Допоки я живу – живеш в мені
Мій храм земний–садочок і хатина…
Я бачу наяву тебе й вві сні
Душі моєї друга половина.

Бо наймиліший край – де народивсь,
Де прожила весь вік твоя родина,
Де явір над водою похиливсь
І пломеніє полум’ям калина.

Де зорі світяться в воді на дні,
Їх дикі гуси, мов зерно, збирають.
Світанки будять радісно півні,
Пташки у гніздах діточок гойдають.

Кигиче сойка у очеретах.
Десь зарум’янився краєчок неба,
Дрімають перепели у житах…
А я молюся, крою мій, за тебе.

Допоки я живу – живеш в мені,
Хоч спочива на цвинтарі родина,
Про тебе я співатиму пісні –
Душі моєї друга половина.
10.03.2013

Триває літо. Що, кобіто,
Почула, як щебечуть діти?
Вони не знають, що є втома,
Ночують вдома…

А ми знайомі й незнайомі…
Ти, мов той вітер,
Що ліг спочити на газоні…
Як звук трембіти,
Що долітав до вух спросоння …
Що ж, перечитуй,
Оті листи…три невідомі,
«Хто зна, як жити…»

І пахнуть яблука медові…
Душі бриніти,
І вимагати щастя й долі.
Вона ще квітне…
Танок затіяла у полі,
У полі вітру…
Дивакувата, ти,
Мрійлива, моя кобіто.

Чому буває важко говорити?
Чому життя проходить наче мить?
І час - ніщо, його не зупинити,
а страх вночі давно уже не спить.

Навіщо падають останні зорі,
кінчаються думки і гасне день?
А непотрібне кидаєм в коморі,
щоб заробити чергову мігрень.

Як встояти, коли немає сили?
Як дихати, коли не маєш чим?
А на шляху лише самотні брили
і чутно десь далекий тихий грім.

Чим міряти оті безмежні ночі?
Знов бачити страхіття на яву,
бо не закриються від втоми очі.
Немає сили, та чомусь живу.

Що ще мені пошле безжальна доля?
В що вірити, молитися кому?
Щоб не відчути більше того болю,
коли тебе кидають геть саму.

Де відшукати той жаданий спокій?
Де все забути наче дивний сон?
Щоб простір неба знову був високий
і синій-синій ніби квітне льон.

Даліє день.
Безвітряно і тихо.
Поснули надокучні комарі.
На видноколі огортає стріхи
рожевий жар
вечірньої зорі.
Ще заграє згасаюча заграва
з розлогим небом,
що напівдріма...
І так мені погідно і ласкаво,
немов тебе
в моїм житті нема…

Болить душа за Україну,
Бо не підводиться з колін,
А нудно скніє в часоплині,
Повита страхом перемін.
Болить душа за Україну
З тих пір, коли я зрозумів
Усі гріхи свої й провини
У тім, що край мій морок вкрив.
Болить душа за Україну,
Адже ніяк іще не звик
Здаватись їй глевким, як глина,
Щодня прикушувать язик.
Болить душа за Україну,
Як за життям в останню мить,
Коли хтось знає, що повинен,
Але безсилий те зробить.
Болить душа за Україну,
За ту, що зрима для очей –
Поблякло – сяюча святиня
Мільйонів скривджених людей.
Болить душа…
10.07.13

Ходили ми по листопаду
в Позагайдар’ї восени,
а в бур’янах плелись позаду
колишні зради, і вони
псували настрій... Ніжна Маша,
що нижча трав, тихіша вод,
казала: "Ця пригода наша
лишень під’южує народ
гайдарський злісно пліткувати
про наш перелюб, а мій брат,
щоб ці плітки ліквідувати,
хова під стріху автомат...
На Кірова любовне ложе
без тебе, Йваночку, пусте,
а лоно тужиться й не може
вагітним стати; не росте
живіт холодний...".
Дуже скоро
після жовтневих, мабуть, свят
я під столітнім осокором
Ільків націлю автомат
на Машу бідну. Розстріляю
її стозраджену любов
і на Луганськ покутиляю
писати нариси ізнов
на теми високоморальні,
про ідеальний комсомол,
брехати вірші геніальні
і грати з друзями в футбол.
Я сам себе тоді і зрадив,
і долю Маші зіпсував,
був, прилюбив її, і знадив,
і привселюдно обібрав.
А пригайдарські злі мамаші
і бабусенції старі
шиплять: "Пішов он хахаль Маші,
щоб десь втопити зло в добрі...".


2010

Дивилася... А ти, поволі
Все далі йшов – такий стрункий,
Такий коханий! І – чужий...
НазАвжди із моєї долі.

2011

Поруйнований мур біля брами
Обіперся на вишню розлогу.
Стара хата брудними шибками
Споглядає тужливо дорогу.

Продавали її запівдарма...
Сірий шифер поріс лишаями.
Із одвірків полущена фарба
Опадає додолу жалями.

На нетоптаній стежці - ліщина,
В бур'янах дикий кіт копошиться.
Сирітливо зітхає хатина...
Не живе тут ніхто років тридцять.

15.06-09.07.2013р.

Фото автора

Незабаром знов поїду в Україну.
Там в церквах молитись буду за любов
І за тих, що тиснуть край мій у руїну.
Україні треба наших молитов.

Там у Львові зайду до Святого Юра.
На Личаків, де сплять Січові Стрільці.
До кав’ярні, де почую спів бандури,
Яку чую рідко так у чужині.

На дорозі буде Унів і Почаїв.
Святі місця християнської землі.
Там помолимось і поїдемо далі,
Щоб промити свої очі у Дніпрі.

Здійсняться в життя вписані мої мрії.
Кличе нас ювілей хрещення Русі.
Молитвами заговорить батько Київ,
Як столиця української землі.

На це свято усіх просить Україна.
Всіх з заходу, зі сходу і з чужини
Всі присутні там помолять Бога – Сина
О добро для нашої Батьківщини.

Україно твої діти знов з тобою
В мові й вірі своїх предків, як колись.
В молитвах згадають всіх своїх героїв,
Що за віру і край життя віддали.

Бог почує молитви і спів народу,
Щоб з’єдналися усі наші ЦЕРКВИ!
Всемогутній подарує в нагороду
Україні мирні і благі роки.
10.07.2013р.

Ніч розп’яла диво-шати,
залітає сон до хати
і усім, хто ще не спить,
тихо в ушка шепотить:
“Відпочити час настав -
позіхають-бо уста,
усміхніться, любі, мамі,
спіть, малята... На добраніч!"

Розплющу очі й ловлю сни,
мов тих метеликів руками.
щоб кольорові не втекли
осівши в серці порохами.

****
Дивне ж у тебе мистецтво, висікати сльози із мрамору мого обличчя.

****

Я стомлений думами, по вінця заповнений.
Вже й розум перечить, у сон вимикає.
Ми були разом, а зараз вже порвані
Порізнь на шмаття життя роздирає.

Колись ми у парі й коктейлі з Кампарі
А зараз плацкарт, найбездарніша кава
Бо щось я не вдужав та й ти не змогла і...
На фото на пам"ять в столиці ласкава.

Хай ковтають слова, мов у прірву,
Чи гудуть велемовністю фраз, -
У римовану тишу повірмо,
Де строфа, як у гранях алмаз.

Щире слово, - воно без окрас
Прикрашає буденності сірі,
Як його пізнаємо, щораз
Млосно зойкають струни на лірі.
Та у це благородної віри
Дуже часто немає у нас…

Гарні вірші, немов сувеніри,
Полишає для вічності Час.

10.07.13

Дві смужечки дороги польової,
Трави короткий чубчик поміж них.
Нема нікого поруч тут зі мною,
Далеко десь світ «урбо» той притих.

Барвисте, дике, пишне різнотрав`я!
Бенкет природи, свято без причин.
Веселку барвів, запахів прославлю.
Мене, мій Боже, бачити навчи...

Овес і повитиця обплелися,
Немов одненька доленька на двох.
Спориш рівненько, густо постелився.
Ти, мо`, стомився, друже мій горох?

Блакитно кліпа очками цикорій,
Під парасолькою сховався дикий тмин.
Яке зелене ароматне море!
Лоскоче ніздрі запашний полин...

Простакувата щирість у ромашки
І вишукана срібність лободи.
Легенька пишність у травиці-кашки
Манить мене: ходи, ходи сюди!

Жовтенько усміхається суріпка,
Стрімким мечем угору вріс пирій.
Насіннячка розсипалася дрібка
І віялом махає деревій.

І я іду, милуюся красою,
Дощу стрясаю краплі із трави.
Допоки дядько гострою косою
Цей цілий світ уранці не скосив.

4.07.2013

Коли Ти заплющиш очі,
наспівуючи щось знайоме
не в голос, а якось мовчки,
на місці вже звичної коми
поставиш нарешті крапку.
І розум спіткнеться раптом
об спогади, мрії, плани,
замовчані за сніданком.
Під сонцем, що сходить, розтануть
образи, обмани й мовчанки.
І, знаєш, загояться рани.

Коли Ти опустиш погляд,
знесилений, втомлений зовсім,
Твій відчай долине до Бога,
а Бог потерпіти попросить
і забути усе погане.
Між сердечних та інших прогалин
розімкнеться вже замкнуте коло,
затремтить переляканий голос
і на сльози маленький відступ
Ти нарешті собі дозволиш.

Знаєш, коли Ти заплющиш очі,
я до тебе торкнутись захочу,
але прірва, страшніша і глибша,
ніж звичайні земні розлуки,
не дозволить землі торкнутись.
Поцілуєш повітря, поглянеш в небо
і напишеш на хмарах сумом,
що нарешті пішло від Тебе
божевілля миттєве й бездумне.
Промінь сонця щоки торкнеться.
Не хворій.
І будь чемним.
Цілую.
Серцем.

10.07.2013

Чорніє повітря, синіє щосили.
Омелько вечеряє знов з матюками.
Нечисте його цілий день десь носило.
Село аж гуде вже масними плітками...

Під баром п`яниць так багато, аж свище
Дорога...чиїми вже хоч... кізяками...
Онисько забрався аж на кладовище
І моцно заснув "у обнімку "з хрестами.

Упир же смакує ранами синіми.
Червоними, певне, уже не хоче.
Солоха, сусідка, вечеряє мріями
(Її чоловік вже й раз в рік не лоскоче).

Поет наш сільський наджував собі класика
І лірики з`їв на вечерю багато...
І так переварює файно - фантастика,
Що газами віршів аж дихає хата...

Така вже ідилія - не передати...
Лише довелося ...втікати із хати...

...А доки Парася рядки ці писала -
Солоха в соломі...Омелька спіймала...


10.07.2013

Ліс усе дивився їй у спину,
Вітер награвав мелодію Карпат,
А дівча летіло без упину,
У долину, де блукало сяйво хат.

Мавки за смереками ховались,
Одіж з листя дівчині плели.
Геть таку, як самі одягались,
Щоби люди слід їх не найшли.

Не добігла, впала.. .Засміялась,
Бо став ліс милішим над усе,
І відлуння зично привіталось,
З Мавкою,що в новій сукні йде...

Чорніє повітря, синіє щосили,
Гойднувся п`яниця із матюками,
Озлоблене місто вечеряти сіло
Лайку заїло масними плітками.

А вітер гілками вечеря, аж свище,
Дорога – коров`ячими коржами,
І трунами свіжими он кладовище
Вечеря роздягнуте, без піжами.

Упир же смакує ранами синіми,
Соломину вмоча в кров на обличчі…
А Ніна Гнатюк вечеряє мріями
Про свічі каштанів ті - чоловічі.

Я снідав, обідав творами класика
Та ще й на вечерю з`їв їх багато.
Тепер переварюю радо насито –
Вечеря газами віршів кімната.

10.07.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Чорний крук над головою
В темряві чигає ночі,
Мов високою стіною
Світ тобі закрити хоче?

Купа попелу під нами,
Кості білі над землею,
Лиш сльоза тремтить вітрами
І каміння колією.

Світло свічки-жах пророчий,
Наче кров горить калина,
І мороз тебе лоскоче,
Крик із темряви долинув.
2001

У пам'яті людській є імена,
Чиї карби у часі не тьмяніють:
Нехай Івана з нами вже нема,
Його вірші від того не міліють.

Із відео, із спогадів і книг
Зринає голос тепло і душевно,
Насамперед до рідних і до тих,
Хто правду зберігає в серці ревно.

Любив цей світ, далеко не святий,
І так писав, неначе словом дихав.
Душею щирий, духом молодий,
Він до єднання Україну кликав.

Земну печаль оманливих років
І світлу втіху праведної днини
Вливав пером у ручаї віршів,
І ті впадали в океан людини.

Безмірно вірив, що лихе мине
І каменем наріжним ще постане
Не блуд грошей, а чисте низове,
Де Божий дар – життя багатогранне.

Народний дух майбутніх поколінь
Поета Низового не забуде,
Бо не міняв високе він на тлінь
І завжди знав, що «… як напишеш, так уже і буде».

Путні вітри поженуть нас до Глухова
через путивльські фортечні вали...
Слухай, зозуле з мобільної слухавки,
вовче виття з ковили!

Не здоженуть нас ганебно-безславні –
ось уже Ворскла, і Псло, і Сула...
Що ж бо ми скажемо Ярославні,
гейби щаслива була?!

Ігор, позбувшись полонного іга,
десь партизанить в гірких полинах,
баба-яга в його радницях біга,
пестить ночами жона кам’яна...

Глухо копитить дорога на Глухів
по Білопіллю і по Ворожбі –
масу пліток неспростовних і "слухів"
ми веземо, Ярославно, тобі.

Ми ж бо не винні, що в княжих столицях
п’яні князі зворохобили Русь,
а на Печерську собаки і гицелі
кості гризуть –
чути здалеку: хрусь!

2006

Розхристана і дика, як сова,
Спиває ніч мінорні схлипи вулиць.
У зав`язь мрій вплітаються слова,
Де ще живе мій неземний прибулець.
Люблю цей час. І тишу. Й самоту.
Із чаші неба пити трунок дива...
І відчувати простір, висоту,
І вірити, що пишеш - знать, щаслива...
І наближати космос до трави,
Аби душа ширяла поза часом,
Шепочучи високі молитви
У парі із окриленим Пегасом...
Так легко, добре. Завше б так було...
Виповідати марно. Відчуваю...
Натхнення біле ангельське крило
Відносить Душу...А куди...
Не знаю...

2013

Хтось поглядом торкається... ммм.. ні - губ!
Звабливо так лоскочуть чиїсь довгі вії,
Палкі бажання стогнуть, ниють, просять, мліють...
Заворушились знизу бешкетливі мрії
І розтеклись прозоро вбік і вглиб...

Як стискують реалії життя!
Ах, ну й вузька... Ох, вигинається... дорога,
Пульсує кров... Спекотно на шляху вологім,
Коли тіла летять шалено в рай до Бога
І завмирають вмить серця...а...а...

Із виру відчуттів лечу в полон
Реальності, де окрім королів і принців,
Окутаних в тумани мрій по самі вінця,
Я натикаюсь вкотре!!! на залізний принцип:
ВІД ВТОМИ ЛІПШІ ЛІКИ В СВІТІ - СОН!

Від часу померанчевих подій
Закралася зневіра у народі...
Моя подвійна шана тій ході,
Що хоче від усіх сказати: ГОДІ!!!

Щоденно у терпіння - знову цвях!
Ви - слуги, не погоничі худоби!
А ваші повноважні на місцях
Втрачають риси л́Юдської подоби.

За іграшку для них життя чиєсь.
Терпіння крапля вилита остання.
Встає, аби сказати, люд увесь,
Що ми - таки народ, не бидло в стайні.

До Києва дорога пролягла
Глашатаїв людської непокори.
Від кожного і міста, і села
Хай крапельки вливаються у море.

Нехай через ліси, поля, степи
Щодня течуть нові до моря ріки.
Останній шанс, народе, не проспи,
Бо бидлом і залишишся навіки!

Всеукраїнська хода

Ти прокинешся нині щасливою,
Бо у сні обіймала коханого,
Усміхалася сонному синові…
Пробіжаться стежиною тайною

Теплі спомини тихими ласками.
Почуття, вже навчені ховатися
За красивими стінами-масками,
Стрепенуться зім’ятими крилами

І – у небо… Присутність жаданого
Доторкнеться вологими пальцями
До пульсуючих істин. Стожарами
Обпечуть поцілунки… Між нами

Білі лебеді чистого смутку
День фарбують у сонячні гами.

10.07.13

Скажи мені, порадь, де взяти сили,
Щоб те страшне кощунство пережить,
Коли її, чуже і хиже, тіло
Тебе, мою святиню, осквернить?

Як давлять душу смутку чорні брили!
На серці, мов лещата крижані...
Невже ті руки, що мене любили,
Вже пестять іншу? Господи! О. ні...
2011

Я більше не пишу уже,
мовчу, як і мовчала досі,
іще пітьма, усе чуже,
лиш ти шепочеш щось там доці
і поряд я - примара боса.

І в такт годинника лицем
торкаюсь вуст немов таємно,
щодня з’являтимусь з кінцем,
лиш не звикай – це тінь нікчемна,
нема мене уже, напевно…

20.06.2013

Зимно.
А літо давно продукує спеку.
Думка чіпляє слова, як панчохи
пальці зашерхлі – і стрілки, і стріли,
і необдумані дії, і вірші.
Вірші писати – то справді кумедно.
Вірші, коли вимагають прибутків,
проситься сир і маслини до столу.
Діри в шкарпетках… Давно би додолу
руки упали.
Та пишуться вірші…

Ідуть години подихом століть,
І завтра щезне, мов забуте вчора,
А світ стоїть, а світ усе стоїть,
У морі часу нескінченно хворий.

Ідуть роки по скронях і очах,
І дні біжать, налякані безчестям,
І ті, хто дав на вітер сто присяг,
Летять униз і більше не воскреснуть.

Ідуть віки, неначе динаміт,
А світ чомусь не утопився в Леті.
Є, певно, ті, хто жив лише на мить,
І ті, хто за життя ще став безсмертним.

Спекотне літо.
Втомлена свіча.

За ким у горах
тугою - трембіта?

Півсвіту
потемніло ув очах,
коли твої сліди
розвіяв вітер...

Ще світять
незабудки у душі,
мої вірші
до тебе тягнуть руки.

- Послухай,
не зникай.
Хоч напиши!

...Ні звуку...

шкіра твоя солона
сонцем розпечена
дотики довгі наче
тягучий мед
я не змогла
не встигла
урятуватись втечею
я залишилась тут
ти мене палиш
спалюєш
і називаєш княгинею
ти мене
я тебе
ти мене
ти мене
хвилями
мабуть без тебе
згину я
буде мені наукою
буде мені розрадою
буде мені
губи твої солоні
пахнуть морськими водами
очі твої глибини
руки твої мене
сходимо
ніжністю тишею шепотом
краплями поту росами
скільки нам того часу
вділено
подано скошено
хвилями піною галькою
тілом до мене горнешся
шумом прибою чайкою
кажеш мені
що я
в серці твоїм як в мушлі
схована втаєна
буду з тобою
завше
в морі твоїм зачаєна
хвилями заколисана
ласкою приласкавлена
буду твоєю
завше
коханкою

Отче наш, не прошу золота,
Ни венца, ни меча, ни сохи,
Ни серпа не прошу, ни молота, -
Дай мне силы писать стихи.

Да тебе ли, душа хрупкая,-
Из каких ты пришла мест? -
И не спать, и не жить сутками,
Ведь не дар это даже - крест.

Между безднами и рифами,
Между мелями навсегда
Задыхаться словами и рифмами,
Что, подходит тебе это? "Да..."

Там, где власти земной молятся,
Не придешься ты ко двору.
Что, лавровый венок колется?
Передумала? "Нет, беру..."

Ну, бери... И молись истово...
Да пребудет в глазах синь!
Возродилась душа чистая,
Тихо выдохнула:"Аминь..."

З в'язанкою хмизу за плечима
Я плуганив з лісу до села,
А навстріч, з вогнистими очима,
Дівчина лебідкою пливла.
Я в житті ніде й ніколи зроду
Вроду не підносив до небес,
А отут - закляк серед городу
Від красиво скроєних тілес.
Афродіта! Справжня Афродіта,
Тільки ж наша, рідна, не чужа.
І хотілось плакати й радіти,
Що в краси не міряна межа.
Привіталась з усміхом ласкавим
І кудись у далеч попливла.
Плавні рухи, зваблива постава
Аж до щему душу пройняла.
Довго я услід їй дивувався,
І зітхав, і мріяв, і моливсь...
Це ж я, певно, юності злякався,
Як на власну зрілість подививсь.
А тоді, втішаючись, подумав,
Що в земному вимірі не варт
Піддавати осуду і глуму
Те, що всіх чекає в акурат!

Не пригадаю вже, де це було.
Здається, в Амстердамі.
В трамваї, простовіч мене,
Сидів і спав, схрестивши на грудях руки,
Дідусь. Майже мій одноліток.
Я б не згадав його сьогодні,
Якби про сон тільки йшлося.
Нічого дивного в тому нема:
У транспорті сплять і літні, й молодь.
А пригадався той дідусь…
П’ятизначним номером
Неподалік зап’ястя.
Жаром обпекло мене, як уявив
Розпечене залізо, під яким шкварчала
Дитяча ніжна шкіра, всотуючи в себе
Довічну фашистську стигму.
«А на його місці міг же буть і я!»-
Подумалось. Хвалити Бога, обійшлось
Голодом та глумлінням «фріців »...
І все ж той п’ятизначний номер
Обпіка мене й сьогодні,
В’яже в один ланцюг
Тих, хто пройшов концтабори,
І тих, кого туди не встигли запроторити.
В один ланцюг, парадоксально названий –
«Діти війни».
Начебто не мати, а війна нас породила.

У мене між грудями видно як б’ється серце
Та це не хвилює. Хвилюють інші питання
Бігун що помре далі бігатиме за інерцією?
А я як помру чи стану достатньо гарною?

Дівчатка у років десять мають свої анкетки
в моїй певно мали бути ці два питання
а ще чи сували ви пальці колись в розетки?
Бо я ж то сувала щоб стати достатньо гарною

Почесно було заповнювать ці анкетки
і знати секрети всіх подруг яким десь десять.
У всіх замість цицьок тоді були цятки маленькі
та в мене між цяток виднілось як б’ється серце

Як же смутку солодко в блакиті,
( Травень зеленню не попалив)
де тримають золотом покриті
молоді долоні тополин.

Як же смутку сірих пут позбутись,
коли він в долонях золотих,
коли день у день зростає утиск
заметілі злої самоти?

Невеселі роздуми скирдую
скаргами сузір`я діставать.
Доля знов мені скрутила дулю:
не щастить ні в діях, ні в словах.

Ще журба: хоч все живе навколо
за цвітіння дякує Весні,
за можливість вирватись казкову
із оков зимових, та в мені

не зацвів(дощі, плачі задушать),
не запах улюблений жасмин.
Як же хочу, щоб душі садочок
став також квітучим, запашним.

Як же барв і ароматів прагну...
Мрію врятувати підійшов,
вгамувати за Весною спрагу
Травень бравий з вітром - синім псом.

Та не скине навіть наніч туга
з прагнень розпачу ярмо-хомут,
як порине з трону золотого
на перину срібну, пухову.

Ні, аркану смутку не позбутись,
не позбавитись обіймів Зла.
Та настав кінець йому й розлуці,
як Ти з посмішкою підійшла.

Як жасмин в мені зацвів, запах -
вітер вежу роздумів роздмухав,
і полинув з тополиним пухом
смуток із блакиті в сміттєбак.

05-07.2013

…друже не хмелій від поцілунку
загнуздай жагу свою стринож
крапельку хмільного випив трунку
ну а більше… більш тобі не мож
на хіба лиш дрібку ностальгії
за високозамковим турне
хай цей день у пам'яті яріє
доки пам'ять солодко засне...

Завтра, чуть мы проснёмся,
Едва разживёмся досыта,
Расскажи мне этимологию солнца
По самый социум.

А оно,
Такое непосредственное,
Блинища вроде,
Пусть к нам не заходит.
Пускай заходит на небосводе
В зачёт просодии.

Там неделями
Плавится наше время
В жидком гелии.

Там в раздольном
И в оперно диком танце
Сбываются протуберанцы.

Там тёмные пятна
Досужи, невероятны.

К ним на Земле подрос
Невольный такой вопрос:

В свете недавних рос
Дотянется ли до солнца
Твоя королевская конница?

2013

Сім нот – суцвіття,
де живуть мелодій луни,
і дивосяйво дня без музики бліде,
та серце восьмої
Усесвіту на струни
рядком довершеним поезія кладе.

Як стихне соло слів,
то світу стане зимно,
і тільки боляче, що інколи дарма
слова непрохані
вриваються нестримно
в обійми музики, якої ще нема…

Пародія

Ген за садочком грядка конопляна,
А поряд з нею густо квітне мак.
І Муза з грядки поверта, мов п яна.
Хоча... не певен... Може, і не так.

Мені ото депресняково нині,
А Муза щось несе – бочком-бочком…
Вона уже щебече на латині!
З ножа я теж скуштую язичком…

І яблука огромні – за хвилину
(Хай крутиться Горацій – не втече),
Ось джміль, як Боїнг, всівсь на бадилину.
А Муза зашептала “Хочеш ще?”

Не так питання зрозумів відразу,
А зрозумів – то хоч вались в піке,
Бо уточнила: “Носиш що, показуй,
Ну то своє, що… “Omnia” яке…”

Від того всього, мов “сльоза по с...ці”,
Розвісив вуха… Не ловив би гав!
Ну що мені робити, небораці?
Несильний у латині – показав…

Надію мав, що здивував немало
(Такий закон покладено душі)…
Quod ad omnes? – Муза запитала, –
Non ridiculum, тобто, не сміши…


…Тепер “лублу”, караюся і каюсь
Напамять знаю слово “відпочинь”.
Щоранку словниками обкладаюсь –
Бо мушу в червні вивчити латинь!


9.07.2013


“quod ad omnes?” (лат.) “і це все?”
“non ridiculum “ (лат.) “не сміши”

Забуваймо провини вчорашні завтра –
хай, мов камінь, під серцем не тиснуть,
бо в повітрі так мало кисню,
бо у погляді мало правди.

Забуваймо наймріяне й справжнє,
хай ілюзії вітер розвіє,
бо в житті надто мало мрії,
бо у щирості мало вражень.

Забуваймо розбите і склеєне знову,
хай відійде від нас на хвилину,
бо в людині так мало людини,
бо в стосунках так мало любові.

Забуваймо без винятку все тимчасово,
хай ці спогади – надто циклічні –
протікають крізь миті у вічність,
розмиваючи слово за словом.

07.07.2013

Є на світі чи немає міри?
Ходять юнки у страшне кіно
І лякаються жаских вампірів,
Що глитають кров, а не вино.

У кіно показують: русалки
Їх лоскочуть, тягнучи на дно...
Не закохуйся, юначе, палко -
Femme fatale ідуть у trash кіно.

Зомбі, вурдалаки, кровопивці –
Ось герої їхніх сновидінь!
Йдуть красуні сторожко й назирці,
Дивлячись, чи відкидають тінь.


09.07.2013

Базар, Неділя. Шумно. Давко.

Рясної осені вертеп.

– Що просиш за ранети, Мавко?

– Сама не знаю. Що дасте?



Напевне, за прилавком вперше.

Поклала сонце на вагу.

Палає личка стиглий персик,

Горять дозрілі вишні губ.



– О, дівчино моя хороша,

Мій сад плодами віття гне.

Бери усі, що маю, гроші

За яблучко твоє одне.


– У вас весела, певне , вдача?

Ціную жарти я й сама,

Та де набрати стільки здачі?

Беріть найкраще. Задарма.


Долоню пропіка огниво.

Кубельце в грудях радість в’є.

Сміється за прилавком Єва:

"Скуштуйте яблучко моє!.."

П.Зарицький
- - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - - -

Базар, Неділя. Шумно. Давко.
Свекруха вдома вже чека,
А в мене яблук ше запаси -
До біса, може з пів мішка.

А той стоїть, аж зуби зціпив,
Не може рота розтулить.
Напевне зранку добре випив -
Тепер шука чим закусить.

Нічні дощі.
Безчасся.
Задиха...
Я задихаюсь...
Вічності багато.
Ізнизу мефістофільське «хаха»,
А зверху...
Серцю теж холоднувато.

Вживаю небо краплями.
Молюсь.
Молюся віршем –
Між людьми і Богом.
Тривожать душу ті, кого люблю.
Гартує душу стернена дорога.

Замерзлим світлом космос плаче в кров.
Олюднюється.
Хто ж його зігріє?
В дощі нічнім вороняче перо –
Мов чорна зірка ріє над Софією.

Під ранок я купаюся в ріці,
Що стала вища від дощу нічного.

Пір’їна біла в мене у руці...
Від кого?..

9 лип. 13.

Колись, було, в тринадцятому році
Прийшла до мене дівка - Самота,
А з нею поряд, зовсім ще нівроку,
І Муза юна, ликом осяйна.

І у тандемі Музи з Самотою
Писав тривожні вірші до зорі -
А потім ми зосталися утроє
У таємничій ранішній порі.

Текли у віршах «сльози по с.ачині»
З квітучих яблунь вгору до небес
І ґелґотала Муза на латині:
«Omnia mea mecum» понад плес.

Перевертався у Землі Горацій
І що є сили голосно хропів -
Йому наснилось, що дістав по «с.аці» -
І він здригнувся тисячу разів.

На лоба впало яблуко огромне,
Розплющив очі – о, світає вже,
А поряд Муза так шепоче томно:
«Лублу тебе, коханий, je t’аіme, je…”


09.07.2013

Місто шокує, і це очевидно, бо що ж...
Ріки і плавні інакші в своєму триванні:
Плеса озерні нечутно проковтують дощ,
Тоне у водному безмірі все тривіальне.

Раптом захочеш - і ти неодмінно приходь.
Тут королюють граційні сумні пелікани.


Місто безводдям людину карає на плоть.
Сплять океани.

У кінській гриві
заплелись мої уяви...
Прости.
Прости мені мої печалі,
котрі у вузлище без Тебе
заплелись.

2013

Чорна буря всю ніч вирувала:
Він поринув у чари чужі...
Все зламала й уламки злизала –
Ій поживи здавалося мало!
Тихо, темно і порожньо стало,
Наче смерч, прокотився в душі.

Щастя – краплі, а болю – багато...
Той, хто любить, усе віддає!
Тільки, гріх свою гідність карати,
І комусь, після підлої зради,
У пекельнім вогні дарувати,
Світле й ніжне, кохання своє...

2012

Цілий вечір сварить Тая
нині знов Івана.
Той ніяк не хоче злізти
зі свого дивана.
- Слухай, милий. Совість маєш.
Прошу, чоловіче!
День і ніч лежиш на боці.
Йди роби щось інше!
Той крізь сон: - Та ж роблю, роблю.
Ти не бачиш, Таю.
Я ж не тільки сплю на боці,-
я перевертаюсь.