"Поезії маленькі чорнороби"...
Нам доля уготована така.
Хтознаяким не буде наш доробок,
А праця завжди вельми копітка.
Нас Іменем не буде наречено,
Оцінить вірш - по-щирому, сповна
(І це нормально) - люба наречена
Та - по весіллі - молода жона...
І все ж робота наша не даремна -
Ми геніям протоптуємо шлях,
Які в добу з’являються буремну
Та зерна правди сіють у серцях.
Їх полягла на полі змагу низка -
Шевченко, Леся, Симоненко, Стус...
Попереду, здавалось, дуже близько
Князівство волі, сповнене спокус
Писати все, що лиш душі угодно,
Не дуже озираючись навкруг.
Але... дарма. Летімо у безодню
Безумства, зрад, облуди і наруг.
І доки будуть нам іще потрібні
Вожді залізні, велети без хиб,
Живі месії, Богові подібні,
Які здіймуть палючий смолоскип?!!
Душевні крають муки і хвороби,
І марення – така ж бо ненасить
"Поезії маленьких чорноробів":
Ми – полум’я, яке не загасить!


1996 - 2013

...І в такому безлюдстві, немов по останній війні, серед чорних ночей і, за ночі чорнішої, жовчі, я самотній, як вовк, але ти - моя ягода вовча, що єдиного разу за вічність наснилась мені. Я сточу свої пазурі, ікла зітру об жалі, через сон продираючись, як через місиво бою, щоб на цьому чи іншому світі зустрітись з тобою, моя ягодо вовча, що сниться в досвітній імлі.

...Я прокинуся сірий, як ранок на цій чужині, запетляю сліди, щоб запалися суки і ловчі – і до самого скону шукатиму ягоду вовчу, що єдиного разу за вічність наснилась мені...

Муза, насправді, не прийде ні в понеділок, ні в вівторок,
Тому голодним залишилось доживати лиш три дні,
А потім в тишині зі стінами молитися ще сорок,
Щоби душі не було надто гаряче в огні.

Муза також і не проситиме пробачення за зради,
Повіям людне каяття – не до лиця.
Вона любитиме тебе лише за пещені роками вади,
Якими смакуватиме, але не вип’є до кінця.

Муза торкне тебе, а потім перейде до катування.
В її буттях , як і в просторах, теж нема межі.
Вона не перестане прокидатися під обраних зізнання,
Як й не залишиться, бо всі їй одинаково чужі.

Ох вже ця осінь!
Це наша осінь.
Ми приручили її, мій пане.
І збожеволіли, мабуть, зовсім –
Ми в ній безстрашні.
Ми нею п’яні.
Над нами хмари
Пливуть, мій пане.
І дикі, й сірі.
І сірі, й дикі.
А там, де квітли
колись тюльпани –
лиш пустирі стоять безликі.

Правду хочеться знати.
Істина пахне вистрілом.
Йдуть на війну солдати,
Зараз і пісню вистогнуть.
Хто з них воює за землю,
Хто за дітей чи батьків.
Падає в пам'ять зерном
Тінь тих кривавих років.

2008

Вигострені нерви,
сточені слова.
Невагомість духу
у важкому тілі...
І безсоння вперте,
як нічний трамвай,
а слова до руху
липнуть, запітнілі...

Тишею розлився
спокій вищих сфер,
насуває крига.
Вето – порятунку.
Почуття, мов списи,
зламані тепер...
І луною крику
задушило думку –

галасує пам'ять
і здається: мить
розкроїла бутність,
зринула у вічність...
Той акорд останній
в серці ще дзвенить.
Я його на сутність
покладу і вивчу.

Ніч уже світає.
У депо трамвай.
А душа мандрує
стежечками віршів...

Є моє кохання,
тож і я жива.
З ним я гіркотую.
Та без нього – гірше.

танцюєш понуро тремтиш як осика Чіто
закінчує літо пахучим горошком шити
і цирк гастролює непевно останнім колом
де замість шатра виростає стерня і коле

для Чіти за морем іще не було гастролей
це вперше в очах її твердне печать неволі
в розтиснутій жмені – зневіра дитинний подив
їй осінь шепоче : «побавилась Чіто й годі»

і Чіта наснить безосінну свою вітчизну
де сонце в нашийній петлі повідця не тисне
де сум і самотність не дурять гнилим бананом
і тулиться Чіта до клітки а в сні до мами

Я – не окрилене пташа,

Яке дивується ще світу,

І знову виглядаю літо,

Дам сміло вкотре відкоша,

Усім,котрі не знають - є

У світі від кохання згуба,

Хто підставляє свої губи,

Тими ж вустами сварку ллє…

Я не окрилене пташа,

А ти мене узяв, й окрилив,

І хочу я укотре в ірій,

До тебе все моя душа,

Безперестанку лине-лине,

А час… час тихо-тихо плинув…

Ось я, ось ти, моя людино,

З тобою...то одне з бажань…

І моє щастя, що ти чуєш,

Ти відчуваєш, що я йду,

Тримай мене, бо упаду,

Без крил, якщо мене не любиш…

Ну oт і все. Тепер я далі, далі.
Тебе, чужoгo, більше не люблю…
Перед яснoю пам’яттю печалі
Я тільки тихo гoлoву схилю.

Бo ця любoв oбoм зрoстила крила,
Але злетіла тільки я oдна…
Тебе білява жінка пoлoнила,
А я oбрАзу дoпила дo дна

Усю і дo oстанньoї краплини.
Тепер уже і рана зажива.
Бринить у небі туга журавлина,
Бoлять усі несказані слoва.

2013

Поезіє, нутро моє боляще...
Є десь і слава. Й почесті десь є.
Тобі ж - до змагу. Ти - напризволяще.
І "неблагонадійна" - у досьє.

22.10.2013

Це ж неповторно,як відбиток пальця
і це ж банально,як останній подих
незрозуміле,наче рик неандертальця
це те,що завжди викликає подив

А смерть нам наніч знов розкаже казку
а час на шиї стягує аркан
і визнаючи чергову поразку
я випиваю черговий стакан

А ти живеш тут щонайменше двічі
у ранах носиш разом
гній і гнів
і не знаходячись в сумному протиріччі
ти зрадиш долю
й не пробачиш їй

Зі слова надерли лика
не зичачи комусь зла
країна не надто велика
це просто душа мала

і що там риплять словоблуди
не чути через блатняк
чіпляє собі на груди
новий кандидат в іуди
мов орден -тридцятий срібняк

час сунеться схилом до чорного яру
кров жалю не має
бо кров глуха
країна на мапі ця схожа на хмару
що бурю несе
наче кару рука

Так сонячно від кожного листочка,
і що не клен – то наднове сузір’я
в буянні золота… У сповиточку
усмішка доні – сяйво надвечір’я.

Утомлено-щасливі мама й тато,
а телефоном не вгава Олесик:
«Везіть до мене! Буду з нею гратись!
Чекають Соломійку киця й песик!»

Бабусі й дідусям ізнову втіха –
пізнання світу, перші звуки, кроки…
І так було од віку, і до віку
хай буде також. На щасливі рóки!

20.10.2013

Закохався Мойше в українку –
А вона уперлась, хоч ти плач!
Як заслав сватів удень до юнки -
Гарбуза отримав, не калач.

І йому у очі: «Схаменися!
Як нам бути разом між людей?
У очіпку я ходжу й спідниці,
Християнка-бо, ти ж – іудей.»

Той тоді свою ярмулку скинув,
Довгі пейси геть із себе здер
І дістав із дідової скрині
Жупана, пістоля й револьвер.

Відростив на лобі оселедця
І козацькі вуса відпустив:
Хоче так добитися до серця
Українки – аж не має сил.

Тютюну натовк у довгу люльку,
На коня – і в Запорізьку Січ:
В козаки записується хутко,
Жупана не скинувши із пліч.

Десь за рік він Січ свою покинув
І в село до милої прибіг:
Гнав коня три ночі безупинно -
Збився кінь з копит і навіть з ніг.

Не впізнати Мойше українці –
Віддалася козакові в ніч...
А лайдак схопився рано-вранці -
На коня, у шпори – й згинув пріч…
...
Час прийшов і перед Богом стати -
Мойше вліз між вибраний народ,
А його – за шкірку і - за грати:
«Козакам немає жодних квот!»

Мойше їм: «Ну, пацани, в натурі,
Зуб даю, я ж Мойше, не козак!
Просто закохався чисто здуру!
Ось вам хрест! Та най ми трафить шляк!

Поспитайте хоч в самого Бога –
Він все бачить, знає все, атож!
Хоч і Богу, певно, не до того –
Та покликати могли б Його ж?»

Бог прийшов. На Мойше глянув пильно
І зітхнув: «Не турок, не козак…
Знаю все Я, бачу – бо Всесильний,
Та не впізнаю́ тебе ніяк…»


23.10.2013

ищу осеннюю я рифму…
и вижу лист, летящий, клёна
я становлюсь подвластен ритму
и краскам странным, раскалённым…

кружится жизнь в спираль завита
в своем падении, как листья.
я по ступеням алфавита
иду от Аз до тверди устья…

уже не жаль мне неги лета
привык я к смене декораций.
банально хоть, но всех ждёт Лета
и прав ведь был, мудрец Гораций…

а все черпают вдохновенье -
кто в осени, а кто в вине…
остановись прекрасное мгновенье…
не рукотворю памятник себе…

1
Була весна. Погожа тепла днина,
Цвіли сади хвилююче-духмяно.
Ніхто не чув, як плакала дитина,
Що сумувала за фортепіано.

Ніхто ніколи сліз її не бачив,
Прикутої хворобою до ліжка,
Дитини, що віршами гірко плаче,
А на обличчі – лагідна усмішка.

2
Курортний Крим не зцілює душі.
На двох – одна любов, одна недуга.
Ще вчора – незнайомі і чужі.
Вже завтра – чи шляхи зійдуться вдруге.

Не відмінити стукоту коліс.
І знову – наодинці з теплим краєм.
І солодко, і боляче до сліз
Плекати в серці те, що не вмирає.

У нього очі – ніжно-голубі,
Мов ялтинське ранкове чисте небо.
Любов – тобі і смуток цей – тобі.
О, доленько, не треба так, не треба!

Немає у людей таких облич,
Таких очей. До нього серце лине.
Якби ж він жив, хай долі врізнобіч.
Та час – не на роки, а на хвилини.

«Візьму твій біль, і поки ми живі,
Стерплю усе, багато хай чи мало…»
На двох – одна любов, а смерті – дві,
Бо разом з ним – немов сама сконала.

Зійшлися негаразди звідусіль,
Зімкнулися, немов тюремні грати.
І радує тяжкий фізичний біль,
За ним не чути майже болю втрати.

3
Спекотно в Кутаїсі, а Сурамі
Дарує прохолоду і ожину.
Усе єство волає болем: «Гину!»,
Та сил іще стає всміхатись мамі.

Ожинове морозиво… О, Доро*!
Твоя турбота – іскорка остання,
Що живить без надії сподівання.
А смерть, як ворон, кряче: «Скоро, скоро…»

Немов дарунок з рідної Волині,
Ті ягоди – бальзам на спраглу душу.
І кожен подих – тяжко, через «мушу»,
Згасає день у зламаній стеблині.

О скільки ще не встигла народити
Задуманих сюжетів! Мрія сліпне.
В агонії годин останніх липня
Горять вірші – невиношені діти.

Діждатися б іще приїзду Лілі*,
Вона в дорозі, буде на світанку.
Та північ відпускає душу-бранку,
Що билася у змученому тілі.

Не треба вже ні ліків, ні бальзаму.
Завмер годинник, зойкнули пружини.
Розтануло морозиво з ожини,
Зустріло ранок чорними сльозами.

Шепоче дощ, шовкові шиє ночі,
Роздерті кігтями шкодливих блискавиць,
Вмирає гуркіт ген за небокраєм.
У сіни холод кволо заповзає,
А ти все слухаєш, вмостившись горілиць,
Як миші з тиші шерехи торочать.

По закутах тиняється безсоння,
Ганяє дум безладних сплутаний клубок
Між тіней невдоволених. Утома
Стриножити взялась усе у домі,
Урешті й дім самий, стристінений, замовк.
Гроза пройшла. Світнуло небо: повня.

… Лиш ти спостерігаєш за безсонням,
Що безтурботно грає з мИшами в футбол.

Хто ти такий, раз лорд спитав,
що я хилю чоло?
Лиш бачу я, той самий кіт,
та інше полотно.

Пурпурний лев чи золотий,
у пазурах вся річ.
І в мого льва, затямте сер,
вони не менш гостріш.

Так він сказав, так він сказав,
той лорд із Кастамер…

Лиш дощ тепер у замку ллє,
де нікому це чуть
Так дощ тепер у замку ллє,
і ні душі не чуть.


20 жовтня 2013 року

Ти знов не спиш і зірка твоя дружка, що у ночі на не спить з тобою, марить теж.
Тебе у нічку темну проводжає , до царства сну, веде дорогою без меж
Тим битим шляхом , що проходять твої думи, тим маревом нічним - де муки й забуття.
Там твої думи й зраджене кохання. Там біль. Там плач. Ненависть там. Нема життя.

Пустеля там. Лише ненависть проростає. І ту любов, що деревом цвіла,
Вона отруює її, вона вбиває. Там тільки злість бутоном чорним зацвіла
Там сонце вже давно не сходить у пустелі , лиш вітер перекотиполе поганя
Це мертвих край . Це зраджених та вбитих. І в ту пустелю тебе зрада заганя

Усі корони світу
двосторонні:
коли себе вважаєш у короні,
хтось бачить лиш ковпак із бубонцями…
Такий вже світ.
Він грається із нами.
Ти одночасно
блазень і король,
травесті,
фон,
і другорядна роль,
і в залі переповненій
глядач.
Але не сценарист.
Отож пробач
собі імпровізації невдалі.
Одне відомо,
завжди «буде далі»:
і в Судний День зігравши роль мерця
ти не побачиш п’єсі цій кінця…

Прагнеш вірша на свою адресу?
Ще здійсняться мрії і твої,
Тільки закохайся в поетесу,
І у себе закохай її.

Вірш вона напише, на повірку
Весь із ніжних, щирих, гарних слів,
Ну, а може навіть цілу збірку,
Для звитяжця справи почуттів.

- Чи це перша? - Ради інтересу
Поглядом ковзни уздовж полиць.
- Вже десята, - скаже поетеса,
Мрійно задивившись горілиць...

Ну що, вертепе?
Ось я тут, стою.
Скажи-но: рампи
зліва а чи справа?
У мене блазня роль?
Готуйте "браво".
Останній штрих і грим...
Уже іду.

А роль царя?
Хто грає роль царя?
Стривайте, я
приміряю корону...
Чи личить?
О!
Злетіли треті дзвони...
для шоу... Що ж...

Чи я, чи роль моя?

Життя не відкладається на потім,
Бо час не повертається назад.
І доки ти не усвідомиш хто ти –
Зостанешся рабом своєї плоті
у мороці чужих світів і правд.

Старий сидів,
так схожий на святого,
немов зійшов з ікони – і застиг.
І листя, ніби купу викупного,
складав смиренно
парк йому до ніг.
Негода краплі
кидала на руки,
гінке гілля
гойдала навмання -
сама гірка
поезія розпуки
у сірім світлі гаснучого дня.
А він, разюче схожий
на святого,
застиг, як знятий
з вічного хреста,
і мовчкома блукали
біля нього
ворони, вітер, дощ і самота…

Спину день показав.
Мла упала на путь.
На рипучих возах
Чумаки сіль везуть.

В них нема ватажка,
Ні меча, ні стріли,
А дорога важка,-
Ледве тягнуть воли.

І не скоро вони
Добредуть до селитьб, -
Ген, понад ясени,
Їхній шлях простеливсь…

Небеса, - як сльоза.
Перламутрова путь.
На блискучих возах
Чумаки даль везуть.

22.10.13

Моя душа так проситься в Карпати,
Так проситься вернутися у юність,
В обійми їх лісів… Ти, знаєш брате!
Тоді були ми чесні і безумні
І рвалися до волі через терни,
Крізь буревії політичних гасел,
у русі очищаючи від скверни,
свою країну, змучену окрасу…

Десь там, високо, ми зловили вітер,
і вільнодумства гір гіркий озон…
Це варто знов згадати, саме звідти,
бажання змін імперських забобон…

Моя душа так проситься в Карпати.
Бо знову щось не так і не туди…
Гайда, ковтнемо знову волі, брате,
Й очистимо країну від орди!
І звільнимо її від казнокрадів,
Від знахабнілих вкрай міліардерів…
Вставай, мій брате, і в селі, і в граді,
Не треба нам чужих місіонерів.
Нам вдосталь сили віднайти в собі,
І зрушити фортеці «темнолісся»,
Достатньо в наших генах боротьби,
Ще зазвучить і наша нова пісня!

Як добре: осінь відмиває бруд,
зчищає пил, нанесений вітрами,
й кохання очищає від облуд
своєю зверхністю над бур’янами.
Вигукують і тихнуть голоси
усіх прощань закоханого літа…
Крокує до загибелі краси,
ця осінь, - златовласа Афродіта,
з солодкою усмішкою в устах,
злегка сп’яніла пристрастю прощання…
За нею пролітає суєта
луною журавлиного гортання…
І тільки геть знеможена душа
чекає на очищення до Віри,
заглибивши в коріння лемеша,
готова все віддати на офіру…

Осінній вечір.
Пляшка на столі.
Фужери, чарки, тарілки -

Одначе,
а тіло де?..
Пропало, Боже мій!
Ні, під столом хропить,
ледаче...

А я розмріялась: сьогодні - я твоя! -
І мріяла до самого світанку,

А ти напився, вибач, як свиня,
і не залишив на столі ні склянки,
ані шампанського
(а це ж моє бухло!),
все м’ясо з'їв й салати -
й філіжанки
не дочекався кави -

лиш мені б на зло!..

Їм шоколад.
Самотня.
Не коханка.


22.10.2013

Школа. Вітер вирує. Вперед.
Опинюся у спокої скоро я.
Помічаю: а двір – кабінет,
Стадіон, бачу, аудиторія.

У якій викладач – молодик,
Учениці – тополі оголені.
Він проходив крізь них! Я утік
Переляканим парубком-оленем.

Я б і гіршим навчився дивам,
І за те не раз долю поцьомаю,
Що утік я і не побував
На уроці із магії чорної.

Я б і більшим навчився дивам,
І за те не раз долю я вилаю,
Що утік я і не побував
На уроці із магії білої.

2008-2013

Чи то така вже наша доля,
Чи ми такими є самі,
Що ані радощів навколо,
Ні блиску світла у пітьмі?
Щораз, довірливі, як діти,
Знамена носимо й хрести,
Коли лукавий хтось і ситий
Іде до власної мети.
Адже стояли на Майдані
І щиро вірили словам,
Що скоро дійсністю постане
Те, що намріялося нам.
Та не судилось, не збулося,
І не поліпшало навкруг.
Наївні – мучимося досі
І потерпаєм од наруг.
Ждемо, чекаючи на диво,
Зігнувши спини від образ, –
Що хтось у натовп галасливий
Збере ось-ось ізнову нас...
21.10.13

Жив-жив чоловік,
Бац!-помер чоловік.
Прийшов чоловіку, як кажуть, гаплик!
І мудрість у тім є народна велика,
Що кожен свого все ж діждеться гаплика!

Гаплик-це кабздець,
А кабздець - це гаплик,
Нехай ти міцний і здоровий, як бик,
Хоча й щонеділі свічки в церкві став,-
А від гаплика ще ніхто не втікав!

Нехай в тебе є золотий унітаз,
Нехай п'ять жінок тебе люблять за раз,
Нехай Папа Римський - твій корєш, і все ж-
Від гаплика ти все'дно не втечеш!

Хоч їж різні бади для моці і сили,
Хоч пий молоко від святої кобили,
Хоч нафаршируйся увесь часником-
Та не розминутись тобі з гапликом!

Про це можна було б писати й писати,
Складати сонети, етюди, кантати,
Та з гапликом - як з усім і усюди:
КращЕ раз зустрітись, ніж сто раз почути!

Кукурікаєм –
кожен за власним тином,
але сонце не сходить і досі...
Додивляй свої сни немовлятські,
державо-дитино,
в темнім запічку долі, в гарячому просі.

2008

там ніч брову зламала об зорю
над смоквами над зморшкуватим листям
де ти звіряла все каламарю
паломникам і випадковим числам

у хижах спав приземкуватий мир
до сповідей північних неохочий
а він бджолою став а він крильми
підважив камінь розпросторив очі

та й полетів над смоквами а ти
сама собі щось плачеш у алькові
і майже чуєш як із темноти
співають шовком сходи світанкові

2013

Ось я і затих.
Занімів. Як гичка.
З радощів земних -
у альбомі звичка.

Звичку не зітреш.
Навіть якщо зовні
як волом ревеш
(ясла знов не повні)*.
Тішуся зі снів.
Непогана звичка.
Згаяних років
ще не одиничка.
Тішуся з краси,
тішуся з роботи.
Тішуся в рази
радіочастотам...

Все. Адью. Я стих.
Звичка-чоловічок,
що з усіх земних
народився звичок.


22.10.2013

Йшов по воді, не тонув,
тільки човгав підошвами.
Він би поплив, та не вмів, і тому ішов.
Спека була, і човни розсихались дошками.
Риби хвостами торкались його підошов.
Спека була. Там буває вона і в березні.
Важко за сонцем хвилинам тримати лік.
І вурдалак, задихаючись, біг по березі.
Біг і кричав, аби Ти озирнувся вбік.
Тільки слідів на текучій воді не лишається.
П’яні рибалки човнами загрузли в брід.
Був там сліпий. Він казав, що йому ввижається
Постать прозора, що йде по ріці на схід.
Той, що не Ти, очманілий від криків півнячих,
Бився на хвилях, та тіло не йшло під них.
Жовк і хрипів, і вони угинались, пінячись.
Він би догнав, але Ти вже за обрій зник.
“Зле мені, Господи. Зле мені, зле мені, зле мені…
Шерсть вигасає, і сльози мої руді.
Я ж той останній із мудрого Твого племені,
Хто, як і ти, не уміє тонути в воді…"

Не один герой поліг,
визволяючи барліг.

2013

Буває, доля сказиться нараз. –
Усе… Кінець…Навік упала клямка…
Тендітний промінець надії згас…
Роз’ятрює до ран життєва лямка…
Тоді навідмаш відкидаєш біль,
а розум верховодить почуттями,
і скруху вимітаєш звідусіль,
жартуючи впереміж зі сльозами.
А там, дивись, брунькує вже весна,
душа зароджує нову, живучу, парость…
Вчорашня чорна смуга – як мана –
у закутку свідомості зосталась…

2011 (21.10.2013)

Ланци паперові -
Розкраяне слово,
Той вдих випадковий,
Що ляже в основу.

Забуті промови,
Афіші святкові,
Наповнять у морок.
Чи скінчиться скоро?

Чи тісно у слові?
Ланци паперові
Тримають за мрію.
Чи діяти смію?
2013

Кипить у гримерці життя
Невтомна робота щоднини.
Зажуреним тлом самота
Вражає обличчя людини,
Згин усмішки в кутиках уст
Кладе штрих любові земної,
І зморшки стихійних спокус
Отримує лоб в непокої .
Висків попеляста гуаш -
Запилення літньої квітки.

По сцені за типом типаж
Іде в «нікуди» із «нізвідки».
Обрамлені ролі усі
Небесним єством режисури.

Засіюють лан татусі,
Змітаючи барви похмурі,
І зрощує лоно матусь
П’єс дальніх і ближніх колосся.

Продюсер і критик - Ісус.

Чи, може, мені так здалося?..

21.10.13

А ти й не бачиш — я стою за шторою.
Мене нема уже четвертий день.
А над твоєю свічечкою хворою
Глухий годинник кашляє і йде.
Ялинка наша мружиться до місяця.
Літає в сні наш добрий древній кіт.
У цій кімнаті Всесвіт не уміститься.
Навряд чи в ній уміститься і світ.
Згасають тіні. то твій Ангел дмухає.
То замерзають Ельмові вогні.
Іде годинник. сніг іде. ти слухаєш?
Мене немає. холодно мені…

***
Не зачиняйте вікнам світ.
Хай дивляться в дощі.
Хай небеса стікають з віт
На ваші на плащі…
Я — той, хто трохи змок і змерз.
Це теж важлива роль.
Зі мною згідний бурий пес —
Противник парасоль.
Завершать зорі свій політ
На дні калюжних плес.
Не зачиняйте вікнам світ.
Там я і бурий пес.

***
Віктору Цою,
цитуючи Олександра Башлачова

За вікнами дощ, за вікнами дощ.
На вікнах пітьма і цвіль.
Болить? — ну і що ж? Болить —
ну і що ж?
Який це, до чорта, біль?
А світ, як колись. А світ, як колись…
Святий до самих основ…
Ну, що ти… Не плач. Лежи і дивись,
Як горлом іде любов…

Ось, не жінка, і не дівка – помідора,
І не товста, не червона, не потвора…
Додає словами фарби у салатик
І не соромно гостей до столу звати.

Обережно куштувати необхідно,
Бо плями виразів її буде видно.
А як пратимеш – згадаєш «маму й тата»,
Гостру на язик цю помідору кляту.

20.10.2013

Не бажай і не мрій. Невкорінені долі летять
горобцями – в небесний кулак із покривленим пальцем….
Та хапуга в тобі, той в утробі покараний тать
не подужає смерті зірок чи надірваних танців

на невидимій палі, на сміх сторожких глядачів…
Перерізані очі стежок виглядають падіння.
Білий мамонт світанку на холоді сивім спочив
(то – саванна чи саван, – цей холод?) Сова з павутиння

тіні місяця в ранок влітає – у прірві зника…
Угамовано вітер, як лапи тварини – в панчохах…
Не бажай, не проси, і примов не губи з язика –
їхні човники гинуть у суші схвильованій. Човгай

кроком карлика по закатованих ребрах доріг.
Повз людей, що – красиві та дикі, неначе наскельні
скорпіони та бджоли. Не слухай, як спить носоріг
білосніжного сонця у божій щасливій майстерні

(тільки – після погрому, що вік йому – пра- і пра-пра…)
Хай життя пробринить по тобі, мов колеса підводи,
що везе мертв’яків на схід болю, де чорна ріка
їм дарує дива неземної пекучої вроди.

Ні, не слухай колес. І води тої марно не клич.
Пам’ятай, що кожнінька сльоза – то цеглинка Синаю.
Буде ранок пастися колись, наче мамонт, і в піч
світанкових небес докладати хмизинки Немає-

Днів-а-Ночі-Були (ті кущі загули-віджили…)
Буде ґвинтики дум випускати твій внутрішній логік
у той день, коли трави злетять на вечірку джмелів,
і піски у воді подолають розчинні жалі,
і – чи дерева погляд, чи тихі кропивні пологи

золотавими квітами світла, – ці діти Мари, –
доброзичливо мачуху кинуть. І рушать у тишу –
перевчати вуста темних скель у зміїній ікрі
на пісні солов’їв, малювати свята на корі
пересохлої усмішки стежки. І очі вже інші

виглядатимуть крок переможця, що гоїть усе –
і себе, і повітря, й земні та небесні щедроти…

Не бажай. Не проси.
Б’є вода у небесний басейн –
зустрічає з пустель гамірні невеличкі народи,
між яких – горобці, горобці твоїх марень і мрій…

…а тепер – говори. Про що хочеш. Тепер – говори.

Час розвіяв запахи солодкі
І помалу зблідли кольори.
Ностальгії зроджуються нотки
В ці осінні, довгі вечори.
Не роки пройшли – десятиріччя,
Мов коней пробігли табуни.
Силуети, постаті, обличчя
Затіняє морок давнини.
Де тепер ви, хлопці і дівчата,
Непідступно горді і смішні?
Від могил уже земля горбата –
Близько час призначений мені.
Сновигаю пам’ятю в минуле,
Бо останні мрії загубив,
Бо немає віри, що почули
Мене ті, з ким щойно говорив...
20.10.13

Закохався Мойше в українку
(Та була красуня вищий клас!) -
Хоче взяти заміж… На вечірку
Дівчину він кличе повсякчас.

Відмовляє українка Мойші:
«Як на вулицю з тобою вийду я?
Ти в ярмулці, носиш довгі пейси –
Засміє мене моя сім’я.»

Але так її кохає Мойше, -
Боже милий, я тебе молю! –
Що ярмулку викидає зовсім,
Пейси зістригає без жалю.

(далі - видалено самоцензурою)


21.10.2013

в коридорах твоєї влади
скрізь паласи м'які гамівні стіни
вхід як пастка як вік
позаду
у безвихідь по зраду — взуття змінне

неприймальні для неприйнятних
секретарки як плід несуть секрети
все на черзі на все чекати
гетсиманський не-сад а садизм
гетто

в кабінеті приймаєш
боса
у партер стаю
і я ж — у партері
я за тебе одноголосно
ти показуєш спиною на двері

... з коридорів як від кориди
від кармінного килимів назовні
опритомнів
десь за Мадридом
і бої — історія в Барселоні


2012

День ясний дотліває кленами
В попелищах багряних тиш.
Не судилося їм зеленими
Шаленіти від бур та хвищ.
Діаманти спадають росами,
Там, де іній сріблив траву.
Над раменами сивої осені
Павучок натяга тятиву.
Заблищав у дзвінких калюжах
Молоденький ламкий льодок.
Сонце очі сонливо мружить
І не тягне вже в холодок.
Неозору блакитну далеч
Огортає вуаль юги.
Десь під лісом гвалтує галич
І ставок, наче шмат фольги.
Чи ж надовго така ідилія?
Може завтра впадуть дощі
Та повіють вітри задимлені
І доречними стануть плащі.
Може, завтра... А нині - затишно,
Хоч на серці зітхання сумні.
Мені завтра й болітиме завтрішнє,
А сьогодні... Сьогодні ще ні.

(Присвячується В.Б.)

У бар, на горнятко кави
Загнала погода зимова.
Там двоє мужчин цікавих
Вели між собою розмову.
- Красива?
- Так, звісно, красива,
Охайна і стильна.
До того ж
Привітна і дуже вразлива,
Сама ж не образить нікого.
- А очі?
- Великі, як вікна
У душу, що вабить розмаєм.
Жіноча в них туга одвічна
За тим, кого й досі кохає.
- Розкішна?
- Як сонячна осінь,
Хоча й на околиці літа
У мріях,
А сиве волосся
Морозом на скронях розквітло.
- Чи любить?
- Так, любить роботу,
Без неї не може і днини,
А по ночах плаче, достоту...
Та зранку до праці.
Мужчини,
Мабуть, іще довго б шептались
За кухлем пінистого пива.
Не втрималась я і озвалась:
- Скажіть, а вона щаслива?

10.10.2013р.

Кава збуджує, і безперечно, в цім зиск,
Та від кави, однак, піднімається тиск.
Кава має приємний п'янкий аромат,
Та вдихають його всі присутні уряд.
"Запросити на каву" - умовний сигнал,
Все б нічого, та звідки з'явився фінгал?
Каву носять у ліжко, щоб ранок настав,
Та буває для цього замало підстав.
Пити каву, чи ні, ти мене не питай,
Я тепер перейшов винятково на чай.

Маневрують парасольки
Вулицями міста,
Дощ - у ритмі аква-польки,
Крапельками твіста!

Какофонять перехрестя,
Жебонять калюжі...
Осінь у повітрі креслять
Жовтня крила дужі.

Облітає з віття ситець
У холодні жменьки -
Все, тепер лиш буде снитись
Літечко тепленьке! :)
(18.09.13)

Йшла лужком корівка.
Бачить: паперівка
За колючим дротом –
Не дістати ротом.
Кінь їй вслід ірже:
«Йде господар вже.
Як попустить він кийочком,
Паперівка вийде бочком».

18 серпня 2013 року