Зима заощаджує чари.
Дарує дощі затяжні.
І рідко кочуючі хмари
минають вечірні Стожари,
розтанувши у далині.

А ранками далі і далі
пливуть животами униз,
і вижаті за́ ніч печалі
міняють на світлі коралі,
умиті туманами риз.

А вигляне сонця люстерце,
потішить усіх залюбки:
то кине промінчик у серце,
то зайчиком плюхне в озерце
за вигином плеса ріки.

І повінню вирине свято,
і кине весна якорі,
і вечір поверне крилато,
і зійде минуле кирпате,
і буде жура до зорі.

І сторож нічний усміхнеться
на небі веселим серпом,
і вигнеться лінія серця,
що раптом неждано заб’ється,
не приспане зоряним сном.

І десь за лунким видноколом
покличе досвітня луна...
І – тихо...
            – Вона?
                     – Не вона?
І знову замкнулося коло,
куди не поверне ніколи
ця рання зимова весна.

               11.01.2014

У січні ввічливому опади зліпи,
але щоб не дощі товкли акрилові,
а сяяли і сіяли надіями сніги,
і мріями, і зорями окрилювали!

11.01.2014

У зеленім гаю,
Де росте смерека,
Соловей співає,
Що любов далеко.

Пр-в:
Кажуть хлопці, кажуть хлопці, я лихая,
Бо нікого, я нікого не кохаю.
І не відають, не відають, не знають,
Що давно тебе одного я чекаю.

Ти прийдеш до гаю,
Глянеш ніжно в очі,
Скажеш, що кохаєш,
Бачить дуже хочеш.

Пр-в:
Кажуть хлопці, кажуть хлопці, я лихая,
Бо нікого, я нікого не кохаю.
І не відають, не відають, не знають,
Що давно тебе одного я чекаю.

Соловей виводить
Нашу пісню гірко,
Милий не приходить -
В нього інша зірка.

Пр-в:
Кажуть хлопці, кажуть хлопці, я лихая,
Бо нікого, я нікого не кохаю.
І не відають, не відають, не знають,
Що давно тебе одного я чекаю.

1997

Ксенії Озерній

Колір перший,
середній,
останній.
Стільки світла
до неба
з чола.
Все нараз
на передньому плані
й не потрібно
для ангела
тла.
Майстер будень,
емоції,
розум
воєдино –
у помахи крил,
і любов – то життя,
не загроза,
то травинка
з-під темені брил.
Оповито майбутнє
габою,
час розкрилля
помножиш на три!
Бути трійцею
й бути собою -
ось і щастя…
Знайшлись кольори!
2014р
Художник Ярослав Саландяк

Вербувалося до зграї
вовче плем'я санітарів.
Як умова, менш(чи)-більш -
золотий на місяць вірш.

Вовченята і вовчиці
хочуть місячних традицій...
А журба-хмарина дощ
ллє на головну із площ.

Вовчі наміри даремні:
ночі з хмарами - щоденні.
Золотий по-вовчи вірш
за безмісячності - киш!

***********************
Записалося до зграї
вовче плем'я сам_ура_їв...
Світло ламп. І оком - зирк...
Побутовий вовчий цирк.


11.01.2014

Пустилась берегів чи з глузду з'їхала?
Ти ж сильна. Будь собою. Схаменись!

Втекли за океан мороз і віхола.
І білий сон - світ за очі кудись.
Агов! Там снігу - гори. (Горе! - доста з них).
А тут - таке, що вже бракує слів:
беззахисна жага ланів оголених,
обманута довірливість садів...
- Допроситесь. Вона іще покаже вам! -
метне хтось раптом камінь із юрби.

...Стоїш: чи то блаженна, чи зневажена.
В полоні: чи то мрії, чи ганьби.

2014

Ріка іде. Червонії кашкети
Змінилися на темно-голубі.
Як легко пристосованим поетам
За щось творити! Думаю в журбі:

Поквапився із висловом Булгаков.
Рукописи горять у вічнім русі.
Творіть, панегіричнії писаки!
Ви – рупори чиїхось революцій.

Прошу тебе, о Музо, моя віро!
Артерію вві сні мені приріж,
Якщо я в смертнім приступі зневіри
Писатиму колись партійний вірш.

13 листопада 2013

Випадкова зустріч, випадкова,
Та чомусь не в'яжеться розмова.
Білий сніг і наче з неба манна,
Чуйний поцілунок на прощання.

Колись була твоєю, та на жаль,
Напевно, не судилось бути разом.
Зима гаптує білопінну шаль
Яскравими паєтками і стразом.
І спогади бурхливі. Зазвичай,
Не ніч мости розводить - пароплави.
Густіє серпантинний небокрай,
Гірчить сльозою в філіжанці кави.
Тебе не видно серед тих доріг,
Якими мандрували. Бог зі мною.
То падає душа у чистий сніг,
То ранить пальці об колючу хвою.
Зневірились в коханні, може, ні?
Ще на губах не висохли зізнання.
Тому до мене тулишся вві сні
Так, ніби я твоя зоря остання.

Випадкова зустріч, випадкова,
Та чомусь не в'яжеться розмова.
Білий сніг і наче з неба манна,
Чуйний поцілунок на прощання.

10.12.2013

У лекалах душі – паралелі,
пересічні, дотичні, криві,
що, немов міражі у пустелі,
нереально реально живі.
Геометрія думки і слова,
теореми земних почуттів,
де любові логічна будова
і єднання небесних світів.

Я корявую ветку
Листами сухими украсила
И рябину добавила
Алую без церемонии.
Все в махотку из тыквы
Оранжевой это поставила
А потом и сама
Онемела от чуда гармонии...

2014

Скрипаль туманних снів – зимовий дощ –
Нанизує печаль мою на струни.
Небесний спів зійшов на ноту «до»,
Старіє від знемоги місяць юний.

Гойдає вітер океан гілля,
А стовбури – мов якорі в минуле.
Під владою чудного скрипаля
Душа в обіймах роздумів заснула.

І почуття застигли, мов кришталь,
Так хочеться зігрітись… хоч від фальші…
Украв туман зіркову пектораль,
Тривога налилась у хмарні чаші.

Зимовий дощ – незвичний музикант.
Легкий мороз лоскоче срібні ноти –
Порошить іній льодяна рука,
Відлунюється в серці гострий дотик…

Коли грають у владу без правил
і мірилом є страх та «зело»,
стає прикро – у чехів був Гавел,
а у нас кримінальне зеро.

В.А.Б...
Заколисана тишею,
Спить зажурено ніч.
Наче місячне кришиво,
Сяйво зір навсібіч.
Над лугами безкраїми
В небі срібло кипить –
Ось і все, що ми маємо
Із тобою в цю мить.
Знаки два зодіакові
Заблукали в світах,
Бо, мабуть, не однаково
Доля слала нам шлях.
Не явилося казкою
Те, що снилось обом –
Нездійсненими ласками
Марить ніч за вікном.
Під її зорепадами
Вдвох ішли крок у крок.
Піднімалися радо ми
До яскравих зірок.
А коли їх побачили
І між них увійшли –
Позабулись побачення
Ті, що вчора були…
09.01.14

Зірвався вітер, щось-то він надме
Чи люту зиму, чи одразу - літо.
Не всі гріхи дощами нині змито...
Про дощ в зимі писав би Малларме.

А сніг впаде, він все одно впаде.
Як не на землю грішну - то у душу,
Я ж поки в січні вимокати мушу
І зиму виглядати - чи не йде?

співбесіда удвох
і шкалить ритм
вам в очі задивляється рахунок
вже й витягся картавий апетит…
йому, між іншим, звітувати шлунку
і поруч нерв, як колорацький жук…
і так, і ні --із тінні посміхнуться
комусь таки, дай боже, зійде з рук
а іншого, пробачте, тричі знудить…
крізь терен недомовок, терпких тем
стосунки захмелілі хочуть крові
та домисли всіляких теорем
ніколи не мігрірують уповні…
10.01.2014.

Люби мене на цілий місяць,
Коли уповні – теж люби.
Хай розум думає, що сниться,
Хай б’ються в шиби холоди.

Живи мене – ачей, оживиш,
Як диких живлять голубів.
Напни в мені всі струни й жили,
Зніми прокляття, одяг, біль…

Візьму тебе, як порцеляну, -
І загартовану, й крихку.
І кожен день, як з океану,
Тобою світу зачерпну.

2014

Анюта мовчить кілька місяців: біль
надто великий його проковтнути,
вранці штовхається наче "А ну, ти
жива ще?" - щоками зсипається сіль.

У горлі сидить як диспетчерський пульт:
все під руками і мозок і серце,
їх фарширує, притрушує перцем,
із себе виточує ідола культ.

Нахабний і сильний - як всі її екс -
ставить синці під очима і втому.
...Аня летіла б до нього додому
пекти пиріжки і лимонний кекс.

Носила б дітей йому в пазусі - як
білі лелеки - із ним у дві краплі,
навпіл ділила би яблука й трабли,
сміялася б щиро, дзвінкіше пияк...

А замість - зубами стискає язик:
не закричати і біль не впустити -
все, що із нею лишилося жити,
і все, що він їм дарувати вже звик.
10.01.14
(c)

Чому цієї теплої зими
Мені до болю холодно з тобою?
А пам’ятаю, як горіли ми
В мороз, укриті білою габою...

2014

чайка із моря хлище
вітер негоди клянчить
м'ячик бажає вище
я вже нічого наче

став о це я навпроти
всіх позбирав до купи
думав-гадав не проти
хтось таки вже і купить

вітер вдивлявся в очі...
чайка втекла за обрій
м'ячик? - впіймався хлопчик
я залишаюсь в слові…
10.01.2014.

Не скаженійте, панове
Інтернаціоналісти.
Вам вже слово давали.
Ми не крамольники та не
Фашисти –
Ми просто собі побажали

Мати законне право:
Тою
Землею
Гордитися,
На якій через
Впале
Забрало
Пращур
На ворога
Дивився.

Ми тут пустили
Коріння.
В землю ввійшло – глибоко.
Не допустимо:
Стовпотворіння
Та емігрантам – панегіриків.


Хай буду я дисидент та
Ізгой,
Хай стадо політкоректне волає:
“Зась!” –
Право селитися має лиш
Той,
Хто діє у складі
Нації.

Спочатку
Приходять
З навалою –
Потім читають закони.
Спочатку
Прохають
Мало –
Потім диктують мільйонам.

Скажу я, можливо, вперто
І з надлишком
Прямоти,
Та завдання народу
Перше –
Збереження чистоти.

Кордони для них –
На ключ –
Треба, але не так просто.
Хай верещать на Заході: “Антидемократизм!
Путч!” –
Та ми не хочемо
Другої
Косово.


2013-10-13

Ключ від щастя в мене був -
Зник!
Я -сосна,ти - лісоруб...
Крик!
Не рубай же на дрова-
в піч...
Сном ходитиму в твою
ніч...
Сину люльку ти зроби
з тіла мого -
Буду сина берегти,
наче свого!
Буде снитися йому
диво дивне:
Юний батько й лісова
королівна...
Третя-зайва,що його
зчарувала...
...я сосною на горі з горя
стала...
Чорна зрадонька й розлука-
сокира!
Що ж ти...що ж ти наробив,
милий...

...я довго дражнила Ведмедя-
Ведмідь був,на диво,терплячий!
Я серце мастила медом
і клала на стіл "необачно"...

В цій грі було все - не-ясно:
ніхто -ні програв,ні виграв...
Нарешті терпець урвався- і
Ведмідь моє серце викрав!
...хоч

Хоч у тім -не було ПОТРЕБИ:
моє серце Йому - заБАВка...
Та надто вже пахло медом...
І надто вже стало "жарко"...

Поміж лісу,що в небо пнеться,
у Ведмежих чужих палатах
моє серце уперто б"ється-
заважає Ведмедю спати...

Поміж стін,намистин,фотелів,
у рожевих моїх кімнатах
хвора Тиша сидить на стелі,
поздававши у брухт гармати...
( і мені заважає спати...)

Передчасне відлуння грому
у порожнім моїм осерді...
...не чекайте мене додому -
я іду полювать Ведмедя!


*із записника,зайденого за 2000км
від найближчого людського житла
у непролазних хащах потойбічного лісу...

2013 р

***


… сорок років пустелі почнуться, коли він піде –
телефоном на ніжках, з розгубленим ротом у плямах
будяків і гвоздики – по стежці з кісток орхідей,
коридором колон, що нечутно рахують губами

сухолисте тремтіння у руслі правічності рік,
слоненят-хмарочосів стрибки через віку мотузку,
і криваві краватки, що з них поросли снігурі
на могилах бузку, де узимку – тривожно і вузько,

щоб поставити ногу, а треба – написано – йти…
Так іде каберне узбережжя в горнятко прискельне.
Так сполохані урвища морди ховають в китів,
відшліфованих якорем бога. Так тихі пустелі,
замуровані в долях, сварливо хлюпочуть на дні
символічних сумок, – мов останні краплини – у флязі..
Так південні циклони цитрини несуть до води,
щоб пошити з них пам’ятних дурнів – святих водолазів.

Так повзуть у лазнички приречені протяги. Так
прапори ароматів похмілля, ванілі та слізок
набираються вітру. Так сутіні сірий черпак
опускається в землю за м’яом, петрушкою-хмизом

перестрашених підлітків і пів-олійних старих…
Всі вселенські сліпі подорожні, всі статуї руху,
слимаки на горі та мурашки в сердечній корі,
наче сни проти п’ятниці, м’яко лягають у руку –

і вона розтискає – роздушену пташку… Й летить,
наче скверна, – в незаймані землі, де чути крізь подих
зацілованих зливами замків – як зріють плоди,
як дзвенить водограй, як трава пророста з теплоти,
як він йде коридором колон і чекань – і приходить…


***


… що їй марилось у невагомих лиманах ночей?
Що вона виглядала у вікнах-циклопах на милицях
кришталевих секунд і годин? – як безодня тече
по нічийній землі, що втіка від окрадених «мильниць» і
непотрібних обітниць дерев не рушати в моря?..
Що вона ворожила на склі, як на нутрощах варвара,
що порізав на шмаття вітри і сховав ліхтаря
під прозору шкірянку на холоді сивого мармуру
двох у грудях сердець?.. Що вона промовляла? – «Прийди! –
Наче вовчик – до сну. Мов Летючий – до штилю Голландії.
Як вокзал – до дверей. Як причинна вода – до води.
Наче нитка господня – до шитої чорними латками
гамівної сорочки чекання інакших часів,
розпростертих, як жінка – на вранішнім килимі спокою»…

... і від слів під вікном реп’яхам усміхалися пси,
і погоди ставали, як вежі, стрункими й високими.

І було зрозуміло, що в сумі повітря хрипкім
стануть звички тремтіти, як ніж – на ножі, – невагомими.
Стануть снігом і духом похмурі страхи-хробаки.
І здригнеться від кашлю зіркових лисичок і гномиків
і обвалиться пустка – бо в неї повітря зайде…
Біла в’язочка кроків на поясі тишу теліпає…
Із полиці ночей нескінченних усміхнений день
розглядає, мов п’є: зацвітають січневими липами
льодовиті долоні на стінці, не сміючи так,
як хотілося довго, стиснути всі гілочки спротиву…
І тріпоче годинник, неначе бешкетник-вітряк,
й першу зірку, як пальчик, вікно притискає до ротика…

Так їй марилось. Так поливала пів-сонце в чолі
журавлиним крайнебом – як м’ясо. І смажила вогники
ліхтарів – на багатих чаях. Тільки сни почали
прокидатись щоранку їй, наче голодні шаблі, –
і щомить засинати, щоб стати вогкими й червоними…

Мене впіймали на "гарячому"-
я стригла ножицями крила -
в моє безсоння передбачене
вони "вкладатись" не хотіли...

Вони - під сукню не вміщалися,
червоний колір їм - не личив...
А люстро вперше відмовлялося
мені показувать обличчя...

І дощ тулився переляканий
до шиб - тривожно і трагічно,
і сипав,сипав з неба знаками-
то запитальним,то - окличним...

А в голові крутилась пісенька
про синій,синій,синій іній...
І на килим,що - з серцем тріснутим,
сріблясті падали пір"їни...

Ховались сутінки під масками,
порожні билися кеЛІшки...
...холодний дощ куйовдив зачіску,
мої намацуючи ріжки...

+
У головах вмираючої днини
щораз чекати чорних гробарів,
яким ніхто нічого вже не винен,
окрім монет, розкиданих вгорі.

Вони не знали мертву молодою.
Вони приходять тихою ходою,
два Опанаси, Федір і Яким.
Вовчиця-ніч блискучі ікла шкірить,
іде мороз уздовж земної шкіри,
на небі зріють перші мідяки.

++
Іще довкола глухо, як у танку.
Ще у сумнім не бачиться смішне.
Іще небесний пастир на світанку
отари слів повз мене не жене.

І я, як завше, крайніх не займаю,
щоб розказати – вкотре! – що зима є,
допоки ще не чутно голосів.
Ще жоден із поетів не віршує,
іще усе, як треба – по фен-шую,
іще земля у славі і красі.

+++
Холодне небо – кольору металу,
а в тому небі кілька хмар-прочан,
які мандрують вітру на поталу,
і чимось схожі цим на вінничан.

В грудневім Бузі – вінницька безодня,
де все життя вміщається в сьогодні, –
це перехрестя віршів і епох,
це наші мертві з нашими живими,
це все, до чого так і не дійшли ми,–
а над усім тече Південний Бог.

Не можу дихати, затамувавши сльози.
Не можу жити, приховавши біль.
Які вони, життя мого морози?
Яка ти, існування мого сіль?

А він прожив без сорому за вчинки.
А він прожив – душею у вогні.
Його не розстріляли біля стінки,
Лиш витончено били день при дні.

Слова бичують гірше за шпіцрути.
Система душить тягарем «Не смій!»
По вінця душі їх пусті – в отруті,
І весь Союз – підступний ниций змій.

Зима колимська! Люба твоя лютість.
Бо ти не зла – це справжня твоя суть.
…Так хочеться додому повернутись,
Коли усі кати уже помруть.

…Моя душа сьогодні завмирала.
Не кожен з нас зумів би так, як він.
Орала смерть Вкраїну, ой орала.
На всі століття вистачило всім.

Великий син великої країни.
І смерть твоя не зникла в небуття.
Душа – як скеля, тіло – вже руїна.
На вівтарі свободи – все життя…

У минулу б весну полетіти,
Розірвати би часу пута.
Нечіткими стають фотознімки,
Мимоволі в пилу забуті.

І стоїть садиба сторічна.
Розрослися сади навколо.
Всередині вальсують незвично
Порожнеча й нестерпний холод.

Стіни ці голосів не знають
Та знайомий їм шурхіт миші.
Тільки сонячний гість у вітальні
На стіні свій автограф залишить.

Усе тихо й спокійно, наче,
Але все ж такі дні бувають –
Навіть давня садиба плаче
І риданням її нема краю.

А щоночі над скривленим тином
Місяць пильно в шибки заглядає,
А зі стін посміхається щиро,
Ті, кого з нами більше немає.

2006

Сніг об’явився – у природі свято:
Усіх і білими, і гарними зробив.
Розтала жовч у ясеня крилаток,
Іржа втекла з акації бобів…

Радійте, а жаліти не потрібно
Сосну зажурену, сумну озимину.
Усім зима подарувала срібло,
І тільки їм, зеленим – сивину.

12/2010

Ось візьму, хе-хе, і "выйду замуж".
Божевілля? Ні. Цілком. Не в яму ж...
Су-учий син... Припни язик!
Я - заміжній чоловік.

Статус мій, громадська поруч думка -
от і до на захист поцілунку...
Тьфу! Гидото, щоб ти скис...
Стій! А гроші ти приніс?

Посаг мій - окремо чоловічий:
мій контроль за абонентом "Слідчий".
Не обурюйся! Баран...
Це такий тарифний план.

Знаєш, ти... Багато ти що мусиш.
Паспорт, штамп - уже ти їх не вкусиш.
Он дістань мені з небес
оковиту й "Мерседес".

Що? Ти зник? Куди це ти повівся?
Клятий, ти... Ти з іншим сам зустрівся...
Не повернеться язик:
ти - заміжній чоловік...


10.01.2014

тривке безсніжжжя цьогоріч
як аномальний стан
за стільки втоптаних сторіч
за стільки розважань

в душі бубнявіє душа –
у жодному із тіл
о Господи не залишай
розламану навпіл

Від леготу до світлої легенди, а там чужинці – ніби тіні плям, і дух інверсій допече заледве, і забобони на куті стола чемніш од мухи ситої у снінні, і добра муза вже без риштувань. Останній гість не той, котрий камінний, останній дощ собі - словянський Пан. Міняєш долю так, як заманеться, пером і часто серця вишиттям. Правиця знає: не її Жар-Птиця, тому й висОти завше до пуття… Любов не нищать сумніви і шати, борги зими і чортове пенсне. Якби ж то, друзі, знову не вертати туди, де час в три шиї пожене.

2014р

Голосом,
За полотном
Не видно дна,
Неначе сон.

Берегом,
У піні хвиль
Закрило тил,
Тихий схрон.

Поглядом,
У серці скель
Зве менестрель
Вогняний.

Хворий Місяць в глибини криниці
Зазирає, коли навіть зорі мовчать,
Темні хвилі ірландського моря
Розмовляти з тобою не хочуть –
Вони про минуле кричать.
Біля дому твого згас ліхтар –
Дикий вітер задмухати може
Не такий іще світоч-стожар,
Тож бреди серед тьми, зупинись хоч на мить
У торбину черствого окрайця шматок
Поклади. В дикий морок сова прокричить
І на пустища вересу – крок.
Чорний кіт донегольських солоних ночей –
Проти шерсті погладиш гульвісу, очей
Ліхтарі обидва – і колись зрозумієш –
Не існує оцього кота.
Кожна ніч – божий день.
Кожен камінь – пророк,
Кожен хрест – поводир.
І вартує чогось – перший крок.
Ти – ірландець. Твій світ – просто міф.
Просто вигадка. Ти не повстанець – Сізіф.
І на пагорби Тари свій камінь несеш,
Що додолу покотиться. Знову береш…
Ти свій біль.. Ні, Вітчизну – у серця мішень.
Ти – ірландець. Повстанець лишень…

Примітки:

Цей вірш – заримований переклад мого невеликого словесного етюду присвяченого трагічним і водночас героїчним подіям 1798 року в Коннахті.

На світлині – скеля біля узбережжя графства Донегол – ірландською Дун на н-Гал (Dún na nGall).

Один англійський історик написав, що Тара – це вигадка і вічна мпія ірландців. Але цей пагорб стоїть і згадує про минуле…

Я забуду обиду
И его не кляня,
На свидание выйду
Среди белого дня...

Он одним только видом
Очарует меня.
Небо, ты не завидуй,
Эту тайну храня!

2014

А як туди потрапити?
Туди...
Якщо можливо...
Даремні кращі запити...
Даремні?
Не важливо.

Біжи!
Рятуйся з остраху...
Фортепіано.
Морок.
Він не втрачає розмаху.
Йому завжди
за сорок...

На краще? Ні...
І губиться не знайдений ще
вихід.
Чи все
(бо гра)
осудиться?
А дощ передає
"привіт" від...

Земля.
Закон... Це правило...
І титри
"Далі буде..."
Життя.
І де? Де паливо...
Навіщо в губи?
Всюди...

Не треба більше квапити!
Бо серце - це
цнотливо...
А як туди потрапити?
Туди...
Якщо можливо.

09.01.2014

стати одним із вас
маятником коливань
чи пломеніти в пласт
віддячити наче дань

стати в шеренгу - стрій
витягти надлюдське
не стерегтися, бій -
відкриє на світ лице

тільки ніщо взамін
тільки ніхто як ти
душе-творінь загін
не відтворити
ні
09.01.2014.

Задивляюсь у твої зіниці
Перехожим на своїй землі
І вбачаю мамину світлицю
У туманно-золотій імлі.

Обіймаю крилами планету, -
Заглядаю у своє вікно -
І кажу знов синові – не треба -
Вже до нас все сказано було:

Є в коханні будні, є і свята,
І трояндами вино палахкотить
Тільки там, де крила розпускати
Вчила мати, випускаючи у світ.

08.01.2014

Коли дерева стануть сивими,
Погаснуть барви й голоси,
Прошу, тоді не відпусти мене,
І подихом не погаси.
Сп'яни смерканнями ожинними,
Зітри долонями межу,
Заговори, приворожи мене...
А я тебе приворожу...

Мені наснився той далекий вечір,
Що пилом сіро падав на поріг,
Найперший вирій, крик терпкий лелечий,
Твої слова, тривожний гомін їх...

Приспів:
Вихлюпується ніжність із-під вій,
Безмовно гасить полум'я відчаю.
Прощай, мій чорнобривцю золотий.
Прощаюся з тобою. І прощаю.

У дзвоні літ, у пам'яті, у зливі
Іздалеку звучи мені, звучи.
Перебираю струни чорнобриві,
Немов гарячі вогники свічі.

Приспів.

Гаптую спомин: золото - по синім.
Вогонь жоржин задмухують вітри.
Коханий мій, бурштиновий, осінній,
Іздалеку гори мені, гори!..

Приспів:
Вихлюпується ніжність із-під вій,
Безмовно гасить полум'я відчаю.
Прощай, мій чорнобривцю золотий...

Де чисті, як проміння, пальці бога
Легенько доторкаються землі,
Де зоряно-планетний кровообіг
Тактовно відбивають дзиґарі,

Де сови на повітряному пір`ї
Розносять сновидіння до шибок,
Де сивий маг у мантії сузір`їв
До хащі загадково робить крок,

Де писаний ясою хвіст комети
Чумацький Шлях виплескує веслом,
Де попід горбом, у низькім наметі,
Виковує мечі казковий гном,

Де люмпени поводяться, як графи,
Де обрій захлинається од мрев,
Де навіть взимку затишно жирафам,
Де продиху нема від королев,

Де біла щира людяність – первинна,
Де влада у долонях мудреців,
Лише отам Поет, Співець Сумління,
Не гнаний усіма і звідусіль.

08.01.14

Зима запахтіла вільготою, несніжно, нерадісно осінню,
ховає під вітами голими свої сиві очі із просинню.

Ген ліс нашорошився знічено і марить одежами білими,
лиш місто рокоче задимлене сердитими автомобілями.

Шатро важко дише засірене і пада на бані золочені,
і жовкнуть межи тротуарами заниділі трави столочені.

тумани звисають над водами маркітною пересторогою,
і липи заплакані нудяться нагі над міською дорогою.

така розніжено-зманіжена зима
метільний вальс танцює осінь
вона у нас гостює й досі
як увертюра до щасливого Різдва

пітніє час і прилипає до вікна
заусміхалося дитятко
усе по-іншому спочатку
навколо друзі і попереду весна

життя як вірш - у кожній римі два крила
ми грішні, ми - спасенні жити
і світ як пуп'янок розкритий
благословляє нас промінчиком тепла


2014

Не чорний біль, а біла заметіль –
між нами пересніжені дороги.
Ти ждеш на сані в напрямку до Бога,
я у снігах шукаю сотні тіл.

Між нами ні відмінностей, ні змін –
помітний порох на думках і душах,
серця обох образа досі душить,
і слава спокушає, наче змій.

Прости мені усе, що відбулось,
усе, чого безпечно не минули.
Важкі сніги не білять і не нулять,
хіба що мерзне у кімнаті скло –

і все життя кришталем видається.
Так чисто-чисто, але мерзне серце.
2014 (2012)

Перехрестя буття з житієм:
Ніч надворі, та тепло у домі.
В неосяжного світу огромі
Ти обрав для Різдва Віфлеєм.

В переході з буття в житіє
Перехід від обличчя до лику
І назад: від «Осанни» до крику,
Щоб одплакать Рахілі своє.

Бог Предвічний над сонмом суєт
Хай не буде пом’янутий всує.
У Святвечір я серцем відчую
Як зустрілись буття з житієм.

...та вечір на вікнах напише
забуту різдвяну печаль...
Не кличте мене з-поза тиші,
усе роздала прохачам

усяким - і зайдам, і воям -
молитвами, міддю, вином...
Душа, наче свічка незгойна,
стояла над білим сукном.

А зараз дивлюся: неділя...
А з ночі, на вутлих човнах,
по селах, по долах і схилах
чужинські пливуть імена.

чути все рідше дитяче:
"гайда…"
айпети, айфони,
три-де
авто - повстанці щоденний
майдан
вчора сьогодні і завтра… проте
нам по дорозі

місто для всіх… рождаються
смерчі
луза кийок потрібен
удар
шлюзи відкриті готові до
втечі
в буду чи в ляду тільки не в храм
ноги в обозі

вийде один збере
заспокоїть
десь на горі на те і
вожак
збоку від сонця в нього
покої
змушений буде зменшити гак
надто далеко

вийдуть з окраїн навіть з
глибинки
все як потому триста
столітть
ех би відчути що коїться
ниньки
в серці у Віті… прислухайся Віть
там якась "бека"
08.01.2014.

Хочу зупинитись
на тобі та над тобою
хоч ненадовго,хоч назавжди,
ставити тремтячою рукою
усі крапки та коми
лише на тo´бі та в тобі´.

Хочу зупинитись
й не чекати більш на інших,
й не шукати більш інакших,
думати про тебе менше,
про тебе говорити тихше,
й вірити, що робиш ти ось так же.

Хочу зупинитись.
Десь біля тебе - новий дім,
а твої очі замість вікон
і руки замість стін.
Десь біля тебе - нова я,
усе живіша кожен день,
усе щасливіша без змін.

8.01.14

Знаєш, не вмію дихати без тебе -
у нас одні легені на двоїх,
свій власний кисень
та персональне небо,
з якого йде наш дощ та сніг.

Знаєш,я розучилася без тебе спати -
так ліжка забагато для одної.
Стоять годинники,
в"язницею стає кімната,
коли ти йдеш всього на мить,
й віконні рами перетворюються в грати.

Знаєш,без тебе я рахую дні
та забуваю начисто всі дати,
по-іншому говорять люди,
по-іншому звучать пісні,
а руки не хочуть обіймати
когось,хто не нагадує тебе.

Знаєш, без тебе посміхатись забуваю,
нитками ніби наші зв"язані вуста.
Ніхто не зробить зранку кави
й не налиє чаю,
так ніби вулиці пустують
й пустують всі міста.

10.11.13

Я би вічно блукала цим містом
І вдихала би потік крижаного повітря
У полоні зів’ялого листя прослідковую мить невичерпну

Що ми – діти п’янкого століття
Що ми – діти асфальту та криці
Ми давно оніміли, осліпли
В цій пітьмі загубили свій шлях

Та чи можемо ми говорити все, що завгодно аби тільки жити, насолоджуватись, любити?
Немов у царстві кривих дзеркал
Де згубилась і правда, і кривда

Не постати собою
У цім холоді – жах
Апатично вмирає сумління
Все, що було ніколи не вчить нас
І страх став союзником надто постійним

Зачерпнути би долонями кришталю води
Оросити цю землю безпліддя
Несподіваний шквал вітру ледь не збив мене з ніг
І це всього лише буденна дрібниця

А ти йдеш вулицями
Серце твоє заховане від усіх
Напевно, це правильно
Напевно, так і потрібно
Аби на завершення свого життя ти не став одним із них –
Людиною зі скляними очима, що завжди знає свій берег тільки

Народжені в холоді у холоді й гинуть
Глини на всіх немає
Кожен будує свій храм
Відчайдушно ховається в нім

Що ж нам залишається? Бути попелом?
Заповідали ж нам бути цвітом
Але ким ми стали?
Перекотиполе ніколи не возз’єднає всіх

Ось так і блукаємо
Занадто довго
У тенетах сумнівів, поневірянь
З гіркою долею в долонях, що все таки зростає
А час настав трощити камінь
Творити сад живий
Бо ми ще є
Ми – промені незгаслі
Над нами Бог в зажурі голову схилив…

05(12)2013

захриплий ангел зазирнув у клуню і
запахло сіно інеєм і зорями
і стрепенулось висипалось лунами
тремтіли стебла вигріті без коренів

і вибіг ангел на оглухлу вулицю
вдивлявся пильно в темряву зачаєну
Дитя у сні покірно усміхнулося
зорі що відчинила небо чайкою