Не чуємо, що пізно говорити
як в’януть вуха, а свої роти
пороззявляли на чуже корито
лукаві воріженьки і брати.

Зійшли зі сцени головні ґаранти
безпеки, миру, дружби і добра
і настає обіцяна пора
миритися, якщо не воювати.

Кому, чому й від чого краще буде
ще не відомо, поки на Русі
повимирають героїчні люди,
аби кацапи вимерли усі.

А краще би садити їх у клітку
і ще до суду в місті і селі
на вулицях показувати діткам,
хто заважає миру на землі.

Ніхто не хоче підтюпцем у небо
ні пішки, ані рачки, ні бігом...
така картина маслом, загалом,
а як не хочуть, може, і не треба,
коли потрібно вищого за себе
угору поганяти батогом.

11.2026

Дошкульні хмари гноблять гори,
Зібгався простір, дивна річ, –
Це чорний день, чи біла ніч
Ховає сутність алегорій?
Дивує невагомість гір!
Вершин стікаючий пломбір
Підсолодить падіння з кручі?
Хіба безвихідь неминуча?
Невже розчавлені живі
Думки, якими вибухаю?
Що коїться – спостерігаю
У безвідрадній голові.
Я продукую весь цей жах?,
Чи ним заповнююся ззовні?
І інші люди ним же повні
І з круч летіти – спільний шлях?
Чи доживе хоч хтось до тризни?
Ось реалізм сюрреалізму!
Це – неможливо, неможливо!
Мій мозок хмара, чи гора?
Та врешті – істина стара
І людству гинути властиво!
Чи є якась альтернатива?
Так – диво!
Та у душі безхмарна тиша –
Страшніша!

19.10.2026р.

Цей важливий ковток, ніби чашу цикути,
Я прийму перед стратою, в лати закутий.

І у нім я розкрию великі сонати
Перед тим, як піти у небесні пенати.

В цім важливім горнятці відкрию поеми,
Неповторні трактати, рядки, теореми.

У гірчинці відкриється мелос кохання,
Колообіг світів, маяки сподівання.

Так імла небуття обернеться пророком,
Мудрим старцем із посохом, в сяйві пороку.

У бездонності кави іде споконвічне
Розуміння життя, мов намолені свічі.

В теплоті філіжанок роздягнеться діва,
Що увірветься в ніч, так омріяно дивна.

Меса ночі здійсниться в суворім законі,
Розриваючи давні залізні закови.

15 квітня 2026

1
На галявині у лісі мешкав їжачок,
що носив завжди на спинці безліч голочок.
Був кравець він знаменитий, майже кутюр’є.
Поміж всіх майстрів найкраще діло знав своє.
Обшивав усіх в окрузі, навіть горобця.
До душі припала дуже йому справа ця.

Якось вранці до майстерні
із сусіднього села,
подолавши хащі темні,
біла гусінь приповзла.

— Дорогий ти наш їжаче,
подивись, як гірко плачу,
що негарна я така.
Люди кажуть: аж бридка.
Тож поший для мене шати.
Ладна гроші всі віддати —
тільки б стати, як оса,
щоб і талія, і крильця...
А зумієш, то й коса...
Щоб була я милолиця...
— Зупинись! Хірург не я!
Ось і відповідь моя.

Гусінь плаче, не вгава:
— Чула, твориш ти дива...
— Досить! — гримнув їжачок, —
досить сліз і балачок!

Лапки вгору підійняв
і замовлення... прийняв.

Підбирав спочатку стиль
серед модних течій, хвиль.
Спритно креслив, малював,
шив і, врешті, гаптував.
Аж змарнів з такої праці.
Тільки й був костюм на гадці.
...Змайстрував жадані шати.
Час обнову одягати.

Дорогенький мій читачу, а чи скажеш ти, яка
найгарніша пора року: і яскрава, і дзвінка?
Чую, чую: це — весна!
(Хто з дітей цього не зна).
Тільки в неї стільки квітів, а на квітоньку сіда
переливниця. Погляньмо! Хто ж в ній гусінь угада?!

Їжачок сміється в вуса:
«Може, й я літать навчуся».

2
Всеньке літо їжачок
з лап не кидав голочок.
Шив трояндам сукні пишні
і вуалі ніжні-ніжні.
А жукам шив сюртуки...
Все виходило з руки.
Та незчувся, як зима
нагодилась крадькома.
Припорошила доріжки.
Як йому ходити пішки?
Склав тоді їжак тканини
до теплішої години.
Розібрав пухкеньку постіль:
«От тепер посплю удосталь».

Раптом стукіт у вікно.
(Та не стукали ж давно).
Бачить: заєць на порозі,
слова мовити не в змозі,
так захекався від бігу
по білесенькому снігу,
— Ї-їжачку, д-д-допоможи!
«Ні», благаю, не кажи.
Іще трішки попрацюй,
кожушка перелицюй.

Від зухвалості такої
кутюр’є наш ледве встояв.
— Сплять узимку їжаки!
Чи тобі це невтямки?
Час мені до подушок.
Маєш гарний кожушок!
— Так помітний в ньому я
клятим лисам вже здаля!

Що тут вдієш? Зайця шкода.
Та й недовга це робота.
— Добре, — вимовив їжак, —
дай кожух, візьми піджак,
на ослінчик сядь до груби,
щоб не клацали так зуби.

Кожушок переладнав.
Білим–білим заєць став.
Біга лісом до сьогодні —
вороги спіймать негодні.
Їжачок, нарешті, спить,
про високу моду снить.

2017

Чотиривірш - строфа, що складається з чотирьох рядків і зазвичай має закінчену думку, має французьку назву: катрен.
А чому не українську? Чотири рядки - чотирик!

Синиця на підвіконні -
добра прикмета.
Це як баховська Чакона
після ракети.

2026 рік

Журба заклякла горілиць,
Гузьким лежить між блискавиць,
Летить крихке між довгих віт,
По гіллю сходить чорний кіт,
До змерзлих відьом на льоду
Підносить всохлу лободу,
Говорить відьмам: — Ворожба
Перлинам пер знайшла гриба!
Тікайте швидше, хто куди,
Слідом замерзлої води.
В імлі шукайте торжества
Примар прозорого єства,
Читайте по очах у них
Думки звичайних і святих,
У хвилюванні блиску риз,
У скелях гір, сльозах гульвіс,
Де смуток, як масна сльота,
І час мінливий, як вода…

Не квітнуть верби, сохнуть лози
Уздовж піщаних берегів, -
Вода в Дніпрі гірка, як сльози
Убитих горем матерів.
Вже кожен камінь тихо плаче
І криком сходить німота
Від хвиль, що плещуть нетерпляче:
Біда, біда, біда, біда...
Ридає небо над рікою,
Тумани сиві воду п'ють, -
Дніпро, поранений війною,
В собі сховав на неї лють.
Та хвилі стануть, наче скелі,
Ще він скипить, як наша кров, -
Ще відбудуємо оселі,
Як мирні дні настануть знов.
Лиш тільки стихне канонада
Та згинуть підлі вороги,
Відчувши спокій і розраду,
Знов заквітують береги.
01.11.26

 
Книжкові сторінки покинуто біля моря
Сліди піску і хвиль на них
Наповзає тінь, відкинута хмарою
Ковзає, очима минулих часів
Ось приплив їх поглинає
Без зусиль, як-небудь
 
Є розповідь, один король
Утомився од «Хваліть його»
«Не чуймо лестощів», скричав
«За нашим наказом, води відступіть
Ствердіть мою владу, спиніться біля ніг»
Але не вийшло суть
Вітри зиму дмуть
 
Із півночі сунуть химерні війська, ряд за рядом
У страхові бурі, зі своєю люттю та зневагою
Хвилі заливають трон
І спів «Його вінчайте»
«Ті, хто люблять нашу величність
Йдіть сюди», схиливши коліно
 
 
Тож він усміхався, хоч надії
Розбилися, де жертви
Продешевшали
 
 
«Непорушний спокій мій
Як інші не всміхаються»
Та наготові слух і зір
А згодом ось і сміх
Видиш чоловічка із обличчям багряним
Хоча про нього все говорять, умер він, програв
 
 
 
 
 
 
 
 

Останній поцілунок, останній подарунок
Останній мій дзвінок, мов спроба порятунку
Останнє спілкування, мов спроба відшукати
Причину, щоб не танцювати цей останній танець
Останній шоколад, остання спільна кава
Останній букет квітів, останнє сподівання
Прогулянка остання, говорить тільки місто
Останній наш з тобою фільм нічого вже не змінить
Останній день, остання ніч і наш останній ранок
Тобою приготовлений останній наш сніданок
У моїх снах завжди лиш ти, тому ця ніч безсонна
Ранкова постіль стала вже мені така холодна
Остання посмішка твоя мене вже не врятує
Моя закохана душа тебе вже не хвилює
Останній раз так гаряче мене ти поцілуєш
Як сильно я тебе люблю востаннє ти почуєш
Стоїмо в світлі ліхтаря і ми обоє плачем
І сльози ці останній шанс почати все спочатку
Але твоя рука в мої руці й нехай світ почекає
Коли кохання дотанцює свій останній танець

Artist 25.12.2025р.

Смерть учора ходила околами,
а сьогодні ступа на поріг.
Чи укриє Всевишній покровами
і чи знайде для нас оберіг?

Сподівання на світ майже втрачені.
Кат сплітає терновий вінок.
І «надійні» партнери, острашені,
відсуваються далі в куток.

Так було: потерпала Британія
наодинці в нацистській війні.
І паплюжили норми усталені.
Навіть правду топили в багні.

...Бути й нам трьомастами спартанцями?
Людство знов наступа на граблі.
І відлунює степом над шанцями
вже рашистською мовою: «Плі!».

2022

А жовтень прохолодою повіяв,
І стіни кам'яні мовчать, німі.
Ти і сьогодні білий парус-мрія.
Невидно крізь шибки мутні в пітьмі.

Ти тільки будь, - молюся я ночами,
А вдень у круговерті різних справ
Бинтую порожнечі сірі рани,
Самотності виконую устав.

Хоч холод лізе, лізе крізь шпарину,
Надія в'ється стрічкою з ключем,
А оптимізм старого клавесина
Розвіює мій сум і тихий щем.

І знов стою, продовжую канони.
Міняє жовтень уміло градус.
І дні минають, дмуть уже мусони,
Пливе до мене твій білий парус.

І
Кого немає у хатині скраю,
тих доля випихає за Дунай,
щоб загодя не трафили у рай,
якого на землі ніде немає
(хоча і пекла не буває теж
за межами руїни і пожеж),
та де не буду, серце уміщає
все, що дарує доля на врожай:
ліси і доли, полонини й гори,
озера й ріки, ниви і сади,
і золото небес, і синє море,
і сяючі над водами простори,
аби лише подалі від орди.

ІІ
Ой, вистачає хліба і води,
але нема надійної границі,
аби ні біля себе, ні здаля
не чути і не бачити ординця
і завидющу морду москаля,
і одіозну пику ренегата,
і пацієнтів шостої палати
у таборі скажених ворогів
під машкарою нібито братів,
і русофілів п’ятої колони,
якими переповнені вагони...
оце і є радянське селяві –
і нинішні опричники криваві,
і бувші носії дурної слави,
які не мають ґлею в голові.

ІІІ
Не відають ні ліві, ані праві,
що юне покоління у селі –
це нація майбутньої держави
і їм усім прийдеться мати справу
із месниками вільної землі...
.........................................................
Європа не захоче воювати
за голого паяца-короля,
мета якого – золоте теля...
народу, врешті, нічого втрачати
крім ями у болоті окупанта
або ярма у бункері кремля.

10/26

Вже листопадно нічому і впасти,
І дню короткому хмизиною горіти.
Здимає перепріле листя вітер,
А холоду прошилася срібляста
Тремтяча нитка поміж голі віти
Й упала в біле:

Ніяковіють пізні хризантеми
Від того, що так схожі на замети,
І обростають пуп'янками вперто,
Чекаючи від хмар похмуротемних
Хоча би люмен ультрафіолету.
Та сонце сіло.

Богдану Ігореві Антоничу
присвячую

Коли був маленьким, співали потоки.
Краєвид лемківський кланялися йому.
А церкви, смереки та гори високі
Дихнули все рідне в душу молоду.

Він вписував в пам’ять що чув і що бачив.
Це була скарбниця майбутніх рядків.
Все наше вкраїнське вважав він як святість,
Яка в його віршах лунала як спів.

Бувало, що друзі сміялися з мови
З якою прийшов він до княжого Львова.
А він молоденький приймав усе сміхом,
Бо знав - кепкування не меншим є гріхом
Як вбивство надії, як злочину лихо.
Нині всі ми горді кожним його словом.

Я забутий під снігом далеких часів.
Мене звати ніяк. Я - минулого тінь.
Я полишив життя, мов задавнений гнів,
Ніби голос у гулі земних голосінь.
Я здійнявся у небо і вмить занімів,
Не знайшовши опору благань і спасінь.

Мене викреслив світ з електронних мереж,
Із розумних комп'ютерів, списків, молитв.
Я позбувся знайомих затертих одеж,
Тих, що фатум колись для убогих створив.
Я позбувся умовностей, ланців і меж.
Тільки думка пульсує, мов світлий порив.

Я не знаю, навіщо прийшов у цей світ,
Де коріння моє, де джерела мої.
Опадає минулого зранений цвіт
У розлуці сумних і самотніх гаїв.
Передам на той світ ностальгічний привіт,
Як поранений спів голосних солов'їв.

14 квітня 2026

Щоденно в осінньому місті
Прискорює час свій політ, -
Дощами знебарвлене листя
Лягає на мокрий граніт.
Під ноги каштанів холодних
Спадають утомлені дні
І тонуть у сірій безодні
Знайомих будинків вогні.
І вітер в порожньому сквері
Гортає листки невпопад, -
І ломиться знову у двері
Забутий за рік листопад...
31.10.26

 легко і прозоро
 аж до відчаю
 звільнений свій голос
 не упізнаю
 зблиски сонця морем
 наче у раю
 прийдеш поговорим
 про любов мою
 за журою скрипки
 перелесний шлях
 далі перестріти
 інде сіромах
 розкоші та квіти
 змій едемський жах
 колосіння житнє
 на семи вітрах
 щось у цім акорді
 зовсім не нове
 щось у цій пригоді
 безумовно є
 сяйва неозорі
 котильйон планет
 витесав у слові
 чим би не поет
 

Букет осінній -
Палітра болю,
Гірка соната
Моїх провин.
Собі забути
Я не дозволю,
Як про надію
Грав клавесин.

Букет осінній...
А поряд - ліки.
Серцеві ліки...
А пульс росте.
Я був і сином,
І чоловіком -
Погано вийшло
І те, і те.

Так невблаганно,
Безповоротно
Надії згасли
В болючих снах.
Шматує душу
Тридцяте жовтня!
Букет осінній -
Красивий крах.

Яскраві айстри,
Палкі жоржини -
Давно в минулім.
Ну а тепер
Щодня зневіра.
Щодня новини
Про те, що вкотре
Цей світ помер.

Букет осінній
П'є по краплинах
Мої зізнання,
Сумний слухач.
Вмирає вечір.
Я на колінах
Благаю тишу:
"Пробач! Пробач..."

1.
Він із тих відьмакі́в,
перетру́шує ду́ші
у хра́мах.
Скі́льки є дивакі́в,
що вимі́рюють се́рце
у гра́мах...
Він вели́кий знаве́ць
перевті́лення
з ри́би у пта́ха.
Гра́є мо́рем сліве́ць,
уночі́
напива́ється стра́хом.
Як бере́ за живе́ —
не пита́ється до́зволу
зо́всім.
Нудь у ньо́го — Жуль Верн,
а Кусту́риця —
ку́ряче про́со.

Приспів:
І невда́ха з невда́х
сам себе́ поважа́є
і но́сить
по вай-фа́й-них світа́х,
по проку́рених кна́йпах,
і про́сить:
вподоба́йок на біс —
і думо́к,
що святе́ спопеля́ють...

Ти його́ би впізна́в
по розки́слих,
сльози́стих мане́рах —
в нім страшна́, як війна́,
та душа́ —
побілі́ла панте́ра.
Побілі́ла панте́ра...
Побілі́ла панте́ра...

2.
Він зажи́в би в тобі́,
охрести́вши свій по́бут
на Ка́їн.
Обзаві́вся би сном,
що ходи́в би
в наши́йнику но́чі.
Налива́в би вино́
і про все,
що літа́є,
пісо́чив.

Приспів:
І невда́ха з невда́х
сам себе́ пова́жає
і но́сить
по вай-фа́й-них світа́х,
по проку́рених кна́йпах,
і про́сить:
вподоба́йок на біс —
і думо́к,
що святе́ спопеля́ють...

Ти його́ би впізна́в
по розки́слих,
сльози́стих мане́рах —
в нім страшна́, як війна́,
та душа́ —
побілі́ла панте́ра.
Побілі́ла панте́ра...
Побілі́ла панте́ра...

В нім малі́шає суть...
І збіга́ються
чо́рне
з чо́рнішим...
І трима́є косу́
над неско́єним зло́чином —
Ти́ша.

Повзуть до берега пустого
Годинники часів Ель Греко,
В непередбачуваній змові,
Немов мурахи по смереках.

В сонетні форми невмирущі,
Хрестоматійні,гарячкові,
Як стукіт ніг цукровій гущі
Несуть свій шерех кишеньковий.

Які ж вони крихкі створіння? —
Рухливість марна і химерна
У єдності годин весінніх,
Полішинелях потаємних.

Повзуть, як мрії і герої
У тіні під плакучі верби
Вздовж берега землі слизької,
В слідах струмків сухих, завмерлих…

Данський актор Ніколай Костер-Вальдау, відомий за роллю Джеймі Ланністера у культовому серіалі «Гра престолів», приїхав до Києва у статусі посла доброї волі Програми розвитку ООН, щоб привернути увагу світу до наслідків війни та підтримки України у цей важкий для нас час.
28 жовтня знаменитого актора помітили в одному з пабів на Подолі та в київській аптеці.
Під час нічної повітряної тривоги він спустився до київського метрополітену на станцію «Золоті ворота», де спілкувався з киянами та ночував на розкладачці.

Цей жах - не середньовіччя,
коли замість ліжок - мати.
В дитячих очах - відчай,
коли ракетами гатять.

Коли замість сміху - тиша,
бо в небі дронів примари…
Він на Поділ вийшов,
але замість сонця - хмари.

2026 рік

Поблякле світання з холодним дощем
У душу приносить зажуру та щем, -
Краплини малюють на мокрому склі
Лиш згадки про літо, що згасло в імлі.
Ховається в мжичці сплетіння доріг
І ти оминаєш хатинний поріг.
Сьогодні негодою змучений світ
Шукає до світлої радості слід,
Тому і тримаю в долонях тепло,
Щоб сонце на небі хутчій зацвіло.
30.10.26

 
У подорожі до L’Америки
Жменя бісеру за пінту злота
У подорожі до L’Америки
Жменя бісеру за пінту злота
L’Америка, L’Америка, L’Америка
L’Америка, L’Америка, L’Америка
 
Агов, люде, що такі сумні?
Ось чоловік дощ несе усім
Погоду змінить, буде щастя
А потім він розкаже, як знайти себе
Л’Америка
 
Містом вештали чужинці
Оминав їх усякий житель
Але жінки любили це
Завітай-но іншим днем
Лагідним дощем
Лагідним дощем
Додолу
 
У подорожі до L’Америки
Жменя бісеру за пінту злота
У подорожі до L’Америки
Жменя бісеру за пінту злота
L’Америка, L’Америка, L’Америка
L’Америка, L’Америка, L’Америка
L’Америка
 
 
 
 
 
 
 
 

Онук у дідуся спитав,
Що на осонні вигрівався,
Якимсь думкам своїм всміхався,
Прикривши очі, наче спав:
- Дідусю, як же так воно
У нашім краї відбулося,
Що під Литвою довелося
Нам нині бути? Чи ж давно
Ми мали і князів своїх,
І свої вільні стольні гради?!
Що ж нам могло у тім завадить,
Що нині втратили ми їх?
Дідусь всміхатись перестав,
Відкрив свої вже збляклі очі:
- Ти про князів дізнатись хочеш?
Я їх, доречі добре знав.
Потомки Юрія, вони
Поміж собою край ділили
Та князювали, як уміли.
Можливо й з їхньої вини
Так сталося. Андрій сидів
Тоді за князя на Волині.
Був Володимир стольним. Нині
Град вже не той, як був тоді.
А Галичем Лев правував.
Тепер ним заправляють ляхи
Та почуваються без страху.
Бо хто б тепер їм відсіч дав?
Не ті князі уже були –
Потомки славного Данила.
Уже не мали тої сили,
Хоч воювали, як могли.
А воювати довелось
Обом і часто, і багато.
Ледь не щороку були раті.
А ще інтриг навкруг плелось.
А як інакше? Ворогів
Навколо купчилось чимало,
Всі хижим оком позирали
І кожен свої сіті плів.
Зі степу пхалася орда,
Поживу у краю шукала.
Там ляхи скоса позирали,
Аби їм Галич князь віддав.
А з півночі повзла Литва,
Все більше й більше розповзалась,
Волинь забрати сподівалась.
Тож ворог спати не давав.
Отож, доводилось братам
Між ворогів отих крутитись,
Дружити з кимось, з кимось битись,
Щоб не стояти сам-на-сам.
Найбільше в ті часи Литва
Загрозу для братів складала,
Свої кордони просувала,
Мов хто її сюди позвав.
Вже Дорогичин зайняла,
Уже й Берестя захопила.
Аж до Волині підступила,
Готова вдертися була.
Що протиставити могли?
З ордою мусили шукати
Союзу, щоби відсіч дати.
Річ із тевтонцями вели,
Бо ті з Литвою воювали.
Так склалося, що у цей час
Вони зчепилися якраз.
Отож, брати можливість мали,
Поки литовський Гедимін
З тевтонцями в болотах бився,
Брати оружно узялися
Вернути, що загарбав він.
Берестя скоро узяли
І Дорогичин, Більськ забрали.
На більше сподівання мали.
Та вісті з півночі прийшли:
Тевтонів Гедимін розбив.
Ті мусили на мир пристати.
Тож доведеться воювати,
З братів то кожен зрозумів.
Самим не справитись ніяк.
Тевтони, звісно, вибували.
На них надій уже не мали.
Тож, хоч-не-хоч, прийшлось, однак,
Звернутися їм до орди,
Щоб поміч навесні примчала.
Раніш литовців не чекали,
Бо ж взимку не прийдуть сюди.
Потрібно ж війську відпочить.
І ранньою весною марно,
Як розіллються річки гарно,
Литовцям шлях не проторить.
Та Гедимін же хитрий був.
Всю зиму військо спочивало,
В похід запаси готувало,
Він збір військовий розгорнув.
Війська зі Жмуді і Литви,
Із Полоцька і Новогрудка
В кінці зими зібрались хутко.
Ще теплий вітер не повів,
Річки розлитися не встигли,
Як Гедимін в похід подавсь.
Ніхто з братів не сподівавсь.
Та ж вісті чорні вже надбігли.
Гадали, піде Гедимін
Берестя й Дорогичин брати,
Щоб їм запасу часу мати.
Та обдурив і тут їх він.
На Дорогичин не пішов,
А зразу на Волинь подався,
Взять Володимир сподівався.
Там би Андрія поборов,
Поки ще поміч не прийшла.
А з Левом розібравсь по тому.
Берестя б й так дісталось йому.
Така от задумка була.
Тож чорні круки принесли
Неждані вісті – ворог пхає.
Надій на брата ще немає,
Ординці ще десь степом йшли.
Андрій задумався на мить,
Що саме з цим йому робити:
Чи то за мурами сидіти?
Чи за ординцями летіть,
Щоб разом вдарить на Литву?
Отож, не довго він вагався,
З дружиною у степ подався,
Стоптав ще молоду траву.
А воєводам повелів
Великий полк мерщій збирати,
Щоб Володимир захищати.
А він мав мури чималі.
Такі узяти – то задача!
Ще король Андраш дивувавсь,
Коли до міста підступавсь:
Таких й в Німеччині не бачив.
Щоправда, Бурундай велів
Данилу мури зруйнувати.
Та їх змогли відбудувати.
Стояли міцно на землі.
Литва до міста підійшла
Та і взялася облягати,
Високі мури штурмувати.
Але узяти не могла.
Скидали руські їх зі стін,
Згори камінням закидали.
Литовців полягло чимало.
Даремно пнувся Гедимін.
Облога явно затяглась
І небезпечною ставала,
Бо ж десь брати війська збирали.
Під містом з’являться ураз.
А битися на два фронти,
То можна й військо все покласти.
І місто взяти не удасться.
То, може, військо відвести?
Тим часом у степах Андрій
Зустрів орду, що йшла повільно.
Орда була доволі сильна,
Хоч і не рвалася у бій.
Манила здобич, то й пішла.
Як Андрій буде програвати,
Можна його пограбувати.
А ні, то і литва могла
За здобич стати. Тож Андрій
Задумався – чекати брата
І вже всім разом виступати,
Чи із ордою йти на бій?
Оскільки він переживав,
Що, як затримається довго,
То місто упаде без нього,
Тож варіант другий обрав.
Не став чекати, взяв орду
Й до Володимира подався.
Як Гедимін про те дізнався,
Що вороги на нього йдуть,
То готуватися почав.
Облоги не збиравсь знімати,
Лишив людей сторожувати,
Щоб хтось із міста не напав.
А військо вивів, розгорнув,
Щоб супротивника стрічати.
Недовго довелось чекати.
Андрій з ордою поряд був.
І з ходу кинувся у бій,
Аби ворожий стрій прорвати.
Ординці стали помагати,
Взялись оточувати стрій.
Вони носились вздовж рядів
І стрілами стрій засипали.
Десятки вже литовців впали.
Та Гедимін усе ж зумів
Становище порятувати.
Бо ж з гиком носиться орда
Та на литовців напада,
Щомиті збільшуються втрати.
Він вивів лучників своїх
І пращників, що дуже вдало
Отих ординців діставали,
Подалі відігнали їх.
Тоді і рушила у бій
Важка піхота Гедиміна.
Ординці бились об ту стіну
І запал утрачали свій.
Стіна списів тіснила їх.
Поклавши вже своїх чимало,
Орда кидатись перестала.
Тут кинув Гедимін своїх
У бій кінних. Орда змішалась
І в степ зненацька подалась.
А смерть за нею вслід неслась
І трупи по шляху валялись
Хто гинув, хто «аман» кричав,
Того литовці полонили.
А ми зі стін на те гляділи
І бачили – наш князь програв.
Гарячі стали вимагать
Аби ворота відчинили,
Щоб на литвинів вдарить з тилу
І битви хід порятувать.
Та воєвод страх обуяв,
Що Гедимін то не пробачить,
Бо ж перемогу його бачать.
Тож я, що міг - зі стін кричав
Як і другі, до князя мого,
Щоб не кидав він міста свого,
Нас Гедиміну не здавав.
Князь, чи почув, чи сам рішив,
Зумів дружинників зібрати
Та став дорогу пробивати
До міста. Мабуть, захотів
За мури за міські сховатись.
Достатньо сил ще було в нас,
Протриматись міг певний час
Та в поміч брата дочекатись.
Ми бачили, як він рубавсь.
Все ближче пробивавсь до брами.
Та на очах на наших прямо
Зненацька впав на землю князь.
Ворожий меч його дістав.
Побачивши, що князь загинув,
Його загін боротись кинув.
Хто з поля бою утікав,
А хто кидав до ніг меча,
Здавався. Бій затих раптово.
Ми були битися готові
На стінах. Й билися б… Хоча
Даремно б тільки полягли.
То воєводи зрозуміли
І брами міста відчинили.
Литовці гору узяли.
Впав Володимир. Гедимін
До Луцька чимскоріш подався.
Туди вже з військом Лев дістався.
Та, взнавши про поразку, він
Свій полк у Галич відіслав,
А сам з дружиною зібрався
Й до Брянська у ту ж мить подався.
За родича мав князя він
Романа, що у Брянську був.
Ще сил збирав для визволення краю…
Що далі стало з ним – того не знаю.
Та вже назад нічого не вернув.

Я не хочу писати вже вірші.
Я порину у край німоти,
У країну мовчання, що гірше,
Ніж відсутність чіткої мети.

Я полину у поле розлуки,
У степи розставань і страждань,
У ліси невимовної муки,
Де надії залишив Бажан.

Поступово заходжу у води
Прохолодні, столикі, святі,
У простори небес і свободи,
Де читаю поеми прості.

Поступово зайду у розлуку,
У затоку надій і біди.
О велика небачена злуко
Між землею і небом, гряди!

13 квітня 2026

До душі припали чорнобривці,
Квіти із далекого дитинства,
Що росли в садку і попідтинню.
Майже до зими цвіли жаринки.

Пестили їх сонця ніжні бризки.
Звісно, поки гомін дня не стихне.
До душі припали чорнобривці,
Квіти із далекого дитинства.

Цілували їх комашок крильця,
Ці пелюстки темні й золотисті.
З оксамитцями й мені затишно:
Додають краси в життєві ритми.
До душі припали чорнобривці.

Змалечку любов'ю оповитий
Жінки найріднішої на світі,
Маминою ніжністю зігрітий,
Почуваюсь восени, як літом.
Сонечко сіяє яскравіше,
Бо про мене думає найбільше,
Клопотами втомлена матуся, -
Я за це їй низько уклонюся,
Поцілую працьовиті руки
І не стане болю від розлуки,
І розквітне усмішка ласкава,
Наче рута в золотих загравах.
29.10.26

 когось тобі нагадує сей труд
 усе можливо і не суть важливо
 іде процесія чогось несуть
 періщить у серйозні очі злива
 розмова заганяється у кут
 інверсія сухотна й дратівлива
 а ти вчепивсь у вибраний абсурд
 що із-під ніг висковзуюча линва
 ніч вітряна славетно притомила
 і нерви деренчать мов клавесин
 горілки ще б залляти у горнило
 такий-от ренегат і скурвій син
 ходячий чорторий нечиста сила
 неадекватний пожирач краси
 

Біля школи в колі друзів скаржився рюкзак:
«Нема в мене щастя-долі, бо Юрко Козак

бува, кОпає знічев’я (а хіба ж я м’яч),
підкидає, часом, вгору: він, мовляв, силач.

Ось на ковзанці учора на мені з’їжджав -
чи таким розвагам буде врешті-решт межа?

Всі намуляв мені боки, загубив пенал,
як нічого і не сталось, рушив у спортзал...

Як чинити? Сам не знаю...» —
в розпачі рюкзак.
Вкрай зганьбив Юрко —
бешкетник прізвище Козак.

2017

Прозоросте душі моєї,
Даси хоч відповідь мені,
Чому все згадаю ті дні?
Й тебе ж я відчуваю менше.

Якби ж то знати по собі…
Й оте турбує ще лелече,
Не впевнене в собі малече,
«Злячено упасти з висоти».

І не злетіти вже до верху,
В безвиході духовно вмерти,
Лиш ноги дивно волокти

До закутів ведучих в жерло,
В котрім сидить голодний беркут,
Бо ж він колись злетіть зумів.

14.09.2025

Круг*, рампа, зал,
штанкет софіта,
дзеркал портал,
туман залито.

За планом план,
своя куліса,
планшет, карман,
антракт-завіса.

З колонок звук,
оркестру яма,
підйомник, люк,
на сцені драма.

Гримується
актор в кімнаті,
хвилюється,
бо як на святі.

Канатів блок –
механік, руки,
до круга крок –
емоцій муки…

* згадані терміни притаманні театру.
28.10.2026р. UA

Колись перегорнуть останню сторінку
Великої творчості, гулу життя,
Фатальної флейти чумного століття,
Яка уповільнює серцебиття.
Великі події і твори великі
Злились в цьому місці, немов контрапункт.
Зібрались актори і блазні столикі
На площі, щоб звершить роковану путь.
Колись переллється потужне творіння
У море безкрайнє, до вічних основ.
Ростуть крізь папіруси ніжні пагіння,
Які надихають велику любов.

10 квітня 2026

Десь жив один поет, але лиш початківець
Хотів писати вірші, складав життя у рими
Ніким не зрозумілий, хотів відкрити душу
І так боявся знову залишиться один
Писав він про кохання і як йому болить там
Десь глибоко у серці, десь глибоко в душі
Писав про свої мрії, про ті, що не збулися
Писав про зраду того, кого найбільш любив
І ніч була для нього єдиним кращим другом
Якій він безупинно розповідав думки
А потім на папері народжувалось слово
Для когось просто рима, для нього цілий світ
Писав, мов божевільний, не знав ні дня, ні ночі
Ходив по лабіринтах забутої душі
І вірив, що на цей раз його таки почують
Всі ті, для кого були написані рядки
Але їх не почули, це вже не так важливо
Минуле просто спогад, в якому лиш брехня
Все треба відпустити і взяти чистий аркуш
Не може бути пізно почати все з нуля
Десь жив один поет, але лиш початківець
Один блукав по світу, хотів знайти себе
Вже не шукав підтримку і не шукав притулок
Бо не боїться більше залишиться один

Artist | Vitaliy T. | 20.06.2026р.

БЕЗ ТЕБЕ (глоса)

Як порожньо та сумно восени!
Ані душі навколо. Тільки листя
З журбою повінчалося у місті...
На хвилях нескінченної війни,
Коли від долі - біль та стусани,
А від людей - лихі моря підлоти,
Стою один я Всесвіту супроти.
Не стримуючи більше землетрус,
Здивовано й наївно озирнусь,
Коли мене ти запитаєш: "Хто ти?"

Радіючи, візьму тебе за руку
І поведу в самотній свій курінь,
В якому щастя - дійсність, а не тінь.
Ловитимемо тихі, ніжні звуки
Ноктюрнів про кохання та розлуку...
Захочеться прожити років сто,
З життям зіграти партію в лото...
Пробудження заб'є важким камінням.
Коли ти зникнеш знов зі сновидінням,
Тоді скажу: "Без тебе я ніхто".

Сьогодні, 28 жовтня, у Михайлівському соборі в Києві відспівали українського воїна.

Десять днів тому під час виконання бойового завдання в районі Авдіївки загинув 21-річний студент КНЕУ імені Вадима Гетьмана та військовий Олександр Чижов на позивний "Силует".
Сашко наповнював студентське життя особливим змістом - продукував цікаві ідеї, вигадував нові заходи, створював яскраві відеоролики…
У війську "Силует" був кулеметником, а також оператором безпілотних літальних апаратів. За службу його нагородили почесним нагрудним знаком "За стійкість та незламність" командувача Національної гвардії.
Сестра захисника написала про брата такі проникливі слова: "Силует вважав, що ми не маємо сумувати. Тож збережемо в пам'яті всі ті незліченні моменти, якими він наповнював буденність кожного, хто був поруч із ним»…

Він мріяв жити, любити,
створювати відеоролики.
Він вірив, що для людини
важливо не бути ноликом…

"Не збираюся я помирати,
але якщо треба - мушу…»
Ми не маємо сумувати,
але сум огортає душу.

2026 рік

За гроші ніколи не змушуй
Поета зректися лиця, -
Поет обслуговує душі,
Словами лікує серця.
Поету потрібно літати
І віршами зцілювать світ,
А слово за статки чи плату
Помре, не залишивши слід.
Пишу, хоч і крила ламають,
Співаю, хоч світло згаса,
Бо душі той голос чекають,
В якому і правда, й краса.
28.10.26

 про що було воно тоді
 коли життя світліш одверте
 із відчуттями холодів
 ставало загадково стерпним
 відбитком на віконній шибці
 у місті наче іншим ледь
 з його скарбами у крамницях
 в очах доросліших дітей
 коли завершується день
 а вечір розставляє тіні
 минаючи прадавній дерен
 де листя мертві безневинні
 коли примарливі лисиці
 від фар автівки ринуть геть
 а в їхніх золотих очицях
 життя перемагає смерть
 

 
Свій, чужий
Всі ми, урешті, ординарні типажі
Я і ти
Бог відає, що вибір зовсім не простий
 
Із тилу кричали «У бій!»
Але гинув перший ряд
Сидить генерал, посуває війська
По мапі, так і сяк
 
Чорне й синє
Хто знає що є чим, і хто є ким
Вгору, вниз
А при кінці се тільки через, крізь & скрізь
 
«Хіба ви не чули, що йде битва слів?»
На постері з юрби
«Слухай сину» голос понад приціл
«Ану заходь сюди»
 
 
[Інтерлюдія]
«Вони хочуть убивства
Якщо ти протиставиш різкий. . . швидкий шок
Це не повториться
Вʼїхав? Той ще легко відбувся
Я міг би його відлупцювати
Завдав один удар!
Це лише різниця між добром і злом, вірно?
Хіба манери чогось вартують, направді, ей?»
 
 
Вниз і геть
Не справити, але чимало є ідей
Десь, ніде
Але, беззаперечно, боротьба за це іде
 
А поза усім клопотом оцим
Надалі в думках своє
На самоті, без копійки на хліб
Старий дід умре
 
 
 
 
 
 
 
 

Шарудить ще...знеможене листя кленове,
Хоч ввібрало у собі іржавість буття.
Лиш почути б твоє сокровенності слово,
Що дозріє глибинно з саков почуття.

Певно, тихо з дощем над оголеним кленом,
Де розхристана правда бентежних років,
Віднайдеш для своєї душі, ніби пеленг.
Як би дощ сумовито, журливо не скнів.

Стиглість думки спаде восени незвичайно,
Бо той зірваний плід - соковитість років.
Шелестітиме листям пошерхле мовчання.
Прошепочеш те слово, торкнувшись щоки.

Моєму раєві ангели не треба,
Для того, щоб це місце було раєм.
Я бачу святість у соняхах крайнеба
Та в Бузі, що бурлить на інтегралі.

В душі зосталась Компанійська скеля,
Що воду бачила розбиту, наче таріль.
Блакитне небо — дитинства мого стеля,
Під котрим серце вмочено у травень.

Мій спокій — там, в розливі чебрецю
Та в інших травах, що ростять стезю
Уздовж полів, де колосом ятріє.

Дай Бог, вернусь споглянуть на красу,
Бо так втомивсь лиш снити крізь сльозу…
Люблю тебе, свята моя, Мигіє!

26.10.2026

О люде мій, народ коханий!
Скажи, що коїться з тобою?
Чи ти озлоблений війною?
Невже себе загнав в кайдани

Та сам смієшся над собою?
Чи то від болю — сміх крізь сльози?
Чи вже не бачиш небо в грозах,
А тільки бруд під головою?

І все ж тебе не зрозуміти:
Під горем іншої людини
Залишиш докір і підеш

Казати, що усі огидні.
Авжеж, тобі постійно винні —
Лиш носа більше задереш.

10.09.2025

Сни стрімкі, недавні, полохливі,
Степові, між вогкого піску, —
Баби вапнякові пустотливі,
Коники руді на колоску.

Кураю вирують перші квіти,
Ночви начиняють для добра,
Погляди грайливі, ніби діти,
Літо світу, Сонця довга гра.

Чи шукати грати, чи горіти
Грою розпашілої душі,
У шовках степів джмелів роїти,
Як розкуті в злиднях байгуші?

Згинь же, смуток, випий, мов отруту,
Спраглим ранком чистої роси —
Хай живе одвічне і набуте,
Як проміння Сонця на косі…

І
Кебеті можна дорікнути
не раз на нашому віку,
що важко ув’язати сутні
причини й наслідки майбутні,
«та ясно, навіть, їжаку» –
організатори кориди
це «їхні воші й наші гниди»
у божевільному краю,
які лише біля корита
шукають «родіну» свою.

ІІ
По різному ідуть у люди,
не кожен пару маток ссе
і видає свої есе,
та якось діється усюди,
що оживає братик юда,
якому зелень – над усе.
Освоївши ази і буки
корупції у дві руки,
вся сарана «вмиває руки
і милить лижі»... не поймуть
фанатики Макіавеллі
усю свою продажну суть.
Ось вам омани й буковелі!
Але величного не гудь!
Оповідають пустомелі,
що наш «гуру іде на ви!»,
але... на поводу москви,
дарма, що де-не-де пустеля
і небо – ненадійна стеля,
коли очільники ведуть
отару у останню путь.

ІІІ
Оце вам, іроди, вертепи,
і клоунада, і наклепи,
які були іще до нас
і за Богдана, й за Мазепи...
розорений іконостас,
ні поля дикого, ні степу...
як говорив один пророк, –
піде́мо знову, пане-брате,
за шеляги жебракувати
або за шаґи на оброк.
Кассандра бемкає на сполох:
відроджується правий молох,
веде Європу вліво тать,
Америку купує зять
аґента рижого – краснова...
а наша пісня гарна-но́ва –
воюємо ще років п’ять,
аби не посадили Вову...
........................................
І за чию «такую мать»
периферію з мапи стерли
і Київ нелюди бомблять,
і воріженьки ще не вмерли,
і прапори не майорять
із позолотою на небі,
і гімну іншого не треба,
і «в небо чепчики летять»?..
то краще, як віщала Ванга,
нехай літають бумеранги
і знищують скажену рать.

10.2026

Самотня вишня край паркану
Цвіте, та цвіт її новий.
Мов наречену з-за туману,
Її украв неситий змій.

Краса беззахисна, могутня
І пробиває мур тюрми.
Самі криваві, люті гуни
Списи зупинять, мов німі.

Краса тендітна, швидкоплинна,
Вразлива, трепетна живе
В жорстокім світі понад млином
Нагадуванням про нове.

Її беззахисна самотність
Укрилась цвітом навесні.
І відступає хижий морок
Перед красою у вогні.

10 квітня 2026

Заворожена-зачарована
Я красою її неймовірною.
Скільки тих таємниць іще сховано
На самому дні скрині осінньої?

Ще не вивчено й не розгадано
Усього, що є в доленьці осені.
Та приходом своїм вона радує,
Зачаровує нас, заворожує.

2018 р.

Прибоєм днів утомлені роки
В минулому осіли, наче в мулі
Піску дрібні крупини затонулі
Чи в голові старі якісь думки.
Завжди шліфує грані самоти
Ріка життя, яка не знає спину
І вимиває кожної хвилини
Усе, що зміг чомусь уберегти.
А на піску, що винесе прибій,
Є правда та, що вміє говорити
Про все, що відбувалося у світі
І збереглося в пам'яті моїй.
Приховує минулого туман
Юначі сни, несказані зізнання, -
Пом'якшує образи і чекання,
Лікує шрами всіх найтяжчих ран...
27.10.26

 що ви читаєте
 мій принце
 слова слова слова
 а зрештою чому би
 не читати
 звичайніші
 чи зовсім непрості
 пригоди слів
 шляхетних і низьких
 розмовних і крилатих
 у будь-яких
 літах морях лісах
 у хаті будь-якій сливе
 у цій кімнаті
 все знайдеться
 чого би не запраглося
 думкам твоїм однак
 без душепастирських
 а чи візіонерських
 снаг і саг
 днем сонячним осіннім
 вихідним
 убити часу трохи
 незгірший спосіб
 убивати час
 зневаживши загрози
 і тривоги
 у просторі оцім
 історій
 неймовірних
 фраз нетлінних
 мовби вроки
 

Коли поїду я із цих країв,
Залишу три сльозини в чистім полі,
Залишу смуток луків і роїв,
Рубці і шрами довгої неволі.
Поїду в невідомість назавжди.
Від спогадів розірвані валізи.
Поїду від руйновища, біди,
Від жесту неповторної маркізи.
Не можна вже нічого поробить
У краю запустіння і розвалу.
Мов голоси притлумлених трембіт,
Звучатиме відлуння ідеалу.

7 квітня 2026

Перетвори мій вірш на попіл чорний,
Розвій рядки над містом кам'яним.
Нехай і далі резонують горни
Зі скрипками тонкими. Псевдонім
Здається недоречним і потворним
У порівнянні з іменем моїм.

Плювати на часи важкі, буремні!
Тим більше, що легких і не було.
Писав, чекав, кричав - усе даремно!
Останнє сам собі обрав число.
Повиснувши на шибениці темній,
З-під ніг я вибив і добро, і зло.

Радій, фальшива юрбо чорнорота!
Для хліба та видовищ не жалій
Останні сили! Це - твоя робота.
Я з гідністю пройшов крізь щільний стрій.
Сьогодні я - господар ешафота,
Повішений на щирості своїй.

Лягаючи о третій ночі,
Уже не виспишся ніяк,
Вдивляючись у сни пророчі,
Шукаючи чужий маяк.

Подивишся у лик безсоння,
В його пропечене чоло,
Шукаючи в гаю осоння
І корінь, де чаїться зло.

Цей лик пронизує століття
Зі зморшками старих рядків.
І опадатиме суцвіття
В долини дорогих листів.

Він пропікає до основи,
Вкриває тернами віків,
Ламаючи міцні закови,
Потужність замків і мостів.

6 квітня 2026