Для щастя треба зовсім небагато:
аби за п’яти не хапав мороз
і не точили шлунок мишенята,
та вчасно підіспів… анабіоз.

Невиліковно не хворіли діти,
за шиворот не капала сльота
і ворожнеча не гуляла світом,
а ще – аби… Аби була ота…

Ота, що душу бунтівну зігріє.
Не тілом… Щастя вже, як вона є!
Яка дарує заповітну мрію
і береже усе єство твоє.

Той, хто розуміє друга,
Розділяє думку і світогляд,
Не самотній в темній смузі,
Бо єдиний з другом має погляд.

Гріє серце дружба вірна,
Солідарна у переживаннях.
Щира, віддана і нерозривна,
Вирішить ураз складні питання.

Справжня дружба - справжнє щастя.
Спільність інтересів і довір'я.
Серцю зраненому ласка,
І народження її в сузір'ї.

Дружби значимість приємна,
Мов яскраве сонце, а не сутінь.
У прихильності взаємній,
У духовній близькості вся сутність.

З давніх давен відгукнулось забуте
І не про сонях і не про рапс…
Всі ті рядки «червоної рути»
Зястряли в душі, але тут не про вас…

Здавніх давен засівали місцину
Я б запитав: - чим, і для чого?
А, врожаї… як власну провину —
Звозив не кожен, забувши про Бога…

Здавніх давен, й до цієї розмови,
Охоче навчались терпіти…
Друже, про що?.. по вінця вже повен
Знову забуте… це ж треба так вміти
14.11.2024.

Анатолію К...
Минають дні, проходять тижні,
Зникають місяці й роки, –
Любити треба нині ближніх,
А не водити балачки.
Хоча ніяких заохочень
Ніхто для тебе не припас, –
Любов надалі не відстрочуй
І онімінням не проймайсь.
Тоді добро добром озветься
І, попри з відстаней заслон,
Ти відчуватимеш, як серце
Стукоче з іншим в унісон.
30.11.24

Ніч збере у кошик зорі
у сувій Чумацький Шлях…
«Хай полежать у коморі
чи повісити на цвях?» –
отака дилема в ночі
тільки є одне але –
їхати вози не хочуть
ні в Маямі, ні в Кале.
Кажуть: «Будемо у небі,
тут у нас і дім, і храм,
і наразі при потребі
шлях підкажем козакам».
30.11.24р.

                    І
Гадаю, що нікого не забув,
але уже ніколи не побачу.
У часі розминулися і... наче,
у просторі блукаємо. Я чув
не раз у тому світі, що минув, –
немає часу і... терпи, козаче.

                    ІІ
Надії наші, мрії і літа
спресовані в одне гаряче літо,
а далі піде осінь золота,
а там зима... нема кого зігріти,
нема кому. Історія проста –
вертаємося до старої ери,
бо та, що є, давно уже не та:
арійцями себе рече орда,
азійці риють бункери-печери,
Європа, як усі місіонери,
повію навертає до Христа.
Історія збиває з пантелику,
еволюціонуючи назад,
та не у рай і не в едемський сад,
а в комунізм... до кам’яного віку
і як то прикро буде чоловіку
узріти первіснообщинний лад.

                    ІІІ
Кінець землі затіяли кацапи,
корейці і китайці заодно,
аби Європу витерти із мапи,
готові до найгіршого давно.
Не буде того, що було раніше,
а інше починається здаля –
вбиває опромінення кремля
усе живе. І це ще не найгірше.
Імперія бикує як теля
і меншає на світло у землян,
а темної матерії все більше.
Але у поті і крові чола
постане Україна на дозорі
і байдуже, яка вона мала
на мапі світу в радості і горі,
показуючи іншу точку зору
на всі події у горнилі зла.

11.2024

                І
Де-не-де новішає епоха
і місцями стаємо людьми –
додаються звивини потроху...
розуміють слуги-скоморохи,
що земні господарі – це ми,
що не їм і сіяти, і жати,
і заради спокою душі
бур’яни косити на межі...
гинути усім ще ранувато
за несонцесяйного ґаранта,
тричі ухилянта, заодно,
генія дебільного кіно
в ролі узурпатора закону,
полководця п’ятої колони,
що не втік, рятуючи гузно,
циркача політики на дроті
і слугу диявола во плоті,
зрадженої нації отця,
не лоха, любимця ідіотів,
у яких є віра – до кінця
бути за, коли розумні проти.

                ІІ
Не посилять армію бомжі,
а проекти стійкості народу
на землі палаючого сходу
оголяють наші рубежі.
Озвіріли, ласі до ясиру
сучі діти – плем’я сатани,
та опам’ятаються й вони, –
як нема гарантії для миру,
так не буде шансу для війни.
А коли покінчимо з війною,
оберемо владою новою
в офісі, у Раді – на ура
не паяца, юду і кнура,
а національного героя,
волонтера, воїна добра.

                І
Не усіх помилує Феміда,
але є ще місце у гіллі...
і для опи є, і для сусіди
лобне місце на його землі,
і злодії є, і шалапути,
брехуни, і необхідне зло...
та зотліють як сухе зело
яничари, виродки-манкурти,
а майбутнє наше на крило
візьме не Європа, а село...
............................................
якось буде, бо не може бути,
щоб ніколи якось не було.

11/24

Небо, хмарами балухате,
Снігу щільний пустило рій.
Він узявся вербі старій
Чорні репини білувати.

Хутром білим укрив гілляку,
Що відламана з літа ще,
Й стала схожою на плече -
Умостився на неї м'яко.

Притрусилися мокрим снігом
Листя скинуте, будяки,
Барбарису підвіс тонкий
З недокльованим сердоліком.

Біло стало в окрузі, чисто.
І верба ніби не стара,
Пораділа з нових убрань.
Ще якби їй піднять намисто!

Скажи мені чому так млосно
Неначе в клітку всадовили
Лишивши праведної сили
І гнівно так одноголосно…

Ну не прогнувся, і не вгодив
А як же я міг поступитись?
То краще може би втопитись —
Навряд чи витягли б з води…

Скажи мені, а в чому сила?..
У безрозмірних їхніх жорлах?..
Жаль не дослухав «ваньку дорна»
І вкоротив запас тротила…

Тако би встрітить би свинюку
Посеред млосного подвір’я
Не залишилось би і пір’я…
Хіба довіритися внуку?
13.11.2024.

Не сплять вітри, шугають поза лісом,
Сміється день, охриплий з холодів.
Калини кущ з червоним дармовисом
Ховається між велетнів-дубів.

Усі стежки замовкли попід листом,
З боків їх оберегом є трава.
Кущі шипшини зі своїм намистом
Знов терен обнімає й кропива.

Застигло все у вічному чеканні
Після зими строкатих перемін.
Тому в осіннім сірому світанні
Я чую весен ранній передзвін.
28.11.24

Усе до крихти підберуть синички,
птаха́м сьогодні голодно – зима,
ні хліба в годівничці, ні водички,
ні сонечка зігрітися нема,
лишень метіль мете до горизонту,
сніжинки укривають божий світ
і церкви обважнілу снігом ґонту,
і туї не зів’ялий малахіт,
полинув світ у білосніжний вимір,
можливо трохи холодно, зате
заскиглить у димар протяжно вітер
і сніг пухкий ще дужче замете.
29.11.24р.

Чую, на жаль, і бачу,
Вулицею ідучи, -
Тужне: Гей, плине кача...
І голосіння, й плачі.
Вдягнені в темне люди,
Прапором вкрита труна, -
Братися за розсудок
Досі не хоче війна.
Розпач, страждання, сльози
Переповняють село, -
Виконало погрозу
Смерті не знищене зло...
29.11.24

… українців де краї
Бог дав разом два киї*,
їх тримає Київ-град –
стольне місто всіх громад…

… жезл**, чи посох, або шест –
для народів сили жест,
влади символ, булава** –
шлях здолай - наш голова!

… а небесний жезл*** Христа
покоряє всі міста:
хоч де станеш – Він там Є,
бо Пасе життя твоє.

… хто тримає у руці,
як правитель, жезли ці* –
в променях з його лиця
Царство й Воля від Отця!

Духом славен в світі Бог,
Він Є стрижень Перемог:
просимо до нас Отця
і святись молитва ця!


* І більш не будуть вони занечищуватися своїми бовванами й гидотами своїми та всіма своїми переступами, спасу їх зо всіх їхніх осель, де вони грішили, й очищу їх. І будуть вони мені народом, а Я буду їм Богом (Єз.37:23)!
Також маю Я інших овець, які не з цієї кошари, Я повинен і їх припровадити. І Мій голос почують вони, і буде отара одна й Один Пастир (Ів.10:16)!

** І звелів їм нічого в дорогу не брати, крім палиці тільки самої: ні торби, ні хліба, ані мідяків у свій черес (Мк.6:8).

*** Не беріть ані золота, ані срібла, ані мідяків до своїх поясів, ані торби в дорогу, ані двох одеж, ні сандаль, ані палиці. Бо вартий робітник своєї поживи (Мт.10:9-10).

28.11.2024р.

До смурного віршаря
Знов прийшло нещастя…
Бо напала й «витворя»
Слова швидка Настя.

Із породи він ослів,
Хлопець не ледачий.
І летять кавалки слів
Далі, ніж він бачить.

В цій купається «красі»,
Як в земному раю.
Розміри віршові всі
Достеменно знає.

Вилами він по воді
Пише. Їде «стріха».
Застосовує тоді
Наш братан – пірихій!

Раптом жінка в стилі «ню»
Промайне по хаті.
Він – хореєм – хорейню –
Почина писати.

Курячий лунає сміх –
Писало погнуте.
Він – сатирик. Може всіх
Ямбом ямбонути.

А як схоче хтось за то
Та послати з даху,
Прикриває, мов щитом,
Звично амфібрахій.

Всіх повчать писати – це
Найлюбіше діло.
І регоче нам в лице
Дактиль оскопілий.

Зрозуміло вже й коню,
Чом не дмуть пасати…
Ямбонутий хорейнюк
Знов сіда писати.

13 листопада 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

1.
Ти тягни́ся, та не рви́ся, до́ле-ни́точко.
Се́рце - клі́точка,
а в ній та,
що тріпо́че, залива́є спі́вом лі́течко
хти́ве лі́течко
на уста́х.

По доро́зі подоро́жником стели́тимусь
О́чі - при́види,
о́брій зблід.
А чека́ння безуста́нно полини́тиме,
бо́лем ви́веде
в я́сен світ.

приспів:
А душа́ - мов ра́на, дно
перебли́знене,
перео́ране,
пересі́яне.
І запо́внюється сном
мить заму́лена,
незамо́лена,
переме́лена.
І ні ві́тру від розмо́в,
бо ні сло́ва про любо́в.
Ті́льки му́зика німа́,
бо все те, чого́ нема́
таки́ було́...

2.
Чи зоста́ну та розта́ну в не́бі пта́хою?
Кри́ла зма́хами
рі́жуть край.
Послужу́ я Бо́жій Во́лі ві́стрям й пла́хою,
пе́кла жа́хами,
па́льцем в рай.

Не губи́ мене́, бо я прийду́ прови́ною,
сло́во - бри́твою
перейде́.
А посі́яна любо́в зросте́ причи́нною
і моли́твою
розцвіте́.

приспів:

-Любив тебе я тоді
Та люблю й сьогодні.
-То чому ж не натякнув
Ані словом жодним?
-Та чи ж зміг я доступиться
За хлопців юрбою?
-А я так же поривалась,
Щоб побуть з тобою...
-Я ж бо тішився здаля
Вродою твоєю...
-І нічого не зробив,
Щоб назвать своєю...
-То ж тепер, як я вдівець,
А ти удовиця...
-Хочеш, сивий дідусю,
На мені жениться?
Ну, а як на тому світі
Марії ікнеться?
-Любив її головою,
А тебе – всім серцем.
-Любив мене, як і ти,
Мій Грицько покійний.
Присягалась буть йому
До могили вірна.
...Нагнув спомин долу
Голови старечі.
…На подвір”ї в “жмурки” грала
Безжурна малеча.

Сидять вої при багатті між верб над рікою.
Прохолодою вже тягне від води легкою.
Жебонить тихенько річка, соловей співає.
Неголосно між собою вої розмовляють.
- А чи правда, що ти Могут, - один став питати, -
Ходив кілька років тому Царград воювати?
Молодий та уже сивий Могут подивився
Поглядом сумним на небо. Погляд опустився
На багаття, зітхнув тяжко та і мовив тихо:
- Ходив, братці. Довелося…Та собі на лихо.
- Розкажи! З того ж походу мало хто вернувся.
Для скількох людей бідою похід обернувся.
- Та я й сам якимось дивом живим залишився.
Кажуть люди, що в сорочці, мабуть народився.
Згадувати, навіть важко… Часом серед ночі
Прокидаюся, бо бачу друзів своїх очі,
Яким вже не повернутись. Навіки зостались.
Багатьом із них жорстока смерть тоді дісталась.
Та давайте все спочатку. Служив я в дружині
Володимира, що старшим був у князя сином.
Ярослав його на князя в Новгород відправив.
Тож ми там не надто знали про київські справи.
Володимир був гарячий, але досить вмілий.
Ми у похід переможний з ним на ємь ходили.
А так все буденні справи. Аж одного разу
З Києва прибув поспішно посланець від князя.
Повелів йому з Помор’я охочих наймати
Та з дружиною і тими в Київ поспішати.
На найманців прислав злата, велів не жаліти,
Але брати тих, хто вміє мечем володіти.
Та велів багато лодій також зготувати
І навесні в тих лодіях на Київ рушати.
Володимир встиг за зиму зробити багато:
І воїнів кілька тисяч в Помор’ї найняти,
І лодій побудувати, щоб всі змогли сісти
І спокійно до Києва по річках доплисти.
Десь у травні прибули ми до Києва й стали
У Почайні, де чимало вже лодій стояло.
Забили усю Почайну, так густо тулились,
Наче оті оселедці. А люду набилось,
Що не пройти на Подолі. Знайомі стрічались.
У розмовах з місцевими ми скоро й дізнались,
Що ітимем на Царград ми. А чого? Хто знає?
Князь мовчить, а народ різне про то розмовляє.
Одні кажуть, що убили купця у Царграді
З наших знатних. Тож потрібно відстояти правду
І кривдників покарати. Другі говорили,
Що варяги ту всю кашу, наче заварили.
Ті варяги у Царграді довгий час служили.
Імператори, щоправда, не всі їх любили.
А вони мінялись часто – всіх не пригадати.
Один із них і надумав варягів прогнати.
А Гаральда, що вже нині зятем в Ярослава,
У в’язницю без провини якоїсь відправив.
Той утік, на Русь подався, тут і одружився.
Отож і на правах зятя вмовлять заходився
Ярослава, щоб гнійник той увесь розорити.
А треті зовсім інакше взялись говорити.
Мовляв, коли Володимир, батько Ярослава
Із принцесою ромеїв був весілля справив,
Вона сина Ярослава йому народила.
А кров царська у ромеїв – то велика сила.
А, оскільки там царів тих труїли, вбивали,
То достойних на трон сісти було зовсім мало.
А тепер прийшла година, що кров Ярослава
Має на престол ромеїв чи найбільше право.
Сам він правити не хоче у Царграді тому.
Та ж чи може він синові відмовити в цьому?
Тож і взявсь велике військо Ярослав збирати,
Бо ж іде син Володимир свій трон воювати.
Де тут правда? Хто там знає? То не наше діло.
Всі ж бо знали, що Рогніда його народила,
А ніяка не принцеса Анна. Набрехали?
Врешті, на початок літа похід зготувалиий.
Десь чотири сотні лодій в похід подалися,
Їх вітрила, наче птахи над Дніпром знялися.
Нами Іван Творимирич – воєвода правив,
Бо ж перебрав Володимир над всім військом справи.
Ішов «полк» киян із нами з тисяцьким Вишатой.
Та полків усіх охочих ішло теж багато.
За три тижні прибули ми у дунайське гирло.
Там було для русів звичне у походах тирло.
Бо ж далі іти вже морем, треба відпочити,
Лодії усі оглянуть та ремонт зробити.
Поки ми відпочивали і посли примчали
Із Царграду. Мабуть, князя вмовляти почали.
Обіцяли, що за кривду можуть заплатити.
Та чи та дрібниця може князя зупинити?
Та і пізно. Треба було думати раніше,
Поки іще Володимир у похід не вийшов.
Пішли посли, не солоно довелось сьорбати.
Ми, щоправда, тут понесли свої перші втрати.
Бо загони невеликі «за хлібом» послали,
А ромейські вої раптом на них і напали.
Не став тоді Володимир за ними ганяти,
Не захотів свого часу даремно втрачати.
Тож знялися й подалися вздовж берега далі.
Часом кораблі ромейські на нас нападали.
Та не змогли зупинити. Нас було багато.
Куди там тим кільком суднам нас було спиняти?
Вже почався липень, коли ми в Босфор дістались.
І у сутінках вечірніх берега пристали.
За ніч добре відпочили. Ромеї не стали
Нас, напевно турбувати – від страху дрижали.
Їхній флот, що стояв в бухті згорів нещодавно.
Отож, справи виглядали в ромеїв погано.
Стягли, кажуть, все, що можна вони до столиці
І думають із тим «флотом» супроти нас биться.
Коли сонце піднялося уранці над схилом,
Наші лодії протоку перегородили.
Від берега до берега у протоці стали.
Коли ворог на бій вийде, спокійно чекали.
Та ромейські судна вийшли в ранковім тумані.
Деякі були і зовсім в жалюгіднім стані.
Стали вони у протоці і стоять, чекають,
А берегом кінні вої ромейські гасають.
Князь хотів, аби ромеї із протоки вийшли,
Тоді б ми їх оточили й потопили більше.
Та вони не поспішали. Тим часом до князя
Знову посланці прибули. Із чим цього разу?
Імператор благав знову з князем замиритись,
Обіцяв, що згоден златом від нас відкупитись.
Князь погодивсь, як ромеї достатньо заплатять:
Мають тисячу статирів на лодію дати.
Імператору, одначе то здалось багато.
Так до вечора усім нам довелось стояти.
Уже сонце і на захід почало схиляти,
Як ромеї все ж надумали на нас нападати.
Три великі досить судна нас атакували.
Наші судна їх одразу в кільце брати стали.
Оточили й намагались швидко захопити.
Та ж у них судна високі. А ромеї звідти
Взялись камені кидати і списи метати.
Наші узялись їм діри у днищі рубати.
Та тут раптом одізвались ромейські «гармати»,
Стали вони «вогнем грецьким» по наших плювати.
Ми про річ ту колись чули, хоч бачили вперше.
Скажу чесно: його вигляд усе перевершив.
Де вогонь той тільки падав, все умить горіло.
І не можна його було змити, навіть з тіла,
Бо й вода його не брала. І вода займалась.
Тоді наші відступати від греків узялись.
А весь флот ромейський рушив проти наших лодій.
І було їх так багато, що спинити годі.
І не стільки було страшно з ними в бій вступати.
Як боялися, що будуть ті вогнем плювати.
Лодії всі розвертались, в море відступали.
Лише зовсім не багато на місці стояло,
Щоб ворога зупинити. Та вже ніч спускалась.
Тож і битви, як такої у той день не сталось.
Відступили ми у море. Та тут нове лихо.
Цілий день було на морі безвітряно, тихо.
А тут буря налетіла зненацька зі сходу.
Тому вітру страшенному опиратись годі.
Лодії, немов шкарлупки, по морю жбурляло.
Які скоро потопило, на скелі погнало,
Щоб розбити. Хто спромігся – берега дістався.
Де знайти собі рятунок, врешті сподівався.
Але ж зброю і кольчуги в них море забрало.
Тож вони кінним ромеям там за здобич стали.
Княжу лодію розбило, княжий воєвода
Підоспів, а то б забрали князя вражі води.
Нашу лодію розбило об гостре каміння.
Коли б не моє з дитинства плавати уміння,
Там би, мабуть і зостався. Та виплив, на щастя,
Аби на тому камінні ледь живим упасти.
А на ранок буря стихла й стало зрозуміло,
Що з ромеєм воювати вже не було сили.
З флоту мало що зосталось. Але залишились
Кілька тисяч тих, що, врешті берега прибились.
Кого могли, на лодії вцілілі забрали.
А всіх інших на березі вражім залишали.
Утомлені і беззбройні – що робити з нами?
Під ворожими лишалось згинути мечами.
Тоді тисяцький Вишата з лодії спустився,
Добровільно на березі з нами залишився.
Сказав князю: - Коли жити, то разом із ними.
А, як прийдеться вмирати, то з воями тими!
Пішли лодії на північ, а нас полишили.
Скоро їм услід ромейські судна поспішили.
Це пізніше я дізнався, що-таки догнали,
Коли лодії у бухті якраз спочивали.
Ледь ромеї їх уздріли, у бухту ввірвались
І накинулись на наших, добить сподівались.
Наші ж теж не ликом шиті, про погоню знали,
Отож, пастку тим ромеям були зготували.
Не всі лодії у бухті були на ту пору.
Ледь ромеї в неї вперлись, як зненацька з моря
Нові лодії з’явились, що досі ховались.
Деякі ромеї встигли втекти, врятувлись.
А всі інші потопили або захопили,
А ромеїв, що там були усіх перебили.
Та й попливли собі далі, на Русь повертались.
А ми під самим Царградом так і залишались.
Втім Вишата досить швидко нас привів до тями.
Вишикував для початку і заявив прямо,
Що ми не юрба, а військо. Як хочемо жити,
То повинні, хоч і пішки вибиратись звідти.
А всіх нас було шість тисяч –чималенька сила.
Правда, зброю врятувати більшість не зуміла.
- Зброю у бою здобудем! – заявив Вишата.
Тут кіннотники ромейські взялись нападати.
Але наші, хто при зброї, їх швидко прогнали.
Ще й трофейну першу зброю для війська дістали.
Отож, рушили ми звідти на північ вздовж моря.
Натерпілися в дорозі тій чимало горя.
І від голоду страждали, і ромеї кляті
І вдень, і вночі заповзялись на нас нападати.
Хоча ми і відбивались та людей втрачали.
З кожним днем нас усе менше і менше ставало.
Та Вишата не здавався, казав: -Трохи, братці
Ще натиснути й Дунаю зможемо дістаться!
А ми йому довіряли. Кому ж іще мали?
Ті слова нам наші сили лише й поповняли.
Пів Болгарії пройшли вже, до річки дістались,
Що місцевими, здається, Варна називалась.
Тут спинились на спочинок, бо вже сил не мали.
Табір собі тимчасовий все ж облаштували.
Тут позвав мене Вишата та велів податись
Поза річку та гарненько там пороззиратись,
Чи нема там військ ворожих, чи вільна дорога.
Я, хоч втомлений, подався до берега того.
Річка була невелика, легко перебрався
Та і тихцем вздовж дороги битої подався.
Дослухався, удивлявся скрізь пильно, одначе,
Небезпеки ніякої для наших не бачив.
Відійшов вже далеченько від річки отої,
Коли раптом почув гуркіт бою за спиною.
Зрозумів, що то на табір вороги напали.
Помчав назад. І з пагорба мені видно стало,
Що нема чого спішити. Хіба що померти.
Бо ворогів так багато. І, хоч наші вперто
Боронилися від нього, було зрозуміло,
Що для наших то останні миті наступили.
Я дивився зі сльозами, як падали вбиті,
Як в’язали, кого змогли живим захопити.
Бачив, як Вишата наших «стіною» шикує.
А я сиджу, тільки крики та дзвін мечів чую.
Оточили з усіх боків ту «стіну» ромеї.
Не знають, як підступитися, крутять навкруг неї.
Врешті стали, перемови з нашими почали.
Вже не знаю, що там саме їм наобіцяли,
Аби лише склали зброю. Вмовили, прокляті.
Бачу, а вже наші зброю почали складати.
Тут накинулись ромеї, їх в’язати стали.
Багатьох, Вишату з ними кудись потаскали,
Та зосталось іще наших живими багато.
Узялись ромеї тут же усіх їх вбивати.
Кому голови рубали, кому ноги й руки.
Вигадували для нещасних жорстокіші муки.
Аж до вечора казились, доки й всіх убили.
Та тіла їх над рікою так і залишили.
А я на все те дивився – живий, нещасливий,
Бо від баченого за ніч зробився весь сивий.
Ви уже, напевно чули, що із тими стало,
Кого разом з Вишатою у полон забрали.
Було їх аж вісім сотень. Їх в Царград пригнали
І там всіх, немов злочинців якихось скарали.
Кому викололи очі, кому праві руки
Відрубали та й лишили живими на муки.
Аж три роки тих, хто вижив, в полоні тримали.
Коли ж договір із Руссю греки підписали,
Полонених відпустили, сліпих і калічних.
- А ти як же? – Я подався, переважно ніччю
До Дунаю. Люди добрі стрілись по дорозі.
Побачили, що я далі іти вже не в змозі,
В монастир прилаштували. Там я відлежався
І тоді вже повний сили на Русь і подався.
Бог беріг мене в дорозі. А, то би без Нього,
Не вдалось мені б здолати ту важку дорогу.
Могут змовк, піднявши очі в небо подивився,
Мовби з тими, що у вирій подались, зустрівся.

Старі дерева, ніби чаклуни,
Торкнуться лапами, як знаки долі.
І звуки опівнічної луни
Шепочуть сподівання захололі.

Заходжу в арку, ніби в німоту,
Заходжу в пам'ять, наче в павутину,
Відкривши в заметілях пустоту,
Побачивши смиренності дитину.

Притисне снігом досвід до землі,
Сховавши у безликості майбутнє.
І не впізнаєш постаті в імлі,
В якій потоне суєтне і сутнє.

10 грудня 2020

Білить зима дерева,
Білить у колір білий.

Осінь взяла перерву,
Чи набереться сили?

Зимні прибігли коні.
Б'є по землі копито.

Вії підняли сонні
Кущики ватою вкриті.

Білить зима старанно,
Кучері в'є на гіллі.

Ранок морозить вправно,
Осінь замерзла тільки.

Ми будем і там... ми будемо скрізь
Ми будем і тут самими собою
Залишимо лиш ті залишки сліз
І зміним маршрут, що змило рікою

А ви збережіть на згадку собі
Хоча би струмок для серця, на згадку
І друзів позвіть і щоб без обід...
І буде урок, і стежка нащадку…
12.11.2024.

Коли здригається оселя
чи усвідомлюєте ви?
Страшні не геї із Брюсселя,
а під*р*си із москви!
28.11.24р.
(Вибачте, наболіло чи накипіло).

Голос високого неба
В рухах повітря звучить, –
Наче Всевишній до себе
Кличе мене кожну мить.
Шепотом зве на пораду,
Як і куди далі йти,
Щоб оминуть снігопади
І холоднечі кути.
Вічно вслухаюся в голос
Чутний постійно з небес, –
Не зустрічаю ніколи
Днини негожої десь.
28.11.24

Знову в Ізраїлі дощ...
Це ж бо Кінерету щось.
Це ж бо і нам без труда
Лине цілюща вода.
Хай ти промок, як хлющ,
Очі-но тільки заплющ,-
І, мов в кіно, ожива
Вбрана у квіт Арава.
Глянь-но: отам он і тут
Маками гори цвітуть.
Заклекотіли струмки, загули,
Хоч іще вчора безсилі були...
Тішся ж оцим дощем,
Хай нас відвідує ще він і ще.
Дяку Тому склади,
Хто про нас дума завжди.

Роняться сльози із сріблом сніжинок,
Мов смертю окута холодна земля.
Відходять Герої на вічний спочинок —
За нас полягли у жорстоких боях.

Села здригнулися розпачем й болем,
Живі коридори на зло всім смертям.
Сигнали кортежів розносяться полем,
А віко печалі покрило життя.

Їдуть додому, до рідної хати...
Чому ж у сльозах зустрічає рідня?
І чорну хустину не скине вже мати,
Й дружина ридатиме гірко щодня...

Цвіт із квітучих дерев обірвала
Кривава війна, догоріла свіча.
Царство Небесне Героям і Слава!
Нехай згине той, хто війну розпочав.

Роняться сльози із сріблом сніжинок,
Мов смертю окута холодна земля.
Відходять Герої на вічний спочинок —
За нас полягли у жорстоких боях.

Села здригнулися розпачем й болем,
Живі коридори на зло всім смертям.
Сигнали кортежів розносяться полем,
А віко печалі покрило життя.

Їдуть додому, до рідної хати...
Чому ж у сльозах зустрічає рідня?
І чорну хустину не скине вже мати,
Й дружина ридатиме гірко щодня...

Цвіт із квітучих дерев обірвала
Кривава війна, догоріла свіча.
Царство Небесне Героям і Слава!
Нехай згине той, хто війну розпочав.

Моя любов – це вересень на схилі
осяйних днів, заквітчаних узбіч.
У чорнобривцях світло воскресає.

Та як пророцтва криються в Псалтирі,
так барви в сяйві уникають віч.
І тільки зрячий серцем розгадає.

Тепло та й годі. Все теплом дрижить
під ваготою сповненого слова,
і густо пахне шлях на листопад.

Моя любов – це мить, всього лиш мить,
з якої не вернутися назад.

09.2024

Летять у простір думки різні
І не такі вони й сумні…
Нехай, при тому, що запізні
Для когось «так», для когось «ні»…
А навкруги у небі всесвіт…
А поруч діток щирий сміх…
А під ногами сум і безвість —
Стоїш і думаєш: це збіг?
Разом усі у листопаді
В акорді цьомушнім зійшлись?
Ну майже як на хітпараді…
І тут почув: - Агов, проснись!
12.11.2024.

Осінній ранок у полоні білосніжжя,
Бо сипле хтось пір'їни із поду́шок.
Летять мушнею ле́гкі світлі ніжні-ніжні.
І тихо падають зими подру́жки.

Невже закохані у листопад без тями?
Старанно обриси доріг покрили.
Сувої свіжо-білі розстели́ли краму,
Неначе надзвичайне житнє мливо.

Сніжинки прикрашають дивно голе віття,
І задоволений осінній ранок.
Немов вдягнув дарунок неба - білу свиту,
Щасливий вийшов на казковий ґанок.

Сумні вогники, що тихо
Мелькають у тьмі
Ведуть на страту відьму
В пекельнім огні


Кати ведуть її на страту
Згорить вона в святім вогні
Лише мені, здається, шкода
Русяві локони її

Сонячне коло повільно, майже непомітно
Опускається за горизонт
Мимовільна естетика
В цей сумний епізод...

Безшумно опускаються краплинки дощю
Що мов по ступеням
Із гори прямують до низу
А годинник відбиває вже шосту...

Ніби в журбі, дерева в пітьмі
Хилить вітер, провіваючи наскрізь віти...
Розпалили багаття, пробило вже сьому
Виринають сумні зірочки
Що хоч і цілком безслівно
Демонструють скорботу усьому...

Мовчить Земля, горить багаття
Хвилини йдуть в невороття
Ось, пролітає предостання
Спускається сумний туман
Безмолвно, гордо, одиноко
Мені здалось, чи я тут сам?
Та сердце зойкнуло в тривозі.

Вже довели...вона беззмолвна
В очах її страху нема
Лише німа предосторога
Й несміла думка про буття...

Дівчина, вбрана у чорний наряд
З молодим тілом ще повних принад
З русявим і довгим волоссям на ньому
Піймала останнюю мить насолоди...

Чим насолоджується вона перед смертю?
Натовпом, що просить за неї прощення?
Вітами, хилить додолу що вітер?
Чи останнім, ще вільним, ковточком повітря?

Про що ти думаєш, коли
Останній вдох безмолвно робиш
Можливо, господа ти молиш
Можливо, натовп цей клянеш...

Про що ти думаєш, скажи?
Можливо, справді їх клянеш...
І навіть я, коли дивлюсь
У твої очі безнадійні
Себе кляну за твою смерть....
Безмолвно, тихо… ти запалала у огні...

Годинник пробив уже восьму годину
Як стадо покрили бездушнії крики
А відьма в мовчанні і останній агонії
Не видавши звуку вмирає в полоні
Страшних катувань і людської сваволі

Просидів всю ніч я у роздумах, муках
Яка б та не довга, ця ніч у спокутах
і тільки на ранок в похмурому дусі
Покинув це місце людської сваволі...

Ти щоранку йдеш повз вікна
Не спиняючись ніде, –
І завжди поспішно никнеш
В шумнім натовпі людей.
Я давно напам’ять вивчив
Розпорядок днів твоїх,
Бо щось мрійно-таємниче
Відриває зір від книг.
Хоч тоді, коли проходиш,
Я впадаю трохи в сум, –
Ти даруєш насолоду
Споглядання на красу.
27.11.24

Скажи мені чи брешеш ти, вороно,
про вересневих пустощів печаль?
Налиті сонцем винограду грона
і небо стало, мов холодна сталь –
високе і до радощів байду́же,
таке приходить у примарних снах.
Дні доживають перезрілі ружі,
горіхи скам’яніли на гілках,
але павук уперто тче тенета
не дивлячись на дощ чи зорежать,
він мріє поки крутиться планета,
у павоть літо бабине впіймать.
27.11.24р.

Москвороті з тещі здерли шкіру...
Вмерла в муках. Смертний крик ущух...
За чужий рахунок хочу миру!
На війну синочка не пущу!

Хай ординець Україну нищить,
А в моїй норі нема вогню.
Напишу вам краще лантух віршів,
Співчуттям іздалеку махну.

Ще одна душа у рай злетіла,
Нитка чорна впала у Дніпро.
Фітнесую, сходить потом тіло,
Потім - ванна, із імбирем грог.

Батьківщина ув окопи кличе,
Сонетяр іти зібрався теж.
Стій, поете! Слово буде вічним,
А від кулі ворога помреш!

А на Сході знов заснув солдатик,
Завтра смерть захоче жертви ще.
Темно. За вікном сніжок лапатий
Сипле з неба кров'яним дощем.

Ти одержима даймоном кохання,
Віддайсь йому, прийми солодкий гріх,
Коли жага тебе повалить з ніг,
Ошаленій від вечора до рання;

І темні сили хай довкола стріх
Тобі весною крутяться пізнання.
Цей час такий недовгий, мов змагання!
Програє той, хто побороти зміг.

Проклятий рай нехай не милить очі,
Бо ж насолода в пристрасті одній,
У ній іржа подібна позолочі;

Пожертвуй ним! спинятися не смій!
Відкрий для себе врешті чари ночі
Та цноту відітри, неначе гній.

Тихо станеш межи нами в центрі людяної зали,
Бо бажаєш, щоби люди твої чари приховали;
Та не вдасться задум хитрий, адже вій твоїх кинжали
Нам красу твою відкриють, дивну вроду Тані Бали.

Хоч на самім краю світу заховайся від усіх
Ти отримаєш від долі тільки добродушний сміх,
Бо ж нехай тебе сам Ібліс від коханців би беріг,
Нас тебе знайти примусить райських обіцянка втіх.

Ти ж тікати не втомилась, хоч і справа безнадійна,
Все ховаєшся завзято невпокорена та мрійна
І юнацтво проводжаєш в гордощах своїх постійна.
Ох і панна недосяжна! Ох і діва самостійна!

Чи буває від природи так жорстока красота?
Все нас мучиш без упину, все твої мовчать уста.
Ти б сказала чи у серці заховалась пустота,
Чи уже кому ти вірна неприхована й проста.

Ми ж для тебе так багато присягалися зробити,
Нам би усміх твій чудовий – і уже були би квити;
Чом же ти від нас ховаєш раювання цього квіти?
Вірним лицарям даруєш тільки ти могильні плити!

Це не гожа поведінка з хлопчаками – так і знай!
Не достойна, отже, мати ти такий принад розмай:
Покохаєш таку дівку, а вона тобі: «Бувай!»
Що для неї ти не зробиш – буде кепсько все, гай-гай!

Що кажу я, навіжений?! Най пробачить Божа Мати!
Мені б цю тендітну паву хоч разочок обійняти,
Щоби вже про все забути, щоби знов одіти лати.
Хоч би як я не журився, очі в неї – мов блавати.

Ще би я страждав за неї дні та місяці, роки,
Навіть якби не подала вже ніколи мні руки;
А усі мої прокльони – це лиш усміхи гіркі;
Всі закохані вразливі, ну і ми ж таки такі.

Я б забрав її на небо, до чарівних садів гурій,
Щоби все було довкола вкрите кольором лазурі,
Щоби сяяв нам щоранку ніжно барвами Меркурій,
Щоби нас не досягали від землі нещастя бурі.

Пригортати чудну панну я хотів би у вогні,
Дарувати їй цілунки, ніжні дотики й шальні,
Їй віддати всього себе без вагань і без борні,
А як ніч настане темна... Я сказав би, але ні!

Тож чому така ти дика, все ховаєшся від мене?
Все стоїш посеред зали і цураєшся ти сцени;
Чом ти не надягнеш лаври чарівної Мельпомени,
Чом тобі не аплодує увесь люд заворожений?

Ти б трагедію зіграла, заспівала би разок,
Ти б упевненіш робила до тріумфу свого крок;
Бо без твого чарування нам життя, як злий той рок:
Не порадує, без щастя – а який тоді в нім прок?

Стань же сонцем нашим, Таню, що завжди буде сіяти,
Подаруй комусь надію за твої потрапить ґрати,
Зняти з тебе вже нарешті ці звабливі пишні шати
І тобою володіти та зробити з тебе мати.

Лоно твоє-бо не завжди буде приносити плід:
Всі старіємо ми, люба, зволікати нам не слід;
Вже пора тобі, крижино, розтопитись, наче лід;
Нову душу породити і порадувати світ.

Ми відходимо, кохана, та кінець вже недалеко,
Ти споганишся і в грудях вже твоїх не зродить млеко,
Парубки всі розбіжаться, відлетить з дитям лелека,
Щоб уже не повернути, та й потрапиш в руки Пеку.

Тож хапайся за можливість: обирай-но парубка,
Поки ти вродлива й мила, поки ти ще не бридка,
Поки є, що брать, скоріше, й не ховайся по кутках
Гордо вигукни «Евое!» після винного ковтка.

Не гордуйся і не бійся, йди до нас хутчіше, мила,
Ми гуртом тобі покажем, що сховалася за сила
В молодих обіймах ніжних; що за сила нас зродила
І яка приємна доля у людини, якщо сміла.

З нами станеш як привітна, ми візьмемо тебе в пляс
І ти будеш тацювати усе ближче біля нас,
Танцюватимем до болю, а коли вже прийде час,
Обирай собі по серцю, в кого більше з нас прикрас.

Може, навіть я прийдуся до душі твоєї, діво;
Може, навіть зачарую цим нехитрим щирим співом,
Що іде з душі натхненно, не оцінен справедливо
Та в собі замкнувся міцно, ніби схимник горделивий.

Я ж надіюся на диво. Подаруєшся чи ні?
Почекаємо ще трохи – є терпіння ще мені;
Ну а як відмовиш знову, утоплюся у вині
Чи поїду за три гори гордо верхи на коні.

Як почувся півня спів,
Лис на ферму полетів.
Прибіга. Примружив око:
«Є м’ясце, та зависоко...
Любий друже, я б хотів,
Щоб ти поруч мене сів.
Мав би я тоді нагоду,
Віддать шану твоїй вроді».
«Я б не проти, але знаю,
Є такі, що лиш чекають
Хвилі тої, щоб нас з’їсти...»
«Про нові не чув ти вісті:
Порішили усі звірі
Жить у злагоді та мирі»,-
Так патяка хитрий лис.
Півень же у даль дививсь.
«Що там видно, милий друже?»-
Лис цікавий знати дуже.
«Бачу, друже, я в цю мить –
Хортів зграя сюди мчить».
«Вибач,- каже лис у дрожі,-
Говорить я більш не можу».
«Слухать далі б я хотів,
Та ти зблід, як про хортів
Я сказав. Як решта звірів,
З усіма й вони ж у мирі?»
«Бачиш, часом так буває,
Що про мир не кожен знає...»
Тільки курява знялася,
Як до лісу лис подався...

P.S.
Хто спіткнувся на брехні,
Обведуть того й півні.

Стоїмо на межі зими.
Пухом білим спадає тиша.
Ти за руку мене візьми,
Може, стане тоді тепліше.

Бо за коміром перший сніг,
А попереду лід тонкий, ну
Ти скажи - це лише ві сні,
Розбуди мене, я прокинусь.

Підведи мене до вікна:
Сніг лежить, але він останній.
Сонце високо стане на
Синім небі, і лід розтане.

Поки вийдемо у садок,
З яблунь цвіт облетить рожевий.
Літа мить. Рудокоса. До
Краю, що холодив межею

Знов підійдемо. Знову сніг.
Дні зимові - короткі блиски.
Знову руку давай мені,
Бо і холодно там і слизько.

Час нестримно несеться над
Сум'яттями у сподівання.
Ти скажи мені, що весна
Ще у лютому прийде. Рання.

Ти вхолоди мене, не грій
Бо надто вже сердитий
І запроси осинний рій
Найкращий, іменитий…
А ті, хто поруч, без імен,
Залиш без преміальних —
І хай послухають «Кармен»
Вже нишком у вітальні…

О вибач, ляпнув зайве я
І вкотре без причини
Чи варто слухати бояр
У день по пів години?..
10.11.2024.

Ступаєш, враже, по степах,
шукаєш прихистку? Не буде.
Тут козаки, тут вільні люди –
це плоть від плоті з праху прах
яких веде Сірка правиця,
є трохи часу, схаменися,
нехай в твоїх пустих очах
ще блискітка надії тліє,
вертайся, враже, на росію
допоки дух твій не зачах.
26.11.24р.

Там, де тісняться каштани кронисті
Та сутеніти раніше стає, –
Місячне світло сочиться крізь листя
І осяває обличчя твоє.
Пахне приємно волосся білясте
І не зникає з очей яснота, –
Серце закохане повниться щастям,
Бо роз’єднати не можу уста...
26.11.24

Щоб од думок бодай на час прочахла голова
(Лише у сні думки поволі опадають, наче листя),
Спішу туди, де невгамовне птаство й мудрі дерева
Словам високим надають земного змісту.
Як мудро все ж Господь розпорядивсь,
Поставивши їх поперед чоловіка тінню,
Аби і в помислах, і в пошуках, бува, не заблудивсь,
Завжди їх вивіряв польотом і корінням.

Це вітер зірвався такий, що не терпить птахів,
Зриває — схопивши дерева за крони — листя,
Як поет перекреслює текст не приборканих слів
Знекровлює серце, яке не вдалось перелити
В осінній пейзаж. Він здирає усю блакить
Блякле сонце небес розпорошує тіні та простір,
Залишає тебе наодинці схопивши мить
І заковують пасма холодні твою самотність.
Наче хтось крутить жорна осінніх в тобі снігів
Перемелює світ, ненаписаний вірш про осінь.
Просто вітер зірвався такий, що не терпить птахів.
Просто небо таке, що віддати слова не попросиш.

26.06.2022 - 24.11.2024

Вони і ми - два континенти:
країна Світла і кривавий Марс…
Отож вони міжконтинентальні ракети
цілять в Дніпро - саме в кожного з нас.

Б‘ють по лікарнях, по сонцю, по дітях -
«орєшніками», «шахедами», «кинджалами»,
б‘ють, нібито відморожені бандити,
вночі, підступно, безжально...

Вони і ми - дві різні планети:
країна Світла і кривавий Марс…
Пречиста Діва у червоному небі
сталевим щитом покриває нас.

2024 рік

Чужинським полем більше не ходіть
Повернетесь розбиті, може й навпіл
Ви краще душу в снах засолодіть
Не тим, що перетворюється в попіл…
Чи варто вам з кінця і у кінець
Тягти своє і змішувати з болем?
Для цього є і дощ, і вітерець
Не тільки у тональності з бемолем…
09.11.2024;

За Змієві вали полину,
де неосяжна далечінь
і буду йти вперед без спину
до досконалості творінь.
Не надто вірю забобонам,
на сто питань один відвіт:
ще не народжено дракона,
який здолає наш нарід.
25.11.24р.

Місячна повінь прозора й безкрая,
Ллється з безхмарних небес від темна, –
Дужчає, тихне і знову зростає,
Наче у серці моїм таїна.
Місячна повінь струмує додолу,
Шириться й плеще об ствірки воріт, –
Тіні мовчазно кружляють по колу
І звеселяють притишений світ.
Місячна повінь, холодна і срібна,
Світлом наповнює далеч німу, –
Бризкає сяйно, спокійно, погідно
І розчиняє поблідлу пітьму.
Місячна повінь вибілює хату
І переповнює сяєвом двір, –
Ясно іскриться і квітне зірчато,
І цілу ніч зачаровує зір.
25.11.24

По кілька сот разів «несмій»
«Не сумнівайся, ти тут зайвий»
І як чужому навздогін:
«Усіх нещасть провайдер…»
«Там не сиди і не чіпай
І не дивись… сходи в комору
І не музИч і не співай» —
Мабуть родивсь не впору?
09.11.2024.

 
святику тридцять, сват позивний
простосердечний, а не дурний
багатослів’я для нього чуже
набої звичаєм не береже
 
загинути просто в будь-яку мить
повсюди розтяжок купа & мін
але казав побратим василь
усі там будем, цейво, не сци
 
надвечір опісля патрулювань
курган розфігачений ураган
а поруч в балці за жартом жарт
мисчини перченого кулеша
 
від подерев’янського до жадана
сучукрліт анімує війна
& заяложені хлопські байки
сват наслухає, а що, залюбки
 
нікому діла нема якби
чи мріяв був чи то гнав собі
коли неймовірне реально життя
з колоди хвилин витягає відтяг
 
там ущуха мінометний огонь
& навиліт осінь пройма усього
розпанахана чорнодуха земля
чуйність вірильна до василя
 
василь анітрохи не ідеаліст
вірує в гроші, лише не в рублі
жінка з малим у вроцлаві, а
коханка неясно з ким у світах
 
василю наразі то всеодно
аби ворогів замісити в лайно
жаги його не бракує & тих
стозвуких пострілів золотих
 
 
 
 
 
 
 
 

Ну, не п*зди(!) у тім вина,
що прийде і тобі вона.

2024

Андрія Боголюбського вважають москалі
Найпершим поміж всіх великоросів.
І носяться з тим виродком ще й досі.
Чим цей «герой» прославивсь на землі?
Жорстокий був і лютий, наче звір,
Не то чужі, свої його боялись,
З підступністю й жорстокістю спізнались.
І трясся перед ним весь його двір.
Аж поки не зібралися в страху
Його ж бояри та його не вбили.
Для москалів то, звісно, звичне діло –
Вбивати тих, хто вдачу мав лиху.
Та мову не про нього ми ведем,
А про його брательника отого,
Що всі «Гніздом Великим» звали його,
Який у списку, мабуть другим йде
«Великоросів». Він, як і Андрій,
Був сином Довгорукого, що пхався
До Києва та там навік зостався.
Андрій же всівсь на його трон мерщій.
Одразу ж взявся за братів своїх.
Він був, відомо, сином половчанки,
А Всеволод з братами від гречанки.
Тож він одразу і попер на них.
Прийшлося їм із матір’ю втікать
За синє море, аж у Візантію,
Де братик їх дістати не зуміє.
Гнів брата там змогли перечекать.
Та згодом повернулися назад.
Із братом-горлорізом помирились.
І тихо під рукою його всілись,
Робили все, що їм велів їх брат.
Тож Всеволод на Київ з ним ходив,
Коли вони весь Київ розоряли
І храми, і палаци грабували.
А Всеволод тут, як намісник сів.
Та ненадовго, бо Смоленський князь
Прийшов і звідси витурив із боєм.
А Всеволода він забрав з собою.
Той у полоні трохи настраждавсь,
Як брат Михайло викупив його
І він за князя в Торопці усівся.
А, як Андрія вбили, заходився
До його столу рватися бігом.
І першим встиг, на тім столі усівсь.
Найперше за племінників узявся,
Хто з них на стіл той також спокушався.
Порозганяв їх чимскоріш кудись.
Казали, що когось і осліпив.
У москалів було таке заняття,
Щоб претендентів брати й осліпляти.
Василь он Темний, що пізніше жив,
Чи Василь Косий не дадуть збрехать.
Їх також свого часу осліпили,
Хоча вони й поправити зуміли,
Сліпими на столі тім воссідать.
Усівшись у Владимирі на стіл,
Той Всеволод одразу ж взявсь за справу.
По-перше, наплодив дітей ораву.
Синів одних родив аж вісім рил,
Та дочок ще чотири. От за те
«Гніздом Великим» його і прозвали.
Синів багато, а землі замало.
А землі взяти – діло не просте.
Щоби казну князівську збагатить,
Він, як і всі оті великороси,
Увесь свій час з сусідами боровся,
Щоби багатства їхні захопить.
Два рази він на Новгород ходив.
Аякже, місто то було багате,
Добра там можна було купу взяти.
Щоправда, він лише Торжок спалив
І Новгород той залишив без хліба.
Ба, більше, ще й шляхи всі перетяв,
Якими їм товар весь поступав.
Для когось то усе й не страшно, ніби.
Та ж Новгород з торгівлі тої жив.
Нема торгівлі – то й життя немає.
І Новгород умови всі приймає.
Князь свого сина в місті посадив.
Торговий шлях північний осідлав
І вже собі багатства з того має.
А у очах уже жадоба грає..
Він до Булгара сікатись почав.
Аби і східні осідлать шляхи
Та заодно Булгар пограбувати
І з того теж собі багатства мати.
Для розвитку тих задумів лихих,
Зібрав війська, і сушею подався,
І по ріці на лодіях пішов.
А по дорозі половців знайшов.
Хан теж Булгар пограбувать зібрався.
Отож, зійшлися двоє хижаків,
На мирні землі силою напали,
Міста і села всі пограбували.
Вози додому потягли важкі,
Набиті награбованим добром.
Булгар платити мусив данину,
Інакше мав би ще одну війну,
Не захотів даремно лити кров.
А заодно дісталося й мордві.
Її також добряче потрусили
І владу тут свою проголосили.
Хай платять данину, поки живі.
Отак Владимир багатіти став.
Не працею, а грабежем сусідів.
Від тих великоросів одні біди.
Так Всеволод і на Рязань напав.
Бо князь рязанський, начебто схилявсь
До Києва. І як він тільки сміє?
Ну, що ж, нахабу він провчить зуміє.
Отож із військом на Рязань напавсь.
Та князя з міста в тришия прогнав,
На його сина одягнув кайдани.
Князь київський обурився негайно,
Бо ж зять його в Рязані князював.
Зібрав війська та битися прийшов.
А Всеволод добряче укріпився.
В укріпленнях отих і відсидівся.
Тож Святослав його не поборов,
А плюнув та й у Київ повернувсь.
А той сусідів потрусив добряче,
У собі силу чималу побачив
Та і уже й до Галича звернувсь.
Хотів свого там сина посадить.
Не вийшло. Там Роман Мстиславич всівся.
То Всеволод на Київ подивився.
Чого б там стіл собі не захопить.
І тут не вийшло. Не дали йому.
Не захотіли знов заброд пускати.
Тоді узявся він інтригувати,
Щоб насолити Києву тому.
Звів галицьких і київських князів,
Пустив між ними яблуко розбрату.
Був же відомий інтриган затятий.
Там кров лилась, а він радів, сидів.
Поки на півдні чубились князі,
Той за своїх сусідів знову взявся.
Знов на Рязанські землі він попхався.
Пронськ із лиця землі буквально змів.
А всі удільні в тих краях князі,
Аби його гостини не пізнати,
Взялись його дарами задобряти.
Везли добро все валками возів.
Так розорились на дарах отих,
Що кілька літ ще не могли піднятись.
Та жити хочеш, то умій скорятись.
Князь свого сина посадив у них.
А Ярослав – татусів той синок,
Не зміг знайти з Рязанню спільну мову.
Послав на них до батька скаргу нову.
І той вже з військом, щоби дать урок.
Велів усім Рязань ту полишить,
Всіх до одного вигнав в поле чисте
І дощенту спалив велике місто.
А всіх людей велів десь розселить
По своїх різних весях і містах.
І не питав – чи хочуть, чи не хочуть.
Не захотів і голову морочить.
Хотів, щоб панував повсюди страх.
Аби народ засвоїв той урок,
Пустив вогнем і Білгород Рязанський,
Немов якийсь з набігом хан поганський.
Та відчував, мабуть, що скоро строк
І Бог його на небо призове,
Тож храми став величні будувати,
Аби гріхи свої спокутувати.
Для москалів то діло не нове.
Прийдуть, поб’ють та виріжуть людей,
Заллють все кров’ю й храм бігом будують.
Надіються, що гріх той спокутують.
А потім вождь знов на війну веде.
Тож Всеволод, немов павук снував,
Все тяг під себе, розоряв сусідів,
Уже себе ледве не Богом видів.
Та строк прийшов і Бог його призвав.
Синочки, ледве батько дуба дав,
Його майно ділити узялися.
Знов міжусобні війни почалися
І, майже все, що Всеволод збирав,
Заледве було прахом не пішло.
В борні тій купу люду положили,
Багатий край добряче розорили.
А тут монгольське військо прибуло.
Орда мечем пройшлася і вогнем.
Від міст і сіл лишились попелища.
Батий з ордою все вціліле знищив.
Хай москалів це й нині не мине.

У час вечірній, час розпуки
Просив я в Бога, смикав руки
Складав долоні у молитві
Студені, не зігрів й донині.
Просивим в нього благодаті
Аби всі були файно вбраті
Аби доїлися корови
І жони малювали брови
Аби ся радували діти
Супутник висів на орбіті
Аби любились молодята
І старші пари того варта
Аби нам легка була ноша
Аби не гризли гниди й воші
Аби не було ліку грошам
Дохторам най надасть оплату
Із каси божої на картку
Бо хворих вже не будуть мати
На віки віків. Ай!

Це виклав тут усе письмово.
Най буде папірь сперед нього
Щи м попросив шматок любові
А злих най вкусять пси службові
П’яницям попросив печінки
Ослицям ослики заїки
Трудівникам просив відпустку
Для лисих шапку вать перуку
Просивим верховенство права
Аби була торгівля жвава
Аби сь ме мали много сили
Коло розпуття й на могилі
Абись нас Боже не лишав

Писав я це і довго думав
Чи буде час, чи все ж загура
У Бога в небесах.
Перечитав цю писанину, все викреслив
Лишив молитву:
“Най путін здохне раз!”