Хто ти ,хлопчику, такий?
Українець я малий!
А в якій живеш країні?
В ріднім краю, в Україні.
Чим для тебе ця земля?
Батьківщина це моя!
Хто здобув тобі її?
Мій народ у боротьбі!

Лето призрачно кануло в вечность...
Сыплет дождь,утопая в туманах седых.
Меланхолии суть-тосковать бесконечно,
Не пытаясь обратно направить следы...

Хлесткий ветер и зябкая озера синь.
Почерневший от холода, ветер надежд
Паруса раздувает и сам парусит,
Зарываясь от холода в юрте одежд...

Наступая на лужи вчерашних обид,
Путеводным зонтом разбивая преграды,
Забывая порочный, надуманный стыд,
Потешается ЭГО предверьем награды.

Ты тут паперкай не махай,
бо “шмайсер” мой не саржавеў.
Я? “Хайль!” крычаў? Не “Хайль!”, а “Хай!”.
У разуменні “Хай жыве!”

2012

*
З вогню у просинь лине журавлиний ключ,
махнути слі́дом би на днів осінніх путч,
але мій обрій: просто обрій - без мети,
і очі інші над літами не звести.

А в кішки той іще за вікнами розмай,
і вірній Герді в неті стрівся кращий Кай,
і я забув, які ж вони - уста без «не»,
бо поруч осінь і розгублене земне.

**
За рогом, далі, є крамниця мріянь і
на вибір долі там у модному вбранні -
нехай за душу, та удача не мине,
як чари любих дів з краплинкою мене.

А край асфальту жмені квіточок весна,
та крок і впоперек із листям борозна,
і так нагадують вони малих дітей,
що я спиняюся, давно не Одіссей.

*
До божевілля вільний, і тому війна:
за сни вчорашні, і жіночу стать майна,
бо невмолимо тане літа голубінь,
як віра в синій звід намолених склепінь.

А зводи тісняться, мов кубки з-під вина,
мов перевернуті для благодаті з дна,
і день, як пульсу бій із тінню в мережі́,
з ай-пі за краєм особистої межі.

**
І все закінчиться утратою всього,
дні відмічаючи камінчиками з «го»,
як древні, зважую щасливе і сумне -
мов непрожите ще подібного сягне.

А зорі світяться від невимовних слів -
куди й не линучи, уже давно добрів,
і море лащиться, мов жінка - навмання
тебе цілуючи - шепоче: «ми сім’я».

*
Немовби справді не існує самоти,
і не майнути далі звідси, не піти,
і в’ють вітрила журавлині далину
лише як осені дорогу огняну.

І не знайти цьому точнішої ціни,
окрім дарованої скроням сивини,
і, мов той клен, сплативши листям днів за рік,
навчусь і я втрачати все, до чого звик.

Встань Тарасе й подивися,
Що “пани” зробили…
Від Господа відреклися –
Землю отруїли.

Бо давним-давно не стало
Добрив органічних.
Усі ферми розікрали,
Тепер на хімічних

Виростає картоплина,
Бурячок, морквина,
Із нітратами хлібина,
Куриця й свинина.

Недолугі супостати
Владу захватили.
І яка їх, в біса, мати.
На світі породила.

Олігархи в людях вбили
Надію і волю.
Прирекли народу безсилий
На нещасну долю.

Розвалились білі хати,
Села вимирають…
У тривозі син і мати
Що робить – не знають.

А “пани” будують вілли
Й неприступні дачі.
До людей нема їм діла –
В них свої задачі.

Охоронці їх боронять,
Мов якусь святиню.
Літні люди сльози ронять
На святу хлібину.

У кишенях копійчину
На ліки рахують…
Олігархам нема спину
П’ють вина, жирують…

Нерадиві депутати
За портфелі б’ються,
Не поділять досі влади
І з людей сміються.

За “бугром” на екзотичних
Островах гуляють
Їх таких “самокритичних”
Й малі діти знають.

Хваляться безперестанку,
Хто більше вкрав грошей.
В кого краща іномарка,
Ще й тесть прихороший.
. . . . . . . . . . .
У відрядження б відправить
Без їжі й зарплати,
Що тоді нам заспівають
Наші депутати?

Хай сини вражі покажуть,
Як без грошей жити,
І усім єством докажуть,
Як народ любити.

Незалежність хай святкують
Без їжі і хліба.
Може, хоч тоді, відчують
Всі народні біди.

Проклинають наші діти
Служителів влади.
Може годі вже сидіти
І – на барикади…
24.08.2013

Что же ты, подруга златокудрая,
Веточкой стучишь в мое окно?
Знаю, что живу совсем не мудро я,
Но живу немудро все равно.

Я всегда старалась жить по правилам,
Душу очищала добела.
На свои места судьба расставила
И благие мысли, и дела.

Надо бы в который раз раскаяться,
То, что не успела, наверстать.
Годы, словно листья, осыпаются...
Жизнь моя! Ты осени под стать.

Дворник соберет листву метелкою,
Чиркнув спичкой, скроется в дыму.
Может, от меня всего и толку-то -
Всплеск тепла, не нужный никому...


1998

я присягнула вічному тобі
невінчаними маємось у світі
лишаємось лілеями у літі
минаємося пухом на вербі
чорніємо намистом бузини
зоріємо коралами калини
заскочені спокутою вини
нічого один одному не винні…
рахую покалічені рокú
рихтуюсь у спасенне потойбіччя
цілую рух робочої руки
тієї що написане не лічить
мені не личить плакати услід
іду за ним – забута і забита
священний шлюб – каструлі і корита
і щось шукати треба на обід…
…скажу тобі нарешті – зачекай! –
(не слухає – літає юним богом
а я стою у сінях за порогом)
не смійся і руками не махай
я хвора знерухомлена від чар
холодного вогню твоїх поезій
не маю ні ілюзій ні претензій…
… я полюбила не тебе – твій дар…

Сутінки надходять оксамитові.
Ми самі, де листя і вода.
Очерет у річечки запитує,
«В кого, ти, закохана?» – запитує.
« В тебе» – річечка відповіда,
« В тебе» – лагідно відповіда.

І щоб темні сумніви розвіялись,
І ясніш повірилось у те,
Заміняє непокірна мрійниця
Біль на ласку, грішне на святе.

І до очерету ніжно горнеться.
Ти до мене ніжно притулись,
І покине душу сіро-чОрне все.
А були квітучими колись.

Та холодним полум’ям обвуглені
В ями сліз упали з висоти,
Із усміхненої висоти.
І змогли тепер, але не в Ґуґлі ми
І слова, і почуття загублені,
А у лагідній воді знайти.

Сутінки накрили оксамитові.
Ми у лагідному усамітненні,
Як у квітні яблуні, цвітем.
Зорі засвітилися софітами,
Небо нахилилось освятити нам
У любов повернення, в едем.

2013

Це - дерев`яна шафка,
ЇЇ збудував мій Татко.
І в цій дерев`яній шафці
Лежать мої капці.

Це - Класна кімната.
Тут діти вчаться читати й писати,
Рахувати і малювати.
В цій кімнаті є віконце
В той бік - де сходить Сонце.
Коло віконця стоїть дерев`яна шафка,
Яку збудував мій Татко.
І в цій дерев`яній шафці
Лежать мої капці.

Цей великий будинок
Зветься - Школа.
Вона світла й охайна,
І дуже простора.
Тільки вона не дуже нова -
В ній вчився ще мій Татко,
Той, що збудував дерев`яну шафку,
Яка стоїть коло віконця
В той бік - де сходить Сонце.
А це віконце -
В Класній кімнаті,
Де ми вчимося читати й писати,
Рахувати і малювати.
І в цій дерев`яній шафці
Лежать мої капці.

А це - Велика Країна.
І зветься вона - Україна.
Жовті лани і синє море,
Чорне вугілля, Карпатські гори...
Куди ти йдеш, моя Країна?
- Сама не знаю...
І немає в кого спитати.
Поводирі - пани пихаті.
То краще вертайся
У великий будинок
Що зветься - Школа.
Відремонтуй її,
Бо вона вже не нова.
В ній вчився ще мій Татко,
Той, що збудував дерев`яну шафку.
Яка стоїть, ти вже знаєш, коло віконця
В той бік - де сходить Сонце.
А це віконце -
В моїй Класній кімнаті,
Де дітки вчаться читати й писати,
Рахувати і малювати.
І в цій дерев`яній шафці
Лежать мої капці.

2013р.

На прощанье заплакало лето
Проливными дождями навзрыд.
А в душе моей боль без ответа
Затихающей ноткой звенит…

Отцвело, отшумело, отпело
Это лето сгорело дотла,
Ну а жизнь без тепла пролетела,
А ведь я так упорно ждала!

Зря его я искала по свету,
Согревая все светом своим.
Вот и это последнее лето
Пролетело с холодным, чужим.

Скоро птиц улетающих стаи
Неизбежно отправятся вдаль,
И надежды в тумане растают,
Не найдя свой бесценный Грааль…

2013

Узяв до рук, слухняну і м'яку,
Замішену, та ще без форми, глину.
Звивалася, мов полум'я в танку -
Не зупинявся ані на хвилину.

Усе ліпив, а потім щось міняв,
Хотів, щоб виглядала досконало.
Без творчості ні ночі, ані дня,
А глина все тверділа й схолоняла.

Мінялася, а він все не вгавав:
То це не так, то там не досить гарно.
Забув про існування інших справ,
Аж поки не збагнув - старатись марно,

Немає досконалості межі,
Та є межа відведеного часу.
Погладили востаннє, мов чужі,
Невтомні руки вже застиглу масу.

Майстерня під відкритим небом - храм,
Де він творив. Та раптом віра згасла.
Залишив мрію грозам і вітрам
І навіть не помітив, що прекрасна.

Стояла, не захищена нічим,
А вітер і дощі взялись до справи,
Продовжило і сонце той почин -
Пекло вогнем, не пестило ласкаво.
----------------

Вона і не чекала, та чомусь
Вернувся майстер. Мудрий став з роками.
Як рідну обійняв ... і відсахнувсь -
Холодна і тверда, неначе камінь.

Зоря моя вечірня,
Далека, недосяжна, –
Чому ти непокірна,
Чому ти сором’язна?
Боїшся пересудів
Чи, може, в те не віриш,
Що повсякдень і всюди
Тобі співає ліра?
На поклик відгукнися,
Стань ближчою до мене.
Одна ти серед тисяч –
Свята, благословенна.
Впади дозрілим плодом
У м’яту чи любисток, -
Єдина насолода –
Холоднопломениста.
Зоря моя вечірня,
На темнім небозводі, –
Сіяй вгорі безмірно,
Моїм літам на подив!

Знехмар чоло, посій у ньому сонце,
Прикрась ланіти маковим вінком
Життя не зустрічало переможців,
Які без втрат пробігли марафон.

Щодня, щомиті губиться, псується
І час, і люди, й істини вино
Але якщо навік згубити серце,
То як долати перешкод озноб?

І крок за кроком не даєш розпастись
Усім надіям, що наперекір,
І невідомі, щедрі меценати
Дарують ще одне звучання лір.

І перепони - вже не зупиняють,
І всі фальстарти йдуть у небуття.
Твій марафон - здається, не останній,
Твоя стезя - нестоптана стезя.

І вже герой, зникають всі поразки,
І лаври вже чекають бігуна,
І раптом - на чолі проміння щастя,
Зійшло з давно забутого зерна.

У час, коли вечір спекотний, смаглявий
Зорю запалив на вікні,
Усміхнена панна твоєї уяви
Неждано з'явилась мені.

Присіла край столу. Наповнений щастям
Очей струменів небокрай.
Моє ледве чутно торкнула зап'ястя,
Промовила тихо:"Питай..."

І я відчайдушно, зухвало і дико
Їй глянула прямо в лице:
- Кохаєш його до нестями, до крику?!
То що мені скажеш на це?

Мовчання запало. У трепетній тиші
Цвіркун щось виводив сумне.
І панна сказала:"У кожному вірші
Він пише, як любить мене..."

29.08.2013р.

Невеличкий готель в центрі міста,
По-домашньому тепло і чисто,
І затишно, чудовий вай-фай,
Невеличкий готель в центрі міста,
І сніданки гарячі «у ліжко»,
Ти мене пам’ятай, пам’ятай.
Тут проведено ранків немало,
І усмішок, які повертались,
Незліченная кількість хвилин,
І хоч рано, із сонцем вставала,
Але знала, тоді добре знала,
Недаремно, а час швидкоплин.
Персонал доброзичливий,
Праця, білі блузи, наповнена таця,
«Гутен морген» або просто «хай»,
І оте вдячне «сенкью» в придачу,
«Вері найс» - це багато вже значить,
З гарним настроєм день починай.
Запашна щойно зварена кава,
«Київ Пост», а що там – поцікавлюсь,
Є натхнення і сотні ідей…
Невеличкий готель в центрі міста,
Зупинитись ще раз, гарно, чисто,
Теплий спогад про гарних людей.

осінь скоро настане і ти заблукаєш у листі
тих дерев що тримають на вітті твоїх птахів
і вони уже ніби злітають а гори тут лисі
і у вирій пора вирушати як ти й хотів

осінь скоро настане птахи заблукають у небі
і байдуже чи сьоме воно і чи це птахи...
чи перевертні хижі що линуть у хмарні тунелі
жоден вирій на світі іще не приймав таких

осінь скоро настане і ти між птахів заблукаєш
їхнє пір,я давно уже синє як ти й хотів
ну а щастя завжди перелітне і тут не злукавиш
от і ти відлітаєш у вирій своїх птахів

2013

Маленький хлопчик в метро плаче,
Сидить у мами на руках,
І кожний перехожий бачить,
Хлопчини сльози…
Наче цвях
Хто забиває в мертву тишу,
Сталевий стукіт за вікном,
А хлоп реве усе жвавіше,
І вена проляга чолом.
Йому цукерку не купили,
Йому машинку подавай,
Таке, дивіться, наробили,
Не видно горя того край…

Малий, візьму його за руку,
Повір, я теж була мала,
І плакала, було, щодуху,
Коли інакше не могла,
Коли утратила я друга,
Коли мій песик десь подівсь…
А ти ревти надумав,
Слухай, із тебе люд дивує скрізь.

Лиш підрости, і сам побачиш,
Без слізок буде навіть біль ,
Хай буде сонячною вдача,
Не плач, і хникати не смій.

1
«На Бога дивиться, а чорта бачить».
«Чорт не спить, але людей зводить».
«Гірша відьма вчена, як родима».
«Ворожка з бісом накладає».
«До Божого дару з чортовими ногами».
«Чорт кого не підмане».

2
Хоч було вже пізно,
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
За ту зиму люту?»
«Бога славлять, величають,
А тебе все гудять.
Як на когось точать зуб,
Кажуть тоді завше:
«Чорт би його взяв вже!»
А коли якийсь мужик
В гречку, бува, скочить,
То все звалюють на тебе.
Мовляв, Чорт зурочив».
«Ну ж стривайте, пройдисвіти,
Грицьки та Семени,
Заспіваєте невдовзі
Не такої в мене!»
« Як на думку щось не йде,
А час проминає,
Кажуть, зваживши усе:
«А Чорт його знає».
«А про рай що чуть у вас
Та про моє пекло?»
«Шлях у рай, оповідають,
Надто вже тернистий,
А до пекла – прямісінький,
Мовби тая пісня.
В пеклі, кажуть, завжди тепло,
А в рай... іди з хмизом...
...Та не пекло нас лякає
Ані зими сніжні,
А що й досі живемо,
Мов на роздоріжжі,
В церкві молимося Богу,
Тобі – поза нею,
Та по всіх тих молитвах
Не стали ріднею.
Галасуєм на всі боки
Про якесь братерство,
А гриземось, наче нас -
Не один, а сотня народів...
В церкву зносимо гріхи,
Ікони цілуєм,
До Ісуса молитовно
Простягаєм руки,
А як вийдемо із церкви,
По всіх «Алілуях»
Мовби тії круки.
На палаци з парканами
Грошей вистачає,
А убогий та недужий
В злиднях пропадає...»
«Потішила ти мене
Отакою вістю,
Мов з плеч зняла гору.
Як немає в хаті «віскі»
Дай запити таку втіху
Бодай самогоном.
Ну, а потім я помчу
У саму столицю,
Щоб вся моя чортівня
На горі на Лисій
Теж розвеселилась.
Ми ж тряслися, як дізнались,
Що волю здобуто,
Бо ж це, певне, сам Господь
Зняв з Вкраїни пута.
Та ось чую, що ті пута
В бізнес перекуто,
А поспільство, як і доти,
В нужді призабуто.
Що ж, новітнії гетьмани
В компаньйонах з нами,-
Так що разом панувати
Будемо ще довго:
Не коротша в Україні
Дорога до Бога».

Внук прийшов до діда свого,
є питання в Толі:
- Ми, дідусю, про шкідливість
говорили в школі.
Чия праця більш шкідлива,
певно, все ж шахтарська?
Може, ще якась нервова,
вчительська, шоферська?
Дід немало здивувався:
- То цікава штука!
- Майже все тепер шкідливе –
каже він онуку. –
Тут і так, і так, козаче,
думати можливо.
Все ж, на мій старечий розум,
інше більш шкідливо.
Не про ту шкідливість мова,
як на те виходить.
Нам чиновники й нардепи
більше роблять шкоди.

Я у немцаў грошай заняў,
ды не стаў іх аддаваць,
а пайшоў да партызанаў,
з немцами каб ваяваць.

2012

А я так любила
любила, любила осінь!
Та тільки от літо оце,
тільки літо відкрило,
що зорі – прозорі,
і треба розсунути штори
вночі, аби зорі
в кімнаті моїй пожили...

А я так любила цю осінь,
любила, любила...
Чому ж вона в серпні
у серце іде знадвору?
Сумнішає світло,
старіється світ немилий,
згортається, жовкне,
у кволу німу покору...

То осінь мене покинула?
Кинула, кину...
Неначе дитина, що виросла,
йде собі далі,
підкорює відні, парижі
і канни, й берліни,
втішається світом,
гуляє на фестивалях!

А я тут сама переб’юся,
я – жінка доросла,
все знаю і вмію,
в житті я ж даю собі раду...

Від мене пішла у світи
моя донечка-осінь...

Осенко-Осінечко,
дівчинко, втіхо, розрадо!

Вернися, зігрій, поцілуй
тихим-тихим небом,
вгорни мої плечі
у лагідні теплі обійми.
Осенко-синичко, вернися!
То, звісно, его
моє промовляє...
Та холодно дуже без тебе!
та дуже самотньо,
порожньо
мені без тебе!

Мене поверни...
і серце –
прозоре і вільне...

Вже осінь у садку душі
Тужливу пісню завела:
На світанковім спориші
Роси осіння сивина.

2003

Немає часу на самотність,
у натовпі горить душа
і та дитяча безтурботність
потроху серце залиша.

Хвилини наче скоротились,
годинник ніби календар
і часу більше не лишилось
щоб зупинити цей кошмар.

Вже сон коротший за цілунок,
обійми довші за життя,
усмішка, наче подарунок,
а погляд - сенс мого буття.

28.08.2013

Чарує небо голубе
і росяні світанки,
ми віддавали їм себе
без лишку, без останку.

І ми удвох, рука в руці,
долоня у долоні,
і нам так хороше у цім
солодкому полоні.

Ця мука узялась відкіль,
милішої не знаю,
а у очах – солодкий біль,
а на вустах – кохаю!

На цілім світі не знайти
оцій недузі ліки,
лиш ти і я, лиш я і ти,
і тільки ми навіки.

2013 рік

Гей радістю світяться очі,
Вінець прикрашає чоло,
Усі до обійм охочі,
Усі ми брати заодно.

Всі лестощі, хитрість і збиток
Залишимо там за порогом,
Тому, що є вічний здобуток
Родина, наука із Богом.

Братерству чужі перепони,
Знімімо із серця заслони,
Розкриймо чуття і бажання,
Всі сховані в нас сподівання.

Тут спільних емоцій злива,
Тут дружби й веселощів співи.

Та хто вже у нашому гроні,
При праці чи при забаві,
При плугу чи при короні,
Нехай не забудуть уставу.

Згадаю присягу свою
І кожної миті життя
Нехай на тій думці стою:
Родина, наука і цнота.

Дойдемо, хоч прикра дорога,
Коли брату руку подам,
Бо з нами із неба підмога
І мужність, і праця, і згода!
2010

Повертайся скоріше. У мене під ковдрою вітер.
І на дворі дощить. На столі розсипається сіль.
І минає без тебе похмуре беззахисне літо.
І на стежці туман, як солодкий сливовий кисіль.

Вже зібрали врожай. Буде осінь вдоволено сита.
Не приходить ніхто в мій оздоблений прозою дім.
І мовчить у кутку стоголоса, як відчай, трембіта.
І не тішить вуста сигаретний півколами дим.

Повертайся до мене – сюжетом до крику знайомим.
Буде тепло під ковдрою. Вітру не стане на двох.
І ромашки впадуть на тендітні розкриті долоні.
І щасливий напишуть для нас
ЕПІЛОГ.
25.08.2013

У вівторок 10 вересня у Львові в рамках 20-го Форуму видавців (8-й Львівський міжнародний літературний фестиваль) відбудеться "Вечір еротичної пародії".
В програмі заходу – виступи поетів-пародистів: Іван Гентош (Львів), Світлана Костюк - Параска Коливашаласка (Волинь), Василь Кузан (Закарпаття), Лариса Омельченко (Дніпропетровськ), Анатолій Черняхівський (Вишгород) і Ярослав Чорногуз (Київ).
В перервах між виступами пародистів Вас забавлятимуть жартівливими і батярськими піснями Йорданка Дранчук (Івано-Франківськ), Ярослав Чорногуз, гурти “Коралі” (Львів) і “Галичанка” (Соснівка).
Місце проведення – подвір’я Музею ідей (вул. Валова, 18а)
Початок о 20-00, закінчення о 23-00.
Раді будемо зустрітися з усіма, хто любить жарти і гумор, кому до вподоби веселе поетичне пародійне слово!
Щиро запрошуємо!

Прозрілий суд
над маревом віконним,
за вузликом –
одразу виднокруг,
і дві душі,
як ветхі дві ікони,
впіймали
ноти з нотками
на слух.

О віще світло
і… права пташині.
Куди летіти
з перших білих див?
Контрольний дощ
на прилисток єдиний –
і мед
не дотече
до бороди.

Від пошуків хули
до халабуди
і від багна стрімкого
до сходин
церковні дзвони
і биття повсюди,
і сто табу,
і неодмінно клин.

З вікна додолу
пелюстки віддушин
на рукави,
на віск
і на золу,
а завтра знову
сонцем попелюшки
штовхати кревно
витончену млу.

2013р.

Як гість непроханий, в прочинене вікно
ввірвався вітер у мою кімнату,
і я єством усім відчула знов,
як пахне липа в мене біля хати.

Перед очима вервечкою все:
і біль, і радість, спогади й чекання,
крилата доля ввись мене несе,
і я живу сьогодні, як востаннє.

Минулого хай гусне пелена,
леткі роки не хочу я вертати,
і знов стою і мрію край вікна,
і пахне липа в мене біля хати.

вересень 2013 рік

Скінчається історія
Прозора і легка.
Моє життя прискорює
Свій біг, немов ріка.
Несеться невпокоєно
Стрімкий потік подій,
Лишаючи вимоїни
У пам’яті моїй.
Обділений увагою
Близьких людей навкруг,
Приречено розтягую
То подих свій, то рух.
Ніхто із них не зважує
Здобутків мул глевкий,
А топить із поклажею
В пітьму і супокій.
Пливти в нужді й приниженні
Нелегко без човна
Тим паче, що наближений
Утомою до дна.
Та близько вже до пристані
Однакових глибин.
Життя – це мить із відстані
Спресованих годин.
28.08.13

(правдива байка)
Якось з провини охорони,
Чи прикупивши десь мандат-купони,
Не знаємо з чиєї то вини
В Верховну Раду залетіло дві ворони,
Зайняли місце у президії вони
І стали каркати – "Нас тут мільйони,
Та досі нас тут утискають,
Воронячий язик забороняють.
Ми ж стоїмо за справедливу справу –
Щоб офіційний статус у державі
Здобув могучий наш воронячий язик.
Наші прихильники за нас проголосують,
Як перед українцями у Раді не спасують,
А їх посадим в наші авта-воронки
І одвезем усіх на Соловки,
Де предків їхніх упокоїлись кістки".
* * *
Що ж, панство, десь загроза в цьому є,
Хоч поки наша сила виграє.
Однак, напевне виграли б ворони,
Якби з Вороніжем попадали кордони.
То ж треба добре пильнувати охороні,
Щоб Раду не заповнили ворони.
2013

В думках слова, котрі не розіль'ються
Не впадуть тушшю на сухий папір
А все тому, що люди посміються
І полетять каміння в чужий двір

Я буду сам себе потихо лікувати,
Не дам закрити серце на замок.
Мені не треба війни вигравати!
Моя борьба, завершиться у строк...

Я битись буду поки я живий
Бо душу дуже легко осквернити
Загартуватись треба поки молодий
Щоб потім по життю достойно жити

***
Вона пішла забувши вернути ключі
пішла як сніг…
сніг що випав весною
і буває вона вертається у ночі
коли я сплю
й лягає поруч зі мною...

І я відчуваю запах її волосся
тепло її подиху
чую серця биття
згадую як мені важко з нею жилося...
але з нею принаймні я відчував життя...

А зараз всередині мене панує відлюдність
зараз всередині мене спинився час
без неї моє існування – формальна присутність
бо яке може бути життя де не має… «нас»…

Її нервозність і втома…

все…

нарешті спочила…

спокійна і нерухома…

Тепер її ліжко - могила.

Священик сказав - вона вдома -
навіщо він бреше
я ж знаю
це ж ясно як аксіома
таких не беруть до раю…
М.Філдман

Деревієм і м’ятою пахла наморена сутінь,
Догорав над рікою полишений кимось вогонь…
Ти сьогодні хотіла про нього назавше забути –
А натомість молилась - за змучену душу його…

І до ночі бродила стежками гарячого серпня,
Розгортала руками вологий оспалий туман,
Щоб нарешті збагнути: кохання буває нестерпним,
Але іншого в тебе - на жаль і на щастя! – нема…

09.08.2013

А літо знову
Ставить на зеро
І пише вірші
До самого рання,
Молодика золочене перо
Вмочивши
У чорнильницю смеркання.

Пусти мене.
Хай буде все, як є.
Піду сама
По долі гостролезій -
І заболить мені
Ім'я твоє,
Мов чорні стигми
Білої берези.

І аж тоді,
Коли твоя душа
Мене відпустить і забуде тихо,
Програвшись
До останнього гроша,
Заплаче літо
Осені на втіху.
12.08.2013

Земля одягне і озує,
І обігріє й нагодує -
Вона, як добра, щедра мати,
Що ладна дітям все віддати.

А ми здебільшого байдужі,
Хоч гарні, викохані, дужі
На материнських її благах,
Та на життя суворих вагах:

Ми за усе добро не платимо,
Бездумно блага її тратимо,
Для неї усього жаліємо,
І мудро жити не уміємо.

Шкодуємо землі любові,
Мозолів стертих аж до крові,
І ласки, ніжності, турботи –
Не платимо ми за щедроти.

Вона усе ще нам прощає,
На нерозумних зла немає,
А нам би вчасно схаменутись,
До неї серцем пригорнутись.

04.05.2012р. Надія Таршин.

Дитячий сон свій пам'ятаю досі:
посеред ночі сяє золота
безмежна нива, міниться колосся,
мене промінням чистим огорта.

А у очах моїх відбились зорі,
барвисті райдуги і чарівні вогні,
так близько-близько небо неозоре
і ніби щось нашіптує мені

Я лиш одна, але страху немає,
і я ступаю сміло на межу,
в долонях, ось, надію я тримаю
і в серці віру ревно бережу.

А там таке ще досі все незнане,
І кличе, зве, манить мене, малу…
Я пронесу цей спомин крізь тумани,
через життя, через років імлу.

А наді мною небо неозоре,
і я стою без страху на межі,
і знову райдуги, і знову – тихі зорі,
в руках надія, віра – у душі.

липень 2013 р.

О, здраствуй, друже-дощ, я так тебе чекала,
Коли постукаєш ти у моє вікно,
Я кожну хмарку в небі рахувала,
Тебе я зачекалася давно.

Не думай, не заклякну від розпуки,
в кімнаті не сховаюся за склом,
а для обіймів простягну я руки
і для цілунків підніму чоло.

І я сміюсь, як і раніше, бачиш!
Лиш на щоках від крапель мокрий слід,
а ти питаєш знов, чому я плачу,
а я від щастя плачу, не від бід…

вересень 2013 р.

Холодна й слизька
мерзенна
й волога
гадюка
міцніше затягує
вузол
Неміч
паралізована
і-тільки
супроти лабет

Втікай!
у тисячах нір мільйони щурів
тремтять
і ти тремти!
і не зважай
дивися на мене крізь плівку
ганьби

...у квітах паперових причаїлася
влада вогню

і я боюся
спокуси
схопити меча
Нерви обвуглені гнівом
тріщать!

Неправда на троні
відбитком вселенського
зла
диктує ворожі закони

лицарі сплять
сон їх-хиткий
червоні заграви сняться

гадюка сичить блювотою
синьою!..

Якшо ти не з нею-
ти ворог!
Катівня кує залізо розпечене
тілу й думкам
тобі і мені
І грудям натомленим,
неньчиним

Часу замало...
А вибір-один...

Не зрадити очі дитини

Ў вайну я бібікі не біў.
Сумленна справу я рабіў.
Біў бізуном, ледзь не здыхаў,
хоць ў Аўшвіцы, хоць ў Дахау…

2012

Заходило Сонце поволі,
не стримало щедрість долонь:
прикрасило коси Тополі
найліпшою з ясних корон,

гніздечко в гіллі її звило,
неначе жар-птиця, жар-птах.
А в листі дірки пропалило.
І Хмара, як сито, в дірках.

Заходило Сонце неспішно,
ще граючись, всім залюбки,
бочки нарум’янило Вишні,
Черешні нам’яло бочки,

Хлопчиську вручило наснагу,
Малині – по вінце - смаку,
щоці Абрикоси – засмагу,
засмагу дало й Огірку!

А Хмарі, що дійсно насилу
на землю дощі наверта,
стрибнувши з розгону на спину,
ледь-ледь не зламало хребта.
І знову мені без упину
питанням дурним набрида:

чи завтра, як ранок подужа
пітьму, ми на небо підем,
чи завтра повернемось, друже,
в цей біло-блакитний едем?

Ні, Сонцю, не схочеш просити
пробачення в Хмарки й Дощу –
за партою день весь просидиш –
гуляти тебе не пущу!

2003

То закінчилось літо
чи прийшла уже осінь?
Вони надто вже схожі
на перетині днів.
Їх об'єднує сонце,
що у зоряні коси
заплітає надвечір
пасма жовтих вогнів.

Час не знає утоми.
В межах вічного плину
обертає планета
наші мари і дні.
Ми – піщинки безкраю
на долонях припливу.
Ми живемо насправді
чи в магічному сні?

Час не відає болю
і осінні зажури
переповнюють тлінню
цю ріку забуття,
набігають на берег,
підмиваючи мури
постарілого в осінь
золотого життя.

Час не вміє додати,
лиш відняти й забрати
і розвіяти пилом
у вселенських степах,
де людина, як всесвіт –
його можна впізнати
по розкритих назустріч
усім болям очах.

Час приносить сум'яття
в установлені рамки
особистих уявлень
про життя і про смерть.
Вічність грає у мрії
і проводить у дамки
не блакитне безсмертя,
а людську круговерть.

То закінчилось літо
чи прийшла уже осінь
і багряними днями
обрамляє наш путь,
одягає світанок
в чисті зоряні роси
і курличе у небі
про земну нашу суть?...

В пароксизмі
Як у призмі
Видно різні
Кризи грізні.

Можна часом
Для прикраси
Вбити словом
Випадково.

Мальовничі
На горищі
З павутиння
Сотворіння.

Та не слово
Біль черговий,
Лютий морок
Все ж не ворог.
2013

В бокалі закипає "Джаніке",
дружина з ліжка муркотливе: "Хочу".
Я римам оголошую пікет,
до боку ямби! Все, міняю почерк.

На двох не стане, ну хіба що ріж.
Сьогодні, Музо, я тебе покину.
Не напишу посеред ночі вірш,
а "почаклую" з жінкою на сина.


28.08.2013р.

Коли серце моє у мені омліває,
Коли ворог у мене таємно стріляє,
Я до Бога від рання в молитві взиваю:
Своє серце і душу Йому довіряю!

Ніби спрагла земля без води—моє тіло…
Може все в мить одну розлетітись, як пара.
Не врятують мене добрий намір і діло.
Ти потрібен мені! Я безТебе—примара…

Я сама не зійду на цю скелю високу.
Не здолаю стіну, щострімка й прямовисна.
Ніби в пастці… Сльозою заповнене око,
Бо я бачу, як біль звідусіль мене тисне.

Я сама не здолаю укріплень ворожих,
Бо сама я не маю ні сили, ні вміння.
Але Ти! Мій Господь! Моя сила й сторожа,
Перемога моя, і надія, й спасіння!

Те, що бачу—дочасне. Просвіти мої очі!
Хто я? Плід соковитий? Жмут сухої трави?!
У хворобах і болях доживати не хочу.
Ти по Слову Своєму мене оживи.

На Тобі я стою. Бог мій—Скеля Найвища!
Світлом Слова крушу безнадію і страх.
Не здола мою віру підступний вітрище.
Восхвалю Тебе, Боже, у вічних віках!!!
22.01.2013р.

Каже вчитель учням в школі:
- Вам не сором, діти?
Мої нерви, мої сили
нині пожалійте!
Через те, що я кричу тут
на якусь дитину, -
Вмить нервові всі клітини
в мене швидко гинуть.
- То на краще, - каже учень –
я тому й стараюсь.
Нащо вам оті нервові?
Хай собі вмирають.
Годі вам про ці клітини
думати постійно.
Всі нервові хай вмирають, -
лишаться спокійні …

У прикрий час, у час біди,
коли один лиш крок до зламу,
ти душу змучену веди
до Богородиці, до храму.

А там у тиші помолись,
щоб залишила мла тривожна
і чистій силі поклонись.
Тобі поможе Матір Божа.

Тебе покине чорний біль
і ти очистишся душею,
бо вище всіх життєвих зіль
та, що постала над землею.

Та, що вернула віру в світ,
по смерті прахом не спочила,
а вознеслась за Сином вслід,
у нього взявши білі крила.

Коли душі вселенська туга
Сльозою п'є ясу очей,
Нема ні подруги, ні друга,
Аби зцілити недуг цей.
Не в змозі дати батько й мати
Відраду серцю в тій порі,
Якщо боліти і страждати
Йому поставлено вгорі.
І звідтіля ж приходить поміч
На відчайдушний окрик твій,
І повертаються знайомі
Утіха, мир і супокій.

28.08.13

грай барабане літо ще так пече
люди наскельні тануть і йдуть з печер
море ковтає море для них як рай
грай барабане грай барабане грай

грай барабане дужчає шум піску
ще не здирають дюни з хребтів луску
хамелеони гріють на сонці сон
і відступають тіні із мертвих зон

грай барабане настрій мусонів – вест
в небі ночами сходить Південий Хрест
грай барабане плюскіт чужих пірог
щойно скидає перше хрипке перо

На карті пристрасті – джерела меду,
Жагучі ласки – гейзери пустель.
Це власний рай… омріяна планета…
Де плід наш заборонений росте.

На карті насолод – тіла-рельєфи,
Очей озера із прозорим дном.
Жага веде у ніч, як в давні міфи,
Де із небес зірки течуть вином.

Серпом блискучим косить місяць тишу,
А ніч гаптує шовком почуття.
На скелях снів сонети вітер пише,
І кожне слово – в такт серцебиття.

І дихання палке відчують зорі,
Із чаші ночі розіллється шал,
І стане неосяжним диким морем,
В стихію медом увірветься шквал.