Чи Південний Буг, чи Джаггер,
Чи палаццо Ручеллаї
Вздовж рамен часу відваги,
У полоні дармограю…
Бубонці біжать по колу,
Серце пнеться до яруги,
Там, де духи волошкові
Краще, ніж прудкі папуги!

Та не рвіть кульбаби ранком,
Не шукайте незворотнє
Тих, хто нехтує сніданком
У завчасне Великоднє.

Джагер* дигером здається,
Гострим, наче серп крізь грати,
Крізь які барвінком в’ється
Дивне над Єством кирпатим.
Не ходи — пірни в калюжу,
Розчинись у світ евглени*
Чистим маковим зернятком,
Як в обіймах Мельпомени…

Спресований час у секунди, години.
Спресований дух у фортеці хвилини
Чекає надійної, світлої днини,
Аби проспівати пісні горобини.

Спресована вічність у долі секунди.
Її затискають в майстерні чи кузні.
Ми підемо точним протореним курсом.
А згаяний час і за гроші не купиш.

Спливають хвилини розплавленим злотом.
Забуті слова заростають осотом.
Вони заридають розлюченим чортом
Чи руки здійматимуть в розпачі Лотом.

Уже не повернеться давня епоха.
Вона пролунає у слові пророка.
Ударить по спині нестриманий посох.
Спресований час помирає до строку.

28 лютого 2026

Ти знаєш, любий, ще живу,
якщо це можна так назвати.
Кошу жагучу кропиву
і вимітаю горе з хати.

Я ще тримаюся за тих,
хто заховав у душу втрати.
Ще є кому подать води
і є про кого в світі дбати.

Та без надії все одно
життя якесь неповноцінне.
Дивлюсь журливо у вікно,
а там гуляє осінь тлінна.

Обличчя сіре і смурне,
хоч в очі карі не дивися.
Кого тепер наздожене
смертельна балістична птиця?

У небі замість журавлів —
ракети, вибухи і дрони,
пекельна бійня, ридма вдів,
жорстокість, що сльози не зронить.

Лжа істину на розмах б'є
і затуляє рота правді.
Метеликом життя моє
тремтить у спогадах насправді.

05.09.2026р.

«ОСТАННІЙ ДЕНЬ ПОМПЕЇ: Гнів Везувію»
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Пліній Молодший – свідок катастрофи, що втілює пам'ять історії.
Марк – гордий римський патрицій, засліплений власним багатством.
Юлія – його молода дружина, чиє серце передчуває біду.
Хор помпейців – уособлення безтурботного міста, голос ситості та золота.
Гай – старий раб-грек, філософ у кайданах, що читає мову стихій.

ПРОЛОГ: Чорна пінія пам'яті
(Рим. Багата кубікула через багато років після катастрофи. Ніч. Горить єдина масляна лампа, вихоплюючи з темряви стіл, завалений сувоями папірусу. За столом сидить Пліній Молодший. Його обличчя пооране зморшками, погляд спрямований у порожнечу, ніби він дивиться крізь стіни самого Часу. Його рука з очеретяним пером завмерла над чистим пергаментом. Він говорить повільно, ритмічно, наче сповідається перед Вічністю).

Пліній Молодший:
Чорнило висихає швидше, ніж людські сльози, але повільніше, ніж лава...
Мене часто просять описати той день. День, коли світло зрадило Кампанію, коли сонце сховалося за чорним щитом, а море відступило, злякавшись власного гніву.

(Він опускає перо, підводиться і підходить до вікна, дивлячись на нічний Рим).

Я заплющую очі – і знову бачу ту гору. Вона не вибухнула одразу. Вона піднялася в небо гігантським чорним деревом – середземноморською пінією з диму та попелу. Її гілки закрили небосхил, розсипаючи на голови живих гарячі кам'яні сльози.
Багато хто тоді піднімав руки до богів. О, як палко вони молилися у своїх розкішних триклініях та мармурових храмах! Але більшість... більшість шепотіла, що богів уже ніде немає. Що Олімп згорів. Що для всесвіту настала та остання, вічна, безпросвітна ніч, про яку колись попереджали нас похмурі філософи.

(Повертається до столу, торкається сувоїв):
Я вижив, щоб пам'ятати. Але там, під попелом, залишилися тисячі життів, застиглих у своєму останньому, безтурботному крику. Там залишилася розкіш, засліплена власною величчю. Там залишилося кохання, заковане в кам'яні лати.
Послухайте ж історію про місто, яке пило вино з золотих кубків, не знаючи, що земля під його ногами вже готує свій смертельний вирок.
Послухайте про останній день... Помпеї.

(Світло повільно гасне. Лампа Плінія згасає, і з темряви починає доноситися ледь чутний, тривожний гуркіт фонтана…)

СЦЕНА І: Безтурботне літо під тінню гори
(Помпеї. Атріум вілли Марка. Сонце заливає мармур спекотним, майже задушливим золотом. Дзвенить фонтан, але його струмені пульсують нерівно. На стінах – свіжі фрески: хмільний Вакх сміється крізь виноградні грона. Гості напівлежать на ложах, п'ють Фалернське вино з Кампанії. У повітрі стоїть важкий аромат амбри та пролитого вина. Хор співає пісні):

Хор помпейців:
О, благословенні Помпеї! Колиска богів, заколисана теплим прибоєм!
Тут час застиг у золотому кубку, тут сльози перетворюються на перли, а вода – на солодке вино.
Погляньте на Везувій! Він височіє над нами, як лагідний титан, одягнений у смарагдові шати виноградників.
Його тінь дарує нам прохолоду, його схили годують наші лози грішним затінком.
Море мовчить, небо ніби кришталь, життя тече, як чистий мед у чаші порцеляни!
Радуйся, Марку, улюбленцю фортуни!

Марк (лежить на ложі, тримаючи кубок):
Наливайте вино, друзі! Сьогодні ми святкуємо завершення збору врожаю!
Нехай у Римі плетуть інтриги, нехай імператори змінюють один одного, а у нас в Помпеях завжди панує спокій.
Юліє, люба моя, прекрасна моя німфо, чому ти весь час дивишся на вершину гори? Вона стоїть так століттями…
…Втомлене серце старого лева!..

Юлія (тривожно пригортає до себе тогу):
Марку, хіба ти не відчуваєш? Земля сьогодні вранці глухо зітхала...
Вода у нашому фонтані стала гарячою й гіркою на смак, а птахи раптово замовкли й полетіли в бік моря.
Мені здається, що ця зелена гора на горизонті ховає в собі якусь темну, страшну силу…
Вона дивиться на нас, як хижак перед стрибком!

Гай, старий раб (вбігає до атріуму, його руки тремтять, туніка розірвана):
Владико Марку... Послухай старого грека. Море біля порту закипіло, риба дохне на березі.
З вершини Везувію піднявся дивний чорний стовп диму, схожий на гігантську середземноморську пінію.
Боги гніваються! Потрібно тікати, поки ворота міста ще відчинені!

Марк
(сміється, його сміх звучить зухвало на тлі наростаючого підземного гулу):
Тікати від хмаринки диму? Гаю, ти старий дурень. Твій розум висох від старості та грецьких книжок. Це просто подих підземних кузень Вулкана.
Боги не зруйнують місто, де мармур під жертовником омитий кров’ю і вином, де куряться найкращі фіміами!
Бенкет триватиме!.. (До музикантів) Гей, грайте голосніше!..

СЦЕНА 2: Огненне пекло денного затемнення
(Раптом лунає страшний вибух, від якого здригаються стіни. Земля здригається у конвульсіях, мармурові колони атріуму вкриваються тріщинами. Фонтан висихає за мить. Небо стає чорним, як ніч. З неба починає осипатися білий попіл та важкі гарячі камені – лапілі. Паніка охоплює місто).

Хор помпейців (в жаху кричить):
День зник! Сонце згасло! Боги обрушили небо на наші голови!
Гора розкололася навпіл, і з неї тече вогняна річка смерті!
Рятуйтеся, хто може! Храми рушаться, дим виїдає очі!

Юлія (падає, задихаючись від сірчаного чаду):
Марку! Я не можу дихати... Повітря стало гарячим попелом!
Навколо темно, я не бачу твого обличчя! Тримай мою руку, не залишай мене!

Марк
(його розкішна тога обпалена, він закриває обличчя краєм плаща і падає біля Юлії, намагаючись підняти її):
Боги... Чим я завинив перед вами?! Моє золото, мої палаци – усе стає прахом… Юліє, вставай! Ми мусимо бігти до моря!
Але каміння падає так рясно, дах нашої вілли вже тріщить... Гаю, де ти?!

Гай (раб)
(його фігура вимальовується в глибині атріуму крізь завісу попелу; він стоїть дивно спокійно, не намагаючись бігти, його голос звучить тихіше за інших, але прорізає загальний хаос своєю крижаною ясністю):
Кожен сам за себе тепер, римлянине... Перед цим вогнем немає ні рабів, ні господарів.
Гора зрівняла всіх одним саваном.

СЦЕНА ІІІ: Кам'яна вічність
(Стіни вілли рушаться під вагою попелу. Марк і Юлія падають на підлогу атріуму, міцно обійнявши одне одного. Потік гарячого попелу та газу накриває їх повністю).

Марк:
Я тримаю тебе... Я тримаю...
Хай рушиться світ, хай гаснуть зірки – ти моя остання твердиня.
Обійми мене... Це кінець нашого дня...

Юлія:
Прощавай, мій світе... Моє тіло засипає камінням... Марку!..
Я засинаю... в твоїх руках... Назавжди.

(Помпеї замовкли. Вогняна лавина вкрила руїни будинків, театрів, храмів і людей посеред тих руїн саваном смерті. Вогонь спалив життя мешканців Помпей, але законсервував їхні останні обійми. Місто заснуло на довгі вісімнадцять століть під триметровим шаром попелу.)

Далі буде.

І спалахи, і гуркоти,
І гар їдкий пожеж,
А ти, життям затурканий,
Утомлено живеш.
Вздовж згарищ, межи вирвами,
Повз ці й оті пости, -
Продовжуєш настирливо
То їхати, то йти.
Ні схлипу, ані стогону,
Ні ремствувань, ні скарг
На те, що над дорогою
Немає світлих барв.
Стурбованість, приреченість
У погляді й словах,
А ти, вогнем обпечений,
Продовжуєж свій шлях...
05.09.26

Осене! До тебе простягну
Те, що написали руки втомлені.
Я почув незайману весну
У голосовому повідомленні.

Це - відлуння молодих років,
Де бажанням пахли трави скошені.
Та чому за стіл я раптом сів
Їй писати радісне запрошення?

Тій, яку вітав серпневий ліс,
Тій, що не розтанула під зливою.
До теперішніх часів доніс
Вогники фантазії вразливої.

Голос, по-жіночому м'який
І далекий від юрби пихатої,
Чуючи, вкладаю у рядки...
Знов мене ілюзія порадує...

Вже замовкли щирі солов'ї
Поряд із байдужими обличчями.
Ні! Не можу все-таки її
Кликати в життя моє скалічене!

У нашій країні вбивають за мову,
У нашій країні вбивають за правду.
А світ крізь картинно опущені брови
Цінує прибутки, біткоїни, нафту.

Завжди так було - не змінилось нічого.
Нависла кривавих сторіч веремія.
Не любо своє, бо в холопів чужого
На рідне - одвічна стійка алергія.

Вбивають підступно. Вбивають жорстоко.
Не можуть пробачити прагнення волі.
А ми не вчимо історичні уроки,
Душею і тілом - беззбройні та голі.

Хронічне мовчання вже з префіксом "-авто",
Лише невтручання - надійна основа.
У нашій країні вбивають за правду.
У нашій країні вбивають за мову.

 птахи літали із криками
 риби плавали мовчки
 якого кричати рибі-от
 для чого навіщо тощо
 під водотовщею кригою
 у будь-який час дня і ночі
 сам би любив плисти рибою
 де-небудь незаморочливо
 спокійно достоту врочисто
 у власних думках поточних
 що вервечки а чи намиста
 байдужі до збочень і злочинів
 немов літописець за книгою
 годинник його пісочний
 що не втручається в дихання
 дихай собі як захочеться
 

Не помічаєш.
Повз проходиш знову.
Моя душа зривається услід,
в осінню, теплу, золоту обнову,
та раптом розбивається об лід.

І що тобі, скажи, до мого болю?
Чуже навік скалічене крило.
В нас не одна, а дві з тобою долі.
Але ж було...
Ти знаєш, як було.

2011

Розгрішую усіх, хто нагрішив мені.
Скасовую чужі, свої борги вертаю.
Наснилося – ключі од раю маю,
Та ті ключі щодалі заховаю...
...Які ж бо заміцні закови ці земні.

Запливає сонце-коло
в ранішні майстерні,
де малюються святково
небеса пастельні.

Зеленіють аж за обрій
трави мерехтливі.
Цвіркуни бриньчать хоробрі
по вчорашній зливі.

Свіжістю новий день дише,
гусне тінь і світло,
в шумі, в барвах, вище, вище
лине життєдійство.

Хвилі радісні, урочі
здійнялись над нами.
Та чому… у тебе очі…
сповнені сльозами?

(2026)

1.
Ай-не-не-не,
котить пісню краями дорога,
за кибиткою курява йде,
а циганська земля десь у Бога -
тільки він добре відає де...

Ай не гріш, не гніздечко нагріте
не замінять цигану коня,
лиш на волі п`янкий віє вітер
і так пристрасно струни бринять:

Приспів:
А у циган душа, як пісня,
а у циган любов - вогонь,
кохай мене - безтямно, грішно,
гори-гори - не охолонь.
Ай не-не-не - не треба знати
куди дорога приведе
кохай мене в цю ніч крилату
аж доки сонце не зійде.
Гоп-гоп-опа!
Ай-не-не-не, ой нене нене,
ай-не-не-не - вогонь палає,
ай-не-не-не, ой нене нене,
ай-не-не-не - тебе кохаю.
Гоп-гоп-опа!

2.
Ай-не-не-не,
що чекає нас завтра, цигане,
у ворожки усе розпитай.
Чи колись та година настане,
як від пісні залишиться край?

А від краю до краю лиш туга,
а від болю до світла - струна.
То не вітер - то Бог пісню слуха,
ай навіщо ця пісня сумна:
Співаймо ромале...

Приспів
***

Бажають пристрасті музеї,
Як вітер вітру емпірею
У відгалуженнях Морфея,
Де синергічний живопліт
І міль, що припадає пилом, —
Не вдвох, не втрьох,
Можливо, дивом —
Під давнім словом незрадливим
Рятують далі білий світ.

Такий як є, де рай за рогом,
А сніг з морозом тут — під ноги,
І чорні з черепом корогви
Вже переходять на іврит,
Як випадає квота щастя
Усім долученим причастя —
Дурним і кволим у безчассі,
Що й далі братимуть в кредит…

О, дідько! — Може, твій аналог
Чи згенерований невдало
ШІ недолугим в стані шалу,
Багатовимірний, шпаркий,
Знов долі лоба нам лоскоче —
Голубити геєну хоче,
Щоб не зурочити пророче,
Можливо, кращим, ніж «Не вбий!»

Останні помахи руки
Зими епічної, важкої,
Як покарання за гріхи.
Не вибратися нам із колій.
Спадають краплі й матюки.
Співає крига колискову.

Останні помахи зими,
Як відставного диригента.
Кулак напружено здійми
У вирішальності моменту,
Розпачливо закрий грудьми
Майбутнє від ресентименту.

Зима - промовець, мім, актор
На сцені пізнього театру.
Ми не побачимо повтор
В напівзабутому Монмартрі.
Сніг падає, немов мінор.
До когось він спішить на варту.

27 лютого 2026

Лиш зустрілися і розійшлися –
Мимовільною вийшла стріча.
Та твій образ зі серцем зрісся –
Із розсудливістю протиріччя…

Глузд здоровий давно в ігнорі,
Він забути тебе шепоче.
Попри це, я тобою хворий,
Серце повне жагою творче.

Почуття засліпило очі,
Перед ними твій лик щомиті.
Найсвітліша зоря щоночі
Стала ймення твоїм зорити.

Залишився щемкий лиш спомин -
Не згасити у серці пломінь…

3.09.2026

(собі у вересневій порі. В день уродин)

Рожевим небо розцвіло… Зоря займається…
Десь мріє човник… і весло… А серце – крається…
Ну от… вже знову на порі осіннє марево,
І на руках… і на пері – рахманне зарево…
Твій біль на кінчику пера жаріє-леститься,
Жар-птиця з поля принесла два перевесельця…
Жар-птиця з поля принесла достигле житечко…
Згоряє літечко дотла… Згоряє літечко…
Так осінь в шатах золотих листочком бавиться –
А як там Мавка у лісах?.. А як там Навиця!..
Мо’ танцюватиме танок із Перелесником…
(А Час блукає між зірок лукавим щезником!..)

Нехай собі у цій добі в добрі потішиться –
Злетить у висі голубі, то й вірш напишеться…
Рядки мов зернятка в житах під ноги стеляться…
Мов намистини у літах – у серці селяться…

Вже й серце в повені зірок – рахманній повені…
До неба – крок… До неба – крок… А в небі – промені…
Все промине… Все промине… Та вірш зостанеться…
(У лісі Мавка промайне… Осіння Навиця!..)

Займуться полум’ям слова… З вогню іскристого –
«Я ще жива!..» Почну жнива з листка… із чистого…

4 вересня 2026 (майже Імпровізація)

Спи, люба донечко, - спи, -
Сплять вже ліси та степи,
Спати слухняно лягла
Поміж сестричок бджола,
І в зоопарку бізон
Також поринув у сон.
Спи, люба донечко, - спи.

Спи, дитинчатко, - засни,
Мов у безвітрі лани,
Чи на родючій землі
Трави високі й малі, -
Як за віконцем пітьма
Тиха, холодна, німа.
Спи, дитинчатко, - засни.

Спи, люба доню, міцніш,
Поки дитинства рубіж
Мріями сповнений вкрай.
Швидше собі засинай,
Поки піснями несу
В душу твою спокій сну.
Спи, люба доню, міцніш.
04.09.26

Колись замете усе снігом,
І будуть лиш звірів сліди
Подалі іти до води
І знову вертатися в лігво.

А поки ще літо й зело —
Лани і село зелені.
І ягід пригорщі й жмені.
І в'ється до сонця стебло.

Надвечір стихає шум,
І все завмирає довкола.
Цвіркун лиш веде своє соло,
Торкається зоряних струн.

Крізь тишу — гавкіт собак,
І віє нічна прохолода.
Така уже є в нас мода —
Усе куштувати на смак.

І ягоди, і кавуни,
Городина стигла доволі.
І соняхів — море в полі.
Вночі ми всі бачимо сни.

Колись замете усе снігом,
І будуть лиш звірів сліди
Подалі іти до води
І знову вертатися в лігво.

 війна воює із війною
 заради миру
 й хтось поширив
 хай нелогічно хоч непросто
 дожити не згубивши віри
 коли дощить і ллє за комір
 і знову пролетіло літо
 коли не пишеться у розмір
 що вже казати про верлібри
 струмок думок
 неспішний поїзд
 який так легко розбомбити
 комусь чи сонце бог
 чи совість
 а хтось іще раз покурив би
 і це не репліка
 не зовсім
 ні поза
 ані спроба квиту
 ані досвітня лакримоза
 яку одначе звіє вітер
 

Забажали хлопчаки
вусаня катати.
Поскидали рюкзаки,
узяли санчата.
Повсідалися обоє,
а між ними — кіт.
Полетіли вниз стрілою,
аж іскриться слід.
Кіт нявчить! Кричить без тями!
У стегно уп’явся
(не було такої драми,
де б так кіт лякався).
Верещить хлопчак від болю,
шаленіє кіт.

Тож нікого проти волі
не беріть в політ.

2018

В кав’ярні на Монмартрі сивий дід
Із хлопчиком за столиком сиділи,
З маленьких філіжанок каву пили,
Дивились на розбурханий цей світ,
Який кудись постійно поспішав,
Чогось шукав, десь мчав в автомобілях.
Вони ж удвох відпочивати сіли,
Полишити до часу своїх справ.
- Дідусю, - хлопчик раптом запитав, -
А правда, що ти молодим ще зовсім
З поляками й «червоними» боровся
Та українську землю захищав?
Дідусь поглянув, гірко усміхнувсь:
- То правда…звісно. Та гірка, одначе,
Бо ж вільного я краю не побачив.
Край у крові бездонній захлинувсь.
- Як то було? Дідусю, розкажи!
- Щоб все розповісти часу не стачить.
Але тобі цікаво дуже, бачу.
Хоч згадувать, мов знову пережить.
Та ж розкажу. Те, що найбільш важливе
Для мене, що у пам‘яті навік.
Про грізний дев‘ятнадцятий той рік.
Ти чув щось про Чортківську офензиву?
- Не чув, дідусю. Що воно таке?
То те, чим всі ми маємо гордитись,
Бо ж таки вмієм за свободу битись.
Хоч в результаті відчуття гірке.
Ще в лютому ми ляхів потовкли
Й на захід їх, аж під Польщу́ загнали,
Уже і Львів в оточення узяли,
Вже ляхів зовсім вигнати могли
Із України. Та на жаль…На жаль…
Європа не хотіла про нас знати.
Спинитися нам стала вимагати.
Бо хто ми їй – якась слов‘янська шваль,
Що плутається тільки під ногами.
Тут москалі із усіх дірок пруть,
В Європу «революцію» несуть.
Аби із ними не сусідить прямо,
Європа городитися взялась
«Кордоном санітарним» від загрози –
У москалів країни на дорозі,
В які москаль би лобом упиравсь:
Польща́, Чехословаччина та угри,
Немов форпост у диких на шляху.
Європа аж тряслася у страху,
Отож міцні і будувала «мури».
Як українці стали заявлять
У світ про себе – слухать не схотіли,
Без нас і долю нашу порішили -
Не мали права незалежні стать.
Ні, на словах, багато говорили,
Про право націй. Та то не про нас…
Спинили наше військо у той час,
Коли від ляхів майже край звільнили.
Ми ж змушені послухатись були,
Бо все ще сподівались – допоможуть.
Вони ж на ляхів тільки крикнуть можуть
І ті б одразу в Польщу відійшли.
Спинились, перемови почали,
Але Європа стільки зажадала,
Що ми б державу тільки так прода́ли.
Тож змушені відмовитись були.
Та, поки перемовини велись
З Європою, зібрали ляхи сили
І нас від Львова скоро відтіснили.
Європа, наче цикнула на них,
Щоб зупинились та то лиш для виду,
Бо ж зброї ляхам надіслали слідом,
Прислали офіцерів ще своїх,
Аби навчити ляхів воювати.
А ми… А ми у розпачі були.
Той наступ зупинити не змогли
І мусили все далі відступати.
Куди й подівся бойовий наш дух.
Загони, навіть невеликі ляхів
Наводили на військо наше страху.
Здавалося, вогонь свободи вщух.
Не тільки ми – звичайні вояки,
Командування втратило вже віру,
У вояків питалося допіру:
Боротися чи здатися-таки.
Чи на румунську землю перейти
І здатися, щоб десь по закордонах
Пізніш військові формувать загони
І боротьбу уже звідтіль вести?
Чи то полякам здатись? Шлях привів
За Збруч нас. У трикутнику отому
Тулились, не страшні уже нікому.
Зостався шлях один лише – Чортків,
Через який ми вибратись могли
З тієї пастки, у яку попали.
Та ляхи раптом на Чортків напали
І легко, хоч і з боєм узяли.
Тепер усе. Не вибратися нам
Із тої пастки. Тут всім помирати,
Або, хоча би бій останній дати,
Ще зуби показати ворогам.
Тоді ще Омелянович-Павленко
Віддав наказ – Чортків потрібно взять
І став до того сили готувать,
Бо ж розумів – зробити то нелегко.
І не тому, що сил тих не було,
А просто у військах гнітючий настрій.
Ніхто не вірив, що таке удасться.
Вже ледве не до паніки ішло.
Та, мовби подих вітру – новина:
Наші побили ляхів в Ягільниці,
Тепер Чорткова легше підступиться.
І дух одразу підняла вона.
То сьоме червня, ввечері було,
А вранці ми вже на Чортків напали,
Із двох боків його у кліщі взяли.
В атаку військо, як на свято йшло.
Гармати били ляхів упритул,
Позиції з землею їх рівняли.
І той Чортків надвечір ми узяли,
Хоча багато і лягло від куль
Та ляхів ми добряче потовкли.
Ще кілька сот до нас в полон попало,
Трофеїв чималенько там узяли.
У війську всі окрилені були.
Чи тільки в війську? Навіть, нагорі
Прокинулися раптом. Подих вітру
З Чорткова зміг суспільство розбудити
І кожен знов свободою горів.
І дезертирів, мов і не було,
А добровольці тисячами рвались
До війська, воювати сподівались.
Мов свято Великодня знов прийшло.
Державне керівництво «віднайшлось»,
А то про нього досі ми не знали.
І Петрушевича в диктатори обрали,
Немовби вже про перемогу йшлось.
Він Греківа призначив генералом,
Що мав в подальший наступ нас вести
І перемоги тої досягти.
Ми з нетерпінням наступу чекали.
Щоби не згас той дух наш бойовий,
Командування швидко розібралось,
Куди би саме наступати взялись,
Де перше треба дати ляхам бій.
Щоб наступати, треба мати тил,
Який би харчував та повнив складом.
Без того бойовий дух лиш бравада.
Тож Греків швидко вирішив – звідсіль
На Бучач й Теребовлю мали йти,
Аби у ляхів їх скоріш відбити,
За Стрипою надійний тил створити
І звідти дальший наступ повести.
То вже було нелегко. Ляхи знали
Вже про Чортків, тож сили підтягли,
Щоб ми до міст прорватись не змогли.
Вони надію нас здолати мали,
Бо думали, що ми ще досі ті
Понурі і безвольні. Що без бою
Здавали ляхам села і міста.
Лякатись нас не було в них підстав,
Вважали нас не військом, а юрбою.
Гадали нас здолати. Але їх
Чекали наші віра, лють, відвага.
І невгасима перемоги спрага.
І ми зустріли їх уланів тих,
Що від одного імені втікали
Ще досі, понад Стрипою. Лягли
Улани, нас спинити не змогли.
На їхніх плечах Бучач ми узяли.
Й за Теребовлю битва почалась.
Хоч ляхи її люто боронили
І мали задля того більші сили.
Та їхня сила нашій піддалась.
Ми мали проти ляхів мало сил,
Але тоді вже дух високий мали
І сміло проти них ми виступали,
Ще й маючи тепер надійний тил.
Ми, звісно, уже мріяли про Львів,
Що скоро будем місто визволяти.
Та Греків знав, що ляхів там багато,
Тож наступ в зовсім інший бік повів.
Ми напрям на Тернопіль узяли,
Де ляхи дуже міцно окопались,
Спинити нас під містом сподівались,
Поки б вони резерви підтягли.
Бій був жорстокий, ляхи добре бились,
Прорватись намагалися крізь нас.
Але це був зовсім не їхній час.
Тепер вони у пастці опинились
І мусили скоріше відступать,
Тернопіль нам трофеєм залишити.
А нас уже було не зупинити,
Вже подалися Бережани брать.
У ляхів вже резервів не було
Достатньо близько, щоб у бій кидати.
Тож мусили у Бережанах стати,
Їх військо наступати не могло.
Але оборонятися ще в силі.
Отож під містом стріли вони нас.
Ми кидались в атаку раз по раз,
Але пробитись в місто не зуміли.
Та, поки ляхи билися із нами,
Їх наші сили з флангів обійшли
Й спокійно Бережани узяли.
Впіймали гаву, правда, скажу прямо.
Могли б у лантух ляхів «зав’язать»,
Але не встигли – вирвалися кляті.
Та ж перемога – Бережани взяті!.
Було що і без того святкувать.
Події дуже стрімко розвивались,
Немов у сні. Лиш кільканадцять днів
І наступ наш раптово все змінив.
Ми на таке ніяк не сподівались,
Як відступали по оцих шляхах.
Тепер же очі переможно сяють,
Нас люди всюди радісно стрічають.
Куди й поділись відчай наш і страх.
А в ляхів все робилось навпаки.
Розбиті, вони в паніці втікали
Та від Варшави помочі чекали
І врешті дочекалися-таки.
Ми на підйомі після Бережан
Взялися далі ляхів виганяти,
Вдалося нам і Броди, й Белз узяти,
Розбить під Рогатином польський стан.
Вже до Гнилої Липи підійшли,
Лиш два дні маршу і ми вже у Львові.
До того маршу ми були готові…
Та далі наступати не змогли.
І зброї брак – де ж нам її узяти?
Європа ляхам зброю шле весь час.
А всі запаси вичерпались в нас.
І як тепер без зброї воювати?
Європа, хоч комизилась весь час,
Себе за справедливу видавала,
Урешті-решт все ж нам свиню підклала.
Й коли? Як на підйомі ми якраз.
Тож рішення Європа прийняла
І край наш ляхам врешті-решт віддала.
Про нашу згоду, навіть не питала.
Ще й Польщі зброю в котрий раз дала.
Отримавши те, що вона хотіла,
Все кинула Варшава проти нас.
Їх стало втроє більше на той час.
А ми, хоча резерви і створили,
Але не встигли їх підготувать.
Замало часу нам відвела доля.
Ми б билися, якби то наша воля,
За рідний край готові помирать.
Та наша смерть нічого б не дала.
Щоби боротись, треба було жити.
І мусили ми знову відступити.
Але тепер в нас армія була
Готова битись. Знову під Чортків,
За Збруч, щоб з наддніпрянцями єднатись.
Разом до боротьби важкої братись…
Про те я б іншим разом розповів.

Калюжі розлилися, як моря.
Виходить божевілля із порогів.
Ідей могутніх первісна зоря
Укаже шлях для магів і пророків.
Виходить з берегів прадавній світ,
Давно забутий, згаяний, завмерлий.
Він проривається, немовби квіт
На цвинтарі, де відпочили мертві.
Жага виходить з русел річкових,
Затоплює округи і долини,
Звільняється з неволі вартових
І у безмежність нездоланно лине.
Пророк іде крізь доли і ліси,
Долаючи дощів лихі полони,
До світу нездоланної краси,
Зневаживши багнети й перепони.

26 лютого 2026

 
Я зрозумію тебе
Коли ти усміхнешся
Це те, що кожен робить, скрізь, так само
Наче на мові спільній
 
За твоїм одягом, бачу, друже
Що ти із іншого табору
Єдина річ, яку я знати хочу
Чи нарешті переміг хоч хтось?
 
О спробуй пурпурних ягід
Уже шість або сім тижнів я вживаю їх
І не хворів я
Певно, вони врятують, хай би
 
Вітрильники на морі, легко їм і вільно
Вільно у сенсі не переноснім, ні
Срібні люди з берега нас відпустіть
Кудись, де легко й вільно
 
Відпливай туди, де сонцесхід яскравий
Де солодкий вітер дме, птахами одлітає
І сестру свою обійми
Виведи із безплідних країв
 
Жах охоплює, коли умирають
Усі ми є відлунням у цім стражданні
Дивитись, як чуття людей конають
Ми йдемо, бо не потрібні
 
Йди і сестру свою обійми
Виведи із чужих країв
Десь, де зможемо сміятися ми
Ми йдемо, адже не потрібні
 
Ген кораблі на морі, легко їм і вільно
Вільно у сенсі не переноснім, ні
Срібні люди з берега нас відпустіть
Кудись, де легко й годі
 
Не то, не то, не то . . . .
 
 
О
Долучайсь
До музики
Нумо
Давай до музики
Давай до музики
Давай до музики (я з вами)
Давай до музики, бейб (я з вами)
Давай до музики
Гов, долучайся, так
Давай до музики
 
 
 _________________________________ _ ______________
 
 
 * Версія CSN *
 
Я зрозумію тебе, коли ти усміхнешся
Це те, що кожен робить, скрізь, так само
Ніби на мові спільній
 
За твоїм одягом, бачу, друже
Що ти із іншого табору
Єдина річ, яку я знати хочу
Чи нарешті переміг хоч хтось?
 
Можна взяти твоїх пурпурних ягід?
Так, я вживаю їх, уже шість або сім тижнів
І не хворів я
Певно, вони врятують, так
 
Вітрильники на морі, легко їм і вільно
Вільно у сенсі не переноснім, ні
Срібні люди з берега, нас відпустіть
О, туди, де легко і вільно
 
Жах охоплює, коли умирають
Усі ми є відлунням у цім стражданні
Дивитись, як чуття людей конають
Ми йдемо, ми тут не потрібні
 
Йди і сестру свою обійми
Виведи із чужинських із країв
Кудись, де зможемо сміятися ми
Ми йдемо, адже не потрібні
 
І ласкавий вітер тéпло дме
Із півдня із-за пліч моїх
Тож, обираю курс і йду
 
 
 
 
 
 
 
 

Зачепилося сонце за гілочку глоду,
зашарілися згарди на стомлених вітах.
День вкладає пшеничні снопи на підводу,
стиглі фрукти та ягоди спілого літа.
Шурхотить у амброзії сум вересневий,
і вагітніють хмари нудними дощами.
Ралом зорані, зранені лезом сталевим,
очманілі лани не приходять до тями.
Покидають лелеки розлогі гніздечка,
в небі чутно прощальні курли журавлині.
Щемно вітер волає, бо десь недалечко
грішну душу сколов об колючу тернину.

03.09.2026р.

Осінній вечір...Пнеться прохолода,
Торкається гарячої долоні.
Вже лист жовтіє. Яблука червоні...
Стихає світ, здається, і ні слова.

Збігає швидко час...Стежки забуті
Покрила павутина вечорова.
І кожна мить, згасаючи, готова
У спогади полинули по суті.

Куди ці хмари? У нестримні води,
Де обрій губить тіні золотаві.
І вересень у сизій балаклаві
ховає теплий подих. Верховодить.

ЦИКЛ IV: РИМ

«СПАРТАК: ОСТАННІЙ СВІТАНОК ВОЛІ»

(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Спартак – фракієць, вождь нескорених, лев у залізних тенетах.
Марк Ліциній Красс – претор, золотоносне серце Риму, уособлення залізного закону.
Хор повсталих рабів – відлуння Капуї, стогін і лють скореної Ойкумени.
Хор римських легіонерів – мідний голос Сенату, невблаганна хода залізного фатуму.

ПРОЛОГ: Багряні тенета ночі
(Ремарка, що читається перед завісою під глухі, ритмічні удари тимпанів):

Час занімів на зламі епох, де кров людська стала найдешевшою монетою Римської республіки. Перед очима постає Апулія – випалена сонцем, розтерзана залізом колісниць земля півдня Італії. Небо над нею не синє, а важке, багряно-свинцеве, наче набрякле невиплаканими сльозами мільйонів рабів. Простір дихає смородом гару, пилом нескінченних доріг та залізом.
У цьому просторі стикаються два світи, дві невблаганні сили. З одного боку – залізна машина Сенату: монолітні, заковані в мідь та холодний розрахунок легіони Марка Красса. Це світ Закону, Імперії та невблаганного рабства, де людина лише інструмент або розвага для пересиченої юрби амфітеатрів. З іншого боку – Хор Повсталих: строката, розірвана відчаєм та люттю лавина людських доль, що вирвалися з кайданів Капуї. Вони не мають обладунків, але мають спільне дихання волі, яке їм подарував Везувій.
Посеред цієї бурі, на межі буття і небуття, височіє постать Спартака. Він живий міф, фракійський лев, чиє тіло вкрите рубцями гладіаторських арен, а дух піднесений вище за Капітолій.
Настає остання ніч перед великою січею.

Завіса піднімається, відкриваючи задимлене поле, де важиться доля людської свободи…


СЦЕНА I: Ніч перед фіналом
(Апулія. Земля, що заніміла в передчутті крові. Табір повсталих під покровом передсвітнього туману. Поодинокі багаття вихоплюють із темряви обличчя людей, які гострять коси та уламки заліза. Спартак стоїть на вершині кургану, наче скеля, вдивляючись у холодне мерехтіння зірок).

Хор Рабів
(Голоси звучать глухо, наче підземний гул):
Землю італійську ми сходили босими ногами,
і жах сіяли в гордих очах консулів римських!
Кайдани Капуї розбили ми об камінь свободи,
грудьми дихали вільно на кручах вогненного Везувію!
Та нині кільце залізне замикає Красс навколо нас,
і море за спиною дихає зрадою піратів...
Спартаку, пастирю наш на пасовиську смерті!
Куди веде нас цей задимлений, останній світанок?

Спартак
(Повільно повертає голову; голос його важкий, мов удари молота):
Він веде нас туди, де зорі падають у вічний морок, мої брати.
Рим – це вовчиця, що не знає жалю до тих, хто вирвав ланцюг із її пащі.
Шість легіонів привів золотий Красс, аби засіяти наші поля хрестами.
У нас немає міст, загорнутих у мармур, немає золота, немає куди ступити назад.
Але ми маємо те, чого Сенат не купить за всі скарби Азії, –
право зустріти Смерть із мечем, що дивиться їй у вічі.
Право померти вільними!

Сьогодні ми не звірі, зацьковані в цирку на потіху ситій юрбі.
Сьогодні доля Італії важиться на терезах нашого гніву!

СЦЕНА II: Жертва коня
(Ранок. Золоте сонце сходить над Апулією, відбиваючись від тисяч мідних щитів. Легіони Красса стоять нерухомо, мов суцільна залізна стіна, готова рушити вперед. Навпроти них – розрізнені, але непохитні лави повстанців. Нукері приводять Спартаку його вірного фракійського скакуна, який гаряче б'є копитом землю. Вождь повільно оголює свій короткий гладіус).

Хор Легіонерів
(Звучить у ритмі важкого, невблаганного маршу, під акомпанемент сурм):
Знову підійме крила кривавий орел Квіри́нів!
Хрест і колодки чекають на тих, хто повстав проти волі Сенату!
Свято заліза гряде, мідь пробиває фракійську шкіру!
Зухвалість рабів упаде в пил під копита нашої кінноти!
Спартаку! Твій бунт – лиш піна на хвилях часу,
Твоє ім'я застигне прокляттям уздовж Аппієвої дороги!

Спартак
(Підходить до коня. Кладе ліву руку на його гарячу шию, вдивляючись у велике темне око тварини. Його голос звучить тихо, але лунає над усім полем бою):

Ось він – мій свідок і мій летючий вітер у степах Фракії...

(Раптовим, невблаганним ударом гладіуса вражає коня в саме серце. Тварина падає на коліна і затихає. Спартак витирає закривавлене лезо об гриву і повертається до свого війська).

Якщо боги Аресу сьогодні подарують нам тріумф –
я матиму тисячі найкращих коней, загарбаних у римських вершників!
Якщо ж нитка мого життя урветься на цих полях –
мені не потрібен швидкий скакун, щоб ганебно тікати від своєї долі!
Дивіться на мене, мужі, що хрещені залізом і волею!
Мій шлях лежить тільки вперед – крізь ліс римських списів,
туди, де в золотому наметі б'ється сполохане серце Красса!
Хто прагне носити тавро та лизати руки господаря – падіть ниць у пил цієї битви!
Хто прагне увійти в царство Аїда вільним – крокуйте за мною!

Хор Рабів
(Багатоголосий гул, що переростає в єдиний громовий крик, супроводжуваний ударами мечів об щити):
Воля або Смерть! Твій шлях – наш шлях, Спартаку!
Нехай наш смертний крик розірве небо над Капітолієм!

СЦЕНА III: Безсмертя в пилу
(Кульмінація битви. Шум січі: брязкіт металу, стогін помираючих та сурми легіонів зливаються в один пекельний звук. Спартак, стікаючи кров'ю від ран, прорубує собі шлях крізь залізні когорти, намагаючись дістатися Красса. Його щит розбитий, ліве коліно підкошується від удару списом, але він спирається на меч і продовжує тримати оборону, наче поранений лев серед зграї гієн).

Хор Легіонерів
(Звучить у шаленому, рубаному ритмі атак, голоси зриваються на крик):
Валіть його на землю! Кров'ю стікає фракійський ідол!
Списом у груди дикі! Мечем залізним – по жилах і берцях!
Він дихає люттю, він страшний у своїх смертельних ранах!
Удар! Ще удар! Нехай захлинеться земля цим бунтом!
Хай упаде звір, що посмів замахнутися на велич Риму!

Спартак
(Крізь хрип і кашель, піднімаючи закривавлений гладіус до багряного сонця):
Смертні... Ви можете розірвати моє тіло...
Можете засіяти Аппієву дорогу лісом із шести тисяч хрестів...
Та хрести ваші стануть маяками! Вони світитимуть у темряві віків!
Дух повстання вже вирвався на волю!
Віднині кожен раб, дивлячись на розп'яття, знатиме: це очі смертного Риму.
Рим тремтів... перед тими, кого вважав пилом...
Я паду в цей пил... Але паду царем свого духу!
Спартак... ніколи більше... не одягне... ваше тавро!

(Він робить останній відчайдушний випад. Легіонери стіною накочуються на нього, ховаючи героя під лавиною мідних щитів та залізних пілумів. Коли завіса пилу спадає, на місці бою залишається лише криваве місиво. Тіло Спартака безслідно зникає у надрах розтерзаної землі).

Хор Рабів
(Звучить піднесено й скорботно, наче хорал, що лине над хмарами):
Земля поглинула його плоть, аби не дати ворогам на наругу.
Немає могили у вождя, бо могилою його стала вся Італія!
Тіло зникло в пилу, але воля спалахнула нетлінним вогнем.
Віками, крізь морок і камінь, Рим здригатиметься від одного лише подиху імені...
Спартак! Спартак! Спартак!

ЕПІЛОГ: Сонце, затоплене кров’ю

(Минуло кілька годин після січі. Сонце сідає, фарбуючи Апулію в колір розлитого вина й гнилої міді. Серед тисяч тіл, посічених залізом, ступає Марк Ліциній Красс у золочених латах. Центуріони його заніміли; вони перевертають мерців, але руки їхні безсилі. Хор римських легіонерів стоїть, схиливши списи, мов залізна хаща).

Марк Ліциній Красс
(Повертає обличчя на захід, де небо палає пожежею):
Кажете ви, що поліг він, списами пробитий, наче кабан у гущавині лісу?
Де ж тоді кості його, де шолом фракійський, де розірване серце?
Він переміг мене в смерті своїй, бо тіла немає – немає й тріумфу для Риму!

В міфи пішов він, у пісню рабів, став він духом, що бродить по світу.

Хор Римських Легіонерів
(Звучить урочисто й монотонно, як погребальний гімн)

Залізо скорило плоть, та страх оселився в мурах Квіри́нів.
Він зник у пилу Апулії, щоб стати безсмертним у пам'яті смертних...

(Повна темрява під три удари мідного щита).

***

Далі буде.

Ні! — уява не злослива,
Бо регоче — не збиткує,
Ніби вітер вздовж калюжі
Небесам артикулює
Кращим адресним чорнилом
Берегам і заповітам,
І річкам, яким мов свято
В Новий місяць сонцем світить
Світлом млявої недолі
Мушлям жвавим, білим перлам,
Довгим крилам не до ладу
Над стежками до Говерли
Тим, хто кращі ніж нівроку,
Зорям ... хмелю лемків в горах -
Де лисиці і сороки,
Як мурахи на підборах.

Хвилі пристрастей гарячих
Не вгамуються ніяк, -
Вже від болю серце плаче
І в душі вирує ляк.
Укладаю щільно речі
У валізу шкіряну, -
Клопочуся цілий вечір
Через жінку гамірну.
Звинувачує у зраді
Й дорікає тим, що я
Мовлю зрідка і не радо
Вік належне їй ім'я.
Без коротких інтервалів
На приємну слуху вість, -
Мов оса, гуде і жалить,
І свою зганяє злість.
Більше слухати несила,
Як гогоче гучно грім, -
Зажене мене в могилу
Жінка збоченням своїм.
Укладаю власні речі
У валізу шкіряну, -
Проминає швидко вечір,
Незабаром - сам гайну...
03.09.26

Тополя - високе дерево
І достобіса товсте.
Вона по всій Україні
Неначе бур'ян росте.

Тополя багато бачила
І чула багато теж,
Тому про багато що знає,
Але ж не про все, авжеж!

Чого ти приніс сокиру?
Рубати тополю не дам!
Зрубаєш-відкинеш копита!
Невже хочеш впевнитись сам?

Тополя сягає до неба,
В тополі крона густа,
Тополя росте у полі,
У селах росте і в містах.

Тополю не можна рубати,
Затям це собі назавжди!
Потрібно її поливати,
Тому принеси їй води!

Тополя у нас повсюди,
Нема, де б її не було!
І люблять її добрі люди,
Й ненавИдить тополю зло.

Люблю я тополю безмежно,
Як побачу - на серці щем!
А ти вже приніс їй води?
Ні?
То чого тут стовбичиш пнем?

25.08-03.09.26

Я нікуди не хочу йти,
Я побуду сьогодні удома,
Бо маю настрій такий, немов
Замість кохве я випив брому.

Я нікуди не хочу йти,
І ти теж не ходи нікуди,
Бо якщо ти кудись підеш-
То мені ще хреновіше буде.

Я нікуди не хочу йти,
А вони куди всі поперли?
Всі біжать і біжать кудись,
Ще й залазять на різні говерли.

От не сидиться на місці їм,
Наче хтось їм пошкодив мозок,
Наче в дупу їм хтось залив
Скипидару ударну дозу!

Всі біжать, поспішають кудись,
Ніби там роздають дефіцити,
Й суєтою своєю із Небом
Заважають мені говорити.

Я нікуди не хочу йти,
Ні наліво, ані праворуч,
І ти теж не ходи, а сядь
І посидь коло мене поруч

Мовчки!


02.09.2026

 деякий текст на початку
 пропущено
 оскільки він претендує
 для чого мені претензія
 що у ній
 за морем словесним
 є острів майже безлюдний
 мені би туди
 у сутінь тіней неспішних
 мені би чуттів окремих
 для анікого більш
 мені би радості
 яку без потреби розписувати
 просто кидаєш
 у воду останній гріш
 бо сенсу нема берегти оце
 не морочитися
 ні із майбутнім ані із минулим
 із виттями сирен
 мовби псів примарних
 дедалі частішими
 не хочеш не мусиш
 пишеш не пишеш
 анічого не декларуючи
 без заповіту бо неважливо тобі
 навіть якщо у процесі
 загинеш тупо ізникнеш
 бо це незгірше
 

Загаснув серпень. Літо відбулося
й нема за що закинути собі —
відщедрилось у жнивному колоссі,
спочити йде в тумани голубі.

Його стрічає обрій ув обійми,
вгортає у серпанкові шовки.
Хай буде сон його такий спокійний,
мов з маминої випурхнув руки.

У тиші сни чарівні хай побачить,
без жодної бентеги і тривог.
Прощаюсь з літом до нових побачень,
хоч і пишу життєвий епілог.

2026, серпень

Долонi заховали вiд думок,
А лiто простягає руки з квiтiв.
По тiлу пролетiв нервовий шок:
Чому нiхто їх досi не помiтив?

Пiрнувши в теплi хвилi почуттiв,
Порозкидавши каменi спокою,
День лимонадом на столi розлив -
Далекi спогади мої з тобою.

Пихата тиша, кiт би її з'їв,
Немає, що тобi розповiдати.
Фантазiї губу хтось прикусив,

Неначе хоче з нею воювати.
Лунає пострiл, знову в небi взрив -
Це зорi почали вже танцювати.

І
Скоро осінь. І я у дорозі
на своїй самочинній війні.
На всі боки – зелені вогні,
де душа почиває у Бозі,
що курсивами у некролозі
накувала зозуля мені.

ІІ
Догорає за вікнами серпень,
блякне золото білих беріз
і печаль допікає нестерпна
гіркотою непроханих сліз.
У майбутнє повірити – годі
і минуле уже не вернеш...
літо, літечко – тучі на сході
і у мене дощитиме теж.
Не порадує бабине літо
мою долю в моєму саду...
за помилки очікую мито,
а за щастя – у гості біду.
А коли із бідою до пари
завітає нечуване зло,
хай закине усе це за хмари
Божа ласка або Його кара,
щоб і сліду ніде не було.

ІІІ
У ясній позолоті блакиті
вистачає таємних подій
і спокутою грішної миті
давні мрії мої не прожиті
повертаю на крила надій.
І тоді не оросить сльотою
сива осінь дорогу мою,
не омиє скупою сльозою
неповторні мої дежавю...
..........................................
не ридатиме осінь за мною,
тільки вітер у ріднім краю
ще «раптово повіє весною»,
щоб і я упізнав за імлою
запізнілу розраду мою.

09.2026

Зимова казка швидко закінчилась.
Розтанув сніг, як неповторність мрій.
Природа творить святість і безчинство,
Даруючи пророків і повій.

Розтанули минулого скульптури,
Картини, фрески, видива століть.
Там часу нищівна мускулатура
Розчавила надбання поколінь.

Зимова казка обернулась фарсом.
Історія вернулася туди,
До першовитоків. Яскрава фарба
Вкриває неповторності сліди.

Зимова казка - це важке прокляття
Чи наше благо, дар і благодать?
Хаос розносить на маленькі шмаття
Могутність, що повинна панувать.

26 лютого 2026

Крихти чорних черепашок,
Лал, немеркнучі ланіти,
Гарбузи і Попелюшки,
Єзуїти чи шиїти,
Довге, радісне затишшя,
Масала зелена, дивна,
Чорні вишні над узвишшям,
Далечінь масна й чарівна...

Стань над урвищем зловісним,
Застуй сонце, наче гори!
Гілкою смереки трісни —
Гріх фундатора покори.

Раптом стане все світлішим,
Золотавим, наче роги,
Вздовж узбіччя повстяного
Ранку крайньої знемоги.

Часто згадую, любий, як той листопад
поєднав у гучнім ресторані
нас з тобою тоді, після болісних зрад,
в дощовий вечір фортепіанний.
Музикант віртуозно танок вигравав,
готував капучино бариста.
Танцювали наяди під пристрасний драйв
у звабливих спідничках з батисту,
запальний, сексуально відвертий канкан —
шаленіли від втіхи присутні.
Ще не знала тоді, що напишем роман,
рукописним курсивом майбутнє.
Круглий столик на двох у затишнім кутку
і навпроти обличчя приємне.
Я у сукні ошатній, а ти — в піджаку,
притулявся щокою до мене.
Ми вдихали парфумів терпкий аромат
і втрачали від щастя свідомість,
у зіницях шукали ясний зорепад,
а знаходили ніжність натомість.
За широким вікном цокотів дощ грибний,
жовте листя з дерев облітало.
Теплий погляд, ласкавий, манливо хмільний,
зігрівав голубим покривалом.
Смакували шампанське, а після промов
ти зненацька вручив ніжні кали.
Саме в той час у серце проникла любов,
на яку я давно так чекала.

01.09.2026р.

Краплинки холодні, прозорі і чисті
Розваги собі влаштували у місті, -
Стукочуть, дзюркочуть на плитках, асфальті,
Заводять сопрано, продовжують альтом, -
Всю землю вмиває навала дзвеняча,
З ознаками жвавої й щедрої вдачі.
Тіснява калюж і струмочків потоки
Можливість дають розгулятися оку, -
Глибини ногами зміряю сміливо,
Коли по дорозі іду після зливи.
02.09.26

Я нікуди не хочу іти.
Я побуду сьогодні удома.
Подивлюсь я на все з висоти
Чи із попелу й диму Содома.

Подивлюсь я із храму хмарин
Чи з боліт, із низини Аїда.
Не пізнаю я більших вершин,
Ніж вершини прадавні Колхіди.

Подивлюся із вибуху магм,
З мікросвіту амеби чи голки,
Як потужний невизнаний маг,
Що в полоні безжальних моголів.

Подивлюсь я із жовтих домів
На сувору величність Касталій,
Що побачити я не зумів
У гонитві зухвалих баталій.

Давня Спарта постане тепер
Як сучасність, а не як минуле,
Щоб поглянув я і завмер,
Відшукавши алмази в намулі.

25 лютого 2026

— Літо, літечко барвисте,
ти куди втікаєш з міста?
А мені, виходить, час
повертатися у клас?
Знов за партою сидіти
і все вчити, вчити, вчити?
Зачекай іще хоч трішки.
Не втомились мої ніжки
бігти швидше стрибунця
теплим берегом Дінця.
— Ой, не можу залишитись,
бо й мені пора вже вчитись, —
каже літечко здаля, —
в мене школа є своя.
Щоб тепло вам дарувати,
мушу вміти я багато.

2018

 щось було у цім
 нічого у цім не лишилось
 невідомо чиє глузування
 постскриптуму замість
 ми заходимо в осінь
 так ніби нам доручили
 не то щоби сильно хотілося
 але звичайно як скажеш
 тут радше проза аніж
 віршування розлогі
 хтось одружився
 хтось не вертається з пляжу
 когось не друкують
 дехто в окопах дехто на полігоні
 іще дехто сам собі саботажник
 незачаровані дні
 ночі не розчаровані
 імовірно все ще попереду
 заради контрасту
 провінційний пʼєро
 у власнім буфеті
 вина не знайшовши
 знімає зі шафи
 стару мандоліну
 щоби її оту мандоліну
 протерти од пилу
 у настрій
 

Відгоріло в стерні —
Відцвіли землероби,
Жебраки уночі
Вже шукають ропух.
Мемуаровий* біль,
Наче кінь клишоногий,
У канаві йдучи,
Знов прискорює рух…

Запали поміж брів
Третє око завчасно,
Розтягни, як мембрану,
Як підгузок, потай.
Хай пасує плачу,
Ніби ковдра повстяна,
Довга стежка виразна
У смарагдовий гай…

"САЛОМЕЯ: ТАНЕЦЬ СЕМИ ПОКРИВАЛ"

(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі на три з’яви,
в містичному стилі біблійної «Пісні Пісень»)

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ірод Антипа – тетрарх Галілеї, цар, чиє серце повне безумства та гріховної пристрасті.
Саломея – юна царівна, чия краса гостра, мов лілія серед терну, а її танець несе смерть.
Йоканаан (Іоанн Хреститель) – пророк у пустелі, голос Слова Господнього (звучить із підземелля).
Хор юдейських придворних та фарисеїв.
Хор рабів та чужоземних гостей.

З’ЯВА І: Голос із глибини сухого колодязя
(Палац Махерон у Юдеї. Нічний бенкет. Столи повні гранатів, ліванського кедра та єврейського вина. На задньому плані – глибока цистерна-колодязь, звідки лунає грізний, чистий голос Йоканаана. Цар Ірод сидить у похмурому заціпенінні).

Хор юдейських придворних:
Ніч Галілеї чорна, мов волосся кози на горах Галаа́ду,
Місяць срібний зійшов, наче щит Давидів над нашими головами.
Цар Ірод бенкетує, але вино його пахне кров’ю і гріхом,
Бо він узяв дружину брата свого, переступивши закон отців.
А з глибокої пітьми, з сухого залізного колодязя,
Голос пророка лунає, руйнуючи спокій царського дому!

Йоканаан
(Голос із підземелля, чистий і твердий, мов камінь Синаю):
Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне! Змийте гріхи ваші, доньки Вавілона!
Царю Іроде, твоє ліжко осквернене, і твої руки в бруді.
Ти думаєш, що твої стіни сховають твій перелюб від очей Всевишнього?
Твій час минає, як суха трава під палючим сонцем пустелі, твої палаци стануть житлом для шакалів.
Але Слово Істини, яке я звіщаю, не замкнути в колодязі! Воно перетне століття і переможе твою корону!

Ірод
(Тремтить, закриваючи вуха):
Він знову говорить... Його слова гострі, як кинджали, вони точать моє серце.
Я боюся його, бо він святий чоловік, у його вустах живе дух Е́лії.
Моє королівство велике, моє золото сяє, але цей голос скидає з мене коштовні шати.
Де Саломея? Де ця біла лілія, чиї ноги приносять спокій моїм очам? Нехай вона прийде і прожене цей страх!

З’ЯВА ІІ: Танець Семи Покривал
(Саломея виходить на середину зали. Вона вкрита сімома різнокольоровими тонкими покривалами. Починається тиха, гіпнотична східна музика. Вона танцює, повільно скидаючи одне покривало за іншим. Ірод дивиться на неї з безумством).

Хор рабів та гостей:
Очі її – наче ставки в Есево́ні біля брами Бат-Раббім,
Шия її – як вежа зі слонової кістки, що дивиться на Дамаск!
Вона скидає перше покривало – це туман над Йорданом,
Вона скидає друге покривало – це заграва над пустелею.
Кожен її крок – це закляття, кожна лінія тіла – це хмільний мед.
Цар Ірод п'яніє без вина, він готовий віддати весь світ за її поцілунок!

Ірод
(Падає на коліна, коли Саломея скидає останнє покривало):
Саломеє, царівно моя, солодша за вино з Ен-Геді! Твій танець прекрасний, він спалив мою душу!
Клянуся тобі моїм престолом, клянуся живим Богом – проси в мене все, що хочеш!
Хочеш половину мого царства – я віддам її тобі! Хочеш перли з Червоного моря чи коней із Вавілона?
Тільки скажи слово, і воно буде твоїм!

Саломея
(Її голос тонкий і холодний, мов срібна струна):
Мені не потрібна половина твого царства, о царю. Мені не потрібні коні та срібло.
Я хочу одну річ, яку ти тримаєш у підземеллі.
Подай мені зараз, на цьому срібному блюді, голову Йоканаана, пророка з пустелі!
Я хочу зазирнути в його очі, які ні разу не подивилися на мою красу!

З’ЯВА ІІІ: Срібне блюдо
(Ірод у жаху блідне, але не може порушити клятву перед гостями. Кат іде в підземелля. За хвилину він виносить срібне блюдо, на якому лежить голова Йоканаана. Саломея бере блюдо. Світло стає містичним, місячним).

Хор юдейських придворних:
Здригнулася земля Галілеї, і зірки сховали своє світло!
Голова пророка відрубана заради втіхи примхливої дівчини.
Кров праведника тече по сріблу, пахне смертю царський бенкет.
Чи ти щаслива тепер, Саломеє? Чи ти заспокоїла свій палкий гнів?

Саломея
(Дивиться на голову, її голос тремтить):
Ти не хотів дивитися на мене, Йоканаане! Твої вуста говорили лише про Бога і гріх.
Тепер ти мовчиш... Очі твої закриті, твої кучері в крові.
Я тримаю твою велич у своїх руках, я сильніша за твої пророцтва!

(Цілує холодні вуста голови і з жахом відштовхує блюдо):

Ні... Твої вуста холодні, мов камінь пустелі... Але чому я чую твій голос у своїй голові? Чому твій шепіт гучніший за музику кіфар?

Голос Слова (відлуння Йоканаана з висоти небес):
Ти відрубала мені голову, Саломеє, але ти не змогла вбити моє Слово!
Плоть моя помирає, і цар Ірод колись згниє у своїй гробниці, і твій танець забудеться, як дим.
Час забере вашу земну розкіш, і палац Махерон зруйнується в прах.
Але Слово про прихід Месії, яке я проповідував, житиме вічно!
Воно змінить цей світ, воно зруйнує ваші язичницькі трони!

Бо Час безсилий проти Істини, і Слово Господнє перебуває повік!

(Саломея кричить і закриває обличчя руками. Ірод падає з трону. Повна темрява).


***
(З повної темряви, коли згасли всі вогні бенкету і затих божевільний крик Саломеї, з глибини сцени ледь чутно, мов подих нічного вітру над руїнами, починає звучати фінальний спів).

Хор придворних та рабів (у півголосу, речитативом):
Ось і згасла заграва над пустелею, і Махерон занурився в німу пітьму.
Золото царів потьмяніло від страху, а шовкові покривала стали саваном для гріха.
Земна краса в’яне, мов зірвана лілія, і велич володарів розсипається на порох під ногами Часу.
Але там, де впала кров праведника, проростає зерно нового світанку.

(Музика остаточно затихає. Повна тиша).


Далі буде.

Самотність крижана вчувається сильніше,
Коли на заході згасає тихо день, -
Коли мене уже не радують ні вірші,
Ні звуки в клітці соловейкових пісень.
Знедавна самоту ніяк не втихомирю,
Хоча тепер собі це ставлю за мету,
Бо не скоривсь біді та не утратив віру
В людей, у їхню справедливість, доброту.
Самотність льодяна охоплює все тіло
І в бідну душу проникає щодоби, -
І править настроєм навдивовиж уміло,
І звинувачує за те, що розлюбив...
01.09.26

 сонцезаходом палає
 сатурнічний небозвід
 падає в ще справну памʼять
 літа перезрілий плід
 різноквіття на осоннях
 липоцвіт джмелиний літ
 поле рапсове і сонях
 хмароплин і живопліт
 діаманти крапель зблисків
 сяйво райдуг по дощі
 мов спіритуальні звістки
 для пропащої душі
 все що смуток у поході
 на дорозі у світи
 зі собою не прихопить
 і в собі не прихистить
 

Давно живу, та не збагну і досі
в природі перетворень весняних.
Дедалі краще розумію осінь.
А паростки? Що знаю я про них...?

Із нежиття вони в життя приходять,
крізь мокрі випинаються сніги,
а ми, панове, в гумових чоботях,
для них є, часом, перші вороги.

А як в життя пробуджуються віти,
щоб листям шепотіти молодим?..
О, я б хотіла з ним поговорити,
та розуміюсь більше з золотим.

2011, лютий

Наполегливий гребінь фантазій
Запускаю в рясне волосся.
Розчиняється Всесвіт в екстазі,
Мабуть, Всесвіт – це ти наразі.
Ніби вперше, хоч і дорослі.

Прапор губ твоїх кличе червоний.
Нас в обіймах одне турбує –
Що даремно гарцюють гормони.
Охопити пружні́ кордони
Довжини наших рук бракує.

Зазираємо разом за обрій,
Де кохання чуття лоскоче.
Там, у тіл бездоганній оздобі,
Між душею та плоттю оргій,
Дочекатись волієм конче.

Угаває в безмежності досвід –
Звуки бачу, відтінки чую.
Не второпаю зміст слова «досить»,
А орган душі гучно голосить,
Що знайшов тебе – саме ту я.

30.08.2026г.

Рай балачок бринить у грушах,
Рай чумаковий — без плачу.
У кошиках ховають душі
Себе від довгого дощу.
А ми пливем до монплезірів,
Торуєм шлях між сарани,
Легкі зазвичай, як порфіри,
Як кучми, сховані в чалми.
М’які на дотик і безстрашні,
І полохливі, наче спрут,
Між камінців в дівочих баштах,
В клубки замотані від скрут.

Прийшли! Зайшли в полин до театру.
Лунає звістка, та як є:
Його величність вже нездатна
Відчути спрагу, доки ллє
У баштах дощик без причини,
Бо дами жиру завжди тут.
Тремтять, мов тіні щохвилинні,
Мов джміль в коронах Хатшепсут…

____________________________
Небоже милий , малюй
Білі річки серед моря,
Ноя забутий ковчег,
Голуба дивний політ —
Нам не під силу тримать
Владу у царині горя,
Царства не вічні земні,
Довше живе мегаліт.
Ніч середини весни,
Капище давнього дива.
В межах поточної гри,
В хибних кордонах буття,
Ніби за текстом Камю,
Гучно і завжди злостиво
Радо дратує загал.
Станемо поруч і ми.

Духом зберемось до куп,
Лаври закинем на скелі,
Очі похмурі свої
Небу удень віддамо.
Най передбачить нам час,
Де символічне, закляте,
Ніби крихке ескімо,
Буде нам знаком згори.

Ніякі греблі пристрасть не зупинять.
Вона в ріці приречено кипить.
Вона - це зліплена із плоті пишність,
Господніх замислів пророча мить.

Ця пристрасть затопляє все навколо,
Нічим не спинена, палка, нага.
Прадавнє вогнище утворить коло.
Так з'явиться небачена снага.

Енергія здолає всі заслони,
Увірветься в будинки, як вогонь.
Не створено для неї перепони.
Вона збирає полум'я долонь.

Загати розтрощилися, упали.
Ніщо уже не може зупинить
Ту силу, що не купиш за опали.
Крізь простір проривається ця мить.

22 лютого 2026

Навіяв сум осінній день похмурий
І дощ розплакався, ніяк не зупинить.
У серці оселилася зажура,
Не знаю чи назавжди. чи на мить.

А сонечко усміхнене з"явилось
В небі блакитному, минаючи хмарки.
То й смуток і журба десь раптом ділись,
В тішила радість дотиком легким.

2016 р.