Закінчується двадцять п’ятий рік пошуків.
Устиг лише загубити.
Забути не встиг.
Тільки дзвонить мені одна дівчина
і каже:
«Вас люблять і чекають».
А я її не знаю.
Приходь у гості з вулиці.
За кавою признаєшся,
хто це тебе навчив такому
сказанню дивному.
Тобі б гітару в руки!
чи коня між ноги!
і стріли з луком,
щоб ти на відстані такій
могла попасти в серце!
Яке ніколи не любило,
тільки раз.
На цій землі
трапляються маразми –
з людьми, які повірили
в екстаз.
У нас
екстазів на землі не може бути,
це знаю я як водолаз,
який на глибині у 25 у-років
опух від серцевого від нестатку.
І на закінчення:
земля – маразм.

1 липня 1994 р., Київ

Величний колір кипарису
І в потяг доданий вагон,
Похилих крил, краї карнизів
І тінь минулого й бетон,

І справжній, мов животворящий
Не жах, не смуток – декаданс -
Рук неймовірних, мезальянсу,
Здобутків й хиби проміж нас.

Парад овець брунатних, сови,
За кроком кроки і круки,
Мов краплі падають суворо
І не суворо - навіки!

Хапай ту правду щирим оком,
Множ дню не сказані слова
Луною схибленою, боком,
Гаптуй для Неба рукава!..

Не знав я, що колись у цьому місті
Все зміниться і зробиться чужим.
Стежок знайомих здавнене намисто
Загубиться під тягарем сумним.

Не впізнають мене оці стежини,
І вулиці відводять погляд вбік.
Лише частково в заростях ожини
Я відшукаю дух твоїх повік.

Ні, тут для мене місця не знайдеться.
Я тут чужий, прадавнє полотно.
З минулого далека дискотека
Звучить, немов забуте доміно.

Тяжкі валізи зболено чекають.
Лише від'їзд, я не потрібен тут.
Спаде з душі епох минулих камінь.
Веде юрбу шалений баламут.

29 січня 2026

Ми вдвох придбали праску
до неї для загального затúшку
торшер купили
та килим до стіни прицвяхували
транзитом у повітрі зависали
торшер та килим, праска та затúшок…

2024

Боже, як страшно, нестерпно, смертельно
дрони літають над Києвом древнім!
Далеч поранена скрапує кров'ю —
не заховати жахи за стіною.
Влучило в Дарниці та на Подолі,
бідна Лук'янівка стогне від болю.
На Оболоні будинок палає,
курява смерті пливе небокраєм!
Навіть не встигнеш дістатися дому;
наздожене, а кого — невідомо.
Може мене, чи тебе, мій земляче,
дзвони Софії відмолять терпляче?
На попелищі знайдуть рештки тіла,
скінчиш життя, хоч того не хотілось.
Виділять місце два метри не більше...
Боже, невже, завтра буде ще гірше?

Янгол небесний, у страшну годину,
допоможи зберегти Україну!
Крила розправ, захисти від загрози —
вірю і знаю, ти здатен, ти зможеш...

26.07.2026р.

Шал емоцій! Гра у шахи!
Чую тіко охи й ахи
Від дружини. Я воскрес!
Але вию, наче пес,

Бо, чого гріха таїти -
Мушу "дещо" мавці гріти,
Але, з часом, це мине,
Нині ж в шал удвох пірнем.

Бац - і вже дібрався суті!
Я коханець ох і лютий.
Ябка з пиптиками - "цьом!",
Ох і гарно ж нам обом!

Стали в справах цих майстрами,
Заздрять вуйки нам і дами.
І хоч маю сотню літ -
Козарлюга ще! Не дід!

26.07.2026 р

 лови емоцію поете
 лети на полум’я свічі
 покинь усе що мало вмерти
 нехай палає і шкварчить
 у передмісті чи у центрі
 життя не вимага причин
 чимало є без тями впертих
 атож у тебе інший чин
 ти пам’ятаєш кожну ніч
 коли доходив ти до краю
 як безуму кивав навстріч
 кого осяяв чи затьмарив
 чи з ким рубався віч на віч
 хто вичерпався і хто зрадив
 

Душу гріє вогонь горобиновий,
Стиглих яблук такий аромат!
Це прощальний мотив наспівує
Літо краснеє котрий раз.

Квітники зарясніли айстрами
І помітно поменшав день.
Про цю пору приємно згадувать,
Як холодна зима прийде.

Смакуватиме чай малиновий
Та й із яблучним пирогом.
І здаватиметься, що прилинуло
Тепле літечко до нас знов.

2015 р.

Лиш час німого супокою
Вповзе по гільзах у мій схрон,
То стане тиша після бою
Мене вганяти швидко в сон.
І в сні наївному отому,
Поміж обвуглених цеглин, -
Я побуваю врешті вдома
Якихось декілька годин.
І пригорнувшись до матусі,
Їй поясню на самоті,
Що підлий ворог вчора змусив
Нас розлучитися в житті.
"Вернися..." чую, - мати плаче
І сина просить довго жить, -
І дві сльози, мов жар, гарячі
Мене розбуджують умить.
Це сам заплакав мимоволі,
Але без спалаху ниття,
Хоч кулі знов гудуть, як бджоли,
Та пилом повнить укриття...
27.07.26

Липню! Напишімо спільний вірш,
Поки ще твої лунають ноти!
Знаю, що вночі ти теж не спиш -
Тож запрошую! Сідай навпроти.

Тему обираємо удвох...
Хай позаздрять нашому альянсу!
В небеса відвертий діалог
Відлетить проникливим романсом.

Липню! Не соромся! Говори!
І хоча навколо - тіні вперті,
Світлі фарби літньої пори
Ще живуть на срібному мольберті!

Наш акорд із тонікою "сі"
Міг би стати вічним. А натомість,
Липню! Ти, так само, як і всі,
Підеш у застиглу невідомість.

Спогадом на зошит упадеш,
Музикою тихої скорботи.
В осінь повезе мене кортеж.
Серпню! Відчиняй свої ворота!

Теслярі із Антананаріву
Гемблювали і косо і криво,
Все валилося з рук –
Баобаб і бамбук
Із-за пива в Антананаріву.

Через джунглі до міста Кіншаси
Прокладали взимі теплотрасу,
Але спека була
Поза сорок тепла
Й теплотраса не йде до Кіншаси.

Інтернет відключили в Московії.
Московити не надто шоковані.
Розвели голубів
Та й радіють собі,
Що працює зв’язок у Московії.

ні тіні
ні кольору
без жалю
застигло
відтепер
все
це точка
вона важлива у січні

звичайно можна
але з нею ясніше
визначати
межі
білого
і низку днів

звичайно можна але
поки це точка
розкручує
свій біг і
вихід у червоне

Січень!

2025

Москалі хвалитись люблять величним минулим,
Які ото їхні предки героїчні були.
Як вони на своїх нивах мирно працювали,
Та, коли була потреба, мечі в руки брали.
І громили супостата, і гнали, і били,
Аби ті до них «у гості» з мечем не ходили.
Не було війн, де б ті предки не перемагали.
Хоча, не вони ті війни, звісно ж починали.
То все кляті супостати і пхали, і пхали,
На їх болота і хащі вічно зазіхали.
Хоч, насправді, Московія та була такою,
Що сусідам її бідним не було спокою.
Й воювали по дурному, силою ломили,
Своїм трупом устеляли, інакше не вміли.
Коли силою не брали, на підлість пускались,
Підступністю «перемогу» собі здобували.
Тож хотілося б вже вкотре, може нагадати,
Як, насправді оті предки вміли воювати.
Щоб за прикладом далеко мені не ходити,
Хочу я про Бортєнєвську розповісти битву.
Пройшло вже достатньо років, як Батий з ордою
Пройшов по заліссі тому смертною ходою.
Убивав, палив та нищив усе, що лиш бачив.
Але в болотах тих жити не схотів, одначе.
В степ подався. Орда часом набіги робила.
Щоби про них залішани забувать не сміли.
А, щоб вони не єднались і не бунтували,
Комусь ярлик на княжіння ординці давали.
Хто отримував ярлик той, той ставав над всіми,
Керував усім Заліссям і князями тими.
Збирав данину. Монголам, мабуть ліньки було.
Вони тоді приходили, як непослух чули.
Ярлик ханський, то не тільки була честь велика,
Але й гроші, під шумок щоб для себе насмикать,
Данину відправить хану та й для себе має.
Отож всяк тепер у хана милості шукає.
Ладен всю рідню продати, аби ярлик мати.
Одним словом, москалики, що із них узяти?!
Городецького Андрія коли Бог покликав,
Боротьба розпочалася за ярлик великий.
Тверь з Москвою зчепилися, хто ублажить хана,
Саме той великим князем у Заліссі стане.
Не за народ, не за славу, а за ханську милість
Князь Тверський і князь Московський між собою бились.
То Тверський Михайло візьме в боротьбі тій гору,
То Московський Юрій в нього ярлик вхопить скоро.
Зумів-таки хитрий Юрій над тим гору взяти.
Удалось йому в Узбека-хана зятем стати.
Взяв сестру його за себе та й породичався.
Тож йому ярлик великий, врешті і дістався.
А, крім того ще і кінний загін Кавгадия.
Ну, тепер він взяти гору над Тверью зуміє!
Не встиг до Москви вернутись, став сили збирати,
Все Залісся попід стяги свої піднімати.
Збирав сили, але страхи його діставали,
Бо ж силу й могутність Твері усі добре знали.
Знали добре і Михайла, що вмів воювати.
Такому і всім Заліссям годі раду дати.
Хоч зібрав сил, скільки в Твері люду й не бувало,
Та від страху видавалось йому усе мало.
Тож звернувсь до новгородців, просив допомоги.
А у Новгорода зуб був на Михайла того.
Бо ж спалив Торжок їм їхній, захопив полоном
Бояр, воєвод їх, кажуть, клятий віроломно.
Тож зібрали новгородці рать та й подалися
Під Торжком спинились станом, чекати взялися
На усе залісське військо. Стоять та чекають,
А Юрія з усім військом немає й немає.
Він застряг в Волоколамську, ніяк не рішиться
Чи биться йому із Тверью, чи, може й не биться?!
Новгородці підганяють, а той тільки слуха,
У задумі морщить лоба й потилицю чуха.
Не втримались новгородці на князя чекати,
Самотужки надумались з Тверью воювати.
Вломилися в тверські землі, грабувати стали.
Та не встигли розвернутись, як свого дістали.
Князь Михайло раптом з раттю перед них з‘явився.
Дав добряче, не один з них кровію умився.
Довелося тим воякам йому чолом бити,
Аби тільки мир із Тверью вдалось заключити.
Повертались новгородці, як собаки биті.
Зрозуміли, що з Москвою краще не дружити.
А князь Юрій все ще чуха потилицю свою,
Ніяк усе не рішиться ставати до бою.
Хоч союзника вже втратив та сил іще має
Стільки, що, мабуть, шапками ту Тверь закидає.
А іще ж загін монгольський від самого хана.
Хто ж посміє ризикнути й проти нього стане?
Врешті, чи то сам рішився, чи всі напосілись,
Бо ж у Твері поживитись дуже їм хотілось.
Знялась орда і рушила облавою краєм.
Все руйнується навколо, все кругом палає.
Мирний люд чи то вбивають, чи женуть полоном.
Не спиняють їх ні Божі, ні людські закони.
Князь Михайло, хоча серце обливалось кровью,
Тим не менше, із ордою не ставав до бою.
Вибір в нього невеликий, якщо виклик кине,
То і військо все погубить, і весь край загине.
А, як лишиться із військом він Тверь боронити,
То, хто зна, можливо й вийде ту орду відбити?!
Бо Тверь мала міцні стіни. Та й війська достатньо,
Аби ворогу достойну було відсіч дати.
А орда уже під боком, накінець припхала,
За п‘ятнадцять верст від міста своїм станом стала.
Подивилися на стіни, стало страшнувато.
Тут покласти можна й військо, як їх штурмувати.
Тож зайнялись звичним ділом – грабувати стали
Околиці, щоби в місті про те добре знали.
Виманить Михайла з міста вони тим хотіли.
Та даремно, хоч в пустелю край перетворили.
Так не вийшло, то рішили знову схитрувати.
Кавгадий послів направив, почав умовляти,
Щоб князь хоча б ординцям дав у місті стати.
Вони ж від самого хана, хоч їх не багато,
Але, мовляв допоможуть і мир заключити,
І від зазіхань ворожих зможуть захистити.
Та Михайло не повірив хитрості монгола.
Довелось послам вертати ні з чим в чисте поле.
Аж п‘ять тижнів простояла орда попід містом,
Розорила, попалила навкруги все чисто.
Так, що й їй уже не було як тут зимувати.
Вирішили відступитись й понад Волгу стати.
Не те, щоби відмовлялись від своєї цілі.
Просто, аби грабувати ті землі, що цілі.
Кавгадий на переправі стояв зі своїми.
А князь Юрій із полками стояв головними
Попід Бортєнєво. Часу аби не втрачати,
Розпустив свої загони землю грабувати.
Тільки ворог відступився від міста й подався,
Князь Михайло виступати у похід зібрався.
З Кашина діждав підмоги, зібрав все, що має,
Та і по слідах ворожих швидко виступає.
По обіді дійшли місця, де стан вражий знати.
Князь Михайло не дав війську сходу наступати.
Дав спочити, сам тим часом усе роздивлявся.
Від сторожі все про військо враже дізнавався.
А надвечір дав команду, щоб атакувати.
Попереду кінні князя мали виступати,
Піша рать за ними слідом. Війська небагато,
Але ж ворог на атаку не міг і чекати.
Воно й, справді, московіти краєм розбрелися.
А оті, що були в стані, хто чим зайнялися.
Як побачили, що сила на них вража пхає,
Заметалися. Полки князь чимскоріш збирає.
Воєводи кричать, щоби усі шикувались.
В плутанині полки, врешті сяк-так розібрались.
Князь Михайло вів дружину, як єдину силу
Туди, де князівські стяги Москви майоріли.
Сподівавсь, як уб‘є князя, то й битва скінчиться
І уже з тою ордою не прийдеться биться.
Врізались вони тараном у ворожі лави,
Списи кинули, мечі вже узялись до справи.
Князь Михайло попереду до Юрія рветься.
Юрієва охорона, проте на смерть б‘ється.
Захищає свого князя, вмира під мечами,
Ніяк крізь них не проб’ються стрімкі тверичани.
На Михайлові доспіхи порубані всюди,
Та надійно захистили і голову, й груди.
Він уваги не звертає на удари вражі,
Сподівається, що от-от охорона ляже
І він Юрія дістане та за все помститься.
Тож в порубаних доспіхах продовжує биться.
За тим часом тверичани піші підступились
І в московськії порядки бойові врубились.
Ті, що гарно з мирним людом вміли воювати,
Під тим натиском ворожим стали відступати.
Сам князь Юрій налякався та й військо покинув.
Не догнали, у темряві, як приблуда згинув.
Брат Борис його полоном у бою був взятий.
А московські «славні» вої кинулись втікати.
По лісах порозбігались, а було багато,
Хто в полон рішив здаватись, аніж утікати.
І монголам теж дісталось, багатьох побили.
Кавгадий і рештки ледве у стан відступили.
А уранці Кавгадий сам на поклон припхався.
Поклонився в ноги князю і у полон здався.
Юрій так втікав із поля, що про все забувся,
Та не лише переляком він страшним відбувся.
Він же і свою дружину притягнув до стану,
Ту саму сестру Узбека – монгольського хана.
Тож вона тверському князю за здобич і стала.
До Твері, як полонянка поїхати мала.
Юрій, як прийшов до тями, став хану жалітись,
Що в невигідних умовах був змушений битись.
Що вірного Кавгадия тверський князь принизив.
Що його – ханського зятя ледве не зарізав.
Не зумів в бою здолати, став підло чинити
Та на свого переможця всяке говорити.
А тут іще вістка чорна із Твері приперла,
Що жона його Агафья зненацька померла.
Став кричати: тверичани її отруїли
(Хоча, може його люди то так і вчинили,
Щоб звалити на Михайла – хан не піддавався
І Михайла покарати чомусь не збирався).
Та, як вістка долетіла (із Москви звичайно),
Він Михайла викликає у Орду негайно.
І велить його скарати. Отак московіти
Підло знищили того, що не здолали в битві.
Отак вони й «воювали» - підло і підступно.
І не краще покоління діяли наступні.
Такі вони і сьогодні, ніяк не змінились.
І ні жить, ні воювати так і не навчились.

Пливу на тебе сонного дивитись,
крізь продихи стіни - в кімнатну глиб -
у мить, коли Душа твоя розкрита -
безназвана, безрольна, і безли...

безлика - вільно пущена на хвилю
сновидива - у просторі безчась.
Без дозволу прийшла, бо можу й смію
думки твої вдихнути - й знати враз

що множив зла, нагострену гірчину,
довіру й дружбу стерши на золу.
Дивлюся на чоло твоє, людино,
високе й мудре - звідки ж стільки злуд?

Сягаю часу, де нема конструкцій -
ні ієрархій, ні сходин і втом -
де янголи ще - з демонами в злуці -
не звили Соломонове гніздо.

Де ми і всі, і все - одне осуття
й Сераф між нами стін не будував
і не гриміли розпихаті судді,
навішуючи свій дрібний устав.

Тече лунарне срібло посивіле -
об'ємами твоїх надбрівних дуг.
Це ж, як так, що в картатій заметілі
мені ти - нéдруг, я тобі - не друг.

В матерії вібрацій злих і грубих,
ми порізно - чи задум це, чи не?...
Ти так мене ненавидиш, аж любиш.
Так любиш, аж ненавидиш мене.

Сьогодні виспався на полі бою,
На полі парадоксів і пасток.
Схрестився я у лютому двобої
Із долею на згарищі думок.
І тільки так пребуду я собою,
Будуючи із космосом місток.

Там ворони невтомно голосили,
Віщуючи недолю і біду.
Я рвався уперед щораз, щосили,
Долаючи потужну ворожбу.
І голос вдалині озвався милий.
До нього я приречено бреду.

Я виспався хоч раз за сотню років.
Це крапля вічності, святий алмаз.
Вистукую симфонію із кроків
У нападі чаклунства і проказ.
Натхнення урочисте і високе
Прийшло, мов рятівний дороговказ.

Думки кружляють у величнім танці.
Я провидіння ухопив за хвіст.
Ми стоїмо, невільники і бранці,
Мов на бенкеті у суворий піст.
Ми спустимось, немов палкі коханці,
На дно ночей, витворюючи твіст.

29 січня 2026

Юрба "златоліфонна"* все ж дотисла —
забрала репутацію, ім'я,
і дерев'яні іграшки дитинства,
і право дерев'яне на стояк.

А ще можливість виграти в фіналі
сусально-золотий товстий ліфон.
І боячись, і прагнучи аналу,
мені за хіть погнула мікрофон.

За мій безцеремонний думкозлочин,
за "збочену" фантазію мою —
поліція думок провчити хоче
за все, що хтів вертіть я на х*ю.

Пішов соцмережевий жовтий пресинг,
п'ятихвилинки ненависті, фарс.
Несуть мене шакалячим експресом**
до слави позахмарної на Марс.

Зірвали, бузувіри, з мене тогу!..***
Та не тому скорботно так мені:
як далі без "ліфона золотого"
я скнітиму "безславну" решту днів?


Олександр Сушко

Гумореска

Любителі м'язистих туш дотисли -
Один із них мене в руках пом'яв.
А я - хирляк! Довкола ж - культуристи,
Перчинка геть похнюпилась моя!

Не виграю гантелі у фіналі,
Тож питиму не ром, а недогон.
Бо силу поміняв на тралі-валі,
А от сусід - бичачий чемпіон!

Усе моє життя - суцільний злочин
Перед жоною, богом і життям,
Бо змалку заливав гіркою очі,
Вимучують гигикавка, здуття.

Не витримала доля лютий пресинг,
Утік із рингу, мов побитий пес.
Тепер довіку буду жити в стресі,
Можливо , пару гривень дасть "собез"

За зламане ребро та вивих вуха,
За вирваний із мнясом кутній зуб.
Кажу синку: - Як хочеш бути зухом -
Біжи хутчіше у боксерський клуб.

26.07.2026р.

Війна гучна і все догори-дригом —
нестерпна ніч і день, немов смола.
Ятриться воском кров'яниста стигма,
мов поминальна свічка край стола.

В коморі погреба глибока вирва —
на три замки я ляду зачиню.
Таке чуття, що ворог серце вирвав
і кинув на поталу воронню.

У гамівну сорочку огортає
жах із усіх боків єство земне,
а час біжить за місцем у трамваї —
ніхто його сидіння не займе.

Надворі пекло, дронова стихія
стрілою смерті, каменем услід.
Зникає із душі тремка надія,
а враження таке, що гине світ.

25.07.2026р

 іще поет спішить біжить додому
 хоч літні грози поетична річ
 вода спадає з пліч тече за комір
 стікає по очах атож поет спішить
 сушитися спивати чай ожиновий
 який дружина заварила вже
 ну а якщо не має він дружини
 заварить сам чи джину споживе
 зігрівшись трохи переодягнувшись
 у лоджії чи то біля вікна
 дивитиметься як зростає суне
 між ним і світом сріберна стіна
 яка відріже всі обридлі звуки
 шалених діточок хльостких мамаш
 молодняка який гарчить з докуки
 зо всіх легенів на панельний антураж
 собак яких припнули та й пішли десь
 на пиво чи напої прохолодні
 а пси гарчать і скавучать і виють
 від розпачу на синь небес безодню
 

На собі перевіз до Уганди
Балетмейстер кіло контрабанди.
І мішок панталон,
Бо спішив на поклон
До солістки балету Уганди.

Виступали хористки гуняві
З симфонічним оркестром на Яві.
А між ними й дует
Проспівав тет-а-тет
Майже те, що й хористки гуняві.

А заїжджий поет у Сокалі
Домагався місцевої кралі.
Та пройшов гей-парад –
Ні його, ні балад
Вже немає ніде у Сокалі.

На горілці, картоплі та салі
Танцівниця живе у Версалі.
Вип'є зупи з відро –
І танцює в бістро,
Поки смажиться їжа на салі.

День несвіжого пива в Марселі.
Мушкетери вже зранку веселі.
Перебрав Д'Артаньян –
І звалився в бур'ян
На морському каналі в Марселі.

У Сахарі пора холоднечі,
Не на часі розваги старечі.
Не знайти дискотек,
І спустів мототрек.
У Сахарі пора холоднечі.

І не краще сьогодні в Каїрі –
Небеса по-жовтневому сірі,
Промерзає до дна
Стрічка Нілу чудна.
І не краще не тільки в Каїрі.

Копірайтер пісень у Провансі
Заробляв на словах у романсі
"У судьбы на краю
В зимнем поле стою".
І прижився отак у Провансі.

Обібрали селян у Гвінеї
По-сусідськи знайомі пігмеї –
Від шапчин до онуч.
І щось кажуть про Збруч –
Там кордони, мовляв, у Гвінеї.

архівні записи від 18.10.2014

Триптих
Художнику Ярославові Саландяку
1.
Ти намалюєш музику, як діву
з обличчям, розпашілім на вітрах,
і з усмішкою, що не облетіла,
і з косами, жвавішими од трав.
Вдихатиме та музика на повні,
і груди будуть легші од пір'їн,
як фарб, учора куплених за кровні,
не пошкодуєш їй під передзвін
прожитого прожогом, та живого.
Удвох ми це почуємо з узвиш,
коли вона наблизиться до Бога,
та музика, якій…
життя даєш.
2.
Ах, не почують музику картини
оті, кому мистецтво геть вторинне,
або його знавці, що так зазнались,
аж мимоволі стали позосталим? —
гукнеш в обличчя спокою й дотямиш,
з якої незасипаної ями
угору пнуться всі твої образи.
І скажеш тихо: з вирви й сам вилазив
у скруті гарячковій і пекучій.
А вже тоді мені картину вручиш:
ану послухай, друже, увертюру,
як діву у неспокої похмуру,
що усміхнеться все ж бо як Джоконда
через віки, якщо вже не сьогодні...
3.
А за вікном уже не сонне місто
злетить у тан, у велемовний тан.
Коли йому ні солоно, ні прісно,
з рутини все ж виточує талант
буяти безупинно і яскраво.
Цю вдачу рідного ти знаєш і
малюєш увертюри, Ярославе,
на всіх вітрах і в полум'ї живі
та за пташині оклики ніжніші.
І безсумнівно — музику твою
я завтра одягатиму у вірші,
якщо росу думки мої зіп'ють.
А місто, світанковій барві вдячне,
до музики дослухається теж,
що з волі Діви* вічністю означить
твій геній, друже, й вулиці без меж…

*Матері Божої.

Повіки важкі від безсоння
І очі набряклі від сліз,
Бо ніч у підвалі бетоннім
Посеред візків і валіз.
Утомою пройняте тіло
Зрадливо німіє й гуде, -
Набігався вниз очманілий,
Щоб тісно присісти хоч де.
Набридло роками страждати,
Шукати безпечніший кут,
Але ж десь на фронті солдати
У скруті ще більшій живуть.
Не ремствуй на вигляд негідний,
Бо нині не те ключове, -
Яке іще щастя потрібно,
Коли твоє слово живе?..
26.07.26

1.
де любові острів?
бо тепер їх два
там де тиша гостра
коляться слова
і думок дві ріки
висохли до дна
нам тепер довіку
бачитись... у снах...

приспів:
в самоті
так тісно
у думках
лиш ти
з почуттів
де звісно
пристрасті мотив
hmmmmm
світи...
ooooooo
де ти….

2.
час таки малює
спогадами ще
ми себе не чуєм
відчуваєм щем
бо думок дві ріки
висохли до дна
нам тепер довіку
бачитись... у снах...

приспів.

Гриць із малечку марив Мальдівами,
Та спізнався з облесними дівами.
Гриць до решти на дів
Усі гроші подів
І не марить відтоді Мальдівами.

В сучки знатної із Цинциннаті
Народились круті цуценята.
Власник радий, як слон,
Кожен цуцик - мільйон,
Буде свято на весь Цинциннаті.

На базарі у Коста-дель-Солі
Продавали старі бараболі,
Огірки-жовтяки,
Перемерзлі грушки
І фасолі – у Коста-дель-Солі.

А туристів із Вануату
Ізолюють в окрему палату,
Бо поїли усіх,
Хто сховатись не встиг –
Так заведено у Вануату.

Нещодавно під острів Сікоку
Припливло щось незвичне, нівроку
Чи бичок, чи кефаль,
Чи п’янющий москаль
І настрашені всі на Сікоку.

 
Хай би у словах недосить сенсу
Мовлю, щоб тебе торкнутись, Джуліє
Джуліє, Джуліє, океанча зве мене
 
Я співаю про любов, Джуліє
Джуліє, очі-мушлі
Усміх вітру, зве мене
Я співаю про любов, Джуліє
 
Волосся плинне небо мерехтить
Блискотить
У світі сонця
 
Джуліє, Джуліє, ранній місяць чуйний
Я співаю про любов, Джуліє
 
Я не виспіваю серця
Лиш висловлюю думки, Джуліє
Джуліє, сплять піски, хмарки сон чуйний
 
Я співаю про любов, Джуліє
М-м, зве мене
Я співаю про любов, о Джуліє, Джуліє, Джуліє
 
 
 
 
 
 
 
 

Про виделки з мельхіору
Говорили у вівторок
Серед грудня в час мінору
Марафону і коня,
У горі з рахат лукуму
Ковдрам ребра розминали,
Міцелярною водою
Обливались серед дня.

Мовчазні були заплави
Збайдужілого фольклору -
Не знайти серед несплячих
Непідробних справжніх дум

Де далеко до аптеки
Від широкого загалу,
Де запалює надвечір
Світ дешевий шоу- рум…

Цілу ніч випитували Духи:
- Звідкіля втручання,
звідкіля?
- Зо земського тла, що бог
роздмухав -
там, де на енергії посуха -
звідтіля, кохані, звідтіля.

- А чого той плай взиває вгору?
- Хоче доторкнутися добра...
до мого шовкового подолу
зачепившись, вибратись на
волю -
от чого той плай мене
взива.

- Не іди туди - земне тяжіння,
мов драгва, що всмокче і
колун.
- я лише побавлюся і злину
знов у сьоме небо
переливу...
звуком одпустіть на лезо
струн.

- Не пустім її - вже й півні
треті,
б'є світання в небо, мов
таран.
Канув лунь у шарі очерети...
не підеш у ті земські
тенета.
- А дарма, рідненькі, а
дарма.

Тридцять сім з половиною років
Пише вірш безпритульна душа.
Не знаходить омріяний спокій -
Тільки біль, тільки шрам від ножа.

Під дощем я ховаю сльозу
Тридцять сім з половиною років.
Хрест важкий дерев'яний несу,
Свій тягар від безжальних уроків.

Зле обличчя, сумне та жорстоке -
То лише поверхневий портрет.
Тридцять сім з половиною років -
Ні святкових балів, ні карет.

Мовчки дивляться літо й зима,
Як шукаю кохання високе
(Те, чого не було і нема)
Тридцять сім з половиною років.

Весела і красива,
фати срібляста вата…
А ноги - у кросівках,
щоб легше танцювати!

2026 рік

Так шкода, що казка так швидко скінчиться
Зі снігу, і льоду, і вітру погроз.
Завиє у лісі самотня вовчиця
Крізь тугу і лютий недремний мороз.
І замість принцеси у шатах святкових
Нам явиться звична, буденна печаль.
Так замість польоту до хмар пурпурових
Вручає самотність важезну медаль.
Феєрія снігу закінчиться скоро
І нас приведе у нужденний вігвам.
І замість величного дива собору
Встановиться безлад, свавільний бедлам.
В собі збережу я хоч залишки дива,
Уламки краси і натхненних вистав.
Я сутність плекаю порядну, правдиву,
Яка проросте у незламності трав.

27 січня 2026

раптом життя чи думка
зависає десь поруч
де?
може там
де недоречність
а може непотрібність
всього того
що так було необхідно
хвилину тому

***
нехай скажуть
історія рухається
по спіралі
але я не сперечаюсь
але на мене
це маячня
топтання намагається
здійснити втечу

***
сусід Абрам
(студент із Нігерії)
і я заходимо в ліфт
двері ліфта зачиняються
прихопивши важкий запах
смаженої риби
через залізну завісу
фіш?
фіш
але пахне російською
ми сміємося
чорний єврей з Нігерії
і я — білий негр степів
дві нереальності
ліфт повільно піднімає нас догори

***
Абрам нудьгує по дому
щоб минуле не забуло про нього
він поспішає у фейсбук

***
можна довго згадувати номер своєї квартири
але ключ відчиняє двері сам
я падаю в крісло
у темряву
свого простору
і віконцем з видом на тишу
втомлена
слухаю її
тишу

***
стара сусідка згадує
забуте танго
якого вже нема

 риби на морському дні
 очевидні або ні
 їх вивчає гуманоїд
 у підводному човні
 електронні шпигуни
 на війні як на війні
 тільки нам все не до того
 при сезонній метушні
 нерви заморочені
 у коробці черепній
 школа і футбольне поле
 в тіні пияки журні
 помаранчеві огні
 сморід гази вихлопні
 переживемо ще скруту
 будь зі мною вір мені
 в однині чи множині
 взимку влітку й восени
 а за парком супермаркет
 повно всякої фігні
 вечір ніч а далі сни
 дивної старовини
 їх нема як розгадати
 ключ пропав атож
 ізник
 

Лоскочи мою душу словами,
подаруй дивну казку мені,
може, щось спалахне поміж нами
у забутім людьми курені.

Може, блискавка вдарить знадвору,
розколовши небес далину,
заіскриться смарагдове море,
як любов до грудей пригорну?

А можливо, присядеш ти поряд,
розкоркуєш сухе «Шардоне».
Хміль, як хвиля, тілесне огорне
і блаженство нас не омине.

Бо цей світ без любові — відлюдник,
плаха болю, печаль самоти.
Все одно, що подумають люди —
їм по вістрі ножа не пройти.

24.07.2026р

Підкрався вечір тихо під вікно
І місяцем моргнув грайливо близько,
Розкинув своє синє полотно
Та почепив там зоряне намисто.

І вишиваною фіранкою воно
Гойднулось в вікнах білої хатини,
Закутало усіх казковим сном,
Аж поки ранок в шибку не заблимав.

2020 р.

Нема підстав, як і причин,
Клясти погоду, -
Бажане сонце з-за хмарин
Завжди виходить.
Невдовзі вітер віднесе
Важкі хмарини
І стане чистим небо все,
Як і донині.
І знову буде ясний день
Тобі на подив, -
Отож мені не теревень
Про непогоду.
25.07.26

Татуювання слона — то символ мудрості, в якого гострі бивні.
Споглядаю людей, вони мріють на приємне старіння відкласти дві гривні.
А ти бив? Ні. Сподіваюсь, хоча б витримав удари.
А чи пив? Три дні. Це спільна риса генія та нездари.

У небі Стожари, а я розмірковую, розглядаючи їх:
Скільки буде ночей і їх супроводжуючих днів?
Я б не хотів, щоб небосхил сховався за смогом, та хай йому грець.
Я і сам димлю на балконі, я свого роду в цьому фахівець.

Андрійко — митець без забобонів, тож і в хаті свищу,
Аби тільки музика не зупинялась, римую під крапання дощу.
І щось я рощу завдяки цій небесній воді.
Мчить ананасовий експрес, і в нього кумедний водій.

Не мати б надій та прохань, не відчувати би страх.
Бути готовим, коли доля покличе позмагатися на руках.
Я чую фальш у словах тих, хто керує думками громади.
До тридцяти років так і не знайшов, в кого спитати поради.

Шнурівки завʼяжи, щоб не зашпортатись ненароком.
І що не кажи, добре, коли є крамниця під боком.
За кожним кроком спостерігають не тільки камери, брате:
Памʼятай про це завжди, коли виходиш із хати.

Я готовий пізнати те, що виходить за межі їхнього розуміння.
Серед розбитої цегли стати філософським камінням.
Сумління - це доброта помножена на співчуття.
Суспільство включає в себе соціальне та індивідуальне буття.

Яка передбачена стаття за чорну журбу?
Яка ціна каяття за публічну ганьбу?
Скільки разів на добу нам загрожує нагла смерть?
У памʼяті закарбуй - це гра, і в неї є творець.

Що робить чернець, що за твоїм внутрішнім храмом дбає?
Які рукописи читає, які замовляння знає?
Я в тебе вірю, і ти в себе вір.
Життя — спільна книга, впиши в неї свій твір.


2026

Каб вбивати вилетів на вулицю Дронову
Побиту вирвами-шрамами від снарядів-вугрів
Ніби зуби уражені карієсом - скалічені стіни хатин дороги обабіч
І дерева де-не-де перемелені уламками ще збереглись
останки спалених вивернутих машин, понівечений метал воріт

Сурмить каб так недолуго
товстий, потворний, подібний до чорної сарани
Що винирнула з опаленого неба
Цілить в моє укриття -
Кволий, тісний, незграбний, але живий
Підвал під хатиною
Колишнього директора шахти “Південнодонбаська-один”
Шукаючи в сьому підвалі спокій мій,
Щоби перетворити його у свій останній іржавий крик

Хижо вгризається в тіло підвалу
Кришить, розжовує цеглини-стіни
Балки ламає ніби коріння-суглоби
За мить я вже нічого не чую
Я лежу і хапаю пилюку ротом, як риба
Густий, як мед, дзвін розмиває контури світу
І я відчуваю, як з моїх вух течуть теплі потічки крові
Вони ллються узбережжям щік і носа
На запилену підлогу підвалу

А звідти, де колись була стіна,
На підлогу ту
падає рівний жовтий сонячний промінь
І, здається, завмирає сполохано

На перехресті спогадів та мрій
Тримав за руку благодатне літо.
Веселку щастя бачив я з-під вій,
А червень, мов салюти, сипав квіти.

Стояв поет замислено-сліпий,
Хотілося заради інших жити.
О, небо! Сном про ті часи покрий,
Сховай у тиші крик несамовитий!

Навіки втратив захисну броню
І голими руками бороню
Вразливу святість давньої світлини.

Віддавши тіло чорній домовині,
В задусі безпросвітного вогню
Моя душа оплакує руїни.

Жахливе
Минуще… та…
Затрималось
Потім як належало
Минулим назвалося
А зміни
Блукаюче
Витріщилися
Безглуздо
В найближчому
Майбутньому
Не мислячи
Нас

Є потреба бути-вщухнуть
І тріпочучи зомліть ,
Духи злого нарікання
Дичиною захопить.

Розчепірь-но пальці щему,
Прикуси язик скорбот,
Видирайся на ґорґоші*
Батька збуджених спільнот!

Загелгочемо над яром,
Підбадьоримось бігцем,
Ясновидною луною
Душі клякнучі натрем!

Досить хвилям під Хароном
Посміхатися,тремтіть,
Весла брати до полону,
Від трагедії дуріть.

Тож позбудемося браття
Світу гострої коси -
Мрій розпалимо багаття
У невисохлій росі …

Надія — вона така:
на поклик руша, де важко.
І тиха, й негомінка,
неначе пір’їнка пташки,
у душу впаде й живе —
така собі незнищенна.
Заповідає нове,
що станеться недаремно.

Сама не завжди крилата —
буває зранена теж,
та кличе удар тримати
й долати тісняву меж.
Запалює снопик світла
де застує скрізь імла.
Виходить із заповітом,
аби зневіра не йшла.

Надія — вона така:
незгасна в лиху годину,
із фатумного витка
за руку вирве людину.

2026, лютий

Каліфорнійські береги
запричастились океаном.
Іду собі - бозна - куди -
ніким не прошена й не звана.

Солона хвиля до колін,
мов змійка лащиться та мліє.
Тут причаївся чайчин слі...
слідок - ось - ось прибій розмиє.

Якого шастя ще тобі -
якого дива, дівко треба?
Каліфорнійські береги,
північних бризів переплети...

Зашаманілі тумани
над синім духом океану.
І, наче, час уповілнивсь
і бути світ не перестане.

підприємці із міста пирятина
гостювали в трудяг із заплатина
йшли в заплатинський ліс
куштувати кумис
що привезли його із пирятина
 
гірськолижник один у небрасці
в суд явився в кисневій у масці
та сказали в суді
що він кінь у пальті
цим прославився він у небрасці
 
азіати що на коулуні
курять ладан азійській фортуні
щоби рису купить
це потрібно робить
оттакий-то пришпил в коулуні
 
древній циган на пляжі бургасу
запікав раз якусь біомасу
доливав ще води
& плював ще туди
на очах у цілого бургасу

папуаси з нової гвінеї
опинились в тюрмі за ідею
їх звичайно шкода
а ідея проста
геть китайців з нової гвінеї!

у підвалі старому в аахені
пиво з риби варили монахині
для святого отця
той найшов покупця
що приїхав гульнуть ув аахені

Стовпи зі світла - первісні знамення,
Що Суд Страшний невідворотно йде.
Він кожного покличе на імення.
Від нього не сховаєшся ніде.

Стовпи зі світла кличуть у глибини,
До справжніх нас, без оболонок зла.
Замерзлі в лід слова, мости й рибини
Відродяться, мов змучена зола.

Стовпи зі світла - це величне дійство,
Трагічний і осмислений спектакль.
Від помсти неба нікуди нам дітись.
І вічністю крокує кожен акт.

27 січня 2026

Всі твої кумири, як на гріх,
Постарілі викликають сміх
Завше.
Пластика і ботокс на чоло,
Мов корові золоте сідло,
Наче.

Ти у сорок два ще молода:
Гойна зачіска, легка хода —
Вправна.
Очі ґудзиками, хоч приший.
Блискотять сапфіром поміж вій
Гарних.

Та не за́вжди буде так, повір!
Підкрадеться старість, наче звір
Лютий.
На обличчя покладе печать.
Осені зів'ялої печаль
Смути.

Помарнієш на свою біду,
Старість вибілить косу руду
Швидко.
Ставити в провину іншим те,
Що саму ніяк не омине —
Бридко!

24.07.2026р

У мене була кішка,

і звали її Мона.

Лягала до мене у ліжко -

під килим ховалась від грому.



У неї були очі,

наче якісь світлофори:

зелені - серед ночі,

а вдень - жовто-прозорі.



Ми разом з нею читали

і музику слухали разом…

А потім її не стало -

і щось обірвалося зразу.



Поклали її в коробку -

ту, що із-під взуття,

у цьому картонному гробику

зібрали її в небуття.



Так захотілося плакати,

та соромно було сліз,

коли металева лапа

рила в грудневій землі.



Тепер я один читаю,

а музику взагалі не слухаю.

Раніше не міг і представити -

на рівному місці й… туга.

Здавалося, це взагалі смішно!

Крадеться хвиля  солона…

У мене була кішка,

і звали її Мона.

2023 рік

 у нього ризики і квоти
 роботи завжди є турбот
 він зовсім і не проти
 лише би тільки
 відповідно до зусиль
 не птах що у твоїй руці
 не менеджер
 все на автопілоті
 у світі цім
 під брамами вітрів
 знайти іще слова
 у римі прозі
 ніколи не буває вдоста слів
 між часом простором
 і перемінним
 плином усього
 оці питання лиш
 без відповіді змін
 кому потрібен
 людський біль
 за що його
 дедалі більш
 

Сяйвом яскравим сяє
Місяць вночі над гаєм,
Звідки прозорі тіні
Пнуться гуртами нині
Та до світання блудять
Лугом росистим всюди -
Де сінокосів свіжих
Запах легені ніжить
І де цикади співи
Вміють давати привід
Щиро радіти світу
І розбуялому літу.
24.07.26

Я мумія, якій сниться Єгипет.
Споглядаю зверху пальми та піраміди.
Як тобі наступний епітет?
Я знівечений Сетом та зцілений чарами Ізіди.

Я мумія — золотий мій саркофаг,
В ньому я перепливу води потойбіччя.
Ті води глибокі, та не турбує страх,
Бо на тому березі Ра розбинтує обличчя.

Я вмираю, щоб переродитися навічно,
Як заповів Тот на смарагдовій скрижалі.
Здолаю Апепа вже цією ніччю
Стиснутим навічно в руках кинджалом.

Я мумія, що секрети світу знає,
Сховані у бібліотеці Олександрії.
Та і цей сон мимоволі минає
І я знову прокинуся Андрієм…


2026

Вони знають як треба

Бредуть бредуть
І творять порожнечу
Одну лиш порожнечу
Навколо себе
І запах смерті

Могильну огорожу
Зводять зі страху
І ненаситну безнадійність
З безпросвітною надією
Виводять із заду

Вони знають як треба

2026

На одному з вулканів Туреччини
Продавалася лава розпечена.
Хто хотів - купував
Шашлики готував
Й дивувався природі Туреччини.

На стежині гірській у Тібеті
Альпіністи зустрілися з єті.
Разом їли й пили,
Разом в гори пішли
І нема нині єті в Тібеті.

Троє мачо під Тегусігальпою
Ром пили чималенькими гальбами.
Грінго точно би здох -
Мачо пили за трьох,
Бо зросли під Тегусігальпою.