Мені, ледь шістнадцять… а, Сонце…
Щілини в криївці залляли дощі.
Отак би… росою, учора умився…
Та пломінь зірвався із воску свічі

Вхопившись левкасу, весь образ Марії,
Зайнявшись, дивився на янгола лик,
В акафісті рук стетеріла надія
Єлеєм спливала тамуючи крик.

Тротилове сонце здійнявши остови
Сахнулося неба. Упав долілиць.
На крижі лягали покрови покори,
Обпалені крила несли зоряниць.

Мені вже шістнадцять. Далебі довіку.
Мандрую світами. Вертаю до Вас.
Зі мною усі ненароджені діти…
І, вої боївок, і, посестри, Спас.

Бог з нами: на марші, в борні і, у схроні.
На полі бойовищ із Звіром лягли...
Аби у церквах ледь стуливши долоні
Поріддя убивців до Бога прийшли…

Ви… ще не прощенні… нас дуже багато.
Ми так хтіли жити… Ви нас розп’яли,
Коли у обіймищах лютого ката
Мою Україну до плахи вели.

Місяць щербатенький наполовину,
Ніби розбите бра.
Ніч викликає на поєдинок
Бога на ймення РА.
Завтра нова війна розпочнеться,
І щосекунди – бій.
Тільки би встигнути вирвать із серця
Голос знайомий твій.
Місяць щербатий, і зорі здуріли,
Сяять їм, чи світить?
Навіть космічне неонове тіло
Стало святим на мить.
Знову закінчиться лютим морозом
Дика космічна гра.
Стануть зірками неонові сльози
Бога на ймення РА.
2012.

Cувора зима, сувора.
Швидка їде надто повільно.
А десь, від кохання хвора,
Надія ковтає зілля.
А смерть потирає руки:
Мовляв, не доїде, знаю!
Солодкі, судомні муки,
Отрута із присмаком чаю.
Сувора зима, невтішна.
Прогнози кричать: «Задушить
Зима нас морозом!» Смішно!
Задушить і тіло, й душу?
А їй би ще жити й жити,
А й би ще йти на постриг.
На ній не ростиме жито.
Швидка розвиває поспіх.
Її поховають просто,
Труна буде синьо-біла.
Вона не хотіла гостро,
А смерть без коси не вміла.
Сувора зима, колюча.
Гріхів не підняти віям.
І пес на капоті штучний
Давно вже про те не виє,
Що десь у кімнаті хворе
Живе янголя незряче.
Сувора зима, сувора.
«Не пий, чай іще гарячий!»
2012.

Не смій ходити по зірках босоніж!
Бо «Пантенолом» не залижеш рани.
Цей світ ще спить, і колихає сонні
Мости чавунні, і підйомні крани.
Не наступи на гострий дах Palazzo,
Тут не знайдеш свого земного caro.
Не пізно ще, коли тобі за двадцять.
Дедалове відпуститься Ікару.
Твій постріл буде справді liberata.
Мости чавунні, і майдани сонні…
Не всупереч, а все-таки заради
Не смій ходити по зірках босоніж!
2012.

Я тебе вип’ю, можна?
Змучила дика спрага.
Милий мій подорожній,
З потягу «Київ – Прага».
Десь татуює сонце
В жовтих пустелях - Конго.
Буде врожай на стронцій,
В моді старі ікони.
Милий мій подорожній,
З потягу «Місяць – Сонце»,
Я тебе вип’ю, можна?
Надто пекучий стронцій!
Надто солоне горе.
Заздри нам, древній Ніле!
Вимерзло Чорне море,
Фатум біжить по тілу.
Я тебе вип’ю, можна?
Хтось напророчив зливу.
Милий мій подорожній,
З потягу «Мій щасливий!»
2012.

І не тішать вже молочні ріки,
Молоде вино чомусь гірчить,
Дошкуляють всі земні утіхи,
Лиш небесна даль мене манить.
«Може, осінь…» – кажуть, хто зі світу.
«Депресивне… Це лише хандра …»
Може, осінь … Може, сум за літом…
Чи пуд солі…Чи ще щось…Хтозна…
Та не тішать більш молочні ріки
І вино солодке не п’янить .
Проганяю всі земні утіхи
І ловлю блакиті кожну мить.

Я землю цю не розлюблю ніколи.
Я цій землі судилася. І все ж
У ній довіку не озвуся болем,
І гордістю її не стану теж.

Не здужаю… Безпам’яття завія
Ту стежечку в початок замела:
Невже це мій прапращур світ засіяв?
Невже це я з Оратти* проросла?
Невже моєї руни парость гине
Під кригою мовчання, десь внизу?

…Чи ж доросту колись до України,
Щоб мати право втерти їй сльозу?

2004 (2012)

Версія 1
…а зрештою, в тебе завжди залишається смерть –
останній діалог із ґрунтом, рясно вкритим листям,
таке інтимне, ні для кого іншого,
неначе схованка, проте скоріше крок узбіччям довгої алеї,
ти все життя від самого початку поруч з нею
у диспуті взаємних заперечень,
сплітаючи акорди дивних речень,
як промінь сонячного світла
звиває колір з пряжі темноти…
…Усесвіт нас зробив собі очима,
щоби побачити абрис безмежної крихкої Пустоти,
де він сплива завихреним самотнім дивом,
як над водою чорною спливає ніжний дим
у першій прохолоді зранку в жовтні.
…там, де не буде більше інших слів,
дерев мовчання вигонить склепіння,
зап’ястки сутінків, на дотик зимні,
окреслять те, що не відняти,
що не потоне з рук у чорноті води.
На кінчику останнього над захід променя
тріпоче смужка – нота «ти»…

Версія 2
…а зрештою, в тебе завжди залишається смерть,
останній діалог із ґрунтом, рясно вкритим листям,
під розчахнутими душами рудими електричних ліхтарів
ти зрозумієш: від початку ви разом із нею
ідете заплутаними петлями алеї,
напругою між я й усім, що не.
Не «що», насправді – «як»,
«чому» - твій власний клопіт,
«бо таке», там найсильніше «я»,
як гомін світла на зап’ястках сутінків цінніший,
кільце річне затягнеться щільніше,
і ти вже ближче оберту планети,
а дати – смужка світла від і до –
летить туди, у бік від джерела –
досліджувати інші чудеса,
без вороття з крихкої Пустоти,
куди заслали нас могутні сили висоти,
щоб їхніми були очима й бачили.

Дивися в Порожнечу і люби,
тоді дійдеш довершеності,
хвиля – ти,
маленька хвилька,
гарно пролети –
і за тобою знову хвилька,
дивися в Порожнечу і люби
на березі піщанім літери.

А над містом сивіють сутінки,
кіт умоститься на колінах.
Вона любить дивитись мультики,
чай гарячий і джем з малини.

Вона любить чудні історії,
хепі-енди, підбори, квіти.
Вона нині доволі зморена –
школа, галас і діти, діти.

Часом сердиться, часом хмариться,
хоч і любить дітей нестямно.
Вона школі неначе матриця,
а для учнів немов би мама.

Кличуть сни у казки із ролями,
а вона ще не спить донині.
В неї зошити із контрольними –
перевірена половина.
11.10.12.

Быть женщиной дано судьбой...
И на границе жизни или смерти
Я с высоко поднятой головой
Любые муки выдержу, поверьте...

Я-женщина!-и это имидж мой!
Я-женщина!-И в этом радость жизни...
Я не хочу стоять с протянутой рукой:
Молить отсрочки на любовной тризне!

Я - женщина!-И в этом козырь мой.
Ведь я могу быть сильной или слабой...
Могу быть очарована тобой,
Или увенчана недоброй славой.

Я - женщина!-И это мой резон!
Резон подняться над мужчиной!
"А быть" или "не быть"-решает он.
Чтоб БЫТЬ,а не искать причины!

Маки засіяли поле.
Болем.
Тихо ховалися зерна:
Терни…
Сонячно небо сльозило.
Било.
Поле атласно горіло,
Мліло:
Душу ховало свою
Уміло.

Завжди є дівчина котрій ночами пишеш свої листи
Ховаючись ніби молюск у чорні розтягнуті светри
І мозку твого півкулі як дві тектонічні плити
Cтикаються і щось інфернальне й глибинне
виштовхують на поверхню.

Писати до неї і бути у цьому незвично святим
Послушником віри в безглуздість якої-будь віри
Вживати безбожно ім'я яке всує вживати можна лиш тим
Хто на власній безодні безмежність його перевірив.

У той же момент писати інакше ніби у перший раз
Пише незграбний хлопчисько по парті своїй сусідці
Іще не пізнавши ні відстаней ні металевої важкості фраз
Вірячи тільки що дівчинка покоха його за фрази усі ці.

Завжди є дівчинка... дівчина-котрій-пишеш-листи
Не надсилаючи звісно пишеш в повітря слова губами
Кидаєш ніби круги рятувальні якими врятуєш ти
Можливо кількох бідолах
у светрах розтягнених
із нічними примарами

Кров багряна лилася віками з чаші,
І "життя людське" було її ім'ям.
Як вино міцне, стікало по губам,
Омиваючи злочинні плоті й душі ваші
Кров багряна протікала з-під мерця,
Що його колись к хресту прип'яли,
Та за що й повіщо ви самі не знали,
Смертний вирок просочився у сердця.
Пишна мова - не причина щоб отця,
Ви свого майбутнього продали,
Суд над ним руці чужій піддали,
Тіло й смерть повели в вічність до вінця.
Над душею скоївши наругу, без лиця
У кут темряви добро вмістивши
Ви чужеє сяйво духу взялись нищить,
Як у вас , у грішних, піднялась оце рука?

Христа-Спаса діти та сини Пророка,
Що створила їх могутняя рука,
Бачить стали одне в одному врага,
І ненависть їх зросла безока.
Все ж останнього зробивши кроку,
Кров-Алаха видав своє слово,
"Святвійну хрестинам!" - він промовив,
Зажадав умити світ в багрянім соку

Даль імлиста, небеса, як сито...
Стомлено гілля обвішав ліс
І зітхає листом сумовито,
Під вагою виплаканих сліз.
Мокра стежка травами в'юниться -
Слід веде від літа й до зими,
Ген, туди, де степова криниця
Дихає прозорими грудьми.
Це ще рання осінь, не глибока,
Ще зоріють квіти де-не-де.
А зайчисько, закосивши оком,
Дременув, що стежка аж гуде!
Та не бійся, зайчику, не бійся,
Як і ти - я в полі одинак...
Сумно стало, от я і приплівся,
Без лихого наміру, однак!
Я прийшов, щоб стиха помолитись,
Мовчки тут, без поспіху, пройтись.
Щось переосмислити, навчитись
Й мудрістю в природи запастись.
Все тут справжнє, непідробно-щире,
Істинне, відверте і просте.
Й те, що згине у природнім вирі,
Неодмінно знову проросте.
Знов надворі осінь владарює,
Знову сипле листом навмання
І такі миттєвості дарує,
Що мені аж дух перепиня...

О, мій герой, твоє обличчя
Не полишають блиски браві,
Щодень, хвилину ти в забаві:
Із себе ліпиш... сам не знаєш?
Кого? Можливо, Че Гевару?
Та скільки б не набралось гриму -
Нерон у Римі.

Я аркуш проміняв на берег моря,
Та хвилям літери не зрозуміти, як не пнись.
Приплив безжальний – він не чує горя,
«Ім’я її пишу, благаю, зупинись!»
Вона говорить: «Що ж ти, недолугий,
Притримати надумав часу плин?
Адже і я не перша й ти не другий,
Чий слід земний розмеле цей одвічний млин».
Я суперечу: «Тож із праху в прах,
Твоє ж ім’я бринітиме думками,
Звертатимусь до тебе як до Бога – в молитвах
І образ твій огорнуть хмари рушниками».
Загине Світ: Гурк! Блись!
Ось був, а ось вже не існує.
Примружуй очі і до мене притулись
Не бійся – нас любов врятує.

Адам:
- Мене не вчили танцю і харизмі.
Єва:
- А мій навчитель, змій,
усе сичав: "Смаки? Смаки є різні".
Адам:
- Це стосувалось мрій?
Єва:
- Не пояснив. "Позбавлені дитинства," -
в обличчя закидав.
Адам:
- Так Бог обох схиля до м а т е р и н с т в а,
що започаткував..
Єва:
- Авжеж... Але смаки... "Смаки є різні"...
А що як дійсно так?
Адам:
- Ти маєш на увазі - в організмі?
Єва:
- Цих знань й у мене брак.
Адам:
- Чого ж ти хочеш?
Єва:
- Дій! Але... щоб класно!
Не все ж таки... Вітцю.

І змій. підслухавши, регоче вчасно:
- "Двоокис вуглецю..."



14.10.2012

Ми – зарубки на дереві, свіжі, криві зарубки,
Вперфорована віспа в посохлу, шершаву шкіру…
Ми одвіку одне – шрамоване архе-ціле
(у судинах не кров – олія і сік імбиру),
І навіки одні: хоч нарізно, хоч за руки…

Є надія: зрубцює, затягне і випне зовні
Литим склом бурштинý, воєдино закріпить стики,
І тоді ми, можливо, наважимося, осклілі,
Стати ближче настільки, щоб, вторгшись на відстань крику,
Домовчати піввічності в кожнім невчаснім слові...

***

Головне – не знайтись достроково…

Відпусти ж мене нарешті,
не тримай мене за крила,
не тримай мене в арешті,
не зривай мої вітрила,
не зривай мої вітрила.
            Ти ж уже не сушиш ріки,
            просто топиш мого човна,
            хвилі пізні, хвилі дикі,
            а вода сум'яттям повна,
            а вода сум'яттям повна.
Ти ж уже не палиш небо,
просто смикаєш за крила...
Ти ж хотів, щоб я - летіла,
відпусти ж мене від себе.

2004

по найтоншій ріці
тальвег-лінію йдеш – не дишеш,
за найменший ковток надії
сягаєш дна,
кожен правильний крок
на шляху визначає тиша,
а безпечний фарватер
засвідчує глибина.

вберегти від тривоги,
як від мілини – не можу,
хай хранить тебе далеч
невидимих ще вогнів.
у кордонах ріки
я краплину цілую кожну,
що торкала тебе,
а належить тепер мені.

ця дзеркальна ріка
що тече, як агат, між ребер,
має колір світанку
й розхлюпаного вина,
де, стискаючи зуби,
знову шукаєш неба,
де спасіння одне –
відчайдушна твоя глибина.

Схиляюсь перед постаттю Данила,
Осмислюю його величну роль:
— В історію влетів ти, мов на крилах,
Як галичанин, князь і як король.

Виблискує бруківка, наче криця.
Ти у задумі стримуєш коня.
І крізь густий туман, що аж клубиться,
Вдивляєшся у пройдений свій шлях.

Ти ще тоді з Холма князівством правив
Й для свого сина міста не возвів,
Лиш у твоїй вражаючій уяві,
Мов мрево, проглядався город Львів.

Ти землі руські не ділив, а множив,
Ти будував надійно — на віки,
Щоб ворог наших кресів не тривожив
Й не сунув загребущої руки.

Чи міг ти припустити, славний княже,
Що всі твої потуги знищить час:
Через століття покоління вражі
На край твій подадуть команду: “Фас!"?

Й поділять, наче скибку десь на зоні,
Потворно вигинаючи кордон,
І вигадають лінію Керзона,
Й безжально пошматують “від і до”.

У полудень двадцятого століття
Розпалять горно вбивчої війни,
В якому, мов давно посохле віття,
Вкраїни попелітимуть сини.

Многостраждальний мій праотчий краю!
Чим завинив ти? За які гріхи
Тебе між двох народів — я не знаю —
Нещадно розпинали во віки?

Для матері-землі нема різниці:
Всі діти — українець, чи поляк.
Чому ж від злоби мертвіли зіниці
І застигав на лицях переляк?

Чому одні зловісно зазіхали
На споконвічне право земляків
Й життя холоднокровно відбирали?
А потім, затаївши в серці гнів,

В побожному екстазі на коліна
Перед небесним падали Отцем,
Ховаючи кривавих рук поліна,
Із перекошеним ненавистю лицем.

А інші — воскрешаючи аннали
Прадавньої історії землі,
До рук своїх жертовно зброю брали
Й в осінній розчинялися імлі.

Сльозився ліс краплинами туману.
Одні казились, люті, як чума,
А ті — безстрашні хлопці з-понад Сяну
Й околиць сивочолого Холма —

Свою відвагу в чоти шикували,
Затамувавши стогони сердець,
І за наругу, котрої зазнали,
Не на розбій ішли — на правий герць.

В бою ніхто з них не зважав на рани,
Лиш часом на очах — сльоза скупа.
Ні дяки не чекали, ні пошани —
Відважні й горді вояки УПА.

Ішли на смерть на бойових аренах,
Щоб зруйнувати забаганку зайд
Зростити на Данилових теренах
Фашистсько-більшовицький світлий рай.

Ішли на смерть… У шані воскресати.
А не перетворитися на тлінь.
Щоб берегла їх Україна-мати
У пам'яті грядущих поколінь…

Здіймаю зір на п'єдестал Данила:
— Не всі твої потуги знищив час.
В твоїх нащадках — і князівська сила
Й вогонь свободи у серцях не згас!

(2012, пов. 2016)

Не знаю где начало чувства этого:
Такого чистого, как первый белый снег,
И ощущенье нежного и светлого,
Неуловимого, как электронный бег.
Такого будоражаще-интимного.
Как легкий бриз- летящий ветерок.
Такого премитивно-позитивного,
Лоскочущего тоненький намек.
Намек на несомненно окрыляющее,
Несущее в безвременную даль...
И боленосное...и болеутоляющее...
Принапускающее тонкую вуаль...
То грустное, то страстно вопиющее,
Крушащее воздушные мосты!
То- забирающее, то- опять дающее!
Блуждающих комет- дымящие хвосты!
Нет глубины, и нет распределения-
Бескрайняя, нагая,чужая целина...
Волнующая тайна вожделения
Волшебных чувств и прелестей полна!
Несказанных еще банальных глупостей,
И тягостных мгновений предвкушения.
Еще, быть может, не хватает смелости,
Одолевают терпкие слюнявые сомнения.
Но все еще лишь в мыслях зарождается:
Фантазии, как трепетные фурии!
Мечты под властью фатума сбываются!
Мы- выходцы из сказачной Лемурии...

От малого к великому ведёт меня дорога:
Дорога испытаний - жизни путь.
И, если ты в душе имеешь Бога,
То ты придёшь к нему когда-нибудь...
Отец нас каждый раз благословляет
На труд любой и добрые дела...
Мы пробуем: по-разному бывает...
Душа страдает... корчатся тела...
Но мы идём-Он нас не покидает.
Он мысли наши в Истину ввернёт.
Тому , кто спотыкнулся-помогает.
А, кто отстал-невольно подтолкнёт.
Любовь Творца безмерна,многолика-
Найдёшь её в любом своём порыве,
Как отраженье солнечного блика
Иль, как сонет в божественном мотиве...
Безмерная любовь и доброта,
Замешанная на сознании участья,
Ещё сестра их - красота,
Украсят мир, подарят людям счастье!

"Привіт! Як ти? У мене все нормально.
Чекай мене, у вечір десь підемо.
Па-па! Цьом-цьом!" - стандартна смс-ка.
Без почуттів й емоцій, як записка.
Чекаю відповідь. Стираю свої нерви.
Пройшла година. Ще одна перерва.
Нарешті телефон задзеленчав.
"Привіт! Все добре. Як ти спав?
Дивилась "Кармеліту". Купа справ."
Стандарт, шаблон, я все списав.
"Привіт Кохана! Сумно тут без тебе!
Щасливий я, що ти є в мене!
Почни цей день з любові і добра!
У моїм серці є лиш ти одна!"

Ти знову залишаєш мені сонце,
Зникаєш десь у глибині тіней,
На самоті я гублю рештки понту,
Я хочу заховатись від людей.

Я хочу все обдумати, згадати,
Я хочу крок зробити у безодню,
Я знаю, що впаду та зможу встати,
Бо стимул є, і є бажання мати.

Це все таке буденне і минуче,
Нема за що чіплятися - пропадеш.
Вина цьому - думки жагучі,
Що через край заповнюють уяву.
Усе що совість моя бреше вголос
Про що співають мислі відучора,
Це все злилось в клубочок болі,
Єство моє загарбав ворог.
Не вірити цьому - шепоче серце,
А брати в голову - то дурнувата кара,
Котрою я бичую сам себе,
Котрою оповитий розум, немов мара.

Кум якось добряче чхнув, заплющив навіть очі.
Каже: - То якась новина або "прийдуть" гроші.
Я йому серйозним тоном: - Де почув таке ти?
Сам боюсь останнім часом вірити в прикмети.
Дід Охрім колись спросоння чхнув під носа сильно,-
Через тиждень в лотерею виграв холодильник.
Чхнув он Місько серед ночі - тут же вліз в халепу.
Два ребра собі зламав і вивихнув щелепу.
Кум аж зблід: - Не може бути! Як таке ся трафить?*
- Як та як? Та чхнув бідака у сусідки в шафі...
*трафить - станеться

Вчитель дала всім завдання-
кілька речень скласти.
Там слова повинні бути -
"радість" або "щастя".
Через мить вже руку тягне
вгору шустра Настя:
- Я оцінку гарну хочу.
Ось щоденник нате.
Вчитель трохи здивувалась:
- Щож, кажи нам, Настя.
Та відразу " відрубала ":
- Наглість - друге щастя!

Не володіть – підвладним буть волію,
Без роздумів сповняти задуми твої,
Бо ти для мене життєдайна нива,
Дарована бозна за віщо Небесами.
Мовчазною любов’ю звіряюся тобі
І не чекаю відгуку словами.
Ну, що слова, як ти в одвіт
Обдарувала аж двома синами.
Та, якщо можна щось іще просити,
Без вибору проситиму Всевишнього
Додати стільки повноцінних літ,
Аби за щастя підневільним буть твоїм
Наснаги й сил розплатитись вистачило.

І знову чекати у сірій вітальні
Допоки запалять свічу...
У вікна - зачахлі надії останні,
Міжноття сумного дощу.

Старенький маестро в тінІ за роялем
Ще багне утримати такт,
Та серце незримо вкриває вуаллю:
Не так, все не так, все не так...

А праглося світла, у сонячну купель
Жадало пірнути єство!
Тепер лиш чекання - єдине і глупе,
Де мріями вже одцвіло.

Тепер лише мука впокорена тиші
У сірій вітальні плачу.
Душа розтривожена ниє у вірші
Допоки запалять свічу...
(10.10.12)

Что значит жить не для себя?
А то и значит, что живешь ты,
Живешь и дышишь для кого-то,
живешь и дышишь чьим-то вздохом.

Пряча следы и годы,
Прошлых признаний без,
Призрачная природа
Дышит наперевес.

Путает с непривыка
В свете воздушных масс
Равликов древних ников -
Равновеликих нас.

В кадре - в любом оконце,
Днём, как ничто, как дым,
Выгретое на солнце
Стало большим, большим.

В стружке из мелких чаек
Завечерел азот,
Сумеречный фонарик
Тайну себя везёт.

Хрупкий, как части речи,
Лёгкий, как лебеда.
Чтобы ему навстречу,
Будем всегда, всегда.


2012

Вечеря з богинею
неба емоцій
на відстані світла…
О, так – світлова!..
В такому, як пекло,
фатальнім потоці
в сапфіри й на друзки
окличні слова.

Не сховано гОлови
в писану тайстру,
ласкітками зорі,
одягнено стиль,
хоч нам і богам
ще миритись завчасно,
бо вибухи…вибухи…
в колі світил.

Сьогодні нас тішать
небесні вертепи,
щасливого місяця
перший анфас,
а вчора, жагуча,
жбурляла комету,
вогненні дощі
оживляла нараз!

А вчора додолу
політ рукавички
і схрещені шпаги
на захід і схід,
допоки із неба
усміхнене личко
і зуби дракона
у рабство боліт…

Корсет і кольчугу
послабити можна,
і очі сторонні
спочинуть нехай.
Галактики наші
півднЯ не ворожі,
А я вже…
А мною…
віднайдено рай.
2012р.


Художник Ярослав Саландяк "Діва-войовниця", двп, олія.

— тихо

з духа
глухо
руться струни дикі
оповиті
в одинокі
жовтаві осені октави

розпатлали
розжумлили
вої вогнище стожар
із-за хмар
дзвонар
вигойдує гірчинкою вітриська
низько
сердоблизько
опускає опій одурманених утопій
зленоокій
зависокій
п’янкуватій ясновласій яворині
по краплині

в павутинні
заполоч чадру чіпля чванливо

диво
розтрусило
сиво-сиву сонну сутінь
мерехтінь
шепотінь
півгріха медовухи в скруху
завірюху-
вередуху

вакха-павучиха із осоння тче відчАй
теплограй
Рай...

На залізницю! Всім!
Всім працювати колієрами,
Стрілочниками та машиністами,
Кочегарами та кондукторами!
Нехай, до потягу
На ім’я література
Причеплено забагато вагонів
З макулатурою.
На залізницю! Всім!
Поїдемо в поїзді словесному
Через мости метафор,
Коліями алегорій,
Шпалами алюзій.
Я – старий кондуктор
Виголошую цей заклик
На пероні прози,
На станції Старий Міф.
Я – кельт.
І кров Кухуліна –
Пса племені філідів
З моїх жил
Тече до чорнильниці.
Купляйте квитки!
У цей вагон, що хитається
На цей потяг, що їде у місто Ніщо
Повз стації Забуття та Зневага.
Їдемо… Потяг хитається…

По той бік дзеркала –
Друзі, брати і коти,
По той бік дзеркала –
Коханки та колежанки,
По цей бік дзеркала –
Єдиний співбесідник
Зі свічкою в руках
Так само сивий
Так само мовчазний.
І тільки в біле вбраний
А я в чорне.
Граємо в шахи
Без поля та фігур,
Без клітинок ночі-дня
І навіть без короля.
Без слів і посмішок
І навіть без годинника.
Ваш хід, маестро…

І буде день такий як інші
скоріш за все не буде свята...
В мені, твої приречені тіні
з колін давно не дають піднятись.

Чи хтось тебе кохав як я...
для тебе скарб я чи загроза...
можливо, все це маячня
пригадую, ти бачив навіть мої сльози....

Зриває вітер листя й надію
тепло пів року знову чекати,
найбільший злочин не втілити мрії
забути б усе і до літа спати.

Пройтись би разом осіннім парком
ніжно руки твоєї торкатись,
здається, вічності було б мало.
І як же цього мені дочекатись......

Струною "бабиного літа",
Під зойки пізніх журавлів,
Бринить, у спокій перелита,
Журлива сонячність полів.
Легке тенетника тремтіння,
В сріблястих відблисках роси,
Прозоро витканою тінню
В небесну всотується синь.
Колюча стриманість шипшини
Ховає визрілі плоди
Посеред заростей ожини -
Мовляв, ти, спробуй, підійди!
В зеленім присмерку сосновім,
Між капелюшками маслят,
Настилу глицева основа
Ходу пружинно звеселя.
На полудневі тихі плеса
Спадає тінь вербових віт.
Хвилюють воду тільки весла,
А загойдався цілий світ!
Іще буяє на осонні
Барвиста вишуканість трав
І де-не-де комахи сонні
Ще п'ють настояний нектар.
Та вже вчувається в природі
Ледь чутний подих холодів,
Стихає клопітність городів
І шум спустошених садів.
Мандрує світом осінь тиха,
Напрочуд світла та ясна,
Для серця зболеного - втіха,
Що довго-довго не мина...

вірш видалено

Зeмля чаділа - запахи війни...
A небо голосило зосеніло.
Було їх троє: Він, Вона і...сни
про майбуття, дитя...Вона несміло
в село зайшла...жнива...надходив час...
життя під серце вже давалось знати:
-Порожня хата!- заночуймо раз-
самотньо їй господарів не мати.
Зі сходом сонця вийдемо у ліс,
де кожне древо знає бандерівця,
дух незборимо піснею проріс,
зійшла у мальви партизанська крівця.-
Казало серце: далі треба йти,
а втома нила: дівчино, ти зблідла...
А він би так хотів їй віднайти
Хороми найпишніші...хата- бідна.
Вона в тяжі умить піддалась сну,
А він ще довго чатував над нею,
допоки сам утомлено заснув...
не дочекали півня під зорею...!
Того раніш ніколи не було,
а нині перемучені незчулись,
як вже знадвору клацало й гуло,
отe хижацькe- оскалом акули.
Зірвався він до виходу...дарма!
-Запізно, люба!
-Знаю, бачу, пізно!
Цілуй мене іще...ще раз...! - Німа
запала тиша...Всесвіт дихав слізно.
-Бери мене в обійми... і убий!
Не дай мене катам на злу розправу!
Дитя під серцем калатало: Жий!!!
Мамусю жий...!
-Убий, заверши справу!

Просік повітря посвист...доповзав
до хати чорнохижo "победітель"
- Ах, мьортвиє, ну сукі...! - я сказал:
Несті іх так, чтоб каждий ето відел!


Любов- вона і в час війни- любов!
Дарма, що в однострої та у шанцях.
Він всі для неї труднощі зборов,-
та пахла смертю доля для повстанця.
Ізлизувала ніч- yпирка кров
Із тіл, що тали свIчково...О,Боже!!!
І як світили зорi ще...?!- Агов!!!
Ви, зорі, справді льодосердні, схоже...

Побачення
І спалахи -

Меткі
Пекучі
Блискавки...

В безодню духу
Падали
І воскресали
Близькістю.

...Відмарені,
Ввижалися
Тонкі пітні
Лопаточки.

О світе, -
Сліду,
Жалости!

Акорди-
Сни
Стаккатові*...


2012


*staccato - музичний термін, італ. Означає швидке уривисте виконання.

Над сонним ранком танула зоря,

Кудись текли шумливі автостради,

Хиталися рожеві олеандри,

І серця тихо билося звіря, -

Таке самотнє, кинуте, одне,

      Таке забуте у гулкому світі...

Далекі очі сходили привітні

І сонце, півпридумане й чудне.


Прийди сюди і забери мене!..



2007

любіте не вагайтесь більше
за нами й перед нами тиша
в обіймах висота хреста
від серця іній на уста

страсну дорогу тче щоднини
і час несе свою невинність
на місце зустрічі з творцем
обличчя з воску ґніт вінцем

знівечене при світлі тіло
зшиває тінь по пригорілім
а рани стягує плювок
бо треба забивати крок

у кожну мить у кожен видих
у слово кровне мов корида
пришиті терміни до змін
прошитий милістю амінь

збирайте вітер на вітрила
бо не почеплені ще крила
на гусінь дихання душі
збігайтесь клином не спішіть

за кленами скидати трепет
і небо називати степом
де не пасуться табуни
коней перистих й проливних

готуйте сонце для розливу
хай від росин займеться злива
тінь від оголення завмре
і біль візьметься за старе

за те від чого світ немилий
стає ріднішим та безсилим
на двометровій глибині
нам проростати в рай у сніг

у виплакані очі рідних
по стінах дощових й гранітних
аж доки небеса впадуть
на камінь запечеться ртуть

любіте не вагайтесь більше
за нами й перед нами тиша

12 Жовтня 2012

Який прекрасний снився мені сон!
Яка була з тобою я щаслива!
Забула все, порушила Закон,
нас розлучить світанку вже не сила.
Дивилась в очі і торкалась вуст,
слухала твій подих наче пісню,
чарівним світлом стало світло люстр,
став дзвінок раптовий долі вісттю.
Яка була щаслива! Та світає...
І ти зникаєш, більше нас нема,
знов піддалась спокусі - не свята я,
творити чудо може ніч німа...

18.05.2010

Руки удаль струменять
Легітно
Очі несуть глибину
Всесвіту

Душі вбирають летку
Музику
         Тануть невимовлено
Слова...




1993. 2012

Розірваним намистом почуття
Із голови, немов волосся -
А може все мені здалося -
Спадає у надумане життя.

Із темряви немає вороття.
Вогнем повітря зайнялося
І мрій моїх не відбулося:
Ще в ньому не народжене дитя.

А на паркеті чути тугу:
Я бачу ногу першу, другу…
Цілує у вікно осінній плач,

Кудлата паморозь на стелі.
Блукаю, наче у пустелі,
Шукаючи рятунку від невдач.

Пародія

Мільйони літ гойдають світом люди,
Розкручують нестримно каруселі!
Їх руки… вимальовують етюди…
Не те що стіни – пропадають стелі.

З екстазом віддаються тій роботі,
І кожен рух як очманілий виклик!
…Ми також крутим – в стогоні і поті…
А світ стоїть. Бо він до того звиклий.

12.10.2012