о се́рце моє́...
1.
прига́дую...
це мо́ре до́тиків
і поцілу́нків
оооооооооооо
о кри́ла мої́
поло́н обі́ймів
неваго́му мить
яки́м соло́дким
ти здава́вся тру́нком
в які́м бага́тті
догора́ли ми
гммммммммммм
о се́рце моє́

приспів:
ми́лий ми́лий ми́лий мій
приголу́блює лиш ніч
ма́ло ма́ло сві́тла в ній
сві́тла і тепла́
ла-ла-ла лалай -лала
най-на-на нанай -нана
хо́лодно одні́й мені́
і думо́к танцю́є рій
а слова́ - зола́
гммммм - золаааааа

2.
розра́дою...
вино́ пригу́блене
таму́є я́сність
оооооооооооо
о кра́ю мій
неви́питого
до кра́плі ща́стя
знайо́мий о́браз
невблага́нно га́сне
того́ бага́ття
де згора́ли ми
гммммммммммм
о се́рце моє́

приспів...

Навколо світ - як молитовний спів,
Де кожен подих серце хмелем поїть.
У тихім надвечір'ї між дубів
Застигло літо в золотім споко́ї.

Таких солодких, трепетних ночей,
Такого шовку у високих травах,
Такого блиску зоряних очей
Не бачив світ у жодних пишних славах.

Душа, мов храм відкрита до чудес.
І пахне м'ята, зчеплена в покоси.
Торкнувся місяць кра́єчком небес
До пліч її і до її волосся.

Вона така - мов чисте джерело,
Де гріх і свято сплутались вузлами.
Рікою небо в безвість потекло,
І шепотять жита: ми з вами...з вами...

Закінчився ярмарок. Блазні спочили,
Стоять у чеканні старезних карет.
Вони спромоглися на гордий учинок
І вже декламують прадавній сонет.
Лютують кати у сваволі безчинства.
Замовк неприкаяний ніжний кларнет.

Закінчився ярмарок. Стухлі ідеї
Вантажать у брички, наповнені вщент.
Готується ґрунт для нової Вандеї,
Як тільки надійде потрібний момент.
І вирушать коні в країну Медеї,
Обклавши невільників плетивом рент.

В театрі абсурду, в німім балагані
Впізнаєш героїв, забутих давно.
Солдати ідуть мовчазні, невблаганні.
Міські божевільні п'ють свіже вино.
Каліки схиляються в тихім благанні.
В німому воланні пилиться руно.

25 грудня 2025

Вогнем негаснучим москва
Охоплена місцями, -
Лягла завіса димова,
Як Божий гнів, на храми.
Зійшла покара із небес
На москалів за вчинки,
Що спонукали світ увесь
Здійснить переоцінку
Байдужих поглядів своїх
На дії московитів, -
Москва горить собі на сміх,
А Київ - має жити.
19.06.26

Жéвріє вогник знеднілого сонця за містом -
встигну іще присмалити цигарку думок.
Вітер лабає на кабелях пісню джазисту,
свінг одтанцьовує - скок- йому все - перескок.

Не поспішаю сьогодні. Запаривши м'яти,
ковзаю поглядом з лоджії -з лету птахів.
Там, унизу, на подолі - кущі пелехаті -
в сяйві мінору гіллям затужили на схід.

Лиски вечірні, мов цівки - коткі та миттєві,
ваблять котів - окупантів похилих дахів.
Струшую попіл з цигарки на стишені реви...
в ніч осідають, розбурхані днем порохи.

Світ колажевий збирається в цільну картину -
скільки неправди іще у завулках життя...
людство таке не доросле - таке ще дитинне -
ще одгикнеться за чвари йому гіркота.

Ще в передвечорі - ще до зночілого неба -
всі, хто у гніві - нехай перепросяться - хай!
Може ж тоді і світання - ніхто не надщербить,
може і доля не здійме різкий малахай.

Може тоді не замкнеться у коло дорога
та Уроборос свого не відкусить хвоста.
Зав'язь причини і наслідка праведний грохіт
у повторяння не встрягне - бездумно отак.

Хай справедливості ради послизнуть омани...
менше емоції - більше проявлених дій.
Промінь останній зализує містові рани,
зводить - роз'єднані злом - стратегічні мости.

Тане цигарка, як цятка червоного сонця,
сон врівноважує втомлених шумом людей.
В тиші розчиняться брехні та в'їдливий стронцій,
в роздумах вигулькне шлях у сказання нове.

Коли облітала акація біла
і падав додолу обпечений цвіт,
я невиліковно любов'ю хворіла,
бо ліків від неї не вигадав світ.

Світилися очі небесним опалом,
шалено у грудях вистукував пульс.
Та Єва в мені крізь віки воскресала
і яблуком зріла на древі спокус.

Тваринний інстинкт молодої вовчиці
і ніжна цнотливість душі водночас
долали: вагання, сумління, в'язниці,
щоб пломінь кохання у ватрі не згас.

Провину ховала від осуду в серці,
плітки запивала ядучим вином.
Так важко, любове, на перехресті,
служити тобі непідкупним рабом.

18.06.2026р.

Протух пастух,
вівця загнулась,
учора дівчина до мене посміхнулась.
По небу сонечко каталося.
Скрипуча ліжкова пружина прогиналася.
Собака гавкає, а кішки б'ються.
Із Африці спекотної вернувся
старий лелека. Він відпочиває...

2024

 
[ Танець у піску на морі ]
 
Атож, ось і ми, а точніш, ось і я, сам-один
Видимі речі, які були спільними, о давніше
Пам’ять розтягується, я вражений, чому би ні
Бо це був прегарний час, я сміявся
Часи змінилися, недосяжна ти, я не можу скаржитись
Були усі шанси й вислизали із руки
Мовби піски
Я знаю, більше не танцювати так мені тут
 
Я чекатиму, поки день не зійде над обрії
Сподіваючись упіймати ще спогадів
Тоді я мушу далі повзти, я весь ось у цім
Слова останні наслухаючи, що ж
Але їх немає, світанок зове, але я застряг
Мені некомфортно, й не збагну, чому оттак
І хочеться плакати
Я знаю, більше не танцювати нам отут
 
Дивлюся угору, і засліплює
Тепло, що в мені усередині
Ті смаки, які в душі моїй
Але мертвий усередині, я стою один
 
 
[ Танець у морозі ]
 
Я носив настрої, як-оце гардероб
Речі вірної нема під руками
Коли ти пішла, я чув, моє тіло дзвенить
А мій розум завиває
Хай було запізно, іще осмислити сенси усього
О знаєш, як потрібна ти, але чомусь
Немає віри, що відчула ти любов
 
В якийсь момент утрати тебе, усе надто скоро
Країна чудес у снігу та морозі довкола
Я озирнувся і видів, я ані до чого
Без твоїх рук у моїх, я мертвий
Нереальна реальність, а ігри, які я грав, не ті, не ті
Ти не усміхаєшся, і нема де ховатися
І за своєю маскою
Я знаю, ніколи не плакав би я так, отут
 
Якби я міг перейтися словом
Цим запалити твій огонь
Уся ця вода, що навколо мене, була би любов’ю
Що огортала мене
 
Дивлюся крізь оці сльози, що засліпляють
Серце моє кров’ю спливає
Аби я міг би забути і
Заніміти
Але, межи слів, як мені зупинитися
Я люблю тебе
О, я люблю тебе
Я люблю тебе
Тебе я люблю, я люблю тебе, я все люблю тебе, я люблю тебе, я все люблю тебе
Я люблю тебе, я люблю тебе, я люблю тебе
 
 
 
 
 
 
 
 

Коли війна закінчилась, москалі завзято
Узялись про перемоги книжечки писати.
Тонни книжок написали про Московську битву,
Як їм удалося вперше ворога розбити,
Сталінградську, Курську, звісно, про взяття Берліна,
Як поставили фашистів вони на коліна.
Звісно, там брехні багато, не про все сказали.
Але, ніде правди діти – все ж перемагали.
Але крім тих переможних були й інші битви,
Про які москалі хочуть менше говорити.
Бо, чи вони їх програли, чи так воювали,
Що десятки й сотні тисяч даремно поклали.
Ось така і Ржевська битва – зовсім «небагато»,
Кажуть понад два мільйони тут москаль утратив.
І нічого не добився. Німці Ржев лишили
Тоді, коли самі, власне того захотіли.
Там була не одна битва, а три чи чотири,
Бо ж москалі більше року пнулися із шкіри,
Аби того Ржева взяти. Чому так старались?
Чому армії москальські об Ржев розбивались?
Ото, як москалі взимку фашистів погнали
Від Москви, то ті далеко досить відступали,
Поки змогли зупинитись й в оборону стати,
Щоби москалям не дати далі наступати.
Більш дві сотні кілометрів москалі їх гнали.
Лиш під Ржевом оборону їхню не здолали.
Вузький виступ, що від Вязьми до Ржева прогнувся,
Наче палець величезний до Москви тягнувся.
Сто п‘ятдесят кілометрів до Москви від нього.
А Сталін же боягуз був і боявся того,
Що звідсіль знов німці вдарять на Москву раптово
І йому трястись від страху доведеться знову.
Він, як нинішній правитель, був страхополохом.
Теж від старості вже мозок обріс його мохом.
Літаком літать боявся, їздив лиш «Паккардом»
Броньованим, бронепоїзд іще мав, щоправда.
Пару раз був за кордоном за всі свої роки –
В Тегерані і Потсдамі, бо ж там на всі боки
Його армія стояла – тож не страшно було.
А на фронті, біля фронту про нього й не чули.
Один раз бував, щоправда і під Ржевом саме,
Коли звільнене вже місто було москалями.
Чого він туди попхався? Хто то може знати?
Не загиблих пом‘янути, а свій страх прогнати?..
Отож, німців відігнали від Москви, одначе,
Сталін в виступі отому небезпеку бачив.
Дві армії там німецькі міцно окопались,
Віддавати за так місто зовсім не збирались.
Отож, той «стратег великий» Жукова покликав,
То ще один «полководець» москальський «великий».
Дав два фронти, велів виступ той Ржевський прибрати.
В того розуму достало з двох боків узяти,
Ударити, щоби в «лантух» Моделя загнати.
Модель, звісно, був не дурень - «майстер оборони»,
Недаремно генеральські він носив погони.
Знав, де москалі ударять, звісно ж, готувався.
Як москалі, на «авось» лиш він не покладався.
Як москалі із двох боків на Вязьму попхали,
Німці глибоко пробитись їх арміям дали,
Тоді швидко оточили, у кільце узяли.
Цілу армію в тій битві москалі поклали.
Втративши вісімсот тисяч, москалі спинились.
Не те, щоби в кільце взяти німців, не добились.
Німці собі іще добрий шмат землі забрали.
Москалі притихли трохи, битись перестали.
Жуков Сталіну жалівся, що сил мало має.
Німець аж до Сталінграду вже шлях прокладає.
Там резерви ой, як треба, бо ж у фронті діри.
А Жукові ті резерви «важливіш» допіру.
Сталіну до Сталінграду теж діла немає,
Оборону, хто як хоче, той так і тримає.
Тут Москва «у небезпеці», його власна дупа.
Тож він Жукову резерви і віддає тупо.
Зрозумівши, що у «лантух» Моделя не взяти,
Жуков рішив по частинах його вибивати.
Кинув танки на Сичовку, щоб її відбити,
Німці танками армаду ту змогли зустріти.
Наступ москалів відбили. Хоч ті й далі пхали,
Цілі армії безжально в полях убивали.
Другий фронт на Ржев ударив, але теж нарвався.
Врешті в жовтні все ж до Ржева москаль і прорвався.
Ненадовго. Німці скоро москалів прогнали.
Десь чотириста аж тисяч за цей час поклали.
Але того, мабуть, мало. Жуков навісніє,
Трупами шлях укладе він та взяти зуміє
Клятий Ржев. У листопаді він знов починає
Битись лобом в оборону – «авось» проламає.
Знову вирішив у «лантух» він німців узяти,
Незважаючи, звичайно ні на які втрати.
Фронт Калінінський ударив на містечко Білий,
Війська Західного фронту назустріч насіли.
Перші все-таки прорвались, а другі застрягли,
Хоч у силі перевагу величезну мали.
Поки Західний фронт чухавсь, німці в кліщі взяли
Армії, які на Білий браво наступали.
Довелося із резервів знову сили брати,
Щоб оточених в зимових лісах визволяти.
Двісті тисяч положили в снігових заметах.
Думаєте, розумніші зробилися?! Де там.
Новий наступ у березні почати збирались,
Тяглись сюди ешелони, війська підтягались.
Та вже Сталінград відбувся, вже Паулюс здався.
Що ще один котел буде, Гітлер налякався.
Дав команду аби Модель почав відступати,
На новий москальський наступ велів не чекати.
Німці й стали відступати без паніки, чітко
У бої лиш ар‘єргарди уступали зрідка.
Москалі ж приготувались та й атакували,
Але всі їхні удари в пустоту попали.
Бо там німців вже не було, вони уже «вшились»,
На лінії оборони новій зупинились.
Аж на сотню кілометрів німців «відігнали»,
Для Москви тепер загрози вже не існувало.
Ржев – одні лише руїни від нього зостались.
Звісно, москалям трофеїв в боях не дісталось.
Хоч боїв важких не було, «вільно» наступали,
Але сто п’ְятдесят тисяч москалі поклали.
Німці ж за весь час десь триста тисяч втрати мали,
Що поранені і вбиті чи в полон попали.
Отак вона й закінчилась – ота Ржевська бійня,
Бо ж москалів воювати не навчили війни,
Які вони починали чи провокували.
Бо ж Московія постійно тільки й воювала.

Війни невигойні стигмати.
Печаль Арахна тче і тче.
Виходить на узвишшя Мати
І руку прикладає до очей.
Кого там надивляє, – не питайте.
Про те в нас знають навіть малюки...
...Війни невигойні стигмати,
Невжеж ви оселились навіки?

Я любила давити прищі
й припікати їх спиртом;
голяком на стільці,
закинувши ноги на стіл, палити цигáрки.
Я любила ростити вірші́
на веранді бабусиного будинку.
І завше сміялася з херових жартів
— це реакція «зась!», щоб тримати
непотрібні стосунки з тим,
кому кажеш крізь зуби: брате!
Я сипала в горщики кісточки́
і шкіру, віддраєну з п’ят,
відганяла ті кляті хмари мошви,
бо вірші ростуть лише так:
вони часто ростуть із солдатів.
Я любила ростити вірші:
хороша закуска для спирту з глюкозою,
стимулятор начхати-на-них-почуттів,
які цвяхують замлілу голову.

Я заставляла веранду чим трапилось:
глечиками, вазами, чарками, слоїками;
проростали вірші навіть у чайниках.
Їдкі запахи рим — що ви зі мною накоїли!

Я любила (ні!) лишати вірші
на веранді бабусиного будинку,
наглухо закривати від бджіл
і дивитись, як мало-помалу никнуть.

Я втікала на зиму в місто:
там приємніше давити прищі;
в теплі краще думається над змістом
тих зраджених мною віршів,
на морозі
покинутих
звірськи.

2026

Лютує сіре небо грозове.
Живуть під ним приборкані міщани.
Безпосередність малюка Жерве
Зустрілася з підступністю Вальжана.

Знов заглушають Божу благодать
Реальності приземлені куплети.
Нічого не змінилося. Дзвенять
Страшним відлунням крадені монети.

Продовжую пекельний свій забіг,
До серця не знаходячи співзвуччя.
Цей світ не розуміє слів моїх!
Живи зі мною, милий мій малюче!

Не робить людство висновків! Живе,
Захоплене буттям своїм шаленим.
До кожного біжить малюк Жерве...
Але не кожний Жан стає Мадленом.

Ми зійшлися, щоб множився рід,
Щоб зростав український нарід,
Та життя скерувало не так -
Ми злучали котів і собак.

Бо найперше цінує наш рід
Непоганий стабільний дохід,
А як треба продовжити рід -
Пособить роботящий сусід.

А кого я знайду на забутій стежині?
Може, Будду, а може, в лахмітті Христа.
Чи Конфуція в давній, старій одежині.
Ця стежина - пролог до нового хреста.

На зарослій і вкритій снігами стежині
Відшукаю забуті, затихлі слова,
Що сховались колись у зеленій ожині,
Від яких не болить в забутті голова.

Не спіткнись на вибоїні чи на крижині,
Як політик на сцені всесвітнього зла.
Ти повір у велике прозріння стежини,
Чию мудрість освячує згасла зола.

На стежині зустріну далеке минуле,
Ті бої, що колись доленосно програв.
Наче біси у бочці надовго заснулі,
Тихий шепіт колишеться в шелесті трав.

25 грудня 2025

Кінець! Я все колишнє перезрів.
Кольт у руці не виправить мій нрав,
та крапку покладе тому, як жив,
нехай і з тим, за що усе б віддав.

Моя душа неначе за дверми,
в яких немає клямки вороття
аби не повернути до юрми,
до справ, які не варті пам’яття.

Та як умів – вершив, і це моє
останнє вирішення, крайній крок.
На місце вільне – майже нічиє -
уже когось нещадний тягне рок.

То лиш натиснути на спусковий гачок
і зникне вся вага, яку набув -
зростання юне з терні до зірок,
і далі в прірву неупинний зсув.

Та жаль того, хто навзамін іде.
Жаль сина, що зостанеться один,
і простору, в якому вже ніде́
моїх йому не трапиться стежин.

Підняти кольт! І бити навмання
у недолюб, колишню пелену,
у відбиття на Леті забуття!
Обравши подих, як земну струну!

Вовк почув від Лиса вість,
Що разів, напевно, шість
У саду з'являвся гість,
Що кору і зелень їсть,
І від саду аж до гаю
Непокареним петляє,
Бо, не маючи утоми,
Відточив отак прийоми
Несподіваних набігів,
Що мисливці мають фігу...
18.06.26

Темним крилом покрила ніч сади,
Долини й луки, став заколихала.
Верба схилила коси до води,
Їй вітер шепотів, щоб міцно спала.

Десь вистрибнув угору коропець,
Зробивши сальто, знов зник під водою.
Цей плюскіт було чути на кінець
Ставка старого, де із осокою

Секретами ділився очерет
І місяць їм підморгував лукаво,
З-за хмари сестри-зорі визирали.
Приємно слухати оцей нічний сонет.

2021 р.

Сьогодні знаменитий музикант зустрічає свій 84-й день народження.
Він уже на 20 років старший за омріяні ним в юнацькій пісні цифри й аж на 44 - за свого легендарного друга і співавтора.
Протягом свого життя він пізнав і грандіозні здобутки, і важкі втрати. Але попри все зберіг людяність. Він завжди зупиняється, щоби дати автограф. Його можна побачити у черзі в звичайній кафешці…
Від самого початку війни він щиро підтримує нас, виходячи на сцену із жовто-блакитним прапором.
У нього є все - слава, гроші, спілкування із цікавими людьми, гастролі у різних куточках світу, де на нього завжди чекають… Зрештою, у нього є найголовніше, чого він потребує, - любов. Наша.

Вісімдесят чотири -
крізь років вИри,
крізь славу і втрати…
Пол Маккартні.

2026 рік

Поганий правнуче!
Ми, славний прадід твій,
не задля того це понаскладали,
щоб всяке падло,
опинившися в віддаленні,
про се ліпило, як йому намарено, й
грошву легку звивало у сувій
на сплату світла,
ренти
і опалення.

Ми не для того тут боліли та страждали,
щоби придурки нам
кістки перемивали,
безглузді пуцвіріньки,
пуголовки й
кралі,
за що
криваво виплатили ми.

Оце тобі весна серед зими.
Оце тобі зима в середохресті.
Нема ні зла, ні совісті, ні честі.
Ми опинилися з тобов на перехресті.
Нема добра,
нема чого не йми.

Борис Скорбін (1904-1972; народився й провів молодість в Україні)

Ми діти тих, хто бій давав
самій Центральній Раді,
хто паровоз свій полишав,
йдучи на барикади.

    Наш паровозе, мчи притьма,
    в Комуні жде спочивок.
    Шляху в нас іншого нема,
    тримаймо стрій гвинтівок!

Між нас чимало є хлоп’ят,
що йшли з батьками разом,
хто подавав патрон, снаряд –
як помсту за образи.

    Наш паровозе, мчи притьма,
    в Комуні жде спочивок.
    Шляху в нас іншого нема,
    тримаймо стрій гвинтівок!

Наш паровоз пройшов ремонт,
готуємо ми зброю,
і ледве виникне в нас фронт –
ми станемо до бою!

    Наш паровозе, мчи притьма,
    в Комуні жде спочивок.
    Шляху в нас іншого нема,
    тримаймо стрій гвинтівок!

(2026)аааааааааааааааааааа

Я брав круті пороги без вагань,
Палив мости, не дбаючи про попіл.
Із безлічі безумних сподівань
Лишав собі лише гарячий клопіт.

Здавався світ підручним і малим,
Кохання — штормом, а невдачі — димом,
І кожен день у пошуках мети
Писався віршем, поки мав я риму.

Тепер інакше: обрії вузькі
Та крок повільний, не такий тривожний.
Вже не цікавлять клопоти дрібні,
А спокій серця став за все дорожчим.

Не вабить даль примарних міражів,
Де замість хліба — золота полова.
І серед сотень тисяч гарних слів
Найбільша цінність — павза у розмові.

Хай юність десь вигулює свій шал,
Шукає правди в гаморі міському —
Я свій знайшов невидимий причал,
Де тéпло, пахне затишком і домом.

Усе, що за плечима відцвіло,
Вже не болить, а світиться незгасно.
Життя колись летіло стрімголов,
Тепер пливе. Можливо, це прекрасно...



17.06.2026

Ніхто не хоче з нас війни,
Ніхто не хоче воювати,
Один з приборі сатани,
Життя шоб людям забирати.

Віки триває боротьба,
Добра зі злом.--криваві рани,
Жнивує матінка Земля,
Чи то колись вже перестане?

Мільйони літ вже тут живем,
Народ,чи нація,-всі ж люди,
Разом покінчити б зі злом,
І буде щастя,й радість буде.

Та поміж нас живе біда,
І щастя довго ше небуде,
До пок різниця ше жива,
І є малі й великі люди.

Воно ж бо віриться в добро,
І щастя кожен хоче мати,
Шоб жити мирно і в любві,
....Ніхто не хоче воювати!

01.02.2024. s.v.r.

Мені часу, напевно, ніколи не стане.
Я постійно біжу і не знаю куди.
У далеких полях чи лісах Індостану
Я шукаю розгойдані смисли годин.

Ніби відповідь на нерозв'язні питання,
Я шукаю у джунглях безумного дня.
А впіймаю у руки часи катування,
Замість дерева - залишки сизого пня.

У майбутнім шукаю минуле, а завтра
Я знайду заяложені, втрачені дні.
На прийдешнє архаїка скоює замах.
Сивим полем проскачуть години чудні.

25 грудня 2025

Чумацький шлях як ніч ,як сон
Чумак завжди хороший,
Був в дивну сіль поверх кальсон
Він схований між грошей.
Модерн вовни давно відсох,
Вогонь в очах світився,
Зелених щічок світлий мох,
У кузні де дрімав Сварог,
Між камінців журився.
Коти сиділи на землі,
Не знали що робити.
Чумацьке серце у імлі
Воліло животіти.
Коли не знаєш скільки ж їх
Тих талерів із криці,
Рахуй на сон голодних бліх,
Додавши в них кориці.
Чумацький шлях скажи пароль
Від вітру споглядання,
Хай сіль замінить каніфоль
Й безглуздість чаювання…

Безпорадний погляд,
Усмішка Мадонни.
Чорна кішка поряд,
Як думки бездонні.
На полиці образ —
Божа Діва плаче,
Поховала вчора
Господа, неначе.
Туга серце крає,
Згадки — гострим лезом.
В синім небокраї
Губить пір'я лебідь.
Благовіст на сполох
Гатить безупинно,
Небо розкололось
На дві половини.
За вікном тривожно
В шибку б'ється рута.
Дай пораду, Боже,
Як його забути?


16.06.2026р

На столі смачний сніданок
Жде на Рому кожен ранок:
Трошки ситної вівсянки
І компоту з ягід склянка,
Чи вареників із сиром
Дух іде по тій квартирі,
Де онукові радіти
Бабця буде ціле літо.
17.06.26

"За писання доносів
сів."

2026

Ці вечори лишаються моїми,
Я їх відчув, прийняв і пережив.
Душа моя - за чорними дверима,
Але від них давно нема ключів.

Дороги мовчазні до мене звикли,
Хоча багато бачили облич.
Ці вечори, заплакані й прогірклі,
Мене проводять у глибоку ніч.

Дзвенять мої невидимі кайдани,
А темрява, приймаючи до лав,
Не радує дзвінком таким жаданим,
Тим, за який життя би я віддав.

На небі місяць, від журби засмаглий,
Скорботою прошив густу імлу.
Ці вечори самотністю пропахли...
Порожня лавка - пам'ятник теплу.

Бруньки та квіти за вікном
лишаться навіть після того,
як хтось у далечінь піде…

2023

 
віє вітер, крізь холодну зливу
вгорі же сніг, вірогідно, сніг
те ж обличчя, на віконнім склі
неспішна ніч. та ж неспішна ніч
 
шум незнайомців, байдужий моїм думкам
ще один буремний день на порозі
я тим живу, щоб нам лежать удвох без тям
а поки ще сяйлива миля у цій дорозі
 
на лахміття одяг обернувся
грітись би, гріти кості
ані звука в моїм радіо
лиш повітря голос, лиш повітря вголос
 
я сплю, а понад ~ диводивні небеса
ще один буремний день на порозі
і мрії зношує залізна колія
і ще одна сяйлива миля у цій дорозі
 
принишкну, сестро, й тихо мрію
у місяцевім сяйві ми
принишкну, бейбі, та омрію
місяцесяйво твоїх миль
місяцесяйво твоїх миль
хай би йшло, хай
здоліємо, бейбі
о, хай би, хай би
єй
усе плине, бейбі
здоліємо, ужеж
о я спішу додому
але іще сяйлива миля у цій дорозі
у цій дорозі, цій дорозі, цій дорозі
 
о таке-от, бейбі
 
 
 
 
 
 
 
 

 усякі наші танці
 у пам’яті далекій
 і румба і сіртакі
 чи трохи джітербеґ
 усі мої прозріння
 давалися нелегко
 кого за руку брав я
 і де вони тепер
 наскільки їм важливо
 прозрівши
 непрозрівши
 чим саме вечір
 інший
 заповнює етер
 і хто той повносправний
 над прірвою у житі
 ми розминулись
 раптом
 а дехто взяв помер
 

Тротуар в позолоті –
Квітне жовта акація.
Біла травень відкрила,
А сестрі випав червень.
Дерева без борні
Віддають одне одному
Небесами призначену чергу...
Нам би вчитись і вчитись
У тих, кого Бог сотворив раніше.
Та на шкоду й розраду невтішну
Нам все ніколи, ніколи, ніколи.

Коли вороги навколо,
Україно, будь соколом
І не дозволяй, щоб тебе зневажали.
Іди в майбуття охоча,
Але пам'ятай про злочин.
Крокуй з Богом так, щоб тебе шанували.

В гідності любові зерно.
Ворог тебе не відверне.
В майбуття іди завжди з Богом Єдиним.
Він твій друг дасть тобі крила.
З Ним досягнеш своїх цілей.
Тільки стань перед Всевишнім на коліна.
15 червня 2026 року

Фантастична гра сорокарічного воротаря збірної західноафриканської країни Кабо-Верде на імʼя Возінья врятувала від поразки його збірну в матчі проти грізних іспанців.

Ти - маловідомий,
хоча вже сорок.
Хтось знає вдома…
Хіба це сором?

А взагалі, чи є шанси
на мундіалі
проти іспанців?
Мало.

Сьогодні він не воротар -
чудасія…
А завтра імʼя на вустах:
Возінья!

2026 рік

Коли закінчиться війна,
І ми дамо все до пор'ядку,
=Братів= спитаємо сповна,
Чому залізли нам у грядку?

Кому потрібні смерть і сльози,
Розбиті пусткою міста,
Кому оце все до вподоби,
Щоб ціла людськість була зла?

Вмирають люди злою смертю,
Рахунок мертвих все ступа,
Руїни,згарища,хвороби,
Терпить моя свята земля.

Нас триста літ татари гнули,
І не змогли ніяк зігнуть,
Ми рід,ми нація єдина,
І ворогам нас не скорить.

Як бджоли в вулику живуть,
Збирають мід,працюють мирно,
Після роботи спати йдуть,
Живуть і трудяться невпинно.

Так наші люди миру хочуть,
Терпіти можуть біль і страх,
Але нелізьте нам у вулик,
Бо всі зберемся у кулак.

Повстануть всі,-і ті найменші,
Зберемся як ті бджоли враз,
І так докажеме кусати,
Шо путлєр змінить свій указ!!!

16.03.2022 s.v.r.

Нарешті я нормально висплюсь
За сотні років на землі.
Проступить правда, наче листя.
Прийдуть далекі кораблі.
Примірю я слова на виріст,
Долаючи нові щаблі.

Нарешті правда переможе,
Нехай скалічена, вузька.
Моряк у трепетній знемозі
Приліг. Натруджена рука
Чоло укрила у тривозі.
Він - ключ небесного замка.

А юнга мчиться понад морем
Такий ще свіжий, молодий.
Він не пізнав пекуче горе,
Яке вкриває, наче дим.
Та правда кривду переможе
Оралом певним і твердим.

Я в сні пізнаю всі глибини,
Які чаїлися у днях,
Немов заховані рибини
Або птахи в сумних полях.
Покаже доленосний шлях
Потужний сон земної днини.

25 грудня 2025

Зранку у неділю, в першій,
я розплющив очі
від морзянки в мої двері.
Двійка тамагочі,
просто з "Вартової Вежі",
глянцеві-лискучі
простягнули від Єгови
звіщення страшнючі.

Я зазвичай просто зранку,
та ще й у неділю,
не читаю різне всяке,
тільки по похміллю!
А настирні тамагочі,
кажуть, буде пізно!
Я підтакую, бо пити
і зрання корисно!

А вони - мовляв, Єгова,
їх послав до мене,
бо оце останній дзвоник,
хто не з ним, той згине!
І ото вони в неділю,
в день Ісуса Бога,
тягнуть до писань у шкірі,
як в мішок Солоха!

Я кажу їм: в тамагочі
збилися настройки, -
в день недільний порятують
лиш хмільні настойки!
А вони цитують вголос,
і уже дуєтом!
На очах стають шахедом,
га́тять вогнеметом!

З подиву перехрестився.
І вони пропали!
Я налив і швидко випив -
діють ритуали!
І тоді зійшло, мов з неба,
три по сорок – гірше,
ніж по п’ятдесят, достоту
пробирає глибше!

У Єгови тільки й мови -
кожен стане прахом!
А в Ісуса - вина!
Прийняв -
і злітаєш птахом!

Дрони круками вгорі —
смерть жахну несли на крилах.
В небі, у нічній порі,
від пальби зоря ятрилась.

Гуркотіло навкруги,
та незламна Україна
боронила береги:
мужньо, віддано, сумлінно.

Поміж блискавичних злив —
ярі полиски заграви.
Зливою Господь гасив
Києво-Печерську лавру.

15.06.2026р

Із морквиною за вухом
він метнувся по городу
але злі поліціанти,
наймитами злої влади,
що привласнила цю землю,
з маячків тривожним рухом,
вслід за зайцем із народу,
кинулися псами злими,
проявивши вдачу древню,
відкусили йому гідність,
хижій владі на догоду.

Спіть маленькі, вам присниться
ваш город і та морквина,
зайчик, що всього боїться,
і як, завжди, капустина.

А зорями золотими
Нічка свій намет розшила,
Запросила місяць в гості,
Щоб світив із високості.

Бо ще хоче сріблом ткати
Та нічого не видати.
Світить місячний ліхтарик,
А ніченька вишиває

Так уміло. що й казати.
Гарно вміє й гаптувати.
Добра в неї повна скриня.
Вправна ніченька майстриня.

2916 р.

А зорями золотими
Нічка свій намет розшила,
Запросила місяць в гості,
Щоб світив із високості.

Бо ще хоче сріблом ткати
Та нічого не видати.
Світить місячний ліхтарик,
А ніченька вишиває

Так уміло. що й казати.
Гарно вміє й гаптувати.
Добра в неї повна скриня.
Вправна ніченька майстриня.

2916 р.

А зорями золотими
Нічка свій намет розшила,
Запросила місяць в гості,
Щоб світив із високості.

Бо ще хоче сріблом ткати
Та нічого не видати.
Світить місячний ліхтарик,
А ніченька вишиває

Так уміло. що й казати.
Гарно вміє й гаптувати.
Добра в неї повна скриня.
Вправна ніченька майстриня.

2916 р.

Тато швидко на лопатки
Укладає сина спатки,
А матуся на бочечок
Мостить лагідно малечу
І наспівує годину
Колискову пісню сину.
16.06.26

Сніжинки влітку
не літають,
і в сніжній ніжності
не тануть.
Їх злобні люди в морозилку
замикають.

2018

 розваж мене чимось небесний зодчий
 немає тут розваг земних
 сьогодні
 знаю ми несхожі
 ти понад хмарами а я оце на дні
 я вірував у вітер
 вітер віяв
 збираючи ужинки там і сям
 із ним ділився мріями бо мріяв
 напрекір
 усупереч гінцям
 яких послав мабуть хтось із вельможних
 бо нетерпілося
 були вони
 тим дюрерівським вершникам тотожні
 війна смерть голод у компанії чуми
 від них сахався всякий перехожий
 а вітер що розвіяв слід
 нічого не повів
 та гніватися сміх
 на вітер
 хай собі когось тривожить
 розваж мене
 чимось красивим якщо можна
 хай нереальним
 що реальність?
 ні?
 

Єв у мене купа, і усі вагітні,
хто б подумав - Ирій, і таке життя!
А як діти підуть, ті, що наші квіти, -
ні лягти, ні сісти - бо ще та стаття!

Єви мають крила, все їм в насолоду,
а мені петляти помежи дітей!
Отака оплата за мою люботу!
Де ж той змій із ябком, хочу до людей!

"Не знайти серед несплячих
непідробних справжніх дум!"
Наче ложок з мельхіору -
після святкувань хардхору!
Ладу у шурум-бурум!

А все коні - в час мінору,
чи менори, - як вітри!
І азійські дромедари,
з підземеллями Подолу
до аптека номер три.

Я розхуюпую час,
Я розхуюпую спокій,
Я розхуюпую розум,
Я розхуюпую біль.

Я геній хуюпання,
І розхуюпаю поспіль
зхуюпану класики постіль,
дешевий її водевіль!

Тремтіть!
Бо я біль,
я лебідо,
я шашель,
я міль!

Я розхуюпаю все що завгодно,
Я розхуюпи метіль!

У ніч на 15 червня внаслідок масованого ракетного удару Росії по Києву відбулося пряме влучання в Успенський собор Києво-Печерської Лаври.

Від диму задихаються святі
на вогнянім хресті.

У полумʼї кричить Успенський храм -
це виклик небесам.

Горітимуть у пеклі упирі -
спокутувати гріх.

2026 рік

Я розхлюпую час, ніби воду вечірню.
Я розхлюпую спокій, мов стріли часів.
Я іду до порожньої в лісі молільні
У хоралі пророчих і злих голосів.

Я розхлюпую розум, розхлюпую мудрість.
І любов розлітається, ніби вода.
Я розхлюпую біль і задавнену муку,
Де під сподом звучить призабута біда.

Я розхлюпую рідкісні дивні прозріння,
Ті картини, де все постає навпаки.
І з'являються хворі, химерні видіння,
У яких причаїлись самотні вовки.

24 грудня 2025