Я сьогодні стомлений до краю,
Чахну байдаком на мілині.
Хоч би трохи радості мені,
Та хмарини сонця не віщають.

Запанують ще хороші дні,
Схожі до щасливих митей раю!
Я тому кріплюсь, бо добре знаю,
Що минають намисли сумні.

Як морозні каверзи старої
Березоль проталиною гоїть,
І пускає вниз її майно

Цівками бурхливого підйому,
І не в силі це змінить нікому,
Так мені ожити знов дано!

11.03.13

Весна приходила до Зимоньки на каву.
Тепер Зима у неї загостила.
І каже: « Подруго, ти вибачай ласкаво,
але кудись іти мені несила:

оце щодення, розподілене рутинно,
це чітко парцельоване дозвілля,
а хочеться, і край, аби пощохвилинно
душі та тілу - зоряне весілля!..»

« Ти ж бачила, Зимо, - лелеки прилетіли,
на поклик серця, ув оселі рідні,
а надовкола ще – усе холодне, біле…
- Тепла, - благають, - сонця! – пта́хи бідні.

Іди у ті краї, де діти просять снігу,
де втомлені від спеки та посухи,
на хвильку їх потіш у звичнім життєбігу
духмяним чаєм… одягни в кожухи…»

Затісно в цім бутті? Та на його палітрі -
є місце всім: і для зими з весною,
для літа й осені… На зустрічі та квіти,
на усмішки, цілунки... Защільною

тканина часу є? Усім його замало?
І хтось когось постійно здоганя?…
Зима пішла... пора!.. Прощатися не стала…
Бо ж не спинити після ночі дня…

2008 (2013)

-Ну що, натішились весною?
То тіштесь далі — все дарма:
покепкували наді мною,
але забули: я — Зима!

Ви сподівалися — за обрій
мене відправили на рік? -
Та довела вам я сьогодні,
хто править бал о цій порі.

І не сподобалось вам, може,
що я білію у віршах?
Але мовчать мені негоже —
у силі дати відкоша!

всі кораблі зими стишують позивні
їхні далекий порт кайлом збиває верші
щогли підуть на дно виліпляться на дні
перші весняні сни потім фіалки перші

вилицями штормить репається губа
триборознистий мол чайкою б’ється в небо
час тобі в море йти поки не порубав
дерево забуття вирізане із сепій

Вже зима із весною шепочуться,
Перестрівшись удвох на межі.
Зайчик сонячний ніжно лоскочеться -
Хоче взнати секрети чужі.
Зачекай-но, допитливий зайчику,
Ще твоя не наспіла пора.
Онде, бачиш, як свариться пальчиком
Юній феї цариця стара.
Щойно весело разом сміялися,
Наче подруги справжні були.
Та зненацька вітри розгулялися
І снігами шляхи замели.
Та весна тих снігів не злякалася -
Мала змалечку вдачу тверду!
Вона йшла по снігу й посміхалася
І ніхто не спиняв їй ходу.
Бо несила зимі пересилити
Ту, що землю збудила від сну.
Люба весно, яка ж бо красива ти,
Навіть в пору зими навісну!
2013р.

Принцип макітри він показовий,
Владою нашою взятий в основу:
Сьогодні внизу ти у маслі купаєшся,
І ситим життям пихато втішаєшся.
Господар макітру трясе помаленьку
Уже і доверху допхався хутенько –
Усе ще у маслі, боками вилискуєш,
Вдоволено-радо, щасливо попискуєш.
Внизу було добре, і тут підходяще –
Лежиш, грієш боки під сонцем, ледащо.
Якщо не з’їдять, у тебе шанс знову,
Осісти у масляну, жирну основу.
Коли у макітрі – там тепло і сито,
Не те що за нею все вітром підбито,
От тільки б господар трусив обережно,
Щоб бути у маслі, в макітрі безмежно...

9.03.2013р. Надія Таршин

Несуть, Тарасе , тобі квіти -
Мужі від влади - брехуни.
І як від них тебе звільнити?
Хоч звідти, ти їх зупини.

Вони ненавидять тебе –
Співця великого народу,
І твоє слово, як багнет,
І ревне прагнення свободи.

І мову, звичаї і пісню,
І твій окрадений народ –
Який живе уже найгірше –
Немає прав, та і свобод.

Цей фарс із квітами, вінками –
І на знедоленій землі-
Де жити важко сину, мамі,
Віками люди у петлі.

9.03.2013р. Надія Таршин

Черноморский рай, счастья ты мне дай
Волнами обними, но не обмани
Боль, тоску с души и сердца скорей прогони

Я пройду по берегу на окраине села
Море поздоровается, спросит как дела
Ох Море любимое, уже не так болит
Время раны заживляет, исцеляет
И любовь с новой силой горит...
Жоана Мадзестеш
2013

Жара. Літо. Голого тіла раж.
Жарі міра в чварі – міраж.
Жартів – у жарі міражу – вітраж.
Жарі віра – чудо, код у чарі – віраж.
Жару колишу – суху сушило! – кураж!
Жало, коні, коло – кіно, колаж.
Жага жере, дере – жага ж!
Жара жене мене – жара ж!
Жаго, на лови нам мани вола – нога ж!
Жаро, гра, чудасія – і саду чар: гора ж!
Жаліть? – Ні, лінь! – Тіла ж!
Жати журу щуру – жита ж!
Жабі хітон у ноті хіба ж?
Жадібним – цмин: біда ж!
Жара жалила, палила – жара ж!
Жара, город, дорога, раж.
Жара поманила – а линам опар аж!
Жара тоді – бо зараз обід – отара ж!
Жаро, чвалала поряд, яро палала вчора ж!
Жаро, серенади римами рида не ресора ж!
Жаго, роди меди, де ми – дорога ж!
Жадобо, вся омани вина – моя: свобода ж!
Жаро, в хаті лудженій і не жду літа – хвора ж!

Вітер часу, вітер Часу -
замітає знак слідів...
Я прощаю білу расу
і клену її вождів!

Скільки нас живе у щасті?
У добрі без ворогів?
Тож для чого стільки праці?
І для кого душ порив?

Маємо, що мати можем -
тож паскудство навзаєм!
У Прокруста наче з ложем
запозичено вдаєм...

Не вимірюй, як сам хочеш,
недомірків вихваля...
Надаремно зло пророчиш! -
Світло видно з віддаля!

Вітер часу все сховає,
все змете і замете...
Тіло темінь поховає,
а душа... десь проросте...

6 січня 2013 р. м. Львів

У нас немає вибору,
І нас
Не вибирають.
Доля визначає
Ту мить святу
І той урочний час,
Коли сам Бог нас на любов
Вінчає.
Але від нас залежить,
Певна річ,
Та суголосність
Почуття і духу,
Що всупереч
Мільйону протиріч
Веде нас,
Не порушуючи руху
І ритму всепланетного буття:
Падіння,
Злети,
Гріх
І покаяння,
І найсвятіше в світі почуття
Жертовного –
Від Господа –
Кохання!


1995

Землячки-своячки запалили свічки
І тому, і другому – згодиться…
Від ганьби-проклятьби
Утікають річки –
Залишається тільки водиця.
Все на світі – трава:
І думки, і слова,
І хрести на могилах,
І мова!
Відійшла татарва –
Підкотила "братва"
На багнетах-шаблях Примакова…
І не стало хрущів –
Кукурудзний Хрущов
Українську природу збентежив…
Цоб-цабе!
Для чогО?
А Бог знає…
А щоб
Застережно було. Обережно.
"Колядин, колядин! Я у батька один".
А хто ж батько?
А мати?
"А бозна…"
В чагарях – Чигирин,
В лободі – Лебедин.
І така любота мафіозна!
Несерйозно? Отож!
Легковажно? Хіба ж?
Пошукайте такого народу!
Все питаємо броду –
Який "антураж"! –
Біля броду питаємо броду…


2000

В палац, де мешкають король і рада,
Широкі сходи й двері проведуть.
У обшир, де крокують спраглі влади,
Два леви кам'яні покажуть путь.

Як на поріг, легенда каже, стане
Владика, що збудує царство Боже,
То рик левиний враз почує кожен;

Та поки за поріг іде незване
Бундючне панство, що для кривди гоже,
Мовчить каміння, лиш на левів схоже.


10.03.2013

Налилося жито в полі –
Спогад юних давніх днів.
Час людські розкидав долі
Поміж різних берегів.

Розійшлися, розбрелися,
Погубилися шляхи.
Тільки кличуть: «Повернися...» -
Призабуті береги.

І буває мимоволі
Нагорнуться почуття –
Відкидаємо ми ролі,
Надиктовані життям.

Повертаємось додому.
Хоч на днину в рідний край.
Бо лиш тут зникає втома,
Бо лиш тут таїться рай.

Жив маленький замазура
В місті, що на букву А.
Щоранкова процедура
Умивання – це був жах!

Замість того, щоб у ванну –
Нишком мультики вмикав.
Зуби чистив – ледь не плакав,
У дворі ловив лиш гав,

Потім падав у багнюку,
Біг до мами у сльозах…
При купанні також плакав,
Аж ридав сусідський дах!

«Замазура-замазура» –
Називала дітвора
Ну, а згодом і плаксієм..
Ображали не зі зла.

Тут хлоп’я із пересердя
Не пласкій я – Олексій!
Вигукнув – усі завмерли.
Сила, мужність з-попід вій.

Я вже хлопець немаленький,
Називайте на ім’я.
Годі вже мене дражнити
Акуратним буду я!

Коли літо відходить, його не пручáй —
Все у часі, у часі затиснено.
Оберемки із трав перев'януть на чай,
Шепіт лісу — на пустку безлистяну.

Розітерті на дріб'язок справ і стрічань,
Дні марніють, маліють, прозо́ріють.
Літні трави-зілля перев'януть на чай,
І на згарища — небо визо́ріле.

Все відходить, відходить в химерну імлу,
Втихомирений світ, голосú німі.
І дивлюсь я на літо, і віри не йму,
Що вмирає воно, і різьблéну труну
Забивають цвяхами осінніми.

І я згадав, що знову - чоловік,
а не лакей, не попихач, не бидло,
котрому, як метро, підземний жити вік -
на сонячне не заслужити світло.

Розумно все. І виправдано все.
Чи пелюшки, чи памперси - на вірність.
І я згадав, що іноді везе
за гідність дещо втратити покірність.

Тунель дрібниць і станції страхіть,
яким завжди є місце у розмовах.
І я згадав, що не хробак угідь
в травмованих до остраху оковах.

І я згадав... Згадав, що не винив
ні людям, ані матері, ні Богу.
А я на право жити заслужив.
І пам'ятаю про пересторогу.


10.03.2013

Під твоїми віями
Таємниць насіяно,
Під твоїми віями
Сонечка насміяно!

Сонечка ласкавого,
Сонечка привітного!
Скільки ще цікавого
Усього на світі є!

Люди усміхаються
Весняному сонечку.
І землі співається,
І землі так сонячно.

– Cпинайся на ніженьки, –
Шепочу я синові,
Заспіваєм пісеньку
Разом з Україною.

Пана пані
Не шанує,
Пана пані
Не цілує.

Каже пану:
– Нема сили.
Каже пану:
– Розлюбила.

Ще й сміється,
Ще й жартує,
Серце б’ється,
Пан ревнує.

Пан ревнує
Та ще й злиться –
Ризикує
Молодиця,

Знов підійде,
Приголубить,
Пане, вірте,
Пані любить.

Щастя пана
І біда,
Що ще пані
Молода.

Пагінців і бруньок обнова
Надихає іти вперед,
Та долоні мої – кленові,
Та осердя моє – старе.
Вабить простір і кличе місто -
Зеленіти довкруж пора,
Та коріння не зрушить з місця
І живиці не дасть кора.
Як потраплю у повінь світла,
То байдуже нове кільце -
Завесную на білім світі
Хоч однісіньким пагінцем.
2013

По горі-горі тужать небеса,
через небеса голуби летять.
Хмари-пастухи вийшли понад Сян
з душами імли з ликами латать.

По горі-горі пнеться чорний дим,
трави не ростуть, лиш полин сухий.
З того боку Сян згаснув молодим,
з цього боку Сян поле реп'яхи.

З-під землистого покрову,
там де сонце прало білля,
покотились тіні ровом,
сокорили, ґелґотіли.

І засіялися дрібно
берегами сонценята:
«Де ти, матінонько рідна?
Тісно в мачушиній хаті»

В безпощадні буревії,
В холоднючі злі завії
Заблукало зайченя,
Бродить лісом навмання.
До кісток мороз проймає,
А батьків ніде немає.
Заморилося малятко:
– Де ти, мамо? Де ти, татку?
В лісі вітер грізно свище,
Що здається, то вовчище
Розтулив страшнючу пащу...
І вважай, що ти пропащий.

12-13 лютого 2013 року

Скільки дій незрозумілих
Між нами кружляє
Скільки то правд неправдивих
Весь час спокушає

Ми це бачимо все таки
Липнемо до бруду
І ідемо в зад як раки
Не в перед як люди

Всі з заходу йдуть на захід
Нас сумнів вбиває
Брат з півночі весь час страхи
До нас посилає

То трубу з газом прикрутить
Брат що не є братом
Бо не хоче він почути
Що йдемо до НАТО

А так хочеться щоб в себе
Вже бути собою
І під своїм чистим небом
Не було вже гною
u5/321

Солодка зрада з присмаком дощу,
Заполонила серце стомлене коханням.
Воно, охоплене бажанням,
Напитися не може досхочу.

В чужих обіймах в щасті потопаєш,
І кожна зустріч, наче в перший раз…
Розум думок палких не може подолати,
Вир почуттів підхоплює щораз.

Ти завжди поруч, та тебе немає.
Життя підказує – терпи, переболить.
Живу, терплю, переживаю, та все одно не відпускає,
Болить, Болить, Болить…



05.03.2013р.

До палацу, там де король і рада -
Широкі сходи і двері вхідні.
Біля входу, як повідує згадка
На варті леви стоять кам'яні.

Легенда каже, коли приступить справжній
Король - творитель вічної держави,
Ті леви заричать у суголоссі;

І владарі нові нагору сходять,
Минають роки, світ все далі править.
Та леви кам'яні мовчать і досі.

2013

Вогонь
з кількох знесилених жаринок
не роздмухати
Дотліє мовчки, без жалю
І стане попелом гірким
пекуча пристрасть
Вітром
розлетиться
повнолунь
застигне
на льодинках сивих душ
солодким присмаком покори
розіп'ятої

У повені любові буде квітень
Стражденну пам'ять полосне
ножем із сліз
Так гаряче, так люто і безжально
навдмаш!
Вогнем
очей
Ти здатна полонити
пригорнути
Душі перлини
що до сонця здійнялись

Переситишся мною
диявол
звабою
дітища
вени
розплавиш
Хижо
підступно
жбурнеш
у хвилі пожеж
втішень
захмарних

Катарсис вогню!

Крижини байдужості-маски
святих злодіянь
в'язкість
століть
невігласів
тане
Отруєна кольором ряси
і ран
на тлі розіп'ятого
сонця...

Свідомість
в полоні
затьмарень
уява липка
заколисана пилом
безкрилих
янголів
дихає ним
розімліла
розпластана
птаха в агонії сил
розшматованих
Марить
весь час
що потоне
Облита вогнем
захлинеться

у бурях інтриг
замордовані
істини
за іконами
іскрить
гнів
ілюзорних дзеркал
і пазурі гострі
цілять у спини
згорблені
зліплені
з воску
лестощів

Хто я?

Віддатись екстазу
отрути
прагну
Мозок чортів
ганьбити
пірнати
до дна
у морок густий
насолод
потаємних!

розплата за то-

гвіздки не іржавіють
досі
й на лобі криваві
краплинки

** ** **

Переситишся мною-
втечеш
на цвинтар
пожежі
Віддаси
важкезному олові
втоми
Вітрами вологими
душу розпатлану

...сповідь сюжету
нескінчена...

Я крапку поставлю
сам!

Хто жити не зміг-

...зуміє

...померти

Ми – сало ласим,
Ми – сила лисим,
Ми – висі сивим,
Ми – раки карим,
Ми – шана нашим;
Ми волю ловим,
Ми лави валим,
Ми лапи палим,
Ми ноги гоним,
Ми чуму мучим,
Ми бучу чубим,
Ми дуба будим,
Ми липу пилим,
Ми рими мирим,
Ми раду дарим,
Ми лихо хилим,
Ми догу годим,
Ми дулі лудим,
Ми далі ладим,
Ми морги громим,
Ми сон уносим,
Ми борг угробим,
Ми сук укусим,
Ми лід уділим,
Ми ваб убавим,
Ми сім умісим,
Ми чотири точим.

Тобі «не можна не любити»,
А їй «не можна не цвісти»…
Роки горять як самоцвіти,
Але рокам не здався Ти.
Свою зневажену країну,
Оспівану свою любов
Возніс у вись небес орлину.
І серцем Ти не охолов.

Пливеш у пісні, мов на крилах,
Етером лине твій шансон,
Твоя ще свічка не згоріла,
Рука стискає мікрофон.
Ит, варте, брате,«наше діло» -
Не сумнівайся ні на мить!
Еге ж, інакше не боліло б,
Не закололо під грудьми!..
Крильми кермуєш ти уміло -
У многолітній шал весни!

09.03.2013

ще не цвіли ні вишні ні ясмин
у темноті під березневу мжичку
важкі й неквапні руки чоловічі
гітари лаштували до колін
на них жінки дивилися зі сну
і розтуливши стегна й простирадла
зривалися і падали надсадно
на шкарубку весняну цілину
лисича ніч просилася в петлю
і вовчий місяць не знаходив місця
вони сиділи широко й тернисто
холошами сягаючи калюж
чи то мовчали тихше німоти
чи то кричали голосніше ґвалту
і щось їм тяжко надимало пальта
і коротило начебто дроти
то безум був чи то небавний плин
омана чи найвідданіша віра
і хтозна вже –
гітари чи сокири
чоловіки тулили до колін

2013

Стань Тарасе, подивися -
Україна уже вільна.
Така, про яку ти мріяв.
Все тепер в її руках.
Не в Москві і не в Варшаві,
А в Києві, над Дніпром,
Наш народ у Божій славі
Дискутує над добром.
... Добро створять наші люди,
Якщо будуть з Богом йти.
Бог дасть силу, щоб щасливо
Жили в ній сестри й брати.
Стань Тарасе, подивися.
Наші діти ще сумні.
Хліба, щастя ось шукають
Не в себе, а в чужині.
Руйнували Україну
Сотні років не свої.
Щойно тепер піднімає
Президент з колін її.
Стань Тарасе, подивися
На сучасний Божій світ.
Особливо на Вкраїну,
Яка відкинула вже гніт.
Може ще не все як треба.
Всюди ще скрипить, болить...
Президент робить що може.
Нищили нас від століть.
Бог поможе подолати
Недоліки, яки є
В сім’ї, в хаті, в Україні,
Якщо полюбимо СВОЄ!
Стань Тарасе, подивися -
Знов читають "КОБЗАРЯ".
Ті, яким ти був байдужий -
Нині славлять твоє Я.
Славлять нашу Україну
Вітри правди, квіт весни.
Славлять Бога в вільній хаті
Наші доньки і сини.
Якщо тим шляхом ми підемо,
То Бог зцілить рідний край,
І поможе в мирний спосіб
Зберегти Творений рай.
16.04.2005р.

гаплик

Жалітися не маю права,
Хоч як би скрутно не було.
Спромігся стати на крило,
А побратим почав невдало:
По лікті руки відняло
І очі вибрало металом.

Служили дідьку чи вітчизні?
Та між засніжених висот
Потрапили до різних рот
І долі викресались різні.
Його була коротка пісня:
Атака – санітарний борт.

Чотири місяці – і все!
Спектакль завершено. Завіса!
Мої здобутки – сорок вісім,
А сенс? Чи був у тому сенс?
Бо у війни суворий ценз
І ненаситні закуліси.

Не терпить скривджена земля
Посіву з м’яса та металу:
Його на скелях розпластало
Немов безпомічне маля,
А я… як парком погуляв
І жодна куля не впіймала.


Ісламський вітер прорідив
Багнетів наші частоколи.
Солдат живий, але ніколи
Ніяких не побачить див
І не поп'є з долонь води,
Долаючи життєве поле.

Віддалених боїв заграви
Свавільна пам'ять не жене.
Вони спалили не мене -
Жалітися не маю права.
Вернувсь з руками - Богу слава,
Що не ускочив до тенет.

Колись було, пайок на марші
Ділили порівну на всіх,
Та ні очей, ні рук, ні ніг
Не дати - то не в силі нашій.
Він мав би те і долю кращу,
Якби я міг… Якби я міг!

8 березня 2013 року

Ви знаєте, як плачуть вікна? Як
По шибці зимній котяться донизу
Малі краплини, віднайшовши шлях
Крізь поволоку білувато-сизу?

Ви знаєте, як плаче жінка? Як
Сльоза, прийнявши розпачу потоки
Тріпочеться на віях, наче птах,
І падає на розпашілі щоки?

Ви знаєте, як мучиться сумна
Моя душа, закована у кригу?
Чекає сліз очищення вона...
А вікна... вікна плачуть на відлигу.

12-15.02.2013р.

…За роками, що йдуть перехожо,
те, що йде собі, йде собі, йде..,
що ж ти, татку, мене розтривожив
в переддення весни, в переддень…

Просто вийшов, як є, на дорогу,
і пішов аж за сонце й за сніг,
розбудивши вселенську тривогу
і спаливши мене у мені.

Знов чекаємо весня і літня –
так було у нас завжди в сім’ї…
Ти ж спішив, не діждав навіть квіту,
і тепер твої справи – мої…

Знав би, татку, як важко без тебе.
Мама – хвора, твій син - у світах…
А мені ж бо все чується в небі,
як журливо вертається птах…

Що ж ти, татку…та я ж і не встежу
за отим, що не встиг, бо – сама…
Я ще й досі шукаю ту стежку,
ту, якою пішов і… нема.

Все вже пробачено, вже перебуто,
Друзі лишаються, та вже не ті.
Люди по людях – усе що набуто
А я лиш прошу годинник не йти.

А я лиш долю прохаю спинитись,
Вибити хочу для себе тайм-аут.
Так щоби серцю вже більше не битись
Я вже щодень убачаю фінал.

Дух серед темряви. Дайте ракету!
Ну запаліть же сигнальні вогні!
Сонце і місяць лишили планету,
Я загубився у власній пітьмі.

Темрява в серці, сяйво на зовні,
Так і живу в дисбалансі буття,
Всіх моїх дій результати потворні,
Хоч їхні наміри повні добра

День перервав своє існування,
Світло застигло на півшляху.
Більше не цілий – розшарування,
Ніч потопила все в власнім соку.

Сенс у житті заховався у правім,
А його барви – в другім рукаві
Я із життя свого йтиму яскраво
Хоч і не знатиму точно куди

Любов придумали людські серця,
Бо важко все життя самотньо битись.
В любові зрощена душа людська
Вона колодязь, звідки не напитись.

Тобі в житті з коханням йти вперед,
Кохання – твій супутник вічний.
Десь ти впав, а десь відчуєш злет,
Воно з тобою, байдуже який ти.

Кохання – з світла покриття
Воно є пилом, ніжним й таємничим.
Кохаю світ, люблю чиєсь дитя,
Кохання зцілює, хоч часом і калічить

Бідний, може цар поміж людей,
Цей "пил" в повітрі, наче кисень.
Як кисень, потрапляє до грудей,
Без кисню - вмрем, легені дишуть

Кохання! Скільки в нім добра,
А скільки щастя! Краще не лічити.
Проте й у нього зла є сторона,
З усього судячи, то я – її хранитель.

Буку – руку б,
Басу – вуса б,
Баку – лука б,
Буму – думу б,
Бурі – ліру б,
Бучі – січу б,
Буту – руту б,
Банку – сукна б,
Борту – хутро б,
Буклі – білку б,
Букві – цівку б,
Буксам – маску б,
Бусам – масу б,
Барду – мудра б,
Банді – гідна б,
Бузі – візу б,
Бурді – гідру б,
Барді – відра б,
Будові – воду б,
Букету – теку б,
Бутону – ноту б,
Баронету – тенора б,
Бузу – тузу б,
Білет – стелі б,
Білок – школі б,
Бісер – пресі б,
Бітум – муті б,
Біса – расі б,
Буси – лису б,
Бур’ян – яру б,
Бюро – морю б,
Булаву – валу б,
Бутля – в Ялту б,
Бугор – рогу б,
Буліт – тілу б,
Біде – леді б,
Біду – буді б,
Буду – суду б,
Буру – щуру б;
Бузок – у козуб,
Бідаку – кадіб.

***
Поезія – мого життя первопис,
У сонячних і в росяних синкопах.
А в юності я часто прошкував
До любих муз – безлюдним чорнотропом.

Теплий ранок, мов той панок
В рідний Улюч завітав.
Сів над Сяном. Сів над Сяном...
Слухав, про що той співав.
Улюч. Улюч. Рідний Улюч...
Чи ти чуєш, що я чую?...
Сян хоче нам всім сказати,
Про що шепчуть камінці.
Він не втратив, він не втратив!
Все спить в його пам’яті.
Він це знає. Я це знаю.
Тому, бачите, вертаю
В рідний Улюч, тут над Сян...
І хоч всюди, глянь, бур’ян,
І хащі, і сосни дикі...
Я вертаю, бо я хочу
Свої очі керувати
Тут, де наше улюцке.
Тут, де колись мої тато,
Моя мама, бабця, дідо...
Я іду. Завжди я піду,
Щоб почути мовчання.
Щоб почути їхнє я.
І хоч воно заніміле
Я почую. Чути буду
Як колись тут наші люди
Свою незабуту силу
Лили, лили, лили, лили...
Нині дивлюсь на могили.
Там хрести є трираменні.
Є церковця на горі.
Час відходить, тільки пам’ять
Вписує десь у житті
Те, що треба пам’ятати.
Тому я хочу сказати
Про історію, яку знаю
І весь час ще їй довчаю.
А тих всіх, którzy
to kłamią
Я питаю, хоч мовчать,
Чому цю брехню вливають
Нашім людям, яки сплять?
Ні, прокльонів їм не шлю.
Я, як Бог навчав, кохаю
Ворогів і їм несу
Добре слово. Чуйте браття!
Чуйте голос з Підкарпаття!
Чуйте голос з над Сяну!
Пишіть в пам’ять слова мами.
Не ставаймо ворогами.
Будьмо, як колись братами.
Хай кожний любить своє
І добром хай серце б’є.
Вас привабило чуже,
Тому стали чужинцями...
Не пора писати драму
Коли час нове несе.
День за днем собі іде.
Сян пливе, хащ росте
А здичілий сад говорить...
Говорять мовчазні гори,
Що ми є! Що ми є!!!
Хоч далеко на заході
Кричимо на скільки сили
Що в нас істина віджила.
Лиш нам годі, лиш нам годі
Знаходити справедливість.
Ми все таки віримо,
Що Бог є, й вона десь є!
Тому бачите мене
Душа й серце тут несе...
Тут минулим час іде
І я так любо вертаю
В рідне село,
Яке так щиро кохаю.
Воно було й є моє!
u5/16

Танго над прірвою
Зімкнені очі.
Мить лише вирвана
В смерті потоці.

Крок уперед і назад знову крок.
Музика вітру диктує стрибок.
Ноги летять, наче виросли крила,
То вже під ними хитається брила.

Та твоя доля то вічний порив,
Знов пірует і з минулим розрив.
Вітер рве коси легкі за плечИма,
Світ закружляв тобі перед очИма.

Вже не страшний Мефістофеля сміх,
Фауст у тобі тепер переміг.
Танго твоє аж таке відчайдушне,
Смерть переможена впаде бездушна.

Танцем борися за промінь життя,
Сонячні мрії, тривог забуття.
З гуркотом в прірву покотиться камінь,
Сонце заходить уже за горАми.
2004

Хата, покрита соломою,
Вбрана в яскравий кармін, –
Бореться з часом і втомою
Силою глиняних стін.
В’їдливим шашелем точені,
Крокви обтрушують прах
І не радіють оточенню
З цегли, бетону і блях.
Ним безпощадно затінена,
Зморена, древня, свята, –
Пахне мені Україною
Хати гірка німота.
Духом весняним озорена
Хата, здалося на мить,
Як сиротина знедолена
У середмісті стоїть.
09.03.13

Бога із Храму вигнали.
Сказали: «У нас ремонт!»
Давні церковні вигини
зашиють у гіпс от-от.
«Буде таки красиво, -
смачно прицмокнув піп -
всі ті малюнки сиві,
все, що линяве – під
гіпсокартон. І крапка.
Цінності в них – на пшик!»
Свердлять у церкві зранку,
ходить якийсь мужик,
спеціаліст-монтажник
євроремонтних справ.
Він ні фуфла, ні лажі,
кажуть, іще не гнав...
Янголів б’є у груди,
лики святим розп’яв.
«Тут, - каже, - краще буде –
батюшка нам казав».
Поруч баби покірні
швидко сміття метуть –
вірили сильно, вірно,
били чолом…
А в путь
вийшов Господь самотньо.
Ще озирнувся раз…

В храмі ремонт сьогодні.
ХРАМУ нема у нас.

У цій поезії як в раї
Живе душа. І плине час
У вічність. Як і сам Тарас,
Чийого слова пам’ятаєм,
Не помирає серед нас.

І скільки б років не минуло,
Ще скільки промине віків,
Будемо чути вічний спів
Всього того, що з нами було
У звуках Кобзаревих слів.

До поки не погаснуть зорі
У серці вишнями цвітуть
Слова любові. Всюди чути
І соловейка пісню волі
І спів дівчат, що долю ждуть.

І досі жде вечерять мати.
Із діточками завше спить.
І досі хрущ в садку гудить...
Садок вишневий коло хати
Тарас зміг в душі посадить.

Тож всім поетам і піїтам,
Хто бавить Музи і Пегаси:
Учітеся віршів Тараса,
Щоб не позоритись над світом
Своїм дешевим лінгвоплясом.

«Агнці», хто українську мову
Призводить до бурчань чужих,
Згадайте, що «Добро, Єсть, Жизнь»!
«Людіє, Ази, Боже, Слово» -
Тарас вписав в рядках своїх.

2013р.

Розлито у небі каву -
Арабіку чи робусту -
В холодній зимовій тиші
Наосліп не розбереш.
Хіба-що на хвильку місяць
Запалить медову люстру
З далекого срібногір’я,
З його сивобрилих веж.
Розхлюпано каву чорну...
В горнятку хмільної ночі -
Мольфарчине ворожіння,
Засіяне по світах.
Аж поки не збризнуть сонцем
Світання небесні зодчі,
Темнітимуть кавні краплі
У янгола на вустах...
(4.03.13)

***
Пробач, я не вберіг твоїх садів,
Багато скрізь є хамових слідів.
Труджуся ревно я в твоєму храмі, –
Крешу вогонь юнацьких почуттів.

Круговерть життя… Сивіють роки…
Час пливе у мерехтінні днів…
Поринаю у безсмертні строфи,
у плетіння Кобзаревих слів.

Тут — криниця мудрості бездонна,
суть пророцтва, кинутого ним,
що колись діждемся Вашінгтона
зі законом праведним, новим.

Нас не сотні — міліони стали
владою затурканих рабів,
ми свою свободу захищали
від сатрапів, зайд і холуїв.

Всіх капралів, унтерів чванливих
зборища «фельдфебеля-царя»
ми змели в єдиному пориві —
за пророчим словом Кобзаря.

Заповіт — порвать свої кайдани —
ми, до честі, сповнили таки
і без краплі крові — на Майдані —
окропили волю на віки!

А Тобі – провіснику свободи
шани виплітаємо вінок —
Ти живеш у пам’яті народній
як Поет, Мислитель і Пророк!

Березень 2005

Єство моє безжально поглинає
Суєтність днів, і звершень, і діянь,
І плач до Бога звернених благань
Крізь товщу зла навряд чи долинає.
Шукаю істину в друкованому слові.
І шлях до неї, то є шлях страждання,
Як формула одвічного кохання
Є символом прабатьківської крові.
Сьогодні вбік рішуче відкладаю
Священних псалмів мудрість велемовну.
Мені "Кобзар" снагу дає духовну -
Від нього силою незмірною владаю.
За Божим промислом і за велінням долі
Прийшов Поет, що став для нас Пророком.
Він словом віщим, дужим та високим
Збудив огонь уярмленої волі.
Здалось на мент, що волю вже здобуто,
Що те ярмо розбите на друзки.
Та грішна думка тисне на мізки
Й тривогу будить, наче щось забуто...
Стоїть Пророк на знаменитій кручі,
Чоло нахмурив, голову схилив.
А може Бога він за нас молив,
Тому і думи з-під чола пекучі?

Коні крешуть копитами

Понад кронами голими

(Дощ їх митиме-битиме –

І обновляться кволими).

В шиях жили напнулися,

Острах – в оці вологому.

Під копитами – вулиці,

А над гривами – стогони.

Коні здиблені, шкіряться.

Їм би страх перевершити,

Але доля відміряна,

А недоля – за вершника.

І розчиняться. З хмарою

Подадуться за обрії

Коні стомлені маревом

З новиною недоброю.


2013