Я помру, не дійшовши до краю,
Впівшляху догорить моя свіча,
Коли печальна музика заграє,
І впаде радість милому з плеча.

А ви за мною не підете... Плачте.
Сама обрала стежку нелегку.
Як що не так – усе мені пробачте,
І пригадайте радісну таку.

Я вам лишу по собі дивні вірші.
Я вам зоставлю долю у листах.
Повірте: як піду – не буде гірше,
Лиш там сидить самотність на хрестах.

Та поки я ще скраєчку дороги, –
Мені ще йти лишаючи сліди,
Своє майбутнє ставити на ноги, –
Хоча б його, безжальна, пощади.
18.05.2010р.

Звучав акордеон. Одна кружляла пара.
І світ був тільки їх, як музика і вальс.
Ця жінка у житті любові не добрала,
А чоловік отой не біля тих звивавсь.

А танець - наче лет у юнь, хмільну, жагучу,
І пару молодив, і почуттями грів,
І прикрощі стирав, і долю невезучу
Уже не на землі - між зорями, вгорі...

Звучав акордеон. Одна кружляла пара.

4.І.2013

Я не хочу чути „люблю”,
Не потрібні мені зізнання,
Я від них неспокійно сплю,
Але ж це - не кохання...

Це лише подоба весни,
Того щастя, що я шукала.
Свою душу від всіх замкни,
Чи цього тобі мало?

Знаєш, я не вагаюсь в дні,
Що приніс хоч якусь надію,
Як піду – не дзвони мені,
Смуток не сип на вії!
2009р.

…не сповнились пророцтва давніх Майя,-
іще, напевно, трішки поживем:
Кінця бо світу не було й немає
за Юліанським теж календарем.
Натомість наступає непомильно
жадана мить того календаря,
як у традиції старого стилю
над Вифлеємом заяскрить зоря…

04.01.2013

* 03.01.2013 - Кінець світу за старим стилем)))

В глухому лісі тролі бродять
Настала ніч і вітер стих
І духи ті що те тебе водять
Хотіли щось розповісти

Над темнотою місяць сходить
І чиїсь душі неначе скрізь
Тебе свідомо щось підводить
До синіх рік чи до біди

Лиш шум води і більш нічого
У вухах твоїх тихо чути
Здається вже нема нікого
Та вони тут їх не минути

куняє хтось
Можливо сторож цих лісів
Не хочеться його будити
Та він лиш птах не вартий слів

Над головою висять зорі
Чому я заблукав в лісах?
Ніхто чомусь не заговорить
І страх зявився у словах

А ж раптом бачу чужу постать
Високе щось в очах зявилось
Напевно троль що лісом бродить
А може це мені наснилось

Та не було це тіло сном
Цей дух не розмовляв словами
В думках він плату попросив
І відповідь відчув думками

У мене не було грошей
Тай йому гроші та й не треба
Він тільки їжу всю забрав
і сів і зїв це просто неба

І тут і ніч пройшла швиденько
І ранок вже сюди дістався
А троль на стежку показав
І я подякував і попрощався..

І перший сніг, і дощ останній,
І сміх прозорого струмка,
І ти, в благаннях та зітханнях,
Така спокусливо п’янка
На мене дивишся з порога
Очима повними жаги
І промовляєш: - “Ради Бога,
Не йди від мене, дорогий…”
І мов на згадку про страждання,
Твоя показує рука
На перший сніг і дощ останній,
На слід веселого струмка...
03.01.13

*

–На сьоме небо,
Як туди дійти,
І скільки сходинок
Потрібно подолати?
–На сьоме небо серце доведе.

Чого це раптом спотикнувся час ,
Принишкло небо, затремтіли зорі
І на шляху безбарвнім та суворім
Я випадково згадую про Вас ?
Перед очима наш колишній сад,
Усмішка Ваша пристрасно-мигдальна…
Я вже й забув яке воно – кохання,
Його п’янкий, небесний аромат.
Прийшов до тями вишколений час,
Криві алеї порівняли зорі.
Сльозу втираю в лінії долоні:
Невже ще досі вогник цей … не згас ?

03.01.13.

Поетів різних величин
Час відзначає не чинами,
Не вирізняє поміж нами
Екстравагантністю личин.

Пастушив царствений Гомер.
Війон був славен окаянством.
А Байрон знехтував дворянством
І карбонарієм помер.
Та повелося з давніх пір
Давати ціни всім базарні:
– Ті, що не класики, – бездарні...
– Ні, Євтушенко – не Шекспір...
– Не ті поети, що колись...

Ну що за висновки блюзнірські?!
Невже ж перевелись Бєлінські
І Авербахи завелись?!

Земля не може кращого пізнати:
Хто обмине – душею обмілів –
Зворушливі видовища малі:
Одягнений в красу загадкувату
Порожній Сіті, змушений мовчати, –
Театри, башти, храми, кораблі
Зависли поміж неба і землі
У розкоші, й повітря їх освятить.
Ніколи сонця промені червоні
Так не пірнали в пагорби й долини.
Я був у тиші й спокою в полоні,
Спостерігаючи, як Темза плине.
О, Боже милий! І будинки сонні,
Й могутнє серце Сіті в ці хвилини!

такий-то сум аж віхолою коле
і важко тисне тишею на скло
громадяться розбиті шиби долі
попереду й позаду – біле поле
а ось тебе й самого замело

у штольні самоти немає світла
лише сніги лише одні сніги
закамянілим спокоєм розквітли –
вражаючий нерукотворний витвір
як ніч душевно босим і нагим

приходить час і дивний звук іззовні
стрясає нерухомого тебе
це ранок вимітає мертву повню
і рожевіє поступом на жовнах
і розгинає сонячний хребет

Зима.Анабіозне щастя.
Емоції морозом вкриті.
Згадай ім"я.Здається, Настя.
І перевір чи двері всі закриті.

Сховай ключі під серцем
Й накрийся з головою.
Чайку?Горілки з перцем?
А чи розважитись травою?

Закрити очі і навік заснути.
Кричіть,ненавидіть,любіть,
Ридайте, пробуйте забути,
Лише мене у цьому не виніть.

Ввімкнути телевізор і дивитись
І не вникать у зміст пісень.
Й йому на зло приснитись
І в ліжку пролежати цілий день.

І кожен день однаковий,
І кожна ніч - маленька смерть.
І бублик чЕрствий на столі.Здається,маковий.
І чашка кави терпкої,наповнена ущерть.

18.12.11

Дивний хлопець
із сумними очима
дивиться крізь мене,
ніби я й не людина.
Повз потяги цокотять
у ритм його серця.
Ліхтарі миготять
і звуків ламаються герци.

Дивний хлопець
із сумними очима
Не знає дат і не знає,
котра година.
Чорне пальто
і розтягнуті джинси
тільки усмішка
збереглась
із самого дитинства.

Дивний хлопець
із сумними очима...

29.12.12

Пора вже знімати, мій Боже, кордони і чати.
Як душить за горло, за голос моє безголосся –
Мов шию обвило закручене в жмуток волосся.
Я стану навшпиньки. Я більше не можу мовчати.

Мені під язик Ти нап’яв укорочені віжки,
Що стримують слово, і мову, і голос, і речі.
Та глянь, як сьогодні говорять відкинуті плечі,
Як напнуті м’язи проказують втрачені назви,
І звуки пливуть за польотом китайської ніжки.

Цього Ти хотів? Ти хотів тятиви арбалету?
Щоб руки – мов луки, мов ріки, мов гори, мов Анди!
Щоб ноги, як діти, сповиті у білі пуанти,
Тобі голосили в беззвучному вирі балету?

Я стану навшпиньки, я стану – цього я хотіла.
Я буду щосили мовчати – у вирі, у танці.
Мій Боже, як сильно печуть забинтовані пальці.
І піт, наче кров, проступає на вигинах тіла…

Багато літ, як і сьогодні,
В житті немає змін:
Душа до істини - голодна,
Зі світом на один.
Старіє тіло... не вона,
Бо час її - статичний.
Для тіла досить і вина,
Щоб зникли протиріччя,
А у душі лише хаос
І спроби розуміння:
Ще розпинається Христос,
Вона ж і досі вільна.
31.12.12р.

II

garden

вновь холодало; на закате сад был
запекшейся на воске тушью яблонь;
крошась, румяный лед плодил синиц;
на склоне санок поплавки мотало...
но время списков лишено масштаба,
и прочь из сада лыжники брели
ступенчатым на срезе следом в лимб,
где кофе, сигареты, старопрамен
и нет больной от суеты земли.

Боячись розплескати, несу тім’яний біль
каламуті зимного дня і хвиль
олов'яної річки, що рінь несе океану,
який нас розділив, як безоднею, що ураз
запевняє око в нічев’ї мас.
Як повідав гном великану.

У посталому сторчма царстві, де часток міць
уособлює дріб підметок, і погляд ниць,
яким в Світі Новому гравій спитують в тверді,
гріє спомин тіла твердого pro
vita sua – чужого стегна тепло
та сухий букет на буфеті.

Автотабун гримить; кисень всотує і азот
схожий з ліктем на смак, вуглекислий рот;
світло ока допалось, як пил до свічного згарку.
Голова болить, голова болить.
Вітер пестить і колосить
зболену голову мою в бурім парку..

.

Утну куплетів купу - ще і ще...
З емоцій бозна-що наторочу.
Стулю нашвидкуруч ні те, ні се
І римами так-сяк перестрочу.

Суть куцу доточивши хтозна-чим,
Слів лиштву підрівняю казна-як.
Щоб гикнув борзописець-пілігрим,
А критик одвернувся - маніяк.

2012

Натрушу із рукавиці різнобарвних див:
У всевишші рій вогнів до рану,
Сніг, що біло закрайсвіту все запорошив.
І чиї ж це слід лишили сани?
Дух казковий, подарунки, сни у закутках,
Мандарини – сонцями повсюди.
Чуєш? – Шурхіт. – Херувими. Легкокрилий змах
Із «було» у мрійно-нове «буде…!»:
Карнавали, феєрверки, ночі для чудес,
І розмай садів, і буревії…
Чуєш? – Цокає годинник. І, щоби не змерз,
Ковдрою тебе тихенько вкрию.

Квапливий час - не сурогат,
це джерело подій і дат.
Одні - наряд або штрафбат,
а інші - іскри... Іскри свят!

Про гіркоту земних образ
не пам'ятаєш повсякчас.
Квапливий час? Квапливий час.
Із таємницею про нас.

А де початок, де кінець,
де на середину терпець?
Квапливий час - лише кравець.
Хто голий? Дурень-принц? Мудрець.


03.01.2013

Листи шукають адресатів.
Поштар розносить радість на папері
І трохи смутку... Відчиняйте двері,
Якщо не вміли душу відчиняти.
23.10.2012р.

Зірвавсь листком осіннім день.
В тобі розтанула, мов цукор.
Відкрила душу для пісень -
Візьми, послухай мою муку.
Ну як - солодка чи гірка?
А може, як сльоза, солона?
Але тремтить твоя рука
З моєю мукою в долоні...
18.10.2012р.

Як чудово удвох.
До опівночі гратиме флейта.
Не вигадуй мене.
Я реальна, як дотик руки.
Я тепер не чужа
Кольорова несписана крейда.
Кришталева зима
Вже задмухує жовті свічки.

Починай із кінця.
На підлозі розсипано бісер.
Ще сусіди не сплять –
За стіною скриплять голоси.
Ми синхронні, як дощ,
У глибинах велюрових крісел.
Поглинаємо сни –
Тимчасові, мов краплі роси.

Не вигадуй мене.
Перед нами – хвилини без ліку.
Хай повітря тече,
Як густий помаранчевий мед.
Загубити слова,
Щоб на дотик сприймати і мліти.
І сидіти удвох,
Загорнувшись в малиновий плед.
02.01.2013

Пам’яті поета
Івана Низового

… І сипались роси на ніжні п’янкі стебелята,
І сонце вставало, заводило погляд у даль,
І світ оживав… Оживала покинута хата
Вітрилами саду і гордими щоглами мальв.

Пташина когорта торкалася співами ранку,
У яблуках зріли соки й рум’яніли боки,
Схилялись гілки аж до ґанку… До чистого ґанку,
Що їх замітали вітри без твоєї руки…

Присяду на сходинку, тут, де любив ти сидіти,
Де ще по-осінньому тепло і сонце в чоло…
І квіти, з якими ти вмів говорити у літі…
Люблю їх… тобі ж бо так солодко з ними було…

Не вистачить сили і слів, щоб молитись… Заледве,
Як пам’ять торкнеться стежинок жовтневим дощем,
Душа відгукнеться плачем журавлиним і небом:
"… та як же без тебе?...
Без тебе…
… Не віриться ще…


(Л. Калиновська)

I
Їй-богу, я вірші пишу не для слави,
Тим паче, клянусь, не заради гроша –
В годину тяжку
Для розради-забави
Вигадує вірші душа…

Без цього пропав би на світі, я знаю,
Чи спився б, чи руки на себе наклав,
Доведений відчаєм-болем до краю,
Всіляких позбавлений прав.

Пишу… І мене не бентежать "акценти"
Закоханих в себе амбітних колег…
Я сам – у собі,
А всі вірші мої – дисиденти,
Породження інших бентег!


II
Скромний віршописець сьогодення,
На високий ранг не претендую,
Разом із народом голодую,
В річці буднів черпаю натхнення.

Кажуть, я занадто плодовитий...
Ні, я – не лінивий. Ні до чого:
Борщ варю, перу... А після всього
Ще й пишу, пишу, коли – сердитий.

А коли веселий – то читаю,
Людям і собакам посміхаюсь,
Жартома з жінками женихаюсь,
Наче б і не в’яну – розцвітаю.

В інших слави я не відбираю:
Я – не геній, хата моя – скраю.


III
Зарікався віршувати. Відрікався
Від уже написаних речей...

Та в безсонні згаяних ночей
За писанням віршів знудьгувався,
А крім того, місяць заповзявся
Зазирати в глиб моїх очей...

Знов римую. Не німую. Не німію.
Знов сміюся, знову плачу і кричу,
Чому світ мене сприйма, коли мовчу,
Я ж його, коли мовчить, сприймать не вмію,
Таємниць його святих не розумію
І відчаююсь до крику і плачу.


IV
Годі вже нидіти – дні пречудові,
Та й перспектива манлива така!
Грішно замовкнути на півслові,
Не дописати рядка.
Інше все – дріб’язок. Від сигарети
В сутінках танучий сивий димок...
Мусять за будь-яку ціну поети
Свій дописати рядок!


V
Три зірочки, три цятки, три сніжинки
Над віршем, що народжується в муках...
Які ж покоси будуть та обжинки
На нивах, потом зрошених, і луках?
Три мітки, три краплиночки, три крапки
На фініші, перед новим заїздом...
Занадто не страждай. Якщо потрафить,
То стане життєздатним організмом
Твій вірш, бо не для втіхи був рожденний
В час неспроможний надто, злобуденний.


VI
До книги рекордів Гіннесса
Не впишуть моє ім’я.
Бо навіть в Полтавах і Вінницях
Достоту не знають, що я
Спромігся книжок написати
Вже понад вісімдесят –
Це важче, ніж випасати
Вісімдесят поросят!

Ніякого ж я гонорару
(Про премії не говорю)
Не маю: кістки для навару
Купую і зупу варю.

Картоплю, цибулю і крупи
Село презентує... Овва,
Як після злиденної зупи
Натхнення моє прибува!

Зварив би і риб’ячу юшку,
Що зветься в Росії "уха",
Та Ющенко, мабуть, в усушку
Мої перспективи упхав...

Працюю, як віл, на терені
Духовнім – довкола туман,
І чуються в нім теревені
Про те, що Іван – графоман.


VII
Відтоді, як сміюсь
Я над самим собою,
Нічого не боюсь –
Клянуся головою!
Я сам собі – в ціні –
Кажу про це відкрито.
Що критика мені
Опісля самокритик?!

Я сам собі і пан,
І служка одночасно:
Упав і не пропав,
Тож буде все прекрасно!

Якщо ж колись комусь
Мій образ – не до шмиги,
Я тільки посміюсь,
Мов сонце в час відлиги!


VIII
Розпалюю кострище вранці рано.
Рукописи горять! І непогано.
Слова кричать з вогню:
"Та ти ж духовність
Бездумно нищиш!".
Ні, свою я повість
Оцінюю критично,
І практично
Папір використовую –
Незвично,
Зате оригінально...
Хто вже вміє
Косити бур’яни, що здуру сіє
Бездумний розум?!
Вогнище палає
Яскраво і промовисто,
Мов знає,
Що добру справу робить:
Марну славу
Пуска за вітром в непровидь пістряву.


IX
Сідай до столу з чистими руками,
Аби не насмітити між рядками.
І не спіши – людей не насміши –
Правдиві й чесні вірші напиши!

Дасть Бог, настане час, і чесний люд
Потягнеться до тебе звідусюд,
Де не вродила правда. Й під кінець
Свого життя відчуєш: ти – творець!


X
Народжуюсь удосвіта щоранку
І проживаю день, мов цілий вік,
Спиваючи спочатку й до останку
Жаги життя гірко-солодкий сік.

Все глибше загрузає в землю корінь,
Вже з кроною зрівнявсь у довжину –
Відтворюються пагони повторень
У межиріччі дійсності і сну.

Можливо, ще на мить якусь прикинусь
Задивленим у завтра... "На добра…", –
Скажу рідні; засну… і не прокинусь,
Не потягнусь рукою до пера…



2003 - 2010

Під знаком Козерога
Життя моє трива
В наближенні до Бога,
В передчутті Різдва...

Ще в тім тисячолітті,
В тім віці, що минув,
Я жайвором в зеніті
Будив зі сну весну...

Старався якомога,
Щоб швидше по війні
Всміхнулась перемога
І людству, і мені...

Хай особливих звершень
Я не здійснив, але
В столітті двадцять першім
Свій скромний ювілей
Відзначу біля Бога
І в переддень Різдва
Під знаком Козерога...

Життя моє трива!

Пливуть потоки сірих мас,
Простягнувшись вдалечінь.
Для них один і той же час,
Та і кожен просто тінь.

Рухи, жести, сльози, сміх,
Навіть те що в голові.
Хтось в руках тримає їх,
Не спускає мотузків.

Один блукає, інший спить,
Віє холодом зіниць.
І кожен раз остання мить,
Не сховати хворих лиць.

Пливуть потоки сірих мас,
Простягнулись вдалечінь.
Вони давно ніхто для нас,
Та все ж помолимся. Амінь.


понеділок, 4 червня 2012 р.

Мов гадючка, повилась
річка лугом.
Я до неї поспішав,
як до друга.
Задрімали вже джмелі,
стихли бджоли.
Тільки пахощі п’янкі
бродять полем.

18 грудня 2012 року

Зверь в норе, зима в бреду.
Что-то слов я не найду.
Неказистый весь, неловкий,
Соль земли на общем льду.

Ничего не говоря,
Снег идёт из января.
Я стою на остановке
С пошлым видом главаря,
Мерзло думаю о планах.
Рисовал нас Старший Кранах -
С месяц нам до Грабаря.

Пересыпанный мукой,
Холод снимет, как рукой.
Через время я растаю,
Агрегатный весь такой.

Но покуда есть, чем нет,
Компостирую билет.
Хоть не женщина простая, -
Тоже так себе поэт.

2012

Моя глупото! — Біблію читай!
«Перед свиньми не розсипайте бісер».
Але такий на свині урожай!
Нечиста їх вродила — достобіса.

Моя ж душа, невидимий Сінай,
Осяянь і прозрінь наливши келих,
Вихлюпується часто через край
Своїх суворих монастирських келій.

Я щедра, люди! Поділюсь добром!
Скарби душі — ніде не продаються!
Скарби душі кидаю в ваш Содом.
Сміються з мене? Що ж, нехай сміються.

При впертій порожнечі гаманця,
Яка ламає найміцніші крила,
Не перестану, певно, до кінця
Метати бісер під свинячі рила.

1995

Ніякого «срібного віку».
Бряжчить нахабніюча мідь.
А шуму, а ґвалту, а крику,
А всепроникаюча їдь!

Суцільні суспільні психози
Сердець спричиняють надлом.
В епоху вульгарної прози,
Як можеш, якщо ти у змозі —
Озвись нецинічним рядком!

ліпиться місяць тонкими сніжинами
із оксамиту
поки до нього далекого линемо
в сяйві розмитім

пишеться місяць зимовими пензлями
терпнуть білила
ніч заколише сніги щоб не мерзли ми
тишу розлиє

шиється місяць інистими зорями
із переливом
ми його з неба нізащо не споремо
поки щасливі

Майбутній день суворо і критично
У душу гляне докором німим,
Вустам надасть усмішку іронічну,
Повіє в серце холодом зими;

Із марних слів збудує тереми,
Зіб'є з дороги відступом ліричним,
В мету поцілить пострілом прямим,
А часом – розведе мости цинічно;

Дороговкази сплутає усі
І самий чистий розум затуманить,
Життя покаже нам у всій красі,

Лікуючи людські глибокі рани;
Не раз піднявши з грязі у князі,
Бурулькою на сонечку розтане.

2013

Завжди шукати винних – марна справа,
Бо у пітьмі людина бачить зло.
У часу справді дивне ремесло
З вагами днів і гирями обставин.

Іржа образ гризе й на серце давить,
Стереотипи – щирі вороги,
Здолати їх не завжди до снаги,
Якщo наш егоїзм – законодавець.

Себе у комусь легко засудити,
Минулому згадавши власний гріх,
Шукати слід поміж обдертих літер

І між святинь уявних олтарів.
Теперішнє – захмарним сяйвом світить,
З минулого виймає якорі.

2012

Падав сніг білий-білий на землю студену,
На безлисті дерева, верхівки дахів.
Падав сніг, і ховались події буденні
У засніжену схованку давніх гріхів.

Заблукали у сутінках тихого болю
Всі печалі, що вкрилися кригою днів,
Розплелися думками, років самотою
Наші долі, розхристані в спогадах снів.

І, на вічність приречені, сірі хмарини
Мимоволі скидали додолу сніги, –
Мов примарні видіння, стікали краплини,
І, здавалося, все їм було до снаги…

Падав сніг… Все минуле загубленим світом
Нагадало душі про забуте й гірке.
Розквітало натомлено райдужним цвітом
Чарівне почуття, – романтичне й палке…

Сніг вибілював простір широкий довкола,
Малював візерунки в віконному склі.
І замерзла земля невимовно холола
У засніженій біло-сріблястій імлі.

27.12. 2012

Ожив метелик в теплій бані,
Щосили б'є в холодне скло-
Серед зими отак неждано
Життя по жилах потекло.

І за вікном, йому здалося,
Уже весни буяє цвіт...
І на деревах білі коси-
Життя нового заповіт.
2012р.

У самотній вечір
Хтось торка за плечі.
Може, другу з казки
Захотілось ласки?

2 грудня 2012 року

За віконцем у дворі
Розмовляли снігурі
Про заметену долину,
Про засніжену калину.

1-4 грудня 2012 року

* * *
Графська манія – вірші писати –
Вельми тонке і шляхетне заняття.


* * *
Ні про що мені в полі не кажіть.
Чую – не глухий: колоски шумлять,
Що ростуть вони на крові чужій,
Щоб вцілілих нас хлібом годувать.
Бачу – не сліпий: німці тут лежать,
Знаю – не дурний: воріженьки злі.
Але буду я вирощене жать
На чужій крові – на своїй землі.


* * *
Посміймось, українці, над собою,
Щоб тошно стало нашим ворогам!


* * *
Так і бачу я ту березневу розбурхану повінь:
Через отвір у хатній стіні
Моє ліжко, мов човен біблейський, вигулькує
На розхитане плесо,
І пливе по Сулі, по Дніпру і по Чорному морю.
Мимо марківських снів, мимо тиші полтавської,
мимо
Сновидінь України про давні пороги
дніпровські...


* * *
...І не кожному бути Шевченком.
Треба ж бути комусь і його антиподом –
Верлібристом широкого профілю.


* * *
Не хочу сьогодні голитись, бо холодно,
Бо настрій поганий, бо нічим поснідати,
Бо чоботи рвуться і грошей немає
Й ніхто мене, сивого, більше не любить...


* * *
Єдиний мій співбесідник – поезія...


* * *
Два знаки: запитальний і окличний.
Між ними відстань –
Все моє життя.


* * *
От якби була у мене клуня
Та якби були у клуні двері,
Я зробив би з дощок домовину –
Про своє майбутнє не журився б!


* * *
Доволі я обдурював себе,
Що небо пролісково голубе,
Лінуючись угору подивитись.


* * *
Рекламують котячі харчі –
Щонайвищий ґатунок!
І бурчить невдоволено так уночі
Мій смертельно ображений шлунок.


* * *
Все протекло межи пальців:
Пісок, і вода, і життя...


* * *
Я вибрався з черги без хліба –
Дарма! Ми ж не хлібом єдиним...


* * *
Ганьба! На лисину Вождя
Накакав Голуб Миру...


* * *
А Київ – стоїть!!!
А Дніпро повноводний – тече!!!
І князь Володимир
Хрестом осіняє Вкраїну!


* * *
І ті, і ті, і ті – талановиті!
У кожному вогонь святий горить,
І всі шляхи-доріженьки відкриті
Для самородків:
Твориш – ну й твори...
Нема нікому ні до кого діла,
Ніде ніхто нізащо не спита,
Чого б душа митця іще хотіла
Крім ланцюгів, каміння і хреста.


* * *
Шкода, що не дожив Хрущов, –
Ми всіх у світі перегнали!


* * *
Це б місцями суддям помінятись
Із тими, кого вони судили:
Потебеньку з Горинем, скажімо,
Шишкіну, приміром, з Чорноволом...
Парадокс у світі парадоксів!
Але ж зовсім не парадоксально:
Майже попліч,
У Верховній Раді,
Засідають судді і злочинці...
Справжні судді і злочинці справжні!


* * *
Всю ніч видувало з квартири тепло,
В шибки торохтіло
І грюкало в двері, і нічим було
Зігріти і душу, і тіло.
І вили собаки десь там, за вікном –
Такі ж бо самотні!
Й ніякого відгуку серцю...
Все'дно
Що в мертвій безодні!


* * *
Якби прошмигнути в застійні часи –
Я там би наївся, я там би напився,
Набив би мордяки вождям і вожденкам
І втік би ізнову в сьогоднішній день!


* * *
Це б згодилась махновська тачанка!


* * *
З чого ж почати свій день?
Такі голубі перспективи
Намітила телереклама!


* * *
Пишайся, Росіє! Твої «демократи»
Традицій старих не порушать –
Не тільки «молодшого брата»,
А й матінку рідну задушать.


* * *
Аж на чотири кілограми сала
Спромігся я за місяць заробити...
Без сала Україна помирала,
А з салом Україна буде жити!


* * *
Як відокремити болісне, змучене «я»
Від монолітного і безстороннього «ми»,
Жити як далі?
Мусить у кожного й камера бути своя
В братській могилі суспільства-тюрми –
Це в ідеалі.


* * *
Мій читач потенційний – це той,
Чиї думи я втілив у слові
У часи глухоти й безгоміння.


* * *
Загадкова Росія – колиска
Леніна і... Жиріновського!


* * *
Всього набачивсь на базарі –
Колись онукам розкажу!


* * *
Хоч головою бийсь об стіну –
Не співчувань тобі, ні втіх,
Ані надій на переміну
(Хоч головою бийсь об стіну!) –
Лиш недругів зловтішний сміх.
На негараздах України
Гендлюють з розмахом вони,
Зневір'ям душу отруїли
(На негараздах України!)
До глибини, до глибини.
Та все одно кажу постійно:
Змиритися – найтяжчий гріх!
І знов стою за самостійну
(За одностайну та постійну!)
За незалежну від усіх.


* * *
Не чую, хто іде,
Не бачу, хто такий,
Можливо, новий привид комунізму...


* * *
Не широка вже країна рідна –
Видно всім, хто вільно диха в ній.


* * *
Амплітуда моїх почуттів:
Полюбив – розлюбив – зненавидів.


* * *
Мене собаки люблять –
Я для них,
Напевне, значу більше, ніж людина...


1994

Віддаєм свою волю охоче,
мов приречені ходим з ярмом,
та додолу потуплюєм очі,
як заброда шмага батогом.

Чужа мова стає нам як мати,
а своя - хай конає в сльозах.
Боїмось рідне слово сказати,
аби тим не образити зайд.

Помірковані та толерантні
не знімаєм оков із зап"ясть.
Наша доля - в лахмітті та дранті
на хресті рідну матір розп"ять.

Малороси. хохли, баламути -
кожен клоун дешевий із нас.
Забуваєм,запутані в пута,
що ми родом із гордих черкас.

Гострий погляд, як дуб міцне тіло,
ятаган або шабля в руці...
Від олного іиення тремтіли
і бояри, і цар Олексій.

Малороси, хохли, лоботряси -
за які нам ця доля гріхи?
Лиш здивовано місто Черкаси
зприть в очі зелені ріки.

Упала тиша на зимовий сад -
Не сипле сніг і не здригнеться гілка.
Лиш яблучко зіщулене звиса,
Те, що на свято залишила білка.

А птаство поховалось - не знайти.
І посірілі тіні стали довші.
І недалеко вже до темноти,
До морозцю чи сонної пороші.

Ось-ось зоря розквітне в небесах
І зазвучать колядки коло хати.
І світ увесь, і цей зимовий сад
Господню люлю будуть колихати...

2.І.2013

Моя маленька країна,
на карті світу...
Ще не зовсім в руїнах,
ми навіть маємо освіту.

Ця прекрасна квітка -
Вкраїною зветься...
І я вірю політична сітка
таки колись урветься.

І я буду чекати несамовитих
цих днів...
Бо навіть політиків сердитих
можна загнати у рів.

Але найбільша проблема країни-
ментальність...
Та вихід є - обгородити мрію в стіни,
будуючи реальність.

Та мінятись мусять не лише політики,
а і народ...
Бо як помітили історики -
кожна мета варта спроб!

Із-за збігів стався збій,
Рух принишк на головній.
Ати-бати, ати-бати…
Будьмо, хлопці, акробати,
Щоб утриматись на ній.

Що тут вдієш – се-ля-ві,
І муштруємось усі.
Ати-бати, ати-бати…
Творчо треба віршувати:
До-ре-мі-фа-соль-ля-сі.

***
Слушна в мене є порада:
Певні збіги - ще не вада.
Ризик, звісно, як язик
До картавості привик.


02.01.13.

Людина йде тернистими стежками,
Хоч вороття по них уже немає,
Вона все йде і досі ще казками
Блукає.

І любить вранці сонечку всміхатись,
Людей навколо щиро поважає,
Бо згодна довго й віддано чекати –
Кохає.

Хоч час летить, людина не здається,
У щастя вірить, про кохання мріє,
Бо в серці в неї лагідно сміється
Надія.
Осінь, 2006 р.

Хто я для тебе? Хто я з тобою -
Птаха у клітці, смерть в паранжі?
Порухи серця... Прагну спокою.
Тільки б не в пастку злого ханжі.

Ким я прикинусь, як не зорею,
Як не імлою в день дощовий?
З ким я зостанусь, як не з тобою,
Як не собою, жалісний мій?

Сонце пекуче? Демон жорстокий?
Може, з усмішкою, може, з журбою?
Добре, що я не довідалась поки,
Хто ж я з тобою.
28.03.2010р.

Ти не сумуй, коли вітри колючі
Затрублять лячно в білім савані
І змерзлим віттям вербоньки плакучі
Звіддалеки махатимуть мені.
Ти не журись, коли сніги сипучі
З небес осілих шлях переметуть,
Коли морози вранішні скрипучі
У шиби хат мереживо вплетуть.
Не залишай холодних дум на згадку,
Посій тепло, хоч сонечка й нема.
Ти зараз краще думай про колядку
Та про Різдво - і стерпиться зима!
Ти краще зараз думай про хороше,
Про Новий рік, а не про сивину.
Не про літа, що котяться, як гроші,
За миттю мить, у вічну далину.
Не виглядай крізь холод і хуртечу
Минулих днів - не вернуться вони.
А ще мене ти не картай за втечу -
Я повернусь до тебе через сни.
Кохання наше збережи від згуби,
Як я його у серці приберіг,
Аби хтось третій, злючений і грубий,
Нас наодинці з ним не підстеріг.
Ідуть сніги - такий закон природи,
Зими окови кріпнуть крижані,
Та все ж, повір, любові теплий подих
Так ніжить душу вичахлу мені...

худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп)

Думки, надією старі, - новинка року,
Слова, обіцяні собі, - слова старі.
Не знав я, що всього в житті достатньо кроку,
щоб раптом ці думки моїм були журі.

Весь злочин мій, що я так часто покладався
на мужність і на страх того, чого нема.
Оцінює журі, оцінки я дізнався:
середній бал буття - в прислівнику "дарма".

Іменник молодий, я мав колись нагоду
до групи дієслів заскочити на віз.
Щоправда, щирий мат завжди робив погоду,
і я перестороги сам не перегриз.

Обманюю себе, що вже в новому році
оцінюватиме мене нове журі.
У сутичці з журбою на моєму боці -
озброєні слова. Надією старі.


02.01.2013

біла тиша, біла,
зойкне словом:
милий,
де ти? озовися!
у якій ти висі?
милий тишу
мовчки в небі
між зірок –
гой-да-гой!.. –
колише
ридма – тиша
біло болить
не дише
2013

гаплик