пливе караван
каравелу пустелі
гойдає
розпечене сонце
верблюжі сяга
гімалаї
піску налетіло
як снігу
в білявий святвечір
десь буря кочує
дорогами спраги
і втечі
десь та не минає
очей
що шукають
оазу
простує
зростає
у дюнах піщаних
облазить
а видимість
косить
у страху
з’являється стріха
піщини гарцюють
ура
карабелі із піхов
і небо стожале
осино впивається
в груди
повітря ковток
безумовно
вважається чудом
а тут
майже штиль
і хвилюється змійками
кволість
а час
під копитами
в’язне
як весла
в розсолі
і висне міраж
довгожданою
брамою раю
сліпить нагота
стирає мазки
та щораз оживає

10 Вересня 2013

немає нічого зайвого
здавалося б
скільки холоду
згасає життя
у печі вогонь
і в’яне
бурхлива молодість

та вітер
вимагає простору
вітрила
поштовху гідного
проблема
лишається гострою
допоки
вважається рідною

та очі
гуляють митями
а ті
виринають баченим
а що
ти із цього витямиш
і що
проковтне те втрачене

заглада
початок вічного
а вічне
тече загладою
минуле
рай потойбічного
майбутнє
луну нагадує

немає нічого сталого
здавалося б
вмер
бо вилився
мені
навесні відталому
трава ощетинить вилиці

і випнуться очі
маками
а груди
дощем задихають
я вийду
окличними знаками
і тінню
ще неостиглою

ввійду
у закон інерції
неначе у пекло
грішники
і виведусь там
на терції
як право зими
в підсніжниках

немає нічого крайнього
є кола
ще неоколені
є мова
забутого давнього
і свіже
душі опрестолення

9 Вересня 2013

Боргів, хвороб і справ достатньо було,
Єдиний він тепер в думках всерйоз.
Про всіх і все вона давно забула,
Лишився зараз їй один склероз.

«Я бодрствую и, значит, день настал»
Фридрих Шиллер «Дон Карлос инфант испанский»

Довкола себе він себе лиш бачить.
Тож і не дивно, що ранньої пори,
Коли ще місто спить,- кричить.
Хоча на те нема причини.
Що йому ті, кому не помога снотворне?
Чи матері, що ніч усю маляток колисали?
Йому так хочеться - і цього вже досить.

П’ятниця, тринадцяте. Хмарно.
Сподівалась на дощ. Та марно.
Квіти посадила. Темніє.
Поливаю з відра і мрію:
Відьмою була б я, скажімо…
Мала б з того користь, ще й зриму.
Я відром не носила б воду,
А мітлу б ухопила – й ходу.
В небо полетіла би шпарко
Й квіти поливала би з хмарки…

Зупиняє краля фуру: - Візьмете до міста?
І водій тут метикує: - Звісно, прошу сісти,
Але як відплатиш, любко: грошима, можливо?
- Розрахуюся "натурой", каже та грайливо.
- Як це, я не розумію, чим це ти багата?
- Я зніму труси і дам вам, то і буде плата.
І водій, почувши раптом ті слова негідні,
Випихає кралю з фури і кричить услід їй:
- То хіба ж я зовсім дурень, а чи
напідпитку?
Не беру я ту білизну, що була у вжитку!

Вона:

–О, аж так!?.. Аж так глибоко!...
Відчуваєш глибину?

Він:

–Це я так якось – на око…
І поглибше упірну…

Вона:

–Може, трішечки лівіше…
Але темпу не збавляй…
Діставайся дна сміліше –
розійшовся аж за край!
А тепер заходь із боку…
Чи з отої сторони…
О, та ти іще нівроку!
Може, хоч передихни…

Від автора:

А бідак не знає спину:
інтенсивно порина.
Аж заходиться дружина –
чи таки дістане дна?
Пововтузився ще трошки –
та усе під хвіст коту…
Утопила жінка брошку
у ставку. Ще й золоту…
Так намучився… Завзято
поринав і виринав.
Не знайти цю брошку кляту
не діставшися до дна...


13.09.2013

Не кожному довірю власні мрії,
А з вами поділюся, тет-а-тет:
З вікна я виглядала у надії,
Що спиниться якийсь кабріолет...

І диво те неждано пильним вихром
У нашу Забурбелівку прийшло:
Кабріолет один таки заїхав
В роззявлене від подиву село.

Спинився біля крайньої він хати,
А крайня хата - то якраз моя,
І вийшов красень, став мене питати,
А я стояла, наче не своя.

Та врешті розібрала: "Ради Бога,
Скажіть мені, тут має бути десь
На Вінницю асфальтова дорога,
У мене зіпсувався GPS..."

Махнула в бік, і він собі поїхав,
Аж піднялася курява за ним.
Услід йому моєї мрії втіха
Розтанула, немов у небі дим.

Є вихід з того замкнутого кола,
Яким сьогодні нас веде прогрес:
Мені до серця комбайнер Микола
Знайшов дорогу і без GPS...

холмы мелели вересковьем
над песками;
через день,
что ни туман, их мел темнел ребристо.
и был обрыв и бочка, и с нее
искрилась ржавчина, когда
спадал туман.
еще
велосипедное седельце мокло
в песке.
я там бродила. там нельзя
идти, ходьба - наркотик зрячих,
там
ты бредешь, и, не заметив, бредишь,
ржавеешь глазом и пьянеешь кожей,
и вереск, вереск и случайный
дым

Задум хочу сказати
Над тим що є що буде
Як приймуть мене люди
До не своєї хати
Кого мені питати
В чиї вдарятись груди
Горб в мене як в верблюда
Ніяк його сховати
Глянь хтось в собачу буду
Захотів зайти спати
А там блохи є всюди
Та всі хочуть кусати
Той хто дружиться з блудом
Весь час мусить тікати
u2/46a

Десь у діда у Василя
І бабці Оксани
На теплих весняних хвилях
Завітав світанок.
На грушу пташки злетіли.
Бесіду почали.
Хоч по-свому говорили,
Здається питали:
- Де ваш внучок, де Давидко?
Надлетів лелека.
- Його поки що не видко,
Він вже десь далеко...
Малі пташки заніміли.
В садку стало тихо.
Видко й вони зрозуміли,
Що внучок від’їхав.
u1/294a

холону... захлинаюсь... задихаюсь...
я мови космос виливаю в хаос
вирую у безодні водяній
і оживаю десь на мілині...
для янголів робота як робота
раз у епоху скинута дрімота
хай буде світло! – світло із нічого –
нічого – це усе що є у Бога…
жага одвічна Божої любові
вже вкотре спотикнеться на відмові
все знову перебуде в Божий страх
і заволає текстами ТаНаХ
Танатосом заволодіє Ерос
первинне море виплескає в епос
піймає слово в символи-лабети…
і світ покотиться – із греків у поети…

У злі кохаюсь, зла цураюсь...
В отій роздвоєній душі
я сороміцьким словом лаюсь
і прощення молю собі.
Ще проповідую свободи,
а перед вищим спину гну.
Зву до звитяжної роботи,
у час трудящий довго сплю.
Поміж лукавства благочестя
вінок терновий одяга,
вінчаю правду після лесток
і тягну шию до ярма.

Минуло літо, потім осінь,
Аж новина селом пішла,
Що не у гості, а назовсім,
Вернулась Варка до села.
Громада всяке говорила,
Коли з'явилась дивна вість:
Сама ту кашу заварила,
Нехай сама тепер і їсть.
А що ж Варвара? Не впізнати…
Де й дівся гонор – диво з див!
Своєї вже немає хати,
Пішла в сусіди – хтось пустив..
І у конторі, як на лихо,
Змінився знову голова.
За секретарку головиха,
Бо має всі на те права.
Пильнує, мов курчат шуліка,
Від молодичок чоловіка.
Куди ж подітись бідній Варці?
Вона з усім селом у сварці.
А тут на хуторі із ферми
Ішла доярка у декрет.
Робота непрестижна вельми,
А кращої, звиняйте, нєт!
Як та вакансія звільнилась –
Її Варвара зайняла
І сприйняла як Божу милість…
Життя – наука немала!

Ото така кар'єра Варки –
З інтелігенції в доярки.

1998
(Далі буде)

Вік двадцять перший.
Все.
Без вороття.
Епоха матриць, зомбі та індиго.
Прогрес і стрес
окреслили буття
і розкрутили Землю, наче дзиґу.

Віки підхльоснув час,
мов машталір,
лише душа терпляче і невпинно
оберігає людство від зневір,
як давня жінка –
вогнище родинне...

Я у світлій печалі,
Як у місячнім сяйві.
І не спиться ночами,
Наче сни мені зайві...

Загубило дорогу
У осіннім ненасті.
До чужого порогу
Забрело моє щастя...

Там синицю тримає
В нерішучих руках –
У тумані зникає
Щастя зоряний птах.

2011

часом в опалі одиніння
липи струшуються собачо
в голі вікна. струмками скніння
проливається, мутним плачем

одиніння-огніння млисте
одягає години нині
і не сіпатись мовить листю
мовчки водячи по руїні

розібратого ліжка. бранка
чи відвертіше – так, рабиня…
розсипається на світанки
почекання. поголосіння

Затінені тоном розлуки,
Яскраві узори стрічань, -
У серце посіяли смуток,
Не віриш?.. – На мене поглянь!..
Бо ти невідривно причетна
До марної туги з тих пір,
Коли посміхалась кокетно
Уперто до мене, й надмір.
Коли оживила раптово
Померлі давно почуття
Жадоби, довіри, любові
Безтямної – до забуття...
Коханням повержений, нині
Пручаюсь ізнов самоті,
Думками тягнучись без впину
До тебе в поеток гурті.
12.09.12

переб’юся
не риба ж
об окований лід

позбирай мене
згодом
у шалену
як відчай
ідею
розростися
любов’ю
на цей білий
до ниточки
світ
і змінити
його
мов Акідову Кров
Галатея

по земному обличчю
головних рівчаках
що міняють
керунки
візерунки
із русел
я спливатиму тихо
як по ребрах рука
що трималася
серця
закляклого в русі

я шукатиму права
блукати мов хміль
усихати від сонця
набігати ночами

неважливо
чи справа
а чи зліва
тне біль
ти мене упізнаєш
стрепехнувши
отямиш

а тоді розведеш
ледь розверзлого
сном
у житті
забутті
в попелищі
від кроку
хай накаркає
преса
стословесний
синдром
але ти не лякайся
переведена в спокій

але ти не сахайся
порожніх розмов
незаслужених
пих
геть нерідної тіні
а у храм повертайся
і світло замов
наберися в колінах
благого терпіння

утиратиму горе
як від щастя сльозу
відкриватиму шлюзи
слухняної долі
ну а ти
серце
дихай
упевно простуй
аж до миті
без фарби
аж до болю
без солі

я у всьому
минаю
відцвітаю
росту
і не золотим шитий
і не вибраний з ями
але видно мене
за нещасну версту
у стозвуччі барвистім
віч-на-віч з небесами

хай пройдеться плечима
попелисте ягня
і метелика тінь задрімає
в чуприні
це зі мною
не вперше
це я мову відняв
всім словам голосним
що родилися нині

хай мене відшукають
ті хто хоче пісень
мов полин
запивають
заїдають набатом
хай надривно звучить
те що світло несе
нагадає душі
як у серці літати

28 Серпня 2013

земля міняє капелюха
із чорного на кольоровий
натягує собі на вуха
і залітають в очі сови

волоссям пропливають щуки
згус ліс насуплено й барвисто
а по дашку гуляють круки
душа летить на їхню пристань

вона шукає порятунку
і соломинку зачепитись
а птахам крукається лунко
вони бозна чим нині ситі

хай ніс Говерлою зігнутий
його видовжують трембіти
веснянками розквітла рута
а сонце в підборіддя світить

щокою йдуть гірські потоки
до губ джерельних сон впадає
земля смакує щось високе
напевно журавлину зграю

а я невисохла росинка
тремчу від вітру попід носом
а піді мною павутинка
що зачекалася на осінь

гойдай мене до третіх півнів
колисонько забута смерті
ти між люльок не маєш рівних
таких чутливих і відвертих

земля скидала капелюха
перед росинкою що зникла
а павутинку вітер слухав
як та давно до втрати звикла

28 Серпня 2013

Щораз про тебе чую я,
Коли відлунює земля
Про битви, що були в Вкраїні,
На моїй рідній Батьківщині.
Терзали тебе і татари,
Ляхи, й московськії бояри.
Лиш люди, що тебе любили,
Для тебе волі в Господа просили:
«Живи, устань з колін.
Б’ють дзвони – чути дзвін,
Це дзвін до тебе,
Це дзвін із неба.
Це дзвін Майданів, дзвін життя,
Що мові зичить майбуття,
Щоб ти завжди була на світі,
Щоб знали тебе діти,
Щоб ти лишилася жива,
Рідненька мовонько моя.

2008

Гойдається над озером верба,
Листок над плесом – осені журба
І той собі злетів, й гай зашумів.
Вже тихий вечір. Сутеніє…
Легенький вітер тихо віє,
І хмари темними стають.
Освітлюють дві зірки путь.
Сховалось сонце, згасло проміння
Листка осіннього сирітське шелестіння…
Аж ось
Легенький вітер переніс на ураган,
І з озера насунувся туман.
Блиснуло, небо гуркотом стрясло
І з хмар, як з відер, лити почало.
Вітер зриває дерева з корінням,
І зовсім щезло сонячне проміння
Громовиця небо розриває,
І сильні зливи землю заливають.
Туман густіє, і далі все йде
Поривами вітер все різко рве
Гілки літають, наче мають крила…
В моменті не видно – хмара все закрила…
Аж раптом вітер став стихати,
А туман сірий – утікати…
Блискавки вщухли, хмари білі
Перші промені зустріли
В повітрі чистім яскравіють,
Над горизонтом рожевіють.
І зорі будяться від сну,
Немов стрічають знов весну.

2010

Карпэ диэм, тебе говорят, - это значит: лови,
это что-то про карпов, про светлую жизнь по любви -
мол, натянется леска, и счастье блеснет без надрыва.
Но река замерзает, и в полночь так тянет прилечь.
Наша песенка сыграна, к черту беззубая речь
уплывает, как рыба.

Только месяц над нами стоит - это значит: на той
стороне, за холодной, как вечные льды, чернотой,
есть мотив для тебя теребить серебристую струнку.

Посмотри же сюда, в эту воду, и просто заметь:
нет ни счастья, ни боли самой, а лишь время и смерть.

Рыбки воют на лунку.

Зелений світ…Дарована оаза…
Впивайся, насолоджуйся, живи.
Одноосібно чи у гурті разом,
та не втрачай від цього голови.

Ти не плазун, не звір – істота вища,
але ж не все дозволено тобі.
Тож не руйнуй у поспіху, не знищуй
живого, що під небом голубим.

Світ викоханий Божими руками
з любов’ю для любові на віки,
І ні стебло, ні гілка, ані камінь
не зайві у природі, навпаки -

вони гармонії незмінна сутність,
ідилії природи статус-кво,
де кожен Вишній витвір – самобутній,
поруш його – і враз породиш зло.

Зелений світ видзвонює столунно,
у ньому – наш початок і кінець.
Залишмо для нащадків, як дарунок,
його таким, щоб тішився Творець…

12.09.2013

Подаруй же мені цю осінь,
цей шалений горіхопад.
Запроси, ще дитинно-босу,
у багряно-шовковий сад.
Як колись, як тоді, спочатку...
Й зорепаду мені не треба.
Тільки кави з твого горнятка,
і… поніжитись біля тебе.

Просто так запроси, без причини,
в хризантеми духмяно-медові,
у розхристано-вогкі жоржини,
в тиху осінь своєї любові.
2013

Що таке Україна?
Навіть не знаю
Що сказати...
Хоча...
Може це Мама і Тато?
І Ново-Річне свято,
І теплі шкарпетки картаті,
І морозиво,
Що тане на-сонці,
І горобець,
Що стука в віконце.
І Татові "лагідні" бджоли,
І пухнасте кульбабове поле.
Це подушка,
На якій я люблю спати.
Це книжки,
Які я люблю читати.
І сніг,
Не прибраний взимку.
І "Дитячий сирок"
З родзинкою.
І Ольга Ігорівна коло дошки.
І у Мами на клумбі
Сині волошки.
І Татові стусани.
І Паша й Арсен -
Мої "дружбани"...
І все це - Моя Україна,
Тепла і Добра
Дитинства країна.
З якої Я йду
У вирій буття,
Той -
Що зветься - Життя.

2013р.

1.

ця злива емоцій
примхлива
пронизлива
вистигла в оці
триває
спливає
кривавить
словами
при чашечці кави
устами
у змійках
і колах
у кроках
з нізвідки
в ніколи

2.

ми ділимо
ділимось
важим
світи
горизонтами вражень
кути
пересічністю тіні
мости
товщиною каміння

ми бачимо ліс
не дерева
у нас на початку
кінцева
а скільки
проміння
убито
а чим
наше горло
ще сите

3.

війна
і на сон перемир’я
щасливі
у райдуги вірять
а наші веселки
як попіл
згоріли
зійшли з телескопів

зірок
новоспечена зграйка
вбачає овації в лайках
і падає
та
що яскрава
в калюжу
інтриг
на потраву

4.

за блиском ходитиму нині
за жовтим
що врізався в синій
за голосом
медом багатим
за запахом
свіжим для хати
за всім
що не вміє кричати
губитись
губити
стріляти
і руки пошерхлі
у поля
усі мої нерви оголять
бджола
одарує гудінням
трава заплете
у коріння
і виструнить піснею
жайвір
аж вийде із мене
все зайве

до неба
здіймуся руками
неси мене світло
до мами
у білі
як радість
палати
де Бога
не треба чекати
де тихо
до губ посиніння
де я
і плоди
і насіння

5.

до першої
білої цятки
про тебе
померлої згадки
не спиться
у серці темниця
не віриться
і не вершиться

до першого
вивиху
тіні
до гнівних ікон
в межистінні
густіє любов
неминуча
кого вона завтра
приручить

а хто в неї
щиро повірить
зазнає дороги
ув ірій
дороги
що далі немає
а ближче
не стати
бо крає

27 Серпня, 2013

хай оминає
світло реклами
ближчає слово
пишуться разом
випиті чари
простір між нами
очі-коктейлі
з присмаком джазу

час пробігає
у розумінні
він виправляє
пильність на згоду
і я простую
ваша гостинність
з гасла у гасло
з подиху в подих

я наганяю
вітер на губи
і виганяю
прояви істин
радість солодка
мила та люба
тіла жага
наповнена змістом

пристрасті море
ваша величність
вершнице вправна
рук полонянко
одяг злітає
рвуться дотичні
щастя в куделях
в’ється до ранку

виросли тіні
вистигла кава
дух тютюну
гуляє в транхеї
ви роздивіться
панно ласкава
як опадає
літо душею

ласки цілунки
важелі втіхи
горло зігріте
виплеском джину
може не все
дається для сміху
може любов
прийшла без причини

22 Серпня, 2013

навіть
коли не сплю
думаю
що живу
мрію
що переллюсь
травнями
на траву
вікнами
в душі міст
піснею
в повний ріст
вірою
в небеса
Боже
яка краса

навіть
коли болю
в римах твоїх
терпких
думаю
відмолюсь
і неземний
такий
виведу
із піску
серця твого
ріку
вироджусь
виром слів
виведусь
на чолі

навіть
коли в тобі
краплі доріг
нема
кров’ю
до тебе збіг
і відцвіла
зима
очі забули
ніч
ткали світи
чудні
вбрали зелом
поля
сиве моє
рілля

а на порозі
рань
треться
мов кошеня
вітру
ляклива лань
вибігла
навмання
пісня така
стара
в серце давно
пора
там я
снаги нагріб
там
і вода
і хліб

16 Серпня, 2013

Україно, що з тобою?
Понижають брат з сестрою,
А ти мовчки терпиш образи і болі.
Зневажають нам героїв,
Мову обкидають гноєм...
Та проснися, прецінь ти вийшла з неволі.

Над тобою копул неба.
Нам лишень молитись треба
До Святого Бога - Духа, Отця й Сина...
Хай з небесної палати
Всі святі і Божа Мати
Допоможуть, щоб зростала Україна.
12.09.2013р.

Не зазираю в очі, що не бачать.
Це – скуті кригою боління гирла.
Та ще страшніше (день потому плачу)
Дивитися у злі видючі вирла.

Ти вдень – хірург, що видаля лейкоми.
Ланцети пристрасті...
Я – писана Даная.
Пливуть протуберанцеві гондоли
По рукавах твого Дунаю...

Сухі еклери… Морси із малини…
Цитринний дощ…
Зима.
Гойдаю сина…

Вигулькуєш на ніч з коловороту.
На чатах - добермани хижороті.






2013

1
о ця влада… принада… божественної вади
вечірнього сяйва мудрість відчужена…
натруджена… нагромаджена… … …
навіть падаєш – в небо дивишся
все занедбано – небо вимите
в очі вилите… тануть вилиці
лід гострішає тіла спішного
тільки прагнеш мене-горішнього
губ торкаєшся мене-променя
світло тоншає – рветься лінія
страху темного підколінного
сонце! випали поле росяне
з полинами на нім порослими
сонце! виведи вигни витягни
ти мене-лозу виноградову
неоправлену неогранену
всю налиту твоєю силою
кров’ю темною і спесивою
вирви з коренем в пустку кинь мене
габріаком пластом покинь мене
полиши лежати між дюнами
поки руки хлопчини юного
світлочолого рудокосого
не найдýть мене між заносами
і не пустять по гладі штúльовій…
світу тишею оглуши мене…

2
я посивілий пес пустого дому
що спогади й скорботи стереже
каміння попіл тіні береже
і виє на дорогу невідому…
трагічний світ – а я щасливий піший
щербато щурюсь на кривавий схід…
мені зачитано останній заповіт –
мені цей світ нічого не залúшив…

3
викричу на море Гомером
всі мої хореї химери…
виплачу воді як Овідій
всю журбу вигнанницьких візій…

4
мова моя не клянеться не кланяється
перед німою голотою не чваниться
сяє високою зіркою ранньою
першою сходить згасає останньою
в подиху вітру чає і чується
хлібом і хмелем для подорожуючих…

Із Вітром Хмара танцювала вальс,
виконуючи нелегку роботу –
на спраглу землю дощик проливавсь
краплинами її рясного поту.

А Вітер, не награвшись досхочу,
до себе Хмару притискав навмисно –
і сипалися капельки дощу
перлинами-слізьми з її намиста.

2009

Ледзь савецкая збегла ўлада,
мы з ламамі - хутчэй да склада.
Але толькі прыйшлі да склада,
ўжо фашысцкая тут ўлада.

2013

Зеленню простір сит-
сOками перемок.
Яблуково болід
пада з орбіт гілок.

зЕрна мистець і форм
ярить поля лляні.
В осеності Босфор
лиються тихі дні

Стразами сипле дощ-
низиться сонця хіть.
Літо міліє- що ж:
у проминання зріть.

силиться сни гойдать
вереснедухо бриз,
юшиться Неба гладь
в глеки забуті гнізд.

вимріяло крило
тризміри - розчеркне.
Пісне, не охолонь-
і не лиши мене.

Pозсипи зірні крихт
з обрусу вечорів...
Господи, у твоїх -
добрих руках ожив

Усюдисущий- пил,
утлі пастелі дум.
Осені сонцесхил -
мудрости світлий сум.

Розбудімо свої ендорфіни:
Мчить хай ріками в жилах вогонь,
А в очах-океанах - дельфіни;
Теплий вітер торкається скронь...

Відчуваєш? Дай руку?! Ось, знову -
Синій птах вже тріпоче крилом
І дзвенить в моїм серці підкова...
Це присутність твоя. Ми - разом!

Ворожили на білій ромашці:
Пелюстками мінялися і
На обличчях в кожнісінькій зморшці
Ендорфіни - подібні весні.

До чого ж божевільна була ніч!
Мене так солодко і трепетно дразнила...
Згорівша в полум"ї твоїх цілунків злива,
Парою стала й мов роса торкнула пліч -
Імлистою жагою нас накрила.

Від лоскоту твоїх медових вуст,
Млів талим воском я і скрапував на постіль...
Тілами гріли ми і колихали простір...
Хильнувши пристрасть і затьмаривши свій глузд,
Пролили у судоми ночі постріл.

Ничего, ничего не воротится -
Даже чего не было.
Дни глядят пересортицей,
Сирень отцветает мылом.

Млечной, желанной улицей
Светится путь попятный,
Но кто-то ещё сутулится
Жить нелицеприятно.

Спросить всё равно и не с кого
Даже. Подкравшись странно,
Воскресение Лобачевского
Портит иные планы.

Потёртые, в звёздах олухи.
А жертвы такого пошиба,
Что и на колючей проволоке
Баюкают: "о, майн либе".

Глядеть высыпают жители на
Руна золотые кудри.
А истина вседержительна
И вечна, как Хепберн Одри.


2013

Зітхає жовта пелена
і губить лист
з верхів'я сонячного дня
у прілий низ.
А десь тужливо, наче плач:
- Курли, курли...
Несе у вирій плинний час
свої круги.

* * *
Ти приходиш, осене,
із далеких снів
по стежині з росами
в колі тихих днів.
Запалають вогнищем,
затуманять даль
твої жовті потяги,
твій вінчальний жаль.
Голим гіллям яблуні
стукнеш у вікно
і чуттями спогадів
запітніє скло.

* * *
Жовтіє верх, жовтіє низ
і сумно шелестить
спалений в часі мертвий лист,
коли з гори летить.
Стріпнеться жовта пелена
і золотим дощем
стікає осені ріка,
палаючи вогнем.
Земля втомилась і мовчить,
оголено-пуста.
Душа її вже, мабуть, спить
і сниться їй весна.

* * *
ВпадЕ роса до сходу сонця,
а на світанку білим сном
торкнеться жовтого віконця
і розіллється над селом.
Зволожить листя сад багряний,
та потім сонячні вітри
розвіють сивину туманів,
обійстя ранньої роси.
Закурить димом день осінній.
В саду, де спалюють сміття,
полине дим легкою тінню
вже відшумілого життя.

* * *
Небо схилилось і плаче,
нудячись в мокрих снах.
День сіромахою скаче
на спорожнілих полях.
Вирветься раптом з контексту
в синю ясну височінь
схожа на мари гротеску
осені пізньої лінь.
Та схаменеться і знову
знудять сльотою дощі,
вкриють тумани дорогу,
чорно змокріють кущі.

….і малюнок на дереві тоскний, мов ятка нічна,
і обвуглені шлунки кропив біля синіх шашличних…
Ліхтарі-далматинці цілують плече глядача
з теплим байковим пір'ячком й видихом гірко-шулічим.

Ботсади відлітають, неначе дракони, у міф.
Зморшкуваті озера - немов доріани, в оліях
згірклих фар-сліпаків… Могікани-трамваї громи
притискають до скронь. На засиджених лавах-повіях -

санітарна година ворон. Оксамитовий щур
циганчати з квітками, як доля, описує коло…..
І над згустками крові забитого містом дощу
молодик мало-мало прямує до фази монгола -

вимальовує мультики, що в них не місто - ріка
із вогню, й саламандри-сомнабули іскрами кроків
витанцьовують сонце, як збоченці… Темна рука
нашорошених вуличних мар затуляє дороги,

наче очі - цнотливому звіру, аби не дійшов
до дорослих красивих ілюзій про лікарське листя
чи плеча, чи долоні… Про бабок, що пахнуть зі щок,
мов жоржинові яблука… Про голоси, що намистом

обвивають - й стікають, мов кров чудодійна, на плащ
із бруківки і пилу - і там починаються квіти…
Ти тремтиш, бо дороги направду не видно - хоч плач.
І будинки заломлено, мов капелюха кобіти

з неохайної виставки вроди в проваллі сумів…
Ти боїшся, ти тулишся щільно, як мокра канарка -
до тернового болю твоїх абрикосових снів,
до сліпого дощу з бірюзової теплої хмарки,

до - додому і з дому, до кетягу чар і примар,
до солоного келиха, що, наче спогади, п`ється…
Ліхтарі-далматинці пістолі із збуджених хмар
притискають до скронь, бо пече від прозорого перцю
невидимок-зірок.

Все по колу - малюнок із лав,
перекошене дерево, вітер, який не зловити,
і знання, що вогненна ріка - гордовита і зла,
і впадає у безум, й рука, що тримає - зола
на сльозі циганчати, що згубить украдені квіти...



2013

Пишу листи, їх осінь відправляє,
До тих, кого і втративши люблю.
У небі – перелітна тане зграя,
Нехай листи на крила забирає,
Лиш так їх адресатам перешлю.

Татусю, мамо, подруго дитинства!
У вічний вирій, хто би зупинив,
Поринули так рано. Падолистом
Нанизуються спогади в намисто
І кличуть вас хоч іноді у сни.

Осінній вальс, чудовий вальс
Мою тривожить душу.
Востаннє він звучить для нас –
Тебе забути мушу!

Сріблясте листя вітерець
Зриває із тополі.
Невже це осені кінець
Руйнує наші долі?

Була ти, осене, для нас
Такою золотою,
Та твій прощальний, тихий вальс
Не кличе за собою!

Хоч ролучатися пора,
Не будемо журитись,
Бо знов на березі Дніпра
Ми можемо зустрітись.

Осінній вальс, останній вальс –
Кружляємо поволі...
Неначе зупинився час,
І ми - не охололі.

Не плач, осінній вітерець,
Нам нічого втрачати –
Це тільки осені кінець,
Зими лише початок!

2011- 2013

Якось в школі на уроці
ми потужність вчили.
Двигуни усякі різні,
їхні кінські сили.
Кожен приклад свій наводить.
Хлопці знають ліпше,
Де тих кінських сил потужних
менше або більше.
Враз Івась підносить руку:
- Приклад ви просили.
В мого тата, точно знаю,
є три кінських сили!
Клас від сміху аж лягає.
Вчительки не чути.
- Що ти нам дурниці мелеш!
То не може бути!
- Може бути чи не може,
– став Івась казати –
Мій за трьох поїсть і вип’є.
Треба знати тата.
Щоби, звісно, як годиться,
гостів не образить,
«На коня» він п’є постійно
мінімум три рази!

лиш грай мені а в руки не бери
лиш вимрівай мов нитку незсуканну
козаче що шорсткіший від кори
що пахнеш легковірними жінками

ти царював над звірами як звір
ти зроду не продався і не схибив
що ж голова у мене на шитві
лежить високим празниковим хлібом?

що ж тіло те твердезне крем'яне
таке німе в незбореній погорді
всю ніч благало і кляло мене
в траву струсивши зненависть і одіж

тепер лежить притулене до рук
супроти неба вирізьблене тривко
воно помре а я вже не помру
бо нічия бо звуть мене мандрівка

бо я не знаю туги і вини
ні молока ні матері не знаю
спускаюся на трави навесні
на осінь знову пристаю до зграї

мені немає впину і страху
а ти вже поза смертю і ганьбою
козаче що колись у ніч глуху
мене здійняв як лезо над собою

Теорія – яке чудове слово:
нагадує жіночі імена,
рікою мелодійною мина…
є ти й вона… та не про неї мова.

Хоча усі охоплює основи
собою ця логічна дивина,
але керує нами не вона,
а его (надиктовує умови).

Йому хороші гонор та пиха,
і до смаку амбіція лиха,
і у кишені милі грошенята…

Але охоти бути без гріха
у нас, теоретично, не відняти…
і течія ніколи не стиха.

Це яку вже осінь зустрічаю
Стримано, неначе й не свою…
Заварю калинового чаю –
Гіркотою відчай переб’ю.
Сумно тчеться саван павутини.
Все минеться з часом. А проте –
Не мої на часі іменини
В день, коли калина зацвіте.

1996

Занепадаю. Пропадаю. Та припадаю
до твого тіла, ріднокраю, бо добре знаю,
що не відторгнеш, не відштовхнеш і не оскверниш
моїх останків - до свого праху мій прах повернеш.
В твоїх чорноземах, мій ріднокраю, я розчинюся
і буйноцвітом в живу природу я повернуся,
й відчую поряд блакитнооку сестру-фіялку,
таку знайому мені, старому, здавен, ізмалку...


2010

Легко, ой легко повірити: будуть дощі.
О, бережися. Перейде усе на ніщо.
Краплі, як губи, торкаються глухо до щік.
Осінь приходить, і що?
Осінь чекає визнання, чекає престолу.
Очі вітражні, пошарпані сходи костьолу.
О, бережися. Перейде усе на ніщо.
Ледве тримаю себе при собі, а тебе?
Айстри уже розпорошуюють лагідний квіт.
Іхнє знеболене соло таке голубе,
Ніби мелодії квінт.
Музика вміє безшумно ставать на пуанти,
Тільки коли помирають ії музиканти.
Айстри уже розпорошують лагідний квіт.
Тіні, як звуки, торкаються плинно до щік,
Вечір лунає глибóко і каро, мов альт,
І по краплині себе розкрадають дощі,
Сиплють за коміри пальт.
Так обривається вицвіла тиша, а саме:
Так вибухають осінні звучання ансамблів.
Вечір лунає глибóко і каро, мов альт.

Тішся, музúко, щастя твоє:
Ти відлунав,
але музика -
Є.


2013

Кажуть, що на презентації нової книги Василя Кузана 13 вересня о 15.00 в Українській академії друкарства будуть пригощати доброю іршавською сливовицею "Кузанівка". Хто знає, чи це правда?

Недопите моє глясе.
Недоїдений бутербродик.
Я тобі дозволяю все -
на. Доїж. Поклади у ротик.

Нагромадила купу слів?
Двері грюкнули – от зараза!
Я спиняти завжди умів.
Не втекла ти іще ні разу.

Наздогнав бутерброд тебе,
маслом вляпався у сідниці.
Знав давно, що тебе гребе
Та, щоб так… Та тихіше, кицю…

Я прощаю тобі усе,
бо орел!
Ти сама, мов квочка!
Я ще там недопив глясе,
можеш сьорбнути. Трохи. Хочеш?