Шукаю твоє обличчя у натовпі перехожих...
Вслухаюся в кожен голос - а раптом учую твій?
Як ні, то хоча би схожий, на нотку єдину схожий
У цім повеснянім хорі, в гармидерній залі цій.

Вдивляюся і очима, і серцем, і підсвідомим
Невідано-закулісним роздражненим відчуттям.
На тя́тиві сподівання стріла гостроноса втоми
Навощує душу масно розпукою і виттям.

Нема, не стрічаю, марні і погляди, і вдивляння
У кожну найменшу рису байдужо-незнаних лиць.
Не ти, не твоя статура, не кроки твої - й востаннє
Втрачаю надію нині і падаю слабо ниць.

До завтра, до просвітління молитви і тої віри,
Що знову покличе бігти, шукати і... не знайти.
Вдивляючись безустанно у марево сиво-сіре
Напевно і певно знати, що марево це - не ти...
(29.03.13)

*
Неперевершено сумна
Вина людини без вина,
Та варто тільки пригубити,
І веселішає вона …
*
Без хліба людське тіло в’яне,
Холоне серце полум’яне.
Крихтину вічної снаги
Із рук Твоїх беру, мій Пане…

30.03.13

О ранковій порі
На Холодній Горі
Упізнали мене солов’ї
І зозулі…
Ви скажіть, солов’ї,
Де тепер Сагарі,
Де їм доля сучить
Свої дулі-щедрулі?

Ви, зозулі, скажіть,
На якому ж добрі
Розростається зло,
Що пустошить нам душі?
Як порідшало хат
На Холодній Горі,
Як без них дичавіють
Черешні і груші!

А Холодна Гора
Сонцем сльози втира
Яворам і тополям,
Що понад Сулою…
Покоління моє
Вимира… вимира…
Хто ж тепер у селі
Поговорить зі мною?


1998

Ми шануєм поетів,
Коли вони мертві,
А найпаче їх любимо в ореолі
Терпеливців і мучнів,
Загиблих в неволі,
Ми складаєм ціну
Їхній самопожертві:
Цей – на пам’ятник важить,
А цьОму – доволі
Дошки меморіальної
(Прізвище, дати…),
А цього возвеличити в лауреати
І вивчати
(Окремі цитати)
У школі…

Ми проходимо мимо
Казармених плаців,
Мимо мурів тюремних
І хижок обдертих,
Де в затворництві творять,
Де в каторжній праці
Мруть у безвісті
Автори творів
Безсмертних…
Ми ж не вхожі до білих палат
І палаців,
Не доступні нам тайни
Державних секретів,
Де вже нам зрозуміти,
Що нищать поетів
Задля честі і слави
Держави і нації?!


2001

Останню переходимо межу…

Сьогодні ми розділені межею
На рівні дві частини.
Я сиджу
Іще по сей бік –
Осені іржею
Роз’їдена душа…
А по той бік,
На цвинтарі німого супокою,
Лежать найкращі.
Їх із року в рік
Все більшає.

Лінивою рікою
Тече життя – останніх вимива
Зі свого русла
І відносить в Лету.

А що мені лишається?
Слова.
Думки сумні
Та чай під сигарету,
Та відчай самоти,
Та відчуття
Свого – уже близького – переходу
Через межу,
В довічне небуття,
В небачену,
В незвідану свободу…

Іще сиджу по сей бік.
Ще лежу
В траві густій
Під білим весноцвітом,
Тривожно споглядаючи межу
Між нашим
І ненашим-нашим світом;
І дорожу останнім:
Цим листком
Пожовклим,
Цим димком від сигарети,
І цим рядком –
Вузесеньким містком,
Що ним пройти спроможні
Лиш поети…

1999

Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

Як почули фарсеї підписання декрету про смерть, в тій же хвилі принесли тяжкий хрест і поклали до ніг Спасителя. Ісус припадає до нього, своїми зболілими і пораненими руками обіймає той Святий Хрест, цілує його, бере на Свої рамена і розпочинає свою Хресну дорогу. Не боїться, не втікає від того, що є тяжке, що завдає болю, що ранить серце, що приносить терпіння, що витискає з очей сльози, а з тіла - кров.
Хрест. Він навіває в наше серце неспокій, смуток, печаль і тривогу. Ми боїмося хреста, втікаємо від нього, ми воліємо мати життя розкішне, легке і спокійне. Тяжко нам зрозуміти значення хреста. Чи я, як християнин-католик, маю боятися хреста, чи маю втікати від хреста? Чи я забув про слова Ісуса: "Хто хоче йти за мною, хай візьме свій хрест і йде слідом за мною". Адже я не сам. Христос зі мною, Христос допомагає мені двигати мій хрест. Коли я падаю, Він мене підтримує, коли я в розпачі та трачу надію, вливає в серце уповання. Чому ми в нашому житті, коли несемо хрести, так часто забуваємо, що ми не є самі, що ми не є покинуті і забуті, що з нами завжди є Христос. Ісус йде поруч, Він йде разом з нами, Він любить нас, Христос не дозволить, щоб ми впали навіки. Ніколи того не дозволить. Спаситель може допустити те, що ми впадемо і покалічимося, що ми впадемо і зневіримося. Так, Він це може допустити. Але Ісус ніколи не допустить того, щоб ми впали навіки.
І тому, коли ми двигаємо наші хрести, коли маємо ті наші терпіння, не впадаймо в розпач. Християнин не має права цього допускатися, бо з нами Христос, Який любить нас і Який допомагає нам двигати наші хрести.

(Хресна дорога о.Василя Ковпака, першоджерело - http://golgofa.at.ua/index/0-70)

Найтяжчий хрест поклали на Христа –
Гріхи усіх лише Йому на плечі.
Святі не розтулилися уста
На виправдальні та благальні речі.

Плювали зло у праведне лице,
Його штовхали, сипали образи,
Без нарікань Ісус терпів і це,
Не огризнувся жодного Він разу.



* * *
Чому ж тоді, далеко не святі,
Не варті на нозі Його мізинця,
Ми гніваємось часто у житті
І ближнім не прощаємо дрібниці.

За що Ти, Сину Божий, постраждав?
Чи стала жертва для усіх уроком?
Марнуємо життя, яке нам дав,
І хрест стає все тяжчим з кожним кроком.

  >>  
    змісту циклу "Хресна дорога"   

Ну що ти у тому житті розумієш?
Тобі тільки-но запалили зорю.
Коли тобі двадцять, то ти тільки сієш
Невидимі зерна у свіжу ріллю.

Коли тобі двадцять, то все таке гарне.
Візочок дитинства позаду, але
Майбутнє таке ще примарне-примарне,
І зовсім неясно – чи добре, чи зле.

І стати б на ноги, розправити крила,
Здобути Усесвіт і знищити Зло.
У двадцять у кожного є така сила,
Була би ще Мудрість і Щастя було.

30.03.2013

Пам’ятайте мене
Доброзичливим і незловтішним,
Не скупим на пораду,
На гроші й хороші діла…
Я був різним, звичайно,
Всіляким я був,
Та, між іншим,
Лиш одна доброта
По життю мене завше вела.

Не ображусь, якщо
Ви забудете в клопотах-буднях
Про поета, який
Не досяг піднебесних вершин, –
Я і тишею втішусь:
Лежатиму –
Вже непідсудний –
Наслухатиму шепіт
Черешень, вишень, черемшин…


2003

Ажур

Все у повному ажурі -
Чути це на власній шкурі.
Тільки, щоби був ажур,
Вже не вистачає шкур.

"Ажур" означає "так як повинно бути, все в порядку"

Адамове реберце

Той може називатися поетом,
Якщо шанує він "адамове реберце",
Яке звичайно подається з медом,
А для гурманів - із червоним перцем.

Адамовим реберцем жартівливо називають жінку


Антимонії

На урочистій церемонії
Розвів політик антимонії,
Бо вуха нашого народу
Це гарне місце для розплоду.

"Розводити антимонії" - несхвально відгукуватися про того, хто займається пустою балаканиною, непотрібним пишномовством

Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

Ти, Ісусе, стоїш перед натовпом, що бездумно чекає смерті, а очі Твої осяйні спрямовані в Небо... А серце відкрите і звертається до всіх людей: «О, дитино! Життя - це не іграшка. Ти ще не знаєш вартості життя... І прийде мить, коли душа твоя в болю схлипне: «Візьми серце моє, Ісусе, і живи в мені. Без Тебе я ніщо. Засуди мене, Господи, бо заслужила я кари. Суди Твої праведні. А неправедний вмиває руки...».

— Мати Божа, Діво Пресвята, молися до свого Сина за душі наші, щоб не померли ми без каяття. Амінь.

Ісусе. Тебе засуджено на смерть. Ти є невинний і я знаю, що Тебе несправедливо звинувачують. Однак, будучи невинним і знаючи, коли, як і де помреш, Ти відважно прийняв свою долю. Так, Господи, і в моєму житті є такі хвилини, коли я мушу прийняти ту дорогу, що стелиться переді мною. Це може бути самотність після втрати дорогої мені особи, або зневаги чи насмішки навіть найближчих друзів, і власне через те, що хочу йти Твоєю дорогою. А, можливо, це тривожне очікування тяжкої операції, або якесь рішення, що змінить хід мого життя назавжди. Існують певні хвилини, коли мені доводиться приймати життя таким, яким воно є в дійсності. Мені важко, у мене виникає страх перед майбутнім.

Ти, Ісусе, кажеш:" Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас".

Я цілковито віддаю себе у Твої руки та йду за тобою вперед, щоби вчинити життя кращим для себе та інших.

Цікаво, повторилось би те знов,
Якби події сталися сьогодні?
На хресну смерть засуджують любов,
А судді хто? Неначе пси голодні,

Їм хліба і видовищ подавай,
Жорстокої, кривавої розплати,
А завтра будуть мріяти про рай,
Зваливши все на Понтія Пилата.



* * *
Хто засудив на хресну смерть Христа?
Пилат, який умив прилюдно руки?
Ні, то гріховна наша суєта
Послала Сина Божого на муки:

Моє убите в лоні немовля,
Покинута твоя старенька мати…
Ісус один, а грішників – Земля,
Йому за всіх тяжкий той хрест приймати.

змісту циклу "Хресна дорога"  >    наступної стації >>>  

– Тату, тату, йди хутчіш!
Там в капусті хтось! То миш?
Тато Тані:
                  – То не миш.
Там твій брат знайшовсь – Тиміш.



14 лютого 2011 року

– Кукуріку! Кукуріку!
Везуть півника в Олику.
Плаче курочка: – Ох-ох!
Може, краще ув Острог?..

1985

О, скільки в серці пустоти, і втрати, й болю,
Ти все життя своє палке заручник долі.
Покірно волі підкоривсь нездари-ненця.
Чому ж тоді і не боліть твоєму серцю?!

У кліті птаха ти заяк за крихти й зерня,
А доля в'ється, мов черв'як, навряд чи й зверне.
Стоїть довкола пустота, як ворог часу,
А вільним ти іще не був таки ні разу.

Сидиш у кліті і слова чужі ковтаєш.
Ти знаєш правду, та мовчиш, бо прав не маєш.
Тебе ніхто не оцінив, як птаху волі.
Ти надто хатня і ручна - заручник долі.

Співаєш те, що пан ловець тобі накаже,
А що у серці й на душі - то геть не важить.
Ти птаха в кліті золотій без прав і волі.
Не зрадник ти і не тюхтій - заручник долі.

Підмів світлицю, бо вже скоро свято,
А сміття залишив посеред хати.
Навіщо ж бо виносити його,
Як завтра буду знову підмітати.

бунтується простір від дотику топиться сніг
до ніг припадає його знемагання саманне
у кратері ока розхристана сітка доріг
якими мандрує отой що прийняти не зміг
любив і бажав але викохав мантру оману

далеко чи близько проляже закінчиться шлях
душі що втікає на волю від власного тіла
до суші яка йому знов манівцями зійшла
гукає стрясаючи небо
амінь іншалла
щоб повінь зненацька усе що було потопила

Довкола тебе гори,
і ти – посеред гір!
Закралось тихо горе? –
а ти йому не вір,
і не пускай до хати.
Нехай вгамує мати
теплом своїх долонь
пожежний розпач скронь.

Затисни міцно зуби.
Заплющ надсилу очі,
щоб жодної сльозинки
не вгледіли охочі,
і на найвищім шпилі
шматуй додолу хмари,
розбий до берда лихо!...
Лиш не гаси стожари.

2000 (2013)

Сосна гула у висі:
- Весною чути в лісі.
Скривився кріт понуро:
- Приїде, лиш на хурі…
Їжак теж напохваті:
- Скоріш на самокаті.
Вуж зашипів:
- Та де там,
Лише велосипедом.

А дрізд сказав:
- Я знаю,
Що літаком літає.
Стрекоче їм сорока:
- Я не спускала з ока,
І бачила у травні
Весну в депо трамвайнім.
- Неправда то! Бо звикло
Вона на мотоциклі.
- Всім доведу за хвилю,
Що у автомобілі.
- Неправда - у колясці!
- В колясці? Брешеш, трясця!
Бо у весняну повінь
Весна сідає в човен!

Весна прийшла – та пішки.
За нею квітів трішки,
А перед нею - трави:
- З весною!
- привітали.


29.03.2013

Задовго до народження Христа,
За п'ять тисячоліть старої ери
Вже українська велич проросла
І світу понесла свої поеми.

Ми від землі, орала, орача,
Жили без меж, кордонів, частоколів,
Для захисту виймали ми меча,
Дотримуючись лицарських устоїв.

І ми були завжди живим щитом,
Що захищав від знищення народи
І поле бою сіяли зерном
Як і на заході, так і на сході.

Цінуємо людей і вільний труд,
Саме життя і право на свободу,
А нас насильно заганяли в бруд,
Несли погибель нашому народу.

Та переважно у своїй судьбі
Злагоди всі ми шукали не завжди
І гинули в нерівній боротьбі
Під тяготою між владної вражди.

Минуло стільки цих тисячоліть,
Та залишився в степових просторах
Наш споконвічний хліборобський зміст
І наша віра у своїх соборах.

Ми тут з початку, ми широкий міст
На перехресті всіх цивілізацій
І піднімаємося в повний зріст
Об'єднуючи ці світи й нації.

І ми вбирали в себе краще все,
Що створювали люди цього світу,
Тож тільки вся громада збереже
Гуманність, справедливість і освіту.

Це наш політ в майбутнє, у нове
І наш взірець всій світовій спільноті:
Ми м'яко відторгаємо старе,
Як у житті, так і в своїй роботі.

2013

Я будую свій храм ув оцій суєті несусвітній.
Чую голос далекого предка, мов пісню зорі.
Вже зосталися знизу вишневі й калинові віти.
Білих тіней пташок вже не бачу в Дніпрі.

Риштування мої – це драбина до неба, чи ґрати?
Срібний Місяця лист серцю світить, чи гріє також?
Біля мене будує хтось лазню і хату,
І блискучий котедж для вельмож.

Поміж Богом і звіром завис я, мов гак в ополонці.
Може, клюне на мене русалка яка золота?..
Вже соборні хрести – наче зорі на вранішнім Сонці.
І глибокомогильна мені висота.

Я будую свій храм із каміння, пір’їни і глини.
А на ньому уже мостять гнізда липкі ластівки.
Уявляю, як лики іконні засвітять калиново.
І болітиме небо Христові.
Кругом кабаки
Бовванітимуть дрібно і сито, мов пекла холодні.
Пірамідки базарів ростимуть без кореня вшир.
Наче яблуко райське, висітиме дзвін благородний
На високому храмі, що в жоден не йде монастир.

Я збудую свій храм…

Верность, правда, честь..?
Предательство! Никакой романтики...
Люди суют нос, куда не стоит лезть,
Они не достойны и гроша, просто фантики...

Счастье, любовь, вера...
Верить не только в себя и в своих..?
Нет, на нас нашла какаято холера:
Влазим в дерьмо, поливая грязью других!

Ложь, зависть, предательство...
Вот, чем богат сейчас человек!
Время, когда царит душеиздевательство...
А истины почти забыты в наш век!

2012

Я не ношу на пальцях перстені,
Вони були даровані тобою.
Я не сумую, о, я не сумую, ні!
Я стала знову ніжною, легкою.

1.
Пророчу суть Писання не змінить...
Твоя молитва, звернена до Бога,
хлюпнула в серце сили, а за мить —
Тобі вже хресна стелиться дорога.
Терпи, галілеянине! Душі
Твоїй шалено боляче з розпуки.
Не за свої гріхи, а за чужі,
Тобі пройти судилося крізь муки,
Крізь ревище зневаги і злоби,
пекельний біль кривавої розправи
і присуд озвірілої юрби:
— Розпни його! А нам віддай Варавву!
Пішли в танок свинцеві канчуки,
преторій аж замлоїло від крові…
Вінчали голову Твою гілки —
та не лаврові — у вінку терновім.
Твої кати знущались залюбки,
а Ти страждав, повитий у порфіру,
великодушно їм прощав гріхи
і дарував життя своє в офіру…


2.
— Бери свій хрест! І сам його неси!
Ви з ним тепер, як нерозлучна пара.
— О Отче, що на небесах єси!
За що мені така судилась кара?!
Чи зможу я пройти свій хресний шлях?
Чи я зумію вистоять — не вклякну?
О Отче мій, що є на небесах,
нехай я Духа силою просякну...

3.
А тіло вже не слухає Тебе,
підкошуються з немочі коліна…
І чаша ця ніяк не омине
Отця небесного улюбленого Сина.
Своє безсилля Ти переборов,
і сам собі наказ віддав: стояти!..

4.
Ти чув, як у вервечці молитов
Твій хресний шлях оплакувала мати:
— Тримайся, сину! Поруч буду я!
Тебе й на мить одного не покину!
Твої страждання, муки, сум’яття
з тобою розділю в тяжку хвилину!
Ставай з колін! Прошу Тебе, ставай!
Не дай причини ликувать Юдеї...


5.
Своє плече підставив під хреста
Тобі незнаний Симон з Кірінеї:
— Дозволь, Ісусе, прислужить Тобі:
хреста тягар з Тобою розділити…
Дай сили супротивитись злобі,
навчи і нас — як терпиш Ти — терпіти…

6.
Кривавим потом зрошене лице,
від болю аж злипаються повіки,
а сукровиця цівками тече
і скапує на хустку Вероніки.
— Учителю, дозволь торкнутись ран
Твого чола в терновому колюччі
і згорточком лляного полотна
утерти закривавлене обличчя.
Ісус промовив тихо: «Приступи…»,
до Вероніки простягнувши руки...
— Помилуй нас, Учителю, прости,
що ми не вберегли Тебе від муки -


7.
нести хреста, як камінь, на собі
і падати під ношею тяжкою...
Ти вдруге знов піднятися зумів,
а до Голготи — вже подать рукою…
— Дорого хресна! Як тебе здолать?
Моя остання у житті дорого!..

8.
Жінки навколішки, ридаючи, стоять,
молитвами звертаючись до Бога.
— Єрусалимські доньки! Ви слізьми
мої страшні не омивайте рани,
ви над собою плачте і дітьми,
щоб у покуті стати над гріхами!..


9.
А кожен крок – у мізках, як луна,
ятряться рани під хрестом шершавим…
Ісус утретє падає на шлях,
який веде до Вічності і Слави...

10.
Спекотне сонце висушило кров…
Гадюччя ран у сплаві із хітоном…
Кати плюють, зриваючи покров,
і наготу Твою показують на сором.
А Ти терпи приниження і біль —
лише б ковток студеної водиці…
Твої ж кати, немов на рани сіль,
вина із миррою Тобі дають напиться.
Ти не прийняв їх дару... Ти терпів…
Вони ж байдуже потирали руки...
Чи відав Ти тоді, чи розумів,
які Тебе підстерігають муки?!

11.
Кріпись, Ісусе! Волею Отця
не знаєш за людські гріхи Ти щастя.
В руці у ката — викований цвях,
націлений пронизати зап’ястя.
Удар важкого молота!.. Удар!..
Провисло тіло на руках, як плітях...
І напис на хресті: «Юдейський цар»...
І згусток болю — на тисячоліття…

12.
І жереб кинули на одяг Твій кати:
для них Твої страждання — не причина.
— Небесний Отче! Їм пробач, прости, —
вони не усвідомлюють, що чинять…
Ти їх простив... І з висоти хреста
благословив молитвою своєю...
Ти вже витав між смертю і життям,
в дорозі поміж небом і землею…
Пекучий біль... Очікуєш кінця...
Тобі уже ніхто не допоможе...
Лише одна надія — на Отця:
— Чому покинув Ти мене, мій Боже?!
…Судомно стрепенувся і зомлів,
та видихнути ледь устиг:
«Звершилось...»
Покутою за місиво гріхів
Твоє земне життя вже завершилось.
Застрягло сонце в темряві густій,
Ісус востаннє вистогнав крізь муки:
— Я духа свого, милий Отче мій,
вручаю у Твої надійні руки...

13.
Від розпачу здригнулася земля,
у храмі навпіл тріснула завіса,
і грізний громовержець Ілія
над світом колісницею пронісся…
А тіло Сина, зняте із хреста,
в обіймах Матері востаннє опочило…
Розпука... Біль утрати... Пустота...
Й надія на спасіння... І на диво...

2004 (2013)

Мій тихий щем, де київська дорога,
Відчуття ловлю, так наче ти не вірт.
І падає. І сунеться підлога.
Учора тиша. Завтра буде зліт.
Зʼявляєшся і йдеш. Мовчиш. Чи маниш словом. –
У душу падаєш, в якій не проростеш.
Від доторку руки аж завмирає слово...
Поцілувавши пальці, розгублено підеш.
На тому місці, де осінь стелить ложе,
Мій щеме київський, я загадала,
Що ти вернешся. Може…

Любиш, коли починається осінь.
Хочеш осені серед літа.
Щоб під ногами жовте листя, сірий дощ,
А у волосся вітер.
Ти б йшла вулицями жовтими
Кудись або комусь назустріч.
Збирала б у парку каштани.
Тебе б розпитували про справи,
А ти б горнулася: "я скучила, коханий".

Не відпускай руки, і не відводь очей.
Облиш тремтіння на губах...
Чужих і нерахованих ночей
Не видавай, ні жестом, ні в словах.
Захочеш – йди. А ти підходиш ближче...
І в сотий раз – шубовсть в безодню тиші.
В очах твоїх тону, в безмежно-чистих.
Лиш не відводь очей, тоді і я залишусь..

Живемо хворобливо,
І якось не так.
Свою душу міняємо
Ми на мідний п’ятак.

Модні покази, бренди,
Шмотки, тачки, бабло –
І народу високого,
Як не було.

І безжально зомбують
Душі ще не зміцнілі
Ті, що нами керують –
Не благі у них цілі.

Розпинає планету
Це жахіття наживи,
Лихоманить країну,
Усе менше щасливі.

29.03.2013р.Надія Таршин

Вражає серце жалом кобри
Обрáз, гіркий до болю, óбраз,
Тоді на образáх святі
Від нас ховають усміх добрий.

29.03.13

В весеннем мартовском портале
Ложится снег...
Он скоро город весь завалит
До самых вех...

Поземка кружит хороводом
Под свист метели.
Всех поздравляют с Новым Годом
Под кровом ели.

Мир утопает в снежной вате
Сугробов белых.
Пришлось стать людям акробатами-
Так, между делом.

Машины в "снежной упаковке"-
Уже дороже!
Мужик в сугроб нырнул- и канул!
Не видно рожи.

Стоят "маршрутки"- сани едут.
Вот это диво!
Лес спрятался под снежным пледом-
Весьма, красиво!

Зима права сдавать не хочет-
Плюется снегом!
Метель неистово хохочет
Морозным смехом!

СорокА сорОкам сорок
Років стало у вівторок.
“Скре-ке-ке! – скрекоче сорок. –
Це усім нам разом сорок.
Маєш, парубче, мороку:
День в людей – у нас три роки!
Скільки років нам тепер,
Якщо вчора був четвер?”


2008

Плачý гіркотою ночі
За губ твоїх дикий мед.
І їсть зажурені очі
Дим од сигарет.
Серце моє розколото.
Хто його склеїть?! Хто?!
І я у герці із холодом
Кутаюсь у пальто.
Раніше зажуру спалював
У ватрі очей твоїх.
А ти вибухала спалахом
Від переплетіння ніг...
Багаття твоє не згасло.
От тільки мій вогник зник.
На згарище мого щастя
Прийшов вже новий пічник.

з дати народження кру го верть
і датою не крапку
ста вить смерть
і не три крапки
закриває дужки
або ставить лапки
не у некролозі
співчутливу цитату
світлий порив
не на папері
у небо
бо
люблю тебе тату

відкрив
Бог був двері…
й закрив

Не говоріть поетам, що вони
Бездарні. Говоріть – талановиті
По-своєму. Кому потрібні вбиті
Нізащо; за відсутності вини
Покарані?! Кожнісінької миті
Вони і так горять, несамовиті,
Мов копи житні в пеклищі війни,
Беззахисні, усім вітрам відкриті.


2001

Прихильно зустріли сусіди колишні.
Зійшлися до щедро накритого столу
З моєї садиби колишньої вишні
І груші, й притихли довкола по колу.

А тітонька Галя розказує вишням
І грушам – нехай пригадають, бабулі,
Яких я у юності ранній полишив
Й поїхав у світ, до недолі по дулі.

А дядечко Йван до вишневого культу
Байдужий, та чарочку б випив за мене –
Воно ж, він упевнений, після інсульту
Поліпшить здоров’ячко пійло вогненне.

А теле-Ганнуся на плівку знімає
І тиху розмову, і вишні та груші,
І тих, незабутніх, кого вже немає,
І дух пресвятий, і впокоєні душі.

Село моє рідне на чулість не бідне –
Воно обнімає не блудного сина,
А вірну дитину. А сонечко блідне…
Заходить на дощ…
Впала в чарку сльозина.


18.09.2003

Як ми любили! Як ми вас любили!
Як вірили! Як знали! Як могли!
Сказали б ви: «Натисніть-но щосили!!!» –
Всіх пінчерів під ноги підмели б,
Від фальші й зла розчистили б дорогу
Й червоний килим кинули б до ніг…
А ви… за рік у нас украли Бога
Й дали падлюкам карту-оберіг.
Тепер ви вже гендлюєте Майданом,
Щоб знов п’ять літ прожити без турбот,
І по срібняк плазуєте до «пана»…
Скажіть нарешті: ми для вас народ?
Чи все-таки – тупа й німа раб-сила
І цегла на будову ваших дач?..
Вожді, вожді! Нітрохи не змінились:
Такі ж ви ниці й підлі – ну хоч плач.
06.03.2006

Рятуйся, нещасний, під музику вальсу і танго.
І в пристрасті дикій знайди собі відчай і спокій.
Вже тепло, чому ж тоді досі той сніг не розтанув?
Засни собі, Світе, і хай буде сон твій глибоким.

А березень лютий лиш квітне травневим червінцем.
І липне в серпанку убогім вже вересень хижий.
Ще жовтим, посіченим листям нам груди не вкрито.
Зима ще помре для весни, як для осені літо.

08.02.2012

Заспіваєш "алилуя" -
Наш начальник добре чує,
А як піде про зарплати -
То стає він глухуватий!

Все шкереберть, непевно, поперек.
Тебе нема, або… у тебе Mуза.
Тужавіє душа і жаль лелек.
Немає місця у душі для глузду.
Все навмання, наздогад, наугад.
Чи й ти сьогодні думаєш про мене?
Цей снігопад зміни на зорепад,
А біле – неодмінно на зелене.
Якщо посмів гасити ті мости,
Люби бодай на відстані, далеко.
Або… віднині серце відпусти.
І не було щоб холодно лелекам.
2013

Якась багатовимірна покута,
Якась багатозначна плутанина:
І ця весна, сама на себе люта;
І ця журба, смертельна як отрута;
І ця любов, сама собі провина…

03.2013

сьогодні глід калáтав до весни
студив межи сніги палючу воду

Ти хочеш мені снитися.
Щоночі.
А може - іноді. Або - ніколи.
У небі на зірки дивитися.
Удвох - й окремо.
Або - один для одного.
Уявлятимеш як вітер на моє волосся
Лишатиме розхристані долоні -
Під скрип коліс в напівпустім вагоні -
Мріятимеш.

Слова твої, витримані часом,
Як вино, настояне на сонці.
В навушниках співа красиво басом,
Йдем удвох попід дощами босі.
Дощ стікає тушшю з очей.
Витираєш, смієшся, любиш
Таку як є, без косметичних прикрас,
З мокрим волоссям, блиском в очах.
Зриваєш квіти, оті, що для інших бурʼян,
Кажеш, у волошок мої очі…
Підхоплюєш на руки
І несеш…
Емпетри випадає з рук, я закриваю очі.
Ти цілуєш їх, торкаєшся губ.
Кладеш на траву обережно.
Волошками стану, дощами для тебе, хочеш?
Як ти мені став щастям безмежним…

Ти знаєш, а все так й має бути:
Мовчання слів серед торкань руки.
І очі, як дощі, - ти ж в них хотів тонути.
Я віддаю тобі їх, тож бери.
Переплітай дві ніжності в одну,
Щоб з ниток двох спліталися канати.
За нами осінь дивиться, як я тону
В руках твоїх, відкритих, щоб тримати.

2013

"І хай не переконає тебе спокусник, що домовина стане твоїм притулком.
Адже не по волі своїй ти створений, і не по волі своїй ти народився,
і не по волі своїй ти живеш, і не по волі своїй помреш,
і не по волі своїй належить тобі дати звіт перед Царем царів, благословен Він!"
Рабі Ельазар а-Капар

Не похиляйся над собою,
Не дай розлитися журбі.
Всевишнім подароване тобі,
Не все в нові світи полине за тобою:
Сумлінно ноосфера ще стоїть на чатах:
Аби земне на Землю повертати.
І як у вічність відліта душа,
Борги твої бере хлопчина чи дівча.
Та що робить, якщо ти з тих,
Що тільки й думки: ще не все устиг?
До кого голос Господа не долинає вниз:
«Бери по силі! Не підвередись!»

Зустріч ця не випадкова,
Знали вона і він.
Очі у очі... Ні слова -
Пам'яті бив передзвін.
Хоч розгубилось у плині
Ситого штилю,
Однак
Це почуття по краплині
В душу сочилося.
Смак
Напівзабутого тіла,
Рук розпашілих тепло.
Наче уперше, несміло
Пив поцілунки.
Кого,
Де і коли розпитати
Про швидкоплинність життя?
Доля щасливі дукати
Сипле лиш мить.
Почуття
Знов спалахнуло квітково.
Танув напруження лід...
Зустріч ця не випадкова
В серці залишила слід.

28.03.2013р.

«Усе мине» - віщає Соломон.
О, він – мудрець! Він добре зна, що каже…
… Мине і мій казково-дивний сон,
І буде все, як снила досі , завше…

Тому, свого «сьогодні» - не боюсь!
Хоча ще вчора - мліла й потерпала.
Схотілося сміятись – я сміюсь,
Співати захотіла – заспівала!..

Тепло відчути рук твоїх чи уст…
І доторкнусь!.. Лишень і ти не бійся.
Почуєш: я співаю чи сміюсь –
Співай і ти, й разом зі мною - смійся,

І закружляй мене, і завальсуй,
Хай танець буде, наче лет між зорі!...
Коли я засумую, - не сумуй!
І не мовчи, коли душа говорить…

«Усе мине» - віщає Соломон…
Послухаємо? Певно зна, що каже…
…Мине і мій казковий диво-сон…
І буде все, як снила досі , завше?..

… (2013)

ау, ау – лунає з гаю
ау, ау – аж б’є луна
і на галяву вилітає
юрбою лякана сарнА
вона ярка уся у милі
а очі - наче пелена
яка сувоями укрила
і затуманює пітьма
немає покою ізгою
тікає а січе зима
отою білою югою.
і піє арію весна…

28.03.2013

цицьки жаба дала ой
відібрала пам’ять
я тепер лише на той
на феназепамі
а у небі вертоліт
як дракон рогатий
місяць сів на ліхтарі
я іду до хати
а у лісі пуг-пугу́
налякав до смерті
я зігнувся у дугу
заховався в дертя
тишу слухаю гучну
сторч волосся стало
зараз бити я почну
чортеня лукаве
але краще я наллю
горілки у жбаник
сяду в полі у ріллю
будьмо-гей, мосьпа́не!


28.03.2013

як добре коли десь ти просто є
ожиновий вінок зеленовіття
я відчуваю відданість дерев
які в тобі зумілися зроститись
опоміж заклопотаних осель

нехай лиш плинуть миті із краси
де смайлик усміхаться вечірній
лукавий смайлик вірності росин
в якім обоє залишаймося людьми
а не дрібне одвоєння гостин

нехай ти мовчки прочитаєш лет
в якому я лелітка й погляд карий
мені віддасть гартований протест
науки лук а не гортанну кару
на гойдалці між голубих карет

нехай ти не залишеш слова гри
я все одно берізкою стрункою
у березні зав’ю сирітський тин
підсніжниками свіжими спокою
аби ти був натхненним на доплив

луска озерна скришиться землі
і я нестиму гоже зерня серця
в долоньки містик між плугатарів
де погляд твій поволі стрепенеться
гарячим тремом райської зорі

Зима, зима, зима, зима, зима,
Лежать сніги і курять заметілі,
Трясуться замерзлюхи м’якотілі -
Мороз нічний ще цілий день тривав.

Не чутно ні пташок дзвінкоголосих,
Ні сонечка не видно крізь туман,
Стоять, як стій, замети і тороси -
Зима, зима, зима, зима, зима.

Десь дятла стук лунає зовсім поряд.
А, ні, то бузьок дзьобом стрекотів!
Царює в нас січнево-лютий уряд -
Чи утече від нявкання котів?..


28.03.2013

Молитва приснула чомусь,
Хоч правда і віра в зеніті.
Зі словом ідуть колись вбиті.
Що скажуть? Не знаю. Боюсь...

В нас віра говорить вогнем
А правда чомусь не прозора.
Душа, поки що не говорить,
Бо гріхи нас ріжуть ножем.

І так проминають в нас дні
На віри не чистих просторах...
Бог бачить, що в нас вона хвора.
Недуга нам пише пісні...

Співати нам прийде колись
Про цю нинішню безнадію.
Чи нас небеса зрозуміють?
Благаю, народе молись!