І під останнім
сонячним теплом
душі,
замерзле тіло не згодиться.
Я йду з Тобою, -
то, можливо, сниться.
Надія!
Чи міцний,
сталевий
лом?

і не зрадь ти себе, ой не зрадь
на безсонні по мінному полю…
швидко бійся - у засідці рать
довбане чи потухне поволі?

і горбатий, розплющений ніс
із модемом цілуються в губи
видрай, Боже, талантіща вісь
поки дрихне на лаврах ЇХ дубль…

2012

Це - як стук у двері, за котрими ніч,
Визрієш убогі силуети...
І не в тому річ, ні - не в тому річ,
Що вгорі пристанище Поета,
А його душа - сяєво святе,
Наче свічки вогник, полохливе...
Дивиться не так, бачить він не те
У розвої світової гриви!
Стеже наперед - чи пророк, чи сфінкс -
Хто зна у Господньому промінні?
Тільки ж за дверми, де рокоче Стікс,
Зостаються все одно лиш тіні...
(5.10.12)

Ти дивися на мене, дивися
В очі, в душу, як Мона Ліза --
Лийся, квітонько!.. любонько лийся
Доленосно , ніколи не пізно…
2012.

Від вечора невпинний часоплин
малює ніч, немовби аквареллю.
Як темнокосу звабницю годин,
що пасмами своїми соболиними
вкриває в тиші снів міські оселі...

Чорнява зазирає у вікно,
торкаючись його шовково-ніжно.
І ластиться, муркоче знов і знов,
немов пухнаста вогнеока кішка...

А мрії й сни химерно посплітались
у надрах душ, в обіймах ночі десь.
Але годин до ранку завше мало.
Чи зіштовхне реальність із небес?
Який таки попереду світанок?
Блакитний чи похмурний, сірий весь?

2012 р.

Ллються з вікна мого в кімнату сонцепадом
Крізь смуги жалюзі проміння Сонця - кванти:
Ярило, виплекане небом, ходить садом,
А поруч з ним Роса танцює у пуантах.

Відкрив я жалюзі, душа радіє стиха,
Щоб не порушити цей танець дивовижний.
Під щебетання у саду дзвінкого птаха,
Тандем із Сонця і Роси - Світанок ніжний.

Душі торкається крізь погляд диво-танець;
Нечутним голосом душа співає з птахом.
Росу промінням пестить Сонце, мов коханець.
Та його пестощі для неї - справжнє лихо.

До дна щоранку випиває Сонце Роси.
Творцем їх Вечір є, а матінкою - Ніч.
Світанок промені вплітає в їхні коси,
Сонця цілунками торкаючись їх пліч.

Від нас закрився білий світ:

Завісивши полотна темні,

В зірках залишивши сій слід,

Відкрив нам двері потаємні

Життя нічного. Мов той мід,

Смакуємо спокуси ночі,

Здійснивши вільний свій політ

В її глибокі чорні очі.

І каже нам вона - "Привіт...",

Все манячи в свої тенета.

Неначе той колючий дріт

Навколо тіла - ночі пута:

Тривожать крихітний твій світ,

Який щосили прагне жити,

Вітавши вранці сонця цвіт;

А уночі потрібно с-п-а-т-и.

навіть асфальт відчуває цю ранню осінь
котиться листя віддушинами кінг кросу
жовтий автобус везе нас тугим туманом
димом зникають у касах омани-мани

дзвінко на подіум вийшли дисконтні знижки
принци купіть попелюшкам нові горішки!
бал починається – доброго дня панове
сходить над містом рекламна зоря кленова

Ці традиційні – 7.00 - мої ранки –
Як задавнені ранки,
що за ніч затяглися шкоринкою затверділої бурої крові…
Дзень ! –
будильник звичним, відпрацьованим рухом здирає
– бляха ж ти муха ! –
душу запечену, зречену_чи_приречену,
заколисану снами раю,
і нараює:

«Швидше, люба, алярм, от зірвалася з ліжка – й на третє коло,
цоки-цоки, конячко замилена, старт & увага – руш!!!»

(Для родини – сніданок, для себе – не встигла в душ,
душить, буцім краватка, туге усвідомлення
втрати часу,
а більше – себе і тебе у ньому, – такому дивному,
непевному і слизькому,
як шовкова хустинка, що знову тікає з плечей…)

…У автобус заскакуєш білкою божевільною, не піднімаєш очей,
гепаєшся побіля вікна – на реаліті-шоу «Good morning, city»…

…Місто, як пушкінський дід, у море кидає сіті,
і витягає – не рибку, не срібну-не золоту,
а сонний планктон, що пливе на службу –
чи просто, чи божу –
кому як виходить, врешті...

…Носишся з мрією в серці (з водою в рЕшеті),
тримаєш її – заповітну – ніби камінчик у роті…

…Телефон. Скоромовкою в слухавку – «так-так, я уже на роботі».

…Помічаєш нарешті - цвітуть каштани – у жовтні! –
а з гілки сусідньої плід злітає…

…Попарно, як звірі з ковчегу, виходять свідки,
бредуть алеями, ніби садами раю,
нікуди не спішать.
Спокійні у своїй певності – «ол клюзів» на небі, все заброньовано та оплачено.
Куди спішити?

… десь повільно – і вільно – ростуть зелені самшити,
десь на мене чекає камін, ніби пес, і море,
теж чекає, я знаю, бо щоночі про це говоре
голосом нетутешнім – грудним, глибоким,
«я прийду» – обіцяю – ще_ два_ кроки, чи ще_ три_ роки –
і засмага, як руки на плечі, як ангел ляже…

… - Ей, альо, ваша зупинка. Виходьте. С пляжа!

Вісімнадцята осінь! По суті - це так небагато.
Це отроцтво плюс тризна віршованих мрій.
Це відрізок життя, це фрагментик назавжди відзнятий...
Юний сум - закарбовано в більшості, мій...

На губах відпекли дорікання любові Твоєї,
а на слух не сприймаються ніжні слова.
Я, накшталт, наркоман, істерично без дози своєї
напиваюсь... втамовує спрагу пітьма.

Вісімнадцята осінь на вії посипле сніг-іній.
Загориться і втопиться листя у суєті.
На бруківці міській я шукала Твої очі сині,
а натрапила тільки на сірі тіні́...

Минає день за днем і ніч за ніччю.
Усе пливе і кане в небуття.
У суєті міняєм річ за річчю,
між пальцями пускаючи життя.
А я стулю всі пальці у долоні,
притримаю життя у кулаці,
всі поїзди зупиню на пероні,
і плин води затримаю в ріці.
І що тоді отримаю натомість?
Що буду мати навзамін життя?
Нікому не потрібну дивну повість,
де є початок і нема кінця.
Де зупинилась мить, мов на світлині,
зловила непотрібний ідеал,
де головні герої тільки тіні,
а мій кулак - історії вокзал.

2002

Білими парашутами
із блакитних небес
опускаються мрії донизу.
Обплутав їх путами
сумний полонез,
закутались в чорну ризу.

Вічність хвилинами
скапує дня,
плетиться довгими косами.
Сходяться клинами
давні слова,
ранковими стеляться росами.

Літо любові
осіннім листком
капає, капає, капає.
Доля не гладить,
не пестить крилом,
дряпає, дряпає, дряпає.

2012

Небо нахмурене.Хмари плаксиві.
Небо стурбоване.Сизе та сиве.
Ураз пектораль заяскріла на диво.
Небом багряним золочена злива.
Огняне листя.Коштовні мережки.
Діва Осіння.Калини сережки...

свята
на двох старих китах
і третьому
кочівнику-дельфіні
на спаленій зорі
загаданім бажанні
і порі осінній
тримається
моя земля
заселена
приблудами-думками
омита
гіркотою спогадів
нестримною сльозою мами
вона
приречена
до сонця
заникати в снах
у серці
тліти
і виринати на хребтах
дрейфуючи безслів’ям світу
аж рай причалить
до її мілин
і вибухне на ній садами
а Бог
подасться в гончарі
і виліпить себе
й назве Адамом

4 Жовтня 2012

Не грюкає в двері хіба що монах,
хоча на свічках -
учителя фах.
Наводили лад у освітніх "житах".
Наведено жах...
Такий собі жах.

Не ангели учні, і їх молитви:
"Всю б "мудрість сови" -
бодай до Литви!
Наводили лад, щоб - аби без Москви!
Сичі є й церкви...
Зате без Москви.

У "зерна" програм міністерства "Без ГМО"
даровано (о!)
улюблено ЗНО!
Наводили лад... В репетитора тло
відносишся, мо'?
Зате тепер ЗНО!

Арбітром завжди виступав педагог.
Ось клас, а ось Бог.
І ціни - "плей-оф".
Наводили лад, і дрес-код для панчох
вивча педагог.
Хоч є-таки Бог!

І хочеться випити десь у житах.
Де ціниться фах,
учитель - не жах;
де грюкає в двері хіба що монах:
- Тримай все в руках!
На совість - не страх...


4.10.2012

Борись за мир, та поруч йди з війною,
Бо ґлузду часткою буть мусиш ти,
Якщо вже крові схочеться сліпому.
Якщо немає місця світлу у душі.

Люби людей, очам їх дай відкриться,
Нехай і буде зло у відповідь добру.
Вкажи їм шлях, дай душам підвестися,
Скажи:"Живи", як чуєш:" Я помру".

В очах наляканих завжди є злая іскра
Лиш страх є праотцем лихих думок.
Не дай в душі потворі вкорениться,
Борись, Орфею, та не взводь курок.

а день, розмитий у вікні,
питання ставив лиш сумні,
я розсміюсь – він забурмоче,
до сліз мій друг такий охочий:
спочатку тихо уві сні
він розливає на вікні,
пізніше ллє їх без причини,
і з хворобливими очима
блукає в пошуках зими.
ми з ним тепер лише на «Ви»

Вслухаюся в мелодію дощу,
В шум потічка гірського монотонний.
Не спи! Тебе любов’ю причащу
І ласкою розвію настрій сонний.

Карпатська ніч накрила нас шатром,
Шепоче нам свою прадавню казку
Про вічну боротьбу добра зі злом,
Про красень-легіня і чарівну любаску.

І ми в тій казці трішки поживем,
Забувши про усі мирські незгоди.
І навіть вересень своїм нудним дощем
Не зіпсує відпустки насолоди.

Послухай же мелодію дощу,
Шум потічка, що стрімко з гір спадає,
Тобі я, наче в юності, шепчу:
— Люблю… — І дощ, ніяковіючи, вщухає.

де осіяння помст гряде
нема основ для розуміння
мораль потворна у створінні
де бруд у золоті і де
засохла кров дерев осінніх
перетікає з ночі в день
і знову в ніч - ця ніч страшна
кровава майбуттям громами
у темнім небі понад нами
у душах і у склі вікна
бо в холоді нової рами
є пізнання що нині нам
немає вибору бо дах
збудований для нас з олжі
немає цілості в іржі
старезних і дірявих блях
і в цьому є найбільший жах
та вірю - змиють бруд і страх
дощі яким нема межі!

на груди лягає Гарýда морем марудить
збувається нині твоє «ніколи» – в моє «нікуди»
а хочеш я буду нарешті таким як люди?..
… звиваєшся янголом чорним Страшного суду…

Життя прожив для плотських забаганок,
При пиві на тарані зуби з’їв,
Розтратив міць і гроші на коханок,
Зіпхнув усе на клятих москалів .

Прийшла пора до Бога йти зі звітом ,
Порожня папка - добрих діл катма:
- То знову ненависні московіти
Поцупили із течки том письма.

Високий градус в пеклі неймовірно,
Кипить душа в широкому чану:
- О, навіть тут якась тамбовська фірма
Дровами постачає сатану.

Отак і проситься сюди мораль:
Як винен сам , до чого тут москаль!

1)То пригріло взимку СОНЦЕ,
чи можливо тільки СОН ЦЕ?


2)«Росте у лісі ПРОЛІСОК», -
читає Настя ПРО ЛІСОК.


3)Ледве вгору дід ДОБРІВ,
зморшки в діда аж ДО БРІВ.


4)На горі росте КУЛЬБАБА,
під горою несе КУЛЬ БАБА.


5)Це усе було НАСПРАВДІ,
вчитель научав НАС ПРАВДІ.


6)На вікні стоїть ІРИС,
на столі є хліб І РИС.

немає правди
і знов Пілати
чергову жертву
ведуть на страту
мораль віджила
а сила сили
і волі й слову
рубає крила

РЕПЛІКА АНОНІМА НА:
ДА ОГРАДИТЕ ЖЕ ВЫ! хотя бы Пушкина!
бог вам судья!....
Марта Январская


САМЕ РЕПЛІКА ТАКА:

І що то за шавка,
що на Пушкіна гавка?
Аж зло бере -
і вже… ногу дере,
аби дзюрити на постамент…
А голуби!? – Підловили момент:
всівшись дзьоб до дзьоба,
обгадили його мідного лоба…

… І МОРАЛЬ МОМЕНТУ:

Перед тим, як носа задирати
і дертися на постамента,
треба знати -
перша поправка:
завжди залає дзвінкоголоса шавка,
що голуби уміють …ати, а не тільки воркотати…
І друга: якщо сам не дійшов до того -
немає бога, крім самого Бога!
4 10 2012

мабуть не пишеться не надихає –
осінь з його картини
швидше руда ніж реально кохана
більше – всуціль рутинна

свіжі мазки – неживі і розмиті
з прожилками депресій
попелом сипеться літо щомиті
в жовту бульварну пресу

осінь картинна прямує нізвідки
стінами далі й далі
порожньо в рамі лише позлітки
тьмяно поналипали

Життя триває, хоч приходить осінь
І вітер листя кидає до ніг.
Життя триває, – осінь, осінь, осінь…
Наш жовтий Ангел в плетиві доріг.
Життя триває… місто у тумані, –
Чого чекать від спалених бажань?
Життя триває, – Осінь наша з нами,
І синє небо, й смутку дивна грань.

2011

Затримай погляд свій на моїм слові,

Устами усміх подаруй моїм очам,

Своїми снами доторкнись мого плеча,

Мені зізнайся серцем у любові...


Ти чуєш, як шепочуть наші вії, -

На своїх кінчиках гойдають сонця мить?

Душа на струнах щастя митями щемить

І вище хмар злітають наші мрії.


І пальці наших рук в тісних обіймах;

В їх тінях потай цілуються долоні.

Дві наші скроні пульсують в унісоні

І нас несуть незримі щастя крила.

Підкрадеться зрада – затужиш осінньо,
Ніхто не зарадить, ніщо не розрадить,
І тільки самотніх вітрів голосіння,
І хтось ніби мовчки чоло тобі гладить.

Були ж тобі знаки, а ти не хотіла
Їх бачить. Не вміла? Крило обпалила.
Минеться. Не в тебе одної. Загоїться рана.
Зате нині вмієш читати абетку обману.
2012

Вмирають друзі і вмирає степ.
Зникають села у старій Європі.
Базарніє усе мені святе.
А душі – наче раки ув окропі.

І мій десь бродить чорний чоловік.
Мене шукає, чи мене чекає?
До підлості ворожої я звик.
Його ж іще у дзеркалі не знаю.

Хоча він знав поетів багатьох...
Він не дає, мені здається, тіні,
Блукаючи дорогами епох,
Висушуючи душу до пустині.

Він любить також душу купувать
За золото, за славу, за пригоди.
Міняє стать, аристократ і тать,
Нешлюбний син суспільства і природи.

На ньому чорний дорогий костюм,
Сорочка срібна, золотий перстеник.
Він, бачив я, не їсть святу кутю.
Він не поет, і він не неврастенік.

Він знає пекло. Видно по очах...
Він у раю знайомих має вдосталь.
Говорить тихо, більше – при свічах.
Приставлений, мов до Христа апостол.

До когось він приставлений завжди.
Як тінь до світла, наче біль до щастя.
Як чорна склянка мертвої води
До білого вина мого причастя.

Із задзеркалля він сюди явивсь.
Туди й мине, коли його покличуть...
Я був із ним на Ти...
А хто на Ви –
Не пам’ятає вже його обличчя.

Після його відвідин
На душі,
Як у порожній і холодній хаті.
Бери свічу. По дзеркалі пиши,
Коли ридати хочеться й ригати.

Ти рушниками дзеркало завісь.
Зітри із нього риси випадкові –
І знов у радість повернеться «жись»,
Як ті оно узори рушникові.

І ти, уже підстрелений на смерть,
Воскреснеш знов.
Солоний мед сльозини
Тебе до райських спогадів пройме
І до пекельних смол, від болю синіх.

У кожного свій чорний чоловік.
Тим більший він, чим нижче Сонце сіло...
Мій добрий ангел, він до нього звик,
Як і душа до свого звикла тіла.

Я, блудний син, терплю земну печаль.
Душа аборт зробила. Порожнеча.
Натільний хрест мій – юна тінь меча,
Що неповторно довшає підвечір.

"Заходить сонце. Гасне хмара..."
Чи то вірші Ваші чи кара?
Де б не відкрила я сторінку,
там про кохання, про домівку,
про те, як народила мати
для нас поета. Як завзято
він проростав у землю рідну,
як величав людину бідну,
як колоском зростав пшениці,
як нахилявся до землиці
і, як дозрівши, в нагороду
він хлібом став свого народу.
Духовним хлібом. Ваша книга -
то ялівець, зима, відлига,
то скатертина шита болем,
то чорні коні білим полем,
що мчать до серця українця,
то келих сповнений по вінця.
Ще мить і те вино пянюще
залиє душу. Всюдисуще
дощем проллється Ваше слово
і проросте обовязково
на нивах рідної країни
пшеничний лан, там де руїни
були колись. О, Україно,
яке поетове коліно
змогло нам народити сина?
Від скіфів він котра дитина?
Чи від Адама ця дорога
його подібності до Бога?
Спочатку слово. Потім дія.
І сповниться, здійсниться мрія
поета нашого, співця
розпяття, болю, ялівця.
Озветься мас, народу лава
і прогримить: "Героям слава!"

2012

Снилось недавно
(нащо не знаю)
мама втікає,
я доганяю.

Завжди між нами
роки - різниця:
мама - красива,
я -- відданиця.

Мама - бабуся,
я - тільки мати.
Знову в дорогу,
знов доганяти.

Раптом край поля
мама спинилась,
сумно всміхнулась,
чимсь зажурилась.

"Мамо, я швидко", -
гірко гукаю.
"Доню, не квапся,
я зачекаю".

Поки я бігла,
маму шукала,
з іншого боку
доня гукала:

"Мамо, спиніться!
Нащо так швидко?
Вас за туманом
майже не видко".

"Доню, не квапся,
я зачекаю.
Часу багато.
Вічність без краю!"

2005

Сиджу собі у свічечки огрядної,
Дивуюсь хвилям долі упорядженим,
Та бачу те, що мимо волі,
Знаходиться за краєм долі....
Моя країна - паперть безпорадна,
Де жебраки стають у чергу рядно,
Не має користі у їх житті,
То що ж вони чекають в забутті?
Якщо в коріннях є нетлінний дар,
Чому в серцях зовсім не тліє жар?
Чому на цьому попелищі,
Лише вирує гомін тиші?
Де предків дух? Де ділась сила,
Яка єднає душ вітрила,
Яка веде у бій за волю,
Формуючи народну долю?
Де ж ви - нащадки козаків?
Чи доля вічних жебраків
У світі цьому вас лаштує?
Чи просто вітер так вирує
Між тих, хто в чергу ту стає?
Чи в цьому сенс життя і є?
Невже, то є моя країна,
Якої мова солов'їна,
Співала даючи життя?
То що ж тепер: шлях в забуття?

Вскочив от резкого звонка,
Я снова села на диван.
И по груди сползла рука:
Какой немыслимый обман!
Который день пытаюсь я
Не ждать тебя, не вспоминать.
И эту боль, в душе тая,
Пытаюсь из себя изгнать!
Старалась быть тебе опорой,
Пыталась я тебя понять,
А нанесла немало "сору"
В избу, где мне уж не убрать!
Но лишь вчера я поняла:
Твоя любовь была - ИГРА!
Игра немыслемых страстей,
Игра обдуманных речей...
Теперь в "игру" вернулся "быт".
Теперь лишь разум победит!
А "та" любовь спокойно спит-
Никто ее не возвратит...
Игривый тон, надменный взгляд-
Ты был безумно встречам рад!
Но не вернуть всего назад
Путем заученных терад...
Но из любого негатива
Извлечь полезное "зерно"
(Пусть даже я слегка строптива),
Пожалуй, Богом мне дано.
И я не стану отрекаться
От пережитых чувств и слов.
И, если очень постараться,
То можно воскресить любовь!
Среди руин и груды пепла
Пробьется радости росток!
Моя душа "в боях" окрепла
И путь свой держит на Восток!
Там, на границе дня и ночи,
Я обреку покой и мудрость,
(Достигну многих полномочий),
И светлый ум и духа бодрость.
Из искры разгориться пламя-
Его вмещу в свои ладони
И гордо пронесу, как знамя,
Как Вечный Трепетный Огонь!

Я все еще тебя хочу,
Но только телом- не душою:
Душа обманута тобою:
Я в глубине души кричу!
Нет не обида и не ревность
Меня так тягостно гнетет,
А мнимых чувств пустая бренность
И лживых фраз водоворот...
Я ностальгией не страдаю...
На мир смотрю Любви глазами.
И трезвость мысли соблюдаю,
Но что-то дрогнуло меж нами.
Ты мне не должен в оправданье,
Но есть эстетика Любви...
Могу учесть твои желанья,
Но хитрость у тебя "в крови".
А я- открытый человек,
И не люблю, когда "юлят".
Я принимаю, как намек
Твой "огнедышащий заряд".
Быть может "выстрел" будет метким,
А, может быть, и "холостым".
Исход познаний будет редким-
Уже "разведены мосты".
И что, конкретно,интересно:
Ты не обидел, не "достал".
Сама себе признаюсь честно:
Ты просто-разочаровал...
И независимо от текста,
От принадлежности к сословью-
В моей душе не будет места
Заученному многословью!

Сонця хлібину
На скибочки краяти. Мріяти
Вміти ходити
Склепіннями неба сьомого.
Пучками вітер
Ухопить за карк, як приятель –
Ти ж, як Георгій змія,
Удариш списом його.

Літо кульбабове
Виникне і десантується
В цю безкінечно синю
Безодню вічності,
Як волоцюга,
Піде собі по вулиці
Древнього міста,
Якого боявся панічно ти.

Сутність речей
Полягає у їх минущості,
У неминучості
Кожного нового подиху.
Очі відкрити –
Складніше, аніж розплющити
Світу монетку
На рейках щоденного
Подвигу…

...ти приходь до мене, ще приходь.
зустрічатиме вальсом Шуберт.
відокремимо паузи плоть
а голівоньку, серденько, в - оберт…
2012.03.10.(22.25)

Осінь зустріне, осінь уб'є,
осінь влаштує зливу,
мертве ім'я скаже твоє,
знаю: ти – невразливий.

Осінь пригорне, осінь зірве
листя простоволосе,
нині зелене, завтра руде –
любить-не-любить осінь.

Осінь – кохана, осінь – вдова
знову приходить боса,
в білому збані носить слова,
вибач мені цю осінь.

Одіну маску чи вуаль на душу,
піду у світ, прикрившись лже-словами
і стану вами.

А при дорозі пам,ятник Франкові!
В камінні очі камінь заглядає.
Невже впізнає?

Із неба сонце світить,
осяває земну могилу,
таку нам милу.

Та чорна тінь
його не помічає
Вона страждає.

Ось біла тінь до сонця
здійнялася
і обпеклася.

А он вінки плетуть
тернові, однакові
мені й Франкові.

Тікаю в ніч.
А хтось: "Серед ненастя
шукала щастя?"

В провалля, прірву
скочила б сьогодні,
якби і так я не була
на дні безодні!

2012

Усе мине...
веснянки пролетіли,
поблідли очі,
зникла голубінь.
Здивовано
у дзеркалі тріпоче…
можливо, я…
а, може,
світла тінь…
Усе мине,
і дощ оно
стихає,
і літо промайнуло
за межу…
Життя на мене
погляди
кидає, -
та не лякайся -
я іще ЖИВУ!

03.10.2012

Навіщо день закінчується ніччю?
Навіщо ніч, коли прийде світанок?
Нащо мене назавжди покидаєш
в цей дивний ранок? Дуже дивний ранок.
Навіщо світ, коли його не бачить?
Навіщо рай, якщо ми там не будем?
Навіщо все це видумано Богом,
коли помремо і про все забудем?
Блаженні ті, що взялися любити,
не думаючи про гірку розлуку.
Блаженний рід людський, такий убитий,
приречений на біль, страждання, муку.
Хвала тобі, Всевишній, Всемогутний,
що тільки так все зроблено на світі!
Хвала за те, що ми такі недужі
потрапили в твої священні сіті.
І буде день закінчуватись ніччю,
великий круг життя - довічним раєм.
І буде Бог іти молочним шляхом,
а ми удвох - своїм зеленим гаєм
Хацй буде так!

2002

І сльози ллються із очей прекрасних,
звертаючись до сонця за теплом,
бо серцю промінців бракує ясних,
із холодом боюсь сама лишитись знов.
А ти питаєш, чом я не сумую...
Я сумувала безліч днів підряд,
благала: повернись, життя руйную,
Це був любовний твій обряд.
Я божеволіла, лише жила любов’ю,
кохала так, як ти мене навчив;
рубець хронічний знов налився кров’ю,
коли його ти ненавмисне зачепив.
Помилка світу – ти любить не вмієш,
ти не даси життя за сум очей,
лише розпусту й біль у душу сієш,
зникаючи навік із цих ночей.
Тепер прекрасні почуття забула,
не докоряй, що я чомусь не та,
твоє вчення до тебе ж повернула,
насправді, методика була проста...
26.10.2001

Тебе прив’язали до віників, прасок і плит,
Пегаса стриножили путами хати й городу.
Життя проростили суцільно із кореня «дит-»,
відкраявши простір, сповивши в пелюшку свободу.

Шляхи обірвали – по розміру маєш аркан,
втекти неможливо – сторожу несуть твої діти.
Від світу захована за двометровий паркан,
який кострубато тебе стереже від пристріту.

Вже стресову тишу руйнує пронизливий крик
голодних дітей і собаки у зашморгу дроту.
Надії даремні, бо твій молодий рятівник
помчав у метро на улюблене місце роботи.

Природній стан...на віях спить вчорашнє літо.
Медові спогади цукрово одяглись -
кристалізовані. Я тиха і щаслива,
осінні колії в душі перплелись!


Розсипле ґудзики проміння вересневе
в найпотаємніші щілиночки землі.
Потрохи мрії розляглися просто неба...
і дощ, і сльози розлилися на чолі.


Що на папері, те й в думках повиростало,
повицвітало, спопеліло і нема...
А що залишилось, то для життя так мало,
немов без снігу йде нова зима...

(исповедь)


Вот сижу я, вот сижу я,
Нет, ну вот сижу я и плачу я...
Чем покрою-то недостачу я?
Разлила масло Аннушка вброд ходячая,
Словно незрячая.

Надо бы мне, Аньке-дуре,
Закрыться б на переучёт.
Мой милок был да вышел,
Да весь не тот.
А кто на него упадёт,
Тому недолёт.

Я простаиваю
И сама себе удивляюсь,
До чего это я простая.
В теннис я не играю,
Головой о рельсы не бьюсь,
Каждому поезду потакая.
Эти мне Каренины, Вронские...
Я совсем не такая...
Только малость икаю...

Полечу я зегзицей, еврейским плачем,
Только бы каждый плач
Был не зря потрачен
И от рурского быта
Было побольше сдачи.

На Днепре климат поганый -
Дышу небрежно, пишу насилу.
Но когда я подключаюсь
К какому-нибудь светилу,
Из меня прут паронимы -
Будто пар из локомотива.

Сколько всяких имён я знаю:
Девчонки, бомжи да аники-воины.
Все стихи именнЫе, Именные, поимённые,
А в роли рамки
Опять прозябают
Рамы мои оконные.

Дома ждёт меня
Ворох стирок тире примочек.
В офисе мой начальник
То ли хочет, то ли не хочет.
В воздухе - никотин и болезни почек.

В воздухе, чем дальше, тем геморрои.
Мы, чем далее, тем более
Одной с ними крови.
Вывернуты наизнанку мои герои.

Все поэты мира хотят и злагоды.
Все поэты приходят с Невы да с Ладоги.
А я, понимаешь,
Хочу только личной карманной радуги.
Вынь да положь. Сплошь.

И ещё, господь бог мой карманный,
Не опали меня.
А я зову Сашу,
Чьего я имени:
Дай мне, о Саша, скорей приложиться
К твоему державному вымени.

Слышится малость Федя Сваровский,
Но это лажа.
Слышишь ли ты меня,
Мой любезный,
Мой Пушкин Саша?!
Все мгновенья чуднЫ,
Я твоя Анна Грифель, -
Шышишь меня? -
Я Ваша.

2012

Розпеленана з пуп"янку - з дива дитинного...Кинута
на шрамовану стьожку дороги- лишається йти.
Рятуватися кроком і сміхом, коли диха в спину та -
зкожнокутна загроза, нашіптує серецю: тремти...
Навіть місяця гостре ікло розшматовує спокою
перегойдане тло і упиркою тулиться ніч
до гарячого пульсу, до вени...в життя моє грюкає...
Хто ти, враже мій? в кому затаєний? - слово повіч!
Поспішаю в тобі заховатись од тебе - я хилюся
на плече твоє сильне - і я довіряю себе
тобі в руки, як лезо меча... мій новітній, Ахіллесе,
у мечетному просторі... я - твоя слабкість! З ребер -
і повстала, і виросту вище твоєї присутності,
і під оком Аллаха твого сотворю цей протест:
розрабована, вільна... на мене кайдани не викуті -
тільки ложе це царствене, м"якоотавне і десь,
вглибині, - аж на споді душі по мені дзвони сплачуться...
і кандійськими винами влиється пряна любов -
до нестерпности хижа і рідна до безміру кара ця...
де ж ви дні рогатинські, мої безтурботні? - аго-ов!
Порятуюсь тобою од тебе, мій муже наречений.
Я розніжено-цвітно тебе підкорю - не зрізай!
Ось кладу на жертовник лілею невинності страчену,
закипає моя роздівочена кровна сльоза.
Ізгорнулася ніч у ранкову сопіль... одалісками
випульсовують зорі, яскротами сиплять у даль...

ворогів ще з дитинства учили любити...як близько ми:
я і ти... от навчилась любити...на щастя... на жаль.

Усмішка прозорого соло.
Поезія . Вірші - у рухи.
"Ніколи! Ніколи! Ніколи!"-
Кричали ненависні духи.

І Ангел устав перед Душу,
І вийняв свій меч із мечона.
...Ти ж тихо вторила послушно:
"Врятуй від цього беззаконня..."

Погляд мій, наче сканер, узлісся пасе:
відчуваю – грибочки вже близько.
Та раптово з-під ніг, налякавши мене,
мов пружина – зухвалий зайчисько.
Сам наляканий вщент, очі лізуть з орбіт,
шуганув своїм заячим плаєм,
куцохвосто-глузливий пославши привіт:
«Ти не там гриби, дядьку, шукаєш!»

24.09.2012

Море – небо.
Море – могила.
Кров голуба – море.
Тут чи то парус, чи чайки крила.
Хвиль нетутешніх кори.

Ветхозавітний розмах солоний –
Море...
Це також море.
Он золотими рибками сонно
Прагнуть до нього зорі.

Ну а душа моя десь між ними.
Глибша?
Мілкіша?
Хто зна...

Я повертаю сьогодні з Криму.
З моря вернутись не можна...

17 верес. 12 (Коктебель-Львів)

Харчувалась раніше я лиш обіцянками ніжними,
На ліанах у джунглях гойдалася від куражу,
Як бананів об’їлась (не зовсім вони були свіжими),
То заснула й прокинулась ледве (та правду кажу!).

Я легенями майже не дихаю, ні, лише скро́нями,
Ну, і в карти не граю, бо завжди у них програю́.
Ви не вірите? Чесно! Та зараз не го́ню я!..
(Червоніють так щоки - від сорому от-от згорю...)


03.10.2012

Небо в хмарах насупило брови,

Сум розливши у краплях дощу

І дерева в осінній обнові

У чеканні зимового сну.



Зрідли коси красуні вербиці,

Наче змила їх тиха вода.

Та листочки її довголиці -

Сльози Осені: "Скоро зима..."



Так тужливо співають пернаті

І безладно літають між хмар,

Наче Осені мрії крилаті

Розганяють зимових примар.



Сум навіює Осінь холодна,

Сивиною покрилась трава...

Для цієї пори це природно -

Світ завмер у чеканні Різдва.