Нам скоро з літечком прощатись,
із сонцем лагідним, з теплом.
Нам скоро з осінню вітатись,
вона вже поряд із селом.

Несе з собою прохолоду,
рубінів кошик, бурштину,
бо має хист і є охота
картину скласти осяйну.

...Але мозаїка недовго
втішати буде погляд наш.
Наскочить вітер із-за рогу,
розсипле все і лиш вітраж

на церкві білій різнобарвно
зорітиме у тьмяний світ
по-особливому відрадно
крізь плетиво убогих віт.

2010, серпень

Втрапивши у вир у плині часу
Захлиналась лінія життя.
Виходи́ла дівчина на трасу,
Скерувавши шлях свій без пуття.

Бракувало їй дороговказу,
Завела стежина не туди.
Тим, що хочуть всього і одразу
Мрія обертається на дим.

Виступали за мир у Яркенді
Ліліпути великі й середні.
А сварились малі,
Бо нема взагалі
Чим займатися ще у Яркенді.

Ліліпути скакали до Львова,
А у качки відпала підкова
І зламався хомут.
То й лишилися тут –
На болоті у напрямку Львова.

Наливали усім у Пхеньяні
Ліліпути-маршрутники п'яні.
Так директор ДАІ
Інтереси свої
Просував через них у Пхеньяні.

Ліліпути-аскети в Замбезі
Не читають інтимних поезій
І пародій дурних.
Камасутра для них –
Ліліпутів-аскетів Замбезі.

Ліліпути-поети Трипілля
Полюбляють курортне дозвілля,
Де віршують про хіть
І про все, що стоїть.
На таланти багате Трипілля.

Кочові ліліпуто-монголи
Не повернуть Аляску ніколи.
Скільки їх не проси –
Відвертають носи
Кочові ліліпуто-монголи.

Ліліпутська бандота Суматри
Захопила лялькові театри.
Гроші носить тепер
Кожна лялька й тапер
Ліліпутській бандоті Суматри.

Ліліпути Одеси та Гдині
Гуліверами звуться віднині.
Завдяки ковбасі
Підростають усі
Ліліпути Одеси та Гдині.

Ліліпути-спортсмени з Елісти
Не лише олімпійські шахісти,
А й борці у сумо.
Бо їдять ГМО
Ліліпути-спортсмени з Елісти.

22.08. – 08.09.13 – 15.08.26.

 
Зійде ніч, у млі розтане ліс
У світлі ламані кольори, тлінний літ
Мерзле скло примар на вигоні
Виплітає сиву сіть, однотонну, тон у тон
При огні триває літній сон
Нестійкі його чари
 
Тло повсякчас одне
Та на світанку себе являють
Невагомо, димно
Усі палітри в небесах
 
Жнивували у цім краї
Убрав бірюзу небес арлекін, арлекін
Танці тих дітей на вигоні
Сміх їхній променів, майорів, лунав усім
Ось і замовк, і картина відцвіла
За пломінням камінним
 
Тло повсякчас одне
Та на світанку себе являють
Невагомо, димно
Усі палітри в небесах
 
Ні, усе не згублене
Як світло явиться на світанку
І прозрієш ти
Барви замов і поверни кольори
 
 
 
 
 
 
 
 

 у поетичній жилі
 осені бажання
 поет прохає осені
 що зробиш
 ще не летять птахи
 у вирій
 листячко не вʼяне
 але поетові кортить
 оспівувати осінь
 покинути
 знемоги літні ранні
 сієсти піт
 розжарені дороги
 бо в осені атож
 прозоріші
 та жилавіші станси
 і танці в мештах
 цікавіш
 аніж
 у шльопанцях
 на босі ноги
 уславимо імлу
 розмоклих
 ароматів плин
 дерев стриптиз
 душевність
 погребальну
 церковну месу тих
 меланхолійних
 рясно слів
 щоби журитися
 за всім
 ще й ще раз
 уостаннє
 

Кіт у сутінках
це не той Кіт
що вдень чи вранці
із сонячними плямами
на боках

Кіт у сутінках
мерехтливе тепло
яке народжує
метелика за вікном

не доклавши до цього
ані думки ані лапи
ні хвоста
і навіть бажання знати
чи народжує він
метелика за вікном

безмовне Ом
вимальовує
у сутінках
застиглий ієрогліф
завтрашнього дощу

2026

… жаским улюбленцем Сатурна,
що тричі збуджується ранком,
між вапнякового каміння
у необачності світанків,
у віддзеркаленні примарнім ,
неговіркого павутиння,
на лавах парків, у книгарнях,
між мурашиного сп’яніння …
іде-іде - гуде як завжди -
хрущів цілує незугарно
і довго дивиться крізь вічність
за край, за обрій, у безхмарність -
аж до інакшого контенту
в сріблясте дивне підсвідоме,
щоб розчиняти сенс дощенту,
підступну серця нерухомість,
шляхом amazing(у) і яшми,
відтінку цегляної смути
світів , в яких дівочим баштам
є місце, щоб себе збагнути…

Так слово розпадається, мов замок.
Так степ застиг у дивних відчуттях.
Пророк іде приречено на захід,
Мов змучений і згододнілий птах.

Надія розпадається на друзки.
Шепочуть трави давні молитви.
Змарніло місце для любові й дружби.
Пророк іде у напрямку Литви.

Засохли трави під вогнем тривоги.
Розсипалися квіти, мов слова.
Закляк утомлений язик дороги.
Забута пам'ять в полі ожива.

14 лютого 2026

І
Ніколи не помиряться, їй Богу,
розбійники з великої дороги.
Ця візія «у мене на виду»,
чи сплю, чи то дрімаю на ходу,
отямлюсь і дивуюся із того,
які я миролюбні діалоги
з юрбою войовничою веду.
Та й наяву є видива чимало –
як і було, та якось виживали
у світі, де не бачили добра.
І бевзі уму-розуму навчали,
і генії теорій капіталу,
і автори сокири і пера,
і ось... настала іспитів пора
або точніше – це небесна кара
за те, що і не бідні, та дурні
самі себе лаштуємо на нари,
то й маємо: руїни у вогні,
мозаїки Херсону і Чонгару,
потішну владу, бомбові удари –
парейдолія миру на війні.

ІІ
У хаосі помітити нелегко,
якій картині застує пітьма.
До істини, здається, недалеко.
та це не додає ані ума,
ані уяви, що добра нема,
а ми ще є, завжди напоготові,
що пощезають люті москалі.
Буває, чую голоси в імлі, –
не вляпуйтеся, як бувало, знову
у чергову історію, панове!
На те і є сибірська Колима
і Соловки, і світова тюрма,
аби не забували помилково
своє коріння, материнську мову
і захищали в місті і селі
скарби обітованої землі,
досягнення науки та освіти,
допоки Україна ще стоїть
останньою Бастилією світу,
де силами фальшивої еліти
винищують культуру всіх століть
пірати ХХІ-го століття.

ІІІ
Не помагає вічна боротьба
із братією лютого сусіди
повірити, що це така судьба,
якщо до пацаків нема огиди.
Усяке лихо де-не-де ще їде
наосліп із бідою на горбі,
з лапшею на вухах, що далебі,
стосується любителів кориди –
яким аршином міряєш собі,
таким тобі відміряє Феміда...
....................................................
На пагорбах не чують ще сирен,
над Колізеєм ще нема сафарі,
аби плішива гадина і пень
і далі верховодили у парі.
Відомо і для кого, і чого
не хочуть миру ні американці,
ні їхні сателіти росіянці,
змагаються дебіли – хто кого
переплює з трибуни ліги націй.
Не діє право і мовчить закон,
імперія винищує мільйони...
а скільки буде посивілих скронь,
щоб довго царював хамелеон
в оточенні каліґул і неронів,
які ведуть із полум’я в огонь.

08.2026

Чарівно бути жінкою твоєю:
торкатися губами спраглих уст,
лебідкою кружляти над землею
і слухати дощів осінній блюз.

Чудесно бути пристрастю, в якої
від божевілля ревно зносить «дах»,
від насолод медових серце млоїть,
гойдає небо на семи вітрах.

Казково стати Музою натхнення,
твоїх шедеврів пензлем чарівним,
небесним янголом благословення,
творцем прекрасних образів і рим.

Лише коханкою нестерпно бути!
Ділити з іншою святкові дні
та обпікатися отрутою покути
за душу, Богом дану не мені.

15.08.2026р

Серпня вічний почет
Нами добре знаний -
Прохолодні ночі
Та густі тумани.
Поруділі трави
І нудьга осіння, -
Це все серпня справи,
Це його уміння.
15.08.26

Дивна споруда – чорна, тринога,
Звуків бентежних склад.
Ні тобі користь, ні допомога
– Забавка для дівчат.
Та й ті дівчата недосконалі!
Гратися з ними як?
Тільки й уміють, що на роялі
Тринькати щось не в такт.

Клавіша біла, клавіша чорна.
Дуже повільно, надто мінорно.
Клавіша чорна, клавіша біла.
Чорна жали́ла, біла жаліла.


Грає невтомно, хоч і поволі,
Інколи в резонанс,
Клавіши тисне нашої долі
Невідворотний час.
Ноти брутальні линуть та ніжні,
Тануть серед років.
Та й ті роки дуже схожі на тижні,
Смуток несуть які.

Клавіша біла, клавіша чорна.
Вчора – мінорно, завтра – мажорно!
Клавіша чорна, клавіша біла.
Звуки окремі – музика ціла.

Все як по нотах: стрінув дівчину,
Що залиши́ла звук
В серці, яке раптом опір не чине
Дотику ніжних рук.
Я – інструмент, невідомий самому.
Звуки, немов кришталь,
Линуть, розбурхуючи підсвідоме –
Гой, як бринить рояль!

Клавіша чорна, клавіша біла.
Грати в чотири руки закортіло!
Клавіша біла, клавіша чорна
Це – животворно!
Це – неповторно!


04.08.2026р.

Дощі й дощі. Тріщить загата.
Ллє прямовисно і навскіс.
Береза вкотре, пелехата,
не ладна розчесати кіс.

Кущі розвихрились бузкові,
півонії втрачають стрій.
А хмари знов напоготові
у грозовий вступити бій.

Усе, усе, мов за межею.
В одне змішались день і ніч.
А правда з кривдою-олжею,
непримиренна, йде на січ.

Блищать шаблі. Стовпотворіння.
І — раптом тиші абсолют
скує усе аж до коріння
якоюсь силою без пут…

Й душа, роз’ятрена дощами, —
чуття розмили береги.
Це доля бавиться так з нами
чи сплачує нараз борги?

2020, червень

 погода що міняється настійно
 привносить чи скасовує
 натхнення
 так ніби чим би
 не кардіограма
 що відбивається у першім-
 ліпшім тексті
 гадається про серце невгамовне
 ніяк не задоволене нізащо
 між будяками в цьому полі
 предковічнім
 хатами електричними стовпами
 тополями
 на ближнім горизонті
 квітками ягодами колючками
 кущів шипшини та кущів ожини
 що начебто у риму
 та не зовсім
 атож скоріше певний ритм в усьому
 при темпераменті
 характері стихійнім
 крізь хаотичні звідусіль
 манливі знаки
 мов ті зірки з яскравим
 смертним летом
 

Середа чи п'ятниця
Але все це раптом
Перетворюється
У кімнату
Де вікон немає і
Завіса
А вихід за рогом
Сусіднього кварталу
Де під протяжний дудук
Чується чийсь подих
І все закрутиться заново
Понеділок
Вівторок
П'ятниця.

2026

my holy land
stays on two ancient whales
and
the third one
is a nomad-dolphin
runs on a blackened star
as far
as someone makes a wish
while times appreciate the fish
with grasps of autumn
right on the top
not on the bottom
stray thoughts
are settled there
it washed around to bear
the bitter memories
and mother’s rampant tears
it’s doomed to linger
till the sun is cleared
to hang in dreams
and after getting older
to smolder
in a heart
emerge then
on the ridge
still drifting through
the wordless world to reach
the paradise with berths
and shoals
it will explode with gardens
I should say
of course
then God
shall master pottery
to make self out of clay
and give the name
and start to play
with Adam

Translation:

свята
на двох старих китах
і третьому
кочівнику-дельфіні
на спаленій зорі
зага́данім бажа́нні
і порі́ осі́нній
тримається
моя земля
заселена
приблудами-думками
омита
гіркотою спогадів
нестримною сльозою мами
вона
приречена
до сонця
заникати в снах
у серці
тліти
і виринати на хребтах
дрейфуючи безслів’ям світу
аж рай причалить
до її мілин
і вибухне на ній садами
а Бог
подасться в гончарі
і виліпить себе
й назве Адамом

Крізь сиву хмару світить сонце,
Мов пробивається з-за ґрат,
І зазирає до віконця,
Неначе гноблений Сократ.
Воно важливе щось промовить
Крізь огорожу тлустих хмар,
Крізь тлум, репресії і мори,
Крізь заборони від нездар.
Так, Сонце - бог і цар верховний,
Суддя, пророк, герой і кат,
Вояк, слуга, політик хворий,
Поет, співак і адвокат.
Воно дає найбільше сили,
Натхнення, пристрасті жагу
І молодим, і вже похилим,
Таку невтолену снагу.

11 лютого 2026

Я б до тебе пішла, та боюся високих трав.
Я б тобі прокричала – боюся відлуння грому.
Без човна попливла б, та глибокий і чорний став,
І не вийти на березі темному і слизькому.

Я б тобі написала про все, та немає слів.
Полетіла б до тебе, та небо закрили хмари.
Я б зігріла тебе, як мене ти колись зігрів.
Я б шукала дорогу, та знаю–шукати марно.

А тому поливаю надію дощем з долонь.
Ти її посадив, й обіцяв, що вона заквітне.
– А як довго чекати? - питала тобі вдогонь
– Ти, кохана, чекай, коли прийде минуле літо...

Вірю в майбутнє моєї країни,
вірю в народ,
що піднявся з колін,
в зоране поле,
у гілку калини,
в сад біля хати
з червоних калин.

Вірю у правду
і силу народу,
вірю у мужність
дітей і батьків –
в час, коли миром
шукаємо броду,
в час, коли миром
йдемо на катів.

Згиньте кати
і супостати!
Краплею крові
я, предків повпред,
звівся з колін,
в повний зріст
зможу стати
і крокувати
з народом вперед.

Гордо прийду
до європ, до америк
з полум’я, з диму,
з кривавих годин
сином народу
новітньої ери:
«Я
України
Громадянин!»

31 січня 2014 рік

Плетусь зажурена з «Сільпо»
В холодну днину.
Мені б проїхатись в метро —
До моря плину,
Кружляти чайкою над ним
У небосхилі,
З обличчя змити смутку грим
В смарагді хвилі,
Ловити щастя на льоту,
Перлини в мушлях,
Спіймати рибку золоту,
Мов рідну душу.
Відчути на губах своїх
Солоні бризки.
Та, як навмисно, чи на гріх,
Надворі слизько.
На чобітках — зими сльота —
Пора мінорна.
У сумці мойва для кота,
Хлібина чорна.
Зруйнований шахедом дім
На перехресті...
Кривавий сніг... Ядучий дим
І запах смерті.

14.08.2026р

Серпень жовтим капелюхом
На прощання помахав.
Музику його послухай,
Яку він тобі писав.

В ній і шурхіт крил лелечих,
Шелестіння листя й трав.
Які вітерець підвечір
У таночку закружляв.

Навіть чути запах яблук,
Груш солодких аромат,
Що доноситься із саду
І звучить мінорний лад.

Не смутний і не журливий,
Просто ностальгії сум -
Літечко у вирій лине,
Дні осінні настають.

2020 р.

Зникають сни приємні завжди
З досвітнім заспівом півнів,
Бо потім більше негаразди
Повсюди бачаться мені.
Бо далі - швидкості шалені
Та люди радісні й сумні, -
І щире прагнення щоденне
Земного щастя не у сні.
14.08.26

Нещирість професійно тисне руку
Та непомітно крутить карамболь.
У серце заповзає, мов зміюка,
Вичікуючи, вправно грає роль.

Маскується у тиші та у криках,
Постійно грає світло й позитив.
Нещирість - різна та багатолика,
Її палітра - безліч кольорів:

Червона, синя - та яка завгодно!
Сьогодні проза, а вже завтра - вірш.
Глуха й дзвінка, гаряча та холодна,
За спиною завжди тримає ніж.

Удар під дих. Розчарування. Втрата.
А все тому, що близько підпустив.
І перш, ніж сокровенне довіряти,
Ти, мрійнику, подумай сто разів!

Уже весна, радіти б треба,
і відшукати у собі
колись даровані із неба
вцілілі струни, далебі.

Мажорні, сонячні, на втіху
і життєдайні, як тоді, —
щоб не підігрували лиху,
а надихали у ході.

Весна ж четверта. Вже четверта.
Сирена душу розтина.
Село згоріле. Місто стерте.
Ані домівки, ні майна.

І невідоме наше «завтра».
І суне ворог, наповза...
За нами — суть. За нами — правда.
Та невгамовна ця сльоза...

Її приборкати несила,
хоча й весніє знову світ.
Ми небо з укриття просили,
щоби навспак вертав приліт...

2025, березень

Намистинки розкотилися
радісно підстрибуючи
застигли — посміхаються
чи все я зберу?

2026

 тобі поезія та пафос
 мені непевність і нудьга
 життя сяк-так
 благеньке факт
 іще скоринка з пирога
 питай чого усе вертатись
 до слів у цій коморі
 га?
 як у серпневий у серпанок
 поїхав цирк а карнавал
 що до світанку лихоманить
 не став збиратись
 бо не став
 кому потрібний п’яний шал
 кого ще фейерверки надять
 атож-бо серце та душа
 прохають про свої гаразди
 поміж розхристаних віршат
 рубінів перлів чи алмазів
 важких оздоб свічад і шат
 нам не зустрітись
 у фіналі
 когось прославить
 чи знеславить
 мотив надміру величавий
 невчасний жарт або затик
 на мене ліпше не рівнятись
 мені люб’язна світла зайвість
 безрадність до якої звик
 і снів оцих півстерті барви
 

Не даруй лілові
почуття мені,
у квітковім слові
— пагінець брехні.
Не божись в коханні,
аж до скону літ —
серцю притаманно
обривати цвіт.
День такий мінливий,
тож не вір собі,
спогади щасливі
не топи в журбі.
Звідки долі знати,
те, що хоче Бог?
На гілках лапатих —
щемний епілог.
В майбуття туманне —
ключик золотий.
Квіточка зів'яне
восени і ти
зрозумієш, друже,
істину просту,
що в колючих ружах
полюбив не ту.

13.08.2026р

Нашу тягу до свободи нічим не зламати,
Бо віками наші предки її гартували,
Кров‘ю славних синів й дочок її поливали,
Аби вільним ми народом змогли, врешті стати.
Як старалися сусіди, щоб нас покорити,
Ми для них ясир і бидло, малороси були.
Але ми своє коріння вільне не забули.
Могли тіло та не тягу до свободи вбити.
Навіть, коли смерть, здавалось в очі зазирала,
Кат стояв вже під дверима, стиснувши сокиру,
Ми боролися за волю, не втрачали віру.
Бо та смерть вільнолюбивих людей не лякала.
Прикладів тому чимало. Хоча би згадати
І отих холодноярських славних отаманів,
Що і смерті не злякались, прийняли останній
Бій із ворогом, щоб тільки вільними вмирати.
Бунтувала Україна, весь час бунтувала,
Бо нікому не бажала взагалі коритись.
Ладна була з самим чортом за свободу битись.
Ворогам, що сюди пхались, спуску не давала.
Без різниці, скільки сили вороги ті мали.
Прийшли німці – били німців, прийшли «білі» - «білих»,
А «червоних» тих постійно били, не жаліли.
Та ті, не один раз биті, все пхали і пхали.
Нахабністю, жорстокістю всіх переважали,
Тому, врешті в боротьбі тій змогли гору взяти.
Коли з Криму удалося Врангеля прогнати,
І більшовикам то, врешті руки розв‘язало.
Тепер армія взялася проти отаманів,
Що селян від лиходіїв всяких захищали.
Недаремно ж їх «батьками» люди прозивали.
«Батько» - то була надія селянська остання.
У Холоднім Яру воля квітла, розцвітала.
Там ні «білі», ні «червоні» спокою не мали,
Бо там «батьки»-отамани тільки панували
І у ті краї ворожу силу не пускали.
Як «червоним» не хотілось та не було змоги,
Звідти «білі», там поляки, а там українці.
Усі сили витрачали в тій кривавій бійці,
Наступали, відступали – було не до того.
І от тепер за повстанців вони узялися.
Військ нагнали, стали села, міста зачищати
Та жорстоко усіх «винних» й невинних карати.
Справжні битви на просторах безкраїх велися.
Вже, здавалось, перемога, взяли вони гору.
Оточили загін якийсь, у пастку загнали.
Кинулися всіх в‘язати, а ті десь пропали,
Мов крізь землю провалились. А вже зовсім скоро
В місці іншому з‘явились, патрають «червоних».
За одним «батьком» погнались, другий напав з тилу.
Тож «червоні» тільки дарма витрачають сили.
Тільки бої безкінечні, постійні погоні.
Та, де неспроможна сила результату дати,
Комуняки підлість й хитрість у дію пустили.
Агентів своїх заслали та «батьків» зманили.
А «батьки», як малі діти. Вміють воювати,
Коли ворог перед ними, а наївно вірять,
Коли казочки агенти їм розповідають,
Наче про людську підступність уяви не мають.
Думають, що всі на світі і чесні, і щирі.
А коли то комуняки чесно поступали?
Та порядним правдолюбам то не зрозуміти.
Тож вдалося тим агентам отаманів збити.
Їх на «збір перед повстанням», начебто зібрали
І там усіх пов‘язали. Кинули за грати.
У Лук‘янівській в‘язниці в камерах сиділи.
А тим часом трибуналом їх на смерть судили.
Та вони не захотіли просто так вмирати.
Як вмирати – то на волі. Отож зговорились.
Вранці, як завжди дозорець приніс бак з окропом.
На сніданок з того бака мали пити скопом.
Та інакше цього ранку воно закрутилось.
Хтось схопив той бак і вилив окріп на дозорця.
Той і крикнути не в змозі. В камеру втягнули.
Ключі, револьвер забрали, вдушить не забули.
Скочили до коридора, до дверей у блоці.
Відчинили інші двері, де в‘язні сиділи.
Кинулися вниз по сходах, дозорця напали,
Що й не писнув. До кімнати вартових помчали.
Там рушниці, там набої. Все то захопили.
Та начальник варти клятий, хоч його душили,
Вистрілити встиг з нагана. Піднялась тривога.
Варта миттю повернула кулемета свого
Так, що ледве-но повсталі двері відчинили,
Як їх черга перестріла. Мусили сховатись.
Тут на поміч іще сотня вартова надбігла,
Усі виходи з в‘язниці перекрити встигла.
Тож не варто десь пробитись було й сподіватись.
Всі нагору відступили, перекрили сходи,
Влаштували барикаду, щоб підхід закрити.
А з рушницями до вікон, щоб ворога стріти.
Зрозуміли, що живими вибратися годі.
Хоч, як вони уявляли собі оту втечу?
Середмістя, охорона, чекісти, казарми.
А от, бачиш, ризикнули. І страху ні грама.
Страх і тяга до свободи – несумісні речі.
Поки вони готувались, ще війська прибули.
То вже точно їм живими вибратися годі.
Та ж вони, хоч у в‘язниці, але на свободі.
Хоч на п‘ять хвилин повітря свободи ковтнули.
Ті із вулиці стріляють, дзижчать навкруг кулі.
Хлопці їм відповідають лиш зрідка із вікон.
Бо набоїв жаль, стріляють лиш напевно тільки,
Коли бачать, що б ворога куля не минула.
Та кінчаються набої, ніде більше взяти.
Йде четверта вже година нерівної битви.
Видно, вже їм на свободі ніколи не жити,
Доведеться у в‘язниці смерть свою прийняти.
Хоча… Стягли всі, що можна сінники до купи,
Тапчани поклали зверху та і підпалили.
Чорним димом з усіх вікон раптом повалило.
Може, думали в пожежі мить така наступить,
Зможуть вирватися звідси… Хоч душились з диму,
Бо й підлога загорілась, й вікна запалали.
Та пожежники із міста негайно примчали
І брандсбоями у вікна вдарили своїми.
Вогонь почав відступати, а з ним і надія,
Що комусь втекти удасться. Така видно доля.
Помирати доведеться не в чистому полі…
Але ж вільними - єдине, що їм душі гріє.
Як зосталось по одному в кожного набоїв,
І надії десь пробитись вже вони не мали,
Тоді зійшлись отамани та прощатись стали.
До останнього взялися готуватись бою.
Попрощались, стали один супроти другого.
Націлили прямо в серце товаришу зброю
З криком: «Слава Україні!» стрілили обоє…
І попадали шістнадцять мертві на підлогу…

Яскраве сонячне проміння.
Так протискається весна
Крізь заборони і каміння,
Крізь забобони й письмена.

Таке проміння пропікає
До всіх глибин, до всіх основ.
Воно жорстоке, ніби Каїн,
І милосердне, як любов.

Проміння так жорстоко вдарить
На розі вулиць, мов кастет.
І ти умудрений, мов Дарій,
Напишеш вічності сонет.

Його ти більше не відпустиш
У далину, у сиві сни.
Проміння відбиває пустку.
Так проростуть слова весни.

11 лютого 2026

В серпні, наче квіточка,
Усихає літечко
І радіти ніколи
Дітворі канікулам, -
Літа вічна кривдниця
Осінь швидко близиться.
13.08.26

 ось папір
 на нім лежать рядки
 обіцяють щось
 чи спонукають
 ось вікно
 за ним висять зірки
 час піднятись
 ще долити чаю
 все неквапно
 мов який хорал
 засвітом
 ридають херувими
 хтось із нас
 без толку назбирав
 спогади
 скорботи і провини
 в цім чеканні
 стрічного життя
 чи стосовного
 не в курсі
 та чекаєм
 укріпившись
 іменем
 отця
 сина
 та святого
 духа
 amen
 

Погляд не встиг помітити
пташку на гілочці
спурхнула вона
листок тремтить на вітрі

2025

Він вичікував слушну нагоду,
Щоб до неї колись підійти,
Подолавши непевність, погорду,
Перешкоди до тої мети.
Він чекав дорогу нагороду,
А одержав плоди пустоти.

Слушний час забарився, спізнився.
І про нього забула давно
Його пасія. Спалах в зіницях
Відгорів, як старе полотно.
І минуле зрадливе, столице
Відійшло в чорно-біле кіно.

Слушний час не прийшов, загубився
І обличчя у вічності стер.
А у душах точилася битва,
Мов далека мета трьох сестер.
Наш герой доторкається бильця,
Вириваючись з болісних сфер.

Та все марно, зусилля даремні.
Хижий час відкидає його
В тепле ліжко, у спогади темні,
У минуле, мов болю крило.
Лиш примари зникомі і чемні
Пронеслись, ніби їх не було.

10 лютого 2026

 
Єй!
Ха!
Гух!
 
Живав мужичок
Старенький пеньок
Собі у Монреалі
Дружина, дитина
І дім, і машина
І донька-тінейджер
У блузці тонкій
Любила погуляти
Її звали Маґдалена
 
Маґдалена . . .
 
Старенький пеньок
Повернувся домів
До себе в Монреалі
Роздивився доньку
У тій блузці при світлі
І казав собі
“О це промовляє!”
Потягнувся до цицьки
Схопив оце міцно
І доньку до стіни
Притиснув
(СИНІЙ ХРЕСТ!)
Маґдалена . . .
 
О доню мила, не тікай, коли
Рідний канадський твій тато поблизу
О доню мила, не тікай, коли
Рідний канадський твій тато поблизу
Важко працюю, ти не розумієш
На сироп кленовий для місцевих млинчиків
Як тобі се уявити?
Що робиться з чоловіком?
Що робиться з чоловіком?
Як тобі се уявити?
Що робиться з чоловіком?
Що робиться з чоловіком?
 
Старенький пеньок
Із руками засмальцованими
У тому Монреалі
Трохи слину пустив
Як тягнувся до цицьки
І казав собі це
“Ось чого я хотів би!”
Але дівчина вперлася
Сказала “Гівна тобі!”
І коридором побігла
Слушно, Маґдалено!
 
О доню мила, не тікай, коли
Рідний канадський твій тато поблизу
О доню мила, не тікай, коли
Рідний канадський твій тато поблизу
Важко працюю, ти не розумієш
На сироп кленовий для місцевих млинчиків
Як тобі се уявити?
Що робиться з чоловіком?
Що робиться з чоловіком?
Як тобі се уявити?
Що робиться з чоловіком?
Що робиться з чоловіком?
(Тож!)
 
Маґдалено, наді мною не смійся
В коридорі цім, твої блузка й цицьки о
Якщо мама нас застане колись
До адвоката вона стане дзвонити
 
ДУ-ДУ-ДУ-ТУ ДУ-ДУ-ТІ-Ю
ДУ-ДУ-ДУ-ТУ ДУ-ДУ-ТІ-Ю
ДУ-ДУ-ДУ-ТУ ДУ-ДУ-ТІ-Ю
ДУ-ДУ-ДУ-ТУ ДУ-ДУ-ТІ-Ю-ААХ
 
Маґдалено, Маґдалено, Маґдалено, Маґдалено
Дитино смогових вітрів Лос-Анджелеса
Хотів би я тебе завести до комори й познімати всі одежки, поки ти не станеш одверто оголеною
Натерти майонезом
І каопектатом, усе твоє тіло, піти гуляти на
Голлівудський бульвар, і ми можемо
Можемо йти вулицями через зірки, на яких оце Джон Провост і Ліо Джі Керол, о разом, бейбі
Можемо піти танцювати в Cinegrill
Уяви собі: Френк Пернелл і ми, до темряви
Ти не розумієш, моя бейбі?
Я не думав, не вимагав, знай, це так важко для мене, просто . . .
Бачив, як ти стояла під пестицидною стрічкою Shell увечері
У світлі
Із твоїми маленькими пипками, що випирали у прозору тканинку, я просто казав: “Боже
Боже мій, я віддав свою сперму ось цьому!” І тепер я просто
Ох, так збудила мене, я просто
Я не знаю, що робити, Маґдалено, ти же розумієш? О я тебе схопив, але
Але не будь проти мене, знаєш
Твоя мама не довідається, бейбі, і я хочу, щоб ти вернулася
Я думаю, ти мене розумієш? Я хочу, щоби . . .
Ось я на колінах, Маґдалено! Я хочу, щоби ти вернулася до мене, бейбі
Я хочу, щоби ти обернулася до автомата Sparkletts
І все! І все! У маленькім шартрезовім коридорі з маленькою неоновою картинкою Ісуса, на стіні
І я хочу, щоби ти зробила крок, бейбі
Я хочу, щоби ти пройшлася на своїх п’ятидюймових шпильках, які купила у Frederick’s
Тоді ж, коли ти і твоя мама отримали ту білизну минулого року на Різдво
І я хочу, щоб ти вернулася до мене, бейбі
До мене, бейбі, чи не розумієш мене, бейбі?
Я хочу, щоб ти вернулася
Я на колінах, бейбі
Я маю намір, хочу зняти твій тренувальний бюстгальтер
Чи не розумієш мене?
Зняти твої марунові трусики
Я стану на коліна, бейбі, ти же розумієш, що
я тобі кажу?
Мама не довідається, вона грає у бридж з дівчатами
А ти і я . . .
Ти і я будемо щось смоктати, бейбі
Тільки ти і я, ти же розумієш?
Ми можемо любитися всю ніч
І не дізнається жоден
Нумо, Маґдалено!
Будь ласка, дівчинко
Вернися до тата
Що я зробив тобі поганого?
Боже, я лише слідував сексуальному імпульсу, як чув на шоу Джонні Карсона із книги іще чогось, що я написав
Я не знав, що роблю
Я захопився
Що можу сказати, як, як . . .
Вертайся, бейбі
Нумо
О, прошу, ти маєш вернутися, бейбі, вернутися
Вернися до тата!
Нумо, Маґдалено, до тата, бейбі, ти маєш вернутися, бейбі, вернутися
Вернися, бейбі, вернися
Мама не довідається
Мама не довідається
Вернися, бейбі, вернися
Вернися, бейбі, вернися
Маґдалено, вернися
Вернися до тата
Вернися, бейбі
Вернися, бейбі
Вернися
Вернися
Вернися
Вернися
ВЕРНИСЯ!
Вернися до тата
Зійди, пройдися біля мене
Я на колінах, не розумієш?
Мама не довідається
Я же тобі казав . . .
(Тебе люблю я, Маґдалено!)
Ти знаєш . . .
Я казав . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

Кульбабка жовта - сонечко маленьке,
Немов курчатко заховалась у траві,
Яке не слухало своєї квочки-неньки
І загубилося в зеленій мураві.

Згодом кульбабка стала біла-біла,
Пухом засипала довкола геть усе.
Найкращі сподівання та надії
З собою тепле літечко несе.

Наше життя так стрімко пролітає.
Посивієм - незчуємось коли.
Але чи всі по собі залишаєм
Ми добрий спогад й слід на цій землі?

2015 р.

Серпень маком обсипає
Обрядові короваї,
І медами він частує
Споконвіку нас не всує,
Бо до захисту готова
Наша нація бідова
В час, коли ведуть нестерпно
Москалі себе у серпні.
12.08.26

Ось і добіг зимопис крапки.
А далі що? Нова глава.
Уже зібрались біля кладки
від сну розбуркані слова,

щоб перейти до березоля,
в дзвінкі узятись голоси,
здійнятись піснею над полем
у теплих променях яси.

А там, де тиша сніг тримала
й оберігала білі сни,
уже проталина заграла
дзвіночком сріберним весни.

І стане простір молодіти
і набиратися краси
від звуків плетива і літер.
Весну у душу запроси.

2026, березень

 як не потрапити
 на посилання на діснея
 не баґ як то говорять
 але фіча
 через портали
 чи інакші двері
 метаморфічні телеологічні
 ніхто нікого не запрошує
 ой леле
 не втягує
 щоби продати двічі
 коробка сірникова
 у кишені
 а в ній цвіркун
 упійманий навіщось
 ти згадуєш про нього
 вже в постелі
 на тій межі
 де сон розріже вічність
 на кадри фільмів
 послідовні
 півхимерні
 

Повторюйся в моїм житті рефреном,
Карбуйся недописаним рядком!
Лишайся почуттям палким, шаленим,
Скажи, що ти - реальна, не фантом!

У вигаданім світі не боюся
Пройти крізь чергу монотонних днів.
Торкнись мене волоссям світло-русим,
Так, як тоді, коли тебе зустрів.

Малюй у мріях рифи та лагуни
І полони красою довгих вій.
Ти не дивися, що я вже не юний -
Заради тебе досі ще живий.

О, світе! Середовище страждання!
Приземленістю більше не каліч!
Дзвінке відлуння першого кохання
Мене покличе в нескінченну ніч.

Моя любове! У своїх катренах
Не зупиню таємний метроном!
Повторюйся в моїм житті рефреном,
Карбуйся недописаним рядком!

Станіслав Рибалкін (1935-1995, з 1970 – мешканець України)

Палали стяги маково:
Дев’яте травня.
Старенька п’яно плакала
про щось прадавнє.

Тягнула зі стаканчика
вологу винну;
на ній медальна планочка
була єдина...

Вино у пляшці хлипало.
Старенька бурмотала:
– Ну, з мене – що... не вибуло...
А хлопців – повбивало...

(2026)

Лягає смуток, як туман,
На спорожнілі виднокраї
Затих веселий балаган –
В оазу двері зачиняють.

Холодний потяг марноти
Відходить в далеч невеселу,
Аби безвтратно перейти
Людського виміру пустелю.

Прогнози
до мінус
ну загалом
зима
морози
Лускунчик
балет
які слова
танець квітів
ну то навесні
зараз зима
залишу записку
пішла
не забудь
погодувати кота

1999

Нарешті випав сніг.
Небесна нагорода.
У хаосі доріг
Згубилася порода.

Цей сніг, немов слова,
Які всі зачекались.
Надія ледь жива
Затиснута в лекала.

Ці білі письмена
Нарешті прочитаєш.
Зникома, як мана,
Незрозумілість таїн.

Ступає білий сніг,
Мов непомітний привид.
Освячує поріг
Мелодією примхи.

Цей білий чарівник
Іде пустим подвір'ям.
У снігу черевик
Загруз, немов повір'я.

9 лютого 2026

Серпень кошик наповняє
Багатющим урожаєм, -
Уродили доокола
Груші, сливи, як ніколи,
А на яблунях гіллястих
Погляд губиться від щастя,
І язик одразу терпне,
Як врожай збираю в серпні.
11.08.26

Карали дівчину. За віщо?
Кмітливу вдачу молоду,
що розумом за інших вища
та ще й прегарна на виду.

Таке знайшлось хіба від Бога?
Напевно, що від сатани.
«До сатани їй і дорога,
і без потвердження вини!»

Отак мужі перелякались
за ниці душеньки свої!
На жодну мить не завагались,
гукнувши: «В полум’я її,

красу обернемо на присок,
розкидаємо по землі.
Такий чаклунству буде присуд —
старі здригнуться і малі.

А хто поремствує, той, значить,
сам прислужився сатані.
В нас душогуби не ледачі,
як слід підсмажать на вогні».

Нараз запала мертва тиша,
хтось захлинувся у ганьбі.
«Хоча б скінчилося все швидше», —
котилось страхом по юрбі.

А слуги порпались тим часом,
складали хмиз навкруг стовпа.
Ось відсахнулися всі разом,
спустились поспіхом з горба.

Вогонь почав свій біг смертельний,
аж заридав церковний дзвін.
І вже ні суд, ні кат не певний,
прирікши душу на загин.

Прикута ж міцно ланцюгами,
в сорочці довгій з полотна,
молилась зблідлими губами
серед людей, але одна.

Обмовлена й така вродлива,
хоч воду пий з того лиця.
Лиш доля випала жахлива,
на страту — просто з-під вінця.

...Повітря зойком розірвалось,
уклякла вражена юрма.
Недовго нелюди втішались,
ще мить — й видовища нема.

А погар їм уже не диво.
Ось вітру... забавка, либонь,
бо перекочує грайливо
жарини спалених долонь.

2011

Мила, глянь, там над горою
кучерявою головою
хмара небеса підперла,
і у зливі ненавмисно
розгубила своє намисто —
чисті краплі-перли.

Мила, ми йдемо з тобою
в теплій тиші під горою,
хай нас пестять ніжні квіти.
Краплі-перли пошукаєм,
поки ще над нашим раєм
літнє сонце світить.

Мила, в краплях тих прозорих
свій усесвіт ми впізнаєм,
хоч уже над нашим раєм
сходять вечорові зорі.

(2026)

 під вечір
 якщо вирубити звук
 гулящих і балдіючих
 під вікнами
 із вереском їх виплодків
 подекількагодинним
 я написав би щось
 напрочуд тихе
 невагоме
 легковійне
 для тебе
 про своє життя
 угу
 про ненав’язливість
 і ці гостинні стіни
 належні овочі
 зготовані як слід
 про спогади свої
 комічні безподібно
 одначе
 не психовані
 не злі
 про погляд твій
 твій вигляд гордовитий
 на зламі літ
 без жестів
 і без поз
 про пізні літні квіти
 не осінні
 про суть всього
 промовчану всерйоз
 що залишив би
 у паперах інде
 не суть чернетках
 чи листах собі
 бо нам потрібно розійтись
 неочевидно
 в цій поезійно
 скрапленій
 журбі
 

Слова
мало
а то
й багато
слова
того
що коротше
ніж думка

2026

Педагогіка вчить
Змалку робити дітей атеїстами.
Мої рідні
Зроду-віку не чули про ту науку
І казали, що знайшли мене в капусті,
Що на горищі удень спить,
А вночі стереже наш сон домовик,
Що є такі білі тваринки ласки,
Котрі роздоюють корів, заплітають коням гриви.
Що не слід засинати під місячним сяйвом...
Сьогодні мої вчителі вже в кращому світі,
А їхня наука, хоч і позаду,
Але не так уже й відстала від педагогіки.

Біліє поступово полотно
Від снігу із його авангардизмом.
Вже вицвіло гомерове руно,
Укривши душі білим песимізмом.
Так чорно-біле втомлене кіно
Міняється і міниться зі свистом.

Сніг владно і уперто наступа,
Іде вперед, немов нова поема.
Виконують сніжинки ніжні па.
Навколо білі гасла і знамена.
Танцюють сніговії гопака.
Лунають фуги хуги безіменні.

Хто переможе в цьому полотні:
Веласкес, Рафаель чи Пимоненко?
Ідеї не ідуть у множині,
А в однині, мов незабутнє небо.
Ми беремо натхнення у вині
Зимової сюїти і у Феба.

8 лютого 2026