Збігає час і збігами рясніє
моя хода з анонсу в «делітЕ».
Жага душі, пристиджена, тьмяніє,
а з нею і натхнення золоте.

І знову збіги – смішно і тривожно.
Суровий цензор грізно супить лоб:
- Йому кажи, а він…, ну скільки можна.
Пора ексцесам наказати: стоп!

- Шановне товариство, щиро каюсь!
Клянусь Пегасом, не моя вина.
Хай скаже Муза, я таки стараюсь,
але штрикає в ребра бісеня.

Оце пишу, наприклад, «я кохаю»,
а тут раптово сіпнеться рука –
вже зайву «ка» до себе притуляю
і «я(к к)охаю» лізе до рядка.

Отак воно і(з з)бігами, буває…
Буває сам, без дідька, насмічу.
Хто без гріха, той хиб оцих не знає –
у каянні я скромно помовчу.

18 листопада 2013р.

Яблука яких яскравих яблунь
Ясністю яріють як янтарні,
Ясенам явився явір ярний,
Яблунево-яворовий янь.

Янголи ясминно-яснозорі,
Яко явки являться - ярміз,
Як ятриться яропуда ясність,
Якось яричем являється ярній.
2013

Співаю зрідка - вже мовчу частіше.
Протяла тишу гілка кипарису.
Мулькаві тіні...злодійкують ніші,
підслухуючи гострим вухом рисі.

О де ти мій, невиходжений верше, -
покинутий ув осені на зламі?
Чужіють діти - ще одне, найменше -
голубиться і каже: "любу маму".

Долоньками світанки розтуляє
і до життя штовхає ненароком -
рум"янчики, як мальви мого краю,
як окунці - вертлюшечками льоки.

Біжи, побався - килими м"яkенькі.
Орнаменти вгибаються, як бранки
та в"ються в душу червом...
ще не дзенькнув
надсадний дзвін - тривоги
колисанка.

Крізь товщу стін -
просякле світло - раєм
і чудом - далі із вікон одверті.
У семивежжі замку ще дрімають
шовкові змії - неізхибні смерті.

Черствіє світ? - а чи твердіє серце?
Крила клинком одбулої лелеки
утятий зір...уже немає сенсу
штормити біль, націливши на Мекку.

А я не думала й не знала,
Що стану стежкою твоєю.
Між бур’янами виринала,
Втікала звивисто змією
І знов ховалася у хащах,
Де не ступа нога людини,
Така неходжена, пропаща -
То відчуття до болю дивне…
А ти ступив так обережно,
Мов на струну канатоходець.
Що цю стежину обереш ти,
Подумав хтось би вряди-годи.
А далі – впевнено, неначе
Ішов по урвищу крутому
І раптом вірний шлях побачив,
Що приведе тебе додому.
І хай ти спокій мій порушив,
Я заросла б давно травою, -
Твій кожен крок лікує душу,
Щоб стежечка була живою.

Перед Зимою – сам: усі
Рослини всохли в перемир`я ,
Скорились – білі прапорці
Їх покривають – Деревія,

Що тихим голосом й гірким
Мене вмовля: капітулюйте!
Димлять багаття – миру люльки.
Незрозуміло: миру з ким?
А в криках чується граків
І колісниць, і танків гуркіт.

То Грудень Дарієм іде
Сюди з мільйонною ордою!
А Сонце в Осені не те,
(не в золотої вже - рудої)
Не те, що в Літа, не круте.
У хмарку влізло, у купе,
І в Душанбе помчиться поїзд.

Та Фермопіл зацвів мотив
Посеред смутку передмістя.
Я в полі воїн - не один,
Немов спартанці ті, що триста,
На грядці зграя капустин
Зустріне сніг зеленолисто.

Загін смарагдово-палких
Не розіб’є атака перша.
Та грак регоче: навпаки
Здадуться, бо в Зими полки
Така відправлена депеша:

«Як не злякається сніжин
І холоду не побоїться,
Як не розправитесь ви з ним
На Завірюхи сковорідці,

Тоді в Мороза казані
Зимі скоритися примусьте!»
Та поки що зелено-усто,
Зеленотвердо каже:"Ні!"
Капітуляції капуста!

2010

Геніальні думки і фрази,
не записані вмить, відразу,
у дрімотно-мрійнім екстазі
відлітають зі сну оази…

Поетично, метафорично –
одкровення нової ери!
…не забуду… таке - навічно…
й відпускаю у ноосферу…

А на ранок – «tabula rasa»…
Перемотка навспак, replay…
і – осяяння: є, згадалось!..
Креативно почався день! :)

18.11.2013

Живу в оазі – раю історичнім,
а схаменувся раптом – я сліпець:
не помічаю ні сивин -сотрічних,
ані осердя Львова, що цвіте.
Я так давно не був у центрі міста,
не пив його одвічної краси,
а нині – закохався, як невіста…
О Боже, цей Едем благослови…

17.11.2013

Бути студентом – бити
Денно свою свідомість,
Вовком на місяць вити,
Мити себе до крові.
Бути завжди собою –
Більше ж бо бути ніким,
Їсти образи й болі
Під екзотичним «ніком»…

Прагнути бути кращим,
Світ виправляти нині,
Бути на дні безодні,
Лежачи там на спині,
Бачити протиріччя.
Брати за голос гроші…
Знати, що всі погані,
Й тільки «свої» – хороші.

Пити із пляшки й кружки
Пиво й шкідливу «Колу»,
Канцерогенні чіпси
Жерти і йти по колу.

Брати когось за барки,
Потім когось за поли,
Вірити лиш феншую
Й друзям, батькам – ніколи.

Бути щодня героєм
З шаблею й на коні!
У коридорах долі
Вміти сказати «ні».

Пішки чи автостопом
Світом до щастя мчати…
Бути багатим дуже –
Гривню в кишені мати.

Бути студентом – жити
Нині. А далі, потім
Ждати стипендії, ждати,
Облитої кров’ю й потом.

Бути студентом – значить
Вдавати святе за грішне
І навпаки. Шукати
Правди в собі побільше.

І аферистом бути,
Й бути колись недбалим,
Творити суспільний устрій,
Не думаючи про бали.

Бути студентом – пити
Часу вино хмільне
І знати фатальну фразу,
Що свято колись мине…

08-11.07, 17.11.13


Вітаю з Міжнародним Днем студента всіх хто був, є або буде студентом, у кого вчаться діти, онуки, правнуки, пра-правнуки, батьки, діди, прадіди, або просто предки і нащадки :)

Пародія

Тут бузьки ніяк не причетні,
Не винні капуста з грядками,
Що в музи відпустка… декретна…
Я в шоці – бо ж відстань між нами!

Не певен… Молю її – досить!
Пора зупинитися, пані!
Дітей назбиралися стóси,
Хоч більшість, звичайно, жадані…

Лелеку лякаю в польоті –
Потрібне мені безіменне?
Від суті моєї, від плоті…
Приймаю, бо схоже на мене!



17.11.2013

Я гублюся у темряві неба,
зорі холодно дивляться вниз.
Через них відчуваю потребу
знов наплакати озеро сліз.

Так безглуздо втрачаю опору
і боюся дивитись вперед,
поховала свою непокору
у недопалках від сигарет.

І ніщо не зупинить страждання
від утрати секунд золотих.
Я від Господа жду покарання,
а від тебе лише, слів простих.

Заплітає осінь коси, обсипає неба синь
У стрімкі струмочки часу, у потоки.
Голосінь чути відгомін. Уроків
Ріки року ждуть. Святинь

Позолотою крихкою вкрито музику.
До скринь ніч зірки ховає – зранку
Жде сватів. Така пора. Та очікує на ґанку
Мак-зерно. П'янку гвоздику

Холодить вчорашній сніг.
Збіг обставин. Збіг зі схилу
Променя тонкий батіг. Випробовуючи силу
День уже не чує ніг.

Ніби мачуха, ця осінь
До тепла не звикне зовсім.

17.11.13

Силу в сльозах черпати,
Втікати зі звичних колій...
Вікна душі - мов грати.
Грати смиренні ролі...

Ні - це не мій сценарій,
Жити, як Чарлі Чаплін...
Очі у віршів карі.
Вип'ю свій біль до краплі.

Місяць зійшов, як сонце -
Нині прийде безсоння,
Ласка твоя - лиш сон це.
Ніжність моя - в долонях.

17.11.13

Вже вкотре залишаюся одна,
Не вистачає так твоїх утіх.
Моя вина, у всім моя вина,
І знову цей незрозумілий сміх
І я не я, душа вже не душа,
Постійно в русі, бігаю, лечу.
Здається, швидко, все ж не поспіша,
Збиваю ноги і тобі услід кричу.
П’ю біле відкорковане вино,
Сміюсь і плачу, плачу і сміюсь.
Життя вже не життя, а казино.
І я на все по-іншому дивлюсь.
Не омину твоєї я межі,
Я вже не я, в руках скляний бокал.
Я закодована у власній мережі.
Фінал мій старт, а старт уже фінал.

всі мої записи про інших людей, про чужих,
про їхні чуття, переживання, скорботи.
бо я завмираю від звуків серця глухих
тільки тоді, коли порву нові колготи.

я, мамо, давно глуха і сліпа до життя,
не бачу кольорів світлофору, і оминаю зебру,
по вечорах більше не їм до пуття,
і в мене світяться не очі, а ребра.

всі мої двері відчиняються в одну сторону,
я рідко міняю курс,іду завжди прямо.
всі мої парадигми давно обговорені,
і я не зраджую їм більше, мамо.

всі мої друзі, мамо, висять в інтернеті,
вони не можуть зі мною сваритись - я блокую.
і я не беру телефону ні вдома, ні в буфеті,
бо я більше звуків музики, мамо, не чую.

і я більше не чую голосу совісті,
вона чи переїхала чи віддалилась
і замість моєїмолодості,
на її місці,
в мені баба-карга поселилась.

Ізнову сталося нівроку…
Жаске життя, лихе на око,
ще не зурочило мене.
Рядків напівсвідома злука
дарує нетутешню муку,
яку сторонній прокляне.

Ні крихти спокою немає,
і тільки тиша нерви крає,
терзає, як жертовний ніж…
Бо в ній голосить і сміється
запліднене словами серце,
де вільно визріває вірш…

Не сяє хмарина білява,
не гріє із висі долонь:
украла у неба огонь
поета-естета заява:

"Іти я на пенсію мушу,
і це не капризи, не сміх.
бо келих перо переміг,
а пузо подужало душу"

2013

І осміяна, і придушена,
Переслідувана не раз,
Ти – єдина моя віддушина
Для душі у непевний час.

Осліпила нажива очі нам –
Інші цінності у життя.
І Пегаси твої поховані
У могильнику забуття.

Та шпарини собі вишукуєш,
Межи сповнених жаху, шпальт.
Диво-пагонами вигулькуєш,
Проростаючи крізь асфальт.

Є загальновідома істина –
Що у світі мине усе!
І краса лиш одна, воістину,
Світ і душу іще спасе!

2013

Востаннє я шукаю допомоги.
Востаннє я прошу лиш посміхнись.
Тремчу від болю, від знемоги.
Я хочу жити, жити як колись.
Торкнись моїх долонь і тіла,
Торкнись губами ніжної щоки.
Я думала зумію, не зуміла,
Я не змогла забути ті роки.
Я зрадила, я сильно помилилась,
Я зрадила сама собі, сама…
І в цих тенетах зараз опинилась,
Де ні тепла, ні холоду нема.
Ти вже не ти, благання недоречні.
Я вже не я. Одвічне амплуа.
Це все банальності сердечно-несердечні.
Ще тіло дихає, але душа німа

скинувши вовчі маски
вівці пасуться близько
ці у святих – будь ласка
їхні невинні писки
на пасторальних фото –
вівці трембіти ватра
навіть не видно хто там
ікла сховав за кадром

Я тихо запалю свічу
І сльози потечуть рікою,
Присяду, трохи помовчу,
Так важко бути не з тобою.

Покладу квіти на могилу,
Згадаю все, що в нас було
І буду плакать без упину,
А ти окутаєш мене теплом.

Так хочеться вернути літо,
Ті дні, коли ти був моїм,
Ми були наче оті діти,
Такі ж щасливі і малі.

В ті дні ти називав мене коханою,
Так хочеться почути знову ті слова,
Та смерть прийшла до нас нежадана
І у душі моїй зима.

Я на могилі свічку запалю,
Попрошу прощення у тебе,
Бо ж щиро так тебе люблю,
Про це лиш знає наше небо.

Я так змінилась, справді, не впізнати...
Змінила погляди на незбагненний світ.
Ти все це знав, та не хотів казати,
Ламати не хотів моїх рожевих віт.
Оголена душа. Холодне серце.
Терпкі слова, задушені роками.
Моє вже не моє. Тепер це-
чиєсь ніщо. Я виросла думками.

Твої слова вселяють в мене віру,
А дотики відносять в небуття.
Тримаю руки. А в душі - довіру.
Моє життя. Твоє - моє життя.
Зігріта серцем. Омріяна думками.
Живу тобою. Переконалась...
Усе за що молилася роками
Отримала. Моє. Я закохалась.

Смуток обняв за плечі.
Вже догоряє вечір.
Зорі, неначе очі,
Світять усім охочим.
Ген покотилася зірка до ніг.
Мабуть, це вісник крилатих доріг.

19 жовтня 2013 року

Коли руйнуються раптово плани,
Коли зітхаю, що не можу більше…
Ще трохи ниють учорашні рани,
А завтра пророкує вперто свіжі.

Коли бракує мужності та гарту,
На сумніви озветься тільки тиша.
І, як на диво, ще й козирні карти
Тримають у руках віддавна інші.

Коли зневіра врешті переможе,
А дощ обкутає завісою погоду,
Я посміхнуся ближнім перехожим…
Тоді побачу посмішку навпроти.

Останню пісню заспіваю я
І сяду тихо тай заплачу
Почувши щебіт солов'я,
Бо вже життя я не побачу.

Покину матір я свою
Й кохану дівчину, єдину,
Губами сльози я ловлю
І в небо я душею лину.

Прощайте, друзі ви мої,
Прощай і ти, моя родино,
Вже відкурличуть журавлі,
Тоді коли я вас покину.

Не забувайте ви мене,
Не дайте серцю сумувати,
Як у саду калина розцвіте
Я птахою влечу до хати.

16.11.2013

Розгортаю сувій.
На передньому плані - теплó.
А на задньому - знову зима.
Несумісні площини ліній.
Імена, як розсічені хвилі вітрів.
Заречуся вертати сюди.
Заречуся писати слова.
Заречуся шукати себе.
Доторкнуся стопами землі.

Нульовий кілометр.
Крайня точка падіння.

На прощання прийми це останнє «люблю»,
Засвіти у тунелях душі всі світила,
Від рабині, що вірна свомý королю,
Яка досі тобою ще не відболіла.

Наше літо пройшло, жовта осінь мина,
Вже й не жінка йому – лиш обов’язків бранка,
Про крижáну розлуку нашепче зима,
Так не просто вночі доживати до ранку.

Наречену ти іменем іншим назвеш,
Я ж пакую оновлений біль у валізи,
Так спокутувать ніжність нестерпно, та все ж
Я покірно виконую царські капризи.

Я невільниця, вірна свомý королю,
Та забути тебе вже не в змозі, ніколи!
Я люблю, так безправно тебе ще люблю!
Пам’ятай і мене, як щасливу недолю…

15.11.2013

Не втратити чесноти чистоти
Можливо, де не зрощено облуду,
Та неймовірно важко зберегти
Ту чистоту серед лайна і бруду.

Невинність між невинними - свята,
Як білі, ще не стелені обруси,
Хоча, невинність справжня тільки та,
Незгублена в оточенні спокуси.

І може бути, істинний монах -
Це не затвірник монастирських келій,
А той, хто проклада правдивий шлях
Серед людей в буденності щоденній.

- Це тільки ілюзія раю...
- Я знаю...
- ...та й то ненадовго. Отож...
- Що ж...
- ...дарма сподіватись на диво.
- Можливо...
- Це просто безхмар'я - дивись!
- ...вись!

15.11.2013

Якби за любов давали гроші
там, в іншому світі чи вимірі,
якби справжню любов насипали високим курганом,
а на ньому – душа-панна,
то моя старенька бабця мала би їх найбільше
і вознеслася найвище,
хоч казала, що навіть не знає, що то – кохання.

Просто заміж віддали в шістнадцять,
бо поруч поля, і батьки зговорились,
бо велика сім’я, бо робота, город і силос,
і діти родились, хворіли, і вОйна котилася світом,
а бабця чомусь помічала - у ковбані* латаття квітне...

і писала до мужа на вОйну письмо:
“Лети письмо орлом, лети письмо крилом,
впадь на ту кровать, де мій милий буде спать”

Тільки раз мені малій розказала,
що ноги болять їй, бо так сталося -
гнали їх німці до вокзалу,
вона втекла і шестеро діток з нею,
двоє на руках, а старші трималися - за спідницю, за полу кожушиини,
цілу ніч – на болоті примерзлому ховалися,
перестрибували з купини на купину,
босоногі серед зими...

як спалили хату,
як жили з сліпою тіткою Улитою
та діточками у землянці, яку самі зліпили.

і ждала з вóйни чоловіка,
і жила
і дітей рятувала від тифу,
від холери
нікому потім не давала
криве слово сказати чи “до холери” послати
і мовчала, так мало їй слів було треба
і робила дітям токмачики з бульби,
а на Різдво – найсолодші булочки з медом...

і пам’ятаю, як пливла, наче княгиня,
крізь чорнобривцевий вересень
у труні
над півсотнею
дітей,
внуків,
правнуків
моя маленька згорблена
бабця Зінька

Кому-кому? А, Олі! Героїчна більшість?
Оксю-оксю – та тьху ти! – а, морон!
Сказав-таки! Ні, no problems, звісно.
Та я спокійний. Маю в краплях бром.


15.11.2013

Ти
Господи
на небесі
всі
мої справи
знаєш добре
що я непрАвий
і не хоробрий…
та сам на сам
в стосунках
із Тобою
все ж
не бути нам
без бою
і я? авжеж!
спішу накласти
головою…

хоч в порахунках
наших Ти
ра-ху-ва-ти-меш
і не на користь мою
а у стосунках
поміж нами
лиш я махаю
кулаками…
і таке треба!?
завжди влучаю…
в себе

Худ. Я Саландяк 2009 р. туш – перо…

час ганчірку бере і стирає на шибі писане
пам’ять вірить зимі та поволі терпне
час небавом її на кінцевій зупинці висадить
щойно січню поступиться небом серпень

що було загуло – несуттєве пусте закреслене
з висоти ліхтаря мов хробак нікчемне
в рухах часу помітне якесь неземне піднесення
тільки пам’ять ніяк не міняє теми

Борвій, завія, заметіль,
метелиця чи завірюха -
це рими вибілена сіль,
і втіха для того, хто слуха.
Але торкнутися душі
хіба у владі сніговію? -
Аж хуртовина почуттів
словам поетики навіє.

15.11.2013

У шибку вимиту до блиску
Рясними краплями дощів, –
Нетерпеливо промінь блиснув
І стрімко ранок заяснів.
Заметушилися скрізь тіні
І піднялися в повен зріст,
Блукаючи кругом по стінах
У пошуках затишних місць.
Чи діркуватим, наче сито,
Чи просто стало тоншим скло,
Але тепло несамовито
На мене падало й текло.
І я, дрімаючи на ліжку,
Немов безпечний ґаволов, –
Життю не скаржився ні трішки,
На те, що ранок сон зборов...
15.11.13

Вороги - політика і вірші.
Я згоден з вами, та, пардон, -
Комуно - олігархічна більшість -
Дивовижний оксюморон!

15.11.13

Пірнаю в спомин... Поринаю в час...
Щемку межу намацую наосліп.
Все, що було, минулося для нас,
Малі дерева виросли в дорослі.
Коли те сталось? Навіть не жили...
Вже всі стежки протоптано й забуто.
Болючий спомин тугою вжалив,
Аж думка зготувалася до бунту.
З якого дива? Просто час настав
Мирити долю нинішню й колишню.
Вчорашній вітер листячко листав,
Перелетівши з ясена на вишню.
Все відбулося так, як відбулось, -
Без додаткових правок режисури.
І те, що зверху, з точністю зійшлось
Із тим, що серця віщували сурми.
Малий відтинок. Проміжок - у мить.
А скільки сліз у виплаканих митях!
І щоб тверду надію надломить,
Вам досить стати перед злом навитяг.
Тому не варто Господа хулить,
За те, що вас озлили темні люди.
Тому й тремтить осика, що болить
Їй давній гріх і віроломство Юди.
Зійди з межі і відмоли той гріх,
Усім єством із Богом поєднайся.
Він - допоможе! Треба, щоб поміг,
Ти тільки щиро перед Ним покайся...

вона несподівано сміється і раптом каже
знаєш а любов просто є ось так є і все
і робить якийсь незграбний і недоречний жест
навіть не опишеш і не повториш особливий такий
ніби говорить даруй вже дещо смішний патос
я просто трохи випила так що мені можна
а тобі сміятись не варто хоч ти й козел
як і всі твої друзі як і всі чоловіки зрештою
ще раз усміхається знову замовляє пиво
розповідає яку гарну сукню купила нещодавно
які вдалі босоніжки до неї такі вигідні знаєш
а ще довго розповідає про білу сумочку
на якій розумієш манікюр так виразно кривавий
а ти сидиш собі й мружишся
хіба маю що проти може і є чого вже там
тим паче що ніколи не наважувався обсмикувати
цю блядську ромашку до останьої пелюстки

Я учуся жити навпрошки, я іду по лінії прибою, щоби не зустрітися з тобою через кілометри і роки, на піску лишаючи сліди – данину найближчому приливу. Ти така ж самотня і щаслива, як і я щасливий і один. Помовчи до мене через сон про усе, що кануло у Лету нашого фатального сюжету, повного табу і заборон, вигаданих нами ще тоді, коли небо літнього покрою нас вело по лінії прибою, утопивши зорі у воді...

Ти знову плачеш так лірично-сонно?
Ти - дощ.
Ти плачеш.
Я - печаль очей.
Десь ринва барабанить монотонно,
Краплини розбиваються синхронно,
І хочеться спіймати суть речей.

Про вічність? - Ні.
Мені би про буденне.
Про те, чому даровано сльозу,
Чому серця шукають щось натхненно -
Знаходять шкаралущу лиш пусту.

Ти плачеш?
Плач.
А я собі всміхнуся.
Сховаю сум і сльози десь на дно.
Гірчать утрати?
Та усе ж навчуся
Відлущувати істини зерно.

Навчуся ще радіти кожній днині,
Навчусь прощати (заповідь свята),
Любити світ,
Як це дано дитині,
Скріпити дух,
Бо це дано людині.

А я людина -
Істина проста.

Непогода страшна! Півдоби
Ллє лавиною небо потоки.
Грім у бубон дубасить, аби
Чорні хмари пришвидшили кроки.

Хвацька блискавка, як батогом,
Перерізує вовняні шати,
І зникає зненацька, кругом
Чорноту залишивши кудлату.

Наче довгий небесний сувій
Розмотався гучними струмками.
Під шалений канкан вітровій
Срібні кидає перли разками.

Раптом - тиша... Лише гомонить
Дощ тихенький у райдужній тозі,
І тривога ущухла умить,
Бо усміхнений ти на порозі.

2013

Моє життя - це низка білих віршів.
Чіткий-бо ритм, а рим - катма.
І враження, що автор у них інший,
Лише підписую сама.

На злет один - падінь зо двісті
(Бо крил у плазунів нема).
А з неба щастя видно ліпше,
Та доторкнутися - дарма.

2013

Сумую за тобою я,
Любове запізніла!
Зажурена душа моя,
Немов осиротіла...

2013

Білий світ у пошуках чудес,
В ранок розстеливши колискову,
Душу із розстебнутих небес
В рідне тіло повертає знову.

Щоб я сонцем пам’яті воскрес,
Одягнув мене в святу обнову,
Білий світ у пошуках чудес,
В ранок розстеливши колискову.

Щоб ніколи із життя не щез,
Дарував лиш світло і надію,
Щоб завжди зі мною, а не без
Зміг ізнову відродити мрію,
Білий світ у пошуках чудес.

море сміється
гори сміються –
з мене
все проминає
розлука не промине
тричі у душу розпачливо-сокровенне:
«Симоне Йонин
чи любиш
мене?
мене!»

я ще дійду-доповзу до своїх катівень
я ще шептатиму в небо Його Ім’я…
кожного ранку співає-сміється півень:
«… ні я не знаю його
я не знаю
не знаю!
я…»

Над Вишгородом небо сіро-щемне,
Пронизане гілками гострих літ…
Сиджу я у своїй тісній печері
Та думаю про те, що не горить.

Філософам відомо до скоринки
Про нашу долю тлінно-гомінку:
Усе – пісок, і люди-комашинки
Кумедно копирсаються в піску.

Продують шибку вітри галактичні,
Пригримне звідусіль космічний жах, -
Не буде на всесвітньому обличчі
Від людства і замітки на полях.

13 листопада 2013

Либонь, Левіафан вважав, Іоні
жилось у ньому, наче в пансіоні.

2013

Срібноликий місяцю
Не ховай же личенька,
Не захмарюй ніченьку,
Освіти хурделицю.

Забрідай у віченьки,
Розбуди криниченьку,
Заблукала правдонька,
Посвітіте зіроньки.

Втомилися людоньки,
Загубили радоньку,
Розбрелися думоньки,
Залишили зрадоньку.

Пародія

Картина, варта Ермітажу –
Кожух на лейбик! (Бо вітри).
В дві ельки вже наледве влажу –
А Муза мерзне – треба три…

З Пегасом певно будуть босі –
Вірші упали у ціні…
Та й що вірші? Зима на носі!
Не гріє кров – хана мені…

Віршую, не зважаю – треба!
А як інакше? Бренд є бренд!
Даю поезію від себе –
І понесу на секонд хенд.


14.11.2013

Ожиною небо ожиле
осилить у сумніві мить,
і синього неба ожина
у жили мої побіжить.

І вижене воду ледачу,
невдачами кисле вино.
Ніколи я вже не заплачу
і не засміюсь. Все одно.

Не хочу я іншої долі.
О, небо, душею лети,
і буду я братом по крові,
і буду я вічним, як ти!

1993-2013