Гриць Янківська - [
2025.11.16
20:11
]
Меандри. Бузковий смичок
"Меандри. Бузковий смичок" – цикл поезій
2019-2020рр. зі збірки "Паморозопоезія"
Картина Тетяни Молодої 2024р.
Падіння
"щоб земля перетворилась, на м’яку глину під печаткою, і стала барвистою, немов одежа" Йов.38:14
Ось же, серпню, падіння твоє на пошерхлу земну твердь
Передує (чи скажеш, що вісник ти або ж пророк?) поразкам!
Раз-у-раз обдираю колінця, уражена від осердя
Аж до панцира – тіла твого керамічною важкістю.
Можна раптом згубити навіки сторінку, котру читав,
В клубах пороху. Ти потрясаєш, мов книга з полиці скинута.
Чавиш, наче тобі не косити цих диких полеглих трав.
Топиш, наче тобі удалося б з ланцем на нозі зринути.
Я не Йов у терпінні, та і ти аж ніяк не Ісус.
Ось же, серпню, мінливість твоя заподіює безліч смутків!
Доки вищі спадатимуть з яблунь – підставиш їм свій укус.
Доки нижчі пускатимуть корінь – зречешся своїх здобутків.
22.08.2019
Митець
Ви любили поезію і передвечірню даль.
Ви різьбили по дереві обриси незнайомки.
І коли засинало поруч усе – ви відчували тонко,
Як звучить її музика. Музи голосом чистий кришталь.
Краплі роси на побитих піонах в саду.
Засинайте в обіймах цього чоловіка, зранені квіти!
Ось він тримає вас на руках, як рідну дитину.
Не спиняйте його, він щасливий,
Він скучив за сином.
Він...
Музика.
Там
Та дам
Та да да да да дам
Та дам
Стежить за бігом синіх очей його.
Руку кладе на плече його.
Нащо тривожить його
Силует незнайомої?
Там
Та дам
Та да да да да дам
Та дам
Та да да да да да да да да дам
Там
Ми існуємо! Так, ми існуємо на землі!
Скільки нас, незнайомих чудових обрисів
У хвилях води, колиханні галуззя, схлипах музики,
У ковзанні пальців митця по дереві та полотні!
Ми чудові, так, ми чудові, коли
Любимо!
23.08.2019
Серпневий дощ
Спроквола ступить на підвіконня,
Збентежить тишу,
Коли осоння зазнає втоми
Від меду сонця.
Ти маєш спрагу, я маю втіху,
Отут залишу,
Де лиже денної свічки пломінь
Твоє віконце,
Де цукром липне тепло до пальців.
Прицмокне, скрипне
І туго-туго, і м'яко-м'яко
Ковзне додолу.
І жаден шелех не залоскоче,
Коли охрипне,
Коли відбуде, коли замовкне
Серпневий дощ.
24.08.2019
Двадцять один грам. Вітер пестить
Вітер пестить мене нагу –
Мій безликий приватний бог.
Відкидаю свою вагу.
Нам залишиться на обох
Кілька грамів його душі,
Кілька порцій моїх смертей,
Кілька змахів крильми віршів.
Я до нього шепочу: гей,
Мій безсилий приватний боже,
Що моє тобі допоможе?
Все віддам!
Ліс кидає мені на носик
Пожовтілого вкрай листка.
Я до п'ят розпустила коси
Із рудого, як він, витка.
Ще не досить студити землю!
Ще зарідко падуть дощі!
Кілька грамів моєї втоми
Надиктовували вірші,
Що від тіла не відокремлю.
Зішкрібає зі шкіри їх
Мій безсмертний приватний бог.
Смерть лягає мені до ніг,
За вірші починають торг.
Кілька грамів моєї втрати,
Що їх варте?
27.08.2019
Поєдинок
Зважніла з квіткою рука.
Короткий рух.
Остання квітка для вінка,
Як день ущух,
Зів'яла.
Любов не знала, що гряде!
Що все на світі опаде
В останні миті.
Й де-не-де
Її уява
Ще домальовувала руку клопітливу.
Ще свідки сподівалися на диво.
Ще крізь гнітючий горизонт
Найменший промінь,
Як на фронт,
І стрімголов, і тяжко спотикаючись,
Завзято пробивався,
Як на галявині з потоптаними квітами
Вже жоден не зостався.
27.08.2019
Мова риб
Я – мова риб,
Німію від власних хиб.
Рідко кому радію.
Мене проковтнув кит.
Коли б мені бути китом –
Я била б об лід хвостом,
Трощила б самотні весла.
Ото було б весело!
Я для кита скресла.
Коли мене було кілька –
Мною булькала зграя,
Приймали мене на чай,
До чаю та після чаю,
Скликали усе товариство,
Словом хвости чесали.
Мене викидали киснем
Під днище його живота,
Отак я до нього пристала.
Кит мене проковтнув,
Коли я вклонялась дну.
Він знав лиш мене одну,
Кохав лиш мене одну,
З кількох сотворив одну,
А я задихалась.
Я розпорола йому живота
Словами з чужого хвоста.
Ця зброя була пуста,
Але не проста.
Я стала кригою,
Зітертою книгою,
Студила і плигала,
Боронила пройти.
Я стала пасткою,
Гнітючою часткою
Самоти.
Я відбирала весла.
О, як було мені весело!
Та, якби я була китом,
Я била б об лід хвостом,
Трощила б самотні весла,
Щоб більше така не скресла,
Щоб кожна повік мовчала,
Верталася до начала
В його живіт,
Де ту, до якої звикне,
Ніхто не окликне!
24.08.2019
Під обличчям гранітних дів
Містом лине гулка тривога.
Гріх на груди – так грузне день.
Люди часто співають Бога
Між пісень.
Завтра будуть стояти інші
Під обличчям гранітних дів,
Інші будуть читати вірші
З папірців.
Їм ніколи не стане тихше
В неполадках своїх думок.
Може, поглядом заколише
Той, хто змовк?
Спини перших – бентежні ідоли.
Подих задніх – святі вогні.
Люди схожі своїми бідами,
Наче гнів.
Та під ликом оцим, так просто
Шип ламаючи із вінця,
Люди рівні своєму зросту
І серцям.
01.09.2019
Вістря слів
Вістря гостре внизати у м'якіть серця.
Масло топлене – вся ця душа, і все тут.
Скільки слів перекреслено після й де ця
Мінлива чесність?
Дещо більше, ніж зрада і ніж людина.
Дехто біль є, а дехто – йому причина.
Як дитя, що заплуталося в пуповині,
Винні!
Чи не злочин, що я, ідучи у осінь,
Наступаю на висохлий лист навмисно?
Розриває душі нетривке намисто
Вістря слів.
16.09.2019
Жовтий метелик
Жовтий метелик кружляє, кружляє у моєму сні.
Я не впізнаю тебе, метелику, як проснуся.
Скільки є звуків у просторі ночі, а чути лише голосні.
Плещеш крильми об вигадливі сни.
Жовтий метелику, вкрий мене пилом! Айстри уже відцвіли.
Барвами грають зіниці опалі в підніжжі стебел.
Так позиратиму в небо і в небі цім аж до весни
Звучатиме колискова.
Де мені втіха в пронизливій осені?
Кружляй, метелику!
20.09.2019
Палаюче коло життя
Напевне, усі ці пожежі заради диму.
Ітиму, куди повзтиме, куди вестиме.
Ми з тими, кого замкнуло заледве зриме
Палаюче коло життя, наче примха Риму.
І нам не судити, і не обирати їх.
Часу сміх.
На чорному згарищі вляжеться білий сніг
І диму не стане, і стане комусь потіхою
Ця зміна можливого, ця переміни віхола,
Що жодну ознаку не кине мені до ніг,
Де жодна пожежа мою не зігріє зиму.
Час нещадимий.
25.09.2019
Голуб
Цілі океани байдужої води
Вилизують дахи та ринви,
Аж захлинаються.
Все припиниться колись,
Тільки цей голуб
Не матиме дому.
26.09.2019
Осінні янголи
Все поміщається на дні
Осінньої пісні,
Такої тихої та невичерпної за віки.
Чи ми не янголи, яких не зумів підхопити
До неба вітер?
Нам бракує лиш крил і турботливих рук стихії.
Ми – янголи!
Ми впізнаємо Бога,
Ми кличемо Його на ім'я.
Я кличу до Нього: Я! А Він не суворий,
Він теж мене кличе: Я!
А тоді –
Розпочинає осінь.
Я чую її,
Вона чарує.
Я веду по ній пальцями, як по струні.
І безліч, та хто ж їх лічитиме, янголів
Кружляють у гущі осені,
Жовто-багряній,
І кличуть також мене.
09.2019
Вітер. На переправі
Здіймається лист у вир прощальний.
Натужний свист.
Вітрам не кортить на переправі бути за човняра.
Та кожен є тим, ким бути повинен.
Про фатум стисло:
Тримайся курсу, греби на видих, все інше – тля.
Але ж, Боже мій, Боже мій, Боже мій! Мій Боже!
Так лагідно нині, так злагідно нам із вітром.
Коли у мені все нутро, як зело, розквітло –
Ти рвеш його з місця в повстання оце вороже.
І плаче моя земля.
Плаче.
Шш!..
Це осінь лишень.
До кишень каштани –
Стук, дзень...
Ніхто проти осені не повстане,
Ні куций день,
Ні заклопотані білки, ні зашмаркана дітвора.
Кожен у собі носитиме свого персонального Ра
І з того собі радітиме.
Я – вітер.
Я вкотре для світу вітер.
Мені пора.
05.10.2019
Коротка ніжність
Під ліхтарем – метелик згас.
Коротка ніжність.
Дивакуватий дядько час
Курив в затяжку.
А ми залишились для нас
Погрішністю.
Тяжко.
05.10.2019
Мій довершений образ
Я пливу, я пливу, я тікаю завзято від тебе,
Мій доконаний час, моя явносте серед людей!
Упиваюся нею, вповаю і ти вже не гребуй
Сею хвилею долі – нудкою, неначе єлей.
Мій довершений образ, моя клопітлива покуто,
Скільки сил і душі у тобі, у тобі утоплю?!
Скільки волі на дні цього ницого мороку скуто!
Скільки в цьому мене! Скільки врешті цього не люблю!
Я спішу, я спішу, я цураюсь всього, що ще досі...
Що у безвість не ринуло ще, як роса під дощем,
Що у мріях вже не мерехтить, наче крик в відголоссі,
Що в цю мить, що є – мить, що болить, що доконує щем.
07.10.2019
Поруч вітру
І осінь, сінь.
І листя, листя.
Вже сон на носі, чому ж не спиться?
А вітер дмухає просто в вухо –
Прочанин вічний в краях посухи.
О осінь! Осінь!
О листя! Листя!
Як поруч вітру – шепчу: молися!
Та й проти вітру я – пташка вільна.
Я дуже змучена.
Дуже сильна.
09.10.2019
Людина і вітер
"все постало із пороху, і вернеться все знов до пороху..." Екл.3:20
Ти вимагаєш: золота, золота! Направду немовби циган,
Та ж я восени крутився, мов дзиґа, зриваючи урожай.
З верхівок дерев ворони турбуються, чи я нарешті оклигав,
Лиш ти на втому мою зважаєш двояко, тому не зважай!
Нехай тобі м'яко постелиться в ноги багнюка усього світу,
Нехай тобі буде, людська дитино, душа моя за ніщо,
Та стрінемось конче лице до лиця, за словом Нового Завіту,
Якщо з твого праху горшків не ліпитимуть. Оце вже якщо!
Якщо ж я тебе до скону свого чи твого поклянуся любити,
Бо врешті, усяке трапляється у світі вимогливих клятв, –
Зачну тобі в очі пилюкою кидати, у вуха настирно вити,
Щоб згодом засвідчити вічності: у нещасті цей радісний свят!
А ти вимагаєш золота, золота, додолу, дотла, до кишень.
Лишень грудей собі не розбий отак, криком пустим в нікуди!
Як втомишся восени на мене й на листя опале гаяти день, –
Вертай між люди!
12.10.2019
З Венери до Марсу
Я роздягаю для тебе душу,
У непорушну ступаю тишу,
А ти коротких шляхів шукаєш,
Щоби збагнути усе, що кажу.
Для чого ж очі мої прозорі,
Якщо тобі говорити мушу,
Якщо ти промінь, котрий в'язала,
Із першим кліпом моїм втрачаєш?
Але для тебе усе ж залишу
Прості підказки складних сюжетів.
Всі "за" і "проти" на вагах важу,
Ретельно важу і довго плачу.
На ваги "за" підсипаю зорі,
Як здавна водиться у поетів.
Я врешті їм тільки й не пробачу.
Я врешті все тобі розказала.
15.10.2019
В погідну днину. Ще про вітер
Ну навіщо тобі ці записки? – Скрутив, підкинув...
Я коханка твоя улюблена – цілуй нестримно!
У дубів під ногами приляжемо на хвилину.
Ти розтанув у косах моїх чи навспак полинув,
Щоб почати усе десь з початку? А мені тут зимно!
Ну навіщо тепер їх читати? – Усе в них тлінне!
Ледве жевріє кольором осінь у їхніх жилах.
Та коли ти зривав їх безжально, то я тужила,
А коли устеляв ними стежку – сліди губила,
Бо усе, навіть осінь і ти, навіть я, – перемінне.
У дубовому листі грається вранішній промінь.
Мій коханий спізнився на стрічу в погідну днину.
Наші свідки невільні в чеканні такі нерухомі!
Самотужки з обличчя здмухую снів павутину.
Ще хвилина і я, любий вітре, наче ти, – полину!
22.10.2019
Маестро
Про що Ви марите
У світлі осені,
Такі непрощені
І відсторонені,
У парках, зрошених
Сльозами янголів,
Такі загублені
Та не віднайдені?
Не були б зайвими
Ласкаві
Погляди.
Дихає свіжістю вечір. Паморозь.
Всі ці тривожні речі...
Люди блукають між здогадок і порожнечі.
Вам на вуста осідає музика Бога.
Доброї їм дороги –
Цим
Поглядам!
Ніжність не знає обмежень, на відміну від кроків.
Люди зникають у череді мимобіжних років.
Про що Ви марите восени?
Сльозами янголів
Крапають
Сни.
24.10.2019
Зречені вічності
Навіть в цьому мільйонному місті
Серед інших – знаходиш мене.
Я стою серед інших, повз – чи факти, чи вісті,
Із цікавістю: чи омине?
Ще обскубані поспіхом крила
Ледь спазмують під грубим пальтом.
Вже летіти несила і лишатись несила.
Хто ми, зречені вічності, хто?
Час навчив мене не озиратись,
Щоб не знати, коли відпустив.
Тож сьогодні нас двоє, нам із ним не розстатись:
Я й півкроку за мною – обрив.
Та обдурене розумом серце
У мільйонному місті проваль
Учуває твоїх коливань мілігерці,
Б'є у плечі, мов кришиться сталь.
Все спинилося раз і навіки.
Все завмерло: обличчя, слова...
Світлий янголе неба, стань тепер чоловіком,
Наче в казки кінцівка нова!
Ти знаходиш мене і тривожиш.
Та мовчиш, все мовчиш і мовчиш.
Може, це просто вітер, може, – марево, може...
Серед інших – впізнай мене лиш!
24.10.2019
За класиком
"осінь така – як вірші про осінь
світло таке неймовірне – господи!
хочеться бігати в листі босим
хочеться в листі у цьому й здохнути"
Ю.Іздрик
Тиша така, як вірші́ про тишу.
Ві́рші такі, що пора облишити.
Лише останнього заколишу
У простирадлах, думками вишитих.
Місто таке, як вірші́ про місто:
Смуги, бетони, мостини, вишки...
Серця бракує у ритмах твісту,
Вогнику в погляді сірої мишки.
Осінь така, як сучасний класик,
Влучна, крилата, пуста, відчужена...
Дряпає двері в під'їзд Мурасик,
В нього котяче життя нездужає.
В нього направду усе по-сучому,
Сучукрліт на таке закурить лиш.
На підвіконні, колись квітучому,
Черствіють мрії про дім, пожбурені.
Осінь така, що втрачаєш душу.
Тиша така, що от-от порушу.
Ві́рші такі, що не можу більше.
Справи? – Коби не гірше!
26.10.2019
Небесний страж
"іще до призначеного часу" Мт.8:29
Чому така рясна твоя печаль, о небо?
Останні теплі дні добігли до обриву,
Мов гурт свиней,
Не хочуть погибати.
Чудна людино, холодом не гребуй!
Просочуйся небесним потом –
Потом змученого стража
Твого життя.
Все нижче вись, знімайте капелюхи!
Все тисне й тисне.
Все на тебе тисне.
А ти, чудна людино, маєш вуха,
Чому ж не чуєш, як скрегочуть ґрати
І ріжуть парасолі гострим боком
Небесну мряку – обезсиленого стража,
І зачіпають кільця від ключів?
А ти, людино, маєш добрий розум.
Чому ж тепер ці знаки не пов'яжеш?
Чи значить, що ступив ти до обриву,
Якщо скував й накинув мжичку на твої сліди
Небесний вірний страж?
28.10.2019
Що ти знаєш про осінь
Що ти знаєш про осінь цю? Золото, молоко?..
Для грабіжників сховок – ранкові її тумани.
В шість нуль шість він постане в провулку, розм'якло-п'яний,
І повисне де прийдеться, стелею рококо.
Біла примха строкатих сезонно зотлілих барв
Упускає у себе, а випустити не хоче.
Від порогу в нікуди блукають думки та очі,
І пульсує у скронях під ритми гулких литавр.
Стережися в тумані розгублених їжаків,
Що нанизують, наче намисто, чужу сміливість!
Бо приколють твою, а тоді вже, скажи на милість,
Хто відшпелить її для спасіння сумних віків?
Гей, сміливцю, скажи, що ти знаєш про осінь цю –
Сіру пастку грабіжників щастя на роздоріжжі?
Ці капризи туманні направду – такі маніжні.
Шість нуль шість, тож виходь і всміхайся її лицю!
29.10.2019
Із чашки чаю
Блакитна пташка не помічає моєї втоми.
Блакитній пташці усюди тепло, усюди – вдома.
Блакитна пташко, цей вечір – журний, він просить рому.
Ти ж, мирна пташко, – фарфор і фарба, та крихта хрому.
Із чашки чаю хмільної ноти зав'ється пара –
П'янкий випа́док пече, мов топить крило Ікара.
Яке натхнення! Яка спонука! Яка покара!
Цей журний вечір, блакитна пташко, – моя сансара.
30.10.2019
Штрих
Ти кажеш: неначе в казці! А я киваю.
Ці ночі на перше пробуджують в нас художників.
Дорога порожня. Дерева нечесані. Яблуко раю
Висить, затулене супутнім плодом в нічнім саду.
Отак і виношують слово "кохаю".
Зерня́тко з яблука у небо випало, мерехтить.
Мені б лиш пензлів, щоб розворушити в собі художника.
Отак у пам'ять і заповзає чудова мить –
Кожна.
01.11.2019
Світанки
Пломенить.
Так спалюють фенікса або ж останню чаклунку.
Край мого неба зірвався вмить,
Манить до поцілунку.
Боже, Ти натягнув цього обрію нить,
Цей проміжний канат, наче: а нате вам!
Просочений паливом
З цього кінця аж до того кінця –
Палкими серцями.
Черкаєш посерединці,
Не шкодуючи сил.
Бах!
Спалах!
І ось вже повзуть два вогненні змії:
Головою на південь,
Головою на північ,
Не в день і не в ніч.
Наче два протилежнозаряджені янголи розбігаються з пліч,
Коли в голові моїй вибух, протест,
Прогресуючий ризик, руйнація.
Навіть вони лякаються цих таємниць.
Струшую їх,
Підлабузників,
Вибиваю зі строю.
Я ще з ними пограюся, якщо не вони зі мною.
А наразі не час лякатися чи лякати,
Клясти, зарікатися чи молити,
Бо коїться щось страшне і величне,
Таке, як страта, –
Відсічення.
Лі-
Чи-
Ти
До початку його воскресіння
Час!
В чакрах цокіт
Чи чари це?
Що це
Й це, і це? –
Щодень на світанку спалюють моє
Сонце.
05.11.2019
Київ
Сягаєш плечима неба,
А стопами – пекла.
Червоне твоє та чорне – шарфом на шиї
У велета з добрим серцем,
Аж пнеться з ребер.
Від протягів заступив його, Києве,
Тілами своїх дітей.
06.11.2019
На глибині півснів
Дощ по мені, як рука по струні, б'є
Із висоти лиш один кома шість льє.
Тіло моє, як наструнчений Богом слух.
Я обірвалася й навіть тоді не вщух.
На глибині, нижче нуль кома, півснів –
Я споглядала, як мій музикант скнів.
Крапля до краплі садила з його сліз
Свій персональний і дуже похмурий ліс.
Фукає в око набряклого неба крук.
Круку байду́же до холоду лю́дських рук.
Небо – у ріки, а ріки – в понуру синь.
Крякіт понад русло́м і у русло́ – ринь!
Крякіт позаду, попереду – пір'я скель.
Рвуся на клапті, тріпочу, як вітру трель.
Заново вв'язують поміж кілки на гриф
Струнну мене, котра заново йде на риф.
Звіку довіку на маківку цівку ллє
Дощ з висоти лиш один кома шість льє.
На глибині лиш один кома нуль сон
Ми із дощем б'ємо в унісон.
08.11.2019
Такі слова
Луна висить.
І ніч, мов киця, муркотлива.
Луна, немов недільний дзвін,
Скликає радісно, святково, урочисто
Причаститися її дарів – спонуканих думок.
Луна зі слів,
Сповна осяжних тямі й неосяжних
У явності самої суті названого.
Луна – як електричний дріт,
Напнута мить,
Очікування впливу,
Сприйняття
І туга у безповоротності моменту,
Напруга,
Гра.
І ніч, мов кицька, темрявою лащиться.
У сказанім навпомацки ідеш.
Такі слова.
11.11.2019
Червоний светр
Що ж, якщо ви вже тут присутні
І на вас – ваш червоний светр,
То зіграйте мені на лютні!
Розтікається ширше спектр
Впливу вигадки на людину,
Навіть звук з голови долинув.
Я надпила бордо з бокалу
І смикнула за пуповину.
Ви не винні в цій маячні!
Тільки линути, яко нота,
З цього світу назад у лоно –
Надто лоскітно і свобідно,
Щоб вмикати здоровий глузд.
Ви – музи́ка, а може – добрий,
Дуже добрий та ледь злостивий,
Із собачим гнітючим оком
Зовсім вуличний чарівник.
І коли ж то я тільки звикла
Так тікати дитям у маму,
Щоби жодне людське створіння
Не впізнало мого лиця?
Тільки танути, яко муза,
Яко муза – зростати з воску,
І творити собі фантоми –
Надто весело під бордо.
14.11.2019
Pop Kuzinatry*
Ніхто не читає маленької Kuzi,**
Її листів.
Статечні, поважні, розсудливі друзі –
І поготів.
А Kuzi, що досі ще грає на пузі
Смачний рок-н-рол,
З нудьги каламутить вигадливі смузі,
Як сам Ворго́л!***
Як плямка до плямки, так плямкання – в слово,
І маєш вірш.
Як віршик до віршика – маєш промову,
Поем не згірш.
Як мова письмова – так криво-толково
Під адресат,
І шлеш вже любеньку листівку готову
До перших свят.
Та вельми скучні, набундючені буки
Читають їх,
Тож Kuzi отримує ґречні трафунки,
А ждала – сміх.
Арпеджіо зверху на всі їхні трюки
І поп-снобізм!
Бо Kuzi завчасно вкладає в стосунки
The пофігізм.****
18.11.2019
*Сенс життя (труднощі переклатду)
**Маленькі сенси
***Зміщений наголос виправданий особливостями маленьких сеансів
****Труднощі перекладу і сенсу життя
Листопад запізнілий
Листопад запізнілий приходить додому, як в гості,
Роззувається чемно і одіж скидає в кут.
За порожнім столом, повечеряли, грають в кості
На відірвані в осені крила, зібгані в жмут.
Повсідалося всіх одинадцять і кожен з них красний,
Кожен певен своєї чарівності та чеснот.
Кожен прагне заволодіти, хай навіть і вкрасти,
Цим довершеним пір'ям осіннім, в масть позолот.
Листопад роззирнувся, є місце праворуч від жовтня.
Він вже більш аніж певен, хто саме з його братів
Став на зради стежу, що посильна, та незворотня,
Що не знає прощення, а скорення і поготів.
Листопад безнадійно навіки пригнічено-інший,
Все, що відав донині, раптом звелось нанівець.
Це похід довжиною в життя, це зречено-піший,
Це, за право на себе, на доторк до часу, герць.
Всі змістилися графіки і тільки встигай встигати,
Відгорнувши на крайчик бажань насолоду в днях.
Наступають бо інші, немов дужокрилі фрегати,
Що чекають узріти вітрила твої в огнях.
Але він – як роса, що спадає на знічену землю!
Але він – як заграва, вторить у спаданні росі!
Листопад обіцяв: я здужаю та відокремлю
Свій наповнений голос від інших пустих голосів!
Листопад повертає собі відчайдушність для зриву!
Листопад повертає лице до лиця сім'ї:
Я залишу вам землю – знекровлену, та щасливу,
Але крила з осіннього листя – повік мої!
20.11.2019
Сон
Чую пхикання в праве вухо –
Те, що тиснеться в центр Землі.
А у лівому – звучно-глухо – гул обридлої тиші.
І дратує, однак я – жінка,
А інстинктом її є жалість
До усього, що гірко плаче чи дурне рече.
А відтак переймусь:
Може, це просто сон,
Серед сонмів безсонних ночей загубився, злякався?
Може, це тільки бич
В руках у пого́нича –
Захлеснувся ляскотом поміж сліпих копит?
Може, це все непросто,
Як перейми в незрілої?
Може, демонам млосно споглядати людську благодать?
І в такій плутанині думок
Мене, одурілої,
Вистачає на найкоротший крок:
Так, це сон!
Я скликаю для нього рать!
Гей, маленький, як джміль, не дзижчи!
Гей, великий, як крокодил, не плач!
Як не знаєш ще власних сил,
Як не бачив, то на, побач
У моїй голові, що достоту – тобі тлумач.
Там узрієш,
Як розперезане немовля,
Що ручки-ніжками не володіє,
Вередує і вимагає,
Бо незріле.
Так верти́ться моя Земля.
Я ж до ранку заледве поспію
Дослідити усю Черепаху
Без страху.
Балансую межи орбітами.
Хто з нас гостем є, хто хазяїном?
Засвітає зоря в черепашачім оці –
Рівноваги вісниця.
Аж тоді ти мене покинеш,
Перламутровий сховку темряви!
Аж тоді я тебе покину,
Ночі підки́дьку.
А допоки ти – сон
Серед сонмів ночей безсонних –
Все на тебе маленького скинула,
Посортуй!
Я тобі в унісон,
У подобах твоїх фасонних,
З глибини на поверхню зринула
Всує.
22.11.2019
Тридцятий вірш
Мій тридцятий* вірш
У осінню ніч
Проросте.
Пригадаю сіль
На своїм лиці,
Штормові вітри.
Ми були на "ти",
Я і даль світів,
І для нас світив
Молодик небес.
Та коли він зник –
Сум набрався сил
І в мені воскрес.
Хто ж його просив?!
Мій тридцятий вірш
Сплинув восени
Потопельником.
Пусте.
Все росли й росли
Соляні стовпи,
Порожніла твердь.
Вимивали дні
На небеснім тлі
Молоді вогні,
А з мого лиця
Видували шторм
Все нові вітри.
Передайте тим,
З ким були на "ти",
Що уже доспів
Мій тридцятий вірш.
23.11.2019
*повний, дозрілий
Грішниця. До роковин голодомору
Онде зоря світиться,
Ділить наполовину
Мою дитину.
А онде висять китиці,
Ружні, до свят зв'язані,
Як пуповина.
Онде в куті жив собі,
Вив собі храм з куполом –
Павук павутину.
Як колись Марію з Дитям,*
Так би і нас вберіг,
Якби не з'їли.
Тільки оце і бачу,
Лежачи горілиць.
Докіль Йому пробачу –
Вмру.
Дитино моя!
Гай-гай,
Яка ж ти невеличка!
Гай-гай, який позаду біль!
Торкнусь твого знекровленого личка.
Як пляму сіль,
Отак ввібрала смерть твоє життя,
Твоє майбутнє, кров твою солодку...
Я пробувала.
Це – як на колодку
Грішити, що для шиї затісна
(Пісна твоя кров,
Хоч тут не згрішила) –
Отак воно мені на себе клясти.
Горіла свічка позавчора,
А тої ночі згасла.
Бодай би я!
25.11.2019
*Від вояків Ірода
Чужа любов
О намалюй! О намалюй для нас
Прощання час –
Таку непевну згадку.
Між сторінок відбутих й стертих днів
Я залишу віддушину – закладку,
Косичку, сплетену із сокровенних фраз,
На тій сторінці, що єднає нас
Останній
Раз.
О намалюй,
Та не на полотні!
Малюй на стінах, на одвірках, бильцях,
На інших лицях, тих, які не йдуть,
На пальцях, на чужих вінчальних кільцях,
На поїздах, малюй на поїздах –
Це мій найтонший страх.
І на обкладинках від книг
Для них малюй це тихе плесо,
Чужої долі торжество.
Туге в недолі перевесло.
Нехай живе
Чужа любов!
25.11.2019
Як осінь пощезне
Як осінь пощезне під блиском льоду
І кане вглиб,
Так я перекину себе зісподу
На інший штиб.
І стануть кристали мені очима,
Льодини – тілом.
І встане зима, і багрову схиму
Побілить в біло.
І рот мій суворо зачне мовчати
Свою молитву.
До мене заходитимуть дівчата,
Як в воду литу,
І буде їм сиро направду, й прикро
В моїй зимі,
Бо хто її викрав – отой і викрив
Тепер юрмі.
Бо хто її, зиму цю, зрушив з місця,
Як сніг із гір,
Той бачив, як з літа стриміла вісь ця
У мій позір,
Як чулася кепсько я без морозних
Сухих вітрів,
Як сходили в лоні моєму рози,
В рахунку днів,
Як плідно я бавилася словами
В осінній яв,
І як тихий голос моєї тями
Вкінець зів'яв.
Та грудень примусить цю осінь стати
На льоду бритву,
І рот мій суворо зачне мовчати
Свою молитву.
27.11.2019
Передсвяткове
Вже блимають вогні старих гірлянд,
Вже джаз стає мотивом невід'ємним
Передзимових вулиць і сердець,
Вже диво шкандибає навпростець,
Горять свічки із ароматом шоколаду,
Вже наближається щорічний другий шанс.
Скуповуймо блокноти і білизну –
Вже свято близько!
А як нам буде там – на рубежі,
Котрі із цінностей бажання відвоюють,
Оте єдине, що під бій курантів,
І що ми підготуємо для завтра,
Й чого ми не зруйнуємо за ніч –
Не варто обмірковувати зараз.
Ми піддамося цим хвилинним чарам,
Плануючи добро.
І так по колу.
28.11.2019
В снігах
Прикро, коли вогні
Тонуть межи вогнів.
Так і у цих снігах,
Де я тебе зустрів –
Там я тебе збагнув.
Ти мене, мабуть, ні.
Холоду синій плащ
Зносить вітрами вбік.
З тверді моїх небес
Буде тобі земля.
Груди здіймаєш – дух
Подихом в плащ запхне.
Отже, це ти – зима.
Царство твоїх очей,
Як на озерах лід,
Кличе ступити крок.
Вії твоїх смерек
Голки жбурляють вслід.
Там я тебе збагнув,
Як недолугий вірш.
Різко і без жалю
Часто його читав.
Втім, коли я – вогонь,
Згасну в твоїх снігах.
02.12.2019
Грудневий фон
Ну от, саме час написати чудовий вірш
Про те, що людина пішла і не прийде більш,
Про те, як синиці скрашають грудневий фон,
Про зимні прогулянки і мовчазний телефон,
Про фатум і волю, про те, хто із двох вартніш,
Про щастя і розкіш із передріздвяних афіш,
Про сніг, що під кроками грає, немов віртуоз,
Про душу поета, про сонце і про мороз.
Та хто ж його спинить, щоб гаяти не надарма,
Цей час вільноплинний, допоки ще є зима,
Допоки озимі не просять турботи рук,
Допоки у вуха доноситься Божий згук?!
Та хто ж ним уразиться в поспіху мрій і справ –
Цим зникненням з серця людини, котру обрав,
Цим ранком ярки́м, що синиці – грудневий щем,
Цим обраним часом для ві́ршів і цим вірше́м?
05.12.2019
Скеля
Я – скеля.
Я – скеля і скоро мене проб'ють.
І скільчиться злякане сонце дитям на моєму грудді.
І всиплються стяті осколками квіти, як сяде сутінь.
І переступить їх людність.
Назавтра
І далі, і тисячі літ по тім –
Я дам цьому сонцю ковзкий та сумнівний дім.
Об кожне ребро спотикнеться своїм промінням
І стратить шанс на прозріння.
10.12.2019
Небо над містом
Небо над містом таке присоромлене!
Очі ховає за віями з променів.
Сонце, як маківка, в синяву встромлене.
Сонце мальоване квітою в комині.
Пензлі посадок на обрії кинуті –
Вітром розтріпані, кольору лишені,
Голі, стидом перед сонцем обвинуті.
Дряпають фарбу їх порухи стишені.
Бе́зкраю талію – просвіток в темені –
Туго охоплює пояс строкатий.
Небу посильно позбутися бремені:
Перше – рум'янитись, після – смеркати.
13.12.2019
Дирижаблі
Мені снилися тої ночі
Дирижаблі над тихим морем
І чиїсь невиразні очі,
Наче в хмарах.
Місяць ніжив тремтяче плесо,
Заколисував тьмяним болем –
Вірний спільник віддав свій внесок
До остатку.
Я тягнулася вся у снище
Крізь нестяму густих етерів,
Та здіймалися вище й вище
Дирижаблі.
Ось маленька надія вкралась
У прочинені навстіж двері.
Я боролася чи вагалась,
Та завмерла.
Вмить краса надморського неба,
Що колись мене врешті знищить,
Лиш рукою торкнутись треба,
Розчинилась.
Так спіткала мене невдача
У знайомих очах Нікого.
Я тягнулася вся до нього
Й кораблів.
15.12.2019
Мороз
Криється за Карпатами
У кожусі картатому.
Мало пив чаю з м'ятою,
Бив по потоках п'ятами.
Мов з головою стятою,
Лишиться там стояти.
Земле, питаюсь, як тобі
Січень стрічати з травами,
Що по газоні м'ятому
Діти, межи забавами,
Будуть порою п'ятою
Сититись, наче стравами?
Знудиться за кордонами
Без прикарпатських дзвонів.
Хоч до Різдва з поклонами
Вийди з отих циклонів
І за всіма законами
Вдар!
19.12.2019
Зірниця
Та як, скажи мені, зірнице,
Далека і незнана,
Коли у грудях – серце з криці,
А ніч – така жадана,
Здійнятись горі, ген до тебе,
У тілі чи без тіла,
Коли, мов ґрат сталевих, ребер
Боїться мрія сміла?
Чи ти мої спалила очі
На вуглик, як дровину,
Що не змогла я здріти сночі
Заслугу і провину?
Чи камінь хтось у мене вкинув,
Як мати гріла купіль,
Що й до сих пір ніяк не зрину
З глибин у ночі глупі?
Чи ти плетеш мені на душу
Петельки золотаві,
А я стежки всиляти мушу –
Шнурівки для постави.
Земне їх стягує, аж крушить
Мур серця, ребер ґрати.
Та як, скажи, хоч небо зрушить,
Зумію не палати?
03.01.2020
Зіткнення
Колір твоїх очей – трава.
Запах твоїх слідів – гіркий.
Сходить для тебе щораз нова.
Гасне щоразу, як я, такий.
Вистежу, може, а може – вмру,
Білу вовчицю у білу ніч.
Скрізь зазначаю приманне: друг!
Відчай – остання річ.
Колір твоєї любові – сніг.
Запах твоєї отрути скрізь.
Стелишся тінню мені до ніг.
З вовчої шкіри в овечу лізь! –
Так ти мені зазначаєш страх.
З двох нас – мисливець міняє шерсть.
Відблиском гаснеш в моїх очах.
Вистежиш, може, а може – вмреш.
17.01.2020
Діалоги
Здається, все оце колись було –
Той самий стіл і розчерк на папері,
Той самий кут для відступу у двері,
Ті самі сни, як запітніле скло.
І він спитав: за віщо ти ідеш?!
Боги за сон не доведуть провини.
Як хочеш, розмочи шматочок глини,
Зліпи, а вже опісля – назовеш.
А я йому: бо тут вже все зовуть.
За віщо є ім'я, котре безтіле?!
В те саме місце світу спорожніле
Ті самі діалоги занесуть.
Ось сипле з неба спогадів мука.
Ось в коло скута лінія чорнильна.
Ось у дверях застигла постать пильна.
А ось мій сон веде богів рука.
22.01.2020
Ирій
Виходжу в світ, пробуджена зі сну,
Сягаю зором тихе верховіття.
Воно, либонь, прикликало весну
Ген з ирію – барвистого, мов квіття.
Ох, ирію, ти – роду мого край!
Чи маєш парость пам'яті про мене?
Я з того віття втну собі на май,
Коли воно зготовиться, зелене.
А я про тебе в пам'яті живій
Усе тримаю, що прийшло із кров'ю.
Тому й тремчу, як рветься вітровій,
А гріх за рід замолюю любов’ю.
І ти простив. Я знаю, що простив,
Бо щовесни, що відібрав – вертаєш.
Летять твої неписані листи,
Курличе в грудях світу їхня стая.
Клекоче день, стрічаючи зі сну
Нову весну.
09.03.2020
Про усе й одно
Я наснюсь тобі весною,
Не вставай зі сну!
Корабель належав Ною,
А непарні – дну.
Чути щебет а чи щебінь
Дряпає борти?
Ні, це в хвилі пінний гребінь
Ударяєш ти.
Бурхай, бурхай серцем в грудях,
Плюскочи об вал!
Корабель пройде по людях,
Сповнить ритуал.
Зринь на землю, парним дану,
І вертай в глибінь.
Ти омріяв там кохану,
А зустрінеш – тінь.
І весни цієї снище –
Чарівливе дно –
Дивну пісеньку просвище
Про усе й одно.
А опісля – сколихає
Під сирени спів.
Дно для того, хто кохає
З цілого лиш пів.
10.03.2020
Дивні люди
Березень на мені закладає свої бруньки.
Ось тобі: в плечі – яблуню, в око – вишню!
Де ви, мої потоптані, негомінкі роки,
Але й не лишні?!
Ноги мені пускаються коренем по землі.
Груди мені здимаються верховіттям.
Ось ви, мої не вирослі досі, та не малі,
Стережіться!
Стежка болотяна березня кличе і кличе йти,
Суне в горбисті зарослі, як до Господа.
Стежко, якщо я зрадила лінощами – прости!
Й ось тобі:
Ось тобі – не лінуюся, ось тобі – йду і йду,
В'ється пообіч пса мого щастя діждане.
Як забрунькований приліс – шляхом в собі веду.
Вік мій засліджений.
Щойно зголоситься сонце, щоб Ти ним весну Святив,
Як по мені заквітчаються дивні люди.
Боже, якщо Ти для цього живою мене створив, –
Най так буде!
15.03.2020
Заручникам
Світло падає в тихі плеса моїх зіниць.
Скаламутить чи встромить голку в саменьке дно?
Відучилися тіні звірів жбурляти ниць,
Може, жаль їм, а може, ліньки, вже все одно.
А звіряткам і досі боляче, і пече
Від іскристого скреготу, реготу і тертя.
Та хоч зайчик із пальчиків зважиться – не втече,
Бо рука йому – мати, а тінь ця – її дитя.
Аж наїжились хижі зорі в моє вікно,
Не заслона для них ні зойки чужі, ні сміх.
Світло знадилось пити з ока мого давно.
І яких йому ще хотіти хмільних потіх:
Розтривожити, уколоти, затьмити вщент?
Але ж плесо моєго ока – це чиста гладь!
Слухай, – каже заручник заєць, – не аргумент,
Бо на дні його хтозна які ще там звірі сплять.
23.03.2020
Шпакам та іншим птахам
На білій пелюстці крокуса
Зникає остання
Крапля роси.
Феї ранкові, встигайте напитися,
Бо сонце суворе!
***
Засинають пташки.
Дерев'яної рамки різьблені хвилі
Пташок заколисують.
На обкладинку книжки художник
Малював не за гроші.
***
Помежи перших квітів
Не красу шукає, а їжу,
Якби ж знав, як я ним зачарована,
Красень шпак.
***
Видзьобуйте,
Видзьобуйте,
Видзьобуйте
З мене душу!
25.03.2020
Хлопчик шукає на небі
Хлопчик шукає на небі великий віз.
Нащо тобі, о мій хлопчику, стільки сліз?
Ківшика вистачить, ложечки, ні, – сльози!
Хлопчику, все, що наплачеш, мені вези!
Личко твоє – перламутрове ябко чи
Ябко рум'яне, до сонечка не спечи!
Слізка твоя – горошина в моїй руці,
Я пророщу з неї вперту значущу ціль.
Будете, хлопчику, з нею разом рости,
Зводити для споглядання зірок пости.
Ось тобі Віз і уся ця зірчаста вись,
Тільки до мене, мій хлопчику, пригорнись!
25.03.2020
Конюшинка
Шум дощу і стара бруківка, і весна, як мур,
Й даром зірвана конюшинка у руці,
І котячою лапою з лавок розігнані горобці,
Й до пір'їни промоклий добряк амур –
Все єством своїм начебто прирікало мій план на крах.
Дві розірвані, креслені крейдою, лінії каблуком,
І відсутність когось, хто проходив би тихо й інтимно повз,
Оминаючи шви між бруківкою і вогні в очах –
Все немовби навмисно ховало життя за пазуху,
Доки я уявляла, як кладу конюшинку в вазу.
06.04.2020
Весна двадцятого. Карантинне
Горобці розклювали кинуте щедро й мене нема.
Вже й зима відступила, з гордині а чи за звичкою.
Лиш весна – несвідома причасниця, мов тюрма,
Розмежовує сонце старе та дитячі личка.
Це прихований ворог чи надто відвертий друг
Накладає тавро на лице – білосніжу лілею,
Мов дарунок землі, що з останніх своїх потуг
Народила людину і нині вмирає нею?
А природа, мов янгол зі сну, дослухає Господніх слів
Й сотворяє святе – ніжні пестощі кольору неба,
Аромати дерев порозквітлих, ярких полів...
Горобці розлетяться й мені вже себе не треба.
12.04.2020
Навіки музика
Й нізвідки – музика, як вічності удар
По скронях несвідомої в любові.
Любове, а чи ти – священний дар,
Чи це тобі збудовано вівтар,
Чи палиш ти вогнем на клятві крові?
Лиш тільки музика! І я у ній тону.
В її глибинах враз – церковні співи.
І пальці труться по самому дну.
І їй – один, йому – оцю одну!
Колишуть вічність у подолках діви.
Нетлінна музика. А все-таки – в мені!
Хай чує Бог і світ, вітри і люди:
Не зрину, ні, підноситись в огні,
Коли любові в дар – любові дні!
А музика – нехай і вічність буде!
19.04.2020
Медитативне. Карантинне
Блаженних митей повнота
Сповняє слух.
Це Бог відкрив свої вуста
Чи світ ущух?
Як слів перелік добіжить
Свого кінця –
Так з рук моїх втече ця мить
І тиша ця.
Зостануться лишень пташки,
Пташки і я,
І нитка темної ріки,
І течія.
24.04.2020
Смеркова невіста
Бог заплющує заходу око червоне
І чоло Йому хмарами густо йде,
Аж землі соромлива щока холоне,
Аж у грудях їй вітер чутки гуде,
Що, відомо, здимався із уст Господніх
Ще коли тільки слово було і тьма,
І летів із ніколи в оте сьогодні,
Де плітки виникають поміж трьома,
Де палають то з сорому, то від люті,
Де любові безчестя дають клеймо,
Де життя оминають, у осуд скуті,
Де ми всі, що посіяли – те жнемо.
І несе прудкокрилий, як сон – тривогу,
Як гора свій тягар до небес несе,
Всю незвідану неміч, відому Богу,
І землі повідає про те, про се.
І цілує їй щоки, і пестить вуха,
І втішає за звичаєм: все мине!
Моя змучена сестро, лишень послухай:
Бог за вісника правди призвав мене!
А коли надавав мені Духом змісту –
З ока заходу в хмари пустилась кров.
Обирає тебе за Свою невісту,
Не соромся прийняти таку любов!
27.04.2020
Як світло
Любов, як світло, згасне і нема.
Очей зоря не вийде попрощатись.
За світлом цим не встежити, не вгнатись.
Не наслідить, відтак – була дарма.
Любов, як сміх, дзвенить з грудей навкруж,
Заглушує чужі тихенькі схлипи.
Любов приходить з ароматом руж,
Відходить – із задушливістю липи.
Любов – переказ, завжди на слуху,
Пробуджує уяву заповзяту.
Її вживають, як пахучу м'яту,
Від заздрощів, скорботи і страху.
Любов направду поміч від нудьги,
Але не кожному лукава до снаги.
29.04.2020
В ночі на п'ятницю
Знову надкушене ябко висить над містом.
Мить потаємна, як в п'ятничну ніч ворожка,
Все підсипає зірок у небесне тісто,
Аж застрягає ложка.
Хто відкусив з нього, райського, що поблідло,
Соки пустивши в простори надземних тіней?
Хто його тут догасати покинув підло –
Сонця собі не стріне!
Вийде людина під небо прогнати смуту,
Стане, мов камінь, що ріки його не зрушать.
Скаже: допоки ти тут, то і я пробуду.
Роси мій жаль потушать!
В ночі на п'ятницю вісники носять вісті,
Сни сновигають, де тільки постелить Віста*.
Двоє нас, місяцю, в цьому нічному місті
Із кам'яного тіста.
01.05.2020
*Зоря-Віста – богиня, що на світанку відмикає небесні ворота, випускає Сонце на небо, ввечері стелить йому постіль
Соул
"Зникне з ланцюга атомів та молекул. Розчиниться серед пилу життя"
І.Велс
Це те, із чого всі складають-
Ся – з атомів. Не в оксамитах
Її душа, сльозою вмита.
Переступити?
Лежить розхристана. Стікають
По шкірі краплі мрій та віри.
До забороненої міри
Надпита.
02.05.2020
Ягода
Не говори мені, Боже, що буде злагода,
Наче і гріх мій додолу водою стік.
Як на вустах мені висохне стигла ягода –
Не розсмакую сік.
Марно, не марно, та ночі минають грозами,
Все їхні ґрона то в серце ростуть, то в ум.
І обриваються, й падають тяжко до́ землі
Крокам чужим на глум.
Хочу їх врадити, визбирати, приміряти,
Лати нажитися кожній із цих ягід.
Боже, кому їх сердешних таких увірити?
Жоден не спинить хід.
Думка моя – блискавиця, наскрізь проноситься
З розуму в серце, як велено, а відтак –
З серця у люди, допоки невинна, проситься,
Крокам чужим навзнак.
Наче і гріх мій – зі мною повік залишиться
Слово, що сказане у грозовиту мить.
Боже, коли на губах мені радість скришиться –
Най тільки не болить!
04.05.2020
Радісна
Сонце ранкове лягає у теплі води твоїх очей.
Дужі розгорнуті крила возносять тебе ген до сьомих небес.
Буяють ліси в твоїх грудях, здимаються,
І чайка твоїх довгожданих привітів лине над ними.
У лоні твоєму для гір майбутніх каміння закладене.
Світ вітає тебе веселками і дощем.
Ти єдина зі світом, як річка і плюскіт, як Єва й ребро,
Як добро і людська душа,
Як форма і зміст усіх непростих речей.
Ти – гомін і тиша,
Радісна!
05.05.2020
Гірко-зелені
Травами забуяло
Навкружжя з мого вікна.
Куди оком кинь –
Трави буяють.
Уже бо й сниться,
Як босою йду та йду
У гірко-зелені далі,
Аж згублюся.
Уже бо й не знаю,
Де кінчається сон цей,
Як вдаряюся в скло вікна.
Уже б і проснулась,
Тільки тут дощ та дощ,
П'яту ніч травня
Двадцятого року.
07.05.2020
В розлуці з горами. Карантинне
Синього заходу чайка лягає на плечі.
Як ти, розгорнутокрилий, без мене веснуєш?
Чи затуманились очі твої старечі?
Чуєш,
Йдуть поїзди, але жоден тебе не вріже
Сміхом уривистим чи затяжним мовчанням.
Тінь бумерангом опише повітря свіже.
Рання
Тиха пора ледь пом'якшує гострий обрій.
Помежи пір'я густе витікає сонце.
Чайко, весні цій судилося бути добрій!
Он це
Мовлять по радіо, теле, ютуб каналах.
Вже перемовили стільки: не хоч – повіриш.
Денної зірки цілує останній спалах.
Вділиш
Того тепла, що залишиться від цілунку?
Хай лиш черкає чоло, але ж палко дуже!
Тож проведи цю весну, як додому юнку,
Заходе-друже!
11.05.2020
Як вірш
Любов, як вірш, читаєш і болить.
Шипами в серце б'є троянда слова.
Співзвуччя душ – як естетична нить
Поезії, а душі – їй умова.
Любов, як примха, вибравши об'єкт,
Й вартнішу промине альтернативу,
Не подивується негаданому диву,
Утілюючи виключний проєкт.
Любов, як сіті у ріці з людьми,
Захопить повно, в смак світобудові.
Та лиш окремі, злато-кольорові
До вільноплинних сіті рвуть грудьми.
Й коли не стрінеш більшої – прийми
Любов, як віддзеркалення любові!
12.05.2020
Меандри
М'яко:
Я – мавка польова.
Я – сніг з дощем.
Я – непроглядна тьма.
Я – неба щем,
Лице в лице глядиш на мене ти,
Коли з землі шукаєш висоти.
Твердо:
Я – слух і спів.
Я – шелест у траві.
Я – плин морів.
Я – квіти польові,
В своїх руках вбивав мене не раз,
Коли у гнів ховався від образ.
Грізно:
Я – плесо!
Я – пломінь!
Як не втоплю – спалю!
Я – слів обух!
Я – предків дух!
Один на всіх!
Сміх!
13.05.2020
Прощання серед ночі
Я сумую за часом, коли скрипалі,
Обступивши довкруж мою душу,
Все трощили смички об плачі та жалі,
Доки з місця було не зрушу.
Я сумую за світлом, з яким світлячки,
За наказом жорстокої феї,
На льоту розбивались в нагрудні значки
Босоногої долі моєї.
Я сумую за тим, як струмок дзюркотів,
Крижаними хапаючись пальцями
За колоди моїх вільнохідних плотів,
Як невведені за бувальцями.
Я за небом зірчастим, за смаком води,
Як вночі за вербою русалки,
Заховаюсь надійно. Ти, ноче, гляди!
Із душі витягатиму скалки.
Не під скрипок ридання засну –
Під стихаючу травнем весну.
20.05.2020
Діяманта нешліфована
___________________Жура___________________
____________понура, неприкаяна____________
____шириться, розтікається, всеохоплює____
__раптовим спалахом, всесвітнім вибухом__
_______звузиться, зблисне, сточиться_______
___________виключна, приурочена___________
_________________веселість_________________
20.05.2020
Розколоті горіхи
Ці слова – розколоті горіхи,
Марно кинуті.
Сонце нині жовте від зловтіхи,
Хмари здвинуті.
Припікає. Тінь твоєго листя
Геть розвилиста.
Серце крає
Шкаралуща слів.
23.05.2020
Бузковий смичок
"Якось півночі сумної я слабкий шукав в сувої
Знань химерних та цікавих..."
Е.А.По
Всю ніч грала скрипка у мене в руках
Сумний незнайомий твір.
І тільки смичок, що ламавсь на тріски,
Мені промовляв: не вір!
У ніч проникали крізь тіло дверей,
Крізь товщу бузкових стін
Предивні мотиви благальних пісень:
Від мар відвернути тлін.
Рукою моєю невидимий хтось,
Як власною, управляв,
І струни примушував плакати в такт
Словам, яких не промовляв.
Здавалось, ось-ось і стіна зацвіте
П'ятипелюстковим бузком,
І колір, котрий – меланхолії стяг,
Проявиться вищим зразком.
Крізь очі свої я, немов крізь вікно,
Дивилась на все це здаля,
І вгору мій дух підійнявся аж так,
Що вгледілась всенька Земля.
Ще вище! Сильніше! Гучніше, ану ж,
Хай іскри летять зі струни!
Поглянь, ляльководе, як я понеслась,
Мене тепер спробуй спини!
Смикнув ляльковод за мотузку руки,
Що довга, як трап до небес,
Аж я почала раптом падати вниз –
Прогнав мене з неба Зевес.
Я падала й падала, різала тьму,
Ковтала зірки на путі.
В правиці стискала смичок, наче меч,
Кресала вогні золоті.
Ось хмари минула, хвости літаків,
Промоклі зелені дахи,
Й тоді під одним приземлилася з них,
Як попросинались птахи.
І безперестанку оказію цю
Вів супровід скривджених нот,
А стіни бузкові понурість свою
Приписували до чеснот.
Уже я стомилася з тої жури,
Стомилися й лиця примар,
Що так проявлялись на стінах, як бог
Явився там – посеред хмар.
А скрипка все грала благальний мотив,
І вкотре – на друзки смичок.
Та заново гілка бузку проросте
І в руку – немов черв'ячок.
І ось вже на струнах тремтіння псалмів:
Від лиць відведіть наших тлін!
І я, співчуваючи, стримую ніч,
Вчепившись її колін.
Ох, це було вчора, а може, торік,
Ота нескінченна гра,
В якій ні для кого з усіх нас гравців
Не видно було добра.
Та й зараз, пригадуючи в напівсні
Мелодію цю чудну,
Я стиха молю за примар у богів:
Врятуйте бодай одну!
25.05.2020
Слів задуха
І най би було сонце згасло!
І най би квіти відцвіли!
Слабі слова – на душу масло,
Подібні стали до смоли.
Немов підступні долі кручі –
Спирають віддихи грудей,
Спиняють цим слова могучі.
Чи так зневолюють людей?
Та ми промовили їх з лишком.
Слова, слова, слова, слова...
І манить вквітчаним затишком
Дороги стрімкість вже нова,
Жадає пахощами квітів
Перехопити подих наш,
Людей – у долі неофітів.
Найбездоганніший демарш –
Словам слова. В смолисте пекло
Затягнуть новачків на дно.
Допоки на душі не смеркло –
Мілким здавалося воно.
Та все ж і з дна видніють кручі –
Угору, вниз, і клином клин.
Слова, слова, слова ядучі
Знічев'я маслом потекли.
25.05.2020
Задуха поміж чужих
Але ж, Боже, яка нестерпність
Ці години, що між чужими,
Ці розмови про конкурентів,
Ця задуха аромаламп!
Надто мало для рівноваги –
Ці збережені в фото зими,
Ці ванільні поля на сайтах,
Цей щодення комфортний штамп.
Вітаміном вагітне сонце,
Кругло виведене над дахом,
Кличе йти осушити душу,
Розділити його страхи.
Як сповіщення на смартфоні –
Відкидаю єдиним змахом
Все довкруж. І думки до сонця
Розлітаються, мов птахи.
26.05.2020
Вологі віти пізньої весни
Я хочу вийти, та не знаю як.
В моїй кімнаті – двері, двері, двері...
Такі вузькі, мов риска на папері,
І білі, як на лицях переляк.
Я хочу вити, та вагаюсь в що:
У ніч глуху чи вуха незнайомців.
Зневажать звуком, як при фотозйомці,
І мов не чули: ти сумна пощо?
Це я тому сумую, відповім,
Що відцвіли ріпак і черемшина,
Що луснула на перехрестку шина,
А пішохід проґавив долі знак.
Ця відповідь смішною здасться їм,
Та й не збагнуть либонь про пішохода,
Така вже світу прозова природа.
Зі сміхом сум переступлю відтак.
Вологі віти пізньої весни
Розполовинять трас графітні стрічки.
Я хочу пити, та з котрої річки
Течуть в долоні кольорові сни?
27.05.2020
Пугач
Напишу слова про слова –
Соло власних сумнівів, стом,
Про усіх сумних за бортом,
Про синюшну глиб самоти,
Про "пугу", що каже сова,
Про усіх, з ким спільно на "ти",
Бо для них ця пісня нова.
А опісля – сяду на лід
Серед глиб зсудомлених вод,
Бо не страшно в нього і під,
Бо не чутно з віддалі од,
Бо така важка голова,
У якій слова про слова!
А ще пізніше –
Розгорну на ньому тишу,
Таку тонку, як лиш зможу,
Таку чудову і гожу,
Таку легку і плавучу,
І владну її, і могучу
Воді доручу.
А слово віддам пугачу,
Бо, кажуть, сова – то є мудра птаха,
Лиш відлітати далеко від суші
Має прадавній страх.
30.05.2020
Сади півоній
І стане дощ. І пуп'янки півоній
Підставлять лиця сонцю до очей.
Цей пишний дощ зачався в Божім лоні.
Як дим росте з палаючих речей –
Так проростав і цей розлогий дощ
З небесних товщ у випалені скроні
Садів півоній.
01.06.2020
Яйце думок
Сонце, вколоте в Божий ріг,
Витікає жовтком в таріль.
Та якби ти його вберіг –
Я не знала би слова "біль".
Шкаралущею тріснув сміх,
Ранить ноги, немов стерня.
Та якби ти його вберіг –
Колосилася б цього дня.
Вигріває Вселенну Біг,
З неї вилупиться ім'я.
Та якби ти мене вберіг,
То Вселенною була б я.
02.06.2020
Квітникарка
Краплі дощу на пошерхлій бруківці грають в шум.
Шелехом стишеним листя гортензій грає у краплі дощу.
Квіття гортензій ще поки різниться помежи листя,
Згодом – все злиється.
Дівчина-вирвиця, коси зміїсті, бавиться, чиниться блідолиця
Голою глицею. Спільниця вицвіла неба стовпом стоїть.
З неба, як з черева, в листя, як в світ, дощ, як слова,
Цебенить.
Дівчина винесла краплям горшки.
Дощ – навпрошки.
Квіття краєчки щербляться об лезо дощу.
Шум.
Дівчина – неба милиця, з небом змириться,
Обіпреться на тім'я їй, мов при обіймах – вилиця,
І по ній, і по її щоці
(Ось вони де знаходяться – куцих шляхів манівці)
З ока Господнього повна сльоза на бруківку виллється.
Грають по лицях відблиски лиць чужих,
В краплях дощу відбиті.
В краплях помиті квіти гортензій – повно налиті кольором. і на мить
Дівчині-китиці здасться, що Божа рука
Пестить її по потилиці.
Дівчина-палиця в небо стриміла і висохла.
В краплях дощу затіяна гра в життя –
Серед гортензій заново зацвіте
Для...
04.06.2020
Ґрунт
"Для чого ці пусті балачки?!"
В.О.
Ви померли вчора, у сорокаденний дощ.
Небо сталось суворим, гортаючи вчинків книгу,
Приміряло на себе задушливу тишу прощ
І прогрішень відлигу.
Чи померли Ви тихо, чи лихо здійняло шум?
Та облишу гадати, Ви ж сприймали виключно факти.
Все, що знали про Вас, всі, хто знав Вас, згадаймо нум!
І в нікуди: ну, як там?
Ви смішили серйозністю всоте кинутих слів,
Присипляли бубнінням, пробуджували в вимогах.
Ви – мов ґрунт, що горів, горів, а вчора от догорів,
Бо вже неспромога.
І далеко за обрій, до кого Ви і по що
Відійшли торф'яної пожежі ядучим димом?
Вас, напевно ж, любив хтось давно й чекає давно,
Тож ідіть пілігримом!
05.06.2020
Старка неба
Хмариться. Парко. Вись затягнулася старкою.
Плівкою збрижиться неба сиваве дно, коли
Коні гривасті галопом по ньому з заходу
Вискочать, ніздрями втягуючи вологу. І
Википить на плиту, зашкварчить молоко його,
Хлюпне на дах і в ябчанку сонця ранкового.
Вмочиться булка повітря і чубчик голуба
В білу ріку, що спричинює в небі повені.
Зломиться, яко закляття, дощів посудина
З натиском дикого стада, що ставить груди на
Захист дахів цих від спеки та ще й від студені.
Коні вітристі вихлепчуть молоко.
09.06.2020
Ясному дню
Червень хрестиком вишивається на багнистій землі-канві.
Спочиває зело розмотане із клубка шерстяної нитки.
Я згубила сандалю з правої у невикошеній траві,
А знайшла поцілунки росяні від мізинця повздовж до литки.
Між дівчатами й досі водиться дрібно плакати до грози:
Мій коханий повищав з осені, та за травами не видніє.
Може, викрала його іншая й міцно держить, як за гузир,
А ясненький мій так пручається, аж знеможе та полотніє?
Світить сонце, та якось з підступом: то зашкіриться, то зайде.
Певно, має ще власні вигоди над подолком природи-неньки.
Червень зливою, яко голкою, густо нитку в узір веде.
Я згубила б і власну голову, лиш би милий з'явився всенький!
13.06.2020
Первородство світанку
День потопає в обіймах з густою мрякою,
Сонце відсунула з шляху, мов п'яти Якова*.
Та яково тобі, сонце, як в хутрі яка, йти
Обрій штовхати у цю незугарну м'якоть?
Знаково – першим просочиться дню за пазуху
Передсвітанковий холод, як рій із пасіки.
Літепло літнього ранку утреться насухо,
Спізниться, але мистецьки додержить павзи.
Лакома думка – світанку червону ягоду
За первородство щоденне віддати загодя,
Докіль це літепло грубих не пустить пагонів,
Спадщину взявши за правом і суду, й змаги.
16.06.2020
*Яків – з івр. "п'ята". Вийшов з лона матері другим, тримаючи брата Ісава за п'яту. Викупив у брата первородство за чечевичний суп, після чого Ісав отримує ім'я Едом – з євр. "червоний”
Сильний вітер
Я розсипала душу на вітер, на сильний вітер,
Щоб поніс її вгору – до сосен і вище них!
Ще комусь буде здалеку мною ледь-ледь боліти,
Затамує він подих при думці, що вітер стих,
Та обскубані хмари пливуть непорушним небом,
Отже час не спинився, відтак і життя трива...
Є вона! – спам'ятається вчасно, – чого ще треба?!
Линеш, вітре, то линь собі з Богом! Навік бувай!
18.06.2020
Червневий грім
Бо усе, що я маю, – свобода сказати слово.
Ця свобода на дотик, як перший червневий грім.
Зодягнуся в мурахи – так трепетно, так святково,
Коли небо – оркестр, і тисячі скрипок в нім.
І від кожної – струни сягають у мене нервом,
Аж спазмують у череві, пальці судомно гнуть,
Або в голову вибухнуть, вчинять там справжню мерву
І, мов прапор звитяжності, тіло моє напнуть.
Це така насолода – можливість носити волю,
Як блискучу прикрасу між поглядів заздрих тих,
Хто злякався грози і, тікаючи геть по полю,
Заросився в коліно, згубив своє слово й стих.
25.06.2020
Небо у сумнівах
А небо у сумнівах: вбратися нині сіро –
В сорочку з дощами, як з смугою бахроми,
Чи тільки в серпанок молочний на голе тіло
І блиск усерязів – цей зірний дарунок тьми?
Ще заспане небо, ще хмари – його повіки,
Припухлі спросоння, важніють над оком дня,
Ще промені сходу летять, як негострі піки
У ріки, мов з дзеркальцем грає мале чортеня.
Та свіжого вітру ковток збадьорить одразу,
Бо липою пахне, бо літеплий, бо п'янить.
І небо накине не одіж, а тільки фразу:
Пора вже снувати, подай мені, сонце, нить!
Стає очевидним – дощі раптом вийшли з моди.
Хоч скільки б відтінків не вигадав звичний grey,
Та сім кольорів веселкових – вершина вроди,
Що дуже пасують блакиті його очей.
27.06.2020
Золото в огні
Що то є – слово?
Яка нагорода –
Кинуте долі з брязкотом раз?
Дуже коштовне з кишені пораз-
Ок! – Безумовна!
Всевизнана врода
Слова монетно чудово-
Го!
Б'є батогом язика об... каміння?
Ба! – Піднебіння.
Слова проміння
Б'є по мені.
Золото в огні!
Золоогні!
Золотогнів –
Слово вишукано кинуте.
13.07.2020
Дуже добре лице
Дуже добре лице все ще дивиться в ніч,
Виглядаючи в ній силуети
Незабутих отих, що сповзали із пліч
Шаллю білою в випари Лети.
Промайнуть, проминуть, не зачеплять руки
З вказівним ледве здійнятим пальцем,
Що от-от наведе: ти! Це ти! Так, це ти
Повернувся додому блукальцем.
І тоді дуже добре лице (ох, якби
Цьому бути, але ж бо, не бути)
Позабуде години прокльонів, мольби
І синюшність постійної смути.
Але ніч не зорить, ліхтарі не горять –
Вкрали вулиці шир позастінну.
Дуже добре лице все ще збурює гладь
Лети й простору, й душу камінну.
13.07.2020
Недільний скарб
Мандрівник
Поет – пророк. Читайте по губах
І сиву сталь суворої науки,
І сизу воду, зібрану по краплі,
І світостан, і світокаламуть,
Що він рече:
Коли гора іде на гору –
Немає двох, а є одна.
Усю омріяність простору
Земної слави аж сповна
Вертають назвам імена.
Втрачене
Якщо тобі на гору йти,
А потім ще й з гори –
Позважуй мотлох і дари,
Щоб зайве не нести!
А вже як ранець спорожнив,
Доїв овечий сир –
Позаднім дай орієнтир,
Щоб мотлох не зогнив.
Бо твій мотлох для когось – недільний дар.
Здобуте
Сизої води напитий,
Губ сухих маятником заритмізований –
Не колорит ти вирив тут, коло замоклої скирти.
Колоратури трембіти пророка словам вторять:
Тут піт ти,
Лушпиння ти,
Загіпнотизований
Мотлох ти на тлі природної величі.
Одурити
Гору не зможе і той, що на гору вийде.
22.08.2020
Доброго ранку
Доброго ранку! Теплої кави, простору і простоти!
Місто записує танку буденну мені під лопаткою,
наче маршрут прокладає по вулицях або старі листи
Сонце жбурляє – хрусткі закарлюки, я їх драмущу п'яткою.
Їдемо, їдемо, в'єдно і цілісно, пафосно і епічно,
Заспані диваки.
Світлого настрою! На незнайомцях сірий знайомий джинс.
Місто навчить мене, наче санскриту, ритміки їхніх кроків.
Кожен наступний своєю ходою мовить, що він не принц,
Кличе відвертих пронизливих поглядів і не боїться вроків.
Мріємо, мріємо, часто і голосно, широко й ліконічно,
Виключні чудаки.
Сонце прокинулося спозаранку від лоскотання пальцями –
Знову дорослі діти тицяли у нікуди.
Кави міцної й легкої кіношності позамовляли люди.
22.08.2020
Прокидатися зранку
Прокидатися зранку від щебету солов'їв,
Солов'їною кликати долю з-за пишного світу
І крізь сон споминати, як зводився і майорів
Синьо-жовтий затишок у тон піднебесному цвіту,
І радіти свобідному двадцять дев'ятому літу.
І зневажити всіх, хто зневажить твою любов,
Й не соромитися видаватись надміру духовним.
І чувати й відчути, що досі ще не охолов
Дух козацтва в тяжінні до волі, здобутої кровно,
І що ти тут із власної волі живеш безумовно,
І що все має значення, мов це або й не мов!
24.08.2020
Під дугою густої галузи
До по колу вертає земля,
Світло цідиться в світ поміж пальці,
Там я кличу до тебе: маля,
Залишайся!
Он вже спіє камінна стежа.
Чи тобі до снаги її брили?
Нас з тобою з тієї ж основи
Творили.
Тож камінні дістались серця,
Важко зносити, кинути – страшно.
Бо на кого впаде – не врятується той.
Але нащо?
Твоє око – совине гніздо
Під дугою густої галузи
Визначає нас спільниками, змовниками
І друзями.
Я люблю тебе, миле дитя!
Не покинь мене тут одинокою!
Я і досі дивлюся на світ
Твоїм оком.
25.08.2020
Пташок у винограді
Пташку, пташку, відкрий ми душу!
Що воркочеш у винограді?
Гілка впала у цій надсаді.
Я в надсаді лиш погляд зрушу.
Знову смуток чи просто осінь?
Віти жовкнуть – старі знамена.
Це помазання, достеменно –
Лист застрягнув мені в волоссі.
Це народження. Дай ми, пташку,
Інший голос на пісню іншу,
Інші крила моєму віршу,
Інше ймення, з яким не важко.
Мудрий вересень – перший спільник,
Сам обрав, як на злочин, місце,
Шерхотить тайн мотиви листям,
Підзолочує мрій світильник.
А між ґронами – грудка туги –
Виноградина твого серця.
Для голубки заграє скерцо
Дощ-порадник – твій спільник другий.
І відкриється все напевне,
Їй зізнання стечуть водою.
Ох, якби ж мені буть простою
І веселою, наче древнє,
Наче вічно правдиве небо,
Вічно слухати ту розмову!
Та зривається спів пташиний
Знову.
19.09.2020
Осінь двадцятого. Карантинне
Осінь вигавкує коло воріт, а все ж
Лащиться, просить м'яса.
З'їж виноградину, хижий же песе мій,
Мокру, таку ж, як ти.
Прямо на схід, поміж краплями (крапля ми!)
Вільна, мов небо, траса.
Хочеш, поїдемо, вільний бо песе мій?
Хочеш звідсіль втекти?
Осінь двадцятого дивно обмежена
Графіками, законами.
Шляху клубок закотився до одягу
І підтягнув хвоста.
Ми висимо то між пальт, то між ґронами
У винограднику (ґрона ми!)
Осінь до смерті, до одуру й заздрості
Тиха, м'яка, проста.
01.10.2020
Голос муз
Він і досі в мені! Як напнута струна – бринить,
Як джерельна вода, як з трибуни потужний вигук,
Як від першого інею, страху – поблідла нить,
Як закладка у книгу.
Я і досі його у собі розглядаю, у
Молоці, в папірці, у люстерку, в чужому оці.
Як впаде – зупиняюсь, а йду – то його зову,
Адже чую у кроці.
Він і досі єдин. Я і досі з ним все одна.
Не з Моне, не мана, але надто розмитий контур!
Оминає мене омограмами: Вам вина?
Вам вина є в листах із фронту!
27.11.2020
Грудень. Верхів'я кленів
Холод сповзає привидом із гори. Та
Ще не підкорена, приморозком укрита,
Й криком до мене: будеш ти говорити
А чи замовкнеш, би ротом бадилля гріти?
Грудень. Верхів'я кленів вчепилось дроту.
Йдуть поїзди, яко токарі на роботу.
Іскри з-під ніг їхніх. Божа така ж достоту.
Холод огранює токарям краплі поту.
Я видихаю глибше, аніж, щоб жити.
Мушу оту – чи приспану, чи убиту
Парою розбудити чи воскресити.
В мене під шкірою туляться ваші діти –
Сироти. Скрапує талий із квітки іній.
Чом ти, колись не зірвана, нині – плін мій?
Викрила погляд, взяла го на припін і
Докіль стою – все кличеш мене по імені.
Тріснув мороз, а тріщина, як хвилина,
Іншу покликала: інша, тепер стели на
Стежку зимову – ще глибшу! Їй-бо, не злине,
Буде ступати між тріщинами Василина.
Тиша з гори покотиться. Зимно. Біло.
Змовкне краса і усе, що її містило.
Квітки бадилля ж бо інеєм перезріло,
Й схилена я, над розтопленим квітки тілом,
Видихну власне життя, би її зогріло.
22.12.2020
Столітній лист
На зближення Юпітера і Сатурна в 2020р.
Столітній лист в запиленій шухляді
Чекав тебе, як іноді у сні
Чекаю стрічі з тим, кому не раді
Й кому кидають погляди скісні
Чи наяву, чи пак – в життєвім яді.
Столітній лев в порожньому дворі
Ричав до тебе крізь розбиту шибу,
Сколихував віконниці старі,
Що навівало атмосферу штибу
Лячних легенд. Світили дві зорі,
Де перша – це Сатурн, Юпітер – друга.
А придивитися – це дві були лямпади:
Одну світили, бо стрічали друга,
А іншу, бо у нім шукали вади.
І поміж двох – лягала чорна смуга.
І він тебе покликав: розпечатай!
І він тобі читався так глибоко!
І наче сповідь, пристрасно зачата,
В затінене твоє вдивлявся око.
І плакав лист, як плачуть потерчата.
Аж сталось зір злиття, що випадає
Узріти раз у енну кількість років.
Ніхто в цю ніч либонь не споминає,
Як проганяв Сатурна в тьмі глибокій
Юпітер молодий*: ми не рідня є!
Чужого столу потаємний схов
Столітню клятву розвінчав із дати,
Де цифри свідкували про любов,
А літери зуміли дочекатись
Не відповідей, тільки молитов
Запізнених, за душу адресата.
28.12.2020
*З міфології, про скидання батька з престолу
Рейтинги: Народний
- ( - )
| "Майстерень"
- ( - )
ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Огляд
Executed in 3.3943 seconds