Їжачок додому йшов –
Грушку й яблучко знайшов.
А дві шишечки на гілці
Він віддав красуні білці,
Ще й грибочка на додачу…
Та – від щастя ледь не плаче.
А двом зайчикам морквинки
Їжачок дістав з торбинки.
Отакий він добрячок –
Наш колючий їжачок.

2 серпня 2013 року

Коли в дитинстві я лякався грому,
Втікаючи від зливи і грози,
То бабця так рекла мені малому,
Кладучи хрест на світлі образи:
- Не бійсь, дитино, Божої десниці,
Душа твоя не віда ще гріха.
То мчить Ілько на грізній колісниці
І списами вогненними маха.
Він грішників спроваджує до пекла,
А праведним до раю святить путь.
Двигтить борня на небесах запекла,
Що аж на землю відголоски йдуть.
І чує кожен те гулке боріння,
І острах душі гріховодні рве,
За рід увесь, до сьомого коріння,
За те, що той неправедно живе.
А ще Ілько жита складає в копи
І пастухам на поміч поспіша.
Йому болить важкий селянський клопіт,
Бо в нього чуйна й людяна душа...
Я свято вірив кожному словечку,
Що їх бабуся в казку заплела,
І осягав ту мудрість безкінечну,
Оте змагання доброти і зла.
Та й до тепер я віри ще не втратив,
З усіх чеснот сам будь-яку сприйму.
А, часом, доведеться вибирати -
Я доброту і людяність візьму...

Диво дивне - у садку,
на горбочку із піску,
ген навпроти хати,
виросли палати!
А сидять у тім палаці,
наче яблучка на таці:
дві царівни, три принцеси,
королівна й баронеса!
Трохи гралися в "долоньки",
трохи в "матері і доньки",
трохи кішку годували,
трохи в "класики" стрибали.
Хто сказав - так не буває,
королівна не стрибає!
Тут буває це щодня!
Галас, сміх і метушня!
Тут Оленка і Катруся,
і Маринка, і Настуся,
і Наталка, і Тетяна,
і малесенька Оксана!
Мить - і виросли палати
на горбочку біля хати,
і підстрибують на ґанку
королівни і панянки!

2013

Тополина завихреність віт
Замітає захмареність літ,
Ловим давній завіяний пух
Біла піна від літніх задух.

Гонить вихор кошлатий килим,
Тепле літо втікає за ним,
Понесе в невідомі краї
Неповторні молитви свої.

Заховалися тіні м`які
В невагомість - тополь пелюстки,
З-за туману чаклується міф
Без омани фальшивих оліф.
2013

В тебе твоя батьківщина.В мене моя.
Ворогами нам бути не треба.
Від сотень років у кожного своя земля.
Від створення світу, всім нам єдине небо.

Волинь, це кусок української землі,
В якій русин не був у той час паном...
В двадцятих, поляк сказав братам – НІ!
В ті роки почався роздор поміж нами.

Від двадцятих закривано нам школи
В тридцятих насильно руйновано церкви
В такий то злочин вростала наша Волинь
Вона терпіла і ждала свободи

Вже сім десяток років проминуло.
Вільними нині Україна і Польща.
Вірив, що гріх простили й призабули.
В поляків чомусь, спокою знов нема.

Воскреслий Ісус каже: - Простити брату!
Все таки гордість пише брату суть.
Він є готовий наше нам забрати.
Він всім і всюди сіє каламуть.

Він наші землі називає «Креси»
Він знає, хто їх й коли завоював
Вижшість і гордість він там й нині несе.
Вірить, що буде там в друге панував.

Всевишній бачить і думки читає.
Вірить, що колись зрозуміє брат,
В якого нині розум ходить краєм
Власних помилок, в час Великодніх Свят.
10.05.2013р.

* * *
Нікого... Один на один
Зі своєю совістю.
А совість на мене дивиться
Очима моєї матері,
Такими суворими й ніжними.


* * *
Помиляюсь. А потім караю
Сам себе за негідний вчинок.
І якщо біді не зараю,
До людей іду,
Щоб навчили.


* * *
Шукаю образу, а в ньому – змісту,
А в змісті намагаюсь віднайти
Таке, що подавало б серцю звістку:
Куди іти, і як,
І з чим іти.


* * *
За келихом вина згадав про тебе
І про свою вину перед тобою...
Підніс до вуст –
А в келиху сріблиться
Твоя солодка і гірка сльоза.



1970

В. Івасюку
Як сильно Ти умів
любити Україну!
Свою любов проніс
в піснях через життя.
Лунаючи крізь час,
вони нестримно линуть,
і український дух
не знає забуття.
Ти стільки ще не встиг
сказати і збагнути,
та полум’я Твоє
запалює серця.
Хай голосом Твоїм
звучить „Червона рута”,
і водограй душі
не знає в ній кінця.

Горіла свічка на вікні
забутим, невимовним горем.
І пильно очі мовчазні
вдивлялися з голодомору

в цей ситий, незворушний світ,
що не сповідує покути
і протягом десятків літ
спромігся сам себе забути.

У погляді спинився час,
і осінь тужно голосила.
А доля пантрувала нас,
і свічка на вікні горіла…

Старий словник. Гірке невороття.
Мов тінь – минуле дивиться у спину.
Слова ведуть в далеке забуття,
я сторінки гортаю без упину.

Старий словник – це витяг з поколінь,
який душили довгими роками
і марно намагалась чорна тлінь
здолати недолугими руками.

Слова живі виполювали з нас,
вони на скронях у батьків сивіли,
з’являючись все рідше кожен раз
з тавром сумним – як слово застаріле.

Їх вилучали як сміття, як брухт,
вони щораз, зневажені, німіли.
З нас просто викорінювали дух,
і ми своїми душами міліли.

Дістали суржик з дружнього плеча.
О мово рідна, де ж ти забарилась?
Читаю і не вірую очам:
чи ти була, чи ти мені наснилась?..

Ти кохання зміг зректися
Граціозно, дуже гарно.
Там, де Чорна й Біла Тиса –
Сонцесвітло. Сонцехмарно.
Я зрікатися не вмію
Синьоокої любові,
Відпливають пишні мрії
В ніжних човниках магнолій,
А у серденьку твоєму
Квітнуть царственні нарциси,
Знаю істину таємну:
Ти – не бог. Я – не актриса.
Ні, тебе не виганяла
Із душі, зі свого серця,
Білосніжна плаче калла,
Мабуть, завтра дощ проллється...

Пародія

Я читаю Камасутру
І вивчаю різні пози,
Бо набридли всі класичні –
Викликають сміх і сльози.

Щось не те, не так, не надто,
Муляє щось, коле, тисне…
Може спробувати нині
Позу раком, котрий свисне?

02.08.13

Ніжність трояндово-біла
Нас огорнула теплом.
Скільки та нічка повіла
Юним закоханим двом!

Скільки ж бо літ пролетіло?
Хай перелічує їх
Ніжність трояндово-біла –
Терпко-солодкий наш гріх.

Вірити в казку хотіла.
Боже! Любов – як дитя.
Ніжність трояндово-біла
Оберегла почуття.

Двері нам доля відкрила
У криштальний палац.
Ніжність трояндово-білу
Хай збереже він для нас.
01.08.2013

А кому вони цікаві -
ці думки сідлом на гаві?
За відсотки по заставі,
ніби золотом іржаві.

Листоноша їх розносить,
хоч ніхто того не просить.
За каталогом і досі
передплачується "Досить".

Та думки такі приїжджі,
виявляється, - це дріжджі.
Як людьми* у Запоріжжі,
пам'ятають ними діжі.

Пропагована зумисне
тільки раком, котрий свисне,
кожна думка прагне, тисне
на шкідливе і корисне...


2.08.2013

На підгір'ї сивого бескиду,
На краї сіл Ластівка і Свидник
В сорок третім році на галяві
У карпатськім лісі кучерявім

Партизани урочисто стали,
Україні вірно присягали
Два полки і дві чоти хоробрі.
Присягали боротися добре.

Боролись за волю вірненько,
Захищали Батьківщину-неньку,
Скоростріли ладили стріляти,
Окупантів виганяли з хати.

Сімдесят минуло літ відтоді,
Та здобути воленьку все годі...
По дорозі в чорній сорочині
Йде до лісу молодий хлопчина.

Чом ти хлопче у темнім убранні,
Що у ліс тебе погнало зрання?
Де твій батько, безталанний сину,
Може він будує Україну?

Не питайте, чом сорочка чорна-
Між важкі попала доля жорна:
Вчора тіло татове до Львова
Привезли- "дарунок " від Лужкова.

В чужий край він їздив заробляти,
Там забили вороги прокляті.
Мати де твоя?- запила з горя,
Молодша сестра на серце хвора.

Парубче, чи за таку Вкраїну
Рідний дід у партизанах згинув?
Чом не йдеш ти батька поховати
В рідну землю щоби ліг він спати?

А не йду я батька поховати,
В ліс криївку діда йду шукати.
Там заховану у схроні зброю
Відчищу і виступлю до бою,
Віднайду, заряджу скоростріли,
Щоб злодії кров нашу не пили.
2003

Вже осінь, вже падає листя,
І скачуть каштани на брук,
Я стискую пальцями лист твій,
І чую тепло твоїх рук.

І знов, ніби в сонячних луках
До серця свого я косу
Твою пригортаю, й розлука
Десь щезла. І я вже несу

Тебе на руках в верховину,
І щастя на двох знов одне,
Та раптом із мрій в ту хвилину
Пробуджує осінь мене.

Вже осінь, вже падає листя,
І скачуть каштани на брук,
Десь стук каблучків твоїх близько,
Та це - мого серця лиш стук.

2003

Ти загубився? Показати шлях?
Звичайно, покажу, мій любий пане,
Там, правда, мчать янтарні дикі лані,
Ростуть індійські велетні баньяни,

І зорі сплять на Велеса стогах.

Ти загубився? А куди ішов?
Далеко, кажеш? За високі хмари,
Туди, де скачуть вершники-Стожари,
Де місяць втік на піддашки кав’ярень

І сонце ще не встало з пелюшок.

Я покажу такі світи, мабуть,
Які забути вже не будеш в змозі,
І виноградні, вечорові лози,
І в рукаві завжди знаходиш козир,

І виграєш уперше Божий суд.

Чому стоїш? Невже забракло сил?
На тебе вже чекають небокраї,
Для тебе, може, на зорі світає,
Можливо, це твоя жива Вальгалла…

А ти завмер, поділений навпіл.

Сокровенне у ній збережи,
щоб ти міг з її вуст причаститись
і тоді, як сягнете межі,
за якою уже не зустрітись.
Неповторність її розклади
у душі на своєму осонні,
щоб не плутались ваші сліди,
щоб літа не студили долоні.
Додавай їй натхнення, снаги,
поселіться удвох в її лоні.
А коли вже зайшли у сніги -
ще палкіше цілуй її скроні!
31липня 2013

Палали священні бандури,
а черга косила тіла.
Це люті катівські фігури
примножили звірські діла.
«Відправимо ми до поетів
мислителів і піснярів.
Не буде у етносу злетів -
всіх лірників і кобзарів
згноїть у загальній ямі,
туди ж і поводирів!
Щоб після совєцьких зламів
народ цей уже не прозрів.
Ми витравимо з вас пам'ять,
про спротив могутній Січі!
Над вами хрестів не поставлять,
бо втомляться мертвих лічить.
Занадто багато шляхетних
на вашій землі розвелось,
народу не бути безсмертним!»
Сучаснику, їм це вдалось?

1 серпня 2013

Тягну на себе ковдру,
Повір, все буде добре,
Під ранок, і укотре,
Ти мов той вовчик змерз,
А я іще голодна,
Ти знаєш, мов по нотам,
А я ще хочу…хочу…
У травах, між берез,
У ліфті чи за рогом,
Аби тримали ноги,
Аби носили ноги,
Тебе в кущі тягну,
Замаявся ти трохи,
Повір, все буде добре,
Або ти зробиш діло,
Або я не засну…

Хоч прожити їй випало мало,
Але гартом тверда, мов скала.
Свою силу всю в слово поклала,
І та сила велика була.

Тим, хто ще на шкільній сидить лаві,
Хай взірцем вона буде в житті:
Не кохалась у розкоші й славі,
А служила великій меті.




1994 - 2013

Знову тіні на воді
нами розігріті,
пам’ятаєш, як тоді,
у торішнім літі.

Знову річка плине ця
крізь поранок чистий
від твого й мого лиця —
в небокрай імлистий.

Знову поїзд відшумить
у дощі осінні.
На воді — лиш літа мить
і застиглі тіні.


(1 серпня 2013 року)

серпень
скосив сади
сонцем
спалив сліди

сказано
слів сповна
стоптана
сон-трава

стишено
сивий сум
спогади –
спалах
струм

… свідок
солодких снів
сонно
синок сопів
2013

Ну глаза, ну носик, чуть не до губ
Непослушный локон. Кто ей не люб,
От неё отскочет, как мяч от стенки.
Полностью не ведая стильных драм,
Смертным боем бавится по кружкам
Хрупкая, решительная студентка.

Хоть совсем уж изредка, как желе,
Хоть порядок в съёмном её жилье,
Мир её неровен ещё, непрочен.
Были однокурсник, шатун шатен,
Пристальный художник, крутой спортсмен,
Но однако ей как-то всё не очень.

Так, немного водит, слегка поёт,
Вовремя и в тему сдаёт зачёт,
И читает модное в позе "Лотос".
Сжились стрекоза в ней и муравей.
Нет, не то чтоб в теле, - вообще у ней
Чёрная дыра и несметный космос.

2013

Ти привела мене в цей грішний світ
І щедру долю вимолила в Бога.
Не заросте повік священний слід,
Освятиться добром твоїм дорога.

Як пахло чебрецями з рідних рук,
Духмянили любистком русі коси.
Через усе життя й часи розлук
Я пам’ятаю запах той і досі.

Господь подарував солідний вік
І до останку ти йому молилась.
Молитва від біди цілющий лік
З дитинства в щиру душу поселилась.

Розраднице моя і вірний друг,
У ореалі сяйва золотому.
Мій оберіг від горя і недуг,
Земна й небесна, в образі святому.
16.05.2013

Калина зацвіла біля криниці
Під синіми вітрилами ночей,
Через роки і досі часто сниться
Печальний блиск закоханих очей

За річку небо падає поволі
І лине свист пташиного крила
Хто ж роз’єднав дві наші юні долі?
Я за тобою в казку не пішла.

Хоча шляхи судьбу стернею слали
В черемховім вінку цвіла весна,
Якби-то молодість раніше знала,
Що швидко прийде старість навісна.

На крилах саду мерехтять зірниці,
Мережку простила ‘‘молочний путь ’’
Напитися б студеної з криниці
І, хоч на мить, у юність повернуть.
13.05.2013

Гнучка, пластична свіжа глина,
В руках у майстра то майбутнє,
Чим хоче стане та ліпнина,
Дарує твори незабутні.

Вогонь закріпить певну форму,
Незмінна стане, ще й твердою,
Все впишеться у сталу норму,
І річчю буде прикладною.

Якщо розбити глек на друзки,
Не повернути глині м'якість,
Не стане вазою етрусків,
Що глеком побувало якось.

Уламки труться наче рани,
Між них прокладено розколи,
Не гоїть клей болючі шрами,
Не відновити їх ніколи.
2013

Пародія

Зачекай… Схаменися… Куди ти?
Скільки можна водити за ніс?
Я шампанське хотів би допити,
Скуштувати тортá, що приніс.
Хоч гірчить – не затихну в печалі,
“Ні” – то ні! Що, стрілятись тепер?
Позбираю ось ласощі – й далі!
Не отямишся – йду до О.Р.!

01.08.2013

Наразі дощить. У найближче метро забігла.
Сидять незугарні, брудні і невиспані "мачо".
Дивлюся... Білявий дотрощує яблуко стигле...
Бабуся стоїть, у куточку дівчаточко плаче...

Може, у "мачо" серця з оксамиту пошиті?
Може, вони "нові генії", "рідкісні руки"?
Обличчя неголені, зранку такі немиті,
На голові не волосся – ніби брудні перуки.

Та я жінка, Господи! Та я ж таки хочу
Доторкнутися ніжно, трохи підтримати сили...
А тут потрібні уже неабиякі ночви,
Галони води, Еверести, Говерли мила!

Костюм і краватка – то стала невчасна розкіш?
Шукаю навколо усміхнених, трішечки путніх…
Ох, земле, для чого ти їх таких народила,
Може, на добриво для далеких майбутніх?

Я щоранку за волосся витягую себе із депресії,
Надія моя журавлем тріпоче високо крильми,
Десь існують Париж, Лондон, Мадрид і Венеція,
Острови в океані самотні такі ж, як і ми.

Ти поруч зі мною, але погляд у тебе порожній,
Мені холодно дуже у спеку плюс тридцять три,
Я ніколи не ляжу на рани твої подорожником,
Я ніколи не вилущу душу твою з мішури.

То навіщо так мучитись цими словами мовчання?!
І не хочу вже знати: де ти думками і з ким.
Бо дивлюся ув очі твої поторочі востаннє
Так, немов понад прірвою зазираю в зіниці ріки.

Зранечку стежкою
йшло дівчатко –
Личко усміхнене,
Сукня в цятку.
Травами, полечком,
через кладку –
Літу назустріч
ішло дівчатко.

Сонечко променем
гріло щічки,
Щоб рум’янилося
біле личко.
Хвильками хлюпала
тепла річка –
Щоб підростало
дівча невеличке.

На тому березі
у садочку
Стрілося Літечко
у віночку,
Взяло дівчатонько
до таночку –
І засвітлилися
радо очка.

Сонечко променем
гріло щічки –
І рум’янилося
біле личко.
Хвильками хлюпала
щедро річка –
І підростало
дівча невеличке.
2013

Г.К…
Зачекай... Схаменися... Отямся...
Не спіши гучно мовити: - “Ні!..”
Недопите тобою шампанське
Коливається в склянці на дні.
Недоїдених ласощів гірка,
Наче суміш солодких надій…
Непочутий, услід шепну: - “Гірко…”
І затихну в печалі своїй.
30.07.13

- Лесю, Лесенько, Лесуню, –
батько доні промовляв.
І раділа би красуня,
якби Бог здоров’я дав…

Так палко, і тепло, і чисто
горіла стражденна свіча,
та днів хворобливих намиста
торкнулося лезо меча.
Торкнулося й темрява тиші
розлилася смутком у світ.
Заплакали янголи висі
і плачуть уже сотню літ.
Не Леся – душа України,
бездонна квітуча незла,
цієї серпневої днини
до Бога на сповідь пішла.
У лірі кохалася Мавка –
живої краси оберіг,
духовності нашої планка,
щоб кожен тягнутися міг.
Натруджена вічність мовчала,
ховаючи пісню між зір,
а пісня ще вище злітала
і падала в зоряний клір.
Безсмертя народжене словом
і ним же укриті роки:
ті перші, під батьківським кровом,
і ті, що зросли у віки.

01.08.2013р.

Відшуміло, відболіло
І від серця відлягло.
Душу ніби відпустило,
Рану наче затягло.

Незалежна і мінлива,
Я ступаю по землі,
Та чомусь, я не щаслива
Почуття мої в імлі.

Знаю, іншої любові
Вже не буду я «раба».
Згасли пізні, вечорові
Щастя, ніжність і журба.

Може, буду ще востаннє
Тихо Господа молить,
Знову спраглими вустами
Цю отруту пригубить...

2013

мокрі тролейбуси схожі на млявих комах
трюхають юзом промоклим до кореня містом
возять містян і обгортки від вражень туристів
крапає дощ розбивається настрій об дах

ні сподівань ні просвітку у вариві хмар
львів у сльоту – не занадто м’який і ласкавий
тисне його меланхолія гущею кави
хочеш – хандри разом з ним а не хоч то кумар

але буває крізь натовп раптово як струм
крізь заколисану скрипом ресорним негоду
хтось нетакий дуже дивний для міста проходить
із оберемком сліпучо настроєних струн

ангел тролейбусів – щоб нагадати тобі
скислому і спохмурнілому серед пейзажу
чи натюрморту із буднів багатотиражних:
"світ не закінчує хрипом у львівській трубі"

30.07.13

Минає липень, минає липень

І спеку мостить у човен-чайку.

Останній вечір до вікон липне,

Холоне сонце в горнятку з чаєм.

В колиску хвилі за видноколом

Ховає липень засмаглі груди,

Такі ще теплі, такі ще голі…

Такого чаю уже не буде.

Минає тихо, легким вітрилом,

Гойдає чайок смолЕні стани…

А я для липня вікно відкрию

На цілий вечір його останній.
2013

На сімнадцятім поверсі,

У задушливім офісі

Із блакитними стінами –

Євроремонт.

Поміж факсів і принтерів

І дзвінків експедиторів

Сидить офіс-менеджер

І заплаче от-от.

Стоїть спека нестерпна

В туфлях ніженьки терпнуть

Ще й до тіла прилип

Офіційний дрес-код.

А їй мариться море,

Де повітря чудове.

Та відпустка у бідної

Лиш у вересні. От.

11:15 А.М.

На березі, на лівому Дніпра
ми подорожі план ніяк не зліпим:
ворожість то вологи, то тепла:
ні злив, ні спеки не жалкує Липень.

Гаразд, на шлях ми станемо колись,
а що - не завтра, ні, не пожалієм.
Дерева, поглядаючи на вись,
в плодах, як села в хАтах, розляглись,
великі, ніби Омельник і Манжелія.

У Липні ліньки в мандри вирушать,
котрим у тропіках без продиху тривати.
Коли ж дерева в білих парусах,
котрі горять і світяться крилато...

Коли вони сузір`ями цвітуть
і виверженнями ніжними вулканів,
і кличуть на правобережжя в путь,
ВЕЛИЧНІ, ніби Чигирин і Канів!

2013

Закінчила прийом цариця Ніч.
Плащ зоряний на місяця повісила
і в одежині сірій, босоніж
пішла робити те, що в снах обіцяно.

1993

Дзвонить пізно ввечір мамі
вся на нервах Віка.
Треба трохи пожалітись
тій на чоловіка.
Я і так , і так Миколі
все стараюсь вгодить.
Бач, дарунок мій поганий.
Зовсім не підходить.
Кажу нині: - Годі « дутись».
Будь хоча б мудріше!
Іншим разом подарую
щось тобі я ліпше.
Все приймаю я від тебе.
Я ж не нию, любий.
Щодо шубки, суконь, перснів.
Золота на зуби.
Стала б я звертать увагу
на такі дрібниці.
Ти ж он зранку носом крутиш
через ті дурниці.
Знову, бач, йому не вгодиш.
Все не те Миколі.
То шампунь якийсь не дуже,
то шкарпеток колір.

я сьогодні захмарена
я сьогодні зажурена
цей проспект – сіре вариво
поміж хворими мурами

між каштанів затруєних,
що іржею заплямлені,
де щоденність замулена
з незагоєним травленням

випинається-дується
розпирається газами –
гострим викриком вулиці
і твоїми образами...

так сьогодні нахмарено
так сьогодні зажурено
світло світу химерному
поміж хворими мурами...

Что наши годы? Пусть летят...
Их время-ветер подгоняет…
Им наши дети помогают…
А нам то что? Нам пятьдесят!!!

Что? Уже было? Кто-то скажет…
Мы умникам ответим так:
- Пока в кармане есть пятак,
Короче нам дорога ляжет…

Пока огонь в печи горит…
Пока глаза глядят напротив,
Пока они ещё не против…
А сердце в унисон стучит…

Мы будем жить, а как не важно!

Ведь смысл жизни - только в жизни!
Здесь беспредметным будет спор.
И жить мы будем до тех пор
Пока желанны этой жизни…

Минуте благодарны каждой…

Ю.В. 13.07.2013

Гора Титан у фаті з туману...
І я відчув себе принцом Сонця,
Що відчиняє небесну браму
Й несе вогонь у своїй долоньці.
Я йду під гору. Все вище. Вище,
Де височіє похмурий замок,
Де дужий вітер надривно свище
І б’є у хмари, як у тамтами.
Несу тепло і проміння світла,
Аби у замку любов воскресла,
Бо із холодним безжальним вітром
Живе там юна сумна принцеса.
Її цілунком зігрів гарячим –
І запалало любов’ю серце.
А дужий вітер затих і плаче:
Його здолав я у чеснім герці...

Таку ось милу, наївну казку,
Коли зійшов із гори в долину,
У відчутті ейфорії щастя
Мені навіяло Сан-Марино.

Надійде час.
Покайся і прости.
Невже потягнеш в ирій за собою
і хліб, і сіль,
і долю, і хрести
на рушнику, вишиванім ганьбою?

І стане серце,
і торкнеться гнів
пречистих вуст, орошених єлеєм,
коли Вкраїна гляне з образів
очима матері твоєї…

Так і немає крапельки дощу
Іду кудись, немов у сонця пащу,
І заливає вид солоний піт,
Не бачу вже нічого,бо в зеніті.

Прохання глухнуть, холод лиш мара,
І не гуркочуть чорнорунні хмари,
А час коли хотілося тепла,
Здається дивним вибриком із пекла.

Коли прийде рятунок як гроза?
Що грає із талантом віртуоза?
Але впаде на землю та сльоза,
Замість вірша рядки скупої прози.
2013

Уже розквітають зорі
На небі, що гасить ночі,
І тихо шепоче море,
Що болі всі залоскоче.

Ще сонце зігріє землю,
Ще листя впаде багряне,
Закрите усе таємне,
Чекає майбутній ранок.

Ще буде вірити в чудо
Малюк, яким був з нас кожний,
Ще впаде з очей полуда
І зникне морок острожний.
2011

Із літа ми у осінь перейшли,
Гуляючи по липовій алеї,
Мій любий Києве, не знаєш ти, що ми
Здолали б навіть гори Піренеї.

Любові нашій осінь не страшна,
Хай під ногами – золото із липи,
Буває навіть просинь запашна
У серцевині літечка – у липні

Коли довкруж натхнення і Дніпро,
Фонтани, голуби... Але якби ти
Читав мої думки, коханий, про...
Про те, що я не зможу розлюбити.

Ти, жінко, наймогутніших долала
Лиш пострілом очей з укрИття вій.
Ніяка сила в світі не зламала
Твій стан тендітний і характер твій!

Як Усмішка Джоконди, загадкова,
Ти – незбагненна, грішна і свята.
І ніжність рук, і диво кіс шовкових,
Душі та серця жар і доброта!

2012

- Віддайте ребро, заберіть собі жінку –
у небо п’яничка натхненно волав.
- Учора зійшлися ми стінка на стінку
і я оці гулі на лоба дістав.

Бо стінка дружини – це сила і маса,
це груди пудові і тулуб – колос,
а я дрібнотілий, хоч зараз у НАСА:
скафандр одягнути і гайда в космОс!

А що? Це ідея! Ще б ящик горілки
і пива по кухлю три рази на день,
сім-картку новеньку також до мобілки
і кілька застольних на картці пісень.

А ти, Пінєлопо, не жди Одісея.
Оце політаю навколо Землі,
візьму собі ім’я космічного Грея,
нехай лише гулі зійдуть на чолі.

Я – парень, шо нада. Таких на дорозі
і денно, і ніччю з вогнем не знайдеш.
Учора полежав недовго на розі…
Хіба я міг знати, що ти підійдеш?!

А ти зразу в крики, ганьбити на людях.
У спину штовхати і нижче спини.
Хотів дати здачі, так там твої груди.
Сховалась за ними, ну як підійти?

Давай, Пінєлопо, давай дасвідання.
Ти бачиш, що муж – кандидат намбе ван.
Ну дай похмелитись, вставати же зрання.
Куди ти поділа граньоний стакан?

Ще довго п’яничка стояв біля тину,
руками розмахував, довго кричав,
що він поважає усяку людину,
та ребра на жінку ніколи б не дав.

А потім втомився і ліг відпочити
під тином, під лазом, під чим то іще.
Він – парень, шо нада, не треба лиш злити,
коли хильне пляшку, ну майже, натще.

Я давно тебя видел. Среди привидений и призраков.
Ты ходила без платья. И даже без тела и мыслей…
За тобою лишь тень появлялась. И то только изредка.
А потом исчезала. В иные миры… Ну и мы с ней.

Я давно тебя видел. В лице привидений и призраков…
А сегодня ты в платье. И в теле с единственной мыслью –
Покорить этот мир! Он (во)сходит с ума по всем признакам.
Ну и мы с ним.

2013

1.

сам не свій
від понеділка
синє небо
як синці
вістка хруснула
мов гілка
інша
гнала пагінці

час подує
я почую
мов колядку
на Різдво
я за гілочку
отую
зачіпався
всім єством

гілко-гілочко
родинна
ні листочків
ні кори
сік пропав
і серцевина
усихає до пори

не лягає сонце спати
плаче свічкою на стіл
скроні
нутрощі набату
голос
в оклику застиг

2.

переходила серце зміліле
журба

по цім боці
усе що боліло
по тім боці
татьба

залишилося місце
на цьому
де плекав
роздавав
і губив
а на іншому
зашморг судоми
і посвята у слово
пальби

3.

роздзвенілися нерви
мов шиби
наче губи
синішав папір
я журбу
з того іншого вибив
то ж безбока вона
до сих пір

ще й безрука вона
наче щука
дзяволить
у мішку цуценям
що до річки несуть
геть від суки
заливають
мов каву в горня


4.

від шубовстання
колами шепіт
наче голка
по платівці
вскач
у хвилини
із чорного крепу
зодягається
втомлений плач

прибігають до милості
очі
напихаються зв’язки
до вух
досхочу би напитися
скотчу
розміняти злий глузд
на питву

і нехай розливається
відчай
пробиває на світло
мій щем
може вийде журба
із безбіччя
і полине сльозина
дощем

аж приб’ється вимова
до вітру
наче плесна ламкі
до хреста
що не слово
на порох селітра
що не видих
любов на устах

5.

я засвідчую твердо
у рот ані краплі
ані думки про сон
чи піщини на мить
і чекає на мене
світанок
як граблі
вже журба не росте
бо на серці
гримить
і виблискує
втіха
яку не проспати
так безмежно аж тихо
люблю тебе
втрато


30 Липня, 2013