Вже грімких блискавиць
вогнеликі пригасли багнети,
На серпневих дощах
остудивши яріння своє.
А моїх ластівок,
поміж веж голубих мінаретів,
Спогляда муедзин,
що Аллаху хвалу воздає.
Між калинових грон
розрум'янилось "бабине літо",
І на тихій воді
човникує золочений лист.
А на злеті душі,
над її полум'яним зенітом
Осінь барви кладе,
як найкращий у світі флорист.
Диха смутком ясним
до глибин опечалене небо,
В понадтисячний раз
журавлями згори плачучи.
А на долю мою
того смутку й на йоту не треба,
Ні терпкого жалю,
ані щемної туги вночі.
Я тамую печаль
і шепчу молитовно вустами,
Щоб пора золота
не згубилась у безвісті літ.
Понад плаєм життя,
понад вічністю й понад хрестами,
Мої думи знялись,
наче птахи, в далекий політ.
Там, в далеких світах,
не знайти ні тепла, ні спокою,
Не зігріти душі
на холодних сонцях чужини.
Тож сумним журавлям
я прощально махаю рукою
І чекатиму їх,
пілігримів небес, до весни...

Брате, мій брате, з обличчям сумним,
З сумними очима церковних картин.
Сивіє поволі твоя голова,
Сивіють думки та сивіють слова.

Ти більше не бачиш далеких вогнів,
Не розрізняєш своїх й врогів,
Затихли у серці сурми боїв,
Згубив намистини несказаних слів.

Роз'ятрені рани
Розпалюють серце до зрад,
Нестримність знищить гнітючу
Незбутність мрій.
Сьогодні всесвіт
Танцює зі мною в такт,
А завтра ніхто не відтворить
Ходу подій.

Брате, мій брате, ми стали чужі,
Нас розділили версти й роки,
Пристрасні ночі, неспокутні гріхи...

Вже промайнули зими й літа,
Тавровано наші душі й серця,
Ти залишишся тут, ну а я...
Мої шляхи не знають вороття.

Роз'ятрені рани
Розпалюють серце до зрад,
Нестримність знищить гнітючу
Незбутність мрій.
І вже не важливо,
Де ворог, де брат,
Коли у грудях оживають
Мільйони вітрів...

Стихи 9 ноября 2013 13:52:06

Маленькі радощі

Маленькі радощі.

Комусь дощі нічні, розмиті ліхтарі за склом

За душу міцно ухопивша швидкість

Чи просто радість сплетена з трави вінком

На обраних галявинах закалатавшим серцем

Маленькі радощі.

За чийсь чудовий день, розділені в листі веселим сміхом

Маленькі радощі - малесеньких людей, закоханих безмежним світом

Маленькі радощі.

Скотились по щоках, не втримати... та мабуть непотрібно

На волю рвуться... Он у небі птах !!! І ти, як він, розчинишся безслідно

В маленьких радощах

Бажаю хай тонуть усі твої якісь малі незгоди

Маленькі радощі, у них таїться суть, у будь якому разі, чудової погоди

І перехрестя, і пекучі драми,
Чому здається, що життя пусте?
А хто сидить і пише епіграми,
Хоч і робити можна інше, те?

Хто звикне все життя судити мілко,
Своє спускає марно нанівець?
Чи легко жити знову на помилках,
Коли стаєш із іскрою на герць?
2001

Убогість німа листопада
Відбилася сумом в очах.
Поблідлого сонця лампада
Печально освітлює шлях.
Прості візерунки навколо
Малюють знебарвлені дні.
Скорботно і тужно до болю
Невже лиш одному мені?
Позаду – обвуглене літо
Гіркими димами пахтить.
Попереду – стала шаліти
Снігами зима мимохіть.
Нестримно, як птах перелітний,
Злетів би нечувано ввись
І смуток оцей безпросвітний
Подалі від себе відніс...
12.11.13

Високий, гарний-чорнобривий-молодий,
летка хода, упевнена постава,
і профіль - точено-карбовано-чіткий:
андро-брюнетна мить-моновистава.

Син, брат, онук... мабуть,- коханий,батько,муж:
реальні амплуа, гіпотетичні…
Зелене світло перехресного шляху
і… кожен у свої буденні притчі…

28.10.2013

Нам залишилось трішки – прокинуться вранішні птахи,
Ми повернемось, любий, додому в лячну мерзлоту,
Ще доп'ємо глінтвейн, бо дарує допити нам Рахів
Із келиха ночі по краплі любов золоту.

Сонце пізно встає. І зачепиться десь за вершину
Золотої гори, що так схожа мені на Парнас,
По дорозі додому і хрести, й сніжнобілі жоржини
Де-не-де на обійстях пустих проводжатимуть нас.

...День сміється, мов Каїн.
День ліниво розплющує очі.
Він готує нам вирок
І нема порятунку ачей.

Хочу знати, коханий,
Це який бо я скоїла злочин?!

До останнього подиху
Не забуду твоїх я очей…

Завтра випаде сніг
Чи згадає засніжений Рахів,
Як за ніч ми єдину
З тобою життя прожили?

Сонце падає в прірву.
Сонце котиться, рідний, на захід.

Ти любов цю у храмі
Пробач,
Відпусти,
Відмоли.

Затужила осінь? То прикмета!
Вірте у щасливий віршепад!
Закохатись хочете в поета?
Каті, Валі, Тані – станьте в ряд!

Недобуло, недотягло, недо-
росло,
як щепа вкрадена й забута -
не мало моці,
заважали пута
врости зелом у грунт...
Як на гніздо
лелече
тріскою лягло поміж трісок,
заплетене поміж осотом,
затиснене,
замащене болотом
між інших, чуло -
пискав голосок лелеки молодого.
Пружив крила,
міцнів і дужчав -
вирій даленів...
Складав юнець у вічність дні до днів
благословенна вись його манила.
Сухе зело уже й перегнило.
Старе -
відщепини нові замінять,
і тільки зрідка
сколихнуться тіні,
того, що не почавшись відбуло...
2013

Поетам вибачте серця їх захололі,
Вони ж у них не тільки на десерт!
Вони на перше і на друге. Все, доволі!
Напарувались… Може, пронесе…


І ви пробачите усі штрихи декору,
Бо ж не з рецептів їхні складові!
Працюють наднормово, в пізню пору,
Печінки не шкодують… А утім


Усі їх критикують, критикують,
За графоманію, за збіги, за… Овва!
Хіба поети чують це?! О, ні! Вони – на кухні!
Торти печуть і заримовують слова.

Суспільству кепсько:
виснажене й хворе.
Чатує час,
підступний басаврюк.
Ой, горе, горе! -
тихо схлипне Горинь.
О, Боже, Бо... -
зітхання втопить Буг.

Дніпро -
про дні славетні щось бурмоче.
Десна - як зачарована -
де сни.
Суспільство марить:
духи й поторочі...
і силует Спасителя
між них.

2013

Я осінь за тугу прощу, -
Давно вона не в ідеалі:
Потомлені ноги дощу,
Уста вітровію охлялі.
Хай втіху забрало собі
Весни розмаїте минуле,
Ще очі небес - голубі,
І сміх не щезає із вулиць.
Осіння сяйна ліпота.
Постукує серце вільніше.
Минає доба золота,
Срібляста - історію пише…

09.11.13

Ночі серпик - ірій сторож,
Листя шурхіт уже поруч,
Дощ іще шепоче також
І піде собі праворуч.

Лев ой тугу ллє очима
Вже не хоче бути сірим,
І чекати на причину
В обороні cвої віри.
2003

Катрен і терцина
У горя годину
Життя половина
У горлі провини
***
Графіті мале "люблю"
Де тільки потвори злі,
Його загубили тут
І сірі пащеки стін
***
Танго у прірву
Неба і краю,
Часу то міра.
Пекла чи раю?
2013

Зажила б ти, Україно, належної слави,
Давно б уже дала собі ради,
Якби побіля твоїх героїв
Не мостився зрадник.

Аномально чи, може, знаково...
Мов рожеве крило туману,
Розцвіла в листопаді сакура -
Тепла осінь ввела в оману.
Посивіли-пожовкли кучері,
А вона у весну прибралась.
Чи закохана, чи заручена,
Несподівана, наче радість.
Не злякалась ганьби та осуду,
І вражаюча, і вразлива,-
Ніжний виклик нестримній осені.
Та щаслива ж! Ти ба! Щаслива!!!
Я в ній душу свою побачила
І зажура майнула тінню...
Жінко пізняя, доле втрачена,
Ненадовго твоє цвітіння...
Бо зустрінешся скоро з холодом,
Що розвіє ажурну піну,
І на плечі твої оголені
Сивий смуток зима накине...

Так білохмарно в мене на душі:
ні горя чорного, ні радості сліпучої.
Не поспішаючи іду я по межі
гір грозових із сонячною кручею.

Я не іду - лечу по тій межі
на некерованій машині гоночній.
так білохмарно в мене на душі:
і мрійно-грозяно так, і тривожно-сонячно!

1994

Зісковзує біль
...по краплині
...сльозами
...на груди.
Воском німим утікає в долоню самотня свіча.
Погляд у полум"ї гріє надію. Схилені люди
Сховали гріхи у кишенях старого плаща.

Між нами перетяг
...чи потяг
...чи втомлена тиша.
Навчилася чути її та знаю на дотик яка.
Монолог у молитві... Розмова душі зі Всевишнім..
...Підняла з колін чиясь тепла і дужа рука...

…а волосся тече, наче ртуть, у птахів
утікацьку ріку – поза всесвіт безокий…
Затинаються в білій журбі вітряки.
Зупиняються сльози – у дереві соки

так відходять сезонно. Та тут – не сезон.
Аксіома зникомості дива у диві.
Бусурманське прощання, мов хижий циклон,
наступає на п’яти. Мовчу, хворобливо

потонувши в тобі – у землиці скляній,
під хрестом на могилі хреста і заліза.
Через те, що до хмар відтремтіли столи.
Через те, що часом усвідомлюєш пізно:

не допросишся снігу у білих вершин,
не поблякнеш від темряви мокрих пожарищ...
…підрукавний ангелик тебе довершив
паперовим журавликом. Зоряні шкапи

удавились болотом, де з-поміж осок
найкрасивіші – чорні коханці на муках…
На очах-мідяках літургійний пісок
розцвітає, як серпень – у збуджених мухах.

Не болить голова. Не сверблять різники
у келішках печалі. Натомлений амок,
накурившися бігом, забиті зірки,
мов перепілок, пестить ножами-руками.

Вкаменований демон-вішак. І віслюк
із веселкою сохлою в ніздрях… На східцях
прорізається заповідь «Не…», але звук,
не сказавши, що – не, сам по собі скінчиться,

як вся лірика світу.
… на хрестику тиш,
на розп’ятті годинника – словом і димом, –
із лицем потойбіччя журливо сидиш
десь далеко-далеко – раніш від людини

і пізніш від останніх у ліжку життя…
Й – ні сніжинки не дась. Ні півкотика склянки…
Лиш січневі вершки по землі – Божий дар
скла і снігу – птахам відправляють слов’янку…

Пародія

Пробач, коханий, серце захололо,
А парувало, чесно, ти повір.
І стружку, що розсипана навколо
Ти не вважай за творчий перебір.

То штрих до кулінарного декору –
Он черрі прикраша з печінки торт!
Рецепт простий – вернеш у пізню пору,
То й чорта з’їж, бо втомлений, як чорт.

А що любов? То кухня – ключ до раю!
…О, ти вже є? Помада на губі?
Собі із курки мозок вибиваю,
А хочеш, можу вибити й тобі?


11.11.2013

Мала, дивлюсь на пелюстки

Тих квітів, що на клумбі,

На них ще крапельки води,

Дзижчать джмелі і трутні,

Палітра літа кольорів,

І виграва веселка,

Пора обідня, хо котлет,

Де є моя виделка?

А за обідом недоїм

Окраєць свого хліба…

А тітка каже:

"Віта, їж, як кинути

Посміла?

В голодомор,

Коли трава,

Кора й лушпиння – їжа,

Були часи…

Ти неправа,

Доїж окраєць свіжий."

Дивуюсь,

Тітка каже так,

Чи то насправді правда?

"Мала, на клумбі –

Знай, що там

Більш гратися не варто.

Там сплять сестрички і брати,

Яких приспав той голод.

Тому послухай, не крутись,

Шануй окраєць."

Холод

Від слів отих і сліз німих,

А я мала, не знала,

Що в клумбі сотні пелюстків –

То пелюстки печалі.

У тітки завше є тепер

І борщ, й компот, і каша…

А тридцять третій не затер –

І повна суму чаша…

Я мовчки доїдаю хліб…

Сидимо вдвох на кухні,

Під образами житній сніп…

А поміж квітів - трутні...

Коли були гіркі й солоні
Байдуже зціплені вуста,
Я цілував твої долоні
І вірші радісно читав.
А ти задумливо мовчала,
Вслухаючись у голос мій, –
І блискотіли хмарні далі
В яскравих спалахах надій...
11.11.13

А хочеш, до святкової вечері
Тобі солодке серденько подам?
Декор – густе желе п’янкої черрі,
Його нема в рецепті – не біда.

Вершки і шоколад – за списком точно,
Ще – стружка із кокосу і халва.
Для мене кухня – як майстерня творча,
Любов – найголовніша складова.


А що любов! Без неї мало сенсу.
Вона нас на руках життям несе…
Ти тільки не засмучуйся, що серце -
Таке холодне. Це ж лише десерт.

Дні мої коротшають осінні,
Їх пітьма ковтає крижана.
У тривожнім вітру голосінні
Рученьки заламує сосна.

Щулиться замерзлая діброва.
Позолота жухне, як зола.
Височінь поблідла, сивоброва
Холоди зимові принесла.

10.11.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Драгдилер грудень вже фасує дози,
І відкладає в хмари до пори.
Вже майже «нуль» і голі верболози
Ламають «гастролюючі» вітри.

Тендітні вільхи туляться лякливо
До берега байдужої ріки,
Де алканавт-народ допивши пиво
Порозбивав мордяки і пляшки.

Осінній плюмбум мчить між берегами,
Нагадуючи всім, що все тече…
На нім червоно- жовті орігамі
Вербові, і кленові… Ще і ще…

Колись тут гарно сонечко світило
І гріло душу, й відганяло жах…
Та грудень прийде й зробить чорне діло,
Розгорне «білий» щедро по світах!

І там, серед безкрайнього морозу,
Вдихаючи грудневі білі сни,
Як нарик кінчений загнусь від «передозу»,
Чи в безнадійнім стані коматозу
Заціпенію я аж до весни!

Забракло слів і почуттів,
І стало тихо на світанку.
Ще з вечора той вогник догорів
І ти пішов вже перед ранком.
І навіть каву недопив
І навіть в очі не глядів,
Зі снів моїх пішов,ти дуже зранку.
Для чого світлі ці світанки?
Для чого небо голубе?
Немає поруч вже тебе.
І я сама...
Забракло слів
І не забуду почуттів,
І теплих.ніжних,світлих снів
Де погляд твій у ніч згорів..!

(27 червня 2013)

Стихи 10 ноября 2013 18:23:41


Заломлене світло твоїх окулярів


Заломлене світло твоїх окулярів

Зайчик, веселка, вогонь Прометея

Гарчик з горою тримався на хмарі

Ген розлилося з його весілля



Як до застілля вино і закуски

Блимає літо, іскриться зорею

Заломлене світло твоїх окулярів

Для кожного з днів понурість у друзки



Хто б не шукав у глибинах - висотах

Де б не блукав самотній мислитель

Тут, лиш в простому заломі проміння

Відкрито кожному - медок у сотах



Такі якісь смішки, дивинки - чари

Гуляє скрізь собі без кари

Наскрізь проколююче хмари

Заломлене світло твоїх окулярів

Я хреста не ношу, не цілую ікон,
не чекаю на сон із ремаркою Бога,
в суєті доброти не шукаю вагон,
аби в’їхати в Рай у кінці епілогу.

Просто сонце своє зігріваю теплом
нелукавого серця, що має боліти
моїм світом: посіяний в землю геном
простоти поколінь, що, як зламані віти,

по собі не залишили квіту, та все ж,
таємничім зерном із підґрунтя країни,
розгинаючи роги баранячих меж
і рівняючи спини, росте крізь тканини

огрубілих долонь і вертає у мир
чисті хвилі Любові у руслах артерій,
щоб серця, між камінням затерті до дір,
карбували її у земній Ноосфері.

***
Моє сонце так лагідно гріє мені
мої дні щиросерді й недоспані ночі -
і Любові й Кохання зоріють вогні,
в Ноосферу кодуючи щастя жіноче…

То скрізь овації хвалебні,
То всюди вигуки ганьби.
То панахиди, то молебні
В житті моєму щодоби.
Аби помститися поквапно,
Я сам на голову чиюсь
Тихенько смутком нині капну,
А завтра – радістю проллюсь...
10.11.13

я хочу трошки трошки трошки
філіжанку кави і шоколаду два горошки
і ледь ледь пригубити вина
і нелукаво щоб вона…

Худ. Я Саландяк 2009 р. туш – перо…

Ти побудь, печаленько, зі мною,
І всього мінором розтривож.
Течією музики сумної
Попливу собі і я також.

Поведи смичком, неначе геній,
Струнами сердечними хоч мить…
Хай мої здіймаються легені
І сльоза – непрохана – бринить.

Хай моя зажура вечорова
Обернеться сяйвом уночі…
Народи в мені вогненне слово
І людські ним душі пропечи.

9.11.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Полечу не від Сяну до Дону,
обидва нагостривши крила,
а додому (якого ще дому?),
до села (до якого села?).

В синю Ворсклу зронивши пір’їну
і сльозу (це ж од вітру!) на Псло,
на Сулу, в лободу, в кураїну
опущуся: а де ж те село?!

Поблукаю в гаю – пошукаю
те святе, що покрили гріхи
позолотою брехень... Без краю
і кінця – лепеха й лопухи!

– Мамо, мамо! – сльозою вдавлюся,
об коріння спіткнуся в траві:
Вашим сином я, сивий, зовуся
недарма ж – я вам внука привів.

Де ви, мамо, в траві чи в росі ви,
чи в хмарині, готовій тужить
сльозотечею, пізнім посівом
жит, яким вже ніколи не жить?..


2007

Я просто хотіла тебе запросити на каву,
Під музику сивої зливи мовчати про все,
Хай потяг тебе на вокзалі чекає – небавом
Він з тобою у далеч і серце моє відвезе.

Привокзальна кав"ярня відкриє пощерблені двері,
І затишно в ній, і сумно нам буде обом,
Після твого від"їзду малювати тебе на папері
Олівцем кольоровим буде малесенький гном.

В нього очі твої волошкові і ямки на щічках,
Підростатиме син і спитає про тебе колись,
Я брехатиму, звісно. І брехня ця увійде у звичку,
Ну а нині мені ти осіннім дощем відсльозись.

Відболи вже нарешті. Виїдай мене, ніби іржею,
На тілі моєму випалюй залізом тавро,
Поки я ще – твоя! Поки ще на пероні душею
Розливаюсь в тобі, наче в хвилі бурхливий Дніпро.

вітри нині скрізь непевні:
морські повернули в море
людські пригорнула темінь
осіння хронічно хвора

міняйли міняють берег
ховаючи в гущі пісню
на тому де пір’я дерли
чи цьому де більше й присно

а може отак до снігу
схиляється світ поволі
якого із дому вигнав
якийсь хитромудрий столяр

що цвяха не хоче вгріти
між домом і берегами
і світ бурлакує світом
і морем стає між нами

сл. Л. Калиновської, муз Олега Бута

Благословен цей ранок в небесах
і сонця промінь знов мене розбудить.
Мій рідний краю, славен ти в віках,
Ти розправляєш знов синівські груди.
Моя земля, де народивсь Олесь!
Тут є усе, до чого серце лине.
О, Білопілля, берег синіх плес:
Сула і Крига, Вире солов’їний!

Приспів: А я до тебе серцем притулюсь,
А я до тебе з ніжністю схилюся
Мій рідний краю, я тебе люблю,
Мій милий краю, я тобі молюся!

Стіжками долю вишию свою,
Щаслива доля, тепла і привітна.
І розквітає квіткою в маю,
черемхою й каштановим суцвіттям.
І хай з роси й води на многа літ,
найкращих літ, щоб не було їм краю!
Хай розквітає цвітом славний рід,
Мій милий краю, Білопільський краю.

Приспів: А я до тебе серцем притулюсь,
А я до тебе з ніжністю схилюся
Мій рідний краю, я тебе люблю,
Мій милий краю, я тобі молюся!

Мій рідний краю, я тебе люблю,
Мій милий краю, я тобі молюся!

Вже і «білії мухи» могли прилетіти,
Але сонячні дні і тепер до снаги.
Бо у вересні викравши «бабине літо»,
В листопаді нам осінь вертає борги!

2013

Похмурий день на дачі. Сонце миле,
Тебе нема – нас осінь не злюбила.
Всі дні її такі, як і сьогодні:
не сонячні, пронизливо-холодні.

У ліс пішов. А той не зміг зігріти,
Бо сам замерз, лише в картуз одітий,
Лише в картузик листя золотого.
Та осінь хижо дивиться на нього
І демонструє свої груди сірі.

А навкруги дерева темношкірі –
Тіла, принадні, темно-шоколадні,
До танцю стали по моїй команді.
І ось, де скам’яніла сива осінь –
Танок мулаток золотоволосих.

Такі вони чарівні і моторні,
Що сонце стало танцюристом чорним
І так віддалось запальному репу –
Ще мить і проломає груди небу,
І на ліси і ненависні дачі
Поллються почуття його гарячі!

Так осінь думає і хоче заморозить
Танок мулаток золотоволосих.
І жалить ніжних крижаними бджільми.
Та їх рятують сонячні обійми.
І я стрибаю, хлопчик-негритосик,
В танок мулаток-золотоволосок.

1993

Не сезон закохуватись нині -
Понад містом тужить листопад...
Небо плаття розміняло сині
На пожухлий, сірий ненаряд.

Ще тьмяніші вулиці-приблуди,
У загуслих тінях ще темніш,
Неусміхнені дерева й люди
Потамовують холодний дріж.

Тільки я, мовляв не бачу суму,
Ні студених обіднілих барв,
Засіваю щастя дзвінкострунне
На долонях листяних гітар.

І мелодій веселковий шалик
Поміж віття осені - резон...
До безмежжя серце закохалось,
А говорять, ніби не сезон...
(17.10.13)

Те, що сьогодні є маловажливим,
вчора було неосяжним ще Всесвітом..
Все почалося з батьківської ниви.
Нині ж нових міст осінні пересвіти..

Рух ,метушня скрізь, намиста розсипані
неперелічених днів і хвилин ,
з шумом, із сміхом і свистом, і скрипами
сповнились сотні асфальтних долин..

але..

Нових змагань розкриваються простори
й те, що в Тобі завжди Вічним жило –
скрізь надихатиме пульсами гострими -
Жити , боротись й творити добро.
2013р.,м. Катеринослав

«День пережит – и слава Богу!..»
Федор Тютчев «Не рассуждай, не хлопочи!..»

Щасливий,
у кого - аби день до вечора,
а нехіть думать заміняє крик,
у кого гумор – в слові недоречнім,
мета життя -на відстані руки,
кому не муляє, що зайди мову топчуть,
історія Вітчизни, як торішній сніг...
...А ти в цейтноті.
В очах, не прохололих з ночі,
ховаєш роздуми і розпачі рясні.

1
незаміжняʹ незаймана незмінна
знеможене зневірене дитя
сталева нитка вплетена в буття
забутий будда ненія нетлінна
позадувало снігом береги
піском позабивало води темні
життя без Яго казка без Яги
над піфією випари підземні
над парією промені снаги
у небесах вершаться сновидіння
не передбачує спасіння воскресіння
померли всі – і люди і боги
померкли і сонети і сонцяʹ
і випито водицю із лиця
хоч і не кров і не людська – водиця
прочитано молитву для годиться
станцьовано ритмічно ритуал
страхи переповито в мадригал
переперезана хустками поясниця
і сон незмінний кожну північ сниться –
по смерть свою біжиш до балагану
омріяну й дочасно невблаганну…

2
не заходять сюди небеса і вітри і віки не заходять
і регоче нутро – коливається черевом Час
викорчовує сни перетята харизмами хорда
і поскиглює пам'ять полишеним десь дитинчам
все згорнулось в клубок в темний відчай погаслого сонця
сивим фусом слова завапніли на мертвому дні
і залізо і золото – зáвжди лише в однині
в множині лише – ґрати старого сумного віконця…

Ти бачиш, я дивлюсь на зорі.
Вдивляюся в ночі глибінь,
Чекаю, що хоч мимоволі
Засяє твій образ, чи тінь.

Ти знаєш, я слухаю вітер.
Я часом здіймаюся з ним,
Бо хочеться так полетіти,
Поринути в простору плин.

Ти чуєш, збивається серце.
Душа невблаганно кричить.
А сльози... Їх знову озерце...
В них, може, думки утопить?

Ти віриш, я просто втомилась.
Втомилася вірити в те,
Що свічка твоя закінчилась,
А ти- сяйво тепер золоте.

Шоком для мене був
шоколадний бум.
Шовком стелиться шлях.
Жах!
Риболовецькі плоти йдуть у твої порти.
Рибам моїх думок видалено хребти.
Ти!
так ти, ТИ!
Брат чи кат?
Голодні роти,
для барикад,
рупори змін,
гаранти зрад.
Їх зве Хо Ши Мін
назад.
2013

Зачарована, знову
Душею тону
Я у блискавці слова,
У магії фрази...
І метафор чудові
Скарби сипону,
У поезії мову
Порину в екстазі!

2013

…вітру гортанний спіч
падає в ранок ніч
о мій душевний кіч
ляжу мабуть на піч
чую ломоту пліч
капають сльози з віч
страуси зусібіч
Боже у чому річ
я ж не на Брайтон-Біч
де ти о Фарадей
або хоч Гемінгвей
хай би мене гойдав
кидав і підкидав
страусом, журавлем
краплею чи дощем
аби лише не спав
вчасно мене піймав…

07.11.2013

Вчора ти взяла у мене,
Вчора ти взяла!
Жовте листя знов зелене
Стало, ла-ла-ла!

Ти взяла у мене ніжно -
Як пилок бджола!
Аж в очах пахуча вишня
Восени цвіла!

Ти взяла у мене вміло -
Наче два крила -
Тіло все затріпотіло -
Серце ти взяла.

Ти взяла його до решти,
Понесла у рай.
Раз так солодко береш ти,
То своє віддай!

7.11.2013

Бежит череда событий
и дат, коснувшихся нас.
Следы связующих нитей,
увы, внимательный глаз

бессилен прочесть, предвидеть,
что-либо предвосхитить.
Событий ход очевиден,
но кем проложена нить?

Ни часа, ни дня не зная,
застыв у крайней межи,
в итоге всё исчезает,
своё отбыв, отслужив.

Творение рук и мысли –
предметы рождают пыль.
Бессмертны слова и числа,
все меры без них слепы.

Что вещи? Нам не вернуть их.
Весь мир изначально пуст,
и видимый – он, по сути,
материя наших чувств.

Хто вкрив тебе, леле? Чи вкрив був?.. Розхристана ртуть, –
отак вони діють – колодязі, прірви та глюки,
романи безлюдні (але всі герої – помруть),
молочні намордники, що гамували білугу….

Хто ласував ними, той знає, як терпне терпець,
як білі левиці в подряпинах спокою лови
ведуть на судоми настрашені (хай йому грець,
страхіттячку тому!) Як дівчина болеголова

виходить із джунглів оцих безсоромних нічних
купань у жахіттях – маною, мадонною смерті….
Тремтить у руці її мідно-зміїстий свічник.
У нім догорає одненька сльоза милосердя

Морфея скаженого… Їж їх і пий, наче спів
безсонних провулків, будинків, автівок циганських,
твоїх сивочолих невільних надій-солов’їв,
у синій пательні засмажених заживо з ласки

святого Нікого Ніколи…. Ласуй! – громовиць
у роті солом’яний присмак дитинством кривавить…
Коли ти прокинешся, день загарчить, долілиць
заснувши, як жертва-глядач – на програмній розправі

себе із собою. Коли це не сни. Вже не сни.
Орда характерників. Постріли гілок дубових.
Коти-каратисти. Розмови сокири й сосни.
Холодні чистилища, де обіймаються повінь

і ніжна пожежа – і хоч затуляй вухозір!
Бо ти – це вони. Всі вони. І вже луснеш – а більше
і більше вони у тобі на життя грозові
намотують савани слоноподібної тиші –

і ти розриваєшся. Шмаття докупи іде.
Саме йде докупи, хоч як йому крок не роз’ятрюй!
І день долілиць відмовляється бачити день,
коли він помре – і воскресне на кутику карти,
навскіс від «конати»…

.. і от би – тих бісових снів!
Хай жахів, але – хоч прокинутись – вижити – втяти
стотисячну голову гідрі пекельних світів,
що всі заблукали у рані у горлі кімнати,
що ласує снами. Як ти…

…а левиці – гарчать
із білого неба. І білі ворони по болю
малюють погоду. І ходить самотня свіча
з тобою на шиї – збирати у цукрянім полі
вітри і волошки. Солоні волошки й вітри, –
щоб ними всі Три тебе вкрили. Щоб Він тебе вкрив…

В печі печалі – чвари чорних чар…
В печі печалі – іскорки розлуки.
Журби рябої розгрібаю жар
і дмухаю на обгорілі руки.

В печі печалі – пара поривань.
Та росами закоханість загою.
І настрою виймаю коровай
обпеченого жарту кочергою!

2003

Пародія

А мене бажання огорта,
Видиво нещадно тиждень мучить –
Німфа із хвостом чи без хвоста?
Взнати мушу нині неминуче!

Зглянься, бо кохання на кону –
Покажи хоча би плечі й спину!
Вирини із озера, ану!
Тільки ціла, не наполовину!

Хочу, хочу і давно хотів!
Ще благаю показати ногу!
… Можна буде засилать сватів –
Ти слов'янська німфа, слава Богу!


07.11. 2013