Отямся, друже! Конче треба...
Неначе скло брудне протреш.
Якщо на стелі бачиш небо,
на небі стелю бачиш теж.

Коли доби розлито каву
на цукор щедру із зірок,
вона свою опуклу славу
під сплячого лаштує крок.

А хто не спить, тому обачно
обернений ховає бік...
Таємне явним? Вибач, лячно...
Ну, зовсім не космічний сік.

І нудить долею півкуля
"не для проміння і тепла".
Отямся, друже! Дригом дуля
відносин рівності вузла.

"Мій місяцю, нам разом треба!" -
чиїсь нагадують вуста...
І часом ти злітаєш з неба
оберненого ще хреста.


26.06.2012

***
—Як осягнути жінку? — промовчу. —
Чи ж осягнути неосяжні далі?
Чи зрозуміть поезію дощу
І млосний запах зірваних конвалій?

— Як осягнути жінку? — та ніяк. —
І в філософських не знайти трактатах
Рецепта того — добре знає всяк.
Бо жінка — з нерозгаданих загадок!

Не осягнути жінку. От і все!
А чи її потрібно осягати?
Вона тремтить. Вона цілунків жде.
І прагне буть коханою й кохати!

***

Питаєте, як жінку осягнути? -
Масштабна тема. Мабуть, не для вас.
Вже треба думать: «бути чи не бути?»
і капці готувати про запас.

Не осягнути жінку вам ніяк
з такими-ось лукавими очима.
Та ви – гульвіса, звабник ще й пияк,
і шлейф років петляє за плечима.

Хіба сільську ще, може, й осягнуть,
але міську – та що ви, чоловіче!
Міських не осягають, а беруть:
їх не романтика, а хіть нестримна кличе…

26.06.2012

Дивний край мені щоночі сниться.
Там у руки просяться жар-птиці.
Муза, смерть якій – любовне ложе,
Тілом приголубить душу може
Й далі надихає, не вмирає…
Бо ж куди померти можна з раю?
Жодної там сірої синиці,
Хоч усі жар-птиці – відданиці.
Кругле щастя, наче місяць повне,
Там ніхто не назива гріховним…
Мила Музо, сонячна жар-птице,
Чи й тобі той край щоночі сниться?

23 вересня 2011 р.

Мить живеш – так, наче з деревини,
Обірвавшись, вниз летить листок.
Я з тобою гордо звусь – мужчина.
Я без тебе – так собі, ніхто.

Що таке любов на білім світі?
Де межа поміж ніщо й усе?
Може, це шалено-ніжний вітер.
І листка несе, несе, несе…

22 травня 2012 р.

Доброе утро мои друзья, милая моя.
Муза сегодня такое мне поведала!..
— Не суди о внешности, она туманна...
О «красоте» душевной давай поговорим,
Ведь улыбка льстивая — заманчива,
А в нутри — сплошная гниль...
Часто за красотою гонятся
И бросают душу в плен.
Затем, разочаровавшись по ночам томятся!
Словно не живые, остался только тлен.
Лучше друг душевный хоть и не красавец
И подруга в доброте проста и скромна,
Это счастье — от Бога.
2012г.

Душно в старості років
Пролетіла любов,
Як з пелюстків цвіт
Ох, як хочеться прогулятись
Молодим у білий світ

Поламались давно уже сани,
У минуле не везе віз,
Не жалю і не тужу
Що фургон так молодість провіз.

Дівчинко, що ночами ковтає літери,
не пиши про погане, нарешті дощить,
забувай попередні невдачі і жити вчись,
не спиняйся і пий Його солод літрами.

Дівчинко, ти не проти, якщо твоїм іменем
підпишу кілька речень і впаду вниз?
Я дивитимусь матчі футбольні з Ним,
хоч боялась про це навіть мріяти.

Дівчинко, я вимагаю твоєї згоди,
бо, здається, у мене немає сил,
Не дивитись на те, як Він спить красиво,
не кидатись на шию при першій нагоді.

Дівчинко, вибач, я довго тебе душила,
ти померла в мені якось раптом.
І мені вже дорослі картинки сняться,
я прощаюсь з собою-дитиною
і стрибаю з цієї вершини.

Просто не треба вже жодних вершин,
коли на твоєму плечі спить... щастя.

25.06.2012р.

хочеш я стану твоєю революцією
п*янкою мов дух свободи
вічним вогнем у негоду
з вірою в поступ та еволюцію

хочеш чесати мені неправду
на вуха крутити кола спагетті
хочеш аби я втік в Колорадо
до Барбари, Дороті, Кетті?!

хочеш втекти із бойовиська?
витекти з вени у грунт?
ну ти даєш д і в ч и с ь к о
на палубі стерво бунт

хочеш потрапити під репресії
злитись із стогоном хвиль?!
моє Allegro звучить як агресія
хочеш квилити? квиль!
2011р.

***
То не біда, що в колі цих обранців
Нема героїв і нема спартанців.
А де ті ліки нам для них знайти, –
Ненатля мучить їх, як сіроманців.

Ночь сегодня короче прежних,
чище прежних, и вместе с ней
твою лодку смывает нежность,
и становится все ясней:

у пшеницы нет злого стога,
как нет алчных средь жеребят,
мир до края наполнен Богом,
а все бесы – внутри тебя.

И наутро, подобно гуру,
ты в лимонный шагнешь рассвет,
чтобы сбросить себя, как шкуру,
выпуская глубинный свет.

20-21.06.12

У всесвіті закоханих орбіт
Нелегко гравітацію скорити
І ревнощів жаркі метеорити,
І заздрощів усе ще вічний лід.

Та я, хоча у справі цій любитель,
Подався у міжзоряний політ.
Упевненість мені заздалегідь
Віщує милування сеньйорити.

Нехай чатує демон волохатий,
І корабля чужинного пірати, -
Твій образ, моє сонечко, - маяк.

Пливу! А зоряниці і планети
Мені означують місцину, де ти,
І не зустрітись нам тепер ніяк .



25.06.12

ці дерева насадив мені
Бог
ще тоді як ми жили з Ним
удвох
ще тоді як мене звали
Адам
ще тоді як я не вірив
плодам
ці дерева іще тільки
цвіли
ще тоді як цілі ребра
були
ціле тіло цілим світом
було
ціле Слово в цілім серці
цвіло…

...і на слові "грядущеє" російському словнику
чорна миша у поміч, раючи попелястій
досхочу заподіяти дір шматку
пам’яті, ніби сир, дірчастій.
Після літ і літ уже не суттєво, хто
або що з-за штор у вікні маячить,
і у мізку не згуки земного "до",
а їх шарудіння. Дарма, що дарча
річ життя – в пащеці зубастій вщерть
що нестравних рацій, що застережень.
Зі всієї людини вам зостається з десть
речі. Дещиця з уречевлень. Речень.

1975

І
Сповідується яблуня стара:
«Цвіт опада, і він — мара».
А сповідальник-вітер шепче:
«Не гни свої жіночі плечі.
Дивися вітами угору,
Там завтра є, нема учора…»
А яблуня оплакує свій цвіт.
Бо їй на ньому — клином світ.
Тож вітер ще поворушив
Сумне гілля і в небо змив.
Йому ж та яблуня вродлива й молода,
Та в ній самій її біда.
Живе і щовесни цвіте —
Ото дівоцтво золоте!
«Мені ж бо лише ворушити
Чиїсь тіла, щоб хтіли жити.
Щоб відчували крону і коріння,
Щорічне молоде пагіння,
Плодами всіяне гілля,
Птахів, які вернулися здаля…
У них є тіло і душа,
Чого ж їх сум не полиша?
А я ж — лише душа прозора
Із гострим піднебесним зором.
Вони сліпі, та я безсилий,
Що їм їх цвіт стає немилим».
ІІ
«О, вітре! — стогне яблуня услід. —
Це ж ти забрав мій перший цвіт,
Це ж я тобі вбираюсь щовесни
Весільно й ніжно в цвіт рясний.
А ти летиш-летиш-летиш…
В мені ти день побув би лиш,
Коли я квітну і палаю…
Ти ж тільки небо й простір знаєш!
Та я корінням — у землі!
У мене ж діточки малі
Щороку віти долу гнуть.
То як же про тягар забуть?
Коли ж буваєш ти сердитий,
Дочасно гинуть мої діти.
О, вітре! Сну тривожний мій,
Постій, побудь, мить занімій
В моєму листі безборонно,
Стань піснею моєї крони…»
Та вітер десь майнув. Нема.
І знову яблуня сама.

Зависла спека на високій ноті
І проколола небо вістряком.
Щоб дощ упав на древ зомлілі плоті,
Шляхи лизнув голодним язиком…
Я у цю мить травицю теребила,
Закраплену пелюстковим добром,
Коли у хмару сповилось Ярило,
Зачувши блискавиць гучний погром.
Отак мене накрила майська злива,
Що я вросла, здивована, в траву.
І думала: я стала вже щаслива —
У щасті, ніби в човнику, пливу.
Я стала вже щаслива через тебе,
Щаслива за тобою, у тобі,
Бо повна врослих в мене твоїх стебел,
Озвучена крилом твоїх орбіт.
…Дощ натискав бажань клавіатуру,
Стрибали ноти краплями чуття.
Дощ розгортав наскрізну партитуру,
Щоб я втонула вся, без вороття.
Ти звідусіль пірнав у мої води,
Виловлюючи диво в крапельках.
На кожну крапельку даруючи свободу,
Із кожної видмухуючи страх.
Удвох зливались, змішувались в ріки,
Свідомість полишаючи на дні.
Всі пульси мої грали чоловіка,
Який здобув мене у лагідному сні.
Коли ж ущух шалений клопіт крапель,
Лишилось диво втіхи, як роса.
Стрімкий оргазм — всеспалююча крапка —
Упав на плоть і довго не згасав.

Коли я спатиму й гортатиму у сні
Прозорі, ще вологі акварелі,
Ти упадеш на моє тіло. — Сніг!
І вчиниш на мені вогню хурделю.
І сам затулиш диханням своїм…
І сколихнеш у ритмі наростання…
Кров загуде, як зірвані рої,
Слухняні у руках твого бажання.
Гарячий вітер лоно розітне,
Щоб я коню твоєму дала пити.
Кінь полетить крізь стоголосий степ,
В якому краю і не долетіти.
Мене засліплюватимуть палкі сонця,
Настріч летітимуть протуберанці і комети.
А ти торкатимешся простору кінця.
Не припиняючи міжзоряного лету.
Торкатимешся так, щоб досягти,
Але не захотіти перетнути,
Бо ця мета — не перейти мети,
Як над безоднею, понад метою — бути.
І потім, коли сон знов огорне,
Я в акварель зайду прозорим плесом.
Ти так відразу не тривож мене.
Дай барвами вберусь і знов воскресну.

Розчиняються враження, тануть дощі…
Я лягаю в спориш і стаю споришами.
Колихаюсь в твоїй чоловічій душі,
Укриваючись світло своїми віршами.
Змила з себе торкання-вдягання чужі.
Одягаюсь в твої поцілунки і спрагу.
Будьмо так на межі, лише там на межі,
Де шалене бажання росте із відваги.
Я вивчатиму клімати тіла твого,
Щоб на кілька хвилин оселитись і вмерти.
Ти поклич мене знову рукою агов!
І рукою скажи про бажання відверто.
Знов скидатиму втому, як лялечка кокон.
Знов ходитиму тілом твоїм до вершин.
І утомлена вічність утомленим оком
Слідкуватиме, як ми бажання звершим.
Розчиняються враження, ніби дощі…
Люба згадко моя про нездійснену мрію!
Ти дозволь мені бути в куточку душі,
Де я вічним бажанням в тобі зажеврію.

Сад осипає цвіт, а він — іржа.
Палюче сонце любить аж до смерті.
До серця дістає зірковий жар.
І білий сад оцим вогнем зітерто
Зі світлої картини… От і все.
Все — в цім сюжеті білого кипіння.
Вже є штрихи червневого есе
Про літній сад і його літні тіні.
Про сад тендітних схованих суниць.
Про сад шипшини й пахкого жасмину.
Про сад раптових жаских громовиць.
Про сад моєї пристрасті причини.
Ти справді так далеко, але там,
В моїм саду живеш, як дощ і вечір.
Чи птах, що приліта і відліта,
Й ніколи не сіда на мої плечі.
Яких зірок ти в небі сторожиш?
Яких вітрів вітрила направляєш?
Чи серед людських гамірних торжищ
Щось неземне на щось земне міняєш?
Мені ж бо треба трохи твоїх рук,
Твого чола у павутинці думки.
Чекатиму на тебе. Й кожен звук
В мені тобою озоветься лунко.

Зайди у білий сад — в нім оселилась спека,
І рясний цвіт горить, зроняючи меди.
І прикро мені так, що ти десь там — далеко.
Але я шепочу: прийди, прийди, прийди…
Нетоптана трава і в ній — фіалки чисті.
Чи знаєш ти, який фіалок аромат?
Від ніжної краси в очах стає барвисто,
А в тілі теж палають раптова спека й сад.
Щось дико колива кров, що загусла взимку,
І вже вона гуде стихією в мені.
А, може, я й сама насправді зовсім дика,
Тому в мені весна бджолино гомонить.
Ти якось забреди в мій сад збивати роси,
Допоки цвіт рясний від сонця не зчорнів.
Зустріну я тебе неприбрана і боса,
Загублена людьми і ліком тлінних днів.
Іди в мою траву, фіалками увиту.
Можливо, серед них є квіточка твоя.
Я проведу тебе крізь зиму і крізь літо
Садками, які вічно твої світи таять.
Вже стрімко кропива і бузина кущаться.
І ніде буде нам свій прихисток знайти.
Цих кілька білих днів посеред ріки щастя,
Де ми — два береги — роз’єднані світи.
Є дивний збіг життів, торкання берегами,
Коли і час, і простір викривлюються… Гріх
Лишатись у містах із штучних оригамі,
Якщо є білий сад незнаних нами втіх.
Я подумки тулюсь уже до твого тіла,
Куштуючи тебе руками і грудьми.
Душа моя вперед урвалась, полетіла.
А де твоя душа? Де опинились ми?

Останній цукор розчиняє чай,
Холоне чай і пити неохота.
Я образ твій у темряві потай
Ліплю і облюбовую. Робота!
Роблю ковток із думкою про хист
Гру з твоїм тілом сплавити в мистецтво.
А що насправді? Пише тобі лист
Естетка, яка бавиться в естетство.
Про що це я? Матерії сумні.
Сумнівні і на озір аж нещирі.
Холодний чай, але вже тепла ніч,
І я у ній засну-спочину в мирі.
А я засну, утішена в думках…
Так, ніби ти заснув тут, на постелі.
Пташина ночі робить кволий змах.
Зітерши ретуші фантазій невеселі.
Я, напівсонна, руку доторкну
До теплого твого плеча чи ліктя…
Це прагнення й бажання напівсну —
Енергія набряклого суцвіття!...
І якщо зможу твій збудити сон,
То зможу розбудити твою силу.
А потім те, що тільки в унісон
Буває вибухово і красиво.

І ось їй не спиться, наче спиці в недов’язаній рукавиці.
Двері прочинені, протяг, наче причинний, жбурляє речі.
Вона розляглась на копиці для сну, мов левиця, і все ж їй не спиться.
Вона роздяглась перед сном, мов пред мужем, і в шкурі овечій
Лежить, копирсаючись пальцем у спогадах, мов у печі,
І їй не заснеться, допоки не збудеться мозку і серця,
Допоки не збудиться із попереднього сну.
2010

Зависла тиша у передгроззі понад покосів благальні очі,
За мить до скрипу воріт міжхмарних рятують душі усі, хто може.
Художник - Небо, графіт у руки і вже малює на повні груди.
Картина перша – «В стеблинку Вітер», такий несмілий, як ти уперше,
мій слово_верше.

Мужніють руки, картина друга – «В сорочці жита» - сто тисяч терцій,
Упівдороги розверзлось поле, волошка вголос волає - «жити»,
Торкання зрілі вгинають колос, небес грімниця влучає – стогін.
У кожне зерня вливає серце гроза_живиця, життя хлібина -
стожарне скерцо.

Картина третя - «Колиска сонця», у-ааа, - до Бога відкриті дверці,
Звершилось диво і манна буде - не всім по праці, не так правдиво…
Згори видніше, угору важче – графіт буває і гірший_кращий,
Картин без ліку, без віку – небо, у фарбах руки, без фарб не треба -
неба…

2012

і знову алхімік тобі нахімічить півнеба
і знову тебе намалює маститий художник
і ти вже не нуль не хробак
не пирій придорожний
а славна подоба геракла чи світлого феба

нехай твої руки по лікоть в червоному квасі
нехай твої ноги толочуть недогарки волі
нехай твоя совість підтоптана боса і гола
куди їм до тебе нащадкам звичайної раси

ти обраний четом і лишкою - тими богами
що крутять шарманку
на верхній щаблині всевладдя
вони тобі завше нового стиліста порадять
і куплять із пляжем і пальмою наче багами

---

Пародія

Не біда, що ми майже незнайомі,
Відстані малі, й ми одні у домі.
Мій кудись пропав – кажуть, третій лишній.
Та й який він мій? Він уже колишній.
Я на мить оцю ждала цілий рочок –
Ближче підійди, ще стопу, ще крочок…
Ті чоловіки – то ще те насіння…
О, ти не такий! Вже пустив коріння!


24.06.2012

***
Підуть дощі і буде веселіше,
І з’являться на сайті лепські вірші,
Розквітне сад божественних пісень, –
Хто їх плекав, той буде щасливіший.

Ти приїхала вчора чомусь із Вітебська.
Білорусь на тебе справила враження.
Я в Житомирі п’ю каву по- віденськи,
Я в Житомирі їв каштани смажені.

Захоплення в тебе сягає істерики.
Не спіши по вухах мов обухом ти.
В центрі міста я знаю десяток сквериків,
Де вночі так приємно палити й слухати.

В тебе звичка погана – напхавшись ліками,
Соціальні формули вважать недоречними.
Я ж бо навіть в житті не умію ліктями –
Як в трамваї комфорт тобі забезпечити?

Хтось працює підкреслено – треба тло йому,
Щоб на фоні убогому здатися гожим.
Пропозицію маю – давай постоїмо.
Скільки, справді, можна – з пустого в порожнє.
17 жовтня, 2010 р.

Не чіпляйся за ілюзію,
Не влаштовуй демонстрації.
Те, що сталось, – секс між друзями.
Епізод – не кульмінація.
Про які стосунки мовиться?
В тебе доля – темна вулиця.
Скороспіла, як шовковиця.
Хто з землі не погидується?
1 січня, 2011 р.

Зевс Феміду вИкликав на килим,
Вергав слину з лютістю грози:
– Як мені уже осточортіли
Ці метафізичні терези.

Де твоя діалектична гнучкість?
Під одну гребінку стригти всіх?
Та хоч зараз скинь з очей онучу,
Глянь: надворі – неантичний світ.

Чи тобі безсмертя вже противне?
Несмачні амброзія, нектар?..
– Але ж терези – це об’єктивність.
Та і я – богиня, не гендляр.

– Вдосконалить прилад недолугий
Надоумивсь майстер наш Гефест:
Буде третя шалька тут, як флюгер,
У той бік, з якого інтерес,

Нахилять коромисло слухняно.
А щоб трохи підіграть юрбі,
Треба вжити заходів, звичайно, –
Ще одну пов’язку дам тобі…

Зблиснула мечем Феміда права:
– В рай по блату? Але ж божа честь?!.
– Чесненька-а, не весь той світ, що справа,
Зліва світ – реальний! – також єсть.

Ми поможем Саваофу-тату,
Нам – Ісус на страшному суді.
Зветься це “зв’язки”, а не “по блату”.
Ні туди без цього й ні сюди…

Зевс примовк, а потім кинув фразу
(Нею козиряють всі боги):
– І тобі ще вистачить Кавказу,
В мене є й на тебе ланцюги…

Так, що добре зваж усе, Фемідо,
І узавтра відповідь даси…
Мов стіна, богиня чесно зблідла:
– Хай Гефест… приносить терези.


1988

Вже відбули мої інтимні теми.
Подаленіло щастя золоте.
Моя любов – осіння хризантема,
Що в спогадах так боляче цвіте.

Моя любов – святе моє спасіння,
В мені живу відкрила душу ти.
Не відцвітай, красо моя осіння…
У спогадах цвіти мені. Світи.

1988

Сон це, напевно,
Не може такого бути!
Жайвори-справи вставати мене не кваплять.
Щось тут не так,бо сьогодні ж таки будень –
Завше дієві від спокою сов краплі.
Червень у вікнах. Дрімаю,
А вже дев’ята.
Світлом мережить і день обіцяє вдалий.
В літню відпустку хочеться мандрувати –
Трав просять ноги, а очі – нових далей.
Червень знесилює…
Мов ювелір-незграба,
Зронить на землю розпечену краплю сонця,
Вгрузнуть підбори в асфальті та піт градом,
Але спасибі йому, що не сон це.
2012

Уже холоне вечір літній,
Як жар останній у золі.
Немов ромашки, в небі квітнуть
Великі зорі та малі.
Тремтять ледь чутно полохливі
Під вітром стебла і листки,
А хтось хмільний речитативом
Співає хрипко залюбки.
Проте стихає гомін міста
І спокій близиться чимдуж
В цей час у сутінках імлистих
До наболілих наших душ.
25.06.12

Темно. Лячно. Душно.
Морок виїдає заморені очі.
Я мрію про світло,
Та є полонянкою ночі.

Холодно. Тонко. Байдуже.
Відчуження спить зі мною.
Я мрію про голос,
Та тільки рóдилась німою.

Пекуче. Отруйно. Безкінечно.
Стіни зруйновано, та я відчуваю їх тиск.
Я мрію про посмішку,
Та не маю до щастя хист.

Тотальна руйнація – явище звичне,
Готуйте душі: зустрічаймо первісне.

Кульбабки пух зірвався й полетів.
Торкнися, любий, до щоки моєї.
Он світлячок лампадку засвітив,
Сьогодні хоч назви мене своєю.

Брунькує квітень на твоїй долоні,
В дуеті піють двійко пташенят.
Стисни в обіймах, наче у полоні,
Поклич в квітучий, звеселілий сад.

Сурдопереклад демонструє тиша,
І ми з тобою – як глухонімі.
Цілунками несказане пропишем,
Зорею заяснієм у пітьмі.

Так дивно – у тумані я іду!
В самотині тут кожен кущ і камінь,
Дерева всі посліпли на біду,
І кожен тут один – і амінь.

І скільки друзів в світі цім було,
І світло у житті було й тепло;
Тепер туман повзе – і на свою біду
Не бачу куди йду.

Тут мудрість втрачена, ніхто не знає
Для чого темрява і що таке вона,
Та неминуче поглинає
Усіх загублених пітьма.

Так дивно – у тумані я іду!
Життя тут – самочинний плин,
Чужі всі на свою біду
І кожен перехожий тут один.

Оригінал:

Im Nebel

Seltsam, im Nebel zu wandern!
Einsam ist jeder Busch und Stein,
Kein Baum sieht den andern,
Jeder ist allein.

Voll von Freunden war mir die Welt,
Als noch mein Leben licht war;
Nun, da der Nebel fällt,
Ist keiner mehr sichtbar.

Wahrlich, keiner ist weise,
Der nicht das Dunkel kennt,
Das unentrinnbar und leise
Von allen ihn trennt.

Seltsam, іm Nebel zu wandern!
Leben ist Einsamsein.
Kein Mensch kennt den andern,
Jeder ist allein.

Із мого дерева життя
Все листя поступово облітає.
Строкатий світ надій -
Як він п’янить, вирує, докучає
І втомлює, і серце наповняє!
Те, що сьогодні ще цвіте
І пахощі, плоди дарує
Назавтра в’яне, помирає.
І незабаром вітер заспіває
Свої пісні нудні
Над пагорбом брунатним
Де прах мій спочиває.
А над колискою
Схилилась мати -
Мені б ще раз в ці очі зазирнути,
Зорю побачити, що вказує на путь,
Тривожить вічно нас і не дає заснуть.
Все помирає, все іде в імлу,
Лиш Мати Вічна, що творить пітьму,
Що нам дарує дні, і сонце, і слова,
Що граючись в повітрі пише
Напівзабуті наші імена.

Оригінал:

Vergänglichkeit

Vom Baum des Lebens fällt
Mir Blatt um Blatt,
O taumelbunte Welt,
Wie machst du satt,
Wie machst du satt und müd,
Wie machst du trunken!
Was heut noch glüht,
Ist bald versunken.
Bald klirrt der Wind
Über mein braunes Grab,
Über das kleine Kind
Beugt sich die Mutter herab.
Ihre Augen will ich wiedersehen,
Ihr Blick ist mein Stern,
Alles andre mag gehn und verwehn,
Alles stirbt, alles stirbt gern.
Nur die ewige Mutter bleibt,
Von der wir kamen,
Ihr spielender Finger schreibt
In die flüchtige Luft unsre Namen.

У сукні сірій, жовтій та червоній
Панує на алеях листя круговерть,
Дерева тихо поглинає смерть,
Без мук і особливих церемоній.

О, чарівнице-осінь, у ці дні
Пролий на серце холод, загаси кипіння,
Даруй останнє золоте благословення,
Тихесенько на зиму поверни.

Оригінал:

Oktober

In ihrem schoensten Kleide
Stehn alle Baeume gelb und rot,
Sie sterben einen leichten Tod,
Sie wissen nichts von Leide.

Herbst, kuehle mir das heisse Herz,
Dass es gelinder schlage
Und still durch goldene Tage
Hinueberspiele winterwaerts.

—Як осягнути жінку? — промовчу. —
Чи ж осягнути неосяжні далі?
Чи зрозуміть поезію дощу
і млосний запах зірваних конвалій?

— Як осягнути жінку? — та ніяк. —
І в філософських не знайти трактатах
рецепта того — добре знає всяк.
Бо жінка — з нерозгаданих загадок!

Не осягнути жінку. От і все!
А чи її потрібно осягати?
Вона тремтить. Вона цілунків жде.
І прагне буть коханою й кохати!

2008

Що ж, я така, як всі.
Не краща і не гірша.
У небі возять сіль,
А я все не засну…
Намацують мене
Рядки якихось віршів,
А я від них у сни –
Повіки на засув.
Вони мене ведуть
Стежиною нічною.
Наклала на вуста
Сама собі печать.
Бо я – така, як всі.
Рятуюсь тишиною,
Аби лишень так-сяк
До ранку переждать.
2012

***
Мабуть, і справді в ньому є наїв,
Бо я в цей рубаїновий мотив –
І сонця українського, й блакиті! –
По самі вінця трепетно налив.

Я помню твои странные стихи,
которые рождались вечерами.
Из них я знаю все, что было с нами,
а значит, уж не так они плохи.

Ты их писал, когда хотел открыться,
когда был неуместен и забыт,
когда тебя съедал ущербный быт…
Писал и не хотел остановиться.

Торжественны, немного пошловаты,
твои стихи не знали одобрений.
Но сколько мимолетных откровений
впитали в свою суть твои цитаты.

Ты жил в своем мирке, в своем пространстве,
избавленный от книжного уродства.
Какое поразительное сходство
я нахожу сейчас в твоем упрямстве

с моими зачерствелыми чертами,
с каким-то безрассудным аскетизмом,
теперь это назвали модернизмом,
а раньше нас считали бунтарями…

Ты знаешь, а ведь я еще пишу,
уже нечасто и не так контрастно,
но так же упоительно и страстно
я в этот миг волнительный дышу.

2012

Вечірній степ, останній потяг,
Гарячих маків ураган.
Немов радар, дебелий сонях
Забратись хоче на курган.
Піду я в бік від залізниці
Через поля аж до води,
Де ловлять рибу зі стариці
Горбаті верби, як діди.
Де у гарячому серпанку
Цвіте солодкий молочай,
Де степ заварює щоранку
З пахучих трав зелений чай.
Тут зовсім рідко ходять люди
І не гуляла дзвін-коса.
Блищить вогнями, як на блюді,
Цнотлива райдужна роса.
Бринять струмків зелені кобзи,
Пирій доріжки простеля.
І так завзято гнуться лози,
Що аж підстрибує земля.
Рипить обвітрена дорога
В несмілім відблиску зорі,
І йдуть до неба, як до Бога
Тополь зелені ліхтарі.

2012

Я часто плачу. Я живу душею.
Мене болить чужий нестерпний біль.
Я не люблю нещирого єлею,
Вже краще хай отак – на оці сіль.

Коли твоя душа – чутливий легіт,
Коли ти бачиш край сердечних ран,
Коли твої слова, як щирий легінь,
І співчуття не рветься на екран -

То ти жива. І не плаксива духом,
А просто наче Божий камертон.
Не вкрите серце шкарубким кожухом,
Бо відчуває болю напівтон.
07.05.2012 р.

Кришиво
Місяць струсив на левади
Вишила
Нічка медами смарагди
Чашами
Пахощі в сніння збирала
Ніжними
Перлами - день в опахало
Нашими
Винами літо палало
Душами
В зорях зустрілись змовчало
Віршами
Вітер залестив рулади
Віщими
Іскрами мріли Плеяди

***
Ти з матері глузуєш, як на звих,
І зроду не була серед чужих.
Ти каверзниця, дочко України,
Та знає світ – це непрощенний гріх.

...Атланти пішли воювати.
В атлантів - важливі дебати:
хто небо тримає найкраще?
чи вище піднять не пора ще?
Щоднини - словесні кориди.
...А втомлені каріатиди
(одна - в українському строї),
кохання і ласки сувої
провітрять, - і знов до роботи:
спекти, посадити, сполоти,
помить, побілити, попрати...
А треба ще ж небо тримати!

2004 (2012)

(На русинському діалекті української мови)

Жӧнська співанка за серенчу

Залитіла в хлів синиця,
В мене ґазда ги косиця.
Я го люблю тай сокочу,
Вбы дагде уд ня не скочив
Ниґда шуга.

Кажут люди: «Хлопе милый,
Не буде з пса солонины!»
Ош гуляв ись – дале будеш,
Ты за жоны не забудеш
Шуга амінь.

Де бы мы з тобов не были,
Всі тя жоны там любили:
Очи на тя упуляли,
Сорочкы на собі рвали
З рукавами.

Я тя люблю, ги пес кӧстку,
Ги огинь – з березы тріску,
Не уддам тя я никому,
Мусит быти всьо по мому,
Ги я кажу.

Серенча – ото ги пǒтя,
Я го ймила – ввӧн не хотів.
Я го ймила – вже не пущу,
Най пасулю в сіньох лущит,
Діти бавит.

А я людьом не повірю –
Пӧрву пысок на паздіря,
Ко вповість, ош мы не пара,
Най пуд ним земля ся зарве,
Айбо нараз!

Залетіла в хлів синиця,
В мене ґазда ги косиця.
А я в нього ги вта ружа,
Мы паруємеся дуже –
Серенча йсе!

А я в нього ги вта ружа
Мы паруємеся дуже –
Та заткайся!

24.06.12

(низка неканонічних танка)

* * *
Блукальці весни!
Гірські стежки заросли
Забудь-травою.
Будемо йти навмання
У хащі снів золотих.

* * *
Приснилась легенда
Про Гільгамеша.
Глиняні сни мої!
У яких пластах землі
Я знову блукатиму?

* * *
Білий пристрій
Наповнений холодом
Я оспіваю...
Живе він життям
Химерним і дивним
В домі моєму...

* * *
Ми шукаємо
Весну як сновиди дня
Серед холоду.
Хто покличе її?
Птах? Руді коти?

* * *
Ріка шепоче.
Залишки обвуглені
Старого мосту…
Спаленого. Іду в брід.
Шум води. Прохолода.

* * *
Осінь - дівчина
Сумно стинає коси
Блискучим серпом
Зими навіженої...
Певно, старість приходить.

* * *
Танці "вдови".
Як весело на ешафот
Зранку сходити...
Сонячне місто моє
Гамір юрби столичної.

* * *
Байдужий світ!
Навіть коти - і ті...
Вітер осінній -
Тільки він друг єдиний,
Мій співрозмовник, слухач...

(Світлина автора віршів. На світлині я сфотографував свій сон. Щоправда не цей і не глиняний...)

добігає межі ця межа
із-за меж часоплину
скільки будемо разом
у всесвіті цьому
хто зна
розлетілися дати
ні взяти ані дарувати
і не випросиш в долі
ні миті ні слова ні краплі озону
але ж я іще тут
я усе ще з тобою
коханий
бо тримаюся міцно за рідну пошерхлу долоню
лиш вона оберіг мій
і нині і прісно
і там...

Он тихо сказал: вы прекрасны!
Расцветает душа подобно цветку.
Слова любви просты,
Они росе подобны,
Они дают живительную влагу.
Садовник, нежным взглядом,
Целуя лепестки обнимает талию розы...
2012г.