Вона вже звикла, що народжена восени.
А так хотіла б, коли дзвенять абрикоси.
...Навколо вас, як гриби, розрослись млини.
Не знаю я, навіщо мені твоя Осінь?

У неї ніж твій досі встромлений у живіт.
Вітрам на подив стоїть. Скороспіла. Скраю.
Млинів. Бур'ян і захід пшеничний поблід.
А хочеш: доньку твою вночі загойдає?

Нечутно зайде. А в ліжку – малесенький син.
Ти стримано так уперше її зустрінеш.
...Вологі шрами в моїх мовчазних жоржин.
Я просто заздрю, що в тебе така родина.
2012 рік

1.
Не виблагати
благодати,
хіба що
молитись услід.
До тебе
вже не догукатись.
Ти – в слові,
допоки світ…

2.
…В омріяний рай
супокою –
із пекла
тривалих тривог.
До тебе –
сягнути рукою.
Ти – в слові,
а слово – Бог.

31.08.2012

***
Політ у сні…
Ходіння по воді…
Стрибок в минуле…
Подорож в майбутнє…
Цвітіння білих
вишень навесні!
І Райдуги
буяння незабутнє!
Хрести, каміння,
труби і дахи…
Гарчання псів…
Жіночий плач і лайка…
Тобі все змалювати
до снаги!
Уся твоя реальність
– наче байка!

31 серпня 2012 р. Маріуполь

Так поспішно літо відцвіло
Й осені свої вручило барви
І до дна не випите тепло,
Й досіль ще невитрачені чари,
І бездонну голубінь небес,
Й ніжно-осяйну усмішку сонця,
І застиглу гладь річкових плес,
І озерні дзеркальця-віконця,
І медовий аромат копиць
Золотисто-сонячного сіна,
Зібраного в поті косовиць
На карпатських диво-полонинах.

Так. Поспішно літо відцвіло…
А чи осінь зацвіла завчасно,
Щоб прийняти під своє крило
Ці набутки літечка прекрасні?
Першовересневий рубікон
Літо й осінь перетнули разом,
Бо ж природи вічної закон
Вічний також. І не змінний з часом.

2008 (серпень 2009)

И ветер
в огне сожжённый,
и образ твой –
боль и тлен.
Вхожу в Тебя, –
зАмок тронный,
и гибну,
касаясь колен…

Мене сьогодні давить жаба,
Це реп’яхове субєство.
Закомпостилася, зараза.
Конкретно чавить.
О-го-го…

Все перепробував: і каву,
І символічних «двадцять грам»,
І ліки, і якусь агаву,
І душ холодний.
Ні клям-лям…

А відчуття – бронежилетні ,
Немов одяг противогаз
І по пустелі сонцепеклій
Крокуєш кроком.
Тарам-бас…

Геть, забігав я до ворожки,
І викликав собі швидку.
Тля кучерява ані трошки
Не призупиниться.
Горю…

До всього творчого – відраза,
За що не візьмешся – біда.
Мене сьогодні давить жаба…
У вас, шепніть:
Вона була !?

31.08.12

краем света, средь ночей
при Господней при свече
кто-то бродит одиноко,
да с ангелом на плече.

в никуда, в небытиё,
как ребёнок он идёт,
и его толкает в спину
серый маятник забот, -

не ходи в ночи ничей,
при Господней при свече,
ты по свету не скитайся,
даром ангел на плече.

веет ветер вихревой,
воет Ирод моровой,
маятник сильней толкает,
стонет ангел чуть живой,

он же всё идёт, хотя
свет свечи у тьмы в когтях,
лишь уста дрожат в горячке:
ангел, не покинь дитя…

латаття і зелений пастовень
очима пожовтілими до хвіртки
як лоскотало сонечко у день...
а в ніченьку самотньо… гірко
втечем, дівчино…
спи, красуньо, спи…
наснилося - вона, тай без віночка
хтось літо, через тин, навшпиньки спив
і висушив насуще…
отче.
хтось перестав…
назвався в очі.
ні,
благає у журбі не засівати…
розходьтеся! розходьтеся усі
і щоб лицем до хвірточки
від хати…
наснилося - що снилась їй вода…
просилася зійти на крайчик суші
проснулася - і знала вже вона:
як янгол проникає в душу…
2012.

Ні милим, ні добрим, ні злим,
ні серцем між ребер,
ні в серці осколком малим, –
коли ти лежиш горілиць
і дивишся в небо,

я почуваюся зайвим.

Коли ти лежиш і мовчиш,
украдена щастям,
стаю я ніким і нічим,
і, пристрасть свою клянучи,
сповідую власність, –

бо почуваюся зайвим.

Ще тільки хвилина спливла,
а вічність постала
між нами – ні добра, ні зла,
та криця вже замість крила,
яке обіймало, –

і я почуваюся зайвим.

Ну що ж, це мине, як мина
усе в цьому світі,
і знову ти станеш – мана,
і зваба, і тільки одна,
а нині, в цій миті,

я почуваюся зайвим…

-Якби була птахом, то знала б дорогу,
була ачи вперше, до твого порогу,
якби мала крила,то я б полетіла…
А, може, боюся, - даремні тривоги -
зіб`юся з дороги, зачинені двері,
у темному сквері у пульсі артерій
міського «немає» - сама я, сама я…

Якби була птахом, то я б полетіла,
а я не обрала, -безкрило бриніла.

31.08.2012

Твоя душа –
тонка струна.
Таким світ був
необережним,
що, зойкнувши,
порвалася вона,
замовкла в тиші
безбережній.

І глухну я
від тої тиші,
і сліпну я
від пізнього прозріння.
Уже не глянеш,
не напишеш,
не зміцниш, як колись,
мого терпіння.

О світе, мій
жорстокий світе!
Чому так рано
забираєш світлих?
Чому зламав ти
пишну гілку зрана?
Кому, безжальний,
знов готуєш рану?
2012

* * *
Ти носиш у душі вогонь образ,
А честі дух пожеврів і погас.
Якби лишилася хоча б іскрина, –
Сумління засвітилося б ураз.

Вона не любить стиглу гучність слів,
тони лукаві і манірні ролі.
Бадьорі марші верх чужих голів,
поклони примхам не своєї волі.

Вона не терпить масності думок
і потічкíв словесного єлею.
Коли гидливо тиснуть на курок,
стріляючи зі зброї привілею.

Байдужий їй солодкий дифірамб,
порожній флірт і роль чужа позірна...
Від того носить незгладимий штамп -
Холодна, наче лід, високомірна*.

Сумління мерехтіло мимоволі
і серце мліло, мріючи про мить,
коли зв/язок мінливий, наче доля,
в усталені слова перелетить
.
Тож не багато мріялось...молилось...
марудились думки, висотуючи хіть,
сльозами мружилось, пропасницею билось,
а зникло враз, лиш спомин майорить
.
Клиночком білим в скронях сивина,
то не напасть-літа своє співають..
І мальви вранці в сонці умлівають,
лиш роси плачуть у мого вікна...


06.2010.

Печаль моя жива.
Неподоланна сірість.
Потрапили слова
До мене у немилість.

Отямитись не встиг,
Як на порозі - старість.
Од віршів золотих
Одна зола зосталась.

Покину цю пітьму,
Без грошей і без слави, -
І постриг я прийму
У храмі православнім.


31.08.2012

Мерехтливість у спалахах літа
розсипає п/янкі кольори,
невагомістю доторку вкрита
виціловує ночі і дні

І непрощена ..і непрощЕнна-
ходить містом спекота сумна
Розмальовує небо-..зеленим -
сіє втому серпнева імла

Місто спить наїжаченим струмом,
різнобарв\ям подій і людей
Екліптичноасфальтовотлумним
перехрестям провулків..аллей

В краплях спокою ніжаться зорі,
усміхаючись відлунням мрій
Все мине..все минає..поволі-
мерехтливістю стулених вій.


12.08.2011

Павло чекає цілий рік –
А скільки ще Миколі?
Дивися, друже, би не врік –
Бо й внуки підуть в школу.

Тоді закінчать інститут,
А, мо', й аспірантуру -
А ти лежатимеш отут
Грудьми на амбразурі.

Дві сотні, чуєш, полягли
Від пострілів Івана…
Багато обраних, а ти
Чого прийшов незваний?


31.08.2012

а серпень ллє.. згадався щедрий БАМ...
дощі… дощі… наблимало немало…
- зелене світло Лісу і Грибам!
даїшникам наказ - щоб не чіпали…

зустрінеш мухоморку, пни у даль
а місце застовби червоно - жовтим
серпнево польська "рибна" - магістраль
грибочки тут... і там… а хто ж не проти?!…
2012.

Уявлялась очима скелі,
аж допоки якось під осінь
твої вірші стильно-пастельні
не забігли до мене в гості.

Вирушали іконно з ліфта,
у кімнаті за столик сіли.
Ну…здалось, - ліліпути Свіфта,
а невдовзі… Боги Есхіла!

Чаював, раював із ними
і твоє спостеріг вагоме:
звуки серця – найкращі рими,
жваву мову – емоцій пломінь.

Віршомагія – світ надалі,
де в єднанні флюїди наші.
Стала чашею для Грааля
найсіріша на кухні чаша.

На світанні – сходини-кручі
і прощання, що душу точить.
Поривався мій вірш жагучий
за твоїми тобі на очі…

2012р.

* * *
Як знов до храму, що у позолоті
Сіяв колись, – тепер же завива
Лиш вітер в нім і вкрила все трава, –
Вертається прочанин, що в роботі
Полегкість від страждання духу й плоті
Не віднайде, й лунають з уст слова,
В яких кумир колишній ожива, –
Ось так же зараз я в біді й скорботі.
Було, мов насолод храм, твоє тіло;
Й вже прах, що в ньому й іскри не знайти;
Та жив твій дух тут, це – його пенати.
Тебе зустріти серце так хотіло,
Що знов сюди йду, щоб тебе шукати,
І навіть зараз, як вже мертвий ти.

Edna St. Vincent Millay
* * *
As to some lovely temple, tenantless
Long since, that once was sweet with shivering brass,
Knowing well its altars ruined and the grass
Grown up between the stones, yet from excess
Of grief hard driven, or great loneliness,
The worshiper returns, and those who pass
Marvel him crying on a name that was,–
So is it now with me in my distress.
Your body was a temple to Delight;
Cold are its ashes whence the breath is fled,
Yet here one time your spirit was wont to move;
Here might I hope to find you day or night,
And here I come to look for you, my love,
Even now, foolishly, knowing you are dead.

* * *
Кажи, що хочеш, дряпай серце знов,
Щоб в нім знайти торішні рози щастя;
В моїй душі дозріла вже любов,
Й ще навіть більш, ніж фрукти для причастя.
Кажи, що хоч, висміюй, згадуй, стеж, –
Та чи знайдеш таку ж, як і раніше?
Тремчу на вітрі, та я жінка все ж,
Й така ж лишилась, серце лиш мудріше;
Лиш віття обважніло й холоди
Женуть птахів із неба мого в вирій;
Кажи, що хочеш, спомини буди,
Слова ж мої сприйми за жарт нещирий:
Я теж, як осінь в гості завітає,
Мов роза та, що, в’янучи, зітхає.

Edna St. Vincent Millay
* * *
Say what you will, and scratch my heart to find
The roots of last year's roses in my breast;
I am as surely riper in my mind
As if the fruit stood in the stalls confessed.
Laugh at the unshed leaf, say what you will,
Call me in all things what I was before,
A flutterer in the wind, a woman still;
I tell you I am what I was and more.
My branches weigh me down, frost cleans the air,
My sky is black with small birds bearing south;
Say what you will, confuse me with fine care,
Put by my word as but an April truth,–
Autumn is no less on me that a rose
Hugs the brown bough and sighs before it goes.

Забути - це все що я вчилась роками:
І щастя й страждання, свої почуття, -
Все те, що родилось і вмерло між нами,
Все те, що вертати не варт з небуття.

А я повернула безстрашно і рвучко,
Безумно поринула в вир всіх надій.
Я жити хотіла в твоїм поцілунку
І вмерти хотіла від здійснення мрій.

Ламаєш усе, як колись, безпощадно
Під тихе і ніжне «кохаю тебе…
Не можна змінити життя – надто складно».
Знов долю клянеш і мене і себе…

А може це доля нам шанс один дала,
Щоб помилку виправив раз й назавжди?!
Я знов відпускаю, як вже відпускала
І навіть не прошу «коханий, зажди!..»

Забути… забути… і знову забути…
Ти ще раз благатимеш, «мила – прости…»
Я знову промовчу і майже беззвучно
Упаду в обійми туги й самоти…
30.08.2012р.

Оця чорноброва задума тобі так пасує сьогодні...
Її доторкаю очима, що наче незриме крило.
І падає промінь листочком осіннім на теплі долоні,
Де мальвами пишними літо нечутно якось відцвіло.

Хмільною мережкою думи - на долі намолені пальці...
Ти щось видивляєш у вікнах, де сонце чаклує між віт,
Де хмари легким павутинням у вітряних па, ніби в танці,
Лишають у небі по собі ледь видимий вічності слід.

І ллється прозоро крізь шибку серпнева елегія світла.
Залюблене щиро у тобі тремтливої мрії шитво,
Коли доторкаю скраєчку, у крила незримі зодіта,
Задуми твоєї, що зграбно присіла на біле чоло...
(29.08.12)

Вітерець, що аж пашів від спеки,
Поблукавши між прив'ялих трав,
Стару лавку з дощеч́ок смереки
Листям липи вправно посипав.

На дошках, пошерхлих від негоди,
Що ввібрали в себе спеку дня,
Почитати книгу в прохолоді,
Ненадовго влаштувалась я.

Сонце липі золотило коси,
Повагом ховаючись за став.
Майстер-дятел "Скоро прийде осінь"
На корі шовковій карбував.

А коли було вже по роботі,
Задивився на чеканки тло.
Легкокрилий вітер у польоті
Вчив листок ставати на крило.

І беріг його, немов обранця
Осені. Пронісши між гіллям,
Вклав на лавку. Жовтого блукальця
Довго роздивлялась мовчки я.

Так пос́еред тиші і мовчання
Осінь ще підкралася на крок.
Я вірші читала про кохання...
Липа...
Лавка...
І сухий листок...

Вітер зриває крихкі крівлі.
Ми страждаємо від недокрів’я.
Кожен в своїй оселі вірить:
Простору вистачить всім звірям.
Ми страждаємо, ми відчуваємо
Вовчі лапи на собі. Стаями,
Зграями, ордами
Лорди ночі по нас ходять.
Шепчуть пронизливо,
Нам зазирають
В душі – з верху до низу.
Нам пророкують
Новий апокаліпсис,
Нам пропонують
Жити, як треба –
Без неба
В мороці-лісі...
Ми страждаємо, ми переймаємось
Вовчими лігвами, вовчими зграями:
Що сьогодні їдять вони?
Може, із ними по-бра-та-є-мось?
Проблиски світла –
Лише в блискавицях.
Човгають долом
Люди ниці,
Тремко рахують
Чорні зорі.
Переговорять, перегуторять
Їх громи
Невтомні.
Додому
Шлях – мертвий.
Додолу
Простерто (посмертно)
Руки, змарнілі
Від віри
В сильного звіра.

26.08.12

пародія:

Можливо я ще не в полоні,
Але в полон вже хочу я,
Між тих горбочків білосніжних
Упасти – ось мета моя.

Спочити там, обійм напитись
І захмеліти… Тільки як?
Твої горбочки геть обвисли,
Немов сережки… Чи хижак

Якийсь напився крові з вени,
Чи молока нассався з них…
Хоч я й належу до богеми,
Та гір не прагну золотих.

Я теж стомився. Свідок Бог,
Що ми стомилися утрьох.

30.08.12

***
Ти хочеш, щоб по-твоєму? Давай!
Керуй парадом, ну а я постежу.
Підказка: вивчи для початку межі,
а потім вже між ними вишивай.
Бо, знаєш, скрізь є санкції штрафні.
Я задовбався сплачувать рахунки.
Ти ж – то слізьми, то ласим поцілунком…
А всі гармати луплять по мені!

Нехай усе по-твоєму. Однак
затям: ніхто не відміняє правил.
Порушувать їх солодко, це правда,
але про це і Кодекс карний зна…
Комусь усе, звичайно, сходить з рук?
Мовчи, дурненька, бо не з нашим щастям…
Авжеж, це гра. Та можна і заграться:
нарвешся на дроти – і вдарить струм!

Авжеж, заплющу очі… Як Самсон?
Ану ж бо зрадь мене, моя Даліла!
Я ці граблі вже знаю…
Справжня сила
не спить ніколи – як не спить Закон!..

Авжеж, я став зануда і сухар,
статут, інструкція, підручник з права…
Мовчу. Я все сказав. Забудь про правду.
Керуй! Але… поближче до гріха,
моя солодка…
поговорим завтра...

Із далеких сторіч
Завітав я сьогодні до тебе.
У казкову цю ніч,
Під це зорями встелене небо.
Я б явивсь ясним днем
І приніс тобі сонячні квіти.
Чи яскравим вогнем
У каміні твоєму горіти.
Але я нічний гість,
Крадькома увійду до оселі,
Щоб побачити ту,
Яка солодко спить у постелі.
Не почуєш мій крок,
Не побачиш заплакані очі.
До далеких зірок
Повертаюсь за мить, опівночі.

***
Так, це був тільки сон,
Не старайся його зрозуміти.
Ось вже день за вікном,
На столі твоїм сонячні квіти…

30.08.12

*
Знайшовся б стовбур,
Щоб зробить ковчег.
По парі тварі
Можна відшукати.
От тільки Ной не народився ще.

Аллах! Йєгова! Яхве! Боже милий!
Чому не мій народ є обраним у Світі?!
Стою перед тобою зовсім сивий
Що напишу онукам в заповіті?!
Чи буде взагалі щось заповісти…
Аллах! Йєгова! Яхве! Боже милий!
Малі онуки хочуть диню з’їсти,
На яблуньку під хатою залізти,
По радіо почути рідну пісню…
Восьмиконечна Зірка Вифлиємьска
Осяяла дорогу до Різдва
І молодь не розбещена студентська
До Незалежності нас разом привела!
А потім що?! А потім серіали
Маргоши, букіни, мєнти, кадзєти, соплі…
Всіх разом залюлюкали, приспали
Нас не побачиш навіть крізь біноклі…

м .Маріуполь, 8 березня 2012 р.

Море з тобою, море зі мною…
Море – amore моє!
Море весною,море з грозою…
Море моє і твоє!
Mio amore! Аmore море!
Море ковтає тебе…
Море ковтає тебе,
Обіймає…
Море бере і дає!

м. Маріуполь, 26.03.2012 р.

Срібні зорі впали в море –
Наче срібний дощ пройшов.
Ось – на плесі неозорім –
Срібно-зоряний покров.

Це не нічка-чарівничка
Море зорями вкрива,
Це своє сріблясте личко
Спрагле сонечко вмива:

Срібло-вроду в насолоду
Сипле на морську вуаль...
Впали промені на воду
І... розбились, мов кришталь

2004(30.08.2012)

В коси нічка заплітає
Зорі золоті,
Місяць з неба задивився
На хрести святі.

Над Дніпром на кручі Лавра
Молиться весь час,
День чи ніч – молитви линуть
В небеса за нас.

І Дніпро у шані тихо
Повз ті кручі плив,
Наче сивий дід у церкві
Голову схилив.

В тій молитві – слово щире
За наш рідний край:
Ти заблудлим людям нашим
Розум, Боже, дай.

Із мечами під горою
Велетні стоять,
У промінні золотому
Шоломи горять.

Тільки ніч укриє гори
Золотом зірок
Змій з долини прилітає
І йде у садок.

Йде під гору, де з мечами
Велетні стоять.
Від вогню – усе палає
Вже й мечі дзвенять.

Б’ються велетні зі змієм –
Темний ліс тремтить,
У долину з гір високих
Блискавка летить.

Б’ються велетні зі змієм –
Схід зачервонів,
Знов до ночі змій зникає
У примари снів.

Із мечами під горою
Велетні стоять,
У промінні золотому
Шоломи горять.

Непохитні, нездоланні
Ті богатирі,
Нас ведуть вони з собою
У часи старі.

Мова - як одяг, розкішна й брудна,
Всміхнена і гордовита,
Думці поета підвладна вона,
Словом натхненним зігріта.

У вишиванці зорі золотій
Пісня звучить колискова,
Мама співає, і барвами мрій
Сяє усмішка ранкова.

Казкою линуть дитинства літа,
Лати слова одягають,
Кінь чарівний та велична мета
Знову малечу чекають.

В серці у кожного, де б він не жив,
Пісня звучить колискова,
Саме з матусіних всміхнених слів
І починається мова.

-Що таке? Міцна горілка? Що з тобою, хлопче?
Ти чого при кожній чарці закриваєш очі?
Той примружив хитро око: - Значить, є причина.
Мушу, хлопці, так робити, бо кричить дружина.
Жінка он вчепилась звіром: обіцяй же, Славку,
Слово дай,- до свят не будеш заглядати в чарку.
Мусів, звісно, обіцяти. Навіть кинув пити.
Тижнів два терпів та думав, що мені зробити.
Ліпше я закрию очі, щоб не злить Уляну.
Слово дав, тримати мушу: в чарку не загляну.

***
Ти приходиш в пітьму мою
сонцем сповнена, аж кривава…
Жадно сяйво із тебе п’ю,
хоч, можливо, не маю права.
Та плював я на всі права –
я ділити тебе не хочу
навіть з сонцем, яке вбива
всіх вампірів моєї ночі…

В’яне тіло твоє в руках.
Знаю, гріх я великий скоїв...
Без душі ти така важка –
світло робить тебе легкою!

…Ти відродишся, щойно схід
піднесе тобі сонця чашу.
Мій великий маленький світ
я не можу зробити нашим.

Ти отямишся – не моя,
і, уражений променем точним,
тінню ляжу під ноги я
і… чекатиму ночі.

Вона з гори… Він преться попід гору…
зустрінуться - обоє мовчуни.
Та, хвостиком вильне: - переговори?
а Він до неї: - язик біля Чити…
Вона йому: - диви, це ж Україна…
це Київ - Мати князьоміст…
а Він до неї: - О доленько, перлино!!!
я тільки - но згрішив… у піст.
2012.

...загуслими царськими винами
гортанними гронами гирлами
оте стоголосе "Сину мій"
об небо забилося крилами.

розлився на крихти Кагору
той голос що Сина кличе
і скапує світло Тавору
...зіткане з Твого обличчя.

Ваші руки
Чомусь відпустив,
Хоч вони
Порятунком були.
Журавлі
Свій прощальний мотив
Все співали:
«Курли» та « курли»

Перебрів у житті
Безліч верст ,
А дорога
Звернула туди,
Де у вітті
Похилений хрест,
І в отаві
Застиглі сліди...

30.08.12

ти вмер? ну й що… і мри собі надалі
чужого ремесла нам непринось…
свої хрящі ще тиснуть на педалі
давай, давай… бо вересень вже ось…

ти зник? ну й що… зникай собі до чорта
у чортово колесо… од землі
відчуєш як потріскує аорта -
це як курок регоче щиро - "плі"…

ти тут? ну й що… тупцюй собі на місці
тутешні і до цього не дійшли
на пагорбах одне красиве місто...
засіяне… і назва - "шукшини"…
2012.

Зменш оберти машини,
постій, паровозе! не мчи!
Повільно піди, помовчи,
замислись, поглянь – захід,
він палає – Захід, дровами в топці,
він кипить – у котлі водою,
і ми разом із ним – в степах кривавих
понад прикордонням,
в степах іржавих, в позачассі,
в надіях і зневірі разом з тим.
Постій, машино, не крути колеса,
кістки, чекай, секунду не мели,
не випробовуй цвях мого хребта
на міцність, та не карай відлунням вічності
в моментах болю, бо над нами – небокрай,
такий музичний, аж нестерпно,
ні крику, ані пари з уст,
на кромці вересня трава
п’янить безсмертним духом відлетілим,
і ти – ти трохи теж трава…
за рисою безсилля відновити сили –
ти трохи також бог…
Зменш оберти, машино, применш масштаб подій,
не став маленьких драм в великому театрі,
не грай маленьке рондо понад вухом стадіонів,
не підіймай на довгий спис маленьке гасло,
не спрощуй почуттів до пляшки й кулака…
Піди зі мною трохи
по гіркоті теренів,
дивись мені та слухай,
ногами стиха рухай,
туди, де води сплять,
допоки не торкнеш.
Безглуздо шукати омани
величності в мегаломанії,
встромляти у час мегаліти,
коли попід склом мікроскопа
незгірші течуть колізії
в малесеньких препаратах
на неповний якийсь карат.
Все життя – закидання каменів,
на велику таку сіру купу,
щоб останній на ній камінчик –
зобов’язан був буть діамант.

У Львові дощ осінній знову
Біжить по вуличках вузьких,
Під монотонну крапель мову
Я йду до ніжних слів твоїх.

Дзвенять трамваї галасливо,
Калюжі морем розлились,
Під парасолькою, вродлива
Ти йдеш назустріч, як колись.

Цілує дощ твої долоні,
Цілую я твої вуста,
Можливо я ще не в полоні,
Але в полон вже хочу я.

В полон твоїх цілунків ніжних,
Обійм та поглядів хмільних,
Щоб на горбочках білосніжних
Спочити стомлених твоїх.

Як добре,
Ти не знаєш української,
Я можу вільно
Вилитися нею:
Тією, що дарована землею
І матір’ю, із молоком, з дитинства.
А мова чарівна моя, барвиста,
Й сльоза до неї
Приторно-солона…
Тебе я пригортаю ще до лона,
В думках,
Але, вдягаючи намисто,
Уже дивлюся в далеч:
Горизонти,
Мета і ціль,
Цікавість… -
Певно, щастя?
Мені багато досягнути вдасться.
Але тебе любитиму до скону.
(І в тім теж – щастя)…

* * *
Народ мій досі по кишені б’ють,
І гірко сльози в мікрофони ллють.
Ой, тяжко в нас живеться депутатам, –
І в довгу чергу тисячі стають.

Я йшов до вершини. Як тяжко я йшов,
Долаючи прірви і скелі!
Стогнала земля з-під моїх підошов
В безоднях гірської пустелі.
Терниста дорога лягла до вершин,
Де вище лиш небо високе
Та Бог, що відміряв на власний аршин
Мої самовпевнені кроки.
Лежали довкола поля крем'яні,
Цвіли едельвейси тендітні.
Тоді, молодому, здавалось мені,
Що збудуться мрії амбітні.
Я дерся чимдуж на бескиддя круті,
Здіймаючись вище за хмари -
Це перша вершина в моєму житті,
Якою я змалечку марив.
І стоячи вже на стрімкій висоті,
Вдивляючись в далі і висі,
Я бачив, як там, в крижаній самоті,
Ще вищі вершини звелися!
І знову долав я підступні льоди,
Невпинні лавини і селі,
Уперто торуючи стежку туди,
Де мрії сміялись веселі.
Той дух дерзновенний давно віддзвенів -
Живу я в затишній долині.
Хоч інколи, в леті заобрійних снів,
Ще манять висоти орлині...
2008р.

Поет і янгол – не одне.
Складає янгол добрі справи
в небесне портмоне, –
не зна турбот він про їдло,
не жде він слави.

Поет навіжено оголює душу,
прагнучи лаврів цинічно.
Я хочу знати і мушу:
чи вгодне його ремесло
Тому, Хто – Вічний?
2012

Квітці Цісик
Квітко української естради!
Ти сьогодні – для многих відрада.
З вічних осель долина
співу неповторного луна,
той бездоганний вокал –
глибокого смутку бокал.
Слухаю тебе звечора і зрана –
гоїш, гоїш задавнені рани.
Ти – не фальшива, не паперова.
Ти – суперОва!
Ти пісню нашу проживаєш,
немов життя. І научаєш,
й відти научаєш любити рідне
самозречно й гідно.
2012

Заскочили, застукали,
в обличчя просто грюкали
з посвідченням "Чужі".
Сусіди навіть зуб дали,
що бачили і суд вели -
не сам він у душі!

Прискіпливо і з розмахом
всі поробились поспіхом -
як оглядове скло.
Але пішли...Без розуму.
Нічого, окрім роздуму,
в душі і не було.

30.08.2012

Гофровані спекою дні погасаючи, тліють.
3аспрагла вільготного подиху ветха земля,
а ти не лякайся, мій Ясене, маю затію-
вчуваєш як я проникаю тобі у гілля?
Дивись, на твоєму плечі затривожені птиці-
серцями і перами чують незриму ходу...
прийми мене й нині, як то вже бувало. Насниться
тобі у долонях моїх оболок. Я паду...
медово-густінно вливаюся в тебе - я смію!
У биндах пульсуючих вен- мироточу...Я - сон-
отой летаргійно-заждалий од втоми. Я мрію
тебе захопити у свій жовтоокий полон.
У вітроплащах заколишу тебе, закохаю.
Вдивляйся в моє гіпнотичне осердя...спочинь.
Без мене ти цвів , розвивався...без мене ти раєм
ділився з весною, зорею вмивався вночі !
Зутомленого роздягну...я - любава, я - Осінь...
Підземні мої залоскочуть тебе ручаї.
Я кожну прожилку...вуста зазолочу і босі
нехай розбігаються мавки- коханки твої.

Похмурий день - вклонився зорям
І до землі лицем припав.
У лісі привидом прозорим,
Він разом з мавками блукав.

А на асфальті грає злива,
Можливо хтось по ній пройде.
Впаде в калюжу стигла слива
І може, хтось її знайде…