Йдучи якось по Гемпстед Феа, я
Надибав Матусю Гуску
І засмутив її глузд, що став криком
Студент приїжджий відати хотів
Що таке справді є
Слони бігають із левами
Колом Піккадільським?
 
Вийшовши до ставу
У сонці міг я бачити
Сто школярок щонайменше
У носовички ридаючих
Навіщо знати їм, що я – школярик
 
Вусата пані радила мені
Не зчиняти ремства
Бо мені нечемність
Лише зашкодить
А тут і розвідник курей
Його борода руда
Його сестра крута, фургона водить
 
Сміючись газонові
Забив я лунки в гольфі
Сорок два трудівника трудили
Порпались у злоті
Навіщо знати їм, що я – Худий Джон Сілвер
 
Джонні-Доробало кружляв оце
У чорним, що чад, плащі
Його поцупивши у
Снігової баби
Йдучи якось по Гемпстед Феа, я
Надибав Матусю Гуску
І засмутив її глузд, що став криком
 
Вийшовши до ставу
У сонці міг я бачити
Зі сто школярок щонайменше
У носовички ридаючих
Навіщо знати їм, що я – школярик
 
 
 
 
 
 
 
 

Напекла ти пирогів.
Всі пухнастенькі такі.
Цей із сиром, цей з укропом.
Ні, нема таких в Європі.
Таж і на Святій Землі
Пирожки чомсь замалі.
А от в нашій Україні
Пирожки в кожній родині
Із долоню добру десь.
З’їв – і ситий день увесь.
В Книгу Гінесса пора
Взять це диво з-за Дніпра.

 хоч не упевнений
 а все блукав би знаєш
 світ заочі
 стежками або так
 абищо не шукаючи
 бездарно
 між стін байдужих
 серед вуличних собак
 під хмарами зі сонцем
 неяскравим
 шрифтами написами
 сторінками ще книжок
 при тямі безумовно
 із чуттями
 через легкий екстаз
 чи навіть шок
 стрічав би власне я
 заледве знане
 дивився би на себе
 з-за плеча
 не слухав жодного
 як-от потрібно саме
 про що молитись
 і по чім свіча
 що є розумним
 і належним явно
 кому я винен апріорі
 щось
 для чого непотрібні
 ці блукання
 чому йому нічого
 не вдалось
 

Не віриться, що нині понеділок
І невгамовна, вічна суєта.
Біжить юрба, як зграя жвавих білок.
Тривога окуповує міста.
Цей вічний, нескінченній понеділок
Простягся на долонях самоти.
Крізь хащі міста, як новітній Ділан,
Ідеш кудись без ясної мети.
У понеділок ти летиш на гонку,
Врізаючись у кригу давніх снів.
Захована у переметах гордість
Воскеснула у завірюсі днів.
Цей понеділок гонить на галеру,
У рабство, у ненависну тюрму.
В пустелі не побачиш ти гетеру,
А змучену приреченість саму.

16 лютого 2026

Де забагато аґрусу між згаяних
Алегоричність притаманна всім,
В апартаментах лицарів незайманих,
Де на бандурах висохлий зефір

І …ніч тримає ворона над прірвою,
А прірва прикидається бузком,
Густими полуничними сиропами,
Хизуючись із Вічності зв’язком.


І там … у меланхолії невпізнаних,
Де тіні відрізняються від душ,
Коли вони карбують крок обізнаних,
Які кричать у спину: Ані руш!-

Хоч ти не обривай мене, закохана,
Із серця гострих скалок не виймай,
Хай шал натхнення між бандур сполоханих
Додасть нам сили вірити у рай…

Вечір розчиняє фарби в сутінках
кішкою з'явлюсь на дереві
на самій верхівці
гілочка не обломиться піді мною
тінь дерева вкаже дорогу
ковзаючи змійкою введе в ніч
від тиші заплющу очі
і все зникне

2026

Ранку раночку, ти як брат мені.
Тихо дзенькає еСеМеС.
Ніч лякала - для серця матиме
Сотні жал і десятки лез.

Нахвалялася, все те гамузом
В сон розірваний зажене.
Закровавиться страху галасом
У сережках моїх шпінель:

Розтечеться, жалка, подушкою,
Добираючись до грудей.
Стане зойком в губах прикушених,
І тривогою загуде.

Ніч лякала і так грозилася
Чимось вдарити навідліт.
Ти ж подав мені промінь милості,
Ранку добрий. Ловлю "Привіт".

Стрибнути вище голови
не вимагайте, люди.
В моїй ви шкурі не були,
не розтинали груди.

Та не пройшли моїх доріг,
нудотних хімій сорок.
Я бачила кривавий сніг
і на долонях порох.

Псує поезія сумна
вам настрій легкокрилий,
та не моя у тім вина,
що бачу скрізь могили.

Розбиті села та міста,
вдовинний відчай крику.
Хіба ж я повна сирота —
безродна та безлика?

Переживаю за дітей,
онуків, землю рідну.
Виймаю скалки із грудей
курсивом відповідним.

Від злості, Боже, борони,
бо я не з тих, що з скраю.
Танцюйте на кістках війни,
я сльози позбираю!

28.07.2026р

Хоча іще квітують квіти
І сонцем повняться плоди, -
Уже тепла позбувся вітер,
А я менш пріє від ходи.
Уже геть зовсім непрозора
Поза рікою далечінь, -
Вже гублять листя осокори
І я лисію не один.
Ще сонце може засліпити,
Та не сиджу вже голяка,
Бо тільки згадкою про літо
Синіє стишена ріка.
Хоч око зваблює природа
І вухо тішить пташки спів, -
Повсюди прибрані городи,
Щоночі більше гарних снів.
17.08.26

Гріховна та недосконала
На цій землі,
У склепах темних заховала
Гіркі жалі.

Можливо, ти не знала міри
Своїх бажань?
Пливла за привидами мрії
В тягучу твань.

Ціпок згубила — не лякати ж
Людей м'яких?
Міняла тишу на сонату,
А смерть на вдих.

Воліла щастя, супокою,
Кохання теж.
Та за рахманною рікою —
Зола пожеж.

За гаванню — бентежне море
Твоїх невдач,
Штормить вітрами непокори,
Та більш не плач.

Хоч молодість не знає броду,
А старість — літ,
Ти маєш ще одну нагоду
Пізнати світ.

16.08.2026

Збирала в пригорщі слова,
звичайні й променисті,
щоб в них душа була жива
і поривання чисті.

І розсипала на столі
їх, друже, перед вами,
аби у вранішній імлі
їм випурхнуть піснями...

Та не знайшла учора слів,
хоч як я їх шукала,
лиш у невипитих дощів
краплинок попрохала.

А ви не стріли, як колись,
мене з тим на порозі,
бо йшли за обрієм кудись
по неземній дорозі.

Ще неокрилені пісні
розгублено блукали.
...А краплі боляче мені
долоні обпікали.

2010, грудень

Нічого і я не читатиму –
Ні батькового, ні материнського.
Скажу і про дідове з бабиним
У музи своєї під цицькою.

Ніхто і моїми поезами
Навряд чи будь-де зацікавиться.
Тож будьмо відверто тверезими
У думці – де правда, де здравиця.

Наснага убита принукою
Писати, по суті, однакове.
Тому і можливість відшукую
Відбутись у прозі Аксаковим.

Та все ж і рядка не писатиму
Про хтивість і ласку дівочую.
Таких я знімаю по-всякому,
І лагідністю заохочую.

Навіщо займатись писаннями,
І щось про інтимне патякати?
Займімось ділами прадавніми,
І будьмо майстрами завзятими.

 як ми сиділи на трибуні
 на стадіоні авангард
 що також міг би зватись юність
 в країні сумнозвісних рад
 у день із дощиком серпневим
 що до обіду вже ущух
 як ми сиділи просто неба
 усіх побачень і розлук
 було нам затишно і зручно
 у вогкім літеплі земнім
 а наша випадкова дружба
 не вимагала проб чи змін
 було нам затишно мовчати
 про що завгодно сам на сам
 хоч згодом я тебе утратив
 ми досі там і досі там
 

У Києві, москалів тим щоб подратувати,
Одну з вулиць ім‘ям новим рішили назвати –
Кубанської України. Москальщина злиться
І, хто знає, чим в майбутнім воно закінчиться.
Раптом вулицю назвали, ідею заклали
Й через роки Кубань, справді українська стала.
Звісно, силою ті землі ми б не відбирали,
Як то москалі із Кримом нашим поступали.
Але ж раптом оті люди, що там проживають,
Історію цього краю справжню пригадають.
Що колись на оці землі Катерина клята
Повеліла запорозьких козаків заслати,
Щоб вони на Україні народ не мутили,
А отут кордон від горців стійко боронили.
Так з‘явилися кубанські козаки в тім краї,
Що мовою своїх предків й досі розмовляють.
Жили собі у станицях, землі обробляли
Та із горцями постійно вони воювали.
Царю вірою служили, аж пора настала
І царя у московітів врешті-решт не стало.
Поки ішла колотнеча – чия влада й сила,
То більшовики нахабно владу захопили.
І пішла в рознос Росія – кожен свого прагне,
Кожен за свою ідею незалежну тягне.
Було так і на Кубані, коли зрозуміли,
Що більшовики «навіки» у столиці сіли.
Зібрали козацьку раду – під загальну згоду
Республіку Самостійну Кубанську Народну
Всі разом проголосили. Але того мало,
Бо більшовики все більше сюди носа пхали.
Щоби їм протистояти, треба силу мати.
Треба собі союзника в боротьбі шукати.
А хто, як не Україна союзник надійний?
На той час проголосила, що вона вже вільна.
Що з Росією не хоче вона справу мати,
Хоче жити самостійно, вільно працювати.
Тож за кілька днів зібралась та козацька рада,
З Україною єднатись вирішила радо.
Щоби разом воювати, разом вільно жити,
Бо ж разом, як кажуть люди й батька легше бити.
Звісно, із таким порядком не всі були згодні.
Було там селян багато, що вічно голодні,
Бо не могли землю мати, лиш орендували,
По закону на козацьку землю прав не мали.
Та і «білі» генерали, що тут окопались,
Відпускати від Росії край цей не збирались.
А більшовики голоту під прапори звали,
Щоби та за інтереси їхні воювала.
Тож козаки опинились між двома вогнями:
З півночі голота пхає із більшовиками,
А тут «білі» генерали порядки наводять.
Треба з кимось поєднатись, бо вистоять годі.
Козакам «білогвардійці» ближчими здалися,
Тож єднатися із ними вони і взялися.
Генерали із них військо собі формували
І за справу генералів вони воювали.
Тих, хто був за самостійність, ті зі світу звели,
А далі «спасать Росію» козацтво повели.
Козаки за чужі землі воювать не стали,
Більшість на Кубань на рідну назад повтікали.
Без козаків генералам годі воювати,
Довелося їм з боями назад відступати.
А що то дало козацтву? «Червоні» припхали
І розправу над козацтвом скоро влаштували.
«Розкозачили» спочатку, права відібрали,
Потім землю, а активних у Сибір заслали.
Сюди ж на родючі землі, щоб їх заселяти,
Москалів з нечорнозем‘я завезли багато.
Відношення до козацтва ті, звісно не мали,
Але себе козаками гордо називали.
Коли сюди прийшли німці, ці «козаки» радо
Формувалися в «козацькі» полки і бригади
Та за німців воювали, їм вірно служили.
Темну пляму на козацькім званні залишили.
Комуняки, аби далі не ризикувати,
Узялися край швиденько «русифікувати».
Школи всі позакривали українські, звісно,
Посадили, постріляли «українців» злісних.
Хоч на суржику і досі там люди говорять,
Українство з того краю «видавлять» не скоро.
А ті «ряжені», що звуться кубанські козаки
Та відношень до козацтва не мають ніяких,
Вірно владі московітів беруться служити.
(Зрозуміло, бо ж порода у них – московіти)
Як москалі в Крим припхали, Донбас збунтували,
То ці «козаки» негайно «на поміч» примчали.
Так само, як на Кубані, вбивать українство,
Демонструючи підступність, нахабство і звірство.
Задля того їх плодила та московська влада,
І тепер свій хліб почвари відробляють радо.
Та старання їх даремні. Прийде та година,
Що єдині , врешті стануть Кубань й Україна.

Розпалився конюх у кошарі,
Затопив стоячою водою
Пічку, наче ковдру від клошарів,
В обладунках справжнього героя.

Був би Яковом,то мабуть мав би невід -
Пугачем співав на довгим ставом,
Хвилями біблійного сувою,
Як віщун ходив би пароплавом-

Так одні й ті самі негаразди
Радують, як добре долучитись
До стигматів - дивних і прекрасних,
Щоб у щасті раптом не спочити…

Звір не біжить у нору
Звір починає біг
Час завмирає
Чекає

Згадую ім'я своє
але слово зносить
Потоп

Повітря наповнилось пилом
хрускіт гілки сухий у задусі
Вогонь зароджується опівдні

Згадую ім'я своє
томиться вогонь у Землі

День у волозі нічній приховав
тіні постійні та вічні

Згадую ім'я своє
світлом далекої Зірки

2024

1

Милий Харкове! Ти Україні - не пасинок! Син!
Ти довірливий, саме тому і зализуєш рани!
На землі твоїй - кров, а тобі неймовірно погано...
Скільки буде червоних морів, океанів, краплин?

Я люблю тебе гірко! Плекаю... Ти в мене один!
Вічним феніксом з попелу Струмінь Дзеркальний постане!
Милий Харкове! Ти Україні - не пасинок! Син!
Ти довірливий, саме тому і зализуєш рани.

Над колискою міста - небесний легкий балдахін.
Як би сильно його не кромсали "шахеди" й "орлани",
Він вціліє й побачить свою Перемогу жадану!
Як же буде багато його переможних світлин!
Милий Харкове! Ти Україні - не пасинок! Син!

2

Ти довірливий, саме тому і зализуєш рани,
Мій Народе козацький! Міцний та незламний твій дух
Не дозволить упасти і здатися. Темно навкруг,
Але гени твої - особливі, і ти - нездоланний.

Заховавши за спиною ніж та залізні кайдани,
Часто ворог тобі усміхався. Казав, що він - друг.
Ти довірливий, саме тому і зализуєш рани,
Мій Народе козацький! Міцний та незламний твій дух!

Тільки в єдності сила! Тобі героїзм Богом даний!
Бережи неповторність! Не слухай чужинців-папуг.
І тоді переможеш! На місці руїн та розрух
Відбудуєш майбутнє для Петрика, Лесі, Оксани...
Ти довірливий, саме тому і зализуєш рани.

3

Мій козацький Народе! Міцний та незламний твій дух!
Милий Харкове! Ти Україні - не пасинок! Син!
Незалежна країна з жахіття кривавих годин
Полетить вільним птахом туди, де нема чорних смуг.

Розірветься навіки омани ворожий ланцюг,
Не зупиниться правди святої нескорений млин.
Мій козацький Народе! Міцний та незламний твій дух!
Милий Харкове! Ти Україні - не пасинок! Син!

Запульсують життям і Дніпро, і Токмачка, і Буг,
Буде срібно-живильною вічна краса стромовин.
Усміхнись, Українонько! Та не ховай карабін -
І тоді вже ніхто не ламатиме мирний твій плуг!
Мій козацький Народе! Міцний та незламний твій дух!

Прийшла весна, і споконвічна втома
На плечі сіла, як важезний птах.
Історію не сприймеш ти без брому.
Вона розвіється на злих вітрах.

Прийшла весна. Розтанула ґрунтівка.
Тече вода, а з нею і літа.
Так слово постає, немов гвинтівка,
Де сяє плесом чиста простота.

Прийшла весна. А з нею душі скресли.
Із кригою пливе свята печаль.
Такі слова незламні, мовби кремінь,
Летять птахами у самотню даль.

15 лютого 2026

А надворі спека літня,
Дихати немає чим,
Сонце смажить, а не гріє,
Пил стовпом, неначе дим.

Благодать лиш на ставочку
Чи у річковій воді.
Плюснеш, скинувши сорочку,
Добре так тобі тоді.

Прохолоду відчуваєш
Й сонце вже не заважа,
Хвилечки тебе гойдають,
Не натішиться душа.

2022 р.

Пів ночі за серце тримаюсь рукою,
Вслухаючись чуйно в розриви ракет,
Бо вибухи їхні звучать за рікою,
А десь наді мною стрекоче "шахед".
За вибухом вибух, гудіння "шахедів"
І свист, або шурхіт, всіляких ракет, -
У темному небі я добре розгледів
Одної з них чітко націлений лет.
А потім був гуркіт, вогонь і на серці
Тремтлива долоня важкої руки, -
Від втоми хитався, неначе стебельце,
Коли пролунали короткі гудки...
16.08.26

Нам скоро з літечком прощатись,
із сонцем лагідним, з теплом.
Нам скоро з осінню вітатись,
вона вже поряд із селом.

Несе з собою прохолоду,
рубінів кошик, бурштину,
бо має хист і є охота
картину скласти осяйну.

...Але мозаїка недовго
втішати буде погляд наш.
Наскочить вітер із-за рогу,
розсипле все і лиш вітраж

на церкві білій різнобарвно
зорітиме у тьмяний світ
по-особливому відрадно
крізь плетиво убогих віт.

2010, серпень

Втрапивши у вир у плині часу
Захлиналась лінія життя.
Виходи́ла дівчина на трасу,
Скерувавши шлях свій без пуття.

Бракувало їй дороговказу,
Завела стежина не туди.
Тим, що хочуть всього і одразу
Мрія обертається на дим.

Виступали за мир у Яркенді
Ліліпути великі й середні.
А сварились малі,
Бо нема взагалі
Чим займатися ще у Яркенді.

Ліліпути скакали до Львова,
А у качки відпала підкова
І зламався хомут.
То й лишилися тут –
На болоті у напрямку Львова.

Наливали усім у Пхеньяні
Ліліпути-маршрутники п'яні.
Так директор ДАІ
Інтереси свої
Просував через них у Пхеньяні.

Ліліпути-аскети в Замбезі
Не читають інтимних поезій
І пародій дурних.
Камасутра для них –
Ліліпутів-аскетів Замбезі.

Ліліпути-поети Трипілля
Полюбляють курортне дозвілля,
Де віршують про хіть
І про все, що стоїть.
На таланти багате Трипілля.

Кочові ліліпуто-монголи
Не повернуть Аляску ніколи.
Скільки їх не проси –
Відвертають носи
Кочові ліліпуто-монголи.

Ліліпутська бандота Суматри
Захопила лялькові театри.
Гроші носить тепер
Кожна лялька й тапер
Ліліпутській бандоті Суматри.

Ліліпути Одеси та Гдині
Гуліверами звуться віднині.
Завдяки ковбасі
Підростають усі
Ліліпути Одеси та Гдині.

Ліліпути-спортсмени з Елісти
Не лише олімпійські шахісти,
А й борці у сумо.
Бо їдять ГМО
Ліліпути-спортсмени з Елісти.

22.08. – 08.09.13 – 15.08.26.

 
Зійде ніч, у млі розтане ліс
У світлі ламані кольори, тлінний літ
Мерзле скло примар на вигоні
Виплітає сиву сіть, однотонну, тон у тон
При огні триває літній сон
Нестійкі його чари
 
Тло повсякчас одне
Та на світанку себе являють
Невагомо, димно
Усі палітри в небесах
 
Жнивували у цім краї
Убрав бірюзу небес арлекін, арлекін
Танці тих дітей на вигоні
Сміх їхній променів, майорів, лунав усім
Ось і замовк, і картина відцвіла
За пломінням камінним
 
Тло повсякчас одне
Та на світанку себе являють
Невагомо, димно
Усі палітри в небесах
 
Ні, усе не згублене
Як світло явиться на світанку
І прозрієш ти
Барви замов і поверни кольори
 
 
 
 
 
 
 
 

 у поетичній жилі
 осені бажання
 поет прохає осені
 що зробиш
 ще не летять птахи
 у вирій
 листячко не вʼяне
 але поетові кортить
 оспівувати осінь
 покинути
 знемоги літні ранні
 сієсти піт
 розжарені дороги
 бо в осені атож
 прозоріші
 та жилавіші станси
 і танці в мештах
 цікавіш
 аніж
 у шльопанцях
 на босі ноги
 уславимо імлу
 розмоклих
 ароматів плин
 дерев стриптиз
 душевність
 погребальну
 церковну месу тих
 меланхолійних
 рясно слів
 щоби журитися
 за всім
 ще й ще раз
 уостаннє
 

Кіт у сутінках
це не той Кіт
що вдень чи вранці
із сонячними плямами
на боках

Кіт у сутінках
мерехтливе тепло
яке народжує
метелика за вікном

не доклавши до цього
ані думки ані лапи
ні хвоста
і навіть бажання знати
чи народжує він
метелика за вікном

безмовне Ом
вимальовує
у сутінках
застиглий ієрогліф
завтрашнього дощу

2026

… жаским улюбленцем Сатурна,
що тричі збуджується ранком,
між вапнякового каміння
у необачності світанків,
у віддзеркаленні примарнім ,
неговіркого павутиння,
на лавах парків, у книгарнях,
між мурашиного сп’яніння …
іде-іде - гуде як завжди -
хрущів цілує незугарно
і довго дивиться крізь вічність
за край, за обрій, у безхмарність -
аж до інакшого контенту
в сріблясте дивне підсвідоме,
щоб розчиняти сенс дощенту,
підступну серця нерухомість,
шляхом amazing(у) і яшми,
відтінку цегляної смути
світів , в яких дівочим баштам
є місце, щоб себе збагнути…

Так слово розпадається, мов замок.
Так степ застиг у дивних відчуттях.
Пророк іде приречено на захід,
Мов змучений і згододнілий птах.

Надія розпадається на друзки.
Шепочуть трави давні молитви.
Змарніло місце для любові й дружби.
Пророк іде у напрямку Литви.

Засохли трави під вогнем тривоги.
Розсипалися квіти, мов слова.
Закляк утомлений язик дороги.
Забута пам'ять в полі ожива.

14 лютого 2026

І
Ніколи не помиряться, їй Богу,
розбійники з великої дороги.
Ця візія «у мене на виду»,
чи сплю, чи то дрімаю на ходу,
отямлюсь і дивуюся із того,
які я миролюбні діалоги
з юрбою войовничою веду.
Та й наяву є видива чимало –
як і було, та якось виживали
у світі, де не бачили добра.
І бевзі уму-розуму навчали,
і генії теорій капіталу,
і автори сокири і пера,
і ось... настала іспитів пора
або точніше – це небесна кара
за те, що і не бідні, та дурні
самі себе лаштуємо на нари,
то й маємо: руїни у вогні,
мозаїки Херсону і Чонгару,
потішну владу, бомбові удари –
парейдолія миру на війні.

ІІ
У хаосі помітити нелегко,
якій картині застує пітьма.
До істини, здається, недалеко.
та це не додає ані ума,
ані уяви, що добра нема,
а ми ще є, завжди напоготові,
що пощезають люті москалі.
Буває, чую голоси в імлі, –
не вляпуйтеся, як бувало, знову
у чергову історію, панове!
На те і є сибірська Колима
і Соловки, і світова тюрма,
аби не забували помилково
своє коріння, материнську мову
і захищали в місті і селі
скарби обітованої землі,
досягнення науки та освіти,
допоки Україна ще стоїть
останньою Бастилією світу,
де силами фальшивої еліти
винищують культуру всіх століть
пірати ХХІ-го століття.

ІІІ
Не помагає вічна боротьба
із братією лютого сусіди
повірити, що це така судьба,
якщо до пацаків нема огиди.
Усяке лихо де-не-де ще їде
наосліп із бідою на горбі,
з лапшею на вухах, що далебі,
стосується любителів кориди –
яким аршином міряєш собі,
таким тобі відміряє Феміда...
....................................................
На пагорбах не чують ще сирен,
над Колізеєм ще нема сафарі,
аби плішива гадина і пень
і далі верховодили у парі.
Відомо і для кого, і чого
не хочуть миру ні американці,
ні їхні сателіти росіянці,
змагаються дебіли – хто кого
переплює з трибуни ліги націй.
Не діє право і мовчить закон,
імперія винищує мільйони...
а скільки буде посивілих скронь,
щоб довго царював хамелеон
в оточенні каліґул і неронів,
які ведуть із полум’я в огонь.

08.2026

Чарівно бути жінкою твоєю:
торкатися губами спраглих уст,
лебідкою кружляти над землею
і слухати дощів осінній блюз.

Чудесно бути пристрастю, в якої
від божевілля ревно зносить «дах»,
від насолод медових серце млоїть,
гойдає небо на семи вітрах.

Казково стати Музою натхнення,
твоїх шедеврів пензлем чарівним,
небесним янголом благословення,
творцем прекрасних образів і рим.

Лише коханкою нестерпно бути!
Ділити з іншою святкові дні
та обпікатися отрутою покути
за душу, Богом дану не мені.

15.08.2026р

Серпня вічний почет
Нами добре знаний -
Прохолодні ночі
Та густі тумани.
Поруділі трави
І нудьга осіння, -
Це все серпня справи,
Це його уміння.
15.08.26

Дивна споруда – чорна, тринога,
Звуків бентежних склад.
Ні тобі користь, ні допомога
– Забавка для дівчат.
Та й ті дівчата недосконалі!
Гратися з ними як?
Тільки й уміють, що на роялі
Тринькати щось не в такт.

Клавіша біла, клавіша чорна.
Дуже повільно, надто мінорно.
Клавіша чорна, клавіша біла.
Чорна жали́ла, біла жаліла.


Грає невтомно, хоч і поволі,
Інколи в резонанс,
Клавіши тисне нашої долі
Невідворотний час.
Ноти брутальні линуть та ніжні,
Тануть серед років.
Та й ті роки дуже схожі на тижні,
Смуток несуть які.

Клавіша біла, клавіша чорна.
Вчора – мінорно, завтра – мажорно!
Клавіша чорна, клавіша біла.
Звуки окремі – музика ціла.

Все як по нотах: стрінув дівчину,
Що залиши́ла звук
В серці, яке раптом опір не чине
Дотику ніжних рук.
Я – інструмент, невідомий самому.
Звуки, немов кришталь,
Линуть, розбурхуючи підсвідоме –
Гой, як бринить рояль!

Клавіша чорна, клавіша біла.
Грати в чотири руки закортіло!
Клавіша біла, клавіша чорна
Це – животворно!
Це – неповторно!


04.08.2026р.

Дощі й дощі. Тріщить загата.
Ллє прямовисно і навскіс.
Береза вкотре, пелехата,
не ладна розчесати кіс.

Кущі розвихрились бузкові,
півонії втрачають стрій.
А хмари знов напоготові
у грозовий вступити бій.

Усе, усе, мов за межею.
В одне змішались день і ніч.
А правда з кривдою-олжею,
непримиренна, йде на січ.

Блищать шаблі. Стовпотворіння.
І — раптом тиші абсолют
скує усе аж до коріння
якоюсь силою без пут…

Й душа, роз’ятрена дощами, —
чуття розмили береги.
Це доля бавиться так з нами
чи сплачує нараз борги?

2020, червень

 погода що міняється настійно
 привносить чи скасовує
 натхнення
 так ніби чим би
 не кардіограма
 що відбивається у першім-
 ліпшім тексті
 гадається про серце невгамовне
 ніяк не задоволене нізащо
 між будяками в цьому полі
 предковічнім
 хатами електричними стовпами
 тополями
 на ближнім горизонті
 квітками ягодами колючками
 кущів шипшини та кущів ожини
 що начебто у риму
 та не зовсім
 атож скоріше певний ритм в усьому
 при темпераменті
 характері стихійнім
 крізь хаотичні звідусіль
 манливі знаки
 мов ті зірки з яскравим
 смертним летом
 

Середа чи п'ятниця
Але все це раптом
Перетворюється
У кімнату
Де вікон немає і
Завіса
А вихід за рогом
Сусіднього кварталу
Де під протяжний дудук
Чується чийсь подих
І все закрутиться заново
Понеділок
Вівторок
П'ятниця.

2026

my holy land
stays on two ancient whales
and
the third one
is a nomad-dolphin
runs on a blackened star
as far
as someone makes a wish
while times appreciate the fish
with grasps of autumn
right on the top
not on the bottom
stray thoughts
are settled there
it washed around to bear
the bitter memories
and mother’s rampant tears
it’s doomed to linger
till the sun is cleared
to hang in dreams
and after getting older
to smolder
in a heart
emerge then
on the ridge
still drifting through
the wordless world to reach
the paradise with berths
and shoals
it will explode with gardens
I should say
of course
then God
shall master pottery
to make self out of clay
and give the name
and start to play
with Adam

Translation:

свята
на двох старих китах
і третьому
кочівнику-дельфіні
на спаленій зорі
зага́данім бажа́нні
і порі́ осі́нній
тримається
моя земля
заселена
приблудами-думками
омита
гіркотою спогадів
нестримною сльозою мами
вона
приречена
до сонця
заникати в снах
у серці
тліти
і виринати на хребтах
дрейфуючи безслів’ям світу
аж рай причалить
до її мілин
і вибухне на ній садами
а Бог
подасться в гончарі
і виліпить себе
й назве Адамом

Крізь сиву хмару світить сонце,
Мов пробивається з-за ґрат,
І зазирає до віконця,
Неначе гноблений Сократ.
Воно важливе щось промовить
Крізь огорожу тлустих хмар,
Крізь тлум, репресії і мори,
Крізь заборони від нездар.
Так, Сонце - бог і цар верховний,
Суддя, пророк, герой і кат,
Вояк, слуга, політик хворий,
Поет, співак і адвокат.
Воно дає найбільше сили,
Натхнення, пристрасті жагу
І молодим, і вже похилим,
Таку невтолену снагу.

11 лютого 2026

Я б до тебе пішла, та боюся високих трав.
Я б тобі прокричала – боюся відлуння грому.
Без човна попливла б, та глибокий і чорний став,
І не вийти на березі темному і слизькому.

Я б тобі написала про все, та немає слів.
Полетіла б до тебе, та небо закрили хмари.
Я б зігріла тебе, як мене ти колись зігрів.
Я б шукала дорогу, та знаю–шукати марно.

А тому поливаю надію дощем з долонь.
Ти її посадив, й обіцяв, що вона заквітне.
– А як довго чекати? - питала тобі вдогонь
– Ти, кохана, чекай, коли прийде минуле літо...

Вірю в майбутнє моєї країни,
вірю в народ,
що піднявся з колін,
в зоране поле,
у гілку калини,
в сад біля хати
з червоних калин.

Вірю у правду
і силу народу,
вірю у мужність
дітей і батьків –
в час, коли миром
шукаємо броду,
в час, коли миром
йдемо на катів.

Згиньте кати
і супостати!
Краплею крові
я, предків повпред,
звівся з колін,
в повний зріст
зможу стати
і крокувати
з народом вперед.

Гордо прийду
до європ, до америк
з полум’я, з диму,
з кривавих годин
сином народу
новітньої ери:
«Я
України
Громадянин!»

31 січня 2014 рік

Плетусь зажурена з «Сільпо»
В холодну днину.
Мені б проїхатись в метро —
До моря плину,
Кружляти чайкою над ним
У небосхилі,
З обличчя змити смутку грим
В смарагді хвилі,
Ловити щастя на льоту,
Перлини в мушлях,
Спіймати рибку золоту,
Мов рідну душу.
Відчути на губах своїх
Солоні бризки.
Та, як навмисно, чи на гріх,
Надворі слизько.
На чобітках — зими сльота —
Пора мінорна.
У сумці мойва для кота,
Хлібина чорна.
Зруйнований шахедом дім
На перехресті...
Кривавий сніг... Ядучий дим
І запах смерті.

14.08.2026р

Серпень жовтим капелюхом
На прощання помахав.
Музику його послухай,
Яку він тобі писав.

В ній і шурхіт крил лелечих,
Шелестіння листя й трав.
Які вітерець підвечір
У таночку закружляв.

Навіть чути запах яблук,
Груш солодких аромат,
Що доноситься із саду
І звучить мінорний лад.

Не смутний і не журливий,
Просто ностальгії сум -
Літечко у вирій лине,
Дні осінні настають.

2020 р.

Зникають сни приємні завжди
З досвітнім заспівом півнів,
Бо потім більше негаразди
Повсюди бачаться мені.
Бо далі - швидкості шалені
Та люди радісні й сумні, -
І щире прагнення щоденне
Земного щастя не у сні.
14.08.26

Нещирість професійно тисне руку
Та непомітно крутить карамболь.
У серце заповзає, мов зміюка,
Вичікуючи, вправно грає роль.

Маскується у тиші та у криках,
Постійно грає світло й позитив.
Нещирість - різна та багатолика,
Її палітра - безліч кольорів:

Червона, синя - та яка завгодно!
Сьогодні проза, а вже завтра - вірш.
Глуха й дзвінка, гаряча та холодна,
За спиною завжди тримає ніж.

Удар під дих. Розчарування. Втрата.
А все тому, що близько підпустив.
І перш, ніж сокровенне довіряти,
Ти, мрійнику, подумай сто разів!

Уже весна, радіти б треба,
і відшукати у собі
колись даровані із неба
вцілілі струни, далебі.

Мажорні, сонячні, на втіху
і життєдайні, як тоді, —
щоб не підігрували лиху,
а надихали у ході.

Весна ж четверта. Вже четверта.
Сирена душу розтина.
Село згоріле. Місто стерте.
Ані домівки, ні майна.

І невідоме наше «завтра».
І суне ворог, наповза...
За нами — суть. За нами — правда.
Та невгамовна ця сльоза...

Її приборкати несила,
хоча й весніє знову світ.
Ми небо з укриття просили,
щоби навспак вертав приліт...

2025, березень

Намистинки розкотилися
радісно підстрибуючи
застигли — посміхаються
чи все я зберу?

2026

 тобі поезія та пафос
 мені непевність і нудьга
 життя сяк-так
 благеньке факт
 іще скоринка з пирога
 питай чого усе вертатись
 до слів у цій коморі
 га?
 як у серпневий у серпанок
 поїхав цирк а карнавал
 що до світанку лихоманить
 не став збиратись
 бо не став
 кому потрібний п’яний шал
 кого ще фейерверки надять
 атож-бо серце та душа
 прохають про свої гаразди
 поміж розхристаних віршат
 рубінів перлів чи алмазів
 важких оздоб свічад і шат
 нам не зустрітись
 у фіналі
 когось прославить
 чи знеславить
 мотив надміру величавий
 невчасний жарт або затик
 на мене ліпше не рівнятись
 мені люб’язна світла зайвість
 безрадність до якої звик
 і снів оцих півстерті барви
 

Не даруй лілові
почуття мені,
у квітковім слові
— пагінець брехні.
Не божись в коханні,
аж до скону літ —
серцю притаманно
обривати цвіт.
День такий мінливий,
тож не вір собі,
спогади щасливі
не топи в журбі.
Звідки долі знати,
те, що хоче Бог?
На гілках лапатих —
щемний епілог.
В майбуття туманне —
ключик золотий.
Квіточка зів'яне
восени і ти
зрозумієш, друже,
істину просту,
що в колючих ружах
полюбив не ту.

13.08.2026р

Нашу тягу до свободи нічим не зламати,
Бо віками наші предки її гартували,
Кров‘ю славних синів й дочок її поливали,
Аби вільним ми народом змогли, врешті стати.
Як старалися сусіди, щоб нас покорити,
Ми для них ясир і бидло, малороси були.
Але ми своє коріння вільне не забули.
Могли тіло та не тягу до свободи вбити.
Навіть, коли смерть, здавалось в очі зазирала,
Кат стояв вже під дверима, стиснувши сокиру,
Ми боролися за волю, не втрачали віру.
Бо та смерть вільнолюбивих людей не лякала.
Прикладів тому чимало. Хоча би згадати
І отих холодноярських славних отаманів,
Що і смерті не злякались, прийняли останній
Бій із ворогом, щоб тільки вільними вмирати.
Бунтувала Україна, весь час бунтувала,
Бо нікому не бажала взагалі коритись.
Ладна була з самим чортом за свободу битись.
Ворогам, що сюди пхались, спуску не давала.
Без різниці, скільки сили вороги ті мали.
Прийшли німці – били німців, прийшли «білі» - «білих»,
А «червоних» тих постійно били, не жаліли.
Та ті, не один раз биті, все пхали і пхали.
Нахабністю, жорстокістю всіх переважали,
Тому, врешті в боротьбі тій змогли гору взяти.
Коли з Криму удалося Врангеля прогнати,
І більшовикам то, врешті руки розв‘язало.
Тепер армія взялася проти отаманів,
Що селян від лиходіїв всяких захищали.
Недаремно ж їх «батьками» люди прозивали.
«Батько» - то була надія селянська остання.
У Холоднім Яру воля квітла, розцвітала.
Там ні «білі», ні «червоні» спокою не мали,
Бо там «батьки»-отамани тільки панували
І у ті краї ворожу силу не пускали.
Як «червоним» не хотілось та не було змоги,
Звідти «білі», там поляки, а там українці.
Усі сили витрачали в тій кривавій бійці,
Наступали, відступали – було не до того.
І от тепер за повстанців вони узялися.
Військ нагнали, стали села, міста зачищати
Та жорстоко усіх «винних» й невинних карати.
Справжні битви на просторах безкраїх велися.
Вже, здавалось, перемога, взяли вони гору.
Оточили загін якийсь, у пастку загнали.
Кинулися всіх в‘язати, а ті десь пропали,
Мов крізь землю провалились. А вже зовсім скоро
В місці іншому з‘явились, патрають «червоних».
За одним «батьком» погнались, другий напав з тилу.
Тож «червоні» тільки дарма витрачають сили.
Тільки бої безкінечні, постійні погоні.
Та, де неспроможна сила результату дати,
Комуняки підлість й хитрість у дію пустили.
Агентів своїх заслали та «батьків» зманили.
А «батьки», як малі діти. Вміють воювати,
Коли ворог перед ними, а наївно вірять,
Коли казочки агенти їм розповідають,
Наче про людську підступність уяви не мають.
Думають, що всі на світі і чесні, і щирі.
А коли то комуняки чесно поступали?
Та порядним правдолюбам то не зрозуміти.
Тож вдалося тим агентам отаманів збити.
Їх на «збір перед повстанням», начебто зібрали
І там усіх пов‘язали. Кинули за грати.
У Лук‘янівській в‘язниці в камерах сиділи.
А тим часом трибуналом їх на смерть судили.
Та вони не захотіли просто так вмирати.
Як вмирати – то на волі. Отож зговорились.
Вранці, як завжди дозорець приніс бак з окропом.
На сніданок з того бака мали пити скопом.
Та інакше цього ранку воно закрутилось.
Хтось схопив той бак і вилив окріп на дозорця.
Той і крикнути не в змозі. В камеру втягнули.
Ключі, револьвер забрали, вдушить не забули.
Скочили до коридора, до дверей у блоці.
Відчинили інші двері, де в‘язні сиділи.
Кинулися вниз по сходах, дозорця напали,
Що й не писнув. До кімнати вартових помчали.
Там рушниці, там набої. Все то захопили.
Та начальник варти клятий, хоч його душили,
Вистрілити встиг з нагана. Піднялась тривога.
Варта миттю повернула кулемета свого
Так, що ледве-но повсталі двері відчинили,
Як їх черга перестріла. Мусили сховатись.
Тут на поміч іще сотня вартова надбігла,
Усі виходи з в‘язниці перекрити встигла.
Тож не варто десь пробитись було й сподіватись.
Всі нагору відступили, перекрили сходи,
Влаштували барикаду, щоб підхід закрити.
А з рушницями до вікон, щоб ворога стріти.
Зрозуміли, що живими вибратися годі.
Хоч, як вони уявляли собі оту втечу?
Середмістя, охорона, чекісти, казарми.
А от, бачиш, ризикнули. І страху ні грама.
Страх і тяга до свободи – несумісні речі.
Поки вони готувались, ще війська прибули.
То вже точно їм живими вибратися годі.
Та ж вони, хоч у в‘язниці, але на свободі.
Хоч на п‘ять хвилин повітря свободи ковтнули.
Ті із вулиці стріляють, дзижчать навкруг кулі.
Хлопці їм відповідають лиш зрідка із вікон.
Бо набоїв жаль, стріляють лиш напевно тільки,
Коли бачать, що б ворога куля не минула.
Та кінчаються набої, ніде більше взяти.
Йде четверта вже година нерівної битви.
Видно, вже їм на свободі ніколи не жити,
Доведеться у в‘язниці смерть свою прийняти.
Хоча… Стягли всі, що можна сінники до купи,
Тапчани поклали зверху та і підпалили.
Чорним димом з усіх вікон раптом повалило.
Може, думали в пожежі мить така наступить,
Зможуть вирватися звідси… Хоч душились з диму,
Бо й підлога загорілась, й вікна запалали.
Та пожежники із міста негайно примчали
І брандсбоями у вікна вдарили своїми.
Вогонь почав відступати, а з ним і надія,
Що комусь втекти удасться. Така видно доля.
Помирати доведеться не в чистому полі…
Але ж вільними - єдине, що їм душі гріє.
Як зосталось по одному в кожного набоїв,
І надії десь пробитись вже вони не мали,
Тоді зійшлись отамани та прощатись стали.
До останнього взялися готуватись бою.
Попрощались, стали один супроти другого.
Націлили прямо в серце товаришу зброю
З криком: «Слава Україні!» стрілили обоє…
І попадали шістнадцять мертві на підлогу…

Яскраве сонячне проміння.
Так протискається весна
Крізь заборони і каміння,
Крізь забобони й письмена.

Таке проміння пропікає
До всіх глибин, до всіх основ.
Воно жорстоке, ніби Каїн,
І милосердне, як любов.

Проміння так жорстоко вдарить
На розі вулиць, мов кастет.
І ти умудрений, мов Дарій,
Напишеш вічності сонет.

Його ти більше не відпустиш
У далину, у сиві сни.
Проміння відбиває пустку.
Так проростуть слова весни.

11 лютого 2026

В серпні, наче квіточка,
Усихає літечко
І радіти ніколи
Дітворі канікулам, -
Літа вічна кривдниця
Осінь швидко близиться.
13.08.26