра здавалося,
зрозуміє завжди.
Вже не чує твого благання :
зачекай, обернись, поможи!

Буде плакати дощ на землі,
буде рясно падати сніг.
Ти не бійся просто живи,
ми зустрінемось разом,
там,
на,
небі...

© Марко Світолюб

Здам кімнату,
у своїй двокімнатній.

В ній зорі світяться, мов перли,
тобі також лише сімнадцять,
ти не самозакохане стерво,
ти вічно молода, як небо.

Здам серце під замок,
на років п'ять - не більше,
я від кохання вдосталь змок,
та хочу знов, хоч знаю - з часом буде гірше!

© Марко Світолюб

Я б навіки забув про все,
про свої, про твої пороки.
Лише бачити твоє лице,
і волосся й карі очі.

Я б навіки став твоїм,
хоч у радість, хоч у горе.
Лише клич мене завжди "мій"
і я прийду у твоє море...

© Марко Світолюб

Більше тут :

http://vk.com/writersvitolyub

Подумки йду до тебе,
виснажена мовчанням.
Знаєш, іду до тебе,
наче цей день – останній.
Чуєш? Іду до тебе
сонцем тобі світити,
зоряним бути небом,
трунком, колись не спитим.
Бачиш? Іду до тебе.
Отже, то Божа воля.
Дуже сьогодні треба
бути з тобою поряд.
2013

Я влаштую тобі терапію... Посилену....

Треба ж бо лікувать! - Не найлегший із випадків.

Препарую твій мозок..... Залізу у звилини -

Не захочеться вже вліво-збочених вибриків....

Підсолоджу чекання глюкозою. Дозами.

Вітамінів додам... й кофеїну.... Розчинного?

Та не бійся ти так! Витри носа. Ми

Проведемо сеанс у режимі постільному...

Час так прудко збігає:
вже й ніколи жить,
не зупиниш його владним окриком:
"Стій!".

Поховайте мене
там, де мати лежить,
за ставком, за ліском,
в черемшині густій.

Не викошуйте трав і колючих ожин -
буде ж боляче лунам ходить по стерні!

Я незатишно так і невтішно прожив,
тож, мабуть, заслужив тихосну в тишині...


2006

Не бійся осені. Вона
приходить вчасно.
Налий собі блаженного вина
і пий непоспіхом - до дна,
до істини: все буде ясно
і зрозуміло...
Прийде Покрова -
і зачитає всі твої права.


2006

Мальва на асфальті зацвіла,
не загальмувала іномарка,
бо звичайна дівчина з села
погляду мажорного не варта.

Та дорога дума навпаки:
то ж у «Форда» відмовляють гальма,
бо не хоче грішної руки
горда і сумна богиня Мальва.

08.2009

Педалі, педалі, педалі,
до міста рулює Галя...
Їй щастя хотілось і дива,
та милий... напився пива
та й здуру... заліз на тополю!
Кричав - буду вічно з тобою,
з тобою ми – невіддільні!
Просидів три дні від неділі.
Ще й звідкись дощі у серпні,
у бідного ноги терпнуть...
Як спав бідолаха вчора?
Вже кашляє - зовсім хворий.
І плаче – хотів я тиші,
тоді написав би вірші,
а ще би косив городи,
щоб мною була ти горда,
і довго удвох з тобою
ми мали б щасливу долю...

То ж тисни хутчіш на педалі,
вези МЧСників, Галю!

Самоспалення –
через самосхвалення.
Запалюю нерв світової скорботи,
аби відчути дотик
ангела. Ніжний ножа дотик.
Боротися – жити:
себе збороти – найвищий сенс
твого існування.
На сцені, зціпивши зуби
у мертвій хватці,
«досить!» – кричиш завзято,
а потім тебе, актора
зітлілого храму хтивої Мельпомени,
РІЖУТЬ, тримають за горло й
РІЖУТЬ: «Ну що, догрався?
Дограв свою роль, юначе?»
Одначе, тепер байдуже,
Коли в кишені попіл із люльки самого
Бога.
Тепер, догораючи, краячи
Власну плоть, кривавлячись,
Кривляючись у кривих, розбитих
театральних дзеркалах, –
тобі байдуже.

06.08.13

У час, коли небо малює картини
Перистими хмарами у висоті,
Стою зачарований, наче дитина,
І вгадую літа. Плин днів у житті.

Он неба кусінчик, де хмарка, як коник,
І сонечко світить яскраво з гори...
Це літо дитинства, уквітчане льоном
Й ромашками білої світла пори.

А там он де хмари пейзаж утворили
Із білих лілей і вітрильних човнів -
Це дні, коли в юності серце скорили
Фантазії перших закоханих снів.

На небі малюються друзі і рідні,
І батько, і мама, й казкові гаї...
Від краю до самого обрію видно
Мої помилки й перемоги мої.

У небі скраєчку крапцем виглядає
Невгадане щастя. Блакиттю летить.
Коли то було? От і не пам’ятаю.
Але те незвідане досі щемить.

Пером розмальовує хмарами небо
Мої почуття і сплетіння доріг.
У нім десь є ти (адже як же без тебе?)
Кохання моє: хрест, політ й оберіг.

І що та хвилинка розглянула хмари...
Я очі відвів. Хмари - пара води.
А все що побачив, то лише примари,
Що час на хвилинку в мені розбудив.

2013р.

А в умивальнику – павук!
Не бійся рук моїх, павуче,
Я не бажаю тобі мук,
Я не зроблю тобі болюче.

Скоріше палець вибирай
І гайда – під крило городу,
Де не зруйнує водограй
Твою сумну павучу вроду.

2009

Печалі, печалі, печалі…
Подруга їде в Почаїв,
сусід заливає пивом,
сестра прогнозує диво
і трохи дощів у серпні –
у неї, бач, ноги терпнуть
і снився небіжчик вчора…
У мене свідомість хвора:
такі невіддільні люди,
реальні і ті, що будуть
героями шпальт і віршів.
Так хочеться сну і тиші,
і дрібки вина, і свята.
І хочеться раптом стати
великою, наче поле,
щоб вітер – життя і доля,
малою, немов пір’їна,
і просто летіти нині,
і щоби, ні, не печалі,
а вітер відніс в Почаїв…

вже журавлями
журиться світанок,
і небокрай розмаює ключі…
змиває осінь золото веснянок
з рум'яних щічок літа уночі…

Я придумав цей дім, щоб ховатися в ньому від болю,
коли правда гірка, наче повінь, затопить роки.
Це фортеця моя, я її не полишу без бою,
бо живе тут любов і прихильні до неї боги.

Я придумав його, відкриваючи настіж всі двері,
почуття не ділив бісектрисою жалісних слів,
бо у цьому житті є щось вище від хатньої стелі,
а ще більше того, що у ниці до никлих голів.

Я придумав його, щоб образи чужі забувати
і на чистих листах не збирати себе на війну,
і душевну жагу, наче лот, на торги виставляти,
і радіти тоді, як заплатять за неї ціну.

Я покину цей дім, коли Всесвіт почне помирати
у клітинах душі, крила слів несучи на вівтар.
Я зруйную його, коли мрія не зможе літати
і натхнення моє за борги перекупить трунар.

Його душа мені близька.
Його вуста такі смачні,
А сильна, лагідна рука
Майстерно струни всі торка
І будить музику в мені
У темні ночі й світлі дні!

Для нього взимку я розквітла,
Закон порушивши земний,
І зігрівала теплим світлом
Та ніжним сяйвом семицвітним
В холодні дні і в час нічний
Життєвий шлях його складний.

Не тільки магією тіла
І медом губ, і шовком рук
Його я втримати хотіла...
На той олтар я все зложила:
Скарби душі і серця стук,
І ніжний сміх, і стогін мук.

Я все життя його шукала.
Напевне, він іще не зна,
Яка стихія та навала,
Взяла в полон і поєднала,
Без нього скрипка -- мовчазна,
Бо він – смичок, а я -- струна!

2010

Персі Б. Шеллі. Пер. з. англ.
Вулканні кратери пульсують жаром й димом,
В міжгір'ях відбивається луна,
І океанами, немов дітьми малими,
Тайфуни бавляться, трясучи їх до дна.

З-за хмарки сонця раннього намисто
Благословило день для тисяч островів,
Там землетрус стирав у попіл місто
Й гуділо в підземеллі, наче лев ревів.

Свободо,
Твій гостріший блиск, за блискавок мигтіння,
І швидший, аніж землетрусу хід,
Гучніший рев, аніж морів ревіння,
І сонця лик перед тобою зблід.

І промінь твій крізь гори і тумани
У вільних душах будить вільний спів,
Для націй ти приносиш світлий ранок
На зміну темряви тиранів і рабів.
2013

Тисячі дверей, вікон і кватирок,
І якась із них, певно, що твоя.
Десь он там – подвір’я, і старий будинок
Із плющем на шиї літо сповива.

Тисячі облич, постатей, фігурок,
І якась із них, певна річ, твоя,
Десь он там – волосся – чорне, наче вугіль,
І очей озерця, і луги чола.

Тисячі, мільйони, де ж її шукати,
Ту фіранку милу, споконвік твою?
Те обличчя, коси кольору гагатів…
І очей джерельця, як же їх найду?

Тисячі провулків і мільярди вулиць,
Кожен стук бруківки рухає світи,
І знайдеться долі тисячна зозуля:
Чорне стане білим, а чуже – своїм.

І знайдеться хатка із плющем на шиї,
І чоло знайдеться – на світи одне,
І твої дверцята лиш тобі відкриють,
І пропаще серце знову оживе.

Замучені і заморочені,
бач ліплять горшки не святі,
до дивочекання охочі ми
без змін у своєму житті.

І бути би трохи жорсткішими
та читане правил ессе .
Б"ємо от апатію віршами
а далі? Ну хвиля несе...

Пасивність і рамки естетики
утримують всеж од звитяг.
Ми схожі на чайні пакетики
запарені в чаші життя.

01.04.2013р.

Тче літо свій рушник і вишива
На ньому найпремудріші узори:
Переплелись в них квіти і трава,
Все чисте, променисте і прозоре,
Цілюще, запахуще і п’янке,
Вабливе, чарівливе, легендарне,
Мов купина, неопалиме й гарне,
Таке інтимне й разом вселюдське…

Спасибі, літо, за твої дари
Безцінні, а по суті безкоштовні,
За чари безкорисливо-жертовні,
Що зцілюють від чорної жури…
Я в полинах твоїх і чебрецях
З метеликами вкупі і джмелями
Порозкошую ще. Хай розкіш ця
Подовше у природі погуляє!

У повні місяць. Зорі в тій порі,
Коли в садах надії визрівають
І яблуні в передчутті зорі
Свої плоди з-під листя виставляють
До сходу… Переливчаста роса
Висвітлює в півтемряві стежину.
Розвидниться ось-ось. А за хвилину –
Дощем промінь проллються небеса.



2003

Я повернувся з довгого загулу.
Прийшов до річки.Човен без весла.
Де ночував: у Ксені чи в Марічки?
Куди мене нечиста занесла?
Нема бажань.
Природа спочиває.
А голова, як вулик той, гуде…
Побуду на мосту.
Уже світає.
Когось зустріну.
Хтось мене знайде.
…Така мені близька людина кожна
І очі риб – печально- золоті…
Оце згадаю все…і буде можна
Із грішників…податись у святі.
2013

Солістка я тепер в консерваторії.
Ще, може, й конкурс виграю який?
Солю - вже повна діжка з помідорами,
Хрумтючі консервую огірки.

Іще й лауреатом стану скоро я,
Бо лаври в маринаді - саме те.
Кипить процес в моїй консерваторії!
Зима усі консерви підмете.

Нема у нього всяких модних штучок
чи блиску позолоти, чи химер.
В його поезії – все те, що серце мучить,
все те, у що він вірить дотепер.

Всі кажуть – скромний, наче поле жита.
Щоденно Богу дякує за те,
що дав йому це прагнення – любити,
у дощ і в сніг, і в сонце золоте.

У нього слово – щире і правдиве,
дзвінке і світле, справжнє, наче хліб,
наповнене величним сонцем віри,
любові щирої до рідної землі.

Нехай же небеса благословляють
оцього скромного, простого чоловіка,
дарують радість, визнання і славу
людині з серцем щедрим і великим!

Прошу,
до суду-віку залиши
мені на спомин цю раптову зливу,
де очі в очі
і душа в душі,
інакше – непотрібно й неможливо.

На нерві
пригасаючого дня
шаліє часу непоборна сила,
і мить жадану
серце зупиня,
чи навпаки – іще не зрозуміла…

Усе буде добре… усе буде добре…
Немов заклинання у храмі жаги.
Чого ти злякалося, серце хоробре?
Замало відваги чи йдуть вороги?

Не бійся нічого, усе буде добре…
Нам шлях устеляють пелюстками роз.
Не виросло жало у совісті-кобри,
щоб плюнути щиро у ситий гіпноз.

Усе буде добре? Не тут і не зараз,
а потім, далеко, за обрієм чар.
Омана надії – утішливий галас,
а правду пильнує вороняче «Кар!»

Де ви, ясні зорі?
Де ви, води тихі?
Поле неозоре,
Що не знало лиха?

Де моя Вкраїна?
Де поділась пісня?
Попелом зітліла
За осіннім листям?

Чи вернеться знову
Золота та мрія?
Чи десь є ще мова,
Що її відкриє?

Сон важкий у прірві,
Взяти б крихту віри.
За зерном надії
Світ не стане сірим.
2013

Ми з тобою надмірно ніжні,
Ніби панди в тісних вольєрах,
Ніби Анди, що осягнули
Всю надмірність бескидів синіх.

Стану тінню твоєї тіні,
Спломенію твоєю плоттю,
Ніби знаю, що буде далі...
Ніби вірю, що завтра буде.

2013 р.

Стою під склепінням прадавніх дубів –
Вростаю думками у вічність.
А небо у тихо-бездонній мольбі
Мені заглядає у вічі.

Усотують хмари мирську суєту,
У душу вливаючи спокій.
Наносить природа святу простоту
Бальзамом на рани (чи роки?).

Тягнуся увись (чи то, може, не я?)
Руками (гілками?) в молінні...
І соки живі благодатна земля
Вливає в чуття (чи в коріння?).

Навколо – ажурне склепіння дубів,
Невидима брама у вічність.
2013

Дослухаюсь до серця – воно стоголосить: «Нехай
не черствіє душа - осяває даровану мить!»
Вимагає уперто : «Єдину - довіку кохай!»
Упівголоса ж, тихо: «А інших - ти просто люби…»

Легкокрилить душа і торкається раю небес,
і просторо мені, як у висі ширянь журавлю,
від осягнення суті – кохаю єдину тебе,
ну, а інших… а інших… - за шепотом серця - люблю.

Як настане «колись» - і полину услід журавлям,
повертатиму часом до тебе у марево снів,
лоскотатиму вушко: «Тебе лиш кохав я - затям.
Ну, а інших… а інших… - за шепотом серця - любив…»

04.08.2013

Пародія

Підкрадався тихо-тихо
(Хоч би не хрустіли кості)
Планував – неначе вихор
Упаду рішуче в постіль
Розцілую розімлілу…
У нічнушці… Де та втома?
І від того аж по тілу
Чи мурашки,чи судома!
А як стану цілувати –
Не уникну, певно, згуби,
І у шию, і у п’яти
І у вушка, і у губи!
Невгамовно, нетерпляче
Обів’ю руками вміло!
Губи сохнуть, серце скаче,
Тіло наче заніміло!
Ближче й ближче з кожним кроком
По дорозі скинув светра,
Та спіткнувся ненароком
Не дійшов лише півметра…
А тоді зірвалась мила!
Ще горю – чи то погода?
Безпощадно відлупила!
…Простирадла тільки шкода.


02.08.2013

Вже загули бджолині, довгождані,
Омріяні, оспівані оргАни.
Ти на оцю прем’єру так чекав!
Але в садку чужому заблукав...

2011

Надежда Мартынова Данчак
ИНТЕРНЕТ по Нике Новиковой


Интернет. Всем привет!
Я здесь – новый абонент.
Кляц по мышке – МИР объят,
Кляц – ты в МИРЕ без преград.
Так давай, подключай,
Принимай и вникай…

Спрос и предложение,
Открытие и обсуждение,
Тактика, стратегия,
Реальность и наваждение,
Новшества и изменения,
Все меняется, обновляется!

С новой силой разрАстается,
И в эффект волны превращается,
Наполняя ЗЕМЛЮ, НЕБЕСА,
И ЗЕМЛЯ скорей вращается,
Полюса перемещаются
Климат изменяется…

Ноосфера раскаляется,
Все процессы ускоряются,
И ПЛАНЕТА накаляется,
Как « ИКАР» летит,
Будто к СОЛНЦУ приближается,
В солнечных лучах купается…

Плазма и волнение,
Пульс и напряжение,
Диалектика притяжения,
Однополюсное отторжение,
Обновление и превращение
В новые жизненные формы…

Сколько нужно нам понять,
Осязать и воспринять,
Подумать и сказать,
Свое мнение «создать»,
После в споре доказать,
Что твоя позиция верна.

Мысль ЧЕЛОВЕКА глубока,
Смысл ее несет за облака,
Нужно все объять, познать.
Находясь в СЕТИ, твори
УМ свой развивай и вникай,
ИНТЕРНЕТ умом своим – обогащай.


© Copyright: Надежда Мартынова Данчак, 2013
Свидетельство о публикации №113080502117

Навіщо ти являєшся у часі,
Моя примаро літнього тепла?
Тебе торкнувшись - пальці обпекла,
Жила до цього, наче у каркасі.

Заламує за спину мені руки,
М’який і теплий присмак на вустах.
А пацюки, стрибають в моїх снах,
Від них я не сховаю серця стуки.

Вкладає літній пил раптова злива.
В пустелі досить знемагати,
Коли не в силах відчувати,
Нарешті під дощем була щаслива.

І знову, вільний подих почуттів,
І в ньому - ти отримав, що хотів…

Персі Б. Шеллі. Перекл. з англ.

Добраніч! Година погана,
Котра розділяє коханих,
Давай лишим їх віч-на-віч,
Тоді буде це доба ніч.

Як можу назвати я доброю
Ту ніч, що не вдвох, а опріч?
Твої побажання окрилюють,
Та лиш, як удвох, добра ніч.

Серця, що знаходяться поруч
Й всю ніч стукотять пліч-о-пліч,
Ніколи не скажуть добраніч,
А скажуть лише - добра ніч.
2002

Блакитні ґудзики такої зайвої сорочки
Холодною рукою мовчки зігріваю,
Хоч ти й сховалася у найтемнішому куточку,
Але ж і в темряві вогонь живий палає,
І в люту спеку, і у білі крижані морози,
І у тілах, і у святому сновидінні.
Пусти мене, бо на туманно-сірому порозі
Душі так ніяково перед поклонінням.
Розкрий свої чорняві, бездоганно сонні очі,
Вдихни гарячу пристрасть ніжної любові,
Ти пам'ятаєш, як у снах приходила щоночі
У нескінченно дике поле волошкове?
Холодною рукою терпеливо зігріваю
Пекуче серце, що сховалось під сорочку,
Вогонь у темряві найяскравіше догорає,
А ти сховалася у темному куточку...

2013 рік

Напевне, зараз знають всі
Про дату Хрещення Русі.
Хтось може буде святкувати—
Хтось комерційну користь мати...

Хіба охрещена країна,
Коли нехрещена людина?
І ніби ззовні християни,
Але всередині—погани.

І марні всі оті зусилля,
Бо хрещення через насилля
Не поміняло серця суть
І не відкрило нову путь.

Повір, о щирий друже мій,
Що суть не в цьому святкуванні,
А в особистім спілкуванні
З Ісусом, бо Він є Живий!

Він знає все життя твоє,
Твої стремління і бажання,
Твої безвиході й страждання...
Лиш в Нього мир і спокій є!

Бог не бажає осудити,
Коли виносиш в світло гріх.
Бажає Він простити всіх,
Благословити і любити,

Бо жертви й милості достатньо!
Достатньо, бо пролита кров
І Божа явлена любов
Через Ісусові страждання!!!

Ми рішення прийняти вільні,
Щоб з покаянням, добровільно
Життя Ісусові віддати
І водне хрещення прийняти!
25.07.2013

Заполоч влягалася рівненько -
хрестики в рядочки полотном,
як стелила доні долю ненька
вишитим весільним рушником.
Заплітала ув узор молитви
і благала Господа одне:
хай любов'ю, радістю налите
сіє дітям щастя осяйне.
У троянди клала їм сльозину,
щоб росою теплою була
у тривожну й радісну хвилину,
ніжністю торкаючись чола.
Голуба з голубкою благала
затуляти крилами від бід,
щоб неправди і незгоди жало
не торкнуло їх сімейний світ.
Гапутвала літери - "на щастя"
і "на долю" - дай же, Боже,їм
щоб з любові щирого причастя
заряснів дитячим сміхом дім.
Серединку чистою лишила -
чистою стелись, життєва путь,
хай же вдосталь з вічної криниці
двоє їх кохання зачерпнуть.

Вишивала долю доні ненька.

2013

Ти мене ловиш і серпень хапає за серце.
Тишу у душах хвилюють солоджені сни.
Ближче і ближче… За спинами дні і колеса.
Літо в дорозі. І дотик усе пояснив…
Ти мене зловиш, я це відчувала ще зрання.
Вітер і відчай тривожать у грудях слова.
Подих на шиї шукатиме знову пізнання.
Я засміюсь, бо з легень виривається птах.
2013

Так воно було

В Україні на Волині.
В Галичині, над Сяном...
Добре знають про гріх нині
Він вертає до всіх сном

Сорок третій... Сорок сьомий...
Це роки випробувань.
Це земель наших Судома.
А тут стільки запитань...

Сотні років українці
Молились за волі дні.
А коли ця прийшла в кінці,
Поляки сказали - НІ!

Поляк хотів бути паном
Етнічних наших земель.
На Волині і над Сяном
Ішов з вогнем до осель.

Спалив Улюч. Добре знаю.
Це моє рідне село,
Яке тоді в травні – w maju
Ціле, знай, з димом пішло...
26.07.2013р.

Вино в ріжку
і хліб на підвіконні,
на сплески слова –
світло за вікном.
Чужому місту –
посмішки й поклони,
і три монети
на сріблясте дно…

Й усім боргам –
не зайві барикади,
й тобі, що поруч, -
не туманний щем,
коли на шпильках
зоряні балади
на подіуми
вийдуть за плечем.

Атракціони
без падінь і круків
і щирі очі
друзів і сльоти –
ми тільки тут
візьмемося за руки
і вже тоді –
за райдужні мости.

2013р.

я кожним з творів неодмінно
ділюся з любим читачем
читач лайном їх називає
та споживає разом з тим

2013

Тихіше ви, нащо так гулко стукать
В нічому не повинну землю милу?
Хіба від цього відкотилась туга
Чи змовкнув смуток? Я вас розумію:

З небес блакитно-білого кварталу
Потрапити в городу чорне гетто.
Це ж можна розум втратить від удару.
Та яблука гучніше стали гепать.

2010

Ув'язнені у житі, як в житті,
колосся щедро оплітає ноги,
а ми купалися в любові, мов святі,
а ми тонули в ній до крику,
до знемоги!
Загублені у житі, як в житті,
у буйноцвітті спраглого кохання,
тонули ми - у грішній чистоті,
тонули до наступного
прощання!
Ув'язнені у житі, як в житті,
пов'язані медовими ночами,
у житі вінчані - два грішники святі,
поєднані
правічними словами!

2013

Ще сонце небо полонить,
та вже бунтарський вітер свище
і гонить хмари на блакить,
як череду на пасовище.

Тому негода не ляка,
а блискавиця войовнича
майне, мов цівка молока,
і загримить об дно дійниці!


1993

І
Всесвіт запалив зірки -
Божі свічі храмові.
Розлетілись в черепки
Мрії порцелянові.
Горобина осінь п'є
Із піали озера,
А лиха біда твоє
Серце заморозила.

Приспів
Скажи, чому печаль сумна
У грудях крижаніє?
Чи не твоя у тім вина,
Що втрачена надія?
Терпку сльозу без каяття
Ніколи Бог не витре.
Без каяття - пусте життя,
Як без душі молитва.

ІІ
Світлий місяць в Терезах
Чумакує простором.
Кожна пташка в небесах
Прославляє Господа.
Щиросердно розчинись
У молитві, горлице,
Хто до Бога притуливсь -
Швидко серцем гоїться.

Приспів

Як відрізнить від цвіту пустоцвіт?
Бо пустоцвіт хизується собою,
З погордою він дивиться на світ
І тішиться надмірною красою.

Шипшини кущ купався у росі
Рожевими тендітними квітками
-Завидуйте усі моїй красі…
Та швидко стежка вкрилась пелюстками.

А поряд матіола зацвіла
Непоказна, а всіх заворожила,
Бо пахощами сад весь пройняла,
То ж не в красі а в простоті є сила.

Є й люди із шипами у душі,
З красивими суцвіття пелюстками,
Тож обминіть красу і не спішіть,
Щоби шипи не причинили рани.
17.05.2013

Сховались зорі у просторі неба,
Розтали, наче вогники в імлі.
Я в світлих мріях рядом біля тебе,
На моріжку квітчастої землі.

Прийдешній день – для нас величне свято,
Вела стежина в синьочолу даль,
А щастя дано так було багато!
Воно нас обіймало, як вуаль.

По вінця море радості безкрає,
В уяві ми його перепливли.
Якби ту мудрість, що тепер ми маєм,
То найщасливіші б удвох були.

Бездумна юність в безвість відлетіла
А з нею й солов’їв хмільні пісні.
А я, наївна, вірити хотіла,
Що світ належить лиш тобі й мені.

Сивіє битий шлях, сіріє небо,
Вже й до причалу допливати час.
Чомусь частенько згадую про тебе
Допоки вогник в серці не погас.
16.05.2013

Той бескид, що на нім мій погляд спочиває,
коли пірнаю в себе… Геть пустий він:
не росте нічого
на ньому. Лиш каміння синє.
Ся дивим мовчки: бескид і людина.
Ніколи знати не хотів я,
чи є та здатність – двох нас розрізнити.
Тече під ним вода. І люди
у праці мучаться.
Стрімчак же височить – сусідом неба.
Вночі його не бачу. Всі ми вглиблені щоночі.
Та знаю: десь він тут! Важкий, мов начування.
Чужі, ми хочемо розстатись один з одним.
Я вмерти хочу. Він – не зрушить з місця,
ця синя скам’яніла вічність.

Мислячий очерет.
Знаємо наперед
Як залишити слід,
Як розтопити лід.

Світло десь у кінці.
Пусто у гаманці,
Прикрі летять думки.
Може ми лиш ляльки?

Доля здіймає смерч,
Знову шукаєм круч.
Як подолати Збруч?
Як повернути Керч?

Вичерпано ліміт,
Здійснено вже транзит.
І не внести тих змін
Тому, хто лиш один.
2007

Резво прыгая, катится мячик.
То счастливое детство бежит.
А за мячиком – крошечный мальчик.
В нем твоя продолжается жизнь.

Как у ангела, ясные глазки,
А улыбка – подарок Небес!
Обожает он добрые сказки,
У него ко всему интерес.

Затрудняешься часто с ответом.
Заболеет – и ночи не спишь!
Но зато, сколько нежного света
Излучает любимый малыш!

Словно солнышко в доме сияет!
Без него и семья – не семья.
А когда в доброте вырастает,
То, на старость, опора твоя!

2013