ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Борис Костиря
2025.11.17 22:04
Промерзла трава, як нові письмена.
Згубились у ній дорогі імена.

Згубився у ній шум далеких століть.
Упала сніжинка алмазом із віть.

Промерзла трава охопила мене.
Промерзла тривога вже не промине.

Тетяна Левицька
2025.11.17 20:06
Розірвала договір із сатаною —
душу продала за краплю насолоди.
Бо збагнула, доля стороною
по пустій пустелі манівцями водить?

У пекельнім пеклі гріх тунелі риє,
гострими граблями нагортає щебінь.
Легко впасти з башти в бескит чорторию,

Олександр Сушко
2025.11.17 18:09
Нарешті, чиста прозоріє яв,
Пустила правда в душу метастази.
Ми гигнемо усі: І ти, і я,
Пацюк - у ліжку, воїн - на Донбасі.

Порозбирав руїни власних мрій,
А там бездонна яма чорнорота.
Я не поет, не воїн,- гречкосій

Олександр Сушко
2025.11.17 13:08
Заблокувався сонцемісяць на ПееМі!
Істерика пощезла та плачі.
Читати зась його рулади і поеми,
Тепер на мене тіко пес гарчить.

Не вистромляє друг в інеті носа,
Бо знає, тільки вистромить - вкушу.
А я возліг у войовничу позу,

Сергій СергійКо
2025.11.17 11:56
На фотографії під склом – портрет, подібний міражу.
Щодня повз нього, поряд з ним, та не дивлюсь – боюсь, біжу.
Бо варто погляд підвести – і я в обіймах дивних чар.
Душа стискається, щемить, тримаючи важкий тягар.
Забуду намірів стерно – куди я йшов?

Тетяна Левицька
2025.11.17 09:38
Всесвіт, на сторожі
неба із руки,
у долоні Божі
струшує зірки.
На розбиті хати,
дерев'яний хрест
дивиться розп'ятий
Божий син з небес.

В Горова Леся
2025.11.17 08:31
Світи мені своєю добротою,
Хоч іноді за мене помолись.
Шмагає вітер - як під ним устою?
Затягнута димами давить вись,
Чорніє берег, що білів колись
Тясьмою пляжу, вмитого водою.
Темніє корч, закутаний від бризк
Благим рядном - нитчаткою сухою.

Олександр Сушко
2025.11.17 07:51
Сонцемісячні хлипи росою забризкали світ,
Котик мляво в кутку довилизує з рибою миску.
Знов у дзеркалі плаче знайомий до болю піїт,
Бо сатирик зробив ненавмисно своїм одаліском.

Закіптюжився взор, хвіст і грива обсмикані геть,
Візаві обгризає ростк

С М
2025.11.17 05:30
Раптом не в лад заспівав би чомусь
Хто покинув би залу тоді?
Згляньтесь, я трохи співатиму ось
І потраплю, як вийде, у ритм

О, я здолаю, як підтримають друзі
Я злечу, якщо підтримають друзі
Я сподіваюсь, із підтримкою друзів

Борис Костиря
2025.11.16 21:47
Вже день добігає кінця.
І посмішка тане з лиця.

Чимдужче прискорився час,
Засипавши брилами нас.

Куди він, шалений, летить?
Де все спресувалось у мить.

Володимир Бойко
2025.11.16 20:32
На світанку граби і дуби
Лаштувались піти по гриби
Узяли і корзин і мішків,
Та знайти не зуміли грибів.
Бо лисиці сховали лисички,
По печерах сидять печерички,
А дідусь-лісовик до комори
Позаносив усі мухомори.

Богдан Фекете
2025.11.16 15:29
Шосе тікає під мою машину
Закінчую цю погожу, погожу днину
І мить у декілька коротких хвилин
Змагається з вічністю, один на один

Осіннє сонце на призахідному обрії
Гріє мій мозок крізь скло і шкіру
Мружу очі тримаюся колії

Віктор Кучерук
2025.11.16 15:27
Тоді, коли пухнастим квітом
Духмяний дерен повнив двір, -
Теплом бабусиним зігрітий
Я був щоденно і надмір.
Та, як вареник у сметані,
Недовго добре почувавсь, -
Пора дитинства - гарна пані,
На мить з'явилась, пронеслась.

Сергій СергійКо
2025.11.16 14:56
Хмари, хмари примарні, зловісні,
Небосхилу розхитують ребра,
Де пітьма поглинає зірок неосяжне кубло.
Їм, натомість, самотні – злочинно, навмисно,
З оксамиту підступного неба,
З диким воєм, летять у приречене мирне житло.

Стіни, стіни зпадають, я

Артур Сіренко
2025.11.16 14:50
Вчитель Амок стояв біля прозорого чисто вимитого вікна і дивився на пейзаж пізньої глухої осені. Безнадійної, наче очі оленя, що побачив націлений на нього мушкет мисливця. Учні (капловухі та веснянкуваті, патлаті і закосичені, в чорній шкільній формі і з

Олена Побийголод
2025.11.16 13:04
– Наші захисники та захисниці
борються з ворогами (та ворогинями)!
...Втім, у кого є цицьки (чи циці?) –
не займатись їм богослужіннями...

(Серпень 2025)

Євген Федчук
2025.11.16 12:42
Розкажи-но нам, Миколо, як там було діло?
Як ви з князем Довгоруким до Криму ходили?
А то москалі собі все приписати хочуть
Та про свої перемоги тільки і торочать.
А ми чули, що й козаки там руку доклали.
І не згірше москалів тих в Криму воювали.
Ді

Микола Дудар
2025.11.16 11:46
В сфері внутрішніх відносин —
Вівці, гуси і кролі…
Кожне з них поїсти просить
І стареча, і малі…
В сфері зовнішніх відносин —
Поле, ліс, кущі, ріка…
Що не день, свої покоси
Кожним з них своя рука…

Олександр Сушко
2025.11.16 10:21
Лечу крізь час за обрій золотий
Туди, де колисає сонце тишу.
Немає там злостивої шопти,
Мелодії лишень, пісні та вірші.

Мажорний лад обарвлює печаль,
Пастельні фарби тонуть у веселці.
Мого життя не згасла ще свіча,

Тетяна Левицька
2025.11.16 02:27
Під прицілом чарівної Геби*
блискавка не вдарила тебе?
Будеш жити поки є потреба
зачерпнути море голубе.

Мрій затято про Гаваї тихі,
в фінікових пальмах острови.
Щоб яругою блукало лихо

Борис Костиря
2025.11.15 22:18
Хлопець вирвшив улаштувати
похорон свого кохання
і поклав жалобний вінок
до хвіртки своєї пасії.
Дівчина вийшла з двору
і нічого не розуміє:
хто це міг зробити?
Лише тут небо

Іван Потьомкін
2025.11.15 18:28
Відтоді, як з ночов кленових
Мене життя закинуло в цей світ,
Не пригадаю дядька Хведося
Без стружок та олівця за вухом.
Теслею був знаний
Дядько на Канівщину всю.
А в Грищенцях
Його вважали ще й диваком.

Ігор Шоха
2025.11.15 13:36
Ще, напевне, мене пам'ятає
та, що знає – між нами війна,
та луною у небі витає:
« Це вона... це вона... це вона...»
І якби не дароване фото,
що не відаю, де заховав,
то не вірив би, нехотя, хто то
невідправлений лист написав,

С М
2025.11.15 10:30
Як я ходив іще у семінарську школу
Була особа там, напучувала, буцім
Як оце звернутися до Бога молитвою
Звернутися до Бога молитвою
Звернутися до Бога молитвою
Ти не у змозі звернутися до Бога молитвою!

Хто надасть мені притулок? Місце, де ховатис

Юрко Бужанин
2025.11.15 10:16
Я - мов раб...
Близькість з котрим
компрометує.
Ти - наче
високопоставлена
Персона...
Не дай Боже,
побачать

Микола Дудар
2025.11.15 09:10
Заради забавки — маклює.
Заради вибриків — клює…
І один одного вартує,
Як жаль, по-правді, не моє…
Зірвали б куш і розділили б.
Третину їм, а решту тим,
Хто так охоче насмітили
Своїм замовленням «святим»…

Ігор Шоха
2025.11.14 22:47
Є ще люди на білому світі.
що не вимерли у суєті
і несуть із минулого дітям
естафету доби неоліту,
де малюють горшки не святі.

ІІ
Із минулого бачу сьогодні

Борис Костиря
2025.11.14 21:53
Самотній пожовклий листок
Упав на підлогу печально.
Як човен у морі думок,
Лежить він один безпричально.

Самотній пожовклий листок -
Це лист невідомо від кого.
Проклав невідчутний місток

Богдан Фекете
2025.11.14 12:58
кров застрягає в жилах
треба її розганяти
додивитися старе порно
чи сміття винести з хати

у фейсбуку брудними словами
напишу старому політику
як дожити із цими козлами

Ігор Терен
2025.11.14 12:55
Коли на біле кажуть чорне,
а світлу застує пітьма,
линяють коміки – придворні
і зеленаві, зокрема,
яким аплодували хором,
а нині, хто не ідіот,
іспанський відчуває сором
за неотесаний народ,

Богдан Фекете
2025.11.14 12:46
От-от почнеться літо.
Буде спека, інколи аномальна.
Ми готові до цього. Як завжди.
Важке дихання міського асфальту.
Сонце від якого наїжачуються перехожі
Дивляться сердито і втомлено
Висихають та вигорають.
І цей шум, гудіння, грім.

Сергій Губерначук
2025.11.14 12:19
Мій секс на відстані –
прекрасна річ.
Приходьте подивитися –
це варто,
хоча б тому,
що сперма б’є ключем
і йде «запліднення у ваших душах».
Ви не гидайтеся,

Володимир Мацуцький
2025.11.14 12:09
У Росії немає своєї мови,
чуже ім’я, чужа і мова,
своє – матюк та жмих полови,
в їх словнику свого – ні слова…
До них слов’яне із хрестами
своєю мовою ходили,
німих Христовими устами
молитись Господу навчили.

В Горова Леся
2025.11.14 10:36
Дорога (цикл сонетів)

І.
Вела дорога в дощ і в спеку
Між різнотрав'ями узбіч.
Мітли чи списа біле древко -
ОпЕртя, і нічого більш.

Микола Дудар
2025.11.14 08:28
За поповнення, за поновлення
Вип’ю чарочку знову з друзяками…
А знеболення і оновлення
Будем порівно гризти з собаками
Тую кісточку, що без тістечка
Я смоктатиму а не гризтиму
Ну а стрілочка… свіжа вісточка:
Друзів втриматись я проситиму…

Борис Костиря
2025.11.13 21:46
Уже не літо, а зима.
Фатальне листя облітає.
Так неминучості тюрма
В кайданах болісно тримає.

Зима гряде, немов тиран,
Змітаючи усе навколо.
Я прикладатиму до ран
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Марко Нестерчук Нестор
2025.11.07

Олександра Ступак
2025.10.30

Гриць Янківська
2025.10.29

Роман Чорношлях
2025.10.27

Лев Маркіян
2025.10.20

Федір Александрович
2025.10.01

Ірина Єфремова
2025.09.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Поезія


  1. Борис Костиря - [ 2025.11.17 22:55 ]
    Промерзла трава
    Промерзла трава, як нові письмена.
    Згубились у ній дорогі імена.

    Згубився у ній шум далеких століть.
    Упала сніжинка алмазом із віть.

    Промерзла трава охопила мене.
    Промерзла тривога вже не промине.

    Навіки заховані спогади в ній,
    Любов і страждання в шаленім вогні.

    Піднімеш, як вірші, промерзлу траву,
    Оспалу, утомлену, ледве живу.

    Вона продиктує тобі письмена,
    Такі ж невблаганні, як люта війна.

    20 листопада 2024


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  2. Тетяна Левицька - [ 2025.11.17 20:40 ]
    Розірвала...
    Розірвала договір із сатаною —
    душу продала за краплю насолоди.
    Бо збагнула, доля стороною
    по пустій пустелі манівцями водить?

    У пекельнім пеклі гріх тунелі риє,
    гострими граблями нагортає щебінь.
    Легко впасти з башти в бе́скит чорторию,
    важко підійнятися без крил у небо.

    Недарма до павича ходила в гості? —
    Розправляв смарагдові пір'їни любо.
    Та, на жаль, в розбещених долонях млості,
    лиш жури знаходила зрадливу згубу.

    Нащо ки́датися зопалу в обійми,
    змінювати самоту на обіцянки?
    Тасувати наодинці втішні рими,
    із чужого столу підбирать останки?

    Цілину не буде обробляти плугом —
    ланцюгами до минулого прикутий.
    Чорна смуга, біла риска, чорна смуга
    у твоїм безрадіснім житті покути.

    Ви́правдання своїм вчинкам не знаходиш,
    безпорадне серце з розумом не дружать?
    Ти ж була цнотлива, благодатна, гожа...
    а тепер шукаєш зорі у калюжах.

    І ніяк, дурна, того не розумієш,
    що коштовні перла мушлями прикриті.
    Що твого кохання заповітна мрія
    не алмази неба, а волошки в житі.


    Рейтинги: Народний -- (6.16) | "Майстерень" -- (6.25)
    Прокоментувати:


  3. Олександр Сушко - [ 2025.11.17 18:18 ]
    Нарешті...
    Нарешті, чиста прозоріє яв,
    Пустила правда в душу метастази.
    Ми гигнемо усі: І ти, і я,
    Пацюк - у ліжку, воїн - на Донбасі.

    Порозбирав руїни власних мрій,
    А там бездонна яма чорнорота.
    Я не поет, не воїн,- гречкосій
    Згинаю спину на городі гордо.

    Та вигризла у снах орда діру,
    Тож не Христос благий - а Марс душпастир.
    Бо лихо не чекає на журу,
    А щастя не чекає на причастя.

    Зі сходу котиться чортополох,
    Відходять до Дніпра брати вцілілі...
    Кому і як померти - зріє Бог,
    Я ж бачу тільки ворога в прицілі.

    17.11.2025р.


    Рейтинги: Народний -- (5.41) | "Майстерень" -- (5.79)
    Прокоментувати:


  4. Олександр Сушко - [ 2025.11.17 13:12 ]
    Сонце та місяць
    Заблокувався сонцемісяць на ПееМі!
    Істерика пощезла та плачі.
    Читати зась його рулади і поеми,
    Тепер на мене тіко пес гарчить.

    Не вистромляє друг в інеті носа,
    Бо знає, тільки вистромить - вкушу.
    А я возліг у войовничу позу,
    Підняти сатиричний баглось шум.

    Не склалося, розсипалися пазли!
    Та бац - віршатко вилізло! Гай-гай!
    Творіння - хай Бог ми! "Картина маслом"!
    Сатирикам пожива й ворогам!

    Сховпвся "геній" у мішку, на споді,
    І кляузу адміну нагорта.
    А я лежу у травах, на природі,
    На груди всілась мавка молода.

    Та хай би працював поет таксистом
    Або учивсь розкидувати гній!
    Чигають скалозубі гумористи
    У місяця та сонця вірш новий.


    Рейтинги: Народний -- (5.41) | "Майстерень" -- (5.79)
    Коментарі: (1)


  5. Сергій СергійКо - [ 2025.11.17 11:13 ]
    Без тебе
    На фотографії під склом – портрет, подібний міражу.
    Щодня повз нього, поряд з ним, та не дивлюсь – боюсь, біжу.
    Бо варто погляд підвести – і я в обіймах дивних чар.
    Душа стискається, щемить, тримаючи важкий тягар.
    Забуду намірів стерно – куди я йшов? Навіщо тут?
    Минулих спогадів вино п'ю разом з краплями отрут.
    Тонке обличчя, трохи вбік спрямований виразний зір,
    високий лоб, мрійливість брів і блискіток в очах напір.
    Ах, блискіт цей! Ах, очі ці, мене уносять в далечінь,
    де мали щастя я і ти, де в рівновазі «Ян» та «Інь».
    Твій погляд з легкістю несе, йому реальність – не бар’єр!
    Ах, як бракує цих очей, не вистачає їх тепер!
    А посмішка нестримних губ – хоч скільки б їх не цілував –
    не міг втомитися, не мав розчаруватися підстав.
    Не призвичаяться роки до незворотності утрат.
    Не вистачає губ твоїх, і час – не лікар, навіть – кат!
    А голос твій і ті слова, що голос твій казав мені!
    Повітрям свіжим їх ковтав, мов спів пташиний навесні.
    Звичайні зовсім ті слова, і чув я їх чимало раз,
    та як безжально їх нема, і як нагальні знов нараз!
    У натовпі серед жінок, хай навіть більшої краси, –
    не оминув би образ твій, впізнав завжди, в усі часи!
    Невідворотній часу плин
    і розум згоден… потім – ні!
    На серці щем, у горлі ком, немов би все це уві сні.
    Але отямитися – зась, і нескінченно сниться він…,
    коли самотність невщуха, коли без те́бе я – один!

    На фотографії портрет, в минуле начебто портал,
    Куди можливо зазирнуть, коли між нами йде сигнал.

    24.09.2025р.


    Рейтинги: Народний 5.25 (5.39) | "Майстерень" 5.25 (5.39)
    Прокоментувати:


  6. Тетяна Левицька - [ 2025.11.17 09:06 ]
    Горе та Біда
    Всесвіт, на сторожі
    неба із руки,
    у долоні Божі
    струшує зірки.
    На розбиті хати,
    дерев'яний хрест
    дивиться розп'ятий
    Божий син з небес.
    Вигоріле поле
    мохом поросло.
    До узлісся кволе
    тулиться село.
    Павутиння сиве
    в'яже небосхил.
    Смокчуть чорнобриві*
    соки із могил.
    Ні душі живої,
    навкруги, ні пня.
    Каркає на зброю
    чорне вороння.
    Та зриває вітер
    яблука в садах.
    На мотузці светр
    порохом пропах.
    Гойдалка дитяча
    привида гойда.
    Безпорадно плачуть —
    Горе та Біда.
    Сатана регоче:
    «Не моя вина!!!»
    Косить маки, Отче,
    стомлена війна!!!

    Чорнобриві* — чорнобривці.

    17.11.2025р.


    Рейтинги: Народний -- (6.16) | "Майстерень" -- (6.25)
    Прокоментувати:


  7. В Горова Леся - [ 2025.11.17 08:13 ]
    Світи мені...
    Світи мені своєю добротою,
    Хоч іноді за мене помолись.
    Шмагає вітер - як під ним устою?
    Затягнута димами давить вись,
    Чорніє берег, що білів колись
    Тясьмою пляжу, вмитого водою.
    Темніє корч, закутаний від бризк
    Благим рядном - нитчаткою сухою.
    Як стане тінь під Лисою горою
    Хоч іноді за мене помолись.

    Шмагає вітер, виє псом бродячим,
    Якому снився знов потертий плащ
    Того, кого вже пів життя не бачив,
    Давно не відчував його тепла,
    між ніжок заяложених стола
    Не чатував на свій кусок терпляче.
    З тих пір чужа долоня не лягла
    На слід ошийника, а може то й на краще:
    Ноги чужої кпинів не пробачив.
    Але ж там тільки вітер та імла.

    Почулося мені виття плачливе,
    Привиділися рядна і дими,
    І той безвинно тихий юродИвий,
    Що так собака сумував за ним.
    Жахливий сон. Вернися, обійми
    У час, який гірке збирає жниво
    Для фатуму, та бавиться людьми.
    Ти помолись за мене - так важливо
    Почути поруч на краю обриву
    Твій подих - ніби захист від зими.




    Рейтинги: Народний -- (5.82) | "Майстерень" -- (5.96)
    Прокоментувати:


  8. Олександр Сушко - [ 2025.11.17 07:44 ]
    Сонце...Місяць...
    Сонцемісячні хлипи росою забризкали світ,
    Котик мляво в кутку довилизує з рибою миску.
    Знов у дзеркалі плаче знайомий до болю піїт,
    Бо сатирик зробив ненавмисно своїм одаліском.

    Закіптюжився взор, хвіст і грива обсмикані геть,
    Візаві обгризає ростки з графоманистих грядок.
    Ох і лютий шкідник! Сколопендра! Оса! Шершень! Ґедзь!
    Ще й заклинило сміхом мою поетичну гармату.

    Звик строчити кошлато, без логіки, рими та ком,
    Заковтунене руно сплітається із закарлюччя.
    Та катюга-Сушко потягнув в сатиричний альков,
    Мій потужний талант камасутрою гумору змучив.

    Я хотів огризнутись, погавкати дзвінко у тиш
    І покликати зграю таких як і я графоманів.
    Та розбіглась братва, у пологах дописую вірш,
    Шепче вирок Пегас: - Цей твій опус, невдахо, останній.

    Похмелитись пора. "Бензобаки" заправлю в куми,
    В неї гарна меляса - ковтну, то цвіту, наче ружа.
    Місяць блимнув й погас, сонце з розпачу стало німим,
    Між ногами від горя набігла таланту калюжа.

    07.11.2018р.


    Рейтинги: Народний -- (5.41) | "Майстерень" -- (5.79)
    Коментарі: (5)


  9. Неоніла Ковальська - [ 2025.11.17 07:33 ]
    Білі хатиночки в садах
    Чи зимова хуртовина,
    Чи веснянії струмки,
    Білі хати разом з тином
    Заховалися в садки.

    Літо-літечко тепленьке,
    А чи осінь золота,
    Ті хатиночки біленькі
    На подвір"ячках стоять.

    Їм під ноги простелились
    Зелененькі спориші.
    Тут жили колись й любили
    Та раділи від душі.

    Половина вже порожніх
    Тих білесеньких хаток,
    Що вдивляються тривожно
    Може прийде сюди хто

    Навести щоб лад в господі,
    Жити та хазяйнувать,
    А у свято при нагоді
    Гарну пісню заспівать.

    2024 р.


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  10. С М - [ 2025.11.17 05:32 ]
    Із підтримкою друзів (The Beatles)
     
    Раптом не в лад заспівав би чомусь
    Хто покинув би залу тоді?
    Згляньтесь, я трохи співатиму ось
    І потраплю, як вийде, у ритм
     
    О, я здолаю, як підтримають друзі
    Я злечу, якщо підтримають друзі
    Я сподіваюсь, із підтримкою друзів
     
    Раптом кохані на відстані десь
    Чи умієш бути на самоті?
    Що залишає, минаючи, день?
    Чи сумуєш з одинокості?
     
    Атож, я здолаю, як підтримають друзі
    Я злечу, якщо підтримають друзі
    Я сподіваюсь, із підтримкою друзів
     
    Чи потрібен хто-небудь
    Когось же треба любити
    І не просто хто-небудь
    З любов’ю склалось аби
     
    Віриш в кохання із першого згляду?
    Був я певний, це стається повсякчас
    Що ти побачиш, як світло згасає?
    Нема певності, хоча є шанс
     
    О, я здолаю, як підтримають друзі
    Я злечу, якщо підтримають друзі
    О, я сподіваюсь, із підтримкою друзів
     
    Чи потрібен хто-небудь
    Когось же треба любити
    І не просто хто-небудь
    З любов’ю склалось аби
     
    О, я здолаю, як підтримають друзі
    Я злечу, якщо підтримають друзі
    О, я сподіваюсь, із підтримкою друзів
    Уже я здолаю, як підтримають друзі
    Якщо підтримають друзі
     
     
     
     
     
     
     
     


    Рейтинги: Народний -- (5.63) | "Майстерень" -- (5.63)
    Коментарі: (2)


  11. Борис Костиря - [ 2025.11.16 21:35 ]
    * * *
    Вже день добігає кінця.
    І посмішка тане з лиця.

    Чимдужче прискорився час,
    Засипавши брилами нас.

    Куди він, шалений, летить?
    Де все спресувалось у мить.

    Народиться злобний Ваал
    Між вилиць незміряних скал.

    Народиться в муках божок,
    Який піднесе нам урок.

    Ти прийдеш в пустелю віків,
    Зламавши могуття замків.

    19 листопада 2024


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  12. Володимир Бойко - [ 2025.11.16 20:06 ]
    Куди поділися гриби?
    На світанку граби́ і дуби
    Лаштувались піти по гриби
    Узяли і корзин і мішків,
    Та знайти не зуміли грибів.
    Бо лисиці сховали лисички,
    По печерах сидять печерички,
    А дідусь-лісовик до комори
    Позаносив усі мухомори.
    Маслюки неабияк злякались,
    У високій траві заховались.
    По невидимих оку доріжках
    Дременули в кущі сироїжки.
    А жвавенькі маленькі опеньки
    Подались на базар поволеньки.
    Засмутились граби́ і дуби
    Що ніяк не щастить на гриби.


    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.62)
    Коментарі: (1)


  13. Гриць Янківська - [ 2025.11.16 20:11 ]
    Меандри. Бузковий смичок
    "Меандри. Бузковий смичок" – цикл поезій
    2019-2020рр. зі збірки "Паморозопоезія"

    Картина Тетяни Молодої 2024р.



    Падіння

    "щоб земля перетворилась, на м’яку глину під печаткою, і стала барвистою, немов одежа" Йов.38:14

    Ось же, серпню, падіння твоє на пошерхлу земну твердь
    Передує (чи скажеш, що вісник ти або ж пророк?) поразкам!
    Раз-у-раз обдираю колінця, уражена від осердя
    Аж до панцира – тіла твого керамічною важкістю.

    Можна раптом згубити навіки сторінку, котру читав,
    В клубах пороху. Ти потрясаєш, мов книга з полиці скинута.
    Чавиш, наче тобі не косити цих диких полеглих трав.
    Топиш, наче тобі удалося б з ланцем на нозі зринути.

    Я не Йов у терпінні, та і ти аж ніяк не Ісус.
    Ось же, серпню, мінливість твоя заподіює безліч смутків!
    Доки вищі спадатимуть з яблунь – підставиш їм свій укус.
    Доки нижчі пускатимуть корінь – зречешся своїх здобутків.
    22.08.2019



    Митець

    Ви любили поезію і передвечірню даль.
    Ви різьбили по дереві обриси незнайомки.
    І коли засинало поруч усе – ви відчували тонко,
    Як звучить її музика. Музи голосом чистий кришталь.

    Краплі роси на побитих піонах в саду.
    Засинайте в обіймах цього чоловіка, зранені квіти!
    Ось він тримає вас на руках, як рідну дитину.
    Не спиняйте його, він щасливий,
    Він скучив за сином.
    Він...
    Музика.

    Там
    Та дам
    Та да да да да дам
    Та дам
    Стежить за бігом синіх очей його.
    Руку кладе на плече його.
    Нащо тривожить його
    Силует незнайомої?

    Там
    Та дам
    Та да да да да дам
    Та дам
    Та да да да да да да да да дам
    Там
    Ми існуємо! Так, ми існуємо на землі!
    Скільки нас, незнайомих чудових обрисів
    У хвилях води, колиханні галуззя, схлипах музики,
    У ковзанні пальців митця по дереві та полотні!
    Ми чудові, так, ми чудові, коли
    Любимо!
    23.08.2019



    Серпневий дощ

    Спроквола ступить на підвіконня,
    Збентежить тишу,
    Коли осоння зазнає втоми
    Від меду сонця.

    Ти маєш спрагу, я маю втіху,
    Отут залишу,
    Де лиже денної свічки пломінь
    Твоє віконце,

    Де цукром липне тепло до пальців.
    Прицмокне, скрипне
    І туго-туго, і м'яко-м'яко
    Ковзне додолу.

    І жаден шелех не залоскоче,
    Коли охрипне,
    Коли відбуде, коли замовкне
    Серпневий дощ.
    24.08.2019



    Двадцять один грам. Вітер пестить

    Вітер пестить мене нагу –
    Мій безликий приватний бог.
    Відкидаю свою вагу.
    Нам залишиться на обох
    Кілька грамів його душі,
    Кілька порцій моїх смертей,
    Кілька змахів крильми віршів.
    Я до нього шепочу: гей,
    Мій безсилий приватний боже,
    Що моє тобі допоможе?
    Все віддам!

    Ліс кидає мені на носик
    Пожовтілого вкрай листка.
    Я до п'ят розпустила коси
    Із рудого, як він, витка.
    Ще не досить студити землю!
    Ще зарідко падуть дощі!
    Кілька грамів моєї втоми
    Надиктовували вірші,
    Що від тіла не відокремлю.

    Зішкрібає зі шкіри їх
    Мій безсмертний приватний бог.
    Смерть лягає мені до ніг,
    За вірші починають торг.

    Кілька грамів моєї втрати,
    Що їх варте?
    27.08.2019



    Поєдинок

    Зважніла з квіткою рука.
    Короткий рух.
    Остання квітка для вінка,
    Як день ущух,
    Зів'яла.

    Любов не знала, що гряде!
    Що все на світі опаде
    В останні миті.
    Й де-не-де
    Її уява
    Ще домальовувала руку клопітливу.
    Ще свідки сподівалися на диво.
    Ще крізь гнітючий горизонт
    Найменший промінь,
    Як на фронт,
    І стрімголов, і тяжко спотикаючись,
    Завзято пробивався,
    Як на галявині з потоптаними квітами
    Вже жоден не зостався.
    27.08.2019



    Мова риб

    Я – мова риб,
    Німію від власних хиб.
    Рідко кому радію.
    Мене проковтнув кит.
    Коли б мені бути китом –
    Я била б об лід хвостом,
    Трощила б самотні весла.
    Ото було б весело!

    Я для кита скресла.
    Коли мене було кілька –
    Мною булькала зграя,
    Приймали мене на чай,
    До чаю та після чаю,
    Скликали усе товариство,
    Словом хвости чесали.
    Мене викидали киснем
    Під днище його живота,
    Отак я до нього пристала.

    Кит мене проковтнув,
    Коли я вклонялась дну.
    Він знав лиш мене одну,
    Кохав лиш мене одну,
    З кількох сотворив одну,
    А я задихалась.
    Я розпорола йому живота
    Словами з чужого хвоста.
    Ця зброя була пуста,
    Але не проста.

    Я стала кригою,
    Зітертою книгою,
    Студила і плигала,
    Боронила пройти.
    Я стала пасткою,
    Гнітючою часткою
    Самоти.
    Я відбирала весла.
    О, як було мені весело!

    Та, якби я була китом,
    Я била б об лід хвостом,
    Трощила б самотні весла,
    Щоб більше така не скресла,
    Щоб кожна повік мовчала,
    Верталася до начала
    В його живіт,
    Де ту, до якої звикне,
    Ніхто не окликне!
    24.08.2019



    Під обличчям гранітних дів

    Містом лине гулка тривога.
    Гріх на груди – так грузне день.
    Люди часто співають Бога
    Між пісень.

    Завтра будуть стояти інші
    Під обличчям гранітних дів,
    Інші будуть читати вірші
    З папірців.

    Їм ніколи не стане тихше
    В неполадках своїх думок.
    Може, поглядом заколише
    Той, хто змовк?

    Спини перших – бентежні ідоли.
    Подих задніх – святі вогні.
    Люди схожі своїми бідами,
    Наче гнів.

    Та під ликом оцим, так просто
    Шип ламаючи із вінця,
    Люди рівні своєму зросту
    І серцям.
    01.09.2019



    Вістря слів

    Вістря гостре внизати у м'якіть серця.
    Масло топлене – вся ця душа, і все тут.
    Скільки слів перекреслено після й де ця
    Мінлива чесність?

    Дещо більше, ніж зрада і ніж людина.
    Дехто біль є, а дехто – йому причина.
    Як дитя, що заплуталося в пуповині,
    Винні!

    Чи не злочин, що я, ідучи у осінь,
    Наступаю на висохлий лист навмисно?
    Розриває душі нетривке намисто
    Вістря слів.
    16.09.2019



    Жовтий метелик

    Жовтий метелик кружляє, кружляє у моєму сні.
    Я не впізнаю тебе, метелику, як проснуся.
    Скільки є звуків у просторі ночі, а чути лише голосні.
    Плещеш крильми об вигадливі сни.

    Жовтий метелику, вкрий мене пилом! Айстри уже відцвіли.
    Барвами грають зіниці опалі в підніжжі стебел.
    Так позиратиму в небо і в небі цім аж до весни
    Звучатиме колискова.

    Де мені втіха в пронизливій осені?
    Кружляй, метелику!
    20.09.2019



    Палаюче коло життя

    Напевне, усі ці пожежі заради диму.
    Ітиму, куди повзтиме, куди вестиме.
    Ми з тими, кого замкнуло заледве зриме
    Палаюче коло життя, наче примха Риму.
    І нам не судити, і не обирати їх.
    Часу сміх.

    На чорному згарищі вляжеться білий сніг
    І диму не стане, і стане комусь потіхою
    Ця зміна можливого, ця переміни віхола,
    Що жодну ознаку не кине мені до ніг,
    Де жодна пожежа мою не зігріє зиму.
    Час нещадимий.
    25.09.2019



    Голуб

    Цілі океани байдужої води
    Вилизують дахи та ринви,
    Аж захлинаються.
    Все припиниться колись,
    Тільки цей голуб
    Не матиме дому.
    26.09.2019



    Осінні янголи

    Все поміщається на дні
    Осінньої пісні,
    Такої тихої та невичерпної за віки.
    Чи ми не янголи, яких не зумів підхопити
    До неба вітер?
    Нам бракує лиш крил і турботливих рук стихії.
    Ми – янголи!
    Ми впізнаємо Бога,
    Ми кличемо Його на ім'я.
    Я кличу до Нього: Я! А Він не суворий,
    Він теж мене кличе: Я!
    А тоді –
    Розпочинає осінь.
    Я чую її,
    Вона чарує.
    Я веду по ній пальцями, як по струні.
    І безліч, та хто ж їх лічитиме, янголів
    Кружляють у гущі осені,
    Жовто-багряній,
    І кличуть також мене.
    09.2019



    Вітер. На переправі

    Здіймається лист у вир прощальний.
    Натужний свист.
    Вітрам не кортить на переправі бути за човняра.
    Та кожен є тим, ким бути повинен.
    Про фатум стисло:
    Тримайся курсу, греби на видих, все інше – тля.
    Але ж, Боже мій, Боже мій, Боже мій! Мій Боже!
    Так лагідно нині, так злагідно нам із вітром.
    Коли у мені все нутро, як зело, розквітло –
    Ти рвеш його з місця в повстання оце вороже.
    І плаче моя земля.
    Плаче.
    Шш!..
    Це осінь лишень.
    До кишень каштани –
    Стук, дзень...
    Ніхто проти осені не повстане,
    Ні куций день,
    Ні заклопотані білки, ні зашмаркана дітвора.
    Кожен у собі носитиме свого персонального Ра
    І з того собі радітиме.
    Я – вітер.
    Я вкотре для світу вітер.
    Мені пора.
    05.10.2019



    Коротка ніжність

    Під ліхтарем – метелик згас.
    Коротка ніжність.
    Дивакуватий дядько час
    Курив в затяжку.
    А ми залишились для нас
    Погрішністю.
    Тяжко.
    05.10.2019



    Мій довершений образ

    Я пливу, я пливу, я тікаю завзято від тебе,
    Мій доконаний час, моя явносте серед людей!
    Упиваюся нею, вповаю і ти вже не гребуй
    Сею хвилею долі – нудкою, неначе єлей.

    Мій довершений образ, моя клопітлива покуто,
    Скільки сил і душі у тобі, у тобі утоплю?!
    Скільки волі на дні цього ницого мороку скуто!
    Скільки в цьому мене! Скільки врешті цього не люблю!

    Я спішу, я спішу, я цураюсь всього, що ще досі...
    Що у безвість не ринуло ще, як роса під дощем,
    Що у мріях вже не мерехтить, наче крик в відголоссі,
    Що в цю мить, що є – мить, що болить, що доконує щем.
    07.10.2019



    Поруч вітру

    І осінь, сінь.
    І листя, листя.
    Вже сон на носі, чому ж не спиться?
    А вітер дмухає просто в вухо –
    Прочанин вічний в краях посухи.

    О осінь! Осінь!
    О листя! Листя!
    Як поруч вітру – шепчу: молися!
    Та й проти вітру я – пташка вільна.
    Я дуже змучена.
    Дуже сильна.
    09.10.2019



    Людина і вітер

    "все постало із пороху, і вернеться все знов до пороху..." Екл.3:20

    Ти вимагаєш: золота, золота! Направду немовби циган,
    Та ж я восени крутився, мов дзиґа, зриваючи урожай.
    З верхівок дерев ворони турбуються, чи я нарешті оклигав,
    Лиш ти на втому мою зважаєш двояко, тому не зважай!

    Нехай тобі м'яко постелиться в ноги багнюка усього світу,
    Нехай тобі буде, людська дитино, душа моя за ніщо,
    Та стрінемось конче лице до лиця, за словом Нового Завіту,
    Якщо з твого праху горшків не ліпитимуть. Оце вже якщо!

    Якщо ж я тебе до скону свого чи твого поклянуся любити,
    Бо врешті, усяке трапляється у світі вимогливих клятв, –
    Зачну тобі в очі пилюкою кидати, у вуха настирно вити,
    Щоб згодом засвідчити вічності: у нещасті цей радісний свят!

    А ти вимагаєш золота, золота, додолу, дотла, до кишень.
    Лишень грудей собі не розбий отак, криком пустим в нікуди!
    Як втомишся восени на мене й на листя опале гаяти день, –
    Вертай між люди!
    12.10.2019



    З Венери до Марсу

    Я роздягаю для тебе душу,
    У непорушну ступаю тишу,
    А ти коротких шляхів шукаєш,
    Щоби збагнути усе, що кажу.

    Для чого ж очі мої прозорі,
    Якщо тобі говорити мушу,
    Якщо ти промінь, котрий в'язала,
    Із першим кліпом моїм втрачаєш?

    Але для тебе усе ж залишу
    Прості підказки складних сюжетів.
    Всі "за" і "проти" на вагах важу,
    Ретельно важу і довго плачу.

    На ваги "за" підсипаю зорі,
    Як здавна водиться у поетів.
    Я врешті їм тільки й не пробачу.
    Я врешті все тобі розказала.
    15.10.2019



    В погідну днину. Ще про вітер

    Ну навіщо тобі ці записки? – Скрутив, підкинув...
    Я коханка твоя улюблена – цілуй нестримно!
    У дубів під ногами приляжемо на хвилину.
    Ти розтанув у косах моїх чи навспак полинув,
    Щоб почати усе десь з початку? А мені тут зимно!

    Ну навіщо тепер їх читати? – Усе в них тлінне!
    Ледве жевріє кольором осінь у їхніх жилах.
    Та коли ти зривав їх безжально, то я тужила,
    А коли устеляв ними стежку – сліди губила,
    Бо усе, навіть осінь і ти, навіть я, – перемінне.

    У дубовому листі грається вранішній промінь.
    Мій коханий спізнився на стрічу в погідну днину.
    Наші свідки невільні в чеканні такі нерухомі!
    Самотужки з обличчя здмухую снів павутину.
    Ще хвилина і я, любий вітре, наче ти, – полину!
    22.10.2019



    Маестро

    Про що Ви марите
    У світлі осені,
    Такі непрощені
    І відсторонені,
    У парках, зрошених
    Сльозами янголів,
    Такі загублені
    Та не віднайдені?
    Не були б зайвими
    Ласкаві
    Погляди.

    Дихає свіжістю вечір. Паморозь.
    Всі ці тривожні речі...
    Люди блукають між здогадок і порожнечі.
    Вам на вуста осідає музика Бога.
    Доброї їм дороги –
    Цим
    Поглядам!

    Ніжність не знає обмежень, на відміну від кроків.
    Люди зникають у череді мимобіжних років.
    Про що Ви марите восени?
    Сльозами янголів
    Крапають
    Сни.
    24.10.2019



    Зречені вічності

    Навіть в цьому мільйонному місті
    Серед інших – знаходиш мене.
    Я стою серед інших, повз – чи факти, чи вісті,
    Із цікавістю: чи омине?

    Ще обскубані поспіхом крила
    Ледь спазмують під грубим пальтом.
    Вже летіти несила і лишатись несила.
    Хто ми, зречені вічності, хто?

    Час навчив мене не озиратись,
    Щоб не знати, коли відпустив.
    Тож сьогодні нас двоє, нам із ним не розстатись:
    Я й півкроку за мною – обрив.

    Та обдурене розумом серце
    У мільйонному місті проваль
    Учуває твоїх коливань мілігерці,
    Б'є у плечі, мов кришиться сталь.

    Все спинилося раз і навіки.
    Все завмерло: обличчя, слова...
    Світлий янголе неба, стань тепер чоловіком,
    Наче в казки кінцівка нова!

    Ти знаходиш мене і тривожиш.
    Та мовчиш, все мовчиш і мовчиш.
    Може, це просто вітер, може, – марево, може...
    Серед інших – впізнай мене лиш!
    24.10.2019



    За класиком

    "осінь така – як вірші про осінь
    світло таке неймовірне – господи!
    хочеться бігати в листі босим
    хочеться в листі у цьому й здохнути"
    Ю.Іздрик

    Тиша така, як вірші́ про тишу.
    Ві́рші такі, що пора облишити.
    Лише останнього заколишу
    У простирадлах, думками вишитих.

    Місто таке, як вірші́ про місто:
    Смуги, бетони, мостини, вишки...
    Серця бракує у ритмах твісту,
    Вогнику в погляді сірої мишки.

    Осінь така, як сучасний класик,
    Влучна, крилата, пуста, відчужена...
    Дряпає двері в під'їзд Мурасик,
    В нього котяче життя нездужає.

    В нього направду усе по-сучому,
    Сучукрліт на таке закурить лиш.
    На підвіконні, колись квітучому,
    Черствіють мрії про дім, пожбурені.

    Осінь така, що втрачаєш душу.
    Тиша така, що от-от порушу.
    Ві́рші такі, що не можу більше.
    Справи? – Коби не гірше!
    26.10.2019



    Небесний страж

    "іще до призначеного часу" Мт.8:29

    Чому така рясна твоя печаль, о небо?
    Останні теплі дні добігли до обриву,
    Мов гурт свиней,
    Не хочуть погибати.
    Чудна людино, холодом не гребуй!
    Просочуйся небесним потом –
    Потом змученого стража
    Твого життя.
    Все нижче вись, знімайте капелюхи!
    Все тисне й тисне.
    Все на тебе тисне.
    А ти, чудна людино, маєш вуха,
    Чому ж не чуєш, як скрегочуть ґрати
    І ріжуть парасолі гострим боком
    Небесну мряку – обезсиленого стража,
    І зачіпають кільця від ключів?
    А ти, людино, маєш добрий розум.
    Чому ж тепер ці знаки не пов'яжеш?
    Чи значить, що ступив ти до обриву,
    Якщо скував й накинув мжичку на твої сліди
    Небесний вірний страж?
    28.10.2019



    Що ти знаєш про осінь

    Що ти знаєш про осінь цю? Золото, молоко?..
    Для грабіжників сховок – ранкові її тумани.
    В шість нуль шість він постане в провулку, розм'якло-п'яний,
    І повисне де прийдеться, стелею рококо.

    Біла примха строкатих сезонно зотлілих барв
    Упускає у себе, а випустити не хоче.
    Від порогу в нікуди блукають думки та очі,
    І пульсує у скронях під ритми гулких литавр.

    Стережися в тумані розгублених їжаків,
    Що нанизують, наче намисто, чужу сміливість!
    Бо приколють твою, а тоді вже, скажи на милість,
    Хто відшпелить її для спасіння сумних віків?

    Гей, сміливцю, скажи, що ти знаєш про осінь цю –
    Сіру пастку грабіжників щастя на роздоріжжі?
    Ці капризи туманні направду – такі маніжні.
    Шість нуль шість, тож виходь і всміхайся її лицю!
    29.10.2019



    Із чашки чаю

    Блакитна пташка не помічає моєї втоми.
    Блакитній пташці усюди тепло, усюди – вдома.
    Блакитна пташко, цей вечір – журний, він просить рому.
    Ти ж, мирна пташко, – фарфор і фарба, та крихта хрому.

    Із чашки чаю хмільної ноти зав'ється пара –
    П'янкий випа́док пече, мов топить крило Ікара.
    Яке натхнення! Яка спонука! Яка покара!
    Цей журний вечір, блакитна пташко, – моя сансара.
    30.10.2019



    Штрих

    Ти кажеш: неначе в казці! А я киваю.
    Ці ночі на перше пробуджують в нас художників.
    Дорога порожня. Дерева нечесані. Яблуко раю
    Висить, затулене супутнім плодом в нічнім саду.
    Отак і виношують слово "кохаю".

    Зерня́тко з яблука у небо випало, мерехтить.
    Мені б лиш пензлів, щоб розворушити в собі художника.
    Отак у пам'ять і заповзає чудова мить –
    Кожна.
    01.11.2019



    Світанки

    Пломенить.
    Так спалюють фенікса або ж останню чаклунку.
    Край мого неба зірвався вмить,
    Манить до поцілунку.
    Боже, Ти натягнув цього обрію нить,
    Цей проміжний канат, наче: а нате вам!
    Просочений паливом
    З цього кінця аж до того кінця –
    Палкими серцями.
    Черкаєш посерединці,
    Не шкодуючи сил.
    Бах!
    Спалах!
    І ось вже повзуть два вогненні змії:
    Головою на південь,
    Головою на північ,
    Не в день і не в ніч.
    Наче два протилежнозаряджені янголи розбігаються з пліч,
    Коли в голові моїй вибух, протест,
    Прогресуючий ризик, руйнація.
    Навіть вони лякаються цих таємниць.
    Струшую їх,
    Підлабузників,
    Вибиваю зі строю.
    Я ще з ними пограюся, якщо не вони зі мною.
    А наразі не час лякатися чи лякати,
    Клясти, зарікатися чи молити,
    Бо коїться щось страшне і величне,
    Таке, як страта, –
    Відсічення.
    Лі-
    Чи-
    Ти
    До початку його воскресіння
    Час!
    В чакрах цокіт
    Чи чари це?
    Що це
    Й це, і це? –
    Щодень на світанку спалюють моє
    Сонце.
    05.11.2019



    Київ

    Сягаєш плечима неба,
    А стопами – пекла.
    Червоне твоє та чорне – шарфом на шиї
    У велета з добрим серцем,
    Аж пнеться з ребер.
    Від протягів заступив його, Києве,
    Тілами своїх дітей.
    06.11.2019



    На глибині півснів

    Дощ по мені, як рука по струні, б'є
    Із висоти лиш один кома шість льє.
    Тіло моє, як наструнчений Богом слух.
    Я обірвалася й навіть тоді не вщух.

    На глибині, нижче нуль кома, півснів –
    Я споглядала, як мій музикант скнів.
    Крапля до краплі садила з його сліз
    Свій персональний і дуже похмурий ліс.

    Фукає в око набряклого неба крук.
    Круку байду́же до холоду лю́дських рук.
    Небо – у ріки, а ріки – в понуру синь.
    Крякіт понад русло́м і у русло́ – ринь!

    Крякіт позаду, попереду – пір'я скель.
    Рвуся на клапті, тріпочу, як вітру трель.
    Заново вв'язують поміж кілки на гриф
    Струнну мене, котра заново йде на риф.

    Звіку довіку на маківку цівку ллє
    Дощ з висоти лиш один кома шість льє.
    На глибині лиш один кома нуль сон
    Ми із дощем б'ємо в унісон.
    08.11.2019



    Такі слова

    Луна висить.
    І ніч, мов киця, муркотлива.
    Луна, немов недільний дзвін,
    Скликає радісно, святково, урочисто
    Причаститися її дарів – спонуканих думок.
    Луна зі слів,
    Сповна осяжних тямі й неосяжних
    У явності самої суті названого.
    Луна – як електричний дріт,
    Напнута мить,
    Очікування впливу,
    Сприйняття
    І туга у безповоротності моменту,
    Напруга,
    Гра.
    І ніч, мов кицька, темрявою лащиться.
    У сказанім навпомацки ідеш.
    Такі слова.
    11.11.2019



    Червоний светр

    Що ж, якщо ви вже тут присутні
    І на вас – ваш червоний светр,
    То зіграйте мені на лютні!

    Розтікається ширше спектр
    Впливу вигадки на людину,
    Навіть звук з голови долинув.

    Я надпила бордо з бокалу
    І смикнула за пуповину.
    Ви не винні в цій маячні!

    Тільки линути, яко нота,
    З цього світу назад у лоно –
    Надто лоскітно і свобідно,
    Щоб вмикати здоровий глузд.

    Ви – музи́ка, а може – добрий,
    Дуже добрий та ледь злостивий,
    Із собачим гнітючим оком
    Зовсім вуличний чарівник.

    І коли ж то я тільки звикла
    Так тікати дитям у маму,
    Щоби жодне людське створіння
    Не впізнало мого лиця?

    Тільки танути, яко муза,
    Яко муза – зростати з воску,
    І творити собі фантоми –
    Надто весело під бордо.
    14.11.2019



    Pop Kuzinatry*

    Ніхто не читає маленької Kuzi,**
    Її листів.
    Статечні, поважні, розсудливі друзі –
    І поготів.
    А Kuzi, що досі ще грає на пузі
    Смачний рок-н-рол,
    З нудьги каламутить вигадливі смузі,
    Як сам Ворго́л!***

    Як плямка до плямки, так плямкання – в слово,
    І маєш вірш.
    Як віршик до віршика – маєш промову,
    Поем не згірш.
    Як мова письмова – так криво-толково
    Під адресат,
    І шлеш вже любеньку листівку готову
    До перших свят.

    Та вельми скучні, набундючені буки
    Читають їх,
    Тож Kuzi отримує ґречні трафунки,
    А ждала – сміх.
    Арпеджіо зверху на всі їхні трюки
    І поп-снобізм!
    Бо Kuzi завчасно вкладає в стосунки
    The пофігізм.****
    18.11.2019

    *Сенс життя (труднощі переклатду)
    **Маленькі сенси
    ***Зміщений наголос виправданий особливостями маленьких сеансів
    ****Труднощі перекладу і сенсу життя



    Листопад запізнілий

    Листопад запізнілий приходить додому, як в гості,
    Роззувається чемно і одіж скидає в кут.
    За порожнім столом, повечеряли, грають в кості
    На відірвані в осені крила, зібгані в жмут.

    Повсідалося всіх одинадцять і кожен з них красний,
    Кожен певен своєї чарівності та чеснот.
    Кожен прагне заволодіти, хай навіть і вкрасти,
    Цим довершеним пір'ям осіннім, в масть позолот.

    Листопад роззирнувся, є місце праворуч від жовтня.
    Він вже більш аніж певен, хто саме з його братів
    Став на зради стежу, що посильна, та незворотня,
    Що не знає прощення, а скорення і поготів.

    Листопад безнадійно навіки пригнічено-інший,
    Все, що відав донині, раптом звелось нанівець.
    Це похід довжиною в життя, це зречено-піший,
    Це, за право на себе, на доторк до часу, герць.

    Всі змістилися графіки і тільки встигай встигати,
    Відгорнувши на крайчик бажань насолоду в днях.
    Наступають бо інші, немов дужокрилі фрегати,
    Що чекають узріти вітрила твої в огнях.

    Але він – як роса, що спадає на знічену землю!
    Але він – як заграва, вторить у спаданні росі!
    Листопад обіцяв: я здужаю та відокремлю
    Свій наповнений голос від інших пустих голосів!

    Листопад повертає собі відчайдушність для зриву!
    Листопад повертає лице до лиця сім'ї:
    Я залишу вам землю – знекровлену, та щасливу,
    Але крила з осіннього листя – повік мої!
    20.11.2019



    Сон

    Чую пхикання в праве вухо –
    Те, що тиснеться в центр Землі.
    А у лівому – звучно-глухо – гул обридлої тиші.
    І дратує, однак я – жінка,
    А інстинктом її є жалість
    До усього, що гірко плаче чи дурне рече.

    А відтак переймусь:
    Може, це просто сон,
    Серед сонмів безсонних ночей загубився, злякався?
    Може, це тільки бич
    В руках у пого́нича –
    Захлеснувся ляскотом поміж сліпих копит?
    Може, це все непросто,
    Як перейми в незрілої?
    Може, демонам млосно споглядати людську благодать?
    І в такій плутанині думок
    Мене, одурілої,
    Вистачає на найкоротший крок:
    Так, це сон!
    Я скликаю для нього рать!

    Гей, маленький, як джміль, не дзижчи!
    Гей, великий, як крокодил, не плач!
    Як не знаєш ще власних сил,
    Як не бачив, то на, побач
    У моїй голові, що достоту – тобі тлумач.

    Там узрієш,
    Як розперезане немовля,
    Що ручки-ніжками не володіє,
    Вередує і вимагає,
    Бо незріле.
    Так верти́ться моя Земля.
    Я ж до ранку заледве поспію
    Дослідити усю Черепаху
    Без страху.
    Балансую межи орбітами.
    Хто з нас гостем є, хто хазяїном?
    Засвітає зоря в черепашачім оці –
    Рівноваги вісниця.
    Аж тоді ти мене покинеш,
    Перламутровий сховку темряви!
    Аж тоді я тебе покину,
    Ночі підки́дьку.

    А допоки ти – сон
    Серед сонмів ночей безсонних –
    Все на тебе маленького скинула,
    Посортуй!
    Я тобі в унісон,
    У подобах твоїх фасонних,
    З глибини на поверхню зринула
    Всує.
    22.11.2019



    Тридцятий вірш

    Мій тридцятий* вірш
    У осінню ніч
    Проросте.
    Пригадаю сіль
    На своїм лиці,
    Штормові вітри.
    Ми були на "ти",
    Я і даль світів,
    І для нас світив
    Молодик небес.
    Та коли він зник –
    Сум набрався сил
    І в мені воскрес.
    Хто ж його просив?!

    Мій тридцятий вірш
    Сплинув восени
    Потопельником.
    Пусте.
    Все росли й росли
    Соляні стовпи,
    Порожніла твердь.
    Вимивали дні
    На небеснім тлі
    Молоді вогні,
    А з мого лиця
    Видували шторм
    Все нові вітри.

    Передайте тим,
    З ким були на "ти",
    Що уже доспів
    Мій тридцятий вірш.
    23.11.2019

    *повний, дозрілий



    Грішниця. До роковин голодомору

    Онде зоря світиться,
    Ділить наполовину
    Мою дитину.
    А онде висять китиці,
    Ружні, до свят зв'язані,
    Як пуповина.
    Онде в куті жив собі,
    Вив собі храм з куполом –
    Павук павутину.
    Як колись Марію з Дитям,*
    Так би і нас вберіг,
    Якби не з'їли.
    Тільки оце і бачу,
    Лежачи горілиць.
    Докіль Йому пробачу –
    Вмру.

    Дитино моя!
    Гай-гай,
    Яка ж ти невеличка!
    Гай-гай, який позаду біль!
    Торкнусь твого знекровленого личка.
    Як пляму сіль,
    Отак ввібрала смерть твоє життя,
    Твоє майбутнє, кров твою солодку...
    Я пробувала.
    Це – як на колодку
    Грішити, що для шиї затісна
    (Пісна твоя кров,
    Хоч тут не згрішила) –
    Отак воно мені на себе клясти.
    Горіла свічка позавчора,
    А тої ночі згасла.
    Бодай би я!
    25.11.2019

    *Від вояків Ірода



    Чужа любов

    О намалюй! О намалюй для нас
    Прощання час –
    Таку непевну згадку.
    Між сторінок відбутих й стертих днів
    Я залишу віддушину – закладку,
    Косичку, сплетену із сокровенних фраз,
    На тій сторінці, що єднає нас
    Останній
    Раз.

    О намалюй,
    Та не на полотні!
    Малюй на стінах, на одвірках, бильцях,
    На інших лицях, тих, які не йдуть,
    На пальцях, на чужих вінчальних кільцях,
    На поїздах, малюй на поїздах –
    Це мій найтонший страх.

    І на обкладинках від книг
    Для них малюй це тихе плесо,
    Чужої долі торжество.
    Туге в недолі перевесло.
    Нехай живе
    Чужа любов!
    25.11.2019



    Як осінь пощезне

    Як осінь пощезне під блиском льоду
    І кане вглиб,
    Так я перекину себе зісподу
    На інший штиб.
    І стануть кристали мені очима,
    Льодини – тілом.
    І встане зима, і багрову схиму
    Побілить в біло.

    І рот мій суворо зачне мовчати
    Свою молитву.
    До мене заходитимуть дівчата,
    Як в воду литу,
    І буде їм сиро направду, й прикро
    В моїй зимі,
    Бо хто її викрав – отой і викрив
    Тепер юрмі.

    Бо хто її, зиму цю, зрушив з місця,
    Як сніг із гір,
    Той бачив, як з літа стриміла вісь ця
    У мій позір,
    Як чулася кепсько я без морозних
    Сухих вітрів,
    Як сходили в лоні моєму рози,
    В рахунку днів,

    Як плідно я бавилася словами
    В осінній яв,
    І як тихий голос моєї тями
    Вкінець зів'яв.
    Та грудень примусить цю осінь стати
    На льоду бритву,
    І рот мій суворо зачне мовчати
    Свою молитву.
    27.11.2019



    Передсвяткове

    Вже блимають вогні старих гірлянд,
    Вже джаз стає мотивом невід'ємним
    Передзимових вулиць і сердець,
    Вже диво шкандибає навпростець,
    Горять свічки із ароматом шоколаду,
    Вже наближається щорічний другий шанс.
    Скуповуймо блокноти і білизну –
    Вже свято близько!

    А як нам буде там – на рубежі,
    Котрі із цінностей бажання відвоюють,
    Оте єдине, що під бій курантів,
    І що ми підготуємо для завтра,
    Й чого ми не зруйнуємо за ніч –
    Не варто обмірковувати зараз.
    Ми піддамося цим хвилинним чарам,
    Плануючи добро.
    І так по колу.
    28.11.2019



    В снігах

    Прикро, коли вогні
    Тонуть межи вогнів.
    Так і у цих снігах,
    Де я тебе зустрів –
    Там я тебе збагнув.
    Ти мене, мабуть, ні.

    Холоду синій плащ
    Зносить вітрами вбік.
    З тверді моїх небес
    Буде тобі земля.
    Груди здіймаєш – дух
    Подихом в плащ запхне.

    Отже, це ти – зима.
    Царство твоїх очей,
    Як на озерах лід,
    Кличе ступити крок.
    Вії твоїх смерек
    Голки жбурляють вслід.

    Там я тебе збагнув,
    Як недолугий вірш.
    Різко і без жалю
    Часто його читав.
    Втім, коли я – вогонь,
    Згасну в твоїх снігах.
    02.12.2019



    Грудневий фон

    Ну от, саме час написати чудовий вірш
    Про те, що людина пішла і не прийде більш,
    Про те, як синиці скрашають грудневий фон,
    Про зимні прогулянки і мовчазний телефон,

    Про фатум і волю, про те, хто із двох вартніш,
    Про щастя і розкіш із передріздвяних афіш,
    Про сніг, що під кроками грає, немов віртуоз,
    Про душу поета, про сонце і про мороз.

    Та хто ж його спинить, щоб гаяти не надарма,
    Цей час вільноплинний, допоки ще є зима,
    Допоки озимі не просять турботи рук,
    Допоки у вуха доноситься Божий згук?!

    Та хто ж ним уразиться в поспіху мрій і справ –
    Цим зникненням з серця людини, котру обрав,
    Цим ранком ярки́м, що синиці – грудневий щем,
    Цим обраним часом для ві́ршів і цим вірше́м?
    05.12.2019



    Скеля

    Я – скеля.
    Я – скеля і скоро мене проб'ють.
    І скільчиться злякане сонце дитям на моєму грудді.
    І всиплються стяті осколками квіти, як сяде сутінь.
    І переступить їх людність.

    Назавтра
    І далі, і тисячі літ по тім –
    Я дам цьому сонцю ковзкий та сумнівний дім.
    Об кожне ребро спотикнеться своїм промінням
    І стратить шанс на прозріння.
    10.12.2019



    Небо над містом

    Небо над містом таке присоромлене!
    Очі ховає за віями з променів.
    Сонце, як маківка, в синяву встромлене.
    Сонце мальоване квітою в комині.

    Пензлі посадок на обрії кинуті –
    Вітром розтріпані, кольору лишені,
    Голі, стидом перед сонцем обвинуті.
    Дряпають фарбу їх порухи стишені.

    Бе́зкраю талію – просвіток в темені –
    Туго охоплює пояс строкатий.
    Небу посильно позбутися бремені:
    Перше – рум'янитись, після – смеркати.
    13.12.2019



    Дирижаблі

    Мені снилися тої ночі
    Дирижаблі над тихим морем
    І чиїсь невиразні очі,
    Наче в хмарах.

    Місяць ніжив тремтяче плесо,
    Заколисував тьмяним болем –
    Вірний спільник віддав свій внесок
    До остатку.

    Я тягнулася вся у снище
    Крізь нестяму густих етерів,
    Та здіймалися вище й вище
    Дирижаблі.

    Ось маленька надія вкралась
    У прочинені навстіж двері.
    Я боролася чи вагалась,
    Та завмерла.

    Вмить краса надморського неба,
    Що колись мене врешті знищить,
    Лиш рукою торкнутись треба,
    Розчинилась.

    Так спіткала мене невдача
    У знайомих очах Нікого.
    Я тягнулася вся до нього
    Й кораблів.
    15.12.2019



    Мороз

    Криється за Карпатами
    У кожусі картатому.
    Мало пив чаю з м'ятою,
    Бив по потоках п'ятами.
    Мов з головою стятою,
    Лишиться там стояти.

    Земле, питаюсь, як тобі
    Січень стрічати з травами,
    Що по газоні м'ятому
    Діти, межи забавами,
    Будуть порою п'ятою
    Сититись, наче стравами?

    Знудиться за кордонами
    Без прикарпатських дзвонів.
    Хоч до Різдва з поклонами
    Вийди з отих циклонів
    І за всіма законами
    Вдар!
    19.12.2019



    Зірниця

    Та як, скажи мені, зірнице,
    Далека і незнана,
    Коли у грудях – серце з криці,
    А ніч – така жадана,
    Здійнятись горі, ген до тебе,
    У тілі чи без тіла,
    Коли, мов ґрат сталевих, ребер
    Боїться мрія сміла?

    Чи ти мої спалила очі
    На вуглик, як дровину,
    Що не змогла я здріти сночі
    Заслугу і провину?
    Чи камінь хтось у мене вкинув,
    Як мати гріла купіль,
    Що й до сих пір ніяк не зрину
    З глибин у ночі глупі?

    Чи ти плетеш мені на душу
    Петельки золотаві,
    А я стежки всиляти мушу –
    Шнурівки для постави.
    Земне їх стягує, аж крушить
    Мур серця, ребер ґрати.
    Та як, скажи, хоч небо зрушить,
    Зумію не палати?
    03.01.2020



    Зіткнення

    Колір твоїх очей – трава.
    Запах твоїх слідів – гіркий.
    Сходить для тебе щораз нова.
    Гасне щоразу, як я, такий.
    Вистежу, може, а може – вмру,
    Білу вовчицю у білу ніч.
    Скрізь зазначаю приманне: друг!
    Відчай – остання річ.

    Колір твоєї любові – сніг.
    Запах твоєї отрути скрізь.
    Стелишся тінню мені до ніг.
    З вовчої шкіри в овечу лізь! –
    Так ти мені зазначаєш страх.
    З двох нас – мисливець міняє шерсть.
    Відблиском гаснеш в моїх очах.
    Вистежиш, може, а може – вмреш.
    17.01.2020



    Діалоги

    Здається, все оце колись було –
    Той самий стіл і розчерк на папері,
    Той самий кут для відступу у двері,
    Ті самі сни, як запітніле скло.

    І він спитав: за віщо ти ідеш?!
    Боги за сон не доведуть провини.
    Як хочеш, розмочи шматочок глини,
    Зліпи, а вже опісля – назовеш.

    А я йому: бо тут вже все зовуть.
    За віщо є ім'я, котре безтіле?!
    В те саме місце світу спорожніле
    Ті самі діалоги занесуть.

    Ось сипле з неба спогадів мука.
    Ось в коло скута лінія чорнильна.
    Ось у дверях застигла постать пильна.
    А ось мій сон веде богів рука.
    22.01.2020



    Ирій

    Виходжу в світ, пробуджена зі сну,
    Сягаю зором тихе верховіття.
    Воно, либонь, прикликало весну
    Ген з ирію – барвистого, мов квіття.

    Ох, ирію, ти – роду мого край!
    Чи маєш парость пам'яті про мене?
    Я з того віття втну собі на май,
    Коли воно зготовиться, зелене.

    А я про тебе в пам'яті живій
    Усе тримаю, що прийшло із кров'ю.
    Тому й тремчу, як рветься вітровій,
    А гріх за рід замолюю любов’ю.

    І ти простив. Я знаю, що простив,
    Бо щовесни, що відібрав – вертаєш.
    Летять твої неписані листи,
    Курличе в грудях світу їхня стая.

    Клекоче день, стрічаючи зі сну
    Нову весну.
    09.03.2020



    Про усе й одно

    Я наснюсь тобі весною,
    Не вставай зі сну!
    Корабель належав Ною,
    А непарні – дну.

    Чути щебет а чи щебінь
    Дряпає борти?
    Ні, це в хвилі пінний гребінь
    Ударяєш ти.

    Бурхай, бурхай серцем в грудях,
    Плюскочи об вал!
    Корабель пройде по людях,
    Сповнить ритуал.

    Зринь на землю, парним дану,
    І вертай в глибінь.
    Ти омріяв там кохану,
    А зустрінеш – тінь.

    І весни цієї снище –
    Чарівливе дно –
    Дивну пісеньку просвище
    Про усе й одно.

    А опісля – сколихає
    Під сирени спів.
    Дно для того, хто кохає
    З цілого лиш пів.
    10.03.2020



    Дивні люди

    Березень на мені закладає свої бруньки.
    Ось тобі: в плечі – яблуню, в око – вишню!
    Де ви, мої потоптані, негомінкі роки,
    Але й не лишні?!

    Ноги мені пускаються коренем по землі.
    Груди мені здимаються верховіттям.
    Ось ви, мої не вирослі досі, та не малі,
    Стережіться!

    Стежка болотяна березня кличе і кличе йти,
    Суне в горбисті зарослі, як до Господа.
    Стежко, якщо я зрадила лінощами – прости!
    Й ось тобі:

    Ось тобі – не лінуюся, ось тобі – йду і йду,
    В'ється пообіч пса мого щастя діждане.
    Як забрунькований приліс – шляхом в собі веду.
    Вік мій засліджений.

    Щойно зголоситься сонце, щоб Ти ним весну Святив,
    Як по мені заквітчаються дивні люди.
    Боже, якщо Ти для цього живою мене створив, –
    Най так буде!
    15.03.2020



    Заручникам

    Світло падає в тихі плеса моїх зіниць.
    Скаламутить чи встромить голку в саменьке дно?
    Відучилися тіні звірів жбурляти ниць,
    Може, жаль їм, а може, ліньки, вже все одно.

    А звіряткам і досі боляче, і пече
    Від іскристого скреготу, реготу і тертя.
    Та хоч зайчик із пальчиків зважиться – не втече,
    Бо рука йому – мати, а тінь ця – її дитя.

    Аж наїжились хижі зорі в моє вікно,
    Не заслона для них ні зойки чужі, ні сміх.
    Світло знадилось пити з ока мого давно.
    І яких йому ще хотіти хмільних потіх:

    Розтривожити, уколоти, затьмити вщент?
    Але ж плесо моєго ока – це чиста гладь!
    Слухай, – каже заручник заєць, – не аргумент,
    Бо на дні його хтозна які ще там звірі сплять.
    23.03.2020



    Шпакам та іншим птахам

    На білій пелюстці крокуса
    Зникає остання
    Крапля роси.
    Феї ранкові, встигайте напитися,
    Бо сонце суворе!
    ***
    Засинають пташки.
    Дерев'яної рамки різьблені хвилі
    Пташок заколисують.
    На обкладинку книжки художник
    Малював не за гроші.
    ***
    Помежи перших квітів
    Не красу шукає, а їжу,
    Якби ж знав, як я ним зачарована,
    Красень шпак.
    ***
    Видзьобуйте,
    Видзьобуйте,
    Видзьобуйте
    З мене душу!
    25.03.2020



    Хлопчик шукає на небі

    Хлопчик шукає на небі великий віз.
    Нащо тобі, о мій хлопчику, стільки сліз?
    Ківшика вистачить, ложечки, ні, – сльози!
    Хлопчику, все, що наплачеш, мені вези!

    Личко твоє – перламутрове ябко чи
    Ябко рум'яне, до сонечка не спечи!
    Слізка твоя – горошина в моїй руці,
    Я пророщу з неї вперту значущу ціль.

    Будете, хлопчику, з нею разом рости,
    Зводити для споглядання зірок пости.
    Ось тобі Віз і уся ця зірчаста вись,
    Тільки до мене, мій хлопчику, пригорнись!
    25.03.2020



    Конюшинка

    Шум дощу і стара бруківка, і весна, як мур,
    Й даром зірвана конюшинка у руці,
    І котячою лапою з лавок розігнані горобці,
    Й до пір'їни промоклий добряк амур –
    Все єством своїм начебто прирікало мій план на крах.
    Дві розірвані, креслені крейдою, лінії каблуком,
    І відсутність когось, хто проходив би тихо й інтимно повз,
    Оминаючи шви між бруківкою і вогні в очах –
    Все немовби навмисно ховало життя за пазуху,
    Доки я уявляла, як кладу конюшинку в вазу.
    06.04.2020



    Весна двадцятого. Карантинне

    Горобці розклювали кинуте щедро й мене нема.
    Вже й зима відступила, з гордині а чи за звичкою.
    Лиш весна – несвідома причасниця, мов тюрма,
    Розмежовує сонце старе та дитячі личка.

    Це прихований ворог чи надто відвертий друг
    Накладає тавро на лице – білосніжу лілею,
    Мов дарунок землі, що з останніх своїх потуг
    Народила людину і нині вмирає нею?

    А природа, мов янгол зі сну, дослухає Господніх слів
    Й сотворяє святе – ніжні пестощі кольору неба,
    Аромати дерев порозквітлих, ярких полів...
    Горобці розлетяться й мені вже себе не треба.
    12.04.2020



    Навіки музика

    Й нізвідки – музика, як вічності удар
    По скронях несвідомої в любові.
    Любове, а чи ти – священний дар,
    Чи це тобі збудовано вівтар,
    Чи палиш ти вогнем на клятві крові?

    Лиш тільки музика! І я у ній тону.
    В її глибинах враз – церковні співи.
    І пальці труться по самому дну.
    І їй – один, йому – оцю одну!
    Колишуть вічність у подолках діви.

    Нетлінна музика. А все-таки – в мені!
    Хай чує Бог і світ, вітри і люди:
    Не зрину, ні, підноситись в огні,
    Коли любові в дар – любові дні!
    А музика – нехай і вічність буде!
    19.04.2020



    Медитативне. Карантинне

    Блаженних митей повнота
    Сповняє слух.
    Це Бог відкрив свої вуста
    Чи світ ущух?

    Як слів перелік добіжить
    Свого кінця –
    Так з рук моїх втече ця мить
    І тиша ця.

    Зостануться лишень пташки,
    Пташки і я,
    І нитка темної ріки,
    І течія.
    24.04.2020



    Смеркова невіста

    Бог заплющує заходу око червоне
    І чоло Йому хмарами густо йде,
    Аж землі соромлива щока холоне,
    Аж у грудях їй вітер чутки гуде,

    Що, відомо, здимався із уст Господніх
    Ще коли тільки слово було і тьма,
    І летів із ніколи в оте сьогодні,
    Де плітки виникають поміж трьома,

    Де палають то з сорому, то від люті,
    Де любові безчестя дають клеймо,
    Де життя оминають, у осуд скуті,
    Де ми всі, що посіяли – те жнемо.

    І несе прудкокрилий, як сон – тривогу,
    Як гора свій тягар до небес несе,
    Всю незвідану неміч, відому Богу,
    І землі повідає про те, про се.

    І цілує їй щоки, і пестить вуха,
    І втішає за звичаєм: все мине!
    Моя змучена сестро, лишень послухай:
    Бог за вісника правди призвав мене!

    А коли надавав мені Духом змісту –
    З ока заходу в хмари пустилась кров.
    Обирає тебе за Свою невісту,
    Не соромся прийняти таку любов!
    27.04.2020



    Як світло

    Любов, як світло, згасне і нема.
    Очей зоря не вийде попрощатись.
    За світлом цим не встежити, не вгнатись.
    Не наслідить, відтак – була дарма.

    Любов, як сміх, дзвенить з грудей навкруж,
    Заглушує чужі тихенькі схлипи.
    Любов приходить з ароматом руж,
    Відходить – із задушливістю липи.

    Любов – переказ, завжди на слуху,
    Пробуджує уяву заповзяту.
    Її вживають, як пахучу м'яту,
    Від заздрощів, скорботи і страху.

    Любов направду поміч від нудьги,
    Але не кожному лукава до снаги.
    29.04.2020



    В ночі на п'ятницю

    Знову надкушене ябко висить над містом.
    Мить потаємна, як в п'ятничну ніч ворожка,
    Все підсипає зірок у небесне тісто,
    Аж застрягає ложка.

    Хто відкусив з нього, райського, що поблідло,
    Соки пустивши в простори надземних тіней?
    Хто його тут догасати покинув підло –
    Сонця собі не стріне!

    Вийде людина під небо прогнати смуту,
    Стане, мов камінь, що ріки його не зрушать.
    Скаже: допоки ти тут, то і я пробуду.
    Роси мій жаль потушать!

    В ночі на п'ятницю вісники носять вісті,
    Сни сновигають, де тільки постелить Віста*.
    Двоє нас, місяцю, в цьому нічному місті
    Із кам'яного тіста.
    01.05.2020

    *Зоря-Віста – богиня, що на світанку відмикає небесні ворота, випускає Сонце на небо, ввечері стелить йому постіль



    Соул

    "Зникне з ланцюга атомів та молекул. Розчиниться серед пилу життя"
    І.Велс

    Це те, із чого всі складають-
    Ся – з атомів. Не в оксамитах
    Її душа, сльозою вмита.
    Переступити?

    Лежить розхристана. Стікають
    По шкірі краплі мрій та віри.
    До забороненої міри
    Надпита.
    02.05.2020



    Ягода

    Не говори мені, Боже, що буде злагода,
    Наче і гріх мій додолу водою стік.
    Як на вустах мені висохне стигла ягода –
    Не розсмакую сік.

    Марно, не марно, та ночі минають грозами,
    Все їхні ґрона то в серце ростуть, то в ум.
    І обриваються, й падають тяжко до́ землі
    Крокам чужим на глум.

    Хочу їх врадити, визбирати, приміряти,
    Лати нажитися кожній із цих ягід.
    Боже, кому їх сердешних таких увірити?
    Жоден не спинить хід.

    Думка моя – блискавиця, наскрізь проноситься
    З розуму в серце, як велено, а відтак –
    З серця у люди, допоки невинна, проситься,
    Крокам чужим навзнак.

    Наче і гріх мій – зі мною повік залишиться
    Слово, що сказане у грозовиту мить.
    Боже, коли на губах мені радість скришиться –
    Най тільки не болить!
    04.05.2020



    Радісна

    Сонце ранкове лягає у теплі води твоїх очей.
    Дужі розгорнуті крила возносять тебе ген до сьомих небес.
    Буяють ліси в твоїх грудях, здимаються,
    І чайка твоїх довгожданих привітів лине над ними.
    У лоні твоєму для гір майбутніх каміння закладене.
    Світ вітає тебе веселками і дощем.
    Ти єдина зі світом, як річка і плюскіт, як Єва й ребро,
    Як добро і людська душа,
    Як форма і зміст усіх непростих речей.
    Ти – гомін і тиша,
    Радісна!
    05.05.2020



    Гірко-зелені

    Травами забуяло
    Навкружжя з мого вікна.
    Куди оком кинь –
    Трави буяють.
    Уже бо й сниться,
    Як босою йду та йду
    У гірко-зелені далі,
    Аж згублюся.
    Уже бо й не знаю,
    Де кінчається сон цей,
    Як вдаряюся в скло вікна.
    Уже б і проснулась,
    Тільки тут дощ та дощ,
    П'яту ніч травня
    Двадцятого року.
    07.05.2020



    В розлуці з горами. Карантинне

    Синього заходу чайка лягає на плечі.
    Як ти, розгорнутокрилий, без мене веснуєш?
    Чи затуманились очі твої старечі?
    Чуєш,

    Йдуть поїзди, але жоден тебе не вріже
    Сміхом уривистим чи затяжним мовчанням.
    Тінь бумерангом опише повітря свіже.
    Рання

    Тиха пора ледь пом'якшує гострий обрій.
    Помежи пір'я густе витікає сонце.
    Чайко, весні цій судилося бути добрій!
    Он це

    Мовлять по радіо, теле, ютуб каналах.
    Вже перемовили стільки: не хоч – повіриш.
    Денної зірки цілує останній спалах.
    Вділиш

    Того тепла, що залишиться від цілунку?
    Хай лиш черкає чоло, але ж палко дуже!
    Тож проведи цю весну, як додому юнку,
    Заходе-друже!
    11.05.2020



    Як вірш

    Любов, як вірш, читаєш і болить.
    Шипами в серце б'є троянда слова.
    Співзвуччя душ – як естетична нить
    Поезії, а душі – їй умова.

    Любов, як примха, вибравши об'єкт,
    Й вартнішу промине альтернативу,
    Не подивується негаданому диву,
    Утілюючи виключний проєкт.

    Любов, як сіті у ріці з людьми,
    Захопить повно, в смак світобудові.
    Та лиш окремі, злато-кольорові
    До вільноплинних сіті рвуть грудьми.

    Й коли не стрінеш більшої – прийми
    Любов, як віддзеркалення любові!
    12.05.2020



    Меандри

    М'яко:
    Я – мавка польова.
    Я – сніг з дощем.
    Я – непроглядна тьма.
    Я – неба щем,
    Лице в лице глядиш на мене ти,
    Коли з землі шукаєш висоти.

    Твердо:
    Я – слух і спів.
    Я – шелест у траві.
    Я – плин морів.
    Я – квіти польові,
    В своїх руках вбивав мене не раз,
    Коли у гнів ховався від образ.

    Грізно:
    Я – плесо!
    Я – пломінь!
    Як не втоплю – спалю!
    Я – слів обух!
    Я – предків дух!
    Один на всіх!
    Сміх!
    13.05.2020



    Прощання серед ночі

    Я сумую за часом, коли скрипалі,
    Обступивши довкруж мою душу,
    Все трощили смички об плачі та жалі,
    Доки з місця було не зрушу.

    Я сумую за світлом, з яким світлячки,
    За наказом жорстокої феї,
    На льоту розбивались в нагрудні значки
    Босоногої долі моєї.

    Я сумую за тим, як струмок дзюркотів,
    Крижаними хапаючись пальцями
    За колоди моїх вільнохідних плотів,
    Як невведені за бувальцями.

    Я за небом зірчастим, за смаком води,
    Як вночі за вербою русалки,
    Заховаюсь надійно. Ти, ноче, гляди!
    Із душі витягатиму скалки.

    Не під скрипок ридання засну –
    Під стихаючу травнем весну.
    20.05.2020



    Діяманта нешліфована

    ___________________Жура___________________
    ____________понура, неприкаяна____________
    ____шириться, розтікається, всеохоплює____
    __раптовим спалахом, всесвітнім вибухом__
    _______звузиться, зблисне, сточиться_______
    ___________виключна, приурочена___________
    _________________веселість_________________
    20.05.2020



    Розколоті горіхи

    Ці слова – розколоті горіхи,
    Марно кинуті.
    Сонце нині жовте від зловтіхи,
    Хмари здвинуті.
    Припікає. Тінь твоєго листя
    Геть розвилиста.
    Серце крає
    Шкаралуща слів.
    23.05.2020



    Бузковий смичок

    "Якось півночі сумної я слабкий шукав в сувої
    Знань химерних та цікавих..."
    Е.А.По

    Всю ніч грала скрипка у мене в руках
    Сумний незнайомий твір.
    І тільки смичок, що ламавсь на тріски,
    Мені промовляв: не вір!

    У ніч проникали крізь тіло дверей,
    Крізь товщу бузкових стін
    Предивні мотиви благальних пісень:
    Від мар відвернути тлін.

    Рукою моєю невидимий хтось,
    Як власною, управляв,
    І струни примушував плакати в такт
    Словам, яких не промовляв.

    Здавалось, ось-ось і стіна зацвіте
    П'ятипелюстковим бузком,
    І колір, котрий – меланхолії стяг,
    Проявиться вищим зразком.

    Крізь очі свої я, немов крізь вікно,
    Дивилась на все це здаля,
    І вгору мій дух підійнявся аж так,
    Що вгледілась всенька Земля.

    Ще вище! Сильніше! Гучніше, ану ж,
    Хай іскри летять зі струни!
    Поглянь, ляльководе, як я понеслась,
    Мене тепер спробуй спини!

    Смикнув ляльковод за мотузку руки,
    Що довга, як трап до небес,
    Аж я почала раптом падати вниз –
    Прогнав мене з неба Зевес.

    Я падала й падала, різала тьму,
    Ковтала зірки на путі.
    В правиці стискала смичок, наче меч,
    Кресала вогні золоті.

    Ось хмари минула, хвости літаків,
    Промоклі зелені дахи,
    Й тоді під одним приземлилася з них,
    Як попросинались птахи.

    І безперестанку оказію цю
    Вів супровід скривджених нот,
    А стіни бузкові понурість свою
    Приписували до чеснот.

    Уже я стомилася з тої жури,
    Стомилися й лиця примар,
    Що так проявлялись на стінах, як бог
    Явився там – посеред хмар.

    А скрипка все грала благальний мотив,
    І вкотре – на друзки смичок.
    Та заново гілка бузку проросте
    І в руку – немов черв'ячок.

    І ось вже на струнах тремтіння псалмів:
    Від лиць відведіть наших тлін!
    І я, співчуваючи, стримую ніч,
    Вчепившись її колін.

    Ох, це було вчора, а може, торік,
    Ота нескінченна гра,
    В якій ні для кого з усіх нас гравців
    Не видно було добра.

    Та й зараз, пригадуючи в напівсні
    Мелодію цю чудну,
    Я стиха молю за примар у богів:
    Врятуйте бодай одну!
    25.05.2020



    Слів задуха

    І най би було сонце згасло!
    І най би квіти відцвіли!
    Слабі слова – на душу масло,
    Подібні стали до смоли.

    Немов підступні долі кручі –
    Спирають віддихи грудей,
    Спиняють цим слова могучі.
    Чи так зневолюють людей?

    Та ми промовили їх з лишком.
    Слова, слова, слова, слова...
    І манить вквітчаним затишком
    Дороги стрімкість вже нова,

    Жадає пахощами квітів
    Перехопити подих наш,
    Людей – у долі неофітів.
    Найбездоганніший демарш –

    Словам слова. В смолисте пекло
    Затягнуть новачків на дно.
    Допоки на душі не смеркло –
    Мілким здавалося воно.

    Та все ж і з дна видніють кручі –
    Угору, вниз, і клином клин.
    Слова, слова, слова ядучі
    Знічев'я маслом потекли.
    25.05.2020



    Задуха поміж чужих

    Але ж, Боже, яка нестерпність
    Ці години, що між чужими,
    Ці розмови про конкурентів,
    Ця задуха аромаламп!

    Надто мало для рівноваги –
    Ці збережені в фото зими,
    Ці ванільні поля на сайтах,
    Цей щодення комфортний штамп.

    Вітаміном вагітне сонце,
    Кругло виведене над дахом,
    Кличе йти осушити душу,
    Розділити його страхи.

    Як сповіщення на смартфоні –
    Відкидаю єдиним змахом
    Все довкруж. І думки до сонця
    Розлітаються, мов птахи.
    26.05.2020



    Вологі віти пізньої весни

    Я хочу вийти, та не знаю як.
    В моїй кімнаті – двері, двері, двері...
    Такі вузькі, мов риска на папері,
    І білі, як на лицях переляк.

    Я хочу вити, та вагаюсь в що:
    У ніч глуху чи вуха незнайомців.
    Зневажать звуком, як при фотозйомці,
    І мов не чули: ти сумна пощо?

    Це я тому сумую, відповім,
    Що відцвіли ріпак і черемшина,
    Що луснула на перехрестку шина,
    А пішохід проґавив долі знак.

    Ця відповідь смішною здасться їм,
    Та й не збагнуть либонь про пішохода,
    Така вже світу прозова природа.
    Зі сміхом сум переступлю відтак.

    Вологі віти пізньої весни
    Розполовинять трас графітні стрічки.
    Я хочу пити, та з котрої річки
    Течуть в долоні кольорові сни?
    27.05.2020



    Пугач

    Напишу слова про слова –
    Соло власних сумнівів, стом,
    Про усіх сумних за бортом,
    Про синюшну глиб самоти,
    Про "пугу", що каже сова,
    Про усіх, з ким спільно на "ти",
    Бо для них ця пісня нова.

    А опісля – сяду на лід
    Серед глиб зсудомлених вод,
    Бо не страшно в нього і під,
    Бо не чутно з віддалі од,
    Бо така важка голова,
    У якій слова про слова!

    А ще пізніше –
    Розгорну на ньому тишу,
    Таку тонку, як лиш зможу,
    Таку чудову і гожу,
    Таку легку і плавучу,
    І владну її, і могучу
    Воді доручу.
    А слово віддам пугачу,
    Бо, кажуть, сова – то є мудра птаха,
    Лиш відлітати далеко від суші
    Має прадавній страх.
    30.05.2020



    Сади півоній

    І стане дощ. І пуп'янки півоній
    Підставлять лиця сонцю до очей.
    Цей пишний дощ зачався в Божім лоні.
    Як дим росте з палаючих речей –
    Так проростав і цей розлогий дощ
    З небесних товщ у випалені скроні
    Садів півоній.
    01.06.2020



    Яйце думок

    Сонце, вколоте в Божий ріг,
    Витікає жовтком в таріль.
    Та якби ти його вберіг –
    Я не знала би слова "біль".

    Шкаралущею тріснув сміх,
    Ранить ноги, немов стерня.
    Та якби ти його вберіг –
    Колосилася б цього дня.

    Вигріває Вселенну Біг,
    З неї вилупиться ім'я.
    Та якби ти мене вберіг,
    То Вселенною була б я.
    02.06.2020



    Квітникарка

    Краплі дощу на пошерхлій бруківці грають в шум.
    Шелехом стишеним листя гортензій грає у краплі дощу.
    Квіття гортензій ще поки різниться помежи листя,
    Згодом – все злиється.

    Дівчина-вирвиця, коси зміїсті, бавиться, чиниться блідолиця
    Голою глицею. Спільниця вицвіла неба стовпом стоїть.
    З неба, як з черева, в листя, як в світ, дощ, як слова,
    Цебенить.

    Дівчина винесла краплям горшки.
    Дощ – навпрошки.
    Квіття краєчки щербляться об лезо дощу.
    Шум.

    Дівчина – неба милиця, з небом змириться,
    Обіпреться на тім'я їй, мов при обіймах – вилиця,
    І по ній, і по її щоці
    (Ось вони де знаходяться – куцих шляхів манівці)
    З ока Господнього повна сльоза на бруківку виллється.

    Грають по лицях відблиски лиць чужих,
    В краплях дощу відбиті.
    В краплях помиті квіти гортензій – повно налиті кольором. і на мить
    Дівчині-китиці здасться, що Божа рука
    Пестить її по потилиці.

    Дівчина-палиця в небо стриміла і висохла.
    В краплях дощу затіяна гра в життя –
    Серед гортензій заново зацвіте
    Для...
    04.06.2020



    Ґрунт

    "Для чого ці пусті балачки?!"
    В.О.

    Ви померли вчора, у сорокаденний дощ.
    Небо сталось суворим, гортаючи вчинків книгу,
    Приміряло на себе задушливу тишу прощ
    І прогрішень відлигу.

    Чи померли Ви тихо, чи лихо здійняло шум?
    Та облишу гадати, Ви ж сприймали виключно факти.
    Все, що знали про Вас, всі, хто знав Вас, згадаймо нум!
    І в нікуди: ну, як там?

    Ви смішили серйозністю всоте кинутих слів,
    Присипляли бубнінням, пробуджували в вимогах.
    Ви – мов ґрунт, що горів, горів, а вчора от догорів,
    Бо вже неспромога.

    І далеко за обрій, до кого Ви і по що
    Відійшли торф'яної пожежі ядучим димом?
    Вас, напевно ж, любив хтось давно й чекає давно,
    Тож ідіть пілігримом!
    05.06.2020



    Старка неба

    Хмариться. Парко. Вись затягнулася старкою.
    Плівкою збрижиться неба сиваве дно, коли
    Коні гривасті галопом по ньому з заходу
    Вискочать, ніздрями втягуючи вологу. І

    Википить на плиту, зашкварчить молоко його,
    Хлюпне на дах і в ябчанку сонця ранкового.
    Вмочиться булка повітря і чубчик голуба
    В білу ріку, що спричинює в небі повені.

    Зломиться, яко закляття, дощів посудина
    З натиском дикого стада, що ставить груди на
    Захист дахів цих від спеки та ще й від студені.
    Коні вітристі вихлепчуть молоко.
    09.06.2020



    Ясному дню

    Червень хрестиком вишивається на багнистій землі-канві.
    Спочиває зело розмотане із клубка шерстяної нитки.
    Я згубила сандалю з правої у невикошеній траві,
    А знайшла поцілунки росяні від мізинця повздовж до литки.

    Між дівчатами й досі водиться дрібно плакати до грози:
    Мій коханий повищав з осені, та за травами не видніє.
    Може, викрала його іншая й міцно держить, як за гузир,
    А ясненький мій так пручається, аж знеможе та полотніє?

    Світить сонце, та якось з підступом: то зашкіриться, то зайде.
    Певно, має ще власні вигоди над подолком природи-неньки.
    Червень зливою, яко голкою, густо нитку в узір веде.
    Я згубила б і власну голову, лиш би милий з'явився всенький!
    13.06.2020



    Первородство світанку

    День потопає в обіймах з густою мрякою,
    Сонце відсунула з шляху, мов п'яти Якова*.
    Та яково тобі, сонце, як в хутрі яка, йти
    Обрій штовхати у цю незугарну м'якоть?

    Знаково – першим просочиться дню за пазуху
    Передсвітанковий холод, як рій із пасіки.
    Літепло літнього ранку утреться насухо,
    Спізниться, але мистецьки додержить павзи.

    Лакома думка – світанку червону ягоду
    За первородство щоденне віддати загодя,
    Докіль це літепло грубих не пустить пагонів,
    Спадщину взявши за правом і суду, й змаги.
    16.06.2020

    *Яків – з івр. "п'ята". Вийшов з лона матері другим, тримаючи брата Ісава за п'яту. Викупив у брата первородство за чечевичний суп, після чого Ісав отримує ім'я Едом – з євр. "червоний”



    Сильний вітер

    Я розсипала душу на вітер, на сильний вітер,
    Щоб поніс її вгору – до сосен і вище них!
    Ще комусь буде здалеку мною ледь-ледь боліти,
    Затамує він подих при думці, що вітер стих,

    Та обскубані хмари пливуть непорушним небом,
    Отже час не спинився, відтак і життя трива...
    Є вона! – спам'ятається вчасно, – чого ще треба?!
    Линеш, вітре, то линь собі з Богом! Навік бувай!
    18.06.2020



    Червневий грім

    Бо усе, що я маю, – свобода сказати слово.
    Ця свобода на дотик, як перший червневий грім.
    Зодягнуся в мурахи – так трепетно, так святково,
    Коли небо – оркестр, і тисячі скрипок в нім.

    І від кожної – струни сягають у мене нервом,
    Аж спазмують у череві, пальці судомно гнуть,
    Або в голову вибухнуть, вчинять там справжню мерву
    І, мов прапор звитяжності, тіло моє напнуть.

    Це така насолода – можливість носити волю,
    Як блискучу прикрасу між поглядів заздрих тих,
    Хто злякався грози і, тікаючи геть по полю,
    Заросився в коліно, згубив своє слово й стих.
    25.06.2020



    Небо у сумнівах

    А небо у сумнівах: вбратися нині сіро –
    В сорочку з дощами, як з смугою бахроми,
    Чи тільки в серпанок молочний на голе тіло
    І блиск усерязів – цей зірний дарунок тьми?

    Ще заспане небо, ще хмари – його повіки,
    Припухлі спросоння, важніють над оком дня,
    Ще промені сходу летять, як негострі піки
    У ріки, мов з дзеркальцем грає мале чортеня.

    Та свіжого вітру ковток збадьорить одразу,
    Бо липою пахне, бо літеплий, бо п'янить.
    І небо накине не одіж, а тільки фразу:
    Пора вже снувати, подай мені, сонце, нить!

    Стає очевидним – дощі раптом вийшли з моди.
    Хоч скільки б відтінків не вигадав звичний grey,
    Та сім кольорів веселкових – вершина вроди,
    Що дуже пасують блакиті його очей.
    27.06.2020



    Золото в огні

    Що то є – слово?
    Яка нагорода –
    Кинуте долі з брязкотом раз?
    Дуже коштовне з кишені пораз-
    Ок! – Безумовна!
    Всевизнана врода
    Слова монетно чудово-
    Го!
    Б'є батогом язика об... каміння?
    Ба! – Піднебіння.
    Слова проміння
    Б'є по мені.

    Золото в огні!
    Золоогні!
    Золотогнів –
    Слово вишукано кинуте.
    13.07.2020



    Дуже добре лице

    Дуже добре лице все ще дивиться в ніч,
    Виглядаючи в ній силуети
    Незабутих отих, що сповзали із пліч
    Шаллю білою в випари Лети.

    Промайнуть, проминуть, не зачеплять руки
    З вказівним ледве здійнятим пальцем,
    Що от-от наведе: ти! Це ти! Так, це ти
    Повернувся додому блукальцем.

    І тоді дуже добре лице (ох, якби
    Цьому бути, але ж бо, не бути)
    Позабуде години прокльонів, мольби
    І синюшність постійної смути.

    Але ніч не зорить, ліхтарі не горять –
    Вкрали вулиці шир позастінну.
    Дуже добре лице все ще збурює гладь
    Лети й простору, й душу камінну.
    13.07.2020



    Недільний скарб

    Мандрівник

    Поет – пророк. Читайте по губах
    І сиву сталь суворої науки,
    І сизу воду, зібрану по краплі,
    І світостан, і світокаламуть,
    Що він рече:

    Коли гора іде на гору –
    Немає двох, а є одна.
    Усю омріяність простору
    Земної слави аж сповна
    Вертають назвам імена.

    Втрачене

    Якщо тобі на гору йти,
    А потім ще й з гори –
    Позважуй мотлох і дари,
    Щоб зайве не нести!
    А вже як ранець спорожнив,
    Доїв овечий сир –
    Позаднім дай орієнтир,
    Щоб мотлох не зогнив.
    Бо твій мотлох для когось – недільний дар.

    Здобуте

    Сизої води напитий,
    Губ сухих маятником заритмізований –
    Не колорит ти вирив тут, коло замоклої скирти.
    Колоратури трембіти пророка словам вторять:
    Тут піт ти,
    Лушпиння ти,
    Загіпнотизований
    Мотлох ти на тлі природної величі.
    Одурити
    Гору не зможе і той, що на гору вийде.
    22.08.2020



    Доброго ранку

    Доброго ранку! Теплої кави, простору і простоти!
    Місто записує танку буденну мені під лопаткою,
    наче маршрут прокладає по вулицях або старі листи
    Сонце жбурляє – хрусткі закарлюки, я їх драмущу п'яткою.

    Їдемо, їдемо, в'єдно і цілісно, пафосно і епічно,
    Заспані диваки.

    Світлого настрою! На незнайомцях сірий знайомий джинс.
    Місто навчить мене, наче санскриту, ритміки їхніх кроків.
    Кожен наступний своєю ходою мовить, що він не принц,
    Кличе відвертих пронизливих поглядів і не боїться вроків.

    Мріємо, мріємо, часто і голосно, широко й ліконічно,
    Виключні чудаки.

    Сонце прокинулося спозаранку від лоскотання пальцями –
    Знову дорослі діти тицяли у нікуди.
    Кави міцної й легкої кіношності позамовляли люди.
    22.08.2020



    Прокидатися зранку

    Прокидатися зранку від щебету солов'їв,
    Солов'їною кликати долю з-за пишного світу
    І крізь сон споминати, як зводився і майорів
    Синьо-жовтий затишок у тон піднебесному цвіту,
    І радіти свобідному двадцять дев'ятому літу.

    І зневажити всіх, хто зневажить твою любов,
    Й не соромитися видаватись надміру духовним.
    І чувати й відчути, що досі ще не охолов
    Дух козацтва в тяжінні до волі, здобутої кровно,
    І що ти тут із власної волі живеш безумовно,
    І що все має значення, мов це або й не мов!
    24.08.2020



    Під дугою густої галузи

    До по колу вертає земля,
    Світло цідиться в світ поміж пальці,
    Там я кличу до тебе: маля,
    Залишайся!

    Он вже спіє камінна стежа.
    Чи тобі до снаги її брили?
    Нас з тобою з тієї ж основи
    Творили.

    Тож камінні дістались серця,
    Важко зносити, кинути – страшно.
    Бо на кого впаде – не врятується той.
    Але нащо?

    Твоє око – совине гніздо
    Під дугою густої галузи
    Визначає нас спільниками, змовниками
    І друзями.

    Я люблю тебе, миле дитя!
    Не покинь мене тут одинокою!
    Я і досі дивлюся на світ
    Твоїм оком.
    25.08.2020



    Пташок у винограді

    Пташку, пташку, відкрий ми душу!
    Що воркочеш у винограді?
    Гілка впала у цій надсаді.
    Я в надсаді лиш погляд зрушу.

    Знову смуток чи просто осінь?
    Віти жовкнуть – старі знамена.
    Це помазання, достеменно –
    Лист застрягнув мені в волоссі.

    Це народження. Дай ми, пташку,
    Інший голос на пісню іншу,
    Інші крила моєму віршу,
    Інше ймення, з яким не важко.

    Мудрий вересень – перший спільник,
    Сам обрав, як на злочин, місце,
    Шерхотить тайн мотиви листям,
    Підзолочує мрій світильник.

    А між ґронами – грудка туги –
    Виноградина твого серця.
    Для голубки заграє скерцо
    Дощ-порадник – твій спільник другий.

    І відкриється все напевне,
    Їй зізнання стечуть водою.
    Ох, якби ж мені буть простою
    І веселою, наче древнє,

    Наче вічно правдиве небо,
    Вічно слухати ту розмову!
    Та зривається спів пташиний
    Знову.
    19.09.2020



    Осінь двадцятого. Карантинне

    Осінь вигавкує коло воріт, а все ж
    Лащиться, просить м'яса.
    З'їж виноградину, хижий же песе мій,
    Мокру, таку ж, як ти.

    Прямо на схід, поміж краплями (крапля ми!)
    Вільна, мов небо, траса.
    Хочеш, поїдемо, вільний бо песе мій?
    Хочеш звідсіль втекти?

    Осінь двадцятого дивно обмежена
    Графіками, законами.
    Шляху клубок закотився до одягу
    І підтягнув хвоста.

    Ми висимо то між пальт, то між ґронами
    У винограднику (ґрона ми!)
    Осінь до смерті, до одуру й заздрості
    Тиха, м'яка, проста.
    01.10.2020



    Голос муз

    Він і досі в мені! Як напнута струна – бринить,
    Як джерельна вода, як з трибуни потужний вигук,
    Як від першого інею, страху – поблідла нить,
    Як закладка у книгу.

    Я і досі його у собі розглядаю, у
    Молоці, в папірці, у люстерку, в чужому оці.
    Як впаде – зупиняюсь, а йду – то його зову,
    Адже чую у кроці.

    Він і досі єдин. Я і досі з ним все одна.
    Не з Моне, не мана, але надто розмитий контур!
    Оминає мене омограмами: Вам вина?
    Вам вина є в листах із фронту!
    27.11.2020



    Грудень. Верхів'я кленів

    Холод сповзає привидом із гори. Та
    Ще не підкорена, приморозком укрита,
    Й криком до мене: будеш ти говорити
    А чи замовкнеш, би ротом бадилля гріти?

    Грудень. Верхів'я кленів вчепилось дроту.
    Йдуть поїзди, яко токарі на роботу.
    Іскри з-під ніг їхніх. Божа така ж достоту.
    Холод огранює токарям краплі поту.

    Я видихаю глибше, аніж, щоб жити.
    Мушу оту – чи приспану, чи убиту
    Парою розбудити чи воскресити.
    В мене під шкірою туляться ваші діти –

    Сироти. Скрапує талий із квітки іній.
    Чом ти, колись не зірвана, нині – плін мій?
    Викрила погляд, взяла го на припін і
    Докіль стою – все кличеш мене по імені.

    Тріснув мороз, а тріщина, як хвилина,
    Іншу покликала: інша, тепер стели на
    Стежку зимову – ще глибшу! Їй-бо, не злине,
    Буде ступати між тріщинами Василина.

    Тиша з гори покотиться. Зимно. Біло.
    Змовкне краса і усе, що її містило.
    Квітки бадилля ж бо інеєм перезріло,
    Й схилена я, над розтопленим квітки тілом,
    Видихну власне життя, би її зогріло.
    22.12.2020



    Столітній лист

    На зближення Юпітера і Сатурна в 2020р.

    Столітній лист в запиленій шухляді
    Чекав тебе, як іноді у сні
    Чекаю стрічі з тим, кому не раді
    Й кому кидають погляди скісні
    Чи наяву, чи пак – в життєвім яді.

    Столітній лев в порожньому дворі
    Ричав до тебе крізь розбиту шибу,
    Сколихував віконниці старі,
    Що навівало атмосферу штибу
    Лячних легенд. Світили дві зорі,

    Де перша – це Сатурн, Юпітер – друга.
    А придивитися – це дві були лямпади:
    Одну світили, бо стрічали друга,
    А іншу, бо у нім шукали вади.
    І поміж двох – лягала чорна смуга.

    І він тебе покликав: розпечатай!
    І він тобі читався так глибоко!
    І наче сповідь, пристрасно зачата,
    В затінене твоє вдивлявся око.
    І плакав лист, як плачуть потерчата.

    Аж сталось зір злиття, що випадає
    Узріти раз у енну кількість років.
    Ніхто в цю ніч либонь не споминає,
    Як проганяв Сатурна в тьмі глибокій
    Юпітер молодий*: ми не рідня є!

    Чужого столу потаємний схов
    Столітню клятву розвінчав із дати,
    Де цифри свідкували про любов,
    А літери зуміли дочекатись
    Не відповідей, тільки молитов
    Запізнених, за душу адресата.
    28.12.2020

    *З міфології, про скидання батька з престолу


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Прокоментувати:


  14. Богдан Фекете - [ 2025.11.16 15:33 ]
    Співай про все
    Шосе тікає під мою машину
    Закінчую цю погожу, погожу днину
    І мить у декілька коротких хвилин
    Змагається з вічністю, один на один

    Осіннє сонце на призахідному обрії
    Гріє мій мозок крізь скло і шкіру
    Мружу очі тримаюся колії
    З’їдають кілометри мою машину

    Make yourself at home again
    Долинає з колонок, як духовне зваблення
    Your body will be whole again
    І швидкість вже не має жодного значення

    Весь простір стиснуто до розмірів шосе
    Співай, американська дівчино, співай про все
    Ця поїздка не має початку і не має кінця
    Співай, ця музика для тих у кого є душа

    Стан піднесення і стан вмирання
    Так почуваються ті хто пізнав кохання
    Так почуваються зовсім молоді і трохи старі
    Розчиняюсь у музиці і в цьому путі

    One more night. One more night.
    Співає чорний хлопець
    I'll be right in the day. I'll be alright.
    Підспівую йому мовчки,
    Тримаюсь за своє кермо
    Співай британцю! Виймай моє серце.
    Плаче, бачиш? Оце воно!

    Пара? Па-ра-па-пара. Парап.
    Пара? Па-ра-па-пара. Пара-п.


    Рейтинги: Народний -- (5.25) | "Майстерень" -- (5.5) | Самооцінка 5
    Прокоментувати:


  15. Віктор Кучерук - [ 2025.11.16 15:29 ]
    Тоді, тепер...
    Тоді, коли пухнастим квітом
    Духмяний дерен повнив двір, -
    Теплом бабусиним зігрітий
    Я був щоденно і надмір.
    Та, як вареник у сметані,
    Недовго добре почувавсь, -
    Пора дитинства - гарна пані,
    На мить з'явилась, пронеслась.
    Не стало бабці перед оком,
    Мелькає в спогадах село, -
    Уже мене обходять боком
    Чиясь увага і тепло.
    Тепер, коли, неначе джунглі,
    Поріс полином бабчин двір, -
    Від сліз мої повіки спухли
    І лиш пітьму вбачає зір.
    16.11.25


    Рейтинги: Народний -- (5.61) | "Майстерень" -- (5.87)
    Коментарі: (1)


  16. Сергій СергійКо - [ 2025.11.16 14:37 ]
    Пам'ятай
    Хмари, хмари примарні, зловісні,
    Небосхилу розхитують ребра,
    Де пітьма поглинає зірок неосяжне кубло.
    Їм, натомість, самотні – злочинно, навмисно,
    З оксамиту підступного неба,
    З диким воєм, летять у приречене мирне житло.

    Стіни, стіни зпадають, як шкіра
    Зі скелетів роздертих будівель,
    Під собою ховаючи, купи колишніх речей.
    І заснулим залізобетонна сокира,
    Розтинаючи простір, загибель
    Передчасно несе, та заплющує сотні очей.

    Пам’ять, пам’ять – запам’ятовуй!
    Ціх зірок, зокривавлений колір,
    У зіницях звірячих рашистських істот.
    На віки, на віки у душі жагу помсти вгамовуй!
    Смерть рашистам – як праведний докір,
    Як розплата за жах, ними скоєних звірств і скорбот!

    15.09.2023


    Рейтинги: Народний -- (5.39) | "Майстерень" -- (5.39)
    Прокоментувати:


  17. Олена Побийголод - [ 2025.11.16 13:05 ]
    Фемінітивна промова
    – Наші захисники та захисниці
    борються з ворогами (та ворогинями)!
    ...Втім, у кого є цицьки́ (чи циці?) –
    не займатись їм богослужіннями...

    (Серпень 2025)


    Рейтинги: Народний -- (5.53) | "Майстерень" -- (5.56)
    Прокоментувати:


  18. Євген Федчук - [ 2025.11.16 12:40 ]
    Похід москалів на Крим 1771 року
    - Розкажи-но нам, Миколо, як там було діло?
    Як ви з князем Довгоруким до Криму ходили?
    А то москалі собі все приписати хочуть
    Та про свої перемоги тільки і торочать.
    А ми чули, що й козаки там руку доклали.
    І не згірше москалів тих в Криму воювали.
    Дід Микола витяг люльку прокурену з рота:
    - Розкажу вам, звісно, хлопці, коли так охота.
    Коли уже про війну ту з турком говорити,
    То москалі б могли військо все там положити.
    Вони ж пруть завжди нахрапом, людей не жаліють,
    Устеляти трупом землю тільки і уміють.
    Та без нашої підмоги вони б, може, й досі
    Десь отам під Перекопом колупались в носі.
    Було то, ще Січ стояла, ще москалі кляті
    Не устигли нашу матір упень зруйнувати.
    Калниш був за отамана, добрий козарлюга.
    Кажуть, десь на Білім морі гука тепер «пу-гу!»
    А в той час ми москалям ще були так потрібні,
    Що вони нас обіймали, наче братів рідних.
    Від самої Катерини цидулу прислали,
    Де вона нас помагати у війні прохала.
    Бо ж москалі воювати із турком зібрались
    Та в місцях понад Дунаєм взагалі не знались.
    Як так можна воювати? Перти і не знати,
    Де які річки, озера та як їх долати?!
    Тож прислали ту цидулу. Найперше прохали,
    Щоби козаки на «чайках» місця ті вивчали.
    Та їм карти малювали, описали гарно.
    Щоб туди москальське військо не поперло марно.
    А, по-друге, попросили загін невеликий,
    Що б провів москальське військо через поле Дике
    Аж до Криму і поміг там Перекоп узяти.
    А, як дасть Бог, то й по Криму гарно погуляти.
    Зібрав Калниш тоді раду, недовго гадали
    І поміч москалям в тому твердо обіцяли.
    В квітні вже Сидловський Яків зібрав собі силу,
    Сіли в дев’ятнадцять «чайок» і в море поплили.
    Мали добре дослідити далекі простори:
    Прибережні усі землі і Дунай, і море.
    Щоби москалі не перли наосліп, а знали,
    Де які річки і гори на шляху лежали.
    Ще просила Катерина загін сформувати
    Із пів тисячі козаків й під оруду дати
    Ковпаку, що був полковник в Орільській паланці.
    Добрий козак. Що про нього ще сказати, братці?
    Поки хлопці із Сидловським на Дунай ходили,
    Москалі уже зібрали для походу сили.
    Вів те військо Довгорукий. А поперед нього
    Йшов з загоном Прозоровський. До загону того
    Нас й приставили. Бо мали ми шлях визначати,
    На кілька днів попереду всього війська мчати.
    Від куренів у загін той порівну обрали
    Тих, хто степ до Перекопу й за Перекоп знали.
    Пройшли москалі, як хмара, землі запорозькі,
    Щоби скоро опинитись в Криму на порозі.
    В квітні Дніпро подолали та й пішли до Криму.
    А ми з отим Прозоровським ішли перед ними.
    Ішли скоро. Обоз в центрі, ми по боках нього.
    А дозори пантрували навсібіч дорогу
    Так, що ворогу підкрастись неможливо було.
    Скоро в гирло Білозірки загоном прибули.
    Там на річці, на Каїрці весь обоз лишили
    З двомастами козаками. Самі ж поспішили
    Степ навколо розвідати: чи то не ховає
    Десь татарськії чамбули, що здобич чигають.
    Чи степ часом не запалять, як раніш бувало,
    Що москалі з пів дороги назад повертали.
    Та у степу було тихо, нікого не стріли.
    Мабуть, всі за Перекопом татари сиділи.
    Так Ковпак і повідомив: всі цілі криниці
    І, для випасу худоби достатньо травиці.
    Поки москалі ще пхали по степу до Криму,
    Ми вже й за Сиваш сходили бродами отими,
    Що старі козаки знали й нам переповіли.
    Але ж знов на тому боці татар не зустріли.
    Щоб про татар добре знали, які в Перекопі,
    Ковпак виставив пікети та і чекав, поки
    Прийде, врешті, Прозоровський. Вже й червень почався,
    Коли- таки з авангардом і сам князь припхався.
    А слідом і Довгорукий. Взялись готувати,
    Щоби того Перекопа атакою брати.
    Просив Ковпака князь чинно козаків послати,
    Бо хотів глибину рову в Перекопі знати.
    З осавулом Кобеляком вночі подалися
    Я та троє іще наших, й дончаки взялися.
    Нічка темна, але нам то якраз і на руку.
    А вже рови виміряти – не складна наука.
    Тут тринадцять майже метрів було того рову.
    Як для того Перекопу, то-таки здоровий.
    Вранці вибрались татари, на військо напали
    Та москалі прочухана їм добряче дали,
    Що ті мусили сховатись за мури високі.
    Відсидітись сподівались, хан виручить поки.
    Хотів уже Довгорукий атаку трубити,
    Щоб скоріш солдатським трупом отой рів забити.
    Та Ковпак, коли спитали, отак йому каже:
    - Укріпилась в Перекопі добре сила вража.
    Він поставлений для чого? Щоб в Крим не пускати.
    Але ж можна і Сивашем його оминати.
    Ми всі броди добре знаєм. Перейдем та й годі.
    Переведем і московське військо при нагоді.
    На тому і порішили. Ми Сиваш здолали,
    Прозоровському дорогу також показали.
    Підійшли до Перекопу із другого боку.
    Тепер уже з Перекопу татарам ні кроку.
    Перекрили своїм військом ми усі дороги,
    Тож даремно в Перекопі ждали на підмогу.
    А Ковпак ще й розвідгрупи кругом посилає,
    Навколишню обстановку добре знати має.
    Випало одного ранку і нам виступати.
    Ковпак загін в сотню шабель вирішив послати.
    Подалися ми сторожко, а десь під обідом
    Донесла сторожа раптом, що татари їдуть.
    Загін десь у триста шабель. Про нас ще не знали.
    Тож, не думаючи довго, ми на них напали.
    Ті ніяк не сподівались, тож довго не бились.
    Розвернулись й чимскоріше втікати пустились.
    Ми десяток перебили, двох у полон взяли
    І тут же серед дороги обох допитали.
    Ті і крилися не надто, сказали, що знали.
    А знали, що хан з ордою вже на поміч мчали.
    Веде хан аж тридцять тисяч Перекоп звільняти.
    Хоче вдарити від моря, військо роз’єднати
    Та скинути Прозоровського прямо в Гниле море.
    Коли б ми про те не взнали, справді, було б горе.
    А так авангард поскубли і вісті узнали.
    Та одразу ж Довгорукому про те знати дали.
    Москалі заметушились, стали готуватись.
    Серед поля півмісяцем взялись шикуватись.
    Як то звично запорожцям: спереду піхота.
    З боків її прикриває москальська кіннота,
    А за нею знов піхота. Ще в центрі гармати,
    Та піхота їх до часу має прикривати.
    А ми були попереду і донці із нами,
    Мали вивести орду ту на гармати прямо.
    Аж ось і орда з’явилась, все поле укрила.
    Бачимо, що на нас суне величезна сила.
    Куряву зніма до неба, аж земля трясеться.
    Так оте ординське військо в атаку несеться.
    Розігналася добряче, все змести готова,
    Москалів всіх потоптати та пустити крові.
    Нас помітили ординці та ще припустили.
    А ми кинулись втікати від тієї сили.
    Летимо, вони за нами, хочуть наздогнати
    І на шматки козаків всіх тут же порубати.
    Махнув шаблею полковник і ми розділились.
    Одні вправо, другі вліво. Вся орда відкрилась.
    Ще не встигла зрозуміти – вдарили гармати.
    Картеч стала ряди цілі в орді виривати.
    Перші падають, а інші на них ззаду пхають.
    А гармати безперервно ревуть, не змовкають.
    Зрозумів хан, що попався у козацьку пастку.
    Велів орді розвертатись, щоб потім напасти.
    Та тут кінні, що стояли по боках піхоти
    Налетіли на орду ту, взялись до роботи.
    А ми також розвернулись, вдарили від моря.
    Погнали орди частину на гармати скоро.
    Розлетілась орда степом. Одні поховались,
    Між солоними озерами купами збирались.
    Ми їх добре потріпали, до тисячі вбили.
    Вони звідти й подалися втікати щосили.
    А хан їхній попереду. Верст тридцять їх гнали,
    Аж до Кам’яного мосту. Аж там вже відстали.
    А ті усі в Перекопі бачили, що сталось.
    Зрозуміли, що надії у них не зосталось.
    Тож ворота відчинили та й мусили здати.
    Не прийшлось солдатським трупом той рів засипати.
    Тепер шлях у Крим відкритий. Хан не має сили,
    Яка б москалям дорогу в Крим перепинила.
    І знову ми попереду. Спершу до Козлова.
    А за нами москалики марширують знову.
    Тільки вже не Прозоровський веде їх, а Броун.
    Такий собі іноземець, бундючності повен.
    Карасубазар минули – ніхто не спиняє.
    Сонце палить, піт солоний очі заливає.
    І пилюга, що забила і носи, і очі.
    Вже козаки утомились, відпочити хочуть.
    Десь за тридцять верст від Кафи Ковпак дав спочити.
    Три дні на одному місці вдалось посидіти.
    Хоч, що значить – посидіти? Доки спочивали,
    Наша сотня пішла в гори, татар пошукала.
    Вони ж села покидали і в гори сховались.
    Відсидітись у тих горах, певно, сподівались.
    Ми підповзли по-пластунськи, зненацька напали
    І татар по усіх горах звідти розігнали.
    Взяли тридцять полонених, коней та худоби.
    Ще і майна прихопили, поживитись щоби.
    Бо ж козак живе із того, що здобуде з боєм.
    У нас двоє загинули й поранених двоє.
    Правда, москалі одразу, як про здобич взнали,
    То наказом князя все те у нас відібрали.
    Ми позлилися, звичайно. Та, щоб про те знали,
    Москалям би про ту здобич не доповідали.
    Дісталися, врешті, Кафи. Москалі вже вчені.
    Не подерлися на мури міські височенні.
    Здумали, як з Перекопом – виманити з міста
    Силу вражу та й розбити її в полі, звісно.
    Турки спершу побачили, що москалів мало,
    Вийшли з міста і на них вже майже і напали
    Та помітили, що суне Довгорукий з військом,
    Повеліли повертатись гарнізону в місто.
    Ми зненацька налетіли, аби їх відтяти
    І у місто повернутись всім туркам не дати.
    Але нас для того діла було геть замало,
    Хоча турків чималенько ми там порубали.
    Але більшість відступила, за мури сховалась.
    Москалі слідом на мури дертися помчались.
    Та ударили гармати із мурів фортечних
    І попадали солдати кругом під картеччю.
    Стали вони відступати, але генерали
    Ще з дороги полки нові в атаку погнали,
    Аби вдертися по трупах, ту Кафу узяти.
    Кинувся Ковпак москальських солдат рятувати.
    Прилетів бігом до князя, показав на гору,
    Звідки би могли гармати дістати й до моря.
    Москалики постарались, виперли гармати
    На ту гору та й взялися звідтіля стріляти.
    Що в тій Кафі почалося?! Всі у порт рвонули,
    Обсіли кораблі так, що ледь не потонули.
    А тут бомба ще у погріб з порохом попала.
    Так бабахнуло, що мури міста затріщали.
    Довгорукий велів далі і порт обстріляти.
    Кілька суден потопили москальські гармати.
    А на них же людей стільки уже навсідалось.
    Не усі із них по тому берега дістались.
    Рішив князь, що того досить, налякав невірних.
    І тепер вони фортецю здадуть йому мирно.
    Відправив парламентера… а ті його вбили.
    Тоді бомби знов на місто густо полетіли.
    Довгорукий розлютився, велів не жаліти.
    І гармати заходились по вулицях бити.
    Зайнялися там пожежі, чорний дим піднявся.
    І тоді паша, нарешті з гарнізоном здався.
    Відчинилися ворота, паша й знатні люди
    Винесли ключі від міста, як прийнято всюди.
    Кафа впала. Спитаєте, чому Кафу брали,
    А Бахчисарай позаду, не взявши, лишали?
    Та ж Кафа – портове місто, кораблі із військом
    Зі Стамбулу сюди саме прибувають, звісно.
    Тепер куди прибувати? Для них порт закритий.
    Тут москальськії гармати можуть їх зустріти.
    А Бахчисарай і інші міста, як узнали,
    Що Кафу взяли із боєм, здаватися стали.
    Хан подався до Стамбулу помочі просити.
    Та москалі уже встигли весь Крим захопити.
    Ми добряче постарались та повоювали.
    Хоча між собою трьох лиш убитими мали.
    Як москалі віддячили, хочете спитати?
    Наказали всі трофеї наші відібрати.
    Довгорукий полковнику подякував сухо,
    Про потреби козацькії, навіть, не послухав.
    Послав на Кінбурн від турка його боронити.
    Довелося там, скажу я, земельки порити.
    Із вершників в землерийок ми перетворились.
    Хоч від турок, як припхали, ми таки відбились.
    А уже перед зимою, стало холодати,
    Ми отримали наказу на Січ повертати.
    Крим, бач, нашими руками москалям дістався.
    Та козак від того всього лишень облизався.
    Скажу більше, коли б Крим той москалі не взяли,
    То і Січ – козацька мати досі би стояла…
    Мабуть, я сьогодні, братці, сказав забагато, -
    І став знову дід Микола люльку набивати.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  19. Микола Дудар - [ 2025.11.16 11:42 ]
    ***
    ***
    В сфері внутрішніх відносин —
    Вівці, гуси і кролі…
    Кожне з них поїсти просить
    І стареча, і малі…
    В сфері зовнішніх відносин —
    Поле, ліс, кущі, ріка…
    Що не день, свої покоси
    Кожним з них своя рука…
    В сфері завтрашніх відносин —
    Таїн, мовин і байок…
    Краще бджіл чатують оси,
    Коли порч сухпайок…
    04.11.2025.

    ***
    Уночі буває не заснеш.
    Наче відрацьований резистор
    Ходиш по квадрату і верзеш…
    Паузи заповнюються свистом
    А вікно, зашторене, пахтить.
    Споглядає в ніч одне на зорі…
    Далеченько дАлеко дощить,
    Схоже, що не вимовиш: Айм Соррі
    04.11.2025.

    ***
    Видимо - невидимо грибів
    Край дороги осторонь від лісу…
    А вони такі… перехотів
    І згадав ту дівоньку, Алісу,
    Що з лісничих випливла картин
    На стежині всілася віночком
    І було вродило, першим — син…
    Все таки вернуся в сон лісочком…
    04.11.2025.

    ***
    Упродовж минулої доби,
    Упродовж мовчанок і дискусій
    Наче хтось об’ївся лободи
    Замість того, щоб поїла гусінь…
    Ось воно поранення вогнем.
    Ось вона душевна закорлючка…
    Будемо чекати… краще днем
    І почнем з колін, а не з обручки…

    Я свою у безвісті лишив…
    Ти свою у морі утопила…
    Термін зберігання обох сплив…
    Вибачай впродовж хвилинки, мила…
    04.11.2025.

    ***
    Допоки дихає ще серце,
    Допоки біль в очах живе
    І сонце — наче веретенце,
    І вітер віє і пряде…

    Допоки автомагістралі…
    І ворон крякче наздогін…
    І що не день, то щонайдалі
    Настільний подив перемін…

    Допоки ехо наніч в хату…
    Допоки Осінь довкруги —
    Лікує кожен свою втрату,
    Та не усім це до смаги…
    04.11.2025.

    ***
    Коли палали твої очі,
    А вії хлюпались в дощі,
    Торкались поглядом охочі
    Поковирятись в асорті…
    А пахло так… усіх манило
    Якимось фруктом неземним.
    Одному лише пощастило…
    Питаю Господа, а чим
    Привабив безталаний очі?…
    З якого приводу, повір,
    Твоя незайманість дівоча
    Для насолоди, не гарнір…
    04.11.2025.

    ***
    А з вітром сперечатись — без досвіду ніяк.
    І в досвід , люди знають, з розгону не вповзеш…
    Якщо не розпродався, якщо не маніяк,
    Якщо у суперечках повиштовхали з меж…

    І хай перезарядка, тільки як стемніє…
    Із засідки не вийдеш — робочий варіянт.
    Ніхто на цьому світі гавкнуть не посміє,
    Бо ти, пробач, не суржик… сьогоднішнім гарант

    З гарантом всім зручніше… з любовю, без обуз…
    І все ж без суперечки, повір, не обійтись
    І як далекобійник, якщо не боягуз,
    А вітер ще союзник — сміливо посміхнись…
    04. 11. 2025.

    ***
    Схвильований наче ж… наче хлопчина
    Споглянув у небо, шукав позитив…
    У нього була для цього причина
    Й прадавній прадавній забутий мотив…
    Наснилось було в дитячому ліжку:
    Візочок-тачанка з конем вороним.
    І як за селом зустрів білосніжку,
    І як від страхіть її боронив…
    І як перевтіливсь тихо у гнома,
    І як було вірив, що це тільки сон…
    І як залюбки сприймалася втома,
    Коли затихав на мить патефон…
    1.11.2025.

    ***
    Найближчим часом світ подвійний…
    Підозрюю, що це надовго.
    Торкавсь ковтав його — снодійний.
    Нічого, вибачте, нового…
    Ось листопад… а він підтвердить
    Бо цілий рік по світу шастав.
    А тут, ще вчора, цвіли верби…
    А зліва, ще стояла варта…
    За течією річки річка
    Дніпро по - батькові… сусіди
    Удерлись, так… і знов осічка
    Біда з бідою… повінь… біди…
    Найближчим часом знову будні
    А листопад пірне у грудень
    Агов, — кричу, — ну, де ви, блудні
    За січнем черга наша… Лютень.
    31.10.2025.

    ***
    А, листопад… ще жовтнем за вікном…
    Один із них, дивлюсь, неповнолітній,
    А інший вже дозрів… дозрів цілком.
    На вигляд аж занадто вже осінній:
    Вгодований… напоєний як слід.
    Із усмішкою, наче він ікона
    І каже він малечі: — листоїд,
    Чому приперся знову із айфона?
    Ще тільки-но тридцяте на дворі,
    А там і тридцять перше на підході…
    Біжи… вернись… посидь в календарі.
    Передзвоню, по перше, при нагоді…
    31.10.2025.

    ***
    Шукай мене… шукай, шукай
    У спалахах, у вибухах, у небі…
    У відчаї триденнім не зникай,
    Бо ти і є… бо ти і є молебінь.
    Лови мене… лови, лови
    У споминах, у описах родиних,
    Котрі до нас у світ оповіли,
    Що прийде час, вбиватимуть безвинних…
    30.10.2025.

    ***
    До якоїсь міри — невідомо…
    До якогось рівня балачки…
    І чекали вирок нерухомо
    Окуляри, справлені в очки
    Огризались, ні, не окуляри.
    У зіницях правила свої…
    Доведеться сплигнуть в мемуари —
    Там де не зустрінеш крадіїв.
    На сьогодні темінь у зіницях…
    На сьогодн стежка лиш одна…
    Доки ще не висохла Криниця,
    Сп’ю себе у радощах до дна.
    29.10.2025.

    ***
    Буває й так, буває й швидше
    Якщо летить метеорит…
    Ти спробуй… спробуй, розколише.
    Ти ж тут між нами, він — згори.

    Буває всядишся й полюєш
    Який у кого переліт…
    Не лише спокій нас лікує,
    Буває що і алфавіт…

    І знов блукаю в нім без кисню.
    Не все залежить від подробиць…
    А про історію колишню,
    Дозвольте, вимовлю без ножиць…
    29.10.2025.

    ***
    — Втеча —
    Біжиш вперед, шукаєш спокій,
    А зупинитись сил бракує.
    Себе самого біг дратує…
    Невистачає кілька кроків
    Ти розумієш, хтось жартує…

    Біжиш зворотньо, не спинити.
    У спину вже стріляє місяць.
    Твої сліди тебе ж і бісять…
    І не поїсти. Не попити…
    Єдине що, вже не повісять.
    29.10.2025.


    ***
    — Котику Сєнє —
    Мій вірний ніжний терапевт.
    Моє єдине… кращий з друзів…
    Мій надсучасний лазарет
    І ніжна пауза у блюзі…
    А ще акорд, ритмічний вступ…
    А пазурі — смичок до скрипки!
    І наче з солоду, як шлюб
    Від дня знайомства без затримки.
    29.10.2025

    ***
    Незважаючи на незбеку
    Живе Покровськ своїм життям
    Дівчисько тішиться… лелеки…
    Хлопчисько ніжить котеня….
    …А песик тільки на подвір’ї,
    Ну він же песик як не як
    У нього сум від ностальгії…
    Колись блукав поміж зівак…
    Лишились в пам’яті їх крики,
    І писк трамваїв, скрип авто…
    Одівшись в ніч у черевики…
    (Чогось на ранок відлягло)
    Отож у кожного свій голос
    І свій ланцюг… своє кермо…
    Покровськ як острів наче Родос
    Покровськ… Покровськ чужим клеймо…
    29.10.2025.

    ***
    Заради забавки — маклює.
    Заради вибриків — клює…
    І один одного вартує,
    Як жаль, по-правді, не моє…
    Зірвали б куш і розділили б.
    Третину їм, а решту тим,
    Хто так охоче насмітили
    Своїм замовленням «святим»…
    28.510.2025.

    ***
    Ти поклич мене як зможеш.
    Відзовися, не мовчи…
    Ми такі… на нас не схоже,
    Я біжу вже до корчми.
    Пам’ятаєш, як сіпнуло…
    Шум і гoмін винних сліз
    Зотри дні… після війнуло
    В передбачений ескіз.
    Ну а там вже мораторій.
    Не догледів… Вибач вже,
    Хочеш я промовлю: sorri
    Мерсік… двійко фаберже…
    Дай мені переконати,
    Не відмовся, я прошу,
    Фаберже це лиш донати…
    Ну я мерсік, чуток шум…
    Ти поклич…
    29.10.2025.

    ***
    Якщо не все, то майже все
    Віддав би боженьку за світло…
    Ну а залишене — в есе —
    Можливо згодом і розквітло б

    Якщо діждусь, передзвоню…
    Коли, кому — вже не важливо.
    Потрібно випхати з меню,
    Бо темінь з вигляду жахлива…

    Есе чи вірш, чи прози лист,
    Не має значення сьогодні…
    А ось звіриний в небі свист…
    Надіюсь, ви зі мною згодні?

    Четвертий рік одне і теж:
    Бомблять Вкраїну і ґвалтують…
    І світло хай делікатес,
    Про нього тут я не жартую…

    Четветрий рік… СС штандарт
    Знов розпозається по світу.
    І, що цікаво, не на жарт…
    Мені би лиш окраєць Світла.
    28.10.2025.

    ***
    Шостка… Суми… Є загиблі.
    Плаче Осінь, бачить Бог —
    Знов нейметься суччій бидлі…
    Смерть по смерті… некролог…
    Не питаючи, зболіло…
    У труні малеча… плач,
    А воно ж не те воліло
    Сльози — їх оповідач
    Про загрозу, про балістик…
    Про лікарню, і про смерть,
    Про війну й дитячий віршик —
    Про усіх усе. Про твердь…
    28.10.2025.

    ***
    Два дні поспіль під атакою…
    Пів життя у небо стрибнуло.
    Повернусь живим — подякую,
    Недарма в колінах смикнуло…
    Буду воїном-десантником…
    Хто там знову заперечує?
    Не тривожтеся, напарники,
    Старість залишками жертвує.
    У Вкраїні рідній придбана.
    У піснях у край оспівана.
    І, бувало й, перевидана…
    І землі і Богу віддана…
    27.10.2025.

    ***
    А що там знову у притулку?
    Замкнувся круг і світло зникло
    І ніким вимовити… прикро.
    На площі все це, чи в провулку?
    Інформаційно, не по крику…
    Діянь хто ваших на заваді
    Босяк-чиновник-прокурор?
    Чи заржавілий світлофор
    І тим і тим усі не раді…
    Ну ось і все, такий фольклор…
    27.10.2025.

    ***
    Спочив, попив, зівнув, побіг
    До витоку реалій.
    А по-інакшому не міг
    Позбутись від фекалій…
    Дощить, гримить тік-так навзрид,
    Засмокчений по пояс.
    Та видно все таки набрид,
    Бо думаю розброять…
    Бронхіт розквіт, зайшов у дім
    І поруч зачаївся.
    Дощить, гримить, а справа втім,
    Не з видива завівся…
    27.10.2025.


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.65)
    Прокоментувати:


  20. Олександр Сушко - [ 2025.11.16 10:10 ]
    Марнота
    Лечу крізь час за обрій золотий
    Туди, де колисає сонце тишу.
    Немає там злостивої шопти,
    Мелодії лишень, пісні та вірші.

    Мажорний лад обарвлює печаль,
    Пастельні фарби тонуть у веселці.
    Мого життя не згасла ще свіча,
    Лиш трохи заважають "бронік" й берці.

    А піді мною статуї, хрести
    У позлітці, захланності лахмітті.
    Земне багатство - постріл холостий,
    Овації нещирі - будяки у житі.

    Лавровінки - життєва суєта,
    Хвала дешева - непотрібна скальду.
    До світлих душ не липне чорнота,
    Але брехня убити може правду.

    16.11.2025р.


    Рейтинги: Народний -- (5.41) | "Майстерень" -- (5.79)
    Коментарі: (2)


  21. Тетяна Левицька - [ 2025.11.16 02:10 ]
    Гаваї
    Під прицілом чарівної Геби*
    блискавка не вдарила тебе?
    Будеш жити поки є потреба
    зачерпнути море голубе.

    Мрій затято про Гаваї тихі,
    в фінікових пальмах острови.
    Щоб яругою блукало лихо
    жменями пташиний спів лови.

    Вчора — у минуле промайнуло;
    майбуття — густий туман покрив.
    Є сьогодні, щоб ми відштовхнулись
    від землі та ринули увись.

    Доля зацерує крила дужі,
    у літа вплете яскраві дні,
    Чом даруєш для чужої ружі,
    а бурштин шукаєш у мені?

    На Гаваях сонце водограєм
    падає у прірву з висоти.
    Визначайся хутко, що бажаєш —
    сад плекати, чи по небу йти?

    Геба* — богиня молодості в грецькій міфології.

    16.11.2025р.



    Рейтинги: Народний -- (6.16) | "Майстерень" -- (6.25)
    Прокоментувати:


  22. Володимир Книр - [ 2025.11.15 15:44 ]
    Чотирна пантограма про свободу вибору способу вираження
    Ду-ду́,
    ду-ду́!
    Ду́ду -
    дуду́!

    2025


    Рейтинги: Народний -- (4.91) | "Майстерень" -- (4.92)
    Прокоментувати:


  23. Ігор Шоха - [ 2025.11.15 13:27 ]
    Від імені пропалого безвісти
    Ще, напевне, мене пам'ятає
    та, що знає – між нами війна,
    та луною у небі витає:
    « Це вона... це вона... це вона...»
    І якби не дароване фото,
    що не відаю, де заховав,
    то не вірив би, нехотя, хто то
    невідправлений лист написав,
    у якому востаннє прощає
    за небачені наші гаї
    і гарячі обійми мої,
    у які ще сама прилітає
    хоча літ уже десять гадаю,
    чи почую живою її.
    О, навіяні чари дівочі,
    що бувають лише уві сні
    на моїй нескінченній війні,
    і її оживаючі очі,
    і щоночі таємні, пророчі
    послання і наслання мені.

    11.2025


    Рейтинги: Народний -- (5.56) | "Майстерень" -- (5.91)
    Прокоментувати:


  24. С М - [ 2025.11.15 10:13 ]
    Безпонт-Парад (The Doors)
     
    Як я ходив іще у семінарську школу
    Була особа там, напучувала, буцім
    Як оце звернутися до Бога молитвою
    Звернутися до Бога молитвою
    Звернутися до Бога молитвою
    Ти не у змозі звернутися до Бога молитвою!
     
    Хто надасть мені притулок? Місце, де ховатися
    Мені ховатись там
    Укриття мені шукайте, я не витримаю ось
    Чужинець на порозі
     
    М’ята перцева, спіднички, десерти
    Сакс чемпіонський і дівчина Сенді
    Чотири є способи все розгадати
    Один – спати, інший – подорожувати, та-таа
    Третій – бандитом на пагорбові
    Четвертий – любити сусіду й диви –
    Йде жінка його
     
    Катакомби із кістячком
    Скам’яніння баб зимових
    Носять немовлят до річки
    Улиць шум, авеню
    Писарі новини жнуть
    Монах узяв ланч
     
    Хе-хе, купив поживи
    Узяв таки
    Вуу!
    І це найліпша ланка марень
    Марень найліпша ланка
    Усе непогано
    Нормально, ей
    Ага!
    О, я навіть пишаюся причетністю
     
    Успішні пагорби як сенс
    Має бути саме те
    Із улиць ніжних лине гра
    Прошу на Безпонт-Парад
    По життю копичиш баки
    На могилу без оградки
    Існував якийсь же шанс
    Плейс утримати для нас
    Має бути саме те
    Має бути саме те, еге
     
    Безпонт-Парад почався &
    Мурмотіння двигунів
    Онде люд гуляючий
    Кобра і напроти леопард гарчить
    Олениха в шовкові ей
    Бісери і декольте
    Цілувати мисливця в живцях, він боровся якось
    Із левами вночі
     
    Заочі!
    Світла все яскравіші
    Радейко невгамовне
    Підзивають псів або
    Є тварин усяко ще
    На подвір’ї
    І щоразу важче
    Описати
    Матросів
    Недокоханим
     
    Коридор тропічний зі скарбами
    Що звело нас і лагідний екватор?
    Вартісне а чи нове
    Щось ще поки будить, ей
    Підзивають псів, підзивають псів
    О щоразу важче
    Підзивають псів, підзивають псів
    Підзивають псів, звуть своїх богів
     
    Мене зустрінь, ти
    Пізно, бейбі
    Забий декілька тварин
    Роздоріжжя ті
    Запізно
    Усе на дворі
    І щоразу важче
    Роздоріжжя
    Мене зустрінь, ти
    О ми йдемо, у величі
    Передмістями
    Коридор тропічний зі скарбами
    Веселитися
    Спільно з усіма
    Що звело нас і
    Лагідний екватор?
    Передмістя
    Ти і я
    Аби щось нове
    Щось іще
    Щось, що поки збуджує
    Ліпше мати зброю
    Ліпше мати зброю
    Коридор тропічний зі скарбами
    Ми раді мчати, а куди не знамо
     
     
    Можна щонайменше
    Кінські очі пошмагати
    Вергти у сон
    У плач
     
     
     
     
     
     
     
     


    Рейтинги: Народний 6 (5.63) | "Майстерень" 6 (5.63)
    Коментарі: (2)


  25. Юрко Бужанин - [ 2025.11.15 10:45 ]
    ***
    Я - мов раб...
    Близькість з ко́трим
    компрометує.
    Ти - наче
    високопоставлена
    Персона...
    Не дай Боже,
    побачать нас разом,
    почують -
    Буде гірше,
    ніж вибухне
    бомба нейтронна?!

    Що нам хтось? -
    Поголос, метушня,
    пересуди -
    Нас незримі
    сердечні
    поєднують ниті!
    Світ такий - в нім
    невігласи ляси
    мусують.
    Гонор сірости -
    Вище від себе
    чорнити.
    2010


    Рейтинги: Народний -- (5.88) | "Майстерень" -- (5.91)
    Прокоментувати:


  26. Микола Дудар - [ 2025.11.15 09:18 ]
    ***
    ***
    Заради забавки — маклює.
    Заради вибриків — клює…
    І один одного вартує,
    Як жаль, по-правді, не моє…
    Зірвали б куш і розділили б.
    Третину їм, а решту тим,
    Хто так охоче насмітили
    Своїм замовленням «святим»…
    28.510.2025.

    ***
    Ти поклич мене як зможеш.
    Відзовися, не мовчи…
    Ми такі… на нас не схоже,
    Я біжу вже до корчми.
    Пам’ятаєш, як сіпнуло…
    Шум і гoмін винних сліз
    Зотри дні… після війнуло
    В передбачений ескіз.
    Ну а там вже мораторій.
    Не догледів… Вибач вже,
    Хочеш я промовлю: sorri
    Мерсік… двійко фаберже…
    Дай мені переконати,
    Не відмовся, я прошу,
    Фаберже це лиш донати…
    Ну я мерсік, чуток шум…
    Ти поклич…
    29.10.2025.

    ***
    Якщо не все, то майже все
    Віддав би боженьку за світло…
    Ну а залишене — в есе —
    Можливо згодом і розквітло б

    Якщо діждусь, передзвоню…
    Коли, кому — вже не важливо.
    Потрібно випхати з меню,
    Бо темінь з вигляду жахлива…

    Есе чи вірш, чи прози лист,
    Не має значення сьогодні…
    А ось звіриний в небі свист…
    Надіюсь, ви зі мною згодні?

    Четвертий рік одне і теж:
    Бомблять Вкраїну і ґвалтують…
    І світло хай делікатес,
    Про нього тут я не жартую…

    Четветрий рік… СС штандарт
    Знов розпозається по світу.
    І, що цікаво, не на жарт…
    Мені би лиш окраєць Світла.
    28.10.2025.

    ***
    Шостка… Суми… Є загиблі.
    Плаче Осінь, бачить Бог —
    Знов нейметься суччій бидлі…
    Смерть по смерті… некролог…
    Не питаючи, зболіло…
    У труні малеча… плач,
    А воно ж не те воліло
    Сльози — їх оповідач
    Про загрозу, про балістик…
    Про лікарню, і про смерть,
    Про війну й дитячий віршик —
    Про усіх усе. Про твердь…
    28.10.2025.

    ***
    Два дні поспіль під атакою…
    Пів життя у небо стрибнуло.
    Повернусь живим — подякую,
    Недарма в колінах смикнуло…
    Буду воїном-десантником…
    Хто там знову заперечує?
    Не тривожтеся, напарники,
    Старість залишками жертвує.
    У Вкраїні рідній придбана.
    У піснях у край оспівана.
    І, бувало й, перевидана…
    І землі і Богу віддана…
    27.10.2025.

    ***
    А що там знову у притулку?
    Замкнувся круг і світло зникло
    І ніким вимовити… прикро.
    На площі все це, чи в провулку?
    Інформаційно, не по крику…
    Діянь хто ваших на заваді
    Босяк-чиновник-прокурор?
    Чи заржавілий світлофор
    І тим і тим усі не раді…
    Ну ось і все, такий фольклор…
    27.10.2025.

    ***
    Спочив, попив, зівнув, побіг
    До витоку реалій.
    А по-інакшому не міг
    Позбутись від фекалій…
    Дощить, гримить тік-так навзрид,
    Засмокчений по пояс.
    Та видно все таки набрид,
    Бо думаю розброять…
    Бронхіт розквіт, зайшов у дім
    І поруч зачаївся.
    Дощить, гримить, а справа втім,
    Не з видива завівся…
    27.10.2025.


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.65)
    Прокоментувати:


  27. Неоніла Ковальська - [ 2025.11.15 07:40 ]
    Зимонька може іще зачекать
    Вранці прокинулась - біло надворі,
    На пелюстках хризантем лежить сніг.
    Буває таке в листопадову пору,
    Але не хочеться ще холодів.

    Хочеться затишку, сонця ясного,
    Цілунки його на щоці відчувать.
    Нехай хризантеми квітнуть чудові,
    А зимонька може іще зачекать.

    2024 р.


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  28. Ігор Шоха - [ 2025.11.14 22:54 ]
    Перетурбації дійсності
                І
    Є ще люди на білому світі.
    що не вимерли у суєті
    і несуть із минулого дітям
    естафету доби неоліту,
    де малюють горшки не святі.

                ІІ
    Із минулого бачу сьогодні
    невеселі картини життя,
    вивертаю зі споду назовні
    і гадаю собі по долоні,
    чи реальне моє майбуття
    і таке, що не кане у лету,
    і сяке, що іде до кінця,
    і лишає свої силуети,
    поки є ще акини-поети,
    світлі душі і щирі серця.

                ІІІ
    Є і їхні, й мої охоронці,
    що примушує далі іти
    і заради ясної мети
    за ескізами неба і сонця
    малювати таємні світи,
    де реалії певне-що інші,
    ніж сьогодні, учора, раніше
    у видінні або уві сні,
    де відведене місце й мені...
    ..............................................
    та немає ідилії раю
    і по вірі моїй виживаю
    на своїй кулуарній війні.

    11.2025


    Рейтинги: Народний -- (5.56) | "Майстерень" -- (5.91)
    Прокоментувати:


  29. Борис Костиря - [ 2025.11.14 21:24 ]
    * * *
    Самотній пожовклий листок
    Упав на підлогу печально.
    Як човен у морі думок,
    Лежить він один безпричально.

    Самотній пожовклий листок -
    Це лист невідомо від кого.
    Проклав невідчутний місток
    До біса чи, може, до Бога.

    Самотній пожовклий листок
    Покинуто гибіє, скніє.
    Він хоче не в магму чуток,
    А в море безмежне і синє.

    Він хоче на волю, туди,
    Де скутим ніколи не буде.
    Лист хоче пврнуть назавжди
    У справжнє і трепетне чудо.

    10 листопада 2024


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.5)
    Коментарі: (1)


  30. Богдан Фекете - [ 2025.11.14 12:15 ]
    Нові зморшки
    кров застрягає в жилах
    треба її розганяти
    додивитися старе порно
    чи сміття винести з хати

    у фейсбуку брудними словами
    напишу старому політику
    як дожити із цими козлами
    дочекаються нового мітингу

    оголошу усім анафему
    відлучу їх від власної церкви
    світ подібний на курячу ферму
    почуваюсь як півня рештки

    закричу на усі легені
    подумки, ні до кого не дійде
    відчепіться від мене, олені
    запаркуйтесь десь деінде

    зароблю якусь копійчину
    вторгую на чорному ринку
    однак нам заможно не жити
    виписуй нову кредитку

    сірим пензлем і сірою фарбою
    намалюю на сірому камені
    буде пам'ятник жирною крапкою
    нашим мріям у юності раненим

    помию лице і бороду
    та інші місця важливі
    бережіть свої нерви змолоду
    а мої вже не годні, віджили

    відкоркую фляшку шампанського
    поцілую взасос цю днину
    дочекаюсь сумного вечора
    не досплю ще одну годину

    земля обертається люто
    її вісь нахилена трошки
    і настане колись лютий
    і проорю нові зморшки


    Рейтинги: Народний -- (5.25) | "Майстерень" -- (5.5) | Самооцінка 6
    Прокоментувати:


  31. Ігор Терен - [ 2025.11.14 12:44 ]
    Щодо скарбів Мідаса
    Коли на біле кажуть чорне,
    а світлу застує пітьма,
    линяють коміки – придворні
    і зеленаві, зокрема,
    яким аплодували хором,
    а нині, хто не ідіот,
    іспанський відчуває сором
    за неотесаний народ,
    що упирається до скону,
    мовляв, – корупції нема...
    але Феміда не німа
    і чує потойбічні дзвони,
    і часом діє не сама –
    на утлому човні Харона
    не уміщається юрма.
    І оніміють навіжені
    смішні недолюдки скажені,
    коли їх не прийме земля
    ані по блату за зелені,
    ані за зайві теревені,
    ані за золоте теля.

    11.2025


    Рейтинги: Народний -- (5.42) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  32. Сергій Губерначук - [ 2025.11.14 12:32 ]
    Мій секс на відстані…
    Мій секс на відстані –
    прекрасна річ.
    Приходьте подивитися –
    це варто,
    хоча б тому,
    що сперма б’є ключем
    і йде «запліднення у ваших душах».
    Ви не гидайтеся,
    до себе притулитись
    я не дозволю.
    Я даю урок
    моїй єдиній.., що на відстані
    від мене.

    1 липня 1994 р., Київ


    Рейтинги: Народний -- (5.75) | "Майстерень" -- (5.85)
    Прокоментувати: | "«На перехресті сфер, галактик і зірок», стор. 239"


  33. Володимир Мацуцький - [ 2025.11.14 12:16 ]
    У Росії немає своєї мови
    У Росії немає своєї мови,
    чуже ім’я, чужа і мова,
    своє – матюк та жмих полови,
    в їх словнику свого – ні слова…
    До них слов’яне із хрестами
    своєю мовою ходили,
    німих Христовими устами
    молитись Господу навчили.
    А з тим і мові по слов’янські*,
    щоб розуміли слово боже,
    щоб хан і московіти ханські
    з’єднались у молитві, схоже.
    Вони ж молилися до дідька
    (зручніше з дідьком грабувати).
    Росія – войовнича тітка –
    завжди чуже жадала мати…
    На жаль, за так і ми віддали
    ім’я і мову, та і віру.
    Своє віддали на поталу
    Кацапу-мокші, звіру…
    Чому ті мокші звуться «руські»?
    У ті часи Русі корились
    (хоч мали бога: «матір кузькі»
    і їй, тій матері, молились).
    Й наразі та молитва з ними
    в чужій не їхній Україні.
    А хан кацапу штани зніме
    і казку збреше, як дитині,
    щоб той пішов людей вбивати,
    і на штани награбувати.
    Насправді ж руські – то монголи,
    чи то татари із монголів.
    Їх батьківщина – степи голі
    та вихор кінь у чистім полі.

    Післяслово

    Вже час осмислити нащадкам
    Русі-Вкраїни, хто під боком,
    забути «милість» і «пощада»,
    і не змигнути гострим оком.

    *У ті часи (X вік) в православних церквах Русі
    і на землях підкорених нею північних племен
    службу правили старослов’янською мовою.
    Пізніше ця мова набула назву
    «церковнослов’янська».

    Листопад 2025 рік


    Рейтинги: Народний -- (5.2) | "Майстерень" -- (5.39)
    Прокоментувати:


  34. В Горова Леся - [ 2025.11.14 10:39 ]
    Дорога (цикл сонетів)
    Дорога (цикл сонетів)

    І.
    Вела дорога в дощ і в спеку
    Між різнотрав'ями узбіч.
    Мітли чи списа біле древко -
    ОпЕртя, і нічого більш.

    То припікала, ніби деко,
    То в мешти хлюпала води,
    То терном пригощала терпко,
    А то підносила меди.

    Її додала рік за роком:
    Вузенький плай чи шлях широкий
    Із парою роздільних смуг.

    Спиралася на древко біле,
    По різному дорога бігла:
    Вела до гір і до яруг.

    ІІ.
    Вела до гір і до яруг
    Моя дорога, та бувало,
    Коли мозоль собі натру,
    То прямувала до привалу.

    Спочинком підіймався дух,
    Задарювали тінню вільхи.
    Я ж відала, куди іду:
    Мене нові чекають віхи!

    Вони здавались близько так!
    Та злісно гравій шурхотав,
    Котився ямам у пащеки,

    В тонким підборам западню.
    А там хіба я зупинюсь,
    Де не завжди ходити легко?

    ІІІ.
    Де не завжди ходити легко,
    Там мала рішення тверде:
    В наплічнику є пара снеків,
    А отже - сил на цілий день!

    Привал і вечір - то далеко.
    Опівдня час і куца тінь.
    І вже не вільхи, а смереки
    Вкривали затишком сплетінь.

    Дорога привела у гори,
    Об неї зчесані підбори,
    То ж древко білене - до рук.

    Опертя з нього я зробила
    Під гору, де лишали сили,
    Де ранив кам'янистий брук.

    ІV.
    Де ранив кам'янистий брук,
    Було так тяжко й одиноко.
    Я не забуду ту порУ,
    Бо йшла дорога у неспокій.

    Я жодну милю не зітру
    Із пам'яті. Важкезні мешти
    Що майже зупинили рух,
    Із ніг я скинула нарешті.

    Хоч був позаду перевал,
    Мій подих втому відчував
    Й було ногам ще довго тремко.

    В той час не милувала путь,
    Ховала віхи в каламуть,
    І не завжди лягала треком.

    V.
    І не завжди лягала треком
    Мені належна полоса.
    Скажений пес позаду хекав,
    Лякав, але і не кусав.

    Бо хижий знав: кружляв лелека,
    Молитви давньої носій.
    А може, то синдром флешбеку
    Мене, натомлену, посів?

    Мені той пес і досі сниться.
    А був чи ні, яка різниця.
    Бабусин мала оберіг,

    Як захисток від злого ока,
    Лягало кожен день допоки
    Путі полотнище до ніг.

    VІ.
    Путі полотнище до ніг
    То притулялось, то, бувало
    Вибоїн, ніби капканів
    За поворотом наробляло.

    Я ж повороти ті скрутні
    Обходила плаями споро.
    Боялася? Та зовсім ні!
    Від ями берегла підбори.

    Пейзаж карпатських полонин
    Відкрите серце полонив:
    Трембіти, молоко із глеку,

    Прозорі крижані струмки.
    Стомила путь мене таки.
    Та скрізь була на ній безпека.

    VІІ.
    Та скрізь була на ній безпека,
    Ясній дорозі. А куди,
    Сама з собою в супереку
    Ставала я, мені іти.

    Серпнева вклалася підпека
    На щоки, зазвичай бліді,
    Незвична тяжкість попереку -
    Іду назад. Чекає дім.

    Чекає він, чекає киця,
    Садок чекає і криниця,
    І свіжовимитий поріг.

    Я так спішила шлях збороти,
    Що падала на поворотах.
    Відбійника бетон беріг.

    VІІІ.
    Відбійника бетон беріг,
    Тому з дороги не злітала.
    Осінній дощовій порі
    Дістались мешти на поталу.

    Вставала в ранішній зорі,
    І гей поміж старих вибОїн,
    Чиїхось вулиць і дворів,
    Стерні полів, лісів дубових.

    А їх вже осінь золотИть!
    Повернення щаслива мить!
    Чи піде дощ, чи буду плакать?

    Обвітрене мочу лице.
    Та все ж дорога мала сенс!
    Була за все їй щира дяка.


    ІX.
    Була за все їй щира дяка,
    Путі, що майже довела,
    Гладка і недоладна, всяка,
    Мене до рідного села.

    А я - така дорожня мавка:
    У кОсах вітер, в мештах пил,
    Присісти - й те не завжди м'яко,
    Й не сухо, дощ коли скропив.

    Але для здійснення бажань
    Ні сили ні часу не жаль,
    Ні древка - стало як ломака.

    Опертям бути - важко теж.
    О мить, коли дісталась меж!
    Та раптом - ні шляху, ні знаків.

    Х.
    Та раптом - ні шляху, ні знаків.
    Направо мла, наліво мла.
    Помилитися? Посипать маком?
    Тікать на древку помела?

    Незібрані опали злаки,
    СопУх на полі, дим гірчить.
    Мені від того переляку
    Не врятуватися нічим.

    Колись, бувало, руки мами
    У миті страху обіймали.
    Обійме хто сьогодні тут?

    І де мій шлях, яким нестримно
    Неслися ноги пілігрима?
    Утоплена розмітка в бруд...

    ХІ.
    Утоплена розмітка в бруд.
    Доводила ж додому майже!
    І що гримить? Гроза? Салют?
    А сніг лютневий геть у сажі.

    Не діють правила. Абсурд.
    І обрій розілляв червоне,
    Де схід виспівує попсу,
    Та підло чхає на закони.

    Там чорна видиться орда,
    Хтось попіл світу нагадав
    І вершників на чорних конях.

    Іду наосліп. Страх і ніч.
    За що вхопитися мені?
    Усе, що поруч - на обгоні.

    ХІІ.
    Усе, що поруч - на обгоні.
    Бо повні помстою серця.
    В наплічниках набоїв повно.
    Лиш зрадники у манівцях.

    І мати в Бога на поклоні.
    Утратив світ здоровий глузд.
    А син у млі дощів солоних
    Четверту осінь, як загруз.

    У долі на гачку завис.
    Кому від того буде зиск?
    В безглузді бачити резони?

    Колишній шляху добрий! Де
    Твої відбійники? Гуде
    Нестерпне ревище клаксонів.

    ХІІІ.
    Нестерпне ревище клаксонів.
    Чотири знаки - лік доби.
    У тридцять побіліли скроні.
    Юнацький профіль загрубів.

    В коротку мить зігріє спомин:
    Дорога, сонцем осяйна,
    Дім, що чекає, щастям повен,
    З якого вивела війна.

    Колишуть спомини і гріють,
    І добавляють сенсу мріям,
    В обійми мамині несуть.

    Буває, важко осягнути:
    У долі злій що може бути -
    Мамони бал чи Божий суд?

    ХІV.
    Мамони бал чи Божий суд
    Платня мандруючому люду?
    - Чом, Боже став?
    - Ягнят пасу.
    І пастиму, вже скільки буде.

    Бо свічку кинули під спуд.
    А малася гонити морок.
    Тому і кров, тому і блуд,
    Тому і ллється скільки горя.

    - Побач ягнят Твоїх, пробач.
    Бо як до горя, то у плач.
    Як заблудив, тоді забекав...

    Знайди, верни, поговори!
    Без Тебе - тільки допори
    Вела дорога в дощ і в спеку.

    Магістрал.
    Вела дорога в дощ і в спеку.
    Вела до гір і до яруг,
    Де не завжди ходити легко,
    Де ранив кам'янистий брук,

    І не завжди лягало треком
    Путі полотнище до ніг.
    Та скрізь була на ній безпека -
    Відбійника бетон беріг.

    Була за все їй щира дяка!
    Та раптом - ні шляхУ ні знаків.
    Утоплена розмітка в бруд.

    Усе що поруч - на обгоні.
    Нестерпне ревище клаксонів.
    Мамони бал чи Божий суд?


    Рейтинги: Народний -- (5.82) | "Майстерень" -- (5.96)
    Прокоментувати:


  35. Микола Дудар - [ 2025.11.14 08:48 ]
    ***
    ***
    За поповнення, за поновлення
    Вип’ю чарочку знову з друзяками…
    А знеболення і оновлення
    Будем порівно гризти з собаками
    Тую кісточку, що без тістечка
    Я смоктатиму а не гризтиму
    Ну а стрілочка… свіжа вісточка:
    Друзів втриматись я проситиму…
    26.10.2025.

    ***
    Вчорашнім днем сьогоднішній керує
    Від імені знайомих нам медслужб…
    І кожен крок той Бог фотографує
    По дозволу всевидячих… довкруж
    Їх ґаджети і телемоно блоки
    Просвічують в реальності усіх…
    І жодних перемін, надіюсь поки.
    Потрібен буде свіжий пересів…
    26.10.2026.

    ***
    Якщо ти, хлопче, з УКРАЇНИ —
    Чому ти шастаєш по світу?
    Ти ж наче зріс не бедуїном
    Тим більше, що не пустоцвітом…
    Є безперечність, не контраки
    Батьки, дідусі і бабусі…
    Не пацієнтом помирати,
    Коли в саду й на полі гусінь?!
    Ти повертайся, ще не пізно
    Ще стільки справ тебе чекає…
    З братами поруч разом, звісно,
    І пустоцвіт порозцвітає…
    26.10.2026.

    ***
    Не омбудсмен, не трудоголік
    А просто ярий мудачок
    І свій намотаний недолік
    Тримав від себе він за крок
    На ланцюгу, не на мотузці…
    Мотузки сохнуть від тоски
    А ланцюги надійні друзі
    Як оминаєш блокпости…
    Як ніч проводиш у кав’ярні
    З подібним рідним слимаком
    А хтось в окопах, хтось — в лікарні…
    А ланцюжок зі схову: — kom
    26.10.2025.

    ***
    Я підскажу… чи здогадаєшся сама
    Чому ми у союзі з листопадом?
    І відпливем подалі від оман…
    Нарешті пригощу і авокадом…
    А роздумом загубленого сну,
    Що передбачив мудрий дієтолог
    Оббризкаєм лице злодійчуку,
    А з видумок приклеїм дієслово…
    26.19.2026.

    ***
    Одне питання із питань:
    Куди дівася мирний спокій?
    Чому болотна підла рвань
    Не переглянула уроків???
    Чому потвори жалюгідь
    Прийшла скубати Україну?
    Невже замало їм угідь
    своїх
    Ми що, скоритися повині?
    Прийдеться знову їх навчить,
    Перестріляти, покалічить…
    А тих, з екранів хто мичить —
    Одним напоєм очманічить…
    26.10.2025.

    ***
    Один розкаже вам, все кльово
    І з ритмом, наче, все гаразд…
    Що думка, вимощена словом,
    Прийде у сни ще сотні раз.
    Що передбачено, як успіх…
    А успіх — оплескам гарант…
    На заздрість тої тьоті Люсі,
    Котра ковтнула діамант.
    Не після вступу, після «кльово»
    З одним акордом вже про те,
    Що Гріх родивсь разом зі Словом
    І вийшов тихо на шосе…
    Один розкаже…
    25.10.2025.

    ***
    Спрямуй мене й себе в умови,
    Де світом правив Божий слід…
    В зворотній бік, аж до основи,
    У перші вигуки без слів…
    І не кажи, що не можливо,
    І що бажання неземні…
    Що виглядатиме жахливо —
    Що всі померлі — вдалині…
    Спрямуй тоді у поцілунки
    У справжні витоки… Даруй,
    Зі мною наші візерунки
    Якщо вже так, бери й керуй…
    25.10.2025.

    ***
    Путьойобець, згинь! не гавкай
    Терпець луснув… всьо, капець!!!
    То не гуси… томагавки
    Ну і хто із двох нас мрець?!
    Путьовиїб, він же боров
    Він кабан і він же хряк…
    Незабаром… дуже скоро
    Томагавки — Божий знак.
    25.10.2025.

    ***
    Я мовив: — Досить…
    Почув: — Амінь.
    Прийдешня осінь
    Не далечінь…
    Важливо поруч
    Щоб вітра плач
    В осінню пору
    Поміж невдач…
    Бувало й гірше
    Ну і нехай
    Читаєм вірші
    Чиї — вгадай?
    25.10.2025.


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.65)
    Прокоментувати:


  36. Гриць Янківська - [ 2025.11.13 22:50 ]
    Орієнтири. Тихим голосом пересторог
    "Орієнтири. Тихим голосом пересторог" – цикл поезій 2016-2019 рр. зі збірки "Бігом василіска"

    Картина Тетяни Молодої "З синіх глибин" 2023р.



    Глупий присмерк

    Коли мій смак міняє знову присмак,
    Пергамент білий огортає глупий присмерк,
    Взамін подяк розноситься грізьба
    І мохом заростає рідна призьба,

    Старі стежки рознесені вітрами,
    Хто з нами був – давно уже не з нами,
    Камінням мощене життя твоє й моє,
    І де наш дім ніхто уже не знає,

    Коли в мою живу, прадавню мову
    Вплітається жаргон вугілля й смогу,
    Й чужак, укравши волю дорогу,
    Мене заманює у нелегку дорогу,

    Тоді позаторішнє "я" корить за зраду.
    Тоді думкам своїм не можу дати ради.
    Тоді гадаю: хто в моїм роду
    Воскресне й дасть рятуючу пораду?
    03.2016



    Пів вірша

    Я з літа написала пів вірша.
    А що то є? – Як пів життя й пів смерті.
    Я втратилась в щоденній круговерті.
    Це – як пробити наскрізь дно ковша,
    Як прочинити фіртку до кошари.
    Це – як пожежі, що тіснять степи.
    Це – як в'язати під дощем снопи,
    Як загубити іменні стожари.
    04.2016



    Найкоротші Його вірші

    "благословенний розум твій, і благословенна ти, що стримала мене цього дня" 1Сам.25:33

    Може, я не така пречиста,
    Як причастя усіх святих,
    І щораз з усе більш тернистих
    Я звертала шляхів крутих,

    І добріші від мене люди
    Зазнавали гіркіших бід,
    І чиїсь безневинні груди
    Придавив мій квапливий слід,

    Може, словом когось чи ділом
    Я поранила в саму суть,
    Що й прощенням своїм змарнілим
    Не спроможні цього забуть,

    І збагнути комусь несила
    Мою правду й мою брехню,
    Й громоздила акценти в брилах
    На налиту чужу пашню,

    І не надто, мабуть, відважна,
    З Авігайлою не зрівнюсь,
    І премудрість моя осяжна,
    Перед сильними не схилюсь,

    Але вчиню таку нахабність –
    Закликатиму всенький світ
    Не поїти у собі спраглість,
    Не заземлювати політ!

    Не судити, не догортавши,
    Упередженням мати лік,
    Випадково в яругу впавши,
    Не лежати там цілий вік!

    Щиро болем тяжким зболіти –
    Добра вправа людській душі.
    Ми ж маленькі Господні діти,
    Найкоротші Його вірші.
    06.2016



    Полум’ям

    Як мить – роки тепер пролітають Божою волею.
    Здається, все, що кому боліло, не раз відмолено,

    Та там тріпоче у серці жалем вразливе голуб'я,
    Де ми ніколи не вились димом, а завжди – полум'ям,

    Де ми у кожну клітину світу добром вселилися,
    Добром і сміхом, які так ясно коханим снилися,

    Щоб знали – добре нам, знали – добре там, знали – стрінемось!
    А доти – кожному хоч би словом у вись осмілитись!

    Бо вірю в миті та крізь роки я – серця не черствіють.
    Тіла зотліють нехай, та душі не будуть мертвими!
    07.2016



    Не молись на свої долоні. Доля

    Це не доля лежить на твоїх долонях –
    Це туманність доріг і примарність днів.
    Не залишся в полоні жахливих снів,
    Адже доля – це віра в гарячих скронях!

    Бо не доля тебе обирає, а ти її!
    Бо тобі підливати олію в свої вогні!
    Бо тобі визначати напрями течії!
    Бо тобі пантрувати дно у своїм човні!

    Не молись на свої долоні,
    Облиш, облиш!
    Сльози щастя також солоні.
    Якщо звелиш,
    То нектаром стікати будуть
    З твоїх очей.
    Не залишся в полоні блуду
    Сліпих ночей!
    07.2016



    На розсипах вій. Зневіра

    Куди мені йти, коли йти немає куди?
    Моє друге "я" залишається тут безіменним.
    Невже це не Ти, мій Боже, невже не Ти
    Так ствердно у зливах і снах промовляв до мене?

    Куди мені йти, коли відстані зрадив крок,
    Коли всі шляхи залежані та заяложені?
    Останній ривок чи у прірву, чи до зірок?
    Довкола не люди, лиш тіні будуть стривожені.

    Стриножена віра. Бажання – на розсипах вій.
    Мені їх здувати своїм простосердним звичаєм,
    Складати в букет материнку, полин, звіробій,
    Сушити, а взимку впиватися чаєм й відчаєм.

    Вагомість просіє крізь сито моє ім'я,
    У метриці й паспорті вперше втрачаю потребу.
    Тепер лиш дивуюсь, мій Боже, невже не я
    Так вірно й покірно роками молилась небу?
    07.2016



    Як котилося сонце з неба

    Як котилося сонце з неба –
    Всі святі затулили очі.
    А воно, чи сліпе, під себе,
    Мов пергамент, згортало ночі.

    Тільки борозни, як гадюки,
    Позад нього чорніли скрушно.
    Пролягали шляхи розпуки,
    Затихали вітри послушно.

    Хтось сказав: це Земля спіткнулась
    Об космічну пісну пилюку.
    Не забулась, ох, не забулась
    Людських діток прадавня мука.

    Не зболіло й не догоріло.
    Цього трунку повік не впитись!
    Дай нам Боже, наш добрий Боже,
    Не змиритись з гріхом! Не змиритись!
    24.07.2016



    Не останній вірш

    Отже, це не останній, авжеж не останній вірш.
    Отже, рима ще довго мою проїдатиме пліш.
    Отже, слово чуже грабуватиме мій словник.
    Отже, це вже не мій, це з віршами наш спільний лик.

    Я проходила повз, я вже майже зреклася вух,
    Та рубав по живому цей внутрішній гострий слух.
    І коли віднаходила серцю своєму спочин –
    Виникали ураз хвилюванню ряди причин.

    Отже, я тут пробуду ще довгі десятки літ.
    Отже, й до, й після мене стоятиме твердо світ.
    Тільки ці голоси, що отруюють, наче ртуть,
    Проганятимуть з дому у досі незнану путь.

    Та коли я в дорозі й обганяють думки навпростець,
    Найпотрібніші речі – це папір, голова й олівець.
    Бо від себе втекти не зумів ще ніхто за віки.
    Отже, не канцтовар, а частина моєї руки.
    08.2016



    Ріки смутку

    Не перелити ріки смутку
    З бокалу втрат в бокал набутку.
    Не зворушити тої волі,
    Що зроду не смакує солі,
    Бо любить прісність.

    Рішучість – мов налитий колос.
    Не смій читати скарги вголос!
    Бо зачекати – це не дія,
    Так можна і зімкнути вії,
    Не надивившись.

    Та хто ж не мріє про відлиги?
    Усі ми втомлені від криги.
    На ній і холодно, і слизько,
    Й здається, небо надто низько.
    Ковтаєм хмари.

    На груди – втрати, як медалі.
    Позаду – знищують скрижалі.
    Святим, стрічаючи з дороги,
    Всипають попелом не ноги,
    А голови.

    Докурюй мовчки самокрутку!
    Зі слів пустих нема набутку.
    Землі сирої перша грудка...
    Не перелити ріки смутку.
    08.2016



    Не здолаю більше. Чужа мета

    Не здолаю більше цього потоку
    І поштова скринька моя пуста.
    Як там ваші справи? Мої? – Нівроку.
    Що несу у торбі? Та це ж мета!
    Я її досягла, хоч було нелегко,
    Я каміння – в ступу, й товкла, товкла!
    Брили страху – в вали й граблями зверху!
    Я під сонцем шкіру дотла спекла.
    Обпалила душу – на сушку грушу.
    Тут привал короткий. Що знову мушу?
    П'ю роси три краплі, я далі рушу.
    Кожне "мушу" – ниций плювок у душу.

    Долі підлі повороти
    Висікали в душах гроти.
    Йди, берися до роботи,
    Лиш не думай про турботи!

    Цить! Мовчи!
    Тут є воля вишня.
    До мети:
    Ти моя
    Колишня!

    – Я ж твоя...
    – Ні!
    – Я ж була...
    – Пройшло!
    – Це ж було...
    – Давно.
    Лиш чорніють пні.
    Площі зрубів "нас",
    Площі зрубів "їх"
    Щільно вкрили час,
    Хрипом бреше сміх.

    – Отже, в торбу мене?
    Далі – з горба коти?
    Ми ж з тобою на "ти"!
    – Це також промине.
    Нам окремо рости.
    Хибні цілі спалю
    І тебе – не мою...
    Отже, в торбу. Прости!

    А вона мені: поводир!
    Я ж її дурну – в монастир.
    А вона: усе ж проявлюсь!
    Не моя, тому й не боюсь.

    Ох, несталі думки мої, несталі!
    Ох, нездалі стежки мої, нездалі!
    Ох, неспілі літа мої, неспілі!
    Ох, невмілі слова мої, невмілі!

    Тільки так – не свою мету
    Не цілуй, як грішник святу!
    Не виклянчуй в вічності гріш!
    Навпіл душу свою не ріж!
    08.2016



    Ніхто не хотів вогню

    Ніхто не хотів вогню.
    Палили з усіх сторін
    Вогнями прийдешніх змін.
    Чи йти на поклін?

    Востаннє її малюй –
    Повстання свого мету!
    Вустами цілуй не ту,
    Насправді просту.

    (Не) воля твоя лежить
    В підніжжі чужих звитяг.
    (Не) доля торує шлях,
    (Не) герб і (не) стяг.

    Допоки ти креслив план –
    За тебе уже змогли.
    Нарешті одне збагни –
    За нас полягли!
    17.09.2016



    Перелітні

    Перелітні птахи... Перелітні здавались найкращими.
    Ми раділи їм так, наче вісників Бога стрічали.
    Ще в часи прадідів і в часи наших згорблених пращурів
    Перелітні іздалеку землю свою помічали.

    І здавалось, ніколи той ключ не збивається з курсу.
    І здавалось, нікотрий з покинутих в гніздах не плаче.
    Й лискотіли до сонця боки в них, обскубані густо –
    По пір'їні скидалися тим, в кого пір'я в нестачі.

    Так здавалось нехитрій мені в волошковому полі.
    Так здається і тим, що про гибель в путі ще не знають,
    Як не знають про дух невблаганний примхливої долі –
    Перелітних дороги не завжди додому вертають.

    Пролітали роки, час бо має довершені крила,
    Та на рідному полі все рідше волошки збирала.
    У хвилини прощань, звідки й бралася в серці та сила,
    Я здавалась собі перелітною, я – відлітала.
    18.09.2016



    Тихим голосом пересторог

    Тихим голосом пересторог
    Дивна істина просто відкрилась:
    Не суди, коли ти – не Бог,
    Бо і янгол втрачає крила,

    Бо і янгол накликав гнів,
    І летів блискавицею з неба,
    І поміж вогняних стовпів
    В нього в милості є потреба.

    Мудрість криється у словах,
    Що не топчуть, – підносять душу.
    Чом же янгол цей множить крах?
    Вісник Бога колотить сушу

    У болотах людських знемог.
    Чи забув про подібних грішних?
    Тихим голосом пересторог
    Вічні істини для невтішних.
    25.09.2016



    Покинути все. Віра

    Покинути все й летіти, летіти... Куди?
    У вирій – далеко, не здужають відстані крила.
    Приймають укотре суворі ухвали суди.
    Боротись несила.

    Та й чим боронитись? Паде безпорадно з душі
    Обскубане пір'я мого голосного прозріння.
    Це слабкість – тікати із прози життя у вірші
    Чи думки боріння?

    Смішними здаються думок непохитні мости.
    Під ними проходять невірства порожні вітрила.
    Просила ж бо: віро, в мені поселись, прорости!
    Вона лиш гостила.

    Без неї маліють здобуті вершини землі,
    А мрії дрібні, наче груші, розгойдує вітер.
    Одні – недоспілі, а ті – від стебла вже гнилі.
    Час мрійництво витер.
    29.09.2016



    Істеричне. Поетом бути не хочу

    "А люди читали і тихо балділи:
    Як влучно, як чітко, так, ніби про них!"
    С.Пікарось

    "Римувати треба чисто, або ж геть не треба:
    Аж тоді вірші – нормальні з точки зору неба"
    В.Сердюк

    Поетом бути не хочу!
    Впихаю цю думку в риму
    В тонах графоманського гриму.
    Поетом бути не хочу!

    Віршописи скупо-озимі
    Жуками підточують мозок.
    Осанна великій прозі!
    Занадто тісно у римі.

    Наука поетики стисла
    І пісня моя – жебрачка.
    Верлібр – ось солідна подачка
    Усім, в кого муза скисла.

    Ритмічні продумані строфи,
    Вчорашні стандартні стилі
    Думкам прогнозують штилі –
    Культури страшні катастрофи.

    Берись римувати чисто!
    Не вмієш? Тоді й не берися!
    О люстро натхнення, святися
    В космічному світлі врочисто!

    Сумнівним словом "верблюди"
    Прозріння своє відстрочу.
    Зізнаюсь вам чесно, люди,
    Поетом – не вмію, а хочу.
    30.09.2016



    Перехворію осінь

    Я переплачу! Я перехворію!
    Слова не здатні зважити в мені
    Цю безнадію й цю без дна надію.
    В мовчанні, знаєш, душі крем'яні.

    Я вкотре спробую набратись сили.
    Забудь слова! Забудь слова! Забудь!
    Так восени я спокою просила.
    Росила серце безсловесна лють.

    Причин для слів умисно недобачу.
    Гаси, мій розуме, свою свічу!
    Перехворію осінь, переплачу!
    Послухай лиш, як голосно мовчу.
    03.10.2016



    І стояла самотня людина

    "Постояла ще пів години, ніби вже померла, але не могла впасти, бо заважала звичка жити"
    Г.Г.Маркес “Ісабель дивиться на дощ в Макондо”

    І стояла самотня людина на порозі у завтра.
    І дивилась на пустку життя, й було їй сумно.
    І не знала людина, чого вона в світі варта.
    І терзали її протиріччя думок бездумно.

    І молилась людина без слів, молилась серцем.
    І померти бажало серце або ж – служити.
    І донизу хилив її щем під лівим реберцем.
    Вже би впала давно, тримала лиш звичка жити.
    04.10.2016



    Горе йде. Несвідомість

    "Господи, добре нам тут бути! Як хочеш, розташую тут три намети..." Мт.17:4

    Боле мій,
    Боле глибокий, злісний,
    Хочеш ти
    Конче мене схилити.
    Взявся б ліпш
    В крижму цупку сповити,
    Колисати,
    Пестити і журити!

    Горе йде!
    Ох, горі горою горе!
    Краще б ти,
    Горе моє гіркеє,
    Пило ртуть,
    Гризло граніт і луби,
    Он які
    Маєш міцнезні зуби!

    Душить жаль,
    Жабою заздрість душить
    До отих,
    Що без жалю – у душі.
    Не берусь
    Їхню мету збагнути.

    Боже, як
    Добре мені тут бути!
    10.2016



    Дим у очах

    Дим у очах.
    Сизого повно, не перейти.
    Там, де тебе забудуть, там, де забудуть,
    Ким будеш ти?
    Там, куди йдеш ти купленим шляхом,
    Очі заступить дим.
    Там, де не ждуть,
    Будеш ніким.

    Колір утрати... Ох, ці прощання!
    Тільки б не стати ним –
    Димом в очах.
    Сизого повно.
    Не перейти
    Крізь
    Дим.
    27.10.2016



    В кожнім невільнім

    Не кожен є другом, хто хоче таким здаватися,
    Та з жодним не варто прощатися!
    Тримай мою руку, допоки уступу цього не перейдемо!
    Може, так ми іншим віру дамо?
    Може, іншим...

    Не завжди є ворогом той, в кого інше бачення,
    Та чи справді це має значення?
    Візьми мою руку, бо з темряви вдвох значно легше вибратись.
    На минуле не слід озиратись –
    Це минули!

    Є правильні рішення, загальні для всіх і кожного:
    Не ліпи з атеїста побожного!
    Подай йому руку, насправді у вас значно більше спільного –
    В кожнім невільнім є частка вільного.
    У кожнім!
    02.11.2016



    Пізнє натхнення

    Жодного слова і тиша така громовержна.
    Помисли-стіни розкрадені в снах по цеглині.
    Тільки без думки як збудуватись людині?
    Тиша – непевність, тиша завжди застережна.

    Осені таїнство кислим кагором сповнить
    Душі зів'ялі, тавруючи землю смутком.
    Пізнє натхнення вважай не своїм здобутком,
    Помислом-карою спомин тебе здогонить.

    Пізнє натхнення – на пустищі вихор вітру –
    Вирве з корінням безмовної думки просідь.
    Помисли-мрії пожовкнуть, мов стигла осінь,
    Встигнути б лиш підібрати душі палітру!
    04.11.2016



    Приходь в мій дім

    Приходь в мій дім біду заколихати.
    Надворі дощ – злякає і собаку.
    Свистять вітри, аж дах зриває з хати.
    Добро дрібне, як насінина маку.

    Добро дрібне не стукає у двері,
    Прибились грози знову до порогу.
    А ти приходь словами на папері,
    Бо стигне чай, а втрати – без прологу.

    Бо стигне чай, а я пішла у рими
    По сіль землі чи по живильну воду.
    Зі мною йшли безликі пілігрими,
    Шукали мощі в часі цього ходу.

    Шукали мощі, щоб до них припасти,
    Чолом в поклонах немочі розбити,
    А може, ще й зцілитися почасти,
    Бо не зцілили час і ворожбити.

    Бо не зцілили і окраєць серця
    За вік зачерствів, все б йому лиш спати.
    Кому ж тепер з дірявого відерця
    П'янке натхнення жадібно вбирати?

    П'янке натхнення – пташка серед терну –
    Віддасть життя у найдзвінкішій пісні
    За мить тернову, ягідно-мізерну.
    А ти мовчиш, як ті вітри безвісні.

    А ти мовчиш на чистому папері.
    Чорнило крапку ронить, наче сльози.
    Добро дрібне не стукає у двері,
    Це рвуться в дім забуті давні грози.
    25.11.2016



    Щоб не стати одним із тих

    Щоб не стати одним із тих,
    Що на берег, як мокрі дрова,
    Викидає рікою лих, –
    Думай думку, на те й голова!

    Є весло у твоїх руках –
    Не вагайся, берися гребти!
    І в пінистих хвилях-роках
    Не зупинять обмежень мости.

    Перекати муштрують дух.
    Тут фарватером шосте чуття.
    Камінь страху гальмує рух
    І сповільнює серцебиття.

    Не вирискуй шляхів простих,
    Не вдавайся в порожні слова,
    Щоб не стати одним із тих,
    Що безцільні, як мокрі дрова!
    25.11.2016



    Слова

    Кричиш? Не варт! Слова не мають моці,
    Коли, мов град, вдаряються об землю.
    Сортуй слова в виснажливій толоці
    І з-поміж всіх – високі відокремлюй.

    Пусті слова на ваги сиплють сміхом,
    А мудрі – у підвали тягнуть міхом.
    26.11.2016



    Опівночі

    І ти – не ти, і я – не я,
    І вітер знає втому.
    Опівночі душа моя
    Пішла назавжди з дому.

    І сміх – не сміх, і сум – не сум,
    Глузливо вітер свище.
    На ранок там, де призьба дум,
    Застану попелище.

    На ранок там, де був мій дім,
    Здійметься цівка диму.
    Узрію на лиці блідім
    Розплату нещадиму.

    І плай – не плай, і путь – не путь,
    Все продано, пропито.
    Вчорашній день, прадавню суть
    Забуто й пережито.

    І день – не день, і ніч – не ніч,
    Міняються орбіти.
    Горять на небі сяйвом свіч
    Невипещені діти.

    І я – не я, як тінь вірша,
    Як виструнчені рими.
    Опівночі моя душа
    Пізнається з святими.
    29.11.2016



    Полковник

    "Я не хворий, – сказав полковник. – Просто в жовтні я почуваюся так, ніби мої нутрощі гризуть дикі звірі."
    Г.Г.Маркес "Полковнику ніхто не пише”

    Начисть-но до блиску, полковнику, свої черевики!
    Ніхто не повинен дізнатись всю тугу твоєї втрати.
    Таких, як ти, полковнику, завжди називали великими.
    Таким, як ти, не наважаться в спину стріляти.

    Пробач ці сльози та докори своїй нерозумній жінці,
    Вона ж бо мати, полковнику, їй притаманно плакати!
    У неї терпіння лишилось на денці, а сліз – по вінці.
    Їй так кортить прочитати нарешті, щоб потім зіжмакати.

    Сієста – це час відпочинку безпечних, сліпих і зречених,
    А в тебе є справи, обов’язки та купа листів неотриманих.
    Тобі ж когута пильнувати, дивитися в очі запечених,
    Немов на пательні, людей і возносити пам'ять про сина.

    Тож начисти до блиску, полковнику, свої черевики,
    Нехай ніхто не дізнається, чого ці дні тобі варті!
    Чекати вміють лиш ті, що зватимуться великими.
    Та ніхто не пише полковнику на цілій вселенській карті.
    Осінь 2016



    За крок до прірви

    За крок до прірви, найхиткіший крок,
    Чи втримаюсь, чи полечу додолу?
    Чи відігрію душу охололу?
    Чи це кінець, чи лиш життя урок?

    За крок до пустки, найкоротший крок,
    Чи вистою, чи все ж впаду безсила?
    Дивись, я землю кров'ю оросила,
    Натиснувши нарешті на курок!

    За крок до щастя, найвірніший крок,
    Чи дотягнусь, чи, опустивши руки,
    Залишу іншим, а собі – лиш муки?
    До того щастя, наче до зірок.

    Мій крок завжди був надто нестійким,
    Але без нього лишуся ніким.
    02.12.2016



    А мені до сонця

    А мені до сонця, а мені до сонця би дотягнутись!
    Хай би соки всі, хай би соки мої осушило.
    Бо мене тут наскрізь пронизує слово-шило.
    А моє? – Моє так і не зворушило.

    А мені до серця, а мені до серця би докричатись!
    Хай стискає груди, хай збивається з ритму навіки.
    Бо додолу тягнуть мої свинцеві повіки.
    Бо давно вже слово не мед і не ліки.
    05.12.2016



    По білому білим

    По білому – чорним. По білому і... пробіл.
    Слова, як ворони. Словам-воронам не вір!

    По чорному – чорним. Маскується хитро, та
    Небачений морок – це зручно лиш для крота.

    По білому – сяйвом. Колись бувало й таке.
    Та зараз і тло, і тіло, і слово – ламке.

    По чорному – білим. По чорному все дарма.
    Для білого чорний – це прірва, а не тюрма.

    Слова, як ворони, пронизують тьму гулку,
    Бо зараз ні мить, ні слово не мають смаку.

    Небачений морок – по білому білим. Біль.
    Для білого білий стає гріхом мимовіль.
    08.12.2016



    Світ невколисаний

    Вітре мій дужий,
    Давній мій друже,
    Дуєш, марудиш
    Кров’ю узори.
    Ген за Карпатами
    Світ розкудлатив ти,
    Світ непричесаний,
    Частий безчестями.

    Як нечестива
    Донька опівночі,
    Встала із півнями
    Землю бентежити,
    Стала на ніженьки
    Грішная дівонька,
    Підла й зманіжена
    Дівка-війна.

    Підла й зажерлива.
    Ліпше би вмерла я!
    Ліпше б осліпла я,
    Густо не кліпала!
    Крапельки-сльозоньки
    Котяться до́ землі,
    Котяться грозами,
    Душі рвучи.

    Де ті рішучі є?
    Кривда чи правдонька
    Б'є недобитих ще?
    Що їх пече?

    Світ розкудлатив ти,
    Вітре мій, брате мій.
    Світ невколисаний,
    Вздовж переписаний,
    Сколотий списами,
    Словом-мечем.
    11.12.2016



    Пегас і вічність

    Ідучи нога в ногу з невпинним циклічним часом,
    Пам'ятай: неможливо прокласти у нім двосторонню трасу.
    Тож, вхопивши за гриву чи хвіст в одну мить Пегаса,
    Знай, ласо увірве, як на вічність подивиться ласо.
    13.12.2016



    Gebo

    Істинно: світ чужий
    Не промине жоден!
    Вітре, біди годен,
    Вий!

    Бийся, крило моє!
    Стрічні вітри дужі.
    Град запашні ружі
    Б’є.

    Конче бо ще злетить
    Птаха чудна в небо!
    Вічності дар – Gebo* –
    Мить.

    Часу пісок – долів.
    Правда – на дні долі.
    Душі птахів голі.
    Тлій!

    Тліє крило чуже.
    Ввись – аромат ружі.
    Дим не псує стужі
    Вже.

    Вічності дар – життя.
    Істинно: світ Божий
    Долю і час гожий
    Втяв.
    17.12 2016

    *Руна, що уособлює дарунок як жертовність та щедрість одночасно



    По заборонених стежках

    По заболочених стежках
    Позолочені ніжки не ходять.
    Хороводи в походах не водять,
    В походах п’ють воду-вино, мовчать,
    На привалах тужливих пісень заводять,
    А між привалами глухо бродять,
    Як пам’ять в думках по роках.

    Позолочені ніжки
    Не люблять ходити пішки,
    Адже мізки тримають віжки
    В міцних руках.

    Мізки з ніжками напрям годять,
    Віжки смикають, рівно водять,
    Та думки навіть їхні бродять
    Від вина.

    То біда не коня, а ніжок,
    Що порвались три пари віжок.
    Стільки ж було осушено діжок –
    Всі до дна.

    А колеса – в дрова до пня.
    Ніч холодна, спалиш останнє,
    Щоб зігрітися до світання.
    Жаль огня.

    Позолочені ніжки спішно,
    Ношу кинувши, дім не зводити,
    Взялись пішки болото обходити.
    Смішно.

    Та в багно позолочені ніжки
    Вгрузли все ж на стежинах збочених,
    Оминуть не вдалось заболочених.
    Хех!

    Так стежки заболочені вчать,
    Що в походах не злато – ладо.
    У походах й без золота радо
    П’ють вино і мовчать.
    18.12.2016



    Відлік

    Ллються ріки,
    Воложать повіки
    Двадцять віків і один.
    Хтось рахувати навчив,
    Хтось – будувати дім,
    Інші – поратись в нім.
    Днів було сім.

    Та був ще один,
    Що з нулем годин,
    Що з безритмом пір,
    Сліпотою дір,
    Нескінченно восьмий,
    Нерозімкнений.

    Цього ніхто не зобачить.
    Усі переплачуть
    Потоками рік.
    Вагою повік
    Прикриють-пробачать
    Взаємну незрячість.

    У нулях годин,
    У безритмах пір,
    В нескінченно восьмім,
    Нерозімкненім,
    Продовжує лік
    Двадцять перший вік.
    12.2016



    Простоокі

    Постій отут.
    Помовчи.
    Хтось носить твої крила
    В своєму наплічнику.
    Час – вуйко рішучий,
    На раз-два-три
    Запалить свічки
    В твого храму підсвічниках.

    І все-таки, які ж ми одинокі
    Під цим ванільним та сумбурним небом!
    Які ми в час зневіри простоокі!
    Як бути вислуханим кожному з нас треба!

    Постій отут.
    Помовчи.
    Ти ж носиш мої крила
    В своєму наплічнику.
    Злічи їхні сутності
    Й на цифрі три
    Запалюй свічки
    В мого храму підсвічниках.

    І все-таки, яка ж вона ванільна,
    Ця простоокість стишеного кроку!
    Людина одинока, коли вільна,
    І поневолена, як має когось збоку.

    Запалюй вогні
    В потоках олії.
    Вдихай – це заграва
    З лавандою тліє.
    В твоєму наплічнику
    Зіжмакані крила.
    Лети,
    Я небо відкрила!
    05.2015-12.2016



    Два міста

    Місто мрій не моїх, місто чужого болю,
    Місто левів і кави, місто надмірної втоми,
    Ти сьогодні подарувало мені занадто багато усмішок
    І занадто непритаманні для мене ролі,
    Ти вичавило до останньої краплі мою банальну недолю.
    Таких, як я, сюди віками заносило вітром з поля,
    Місто престижу й недопалків, місто культури і пустомовля.
    Ти колись ще поглинеш мене, коли я позбудусь волі,
    Та тепер мені треба вертатись на захід,
    Щоб встигнути до сонця сходу.
    Бо я не закохана в тебе, місто зустрічей,
    Місто барвистого зброду.
    Я закохана в інше, північніше, чуже, я маю право.
    Я закохана в тебе, місто моїх недомовленостей,
    Моїх невирішених справ.
    Бо у тебе таке, Рівне, дихання!
    Ти приручило мене, ще коли я не знала про тебе,
    Сім епох, сім життів, сім років тому.
    Я сумую, місто, забери мене додому!
    02.01.2017



    Пам'ять

    Так палало й тоді, коли ти переходив у тло.
    Відпливали човни, перегружені тоннами згадок.
    Стоголосість вітрів обпікала високе чоло:
    Ні для кого цей спадок!

    Ти творив, ти писав, ти засіяв гектари земель,
    Що родючими після відходу твого назовуться.
    Ну а зараз – не час, бо тобі пропливати між скель,
    Що в розплаті зійдуться.

    Озиратись не слід, за спиною вже гасне причал.
    Що було – відбуло, і у вічності миті не тямлять.
    Із глибин голосних, з океанів кінців і начал,
    Мов відлуння: ти – пам'ять!
    03.02.2017



    Думка

    Ти тлієш, згасаєш зі мною.
    Зубожієш даремно, приймаючи пишні дарунки.
    Не свої тягарі понесеш, а підкинуті клунки.
    Пристанеш до гучного рою.

    І роїлись, роїлись, роїлись чужі думки.
    І міняли засади, погляди, віру, смаки.
    І горіли чи то в розплаті, чи то в покуті,
    А свої були соромом вбиті та страхом скуті.

    Тлієш, недовершена і неозвучена!
    Блискавицею промайнувши, за хмари сховалася.
    В найтихішому лоні зародком скручена,
    Вимагаючи прихистку, народитись вагалася.

    Тлієш позичена.
    Тлієш лукава.
    Вже й пересичена.
    Вже й нецікава.
    06.02.2017



    Світові боляче

    Світові боляче знатися з цим жалем.
    Навіть сніжинки від гніву не тануть, шкваряться.
    Злісні північні вітри обпікають, сваряться.
    Плаче, сміється, лукавить світ кришталем.

    Світові щемно, бо кроки чиїсь дрібні
    В серце землі водоспадами б'ють і градами.
    Люди й меандри річок називали би зрадами,
    Щоб не коритися плинності та сивині.

    Світові совісно. Світ відсікає час
    Ерами, веснами, війнами, злом, легендами.
    Світ поглинає та знов вивергає нас
    З секонд і псевдо лайфами, сенсами, хендами.
    08.02.2017



    У горіхову ніч

    Тепло-карим у горіхову ніч,
    Коли вітри колисанки свистіли
    І медово пролитим затишком небо вдягаючи,
    Не спішили зорі до ранків,
    Коли бранкою тиші гулкої
    Добровільно й покірно назвалась святошна вишність думок,
    Й серед викорчуваних днів упізнавано рідні останки
    Корінцями чіплялись за серце й за пам'ять,
    Коли ніжність моя верхівками паростків
    Ще тільки лиш вчилась рости –
    Тепло-карим подивилась на мене моя душа
    І дала мені пройти.
    11.02.2017



    Поет

    Ти хворієш, поете! Глупо.
    Зануряєш перо в отруту.
    Справді, муза цілує скупо, –
    Кличеш пристрасть давно забуту.

    Воском скрапує мить, регоче,
    Тінь вірша зазирає в очі.
    Щось являє тобі пророче,
    Бо слова до пророцтв охочі.

    Ти, поете, гориш і мариш,
    Жовчю серця тамуєш спрагу.
    Завтра лихом об землю вдариш,
    Тож сьогодні пильнуй відвагу.

    Збайдужілої музи губи,
    Льодяні, привідкриті скупо,
    Заціловуй, кусай до згуби!
    Ти хворієш, поете! Глупо!
    Зима 2017



    Стариці

    Ця весна принесла нам багато лиха у повенях.
    Я навчилася бути тихою – мудро й завбачливо,
    І розсіяла пам'ять, що пилом зависла в променях,
    І пробачила рікам, що водами б'ють розпачливо.

    Так бурхливо несеться ріка життя, безкінечності,
    Прокладаючи русла нові – жартує старицями.
    В перемінах щорічних згубилось зерно безпечності.
    На старицях розбиті серця осідали крицями.
    28.02.2017



    Розквітають магнолії

    Розквітають магнолії в місті моїх ненадій,
    Фіолетовим небом вдягаючи мрію забуту.
    Озиратись на втрати, на схиблені цілі – не смій!
    Та по сотому колу сповняй перед ними покуту.

    Навіть в місті моїх ненадій забуяла весна.
    Причаститись до неї так вперто чомусь не бажаю.
    Заблукала й змирилась – ось думка мені навісна.
    Розквітають магнолії в місті мого недораю.
    04.03.2017



    І тоді я злякалась

    І тоді я злякалась: Боже,
    Чи годиться мені радіти?
    Може, радість – це так негоже,
    Як вустами долоні гріти
    Незнайомцеві, що замерзає,
    Доки інших довкола немає?

    І тоді я здригнулась: дурна,
    Так, годиться тобі радіти!
    Чи твоя у тому вина,
    Що мрійливість втрачають діти,
    Що пристойність дорослого світу
    Збайдужіла до змерзлого цвіту?!
    09.03.2017



    А у тебе подушка з пір'я

    А у тебе – подушка з пір'я,
    А у мене – одне крило.
    Так звіщало старе повір'я,
    Так віками до нас було,
    Що, коли закурличуть весни,
    Кольорові почнуться сни, –
    Хтось погасне, а хтось воскресне.
    Тож за мене крильми змахни!
    10.03.2017



    Бентежна. Відвага

    Ти така бентежна!.. Замовчи!
    Загуло, мов дзвони хтось сполохав.
    На твоїх полотнах, ревучи,
    Витинали танці скоморохи.

    Засоромлені, осміяні (співай!)
    Розрум'янилися люди і людиська.
    Гожа ружа! Вей яка і вай!
    Та й черпають твій дурман ізнизька.

    А для тебе зшито два лиця,
    Праве вдень вдягала, криве – на ніч.
    Бігли дні, як звірі на ловця.
    Позіхали ночі десь обабіч.
    21.03.2017



    Сорок вітрів

    "Ще численний цей народ. Зведи їх до води, і Я там переберу його тобі" Суд.7:4
    "Трьома сотнями мужів, що хлептали, спасу тебе" Суд.7:7

    Сірою пасткою, вовчою пащею, шкіриться, лащиться небо.
    Триста покірних, як триста пропащих, тонші від висохлих стебел,
    Вже понадіялись, ще не посьорбавши прісної юшки з калюжі.
    Сорок вітрів – сорок купчастих хмарок порозганяли, байдужі.

    Сивими скронями тисне на голову сіра потріскана нива.
    Гірко-десятими, злими дорогами ниву обходила злива.
    Триста похилених, зморених, заспаних, прісно молилися Богу.
    Сіллю землі триста перший, повіривши, став, заряджаючи змогу.

    Срібно-свинцевими, литими краплями входить життя із дощами
    В серце засушене – землю зневірену. Триста – накрились плащами.
    Рясно промокнувши та захлинаючись п'є триста перший і плаче:
    Доки повірите, доки побачите – Бог зачекає терпляче!
    12.04.2017

    *Число сорок символізує перехідний час до надзвичайної події



    Грозовито так

    Грозовито так за вікном було, аж нестерпно.
    Ніч задухою загустилася у цвіту.
    Серце м'ятами упивалося та й затерпло.
    Людям снилося щось позначене на біду.

    Людям спалося, як не спалося, як з боргами.
    Гуркіт кроками розтривожував тишу снів.
    Грозовито так, наче війни йшли між богами.
    Хтось прокинувся, але втрутитись не посмів.
    10.05.2017



    Переступити цю межу

    Переступити цю межу.
    Обмежуючи, певно, втратиш.
    Не передати на словах безгрішність думки.

    Не перейти за горизонт,
    Бо горизонти завжди інші,
    Хоч зблизька страх не більший, ніж здаля.

    Твоя земля – моя земля!
    Та хтось із двох чи заблудився,
    Чи то залишився в чужих, забув про дім.

    Не передати на словах.
    Я в нім по вибілених стінах
    Простих шляхів для тебе креслила узори.

    Та нащо вимагати слів,
    Так прикро, бо не передати,
    Коли придумав Бог щось більше за слова?
    15.05.2017



    Коли високі стають низькими

    Коли високі стають низькими,
    Коли зневага калічить душу –
    Чи мушу плакати за минулим,
    Чи будувати майбутнє мушу?

    Коли не сором лиця позбутись,
    Коли покути вмістили в фрази –
    Чи зразу випили ви отрути?
    Чи вам боліли мої образи?
    26.05.2017



    Розірване намисто

    Весна моя опала пелюстками
    Зів’ялими, затоптаними. Душно.
    Слова порожні бігли незворушно
    За обрій кучерявими рядками.

    Чужій весні, а може, це на краще,
    Цвірінькали такі неспілі мрії.
    Томило сонце грубі безнадії.
    Стихало серце потайне, ледаще.

    Я опадала. Мовчки. Ненавмисно.
    Невипадково. Явно. Недаремно.
    Думки котились і зітхали чемно.
    Потішно, мов розірване намисто.
    30.05.2017



    Це стриноження

    "Якщо тобі дадуть лінійований папір, пиши впоперек."
    Хуан Рамон Хіменес

    "Дайте людині прочитати кілька римованих рядків, і вона уявив себе володарем всесвіту"
    Рей Бредбері

    Це стриноження другого "я" на поверхні свідомості,
    Обезглавлення обездоленості погрішності.
    Прошиваючи лиш припущенням грань невідомості,
    Футуризмом фортуни вперто торуй торішності!

    Фаренгейт обпікає стіни котрихось вічностей,
    Безпросвітностей первозданного першопомислу.
    Викривляючись у кристалах параболічностей –
    Книгоспаленнями відроджує простість промислу.
    29.06.2017



    Молитвами пречистих

    Молитвами пречистих начисто пересіяна.
    Все просипане поспіхом не перед тими, не...
    Зазбирали у жмені, рахуйте – недорахуєтесь,
    Бо не густо, ще й втратилось кілька зернят мене.

    Що із колоса повного, та ледь недоспілого,
    Що з на хліб не готового – не пожинайте, ні!
    Повидзьобують пташечки. Пташечки, не минайте лиш,
    Що на ґрунті без каменю, але між бур’янів.

    Позаглушують лихо, втіхи мої позатемнюють,
    Щоб не ждала вже хмарочок, не випрошувала грози.
    Я вродила би рясно вам, я би вам пригодилася,
    Якби лиш підливали мене не з моєї сльози.
    05.07.2017



    В очах у статуї

    Ніч закрила мене на замки, як багаті, пишні хороми,
    Вберегти обіцяючи від чужих обіцянок і звичаїв.
    Що ж накоїли ми – малі, легковірні та все несвідомі
    Зі своїми великими правдами?

    Осквернити святині ніхто не хотів би навмисне,
    Та, забувши й вклонитися, брали брудними руками,
    Цілували вустами, прогірклими від пустослів'я та докору,
    Щось священне, уму неосяжне, як то ось душа.

    Залишались відбитки не пальців, ба гірше – зневаги.
    І душа, наче чаша зі щирого золота, повкривалася тріщинами.
    Проливалася віра із чаші тієї так само невтримно,
    Як надщерблений німб тягарями життя втрачає осяйність.

    Півгроша буде варте таке приклякання недбале,
    Що на нього і небо впаде у розчаруванні раптовому.
    Чи то тільки в очах у статуї, що подих і слух облишила,
    Аж навіки буде простосердя збережено?

    Замикай мене, ноче сліпа, як багаті, пишні хороми!
    Що накоїли ми, малі, легковірні – було несвідомо.
    Вже за дня я, ввібрана у сяюче-звичні одежі,
    Відбиватимусь, наче й невмисне, в байдужих очах перехожих.
    Як то легко є – сяяти в світлі чужих очей.
    15.07.2017



    Господні діти

    Як сполотніють очі від невдач –
    У волошковім полі збліднуть барви.
    Як солов’їну пісню втне пугач –
    Останній раз заквітнуть вікнам мальви.

    Пісок – крізь пальці, час – крізь нас. Амінь!
    Хрести узбіччями показують дорогу.
    Тобі сестра – твоя тремтлива тінь,
    Та все ж одна молитимешся Богу.

    Святі узбіччями засліплюють лицем.
    Такого сяйва зроду не стрічала.
    Ниць упадеш, бо серце тягарцем,
    І це падіння, мов вінець начала,

    Немов за власний хвіст себе кусає змій,
    Як день і ніч, як альфа і омега,
    Як камінь з пліч, як порошина з вій,
    Листок оливковий на палубі ковчега.

    І жар у грудях – полум’я святе,
    І можна хоч сто літ отак сидіти.
    Таке велике та таке просте
    Це одкровення: ми – Господні діти!
    31.07.2017



    Першопрохідник

    П’яниця,
    Як в колесі шпиця,
    Зламався дочасно.
    Почасти справедливо: зданий на вагу,
    Мов зневажений.
    Уважайте: крики, критика, колоритність висловлювань –
    Все пусте.
    Випускайте на волю літачків злості вашої
    І ярлички чіпляйте, ритміки дотримуючись –
    Через одного!
    Одноокого, однобокого першопрохідника,
    Що одиноко педалі крутив,
    Віддайте дикунам на поїдання!
    В делікатно-гуманно-толерантному суспільстві
    Та його найкращих традиціях прописано:
    Якщо з горба,
    То колесо котитиметься і зі зламаною шпицею.
    15.09.2017



    І віск покрапав на папір

    І віск покрапав на папір.
    І вітер розірвав фіранку.
    І білість міжсловесних дір
    Вичікуватиме до ранку.

    Пиши! Пиши! Пиши мене,
    Незаплямовану чорнилом,
    Аж доки вічність не мине
    І твердь розділить з небосхилом!

    Нехай лютує буревій,
    Січе годинникова стрілка!
    Твоїх надій, моїх надій
    В вікно зневіри б’ється гілка.

    Ми – найсамотніша з епох.
    Ми – сіра калька покоління.
    Та що є сил – за нас обох
    Пиши! Слова не знають тління.
    21.09.2017



    Я зірвала увесь виноград

    І допоки я тут дочитуюсь вашої правди –
    Замітає погаслим листям дороги мої однобокі.
    Ці провалля, що нас розділяють, такі незміренно глибокі,
    Аж луна потрясає глибини і в темряву губить: зажди!
    Отже, я на самісінькім дні, а зверху у когось є голос.
    Він турбує мене, вкриваючи думку морозом.
    За прогнозами вивернутих листків на похилених лозах –
    Буде лити, немов з відра, і точити повільно розум.
    Я зірвала увесь виноград, скуштувавши з кожного грона.
    Я хворію від цього, я пізнала п’янкий виноград!
    Чи у венах ще досі кров, чи солодкість – думок глюкоза?
    За прогнозами варто збирати врожай,
    Бо на сон і біду пробиватиме град.
    Я закохана в грози спрадавна, тому мені не звикати,
    Що відновлюють рук білизну й загустілу розріджують кров.
    Це важливо – дізнатись прогнози і вчасно плоди зірвати.
    Так, важливо усі до одного зірвати рясні плоди,
    Наче випередити хижаків сліди.
    Точить цівка крізь дно дірявого неба, обпікає повільно розум.
    Я дочитуюсь вашої правди, погасаючи в листі жаскому.
    Ці провалля, що нас розділяють, все більше схожі на прозу.
    Лиш луна у падінні розтягне крапку у кому,
    Заверне навстріч хижакам, а мене заговорить: жди!
    Я розкинула тут ненароком свої сліди.
    06.10.2017



    Вічний

    "Є багато припущень куди вони зрештою йдуть,
    Є багато надій, які все ж не применшують відчай..."
    В.Стецула

    Так буває –
    Стрепенешся і зрониш сльозу:
    Ким він був,
    Ледь знайомий, та пам'ятний стрічний?
    Вітер долі
    Ламає квітучу лозу.
    Ти –
    Вічний!
    09.10.2017



    Височінь

    Ти – височінь.
    Тобі болить
    Натуга слів.
    Ще мить і я
    З вітрами – в бій.
    Не знай тяжінь!
    З корінням рву
    Земне перо.
    Переболить.
    Перебуло.
    Мети чоло
    Цілую
    Знов.
    І ще.
    І щем
    В цю мить ловлю.
    Переболить.
    Чи відмолю?
    31.10.2017



    Однокрилі

    І злітають до неба янголи однокрилі,
    І співають пісні хвалебні у одкровенні.
    І змагаються із вітрами й безвітрям в силі,
    І пронизують світлим ликом глибини темні.

    І вдарятимуться об пір'я сліпі та зрячі,
    І наколюватимуть святість собі на груди.
    І слабих вітрів сповістять голоси тремтячі,
    Що у янголів по крилу відібрали люди.
    09.11.2017



    Морозний сік

    Білим маревом вкрита дорога –
    Це не сніг, – це моя душа.
    Я стелюсь навпростець до Бога,
    Щоб ласкаво мене втішав.

    Ох, сьогодні я геть охляла.
    Лей, лей, лей, лиш би хто не взрів!
    По мені чиясь ніжка гуляла,
    Що аж зранений дух осів.

    І хрустіла моя серцевина,
    І спускала морозний сік.
    По людині ступала людина,
    Наче світ їх обох прирік.

    І одній було сиро і жаско,
    Іншій – слизько було спішачи.
    Геть оклякнувши мовлю: будь ласка,
    Тільки ніжок не намочи!
    03.12.2017



    На окрайчику перестороги

    Я прощаю тебе. Я прощаюсь з тобою. Бувай!
    Нам не стрітитись вже на окрайчику перестороги.
    Кожне слово, залишене тут, уквітчало нам Рай,
    Пелюстками засипало суджені долі дороги.

    Далі буде життя! Переплети зі щастя та бід
    Знерухомлять мотуззям, корінням вростатимуть в душу.
    Хтось потягнеться потайки по заборонений плід,
    Хтось пройде по воді, як за ним виглядатимуть сушу.

    Далі буде любов на піску залишати сліди,
    Малювати рибин, куштувати врожай винограду.
    Для коханих жінок ще висаджуватимуть сади,
    Заплітатимуть коси, проситимуть їх про пораду.

    Пробачатимуть й далі за зважене слово "бувай",
    Забуватимуть знане, вдягатимуть серце в тривоги.
    У недбалих віршах залишатимуть вквітчаний Рай
    І чекатимуть стріч на окрайчику перестороги.
    30.12.2017



    Бо такі не лишають слідів

    Бо такі не лишають слідів, а просто ідуть у вічність.
    Відпускаючи пам'ять, бентежне беруть з собою.
    Трафаретки життя у них завжди суворого крою,
    Щоби лиш почуттів не вколола калейдоскопічність.

    Ач, як промені грають! Сонця́ми виблискують скельця
    І стрибають по лицях чужих зманіжені світлом зайці.
    По полицях розкладене щастя, мораль не вмістилась в байці,
    Бо такі не лишають слідів, а тихо зникають з серця.
    06.03.2018



    Спалене крило

    Скільки ще спалених крил і сердець обезкровлених
    Зможе в собі помістити вселюдська історія?
    Це не містерія, чорт забирай, це доля!
    Вогники вікон блимають SOS.
    Поодинокі врятовані
    Повимикали
    Світло.
    Дехто
    Тривожний
    Так само, як ти тепер,
    Штори нервово розшторює,
    Погляд напружує та затамовує мить.
    Ким залишаються люди, коли із очей заслони
    Янголи вгору здіймають, а віддзеркалене падає ниць?
    08.03.2018



    Це прозріння прийде

    Це прозріння прийде опісля плачевних втрат:
    Нам не раді тут! Нам не раді! Ох, нам не раді!
    Як життя і свобода – це є неминучий гарт, –
    Говоріть, бо гартуємось в кожній лихій пораді!

    Ми не падали в прірву, ми летіли, але на дно.
    Чи ви думали, всі крилаті належать небу?
    Врешті, дужих й недужих приручить собі воно,
    Що в житті та свободі однакову мають потребу.

    Це прозріння здійметься натужно, як дух з-під ребер,
    Та, як все неминуче й минуще, таке й воно.
    02.04.2018



    Істерія. Сад душі

    Якби то з вашої вершини
    Скотилась непідсильна брила
    Так, наче розтрощило п'яти,
    Так, наче вилетіло з шиби,
    Так, наче визвірилось блиском
    Під п'ятами несамовито
    Холодне скло?

    Розгнівана хмурю чоло,
    Та стихаю.
    Нічого, як воно є,
    Не знаю.

    Серед ночі, буває, сплю. Забуваюсь. Тлінно.
    Та частіше буває – не сплю. Тоді сумую помірно,
    Споглядаю, як тіні на стінах танцють мені уклінно
    І зітхаю, і поросят рахую, і вам сповідаюсь вірно.
    Він мовчить.
    Він помер ще до того, як я народилась,
    Тож йому не до того.
    Він мовчанням мені натякає:
    Викладай у тирадах усю повноту пустого!
    Ну а я
    Не знаю нічого, як воно є,
    Тож продовжую про своє:

    А краями моєї стежки сонтрава цвіте.
    А снігами цвітіння моє замете, замете.
    А подолки мого убрання набіло стерлися.
    А з вершини котились брили, та у мене вперлися.

    А все ж деруся, все ж деруся
    Крізь ліс душі.
    Бува, до джерела схилюся,
    Та – в комиші.
    Бува, попрошуся до раю –
    Німе кіно.
    Буває, акурат ступаю –
    Впаду в багно.
    І чула ж, дехто називає те місце – сад.
    Яка оказія, Мадонно, сади тирад!
    Там, певне, гнилість під ногами, плоди і біс.
    А в мене голками вродило. А в мене – ліс.

    Та коли вдихаю на повні груди –
    Все живіше:
    І пташині співи, і вогники раптової ночі у закритих повіках,
    І ріки плюскочуть так, начебто ось вони тут, під ногами,
    Гамірливі джерела,
    Мироносні живиці моїх лісів,
    Чепурні квіточки –
    Дзвіночки,
    Чую, як позіхають, втираючи у кольорові лиця
    Краплі роси,
    Перетікають миті,
    Сонцем осушені – розпорошують у полудневий простір
    (Ум... а... Чмихаю, як від перцю) солодкавий пилок.
    Фіолетово. Ох!
    Свіжості такої вдихаю!
    Розкриваю зіниці, охолола до всіх тривог.
    Я засліплена, бачу – на моїй руці
    Чи то метелик, чи то павутинка.
    Не сполохайте нас обох,
    Доки прийде усвідомлення:
    Так, прекрасно! Ось на моїй руці
    Бог.

    Серед ночі буває – сплю. Забуваюсь. Тлінно.
    Зранку тішуся, наче іспит здала навідмінно.
    А на днях будувала плани, доволі картинно.
    Все ж це добре, що все минає, марніє плинно.

    Він чорнильно мовчить.
    Зверху лягають аркуші, наче плити.
    Він мене тут дечого вчить –
    Не істерити!
    20.05.2018



    Остання із висот

    І буде це остання із висот,
    Коли шляхи подивляться у спину.
    На них покинуту тебе-дитину,
    На них загублену тебе-дитину,
    На них утрачену тебе-дитину
    Вже не притулить жодна із чеснот.

    Ти взяв її задорого. А втім,
    Що є достойною ціною смерті?
    Бо всі відречення були відверті
    Та й клятви всі не суперечать їм.

    І грім побий його, та відбуло
    Усе і всі. А час – сліпий приблуда
    Обабіч тебе став і просить чуда.
    Зарадь йому, спини, розгладь чоло!

    І буде це остання із висот,
    Де пригадаєш путь себе-дитини.
    Там в сонця золоті спливаючі хвилини
    Монетно котяться, відрікшись позолот.
    17.05.2018



    Кити

    І коли моя земля стає плоскою,
    А кити хвостами хмари наганяють –
    Ті, що прямо йшли, кути мої минають,
    Аж облущуються спогади лускою

    В сіль глибин, що роз'їдає серце й ноги.
    Долу пекло бачу в тріщини наскрізні.
    Осягаю думку – землі наші різні!
    І в китів своїй землі прошую вологи.
    18.05.2018



    Датермінізм

    Гір нема! –
    Як вирок, як холодна долі відплата.
    Ось кіно, дивися його та не май претензій!
    На тобі – острівець святий,
    Латка неба і власна хата.

    А що коли Монтеск'є помилявся?
    Переоціни себе, дій!
    17.06.2018



    На видноколі

    Стає душа на виднокраї.
    За нею – смута і полин.
    І так полошить чорні зграї,
    Що ті здіймають рваний клин.

    Пташиний вереск. Неба пломінь.
    І промини, й не пом'яни
    В крилатій висі гострий промінь,
    Коли утишаться вони.

    Цей край убраний бур'янами,
    Як в ткані сонцем килими,
    І буде витоптаний нами
    Ще до покінчення зими,

    Ще до покільчення дороги.
    Душе, а здужай не злягти,
    Коли узриш, стоптавши ноги,
    Що розпорошено хребти,

    Що розверзались океани,
    Що розкололись небеса.
    Чи ти поплачешся на рани,
    Як доторкне тебе краса?

    Ні! Стоячи на видноколі,
    Пройшовши вічність до мети,
    Зневаж свої звитяги кволі,
    Наважся через край піти!
    18.06.2018



    Ковзаниця

    Коли в тобі скінчився день,
    Аж ніч заплакала раптово,
    Коли в тобі немає слова
    І не співається пісень,

    І лінь дивитися на світ,
    І тінь сповзає аж у п'яти,
    Коли у грудях – стужа м'яти,
    А під очима – темінь літ,

    Якої жили увірвати,
    Якого збутися ребра,
    Щоб ноги визволити з вати,
    Зцідити думку з-під пера?

    І що залишиться по тобі?
    Життя чимдуж ковзне по лобі,
    Бо найстрімкіша ковзаниця –
    Це вічність, що стирає лиця.
    18.06.2018



    Алича

    Небо суне, неначе стадо сивих буйволів до водопою.
    Лоб до лоба скрегочуть колії та колеса товарняків.
    Калабаню бентежать падалки аличі та хлопча стопою.
    Сонце мече тривожні натяки на замружених вояків.

    Тут буває, що час зупиниться чи припізниться по маршруту.
    Тільки падає, не стидається, певне, знічев'я, алича.
    Хтось поодаль втрачає з лайкою власну гідність, з трудом здобуту,
    А мені до колін оголених припадає брудне циганча.
    06.07.2018



    Щось більше

    Я сьогодні не встигла дещо.
    Може – жити, а мо – щось більше.
    Так міняють вірші́ на ві́рші,
    Так за ляпас – не здачу, – решту,
    Так прищеплюють дубу липу,
    Накладають на опік пластир,
    Так умовне беруть за власне,
    Обезкиснюють сміх до хрипу,
    А тоді, під гнітючість рішень,
    Безумовністю заперечень,
    Розпинають межу обмежень
    На життя і на дещо більше.
    19.07.2018



    Благословення Сізіфа

    Сізіф штовхає свою каменюку і підлаштовує плечі.
    Пилюка січе, як металу стружка, поглиблює борозни п'ят.
    Час від часу лють розпирає скроні коротким спомином втечі,
    Аж небо ричить і регочуть схили, луною звучить: вар'ят!

    Аякже, вар'ят, підлабузник смерті, прабатько потуг намарних!
    Роби свою справу, зухвалий блазню, коти свою вічність ввись!
    Олімп перелічить улюбленців грішних і не знайде безкарних.
    Боги все так само будуть богами, молись їм чи не молись.

    І ось, як покара, стискає горло вершини стрімкої спрага.
    Є мить, щоб зробити ковток свободи, і до підніжжя мерщій!
    Це гра волелюбця, спокуса безсмертя, пекельна жага, відвага.
    Сізіфе, нехай над твоїм прокляттям завжди ідуть дощі!
    22.07.2018



    Як мисливець іде до пастки

    Боже, Боже, приходь до мене, як мисливець іде до пастки!
    Пташка вирвала власні крила, пташка змучилася за ніч.
    Що Ти, Господи, переміниш у хвилину її поразки?
    Скільки немочей впаде долу? Скільки випросить в тебе стріч?

    Віра знає круті стежини, що крізь терни ведуть до сонця.
    Де осіло терпке розпуття, там босоніж ступає Бог.
    Бачиш, пташко, сей слід глибокий твого Доброго Охоронця?
    Чуєш, пташко, солодкі співи та відлуння прийдешніг змог?

    Небо мжичить серпневу звістку, заклинає шляхи на вирій.
    Тріпотливого серця бранка заздро проситься у політ.
    Боже, Боже, якщо в молитві я слова позабуду щирі,
    Принеси до моєї пастки Свій повік рятівний привіт!
    19.08.2018



    Вигнанка осінь

    Ця вічноголодна вигнанка осінь гризе галуззя,
    Висмоктує все найпоживніше та найсмачніше.
    Аж важче стає дивитися в очі зрадливим друзям.
    Аж менше любові візьмеш там, де брав раніше.

    Лишайся одначе по той бік і осуду, і покари,
    Колючого дроту чи то з поглядів, чи з укусів.
    Вже купчиться синява неба стовпам димовим до пари,
    Бо спалено жертв, опалих в останній її спокусі.
    31.10.2018



    Орієнтири

    Ми – одинокі орієнтири
    На мапах долі щоденних стрічних.
    Ми – точки, втрачені на предвічних
    Обривах думки та зламах волі.

    Ми – перехрестя, мости і схили,
    Комусь – вершини, комусь – підніжжя.
    Ми водночас і засів, і збіжжя,
    Дощі живильні й фатальні зливи.

    Ми неприступні. Ми – переступники.
    Чотирибокі дня пів і ночі пів,
    А інших пів дня й пів ночі ми
    Гладкі й обтесані, святі та сходжені.

    О, ми є струджені! Ємкі, нав'ючені
    Ми заразом і повози, й впряжені.
    І обросли вже мохами в'язи нам.
    Ми – непорушні орієнтири.
    20.01.2019



    Часи моєї дружби з ними

    Пташки шугнуть понадо мною, лиш закурличуть.
    Цією ранньою весною мене не кличуть
    До свого столу в новосіллі новоприбулі.
    Часи моєї дружби з ними – давно минулі.

    І докоряти їм нізащо, та й без потреби.
    Ох, де б мені гніздечко звити? Ох, щастя де би?..
    Вже плакальниць торішні сльози розквітли в терні.
    Такі вабливі їхні квіти, такі мізерні!

    Цією згубною весною набухнуть груди.
    Пташки навчилися співати, що ж вміють люди?
    Часи моєї дружби з ними тернами скуті.
    О, люди вміють дорікати пташиній суті!
    04.02.2019



    В сивім небі тривожна пташка

    В сивім небі тривожна пташка
    Точить крила в ялиці кінчик.
    Хмари нижче від снів і горла,
    Що й не видно, куди іти.

    Ліс вогкий, як відкрита рана,
    Липне тіло бинтом до лісу.
    Босі ноги по битій стежці
    Розтирають хвилини в пил.

    Серпантиняться "так" й "нізащо" –
    Два невмисно тяжкі обмани.
    З іменами табличка в скелі –
    Слід людей, на людині слід.

    Як то важко іти до неба!
    Як то легко із неба впасти,
    Де безгрішна тривожна пташка
    Точить крила об чийсь політ.
    05.2019



    Між зуб'ятами обрію

    Літо грає на вилиця хрускотом кісточок.
    Зрубу першого іскорки-трісочки розлітаються.
    Ким ти виростеш, саджанцю: прутом для діточок
    Чи міцною ломакою більшим, котрі не граються?

    Обрій, наче граблі чи старечий беззубий рот,
    Чи лисіючий хлоп, що з сокирою йде у кичери.
    Цур та пек тобі, хлопе! Нарубаєш іще гризот,
    Як рідитимеш світ від рання до самого вичіра.

    Між зуб'ятами обрію цідиться сонце нись.
    Дитинча, ким ти виростеш: хлопом а чи сокирою?
    Їж та плюй собі вишеньки, виростеш же колись!
    Обрій доти змахлює, козирі криючи сквирою.
    05.2019



    Неділі

    А на серці – зима,
    Заморожує світло й тінь,
    Що проходить крізь світло й стає на коліна.
    І нема вже неділь і горіння, й скарбів нема,
    Бо на серці – зима.

    Ще веде мене вдаль,
    Ще веде моя думка вдаль,
    За вітристі горби.
    На горбах – моя тінь сама.
    Ще звиваються ріки
    І роки –
    Мрії сталь.
    Я покину цю землю і ти її теж покинеш.
    І мене вже нема.
    І тебе вже нема.
    Лиш зима
    І зима,
    І неділі.
    24.05.2019


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Прокоментувати:


  37. Борис Костиря - [ 2025.11.13 21:56 ]
    * * *
    Уже не літо, а зима.
    Фатальне листя облітає.
    Так неминучості тюрма
    В кайданах болісно тримає.

    Зима гряде, немов тиран,
    Змітаючи усе навколо.
    Я прикладатиму до ран
    Ті гасла, що упали в полі.

    Зима настане, ніби смерть,
    Неждано і несамовито.
    І упаде, неначе смерд,
    До ніг їй кожен посполитий.

    Зима іде на вістрі зла,
    Ненависті, наруги, помсти.
    Воскресне спалена зола
    І простягне зі снігу повість.

    6 листопада 2024


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.5)
    Коментарі: (1)


  38. Євген Федчук - [ 2025.11.13 19:57 ]
    Кілька епізодів з «Київської козаччини» 1855 року
    І

    Вже двісті літ минуло з тих часів,
    Як москалів у поміч запросив
    Богдан. Наївно, мабуть сподівавсь,
    Що цар московський справді поміч дасть.
    Та, де ступила лапа москаля,
    Там, він вважа, що вже його земля.
    Тож помочі від них було на гріш
    Та вже гострили свій у спину ніж.
    Стелили м‘яко, жорстко спать було,
    Як те москальство у наш дім прийшло.
    Брехня і підступ – зброя москалів
    Запанували всюди на землі,
    Де кожен вільним себе почував
    І раптом москалям слугою став.
    Те, проти чого воював козак,
    Знов повернули москалі назад.
    Вчепились, наче до кожуха воші
    І лопотять, які вони хороші:
    І визволителі, і браття-православні.
    Самі ж зашмо́рг затягують старанно.
    Незчулись люди – з ляської неволі
    Вони в москальську втрапили недолю.
    А там ще гірше, ніж було при ляху .
    Як зрозуміли вже, що дали маху,
    То було пізно – українці досі
    Тепер усі зробились малороси.
    Ярмо кріпацтва знов їм натягли,
    Щоб і дихнути люди не могли.
    Старшину перебили чи купили,
    Козацтво або в війнах погубили,
    Або панам в кріпацтво віддали
    І думали, що вже й перемогли.
    Та дух козачий у народі жив,
    Хоча старавсь москаль, його не вбив.
    Ще жили ті, хто добре пам‘ятав,
    Як Залізняк на захист люду встав.
    Кривава рана Кодні ще жила
    І кров із неї у серцях текла.
    Іще ходили краєм кобзарі,
    Співали від зорі і до зорі
    Про славний час, про гетьманів, про Січ,
    Москальську розганяли темну ніч.
    Отож народ на лише на мить чекав,
    Щоб новий гетьман булаву узяв,
    На бій за волю їх усіх повів,
    Звільнив з обіймів клятих москалів.
    Тим часом знахабнілі москалі,
    Яким замало власної землі,
    Взялися знову з турком воювать,
    Щоб Гроб Господній, начебто звільнять.
    Та то для дурнів. В них мета була
    Аби до ніг Туреччина лягла.
    Вони б усі Балкани зайняли,
    Заволодіть протоками могли.
    І Чорне море їхнім стало все.
    Від мрійних планів москалів несе.
    Хоч турки проти них були слабі
    Та стали в поміч їм у боротьбі
    Країни європейські. Проти них
    Москаль нічого вдіяти не зміг.
    Назад їм довелося відповзать,
    На землях Криму ворогів стрічать.
    То тільки в мріях москалі могли
    Вважати, що усіх перемогли.
    На ділі, як дістали по зубах,
    Побачили, що їх чекає крах,
    Про козаків вони згадали знов,
    Які роками проливали кров,
    Аби москальські дупи врятувать.
    А то не раз бувало, як згадать.
    Та дивна пам‘ять в москалів отих.
    Як козаки порятували їх,
    В подяку оті кляті москалі,
    Женуть усіх їх з рідної землі.
    А тут притисло. Царські маніфести
    Могли надію трударям принести,
    Бо там всіх в ополчення закликали
    Аби вони країну рятували.
    І так писалось в маніфестах тих,
    Що їх би й вчений зрозуміть не зміг.
    Що вже про неписьменних говорить.
    Здалось селянам, що настала мить
    Скидати клятий кріпосницький гніт,
    Йти в козаки… А тут сказати слід,
    Що у селян ніхто ж не запитав,
    Як землі українські роздавав
    Усяким іноземцям й москалям.
    Їм в нагороду роздана земля,
    Що вільний люд старанно обробляв.
    Тепер на неї вже не мав і прав.
    Як таргани чужинці наповзли,
    Народ, немов у рабство узяли.
    В своїм маєтку кожен пан робив
    З селянами усе, що захотів.
    І панщина, й пригони, згони, гвалти.
    Шарварки, і підвідне, й нічна варта.
    Городи і прядіння, і толока,
    Даремщина. Отож, з якого боку
    Не глянь, селянам продиху не було.
    Та вони досі волю не забули.
    І, ледь почули царські маніфести,
    Які попи їм мусили довести.
    Бо ж грамоту вони лише і знали,
    Їм лише царська влада довіряла.
    Знайшлись такі попи, які читали
    Те, що селяни стільки літ чекали.
    Чутки розбіглись із тих сіл по краю,
    Що знову люд у козаки приймають.
    Хто хоче батьківщину захищати,
    Той козаком одразу може стати.
    І вже на пана може не глядіти.
    Вже вільним буде він і його діти.
    У тих церквах, де інше говорили,
    Попів селяни ледве не побили
    Та від них «правду» царську вимагали.
    На панщину вертатись не бажали.
    Нема кому у полі працювати,
    Пани уже рахують свої втрати
    Та мчать жалітись чимскоріше владі,
    Щоб «гультяям» тим стала на заваді.
    Поросся все «розруха» охопила,
    На схід до Конотопу підступила.
    Всі раптом покозачитись рішили,
    Кріпацтво вже терпіти їм несила.
    Згадали славних предків, що за волю
    Життя покласти ладні в чистім полі.
    Та в доброго царя жила ще віра.
    То все пани місцеві, чисто звірі
    Готові шкіру з селянина здерти,
    Щоби з тарілі золотої жерти.
    Та влада ж, звісно, за панів вступилась,
    Наводити «порядок» заходилась.
    Комісію якнайскоріш створили
    Аби селянам «правду» говорила.
    А, щоб її селяни не прогнали,
    Війська слідом у поміч їй послали.
    Отак тоді події відбувались,
    Що «Київська козаччина» прозвались.

    ІІ
    Весна на Канівщині була неспокійна.
    Чутки з повітів із сусідніх йшли,
    Що люди козаками знов були
    І почувались від кріпацтва вільні.
    Що десь папери знайдені були,
    Які попи по церквах поховали.
    Золотий хрест папери оті мали
    І також царські золоті орли.
    Печатки в них стояли золоті,
    І китиці із золота звисали
    По їх краях. З столиці розіслали,
    Але попи сховали по путі.
    Тож люди добре тих попів трясли,
    Поки прокляті з схронів їх дістали.
    Чого би люди то брехати мали?
    Не бачивши, як описать могли
    Указ той царський? А іще чутки,
    Що в Хомин тиждень(часу ж небагато)
    Указ той царський свою силу втратить.
    І, хто не встигне, лишиться таки
    У кріпаках. Збиралися селяни
    Ще з березня по селах деяких,
    Ішли юрмою до попів своїх,
    Щоб до козацького вписали стану.
    Ті, звісно, відмовлялися та все
    Казали, що указу не існує.
    Але селяни, мов того не чують.
    Вже десь юрма попа свого трясе.
    Хтось згодився й охочих записав
    На папірці, щоб тільки відчепились.
    Десь дременув піп, поки похопились.
    Десь «грамотій» місцевий перо взяв
    Та став писати списки. Йшли чутки,
    Що десь начальство з Києва примчало,
    Сусідам землю наділяти стало.
    Хто встав раніш – добилися-таки.
    Начальства у повіті не було
    Вже на той час. «Гасити» подалися
    Повіти, що раніше піднялися.
    А військо? Військо на війну пішло.
    Отож, немає сили у панів,
    Поки гарячий, слід метал кувати.
    Хотілось людям так козакувати,
    Що ладні, навіть, згинуть на війні.
    Зате сімְ’я не буде в кріпаках.
    Тож відправляли в Київ депутатів,
    Щоб «правди» в губернатора спитати.
    Десь, підсвідомий подолавши страх,
    В церквах папери стали розбирать.
    Хоч неписьменні та надію мали,
    Що той указ одразу б упізнали.
    А, як вдавалось десь і відшукать
    Якісь папери, схожі на указ,
    То вже селян не можна зупинити.
    Могли попа добряче і побити.
    Когось садили до свиней у баз,
    Когось в холодну воду, а кого
    І на дзвіниці часом закривали.
    Хоча сімей попів не зачіпали.
    Ті могли вільно дременуть бігом
    У повітовий центр щоб пожалітись
    На те «свавілля». Квітень наступив
    І в Таганчі взялися за попів,
    Щоби указу царського добитись.
    Десь інвентарні правила знайшли,
    Які були оформлені яскраво.
    Рішили, що з «указом» мають справу.
    На панщину гуртом вже не пішли.
    Пани бігом в столицю донесли.
    Комісія до Таганчі примчала,
    Яка селянство заспокоїть мала.
    От голова комісії велить,
    Щоб в день наступний прибули сюди
    По десять душ від сіл – нехай почують,
    Що той указ, насправді не існує.
    Але тим більше наробив біди.
    Селяни ж, як почули, що прибув
    Начальник й делегатів викликає,
    Рішили, що указ читати має.
    І весь маєток в одну мить загув.
    Усім почуть схотілось той указ,
    Тож сходитися юрбами поча́ли.
    Священиків поперед себе пхали.
    Зібравсь великий натовп на той час.
    Комісія, як не вмовляла їх,
    Як не страхала, все даремно було.
    Здавалося, селяни їх не чули.
    І по юрбі лиш грізний гомін біг.
    Хтось закричав, що самозванці то,
    Таких не міг прислати губернатор
    Та треба їм добряче чосу дати.
    Хтось крикнув, наче стьобнув тих кнутом,
    Що військ в Полтаві й Києві нема.
    Він саме звідти. Всі в Криму воюють.
    Тож криків самозванців не почують.
    Хтось дрюк вже над юрмою піднімав.
    Злякалася комісія й бігом
    З очей селянських в шинок заховалась.
    Юрба ж ще довго-довго хвилювалась,
    Оскільки не добилася свого.
    Від страху, що їх точно тут поб’ють,
    Комісія зібралась і помчала
    У Корсунь. Їх ніде не зупиняли.
    Тож ті швиденько подолали путь.
    Селяни ж за священиків взялись
    Та стали знов указу вимагати.
    Взялися у Корнилівці шукати,
    У Гарбузині. Із попом велись
    Не дуже гречно. Ледве той утік
    І чимскоріш до Корсуня подався,.
    Там їх вже цілий виводок зібрався.
    У Корсуні підняв начальник крик,
    Щоб слали військо чимскоріш сюди.
    Й піхоту, і кінноту. Аби швидко.
    Бо скоро прийдуть їх селяни бити,
    Тоді уже не вибратись з біди.


    ІІІ
    Солдатська рота в Корсунь поспішала,
    Бо ж там начальство в розпачі було.
    Щоб до кровопролиття не дійшло,
    Отих невдах порятувати мали.
    Та пішки лінь і важко москалям.
    Десь би підводи хоч якісь дістати
    Та коней, тоді можна й поспішати.
    Уздріли село Ситники здаля.
    Пішли кілька єфрейторів в село.
    Велів їм підпоручик не зівати,
    Хоч силою в селян підводи взяти.
    А у селі під церквою було
    Якраз тоді населення усе.
    Попу указ їм видати веліли
    Та босого по колючках водили.
    Попа уже від страху аж трясе.
    А тут якраз з‘явились москалі,
    В селян підводи стали вимагати.
    Ті не схотіли їм нічого дати.
    Сказали «Ні коней, а ні волів,
    А ні телят нема для москалів!»
    Ті на юрбу зі страхом погляділи,
    Не солоно сьорбавши, відступили.
    До офіцера повернулись злі.
    Той теж озлився, як усе почув.
    Із двох боків велів в село вступити,
    Попа живого у селян відбити.
    Солдат уздрівши, натовп враз загув.
    Гадали, що оточують село
    Та й розбігатись чимскоріше стали.
    «Від страху, мабуть?!» - москалі гадали.
    Та страху у селян і не було.
    Все ж голіруч на військо не підеш.
    Розбіглися, дрючки десь похапали.
    До москалів знов підступати стали,
    Гадали, може справляться. Та де?
    Солдати розігнали їх умить.
    Кого устигли, того похапали.
    Підводи і коней в селян забрали,
    Бо ж треба їм до Корсуня спішить.

    IV
    Тим часом із околичних всіх сіл
    Збиратись стали люди, щоб рушати
    До Корсуня похапаних звільняти.
    Юрба росла. З усіх сторін навкіл
    Ішли все нові юрби. З вуст і уста
    Якісь чутки весь час передавали.
    Мовляв, начальство військ зовсім не мало.
    А той загін, що при начальству став,
    То лише арештанти. Їм за то
    Начальство обіцяло проплатити,
    Щоб помогли селянство придушити.
    І сумнівів у тім не мав ніхто.
    А ще казали, як їх половить,
    Тих арештантів, ще й подяка буде
    Від уряду. Ішли спокійно люди.
    Що арештанти стануть в них палить -
    То не боялись. Хтось чутки пустив,
    Що в арештантів лиш сліпі набої.
    Тож люди легко зломлять їх юрбою.
    І страх відходив та копичивсь гнів.
    А в Корсуні все навпаки було,
    Велике замішання почалося.
    Великих військ діждатись не вдалося
    І все, здавалося, до того йшло,
    Що буде, як то в Умані колись
    При гайдамаках. Крові пролилося.
    Жидам найнеспокійніше велося.
    Вони з округи всі сюди зійшлись.
    Солдати стали збройно на майдані.
    Хтось на дзвіниці шлях спостерігав,
    Про сили «вражі» сповістити мав,
    Як близько вже опиняться останні.
    Той своїм басом, як юрбу уздрів,
    Кричати став: «Народу, наче хмари!»
    Той крик по місту, мов кнутом ударив.
    Хтось, із зовсім настраханих, зомлів.
    Юрба спокійно на майдан прийшла.
    Попереду йшло виборних дванадцять.
    Один на рушнику ніс з хлібом тацю
    І сіль на нім насипана була.
    Побачивши, що мирно люд прийшов,
    Начальник вийшов, крикнув: «На коліна!»
    Юрба уклякла та зігнула спини.
    Москальська в того аж заграла кров.
    «Чого прийшли?» - питатися почав.
    «Жалітися прийшли на свого пана.
    Життя під ним зробилося погане.
    Нас від знущань лихого пана збав!»
    «А ще чого?» «Ще хочемо, щоб нас
    У козаки негайно записали.
    Щоб вільними ми від кріпацтва стали.
    Бо ж царський саме так велить указ!»
    І тут начальник зовсім страх забув.
    Став говорити, що нема указу.
    Що якийсь піп розніс оту заразу,
    За що уже розстрижений він був
    І висланий негайно у Сибір.
    «Вам послух і покору треба мати
    Інакше влада буде вас карати».
    Юрба сприймала мовчки до цих пір
    Його слова. Та, коли він сказав:
    «Ви маєте в покорі працювати.
    А вольності ніколи вам не мати!»
    «Як то не мати?» - голос пролунав
    В юрбі притихлій. Селянин рудий
    Із криком: «Гик!» ураз на ноги скочив.
    У панства аж на лоб полізли очі,
    Бо той з-під свитки вихопив свій кий.
    І вся юрба на ноги піднялась,
    Киї короткі діставати стали.
    Пани ураз за військо повтікали.
    Селяни вслід за ними подались.
    Тут їм солдати шлях загородили.
    Селян не зупинило то, однак.
    Натиснули на стрій солдатський так,
    Що ті на кілька кроків відступили.
    Та тут короткий пролунав наказ
    Від унтер-офіцера: «Плі!» й одразу
    Сипнули кулі в натовп по наказу.
    Сам унтер завалився в той же час.
    Чи хтось поцілив в голову його
    Сокирою, чи рекрут з переляку
    Пальнув у нього. Бути могло всяко.
    Юрба ж урозтіч кинулась бігом.
    Солдати із багнетами услід
    По вбитих і поранених ступали.
    По втікачах ще залпів кілька дали.
    Ураз немов перевернувся світ.
    Проти кийків пустили москалі
    Свинцеву смерть. А що від них чекати?
    Тож людям довелось мерщій втікати.
    Завзятіші зостались на землі.
    І не було людей вести кому
    На ті багнети. Тож кийки кидали.
    Аж повний віз їх потім назбирали.
    Тут би живим зостатись самому.
    Юрба за греблю вихопилась вмить,
    Аж під горою, врешті зупинилась.
    Звідтіль якраз іще юрба спустилась.
    Порадилися, певно: що ж робить.
    Солдати знов вернулися у стрій,
    Бо ж панам страшно – раптом вони разом
    Знов через греблю кинуться одразу.
    Хто ж захистить їх, піде за них в бій?
    Солдати всі завмерли у строю,
    Свої гвинтівки у руках стискали.
    Пани з-за них на гору поглядали
    Зі страхом – бо ж повернуться, побְ’ють.
    Напружені минали миті. Враз
    Юрба попід горою розійшлася
    І по домах, напевно, подалася.
    Минулось москалям і на цей раз.
    Тоді вже розходилися вони
    І мститися за всі страхи почали.
    Селян по селах юрбами хапали.
    Не завжди і доводили вини.
    Хто до в’язниці по тому попав,
    Хто різками відбувся. Били кляті
    Селян нещасних довго і багато.
    Не кожен після того сам устав.


    V
    Та в Таганчі не заспокоївсь люд.
    Про них чутки по Корсуню ходили,
    Кінний завод, неначе погромили
    І скоро знов панів товкти прийдуть.
    Що, наче вже кіннота є у них
    І, навіть, прихопили десь гармати.
    Настраханих неважко залякати.
    Кур’єри полетіли з усіх ніг
    До Києва, щоб помочі прохать.
    До Корсуня прибув сам губернатор
    Васільчіков. А з ним сотні солдатів.
    Як водиться у них «мать-перемать»
    Місцевих всіх начальників обклав,
    Що в таку далеч виїздити мусив.
    Що ледарі всі…і в такому ж дусі.
    А потім військо в Таганчу послав.
    Сам не поїхав. Страх, мабуть, було.
    Помічника Веселкіна направив,
    Аби належно вирішив він справу,
    «Приніс порядок» врешті у село.
    Зачувши, що ідуть в село війська,
    Чоловіки всі по лісах сховались.
    Жінки і діти по хатах зостались.
    Від москалів, ну хто би не втікав?
    Вступили москалі у Таганчу
    Під барабанний бій. На площі стали.
    Жінки та діти в вікна виглядали.
    Хотіли щось про долю свою чуть.
    Солдати простояли цілу ніч.
    На другий день вдалося їм дізнатись,
    Що юрба в полі почала збиратись.
    Для чого? Невідомо, звісна річ.
    А війська ж привели, мов на війну:
    Піхота і кіннота. Тож послали
    Кінноту. Та юрбу ту обскакала,
    Напала з тилу на селян та й ну,
    Її в село повільно заганяти.
    Уже на площі у самім селі,
    Селян всіх пов’ְязали москалі
    Пасами, що в селян змогли забрати.
    Тоді вже сам Васільчіков прибув,
    Коли вже не було чого боятись.
    Трьох присудив на каторгу заслати.
    У нього суд короткий зовсім був.
    А інших всіх пороти повелів.
    Та і подався. А уже солдати,
    Яким прийшлося цілу ніч стояти
    Ще й під дощем, були страшенно злі.
    Тож вимістили злість всю на селян.
    До крові били, шкіру геть знімали.
    Жінки з плачем за тим спостерігали.
    То додавало зла лиш москалям.
    Бо ж їхні ще б стояли, гиготіли,
    Дивилися, як різки краять тіло
    Чоловікам їх. А тут плач стоїть.
    Ну, як когось тут можна пожаліть?
    Побили так, що кілька довелось
    Відправити одразу до шпиталю.
    А москалі тоді по селах стали
    Пороти всіх, кого зловить вдалось.
    Ота жорстокість змусила селян
    Всі мрії про козаччину забути…
    На якийсь час. Того ж не може бути,
    Щоби навік. Бо ж матінка-земля
    Козацьким духом сповнена була.
    Та й москалі, хоча селян здолали,
    Але урок добряче пам‘ятали.
    За кілька літ і воля надійшла.
    Не та жадана. Та землі шматок
    Зміг селянин у володінні мати.
    Щоб з малороса українцем стати
    Зосталося зробити лише крок.


    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (5.31)
    Прокоментувати:


  39. С М - [ 2025.11.13 19:28 ]
    Ей добрий час (The Jimi Hendrix Experience)
     
    люди говорять а не зна ніхто
    чому тебе я покохав ото
    мовби старатель злотоносний пісок
    ґо танцюймо добрий час зійшов
    ей
     
    багато хто живе в полоні мрій
    ретельно бруд ховаючи у рукаві
    а моє кохання бейбі не будь-що
    ґо танцюймо добрий час зійшов
    ей ей
     
    добрий час зійшов
    о хай сяє
    хай зогріває серце твоє твоє
    бейбі добрий час зійшов
    ей
     
    кохання гарна річ якщо везе
    у мить оцю коли кохаєш усе
    мов я є прапорець а ти є шток
    ґо танцюймо добрий час зійшов
    ей
     
    о добрий час зійшов
    о чуєш бейбі
    кажу про добрий час
    хай зогріває серце твоє
    о час зійшов
     
     
     
     
     
     
     
     


    Рейтинги: Народний 6 (5.63) | "Майстерень" 6 (5.63)
    Коментарі: (2)


  40. Сергій СергійКо - [ 2025.11.13 19:33 ]
    Країна потвор
    Вогнем оманливих ідей
    Там харчувалися потвори,
    Страждання множачи і горе –
    Вже, мабуть, каявсь Прометей!

    «Хто був ”ніким“ – той став ”усім!“» –
    Юрба вигукувала гасло.
    І ті ”ніякі“ кров’ю рясно
    Об’ю́шили свій власний дім.

    А потім тих, хто ”всім“ ставав,
    Зганяли в табори страшніші
    Нові потвори – галасніші.
    ”Ніхто“ в країні панував.

    Тих, хто ще трохи розум мав –
    У табори! Аби роками
    Шляхи вже власними кістками
    Мостили для гучних вистав.

    Нащадки табірних потвор
    Ще плодяться у бриді тої.
    Неначе мух у свіжім гної
    Дзижчить настирливий їх хор.


    Там доньки і сини катів
    Та вартових на вежах влади
    Країну довели до «ладу»,
    Перетворившись на рабів.

    І зараз сунуть ці раби
    З ущербним мисленням потвори,
    Ще й домагаються покори,
    Навчити жити нас, аби.

    Та спроби марні їх любі́,
    Бо залишають їх ідеї,
    Як і вампір у мавзолеї,
    Лиш тільки сморід по собі.

    03.11.2025р.


    Рейтинги: Народний -- (5.39) | "Майстерень" -- (5.39)
    Коментарі: (2)


  41. Іван Потьомкін - [ 2025.11.13 18:21 ]
    ***
    Вирви досаду з того саду,
    Що ти плекав і боронив.
    У дальню путь візьми відраду,
    Щоб золотавий помах нив,
    Черешень квіт, гомін бджолиний
    До тебе піснею прилинув.
    Аби і в найщаслившім краї,
    Коли, буває, розпач крає,
    Ти юні пригадав літа,
    Які життя вже не верта,
    І серцем чистим помолився
    За край отой, де ти зродився.









    Рейтинги: Народний -- (5.61) | "Майстерень" -- (5.85)
    Прокоментувати:


  42. М Менянин - [ 2025.11.13 13:11 ]
    Славень з України
    Живи Україно
    віка і віка,
    Отця де і Сина
    керує рука.

    Бо воля як криця
    танок де і спів –
    слів Божих криниця
    та око між брів.

    І герб України,
    як часу ріка,
    у світі єдиний
    де Божа рука*.
    …+
    Слава, слава Отцю й Сину!
    Береже Бог Україну.
    Кожен день і кожен час
    Матір Божа хранить нас.

    * тризуб це і зброя, і плуг, як інструмент для Божої руки на воєнні і мирні вчинки.
    Подібні предмети: куполи церков, в Європі – корона, у Тибеті – дордже, в Індії – ваджра, у Франції – лілія, в Японії - конгосе, в Китаї - дзиньганси, в Монголії – очир …
    Наприклад рука за участі Живого Єдиного Бога цим інструментом влучала і нищила цілі на війні, керувала погодою, змінювала русла річок, різала камені, виготовляла блоки для будівництва храмів та інших великих споруд…

    26.102025р. UA


    Рейтинги: Народний -- (5.25) | "Майстерень" -- (5.42)
    Прокоментувати:


  43. Тетяна Левицька - [ 2025.11.13 08:02 ]
    Якби ж ми стрілися раніше...
    Якби́ ж ми стрілися раніше,
    коли ще весни молоді
    в гаю нашіптували вірші,
    а я ходила по воді.

    Якби́ Ви зорі дарували,
    метеликів у животі,
    та кутали в шовкові шалі
    пшеничні кучері оті.

    Якби́ на кладочці зітхання
    гойдали ніжно на руках,
    співали птахою до рання
    про щастя на семи вітрах.

    Якби́ молилися за мене
    усім існуючим богам.
    Аби не впасти у геєну*
    в душі звели величний храм.

    Якби́ божилися кохати
    мене одну до забуття,
    то все одно на пласі страти
    за Вас не віддала б життя.

    Геєна* — пекло

    13.11. 2025р.


    Рейтинги: Народний -- (6.16) | "Майстерень" -- (6.25)
    Коментарі: (4)


  44. Неоніла Ковальська - [ 2025.11.13 07:23 ]
    Ріка падолисту
    Жовтогаряча ріка падолисту
    Водоспадом додолу стікала,
    Іскриста вона і така золотиста
    Красою усіх чарувала.

    Купалися в ній дві берізки-подружки,
    Немов жовтокосі русалки,
    Скидали із себе листочки, мов стружку
    Світлу чудову яскраву.

    І пестили хвилі ріки вогняної
    Та цілували їм личка
    І кликали й кликали знов за собою
    В ту дивну ріку падолисту.

    2019 р.


    Рейтинги: Народний -- (0) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  45. Володимир Бойко - [ 2025.11.12 20:18 ]
    Згадка про вагон і перон
    Ти без довгих прощань застрибнула в останній вагон,
    Ти вже бачиш себе у світах на дорозі широкій.
    А мені зостається хіба що порожній перон,
    Де за спокоєм звичним чатує незвичний неспокій.



    Рейтинги: Народний -- (5.54) | "Майстерень" -- (5.62)
    Прокоментувати:


  46. В Горова Леся - [ 2025.11.12 18:00 ]
    Про ворону, вербу і молодість
    Все карр та карр - пісні старої тітоньки.
    Коли садили верби ще діди,
    Питалися у неї: птахо, звідки ти
    Перенесла гніздо своє сюди?

    І що облюбувала, чорнопера, тут?
    Околиці затишшя чи сади?
    Гукала дощ і випасала череду,
    Коли садили верби ще діди.

    Закаркає - шукаю парасолю я.
    Погоду слухай - змокнутим ходи.
    Була її прогнозів монополія,
    Коли садили верби ще діди.

    Стара верба. Сучками небо колеться.
    Не гнеться долу пагін молодий,
    Як в час, коли трудились на околиці
    Ворона й молоді мої діди.


    Рейтинги: Народний 6 (5.82) | "Майстерень" 6 (5.96)
    Коментарі: (4)


  47. Микола Дудар - [ 2025.11.12 10:18 ]
    ***
    Підійди сюди тихенько
    Роздивись, не пожалкуєш
    Тут і білі, і опеньки
    Не спіши, ще поцілуєш…
    Хтось садив, а ми збираєм
    Ось би встрітить слід провидця
    Ти диви, природа дбає
    Берем ще і ще — згодиться
    Ну і все, нарешті досить
    Шматок добрий ми втоптали
    Так від осені й до осень
    Жаль, засію проморгали…
    25.10.2925.


    Рейтинги: Народний -- (5.5) | "Майстерень" -- (5.65)
    Прокоментувати:


  48. Віктор Кучерук - [ 2025.11.12 08:26 ]
    * * *
    Пам'яті сестри
    Людмили

    Сил нема спинити,
    Хоч я так хотів, -
    Метушливі миті
    Найкоротших днів.
    Квапляться аж надто
    До межі зими
    Хмар вологих клапті
    Та їдкі дими.
    В сирості щоденній
    Повно гіркоти, -
    Кольори зелені
    Важчає найти.
    Вилиняли барви,
    Налягла жура, -
    Швидко робить справи
    В'януча пора.
    Мов стискає пресом
    Час осінні дні,
    Смерть твоя, мов лезо,
    В згніченім мені...
    12.11.25


    Рейтинги: Народний 6 (5.61) | "Майстерень" 6 (5.87)
    Коментарі: (1)


  49. Гриць Янківська - [ 2025.11.12 01:00 ]
    Пісня пропащої. Випускаючи тіні з очей
    "Пісня пропащої. Випускаючи тіні з очей" – цикл поезій 2016-2019рр. зі збірки "Бігом василіска"

    Картина Тетяни Молодої 2022р.



    Правнук ворожки

    Я виходжу з хати, прочиняю фіртку.
    Стежка – в камнескоки, небо – в зоредірку.
    Треба б повернути вкрадене зі вчора.
    Калабані мутні. Серце смутночоле.

    Ти – правнук ворожки, найгідніший фраїр.
    Васильки-волошки, що мене чекає?!
    Ми на перелазі, щічечка до щічки.
    Тиша – в хрущостаї. Обрій – в вікносвічки.
    09.07.2016



    Реготи причинних

    Ти прийшов в мій монастир
    Зі своїм уставом
    І бубниш, як душпастир,
    Про свободу й право.

    Потічком вода брудна.
    Селі гамір стишать.
    Ти чудний чи я чудна?
    Брешеш, наче дишеш.

    Ядра, брили (каламбур!)
    Гупають у клумби.
    Перепалка з амбразур –
    Спадок тумба-юмби.

    Зорі згасли, нічка – тать.
    Тужно, чути вої.
    В темінь душ не прочитать,
    Скручую сувої.

    Драна плахта – не фата.
    Із розгону – в бровку.
    Повз проносяться літа,
    Вельон мій у сховку.

    Дзвони, дзвони, рій пожеж,
    Гасять досі чинних.
    З монастирських білих веж –
    Реготи причинних.
    15.08.2016



    Дурна й пропаща

    Вийти за тебе? Ступити на стежку кращу?
    Мудра пішла б, ну а я – і дурна, й пропаща.
    Хочеш, вкладай все гостріше каміння в пращу,
    Цілься у мене, бо відповідь: ні, нізащо!

    Бути твоєю? Любити тебе довіку?
    Знаєш, без сміху тебе не назву чоловіком.
    Кожного дня, розімкнувши свої повіки,
    Я б сподівалась пришвидшення плину віку.

    Раптом всі справи мої перетворяться в наші,
    Ну а про рішення їх мені й подумати страшно.
    Бути з тобою – це, наче наїстись каші,
    Корисно дуже, біда, що не дуже смачно.
    08.2016



    Пісня пропащої

    "And in the liquid mirror glowed the clear perfection of her face"
    Alfred Tennyson "Mariana in the South"

    Не знервована, не засмучена,
    Просто змучилась.
    Заспокоєна. Не зчарована,
    Не приручена.

    Незарученість, неодруженість –
    Як доручення.
    Некерована – не спростовую.
    Не накручуйте!

    Не хворію я! Не змінилась чом? –
    Бо не скучила.
    Бо не зрадили. Бо не зрада це,
    Де не влучили.

    Плачу голосно
    Сріблом-золотом,
    Чавуном.
    Рвучко й коротко
    Перекинуто
    Горі дном
    Долі зболені.
    Далі зморені
    Списком фраз.
    Ручки впущені,
    Сни пропущені
    Через раз.

    Ось зцілована, зачарована,
    Та не я.
    Ось пригублена, та не згублена –
    Теж не я.
    Ось піднесена, смутки стесані
    Не мої.
    Ось змарніла (ось я) на білому
    Полотні.

    Ось пропаща у пащі пращурів,
    Що абищо, пручатись зась,
    Прагнуть мститися, причаститися
    До тутешнього. Повилазять
    З фотокарточок. Під підсвічником
    Воском ліпляться ці гримаси.
    Ось відстрочені клятви й порчі злі.
    Напророчено (от вже й ласі!) –
    Заговорені, точно скорені
    Всі нащадки у сім колін.
    Поторочі пропащій в очі тій
    Заглядають, шукають тлін.
    17.08.2016



    Самоти сто років

    "Всяка річ – жива. Треба тільки зуміти розбудити її душу."
    Г.Г.Маркес "Сто років самотності”

    Я була б твоєю самотою
    В опівнічних серця закавулках,
    Зігрівала будні простотою,
    Відреклась від імені та думки.

    Я сіріла б стінами важкими
    І скрипіла старістю підлоги,
    Пролягала тінями чіткими,
    Свистом вітру лоскотала ноги.

    Сирістю закинутого серця
    Я живила б витоки потоків.
    Краплі бурі на осколку скельця,
    Як печатка – самоти сто років.
    03.10.2016



    Між ялицями зозуля

    Няньку мій солодкий, ой нянечку!
    Не віддайте ня старому за панночку,
    Бо у пана грубі руки та серденько.
    Ох, зів'яне Ваша ружа даремненько!

    Мамцю моя гожа, ой мамочко!
    Ци Ви так ся віддавали за нянечка?
    Ци й у Вас гіркії сльози котилися?
    Ци не Ви то ще до шлюбу любилися?

    Між ялицями зозуля. Ех, грішна я!
    Обірвалася лічилочка спішная.
    Я пригледіла ялицю сю пишную.
    Юж не знайте ня пустую, колишнюю!

    Лем, соколику, швидкий мій, приручений,
    На сю стежку в гори, часом покручену,
    Приведи ми мого любка коханого.
    Стільки й буде того щастя незнаного.

    Суне хмара, та й густая, та й чорная.
    Юж співати, юж сміятись не годна я.
    Маю личко білосніжне та серденько,
    Не позволю їм зчорніти даремненько!
    04.10.2016



    Ти сказав

    Ти сказав: я останній із...
    Ти мені позавчора снилась.
    Я чекав біля тих беріз
    Ночі дві та два дні – звершилось.

    Ти сказав: я тебе навчу,
    Тільки сни не спускай у воду!
    Я повинен... Мовчиш. Мовчу.
    Я останній із того роду.

    Ти сказав: молода, то й що?
    Ти чужі вже читала долі!
    Поторочі у поміч! – Шок.
    Креслю думкою коло з солі.

    Ти сказав: не втечеш, забудь!
    За спиною примари зріють.
    Озирнулася – каламуть,
    Лиш тумани кругом біліють.

    Озирнулась – одні ліси.
    Це було вже, о сни пророчі!
    Загорілась трава, гаси!
    Жодних свідків. Палають очі,

    Не зажмурилась. Дайте сил!
    Чорногора снує свободу.
    Ти моєї руки просив,
    Як остання надія роду.
    04.10.2016



    Пересмішниця

    Приймеш ким мене, як постукаюсь?
    Наша зірка на небі скраєчку.
    Впізнаю її ще ізмалечку.
    Не жени мене!
    Зостаюсь.

    Переспівниця, пересмішниця –
    Ось ім'я моє та призначення.
    Як заплачеш ти, то заплачу й я.
    Коли грішник ти, ось я – грішниця.

    Хай невтішену та покинуту,
    Хай загублену, позабутую,
    Словом зранену, болем скутую,
    Заблукалу, до тебе б линути,
    Та зови мене!
    11.10.2016



    Перелякана

    Дивилася на них, мов перелякана,
    А потім довго, дуже довго плакала.
    Давно вже сподівання всі зіжмакала
    Й бажання, але вчора все ж заплакала.

    Щось обірвалося, завмерла, милувалася.
    Це ніжність дивним трепетом озвалася?
    Сама собі безмірно дивувалася.
    Пів ночі від ридань, дурна, здригалася.

    І відчувалось, і росло й тривожило.
    Усе нутро і обпекло, й стриножило.
    Дивилася на них, мов заворожена.
    О Боже!
    26.10.2016



    Змучений вірш

    Я трошки змучилась. Я полежу ось тут,
    Накриюсь коцом так, щоб з головою.
    До бою? Знову? До якого бою?!
    Кому світити? – В венах кров, не ртуть.

    Люмінесцентна? Штучна? Лей, лей, лей!
    Ох, дайте пити, дайте мені пити!
    В сирій темниці чи в тіні алей –
    Усе байдуже, лиш би відпочити.

    В питанні вічнім – бути чи не бути,
    Марнот марнотою у вічності минути,
    Шукаєш користі. Питання став ребром!
    Вже як прийнятність, звичку й необхідність

    Я з власним псом вбачаю більшу рідність,
    Ніж із, пробачте, що веду пером,
    Сусідом першим чи найвищим паном.
    Тому веду поетом-графоманом:

    Я змучилась, не руште, це мій кут!
    І дайте спокій, дайте мені спокій!
    Мені, з часів Адама простоокій,
    Вже прописали сім томів покут.
    08.11.2016



    Не випадкова зайшла

    Не випадкова зайшла,
    Я прочанка, що знала куди вона йде і до кого буде молитися.
    Я сьогодні до тебе постукалась, щоб води з твоїх рук напитися.
    Впусти! Ти...

    Ти для мене світив, наче зірка яскрава дороговказна.
    Скільки злих кілометрів я подолала, вже й не злічити.
    Я шукала душі порятунку, бо вона зачала гірчити,
    Та манила цієї зорі чистота алмазна.

    Я в дорозі від болю та жалю, бувало, стогнала стогоном.
    Нили ноги, подерті кущами, що з найтерпкішими ягодами.
    Я гадала: затерпне біда! Хай ця терпкість злагодами
    Нам на долю лягає, бо нам же з тобою жити!

    Я не просто стогнала, я ридала навзрид, я корчилась,
    Коли небо нічне затягалось зловісними хмарами.
    Навіть янголи Божі у ночі такі по землі не літали парами,
    Й пастухи не одну вівцю загубили, а цілі отари.

    І немовбито душі неупокоєні, вітри завивали тужно,
    І свистіли, і дерли мій одяг, і обпікали шкіру,
    І у серці, в моєму серці безжально свердлили діри,
    І не мали у тому міри.

    Я брела одиначкою, що спрагла людського слова,
    Перетнула небесну твердь і моря, і сушу.
    Волочила поламані крила й зотлілу душу,
    Та твердила: дібратись мушу!

    І нарешті я взріла, підвівши погляд, твій дім поміж хмарищ.
    Серпантином звивалась дорога і дорого брала за кроки.
    Я гадала, ввійшовши в грозу, вже навік з мене змиються вроки.
    Я гадала: він між хмар дочекався мене, бо є непохитним!

    Ти ж для мене світив, наче зірка яскрава дороговказна.
    Невже разом з дощами пролився, бо з дороги жадатиму пити?
    Утамовую спрагу поволі, кожну краплю беруся лічити.
    Після знаку дорівнює – нам із тобою жити?
    13.11.2016



    Попід вікеа

    Застрягає в горлі ніч
    Підла та самотня.
    Стрягнеш з нею пліч-о-пліч,
    А в кишені – сотня

    Шкаралуп розбитих дум,
    Випитих сирими.
    Попід вікна ходить сум,
    Підглядає в рими.

    Снігом вишню замело,
    З ким тепер журитись?
    Виє місяць на село.
    Серцю б коцом вкритись.

    Не читай моїх віршів!
    Міряй нічку кроком!
    Гнів мій знову розпашів –
    Ллю вишневим соком.
    14.11.2016



    Ґави

    Знов моє безсоння п'є студену воду
    І рахує вівці, проклинає ніч.
    Крик загасить тишу, наче оцет соду.
    Закурило хату, вичищаю піч.

    Гулі-гулі, ґави, їжте мої страви!
    Порала пів ночі, змучилася фест*.
    Поторочі глупі мають дві забави:
    Лізти людям в очі та крутити хрест.

    Ніч гірка, як редька, звичаєм суворим
    Кучеряві нерви в косу заплете.
    Я собі заплачу за вчорашнім горем:
    Хтось розсипав щастя, а біда мете.
    15.11.2016

    *Фест – сильно, дуже



    Січе

    Січе.
    Лиш не збагну, чи дощами, а чи мечем?
    Будеш мені миротворцем чи палачем?
    Звідки цей щем?
    Пече
    Рана відкрита. У неї тебе впущу.
    Сіллю просиплешся, я ж і за це прощу.
    Занапащу
    (Ще й ще!)
    Душу впокорену.
    Полум'ям грій, свіче!
    Холодом нищить і наче палач січе
    Цей непоборний щем.
    Вогнище болю – кров'ю його пригощу.
    Я ж бо за себе тільки собі й відомщу.
    Січе.
    18.11.2016



    Безжальна круговерть

    О підла ноче, змилуйся над нами!
    Чому вичікуєш під урвищем сердець?
    Годують люди грішними синами
    Тебе захланну, аж тріщить терпець.

    Підступна ноче, серце ж бо не кремінь,
    Як скотиться з обриву, то на смерть.
    Лиш сонце заіскриться, виїсть темінь,
    Як знову ніч – безжальна круговерть.
    22.11.2016



    Псевдоніми

    Називай так, як хрещена. Не для тебе мої псевдоніми,
    Не для тебе ці: дякую, прошу, заходьте у гості...
    Досконало вивчала мистецтво брехні й пантоміми,
    Чергувала гримаси образи, зневіри та злості,

    Театрально вклонялась, немов невпокорена кішка,
    Виверталася гнучко та рвучко стрибала у очі.
    Так звивалась до тебе, крізь тебе, від тебе доріжка.
    А захмарене небо являло ознаки пророчі

    Над засіяним полем, але з витоптаними ранами.
    Чи посходить щось добре на нім з безіменного сімені?
    Не за лицями-масками, не за виточеними станами, –
    За єством, за приреченням називай мене завжди по імені.
    Осінь 2016



    Лічені-перелічені

    ...як приступити до тебе, якщо ти – мій ковчег заповіту?
    Святощі сховані в ньому: пахощі та скрижалі.
    Певно, зотлію з розпачу, якщо станеш марнотою світу!

    Очі сумні сховала під клаптем густої вуалі.

    ...ріки течуть бурхливі, та з витоків непримічених.
    Взялося відки кохання моє, таке несподіване?
    Скільки ж отих засмучених, лічених-перелічених?..
    В когось і щастя замовчане, а в когось – горе оспіване.

    ...дай мені сили стати для серця його святинею!
    Муки – від нитки тоншої, а правди – від ружі кращої!
    В лагідні дні – примарою, в хижі – вогнем, богинею!..
    Так розстилалась з туманами змучена пісня пропащої.

    ...ріки течуть хвилюючі днищами кам'янистими,
    Очі у днища запалися, небом не приголублені.
    Скільки ж отих увінчаних мареннями барвистими?..
    Пестять густі тумани душі від душ погублені.
    Осінь 2016



    Ніч перед Різдвом

    Серед ночі
    Проснулась, похнюпилась, сніг – в коліно.
    Зостались, о лишенько, три поліна!
    Топити би пічку, та де там, лінь.
    Повисли, химеряться сажа й тінь.

    Заскочила в чоботи й притьмом з хати.
    Мені б моє серденько підлатати!
    Та хто ж з моїм горечком замежує?
    Лиш онде мій пес сидить, сторожує.

    Собацьо, ти гавкаєш, а я плачу.
    Повідай про доленьку, про собачу!
    А я тобі – сни свої, сни дівочі.
    Пробуду з тобою тут зо пів ночі.

    Собацьо, ти брешеш ми псячі брехні,
    А я беру жалібно ноти верхні,
    Та й схлипую, схлипую, та й зітхаю,
    Та й в Боженьки вічності нам прохаю.

    Я конче знайду тебе на тім світі!
    На цім тобі висаджу рясно квітів.
    Бреши мені, песю мій, довго й щиро,
    Вже завтра злікують нас ладан, миро.
    05.01.2017



    В барвінці

    Просто будь поруч! Скресли сніги в барвінці.
    Кригою яви чи недобаченим сном!
    Як же то дивно – сповнює біль по вінця
    Серце надщерблене з наскрізь пробитим дном.

    Як же то щемно – птах поселився в грудях,
    Крила розправивши гостро мені пече.
    Як же то смішно: хто я, коли на людях?
    Як то гнітить – не опора твоє плече.
    18.01.2017



    Серце не спить

    Серце не спить. У серця давно безсоння.
    Мить, наче вічність, а вічність – коротка мить.
    Серцю болить. Присіло на підвіконня.
    Завтра – отямлює, вчора – досі п'янить.

    Серце на паузі, стукоти стихли. Стиха
    Переступило вже нового дня поріг
    Лихо щоденне. Завтра не спиниш. Дихай!
    Серце у п'яти скотилось з чужих доріг.
    19.01.2017



    Чи написати тобі листа

    Чи написати тобі листа,
    А чи змовчати на віки-вічні?
    Мої прапращури потойбічні
    Вже гнівом кидають з-під хреста.

    Облудна думка, а все ж проста –
    Переховатись аж до кончини.
    В мені любов не знайде почину,
    Засохли серце, душа й вуста.

    Любов шубовснулася з моста
    У темні води нерозуміння.
    Але з-під товщі цих вод – веління:
    Почни писати йому листа!
    20.01.2017



    То ви читали цю мить полинну

    То ви читали цю мить полинну в моїх очах?
    Полинув янгол, перо зронивши. Мабуть, пора.
    Ширяють душі, а погляд стрічний – горить? Зачах?
    Мені б лиш дотик, найтонший дотик його пера!

    Ви стали свідком: ось янгол смерті зронив сльозу.
    Ці жовті квіти несуть для кого з лукавих снів?
    Гірчить полинно і вістря неба снує грозу.
    То ви читали уривки щастя, уривки днів?
    22.01.2017



    Гойдайте мою колиску

    Спиняють мою колиску
    Нічного безумства діти.
    Кладуть з-перед мене миску:
    Поїж, аби не змарніти!

    Мілку, як ріка у межень,
    Порожню, як гнізда взимку.
    Не вгледиш біді обмежень,
    Голодному дню – підтримку!

    Тримай ось найбільшу ложку,
    Черпай нею відчай знизька.
    Ковтай гіркоту потрошку
    І сіль для душі, бо слизько.

    Безумство в мені голосить:
    Нема і від сну вже зиску!
    Відсунула, – сита, досить!
    Гойдайте мою колиску!
    30.01.2017



    Лиш не питай

    Лиш не питай, чи навчилась чужих любити!
    Я поміж них все частіше зі зла мовчу.
    Як то без тебе, ох, як то без тебе жити?
    Лізу на стіни й щоночі палю свічу.

    Лиш не дивися на тінь, що ковтає сльози.
    Сильні не плачуть – не плачу, як вовк гарчу.
    Серця пустелі не збудять даремні грози,
    Я ж і за краплю подвійну ціну плачу.
    30.01.2017



    Як несповідана тисячу літ

    Як несповідана тисячу літ.
    Як неприкаяна грішна душа.
    Як перекупник, котрий без гроша –
    Чи не вкраде?

    Як перемерзлий, обсипаний цвіт,
    В повенях втоплений пагін життя,
    Корінь, розкладений духом гниття,
    Духом жури.

    Як переспілий розколотий мак,
    Між бур'янами голівка пуста,
    Тріска, відбита ножем від хреста,
    Що при путі.

    Як у хоромах найнижчий жебрак,
    Вітром відірване жало оси.
    Як молодиця, що вже без коси, –
    Страчена ти.
    30.01.2017



    Гіркотою нічною

    Гіркотою нічною при світлі настільної лампи
    Упивалася жадно. О спраго, цю жертву прийми!
    Нам судилося вдвох прочиняти ворота пітьми.
    Нам зривати удвох з передпліччя лілеї та штампи.

    Мов причинна, блукала босоніж, сповняла покути.
    Не прикута до нього, та ноги в кайданах горять.
    То не квітнуть стожари, то стражі суворі зорять.
    Упивалася болем, а серце просило отрути.
    05.02.2017



    Виходила в поле

    Виходила в поле й просила у вітру сили.
    В серцях голосила: шалений, візьми з собою!
    Погнівались серце з умом, а душа – з судьбою.
    Як досі по світу ще ноги мене носили?!

    Як досі по світу луна не рознесла тугу?
    Нічийна лебідка, не чутно коли воркоче.
    Пошепчеться з вітром, той крила лишень лоскоче,
    Ковтне її мову та й випустить скарги кругом.

    Ковтне її мову: від смутку немає спасу!
    Ромашки кущами, а я – стебелина гола.
    В спекоти не вкрила і тінь від билини квола.
    Сорочка в узорах розхристана свистом часу.

    Сорочка в узорах – це хрестиком шито долю.
    Звивається стежка, котру не мені топтати.
    Мені ті нитки не з клубочка, – в клубок мотати.
    Завіщо даруєш таку поневільну волю?!

    Завіщо шкодуєш, мій вітре, безсильним сили?
    В серцях побиваюсь, шалений, візьми з собою!
    Погнівались серце з умом, а душа – з судьбою.
    Як досі по світу ще ноги мене носили?!
    10.02.2017



    Не розбурхати

    Я не грію твоєї душі ні вогнем, ні жалем, ні словом,
    Не кидаю з очей турбуючі погляди, мов блискавиці.
    Як дванадцять проб'є – повертаюсь додому глибоким ровом.
    Я при собі держу обіцянки, туфельки та рукавиці.

    Я так тісно сплітаю косу, аж вітер у розпачі плаче:
    Не розбурхати і не скуйовдити, не вивести з рівноваги!
    Що тобі до "не хочу", що тобі до "хочу" мого, юначе?
    Я мовчу так, неначе будую мости, світи й переваги.

    Перелічені кісточки кігтями, мов у колесах шпиці.
    Поховзнулася, впала – і тоді не спіши підіймати!
    Закалатало тільки на мить рум'яне, міцніше від криці,
    Натщесерце з'їдене серце моє, та й знову взялось співати.
    18.02.2017



    Обірвало мій берег

    Обірвало мій берег. Стою, як жива, нежива.
    Все ще гупає в скронях, та це вже не пульс, а повінь.
    Як на березі іншім візьмуться збирати жнива –
    На моїм зазбирають каміння та груди крові.

    Обірвало мій берег, розірвало на клапті плоть.
    Чи глуха, а чи справді в громах не було ознаки?
    Тут до мене пшеницю вдягала ясна сонцезлоть.
    Після мене посходять лиш дикі червоні маки.
    23.02.2017



    Ніченько

    Ніченько, ясочко, вислухай, та змовчи.
    Вчитись запізно, болючі пройшли уроки.
    За простоокість, за віру мене провчи,
    Хто ж серед ночі так широко ставить кроки!

    Ніченько, срібная, серце мені з грудей
    Впало додолу й вкотилося в пишні трави.
    Несла його, наче писанку ту, до людей.
    Вибилось з тіла, немов діамант з оправи.

    Ніченько, любко, а тямиш, яке було
    Небо до того, як згасли останні зорі?
    Де твої очі, чому спорожніло тло?
    Це ж не сузір'я, – це долі сплелись в узорі.

    Ніченько, душенько, роси мені – ропа.
    Сіль проїдалася в п'яти, сльозу білила.
    Ти полічила? – Одна лиш була, скупа.
    Другої, віриш, з сорому я не зронила.
    03.03.2017



    Словом чавунним

    Ні, не налякана, просто розчавлена словом чавунним.
    Цукру до правди та часу до досить – не додаю.
    Хвилі від слова душу скуйовдили трепетом струнним.
    Час неналяканим чи роздаровує правду свою?

    Ні, не ображена, просто обмотана спомину пряжею.
    Суджений-ряджений мій – лихослівний цей завтрашній день.
    Вкотре обмащую голову попелом, зір ясний – сажею.
    Не зазбирати того, що розсипано з вуст, як зі жмень.
    12.03.2017



    Коли ти пішов

    Слухай,
    Яка почалась заворуха, коли ти пішов!
    Як в мильнім кіно чи в дешевім якімсь телешоу.
    Не проходило й дня, щоб вони не сипали солі
    На відкриті рани мої.
    А я,
    Затуманена залишками від больового шоку,
    Закутавшись в біле простирадло,
    Пошепки кликала твоє ім'я.
    Ми – сім'я!
    Сім'ям, що помирало в засохлому ґрунті,
    Вижили тільки кактуси, бо також були колючими,
    Діти, яких я ніколи не заколишу,
    Плакали, взивали до мого втраченого розуму.
    Та я оглухла навмисне.
    Я поріднилася з бурями, з непогодами та затяжними грозами.
    Олівцями по стінах – невипещених наших
    Вимальовувала, виписувала,
    Графила вітровими розами.
    Знаєш,
    Якось, спіткнувшись об тіні тих,
    Що ще нещодавно заварювали на кухні каву,
    Ти міцну, а я – хоч би й голодною до вечора,
    Тільки дайте ковток цього аромату,
    Ох, то було мені за потраву – спіткнутись отак,
    Я впала, здається, у п'ятий кут нашого дому.
    Їхні набридливі голоси виманювали мене на діалоги,
    Та я, без прологів,
    Знаючи, що ти й досі тут,
    Гострими пальцями свого божевілля
    Вказувала їм на двері.
    Відтепер –
    Тільки стіни у фотокартках і жодних рамок!
    Стрічки,
    Навіть ті, що закладками у блокнотах,
    Позривала й спалила.
    А вони щось про силу мені, коли зовсім несила.
    Та у мене навіть в посуху вікна у сльотах!
    Бо коли ти пішов,
    Сталось так, як пишуть в дешевих романах про розірваний шов,
    Про відкриті портали між "тут" і "не тут" знімають дурні телешоу.
    І ти все це слухав.
    Та яке їм діло, що досі ночую сама,
    Що в оселі моїй роками панує зима,
    Що в томах неісторії нашої обірвалась остання віха,
    І повторювати раз за разом, що тебе вже нема –
    Яка їм потіха?
    Зима 2017



    Серце пустелі

    Я зневірена,
    Та звільни мене
    Чи змори мене остаточно!

    Я – пустеля
    Уся у тріщинах,
    У посухах купатись навчена.

    Так предвічно було призначено –
    Подорожнім ковтати порох,
    Що розвінчаний до вінчання ще
    Над пустелею та її серцем.
    21.03.2017



    Кутали мене коцом

    Кутайте мене коцом з сивого павутиння!
    Ціпом-прокльоном збийте зернята без лушпиння!
    Цівкою льодяною заціпинило душу.
    Бути між вами терпко, тільки я теє мушу.

    Агруси і порічки до часу не поспіли,
    Комини похилились, призьби старі осіли.
    Вікна во двір запались, як пересохлі очі.
    Хміль полонив одвірки, тяму – слова пророчі:

    Скільки бульбин ся вродить, стільки вам буде щастя!
    Чей покуштує челядь до чужини причастя!
    Стежка ся вам постелить ген позад тую гору.
    Черпайте же з криниці, бо пересохне впору!

    Аж під самі ворота впала остання грушка.
    Ноги корчі схопили і заніміла душка.
    Вітер трощив галуззя, кидав його на прогін.
    Цукор разив соленим, з уст підірвавши стогін.

    Кутали мене коцом і затуляли вуха,
    Бігли навздогін крокам пустище і розруха.
    Десь до чужого люду вкинуто спраглу душу.
    Бути між вами терпко, тільки я теє мушу.
    27.03.2017



    Котилося сонце руслами

    Котилося сонце руслами
    Усіх чотирьох стихій.
    Страхи громовицями згуслими
    Стихіям псували стрій.

    Прийдеш, як дитя до матері,
    З очима, що повні сліз.
    Заплачеш: тепер блукатиму,
    Сховав стежки верболіз.
    Чи, схибивши, стану прикрістю,
    Гризотою із гризот?
    Думок своїх неприкритістю
    Зітрусь з твоїх позолот?

    Прийму, як смерть, поза чергами.
    Забулося, що було!
    Твій слід золотими вербами
    Моє лоскотав чоло.
    Затоптаним травам скреснути
    Судилося для життя.
    Як хочеш, ховайся з веснами
    В убоге моє укриття!

    Котилося сонце пагорбом,
    Сліпі несли йому дань
    І зводили в небо пагоди,
    Й лякались своїх бажань.
    04.2017



    Ти лементуєш

    Ти лементуєш, моя мовчанко,
    Гудеш, як поїзд перед дощем.
    А він бідову мене, прочанку
    Задарма возить, ще й гонить щем.

    Пішов би звідси, щемливий блазню!
    Дорога – лікар, а ти – жебрак.
    Тебе годують дурні боязню,
    А мудрі – досвідом ситі всмак.

    Мовчанка вбралась в заліза стуки,
    Лиш серце гупає глухо з дна.
    Моє маленьке, ходи на руки!
    Присядем вкупці коло вікна.
    10.04.2017



    Синіють звично мої вершини

    Синіють звично мої вершини.
    Чому ж ви, любі, такі далекі,
    Стежками мотані вздовж і впоперек – болите?

    Лелеки гніздами увінчали
    Підніж забутих старі хатини.
    Червоні ягоди із шипшини котились схилом.

    Громи котилися попід небо.
    Коли б до серця той грім прикласти,
    Чи відступив би непереборний і наглий морок?

    Чи в долі перше дитя – це смуток,
    Щоби за друге дитя пропасти?
    Та грішно пити із рук отруту, коли кохані.

    Коли кохані, яка ж отрута?
    На правду праведність не міняють! –
    Так в сліпоті заблудилась думка, як пташка в хмарах.

    На правду праведність... Боже милий!
    Усе міняють і все задарма.
    З шипшини ягоди покотились аж в саме серце.

    Аж в самім серці, мої вершини,
    У морок вбрані, такі далекі,
    Стежками мотані вздовж і впоперек – болите.

    По сонцесході збирати роси,
    Солодкі краплі гіркої днини,
    Допоки полудень тінь не вхопить – мені судилось.
    19.04.2017



    Як в скронях гуде твоя пісня

    Ти, серце, підводиш – болиш, стискаєшся.
    Чи каєшся в цьому опісля,
    Як в скронях гуде твоя пісня?
    Й коли замовчить, то за віщо краєшся?

    Ти, серце, слабке, немов не моє. А я ж
    Завжди називалася сильною.
    В чужинах я чулася вільною.
    Тобі ж – і поріг до ніг, мов альпійський кряж.

    Ти, серце, м'яке, як варена вода. Чуй:
    Заплакала, бо втомилася.
    Та твердості знову впилася.
    Гартована сталь в очах – тепер вередуй!
    23.04.2017



    Я прийду у твій дім

    Я прийду у твій дім, почеплюсь у куті, як одна зі святих.
    Не дочитуй до дна, не дивися навскіс, не молися на них!
    Одиначкою ніч вимагає очей, що окутані в дим.
    Чи найперша з своїх, чи остання з чужих, чи котрась поміж тим?

    Так печеш у мені поміж ребер жалем, наче жало росте.
    Незрадливих повік не зустрінуть святі, та прощають їм те.
    Я прийду у твій дім, як непроханий гість. Не прохай – не піду!
    Ти, окутаний в дим, припадаєш до ніг, забуваєш біду.
    27.04.2017



    В барвінку

    Попід вікнами плаче, крається, проситься в дім
    Одинокість чужа, зневірена та змарніла.
    В зашкарублому серці – заздрість до неї біла,
    Одинокість – одна, а життів має, певне, сім.

    Ох, живуча яка! Ні морози, ні дощ, ні сніг
    Не втоптали її у землю, не стерли з світу.
    Не звели її з глузду ніжність і терпкість цвіту
    Молодого барвінку, що просто під ноги ліг.

    Чи прийняти її за служницю, чи за сестру?
    Чи впустити лиш на ночівлю, а чи навіки?
    Вже течуть не струмки по вікнах, – бурхливі ріки.
    Тож ковтаю нічну вологу й нічну мару.

    Одинокість чужа в барвінку, як в путах звір,
    Босоного пручається, ріже барвінок шкіру.
    Сім життів проклинала, та згодом шукала віру.
    Я приймаю її за свою: ходи на папір!
    01.05.2017



    Мов тумани густі осідали

    Мов тумани густі осідали мені на душу –
    Розмокала в листах недописаних і недоречних.
    Їх зачитував морок у долинах твоїх безпечних,
    Де примарою, втрачена в долі, блукати мушу.

    До підмитого берега страшно було ступати,
    Але скільки заважить примара, що втрачена в долі?!
    На півслові твої береги обриваються кволі.
    Помовчи! Я в тобі буду ніжність свою купати.
    04.05.2017



    І прибило мене до берега

    І прибило мене до берега, як віночок.
    Позавчора ж іще сміялася та раділа,
    На вечірках дівчатам квіти вплітала в коси
    Та й приказувала: дівка красна, мов ружа спіла.

    Позавчора ж іще були мені теплі роси,
    Місяць повнився, мов невіста, що жде дитятко.
    Стежка вилася та й губилася за горою.
    Кроки травами повлягалися гладко-гладко.

    Чуєш, серденько, ніч даремненько не приходить,
    Щось придбаєш, чогось позбудешся – все наука.
    Любо-дорого споглядати, як душі пестяться,
    Бо за любо буває дорого, плата – мука.

    Кроки кроками, та стежиночка має кінці.
    Роси грозами, сльози градами покотились.
    Щастя звіяло позавчора ще зайшлим вітром.
    Де любилися – там між травами погубились.

    Заквітчалися неповінчані всяко-ружно,
    Як посходили – хто ромашками, хто полином.
    Долю-правдоньку до віночків вплітали тісно,
    Та й пускалися за водою, за часоплином.

    Ох, прибило мене до берега, як віночок!
    Позавчора ж іще сміялася та раділа,
    І дівчата мені у коси вплітали квіти
    Та й приказували: дівка красна, мов ружа спіла!
    10.05.2017



    Чайки голодні

    Чайки голодні над річкою
    (Чайки кормилися річкою
    В мроках при втечі із вічності)
    Не зустрічаються.

    Краються води та піняться,
    Буряться неба окраєчки.
    Раю, котрий розростався тут,
    Більше немає.

    Може, за ним переселяться
    Схиблені та пересерджені
    (Рай їхні сутності зважує)
    З безвісті – в безвість.

    Чайки за дня зголодніли ще.
    Небо від бурів здіравилось.
    Рай озирається поспіхом, –
    Не здоганяють.
    04.06.2017



    Несповідані ночі

    Я не можу, не можу, не можу, не можу, пробачте.
    Я не я, і побий мене грім, тільки я вже не я.
    Неоспівані дні, несповідані ночі, заплачте,
    Бо втікає з-під ніг і дорога, і доля, й земля.

    Це не зрада самої себе мене так надломила
    І не кинуте поспіхом вітру порожнє "люблю".
    Це не правда між правд, за яку Божу Матір молила.
    Це не вірність свята, за яку Її досі молю.

    Спорожніло у грудях. Не гнівайся, серце, за втрати.
    Я би сіла й за ґрати, щоб тільки цю ніжність спасти!
    Обезцінюю спогад, бо пам’ять й за гріш не продати.
    Як любити неповно, то краще – спалити мости.
    24.06.2017



    Торочки

    Чого тобі, моя задухо?
    Розбурхай душу й придави
    Оті дзижчачі заворухи,
    Що втнули таргани і мухи
    У мізках з повної непрухи.
    А провалилися б вони!

    Прошила вже подвійна строчка
    Мої дівчачі заморочки.
    Пустились виточки, мов рочки,
    На тілі доленьки-сорочки,
    Та поробилися торочки,
    Позатягалися вузли.

    Гори, Гори, моя мовчанко,
    Як ноги глупої прочанки.
    Свобідне серце у підранка,
    А чорні очі – у мари.
    Не задивляйся догори!
    Під ноги підмітай світанки.

    Складають лиця на полиці
    Ті, що позбулися лиця.
    Дурне співають молодиці,
    Шукають дурощам кінця.
    Криниці зчерпано під пояс,
    Під зав’язку налито сліз.
    Дерева гне пекуча боязнь,
    Страхи страхіття тягнуть віз.

    Чого тобі, моя облудо?
    Тебе обходять пси і люди.
    Не бийся кулаком у груди,
    Що ти незмінна все і всюди.
    Як обійдовище марудне –
    Твоє збідоване лице.
    25.06.2017



    На злобу дня

    І ти мене, і я тебе, і сонце нашу правду
    Від злих очей не вбереже. Що не згорить – зотліє.
    Злікується душа моя, та й заново хворіє.
    Як має хтось холодний ум, то дайте цьому раду:
    Він не вмирає, він – дуріє!
    ***

    Бережи його, Боже, від душевної муки,
    Передчасної скрути, запізнілої смерті.
    Та не дай йому, Боже, у цій круговерті
    Споминаннями стріч позабути розлуки.
    ***

    Приходь до мене, приходь до мене
    Хоч в ніч відьомську, в Зелені свята.
    Як серце – слива, а ноги – вата, –
    Сліпим, безтямним приходь до мене!
    В Купальські ночі й на Катерини,
    У пізні весни, в високі трави,
    Шугнеш в бездоння очей-заграви,
    Впадеш не нижче землі-перини!
    ***

    Я прошию тебе, як перину пухку
    Вздовж і впоперек внутрішнім зором.
    Не даруй мені, доленько, вдачу легку,
    Я і так вже облита позором.
    Подаруй мені, доленько, правду тяжку,
    Я і так вже обмита позором.
    ***

    Отак закуталась й сиджу
    Аж під самим віконцем.
    Тебе у собі бережу
    Та називаю сонцем.
    Тебе – солодкого, як мед,
    Бавовняно-легкого.
    Отак закуталася в плед,
    Що із фантому твого.
    На підвіконнику лежить
    Старе-старе люстерко.
    Загляну в нього лиш на мить
    І зразу стане терпко.
    Кавалок ясного ума
    Відрізала, позбулась,
    В плече фантома, мов чумна,
    Безтямно носом втнулась.
    А ти такий, як оберіг,
    Пильнуєш над дверима.
    Уже виходжу за поріг,
    І там тобі я зрима.
    Куди від погляду втекти?
    Віконце прочинила.
    Лечу, та знов за мною ти,
    Бо ти – то мої крила.
    ***

    На злобу дня написані
    Смішні мої вірші.
    Порискуй їх поправками,
    Лиш не чіпай душі.
    Бери собі на злобу дня
    Смішні мої вірші,
    Лиш не криши неписаним
    В порисканій душі.
    Покришені злобуднями
    Правкі мої вірші.
    Лиш не рівняй під риску їх
    На сміх моїй душі.
    06.2017



    О тісняво

    О тісняво очей, вкінець помилуй!
    Миліших, аніж милі нам, не бачим.
    О зір наш затуманений! Незрячим
    Й того простіше. Темряво, не силуй

    Розгледіти в тобі хоч цятку яві.
    Проміння вийшло наскрізь через очі,
    По собі залишило проти ночі
    Одні лиш блискітки – мигаючі та мляві.

    Зажмуритись би серед круговерті
    Чи вдати, наче в піжмурки загрались,
    Щоб зграї ситих в посмішках шептались,
    Голодних зграї – завдавали смерті.
    10.07.2017



    Серед білих веж

    Серце моє, серденько, ти охолодилося.
    Так завзято билося. Та чи ще буде́ш?
    Позавчора снилося – серед білих веж
    Небо пропливало і раптом зупинилося.

    Небо аж захекалось, скупчилося хмарами,
    Як мене побачило босою в пісках.
    Каже: не стискай отак серце у руках,
    Вежі повалилися під його ударами!

    Я під ноги глянула, серце безборонне!
    Там на білі вежі крапало червоне.
    04.08.2017



    Смутно-сіро

    Ні, не буде вже так, як було!
    Цю маленьку, довірливу дівчинку
    Чи снігами, чи злом замело.
    Бачиш, в зморшках чоло?

    Там і подив, і спротив, і гнів,
    Мов люстерко покрилося брижами.
    Смутно-сіро у розсипі днів.
    Бачиш, дух спопелів?!
    17.08.2017



    Місячна ружа

    Гавкаєш, друже? Он яка тяга дужа!
    З місячних кратерів кличуть тебе на чай.
    Я ж – неприручена, а неприрученим, знай,
    Не розквітала ще жодна тамтешня ружа.

    Що ж, ти мене покинеш в повню, як темінь повну.
    Ти, що єдиний вірний, що двері мої стеріг.
    Там, на небесному полі, кажуть, пасе Козеріг.
    Перекажи, як зустрінеш, що має сестру тут кровну.

    Гавкаєш, друже, аж по спині йде стужа.
    Тіні на місяці згадують, хто їм брат.
    Тут неприрученим в повню і шах, і мат.
    Так вже притягує ця нерозквітла ружа!
    18.08.2017



    А іноді просто

    А іноді просто стискало груди.
    Боліло? Не знаю. А що є болем?
    Йшли хвилі, такі, як котяться морем,
    По тілі. Тремтіли судин споруди.

    Руїни у сонячнім світлі гарні.
    У сонячнім світлі не видно бруду.
    А віра чи має свою амплітуду?
    Не знаю. Та хвилі її немарні!
    21.08.2017



    Чари-погляди

    Очі дівчини-чарівниці.
    Чи позбирано, як зірниці,
    Чари-погляди? Повні жмені
    В ночі чорні. Вітри шалені
    З-понад берегу навісного.
    Не куштує біда пісного!

    Чари-погляди душу пестять
    Жаром-полум’ям перелесним.
    З-понад берегу бурять ріки.
    Зазирнеш під її повіки –
    Ноги ватяні, берег – круто.
    В що взували – з того роззуто.

    Очі дівчини-чарівниці
    Топлять полум’ям серце з криці.
    В ночі чорні – бурхливі ріки.
    Над рікою – терня-повіки.
    Погляд ягідний, повні жмені
    Назбирав. А вітри шалені
    Дмуть з-над берегу навісного.
    Не куштує біда пісного!

    Кров – на ягоди, в серце – шпиці.
    Очі дівчини-чарівниці.
    28.08.2017



    Ожила

    Що ж, здається, ти ожила.
    Так невчасно і так невтішно.
    В очі – пір’я з твого крила.
    Трошки боляче, більше – смішно.

    Так, нарешті ти ожила!
    Так невтішно і так невчасно!
    В руки – пір’я з твого крила.
    Трошки смішно, та більше – страшно.
    28.08.2017



    Жмут

    А у неї, бувало, стіни стискались в жмут.
    І примкнути би в кут, та у жмуті кутів нема.
    Лиш по стелі мара та із комина кучми смут.
    А за стінами – запорошує світ зима.

    І зірчасто кололо небо у висоті,
    Мов глузуючи, вимагало гучних бажань.
    А у неї – в німих очах сундуки пусті.
    Відсахнулася та до сходу: коли вже рань!

    А бувало, вітри зривались такі, як смерть,
    І косили холодну стежку до неї в сад.
    Викорчовували, що плідне, плодами вщерть
    Закладали її комори на власний лад.

    Потім мачуха-скрута стукалася в вікно,
    Щоб отруєним яблуком висмоктати життя.
    І біліло лице, як виварене полотно,
    Та вітри, як і смерть, не відають про каяття.

    І ніхто не порадник, впораєшся – твоє,
    А як ні, то з вовками вити у чорну ніч.
    Бо життя анікому порівно не дає,
    Як і свідки падінь власноруч не гасять свіч.

    А у неї, бувало, воском пекла сльоза,
    Та вдарялася в сміх морозний, як місяць в скло.
    Так із вікон змиває паморозь снів гроза.
    Так за вікнами запорошує лють добро.
    30.08.2017



    Човник

    В тиші, якої не терпить ні глузд, ні вуха, –
    Знаки питання та паперовий човник.
    Тільки не плакати! Сльози – човну розруха.
    Що ж це, потоне єдиний твій співрозмовник?

    Знаки питання в твої паперові вуха.
    Де ж заховав мовчазних дійових постановник?
    Хух, не єдиний – поруч літає муха.
    Най потопає човник!
    18.09.2017



    Цвірінь

    Думкам потрібен простір,
    Словам – слухач.
    Регочуть п’яні гості,
    Коби не в плач.
    Коби не наодинці.
    Цвірінь-цвірінь –
    Клюють по половинці
    Від мозку тінь
    Мої приватні бузьки
    Та горобці.
    Заплакати? А дзузьки!
    Зійшлись кінці.
    10.2017



    Ніч проростає

    Ніч проростає чарами навсібіч,
    Плетивом у вікно моє. В плетиві плечі.
    Скільки таких пропало ночей при втечі,
    Стільки ж приспіло пропащих. Це в тому річ,

    Що чари із чарами грають у доміно.
    Риба пливе повз рвану мою фіранку.
    Чорні цятки на білому фоні зранку
    Крутять глуху фортуну, німе кіно

    Й колесо переколоте, громовик.
    Викуріть з мене зайшлих, що гнізда звили,
    Адже в розколотім не зберігають сили.
    Повні на місяць виють, пустий – не звик.

    Зважую долі ділені, все на два.
    По серцевині різали, дольками рівні.
    Вспію, допоки співатимуть треті півні,
    Чи наполохаю ніч від її ж глупства?
    29.10.2017



    Пів страти

    Ще пів години до зими, пів страти.
    Розпатлане гілля у вікна б'ється.
    Журу осінню як заколихати?
    І кат сміється.
    А глядачі, о леле, їм видовищ,
    Вина і хліба, і мене пропащу.
    Піввірша ще прощального промовиш?
    Нащо?
    30.11.2017



    Вже тіні випускають

    Вже тіні випускають із очей
    Пожовклості мого важкого серця
    На сім вітрів, на стоголосих сім
    Немуз, невічностей, невчинків, несмертей.
    Я буду безголосо догоджати їм,
    Коли від тіні тінь обривисто озветься.

    Рветься остання сонця струна.
    Смеркає.
    Попросинались. Горе і ганьба!
    Хто із вас знає,
    Так було не спрадавна і не навіки буде?
    А бувало й буде по-всякому.
    Хвала небесам, ви осушили усе, що розлите,
    Ви відняли усе недодане до ваги,
    Вичавили вологу серця, колись соковитого,
    А крізь зуби цідили: повені, береги,
    Повні жмені та жмені порожні, мито й промисел...
    І на кожного метелика знайдеться його вогонь!

    Смеркає. Тепер вона розкута,
    Попрочиняли вікна і тривогу.
    А все ж, коли молитиметесь Богу,
    Щоб Він не слухав, як душа конає,
    Між стогонів зіжмаканим папером
    Позатуляйте вуха небесам.
    Самі ж, о тіні із моїх очей,
    Сміливі будьте, дужі та холодні!
    Глибини в синяві зробилися безводні,
    Безплотними зробилися бажання,
    Не вартими вагання й сповивань
    В надії пелену.
    Вона помре остання.

    О Надіє, обертайся лицем до чесного!
    Відрікайся причастя до пустоти!
    Нам зростати з тобою,
    Нам витися та цвісти!

    Та пожовклості серця мого важкого випускають тіні з очей.
    Де шукати спочинку?
    Стоголосо марудячи вітром невічностей і несмертей,
    Немуз і невчинків.
    08.12.2017



    Вийди на волю

    Вийди на волю! Вийди же з мене геть!
    Голою правдою тулишся ти до дзеркал,
    Пустко душі. Думки святої вщерть
    Дай мені! Дай мені! Дай мені! Бачу оскал –

    Дехто Не Я глузує із нас обох,
    У задзеркалля затягує деяку Я.
    Вийди із мене! Тут бо живе мій Бог!
    Дехто Спустошений – зветься Його земля.
    02.01.2018



    Не янголиця

    Я дочекаюсь променів різких,
    Що відшарують явне і таємне.
    Моє мовчання, невимовно чемне,
    Передчуває кожного із них
    На підвіконнях зрушеної ночі.

    Привіт, мої глумливі поторочі!
    Я – ліки вам, а ви мені – життя.
    І страченому глузду вороття
    Не буде вже. Допийте до останку!
    Та ви, сліпі, злякалися світанку,
    По закутках розбіглися на глум.
    Мені лишили зачерствілий сум
    І каламутну, охмелілу тяму.
    Та чим тепер заповнити цю яму,
    Що вирита з-під лівого ребра?
    Крилом накрити? Дайте ж бо крила!

    Ягням вовки наситились і плачуть.
    Розніжену, розбурхану, ледачу,
    Клянуть свою паскудну вовчу вдачу,
    На місяць виють, наче на свічу.
    Чому ж впокореною в темряві мовчу
    Уже крилата ще не янголиця?
    Бліда, бо скинула свої яскраві лиця
    На підвіконнях зрушеної ночі.

    Так відшаровуються погляди та очі.
    Так розмежовують святе, ніяке й темне.
    За мить – у вічність, явного таємне,
    Лечу.
    03.02.2018



    Доки не Остання

    І знаючи, як важко нависають
    Суворі стіни у твоєму домі,
    Як ночі здичавілі брешуть втомі,
    Що із усіх одну Останню мають,

    Котру пришлють до тебе за сестрицю,
    Що здатні стогони твої кришити крицю
    В її очікуванні день за днем, і варто б
    Брехати менше, піддаватись гарту,

    Тесати душу до тонкого прута,
    Змиритися, що спогади – мов пута,
    Що із життя написане не стерти,
    Хоч жити з цим страшніше, ніж померти,

    Що врешті гул думок тебе оглушить,
    Тож будеш рятуватися ганебно,
    Що не прийму таким, а вдам, що темно
    В моєму домі, й гнів душа обрушить...

    Та знаючи, як давить сіра стеля
    Тебе щоночі втомою чекання,
    Зриваю голос, доки не Остання:
    Все досі добре, я – твоя оселя!
    28.02.2018



    Сліди в пустелі

    Та пустелі цієї сльозами не розмочити,
    Хоч грозися, а хоч зарікайся, хоч тягни на шнурку корабля.
    Так знецінена тінь полуднева хотіла спочити,
    Що обвуглилася шкандибаючи й врешті зійшла до нуля.

    А позаду маленьких слідів босоногої тіні –
    Грубі борозни, вихори пилу та уламки її кораблів.
    Чи оази зійдуть на слізливих перетинах ліній,
    Коли небо затято мовчить й океан у проклятті змілів?
    06.03.2018



    Дівич-вечір

    Стрепенулась. Ніч гуде натужно,
    Витинає місяцем фату
    Чудно-красно та усяко-ружно.
    Каже: дай-но коси заплету!

    Дівич-вечір зорями моргає.
    Це така колюча висота!
    А коханий? Мій коханий знає,
    Що під вельоном ховається не та?

    Місяць злушпився на мене гостросяйно:
    Хто тут крім невісти обізвавсь?!
    Стрепенулась. Не до мене: дай-но
    Коси, каже, бо жених заждавсь.
    09.03.2018



    На почин

    Вона мене – вічно холодними пальцями по лиці
    І дико кричить, аж судини від тиску тріскають.
    Тримає при собі, як гривню у гаманці:
    Прикметно підеш на почин, ще зиску би!

    А я скопійчанилася на зло їй, тепер ми квити.
    Ну що, гострослівна, кути мої хитро стесано?
    Та згодом: гаразд, нам варто поговорити.
    І криком до дзеркала: мені від тебе не весело!
    10.03.2018



    Шлях до страти

    На фільм "Опинись у моїй шкірі" Дж.Глейзера

    "Вона прийшла карати і трощити
    Заколисати біль, що тисне груди.
    Маленьке серце чинить нездійсненне,
    В обіймах у прозріння і облуди,
    Червоним відмовляючись дощити."
    Л.Ланська "Вона прийшла"

    Вона прийшла каратись і карати!
    Насильно інша, сильна через силу.
    Вона – з морської піни гнів. Помилуй,
    Всесуща Невідомосте! До страти

    Короткий шлях по плесу непробуднім.
    Гладка дзеркальність бажаної смерті
    Цей гул чуттів. Ці спомини роздерті –
    Людське переливається в безлюднім.

    Тікай! Тікай, платню не позбирати,
    Полотна плоті не вартують бою.
    Востаннє між чужих побудь собою!
    Вона прийшла каратись і карати!
    15.03.2018



    Після поразки

    Після поразки, прийшовши в мою оселю,
    Стомлено вивертатимеш із кишень
    Свідчення – прахом на землю, зерном на скелю:
    Дещо зірвалось, не панікуй лишень!

    Хочеш, пришию тебе до цієї втрати?
    Будеш пропащим, згубленим, навісним,
    Тяжко зібравшись з силами – ледь злітати.
    Тільки-но груз додолу, як ти за ним.

    Як же ти ненаситно жадаєш герцю!
    Будеш боротись зі споминами либонь.
    Та висипаєш останню дещицю перцю
    Після поразки в твердиню моїх долонь.
    16.03.2018



    Кинь мені тінь на п'яти

    "Надай глині форму посудини, але це порожнеча всередині робить його корисним"
    Лао-цзи "Дао де Цзин"

    Сотні причин, щоб покинути в тобі батьківщину.
    Дощенту зруйноване сонце.
    Поле битви розрите.
    Уламки любові витіснені уламками метеоритів.
    Не репетуй тепер!
    Ми вижили, отже, нам говорити!

    Якщо ти покинеш мене, якщо я тебе покину,
    Хто витинатиме з плоті зарості чужої кропиви?
    Вона ж розростеться пекучим кущем під серцем!
    Вичавлюй мені на рани її гіркотливі есенції,
    Запахи ледь вловимі
    Болю.
    Словами палиш.
    Сенсу немає у втечі, та нам і без того ведеться
    Не солодко. Солод коб
    Хто заклав у посудини.
    Перший крок – то є звично марудна справа,
    А далі за принципом найменшого спротиву,
    Супроти прогнозів погоди, що провіщають посухи,
    Скупості пісної свідомості та світового безсилля,
    Сповнимо діжки живою водою!
    Ось вам і Дао де Цзин – посудина ціниться порожнечею.
    Тісно у ній чи просторо – наповнення не переміниться.
    Адже коли стоїмо на опаленій батьківщині,
    Прірва у грудях здається всевимірною, та не всесильною.
    І закипає, вирує людське ядро, наче магма любові.
    Очікувано повинна б розплавити і найміцнішу скелю,
    Та не розплавити метеоритів слів.
    Хто ж їх витворив такими важкими?
    Прошу благодатної весни у грудях,
    Але буяють тільки кущі чужої кропиви,
    Розростаються все дужче і дужче з-під серця,
    Заполоняють мій всесвіт,
    Дощенту руйнуючи сонце.
    Тікаю від власної втрати.
    Навздогін: як ти?
    Пече.
    Кинь мені тінь на п'яти!
    17.03.2018



    Лиш очікуй його

    "Тож пильнуйте, бо не знаєте ні дня, ні години, коли прийде" Мт.25:13

    Заясніло довкіл. Ти – місто.
    Ти готуєш йому оселю.
    Димом стелиться подих опалених таємниць.

    Лиш очікуй його, невісто!
    Застороги млинами змелюй
    І пильнуй, щоб олії достатньо було в ліхтарях.

    Він прийде, як біда, раптово,
    Накладатиме латки лиха.
    Пришивай їх дрібненькою строчкою, не корися страхам!

    А опісля – зціловуй втому,
    Колисанки наспівуй стиха,
    Бо міста будували спрадавна, та вічних ніхто не стрічав.
    20.03.2018




    Фантом

    Хто цей фантом, що позаду з лівого боку?
    Думоньки, коси, доріжечки нам покручені.
    Яблунька дика, пак уродила нівроку.
    Сни скаламучені.

    Стежка крізь зарослі. Стежку, їй-бо, не видко!
    Рученьки, ніжечки, серденька, пороздирані.
    Падалки – в пазуху, бо загнивають швидко.
    Чесно зазбирані.

    Вже ген на обрії, обертом тяма, сонце
    Пеком пече і котиться вниз, розлютоване.
    Ліпше не відати землю. Пекло чи схрон це
    Дно приготоване?

    Подих фантома здійнявсь, мов страшні вітриська,
    Як до гризоти вода каламутна снилася.
    Прикро далеке напастя вгледіти зблизька.
    Слізка пустилася.

    Він коло мене вузлами зав'яжеться, знала.
    Лиш не злякати би! Сонмища крапель зронено.
    Яблунька з кореня дика теє сховала,
    Що заборонено.

    Плід зачервонений втрапив з гіллячя в руку.
    Хто ж цей фантом, що не відає нич тілесного?
    Дам і йому скуштувати дику розпуку
    Серденька чесного!
    29.03.2018



    Місяць зайшов за хмари

    Місяць зайшов за хмари.
    Ніч – невесела подруга.
    Блимають фари
    В тумані.
    Примарно довкіл.
    Поодаль – наполоханий дух сирий.
    Духу чийсь,
    Осиротілий духу,
    Оминай мене в цій дорозі!
    Важкістю муки своєї на мене не впадь!
    Духу, чий ти, неупокоєний духу?
    Твій контур розмитий,
    Імла ти.
    Я не несу розрухи
    І ти не несеш розрухи.
    Що ж рухає нами?
    Сім кіл своїх не перейдеш до часу.
    Сім життів не волів би,
    Та отримав довічну пастку.
    Духу, охопи мене жахом недружньої ночі,
    Щоб і місяць захмарний зблиснув
    Співчуттями і сміхом.
    По дорозі до... до... му... шу... м...
    Пізнати шлях.
    Як розвидниться – висушу душу.
    Жаско блимають фари таких, як я,
    Шукачів домів.
    Ти ж – оселений тут.
    Не порушу
    Спокою твого.
    Нарешті спочинь!
    Духу чийсь,
    Чий ти?
    Чи добру мав душу?
    31.03.2018



    Вогненна квітка

    Він стояв, як примара, на тім мосту, весь прозорий і світлий.
    Я боялась торкнутися крапель дощу, не проснули б!
    Понад нами – нічного неба хвости – літали осідлані мітли.
    Тятиву не куці руді купідони, а ягаті війська напнули.
    Спалах.
    Постріл.
    Він пронизаний наскрізь вогненною квіткою.
    Як ми досі не зібрали ще всього золота?
    Скільки попелу! Скільки палючих бризків! Градусів
    Скільки потрібно, щоб переплавити їх назад?
    Голосно так не зітхали досі ані живі, ні мертві.
    Квітка вогненна пускає коріння в його мерехтливі райдуги.
    Я закричала би, я закричала би, я би
    Не осідала на нього чорнішим від чорного попелом.
    І най би торкали мене ці краплі дощу, най би
    Проснулась!
    Час!
    Весь прозорий і світлий, такого, як він, не пускають у сни задарма.
    Понад нами звивалися псами хвостаті відьми.
    Я спіткнулась за крок до його спасіння, здирявіли очі й карма.
    Дотліли прощальні квіти.
    10.05.2018



    Сивоголосі

    Що розказати тобі, моя одинокосте?
    Гавкають пси і свистять по шосе машини,
    Сивоголосі, бо вибиті клином клини
    Горло дірявили, мов кольорове скло.

    Стільки небесної сині вмить протекло,
    Наче розпечене дно. Зостається пара.
    Зовсім прозора, та надто вогка примара –
    Стільки сльози у тобі, моя спраглоокосте!

    Повні зіниці, та в спразі цього замало.
    Чим тобі, скрушна, маю лягти на груди?
    Гавкають пси, коли замовкають люди.
    Краще поглянь, як скельцями ніч заслало.
    11.05.2018



    Стерво

    Вона досі в'яже з мене вузли і плаче, що стерла пальці.
    Перейдем на "ти", – пропонує. Нехай. Вогні полотніють, страх!
    Доречно було б замітати сліди, вдавати зі себе блукальців,
    Котрі ненавмисне сплутали мітки, лиш схибили на словах.

    Та їй притаманно рубати з плеча, а ще – ця вульгарна чесність:
    Я висучу з тебе та хоч би й канат, а хоч би й суцільний нерв.
    Клади своє фото на купку вчорашніх, у пам'яті безшелесність.
    Вітаю, сестричко, у наших рядах щоденням гартованих стерв!
    09.06.2018



    Всеневідпущення

    "Таліта, кум!" Мр.5:41

    У провулках хиткого міста
    Зримо падають на людей
    Темні тіні всеневідпущеного
    За негріх каяття.

    Кам'яна маловірна невіста,
    Побудована на піску,
    Хамовито самокарається,
    Коли й Бог відпустив.
    12.06.2018



    Чи цвіркуни

    Чи цвіркуни за вікном, чи малі чортенята, чи голос чий?
    Місяць виманює з хати тебе – заплутанокосу.
    Дивна дівице, зтуманеноока, хибно йдучи – радій.
    Просять на свято тебе нерозумну, тиху і босу.

    Мавки ридають і моляться завше, коли їм ведуть сестер.
    Коси розчісуватимуть гілляччям, немов хрестами.
    Туга твоя в деревищі поселиться звіку, як відтепер.
    Ніч проти шерсті гладить, мов рідна, тож не просись до мами!

    Є, щоб коріння урешті пустити, і воля, і висота.
    Та безприхильним лише дорога – свята оселя.
    Вирвати тяму і вирватись з тіла – дурість? Жага? Мета?
    Це цвіркуни за вікном голосять, а зверху – стеля.
    02.08.2018



    Сніги метуть

    Усе, у що я вірила, пройшло.
    Сніги метуть, завбачливо безжурні.
    Якби й мені, якби – в холодне скло!
    Якби шляхи – не сон, сніги – не дурні.

    І легко сипле, лагідно торка...
    І грішно тане, і ніхто не спинить.
    Якби ж могла змести твоя рука
    З чола – сновиддя, з тями – гострі кпини.
    24.11.2018



    Ніч на Андрія

    В ніч на Андрія виводжу твоє ім'я
    Білим по білому. Випаде чи забудеться?
    Ось тобі мить призначена, ось тобі грішна я.
    Він чи прийде у сни, чи вкотре уже заблудиться?

    Білим по бі-
    Лому
    Ломить сліди
    Йому.
    Снігом сади
    Вкрива-
    Є. Чи його
    Нема?
    Біле мені
    Лице.
    Серце йому
    Оце!

    Витягую із грудей
    І грію об нього руки.
    Тук-тук! – За дверима стуки.
    Не знати б мені людей!
    Тук-тук... Віддаю навік
    Взамін на чуже ім'я.
    Ось інший – мені чоловік,
    А ось йому грішна я.

    А може на те й зима,
    Щоб ждати, кого нема?
    А може на те і сни,
    Щоб стрілися нам вони?

    Тільки в ніч на Андрія, бо так вже спрадавна водиться,
    Я виписую мрії примарно – по білому білим.
    Стережи мої сни, адже й ніч зі світанком сходиться!
    Дорожи моїм серцем – вирваним і зболілим!
    12.12.2018



    Хтось боїться дивитись в очі

    Хтось боїться дивитись в очі,
    В когось вічно лячна говірка,
    А у мене – посеред ночі
    Надто жаско скрегоче фіртка.

    По селу розлились тумани,
    За селом зголодніли кручі.
    Я ж бо – вина і марципани
    Підсуваю біді рипучій.

    Ач, ревнує мене до тіні,
    Хоч повік не пали лампади!
    Бавлю пальці свої об іній,
    Тільки серцю не дати ради.

    Знаю точно, в кого я вдалась
    І куди мене місяць кличе.
    Кожна лагідна заховалась,
    А сміливим таке не личить!

    По сусідству – сновиддя й темінь,
    А у мене – вогні та мари.
    В когось груди при серці – кремінь,
    В когось – наскрізь його удари.

    Осідають тумани в ріки.
    Кручі нині сипкі й несталі.
    От би щось та й було навіки,
    Хоч від радості, хоч з печалі!
    28.01.2019



    Шляхи усіх

    В мені немає ні високих нот,
    Котрі беруть естети цього світу,
    Ні дуг п'янких, які окреслять рот
    В усмішках, чарівливих од привіту,

    Ні хисту промовлять такі слова,
    Що враз схиляють, паморочать думку.
    В мені своя народиться бува,
    Ковзне до губ, та відіб'ється лунко.

    І цим посвідчить, що в мені нема
    Ані завзяття, ні жаги, ні гарту,
    Ні прозорливості, ні ясноти ума,
    Щоб серед інших відшукати варту,

    Нема ні шостих вроджених чуттів,
    Ні чуйності для поглядів ласкавих,
    І так нема, щоб конче закортів
    Крізь очі заіскритися лукавий.

    Нема в мені ні злості, ні добра,
    Ні певності, ні вірності, ні зради,
    Й ні від чийого у мені ребра
    Нема, відтак – не буде і заради

    Чийогось тіла, духу чи душі
    Натхнення надиктовувати вірші.
    Та, попри те, в оцій моїй глуші
    Немає тиші і не буде більше,

    Бо є в мені чи простір, чи луна,
    Й якесь просте, одвічне споглядання,
    Мов дехто він, мов деяка вона,
    Шляхи усіх і кожного блукання.
    03.02.2019



    Мій пес не гавкає

    Мій пес не гавкає. Мій пес – покинута статуя.
    І як відтерти з нього усю життя чорноту?
    Очиці, як дзеркала. Очиці його – гармати,
    Що ними двічі на день береться у мене стріляти.
    Волів би і тричі, й більше за всю мою доброту.
    Я навчила його чекати.

    Горе нам – тим, що чекають весни!
    З першим нарцисом нижчають з долу гори.
    Вицвіле серце вицвілому говорить:
    Дещо тепер поясни!
    Як ти навчиш його не дочекатись?

    Мій пес не обтяжений, любов йому, що й ненависть,
    Стікає дощами по засмальцьованому хребті.
    Він зважений ще до зливи, тож опісля, нею зневажений
    Не похитнув у вазі.
    Він вилискує під ліхтарем чорнотою моєї душі.
    Як очі його – вуглини, то серце у мене – сажа.
    І хто з нас згоряє заживо?
    26.02.2019



    Тривога

    Тривога
    З дня на день, як невідступна ідея,
    Росте.
    Вона, немов дикий звір,
    Так само зіниці розширює,
    Запаморочує зір
    Розлогий.
    Тож, що нам читати на ніч?
    Вона затуляє сонце.
    На часі – про чийогось бога,
    Най буде святим!
    Я вмію збрехати всім
    В тривозі, та поза – ні.
    Я квола в своїй брехні
    І надто багато не вмію.

    Досі бувало, – я її розчиняла
    У поміркованих дозах гаму
    Вулиці, міста,
    В обов'язкових до виконання програмах,
    Графіком справ стискала
    На мізерну користь суспільству,
    Тісними обіймами у рекламних перервах поміж новин про війну,
    Пісними книжками, жирними драмами
    І в інших порожніх дійствах.
    Та від її падіння, як від цілої істини,
    Нагло себе віддаляла.
    Лаялась.
    Я не озвучу її, бо для неї немає слів.
    Мій хижий домашній звір, нічний істукан, холостими вистріл!
    Впритул не знешкодить цілі,
    Не роздирає лапищами,
    Та ходить постійно поруч, попри ланцюг на шиї.
    Рискає.
    Дошкульно виє.
    26.03.2019


    Рейтинги: Народний - ( - ) | "Майстерень" - ( - )
    Прокоментувати:


  50. М Менянин - [ 2025.11.11 23:51 ]
    Накуй зозуленько

    Накуй зозуленько роки ті
    де все цвіте у оксамиті,
    де почуття несамовиті,
    де Сонце гріє, ще в зеніті,
    і сяє золотом в блакиті.
    Щасливі люди тої миті,
    бо наслідки гріха відмиті,
    ех, відати б, що люди ми ті.

    11.11.2025р. UA


    Рейтинги: Народний 5.5 (5.25) | "Майстерень" 5.5 (5.42)
    Коментарі: (2)



  51. Сторінки: 1   2   3   4   5   ...   1805