Паясніченко і Кідалов,
як і належить двом вандалам,
готують нам біду страшну -
для мови нашої труну!..

4.06.2012

З’явилось запитання, породили страх і гнів,
І відповідь ту знали,був вогник, що вже тлів.
Забрязкало металом все навкруги, з рупорів,
Хотіли знову правди, розіп’явши без хрестів.

Я чую свіжий сморід, то принесли вітри,
І бачу світлі лиця над рівнями землі.
Я знаю, що не брешуть людські прості вуста,
Та знаю де сховали і правда не проста.

Та істина вбиває, бо помсти не минуть,
І поруч справедливість, хай як її клянуть.
Не стримати пожежі, жаринка дасть врожай,
І згинуть світлі лиця, не бачити їм рай.

2012

У вимірах вогню лише затвердла глина,
у вимірах води – тумани і сльота.
Я голосно кажу тобі, що я людина,
хоч, може, не твоя, хоч, певне, і не та,
якій судився ти і світ на двох, і світло.
Пробач і відпусти у виміри немір.
Нехай січе мороз і сніг із лютим вітром,
та я не пропаду ніде тепер. Повір.

Іноді ти із нетерпінням чекаєш натхнення,
А його, як на зло, немає.
Хоча он,за вікном у когось щире кохання,
Он,бабуся з онуком грає.

Іноді хочеш творити,жити повним життям,
А немає як та із ким.
І вже сумуєш за нестерпним тоді забуттям,
Коли була хоча б із ним.

Іноді хочеться взяти гітару і рвати струни,
Але в тебе немає слуху.
Мрієш тоді про 60ті,рок'н'ролл і хіппі комуни,
Жити так не стало б духу.

Іноді так хочеться обіймати хоча б когось,
Лиш би не подушку.
І рука тягнеться подзвонити йому,але ось,
Він вже має нову подружку.

Іноді потрібна самотність,та коли вона є-
Це лептоп,фільми і чай.
І немає кому сказати:"Шкода,що дощ ллє,
Але все ж прийду,знай".

Іноді так хочеться закохатися до нестями,
Немов за замовленням.
Щоб припинило існувати "я",з'явилося "ми",
Щоб змиритися з поневоленням.
04.06.12

***
Не прикував би страх вас до землі,
Якби ви духом не були малі.
Коли б із ніг не виростали крила,
Не погубили би свої шаблі.

Сумно на душі, хочеться забутись,
Не бачити всього, що стало таким звичним.
До того що було, вже не повернутись,
То ж в пам’яті воно є і буде вічним.

Немає перспектив, нічого не рятує,
І тільки силует, що вдалечінь крокує.
Видно як йому назустріч вітер дує,
Хай хоч розірве, та він не позадкує.

Яка його мета, де ж ті перспективи,
Куди його несе та сила що не гасне?
Для того щоб іти не треба тих мотивів,
Чим не до душі, що шанс дається власне?


2012

 
Dраконські зуби розквітають
у ціанідні пелюстки
на згубі сутінок одчаю
що їм зворушення хисткі

роки образи & відрази
всі новоспечені жалі
неповнолітній регіт блазнів
лазурні сльози fleur de lys

ждуть глядачі на свій сюрприз
& всяк плекає скептицизм
в тенетах мейбі чи якби
погордо вірують в пригоди

лиш тіні зняті в епізодах
повинні йти & йдуть собі




 

О любви бы стонать и плакать,
но агатливы донца маков,
и кому их еще обалгивать,
как не мне, да
и про манну земную рявкать
и давиться словесной дрянью,
безнадежно ею избардив
пол-куплета,
о любви бы, косой, терпимой,
пронесиэтучашумимо,
у других поглубже, вкусимей,
благом в руцах,
но - сокостная голь сосновья
перевстраивает сословье,
и опять никуда с любовью
не приткнуться.

а дощ іде…
містерії нема,
душа болить -
вона іще жива,
немає крику -
вже ота пора,
де розуміння
вище за плачі,
а сльози…
є багато так
причин,
та їх нема:
у сутичці
з імлою,
хтось загубив,
а хтось забрав з собою.
і тільки сум,
охрещений мольбою,
неначе спадок
і відлуння літ
нас закликає:
просто не мовчіть

так уважно я слухала хіба що...
- грім;
- гру грози, граду;
- груш падіння.

ех! а мені б ще хоч три чи 'тири рази
переслухати:
- сміх твій;
- дихання;
- шепотіння.

тінь би твою-на-свою проміняти...
ооооооо, ти б показав мені собаку,
а потім просив би цигарку,
і я б змушена була палити.
якби я могла ще й за тебе жити,
тоді б виросли в роті гриби,
а ми перестали б у ліс ходити.
та якби ти у лісі зараз був,
то які там гриби,
я б до тебе через ями й горби...

якби, якби...

так уважно я слухала хіба що...
-душ падіння.

Такий наш світ, дивись- ніби й великий,
Простір який! Непрохідні ліси!
А там в лісах, живуть ще плем'я дикі,
Дo них рукою ...ні,не подаси!

Вони не знають- десь життя вирує,
Людина в небі, в глибинах морів,
Для них щоденність- пядесталі всує,
Убити звіра, щоб рід його прожив.

А вечорами- вогнищя і танці,
Богам поклони, та ще гострий спис,
Не впустять в коло жадних забаганців,
Щоб пили ними, доєний кумис.

Ось так й живуть, десь у своєму світі,
Ні технології, ні скорих літаків,
Вони лиш знають -землю ту любити,
Де народилися- нехай і гущ лісів!

Густо пахне в заплаві м’ята.
Ніч зориста, немов слюда.
І човна, що цепком прип’ятий,
Не подужа зірвать вода.

Згуки губляться в піднебессі.
Шелепоче неба сувій.
Знов реінкарнація Лесі,
Знов не може заснуть Андрій.

Скільки це на землі було вже!
Несть ні краю, ані кінця.
Бог із чортом вийшли на лови,
Вкотре знов піймавши серця.

І люляє шалену мрію
Про кохання жагуча ніч.
Чом ти знову скромний, Андрію?
Лесю, чом колупаєш піч?

Густо пахне холодна м’ята.
Гераклітова мчить ріка.
Рветься човен, цепком прип’ятий.
Серце зранила осока.

27 червня 2011 р.

Й нині так, як дві тисячі літ,
Що спливли по Різдву Христовім.
Ти народжуєш, жінко, світ
Із любові і для любові.

Хай пала поміж нас вогонь.
Станьмо душами в обороні.
Цілий світ із твоїх долонь
Я приймаю в свої долоні.

Є у цім віща суть Різдва,
Щоб творити світи й родити.
…Після нас будуть жить слова –
У любові зачаті діти.

7 січня 2012 р.

Був би океаном я шаленим,
То була б любов моя – вода.
Ти скидала б одіж і до мене
Входила б в обійми, молода.

І була б любов моя ласкава,
Запливала в кожну б ямку й згин,
Поцілунки б літеплом стікали
Від грудей на твій острішок-клин.

Я б на хвилях рук гойдав, леліяв,
Пестив би і ніжив, мов дитя…
Ех, якби на мить здійснилась мрія!
Я б віддав за це людське життя.

Недосяжна, рідна і жадана,
Ти стоїш, а відстань є – і все…
Господи, не треба океаном,
Я б згодився навіть на басейн.

17 березня 2012 р.

На думку дружини, усе, що на думці,-
завжди під рукою у жінчиній сумці.

А ні, чоловік їй розкаже з натури,
як личить усе їй, що зніме з фігури.

Дорога до раю веде. Але юзом!
Кохання - морський (з елементами) вузол.


4.06.2012

Постріл очей — враз, наповал,
Порух плечей — пристрасть і шал,
Дотик долонь — ласки розмай,
Серця вогонь — розкошів рай,
Безуму ніч — оргія тіл,
В маєві свіч — шквал почуттів,
В кутиках вуст — подив завмер:
Як же було — все дотепер?
Як же тепер — жити без втіх?
Що на душі — прогріх чи гріх?
А почуття — наче курай,
Краще вперед — не заглядай,
Краще відчуй: може це — жарт
І умлівать — зовсім не варт?
Краще вперед — не заглядай,
Бо почуття — наче курай.
Що на душі — прогріх чи гріх?
Як же тепер — жити без втіх?
Як же було — все дотепер? -
В кутиках вуст — подив завмер…
В маєві свіч — шквал почуттів,
Безуму ніч — оргія тіл,
Серця вогонь — розкошів рай,
Дотик долонь — ласки розмай,
Порух плечей — пристрасть і шал,
Постріл очей — враз, наповал…

2007

Лунає місто дивно, стоголосо,
Юначий запал блискає в очах.
Думки порозбігалися урозтіч –
Мить серцем лиш живи, як вільний птах.
скрИплять трамваїв невгамовні гальма,
Летять у небо вічні голуби.
А Львів накриє ночі амальгама,
Красиво закінчивши час доби.
Округляться зірки від здивування.
Вони побачать: місто це живе!
А потім шепотітимуть до рання
Лише твоє ім`я, лише твоє...
Львів - гарне місто зі своїм обличчям.
О скільки вже було отих облич!
Воно пізнати таємниці кличе,
А ти його до себе в серце клич.

28.05.2012 р.

КОСТЯ
Нам казали: «Гроза!» Нам казали, що Зевс спочиває,
Чингачгук знервований люльку поспішливо курить.
Але ж ні! Він багато хорошого в серці тримає.
Він господар на славу і життя безкінечно це любить.
Тож, нехай у майбутньому будуть відкриті дороги
Та крокується легко до цілі без болю й тривоги!
ЛЮДМИЛА
У розумних очах віддзеркалює світлі думки
І надії свої покладає на силу знання.
Людям мила вона, бо Людмила її нарекли
І роками із гідністю носить почесне звання!
Кожен вчинок її – ніби приклад для інших, як слід.
У розумних очах хай лиш щастя іскриться відсвіт!
МАРІЯ
Якщо піти шукати в світ жіночність,
То не далеко треба буде йти.
Ви зазирніть у карі її очі,
Усмішкою зігрійтесь доброти!
Відповідальність, розум, гідний спокій…
Така вона, журлива й чарівна!
Хай мрії сповняться твої широкі
І доля щастям щедриться до дна!
МАРІЙКА
Тендітна й ніжна та з гарячим серцем,
Душею щедрою і голосом дзвінким,
Вкраїнка щира, як-то кажуть: «З перцем!»
Нехай твій світ завжди буде таким!
Нехай тобі щастить й надалі в долі,
Нехай не буде на шляху стіни.
Іди сміливо, набирайся волі
Та вір у щастя! Цілі досягни!
АНДРІЙ
Впевнений, спокійний і надійний,
Недаремно названий Андрієм.
Недаремно дев’ять років посміхався
І сумлінно в межах сил своїх навчався.
Гідно курс шкільних наук пройшов.
Ми бажаємо, щоб ти себе знайшов!
САШКО
Слів потік… У словах і ділах. Слів потік…
Він словами і грає, і б’ється, і в добрій розмові живе.
Безкінечним потоком його мова звичайно пливе,
Він хороший товариш і учень, що вчитися звик!
Не страшиться обставин, не спиниться серед дороги,
Тож, нехай тебе, Сашо, оминуть всі життєві тривоги!
МАРИНА
Завжди у курсі справ у вирі діла,
Управна, віддана, смілива і уміла.
Стильна й розумна, впевнена й завзята,
Відкрита й щира, в істині затята.
Бажаємо тобі Маринко, щастя без незгод,
Знайти в житті свій шлях без перешкод!
МАЙЯ
Творчий розум прихований у спокій буденних турбот,
У очах заховалась цікавість та посміх застиглий!
Хай життя твоє буде наповнене виром цікавих пригод,
А твоя добра мрія здійсниться й майбутнє відкриє!
ОКСАНА
Тихий вечір лягає на втомлену землю суцільним покровом,
Аромати навколо чарують і в поле зовуть.
Твоїм голосом-співом милуються знову і знову
Солов’ї у гаю, так закохані в ніжну весну.
Хай продовжить життя всім живим твій заманливий спів,
А щасливі хвилини несуть в радість прийдешніх днів!
КОЛЯ
І тиша, і гамір, і щирість
Поєднані разом в одне, -
Микола у світ протиріч
На раз кого схоче введе.
Навчитися йти до мети,
Крізь всі негаразди життя
Найперше важливе завдання,
Яке ти введеш в майбуття!
СЕРГІЙ
Складно, поличками все розкладе, структурує,
Розкриє таємні обставини, пояснить, спростить,
Сергій, ніби тихо й спокійно у класі сидить,
Але все він бачить, усе розуміє і чує.
Тож, хай ці уміння, життя на частки розібрати,
Тобі принесе доленосне: «Ким схочеш – тим стати!»

01.06.2012Р.

І замешкає вовк з ягнятком, і пантера лежатиме з телям,
і будуть разом телятко й левчук та теля відгодоване,
а дитина мала водитиме їх.
І корова з ведмедем пастимуться разом,
разом лежатимуть їхні діти,
і лев їстиме солому, немов та худоба
Книга пророка Ісаї, 11:6-7

...І не буде того, хто б страхав
Книга пророка Михея, 4:3-4


Пасуться мирно на газоні
Шпаки і горлиці, й ворони...
Так люба серцю ця ідилія...
...Поки коти не приблудили.
Вони, як в Древньому Єгипті,
Вважать себе святими звикли.
Всупереч задумам пророків
До миру не зробили й кроку.
А ми (так би зізнатись не хотів)
Вчимось не в птаства, а в котів.

Прийми,будь ласка, моє серце в подарунок,
Адже і так воно належить лиш тобі!
Твоїх очей живе там візерунок.
Прошу, ти назавжди залиш його собі!

Ти стала для мене Вітчизною,
Притулком і рідним домом.
Нажаль, тебе знайшов дуже пізно я,
Але так задумано Богом.

Нас Господь поєднав, як найкраще Він знає.
Так далеко ми зараз, але поряд душею.
Хай розлука нестерпна, вона нас не здолає!
Лиш міцніє любов і, я вірю, - ти будеш моєю!

Ти моя і я твій, і ми разом удвох
Жити вкупочці будем щасливі.
Очі сяють коханням палким в нас обох,
І вуста слова промовляють важливі.

Я кохаю тебе, моя доленько мила!
Лиш до тебе серце лине одної.
Я дякую Богу, що ти мене полюбила.
Прошу, рідна, будь назавжди зі мною!

16 листопада 2008,
потяг Київ-Сімферополь

Так холодно, коли один супроти ночі!
Так страшно, коли назад нема вже вороття.
І сльози, мов той дощ, залиють очі.
Життя твоє летить у небуття.

Так дивно, стало чути голос тиші.
Так одиноко у юрбі нерідних лиць.
Навколо лиш понуро ходять душі.
А в грудях, серце б`ється силоміць.

Я не можу більше так жити.
Я не можу більше ніяк.
Чому не можна просто любити?
Чому не можна просто так?..

неділя, 18 грудня 2005 р. 23:28 м. Чернігів

Жизнь трепетно напишет о любви
Прекрасных слов извилистую вязь,
Где губы пахнут мёдом, не таясь,
Где по траве гуляли босиком
Вдвоём...
Ночь трепетно напишет о любви
Прекрасных слов серебряные нити,
Связав на память узелки открытий,
Где мы с тобою в сумраке ночном
Вдвоём...
День трепетно напишет о любви
Добавит прозу встреч и расставаний,
В траве рассыпав лепестки признаний,
Жизнь трепетно напишет о любви...

Обсію поцілунками долину
І проростуть солодкі відчуття,
Що я люблю тебе одну – єдину
Не день, не два, а довше, ніж життя.
Двох гір торкнуся сонечком долоні,
Війну жагучим подихом на них .
Опісля бурунів розлук солоних
Я б тут навіки вічні , лігши, стих,
Щоб усміху твого ясний півмісяць
Мою сльозу голубив уві сні,
Від радості, що я в тобі вознісся
У раювання висі чарівні.

04.06.12

Підсолоджу брехню, щоб легше проковтнути.
І вже критична - кількість цукру в крові.
Прожити можна все, не все - забути.
А ми до перемін ще не готові.

Якось втягнулись - нікуди тягнутись.
Байдуже і цинічно дні калічимо.
От стрепенутися б - і схаменутись,
бо дні і ночі кимось вже полічено.

2012

На згарищі дотлілих почуттів
зігріє хтось холодні свої руки.
Йому в цю мить не треба теплих слів
й чиєїсь недобродженої муки.
Йому в цю мить нітрохи не до нас:
у попелі роздмухує жаринку.
Такий в стосунках невблаганний час, –
мов потяг, мчить до власної зупинки.
…Скрижалі долі випалено вщент –
немає й знаку від того кохання.
Cкрушний твій погляд болем проросте
в очах моїх, спіткнувшись об вагання.
2012

У ліс!
А в лісі про любов співають сосни,
Так прастолітньо рипають вгорі...
Чи мохом, чи надією поросле,
Хрумтить гілляччя гучно на порі -
Все про любов...

У поле!
А там воло́шками розквітлися чуття!
До ніг житами стелиться життя
І крапельки насущної живиці
Душа збирає, ніби чарзірниці...
У них - любов!

У сад,
Де яблуня поналивалась плодом,
Чупарна іноземка - статна родом,
А покохала лагідну бджолу...
І груші, й вишеньки, й смородина в саду́ -
Теж про любов...

До серця...
Ану ж бо глянути до серця!
А там... а там немає денця -
Вирує Всесвіт почуттів!
І кожне "тук" - як срібна нота,
І кожна мить - то повні соти
Того́, що вічне у житті -
Любові!
(26.05.12)

у звої мли
спекота літня
дрімає в лозах
жовтневий смуток
веселість квітня
метаморфоза

вагомість крапель
отав безсилля
безвеселкóвість
багряні барви
жура осіння
печальна повість

стерня схолола
і павутиння
прощальність неба
вуаль бентежна
поблідло - синя
на плечі вербам

дорога дальня
шлагбаум ночі
все по - старому
віщає тиша
слова пророчі
іди додому

03.06.12

Весняний вечір.
Я лежу в траві.
Плекаю безтурботність поетичну.
І згадую повій і друзів неживих,
І вгадую себе – як журавля криничного.

Як злодій, час іде – до Бога утіка.
А вітер і пісок – його молодші браття.
Сестра оно лежить – тонесенька ріка,
Он – вічно молоді їх пращури: багаття.

В невиспану печаль – душею альбінос –
Я падаю, лечу...
До дня до дна дістану.
Не знаю – я в кіно, а чи в мені кіно,
Де зорі і кургани, і цигани...

Словесний храм і хлам стоять, як завжди, поруч.
Було так, зараз є при свідку, при мені,
Який у часі цім стоїть вже й сам, як покруч,
В іскристій та ікристій глибині.

Мій переклали вірш інопланетні хлопці.
Всесвітній я піїт, міжзоряний тепер!..
Тепер я з ними друг по ритму і по стопці.
Порвав я горизонт – і тому не помер.

Я Всесвіту створив теорію печалі.
І тим цікавий всім, хто любить кров і дух.
Інопланетні пси мої пісні кричали.

Весняний вечір.
Я лежу в саду.

Плекаю поетичну безтурботність.
Міняюсь, як міняється вода...

Все.
Досить вже писати на сьогодні.
Уваги хоче Муза молода.

31 трав. 12.

Літературні "генерали"
(Чи на новісінький лампас,
Чи про запас) всі гонорари
Повідбирали ласо в нас.
І, відповідно ж, видаються
За наш рахунок – чин є чин, –
Їх доньки заміж видаються
За відповідніших мужчин;
Синочки в бізнесі, в посольстві –
З ненашим гонором таким...
... В душі ліричній плаче Сольвейг
І не блокується ні з ким.
Недавно я, услід за Блоком,
Продав за мідні копійки
Бібліотеку – ненароком,
Невільний звершив гріх тяжкий,
Бо голодуха – не житуха...
Дарма, що влада повсякчас
Нам віша локшину на вуха,
Мовляв, піклується про нас.
Писання наші не потрібні –
Неприбуткові ж бо вони,
А ми до тих панів подібні,
В яких на трьох одні штани.
З поетів кпинять товстосуми
Й тузи пузаті неспроста –
Безсмертні "Думи мої, думи..."
Ніхто із них не прочитав.
Їм не до шмиги слово Стуса
Відчути; їм не дорости
До Калинця... Одна спокуса
В "еліти", Господи прости,
Гребти під себе, заковтнути
Все, що пооберіж Дніпра,
А всі священні атрибути
Для них лиш брязкальця, їй-пра.
Від Гончарового "Собору"
На них не впала навіть тінь,
А щоб піднятися на Гору
Чернечу – в них нема хотінь.
А до Франка чи Українки
Для них і стежка заросла;
Дістатись їм з хоромів ліньки
Й до рідного колись села...
... Пишу ці вірші не в шухляду –
Надії крихітка ще є
Достукатись, збудити владу,
Донести слово їй своє.
Сусіди й родичі сміються:
"Чого ж наївний ти такий?
Горшки в провінції лиш б’ються
Й кому потрібні черепки?!".

2005

Ось тут,
Серед оцих проваль –
Початок і кінець:
Сільська історія-печаль
Звелася нанівець.

Труди-потуги поколінь,
Вершини всіх старань
І сподівань –
Пішли у тлінь,
Шубовснули у твань.

Лишилась назва,
Та і та
Зотліє, мов зола, –
Ніхто дороги не пита
До бувшого села.

В усі кінці біжить-тече
Розбурхана рілля...
О, як мені все те пече
З минулого,
Здаля!

2007

Тут, не тут...
То зовсім поруч...
Ти, бо ти. Тебе знайшов.
Обертає Сонце обруч,
гарантуючи любов.

Не втрачай і не втрачайся!
Ти - найкраще, що в житті.
Сонце крутить - обертайся...
Навіть - станом у куті.

Божевілля мати думку
про кінець своїх принад.
Не жени себе у лунку
незалежних смерті шат.

Краще дбай про обруч Сонця,
конвертуйся в оберт сам.
Ранок, зім'ятий з віконця,
гарантує подих нам.

Муха, змучена дзижчанням, -
алкоголік на вікні.
Усміхнись мені з бажанням,
хоч портретом на стіні!

Не втікай під крила смутку,
в чорне дзеркало не зли.
Пам'ятай у стані жмутку -
ми життям колись були.


4.06.2012

Світку білий, скільки чув ти це!
Юно так зістарений мужчина
Й дівчина з усміхненим лицем.
І розмови тчеться павутина:

– Шістдесят? – здивовано звела
Дві брови, мов крила лебедині. –
От би вам нізащо не дала!
– Але ж я і не прошу, дитино.

6 листопада 2011 р.

П’янко пахне смертю від агоній
Квітів. Чуєш їх безмовний крик?
Просто простягни вузьку долоню,
Квітів не даруй – я ж чоловік.

Притулися вогкою щокою.
Слів не треба – лиш сердець биття.
Не дивись із мукою такою,
Й так воно твоє – моє життя.

Не потрібна справжньому позлітка.
Не даруй мені, кохана, смерть.
Ти моя найкраща в світі квітка.
І твоїм життям я повен вщерть.

19 травня 2012 р.

Дощі надворі, три сиві Мойри, сухі і хворі, в кріслах.
Смутна кімната підстаркувата. Тут запах вати. Тісно.

Пігулки в таці; сидять три бабці удень і вранці довго.
Немов із міфу античні діви, що чинять диво — долю.

О вбогі Мойри! Ваш дім — не зорі, зате є море. Часу.
Дім інвалідів робив їм кривду, а гірше — діти власні,

Які здали їх, жінок самітних, весь клопіт їхній сивий
У дім печалі; не діють чари, налийте в чарку — сили.

Погляну ж тричі та в їхні вічі, у погляд вічний Мойр:
Їх болі точать — надбали очі томливий вовчий колір.

То лиш у міфах плели три діви богам і людям фатум,
А бабці наші плетуть домашні шкарпетки янголятам.

2012

А між тим годувальниця дум невсипущих –
Ніч западає...
Публій Овідій Назон «Метаморфози».Книга восьма

Мені часто здається, що ніч набагато живіша
і багатша на кольори, аніж день
Вінсент ван Гог


Коли до срібних передзвонів тягнуться церкви,
На бистрині Дніпровій спалахує од млості риба,
Достеменно знаю,
Чому це сонце, щебіт і сльоза,
Життя многоголосий хор
Являються щoночі,
Нищать для рівноваги дану тишу.
Достеменно знаю,
Чому це аж занадто зримо виринає прірва,
Куди нас кличе хтось дочасу...
...Не кожному судилось в землю цю врости,
Щоб навіки лишатись краєвидом.
Голосами доходить більшість.
А все ж, як серце починає мовкнуть,
Невже не голоси потойбіч прірви
Так просять не зазирать туди?..
...Що б сталося із світом,
Якби над усіма владарювала ніч?

Розкинь на двох наш перший бій —
маленьку гру, ціною в ліжко.
Ти йдеш під мене. Я йду в тобі.
У мене сімки. Бракує рішень.

Замерзла в пальці. Замерз коньяк.
У мене справжність. У тебе фішки.
Збираю дами. Напівтвоя.
Напівсамотня. Така як більшість.

Відбилась наче і твій полон
розтанув разом з солодким димом.
Від тебе пахне життям. Теплом.
Забудь майбутнє. До мене йди-но.

Останній козир. У бій. Помер.
В руці три сімки і дама вбита.
Відкрила карти. Дивись тепер.
Себе програла. Усю. До нитки.


03.06.2012 р.

Это чувство, когда ты жив
и исконен, как скирды хлеба.
Вдох и выдох – как этажи
в небо.

Ты прозрачен, и ты отмыт
от суждений и точек зренья,
словно только шагнул из тьмы
в прозренье.

И ты полон всего и нем,
нем прекрасно и первозданно,
и ты весь устремлен вовне
фонтаном.

И ты долог, как крик в степи,
и так легок, как не был сроду,
что вот-вот – и готов ступить
на воду.

Нам бы выведать, кто же мы,
стать землей и молитвой впору,
пропуская весь божий мир
сквозь поры.

Мир – детальный сплошной ответ,
но вопросов уже не стало.
Ты садишься в моей листве
алым.

Ты восходишь часам к пяти
над саваннами, надо львами,
и ты – то, что нельзя схватить
словами.

7-13. 05.12

***
Вдягав я слово у нові одежі,
Та зайнялося, загуло безмежжя,
Бо кинув блискавку язик лихий, –
Не бачив світ страшнішої пожежі.

У нічних поїздах я проводжу вже ночі шість років.
В мене є своє місце у них: 45, бокове.
З нього зорі сміються з обличчями ветхих пророків
І ногами вперед спить і їде кудись все живе.

Поряд хтось і не спить. Сконцентровані запахи, звуки.
Тут чи доля, чи випадок різних з’єднали людей.
Бо вагон – як маленька планета з бабами, батьками, онуками...
І не кажуть, що їде, а кажуть, що поїзд іде.

Сповідається хтось незнайомим своїм покупейникам.
У вагоні вогонь, як церковна лампадка, мокрить.
І житейська дорога здається нам білими рейками
Перед пляшкою віскі і зоряним блиском ікри.

...У нічних літаках, кораблях все подібно.
Лиш вийти складніше,
Коли волі захочеться більше, ніж болю доріг.
Нам здається, що їдем кудись, доки... доки тут ніч ще,
Доки люде і збоку і знизу, а зорі – вгорі.

29 трав. 12.

було передвістя про скарб семи королів –
він дуже далеко в туманній чужій землі
туди не дістатись нікому і взагалі
та я помандрую

і спробую щастя –я мушу той скарб знайти
бо землю тримати втомилися три кити
бо сумно людині без волі та без мети
і спокій стає отруйним

ходити вузькими стежками в серпанку снів
навколо мовчання збирати тонкі пісні
нести поза спиною сонячний теплий сніп –
оговтати девів

прибути за скарбом у той паралельний світ
де кров струменить не до центру землі а від
посунути декілька гір прижиттєвих плит
аби зрозуміти де він

Самотність - це зона відчудження
Болючих джерел радіації
Очищення та знезараження
Справжнього від імітації

Самотність - складання зображення
Портрету із пазлів буденності
Це пошук свого врівноваження
Кордон і ціна незалежності

Самотність - це спосіб відділення
Зрілого від інфантильного
Це спроба свого переродження
Самотність - це вибір сильного
2012

Подаруй мені трохи дощу,

Я безмежно його так люблю!

А живу тут у дивній пустелі,

Місяцями ні краплі над стелю.


Подаруй мені радість мою,

Так безмежно його я люблю!

Та йому не потрібна, байдужа,

Я від спраги безсила, мій друже!


Подаруй мені трохи душі,

Заховалася вся у дощі,

А його все нема і нема,

Любий мій, де твоя пелена?


Ти прийди,залишайся, будь тут,

Бо охопить мене, наче спрут,

Дика спека, без жалю і втоми...

Я не прийму від тебе відмови!


10.07.2011

Я кличу твій коштовний інтелект
Своїм, як свіжий хлібчик, теплим тілом.
Щоб оживити монумент поміж газет
Малиново-спокусливим прицілом...

Торкнутись подиху зухвалим вітерцем
Артерії пульсуючої змійки
І заманити в поцілунки похапцем,
За мить додолу опустити війки...

Твій гумор, як животик мій, плаский
Мені ятристі стріли делегує.
А ти притишено ігристого налий...
О, бачу (знаю), що уже капітулюєш!

І застрибали фрази. Водограй.
Туманами окутались.... Розмились...
І ти стоїш перед порогом в рай,
Де нас лиш тільки двоє залишилось.

глаза цветов –
загадочного цвета…
глазам цветов,
как ангелам - не спится…
сомкнув под вечер
лепестки-ресницы,
оттенок осени
раскрашивают в лето
и верят в жизнь -
как ангелы,
как птицы…

тень увяданья?
это лишь небрежность…
печаль утонет в тонком аромате,
и стебли мачт
бутоновую нежность
распустят парусами на фрегате
моей мечты:
чтоб ты увидел это -
плывущее из предрассветных снов,
во мне живущее
восьмое чудо света -
глазами,
растворившими
любовь…

Твій доторк ніжний... Може лиш уява?
Яка ж натхненниця, одначе!
За вікнами вже нічка кучерява
Чи то сміється, чи то плаче...

Далекі зорі... Трембітає місяць!
А я все жду листів чи думку?
Сьогоднішнє, а, видається, вічність,
На плечі опустило руку...
(2.06.12)

Знову пахнуть м’ята й лепеха.
В серці все і справжнє, і питоме.
Й безнадія у душі зітха,
Мов колись надія. Рік потому.

І струна тонка, в півволоска,
Молиться то розпачем, то щастям.
І тремтить тремка твоя рука,
Й ні «прощай» у помаху, ні «здрастуй».

Натякни – і межі перейду.
Накажи – впряжусь в моралі шлеї.
Як не буде щастя, то біду
Загорну колись навік землею.

2 червня 2012 р.

Скільки ваші цінності мінялись?
Скільки ваші мрії прожили?
Скільки ви з коханими прощались?
Чи ж солодкі ваші спогади були?

Скільки ще стерпіти змін нам треба?
Сільки нам побачити падінь
Щоби удостоятися неба
Із таких корисних знань та вмінь?

Що як ми ніколи так не побачим
Піднесення своє за стільки літ?
Чи ж тоді в пітьмі собі пробачим
що саме таким він був , той наш політ?

І чи ту невпевненість у собі
Зможемо списати до нуля,
чи залізе вона глибоко у совість
й стане невідємним твого «я»?

Стільки є питань , а відповіді знову
Заглушились звуками нічних дощів
І так хочеться продовжити розмову
Та за співрозмовника зостався дим…

Комусь дано підкорювать вершини
Комусь дано розорювать степи
Тобі ж дано обдумувати днини
Втікати від безсилля і нудьги

Немає місця для незадоволень
Чужих очей, несказаних бажань
Чи шуму вітру в темряві околиць
Де ти один з примарами страждань

Ти мусиш знати твоя стежка поруч
Не прагни до висот що не твої
А щастя не на стільки загадкове
Побач його ,знайди його в собі .

Робити лише те що понад любиш.
Із впевненістю вірити собі,
Мабуть найважче з всього що ти зробиш,
Але ти мусиш , хоч того чи ні.

Пародія

Дає результат птахоферма –
Бо кури несуться невтомно,
Вони ще не знають, що зранку
Бухгалтер за вíрші засів!
Щоденна буденності диба –
Ті яйця, як сúнгли в Мадонни –
Щороку по десять мільйонів,
І треба на облік усі.

Бухгалтер мовчить, наче риба,
Він рими шука тонкосльозі,
Метафори буйно квітують –
“Помре” поетична братва!
О, горечко – “Віндовс” заглючив!
І шеф появивсь на порозі,
А руки – упевнені й дужі,
І очі – немов у волхва…

Він зовсім не цінить метафор,
Хоч з виду культурний неначе,
Лякати почне трудовою –
Сорочку б йому гамівну!
Від страху аж солоно в роті,
Цікаво, чи вíрша побачив?
Про премію треба забути –
Зарплата тепер на кону.

Залáдив – ледащо, ледащо!
І фрази такі… ефемерні…
В поезії нуль, а гелгоче,
Неначе пістрявий індик…
А що на його моніторі?
Ов-ва! Поетичні Майстерні!
Він просто поетів не любить,
Прозаїк-дефіс-керівник…

3.06.2012

Вишня тихо схилила віти:
В’януть діти, уже не квіти,
Вже підліткові вишенята.
Їм би сонця - і справжнє свято,
Зарясніли б червонодолі!
Але щастя не в їхній волі.

Було досить води у домі,
Та прадавній обличчя пломінь
Лиш проміння дарує гомін.

Засвітили собою літо,
Незігріті вишневі діти.


03.06.2012