Не бійся говорити про любов…
Не бійся правди, що життям напита.
І серед білобарви хоругов
не бійся дрібку кольору пролити.
То все наука… Не усякий хист
дається легко рівно без натуги,
ба навіть вітер обриває лист
лише, як люта викрешеться хуга.
І навіть річка добру перегать
ламає тільки, як натужить води.
А рани серцю зовсім не болять,
як серед сонця згубиться негода…
Не бійся навіть чорних кольорів,
вони не здатні світле погубити,
і що б там розум серцю не велів -
відважся душу щирістю налити.

2012

Один «хоробрий лицар» одягся в «обладунки»,
ударив із-за рогу й сховався за лаштунки.
Кричить: «Усе за жанром, я виглядаю круто,
на недосяжність право у мене має бути!»
Якщо боїшся здачі, не сунься перший, друже,
якщо боїшся бруду, не стрибай у калюжу,
як пишеш епіграми – не закривай сторінку:
так роблять недолицарі і яночки устимко.

Я – жінка. А Ви – чоловік…
Не личить Вам, ой, як не личить
ховати від мене обличчя,
а в стуленім склепі повік
дві цятки зіниць винуватих,
що зрадити можуть умить…
Відвагу свою розбудіть,
помпезні вдягаючи лати...
Хіба не доволі їй спати,
чи в неї до сну ненасить,
бо Ви й не чували про неї,
а гордим геройським трофеєм
бравада пуста лопотить?
Я щира. А Ви… Словоблуд…
Даруйте, та Ви тільки блазень.
Второпала це не одразу -
на світі доволі іуд…

2012

В безодню літ відкочуються будні,
А в буднях непомітно розтають
Сумні й веселі березні і грудні
І вже минулим у житті стають.
Та хочеться на хвильку зупинитись,
Перепочити в цій гонитві літ.
І - проклясти, а може й помолитись,
На цей жорстокий, цей шалений світ.
А ще пізнати Істину нетлінну,
Що сотворила Розум і Життя,
Та поспитати в Господа уклінно,
Який-бо сенс у тлінного буття?
Якщо насправді нам усім судилось
Нести тягар найпершого гріха,
То вже сторицею минуле відомстилось,
Проте сум'яття в душах не стиха.
І я вже знаю, хто у тому винен,
Що рід людський неправедно стражда:
Адам був Бога слухатись повинен,
А він побіля Єви упадав!
Хай славні будуть волхви і пророки,
Воздам хвалу землі і небесам
За те, що я і світ оцей широкий
У вічності зійдемось - сам на сам.

Ін"єкція правди лікує болюче, уперто.
Гірка сутність спускає з небес додолу.
Світ рожевих ілюзій стає перекотиполем.
Пошматована осінь діри латає відверто.

Підступний укол! З одновприском усе перетліло.
Поглинає чітко думки порожнеча.
Не порятує незбагнена від себе утеча,
Невідворотності кігті впиваються в тіло.

Земля тужавіє, вбирає дощі з високості.
Вже покриті перса полів першим снігом.
Несподівно в правді істина стала бліцкригом,
Суєтою суєт, де у програші - переможці.

Хоч я вже майже старий дідо,
Але ж в мене таке лібідо!!

2012

Уже Листопад одягнув рукавиці,
У валянки теплі узувся хутчіш.
Він саме в такому поважному віці,
Коли час долати грудневий рубіж.

А Грудень привітно до себе запросить,
Він Осені старість догляне, як син.
І буде у неї м'якенькою постіль
Зі срібних ниток хуртовин.
2012р.

Зоре моя, ти ще плачеш,
зливой зітреш все майбутнє,
жити ж збиралась, неначе?!
Крила склепила могутні...

Зоре моя, я заплачу,
тьма оселилась нікчема,
ти посміхнись – я віддячу...
В’яне твоя хризантема...

Зоре моя, хто не плаче –
всі ситопузі расисти,
мрія яких на додачу
неньку вкраїну розп’ясти.

16.11.2012

Дивовижний листопад
Завітав в осінній сад.
Закружляв у падолисті
З горобиною в намисті.
Натрусив із деревець
Багряниці на вінець.
Прихорошив дві берізки,
Золоті заплівши кіски.
Постелив звіряткам спати
Й утеплив біленькі хати.


13 листопада 2012 року

Твої куряви стужавіли,
горді коні твої німують.
Випий трунку, випий, мій милий.

Горди твої посірені, бавні.
Листопадиш-огниш всує,
соловею-розбійнику славний.

Твої славні квасніють, гуснуть,
гугнявішають сиві гуки
ув озимих твоїх пустках.

Випий зілля, брате, набілу,
хай вертають лошиці на луки,
хай глитають душу зболілу.

2012

Міста винищують таланти,
чи то таланти губляться в містах.
Для когось кава й діаманти,
а хтось радіє і синиці у руках.
Міста, мов осінь, дихають в обличчя
даючи спокій та незрозумілий страх,
відлунням в голові співають протиріччя,
й самотність відступає лиш у снах.
Міста завжди чекають осінь
бажаючи побавитись з людьми,-
вони то плачуть, то щось просять
ховаючи таланти до холодної зими.

2012

Ви тут – я там.
Ви там – я тут.
Розбита сутність глека.
Від вас до вас –
Увесь маршрут,
Незгасні кола пекла.

Минулі радощі тули
Череп’ями скупими, -
Років ядучої золи
Не зменшити між ними.

Я рвусь із пам’яті СІЗО
У забуття – на волю,
Але ні крик,
Ні тиші зойк
Не умаляють болю.

16.11.12

не толочи тонкий туман
коли скрадається тривога
не розпускай рукав дощу
ти голос осені почуй
гортанно-пристрасний
вологий

лише рабом його не стань

бо попливеш і пропадеш
як золотий листок опалий
як човен з клаптиків тепла
перемайнеш чуття уплав
і стане мало літа
мало
і стане осені без меж

Сам не свій сьогодні Юра,- щось не йде наука.
Ходить злий, бо нерви "з'їла" чорна цятка - муха.
Тут ще й Ромко в душу лізе. Вперто, як бацила:
- Ти скажи, яка ж то муха так тебе вкусила?
Тут Юрко не втримавсь просто: - Вже не чую руку.
Сам ніяк убить не можу кляту чорну муху.
- Мухи в хаті - то дурниці - скалить зуби Ромко -
Гірш, якщо в дурній голівці - мухи або бомки.
- Так і є. Дурне, бо бідне. Розум де і очі?
В муху досі я не вцілив. Сам "попав на гроші".
- Через муху? Як так можна? - глипнув той на Юру.
- Як та як! Новим планшетом "бахнув" муху здуру.

мороз цілує хризантеми
тонкі шпилі здіймає іній
і трави мов у діадемах
стоять в холодній сивій піні

земля втискає своє тіло
в зимові крижані ворота
з верби летить оскаженіло
останнє листя тьмяно-жовте

і топче ніби балерина
пуантами по голих нервах
і тенькає життя в судинах
невідворотно й безперервно

доба бреде до снігопадів
мені ж до холоду байдуже -
іде моя дитяча радість
по взятих кригою калюжах


16.11.2012

Втомлено іде, немов на плаху,
Крилами волочить по землі
Схожий так на ангела чи птаху
Зраджений небесний пілігрим.

Ледь помітний слід в осіннім листі.
Губить пір"я і бруднить поділ.
Тільки очі - ясно-променисті -
Не втрачають іскорку надій.

Ні, мовчи, питаннями не змушуй
Ту ходу спинити хоч на мить.
Від упадку він хоронить душу
У своїх долонях. Йде... Мовчи!

15.11.12

2.
Сумно каруселі пролітають містом
Осінь у туманах розгулялась листом
Холодом фонтанів не зігріти світу
Дощик накрапає реквієм по літу
У кав’ярнях міста пледами укриті
Мило розмовляють городяни ситі
Вереснева днина непривітна нині
До старого пана в зношеній свитині.
Скрипами зітхають втомлені трамваї
Таємниці вулиць вітерець гортає…
Сумно каруселі пролітають містом
Осінь у туманах розгулялась листом…

Вересень, 2012

Єрусалимська тиша –
Це не тоді, коли усі мовчать,
А як не завивають амбуланси,
Не проганяють птахів з неба вертольоти,
Коли не прикипаємо до приймачів
І не питаємо у незнайомих:
«Що, є й убиті?»
Єрусалимська тиша –
Безжурний сміх малят,
«Шалом» і «Ма шломха?» з Гіло у Неве-Яков.
Як шашлики в Ган-Сакері шкварчать.
Бджолиний рій – шук Махане Єгуда.
Як в Кнесеті до хрипоти кричать.
Коли в День Катастрофи завмира усе,
І передзвін сердець гучніший од сирени.
Єрусалимська тиша –
Єврейський найдорожчий скарб,
Що тільки в сни з Машіахом заходить.
-----------
Ма шльомха? - Як йдеться?
Гіло, Неве-Яков - віддалені один від одного райони Єрусалима.
Ган-Сакер - людний парк столиці.
Шук Махане Єгуда - ринок.

Я любила тебе й життя,
та відходжу у небуття.
Покидаю у сорок літ
цей чарівний, цей гарний світ.

Прийме тіло моє земля.
А душа десь із віддаля
із скорботою, та німа,
споглядатиме за всіма.

У спекотну липневу ніч
я прилину тобі до віч.
Коли сонце спалить красу,
я тобі принесу росу.

Як зима замете поріг,
як посипе холодний сніг,
ти забудеш мене давно,
я - сніжинкою у вікно.

Білим птахом біля воріт
передам я тобі привіт.
Як народить дочка дитя,
я повернуся з небуття.

Воно матиме погляд твій.
Воно матиме голос мій,
поетичні мої слова.
Ти відчуєш, що я - жива!

(2012)

Я, наче воду, міряла життя:
ось по коліна, далі, попід груди...
І раптом мене повінь понесла
так швидко, що жахнулись люди.
Я, наче воду, міряла життя.

Минала я знайомі береги.
Покинула рожеві сподівання.
На гребені надій пливла туди,
де вірила, що там живе охання.
Минала я знайомі береги.

Усяка буря з часом промине.
Вода велика пошумить й спадає.
В країні мрій - кохання промайне.
В реальнім світі - просто не буває.
Усяка буря з часом промине.

2012

Вставайте, батьку!
Годі ворушити
Пахуче сіно снів, що вже збулися, –
Росте на луках молода трава...
Ви прилягли на мить перепочити,
І вас накрило падалишнє листя,
Та щовесни над вами ожива
Трава, колюча ягода-ожина:
Для мене, для мого малого сина,
Для доньки, що пісенно підроста,
І для моїх онуків:
У грядущім
Насниться їм на сіні запахущім
Незгасна ваша посмішка, мій та...
Мій тату, мій косарю...
На покосі
Лежить коса відклепана
ще й досі,
Блищить на криці вранішня роса,
І сонце вже підсушує хмарини...
Не гайте, батьку, жодної хвилини,
Бо заржавіє в безруху коса
І трави пересохнуть, спорохніють,
І ягоди доспіють-почорніють,
І пізня осінь спогади пожне.
Вставайте, батьку,
І в мою світлицю
Впустіть свою колишню косовицю –
Хай знову пахне сіно запашне,
Напоєне густим червневим цвітом.
Над завше довоєнним щасним літом
Хай вічно ваша молодість буя.
І я повірю:
Не в тісній землянці –
На косовиці, до схід сонця, вранці,
В пахучім сіні народився я!

Стерши вночі з небосхилу
Нишком ознаки дощів, -
Паморозь вдосвіта вкрила
Сріблом дерева й кущі.
Запах морозу в повітрі
Наче віщує біду
Вишні, що стужі та вітру
Пружиться мужньо в саду.
Бачить вона в мені свідка
Марним потугам своїм,
Бо заховатися зрідка
Можу і сам десь од зим.
Вишня ж, безлиста, змарніла,
Геть не чекаючи див, -
Сумно гойдається тілом
Там, де її посадив.
15.11.12

Сірооке моє дивенятко.
Хочеш,
Я розкажу тобі,
Чому
Я назвав тебе іменем Леся?

На Поліссі,
В дрімучому лісі,
На зеленім вербовім гіллі
Колисалася ніжна дівчина...

Вона пісню співала про весну,
Про урочі вогні досвітні –
Пісня
в серці
моїм
колисалася...
Колисалася
в серці
пісня,
Колисалася
в пісні
мрія,
Колисалося
в мрії:
"Ле-ся..."

1969

Бувають у житті такі моменти,
Коли ні чорт не втішить,
Ані Бог:
Сповна сплатив
На сина аліменти,
Та збільшився стократ батьківський борг.
Живу, як люди.
Посилаю гроші.
На свята поздоровлення пишу.
Та щось гнітить,
Неначебто ношу
На стомлених плечах пудову ношу.
Задумуюся іноді...
І вдома
Не чую, що родина промовля.
Щось лепечу, немовби немовля,
Вином туманю душу, цигарками, –
Сп’яніє, розмагнітиться душа,
Поплаче навіть потай...
А з роками
Ні чарка, ні цигарка не втіша.
Беру квиток до станції побачень...
М’який не заколисує вагон...
Без докорів, доган і звинувачень
Зустріне син –
Смутний і давній сон...
Ще не зміцнілим голосом мужчини:
"Чого не приїздив?" – спитає син.
Я відкажу: "Були на те причини..."
Хоча ніяких не було причин.
В позарозряднім селищнім готелі,
Де мухами засиджене трюмо,
Самотні, мов оазиси в пустелі,
На відстані розмови сидимо
І мовчимо.
Не клеїться розмова,
Не гріє чарка, повна, як була...
Лиш нависає стеля вечорова
Все нижче над незатишком стола.
Спитав би щось,
Просив би щось – не просить...
Чи гордий, чи ображений – хто зна...
Воно ж бо... родичаємось не досить...
Моя вина – чия ж іще вина?!
Мовчання увінчається прощанням.
"Писатимеш?"
"Писатиму... Ти вір..."
Я вірю, хоч і знаю, що мовчання
Не виллється словами на папір.

1983

О мудросте, дай вміння обгорнути
Життя хвилини в пелюстки любові,
аби зуміти просто - не пробути
у літні дні... в короткі дні зимові...!
Бо так важливо - не проіснувати...
кульмінаційні весни - душезріти.
зівсюди повертатися до хати
дитинства - юна мати, моньо, діти...
як треба не сховати тепле слово-
простеньке - для коханої людини -
і не приспати мрію кольорову,
і, неодмінно, берегти щоднини!
не ізлякатись почуття контрасту,
Не скам"янити серце перед болем,
І зброї у борні складній не скласти,
І не прожити "перекотиполем"...!
Увагою не оминути друга,
Простим питанням:-як у тебе справи?-
Бо може в друга осінь- може хуга,
а він про це не скаже без підстави.
і дуже треба тихої молитви,
котра у небо серцем вознесеться.
та встояти б лише на " лезі бритви"
І, зрештою, оце і все...здається.

Іще чекаю...
Дива з-поміж див.
Ось-ось торкнеться і стече сльозою
пухка сніжина, що Господь творив
і філігранно вибавив Рукою
у крихті досконалу чистоту,
красу і міру миті в піднебессі.
Іще чекаю...
Вірою росту
в дитячу казку…
Ось уже воскресне,
як тільки Янгол зі свого крила
розсипле зимно-кришталеву тишу
під сяйвом срібла місячного тла,
і давній трепет серця розколише…

2012

(Моїй дорогій Валі Савелюк)
***
Там, де дороги у Вічність,
Зір не утримає ніч...
Душі пречисто-безлічні
В сяєві золота свіч.

І безіменні тривоги -
Сива знебарвлена суть.
Тінню у скорі під ноги
Ляже чужа каламуть.

Склеєні пізні скрижалі
Визріє світ у собІ
І у Йордановій залі
Зорі зійдуть - молоді.

Крила неторкано-білі
На полотнині небес...
У шепотіннях артілі,
Де відридав полонез,

Де незахмарена вічність,
Світла намолена даль -
Душі там чисто-безлічні
Наче Господній грааль...
(15.11.12)

Ліг на ріллю перепочить…

Його несли чотири діви,
Чотири страдниці земні,
Несли любов свою
Й надію
У золотій, мов сніп, труні.
Одна була його кохана,
Друга нелюбою була,
А третя – просто давня рана,
Четверта – просто так ішла.

Зробили хату, як зуміли,
Поклали сонце в головах
І затужили-заніміли,
Не в змозі витужить слова.
А поле буйно бур’яніло,
Плуг іржавів у борозні…
Приспали діда, і – за діло
Чотири страдниці земні.

Одна була вдова печальна,
Друга була сама печаль,
А третя – просто так мовчала,
Четверта – вчилася мовчать.

…безжальна неміч тіла
пульсує пучка духу
а розум ціпеніє від химер
одразу ж думка-спалах помутніла
і чоловіка добиває скруха
неначе й не живе а ще не вмер
не погляд - поволока
не бесіда - а шепіт
обірваних і недоречних фраз…
а ти куняєш поруч у пів-ока
і ніч тобі вмостилася на плечі…
і просиш мовчки: «Батьку, ще не час…»

15.11.2011

худ Я Саландяк - композиція на тему... (фотошоп)

Осінній часе, нелегкий, розіп’ятий
Птаходумками болю перелітними.
Дощами хмурими увесь проплаканий.
Галоп. Летиш наосліпки розпатлано...
Ятряться рани миром незалічені.
І долі рідні смутком покалічено.
Безмовно стигми скрапують свідомістю,
А віра в розум повна невагомості...

Лілії і левкої
У її волоссі святковім,
Віола її голос,
Рухи тонкий танок.

У колі навколо неї
Метелики і лелітки,
Веселки в етері літнім
Рікою лазурі линуть.

І дихає тихий вітер
Понад обрії і надії.
І увечері неодмінно
На вічах у неї ірій.

І пітьма обіймає його.

Розперезалася. Авжеж
Порозливалася дощами
і розлетілась

скільки меж
ви перетнули разом з нами
і забулись

друзі теж
порозкидалися словами
і відвернулись

я сама
для себе збудувала храм
і зачинилась

тільки Бог
до мене голосно всміхнувсь
я помолилась

15.11.12

Собою становясь несмело,
Давным-давно, давным-давно
Ты внутренним подтекстом пела
И собиралась быть кино.

К прямому счастью путь окольный.
Радушных линий благодать.
Бывало сладко или больно
Сбываться и принадлежать.

Почти что песня, просто птичка.
Воздушна даже без вина,
С годами ты вошла в привычку -
Привычка свыше нам дана.

Теперь ты ходишь на работу,
Воюешь с нервами и с ней.
А всё в тебе, а было что-то,
Что неба всякого родней.

2012

Обіцяє безсмертя зозуля
В поранково-святій тишині.
Тільки б щастя іще не забула
На додачу прислати мені.

Як немає, зозуле, замовкни
У чужому, як завше, гнізді,
Бо навіщо безрадісні рОки?
І безсмертя навіщо тоді?
11.12р.

Я хочу понять, как сердце остывает,
Как мгновенно закипает кровь,
Как рассудок смысл обретает,
Умирает и рождается любовь...
Я хочу понять откуда радость,
И откуда скорбная печаль,
Уносящихся мгновений сладость,
И тоски гнетущая вуаль...
Я хочу понять откуда смелость,
Злость и зависть- путанный клубок.
Мне бы тоже иногда хотелось
Пригубить безумия глоток.
Я хочу понять откуда трусость,
И откуда хитрость и обман...
И дискусия о разных вкусах,
Напускающая призрачный туман...
Я хочу понять насколько долго
Можно верить в сказочную чушь.
И какое это чувство долга,
Обостряющее жизненную глушь.

Коли поснуть розніжені левкої
Під колискове брязкання цикад,
Згорни душевні немочі в сувої,
Вночі приходь у стишений мій сад.

Присядьмо вкупі зорі полічити-
До скроні скроня і рука в руці...
Густим серпанком яблука обвиті
У тьмі горять, неначе каганці.

Холодно
Падає дощ
Сіпання площ
Холодно
Лист з підошов
В хату несу
Листя й росу
Холодно
Осінь німа
Шле аніма
Холодно
В хаті пітьма
Лиш обійма
Тишу лама
Музика
Холодно
Чай на столі
Тіні на склі
Змолото
А у дощі
Стукіт душі
Молотом
Холодно?
Все що було
Змолоду

Чай на столі
Тіні на склі
Танго в пітьмі
Солодко

Купа літ пройшло, як хлопці в світ пішли зі школи,
Дійсно є чого згадати в Славка і Миколи.
- Я любив лише перерви. М'яч ганяти дико.
Надю й Іру теж любив. За "хвостик" часто смикав.
Славко хитро тут всміхнувся. Враз примружив очі:
- Ти ж , Миколо, теж їх "скубав", чи сказать не хочеш?
- В мене досвід був хороший,- все ж признавсь Микола,-
Я дівчат за "хвіст" не смикав, вір не вір, ніколи.
Був малим,- "обпікся" раз. Півдня в очах рябило.
Просто так, на спір посмикав я за хвіст кобилу.

щастя в ігри бавитись не вміє
ніби сон лягає попід вії

хай мечі дзвенять на полі битви
але тут дозволь тебе любити

але тут дозволь тобі віддати
все що проривається з-за ґратів

правил часу мір і кілометрів
до тепла що сховане під светром

до грудей плечей твоїх припасти
вирвати обох з чекання пастки

з-поміж днів осінніх перестиглих
голосом що між вітрів не тихне

дотиком всесвітнього тяжіння
сірооким сонячним промінням

і невпинним вихором цілунків
зняти з тебе важкість обладунків

в світі де любов немов колібрі
серця два космічного калібру

проштрикнули купідона стріли -
двоє в плетиві доріг зустрілись

вдвох аби одне і те ж мовчати
адже двоє - це уже початок


14.11.2012

Добро нужно помнить для того, что уже и одно воспоминание о нем делает нас лучшими.
Николай Гоголь

...Добре жить
Тому, чия душа і дума
Добро навчилася любить!
Тарас Шевченко

...І настає в житті така пора,
Коли у пам’яті відкрито двері
бо ж тільки для добра.
А зло деінде хай шукає собі місце.
У інші нам світи нести годиться
Лише прекрасні вісті,
Щоб не Армагедон,
Яким лякають нас іще,
А музику, котру складає раббі Нахман,
Для миру на Землі
що Машіаху дав був Усевишній.
-------------
Раббі Нахман(1772-1810) - один з духовних вождів хасидизму. Похований в Умані, куди прагне потрапити кожен юдей.
Машіах - Месія.

Присвята Юлі Фінковській

Сріблястий дощ натхненно малював візерунки,
Краплинки щастя падали так щиро і прозоро...
Приємне диво все іще ховалось за лаштунки,
Любов і доброта зіграли у головних ролях!

Блискучі рядки постали в небі неймовірно,
Сяйво тексту прикрашає фон екстра-бірюзОвий...
Спів птаcтва в вишині звучить, як струни ліри,
Жовтогаряче сонце зігріває так мило і казково!

Вона, як режисер, мріяла про сюрпризи гранти!
Щоб радість і тепло зловили душу в свої снасті!
Сім рядків веселки зіграли роль так елегантно!
Це ж ангели написали вірш про її щастя!

У Вас, мадам ,проблеми,
І мало не біда,
Уже не така гарна,
Уже немолода?

Підфарбували вії,
І брови підвели,
У зачіску сивіючу,
І квіточку втяли.

Усе одно всім видно,
Що літні уже Ви,
Хоч у вузенькі джинси
Упхались, як могли.

Одвічна ця проблема -
Усіх жінок у світі
Нізащо, ну нізащо
Не хочеться старіти.

І як у намаганнях –
Побути молодою
Мадам, моя хороша,
Не були б Ви смішною.
2011р. Надія Таршин

Тріпоче на вітрі листочок малий,
З порожнім прощаючись гаєм.
Сердитий вітрисько, колючий та злий,
Зусібіч листочок шмагає.
Не вистоїть листя на вітрі отім
В сльотавім осіннім свавіллі.
У безвість летять п'ятаки золоті -
Все менше і менше на гіллі.
Зажурено плаче захмарений день
Сльозою небесного смутку.
У змоклому світі не знайдеш ніде
Сухого від крапель закутку.
Та тільки моя не сприймає душа
Ні вітру, ні хвищі, ні сльоти.
Байдуже дивлюся, як суд свій вершать
Зими передчасні зальоти.
Нудьга поселилася в серці моїм,
Терзає холодний неспокій.
І нікому вилити кревні жалі -
Без тебе я геть одинокий.
Здолаю розбурханий простір і час,
До тебе, кохана, полину.
І осінь не стане тоді поміж нас
В побачення світлу хвилину...

Наші кола давно
підкорились воді,
а були вітражами
й душею мозаїк.
Мій повернений янголе
з райських садів,
я не можу по-янгольськи -
так, щоб навзаєм.

На очах вогневиць,
під розкриллям дощів
одягаюся в осінь
і зойки престолів.
І навіщо мені
соколя на плечі -
не зумію за колом
і блудень у колі.

Не шукай моїх весен
і весел зорі:
не пливти нам удвох
розмаїттям відваги.
Ми з тобою,
як помисли Божі,
старі,
ми з тобою -
покинуті вічністю
стяги.

Нас розчавить орда
невгамованих лих,
наше Косове поле
гайне в піднебесся.
Cорочки відбіліють
мов диптих,
що стих.
Сльози тільки
на білім…
Лиш це не минеться.
2012р.

Не чекатиму вже… полечу я…
Поле чує усе про нас.
Як ми любимось, як не чуємо
Одне одного й знову – пас.

Як завітрені тріснуть в кутиках
Не вуста мої, а слова…
Нумо разом гратися в гру таку
«а море хвилюється – раз…»

Ти ж не знав мене отакої ще,
Що не скоєне, те – забудь…
Як не виплачусь, то накою щось
Щоб іти уже, так на – суд…

Не на осуд, не стілько ж і діла,
Як зіграти, то й ПАРи ФРАЗ
Просто вистачить… піна біла
Там, де море хвилюється «раз»…

Арфи серця нестерпний струм,
Одинокій бриніть струні,
Обірвав ти непевну гру,
Не зронив і «прощай» мені...

На червневу мою красу,
Буревію-борвію, вій,
У розлуки – жорстока суть,
І чарунок у неї свій.

Не шовками-намистами
Упокориш гарячу кров,
І таночок вогнистий мій
Кращих-вибраних поборов.

Зорі краяли рам’я віт,
Бурштинова жада* густа,
Поцілунки що маків цвіт
Обсипали пругкі вуста.

Не люби, а кохайся більш,
І бажати чого іще?
... А крізь душу ростуть, як вірш,
Дві волошки одних очей...


Мaренґо (merengue, ісп.) - популярний жагучий латино-американський танець
*жада - гаряче бажання, жага

У тебе немає
ні свята, ні пісні…
«…куди не оберне -
завіса, завіса...

Роки здивувань
і обшарпаних рук,
пилюки, болота,
забутих вже мук…»

Засніжене поле,
калюжа під снігом,
ти падав обличчям,
підтримка із сміхом,
ти думаєш - боляче,
хтось, так і треба,
щоб знову у небо
лелека, лелеко!…

Нога на припоні-
мотузка не ріже:
зніми і до мрії!

Та думка колише:
а,може, не треба,
а раптом болото,
під снігом,
і білим
обличчям?

Скорботно…

Зачинені двері
у душу й кімнату,
не буде польоту,
не треба вітати…

Майбуттю не здужати минуле.
Потьмяніло в душах завчасу.
Ми осіннє золото забули,
Зим бадьорих сонячну красу.

Ми в саду вишневому лишили
Щебет, наче прозаїчний гам,
Бо забракло неземної сили,
У земному щасті, люба, нам.

Гай не раз оживиться весною
Лагідним промінням висоти,
Але нам не суджено з тобою
В серці серцем знову прорости.

13.11.12