вона сидітиме сумна
 тарас чубай собі співа
 і ти співаєш із чубаєм
 у заворушливих тонах
 серпневий ранок між атак
 і серпокрили ще ганяють
 у небі чистім аж до краю
 літає тополиний пух
 чом не помудрувати
 що життя нам
 і про євангеліє від іуд
 невірний віруючий люд
 іде по воду і по крам
 по настрій що догідний їм
 пересуди і вжеж полуди
 ліниві прикрощі марудні
 незримий від шашличні дим
 зусюдний тлін
 дражливий та облудний
 і ти всякчас
 працюючий над цим
 

Здіймусь я на пагорб величний
І хліба з росою вкушу.
Нехай мене тиша покличе
В безодню озер і дощу.

Нехай мене кличе безмовність,
Нехай мене кличе печаль,
Немов недописана повість,
В самотню задумливу даль.

Нехай мене кличе безмежність.
Я сльози втоплю у росі.
Відкинувши геть обережність,
Віддамся прадавній красі.

Із пагорба зірко побачу
Минуле й майбутнє в імлі.
Це місце для вічних побачень.
Хай кличуть у даль кораблі.

5 лютого 2026

Ольга Фадєєва (1906-1986)

Давно вам, друзі, всім відомо,
що днів у тижні рівно сім,
але найкращий, звісно, – сьомий,
він посміхається усім!

    Бо неділя – це вітанки
    і весела метушня!
    Найдобрішого всім ранку,
    і такого ж дня!

Таким-от ранком – дуже шко́да
втрачати час на довгий сон,
коли на світі є природа,
кіно, музей та стадіон.

    Бо неділя – це вітанки
    і весела метушня!
    Найдобрішого всім ранку,
    і такого ж дня!

Сьогодні – геть усі турботи,
сьогодні – настрій жартівний!
Чим гарячіш була робота,
тим кращий день ваш вихідний!

    Бо неділя – це вітанки
    і весела метушня!
    Найдобрішого всім ранку,
    і такого ж дня!

(2026)

А за вітром, ще до снігу,
Перед тінню на світанку,
Яскравіше світла ночі,
Більше снігу довгим ранком,

Вище лісу, там де вечір
У сльоті! Гучніше смерті!-
Як згадаєш розпізнаєш,
Краще Завтра у конверті!


Ну а після, наче замість -
Мухи сонні, місто босе,
Тінь світанку, в колір заздрість
На сніданок серед сосен!

Далі Довге відкриває
Меншим ,тим,що прагнуть майже
Все й Ніщо і Те, що крає
Тільки так ,а не інакше…

Догорає літо, догорає
Горобиновим й калиновим вогнем,
Яблука в садочку достигають
І смачнющі груші. наче джем.

Догорає літо, догорає,
Вже зібралися в дорогу ластівки.
Айстри під вікном, немов зірки.
Догорає літо, догорає.

2026 р.

З усіх злелеяних доріг
Оця найтяжча,
Бо шлях вибоїстий побіг
Крізь дикі хащі.
Хоча обставини не ті,
І не до свята, -
Метою стало у житті
Важке здолати.
Стерпіти утиски і глум
Такий відвертий,
Що хтось уже упав би в сум
І міг умерти.
Але не я і не тепер,
Коли проворно
Москаль мене в куті припер
І взяв за горло.
Аби спинився чи звернув
Убік з дороги,
Де з ним щодня веду війну
До перемоги.
04.08.26

Який в тім толк - щоб відьмі- хижаку,
товкти про різні кодекси в астралі,
а чи про гріх?...у неї є педалі,
пластична Ява - є сакральний круг
і плуг, аби орати білі далі.

Хай сонячного втемнення поріг -
вона - Творця відтворення і воля -
вітрами рве суєття, днини кволі;
до ніг кладуться тисячі доріг,
на все вона неспішно зверху солить,

а ще зі всього вибере посил:
до вогнищ інквізиторських присмалить
і осуди на хліб намаже з салом,
для витворянь нових дістане сил,
а решта все - на мило і на рало.

Не треба зустрічі, не треба,
лиш надішли мені листа
звідтіль, що між землею й небом,
що забуттям не зароста.

Нехай спливли роки повз мене,
мов ріки, що забули брід —
цвіт прибережного ромену
в душі навік залишив слід.

У тому часі чару стільки
і невимовної краси!..
Так раз в житті буває тільки.
І спогад цей не загаси.

Той Вавилонський сад і досі
мені плекає неземне,
що не зустрінеш на покосі,
бо первородне й весняне.

Нехай живе в джерельнім світлі,
в прозорій юній чистоті,
мов скрипаля щемливий витвір,
що вплівсь у ранки золоті.

Не треба зустрічі. Не треба.
Ця неповторність із висот,
що між землею лине й небом
в тендітнім плетиві із нот...

Як можеш, надішли листа.

2026, березень

Хто там у віконці маячить
що там
то світло
то темно
може маніяк
О Боже
хай буде він
добреньким

2024

І
У тому, що імперія проклята,
немає української вини.
Рятують душі дочки і сини –
у кожного згоріла крайня хата,
немає де ховатись від війни.

ІІ
Дійшло уже й до тричі ухилянта
в його подвійній, ради себе, грі,
що ненадійне місце угорі,
ніхто йому не подарує яхту
ні на Багамах, ані на Дніпрі
ні за Чонгар, ні за міста розп’яті,
які окупували упирі.

ІІІ
Феміда має всевидюще око,
який ти окаянний чоловік
і обраний, і той, що не утік...
..................................................
і не молись даремно Мельпомені,
що ти ані в житті, ані на сцені
не визначився, чий прийняти бік,
і вилізе тобі усе це боком
іще на цьому світі рік за роком
або на тому, де безмежний вік.

08.2026

Серед літа гостей Занзібару
Неможливо дістати із бару.
Заїжджай в Занзібар -
І одразу у бар,
А без бару нема Занзібару.

Двох туристів у Гондурасі
Придавило в готелі матрасом.
Анекдот про матрас
Повідали не раз
На потіху гостей Гондурасу.

Серед ярмарку у Ясіні
Гвалт зняли дві сварливі свині.
"Ти свинею свиня!" -
Верещала свиня
І сміялась уся Ясіня.

Бурульки падають з дахів
Так несподівано, як бомби,
Немов тягар німих гріхів
Чи злитки неземного болю.
Бурульки - посланці світів,
Від нас захованих, далеких.
Вони - уламки тих мостів
До позачасся, мов лелеки.
Цей злиток срібла із води
Нам возвістить дорогу дальню.
Він порятує від біди,
Далекий, мов забуті даки.
Візьми цей дивний амулет
І пригорни його до серця.
Наблизить він парад планет
Або епоху милосердя.

5 лютого 2026

Народе, встань!
Лише тобі належить право
убити ворога
і знищити катів.
Ти є – країна, і ти є – держава.
Вставай – і піднімай братів.
Крокуй вперед –
І біль , і страх здолаєм,
крокуй вперед –
крізь сльози й сміх.
Допоки в серці нам вогонь палає,
ніхто не зіб’є нас з тобою з ніг.
Крокуй вперед –
біду залиш позаду,
до перемог, до волі здобуття,
крокуй вперед –
свою утворюй владу,
а олігархів владу –
на сміття.
Сьогодні ти – є України розум,
землі батьків – потужний кінь,
який з болота тягне долю возом,
яку століттями тягли батьки.
Крокуй вперед –
лише тобі належить право
провести націю
крізь проруб у імлі.
Ти є народ, Ти є держава,
Ти сіль славетної землі.

Січень 2015

Чи ними ще не вистелено світ?
Чи ними світа ще не вславлено?
Невже не ними зір твій пломенить
Несхибно так, примружено, аж райдужно?
Чого ще треба?
Диваки мовчать, чи пак
Стискають руку завтрашньому вбивці.
Чого ще треба?
Диваки мовчать, чи пак
Гойдаються, розвішані на слові.
Чого ще треба?
Диваки мовчать...

Ручай по нам тече і тінь карети
У романтичному шаленстві без турботи,
Зозуль уривчасті ноктюрни і куплети -
Бутоном Клодта коси нам не заколоти !

А возики здіймають пил у спицях,
Про горнє сповіщають у рипінні,
Меланхолійно квітне крокус на гробницях
І равлик збуджений ховається в каміння.

Виблискують і чаплі-цепеліни,
Мов листя збурене, летять у двір проворно -
Скажіть приблуді:- Не чекай удень на зміни!-
І зразу в серце мужній заєць стрибне гордо…

 нам ці ночі хтось наврочив
 наворочені в пітьмі
 недослівно неохоче
 віддавалися мені
 вибрані чуття готові
 до любові та війни
 ще бажання нетактовні
 ти не вір мені о ні
 я рисовано злостивий
 хай цнотливець по життю
 в цьому вихорі у зливі
 де нізащо не розчути
 рим охоплених неврозом
 лих оголених услід
 мій нестерпний психорозум
 незворушний дивосвіт
 

І небо бездонне,
І поле широке
Іще напівсонні,
Іще сліпоокі.
І річка в тумані,
І луки росисті,
Немов на екрані,
Постали врочисто.
Зірниця ранкова,
Дорога безкрая, -
Батьків настанови
Завжди пам'ятаю.
Світліє повсюди
Краса жовто-синя, -
Молюся, мов чуду,
Тобі, Україно...
03.08.26

 
Ось дивувався
Щодо наших чуттів
Хильни сонцесходу ще
Гладь локони їй
Усяк рятівник собі
А серця стугонять, мов ураз
В одному одне
 
Ось дивувався
Чи роки нас не зрадять
За її летом в кухні
Посмакуй аромат, хех
Від тостів, масло топиться
Прийде, зронить крихти в постіль, ужеж
Головою хитнеш
 
Але, віддаючи
Стаєш тим, ким
Бути мав
 
 
 
 
 
 
 
 

***
А верхогляд міняє рукавиці
армійської еліти і – абзац...
указує, який у кого плац.
Зате в столиці – одіозні лиця,
незамінимі хрюша і паяц.

***
А «марафон пресує» всі події
окрім одної із нагальних тем –
анонсувати місію месії:
чи на ядрі... але за кораблем,
чи витязем Оману на росію.

***
А ми уже й не знаємо, коли
і хто рятує нас від окупанта.
Крим зрадники здали,
Херсонщину – козли,
а Україну хочуть спекулянти.

***
А іноді не божою росою
вмивається обійстяна юрма,
само собою, іноді і кров’ю
своєю... іншої нема.

***
А козлу даремно дорікати,
що капусту має за їду,
аби мати кращі результати
та аби не обійшла ґаранта...
краще її з’їсти на ходу.

***
А наймужніший – птиця... не ему,
не Трус, і не Балбес, і не Бувалий,
а шоумен... але і цього мало
і ось тому приспічила йому
опінія дорослим генералам.

Неминуче
А декого веде одна дорога
з «династією» в камеру одну,
бо сам собі набив таку ціну –
просив у Бога ратиці і роги,
то ради біса маємо війну.

08.2026

Мені вказали віртуозного гравця
Ну, я і сів за гру, облишивши зухвалість
Мій супротивник виявився туз,
Далекоглядний в просторі та часу.
Я не заходжу так далеко
Упевнений в собі я б'ю впритул
Щоби усім було все зрозуміло

Наприкінці мій супротивник
скрізь прорвався
І не лишив мені ніяких шансів
Я подумки убив його
Та здався

2026

1.
we became two islands
drifting in a sea
our gold is silence
not that well received

our minds - two rivers
dried in desert lands
feelings left to shiver
and for praying… - hands...
[bridge]

chorus:
lonely nights
get crowded
in my minds
is you
by my side
surrounded
by the love we new
hmmmmm
my love...
ooooooo
you know….

2.
time's an ardent painter
leaves in drawings past
nothing can be greater
than another quest

to become one river
cross the desert lands
love is for the givers
who walk hand in hand...

chorus

Translation:

1.
де любові острів?
бо тепер їх два
там де тиша гостра
коляться слова
і думок дві ріки
висохли до дна
нам тепер довіку
бачитись... у снах...

приспів:
в самоті
так тісно
у думках
лиш ти
з почуттів
де звісно
пристрасті мотив
hmmmmm
світи...
ooooooo
де ти….

2.
час таки малює
спогадами ще
ми себе не чуєм
відчуваєм щем
бо думок дві ріки
висохли до дна
нам тепер довіку
бачитись... у снах...

приспів.

Ще ізмалечку нас мама з сестрою привчала,
Щоби ми із кладовища нічого не брали,
Бо не люблять того мертві. За взятим тобою,
Якось прийдуть, щоб забрати тебе із собою.
Ще і приклад приводила. Це пізніше стало.
Жив у селі один дядько, що ми добре знали.
Жив від нас він недалеко, мав жінку і дочку,
Що була молодша мене десь на пару рочків.
Так от, дядько той унадивсь травичку косити
Там, де мертві вже навіки повинні спочити.
Косив траву між могили, бо ж корову мали.
А, як хто також наміривсь, то він зі скандалом
Виганяв із кладовища – не чіпайте мого!
Як я вчився в інституті, не було вже його,
Хоч же жити міг і жити. І жінки не стало.
Та і донька вслід за ними на той світ попала…
Тож історію коротку розповісти хочу
Про такі от нерозумні поступки дівочі.
Пішли вони якось в поле квіточки збирати.
Ішли мимо кладовища, а там їх багато.
Тож нарвали оберемки і страшенно раді
Повернулися до себе – жили в інтернаті.
Принесли вони ті квіти, води в щось набрали
Та й на вікно поставили – очі милували.
Вечір. Світло погасили та вляглися спати.
Одна чує, щось взялося її лоскотати.
І других залоскотало. Світло увімкнули –
Не побачили нічого та і не почули.
Знову вимкнули, вляглися та заснути хочуть,
А в темряві щось вчепилось до них та лоскоче.
А дівчатам не до сміху, дуже страшно стало.
Так при світлі аж до ранку налякані спали.
Вранці ж разом подалися до одної бабці,
Що жила (часи ж радянські) в старому бараці.
А та бабця була відьма, бо ж багато знала:
І виводила пристріти, і страх виливала.
Розказали вони бабці все, що їх лякає.
Подивилась на них бабця та собі й питає:
- А чи квіти на могилах ви, дівчата, рвали?
- Рвали, рвали – ті головами разом покивали.
- Де поділи? – На вікні он стоять у нас в банці, -
Відказали на питання ті дівчата бабці.
- Візьміть квіти і викиньте у вікно негайно! –
Каже бабця й насварилась ще услід їм файно.
Ті примчали до кімнати, квіти ухопили.
Але тільки-но взялися, вікно відчинили,
Тут не знати й звідки вихор раптом налітає,
Із рук дівчини негайно букет вириває
І поніс десь. Куди саме - не знали дівчата.
Заріклися на могилах більше квіти рвати.

я ніколи, ніколи, ніколи тобі не пробачу
те зухвале втручання в божественне сяйво моє,
вурдалаківську месу в регістрах любові нестачі,
в мить довіри й розкрилля моїх чистоплинних імен.

я б для тебе сама оголила і шию, і вену
і дозволила спити безсмертну, золочену кров -
але ти: химородний, голодний, нестримний, химерний...
чесно викритий з пітьми мечами й сонцями Таро.

Непокірний лулу, ти кому мене в жертву приносив -
свому Богу, що є мені братом за рівнем висот?
Чи мав право торкатися вільно, влітати у коси,
чи мав дозвіл урватись до знань употаєних сот.

Сім разів тебе в'бю... воскрешу і уб'ю знов, і знову -
за вінчання те - чорне, за шпилі жорстоких торкань.
Налетять із безсонячних плес - нерозгадані сови,
зазвучить над тобою невдосвіта писаний кант.

я народжу для тебе сто Демонів з яскрою в лобі
щоби холодно й довго світили в твою глибину...
я не та, хто ти думав, а думав: що просто - немовби -
зачіпаю чутливістю дикою вспалу струну.

Вся Вселенна гуде й зоретрусить. Зміїсте сичання,
вже ось - ось, досягне - до твоїх - перелавлених жерл...
та крилом ледвесилим я й досі тебе захищаю -
від самої від себе...бо ікло нагострене вже.

Поезія - аскеза чи надмірність,
Це оргія чи келія в землі?
Поезія - це свято чи повинність,
Бенкет чи ланцюги важкі й сумні?

Поезія - це вибух чи покора,
Хвороба чи величний Божий дар?
Іде поет у безгоміння бору
І дивиться у небо, як звіздар.

Поезія - невидима пелюстка,
Що впала на долоні вогняні.
Поезія - це сонце, а не люстра,
Це люстро, де трагедії земні.

Поезія - це пристрасна молитва,
Це досі не написані псалми.
Хай точиться непримиренна битва,
В яку поринули навіки ми.

Поезія торкається і коле,
Немов троянда в первісних степах.
Поезія несеться диким полем,
Долаючи шаблони, злобу й страх.

4 лютого 2026

“Верта милий при місяці .
Всенький день малює –
Тому мальви, тому ружі,
Коні та корови,
Тільки чомусь не малює
Мої чорні брови”.
“Писав тебе, моя люба,
Аж чотири ночі,
Та не в змозі ісписати
Твої карі очі.

А.Фатьянов, С.Фогельсон

Був готов на вихід катер,
на шпилі мінер стояв,
через борт знайомій Каті
«по секрету» він казав:

«Призначайте місце певне,
де ви будете одна,
бо – клянуся вам форштевнем! –
я без вас іду до дна!»

А вона відповідає:
«В мене мати – пильний страж,
на землі і місць немає,
де б секрет втаїти наш».

«Щоб від матері сховатись,
не потрібна нам земля:
пропоную прогулятись
там, де мінні в нас поля».

Сумнівається дівчи́на:
«Лячно з вами, я чомусь
від кохання чи на міні
підірватися боюсь!»

А мінер – такий речистий:
«Ваші сумніви смішні,
міни нам, спеціалістам,
абсолютно не страшні!

Ну, буває, рвуться міни,
та послухайте мене:
не буває два загини,
а єдиний – не мине».

Катря поглядом поникла
від такого рандеву:
«Вибухати я не звикла,
краще я ще поживу...»

«Знаю міни всі практично! –
каже їй мінер ізнов. –
Ось іде товариш мічман,
він підтвердити готов».

Тільки мічман був не радий,
що не вийшли дотепер,
і отримав три наряди
балакучий той мінер.

(2026)

Мідне замружене сонце скотилось до краю,
Хмари бровастої тяжістю стиснулось ніби,
Кожного вечора небо мені розквітає,
На горизонт одягаючи сяючі німби.

Заходу фарби чарують, згасаючи миттю -
В чому ж і ще швидкоплинність така і мінливість.
Сковзує сонце, щоб ранок комусь запалити,
Тягнучи в когось із ночі зірки мерехтливі.

 оскільки ти не зрозуміла
 а я не з тих
 що уточняють
 ми навіть не зливались тілом
 у різних у краях і досі
 перебуваючи незмінно
 і їх уточнювати нащо
 ти переплутала сюжети
 чоловіків своїх
 ненависть
 що до кохання крок один
 але
 не склалось вибачай
 гулящим був
 не був
 момент / період / збіг
 настільки
 аж
 тому
 забудь оце
 

В болоті жаби; ква, ква, ква,
Горить москва, горить москва.
І зажурився фюрер-путін:
-Ой. що ж це буде, що ж це буде?
З болота чується: ква. ква,
Дощенту вигорить москва.

2026 р.

І шумлива, і красива,
На догоду нам усім, -
Дозріває щедра нива,
Під світилом золотим.
Наче капище священне,
Вберегла красу стару,
Від якої йде натхнення
Віддаватися добру.
Незважаючи на рани
І строкатість літніх днів, -
Знов до себе поле манить
Теплим духом колосків.
02.08.26

До притулку на Драгобраті
Припливли сомалійські пірати
І замовили ром,
Самогон з коньяком
І квитки в Сомалі з Драгобрату.

У генделику в центрі Варшави
Кучкувалися ліві і праві
І московські курви,
Що беруть від Москви,
Ну а як же без них у Варшаві.

У глибинах болота московського
Відкривали музей жириновського.
Під музеєм була
Усипальня пуйла
Й інших виплодків ханства Московського.

Стрижів кружляння — веретено.
Зелені хвилі вітер котить.
Гаїв розвішано знамено.
Небесних зір збілілі соти.

І сіл хати, і міст кордони.
На хвилі парус. Квола тиша.
Галактики німі закони.
Достигла ягодами вишня.

І вечір огортає кволо,
Все ближче до нічних історій.
Стрижі ведуть наступне коло.
Гаї зелені, білі зорі.

В ковилі поволі
Чалапає кіт.
Десь собі у полі
Дивиться на світ.

Світ такий силенний —
Трави та ліси.
— Коте, йди до мене, —
Його попросив.

Кіт собі без слова
Продовжує хід.
Слів моїх полова —
Йому не дохід.

Зайнята геть іншим
Його голова.
Десь шелесне миша —
Сонце і трава.

— Іди, іди, коте.
Прийдеш на обід.
Немає турботи
Уже скільки літ.

Не клич мене, любий, туди,
де я не бувала ніколи.
Можливо, ті райські сади
на друзки давно розкололи.

А може, їх зовсім нема —
цю вигадку тішить свідомість.
Де вічності чорна пітьма
плекає затишшя. Натомість

мені притаманні думки
про світло у темнім тунелі.
В уяві малюю зірки —
природи рясні акварелі.

Так хочеться вірити в те,
що засвіт існує насправді,
та древо спокуси цвіте,
Господь світом праведним править.

Чи віри замало в мені,
щоб сумніви всі розігнати?
Живу і складаю пісні,
хоч кинули душу за ґрати.

Пишу і не мрію про рай:
міфічний, далекий, рахманний.
Я тут, ти мене зачекай
на сходах поезії храму.

29.07.2026р.

В небі світить повний місяць.
У саду горить ліхтар.
Скільки в ночі цій є чар.
Поховалися у стрісі

І малий, й великий птах.
Тиша. В тиші зорі білі.
Лиш комар дзижчить несміло,
Спокій сну як на устах.

Появляється в саду
Тінь, мов в снах фата-моргана.
І пливе по стежці тьмяно,
Ніби в штиль вітер подув.

В сіро-темних все тонах
Зелень і брунатні квіти.
Всі поснули, ніби діти.
Сплять і трави на ланах.

Та не сплять ще світляки
У нічному цьому світі,
Ніби в місячному світлі
Перстнів камені з руки.

Та закрилося і це
Погляду. Лиш сни - ошуки —
Місяць всіх узяв на руки
І в колисці понесе.

Скільки в ночі цій є чар.
Ранок буде вже опісля.
В небі світить повний місяць.
У саду заснув ліхтар.

Перед очима зорепад серпневий,
Цей чарівний емоцій феєрверк.
Мов рибки, ловить нічки вправний невід,
Чуттєвий огортає душу флер.

У зорепаді цім царина ласки,
У зорепаді цім любові пік.
Це Персеїди дивовижна казка,
Струмків з небес яскраво-ніжний шик.

Літає метеорів блискавичність,
Вогнистий залишає в небі слід.
І шепіт: "Ти, мов зірка феєрична,
З тобою разом хочу я в політ."

Так колись зустрічав мене ранок —
Пролетіли юнацькі часи —
І берез гомінкі голоси.
І приємний та ніжний світанок.

А сьогодні згадав певно він
Про своє щось щемливо-грайливе,
Як спадали з небес літні зливи,
І грозу, мов копит передзвін.

Довго так ти блукав хтозна-де.
Скільки літ перейшло, стало вітром.
Лише хочеться й далі радіти.
І таке ж відчуття молоде.

Тільки трави колишуться так,
Як колись колисались на вітрі.
Наші дні — неповторні, мов квіти.
Наш же час все мандрує в світах.

Мої слова звичайні й зрозумілі,
і не понівечені й не чужі,
а ті, що ними мати говорила
від щирої вкраїнської душі.

Вони творились вітром тихим в полі,
а ще в дібровах — птаством гомінким.
В них чутно голос мрійної тополі
і те, як дощ вистукує в шибки...

В моїх словах — живе чуття народу,
його стражденні та щасливі дні,
й відлуння кроків на шляху свободи,
де Лесині палахкотять вогні.

Мої слова. Я їх не вибирала,
вони самі ж бо вибрали мене,
я тільки в серце їх, як дар, збирала.
А серце, звісно, в кожного одне.

2005, серпень

***
Amerika & Europe Україну
не віддає у руки сарани...
очікують політики-ждуни
багату територію-руїну,
копалини, яким нема ціни.

***
Політика – це той дурдом,
де вищі творять ахінею,
а нижчі вірують у неї
і поодинці, і гуртом,
і москалі із копитом,
і малороси із клешнею.

***
Голодного не чує ситий,
не бачить зрячого сліпий,
везе небитого побитий,
а от рогатому копитний
усюди бажаний і свій.

***
Вигадують дурниці не шамани
і не усім відомі брехуни...
історія обману
із Оману
доказує, що є ще барани.

***
Нікому не цікаві фоліанти,
так само як і копії досьє,
де упіймати-
ся на плагіаті
найлегше, повторяючи своє.

***
Без гонору кажу як і раніше,
я не Боян... поезія моя
не наймудріша,
може, але інша
у каламутній прозі житія.

Оглядини
Ще Оруел описував картину
епохи озвірілої еліти,
що реалізували московити
у цьому світі, де немає тину
і де людей вважають за скотину,
аби було кому й кого доїти.

07/26

Ніхто не озирається назад -
Лише наповнюють картаті сумки.
Померли душі. Почуття - невлад.
Сьогодні мають голос тільки шлунки.

Незгодо! Заховайся та мовчи!
Тобі давно нічого вже не можна!
Куди не глянь - лише споживачі,
Слова-кліше та погляди порожні.

Навколо - безпросвітна каламуть,
Надія вмерла в чорній веремії.
О, мрійнику! Ти мрійником не будь -
Затопчуть! Засміють! Не зрозуміють.

У підрахунках надлишків-нестач
Міщанській більшості доволі зручно.
Ти виживеш, якщо ти - споживач,
А не жури та совісті заручник!

Я сльозою упаду на стяг,
Струджений, пониклий і пробитий.
Силу я здобуду у полях,
Де гримить непримиренна битва.
Коровай народжує земля
У важкій роботі і молитві.

Я ніколи вже не відступлю
За встановлені червоні межі.
Упаду я кулею в бою,
Поклонюся і живим, і мертвим.
Проросту тюльпаном у краю,
Проросту я словом ледь замерзлим.

Я стою на цій святій землі.
Кожен колос правду розуміє.
Я крокую плугом у ріллі.
Заповіт не замете завія.
Проросту молитвою в імлі,
Епосом любові і надії.

3 лютого 2026

Дієслова є - жорстокі речдоки,
як біти:
нищити, бити…
Та є й такі, мов молитва, високі:
т в о р и т и,
л ю б и т и.

2026 рік

Може, ти бачив
як щезає серпень?
Найкоротший
місяць у році…

2026

 понад безмежні провалля
 через квітучі сади
 попри космічну байдужість
 вітри галактичні
 нестерпні
 на світлі у темряві
 для чого інколи біг
 що міг я
 чого був певний
 дзеркальні мої роки
 кохання
 не всім зрозуміле
 не всім зрозумілі
 залежності
 інколи все що мав я
 робити робив навпаки
 начебто мій двійник
 плутав прийдешнє
 з пройдешнім
 неспішно збирається зала
 займають місця слова
 чимало порожніх місць
 хто хоче сідає де-небудь
 оркестр у ямі мовчить
 на сцені нікого нема
 страйкує балет
 загуляв десь тенор
 і пристрасть
 вчора померла
 не встежили
 що ж
 і таке бува
 

Жити не можу без мрії
Тої, що сил додає, -
Мрію, що зникне росія
Та, що безчесною є.
Мрію і вірю уперто
В те, що у голову впхав:
Мусить імперія вмерти
Задля безпеки та прав
Їй підневільних народів
І незалежних держав, -
Скоро не буде породи
Тих, кого щиро вбивав...
29.07.26

Одна — світанок, інша — захід.
Одна — це сміх, та ж — сонми дум.
Одна — коріння, інша — пагін.
Одна — це заводь, інша — струм.

Одна не всидить в холодочку —
така вертлява, як в’юнок.
А інша — в тихому садочку
все сидьма змотує клубок.

Одній — стежки і небокраї,
і сонце в жмені, й сто доріг.
А інша добре пам’ятає
колись залишений поріг.

В житті одної — ще посіви
і що не день — нові дива.
А коси іншої вже сиві
й виводить доля на жнива.

Одна щебече, ніби пташка.
Чомусь в задумі інша знов.
Одній щось легко, іншій — важко...
Але єднає їх любов.

2026, травень

Тобі сняться сніги
безкорислива млість
нескінченних степів
Лукомор'я

де грайливе око
зелене
відчуло твоє минуле

там дзюрчали слова твої
все проходить
і шепотіла на вушко тобі
широкоплеча Саба
все повториться

2019

 між химерних споруд
 у містечку загубленім
 під небом химерних хмар
 чи ішлось тобі про
 несвідомі розчулення
 чи про кривий димар
 облітаюче листя
 посеред літа
 жовтогарячі квіти
 потороч які швендяють
 тими провулками
 де нема кого більш зустріти
 хтось казав
 вам хотілося бога
 тож бог
 зтре ізнищить
 місця для прелюдій
 зачарований спокій
 поміж звичних мерців
 імена і таблички й погруддя
 перекрутиться все
 що тривало сторіччя
 перехнябиться і перекурить
 і не стане того що
 хотілося бо
 тлін зухвалий гряде і засудить
 пам’ять що намагалася
 заяложену честь
 що усе позивається всує
 і ту віру яка би знесла
 все як є
 все як є
 в цій добі
 велемовно паскудній
 

Від садка на околиці Вишнівця
Скоро мало чого і залишиться,
Бо унадивсь в садок
Енергійний дідок
І там топче панянок із Вишнівця.

Повсякчас лісоруби Іршави
Працювали на благо держави.
Рік у рік, день у день
Порубали все впень.
Отакі тот пеньки у Іршаві.

Ресторатори із Коломиї
Розливали задурно помиї
І пливли кораблі
З усієї Землі
До славетних портів Коломиї.

Попереду мороз і вічна мерзлота,
Розлам епох, непримиренні січі.
Я йду у поле, де палають свічі,
Де сипле снігом стигла німота.
Я йду у бурю, жорна, у тартак.
Хай перемелять світові хуртечі
У невтолимій лютій ворожнечі.
Проб'юсь крізь темряву, немов Спартак.
Я залишаю затишок тісний
І йду на поле бою нескоримо
Крізь свіжі і зужиті, бідні рими,
Такий запеклий і такий земний.

3 лютого 2026