Затужила Україна:
«Ой, горе ти люте,
Ти спіткало мене, бідну.
Незнане, нечуте.

Підкралося ненависне
Руки пов`язало,
Моїх діток, як сиріток,
У світ розкидАло.

В наймах діти- на чужині
На хліб заробляють,
А я, мати розіп`ята,
Як жити - не знаю?

Чорна сила придушила,
Не дає дихнути,
Як від неї звільнитися-
Серцем не збагнути».

2003р Надія Таршин

Вечір тихо прибрав кожен промінь, що сонце згубило.
І намета розбив - ген від краю й до краю землі.
Ніч, сховавшись у нім, навіть місяця не засвітила.
Одинокі вогні - зорі блимкають сонно вгорі.

Колискову воркує голуб ніжно голубці коханій.
Вітер лагідно косу вербі заплітає сумній...
Хтось торкнувся струни - і порушило тишу зітхання...
Залишилось у серці тепло від сполоханих мрій.

Я дякую, мій Боже, за страждання,
Що дав мені їх серцем пережити.
Вони збудили приспане бажання
Піднятися і йти, навіть любити.

Безцінна мить-ковток один життя,
Коли відкриті двері в небуття.

В моїй душі причаїлась осінь
І п’є вино з ранньостиглих слив,
Та розкидає своє волосся
Між жовто-сонячних гарбузів.

В моїй душі задзвеніли дзвони –
То, певно, кличе Чумацький Шлях.
Танцює осінь без охорони,
Без капців, з диким вогнем в очах.

В моїй душі відчинились двері –
Гаряче світло ловлю крильми.
Як п’ять віків ще тому, тепер я
Прив’язаний між двома кіньми.

В моїй душі – й душі не лишилось…
Та чи й була вона там – хтозна?
То в ній би зорі зараз топились,
Як в тихім омуті, що без дна.

Я скільки раз вже просив – ну досить!
Але нічого сам не робив…
… В моїй душі причаїлась осінь
І п’є вино з ранньостиглих слив.

Я б хотів багато-багато дощу,
Щоби він за вікном шепотів про тебе:
Як ти водиш волоссям мені по плечу,
Як ти тихо шепочеш мені: «Не треба»,

Як в долоні ховаєшся від грози,
Як спина застигла, мов свіжі лози…
Щоби цей осінній напівпаразит
Ні краплини не нагадував сльози.

Я б хотів багато-багато води,
Щоби змила все, що було до тебе.
Я хотів би дощ. І він йде сюди,
Бо у тебе очі – а в нього небо.

До шибки ще летіли комарі,
і вечір лип на скло вологим носом,
як пес, шукав тепла. Сусідка скоса
дивилась, чи сивіє в димарі…
Гойдалися гардини на вікні,
рожеве світло плавилося зрідка.
І небилиці ширила сусідка
про те, що там таке, що жах і ні…
нікому і ніколи…
Линув час,
плющі ховали захололі стіни.
І грілися на сонці срібні тіні
людей, які боялись трохи нас.

Сонце сховалось за гай.
Місяць з жита у небо зліта.
Травень говорить:"Кохай!"
Але в серці твоїм-золота солома.

Ткав я для тебе пісні
З промінців яснокрилих зірок.
Ти ж відказала мені,
Що для тебе я-лише жмуток соломи.

Вітер у полі знайду.
Розкажу про недолю мою.
З ним я до тебе прийду
І розвію,нарешті,твою солому.


2007 рік

«25 Як битимеш нерозважного, то помудріє й немудрий, а будеш розумного остерігати, то він зрозуміє поуку.» Приповiстi 19

КИЇ

Ой,киї,мої киї.
Киї добрі.
Ой ,киї,мої киї.
Киї дубові.
Ви ходіть,мої киї,
По спинах панських.
Та по головах лихих бусурманських.
Научайте панів поваги
До вдови й сиротини.
Бороніть від бусурмана Неньку Україну.
Як припинять зло чинити пан і харцизяка-
Буде вам від Бога слава,
А від людей подяка.

12 квітня 2002 р.

‘’ 17 Безперестанку моліться! ‘’
Перше до солунян 5

МОЛИТВА ЗА УКРАЇНУ
Отче наш,що є на Небесах.
Збережи нам Україну у віках.
Хай святиться Ім’я Твоє в ній завжди!
І Царем до України Ти гряди!

До України!До України!
І Царем до України Ти гряди!


Нехай буде Твоя воля на наш дім,
Щоб жили ми всі у мирі й щасті в нім.
Хліб наш щоденний нам подавай!
Та від всякої недолі захищай!

Україну!Україну!
Ти від всякої недолі захищай!

Всі провини,милий Боже,нам прости.
Дай в святій Твоїй любові вік цвісти.
Дай не знати нам ніколи горя й бід!
Хай завжди живе соборно весь наш рід!

Український!Український!
Наш великий і прекрасний,славний рід!

ВЕЛИКДЕНЬ 2002 р.

«14 Питали ж його й вояки й говорили: А нам що робити? І він їм відповів: Нікого не кривдьте, ані не оскаржайте фальшиво, удовольняйтесь платнею своєю.»
Вiд Луки 3
СІЧОВА
Гей ви,хопці-козаченьки!Раз,два,три!
Беріть шаблі у рученьки!Раз,два,три!
Беріть шаблі та вставайте-Україну захищайте!
Раз,два!Раз,два!Раз,два,три!

Хай летить по світу слава!Раз,два,три!
Про козацькую державу!Раз,два,три!
Рубай,брате!Рубай браво!
Рубай вліво!Рубай вправо!
Раз,два!Раз,два!Раз,два,три!

Не лякайся,як пристане,раз,два,три,
Схрестити шаблю з ятаганом!
Раз,два,три!
Бодай знають бусурмани
Україні Ненці шану!
Раз,два!Раз,два!Раз,два,три!

Боронімо,милий брате,
Раз,два,три!
Бідняка від пана-ката!
Раз.два,три!
Щоб пани страх Божий мали!
І убогих поважали!
Раз,два!Раз.два!Раз,два,три!

Ми сердець людських дороги,
Раз,два,три,
Навернем до Спаса Бога!
Раз,два,три!
Не наважуйтесь,погани,
Зло чинити християнам!
Раз.два!Раз,два!Раз,два,три!

Гей ви,хопці-козаченьки!Раз,два,три.
Беріть шаблі у рученьки!Раз,два,три.
Беріть шаблі та вставайте-Україну захищайте!
Раз,два!Раз,два!Раз,два,три!

11 листопада 2001 р.

РІДНА МОВА
Рідна мова!Ти ,біла лебідка!
Зірка ясна!Сльоза на очах!..
Навесні ніжний паросток квітки
У засніжених сплячих лісах.

Хто без тебе ми,мово єдина?
Ти дарована нам Богом Слово!
І тоді лише ми- Україна,
Коли в наших устах-рідна мова!

Українці!Любіть свою мову!
Вона-прапор Ваш національний.
Підіймайте його знову й знову,
Як одвічний шедевр унікальний.

І під стягом тим вічно соборним
Признавайте у братові брата!
Всеодно-білий він або чорний.
На Донбасі живе,чи в Карпатах.

То ж зруйнуй,у серцях перешкоди,
Нас чаруючи рідним нам словом,
На шляху до єднання народу,
Українська прекрасная мова!

1995 рік

ЗИМА
Зима… З морозом уночі
Гуляє люта хуртовина.
Сховався місяць за хмарину,
З ялинами танцює сніг…
А вітер дме у срібний ріг!..
І все ,що дихає мовчить.
Ба.Навіть сич не прокричить
Цієї крижаної ночі.
Сніг скаженіє й сліпить очі!
В наметах білих грузнуть ноги!
Не видно жодної дороги!..
Дрижання й скутість у плечах.
В ногах-утома.
В серці-страх.

5 січня 2002р.

Целую твои руки и глаза.
Смотрю я на тебя,как на икону.
И для меня открыты небеса.
И ангелы летят по небосклону.

Господь мне подарил тебя.
За этот дар я благодарен Богу.
Но стыдно мне...Ведь я боюсь немного,
Что говоришь "люблю" ты нелюбя.

За,что?..И почему?..Не знаю сам.
Дано мне счастье-быть всегда с тобою.
Для нас Всевышний освятил Свой храм,
Который мы с тобой зовём любовью.

2012 год

Пам’ять така несумлінна:
Згадую – відчай пече…
Груди біліють, коліна –
Зовсім не бачу очей.
Мови не чую ні слова:
Звуки – і ті вже глухі,
Наче дрімуча діброва
В кучмах зелених мохів.

Пам’ять така ненадійна:
Лише на мить ожили
Трепетні груди, коліна –
Губи гарячі втекли;
Збігли по плечах долоні
В пишну долину, до ніг,
І на вулканному лоні
Перехололи на сніг…

Пам’ять така непостійна –
Знову заносить її…
Груди оці і коліна –
Зовсім вони не твої!
Віє від них чужиною,
Хтивістю замість жаги –
Знов я з чужою жоною
В грішні заплив береги?

Вирва чорніє, і піна
В чорному гирлі зника…
Груди щезають, коліна,
Наче б та піна легка;
Мов безтілесна полова,
В безвість усе відліта…

Пам’ять така безголова
В ці сповідальні літа!


2001

ХЕРУВИМ

Промайнув повз нас ще один рік.
Та не стали ми вдвох на рушник.
І не наша в тім зовсім вина.
Бо давно у нас мрія одна.

Але десь там угорі-в небі нічнім
На ясній зорі спить херувим.
І не чує він Божий наказ-
Цієї весни поєднати нас.

Маківки церков, в небо дзвеніть.
Не стихайте ви навіть на мить.
Хай проснеться вже Божий гонець.
І благословить нас під вінець.

2005 рік

Ніч із кокону білого віхоли
Намотала ниток. Ранок стріхами
Розірвав сиве прядиво холоду.
І крізь нього проміння, як золото,
Полилося тихенько на вишиті
Срібним шовком дерева. У тиші тій
Заяснілося. Втішено, весело
Заспівали птахи. Вітром чесана
Похилила верба закосичені
Жовті прутики. Сонцем засвічений
День зимовий родився під вітами,
У снігу, що палав самоцвітами.

15.01.2013р.

Танцює під ногами синє гроно;
Сік цвіркає, неначе стиглий промінь,
І колобродять вина у підошвах,
Заюшуючи низ: поділ і прошву.

І п’яне сонце падає за грушу,
Діжки спивають виноградну гущу.
Ще сльози молоді – по краплі в глечик,
Життя спливло – уже течуть старечі…

І не бринить бокал – по вінця смислу,
Лиш юні грона проти смерку виснуть
І сльози виноградні… Та незримо –
Течуть мої, цілуючись з твоїми…

ці безпечні сварки, ці образи в півсили, це позерство,
надзусилля розгніватись, скоїти армаге.. здець
із прискоренням склянки застигли в польоті і козирем
впали в клавіші тиші, лишили акорд-рубець.

і кричи/не кричи - ти тепер поза зоною чутності,
номер нуль в плейлістах перемелених без вісті ватт,
превзаємно прикутий-ошуканий співвідсутністю,
співчужий
співніхто
і від шиї до п'ят - тятива.

злучним колючим дротом прелюдій снігу
змотує нас, звиває в одного звіра,
звіра, що не звіряє - звикає, вірить,
звітрений замовкає і мостить лігво…

з видимого наосліп по згинам зиму
звідає і зомліє, і шкіру скине,
злюбить докупи, зіллє із повік снодійне,
зчепить хребтами і злущить усі «чужі ми»…

2012

«Таке воно життя:
Обшарпане, обдерте,
Немає істини,
Немає вороття» -
Такі думки не раз луна від інших,
В них темні окуляри й замкнена душа!

А нам лишається -
На все це не зважати!
Дарити посмішку
І щирий сміх.
З усього темного - робити світле!
І в кольорі сприймати цей ЧУДЕСНИЙ СВІТ!

Життя… це те, що дано Богом.
Це кожен крок, це щастя й біль.
Життя… складається з убогих,
Живуть багато в нім й панів.
І саме ці верстви народу творять життя:
Складне, важке.
Крокують стопами старого,
Будують нове, краще все.
Та еволюція нового
Великі жертви завдала,
І саме нею у народі
Була збудована війна!
Багато крові, сліз і горя
Терпіли предки наші всі,
Але знайшлися там герої,
Які дух волі підняли!
Зібравши військо дня і світла
Вони тягнулись до мети.
Можливо в них й тряслись коліна,
Та думи – ЗРАДИТЬ – не жили!
Звичайно, завжди серед світла
Панує тьма, як день і ніч.
Тому і вірних було мало,
А тих хто зрадив – хоч хрестись!
Таких зрадливих егоїстів,
Інакше кажуть – повзунів,
Ти не побачиш в жодній книжці,
В книжці історії оттих часів.
А от героїв, патріотів -
Вірних і відданих землі,
Вірних і відданих народу,
Ти пам’ятатимеш завжди!
Саме вони жили й творили,
І прославлялись на віки.
А повзуни – повзли і крали,
Так і залишились в багні!
Тож тобі варто пам’ятати,
Ну і замислитись над тим -
В житті що краще? -
Повзувати?... чи стати титулом надій?!

2006

Закричав малий Тарас,
- Ой, страшне тут щось у нас!
Через вулицю у двір
залетів страшенний звір!
Ой, рятуй! - кричить хлопчак,
- Він гуде, немов літак!
Волохатий, як ведмідь!
Ой, готуй скоріше сіть!
Величезний, мов гора,
порятуй, бо це не гра!
Засміялася Маринка,
- Ти кричиш, немов дитинка,
братику, мені повір,
не страшний тобі цей звір!
Діставай сердечко з п'ят,
не чіпає він малят!
Це комаха з роду бджіл,
а зоветься просто - джміль!

21,01,13

В мовчанні затаєних дум січневластя
я чую дрижання небесних річок
і знов пропускаю крізь себе причастя,
мов звуки, що вирвав із неба смичок.
Проходжу у світло, крізь морок спокуси,
крізь вибір земний кармоточних мечів,
а небо душі все кида землетруси,
а небо збирає своїх слухачів.
Крізь мене проходять дванадцять енергій,
крізь мене проходять іще і твої,
бо я відчуваю аксонами нервів
тремтіння води і Господні бої.
Готую для слів із небес переховок,
готую для світла у серці тайник…
І чую дрижання дерев-зарисовок,
що врізав мороз у нічний путівник.
Злітають у небо смичкові сонати,
виблискує світло далеких зірок,
що просять із неба: «кохати…, кохати…»
Та після причастя у гріх новий крок…

Коханка моя - струнка,
п"янка, мелодійна й дзвінка.
Часом, буває така,
Що пальцями кров стіка.

Тверда, бо сталева вона.
Буває від неї луна.
І в тому моя є вина,
Бо коханка моя - струна.

...Миттєвість щастя у полоні Часу,
де кожну мить поставлено на облік,
і всі вони стікаються у чашу
життя, яку осушуєш поволі.
А ти смакуєш той чарівний трунок,
спиваючи блаженство крапель-митей,
щоб оживити соковиті руна
і ще раз присмак щастя уловити…

2008 (22.01.2013)

За ґратами інших на виставці доль
тобі не найлегша дісталася роль.
Прекрасний театр, правда, зморених стін...
І нібито жодних хоч деяких змін.

За ґратами інших везучих причин
у схованку граються Щука* і Джин.
А ти посміхаєшся, кажеш: "Авжеж..."
На долю не скаржишся, просто живеш...

За ґратами інших для оплесків слів
хто поряд з тобою, той не знавіснів.
У мене для тебе звідсіль із-за круч
маленький, але особливий цей ключ.


22.01.2013

Соромимся своєї і святої,
Як мати , і земля, і небеса,
Звикали ми віками до чужої,
Вбачали - саме в ній краса.

Цураємося звичаїв і пісні –
В яких є наша суть, душа,
Мелодії "Шансону"-горезвісні,
Він вибору для нас не залиша.

Допоки сперечаються про мову
У владі лицеміри, як вужі,
Наш «старший брат» взяв за основу -
Заполонить своєю без межі.

І крутять стосерійні серіали,
Зомбують на убогий примітив,
Щоб мову "братню" ми не забували,
Тож не забудеш, хоч би і хотів.

Жовтень 2004р. Надія Таршин

Гомонять міста і села,
Околиці, хутори,
Що життя в нас невеселе,
Говори - не говори,

Слава Богу, ще не стогін,
Тільки гомін навкруги,
Бо і досі не бачимо,
Де насправді вороги.

Гомін стелиться туманом,
Ну та це лиш - до пори,
Всі прозріють від дурману,
Ну а поки – ГОВОРИ !!!


28.01.09. Надія Таршин

Все почнеться з вагань. Ліхтарі вимикають о п’ятій.
Проведи до порогу і випусти в сіру пітьму.
Все одно, що мороз і на ліжку ця ковдра картата.
Я в дорогу далеку ні крихти тепла не візьму.

Не зважай, що сліди запорошені снігом лютневим.
Повернусь не назад, а навколо своєї осі.
Цей розчавлений жаль за минулим такий несуттєвий.
Вже важливий не спогад, а перше ранкове таксі.

Все почнеться з вагань. Ліхтарі загоряються вчасно.
Твій загубиться крик серед вулиць, людей і машин.
І розвіється біль, ніби штора в кімнаті атласна.
І побільшає в місті вродливих самотніх мужчин.
21.01.2013

Убоге, обірване йшло
замурзане Слово до книжки;
і чухало пальцями лоб –
горбате, сопливе і клишаве

(під каркання зграї ворон
його рогоносці хрестили);
усе , що уміло воно –
сякатися гучно в хустинку;

нездара нездару хвалив:
«Ці соплі зелені і теплі,
як трави у травні, коли
в садку солов’їв чути трелі»

пробитися важко крізь терн –
бракує таланту? мо’ сили?
що вірші слабенькі – пусте:
якби ж то їх ще не хвалили…

Оці дурнуваті слова:
«Мороз аж по шкірі». Лепечуть
«Так затишно стало». Овва!
Читаєш, а там порожнеча…

віслюча упертість і лінь
учитися; всмоктує... Де я?
мов олень, дивлюся з колін,
бо це вже якась діарея...

Пародія

Каже вечором у ліжку
Чоловік дружині:
– Допоміг з уроком трішки
Нашій доні нині.

Першачкам нелегко жити –
Похвалюсь, між нами,
Речення зумів зложити
З тими… гризунами.

– І яке ж? – пита Маруня
(З рук упала преса).
– Написав, що ти – гризуня,
Теща – гризунеса!

21.01.2013

1. Тіберій на острові Капрі

Цей світ – медуза. Краб – архістратиг
Я полетів у царство Аполлона
Фортецю змурував із пустощів та книг
Каміння цілував під знаком скорпіона.
Мурахи світ мені будують кам’яний
Вони ж зжеруть і тіло кинуть в Тібр
Я змій і сибарит. Очікую.

2. Еміль Берінг на острові Капрі

Сатир з кудлатими ногами
Серед пахнючого бузку
Пелюстки кидає
У амфору розбиту.
Розлите на столі вино
Червоне…

3. Владімір Лєнін на острові Капрі

Нудистам нудно
Полігамам полігамно.
Сніданок із консерви
Архіконсервативний.
Ось так то, батечко…

4. Максим Горький на острові Капрі

Білий кудлатий пес
На білому снігу
Ховає свій чорний ніс
У кучугуру
Тільки очі. І вуса.

5. Комптон МакКензі на острові Капрі

Торкаюсь хвиль руками
Вони співають про човни.
А ще теплі. І ласкаві.
Зустрівся вчора
Одісей сумний і бідний.
Я попливу…

6. Лючія Бозе на острові Капрі

Кіно. Малюнок модерніста.
І знов кіно. Кіно – не сінема.
Ви не у Франції.
І навіть не в Парижі.
Хто розповість мені
Що означає химерне слово
Яке почула до обіду
Таке незрозуміле…
Як воно…
«Нудьга!»

Примітки:

Тіберій – дехто пише його ім’я через «в» - «Тіверій» - але це неправильно.

Еміль Берінг – скидаю капелюха. Направду скидаю. Без перебільшення. А це його роздуми про Тіберія.

Максим Горький – був такий чоловік вусатий… Був. Коли розмовляв то часто замість звуку «а» казав звук «о» і тягнув його до-о-о-о-овго.

Владімір Лєнін – на острів Капрі приїхав за чужі гроші до того ж крадені. Прихильник нудизму та полігамії. За словами Максима Горького на острові Капрі цікавився тільки старим вином та молодими повіями. Все інше, що він бачив з його точки зору було «архінудно» та «архіреакційно».

Комптон МакКензі – знову скидаю капелюха і кидаю його в море. Ловіть.

Лючія Бозе – бачили б ви її в купальнику… О-о-о-о-о!!!

Гексастіхос – а ось і не скажу, що це таке. Не скажу і все тут.

Приходить біль до справжнього Поета
У мить його народження на світ -
І не дає ні жити, ані вмерти.
Лише одне - болить, болить, болить...

Та хресний хід закінчиться Пасхальним.
Поет воскресне, наче Божий Син,
І дух його боліти перестане
Під величаво-великодній дзвін.
2013р.

вперше після дитинства
сніг розквітав лапато
щоб відігріти раєм
погляди від землі

час воплотився в дійство
місту хіба ж це свято?
місто – голодна зграя
мишачих королів

в пошуках кусня сиру
і чергової бучі
рискали в закапелках
хижі масні слова

у сніговому вирі
тільки старий лускунчик
тріснутим акапелло
тихо колядував

Хтось перлисту сльозу кине.
Коли ввійде в святість свят,
Хтось з колядкою полине,
Де сестра чи, може, брат.
Деяких уже немає,
Бо у вічність відійшли.
За вікном сніжинки грають
З вітром, мов колядники.

Хтось думками - в землю рідну,
В хату, а її нема,
Лине, щоб вітати гідно,
Серце сумом обійма.
Пригадають тата, маму,
Що лежать серед чужих;
Хтось затужить за горами,
Інші скажуть: туга – гріх.

Там батьки були щасливі,
Бо там родились, росли,
Там дитяча справедливість,
Нині сплять церкви, хрести...
Там піст постом був суворим,
Віра на крилах несла,
Нині в чужих руках гори,
Церкви ліси і поля.

Нині тиша Бога молить
І стереже наших правд,
Мовчать церкви, мовчать школи,
Чужий дзвонар дзвони вкрав.
На цвинтарях – сумні тіні,
Душі ждуть на парастас...
А ми, скажіть, де ми нині?
Їдьмо – земля кличе нас.

Відсахнімось від чужого –
Не він паном правд святих.
В рідній мові нам до Бога
Треба нести молитви.
Наші діти, наші внуки
Хай несуть в майбутність гімн;
Вони – наша запорука
І про це співаймо всім.
19.12.2010р.

Тихий вечір у Криворівні.
Крізь морози іде йорданські
файна дівчина-чорнобрівна.
О, сміється, і як у танці -
руки вгору - неначе крила,
очі - ловлять сніжинок мить,
і вдихає - аж небо ціле!
Ще хвилиночка - і злетить!
Не впізнали? А я се нині...
Сніг до мене летів причастям -
де гуцули, у гори сині -
правда неба і біле щастя.

Осипано надії кришталеві
У по́січ листопадної пори...
Кричала я своєму журавлеві:
Мене ув ірій теплий забери!

Де сонце не мізериться під вечір,
Де зорі як не в небі, то в душі,
І шаль зо світла трепетно на плечі
Щораз ляга, коли дійдеш межі.

Та не почув... І в далечі зміліли
Жадані крила, наче сивий дим.
На аркуші юдольні заметілі
Штрихує доля олівцем простим.

А я дивлюсь на лінії безтонні,
Немовби колір багну віднайти...
З чужинної холодної безодні
Пожухлий день запалює листи

І ті золою стеляться на руни,
Де в листопади вкутана печаль.
Дрижать у серці безнадійні струни
Так, ніби розбивається кришталь...
(16.11.12)

Це пережити б. Наскрізь прогораю.
У небо димом - обіцянки раю.
Бо на припоні до дітей і хати
Ми, пенелопи, навчені чекати
Мужів із ловів, із коханок пут.
Тож іноді в медеї наша путь.

Не пережити. І сліпучим краєм
Караю, краю, краю, краю, краю…

2013

І
Ось тобі, бабо, твоя чарівна Атлантида.

Того дня, коли грізні боги –
чи з великого гніву, чи з веління своїх п’ятирічок –
затопили водою твоє село,
ти встигла відскочити, втекла від великої хвилі,
та вмочила-таки поділ своєї спідниці.
І закапала з неї уже не вода, а червона роса.

Бо не стало більше річки, не стало Осколу,
а постав – Червоний Оскіл.

Та корови не знали про це,
і щовечора знов повертали на берег,
і пси, шукаючи дому, прибігали й нюхали воду,
задивлялись углиб – туди, де батьківською хатою
вже нипав інший господар:
величезний сазан із лискучим боком
підпливав до лави, божниці, столу,
запливав у отвір погаслої печі,
і око його в зеленій річній каламуті
чорне було і страшне.

ІІ
Ось тобі, бабо, твоя чарівна Атлантида.

Порішили атланти забути свою потонулу Вітчизну,
заклали новий острів у хвилях степу,
і висіяли довкола безкрайнє жовте море,
що по ньому до найближчого райцентру –
плисти-не доплисти, хоч уплав добирайся.
Загули у морі нові трактори-пароплави,
й будинок у центрі вбрався в червоний тиньк,
мов Червоний Оскіл.

Та колишня Вітчизна невідступно стояла поруч,
підбиралась вночі до горла страшним припливом,
сходила з неба дощем на посохлі покоси,
таїлась на дні у пляшці, п'янка й гірка.
І сусід, вливаючи в себе гірку Атлантиду,
відчував, як його черевом ходить
повільний холодний сазан.

ІІІ
Ось тобі, бабо, твоя чарівна Атлантида.

Немає більше богів, але й Бога немає.
Стоять у морі гнилі трактори-пароплави,
і червоний тиньк осипався, ніби червоний пил.
Носять чоловіки у собі свою гірку Атлантиду,
а жінки із пальців виймають
болючі осколки Осколу.

Бо куди їм податись, куди подітись?
Навіть якщо змайструвати найдовше вудлище
і вийти на берег забутої Батьківщини,
не сягне гачок на дні навіть найвищого димаря,
не підчепить того сазана, що нипає тілом,
наче він там господар.

Тільки й лишається ждати останню свою годину,
коли змайструють тобі сусіди маленького човника,
покладуть тебе в нього дбайливо, наче дитину,
та й пустять на воду.

Як пустили колись на неї й тебе, бабо:
пливи, пливи до своєї Вітчизни,
поглянь, як попереду сяє небесна твоя Атлантида,
і вода навколо – наче прозоре сяйво,
й батьківська хата чекає з дверима навстіж,
і човни незлічимі підпливають до неї,
човни підпливають,
човни підпливають,
човни…

Моя матусю, зіронько моя,
Скільки років Вас уже немає,
А душа болить, в серці аж пече,
Коли Вас, рідненька я згадаю.

Може поміж нас, щось було не так,
Над усе я прощення благаю,
Ви мій оберіг - там у вишині,
Серцем і душею відчуваю.

Липень 2006р.

* * *

Подай, життя, життєво необхідне,—
ні віллу, ні басейн, ані кольє,—
Подай, життя, життя не зовсім бідне,
Щоби натхнення зберегти моє;
бо пропадає ні за душу цапову
душі моєї космос і огром.
У злободенних напастях і капостях
ні миті, щоб за творчості столом
хоч похапцем себе опам’ятати,
з щоденних виринаючи турбот,
наблизитись, нарешті, до висот,
нарешті Богу — богове віддати...

Надії на якесь благополуччя
укотре розтають, неначе дим.
Моє натхнення — клопоти замучать...
Ну, змилуйся, життя, і перед тим,
як знову й знову прикиплю до праці,
на хліба заробляючи шматок,—
жбурни мені, як кісточку собаці,
хоча б один божественний рядок!

1999

этот милый, до слез, подбородок
эти брови - ласточки взлет…
этот взгляд полутомный… то-то же -
алых губ колдовство!… и вот,
я однажды осмелился трогать
всемогущим…белым стихом
как щедры эти россыпи Слога:
двое деток, любимая… Дом…
2013.

У цих снігах закутана печаль...

Вона до мене стиха промовляє,

мов дрібно розпорошений кришталь,

журливий дзвін на стежечці до раю.

Чи болем цим до нього перейду,

чи погублю той рай у серця лоні?..

Біліє сум у місячнім саду

і памороззю сиплеться на скроні.


2013

Що за дивна сміхота?
Пес тікає від кота,
Щулить вуха, весь тремтить…
Хоче кіт його набить.

19-21 грудня 2012 року

Ні, НАРОДЕ, ти не бідний -
Маєш землю й мову рідну,
В тебе - прадіди й онуки...
Візьми все у свої руки
І неси, неси в майбутнє,
Повстань гордо проти трутнів,
Що собі подібних плодять,
Мій улюблений НАРОДЕ!
09.11.2012р.

дивлюсь на себе з мосту
рожевим колом рим.
нічим не кращий простір,
я краще зникну, чим…

це пальці в двері після…
і шило в дупу теж.
наляканий? не бійся
фантазія, авжеш.

сімейний бізнес тріснув,
в дружини целюліт.
втекла коханка.. звісно,
пониклий правди звіт.

пробачте, любі друзі
від хати і до хат.
лоскоче вітер пузо...
зникаю.
само - Кат.
2013.

…Відлунюють останні такти свята…
Різдво уже ярітиме у снах…
Кутя голодна, щедра і багата –
Історія... А далі що?.. –
Весна!..

20.01.2013

РІКА ГЛОБАЛЬНОГО ПОТЕПЛІННЯ: Суми

Тут небо так низько, що ходять зігнувшись,
і в товщах туманів дірявлять ходи.
І я набираю по вінця води –
і ось я рікою текти уже мушу.
Я ляжу на себе, я буду поромом,
моя течія стане правилом гри.
І місто сповзає до мене з гори,
пливе і сигналить димами хімпрому.
Куди нам пливти, і куди нам пристати?
Ми вже обламалися, бігме, не раз.
Куди ми впадемо – в дніпро чи в маразм,
щоб з нас посміялись русалки хвостаті?
Непевність буття і сумнівність персони –
нехитрий зладнали ми, брате, багаж.
Іще по сто грам, і вперед – в бон вояж,
і крутять штурвали хай жертви шансону.
Я ляжу на себе, я буду ридати.
Це схоже на зону в самому собі –
домашній гулаг, персональний сибір,
і я – пожиттєво, від дати до дати.
Щось темне і зле нам у душі налито,
немов руський бунт чи жидівський погром…
Димить косяками плавучий хімпром.
Сміються русалки. А що їм робити?


ПІДЗЕМНА РІКА МЕТРОПОЛІТЕНУ: Харків


Десь тут під землею, напевно, є річка.
Це хлюпання хвилі нас будить щораз,
і нас так лякає проста і велична
ця клаустрофобія стиснутих фаз.
Довічність тюрми і всепростір свободи,
щоб мати чотири – не два – береги.
І хто його зна, що ховають ці води –
там, певно, ще сплять наші перші боги.
Їх зябра формують ці хвилі припливів,
раз по раз ворушачись в темній воді,
русалок лякаючи зграйки тремтливі,
збиваючи з графіку рух поїздів.
А там, нагорі, запізнілі морози
замерзлих річок випробовують міць,
і більше тяжіють, здається, до прози.
Зірки заглядають у вікна криниць.
А тут у вагоні, тут майже нікого,
шукає наш поїзд підземні ходи,
дрімає в навушниках юна небога,
і хвилі волосся, як хвилі води.
Їй сняться русалок сорочки прозорі
і їхня забава – дівоча й проста:
у вікна криниць роздивлятися зорі,
і – цілуватися
потім
в уста.



НЕБЕСНА РІКА ЙОРДАН: Суми

Мене охолоджено, збовтано, потім зужито,
я проміжок певного часу між бути і ні.
Зимує так певно під снігом невидиме жито –
радіє не стільки життю, як можливості жити,
хоча в порівнянні – воно має шанси значні.
Моє учорашнє – у темних зіницях під’їздів,
у вицвілих фарбах очей і забутих облич,
а завтра моє утікає від мене за місто,
щоб в теплій норі там заритись у прілому листі,
лягти непорушно й чекати на себе всю ніч.
Тут небо низьке та із темного жита неначе.
Воно перемелеться – вийде гіркою мука.
А хто ж нам спече у дорогу хлібину гарячу,
і скільки жінок за тобою заплаче, козаче,
як ляжеш на річку, і стане тобою ріка.
І стане тобою текти вертикально й бездонно,
як час, як дорога, як спогад, як жито росте.
І завтрашній день виповзає із темного схрону,
несе по небесній ріці слобожанську мадонну,
а човник її золотий, а весельце просте.
А сльози у неї, мов перли блищать у намисті,
русалки небесні зберуть їх нам повну суму.
А ти десь лежиш горілиць у плавучому місті –
назустріч летять білі сльози – сніжинки іскристі.
Не страшно пливти, як оплакати буде кому.

Я не строю преград:
Ты решил "так"- и я покорилась!
Самой лучшей наградой
Может стать для меня твоя милость!

В царстве вечных снегов
Я в сосульку уже превратилась.
До тебя сто шагов,
Только что-то внутри надломилось.

Я пытаюсь кричать,
Только с голосом что-то случилось.
Я пытаюсь начать...
Я пытаюсь...но все повторилось!

Запоздалой зиме
Мое сердце навстречу открылось.
Нужно быть при уме,
Чтоб почувствовать,как оно билось!

День ніякИй. І місяць був ніЯкий.
Усе вітри гасали у дворі,
Брехали депутати і собаки,
Скакали ціни звично догори.

Попса ломилася у двері ще й у вікна.
Їй наша мова й пісня не з руки -
Диявол щирив хижі свої ікла...
То, може, ми і справді не такі?