Я так хотів знову жити,
Просто жити без боїв,
Де я можу себе загубити,
Так і не почувши тих слів,
Що так мене б надихали
Посеред буденності життя.
Мабуть, ми просто не знали,
Що пізніше вже буде каяття.

Я так хотів знову покохати,
Просто кохати, але все ж тебе.
В тобі я міг так мирно спати,
Забувши минуле, забувши все.
В тобі я міг серед хмар літати,
Долетівши аж до самих небес.
З тобою я можу крил не мати,
Та я б таки назавжди воскрес!

13.05.2013

Хтось відчинив вікно,
Спека стрибає в кімнату.
Вечір - не вентилятор,
Спечений все одно.

Радіо хтось ввімкнув.
Музика краще мухи.
Місто чекає руху.
Лаву асфальт відчув.

Чийсь на балконі кіт.
Нюхає в’ялі квіти.
Сонце. Нікуди дітись.
Теплоударам привіт.

Хтось добродушно спить -
Спека ж найбільша втома.
Небо колись хоч зронить
Щедрі дощі на мить?!

Хтось зачинив вікно.
Місто втомилось літом.
Вечір не хоче жити.
От і кінець кіно.

Останніх десь декілька днів,
а може – і тижнів, поспіль
іздалеку звідкись мені
чується тихий подзвін.

Не так, щоб повсюди й весь час,
а тільки зрання й надвечір,
як з дому виходжу, – цей глас
криком дзвенить лелечим.

Я сам би раніше узяв
на кпини того, хто б твердив,
що чує він дзвони, мовляв…
З вами я тут одвертий.

А нині – вслухаюсь в луну:
неначе далекий постріл!..
Як манну, а не як ману,
вловлюю дивний подзвін.

На першу б пораду пристав.
Поблажливо й тихо друзі
казали мені: річ проста –
скільки дзвіниць в окрузі!

Ходив я до храму, проте
мій розум бурчав тверезо:
хоч дзвонять у них, та не те
дзвонів тамтешніх лезо.

А тут – без надриву й виття –
проймає всього до кості…
За класиком і за життям –
знаю, по кому подзвін…

Мій куций, безпутний вік
не варт ні гроша, ні свічки.
Канючив я в лікаря лік –
дав він до вух затички.

Тепер не дзвенить, не гуде,
і мав би спокійно спати.
Нема, втім, спокою ніде,
і замість злетів – спади.

Підводячи душу з колін, –
як совість, як вищий досвід, –
зсередини, з ядер клітин
набатом відлунює він –
цей мій довічний подзвін.

2012

Здалося, в небі є моря,
Невпинність гаю – неземною.
Свічадо-землю застеляв
Весняний промінь бистриною.

Із рясту-цвіту береги,
Але чомусь думки в них тонуть.
Мабуть що все росте з води,
З глибин добутої, з полону.

04.05.2013

Зруйновані межі, реальності відлиск,
По ньому здіймаємось вгору, на берег -
Де все поєдналось, крізь промені-відтиск.
і чути далекі відгомони, шерех.

А човен буття все пливе течією –
Порожній, покинуті весла, вітрила.
Назустріч, по плесу, до долі своєї
Мандрує крізь грані, що німфи створили.

Полотна думок тягнуть вниз, або вгору,
Щоб сходами хвиль, вже на берег пролізти.
І завжди зробити незроблене вчора,
Як випрати вкотре оману первісну.

Оточує простір думок утопічних -
Наповнюють світлом екранні глибини.
На іншому березі марить хтось інший,
Чекає і вірить в турботи хвилини.

21.04.2013

Глянеш в душу мені, як ніколи й ніхто:
– Милий, чом в тебе очі червоні?
– Уночі прилітала моя Ерато
Й не далася в жагучі долоні.

Тільки облизня я упіймав – і слова
Полилися у вірш. Це нестерпно.
Позавчора ж була уночі, як жива,
Чарівна моя Муза Евтерпа.

– Ти, поете, брехливий мінливий Протей.
Муз гарем утече від султана…
Ерато і Евтерпа – це ти. Як про те
Розказати? Повір же, кохана…


21 грудня 2011 року

Горе у мене, горе.
Думкою перелинь.
Ранок тебе розпросторив,
Голу, немов Горинь.

Ти в берегах паруєш,
Скрапуєш молоком.
Доля нас не парує.
Злизую язиком

Спрагу із уст жаждивих...
Горе мені, біда.
Станеться, може, диво?
...Тихо мовчить вода.

24 вересня 2012 року

Бабусю дорогенька,
Ти сіла мити ніжки?
Намучились, бідненькі,
Бо пройдені доріжки

Їх дуже натомили,
Он бач, які мозóлі!
Та я, бабуню мила,
Прикрáшу твою долю.

Я завжди буду радо
Робити, що зумію,
А зараз поруч сяду
І ніженьки помию.

Там, де плаче душа, – чужина, чужина...
Там, де серце болить, недостатньо й вина.
Де обитель твоя, де твій сонячний дім?
Розгубили роки, попалив чорний грім.
Бур’янами заріс, притомився твій шлях
і лягають думки тліном пам'яті в прах.
А у пустищах слів не зростають сади
і не падають в ніч їх солодкі плоди.
І не знає душа молитов, молитов,
щоб зігріти життя пересолену кров.

Ось уночі пробудились думки:
«Спиш?» – мені крикнули і залюбки
кров мою пить почали, як вампіри…
П’ють без ваги, без жалю і без міри…
Ось налетіла одна промениста,
як метеор, безпричальна, ветвиста
і пролетіла… її не спинить…
Чую, що погляд мій гостро зорить,
пильно пронизує темряву чорну, –
не подолати її необорну!
Думка пролинула, зсунулась тьма,
ось уже ясної й сліду нема…
Тільки даремно горять мої очі:
тьму освітити немає в них мочі…
Темно… Ох, мучать як думи-вампіри!
Годі, лишіть! всею силою віри
я узброяюсь тепер проти вас,
слушний, бажаний настав тепер час.
Вірю я в правду свого ідеалу,
і коли б я тую віру зламала,
віра б зламалась у власне життя,
в вічність розвитку і в світу буття,
власним очам я б не вірила й слуху,
я б не впевнялась ні тілу, ні духу.
Се ж бо для віри найвищая міра!
Думка питає: «І віра та щира?»

3.12.1905

Шумить ріка, в долинах-снах, одна на самоті.
Вода гірка – бо й там життя, хвилини-хвилі, дні.
Мов справжня: тиснуть береги, сум-хмароньки-рої;
Сумбурне небо у воді та відлиски гаї…

Проснувся, глянув, подививсь: тече, біжить ріка:
то крихти-зорі-ліхтарі ясніють у вікні.
Неначе небо з реп’яхів – спросоння, суть така;
Здається тоне все у снах, не спиться лиш мені.

Тече сюди вогонь-потік, під триста тисяч, вік:
Зоря насправді не швидка, і світлу край є, лік.
Так, спіть вже думи-дітвора! Хай лине-мчить стрімка
Під світлом, тиха дивина - вже нових, снів ріка.

07.05.2012

Великий вічний шлях Хатор -
То в сіль чумацьку небо вбране.
Для нас по колу цей повтор -
То тягнуть віз воли-титани.

Чи знайдеш там закон буття –
Вертати хочеться в минуле.
Іде вперед передчуття,
Тим вічним шляхом, не збагнули.

Мовчать віками в унісон
Великі зорі, шлях, тумани.
Яскраве світло ллється сонм
і тої вічності омана.

серпень, 2012

Висять листки на павутинці
Мов жовті, здалеку, квітки.
Немов інакші, наодинці -
Тримають суть тонкі нитки.

Невже як інші, впасти хочуть,
Чекає матінка-земля.
Осінні дні і темні ночі
Висять і видно звіддаля.

Холодний дощ уже лоскоче,
Застиглі, змочені сітки.
Невже у цьому щось пророче,
Коли руйнуються пастки.

05-06.10.2012

Покручена равлика мушля, важка;
Абияк азарт, і стремління: ого!
Шукає пригоду в гіллястих стежках,
А вітер дорогу колише його.

Секунда лиш подих, і зовсім не час -
і там у спіралі збережено спокій.
Однакова відстань, разом, без прикрас -
Допоки течуть ще по дереву соки.

Покручений равлик, чи мушля, хтозна;
Напевно початок не ходить додому.
І в тисячі істин, одна лиш ясна:
Ніколи не скаржиться мушля на втому.

10.10.2012

Якби люди уміли літати
У польоті тримаючи час.
Щоб журба, щоб і смуток кошлаті,
Всі від важкості впали від нас.

Щоб здивованим був навіть сокіл:
Не його тепер риса і суть.
Може Феніксом стане і в попіл…
А вітри на весь світ рознесуть.

Якби люди уміли літати
У польоті тримаючи час.
Чи були б тоді мрії крилаті -
Чи на землю б хотіли щораз?

12.11.2012

Незвично, ніби чути тишу
Позаду, всюди - хижий звір,
що підкрадається і дише -
Бездонна, повна недовір.

Заходить гостем звідусюди
Та все відштовхує, жене.
Містичним холодом розбудить
Щось таємниче, неземне…

жовтень, 2012

Триває секунда, що прагне назватися часом.
Під люстрою танець, зібралося світло – танцює все разом.
У вихрі будинки, сіріючі літери, злети –
Проникло повітря в кімнату, торкає окраєць газети.

Уривки, фрагменти і спогади часу на знімках -
Триває секунда, вже друга – а також мов житель Олімпу.
Незрушний лиш погляд між жовті із світла пір’їнки.
Мандрує у згадки, минає старого альбому сторінки.

18.11.2012

Минають дерева – миттєво, незбіжно.
Мов шуму коліс полякались, чи подиву.
І все немов звичність щоденна, суміжна –
Спіймати уявою хвилі супротиву.

У напрямах різних суцільні відмінності.
Але чомусь завжди виспівують оду:
При зустрічі свищуть у такті розбіжності
Шукаючи вихід, не маючи входу.

2012

Шумлять в шовковиці шпаки,
Сюди летять вони юрбою.
Тікають тільки павуки -
Нерівні сили для двобою.

Крім тих що з’їли і стрясли,
Тут море ягід смаковитих:
Лиш зріли б ягідки, росли -
Ще можна довго не тужити.

Мов круговерть і вир життя -
Шумлять так гучно із снагою.
Коли наїлись до пуття -
Ще б залишитися собою.

Якийсь щебече «вовко-свистом»,
і навіть лине їхній спів!
Поїли, й щебет з ситим хистом -
Не стало часу лиш для діл.

Раділи з цього гусениці:
Сидять щасливі, теж наїлись.
Шпаків немає - то дрібниці,
Що десь листки з дерев поділись.

12.06.2012

Коли усе зникне – не зробимо плоту -
Стремління, вагання, розбіжні турботи.
Під тиском думок, коли їх мегатонни
В пустелі цей вік – під водою потоне.

Чи має хто-небудь з останньої крихти
Багатство і простір – Пустелі лиш чисті.
Життя наше острів, уже не здивує,
Здивує лиш те, що немов Рапа-Нуї.

Лиш велети-прагнень нестимуть дрімоту.
Та вже не згадати, навіщо і хто ти,
Коли залишились лиш згадки-колони,
Здолали мабуть ми не ті перепони.

8.09.2012

Умістився безмежний в долині садок:
Яблуневі пальмети, і айвові крони.
Серед віт молодих вже не знайдеш рядок
і призначення завжди єдине, відоме.

Тут дерева всі різні: високе, криве;
Одне тягнеться вгору, а інше у боки.
І щаслива в осоті, там вишня росте,
А із іншої рана виточує соки.

І грушевої величі вкраплення в сад;
Стиглі сливи зросли, чи цвітуть і вітають.
Як якесь одцвіте - тих обтрушує град;
Неповторно колюче, чи з теплого краю.

Кожен рік не одне вже давало плоди,
Інше тихо лиш з вітром шумить, розмовляє.
Комусь хочеться більше і сонця й води,
Ну а терену, й так все здавалося раєм…

Порівняння, надії? – Ні! Просто садок.
Лиш маленька частина, це рідного краю:
Для краси, для смаку, або просто думок.
Найщиріший і рідний, завжди зустрічає.

08.2012

Дрібна чаїнка в каві,
як світло, люстра, стеля.
Мов темний птах в астралі
Й це схованка-оселя.

Та сизий дим у парі
Летить – мов вимір інший.
Здіймає він вуалі,
Неначе кава – гірше.

Дрібна чаїнка в хвилі
Життя, смаків, терпкого.
І зникне світ ідилій -
В глибинах дна пустого.

2012

***
Метелик заснув
Піднявши вгору крила.
Він теж в полоні.

***
Ворон дивиться
Так сумно в чорне небо.
Відчув подібність.

***
Як таємничо
Річку туман оповив.
Щастя мати слух.

***
Немов замерзла
У жоржини дивна суть.
Це те ж минає.

***
Стежина вітру
Із холодом по колу.
Вже не променад.

***
Хмари тихо йдуть -
Зірки уже насподі.
Істина глибше.

***
Птах прокинувся
Вночі на спалах світла.
Клітка - це обман.

2012

***
Мовчить сумно пес.
Чи може все ж думає,
не знаючи слів.

***
Білої ромашки
вітер поніс пелюстки.
Весь закоханий.

***
І жовтий листок
Полетів вверх у небо –
Чи вибрав долю.

***
Думки всі в небі
Все злітають від землі.
Мов різні форми.

***
Вогонь і листя:
Такі несхожі, чужі.
Та осінь зводить.

***
Чи вправний павук,
Чи втече його здобич.
Щастя все ж обмаль.

2012

***
Шум, спровадив сон,
Там снилась тепла весна.
Знаю – що живу.

***
Спека й дорога –
Тінь лиш, підошви глядять.
Може їм легше.

***
Дивлюсь на Місяць –
До світла прагне душа.
У нього є день.

***
Чомусь здалося:
Верба все хилилась.
Про затишок мріє.

***
Ластівка стрімко,
Гарно і легко летить.
Словом: голодна.

***
Гучно грім гримить,
Не тому, щоб злякати -
Він таїть сльози.

***
Так, все літає:
Навіть троянда вміє –
Та крила не в ній.

01.07.2012

Долі розсипався білий кришталь,
Де танець фламенко з жаринами світла.
Холоду зовні й хвилину не жаль,
Але ж він летить і в середині вітру.

Білий полон, наче вічності шаль
І втрачений час, вже без форми, не схожий
Як догорить цього вітру печаль
Мов щось нереальне, інакше, тривожить.

Істинне, справжнє не сніг заховав,
Та схованка тоне в зимових кордонах.
Десь тут на сцені життєвих вистав
Цей сніг лиш додасть ще води в Ахеронах.

13.02.13

Коли русалки ще ходили,
росу збирали на полях.
Жмуток любистку давав силу
й горіло серце в почуттях.

Шукали мавки Євшан-зілля
на схилі пагорба, в ярах
і диво сіяли довкіллям,
як квіти в сонячних роях.

Коли русалки ще ходили -
гаї співали і трава.
Весніли лілії красиві,
де в річку дивиться верба.

Ішли-летіли ноги босі -
ловила їх щораз весна.
Високі вільхи-хмарочоси
і злаків пастка запашна.

І Польовик все сіяв просо
хоч там росли уже жита:
росяно-срібні ніжні коси
й грайлива вдача молода.

Коли русалки ще ходили -
блукав гаями Лісовик.
Жило чудес-феєрій диво,
а потім світ змінився, зник.

І де поділося? Не видно.
Куди пішло із цього краю?
Не бачать очі, очевидно -
Як віриш – серце відчуває.

25-26.02.2013

Немов Селени маяки
Горять вогні далекі міста.
Бліді дерева, будяки
В імлі морозній темні грізні.
В зимових шатах заблукав
Розгуба-заєць, бродить полем.
Зелений острів жита-трав,
Наснилось, мов тут неозорий.

Під світлом місяця, зима
Морозні інею кристали.
Під снігом жито і трава -
Надія справжня і начало.

23.01.2013

Палітра лиш сіра й стіна попеляста,
Навколо мов грати, тримаючи майстра,
З’єднались у пастку, містичну картину.
Сховалась душа, а за нею людина.

Позаду блукають, не тіні, а світло
І фарба думок, розлилась, дрібно-дрібно.
Вона ще заповнить пусте полотно,
Проникне натхненням, як світло в вікно.

Один лише шлях, що веде все вперед.
Із боку у бік, у очах тет-а-тет.
Де голосно, гучно шуміла юрба,
Де затишку, спокою досі нема.

Від щастя п’янкого на крилах летіти,
Мов щось потаємне заковує в сіті:
Індигове море: невпевненість-рана
Зображення шторму - а звершення грани.

І дивно лиш те, що ті фарби не сірі:
Життєва тотожність, довершеність ліній.
Так, все не можливо вмістити на тлі -
Насправді, від бурі пливуть кораблі.

27/28.11.2012

В гаю біля поля козацька могила -
Літає там сокіл розправивши крила.
Дивився щоразу: багряна калина,
Як ніжно торкалась землі без спочину.

Мов вірила в те, що дзвін листя розбудить.
Земля ще прокинеться щастям усюди.
Усе пригадає обіцяне, миле;
Краплинки роси, додадуть іще сили.

І вкотре здійнявся, мов бачив він здобич,
Великий той сокіл, летів колись опліч.
У серденьку сумно, кружляє-леліє,
За долю козацьку, за волю і мрію.

2013

Чи був той сон,
Сновид, завершена пригода.
Лиш спогад, вигадка, фантом -
Чи інша дійсність снів господа.

То був лиш сон -
Прожив, побачив чи приснився.
Створіння мозку, ночі фон.
І зникли там знайомі лиця…

Чи сон, чи ні…
І пустота в його лиш світі.
Чи може ще думки вві сні
й потрібен час, щоб зрозуміти.

1.02.2013

Вже у кожній клітині, в повітрі, усюди весна;
І у співах птахів, що щебечуть її зустрічають.
Хоч ще сніг березневий, тримає й чекає земля,
Коли теплий вже подих простори заповнить до краю.

І усе з нетерпінням, чекаючи з вірою див,
Вже спішить у барвисто-осяйних втонути полотнах.
Наче тоне весь світ, мов в коханні, як вже полюбив
Розростається сила весняна п’янка, незворотна.

І в красі первоцвітів, маленьких численних квіток
І вербових бруньок з яких котики рясно зростали.
Та в душі цей існує весняний незримий місток -
А не там, де сніги березневі оці не розтали.

12.03.2013

Колись і скло стає мов цінний камінь
(Нечасто, зрідка, винятково так).
В солоних хвилях, ця сучасна гавань -
Людське сміття, карбоване в літах.

Красивий берег наче самоцвіти –
Страшне минуле зникло, вже пройшло.
Мов компроміс у прагненнях змінити
Й своїх помилок виправити тло.

Чи знайде скільки виправдань природа?
Вже інших місць, не тільки берегів.
Казково тут, дивитись насолода,
Якщо смітник із пам’яті зітлів.

Цей світ милує очі. Як чудово!
Лиш брухт деінде. Може дежавю?).
Сумують краби у скляному домі,
Без нарікань на долю вже свою.

7.10.2012 (14.10.2012)

Тут скрізь синтетичне лиш поле -
Позаду, навколо цей світ.
І крихти розсипані солі -
Велике каміння-наліт.

"Сьогодні знайти лиш поживу
На цьому людському столі" -
Мурашка з останньої сили
Біжить та все мріє собі.

Знайти крихту справжнього хлібу
і чисту краплинку води -
Покликала друзів би співом,
Гуртом всі прибігли б сюди.

На жаль, тут усе синтетичне:
Лиш "є-шки", а ще ГМО.
Усе якесь нове, незвично,
Накладене наче тавро...

************************

Бродила ще довго мурашка
На тому новітнім столі.
Лиш крихта - і їй стало тяжко -
Заснула у вічному сні…

27.10.2010; 31.10.2010 Біла Церква

Намалюй повітря
і зелені віти.
Зафарбуєш сміття -
Будемо тут жити.

І струмки та ріки
Щоб були прозорі.
Вималюй, щоб стрімко
Мчали по просторі.

І глибоке море
намалюй навколо.
Чисте і прозоре,
Все живе, чудове.

Намалюєш трави,
Чисті, світлі роси.
У промінні світла
Золоті покоси.

Розпиши озоном
Небо неозоре.
Зробимо щось знову -
Зафарбуй довкола.

Твій малюнок дивний
Ще малюй. Природо!
Всі вважають сильна:
Замальовуй шкоду.

29.03.2012

Коли багато ягід стиглих:
Збирають їх у кошик свій.
Якусь зірвуть, гарненьку, спритно,
а іншу топчуть, йдуть по ній.

Одні із них тепер як пави -
Від інших плями по землі.
Одних у кошик вже зібрали,
А ті розтоптані й брудні.

Чудовий ліс, зелені трави,
Та літо мчить - росте зерня.
Тих ягід долю не зломили -
Бо проросте від них земля.

Насіння їх попроростало -
Плоди дають свої тепер.
А от з тих ягід, що зірвали,
Смачний лиш згодом був десерт.

.............................

В житті, думки усі важливі;
і навіть ті, що нищать всі.
Ще, та, сьогодні не значлива -
Зросте, і дасть плоди рясні.

2011

Цю ніч проткнула жменя вітру,
лиш стрепенулось і затихло.
Ховало небо суть беззірну,
За цю хмарину, темну, рихлу.

І скільки всього наховала:
Лиш мокрі голови, волосся.
Води налито вже чимало
В словах, дощем, чи це здалося.

***
Лободо-споришеві будні -
Малим метеликам - пригода.
Літають оси, наче трутні,
Немає ягід їм, негода.

Та все ж тут якось поєдналось:
Картина літа, денний дотик,
Й росяних відблисків-дзеркалець
Краса і дух земних екзотик.

***
Комар не знав свою провину:
Нап’ється крові – лиць не бачить.
Не знав різницю: в груди, в спину;
Кусав завжди, коли є вдача.

І все було б однак, як треба,
Та не в смаках, мабуть й любові
Надмірно вкладена потреба,
В житті попити трішки крові.

***
Як прокидатись важко зранку,
якщо сьогодні вихідний.
І сон тримати до останку…
Та дивний шум, чіткий, ясний.

Ці дивні звуки, хто їх автор:
збудили зранку відчуття.
Гудів десь зверху перфоратор,
мов руйнував земне буття.

21-26.08.2012

Скільки в нім шуму - то плаче сполохана пташка
і лине відлуння та чути нестримності сповідь.
Випадок, страх, і без фальші та легкості, тяжко,
В летінні - пташата ж від долі чекають на порідь.

Вільний, той крок хижака у оформлені часом -
Той хижо дивився, таївся, затих, вижидає...
Безліч птахів, що були навкруги усі разом,
Почувши той плач, подивитись, летіли чи в зграю.

Всі покружляли, сміливо додавши лиш шуму -
Ніхто не насмілився вниз, поміж страх, полетіти.
Дивляться боязно, з острахом, і не без суму,
На долю залишені, пташки приречені діти.

Скільки в нім шуму - даремно, а може щось буде!
І вітер буває розгонить всі хмари під вечір.
Щастя пташатам, хижак, що з’явився вже другий
і вдвох за поживу змагались, забувши малечу.

Хто рятівник? Всі міркують із галасом птахи.
Усякий хвалився , що він лиш герой тут і витязь -
Мати ж, пташат заховала подалі від лиха -
Хижак переміг, вже ішов на поживу дивитись.

13.09.2012

Сьогодні знову мертві ріки
Вбивають, нищать, не щадять.
Всі жити мали ще довіку
Та їх спалили цілу рать.

Ми вороги для алкоголю
Він нищить нас, хто б пожалів.
Ми бережемо чиюсь долю
Але той хтось, пасе вітрів.

Можливо завтра вже загину
Хоч добрий спогад я несу.
Про те малим як по стежинах
Блукав збиваючи росу.

Про те як мріяв бути сильним
Про ціль важливу у житті...
Та мить моя прийшла не спинна!
Прощай! Вже гину в небутті...

вересень, 2011

Продам крила, недорого, пару:
Більш немає в житті що продати.
Бо душа заховалась за хмари
І прийдешнього з’єднує грати.

Продам крила. Бо поки літав -
Розкупили краплинками щастя.
Хоч стою у полоні заграв -
То відгомін чужого багаття.

Продам крила… Оселю куплю.
І ніхто вже буде чекати…
Хоч залишу я музу свою -
Може зникнуть убогості грати.

Продам крила. Візьміть. Віддаю. -
Жаль. Ніхто їх не хоче забрати.
Не обдерті… та не з кришталю
Безкоштовно віддам оці лати…

Надів крила. І знову лечу.
Поруч муза - вернулась крилата.
Всі «пір’їнки» роздам читачу –
У словах вони будуть звучати.

23.03.2012

Лиш мрія, захоплення... пастка -
Поглинуть в собі віртуальні світи.
Блукають думки - шукачів цього щастя:
"Летіти, зростати, чи просто іти".

І світ цей вселяє оманливу силу:
"Я кращий, сильніший, іду я вперед.
Чомусь не дивуюсь якомусь там диву,
Бо в мене ще є не одна лише смерть".

І вже не цікавий світ справжніх досягнень:
"Куди там підеш, і що там віднайти".
Нещадно крадуть всю енергію прагнень
Мальовані кимсь віртуальні світи.

29.03.2012

Контури, лінії, йдуть, повернулися;
Вектори-прагнення, світло по вулиці.
Кроками, колесом, поглядом, вірою -
Раптом змішалося стрічкою білою.

Всі поєдналися, вишиті долею,
Чи почуттям, чи стремлінням і волею.
Не досягне квінтесенції тиша -
Вир, круговерть, або крок, що залишив.

Кожна частинка мов цілі життя,
Шлях, перехожі, хода, майбуття.
Вулиця, спека, жага, діалоги,
Кроки і погляди, втома, дороги.

Власного подиху тут не відчути -
Глибоко сховані радощі, смути.
Десь серед цінностей, і поміж цілі,
Вектори вітру лише зрозумілі.

14.07.2012

Мов вісники минулої епохи,
Мов дзеркало, в якому час, майбутнє.
Відлуння, і присутність катастрофи –
Крізь призму їх - минуле те, відчутне.

Єство невидиме, німе, жорстоке,
Вогонь, що виник в атомній руїні.
Живе повік в клітинах, рік за роком.
І в колосках, несе відгомін-тіні.

Що є у цім покрученім колоссі,
Яке майбутнє вкраплене, присутнє.
Тут безліч слів у цьому безголоссі,
Та віра в те, що нам це невідчутне.

Мов звуки мелодії - несамовита,
Ця суміш медова, безмежна, п'янка.
Це ллють аромат липи так соковито,
Немов післясмак залишають в думках.

Між листям блукаючи дзвінко, невидимо
Тут бджоли шукають свій мед у квітках.
Мов прірва, мов рай - все вмістилося, втілено
І дійсність зникає – лиш лип аромат!

Ще довго стояв, наче був заворожений -
І липовий цвіт немов світ обійняв.
Наснагу вбирав – хоч і був переможеним,
Ті чари медові від лип осягав...



20.06.2011, БЦДСС

Лани, поля, всі барви літа,
Безхмарне небо - сині квіти;
Рясніють всюди серед жита
Волошки – іскорки живі.
Щириця вгору тягне віти,
Мишій посохлий, в цьому світі.
Лише фіалок ціла свита -
Жовтіють крихітки малі.

Спіймав підмаренник за ногу -
Встеляє жито і дорогу.
Гірчить духмяно полинами
У цьому вимірі краси.
Спориш зеленою струною,
Мов річка ллється вглиб водою.
А все безмежжя берегами,
Чекає вечора, роси.

Червоні маки розгубились
І цвіт встеляє ложе ниви.
Лиш швидко бігають мурахи,
Де плед ромашковий цвіте.
Солодким медом обійняла
Бездонна ніжності галява
Марени жовтої , край шляху -
Неначе сонце золоте.

Цикади пісні безтурботні
Лунають з жита, як з безодні.
Тут все здається непомітне,
І все буденне і просте.
Дарунок літа - дні спекотні –
Стомились трави, всі дрімотні.
Та світ цей щохвилини квітне
Бо в цій красі є щось святе.

8.08.2010

Зірки, як одинокі острови
Пливуть в безмежнім просторі небеснім.
В собі усе спочатку зберегли,
Мов світлом із минулого воскреслі.

Зірки...
Чи бачить нас їх світ цієї миті!
Вони лиш жар, галактики основа,
і крутяться планети в їхній свиті.

Зірки...
А часу й там вирує донне море -
Щораз живе і створює обнови.
Лиш вільне світло нам здається загадковим.

Катеринопіль, 2008 (в ред.)

Світанок. Сяйво сонця
Січневе сніжно-світле.
Серпанок снігу сонний
Сріблястий спокій сипле.

Суцільно світлокосі:
Стежки, смоли́сті сосни.
Схилились стоколоси -
Стрічки сухі, серйозні.

Синиці скраю спритно
Стрибають серед світла.
Скарби сховались ситні -
Свята суворість світу.

Стрілою спурхне-скочить
Сполоханий світанком,
Синичий стрій співочий
Співає спозаранку.

Світання славно січня
Сумуючи стрічають.
Сніжинок ситець сніжний,
Святково сонцем сяє.

9.01.2011 (в ред. 06.04.2013)

Знову зранку засвітало –
Зникли золотисті зорі.
Завірюха застеляла
Землю запалом зимовим.

Звідкись заєць завітав.
Зиркнув зостраху – злякався.
Загадково здивував:
Замість зникнути - зостався.

"Змерз зайчисько - здогадався –
Зимно здобич здобувати".
Зголодніло завагався –
Забрав зайця зігрівати.

Змерзлу знахідку зігрів:
З’їв зерняток, заховався,
Згодом затишно заснув...
Зимував, зміцнів, звикався.

Закінчилася зима -
Зникли зимні заметілі.
Заквітчалася земля,
Зяб зелений зарясніє.

Зойк зозуль заполонив,
Задзвенівши, завесніє
Зайця звиклого звільнив -
Зі збентеженням, зрадіє.

Закружляв, затупцював –
Зрозумівши, звір завзятий.
Згодом здалеку зникав
Зовсім заочі, зубатий.

26-29.01.2011 (в ред. 04.05.2013)

Вже весняний, віщий вітер
Віє вихром відчуттів.
Всіє всі вербові віти,
Воскресив вогонь віків.

Всюди він відродить велич,
Всіх весняних володінь.
Вільхи волотями встелить,
Вкриє вигін вдалечінь.

Втонуть відплески водоймищ,
Вдень виблискує вода.
Вічністю вишневих вогнищ
Врешті вістує весна.

Вікна вирію відкрила,
Віру в відданість взяла.
Вдача весноньки вразлива –
Вабить вродою вона.

Вир веснянок, водограю,
Візерунки віт-вінків,
В’ється вересом, вражає
Висі втілення вогнів.

Все водночас відкриває:
Вгору, вшир, все вдалині.
Вишиванкою вітають
Веремії весняні.


08.03.2011 (в ред.)

Долаючи долоні
Дзвенить дзвінке джерельце.
Духмяний дух діброви
Душі дістане денця.

Довершить дивне дійство
Дрібненький дощ довкола;
Дрібоче, довго, дійсно
Досягнувши додолу.

Долиною донизу,
Де дуб далекозорий,
Досвітню дивовижу
Дарує додатково.

Дерева дивувались -
Дзвінкий дарунок долі.
Дрімота дочекалась,
Десь ділася, доволі.

Джерельним дзвоном дихав
Діброви дух, дощило.
Дует дедалі дикий -
Де дощ дзвенить дбайливо.

14-15.03.2011 (в ред. 11.04.2013)