***
Кораблі на відчал – і лягають на курс, –
Та вони повертаються з далей широких...
Не мине ще й півроку – і я появлюсь, –
Щоби знову піти на півроку.

Повертаються всі, окрім друзів старих,
І крім любих жінок, що нам віддані досі.
Повертаються всі, крім потрібніших тих, –
Я не вірю в талан , а собі – майже зовсім.

Мені хочеться вірити – все це не так,
А палить кораблі – це дань моді й морока.
Я, звичайно, вернусь – весь у друзях, в ділах, –
Я співатиму вам – не мине ще й півроку.

Я, звичайно, вернусь – весь у друзях, в піснях, –
Я співатиму вам – не мине ще й півроку.

тугий гаманець просить посту мон шер до вечері
давай собі купимо щось на подобу торшера
зелений торшер що нагадує манг(р)ове літо
під ним так приємно обом на дивані сидіти

під ним так розважливо книги про вічне читати
годинник-арієць зупинить свої коліщата
на цифрі дванадцять – готичній межі задзеркалля –
зачмихає наша панелька і щезне у далі

а далі почнеться захоплива подорож часом
якісь перехожі вампіри якісь алькатраси
гонитви ловитви предтечі утечі овечі
і так не до речі будильник світанків намече

торшер не світатиме спатиме сном капуцина
гріхи його тінь оминатимуть плетивом синім
коли ми прибудемо зранечку східним експресом
моргне в абажурі зорею приціл смітенвессон

1.
Стою біля вікна. Одна
холодна біла тишина
заполонила все навколо.
І навіть вітер срібне соло
в угоду тиші перервав.
До часу ноти заховав,
щоб згодом засвистіти знову
сумну мелодію казкову
для кришталевої зими,
махнути сильними крильми
і завертіти хуртовину.
Кружляти в танці без упину,
щоб небеса на землю впали
в екстазі білої опали.
Вповзає в душу тишина -
як бурі вісниця вона.

2.
Стіна. Старий годинник з боєм.
Летять сніжинки білим роєм
у привідчинене вікно.
Кохання - випите вино.
І спомин - полином пропах...
Сніжинки тануть на губах
і тане час... Старий годинник
секунди лічить безупинно.
У тьмянім світлі тишини
у вічність падають вони.
Годину сповістять грайливо
дзвінкого бою переливи.
Вечірніх сутінків ковток,
календаря новий листок -
повернуть втрачену надію,
прийдешніх днів солодку мрію.

3.
Зима. Відчинене вікно.
Ця ніч зі мною заодно.
Тремтить кохання ніжний птах
в моїх невпевнених руках.
Не гріє душу подих болю,
я птаха випущу на волю -
нехай розправить дужі крила
над почуттям, що я згубила.
...Хитнулась вітром біла штора,
сніжинок пелена прозора
сипнула холодом навколо.
У небі місяць - жовте коло,
на тлі його далека пташка
летить в нову чарівну казку.
У тихім сяйві сніг іскриться.
Насправді все чи, може, сниться?

Кость купив собі рушницю.
Вийшов з хати зрання.
Каже жінці: - Вдалим буде
перше полювання.
Я стріляю в тирі добре.
Знаю все наочно.
Значить, качку або й пару
я вполюю точно.
Ледь приліз вночі додому.
Тихо в ванну боком.
Злий, брудний. Губа розбита.
Ще й синець під оком.
Жінка бачить – щось не те.
Відразу крик здіймає:
- Тільки правду! Де ти був?
Мовчиш? Качок немає?
Кость себе у груди лупить:
- Вір, не в тому діло!
Я стріляв разів із двадцять.
Жоден раз не вцілив!
Врешті – Бах! Підстрелив качку!
Втім … не зовсім дику.
Враз прибігли звідкись двоє.
« Настріляли» в пику.

Мій сольний виступ –
давня партитура,
знайомі ноти,
гами почуттів.
Токата Баха*, -
гідність і статура,
«Червона рута»,
"танці лебедІв",
«Реве та стогне» -
«згинуть воріженьки»!…
Тут МендельсOн
погладив по руці…
І ніжне сонце:
«Котику сіренький…»
Аndánte. Prѐsto!**
Реквієм? - в кінці!..

2000(2013)

Моя дитино весна наступає
Із чужих країв повертаються журавлі
Повертайся сину із чужого краю
Мати просить, наказує тобі!

Я тебе лелела, як лебедину
Водила у ранці по росах в поля
Чому сину пішов у чужину,
хіба я поганою матерю була?

Над нашою хатою журавлі курличуть
Гніздечка давно уже звиті
В жупані холодно у чужому краю,
А унас зігрієшся у дрянії свиті

11лютого 2013

Визирнувши за вікно, я побачив гроно винограду, яке так і не достигнувши, замерзло під час першого нічного приморозку. Я подумав, що воно нагадує мені ірландських поетів початку ХХ століття, які так і не написавши своїх віршів полягли під час ірландського повстання 1916 року. І я подумав, що зимові дні в Дубліні завжди були сумними і меланхолійними відколи ірландці втратили під ногами землю і навчились придумувати такі приказки як: «Високої тобі шибениці у вітряний день!» або «Що в Коннахт, що в пекло!» І тоді я подумав, що зима 1917 року у Дубліні була такою ж сумною і безнадійною як і цей замерзлий кислий виноград за вікном і написав таке:

Спустошує холодний вітер слів
Мій Дублін сірий і мою кімнату
Збудовану з думок і світла ліхтарів.
Я істину намалював строкату
Між чайником і маривом Стожар,
Мій кіт нудьгує, за мізерну плату
Сізіф тутешній на імення Болівар
Тобі догляне твій нікчемний сад,
А під небесним дивом Оріона
У снах твоїх дозріє виноград
І глек наповнить трунком Посейдона
(Бо море теж п’янить), і бідний харизмат
(Той що студент і схимник) з білого сервізу
Візьме горня. Попросить в Бога візу
На тиждень-другий у банальний рай.
Він каву поважає. Хліб розкрай,
Бодлера прочитай отрути повний вірш
І в холоді нудьги згадай, що все пройшло
Вітчизну продали за срібняки, за гріш,
А ти все бавишся в нікчемне ремесло,
Естета зображаєш й скепсисом грішиш…

лебедя лагідно лебедя би мені
лебідь щоб не зурочити лебідь бо талісман
на дерево на будинок на весь цей міський туман
щоб лебедів лебедисто щоб у зітхання ніс

ті пелюшки поезії лебеді бо сліди
як же пістряво дихають в синій зимовий день
шаманка бо то ж старчиха вустами камінь пряде
й пір’я мені на перса струшує лебедин

що ж ніченько волоока так захитала ліс
ой проведи ж ти дівчинку крізь перелляту млу
хай же волосся стелиться хай задихає луг
тільки би зір лебедика дихав мені з полів

сонечко встань бо холод же лебедям молодим
сонечко ой ти сонечко в росах і споришах
сукенкою на вишеньці ой лопотить душа
хоче душа до лебедів
лебеді до води

Живильні клізми та уколи
Прийма у клініці Зима.
Передчуття якесь лама,
Як не ламало ще ніколи.
І що їй тільки не кололи
Дощі у вени крадькома,
Зимі вже сняться мертві бджоли,
Що Смерть із вулика вийма.

Не пощадить вона й Зими,
Ні білих мух, ні грізних шершнів,
Спливуть і сніжні килими -
Їх унесуть часи прийдешні.
Нібіру визирне з пітьми,
І я скажу: - Зійшла нарешті.

(2013)

* * *

Я не шукаю зустрічі з тобою,
Своєю згубою, облудою, бідою,
Я не шукаю зустрічі — о ні,
А ти щодня ввижаєшся мені.

В нудних трудах минають будні сірі,
Сама зроблюсь сіренька i нудна,
Як раптом не воздасть мені по вірі
Очей твоїх таємна глибина.

То правда: біля тебе я крилата,
Безпечнiша, гарніша устократ,
То правда, що «закоханості втрата
Найбiльша серед наших всіх утрат».

1994

Триста літ воно мені треба,
Ці дерева, кущі й корчі!
Коли шкуру з живого, з тебе
Луплять аж, кричи-не кричи.

Хто я є – ж не казковий витязь,
Щоб терпів стільки мір і мук?
Зачекайте, приїде Вітас
Та увімкне свій ультразвук!

Ось тоді вам полічить ребра
Невловимий нічний корсар…
Триста літ воно мені треба,
Я ж не ворон – сліпий косар!

Розпанахує навпіл небо,
Рожевіє кривавий шлейф.
Це ж чиє виняткове кредо –
Дати іскру на дюзи флейт?

Стане серце – бебехнусь в жито.
Вибачайте – бував і злим.
Триста літ мені не прожити,
А хотілось би, дідько з ним!

У думках прилечу
До твоєї оселі
І тобі розкажу
Про літа невеселі.
Що без тебе мені
Одиноко жилося,
Вже пройшли мої дні,
А як мало збулося.

Я тобі розкажу,
Як чекала я миті,
Щоб тебе віднайти
У людськім розмаїтті,
Як шукала твоє
Найдорожче обличчя,
Що з роками воно
Усе ближче і ближче.

Я тобі розкажу,
Що не сміла казати,
Як кохала тебе…
Більше так не кохати.
Як несу крізь життя
Біль розлуки, утрати,
Що воно без кохання
Нічого не варте.
Я тобі розкажу…

1999р. Надія Таршин

О, золота Аліно!
Шкіра її – медова.
Шкіркою з апельсина
сходить на небо
довгий,
довгий
день.

І щоранку, липка і сонна,
в найспекотнішій з цих палат,
вона чує, як Френк Сінатра
ніжним голосом телефону
її будить: «Strangers in night…»

І здається – немає ґрат.

І коли вона бродить алеями,
лікарняні голодні пси
підставляють її долоням
холодні свої носи –
немовби сліпі в Галілеї
очі – пальцям Христа,
неначе благають в неї
спасіння для себе. Та…

Що ти ховаєш, Аліно,
поміж своїх лопаток?
Що затискаєш міцно
поміж тоненьких ребер?
Що тобі пнеться в спину
і заважає спати?

«Never, - Сінатра шепче, -
never, Аліно, never.
Ніколи тобі, дитинко,
не випурхнути за ґрати,
навіть коли проб’ється
те, що поміж лопаток –
пір’ям огорне спину,
вибухне поміж пліч.

Нащо тобі, Аліно?
Скоро настане ніч.
Нащо тобі, дитино,
світ з того боку ґрат?
Strangers in night, Аліно.
Strangers in the night…»

Сладкие губы...Липкие фразы...
И - паутиной нежная сказка.
Что ты лукавил, видела сразу-
Омут любви завораживал вязко...

Дерзкие руки тиранили плечи...
Все замирало в свете неоновом...
Сердце сжималось...и таяли свечи.
Воздух струился флюидом озоновым.

Вот! Пилигримный момент озарения-
Мощный вулкан, извергающий лаву!
Самый прекрасный итог наслаждения
Пиком любовным украсил забаву!

Страсти низвергнуты, мысли осушены.
Скрещены судьбы в часы полнолуния!
Руки развязаны...Руки опущены...
Мы балансируем в гранях безумия!

Остання скресла тінь від твого слова.
Забутих снів терпкий чортополох.
Твоїх обіймів марева покрова,
А як же ніжно ткав її молох!

Тьмяно плачуть паростки ожини,
Їм по корінь обрубали суть.
Наче лезо, гострі зуби-кпини,
Мою душу розривають-рвуть.

Так багряно капелькою ніч.
І струна, надірвана. Мовчить.
Ти, молоше, душу не каліч!
Бо ж вона, надломлена, болить…

У серце поранений
лежу у кривавих сльозах,
не маючи зцілення
стікаю любов’ю в словах.

Одна ти на світі цім,
єдині з тобою у всьому,
убивці ми, найманці
загинемо вдвох пів на сьому...

Пародія

То пиво чеське зовсім "не бере",
Мадам сумна, пробачте, мила пані –
По назві думав – справжнє кабаре
На площі Бланш… Кордебалет в канкані…

Не “Мулен-Руж”, а гном, якийсь мутант.
Вже досить пива? Трішки пуншу може?
Знов забарився десь офіціант
Отой, що на суху тараню схожий.

На жаль, живіт – обмежений об’єм…
Брудні столи… Чого такі нехлюї?
Я більш не можу – зранку пиво п’єм,
Оса в бокалі й та… маніпулює.

А толку нуль. Не ліпше двісті грам?
Ви щось сумні, а я такий розкутий!
Замовлю зараз і докажу вам,
Що після травня червень мусить бути.

Ні, не докажу, думка щось… щеза,
А так би суперечились до ночі…
Ви не лякайтесь, любцю, не гроза –
То не гримить, то в животі гуркоче!

Пора!


10.02.2013

Нове
Стає
Перед нами
Вже руку на згоду дає
Старе
Що вростало
Рокам
Новими
Шляхами
Не йде

Ти вірив
Що все поміняєш
У хаті
В палаті
В саду
Глянь віра твоя
Пропадає
Народ наш
Вдягає
Журбу

Що буде
Як світ ся пробудить
Що буде
Як сон промине
З нас будуть
Сміятися люди
Що ми
Просипляємо нове

Не того
Вивчали роками
Батьки
Козаки
І князі
Вороги
Своїми руками
В амфорах
Несли нам
Брехні

А ми
На фальшивих
Правд ниві
Писали
Історію свою
Вмовляли собі
- Ми щасливі
І в себе
Сіяли брехню

Нове
Вже
Далеко від хати
Якої
Соромиться
Син
Який
Неспроможний
Мовчати
І йти у полон
До колін

З копчистою
Чаркою
Болю
Стаю на дорозі
Життя
Завзято
Всевишнього
Молю
Хай кине
Від нас
Зіпсуття

О Боже
Всесильний
Єдиний
Владико
Братів
І сестер
Скріпи
Народ
України
Я прошу
Вчини це
Тепер
u4/351

Світало. Прокидалося село.
Досвітнє соло прогорланив півень.
Прокашлявся спросоння пес Бровко,
засвідчуючи свій собачий рівень.

Заблеяли овечки із кошар.
Надривну фугу затягли корови.
Одразу з forte молодий лошак
поліфонію крає світанкову.

По-лідерськи заґелґотів гусак,
хизуючись у гусячій родині:
який-бо він до музики мастак.
Фальцетом покувікували свині.

Коли на хвилю свійський хор стихав,
тихенько шепотіли верболози,
і запускали в небо понад став
пасажі соловейки-віртуози.

Висвистували арії шпаки.
У піднебессі заливався жайвір.
Синички дзенькотіли залюбки.
В кущах же горобці зчиняли гамір.

Лічило вік зозулине “ку-ку”.
Тужливо пугач десь гугнявив басом…
Я слухав цю симфонію тремку
і чудувався: не в селі я часом?

Ачей, не на обійсті я?! Та ні! -
У філармонії, о Матінко Пречиста!
І чую п'єсу “Ранок на селі"
У віртуознім соло кларнетиста!

Майстерно пальці пестять інструмент,
він ожива в руках у свого пана:
співа душа, улита у кларнет…
Моя ж душа від насолоди п’яна…

Він був тихим і трохи дивним,
його постать була чудна,
його одяг пропахнув димом,
його очі сягали дна.
Він розводив у лісі ватру,
довго-довго в огонь дививсь.
Що він бачив? Як саламандра
диким танцем лякає вись?
Він здавався тоді шаманом,
хоч який у селі шаман?
Звали діда того Іваном,
а Іван – він і є Іван.
«Що в тім полум’ї ватри, діду?
Крок у ніч – і суцільна тьма.
Не обридло отак сидіти?
Що, роботи, турбот нема?
Ви скажіть: воно того варте,
це відлюддя, вогонь і дим?»
А в очах у старого – ватра,
в грудях – кашель, родина, дім.
Всі пішли, їх живцем… в стодолі…
Партизанив тоді Іван.
Не уникнув лихої долі,
до вогню – з невигойних ран.
Дід мовчить. Час летить, клекоче.
В нім згорають і сум, і дні.
«Дайте жару!» «Бери, як хочеш…» -
і нікого – тут ми одні.
Простягає в долоні грубій:
наче сонце, той дідів жар.
Шелестять щось у вуса губи.
У долоні вогонь – не жарт!
Не пече йому, зразу видко.
Я беру – не пече й мені.
Юним серцем прозріла швидко:
так згоряє душа в огні!
Тепло-тепло відтоді стало,
наче мудрість його спила.
Дід Іван – не чаклун, не старець,
просто ватра у нім пала

*

Із дощиком
Я заспіваю люлі.
Із другим – тебе, люба, розбуджу.
Із третім – поселю
Весну трепетну.

От день уже світиться повнею
І очі румянять безсонністю дум.
Розпука лиха володіє Княгинею,
Любовні стинання розшарпують ум…

***

- Про що ж, Княгине, марите ночами,
І сновидінь не глядите ще Ви?

- О, Князю, марю я лиш Вами,
До мене стежку аби Ви знайшли.
Невже за Час Ви не бажали
Бодай на мить узріти лик?
І гадка не штрикнула наче жало,
Не чули мого серця клик?

- Княгине люба, служба геть скорила,
Заполонивши мої сили і думки.
Але для Вас усе ж знайшлася хвиля
Щоб зичить снів солодких і терпких.

- Це все, на що я залужила?!
Це все, що скажете мені?!

- Княгине моя, де-факто, я не розумію,
Чим корите мене Ви, поясніть?

- Облиште, Князю, я прозріла!
Шляхи тут наші розійшлись…

- Ну що ж, Княгине, Ваша воля,
Збагнете помилку колись…

***

Тепер Княгиня денно й ночно
Оплакує гордині наглий блуд.
А Князь зневіривсь остаточно,
І серцем він осліп й оглух…

12.11.2008

Перебираю клавіші-палітру,
У відчуття складаю ноти-барви,
Торкаюся думок і вражень чистих,
Що в Музику вплітаються струмками.

Проміння-пензлі звуки пишуть легко,
У фарбу додають вогняне сяйво.
Прозора Тиша, що спустилась з Неба,
Мелодії дарує життєдайні.

Весь Світ звучить, яскраво невимовно,
Співає почуттями й кольорами.
Земля наповнена Красою і Любов’ю,
І Творенням, і Світлими Життями.

08.02.2013

Ми, ще не ми на своїй ниві.
Гордість у нас ще не своя.
Мабуть тому край нещасливий,
Бо наше Я - не нашим Я.

Ні, нам не треба жити в гніві.
Нам в серці нести Кобзаря,
Щоб у народ ішов зі співом
Таким, аж задрижить земля.

Коли постануть співці сиві?
Як довго ждати того дня,
Щоб в краю була справедливість,
Щоб не володіла брехня?
Тоді діждемось того дива,
Як на верхах зникне сварня.
28.05.2011р.

І крізь важкий минулорічний сніг
Вломився, як чекісти на поріг,
Мій персональний тридцять сьомий рік
В подобі тонкостанної брюнетки

Стоїть трамвай, немов втомився.
Стоїть так вперто, мов віслюк.
Чи на машини розізлився,
Що заглушили його звук.

Трамвай дзеленькав, мов сварився.
Та все ж із місця не рушав.
Натовп здивовано дивився:
"Невже в трамвая є душа?"

Машини фиркали довкола-
Мовляв?"Старий! Зійди з путі!"
Трамвай порухався спроквола:
"Авжеж! Часи уже не ті!

Колись я їхав як в короні,
І Львів із дива завмирав.
Вуздечки в злості гризли коні.
У них я славу відбирав.

Старі фіакри аж скрипіли,
Бо розуміли, що це значить.
Були часи та пролетіли!
І нині сам я - стара кляча!"

Трагедія Юди

Іуда спить. Продав Ісуса.
Отримав тридцять срібляків.
Була спокуса, так спокуса,
І він отримав, що хотів.

Сховав калитку з срібляками
І ліг на ложе кам,яне.
Підперши голову руками,
Не сумнівався, що засне.

Про совість, навіть не журився.
Та врешті, що він учинив?
На тридцять срібляків розжився.
Кому і що він завинив ?

Ісус – юродивий, та й годі!
«Цар світу!» Вигадать ж таке!
Ні, він не вбивця і не злодій,
А так – ледащо гамірке.

Нехай його трохи остудять,
Цього натхненника чудес.
Не знав Іуда, що осудять,
Не знав, що видав він на хрест.

Він думав: висміють, не більше.
А потім, просто, проженуть.
Ну - буде встид, моральний біль ще,
Але ж не хресна страсна путь.

Заснув Іуда без докорів,
І впав в глибокий міцний сон,
Зігнувши голову в покорі,
Немовби здавшись у полон.

Іуда спить. Він ще не знає,
Що завтра буде скорий суд,,
Що на Ісуса хрест чекає,
І в цьому зради цеї суть.

У сні йому наснилась мати
Із чорним звугленим лицем.

І хоче сина обійняти,
Та він горить чомусь живцем.

Вогні на нього звідкись скачуть,
Немов скажені люті пси.
І мати плаче. Що це значить?
Юда кричав, води просив.

Ідуть із відрами істоти.
Люди? Не люди. Так – мана.
Кричать на нього:»Знаєш хто ти?
Ти – Юда. Зрадник. Маєш! На!»

Замість води, із відер сиплять
На нього купу срібляків.
В вогні монети м,якнуть, липнуть.
«На, тішся, маєш, що хотів!»

Пече вогонь й метал гарячий.
І плоть тріщить і чути смаль.
Та біль оцей так мало значить,
Бо у душі страшенний жаль.

Душа, мов птаха обгоріла,
Все квилить, плаче, завива.
І рветься вийти швидше з тіла.
Вона болить, бо ще жива.

Юда прокинувся раптово,
Дихав уривчасто, мов сом.
Що це таке? Чому й для чого
Йому наснився такий сон?

Його палила дико спрага.
І губи, наче обгорілі.
Себе питав у чім тут справа,
Чому вогонь у цілім тілі?

Приклав він руку до чола.
(Його і справді мучив жар).
Минула ніч зимна була,
Тому із трав зварив узвар.

У грудях серце калатало,
І тіло піт геть обливав.
І Юді раптом страшно стало,
Але чому, він сам не знав.

Він пив узвар. Трусились руки.
Й зубами стукав об горня.
Очі світилися від муки,
Був, наче загнане ягня.

Спроквола сонна ніч минала.
І забіліло раптом сонце.
На мить, неначе легше стало.
І все ж до чого дивний сон цей?

Згадав вчорашній поцілунок.
Неначе було все не зним.
Совість вела свій підрахунок.
«Ти проти кого? Ти із ким?»

Узяв калитку з срібляками
І нагло вирушив у путь.
В очах – Голгофа із хрестами.
Здалека людські крики чуть.

Прорізав натовп Юда стрімко,
Хотів побачити, хто йде.
Раптом у роті стало гірко;
Варта Христа вперед веде.

На ньому хрест, і нагаями
Ісуса б,ють. Він весь в крові.
«Чому це сталось, Христе, з нами?»
Думки рояться в голові.

Іуда більш не відділяє
Себе від Господа Христа.
Він розуміє, добре знає,
Що і його вже час настав.

Тут жебраків було багато.
За Богом йшли убогі й бідні.
Став Юда срібні роздавати .
Йому вони вже не потрібні.

Всі двадцять дев, ять він роздав.
І лиш один собі лишив.
Кінець свій сам собі обрав,
І на той гріш шнурок купив.

Обом їм дерево судилось.
Ісус і Юда. Але як?
Ісус все знав. Юді – приснилось.
Кожен із них вже мав свій знак.

Ісус помер для людства порятунку.
Ісус воскрес людей заради.
А що, якби не було поцілунку?
А що було б, якби не було зради?.

І в цім – трагічності хвилина.
По праву тільки Бог лиш судить.
Господь віддав у жертву сина,
Віддав -- устами Юди.

Де нині ми би опинились?
Що сталося б із нами, люди?
Які би сни нам нині снились,
Якщо б не було Юди?

Естафета.

Коли сидить на лаві дід старенький
І тихо так про смерть собі міркує.
Лиш подумки. Раденький,
Що, навіть, сам себе і то не чує,

Ви не питайте в діда, скільки років
Він тім світі ровера крутив,
Бо дід уже чека на вічний спокій,
Коли дитя чекає тільки див.

У нього на чолі усі його дороги,
А на очах - всі сльози-мозолі.
Тримають Землю ці старечі ноги.
Бо це не він тримається Землі.

Його рука давно не обіймала.
І ц і вуста цілунок вже забув.
Колись йому дружина постіль слала,
І він для неї наймилішим був.

Вона й тепер, як і колись раніше,
Не зняла з нього своїх чар.
БаІ, навіть, навпаки, він з часом все частіше
До неї бігає на рандку … на цвинтар.

Вже третій день, мабуть-що не голився.
Не те, щоб бритви руки не тримали.
Та як сердешний в дзеркало дивився:
«Це хто такий?»- Очі здивовано питали.

І не хотілося йому ніяк голити
Цього старого, незнайомого дідка.
То ж вирішив він дзеркало розбити.
Та не піднялася рука.

« Мабуть, я ще з ума не вижив
Чого б це дзеркало я бив?».
Потер рукою стерплі криж,
Другою воду спрагло пив.

А в ночі меду дідові схотілось.
Й то так, що всіх на ноги побудив.
І пив він так, як вже давно не пилось.
Чи то життя він допивав чи смерть він пив?

Та як горня оте відставив,
Всміхнувся ясно як мале дитя.
«Сад посадив, дітей зростив і дім поставив.
Не марно я прожив життя.

Не страшно, що там попереду
Нема за мною спалених мостів!»
І, раптом внук сказав, що хоче меду.
А дід вже більше меду не хотів.

1997

Дрімає ліс – його зима колише,
Начитує старі-старі казки…
Яка краса! Її величність тиша
Все огорнула в ніжні пелюшки.

Шепочуть сосни - лісові знахарки,
До неба зводять очі голубі,
Забутих предків згадують мольфарки,
Що випливають у людській судьбі…

Насупились важкі сніги довкола…
Служителі країв тепер – вони.
І килимами стелять до престолу
Чарівної володарки – зими.

2013р.

ЗанудИлася в кіоску Валентина:
Ні тобі слівця, ні покупця…
Валентина розчудесна, мов картина
Диво-пензля нетутешнього митця.
Краму – вдосталь.
Та довкола – безгрошів’я.
Зазирають до кіоску мужики.
Задивляються –
На власне безголів’я! –
На картину-Валентину залюбки.
Язики базік немов дерев’яніють,
Звуки в горлі
Без горілки деренчать –
Мужики не розуміють
І не вміють
Розумітись на мистецтві,
Тож – мовчать.
Я беру під руку Валю-кіоскершу,
Мільйонершу без копійки в гамані –
Вчинок цей (вершинний для тутешніх)
Дозволяється приїжджому мені.
Адже Валя – донька вчителя і друга
І сестра мого товариша-дружка…
Хай позаздрить мені марківська округа,
Позітхає хай, поремствує стишка!
Я куплю в кіоску Валі пачку "Прими",
Пляшку "Фанти", замість пива, пригублю,
Приголублю Валю словом,
І для рими
Прошепчу на вушко Валі,
Що – люблю.
Засміється білозубо Валентина,
Черешнево зарум’яниться щока…

Жарти жартами,
Але оця хвилина
Не забудеться –
Лірична ж бо така!


1998

За новизною вічно женемося,
Минуле розступається, як хмари.
Іти на компроміси довелося
Одним, а іншим уникати кари.

Уперта пам'ять пише мемуари,
Від себе нам ніщо не приховати,
І б'є у скроні нищівним ударом
Сумління, вимагаючи розплати.

А Завтра прийде, як суддя й філософ,
Йому брехати буде неможливо,
І вибухне звучанням стоголосим,

У мозку відбиваючись курсивом,
Усе, що всує ми наговорили, –
Ганебний і болючий слововилив...

2013

В українця має бути
Завжди все найкраще тільки:
З цегли - дім, паркан - із буту,
А лопата - з нержавійки.

Він хазяйські любить речі,
Бо таке його коріння,
І себе щоб забезпечить,
І дітей три покоління.

Пробіжать роки за планом,
Промайнуть часи і дати,
Та ще будуть дім з парканом,
А лопата ще копати.

Хоч по древньому закону
Все іде у пам'ять вічну,
Відкриваючи по тому
Тему археологічну.

Щось розкопувати стануть,
Знайдуть знахідку чудову:
Рештки дому і паркану
І лопату, майже нову.

І почнуться вчені чати
Між прогнозами погоди,
Що знайшлися артефакти
Невідомого народу.

Що народ той був, з усього,
Домовитий і багатий,
І тому були у нього
Нержавіючі лопати.

Лютий, 2013

Поспішай!
Хапай руками небо.
Не вгавай!
Збирай усі зірки.
Лиш розуміти треба,
Що завтра в небуття
Підеш, можливо, ти.

Співай!
Мелодій є багато.
Твори! Реалізуй думки.
Із повсякдення свято
(Нестримно, вільно, свято),
адже ти гість життя, перетвори.
Даруй. Кохай.
Живи...

СРІБНІ СТРУНИ

Ну й гітара в мене є – я такий шалений!
Не побачу волі вже через злу фортуну!
Переріжте горло все, переріжте вени –
Тільки не порвіть мені знову срібні струни!

Я зариюсь в землю, згину я без крику –
Хто б це заступився – я такий ще юний!
Влізли мені в душу і шматують дико –
Тільки б не порвали знову срібні струни!

Та гітару понесли, з нею – і свободу, –
Я впирався і кричав – аж дзвеніли луни:
«Ви топчіть мене у грязь, киньте мене в воду –
Тільки не порвіть мені знову срібні струни!»

Що ж це, братці! Та невже десь пропала доля,
Бо щасливих днів нема і ночей бурунних?!
Загубили душу геть і забрали волю, –
А тепер порвали ще мої срібні струни…
1962

Хлопнув дверью, ты ушел красиво-
Рухнула стена непонимания!
Думаю: живешь сейчас счастливо,
Удовлетворив свои желания.

Ты тянулся к Богу так безбожно,
Воплотив в мечту идею "фикс".
Действовал предельно осторожно,
Раздвигая круг своих границ.

Тебя стало много, слишком много...
Растворяясь в вечности молитв,
Ты кривил душой, не веря в Бога,
Разбивая святость об "гранит"!

Называя жертвенность любовью,
Облачаясь в саван Сатаны,
Ты склонялся нежно к изголовью,
Чтоб заполнить призраками сны...

На юродство- ЖИЗНЬ! Души притворство
Распылялось сладко в песнопениях.
С помощью коварства и кощунства
Создавались Белой сети звенья...

Истину пророчить и картавить,
Обличать, не вызывая гнева,
Научить "овец" себя восславить,
И заполнить чушью полость чрева-

Это только часть твоей "работы",
Часть трудов от "непосильной ноши".
Я- не "та овца": мне видно- кто ты...
И насколько этот путь "хороший"...

Умная "овца" сама пасется-
Ей не нужен пастырь "вне закона".
Ореол над ликом ее вьется-
НЕБА лучезарная корона!!!

Подумав я: вона - змія,
Але краса - то сила!
Вночі вона була моя...
На другий день - вкусила!

В наперстки трьох корівоньок дою…
Кіт облизня спіймав, та знову – обруч.
А двері зачиняються – між юрм,
Вдають із себе злих шляхетні, добрі…

Куди проситись? І кого просить?
Ні брата, ні сестри… Лиш усміх діда
Ще струменіє в тьму неситих сит,
І сотворяється – на дріжджах – ідол…

Кому годити? Словеса кобіт
Розгойдують мечі… Щити – мов дека.
Ішла по гальці у запеклий бій,
Та схаменулася – за перл до пекла.

– Алаверди! – світ шепче… Відкривай
Нарозтіж душу – хай срібляться кулі.
Серед вердиктів – з материнки чай.
Крихти з чужих столів – пухким зозулям…

І зуб – за зуб. І над Дніпром – тризуб.
Хвилюються конфесії, бомонди…
А бджоли в білій гречці – "дзум" та "дзум"…
Така звичайна співанка, немодна.

Стомився друг лупати «сю скалу».
Пливуть соми під ніж – за течією…
Не руште, ви, хто вдень очима – луп…
Любіть мене! Та буду нічиєю.

Усе ж – під силу. Вдруге молода.
Зріс ідол, втихомирив біснуватих.
Несіть йому галчат, синичок – дань.
Лишайте між столітників у хаті…

У мене серце добре – мов горіх?
Клевцем не варто, сину, гамселити…
Вухатий лютий.
Цяпає зі стріх…
Пусті наперстки.
Сторінки – налиті.


2013

День знепритомнів
Після ночі важкої.
Піцу йому подавай...
Боже, пошли мені
З нею андроїд,
Хай розблокує соц-сайт!..

...плигає в очі
Менеджер-соціум.
(винахід фау-персон)
Кохана моя
На іншому боці.
Радій радіє, поруч Арон...
Хлопчики "бавляться".
Забавки -- безсмертні.
Поскаржитись мамі,
В воду кінці?!..
Океани зіп'ють.
Виженуть з тверді.
День знепритомнів --
Лаштуйте гінців!!!
2013.

бук розгулявся – ким

у цьому місті здвоєних речей,
де все навзаєм – слово, тіло, постіль,
де навіть час прискорено тече –
приблизно вдвоє, все вмирає поспіль.

тут все пекуче: голос, голод, шал.
і не тому, що я за кимось скучив.
довкілля пестить тисячами жал,
бо остаточно суче і минуче.

у цьому місті річка і вокзал –
апологети часу: все минає.
тут в кожну шибку вправлена сльоза:
я майже кожну поіменно знаю.

усе зникає в мареві земнім.
ці бідні строфи ззовні не пізнати.
якщо слова й лишилися в мені,
їх небагато – виношених – нате!

у цьому місті зречених – як бліх!
довкола мене люду – наче спаму!
якби я міг, то я б з тобою ліг
торкатись тіла спраглими губами.

і так лежав би вічність і мовчав.
дозріла б з часом зірка серед стелі.
і перманентно віяв з-за плеча
пекучий холод власної пустелі.

в пітьмі взаємин – музика і тлін.
усі питання місто ставить руба.
лахміття неба висне вздовж землі,
а в нім кривавить сонячний обрубок.

минають люди, наче холоди.
про нелюбов до строку не казав їм.
усі «прощай» – задавнене «прости».
а всі прощання – зречення навзаєм.

ЗАХИЩАЙ

Якщо БРЕХНІ
Не скажеш НІ,
Бур’яном ввійде в ХАТУ.
Тому, СТАВАЙ!
Хату і КРАЙ
Від Брехні ЗАХИЩАТИ.
04.02.2013р.

Для чого ти з’явилась, як мадонна?
Для чого усміхалася грайливо
і поглядом очей-зірниць бездонних
мій погляд на льоту перехопила?

Чому неспокій кинула у душу?
Чому у серце хлюпнула надії?
Чому про тебе думати я мушу? —
а ти, як сон, тікаєш, даленієш.

Усе ж тобі подякувати хочу
за ту миттєвість зустрічі — весною,
коли єдвабно усміхались очі,
і ти була такою… неземною!

2005 (09.02.2013)

Не привітавши падіння і милиці,
вирвешся вітром з аркана та жаху
в царство експромтів і стилів за крильцями
янголів-ранків, що зцілять невдаху.
Що тобі піктові сни між собаками -
білі та чорні, а спільно – криваві?
Доля, як верес, і погляди маками -
ніби хоронять чужинці в загравах
душу твою і картату симфонію
музи, що трунком, ривки в піднебесся.

Згодом нестямно уславиш агонію
з порухом ницим, різким і… вселенським.

2012р.

Сьогодні - на Сатурні, а завтра - на Землі,
а післязавтра - на Юпітері, – фестини!…
Це - літо у Карпатах – зірниці, як джмелі,
Шкварчать і падають у зимні рік бистрини.

В нічній траві ще чутно звабливий запах дня,
Десь біля ватри засинає звук сопілки…
Впритул до таїни. Із небом сам-на-сам.
Погоджуєшся з Кантом. Про вічне. І не тільки...

2000(2013)

В житті відбулись незворотні зміни.
Ріка пішла - а берег ще стрімкий.
Моє ім"я для тебе - безгоміння?
Чи сон про дотик теплої руки?

О, ти - чужий! Іди. Або не йди.
Плануй, будуй. Чи заростай травою...
Я - крапелька прозорої води.
Не скаламутиш вдруге.
Не дозволю!

Балет Чайковського…
Танок
Маленьких лебедів…
Намарне
Я викликаю те примарне
Видіння юності!
Струмок
Думок та образів
Тече
І витікає у непам’ять…
…Я – в осені.
Тут листя палять.
Тут гусне дим – сльоза пече.
Стежок не вистежиш в імлі.
В дощі – кущі сивоголові.
Тут не до нашої любові –
Її немає на землі!
Зів’яв, розсипався вінок
Дивоквіток (рожеві, сині),
І білокрила лебедині
Згоріли – то від них димок.
Моє чудне лебеденя
У Стрийськім парку загубилось…
Хіба ж йому так не любилось
На зламі вічності і дня?

Це, мабуть, від хвороб: такий зануда
І провокатор я на все "слизьке"!
Та розуміє Калиновська Люда
Мій стан: з людьми бува ще й не таке.

Шість років ми не бачилися з нею
Від харківської зустрічі. Та ось
Зустрілись в Білопіллі-місті, де я
Не був ізроду – вперше довелось.

На жаль, нам зустріч випала коротка
(Наступна ще коротшою була)…
Людмила – білопільська патріотка,
Я ж патріот глибинного села,
Що на Сулі. Нам є про що повісти
Одне одному – ми ж бо земляки!
Але програма… Ніколи й присісти,
Діткнутися рукою до руки.

Вона з моєю творчістю знайома,
Моя манера, видно, їй близька…
(Самотня жінка. Негаразди вдома.
Нужда. До того ж хворіє дочка.
Вона мене з півслова розуміє,
Вона мене з півпогляду сприйма,
Вона ще й не таке сказати вміє.
Як я кажу. Лиш терпить мовчкома).

Кажу їй іронічно: "В Білопіллі,
Я думав, досі ще більшовики,
А виявилось – зовсім знахабнілі
Кучмоклоновані Гречанюки…".

Сміється Люда, вельми пишноврода,
Поетка достеменна – за живе
Бере цей сміх. І правда: тиха вода,
Як в знаменитій пісні, греблі рве!

Та це я вже зайшов, мабуть, далеко
В інтимних одкровеннях. Підожду
Весни, як вернуть з вирію лелеки,
І знов Людмилі стежку перейду.



2010

Ніч на Дністрі
Монета місячна в Дністрі
купає срібло і не тоне.
І хвиля там легенько стогне.
Замри і стій!

Потойбіч темінь, не проглядь,
і тиша… Й серця тут не чутно!
тобі з усього трохи чудно.
Ніч - дика кішка: хочеш – гладь –

така безвольна і м’яка,
лиш пазурі ховає вміло,
То на колінах лапки миє,

мурчить покірно, не змовка.

Там, де не видно - глиб і шир
ворушить вогкими губами.
Поважні велетні горбами
підперли тишею кушир.

Хлюп-хлюп, хлюп-хлюп… -
то плеск, то сміх.
Знов зависає тиша гостро,
і кожен звук – рушничний постріл –
лякає все, тривожить всіх.

Потойбіч річки скрикне птах,
і знову тиша, і нічого.
Посеред спокою нічного
глузує сміх в очеретах.

Здається, знову – так, чи ні –
щось блиснуло, як очі кішки,
похлюпотіло в хвилі трішки,
сховало тінь у глибині.

Ця ніч схопила обіруч
і небо, від ріки світліше,
і хмари – хвилею колише
на власних тінях власних круч.

На цьому березі, де ти
стоїш і видивляєш тишу,
волого яр туманом дише.
Корчі, роззявивши роти,

стирчать з води. Такий-от корч
старий, сумний і гостроребрий,
колись заплутався у вербах,
з розгону – хлюп! – у хвилю сторч.

Ця ніч… Їй, капосній, не вір!
Не кішка тиха і облесна –
хижачка - відьма безтілесна,
підступний, хитрий, дикий звір!

День на Дністрі

Імла поволі відступа,
неначе в’язнуть лапи в тіні.
Світанок – ніжний, аж дитинний,
підносить днина голуба.

Як хороше! Такий туман,
що чорногуз не бачить дзьоба.
Ось лампу сонячну у цоколь
вкрутила скеля і трима.

Тримає мить, і ще, і ще
а далі лампа вислизає
і над рікою зависає
над білим відпару плащем.

Усе сяйливе, все тече –
туман, ріка, дерева в русі.
Зникає світ нічних ілюзій,
міраж загублених речей.

Душа натерла мозолі,
Блукаючи із тілом.
Дороги різними були,
Та швидко пролетіли.

І сумно стало враз обом
У пізньо-сиву осінь..
Плачем зайшлася їх Любов -
Дитя тривких відносин.
2012р.

Цієї втіхи я не осягну!
Як вам вдалося ніжно й урочисто
В моїй душі розбурхати весну
Осіннім дзвоном золотого листя?

Вона - курна, безводна і гориста,
І наче степ, де суховій майнув,
Де не весніли квіти літ із триста,
Хіба деінде кущик полину.

Вам удалося оросити порох
Щемливим словом, бірюзовим зором,
Щоб серце веселково розцвіло.

Холонув позір голубої висі,
А ми у теплу юність подалися
Безвиході і фатуму на зло!

08.02.13