Кипит февраль на углях января,
заваривает в марта предвкушеньи
из солнца чай. Расплавилась земля.
И жарко спать, и просыпаться лень ей.

Лёд задышал, вдруг обнаружив ноздри.
Лучи щекочут губы берегам.
Скрипит зима, реке всё строит козни.
Но запах солнца проникает в храм

души реки. Он будоражит нервы.
И кажется – весной взорваться рад
храм ледяной… А на ладонях первый
сок марта – сердца вызревший гранат.

2011

Чи то Роза, чи то Клара
свято* вимріли у парі –
шанувати раз на рік
жіночок о цій порі.

Я собі міркую так
(у святАх я не мастак):
то не мудро, щоб довіку
раз у рік любити жінку.

А весною – й поготів –
не жалій чарівних слів,
свят якихось не чекай,
а - кохай, кохай, кохай!

28.02.2013

* 8-е Березня

Коли вже відстріляли всі Амури,
Коли розтанув лід у спраглім серці,
Весни тепло невпинно огортає,
Душа ж радіє сонцю і сміється.

Струмки дзюркочуть, миючи доріжки,
Із снігом сходить зимова печаль,
Пташки виспівують, насвистує і вітер,
З дерев знімаючи сонливості вуаль.

Життя навкруг вирує і рутинить,
Неначе рій емоцій, почуттів
Після зимівлі вирвався на волю
І невгамовно в нього залетів.

Весняно пахне у повітрі,
Зі сну прокинулась земля,
Весна несе всім із собою
Кохання щастя і добра.

Останній день зими 2013 року

Може, все ще не так погано,
Може, шанс в України є,
Якщо десь у далекім Луганську
Хтось читає слово твоє,

Терикони й поля єднає,
Кримські гори і болота…
Я ті губи благословляю,
Що цілують Вкраїну в уста!

В тебе також є шанс, і, може,
Як свіча твоя догорить,
Губи віку віршам продовжать,
Відщипнувши вічності мить.

8 червня 2011 року

Нам долею дарована земля,

Оспівана поетами в віках,

Країна, що прекрасна мов зоря,

Перлина в пишних золотих вінках.



Тут квітнуть трави і шумлять гаї.

Тут ріки кришталеві чистоти.

Поля безкраї, небо й солов’ї

Під місячним корабликом святим.



Це мова в розсипах забутих слів,

Що у серцях будила зір вогонь.

Це клич ключів осінніх журавлів.

Це квітка із розгорнутих долонь.



Зоріє ясно в тих, хто вірить їй,

Хто доєднав себе в цей дивний світ,

Хто бачить в небі сміх її дзвінкий

І відчуває крил її політ.
2013

Не відаючи неба голубого
Без натяку на згубний буревій,
Душа бреде паломницьки-убого
У далечі задимлених надій.

Росою причастившись на світанні,
Молитвою утерши світу край,
Вгрузаючи між попелу і твані,
Бреде душа у свій незнаний рай...
(10.02.13)

Чия то старість неприкаяна
Під тином Христа ради просить,
Чия душа навпіл розкраяна
Невтішно плаче та голосить?
Нема душі де прихилитись,
Розраду серцю віднайти,
Та щиро Богу помолитись,
Пізнавши силу доброти.
Стоїть стара,- од вітру щулиться,
А дощ безжалісно шмага.
Байдужий пройде - не розчулиться,
Мерщій на ноги наляга.
На костур жалібно схилилась,
На руки голову кладе.
По всьому видно, що стомилась,
Проте стоїть - пожертви жде.
Від неї доля відцуралась,
А діти щезли по світах;
І хата пусткою зосталась -
Там поселилась німота.
Хай неосудна буде мати,
Що христарадничать пішла,
Тепер вона ту рідну хату
Воліла б спопелить дотла.
І в тому полум'ї священнім
Нехай згорить її вина
За те, що в світі непрощеннім
Страждання випито до дна...
2010р.

Дожити б до весни, а там – до літа,
А влітку хто ж захоче помирать?!
О, душе, співчуттями не зігріта,
Тобі – грішити, а мені – карать
Себе ж – за всі твої гріхопадіння,
Відновлювать потрощені мости
Й заглиблювати вирване коріння
В людських чуттів зачерствілі пласти!
Дожити б до весни,
Переболіти
Минулим і сучасним заодно,
Одужати і вірою зміцніти.
Перебродить до літа, як вино!


1991

ОН І КІНО

Он габа та, хата, багно;
Он коло вази риза, волокно,
Он коло таза толокно;
Он резеда, тенета, де зерно;
Он дар дів – з відра дно;
Он кусень – не сукно;
Он ківер тре вікно;
Он пава, жижа, вапно;
Он і кінь: ні – тінь, ні – кіно!

МАНА ТА – НАМ

Мара та – татарам;
М’ясо солене – лососям;
Мало дощу – ну що долам?
М’яло – плугу, гул – полям;
Мало вики волам;
Малі тини тілам:
Мало – пополам!

НАМ – У ТУМАН

Коло толок
Дорога на город,
А левада вела
До вод.
Іде леді
Молода долом
На лан;
Моряк – яром,
А долом – я, молода;
А довкола балок – вода.

І ЛОВ ВОЛІ

І логіки дикі, голі,
І локон дива на видноколі,
І локус у колі,
І локшина мани – школі;
І лоск, сили блиск – солі;
І лот, сіпака, пістолі,
І лорд, а рад – ролі,
І ловелас, але – волі.

КОНУР ТРУНОК

Коню лама та – малюнок,
Конуси ріллі – рисунок,
Конюха жага – жах юнок,
Кобура – зуб у зарубок,
Конура – чуб у чарунок,
Конура – діжі дарунок:
Конур твар така – трав трунок.

НА ПАНА – ПАН

На рать – таран,
На муть – туман,
На луг – улан,
На віз – Іван,
На бак – кабан,
На гак – каган,
На гать – таган,
На гру – курган,
На край – аркан,
На лов – волан,
На руб’я – буран,
На даль – ладан.

Я СИЛА – ВАЛИСЯ!

Я сила: в хліві віл – хвалися;
Я сила – дві вдалися:
Я сила – до диму думи додалися;
Я сила дум – удалися;
Я сила волі – тіло, валися;
Я сила – в зал зла звалися;
Я силі данина – ділися;
Я, сило, кара – колися;
Я сили хата – хилися;
Я сила вини – валися;
Я син грому, мор – гнися!

І СВІЖІ ВСІ

Липень – не пил,
Серпень – не прес,
А травень – не варта,
А зелень – не леза;
І щодень – не дощі.

Нині ранок білий-білий,
білобровий ранок плиє
між полив'яні тополі

Нині сонце сивовусе
п'є горіхову наливку
з глиняних долонь землі

Ось тобі полотна степу,
вощані дороги в ирій -
ось тобі весна у льолі

Плий і ти половим небом,
за рікою, по прожилках,
у солом'яній імлі

Плинь і ти, трисутній нині,
дихай ясноясенево,
смійся ясноясенево
у світи

Моя голубко, гідна в тебе доля,
Взяла життя ти на своє плече,
Цупка билинка на роздольнім полі –
Сльоза невиплакана, мукою пече.

Твоє терпіння мудре і високе.
Воно від неба, матері-землі.
Ти вічність – чорнобрива, ясноока –
За все тобі низький уклін.

Вклоняюся, пишаюся тобою
І мужності твоїй я б’ю чолом.
Ти переможеш у цьому двобої.
Добро долає непримінно зло.

2000р.

Обіцянки роздавати
І дурити мастаки -
Не втомилися у владі,
Їм брехати - залюбки.

Брешуть люто і цинічно,
І народ так упрягли,
Ніби в нас вони навічно
Україну відняли.

Що робити нашим дітям?
Як у цій країні жити?
Все майбутнє в них украли
Ці пройдисвіти, бандити.

Ні житла, а ні роботи,
В голові одні клопоти –
Копійчину де узяти,
Щоб сім’ю прогодувати.

Я люблю свою країну,
Як дитину, і родину,
Бо її не обирають,
І за що люблю - не знаю.

Тільки добре усі знаєм,
Уже ледве виживаєм...
Конче треба щось міняти –
Брехунів цих з хати гнати.

2011р.

"Любов до...дерунів - велика сила" -
Сказала так Любов і ... відкусила
Шматочок запашного деруна...
...текли навколо ріки сметанкові
І деруни кружляли у танкові...
"Я у раю", - подумала вона.

Були вони маленькі і великі,
Пухнасті, золотисті, сонцеликі,
Мов кольорові і щасливі сни...
Та тут Любов ураз прийшла до тями
Від голосу здивованої мами:
"Куди поділись з миски деруни?"

Поглянь , мій друже, це – твій рідний край!
Тут все до болю близьке і знайоме.
Тут найсмачніший в світі коровай -
Мов тепле сонце батьківського дому.
Тут літні зорі дивляться з гори
В прозору воду чистої криниці.
Ти чуєш, друже? Це заговорив
До тебе ліс навколо Городниці.

Все пам’ятає Городницький ліс
І просить нас, щоб ми не забували
Одвічну пісню сосен і беріз,
Яку вони назустріч всім вітрам співали.
Все пам’ятає Городницький ліс
Хвилини щастя і хвилини болю!
Все пам’ятає Городницький ліс
І проростає в небеса любов’ю!

Ти бачиш, друже, як летять роки?
І нас кидають у далекі далі…
Де ми з тобою, друже – «чужаки»
В сумних обіймах вічної печалі!
І у тривожних снах на чужині,
Від сліз до болю мружимо зіниці,
Коли вертаємося тихо уві сні
В знайомий ліс навколо Городниці.

Все пам’ятає Городницький ліс
І просить нас, щоб ми не забували
Одвічну пісню сосен і беріз,
Яку вони назустріч всім вітрам співали.
Все пам’ятає Городницький ліс
Хвилини щастя і хвилини болю!
Все пам’ятає Городницький ліс
І проростає в небеса любов’ю!

Повір, мій друже, ще настане час,
Коли і в нашому краю заграє свято!
Щоб щастя знов вернулося до нас
Зробити треба зовсім не багато!
Ще в наших душах є добро святе,
Як щире сяйво ранньої зірниці!
Воно любов’ю в небо проросте,
Як проростає ліс навколо Городниці.

Все пам’ятає Городницький ліс
І просить нас, щоб ми не забували
Одвічну пісню сосен і беріз,
Яку вони назустріч всім вітрам співали.
Все пам’ятає Городницький ліс
Хвилини щастя і хвилини болю!
Все пам’ятає Городницький ліс
І проростає в небеса любов’ю!
2013

Пожовкле листя впало. Спить.

Життя продовжує свій шлях.

Роки минають, наче мить.

Історію пишуть любов, жах...

Стільки весен квітами гріло

Молодість, яка відійшла.

А мрії наші десь розсілись

І пестять тихе, бувше я.

Гарячі літа пережиті.

Чудові ночі, тепла кров...

Мрія, щоб стати кимсь для світу,

Відійшла, мов лиха любов.

Нема весни. Немає літа.

Дощі осінні на лицях.

Пожовкло листя, всохли квіти...

Сумно у серці й на полях.

Душа якби суму не чула.

Вона, як матінки слова,

Або зозуля, що відкула

Наше, хоч тихе, чесне я.

Пожовкле листя килим білий

Вкриє собою мов перина.

І там під нею буде гнити,

Поки весна біль сніжну скине.

І до саду знову зайдемо,

Щоб під зелений купол сісти

Й дивитися в життя поему

Й минулого читати змісти.

07.12.2007р.

Ну, не знав, оскільки досі
Не Кратет і не Зоїл -
Поетеси ходять в гості
Рими звірити свої.

Я з підходом — шури-мури,
Про весну і солов’їв,
А вона: - "спокійно, Юра,
Ось, послухайте, мої."

І пішла по самоцвітах,
По далеких берегах,
Де зима стрічалась з літом
І принцеси на бобах.

Слухав чемно, думав: - "годі...
Дочекаюся чи ні
Я початку свята плоті,
Де цілунки навісні?"

А в уяві еротичній
Обіймав її чимдуж
І тяглись секунди вічність -
Я крутився, наче вуж.

А вона в прикиді моднім
Не спиняється й на мить...
Це ж у будь-кого завгодно
Розгориться простатит.

Та в якийсь момент розгулу
Римування - в голові
У моїй щось перемкнуло
І сказав їй: - "чергові

Не читай, до біса, трясця,
Дочко з Франції посла."
А вона зірвалась з місця
І, образившись, пішла.

Не гукав дівча додому.
Не кричав: - "куди ти? стій!"
Вірші я складав на спомин
Поетесці молодій.


27.02.2013

Хай за вікном хурделить лютий,
в завію серце не порань.
Вербових котиків салюти
уже тріщать у вазах - глянь!

Нехай тепло,іще не сміло,
торує десь снігів горби -
весна в кімнаті появилась
квітневим бархатом верби.

Нехай іще звіріє лютий -
зими нема в твоїх очах.
Вербових котиків салюти
вже розстріляли її впрах.

Ти вбила в мені байдужість з першого погляду,
Перемістивши точку опори мого світогляду.
Ти приручила в мені колись самітника-вовка,
Вовка з душею серійного самовбивці...
Твої чари настигли мене, ніби кулі-мисливці,
Поціливши прямісінько в серце, з точністю стрілка.

І вже через роки ті кулі ще й досі там,
Мабуть, ще довго нагадуватимуть про себе нам.
Та і як їх звідти дістати? Вочевидь, ніяк...
Думаю, без операції це буде неможливо...
Хоча, до біса! Це для нас неважливо!
Хірург не потрібен для таких диво-залізяк.

Я готовий бути з тобою до життя темної завіси,
Блукаючи просторами зелених садів і засніженого лісу.
Я готовий потім стати птицею,
Щоб літати з тобою до теплих країв.
Міг би бути й струмком десь серед гаїв,
Щоб ти приходила напитись з мене водиці...

25.12.2012

Плакала гіркими сльозами
Мати над будущинов доні:
- Ну, не йди ти тими стежками –
Там розтопчуть дикії коні…

Ну , люби ти свою країну …
- Не свою, матусю, а нашу! :
В колискових твоїх щоднини
Її пила, їла у кашах…

І бабуся вчила молитись
На вкраїнській мові в два рочки.
Як я , мамо, можу змінитись:
Ти ж цю мову вшила в сорочку!

Як я можу просто зоріти,
Що її закинули в клітку?!!
Що чужою мовою діти
Пишуть в інтернетівській сітці?!!

І з екрану музика лине,
Експансивно, що аж ґвалтує.
Чи в державі я – не людина?!!
Чи кричу – ніхто вже не чує?!!

Твої сльози, мамо, - як терня:
Тільки колять ноги не взуті.
Я з дитинства йду – я не верну,
Всі чекають - всі на розпутті!

Метри лиш мого марафону,
Молюсь, не розтягнуться в роки.
З інших міст у межах кордону
Чую я співзвучнії кроки!

Ми йдемо у юрми – крізь юрми -
Підбираєм душі магнітом.
Ну коли лякали нас тюрми?!
Т-У-Т – Т-Ю-Р-М-У нам хочуть зробити!
***
Краще мало – та зовсім вільна!
Швидкоплинно – в річці свободи!
Вони скажуть: я – божевільна… 
Одержима своїм народом!

Та насправді все дуже просто:
Не відтяти і не забути!
Ми не гості отут! Не гості!
Ми – пани!! Ми не вмієм в путах!

Понад хмарами він летів,
Намагався наздогнати мрію,
Та зробити цього не зумів,
Втративши останню надію.

А що то була за мрія недосяжна
Він так і не сказав нікому.
Може, щастя чи любов всеосяжна...
Відомо лише йому самому.

Полюбляє дивитися в небесну блакить,
Мабуть, там вирують його спогади.
І, перенісшись у височінь на мить,
Він почувається орлом гордим.

В його погляді сум за тими роками,
Коли підкорювачем неба він був,
Коли керував потужними літаками
І нічого, крім них, не бачив і не чув.

Але зараз вже не здіймається до хмар
І землею ходить не власними ногами,
Бо одного польоту отримав шалений удар -
І залізний птах упав додолу шматками.

Проте наш герой вижити зміг.
І хоч всі польоти тільки в уяві тепер
І немає в нього обох ніг,
Він продовжує її шукати, бо ж не вмер.

2011

Даруй мені, Боже, сумління і хисту,
Незламне стило і сліпих ворогів –
Щоб кулі кресали об хрест чи намисто,
Але не влучали у мушку між брів.

Вкажи мені, Боже, люб`язного друга,
Який би не лив на мандрику медок,
А сина, якщо я погасну за пругом,
Приставив до вуликів, дав молоток.

Молилася рв`яно… Тримала в долонях
Клубочки прожектів, що втратили блиск.
Снага задрімала в куточку балкона,
Мов кіт муркотливий… Від аркушів – приск.

Я недругів, Боже, замало любила.
У церкву ходила лише на свята.
Мов юнка – на фенечки, сиплю на крила
Мусянжевий бісер…
Стежина крута…

Пошли мені, Боже, просвітлену музу –
Між віттям жасмину, акації, лип!
Іду над болітцем...
Жадання – у вузлик.
До булочки в цукрі... метелик прилип.


2011

День добрий...

Я впізнавав тут кожне плесо,
Душа торкалася до віт.
- День добрий! – я шептав березам.
- День добрий! – чулося в одвіт.

І серце билось так незвично,
Немов у дні юнацьких літ.
- День добрий! – привітав я річку.
- День добрий! – чулося в одвіт.

Ішов туди, де міг напиться,
Від спраги був не милий світ.
- День добрий! – я казав криниці.
- День добрий! – чулося в одвіт.

Шукав я, вдячний, добре слово,
Землі вклоняючись за квіт:
- День добрий вам, гаї, діброви!
- День добрий! – чулося в одвіт.
1989

Вона вже хухає поволі
На скельця лютого пенсне.
Гаї очунюють від болів,
І чорні зуби скиб у полі
Проміння чавкають ясне.

На морі теплому лелека
Рихтує крила у політ.
Йому вже видяться здалека
Карпати - гори і смереки,
Що шлють у провесну привіт.

А нам вона дає сигнали,
Чуття посилює щораз,
Аби сердець хмільні канали
Ще мелодійніше заграли,
І пройняло жагою нас.


27.02.13.

Як дитину свою рідну,
Огорну тебе я ніжністю,
Україну мою єдину –
І заквітчану, і засніжену,
І згорьовану, і знедолену,
І обдурену, як дівчину…
Огорну тебе любов’ю я,
Бо з недолею ти повінчана.
Як на наймичку безталанну,
Дивитися нема змоги.
Зглянься, Боже, благаю, над нею.
Покажи їй її дорогу.

1998р.

Я народилася у краї-
Серед лісів, зелених лук...
Над селом пахощі витали,
Чувся сусідів перегук.

Не пам’ятаю ворожнечі –
Люди добрішими були,-
У свято йшли усі до церкви
І навіть дітваки малі.

Лунав велично дзвін церковний,
І ним пишалося село,
Бо малинового такого
У ближніх селах не було.

А по обіді до сусідок
На посиденьки мами йшли,
Усі в цей день не працювали,
Розмови про життя вели.

А ми крутились під ногами
І гомоніли про своє,
І пригощались пирогами -
На те свята неділя є.

А коли сутінки спадали,
Тихішав гомін дітвори,
Пісні, мов ластівки, злітали
У теплі літні вечори.

2012р.

КІЛО КОЛІК

Кара псів я – ця віспа, рак;
Кадіб колік, кілок, бідак.

І НІМІ? – НІ!

Німого гомін:
Ніг от стогін.

А В ДИВА – ВИ ДВА

А в кубі – буква,
А в комі – моква,
А в раби – барва,
А в корку – кроква,
А в жилі – лижва,
А в шумі – мушва,
А в реві – верва
А в ремі – мерва,
А в руки – курва.

О, ТА ХАТО!

Хата – мана та на матах,
Хата – чан на чатах,
Хата – лань на латах;
Хата – не пух у пенатах,
Хата – шум у шатах;
Ха, тарган на ґратах.

ХОМІ – МОХ

Козі – віл і візок;
Копі – ціп і ціпок;
Косі – лід і лісок;
Коню – віз і в’юнок;
Коту – кус у куток;
Кошу – пуд у пушок;
Козубу – бузок.

А ЛОВКА ТА – КВОЛА

А локшина, сани – школа,
А лом, арка – крамола,
А лох – і вік, і віхола,
А логіка – так і гола.

А КУМУ – МУКА

А куб винив бука,
А купа ламала пука,
А курка лапала крука,
А кусала сука,
А куропатві рів – та порука.

МЕЖІ РІЖЕМ

Межа – малі тіла мажем;
Межа – куклам змалку кажем:
Межа рухома моху ражем.
Межу манила далина мужем.
Межі римами ріжем
Межи лоба – або лижем;
Межи новин жниво нижем.
Межі рвала – сала вріжем!

Не блокуйте мене… Вже не сила …
Бо інакше не мати вам спОкою.
Красуватимусь я, крутобокая,
поміж вас. Від баранок щаслива.

Не блокуйте. Бо я – самозречення.
Не з плебеїв , а - славного роду!
Видно це і згори, і зі споду -
зі замісу грудневого спечена.

Не якесь – помірковане мливо! -
Рясно скроплене пивом у блясі.
Я уся – у ізюмі й лаваші,
тож смакуйте мане шанобливо.

Не блокуйте. «Non grata» - не гоже.
Не пасуйте до ролів, капусти.
А вкладіть відпочити, ошусти.
Ну, хоча б на прокрустове ложе.

Отака я собі дивовижа –
задовбаю і цапа, і клячу.
І нікому обрАз не пробачу,
хоч до палі в’яжіть, хоч до лижі.

Я до скелі три роки прикута
але недругам кидаю фразу:
«У майстернях знайде вас одразу
мого слова нещадна цикута!»

26.02.2013

(Роздуми, навіяні екскурсією «шевченківськими місцями» в жовтні 2012року:
Шевчекове, Моринці, Канів та творами Кобзаря)

ІздалЕка День прийшов сюди,
зупинився на оцім подвір’ї,
де прошите сонцем – тіней пір’я
залишило пам’яті сліди.
Перелинув через живопліт,
став на зболеному витертім порозі
хати, що на слупах часу досі:
перехресть, доріг, подій і літ.

Він прийшов, як це було не раз –
до могили під хрестом, барвінком,
де лежить спочила в Бозі жінка,
для якої сином був Тарас.
З паволоки жовтої плоди
на плиту холодну клав їй вітер…
День прийшов, сльозу тихенько витер,
душу відпустив: у рай лети!
Раю не було на цій землі,
а на цім подвір’ї – і тим паче.
На плечі у Дня калина плаче,
думи сповідаючи сумні.

У долині копанки сльоза,
для потіхи дудочка з ліщини,
блимає запалена лучина…
День у юдоль світу вислиза.
Тут йому нелегко, в хаті цій,
на подвір’ї цьому, цій господі,
де шукати щастя крихту – годі,
де він сам – журавликом в руці.

День бува ранимий, як свіча:
і зігріє щиро, і розрає.
Він зухвальців капосних карає,
хто в безумстві голову втрача.
Посеред надій і сподівань
нині нас запитує: «Навіщо
надбане потрібно було нищить?
Мудрості забракло, люди, вам? »
Був донині стержнем і мечем,
мову дав і землю щонайкращу…
Занедбали… Я питаю: нащо
зграї ви довірились нікчем?
Дав я вам Пророка на віки,
поблагословив на слово віще.
Не Чернечою здійняв, а серцем
вищим
посеред життєвої ріки.
Він – із лона слова, що крізь час –
джерелом пульсуючої мислі,
що не пам’яті належить, а Вітчизні.
Щоб – зіницею в палких її очах.

Межи блискавиць стоїть, громів –
Прометеєм, світочем, Пророком.
Україні вказує дорогу,
щастя де б народ
найти зумів».

Зимно. Віра моя – наче Віра Холодна.
Ми вмираємо десь од іспанки до ранку.
І верлібри муслінові а чи брунатні
(все це аурум - фатум !)
збираються в білі клубки – й навпрямки.
Як адепти німого кіно…
Я мачете візьму, ти вдягнешся у сонце,
мов у кімоно.
Нас лишає Утьосов, а ми залишили балет.
Є паркур на паркеті в намисті зі срібних монет…
Зимно. Віра моя – наче Віра Холодна.
Ми вмираємо десь од іспанки до ранку.
З нами Аполлінер, Шилі, Вебер, Ростан.
І туман – мов нагай, і нагай – мов туман.
Тінь німого кіно відспівали й забальзамували:
ім’ям українки Спасо-Преображенський собор.
Nevermore!
Схожий хтось на Вертинського кине тюльпан…
Він – кажан, мов рука. І рука – мов кажан.
А планета у провесінь дивиться, біла, дрімотна.
Зимно. Віра моя – наче Віра Холодна.

2012

уливається в мене зима
наче кров
(чи сукровиця?)
іншої групи
я належу до нотного стану
або
до невідомої трупи
акторів
які падають
з неба
мов із трапеції
лікті в рецепції
чи в апперцепції

Курбаса та Чистякової
ніжні обличчя
у наших тату…
ти для мене
а я
і для тебе
й для себе –
табу

2012

А іноді, здається - помираю.
Все тане навкруги,
в тумані тане.
Одним-одна між пеклом я і раєм,
як та зима,
що поміж нами, пане.
І та самотність - льоду холодніша.
І та печаль –
печальніша печалі.
Зима ота від зим усіх лютіша.
Вона догори наші розвінчала...

послали його за смертю
ті четверо у четвер
а він заблукав у Верді
спинився проснувся - мер

послали його по свято
чекали б ще кілька діб
а він повернувся татом
найкращий у світі кліп

послали його по славу
ославити власний двір
а він попросивсь до Лаври
ночами замучив звір

послали косити жито
(- та він же без рук і ніг! )
вернувся здоровим ситим
на голову
наче
сніг
25.02.2013.

Кучугури брудного снігу
Обступили думки й сьогодення.
Пилюгою завіяло біле,
Накидало не-чистого жмені,

Посідало на руки і плечі,
Позамацувало Святе,
Сірим вкрило шляхи лелечі,
Лихоліттям гуде... Проте

Не лякає брудне та сіре,
Не марудиться Білий Світ,
Спокій множить в чеканні Сили,
Радість Сутність готує в політ.

Сонце зранку світить Весною,
І Весною співають птахи,
І повітря дзвенить чистотою,
І Любов’ю наповнені сни.

23.02.2013

Колись захочеш
Поки що
Хай тішить твоє серце мрія
Дивлячись в очі
Як в вікно
Щоб бачити те що посіяв

Колись забудеш
А тепер
Живи – історія накормила
Співають люди
Що помер
Той який нам готовить крила

Колись заграють
Як колись
І заспівають АЛИЛУЯ
Ідеш до раю
Помолись
А хрест твій далі понесу я

Колись зійдемось
А тоді
Чи схочемо собі простити
Чи теж окремо
Як звірі
На себе будемо сердитись.
29.02.98р.

В калейдоскопі тільки сніг,

Все білим замітав дорогу.

Немає кольорів і лих,

Приспало замкнену тривогу.



Безбарвним став цей білий цвіт,

Що так хотів сховати птаха.

Кому тепер давати звіт?

Кому понести гори страху?



Коли перервано політ,

Кого тепер призначать винним?

Коли забули заповіт,

Як залишитись з часу плином?



А сніг мете важкий замет,

Вкриває ковдрою все темне,

І десь загублено фрагмент,

Що явним зробить все таємне.
2012

єдиний друже мій, самотносте моя,
ми не помітили – вже осінь на порозі…
йдемо так довго по страсній дорозі,
що жалить нас, як злякана змія –
поезії ерозій і корозій…
долати путь без тебе – я не в змозі…
набрякла кров’ю бита коліЯ…
не зрадь мене, самотносте моя...

... в січні стелять асфальт.
Ахтунг! - (увага) - Хальт!
Міне-вибоїн - шлєхт.
Най мене трафив… шлях?
Горе, не сходь з гори.
Скибо, кидай курить.
Як там у Львові, дощ?
Може хильнем?
ітож
Сніг по-природі - альт
Рима його - асфальт
Факт. Історичний факт:
Красти найкраще в такт…
Знову дзвінок у Львів.
Класика жанру слів:
Господи! …тля, клон-дайк.
( лайку мойому - лайк! )
26.02.2013.

іронічне


Заблокуйте мене - в Сумах... Юті...
Я до скелі три роки прикута.
Через решето сійте рядочки.
Хай шукають ізюм аж до точки,
Хай смакують забуте чужинці…
Заблокуйте – мов хліб у торбинці.

Серед пуншів і пива у блясі,
Панегіриків босу чи свасі
Я – думлива, на пляж недоречна.
Обдивлялися…
Торгали…
Спечно?

Заблокуйте, бо я – дивовижа:
Не прив`яжеш до палі чи лижі,
На намажеш гірчицею густо,
Не пасую до ролів, капусти…
Дороге, помірковане мливо.
Заблокуйте, зелені та сиві!

Заблокуйте, мов пундик у клатчі.
Не відломлять кавалок ледачі…
Не завдасть косорукий на спину…
Заблокуйте!
Без вас не загину.

Ви підходите…
Стійте.
Ні кроку!
Ну навіщо халепа-морока?
Не тягніть на прокрустове ложе.
Хоч молюсь:«Без Тебя ничесоже…»
На рядні з Анкари в літню зливу, –
Я – з полтавського доброго млива.

Ген лавашик пухирчастий з печі…
Я – для сов, перепілок, лелечок…
Не кладіть ні окрушини в ночви!
Я ж не винна, що впала ув очі…

Так у грудні мене замісили:
Град і пліснява знищить – безсилі.
Дороге, помірковане мливо.
Між дірок від «баранок» – щаслива.
Красуватимусь пишно та гідно,
Хоч причерствіли крайні піврідні.




2013

Він був хвалений у свій вік
Жив, боровся за диктатуру-
Корявий був чоловік,
Коряву -від чорта мав натуру.
Революції творив ,
Любив народ у крові топити,
Мільйони було побито-
А їм би тільки в світі жити.
Церкви падали від рук ката,
Дворці палали у вогні,
Не одна спалена сільська хата,
В нього руки в крові,
Ноги у багні.
Усе пройшло, проминуло-
Минула хвиля революцій
Пережили злидні, сибірські муки
Немає уже пред розверстки
І немає контрибуцій.
Тепер стоїть на постаменті,
Цементом в камені закутий,
Кривавий меч його
Народом ще не позабутий!
Люди з страхом постамент
Стороною обминають,
Є надія, що уже швидко
постамент ідола
В небуття поскидають!


26 лютого 2013

Слободський Г

МИЛИМ І МИРИМ

Молимо голого милом,
Моримо гожого миром.

ДІД І БАБІ – ДІД

Бабу – дідам, а діду – баб:
Бавити, чванити, навчити ваб.

ГІН: І “НІ!” – ЛІНІ НІГ

Коло валок – кола волок,
Коло галок – кола голок;
Коногін дав два дні гонок:
Корості, ліні – гін; і літ сорок.

А ДОБРЕ – ГЕРБ! (ОДА)

Молот – ото лом!
Серп – ото прес!

Я НЕ ЦУЦЕНЯ

Я не велетень, не те левеня;
Я не силач, а лисеня;
Я несу гусеня.

УЧУ

Учи на полі діло, паничу;
Учи – бери сире, бичу;
Учись не двічі, ні – як я: і ніч, і вдень, – сичу!

А ТИ – ТА?

А ти путав вату? – пита.
А ти чухав сваху? – чита.

ЗОЛОТО ЛОЗ

А ниви – дим у думи – дивина;
А ниви золоті – і то лози вина;
А ними – зорі зір – озимина;
А нам щоденна муть: туман, не дощ – мана.

КОТОК

Котив каток – кота квиток;
Коти валок – кола виток;
Коні, візок – козі вінок
Коло толок;
Котів, квіток
Козі візок.

МИЛО – ГОЛИМ

Ого, сило лисого,
Оголим милого;
Ого, ловко кволого,
О. голого,
Ого, його
Милим.

Це місто тисне мені груди,
цей край свої коштовні шати
мочає у Дніпрові води -
і до чола мого оклади
горне.

- Чоло горить.

Це місто рокотить заліззям.
А я ношу його намистом -
а я його ношу, мов перли
чорні.

Не руш! Я вже не йму тумани
тобі стелити, як обруси.
Не муч! Не ваб Дніпровим тілом -
Дніпро загус
довкруж.

Як гарно думається уночі
І мрію про усе у світі –
Ось піднялись уже мої сини,
І зупинитись би в цій миті.

Уже і не малі, і не дорослі –
Летять до мене із усім, усім…
І відчуття, що довіряють досі,
Дає мені і сили , і снаги.

Я думаю і думаю про все,
Як живемо, як живуть люди,
І яка доля буде у синів,
І чи у ній для мене місце буде.

1997р.

1.

я дійшов
через пекло ‘на що’
до приникнення слів
і любові в золі
до уявної крапки
де усе вже в порядку

я дійшов
як зерно на мішок
бо напевно доріс
через рук мертвий ліс
до найпершої згадки
і нового початку

2.

дощ не йде
не шумить не паде
а завмер як струна
не цвіте сивина
у пустелі де сльози
не бояться морозу

дощ не йде
не стирається день
мов похмілля з вина
чи з грошей сатана
і боїтся ще руху
ночекрила розруха

3.

що до болю знайоме
пахне леготом з дому
зодягаюся в запах
мов у тигрові лапи
застигаю у жертві
що готується вмерти

мій хижак ще не знає
що на нього чекає
бо все тіло отрута
що чекає мов трутень
на щілину у вулик
в безмайбутнє минуле

4.

охопився губами
рвуся легко зубами
і проштовхнутий згодом
у жерло стравоходу
я хана твоя звіре
насолоджуйся щиро

прокидаються соки
у безкрилім високе
у безвиннім стигмати
у думках непочате
дай мені півхвилини
і до серця долину

5.

я приборкую клапан
слабнуть кігті на лапах
а стискаюся в камінь
рветься видих мечами
небеса на зіницях
наче страх у божниці

прикро знати і стати
домовиною катом
блискавицею в полі
домальованим колом
першим снігом у році
ліхтарем на тім боці

никне вічність уперто
перед Янголом Смерті

25 Лютого, 2013

Твій сонячний погляд і усмішка щира,
І ніжні три слова, в яких я тону…
Рятуй з круговерті, рятуй мене, милий,
Щоб разом з тобою відчути весну.

Тримаєш за руку, торкаєшся серця -
І душу мою зігріває тепло...
І силу від сонця збирає джерельце
Всім лютим на щастя і зимам на зло!

І першого цвіту на стежці доволі,
Щоб разом іти нам у даль-далину.
Твій сонячний, сонячний, сонячний погляд…
І ніжні три слова... Відчути весну…!

Книги її так і зостануться старими дівами,

Ніхто ніколи не звідає помарок на шостій та стодвадцять другій сторінці,

а четверта та п'ята будуть назавше до купи зліпленими,

Наче рятуючись од самотності палкими й тривкими обіймами.


Папір їх пожовкне і вкриється химерними зморшками,

Що свідчитимуть про надмір вологи у тьмяній кімнаті,

Їм так і не вдасться відчути шурхіт пальців усіма листочками,

Так і не зможуть тілом своїм світло настільної лампи впіймати.


Лиш час до часу вона книг торкатиме розгубленим рухом,

Мовляв, вибачайте, й сама стривожена, що так мало читаю,

При спробі назвати фоліантів наймення - у горлі ставатиме сухо,

Лягатиме в ліжко і в сні потраплятиме до книжкового раю.

Не жалій ти ні друга, ні ворога.
Та й ніколи не вжалять — тебе.
Хай ти в бурі довірився Богові,
А поможе Він тим — хто гребе.

Мене виховав тато без жалості,
Научивши: «Зрости так синів».
І я певний: обіцяне справдиться
(пак, інакше б я вже й не зумів).

Звісно, можна таємно жалітися
Десь у сховку. Та я не стерплю
Малодушної прілої підлості —
Побратимства й любові з жалю.

Жаль є трута, промазана медом.
Будь безжальним,
                         але милосердним.


2013

За три-чотири кроки (от сліпий!)
Людей не впізнаю. І ті гадають,
Що я зазнався, ідола зліпив
З самого себе... істини ж не знають!

Не раз я потерпав од сліпоти:
Ловив синці, трощив старечі ребра...
Якби ж то скрізь, де маю я пройти,
Мені світила чорно-біла зебра!

Віднині всім зустрічним "Добрий день!",
Без розрахунку, звісно, на взаємність,
Казатиму, дивуючи людей
І мимоволі сіючи приємність.


2006

Не заснулось.
І це не вперше,
Коли сон-колисун пощез…
Ловить зорі серпнева верша
В чорноводді нічних небес.
Молодик зазира до верші –
Здобич зоряну вибира…
Де ж поділися півні перші?
Їм співати уже пора.
Чай парує. Димить цигарка.
Незабаром світать почне…
Що ж ти, ноче, мов та циганка,
Дуриш вигадками мене?
Нашептала химерні вірші
Ні про що, як завжди…
А втім –
Не найкращі і не найгірші
У доробку моїм нічнім.
Не заснеться уже…


1997

Одному недолив – недохвалив.
Другому перелив – перехвалив.
Обоє невдоволені та злі:
Немає, кажуть, правди на землі!

Одному недодав – недоділив.
Другому передав – переділив.
Обоє заволали в унісон:
«Який же з нього в біса Соломон?!»

…І пригадався дядько Саливон,
Що гнав найкращий в світі самогон:
Він сам з собою дружно пив-гуляв
І сам себе любив і вихваляв;
Він мирно спав у мирних бур’янах
В заношених сорочці і штанях –
Сидів пацюк на драному брилі…

Торжествувала правда на землі!


1996

Де шелест листя, де туман і мряка,
Там тихий дзвін пустої самоти...
Нікого там, лиш вітер, тиша, ти...
Лиш час і перехрещені світи...

Там місяць від німого переляку
Сховався за душевний спокій хмар -
Душі твоєї вистиглий пожар
Злякав його вогнем тривожним чар.

Прокинулась... А сон неначе й досі
По закутках свідомості сковзить...
Це сон лише. А ніч - це тільки мить,
Призначена тебе саму зігріть.

Як хочеться назад - у стоголосся
Спокійних марень, дзвону пустоти,
Де самота і вітер, тиша, ти,
Лиш час і перехрещені світи...