Перетвори мене в попіл, спали мої сни,
Я відчуваю твій подих на відстані мрій.
Більш немає вагання і каяття
Є одне лиш бажання –почати з нуля

Перетвори мене в птаха, надай мені крил,
В клітці жити не вдасться, отож я зумів
Твої грати порвати, решітку, сітки,
Адже вільний пернатий, є вільним піти.

Перетвори мене в себе, я ним ще не був,
Я неначе священик, що Бога відчув.
В полон марень потрапив, без вороття,
Опріч тебе, не бачив тверезо життя

Ми все ж надто далекі, тяжіння нема,
Дві нещасні лелеки, між нами – стіна,
Якби вкупі, то мали б сенс у житті,
А так – просто примари із різних світів.

Орфею! Тоскну тугу прожени.
Кричить твоя душа, а голос тихне.
Немає, соловейку, солов’їхи,
І не пливуть Харонові човни.

Болить аж по сьогодні з давнини
Орфеям невтишиме горе-лихо.
Посвячені в легенди й сиві міфи,
Супроти всіх пророцтв ідуть вони.

Людська судьба – то не печальний міф.
Даремно, кажуть, трудиться Сізіф:
Не буде на вершині він довіку.

І не налити бочку Данаїд...
Та є надія, що пісні твої
Колись пробудять мертву Еврідіку.

1985

У вечірню хвилю я в компютер входжу
(В день працюють м*язи щоб гроша здобути )
Тут в "Віршах Народу" мед слова знаходжу
Тут є слово наше любе незіпсуте

Ввійшов на сторінку Пана Низового
Читав Його вірші як сказки дитина
Слоа яки сіє на своїй дорозі
Збагачують пейзаж Неньки України

Дай Боже поетів що майбутність чують
І телепатичні все собою в себе
Нині свою вдячність усім їм дарую
А Ти Всемогучій подаруй Їм небо.
16.06.2006

Щоб стати видатним поет повинен вмерти.
Живий поет – нездара й дилетант.
Лиш після смерті критики й експерти
Проллють сльозу про «втрачений талант».
***
Коли зайде у дім хвороба
Не будь гостинним: цей візит –
Не дружби знак, а тільки спроба
Тебе забрати в інший світ.
***
Лікар-андролог меле дурниці:
«Потяг до жінки – з роками втрачають…»
Потяг – це власність «Укрзалізниці»!
Як можуть втратити те, що не мають?!
***

Про пам’ять
(поради для кар’єриста)
1.
Не маєш права забувати
Начальника знаменні дати!
2.
Не маєш права пам’ятати
Начальника помилки й вади!
2013

Тікай подалі від чужого світу,
від сонця, що запалює серця
і від зими, що передує літу
по тій дорозі де нема кінця.

Біжи скоріше і не повертайся
не маєш права обернутися назад.
Ти рідної країни не цурайся,
де й досі чути звуки канонад

Втікай додому, де палають хмари,
Вогнем війни і тихої біди.
Де люди, як страшні примари,
там де ще й досі вогняні сліди.


29.03.2013

слухати твою присутність
із кожним подихом ближчу
в цю неприборкану сутінь
входити глибше і глибше

мовчки дивитись на тебе
не відчуваючи часу
тільки як гупає в ребрах
серце здригаючись в трансі

пробач ці безмовні губи
словам не сказати всього
хай неотесані й грубі
глухо летять на підлогу

хай не руйнують тих чарів
що пролягли поміж нами
країни міста бульвари
примари гнані вітрами

я собі трошки помовчу
світ став густий і безлюдний
а серцю потрібно конче
слухати твою присутність


1.04.2013

1

Слова тяжелы и проносятся новым скорым
За ничего не значащим разговором.
Если станут они неподъёмны,
Мы скажем хором,
Мы ведь и есть которым.

Что похожи, как дважды-два, - мы уже нередко.
Наша степень родства начинается в давних предках.
Если нам по пути,
Мы к любой подойдём соседке
(Аньке, Светке).

Тысяча поколений из прошлого тянут руки
К нам, как к любимой кукле.
На сердца стуки
Слетается чуть ни полмира,
Берущего нас то ли в плен, то ли на поруки.
Прошлые дни набухли.

Уж тут, хоть мучайся, хоть посыпай всех матом,
Не признавая себя ни правым, ни виноватым,
Тебя не отпустят. И это в подтексте свято,
Как отвечать на:
В кого ты таким патлатым?

В кого ты вообще
Таким вот нестройным и недобитым
С подсушенным насморком или подспудным коньюктивитом?!
Об этом уже не споют ни Гомер, ни плиты,
И ни обезьяны - от них только "да иди ты!"
Идёшь. Представляешь во время и в то, и в оно
Несущихся предков несколько миллионов.

2

Пусть своими,
До боли знакомыми нам местами,
Прошлое пусть прощается с нами.
Прощается так, как плачут автомобили,
Всеми женщинами, которых мы так любили.
Пусть зальёт всё сверху по полной едрить-программе
Пламенный соус-чили.

Видно, время настало переодеться.
Бедные, милые воспоминания детства,
От которых нам некем крыться и нечем деться!
Школьные драки и школьные страсти,
Синий фломастер и красный фломастер...
Трогательный, но если сказать по сердцу,
Мало смешной блокбастер.

Боже, как я катался на велосипеде!
И на коньках катался, будто ходил в атаку.
Теперь уже сердце так никуда не едет,
В холодную пору - мысли о тёплом пледе,
Участие кличет костью жалеть собаку,
Чем дальше, тем чаще погода или соседи...
Мирный вакуум...

О, моя первая двойка! В лебедя превратись-ка!
Ещё до последней двойки скакать неблизко.
Спрашивает - изведать чего ещё бы? -
Жизнь, проведённая мной в учёбе.
Просачиваются в окно звуковые снизки,
Огни, небылицы, смешки, огрызки
Памяти, сойти норовящей чтобы
За дорогое виски.

3

С одной стороны - это всё броня,
А с другой - короста.
Такое количество памяти сжать непросто.
Заряжен на очередные глупости
Свежий отряд подростков.

Что-то привидится,
Перепугаешься, но не сильно.
Ну, допустим, ты - Ваня Грозный,
Убивающий в себе сына,
И одновременно Раскольников,
Заливающий всё это керосином.

И вообще,
Всё это уже было,
Раз уже всплыло всенепременно.
Не разобрать, то ли нам платят,
То ли мы платим вено.
Право на дежавю бессмысленно и священно.

Ведь всё это уже было,
Это просто воспоминанья заходят с тыла
В ассортименте от червяка и кролика
До архангела Гавриила.
Главное - чтоб всё в цветочках, с толком,
Чтобы свежо и мило.

Это который раз уже в мире подходит тесто?
В качестве личной формы общественного протеста
За одну жизнь создаётся
Несколько тысяч текстов
И каждый из них - доподлинно дежавю.


2013

У потязі «Південному» лежачою драбиною
повільно відповзатиму до степу й до моря
де пахне вітер соснами трояндами й глиною, де
Бог на варті мліє у невтомному дозорі

там чай травою м’ятною нагадує про бабине
там всі цілунки струнами у серці ще бринять
побіленою хатою фіранкою із блямбами
шовковими червоними у серці пломенять

деньки моєї юності прибоями напоєні
находжені стежинами між теплих каменюк
що виростають квітами і рани непогоєні
від їх тепла південного загоюються тут

я буду доторкатися до гарбузів та персиків
до сивих слив старого, застарілого садка
я буду бавить песика онука того песика
що м’ячика блакитного ховав у будяках

а ми з ногами босими шукали та сміялися
і знали що не м’ячика – шукаємо земне
чуття яке у поїзді спітніло та пом’ялося
і втратило тебе а потім втратило й мене

у потязі «Південному» із пляшкою котлетами
з малим дитям кросвордами із псом на повідку
чи зможу я піднятися злетіти понад Летою
розправити крилята повернути на віку?

чи насмічу у пам’яті ступивши в недозволене
прибоями розмите і засипане піском?
моє минуле зтоншане спресоване зпрозорене
накрите всим життям неначе чорним баняком

чого шукати? істинно. хіба той пес загавкає?
хіба воскресне бабине у кружці кип'ятку?
я повідком й кросвордами прив'язана під лавкою
і крилами не годна вже перелетіти ріку...

а ми з ногами босими шукали і сміялися
і знали що не м’ячика – шукаємо земне
чуття яке у поїзді спітніло та пом’ялося
і втратило мене та знову втратило мене
я буду доторкатися до гарбузів і персиків
до сивих слив старого застарілого садка
і буду бавить песика онука того песика
що м’ячика блакитного ховав у будяках

у серці будуть спомини недогорілі залишки
розтертий тлін колишнього між теплих каменюк
що обросли вже квітами.. і тільки мильні бульбашки
на радість мого песика та сина будуть тут

25.02.2013

чи знаєш ти,
коли хати
стоять на небі?
а дерева –
разом із ними?
це – коли:
хрести,
немов птахи,
застиглі в леті,
для нас
на пагорбі весни
ключами вічними
вмикають
неба синь…

*****

неприголублена глибока височінь!
і я – на куполі найвищої дзвіниці!
обабіч мене, поряд – істини «ключі» -
нерушні в мить розкрилля дзвінкової криці…

о «птиці» золоті! раменами змахніть,
і ми полетимо у десь щасливий космос…
ширяю в порубіжжі середсвіть,
між небом і землею чую рідний голос…

1998 (2013)

Хлопчику мій осінній, яблука вже на сіні.
Хлопчику мій осінній, яблунева твоя душа.
Небо розлило фарби у саду до нестями сині.
Пам"ятаєш, як ми грішили? Ти забув, як мене втішав.

Хлопчику мій осінній, я любила тебе дитинно,
Бо розплакалася від щастя, мов дівчатко вночі мале.
Наші яблуні постаріли. Та хіба ж я у цьому винна,
Хлопчику мій осінній, що обом нам на серці зле?

Хлопчику мій осінній, а на сад наш лягає іній,
Крижаніє роса на травах, студеніє в ріці вода.
Хлопчику мій осінній, в мого сина твій погляд синій.
Наші яблука всі із саду і любов я йому віддам.

сонце мов стигле яблуко скотилось униз
яблуко - сонце червоне - мені під ноги
осінь у голому небі збирає хмиз
хочеться їй зігріти мене і Бога

я маю одну дорогу - від тебе вперед
тільки не спийся благаю тільки не спийся
раптом розпач за мною груди твої здере
ти у пелюстя інших жінок пролийся

срібною зливою аби не згубила аби
тебе ця розлука що схожа на хижого вовка
я би рада забути як ніжно мене ти любив
щоб печаль наче пташка убита навіки замовкла

репетицій не буде і більше не буде реприз
вилити б душу такому ж замерзлому Богу
сонце мов стигле яблуко котиться вниз
яблуко - сонце червоне - тобі під ноги

Осіння альтанка на березі річки і замок,
Молочним туманом зустрів нас обох листопадовий ранок,
Мені захотілось навіки з тобою лишитися тут,
І слухати осінь - мовчазність її золоту.

І ранок той дивний, а ми в нім були неповторні.
До древнього замку злітались птахи міфотворні.
Ми також легенда. Ми -сяйво. Ми - повінь.
Ми - тиха молитва, ми - смуток, ми - сповідь.

А хвилі Ужа колисали туманно елегію вітру,
А ми задихалися щастям і мокрим повітрям.
Ми - вірші. Ми - пісня.
Надихнена повість.
Ми - спогад про вічну любов.
Неповторність.

У тебе інша жінка.
Таке буває.
Що ж.
Чому не скажеш правду, а мовчиш?
Вершини гір біліють горностаєм,
Суниці зір даруєш їй, а чи
Забув, як ніс ти сонечко в долоні?
Ночей щасливих наших чорнослив,
І ранки у букетиках півоній,
І як не розлучатися просив.
У тебе стільки сонця, як ні в кого,
Ним зігрівав ти мій самотній дощ.
Загадкою залишишся надовго.
Тепер з тобою інша жінка.
Що ж...

Щось обірвалося в серці, як на гітарі струна.
Порятунку нема від лютого стогону вітру.
Чорний фатум зневіри все більше мене поглина,
Повертаюсь в реальність - ніби до іншого світу.

Оксамитове небо не лікує втому й журбу,
Височіють думки - мов осінні мідні тополі.
Проводжаю тебе у строкату байдужу юрбу, -
В цей брудний провінційно-нудний "мегаполіс".

Ти мені відболиш, як ангіна чи інша біда
І берези листок прикладу я до рани, що ниє.
А залишиться що? Самотність моя золота.
І глибока печаль від спогадів ніжних про Київ.

Жіноче царство виставило ноги
В передчутті солодкому весни,
А чоловіче – ще зимово-кволе,
Ніяк не вийде з трансу дрімоти.

Пародія:

Чоботом не можна бити
Ні в обличчя, ні… туди.
Чим тоді тобі робити
Звершення і ті труди,
Що приносять незабутні
Враження під новий рік,
Що підтверджують – я справжній
Твій єдиний чоловік?
Чоботом не можна бити
Ні туди, а ні в обличчя,
Бо тоді нам не видати
Тих покращених сто тисяч…

01.04.13

Сміх приходить не до всіх,
А тим паче - гумор,
Коли в шини, мов на гріх,
Лопається гума.
- То який з тебе водій? -
Розкричалась жінка.
- Ну тепер і ти радій -
Кулаком в печінку
Як ударить аж до сліз,
Нині - перше квітня.
- Я просила, щоб не ліз,
Я не юна - літня.
І на те їй чоловік:
- Знай, не піду на хер,
Буде в нас на Новий рік
Піціцький шумахер.
Янукович - не скупий -
Вручить нам сто тисяч.
Тільки ти мене не бий
Чоботом в обличчя.



піціцький - маленький

Оця мелодія - неначе катастрофа...
Звалилась несподівано - і все!
Давноминулі дні, напівзабутий профіль -
Ніщо мене від них сьогодні не спасе...

У мене - інший час! Я вибилась із ритму!
І треба пережить хвилиночку якусь...
Нехай лише ді-джей свою "бандуру" вимкне -
Тоді, можливо, я не землю повернусь!..

Чому буває так? Чому так вийшло?
Ніхто того не знає до пуття...
Красиву, молоду, яскраву, пишну,-
Хтось викинув троянду на сміття.

Вона цвіла, така п’янка та рання,
Немов у ній всі чари світ зібрав,
І прагнула усім єством кохання,
А від кохання - щастя і добра.

До неї звідусіль тягнулись руки,
Та їх вона колола без жалю.
Аж поки, ніби пісні дивні звуки,
Не пролунало бажане «люблю».

Сховала колючки і посміхнулась,
Коханню віддалась без вороття,
Але рука підступна не здригнулась,
Зламала і жбурнула на сміття.

А я сховаю квітку ту від віхол,
Зігрію і додому віднесу.
Троянди не ламайте задля втіхи,
Нехай дарують світові красу.

За гори високі,
За степи широкі,
За ліси дрімучі,
Думками полину.

На лужок квітучий,
У садок пахучий,
Де рідна стежинка,
І батьківська хата,
Де все таке миле,
Й знайоме до болю.

Залишив я там дитинство,
І юність свою,
Як це швидко промайнуло?
Ніяк не збагну...

А тепер я десь далеко,
В чужій стороні,
Не таке тут миле сонце,
Як на рідній землі.

2013р.

Одинокой волчицей вою без тебя
Скучаю беззумно,бездумно поступаю
Тебя нахожу и теряю, но не отпускаю
Пока сил хватит не отпущу, никогда не предам
Сердце свое тебе навсегда я отдам
Ты лишь сохрани, не урони не разбей
Сердечко полное любви ты согрей не рабей...
2012 год

А я научилась с тоскою жить - прости меня
А я перестала твоею быть - отпусти любя
Я искоркой отлетела от огня - не забудь меня
И утром ранним умойся росой запряжи коня

Мчись в даль к судьбе не оборачиваясь
Гляди лишь в перед, не назад и не бойся преград
А я помолюсь за тебя и удача прийдет на твой лад
В мире вольном широком ты борись не здавайся
Верь в себя и себе, и на себя полагайся...

2013 год

хай квітень хай гумові чоботи і рибацькі човни
вирулюють на платформи метро обкидане піском
я вже не можу цієї зими що заглядає крізь скло
я не витримую холодильної камери місяцин

де у кожному місяці мело сніжинками озвіріло
прокинулись звірі і люди розпитували синоптику
у якому місці знаходять траву що росте із кнопок
захованого комп’ютера що не втрачає віри

у абрикосовий цвіт і сонце яке ніколи не бреше
у те що задубілі носи долають набридливий нежить
і на кульбабові килими форуми незалежні
виганяють пари закоханих у легких одежах

я хочу носити сандалики в криницю пускати коси
час переведено на годину квітневого рівнодення
закутий кригою Київ неначе обдертий терен
свої смішні окуляри у квітня на довір просить

допекли вітамінні чаї і коли в горлі дере застуда
урбаністика міста до того чорна як загнані коні
принеси мені із кіоску квітів де продавчиня Тоня
плакала мов дівчисько бо пароль до весни це люди

бо вона впала і впало серце
а в мене скільки того вже серця

І птахи повернуться, певно,
І калинові спраглі китиці…
Бо прокидаються дерева,
Тому що хочуть відродитися,

І будять світ вітри-весняночки,
І захлинаються від захвату…
А ви чому, пани й паняночки,
Не відчуваєте їх запаху?

Ви очі лиш на мить замружите –
І ось весна вже перед вами…
Відродження – дитина мужності,
А мудрість прийде зі словами…

07.03.13

Змирись, надіятись дарма.
Забудь: про щебет і суцвіття.
Сміється віхола... Зима
Весну вітає з першим квітня.

01.04.2013

вірш видалено

Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

Багато людей ішло на гору Голгофу, щоби подивитися на те видовище - що далі буде з тим Ісусом із Назарету. А Ісус чим далі, тим більше слабнув. Не мав сили вжеі йти дальше. І тут Симеона з Киринеї приневолюють, щоб взяв хрест від Ісуса і допоміг йому нести. Посеред тлуму людей вибирають того, для котрого нести хрест - ознака ганьби і приниження. Симеон бунтується. Він не може дати своєї згоди. "Кому допомогти нести хрест? Отому злочинцеві, отому розбійнику нести хрест? А що про мене інші люди будуть говорити, то ж моя посілість, то ж моє становище, як на мене будуть дивитися?" - такими були думки Симеона. Але бере той хрест і несе. І що сталося? Ті думки зникають. Те тверде і закам'яніле серце з ласки Божої топиться, м'якне. Він стає учнем Ісуса.
Як часто-густо у житті нам тяжко нести чужі хрести. Ми завжди, як чинимо діла милосердя щодо своїх ближніх, думаємо, насамперед: "А що я буду мати з того, коли йому допоможу? Яку я буду мати користь, який я буду мати зиск?" Радше осуджуємо людей в тому, що не можуть собі дати ради в житті. Чи будемо мати нагороду, коли в такий спосіб дивимось на потребуючих? Просімо в Христа тої ласки: давати, але не надіятися, що нам віддадуть. Давати хліб - і не надіятися на його повернення, давати любов, жертвувати любов, а не надіятися на взаєм. Тут криється наука Христа, тут криється найвища любов християнства - все жертвувати в ім'я Бога і ближнього, а для себе нічого. І, якщо ми зрозуміємо ту науку, то Бог нам віддасть устократ. Якщо ми нині останні сили свого здоров'я посвятимо на службу Богові, то завтра Бог нас наділить більшою силою і здоров'ям. Вміймо жертвувати і не думати, що буде потім. Бог, Котрий опікується нами, Бог, Котрий нас любить, Бог, Котрий чуває над нами, хіба може про нас забути? Ніколи. Вміймо жертвувати і ніколи не питати - а що буде завтра? В молитві "Отче наш" ми молимося: "... хліб наш насущний дай нам днесь". Не просимо у Бога хліба насущного на місяць чи на рік, а "...хліб наш насущний дай нам днесь". Нині, на нинішній день, а завтра будемо просити- і Бог нам знову дасть. Вміймо жертвувати себе в ім'я інших, і тоді ми отримаємо від Бога велику нагороду.

(Хресна дорога о.Василя Ковпака, першоджерело - http://golgofa.at.ua/index/0-70)

Ще мить… Ще крок… Терпи, дивися:он
Голгофа. Недалеко вже до неї.
Бере Твій хрест на плечі Симеон,
Звичайний чоловік із Киренеї.

А Ти, напевне, навіть не чекав
На допомогу іншої людини,
Ішов, терпів, мовчав, не нарікав,
Чекаючи останньої години.




* * *
Дозволь, і я Тобі допоможу,
Хоча б на крок тяжку полегшу ношу:
Лихого слова людям не скажу,
Якщо й ображу – прощення попрошу.

Не вб’ю, не вкраду, вчасно помолюсь,
Своїх дітей навчу молитись Богу.
На приклад киренейця подивлюсь
І ближньому прийду на допомогу.

  >>  
    змісту циклу "Хресна дорога"   

Крихітка, крихітка,
Крихітка Ліза
Пройде усюди,
Всюди пролізе,

Впхне свого носика
В будь-які справи, –
Крихітка Ліза
Дуже цікава.

Крихітці Лізі
Смішним все здається
І Ліза сміється,
Сміється, сміється.

Та дівчинка у бантиках –
Моя сусідка Ліза.
Вона гуляє з братиком,
А я сьогодні з кицею.

Із дівчинкою в бантиках
Дружитиму щодня.
Тепер я хочу братика,
А Ліза кошеня.

Ми в одному човні.
Ти тримаєш мені
Парасолю, весло… Чорносливом
Сипле хвилі ріка,
Рік за роком стіка-
Є у море холодним відливом.

Небо виткала ніч,
Прохолода до пліч
Відчуття швидкоплинності тулить,
Десь позаду весна
І нічого не зна-
Є маленька гармошка із Тули.

П’є мелодію шум,
До знекровлених дум
Навертаються втомлені сльози.
Ти – натхненне дівча,
Що надривно вивча-
Є слова, що звикають до позик.

Затихає гармонь,
Невідомість до скронь
Неминучістю сивою липне.
Вчора була зима,
А вже червень зника-
Є в осінньо-наближений липень.

Ти у ньому уже,
Ну а я під ножем
Дощової сліпої печалі.
І надії нема,
Лиш кохання змива-
Є наближення чорної далі…

31.03.13

Муха летіла із Лодзя до Зг’єжа,
Дивиться - вежа пожежна, пожежа.
- Як розбудити пожежника-пана? -
Там, унизу галасують міщани.

Муха пожежника як укусила,
Той аж підскочив – терпіти несила,
Глянув – під вежею натовп людський,
Він озирається – лишенько мій!

Видно пожежу, як на долоні!
Він за шнурок і телепає в дзвоник:

- Панство, пожежа! Вставайте, панове!
На Юліана горить установа! -

З ліжка пожежники прудко зірвалися.
Десь загорілось! Палає! Палає десь!

Мер як побачив заграву здалека:
- Що там горить? Де горить? Не аптека?
То на Сенкевича? На Koлонтая?
Чи на Алеї Першого Травня?
Мо’, і пекарня кооперативна? -

А вже заграва півнеба закрила.

Встали пожежники, швидко зібралися.
Десь загорілось! Палає! Палає десь!
Вийшов суддя на балкон із дружиною.
Лікар, що міцно заснув під периною,
Визирнув, сонний, з серйозною міною.

З вікон хтось висунув голову ближче,
Чує, професор десь голосно кличе:

- Гей, громадяни! Відра хапайте!
Швидше на ринок! Та прокидайтесь!
Гляньте, будинок горить-осипається!
Десь загорілось! Палає! Палає десь! -

Хутко побігли з великою швидкістю:
Вчитель зі школи, за ним і учителька,
Телеграфіст, секретар, перукарка
І поліцейський з собакою шпарко.

Через хвилину пожежники взуті.
Лиш до коня – але кінь не підкутий!
Треба скоріше знайти коваля,
Поки ще видно заграву здаля!

Швидше, ковалю! Бо дійде до бійки!
Шланг подавайте! А де з нього лійка?
Ой, і насос той працює так мляво.
Воду до бочки! Бочка дірява!
Дірку у бочці зліва чи справа.
Бондаря швидше гукайте, роззяви!

Гаки беріть, мотузки і бардини!
В місті палає десь цілу годину!
Десь загорілось! Палає! Палає десь!

Врешті, пожежники швидко зібралися.
Чопиком бочку дубову заткнули
І через місто помчали алюром.
Через Сенкевича і Koлонтая
Аж до Алеї Першого Травня -
Врешті приїхали і зупиняються:
Десь загорілось!
Палає!
Палає десь!

- Що то горить? Де, скажіть, то палає? -
Дивляться всюди, людей запитали,
І, галопуючи, далі помчали.

- Де то палає? Може, це там? -
Їдуть, сигналять: трам-тра-та-там!

По Поворотному, Рибним проворно,
А на Броварнім від диму аж чорно,
Люди чекають пожежну колону.
І на Броварнім таки зупинились:
- Де тут пожежа?
- Тут, ваша милість!

З цілої вулиці люди зібралися.
Десь загорілось! Палає! Палає десь!

Швидко пожежники гаки на спину,
Тягнуть на стіни пожежні драбини.

Лізуть угору і пнуться на мури,
Луплять сокирами, аж з мурів курить!

Стали з них четверо біля насосу -
зараз водою дадуть вогню джосу.

Ой, непереливки полум’ю стане!
Глянь, зашипіло воно востаннє,
Струмінь води заливає несхитно,
Б'є що є сили у двері і вікна,

Знизу до комина тягнуть драбину,
Падає з вікон на землю перина,
Шафа, подушки, за ними комоди,
Кожна шухляда залита до споду.

Кіт на даху у тривозі нявкоче,
Треба кота рятувати, й охоче
Лізуть пожежники, пнуться на мури,
Луплять сокирами, аж з мурів курить,
На діл попадали кошики, скалки,
Столика скинули, крісло, мангала,
З ними два ліжка, з ними дві лавки,
Все заливає струмінь зі шланга.

Так ті пожежники діяли скопом,
Аж струменіло із кожного потом;
Правда, з драбини звалився один,
Другий чуприну собі обсмалив,

Третій пошкодив штани на даху,
Бо зачепився за цвях у страху,
Ті, що внизу, в жалюгідному стані
Тільки зітхали: "Святий Флоріане!"

Так працювали, що майже за хвилю
Полум’я сильне геть загасили.

Все, що димілось хоч трішечки й далі,
Позаливали у всьому кварталі,
Ще перевірили комини всюди
І познімали драбини і труби
І, щоб поставити зрештою точку,
Швидко насос завантажили й бочку,

Проголосили коротку промову,
Крикнули всім:
- Виїжджаймо! Готово!
І розвернулися з гуркотом-громом,
Їдуть Броварною, Рибним додому,
Їдуть, сигналять: трам-тра-та-там!

Люди на них позирають із брам,
З усміхом глянуть дівчата із вікон,
Як не пишатись таким чоловіком:

- Мало буває пожежників гарних,
Що б загасили будинок й пекарню,
Саме такі і потрібні всім нам!

Трам-тра-та-там!
Трам-тра-та-там!

Муха верталася, власне, із Лодзя;
Чхали на вежі. Ну, це не шкодить.
Інші пожежники після роботи
Ваксою чистили бруд на чобо́тях.
Кінь бив у стайні новою підковою,
Бочка блищала чопиком новим.
Глянула муха і полетіла -
Так і скінчилась історія ціла.


01.04.2013

Ось прийшло і наше свято -
День і жартів, і забави.
Хочеш радості багато?
То ставай у дурнів лави!

В дурнів жарти удаються,
І нові, і з бородою,
Лиш розумні не сміються,
Але це - не ми з тобою.

Нас пізнати дуже просто,
Ми - веселі і безжурні,
Є великі дурні (ростом),
І маленькі (просто) дурні.

Ти не з нами? Дуже шкода!
Є ж тенденція новітня,
Що на дурнів зараз мода!
І тому є Перше квітня!

Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

Зостановімося глибше над цією стацією Хресної дороги. Христос залишений усіма, забутий, покинутий. Але тут підходить до Ісуса та найвірніша і найближча особа, та любляча Мати - Пречиста Діва Марія. Вона падає перед ним на коліна. Ми бачимо, як Вона простягає свої руки, не говорить ні слова, але говорять її заплакані і стривожені очі, її жалісні очі, повні терпіння, болю і страждання. Серце Матері ранить гострий меч болю. То Вона серцем промовляє до Ісуса: "Мій Сину, я готова взяти той хрест з Твоїх рамен на свої, а Ти відпочинь. Адже Твої рамена такі змучені і поранені, Твої ноги покалічені. Я Тобі допоможу." Ісус показав Своїми очима, що він приймає ту любов Своєї Матері, ту її жертву, але не дає згоди.
Пам'ятаймо, яка б людина не була сильна і міцна, яка б людина в житті не була багата, але є щось найдорожче, те, що не можна ніде в світі собі придбати, купити, замінити. То є Мама. Та четверта стація нам вказує, що у нашому житті найвірніший приятель - то є серце мами, Серце Пречистої Діви Марії. Серце, яке чуває, Серце, яке сумує, Серце, яке не пам'ятає ні зла, ні кривди, Серце, яке завжди є відкрите для нас.
Як часто так буває, що ми закриваємося перед тим Серцем, як часто шукаємо потіху і розраду в забавах, в алкоголі, в наркотиках. Але треба так мало - відкритися перед Серцем Марії. Не один раз надіємось на підтримку в приятелів, які нас зраджують, але не шукаємо поради в Марії...
Пам'ятаймо завжди, що Серце Матері Божої є відкрите для нас. Воно любить нас, Воно чуває над нами. Як маємо зробити якийсь вчинок, чи якийсь вирішальний крок в нашому житті - ідімо до Марії, стукаймо до її Серця. А Вона ніколи нас не залишить, Вона завжди нам допоможе, завжди нас потішить, зрозуміє будь-які ситуації і випадки. Люди можуть нас осудити, зрадити і відкинути, люди можуть висміяти нас, але Мати Божа - ніколи.

Коли вже світ від тебе відвернувсь,
І хрест важкий немає сил тримати,
Вона прийде, аби ти не забувсь:
В біді не залишає справжня Мати.

Ісусе! То така болюча мить:
Зустрітися з Матусею очима,
Коли все тіло зранене щемить,
А ти ще й хрест волочиш за плечима.



* * *
О, краще б Їй не бачити того,
Як люди зневажають Її Сина.
Вона ж іде, не кидає Його:
Пречиста Мати й Пресвята дитина.

Хай що б не напророчило життя,
Куди б твій човен не несло вітрами,
Якщо ти мати – не лишай дитя!
Дитино! Не лишай стареньку маму.

  >>  
    змісту циклу "Хресна дорога"   

Сміється з нас природа: диваки!
Можливо, ви повірили у казку
І уявили – квітень все таки,
Й очікуєте весняної ласки ?
Мо’ цей провісник пізньої весни
Одразу на снігу поставить крапку?
Спокусить хугу промінь осяйний?
Ярига-дощ зимі умиє лапки?

Дурити – першоквітень, ой, мастак,
Розводить нас усіх щовеселіше.
Усмішка – річ надійна і проста,
Засійте нею - щирою – уста!
І я вам усміхаюсь… акровіршем!

01.04.2013

"Слимачку, а вистав ріжки,
На пиріг дам сиру трішки".

Та слимак кипить від злоби:
"Сир мені не до вподоби".

"Вистав ріжки, слимаченьку,
Дам тобі я маку жменьку".

Та слимак зі шкаралупи:
"Не держаться жарти купи".

"Вистав ріжки, мій коханий,
Дам тобі за те сметани".

Та слимак злоститься тихо:
"Де взялася ти на лихо?"

Але жінці, це вже певно,
Щось доводити даремно .

Знов мордує: "Вистав ріжки,
Дам краватку до маніжки".

Слимакові вкрай набридло:
"Що за жінка - страховидло!

Пеклом є життя це наше,
Має бути все інакше!"

І не кажучи нікому,
Вранці тихо вийшов з дому.

Але з дому йти далеко
Слимаку не так і легко.

Хоч слимак повзе по парку,
Хата досі ще на карку!

А з вікна, в лиху годину,
Знову чує він дружину:

"Вистав ріжки, вистав ріжки,
Дам я вовни на панчішки."

Вкляк слимак, очима лупа,
Хоч безногий, та затупав!

Потім вліз до шкаралупи
І від злості й досі тупа.

2012-2013

Ті жінки, що народилися у січні,
Дуже енергійні і практичні.
Докорінно відрізняються лютневі:
Вони мріють жити у Женеві!
Березневі їздять у Березне
І вдягаються аж надто вже помпезно.
А квітневі полюбляють квіти,
Їх чомусь не слухаються діти.
Ті, що народилися у травні,
В астрології і в ліжку дуже вправні.
А червневі дами тим цікаві,
Що ворожать і на картах, і на каві.
В липні день народження святкують
Ті жінки, що смачно борщ готують.
А серпневі люблять абрикоси,
Та чомусь не відпускають коси.
Вереснева жінка – особлива:
Їй смакує компліментів злива!
А жовтневі – Терези і Скорпіони –
Завойовують науки бастіони.
Листопадівки такий характер мають,
Що птахи на південь відлітають!
Романтичні мрійниці грудневі –
Вони люблять квіти яблуневі.

Але є в жінок і спільна риса:
Це любов Миколи і Бориса,
В’ячеслава, Василя, Богдана,
Ігоря, Олега і Степана,
Володимира, Сергія, Ростислава,
Олександра, Гната, Богуслава,
Анатолія, Григорія, Івана,
Валентина, Тихона, Руслана,
Юрія, Михайла і Микити,
Любомира – як тут не радіти?
Кожній – вже по два, а як додати
Тих, кого не встиг назвати:
Юліана, Тита, Костянтина
(він один за трьох мужчина)
Броніслава, Лева і Андрія
(він моржується і взимку не хворіє)
Віктора, Геннадія, Вітольда,
Опанаса, Саву, Леопольда –
Досить! Припиняємо дебати:
Є з кого і є кому обрати!
Будьте всі щасливі і здорові
І живіть у злагоді й любові!
2013.

В никуда ушли все точки над «і»
Запятые одни все стучат: «Уходи»…
Нет мой милый, останься!
Погоди, я жива! Погоди, не беги!
Как пройти без тебя эти станцы?

А ведь знала, чудак,
Что любить – это грех.
Ведь ведома тобой,
Вместо вечних утех -
Все покрыто вечности
Мглой…

Не нужна я теперь ни тебе, и ему
Я не дамся, во что бы не стало!
Я парю в небесах, ангел мой – у плечах
(ты же помнишь, о я чем мечтала!)
Вместо теплой руки – только прах
Только прах...

Мой удел – это жить,
И мы встретимся вновь
Только ты меня... не узнаешь.
А ведь это любовь
Улыбнется: «Постой!»
Тому, кто ждет и страдает.

Я вчора палила вірші...
І полум`я навісне
Думки пожирало невтішні...
І мрії мої...і мене...
Я вчора себе палила...
Бо магма кипіла в мені...
Бо кожна клітиночка тіла
Аж корчилась у вогні...
Попечені губи шептали:
- Поезіє, ти вже чужа...
А в серці слова проростали
...як з леза ножа...
2013

Берегиня – інакше й не скажеш
про народну артистку
що вийшла з народу
а точніше з народу й на мить не виходила
не втрачала коріння свого українського
не губила своїх пелюсток по чужинах
Берегиня жіночності й тихої злагоди
хоч і руки пошерхли від хатнього клопоту
а волосся пропахло садовим чорноземом
і городньою терпкістю кропу й цибулі
Берегиня душі з поетичним началом
в безбережному світі українського духу
в недонищенім храмі
в недотоптанім житі
в недобитім житті

Слава страстям Твоїм, слава довготерпінню Твоєму, Господи.

Ісус іде поволі, заточується і упадає перший раз. Христос лежить на землі. Перший раз Бог зійшов на землю, воплотившись з Пречистої Діви Марії і прийнявши людське тіло. Ісус зблизився до землі там, в Вифлеємській стаєнці, коли Його тіло лежало в яслах на сіні, відтак зробив ті перші кроки на землі, жиючи в Назареті, а тут знову Христос руками і ногами є спертий до землі. Упадає, щоб нас піднести, понижує Себе, щоби нас підвищити. Тому не біймося упадків, не кажімо, що ми вже є пропащі, не кажімо, що вже кінець, не тратьмо надії. Бо Ісус, впавши перший раз під тягарем хреста, хоче нас підняти. Він показує нам приклад, що можна впасти, і то не раз тяжко впасти, але завжди Бог дає надію, дає ласки, щоби ми піднялися.
Бог не тішиться з твого упадку, Бог не прагне твого упадку, але, навпаки, тим, хто впав, Бог дає руку помочі, щоби підняти їх на ноги.

Ішов, бо знав, що стане Він мостом
До раю крізь гріхів могутню скелю.
Придавлений, мов каменем, хрестом,
Ісус уперше падає на землю.

Він устає, хоча не відпочив,
Кривавий піт стікає прямо в очі.
Де ж ті, кого любові Він учив?
Юрба навколо свище і регоче.



* * *
Жорстокий світ! Який жорстокий світ!
Як мало милосердя і любові.
І пише кров’ю Він Новий Завіт,
Щоб ми не захлиснулись у гріхові.

Якщо ти, друже, не минув біди,
Здається, що життя твоє пропаще,
Вставай, бери свій хрест і далі йди,
Немов Ісус.І знай: тобі не важче.

  >>  
    змісту циклу "Хресна дорога"   

У зимову негоду, у віхолу снився нам сон цей:
Засніжило нас вмить - зледеніли палкі почуття.
З нетерпінням чекаємо сходу ранкового сонця,
Але ніч вже не та, ніч морозна. І пристрасть не та...

І ковтаючи біль, намагаємось бути відверті,
Та хіба заліковує душу ця правда гірка?
"Ти один був у мене завжди," - я повторюю вперто.
І відлуння вертає услід: "Ти у мене одна"

Усамітнено плаче безсила, незраджена вірність,
Сиротіло згасає обвуглена віха життя.
Запалити вогонь двох сердець радить мудрість і зрілість.
Хоча ти вже не той, що колись... Та і я вже не та...

Позіхаючи, насуплені сиділи мої сусіди.
Отак би й далі мчав трамвай,
Долаючи похмуру світанкову тишу.
Та ось кілька дівчат надмір чорнявих
З’явились у вагоні. І що не слово –
Невтримний розлогий сміх.
Навіть якби я знав амхарську мову,
Не второпав би нічого,
Бо в сміхові губився смисл.
Дівчата повсідалися навпроти.
Всі як одна,- красуні, а мені
На кучерях кожної з них
Ввижалася корона, якою
Нещодавно увінчали «Міс Ізраїль».
І од безтурботного отого сміху
Лиця сусідів поволі просвітліли…
І начебто завчасу
Світанок дневі поступився.

бути в безчассі нам час дозволя,
більше, ніж дане, відніме любов,
там, де вона – океан і земля,
все у нікуди пливе стрімголов

(люблячим важко? усі божества,
гордо вселившись у смертні тіла:
раді цьому? і утіха сплива
всесвітом, котрий бажанням волав)

голос любові крізь тишу луна,
в страсі надія сповільнює крок;
сила незламна – слабка зайвина:
правда – як сонце й згасання зірок

нащо із пекла іти до небес?
мудрий і дурень питає себе

Крізь вікно дивлюся - ще зима…
Біле котеня поміж не білого вже снігу…
Як підбіжить, підстрибне і завмре -
на нього чорний псюра пре…
Таке сміливе! Не тікає… Дивно!
Собака…
пробігає…
мимо.
Не надивуюсь ! Бачу ще й собачу зграю…
Що за оказія така?!
Придивляюсь –
поліетиленовий пакет із смітника…
*
Ворону забавляє білий сніг…
і не лякає холод… босих ніг -
ади, як дзьобом горне…
Вдоволена, що сонце любить…
її пір’я чорне,
розкатала губу - отако!
Мов королева, походжає смітником.
*
Було: холоду-снігу, і миті блаженні…
але закінчиться театр зимового життя…
прибиранням сміття… на сцені.
уже не 2012р.

В одному лісі на полянці жили різні звірі
Жили добре, не сварились – в злагоді і мирі.
Але раз прийшла ідея школу їм створити
І у ній могли б вони діток своїх вчити:

Плавать, бігати, літати, лазити, копати –
В різних галузях себе сміло проявляти.
Цю ідею всі разом дружньо підхопили
І спільними зусиллями нашвидкуруч зробили.

З гордістю поглянули на своє творіння
І з наступного вже дня почалось учіння.
Щоби кожен різнобічно розвиватись зміг
Навчальна програма – однакова для всіх.

Кролик дуже добре бігав – як вітер носився,
Проте на уроці плавання ледве не втопився.
Це його настільки шокувало й травмувало,
Що тепер і бігати почав він невдало.

Орел умів прекрасно в небесах літати,
Але довелось йому рити і копати.
Якби не старався він справу цю зробити,
В кінці-кінців довелось його в лікарню положити.

А за цей час поки там мучився – лічився
Цей наш орлик і літати зовсім розівчився.

Так на цьому світі, видно, повелося,
Бо з іншими тваринками те ж саме відбулося
Всі займались діяльністю чужою й через це
Вони втратили можливість проявляти себе.

А неврахування особливостей
індивідуальної природи
Не призводить ні до чого доброго,
окрім шкоди.
31.03.2013

перевтомлені
перевтілені
перероджені відчуття
неподільні
та неподілені
і наївні немов дитя

від очікувань пахне мріями
із коріння зростає сад
сили зміряні
та відміряні
як нездатність піти назад

як незламність і невідчудженість
і як вірна віра моя
ніч затемнена
в ній пробудженість
запалилась немов маяк

В Маріуполі дощ.
Не збагнути,
весна чи осінь.
Над долоньками площ
Не зблисне
навіть сонця пятак.
Посіріло кругом,
потекло,понесло,
розпливлося
Сіре соло дощу
Всім і кожному -
просто за так!

Що там Лондон!
Куди там
тому Петербургу!
Маріуполь сьогодні
столиця дощу!
Пожалію себе,
Потім трохи
поплачусь на будні
Й заходжуся доварювати
борщу!

1990-ті

Наймиліша в цілім світі - матінка рідненька,
Обігріє мене ласкою - мов весна тепленька.
Як бувало захворів я, матінка не спала,
Цілу нічку у колисці, мене колисала.

Колисала - колисала, тихенько співала,
За своє дитя рідненьке, душу би віддала.
Я віддячусь, тобі мамо, час цей недалеко!
Тільки трохи почекай ще - ти, моя лелеко.

Які ж бо підібрати тут слова,
коли душа від захвату співає:
я не лише Михайлик – я R2!!!
Й від статусу нового умліваю!
Попереду ще R1 та R,
а там - і слава класика-поетки,
відзнаки, нагороди… А тепер
піду зготую синові котлетки…

31.03.2013

Хороші гості - лиш три дні.
То що б ви тітоньці зимі
Сказали на прощання у дорогу?
Отут і виручає нас
Великий чемності запас:
- Вже їдете нарешті? Слава Богу!!!

Березень, 2013