Коли розігрітись вже не можливо
Під подихом ранньої весни.
Коли ще віриш ти у своє диво,
Коли ще радісно цвісти...

Весна! Так дивно згадувати
Тебе у черневі хвилинки,
Як в травці блистять намистинки,
Цих маківок білуватих...

Коли спересердя зіб’ється
Весь ритм. Й не захоче весна
Прийти. Не повтори́ться.
Весна. Не моя ця весна.

Прощаєщ... Кого? Не простиш
Свої прихітливі ти мари.
Колись у жалю́ пригостиш
Серця у розбитім кришталі...

22.06.10

Коли прилинуть сни й повік твоїх торкнеться
Легкий незримий промінь з ясних нічних небес
Не бійся, не будися, рукою не затуляйся
Засни, й тоді побачиш магічні зір світи

Нечутно ступиш ти на сріблясті промінці
Світил, що десь далеко, й лиш тихо світять нам
І без перил і східців по зоряній доріжці
Ти підеш усе вище гуляти гуляти по світам

Ступаючи в просторі, де холодно і пусто
(З розумних дуже книжок, ти знаєш це давно)
Наперекір законам, що ми про нього знаєм
Ти затишок знаходиш і лагідне тепло

І ти собі гуляєш, по срібному промінні
Зриваючи комети, плетеш із них вінки
А граючись зірками, виконуєш бажання
Збиваючи їх з неба для тих, хто на Землі

Але настане ранок і сонце, що на сході
Зійде, і, потягнувшись, зітре чудні світи
Завісить небо синім, і приготує сцену
Для гри в життя, актором якої будеш ти.

16.02.2009

Древко твоє зотліло, зотліло тіло,
тобою і не нанизане у врем’я оне.
Іржею взялась, хоча таки долетіла
до мене, улюблениця Зенона.

Ходики тíкають. І, сказонувши книжно,
що рідота під корком, із-за облуди
вони нерухомі, а ти нестримна
і байдужа до скутої в них секунди.

Хіба знала, яка на тебе розлука
з тятивою очікує, давши раду
собі тої миті, коли із лука
була пущена зі заріч Євфрату?

У долонь під опікою від морозів
згубних, під дахом малознайомим,
схожа, позеленіла в бронзі,
зі вцілілим у юшці листком лавровим,

– ти дедалі прискорюєшся. В пустелі
не здогнати тебе, а тим пак – у пущі
сьогодень. Позаяк незабутні, теплі
ще долоні – і поготів, минущі.

Як хочеться
(Лоскочеться…)
До болю, до сльози,
Та, видно, не доскочеться
Під світлі образи;
Та, мабуть, не доплачеться
До посмішки в душі,
До хлопчика в калачиках,
До снів на спориші,
До мами, що сховалася
В густому бур’яні…
– Зозуле! – не озвалася…
Хто ж відповість мені?!


1997

Нема до матері дороги –
Переорали. По ріллі
Я навмання прошкую. Ноги
По щиколотки у землі.
Який в’язкий оцей чорнозем,
Що на поту і на крові, –
Непрохідний для тонкосльозих
Без моці в серці й голові…

Іду, вгрузаючи ще глибше
В пухку земну трясовину:
Вже трохи лишилось…
О лише б
Чорнозем геть не заковтнув!
Вже зовсім трішечки… Галява
Пасе бузкову череду…
Черемха здалеку
Білява
Вже осміхнулася…
Дійду!
Впаду в барвінки…
– Здрастуй, мамо!
"Яке ж там здрастуй…", – схаменусь…

Триває драма під вітрами –
Сюжет в чорноземі загруз.

2000

Пообідали в ресторані,
Прокотилися на таксі –
Вдосталь ситі і в міру п’яні,
Й, безумовно, щасливі всі.

Ні, ще люблять у нас поетів…
Раз на рік – і за те: "Спаси…"
На пихатім оцім бенкеті
Хоч по-людськи попоїси!

На брехливому ювілеї
Привілеї і в тебе є –
Навіть слави (бо як без неї?!)
Хор "зозуль" тобі накує.

А по всьому нехай похмільна
Ностальгія. Зате ж, зате
Є у мене держава вільна
І перо своє золоте!


2001

1

О, жінка…
Я їй лірику читаю,
Вона ж свої біленькі та хороші
Встромляє до кишень моїх,
Чи є там
Достоїнство мужчини –
Путні гроші…


2

О, жінка…
З ранніх літ вона донині
Шматком останнім ділиться зі мною,
Її думки і почуття глибинні
Усе життя покриті таїною.


3

О, жінка…
Я ж любив її колись -
Тонесеньку і витончену діву…

Слізьми і кров’ю очі налились:
В них милості нема.
В них - море гніву.


4

О, жінка…
Не дружина й не сестра,
З далекого,
Забутого навіки,
Вона до мене руки простира
І подає, вмираючому, ліки.


5

О, жінка…
Я її увіч не бачу -
Щось мелькотить і барвами всіма
Засліплює.
Коли ж її нема,
Знов долю проклинаю розсобачу.


6

О, жінка…
Аж медова, бо - чужа.
Своя -
Гірка отрута з чорним перцем.
Обидві в’ють кубелечко під серцем -
Одна другій, їй-бо, не заважа!


2001

Бо
свідомість роздерта,
як учорашня газета
сумнівами
нерівно, навскоси...

А
на тому березі
обірваного анекдота
твій голос
затих у траві подивовано,
наче яблуко,
що вітер його струсив...

Ні,
це не я - редактор!
Просто писалося нині.

І
у моїй статті на завтра
про тебе слово було -
"єдиний"!
І
ще слід від солоної краплі
розмив трохи букви...

А твій голос
на тому березі
не збагнув -
а що ж таки трапилось?

І чому я замовкла?
Чому - ані звуку?

Приперлося із лісу зайченя
До білих хат, до сіна й молочарні.
По-людськи так… як гаркне: "Відчиняй!
Подивимось на вас які ви гарні"…
А ті, взамін, злякалися. Мовчать.
(нелускане насіння гарбузове
із морквою збирались до зайчат)
Капкан ... Стріла -- сотніразово!

Хутенько в торбу харч поприбирав.
І стрілив чимось. Вгору. Задля фарсу.
(подібні ролі зая в лісі грав)
Але щоб так, сьогодні, то ніразу…
-"Ану, сучари, хліба й молока!
І сіна щоб, доволі і м'якеньке.
Не всохла щоб давальника рука --
Я навіть не знущатимусь." Тихенько

Корова замугикала: "Ти що?!..
Бери кісляк… В коморі ще капуста...
Бери усе на всіх та не тріщи.
А влітку не приходь, ніхто не впустить"

У лісі вже з-під снігу, і на нім…
Десь на галявані, чи просто в лісі
Спочатку поділили все на сім,
А після, як розвиднилось, на вісім...
19.02.2013.

Дорога біла – сніжна, безбережна.
Дорога чорна – пекло за життя.
По цій дорозі – в прірву небуття,
Де й мить одну блукати небезпечно,

Ішов Поет – щоденно, безкінечно,
Ні смерті не боявсь, ні забуття.
Але шляху немає без пуття:
Зима і ніч – ще не останні речі.

Напружена, роз’ятрена від болю
Поетова нев’януча душа
Крізь чорну білизну снігів на волю

Вже скоро прийде, вернеться до нас
У камені, у глині, у віршах.
Зоря вже сходить – незабаром час.

У мене на носі,
усілась весна,
І трохи місцина
їй ця затісна...

Бо носик у мене
Маленький, це факт,
Не сядуть на ньому
Охочі ніяк.

Та щоб не образливо
Іншим було,
Зимі я підставлю
Високе чоло.

Хай осінь, у разі
Коли їй з руки,
На вухах розвішає
Жовті листки.

А літо, кохане
Те літо моє,
Хай сяде на плечі,
Бо місце там є.

Я осінню, літом,
Зимою рясна...
А хто ж там на носі?
На носі - весна!

***
У нових білорусів
Нова музика,
Нові машини,
Нові поети,
Тяжкі норови,
Великі гроші.
Їхнє небо – екран.
А що робити нам,
Білорусам,
чия доля –
до кіс і чепіг?
Чекати,
Що скаже Пан-Біг?
1997

Моя країна зветься Співограй
У ній усе навкруг співає, грає
І хай не кожен чує той розмай
Я певна, що такої більш ніде немає.

Ось нива злотим колосом дзенить,
Переливається під місяцем-зорею,
Далеко та мелодія летить
І я пишаюся країною своєю.

У Співограї промінь сонця теж
Бринить, мов срібна павутина.
Струмки й річки не мають пісням меж
І стиха грає полину стеблина.

А солов'ї! Ви чули їх пісні?
Чи то вночі, чи в раннюю годину
І особливо в травні, навесні
Над краєм рідним линуть без зупину.

Ліси й діброви гулко гомонять,
А в горах чути плач трембіти
У небі зорі в такт їм мерехтять
І у полях квітують диво-квіти!




2010

На вітті звиклих нам дерев,
Є клітка, в ній канарка-птиця,
Крізь пруття клітки співи шле,
Від них навколо все ясниться.

А ключ від клітки - у кота,
І той, коли голодний риска,
В дверцятах ключик поверта
І слина капа в нього з писка.

Щодень обід зжирає свій,
І не вважає, що невдаха,
Властивість клітка має, в ній
На кожен день - свіженька птаха.

Прийміть канарки долю, час
Нам свідчить: ґрати вічні в світі.
І лиш тому, щоб з'їсти вас,
Відкриють вхід у вашій кліті.

Лютий, 2013

Чай парував у чашках. Свічі білі.
За вікнами – метелиця, зима.
За вікнами – дерева в біле бігли.
І бігла ніч опівночі –
сама.

А на столі – незаймана вечеря.
А за столом удвох ми – я і ти.
Розмова не родинна – так, знічев’я,
Якій без нас
не хочеться іти.

Ми не чужі –
зустрічні випадкові.
Ми просто довго-довго разом йшли.
На щастя кимсь загублену підкову
знайшли не ми,
вірніш,
не ми знайшли.

Чай вихолонув. Бути чи не бути?
В каміні вогник ледве ворушкий.
Тікав у ніч зими веселий пудель
Не зім’яті біліли подушки.

Про що слова? На віях – ні сльозини.
На шибці темній – снігу пелюстки.
Не треба слів –
без них у грудях зимно.
Як ніжній бруньці в стужу -
без луски

День перший
Хоч ще зима – запахло медом,
ковтком тепла у цю негоду.

День другий
Холодна кава в крихтах льоду
зігріє змерзле кволе тіло.
Не ти любив! Нестерпно, милий!

День третій
А я жила, а я боліла,
кроїла серце, щоб на тебе,
писала кров’ю ледве-ледве,
літаю й досі гола в небо.

День четвертий
Чекає хтось мене? Хто-небудь?
Ти палиш. Димно у кімнаті,
піджак зім’ятий твій картатий...
Це сльози? Раптом ти страждаєш?
Не йдеш та руку ще тримаєш.

День п’ятий
Всі зради й біль тобі прощаю.
Не сніг, а дощ і це зимою,
ще жеврію одним тобою,
і лиш за сонцем я сумую.
Ну все, пора, свій пульс гальмую...
Підняли галас, не врятують,
твій крик лише: „Живи! Люблю я!”

День шостий
............................................

День сьомий
Вже не зима – так пахне медом,
ковток тепла в таку погоду,
ми знову разом влітку згодом...

19.02.2013

...а ти прийшов. І на олтар поклав,
І бачив у мені десяту... першу...
А ближні підіймалися із лав,
Синок шептав:"Не кидай, бо розсерджусь!".

І я стікала віршем до рання...
І полотніли, кам"яніли гони...
Ти вечорів... Хиткий олтар здійняв:
Боявся, що без Сонця захолону.

Ти так жалів обох, так жалкував,
Що не спіткав у натовпі, на хвилях,
Поміж скалок рудих етруських ваз...
А я забула вдома синій брилик.

...Мені - протуберанці, ескімо,
Щербату мушлю і четверту збірку...
Та впав олтар пополудні на мол.
Ховаю від людей кавалок зірки.
Пишу тобі з дурницями листи.
А ти будуєш на Землі пентхаус...
Плита, камін...
Вже й зірку прикотив.
І син дарує кілька ноу-хау.

І лиш колишній ладо, наче кіт,
Колише срібну рунь мого сумління.

Молочний місяць.
Сяєво - у ківш...
І рибка золота - у формаліні.




2013

Дзвонить батьку син підвечір.
Бідний, ледь не плаче:
- Знов по пальцю молотком
ударив я добряче.
Батько став його сварити:
- Я ж учив, Миколо!
Є ж у вас уроки праці!
Що воно за школа?
Щоби пальця ти не вдарив,
( сам ніяк не втямиш ),
Молоток тримати треба
обома руками!
- Я ж тримав у двох руках.
Несильно бить старався.
Просто чисто випадково
бехнув знов по пальцях.
Батько в крики: - Брешеш, дурню!
В кого тільки вдався!
Ти ж тримав двома руками.
Звідки палець взявся?
Син йому: - Ти ж сам сварився:
будь мудріше, синку!
Цвях потримать я дозволив
братику Васильку.

У похмуру несонячну днину
Виглядають ошатно.багато
Стиглі ягоди горобини
В день осінній, як храмне свято.

Обіймає їх вітер осінній,
Залицяється щохвилини...
На осінньому небі- свято.
- Стиглі ягоди горобини.

2004р.

«Поезія – це пережиток», -
читаєш на чужій сторінці.

Пережиток минулого,
пережиток пам’яті,
пережиток несказаних слів,
що осіли, мов накип, на наших зв’язках,
дотиків, що зупинилися за міліметр
від чиєїсь шкіри;

пережиток сонячних днів похмурого літа,
каламутних хвиль річкової води,
плутаних запахів, схожих на сіно у жмені,
диких суниць у траві з чебрецями,
криниць, у яких ми лишили
назавжди свої голоси;

пережиток вижатого і вжитого,
перешитого і пережованого,
захованого, наче пожитки
у власній кімнаті;

кімнаті, яку ти приводиш
без упину, весь час до ладу:
складаєш речі у строфи,
перев’язуєш нитками рим,
скріпляєш мотузками верлібрів,
аби потім, за багато років,
коли не лишиться найменшої голки,
за яку би чіплялося око,
встати і вийти
з кімнати.

Вони ішли
Виром весни
Вони боролись за своє
Вони несли
Весняні сни
Всім в кого рідним серце б’є

Віра своя
... Вона свята
Велич і мудрість у ній спить
Волі вікна
Видом життя
Відкриймо хай край не терпить.

Я бачив читача якого з глини
Зліпив як забавку веселий Бог.
Він книгу глиняну шматком тростини
Писав натхненно мов пророк –
Що все намарно, все минає всує,
Що вічна лиш матерія, а Дух
Лиш спалах вогнику, якого не існує
І серед цих страждань-розрух
Життя лише судома і помилка гри
Якою бавляться нелюдяні закони
Світобудови… І першооснови три
Вода, вогонь і твердь – три забобони
Що наше тимчасово-помилкове «я»
Відбитком залишають у намулі
Потоку небуття.
Філософе! Клинопис лихоліть
Тримає у руках юнак –
Дивується, що в мороці століть
Його думок вчорашніх знак
Якийсь чудний і бородатий троглодит
Накреслив. І між ними смерті
На п’ять безодень – тисяч літ.
І думає про сенс цієї круговерті,
Що прахом стане тіло і трава.
А Бог сміється, дивиться виставу
І теж щось пише – бавиться в слова.

Патріарх гомінкої церкви джмелів
Такий же самотній як чорний лелека,
Що прилітає щороку до мого села
Мовчазного і тихого, як сухий колодязь.
У кожному селі білі як сніг лелеки
Плетуть століттями з вербового хмизу
Свої псалми кучерявих гнізд
Тільки в моєму селі – чорні
Прилітають гніздитися
І то не на стріхах,
А на холодних коминах, димарях дідизни.
Може тому, що бджоли
Єдині хто править службу
Під куполом кинутої церкви,
Що волає зламаними хрестами
До посліплого неба.
Чи може тому, що на цвинтар
Давно ніхто не приходить
І не зазирає в обличчя сумних квітів
Крім сови та прочанина одуда.
А може просто тому,
Що в моєму селі
Давно всі померли:
Бо синьоокі зайди -
Вовкулаки вдягнені в шкіру
Яничари з червоним знаком
Відібрали в людей хліб…

Мчить велосипедист...
Йде красуня в наймоднішім строї...
Молодиця схилилась на плече чоловіка...
Малятко сп’ялося на ніжки...
Подивись,
Усміхнись,
Махни рукою,
Зашарійсь...
...Неповними будуть
Сила,
Краса,
Найцнотливіші наші бажання,
Коли байдужно їх обійти.

о Господи як я люблю оцих людей
що ждуть мене як сонечко на поміч
вогні живильних душ і мудрища ідей
пливуть по них хоч ще не переможці

дівчат які заварять з білих лілій чай
для мене щоб живила й не хворіла
і будуть рухать плетиво повчань
мого терпіння на краєчку дива

що між дзвінків анкетами слізьми
мою улюблену висаджують монстеру
що мчать на поміч в люті холоди
й словами брів ростять траву зелену

цих мужніх хлопців
ні
чоловіків
що мерзнуть й коло скромної машини
родин годують і ростуть в струмки
в малих долоньках що уміють гримать

не шкодувавши й крапельки кровин
коли зимі гемоглобіну й тиші бракло
знов досвід мій ховають до кори
кора міцніє і плоди надбань вже маки

хіба ж мені хвороба та страшна?
коли у них у всіх мов ранки добрі душі
і я одужую від гомінких пташат
у пелені життя несу їм мрії мушель

о Господи як я люблю оцих людей
що ждуть мене як сонечко на поміч
вогні живильних душ і мудрища ідей
вони ідуть
їх віра переможець

Напад раптовий цей вітер, майже злочин.
Рвучко і сліпо шматує, вогнем пече.
Гнізда високі зойкнули чорним клоччям,
Хмари бліді вдавились дрібним дощем.
Фуга, важка, органна, пробігла дахом,
Борсалась гілка на шибці, порив – і все.
Тільки афіша стала великим птахом –
Вітрові вісті завулочками несе.
2013

ПРИСВЯТА ПІСНІ
Триптих

1
Без доброї пісні
Долю не збудуєш,
Тим більше,
Коли в кишенях порожньо.
Душу зруйнуєш
І життя змарнуєш,
І стане тобі гіркою земля,
Земля,
Яку здалеку і зблизька
Прилетіла знищувати
Зажерлива тля…

А пісня наша –
Велеса колиска,
Така ж бо,
Як і родима земля.

2
Після війни
Не були у нас хати,
А зате була
У нас пісня.

Не було у нас
Сорочок,
Але була
Пісня,
З якої починалися
Всі дороги,
Битви та перемоги.

3
Наша пісня – як стяг:
Її можна прострелити,
Вона може й упасти,
Але тільки на мить…
тільки на мить,
на єдиний,
Бо підхоплять її
Нескорені вуста,
Яких більше,
ніж зірок у небі,
краплин у Нарочі,
листя в дібровах, –
Підхоплять
І понесуть її
В Завтрашній день!
2003

1
До Назаровича в гості
Приїздили ми з Чернявським**.
У Назаровича – прості
Пригощання-закуски,
Ані вимушених тостів,
Ні погроз чужим, ненаським,
І душа не надривалась,
І не бились тарілки…

Все було тут небувало
Дружелюбно й полюбовно,
Кожен мав священне право
Говорити, що хотів,
І вино не вибувало,
І було в кишенях повно,
І ні вліво, і ні вправо
Віз думок не гуркотів.

Ми по Сватовім блукали –
України тут шукали,
І знаходили, і знали,
Що на всіх вона – одна.
Нас не лиш пісні єднали –
Ми серцями вболівали
За народ, за рідну мову,
Що лунає, мов струна…


За Вкраїну ж – біль постійний.
… Нині кожен самостійний,
Кожен третій незалежний.
А вони в землі лежать:
І Чернявський, і Щепенко,
Й гурт поетів самосійний*** –
Колоситься їхня нива,
А кому ж ту ниву жать?!


Я по Сватовім блукаю –
Їх оплакую, і лаю
Недорікувату владу
На пракиївських горбах:
"Ти – не сієш,
Ти – не сяєш,
Не достойна ти врожаю,
Що пророчими думками
Наших речників пропах!".

До Назаровича в гості –
Пожуритись на могилі,
Чи душею оновитись,
Треба кожному прийти,
Хто любив його, хто й нині
Почувається на силі
Підхопити його Пісню,
Його Слово понести!


2
При Щепенку ,
Мов при дереві прищепи,
Як до стовбура приживлені приростки,
Літоб’єднанці родили щедро
(Ще б пак!),
Хоч насправді це було не дуже й просто.
Він опікувався їхнім творчим ростом,
Бож не був ніколи в справі цій
Прокрустом,
Бож у світ прийшов господарем –
Не гостем –
А господарю ж найкраще,
Коли – густо.
І цвіли оті галузки,
Щоб гілками
Загойдатися колись,
Заплодоносить
Повносило…
Не забулось це з роками –
Сад поезії пісенно стоголосить
В слобожанському краю,
Скраєчку раю,
Там, де Сватове, де пам’ять не вмирає,
Там, куди я, мов додому, приїжджаю
І снаги в саду Щепенка набираю.


3
Прищеплював любов до України,
Присватував до мови земляків,
Навчав їх шанувати рідні стіни
Домівки, що дісталась від батьків.

Непримиренний ворог шовінізму,
Навколо себе спільників єднав
І наволоч ненавидіти різну
Високочесним словом заклинав.

Він був складним
І одночасно простим,
Для мене ж був товаришем завжди,
І я бував у нього частим гостем,
І, мов ровесник, рядом з ним ходив
По цій землі,
Де чи весна, чи осінь,
Так дихалося легко поруч з ним…
У нього вчився і Володя Просін,
Тому і став державником таким!

Ми згадуємо часто вас, Миколо
Назаровичу, – пухом вам земля
Вкраїнна, та, що розляглась навколо
І нас на добре все благословля.


2003

Люблю пройтись ідеями у скроні,
Через мости свідомості – до мрій.
Люблю знайти, запилений у скрині,
Складних шарад розгаданий вже стрій.

Люблю пройтись з ідеями у скроні,
Через міста, заїжджені до дір.
Люблю знайти, протоптані у долі,
Стежки думок, прокладені до зір.

Люблю життя, записане у прозі,
Дзвінке, юрке, заштовхане – до сліз.
Люблю світи, застигнуті у фазі
Твердих ідей, закутаних в ескіз.

Оббиті пороги
лякають дороги.
Оббиті пороги
чужі до доріг.
І наче (бо люди ж)
уже переступиш...
Уже переступиш
наступний поріг.

Під владою звичок
присядеш на стільчик.
Тривожиться стільчик
не знати чого.
Оббиті пороги
міцніші за охи.
Оббиті пороги
болять. От і до.


18.02.2013

Я у тому човні,

Що спинився у чорному небі,

Звідки падає сніг, та нічого не видно звідсіль.

За лаштунками хмар

Ніч знаходить загублений гребінь,

І чіпляє його, і навколо розтрушує сіль.

Охололи думки.

Розкололися всі ноосфери.

Тільки вічність і я, а між нами – блукаючий нерв.

Те старезне весло

Не верне мій затоплений берег.

От і ти не вертай молитвами своїми мене.
2013

Так, малюку, дивує нас життя:
брунькує дні, а там – і рік за роком…
Учора ти ще звався немовлям,
а нині утішаєш першокроком.


Чи буде він найлегшим на шляху,
який пройдеш комонно, а чи пішо?
А мо’ душа займеться від страху? —
він перший, отже, і найважливіший!

А скільки їх чекає ще в путі,
де не одна чатує осторога? —
Як важко би не склалося в житті —
торуй сміліш, малий, свою дорогу.

Хай жоден крок не стане тягарем,
хай у ході ти відчуваєш крила,
й не від страху — від захвату лише —
душа б твоя у поступі тремтіла…

2010 (2013)

Коли щодня я прагну тільки миру,
Заручників я би віддав за нього,
Вона виносить войовничий вирок,
І бій нещадний виникає з того.
Не мають розум з милосердям змоги
Примусити її, щоб відпочинок
Мені дала й зняла свою облогу,
З мого життя, яка трива невпинно.
Щоб гнів її уйняти на хвилину,
Віддав би їй життя своє нікчемне,
Вона ж не хоче, щоби я загинув,
Примусить жити у стражданнях щемних.
Війна мине і біль затихне кожний.
Cпинити ж мій – молитва неспроможна.

«МАНЕКЕНИ»

Цілком не з глини, а з піни,
Що хвиля намила річна ця,
«Манекени» не згинуть –
Порода, скажу вам, не цяця.

Хутко як передягнуться –
О, в їхнім таланті сила!
Як дідьки, вони засміються,
Аби їм за це заплатили.
2003

Лютий липню брат, звичайно.
Липи в сніг липкий погрузли.
Цвіту плавають медузи
В чашці липового чаю.

Лікувального напою
Увіллю в єство замерзле,
Піде тілом літа пензель
Підпомогою швидкою.

Забринять рої бджолині,
Днів пахких заграє лютня…
У медовім чаї лютий,
Наче липень в небі синім.

18.02.13

Придніпров’я моє, ти у серці моїм –
Люба, мила моя сторононька,
Полюбила твої і Кільчень, і гаї,
Як родину свою любить донька.

Закохалася в степ і величний
Дніпро,
І у кручі високі дніпрові,
І акації цвіт, і Самари розлив,
І тумани молочні ранкові.

Степова Україно, багатий мій
краю,
В Бога сили прошу я для тебе,
Щоб врунився і цвів, був важким
від хлібів,
Я прошу тобі щедрого неба.

Щоб під небом високим, краю
любий ти мій,
Душі славні росли і високі,
І на нашій козацькій, хоробрій
землі –
Панували добро, мир і спокій.


04.07.2012р. Надія Таршин

Розбудили. Іду по цукерку я
У столицю столиць -- Цукрополь.
Це… це між клубом сільським і церквою
На алеї беріз і тополь….
Там, де татко впіймав вперше з куривом
Поміж блудом і святостю сліз
Я - не янгол… я… і не дурень я!
По природі самотником скрізь…
Горизонти і сови, і яструби
Всі зачинщики умо-видінь
Мої друзі обмежені в доступі
А можливо дізнатися лінь...

Хай кадастри… і махлі комп'ютера
І самотність, розріджена в пил --
Я один на китайському скутері
По причині: підсилити тил

Розбудили… без сорому й совісти

вірш видалено

Привіт, учителю,
пишу листи,
які не надсилатиму,
бо ті хиткі мости
не будувати нам
із слів пустих
і поглядів холодних.

Ти знаєш, Майстре мій,
ті виплакані ночі
я не мінятиму,
на твої ненависті й гнів,
що випромінювали очі.

Ти чуєш, зоре,
тепер я, ніби ти,
вирізую найближчим горе
із своїх речень,
вчинків і ходів.

Ти знаєш, любий,
мені усе іще болить,
та то фантомні болі,
так ніби в серці
щось горить,
так ніби на душі мозОлі
від цих потішних поривань
постійно щось міняти.

Ти чуєш, милий,
тебе знаходжу часто
між стрІчок там, у книгах,
серед чужих очей,
в дощах і у відлигах,
серед старих пісень
із нотами впереміш.

Ти знаєш...
...Думки усі звернулися
в клубок.
Ти там...
Вдягайся тепло,
кури поменше
цигарок.
Всього лиш на всього,
Ти бережи себе.

18.02.13

СОНЕТ

Пісня – душа народу.
Ригор Ширма

По нашій пісні «томагавки» б’ють –
Рок-музики диявольська навала.
Тій пісні, що нас вічно рятувала,
Отямитись чужинці не дають,

Бо знають – дорога вона мені,
Як знак землі, краси людської й хліба,
Душа народу під небесним німбом
У пору заповітну навесні!

Ах, вони добре знають мій народ, –
Його не скрушить смута і негода,
Не розіб’є, як лід, у час незгод –

Лиха і геть розлючена свобода.
Як пісню заберете ви в народу,
Тоді навік покориться народ.
2001

Мій день народження – це ти,
квітучої сакури мотив,
шепочеш опівночі ім’я...
Твій день народження – це я.

Щаслива з минулим на плечах,
сльозами та сотнею турбот,
палав би вогонь в твоїх очах –
відмовлюсь від слави й позолот.

Твоє народження – це я,
далека, бáжана зоря,
нарізно з'єднанні світи,
моє народження – це ти.

10.02.2013

гаплик (ппць)

До станції автозаправки

у святому Содомі, у гламурній Гоморрі, -
у марному Монте Карло,

крізь вечірній морок, діамантовий порох
темна й зухвало гарна

прибилась бунтарка з гіркими очима,
прогорклим волоссям, вустами і пальцями,
а за плечима

у чорнім футлярі,
ніби хреста, тягне гітару.

Її видно крізь вікна машин,
крізь келихи з винами, скло окулярів.

А подорожня чужинка
кИдає долар дзвінко
і непоспіхом
із порожнім поглядом
тихо зникає за брудними дверима
задушливої душової кімнати.

І хто зможе тоді вгадати?
З гітарою це сірооке диво,
можливо, стоїть під холодною зливою
так, як була, не скидаючи одягу.

Не відчуває холоду.
Не пам'ятає себе саму.
Тільки бажає змити
до судоми гидку гіркоту

зі свого волосся, зі струн гітари,
спогаду, погляду, голосу,
змити діамантовий порох,
що блищить на гірких вустах.

Щоб забути. І стати водою.
Згадати. І стати поруч
із тим, ЩО називала собою.

І ніколи, більше ніколи
не дивитись на світ
крізь гірке скло

машин, келехів та окулярів.

Ми кров"ю підіймались y стеблі
земного віку, в пуп"янь підпливали,
що лавою двигтіла. Сонць овали
вилонювали світло в тінь. Зі слів
летючу зaлишали ненькам вість:
" Все буде добре...не хвилюйся...мушу,
а як інакше тлінь оцю ізрушу..?" -
і відлітали на граніти міст,
на плеса розбунтареного дня,
начільне кільцювали " голодую"-
і в тім була та сила, що не всує
зернилася у борозну... Куняв
у страсі приколіненo народ,
а вітроюнь іржі зривала ланци,
родило яре сонце віру вранці -
для душ маяк- життя компасовод.
І ми росли на дріжджах одчайних
пісень повстанських- внуки дисидентів.
Човнярили у генах незатерті
надії- ми наслухували їх.
Озграєні у фратрії покров,
ми змову в закапелку вулиць гріли,
для горну площ нарощували сили
і вкоськаний ятрили рани шов.
у Бандерштаті огняних левІв
ми так жили, як затінь жить не вміє...
на Слово й каву пробігцем до Ґії...
вхрипали на струні...і хтось посмів
підняти прапор Волі з кушпели
і до граніту одточити крила...
по вервичці життя сурма сурмила...
Ми- дихали, боролись! Ми - були!

Шiраш

У незнáні ольдáли* шляхiв
Линуть шíрашу* туги далекі.
У життя фантастичних країв
Відлетіли поважно лелеки...

Надзвичайність містична гріхів
Легковажно роками не стерта.
Крізь замети нещадних віків —
Недбайлива пожовклість портрета.

В мерехтінні небесних світил
Розчинилася долі присутність,
А на згадку лишився пробіл —
Жарти пам’яті — хитра підступність.

Зорювáвши*, безтямно забрiв
Я в тенети паральського* сяйва —
В невідкупність ганебну боргів —
І молитва в безвиході зайва!

Загубилася воля в снігах —
У шаленстві кривавого виру.
Світла мрія в минулих віках,
А в обителі ópдоґа* — миро.

коли її бачитимеш - вчитимешся забувати,
віддавати свою пам'ять, мов програну у війні,
це неначе здаватися завойовнику-азіату,
який іноді оживає у ній

коли вчитимешся напуватися її киснем,
опинятися за межею тяжіння й інерції,
коли рукою, до тіла її притиснутою,
перейматимеш стукіт її серця

будеш бачити, як здіймаються хвилі в її волоссі,
як небо за вікном збирається із дощами,
як починається тремтіння простору,
обмеженого тілами й речами

коли знатимеш усі її шкідливі звички,
коли відчуватимеш, що їй має снитись,
тоді час, що осідає на руках і обличчі,
спробує зупинитись

Сваволя слів. Спустошеність чола.
Сто тисяч сонць в пекельнім чреві зірки,
що стала богом для трави і квітки.
І догорає в попелі добра...


Святенність сліз. Солений смак морів
між прісноводдям обмілілих русел ...
І чорна мітка в білих крилах бусел
як знак амбітних вічністю верхів.


Спокута дня. Спасенна чаром ніч
для тих відважних що живуть на віру.
Якщо вже сонце нами відболіло,
душа грипує, як звичайна річ.


Сановний крок. Сердешність суєти
у велелюдді великодних прощень.
Закоренілість неприродних зрощень.
Плач Ярославни. Присмак марноти.


Скажений ритм. Сирітство починань.
І ненаситні чорним – чорні діри.
Хто був Аскольд?! І хто назвався Діром,
що прирекли цю землю в край вигнань.


Спіраль буття. Симптоматичний страх
в дражливих темах літописних свідчень.
Голодна тінь... І сто раз клятий відчай
по бездоріжжю з греків... до варяг.

Ось і ще один день відгорів...
Чи була я у ньому присутня?! –
Хоч як оклик, сльоза. А чи лютня,
що відбулася подивом брів.


Жовтий клен! Жовтий клен за вікном.
А в вікні – клаптик синього неба.
Може більшого й справді не треба,
щоб прикритись високим чолом.


Теплота нетривких кольорів...
О безпечна людська невгамовність!
За життя феєричну коштовність
нас позбавлено райських садів.


Босий слід – на холодну бруківку!
Як не як, а за всяким гріхом
неодмінно шукатимуть жінку.
І таку, щоб як кров з молоком.


Мені б випити меду за край!
І устами, що зроду солодкі,
з непідробним лицем ідіотки
докричатись десь далі, ніж рай.


Але там – ні зими, ні весни...
Навіть осінь позбавлена шансу!
Чорний безмір і тінь декадансу,
якщо землю побачиш згори.


Шпиль за шпилем торка до небес!
Я іду по осінньому місті
і стараюсь (так вчили софісти),
щоб ніхто не помітив мій хрест.


Ось іще один день відгорів...
Чи була я у ньому присутня?!
Хоч як мить зі світлин незабутніх,
коли Ви закохались у Львів...

В шаленстві днів осіннього прибою
хтось йде на гору, хтось іде з гори –
обняти літо тінню золотою
і стати… королевою зими.



Просякла буднем сцена протиріч.
Час повертає в сутінь найпростіших.
Створивши жінку, Бог створив і вірш.
І Слово-тіло стало зовсім і н ш и м.



Душа і тіло… Тіло і душа –
розкішні грані зрілого барокко.
Знічев’я розкодована Краса
на плоть і кров. На звабу і на докір.



То що ж тепер відкрилося згори –
тотальний простір! Може це віддяка
за жменьку віршів по краях золи,
де стигне сонце гаварецьких глеків.



Тотальний простір – широта світів!
Межа вершин, подоланих до часу
у марафоні втеч від власних снів,
що збились з ритму віденського вальсу.








Навіщо бігла і навіщо йшла,
обійми тіні не такі й гарячі…
Я з тих, що не зрікалися Христа –
як все – то все! І хрест, і рай, і… мачо.



Тотальний простір! Хай звучить орган!
Розмитий обрій – ще не порожнеча.
Якби ж це знала Чіо-Чіо-Сан,
кохання стало б явищем безпечним.



Сніги навколо – крижані сніги…
І слово-тіло ефемерних грацій.
Гаптує осінь золоті сліди,
геть оголивши колючки акацій.



О незбагненна пристрасть королев –
тотальний простір проростає в мене!
Не зрадив пані скам’янілий лев.
І спраглий досі голос Джо Дассена.

Кажуть, що ми заблукали
десь поміж літом і снами.
Не догорівши зірками,
заполонили вокзали…

Зваблені відблиском сцени,
потай гоїли рани. –
Танго відбулося нами
вздовж циркової арени!

Шалом готичних ліній!
Шармом хмільної плоті! –
Всім, що належить бідноті,
в царстві строкатих тіней.

Кажуть, що ми заблукали
десь поміж днем і ніччю.
Думаючи про вічне,
кожної миті вмирали…

Не розмикаючи руки,
очі спивали очі. –
Більшого, мабуть, не схочу
тут на арені розлуки.

Хай аплодує нам осінь
росами на павутинні!
Танго танцюють сильні.
Інші – ще моляться досі.

Знову цвітуть хризантеми…
Звір десь бряжчить ланцюгами.
Ті, що назвались богами,
вже не запитують: де ми?