осяяно вітражний
 фірмовий день осінній
 оспіваний у римах
 стрункіших за мої
 засипаний плодами
 а поруч – все у квітах
 яких ти не купляєш
 і я так само ні
 із легшими чуттями
 займись нарешті ділом
 мені би прогулятися
 найти іще інсайт
 уже в неділю певно
 по бабиному літу
 а декому потрібно
 принести вірш на сайт
 казковий чи примхливий
 дотепний чи приблизно
 нехай собі гадають
 у чому саме сміх
 вважай їх читачами
 які мовчать – і файно
 бо що усім до тебе
 і що тобі до всіх
 

 
Частина I: Принц Руперт Пробуджується  (0:00–4:31)
 
Прощавайте, дзвони майстра храму
Його кіоск і чорний кмин
Ґречність вибраного слова
Едем обіцяний
Принц Руперт при скляних сльозах
Шафран шабат кров із повік
Дряпай віск у письменах
Що ящірок живить
 
Розбуди порожній голос
Убери наряд зимовий
Запали і міст, і човен
Ящірку скарай на горло
 
Йди, Полонію, чи вклякни
Жнива призначено на досвіт
Тьмяні сатанинські ложки
Зіжнуть іржу околиць
Ведмеді в принцівськім городі
Самана тінь як раз навпроти
Кості ящірки оглиніють
І лебедя народять
 
Розбуди порожній голос
Убери наряд зимовий
Запали і міст, і човен
Ящірку скарай на горло
 
На-на-на на-на-на-на. . . .
 
Пайпавдеровський суд придворний
Ганчірні ящірки на продаж
Візій пастві на покорм
Про райдуги до злота
Казкує Руперту павич
Про мури й сотні сурм у хорі
Волхви за підпал в тюрмі
Снива розвиті згортки
 
 
Частина II: Болеро – Казка Павича  (4:32–11:04)
[інструментальна]
 
 
Частина III: Битва Скляних Сліз  (11:05–22:06)
 
III a: Досвіткова Пісня  (11:05–13:25)
 
Ніч розгорне плащ дірявий
Понад луки місяць
Ще опромінює плуги зламані
І колеса без спиць
Вартовий на спис оперся
На руки дмуха, назира схід
 
Спалений снами, страхом стятий
Покрив мли у досвіт
За три горби великі армії
Присягай, кляни день
У лініях коней та сталі
Парні ярди, марш, похід
 
 
III b: Останній Скірміш  (13:26–19:32)
[інструментальна]
 
III c: Ламентація Принца Руперта  (19:33–22:06)
[інструментальна]
 
 
Частина IV: Велике Звершення  (22:07–23:20)
[інструментальна]
 
 
 
 
 
 
 
 

Прощай, Росіє! Хай буде це назавше,
Аби твоє буття зійшло на небуття.
Прощай і без прощення йди у міфологію,
Аби Вкраїна й світ тебе забули назавжди.
Нам буде з ким розмовлять по-людськи:
Народів тьми і тьми, зневажених тобою,
Уже готують словники забутими своїми мовами.
Прощай і догнивай в московському болоті,
Належному тобі, і згадуй калиту, царів і єрмаків.

Бринить над яром тиша десь далеко.
Вже обрій золотить тополі.
Осінній відчуваю солод,
Хоч морок проростає ледве-ледве.

Воркують сині, вайлуваті тіні.
І чути ніжність слів доречних,
І сутінки схилились ґречно.
З копиці пахне різнотрав'ям сіно.

Ворожить небо. Смак зірок незвичний.
У загадковий сон пірнаю.
А завтра невідомі плаї
Мене, розчулену кудись покличуть.

Москалям на вулкані Камчатки
Закортіло пограти у «прятки».
Хто хутчіше стрибав,
Булькнув в лаву й пропав
Й не паскудить терени Камчатки.

На КП на кордоні Хорватії
Запровадили тест з демократії.
Всі проходять той тест,
Хто зі скрипом, хто без –
Лиш москаликам зась до Хорватії.

Восени так чудово в Болгарії –
Наче літо сховалось за хмарою,
Ніби рай на землі,
Менше мух й москалів –
Добрий знак від природи Болгарії.

Коли упхались в Україну москалі,
Її скорити дуже швидко захотіли,
Але по пиці тільки добре ухопили,
Стаючи добривом чужої їм землі,
Знайшлось не так багато світових країн,
Які б відкрито москалям допомагали,
Солдат і зброю їм у поміч посилали.
І серед них той товстопузик Кім Чен Ин,
Його Корея, що Північна називають.
На цьому ділі цілий бізнес він завів,
Бо має гроші чималі від москалів
І технології сучасні здобуває.
Той Кім Чен Ин є Кім Чен Іра син,
Онук відомого у світі Кім Ір Сена.
Як бачте, ціла вже династія скажена.
Тож дідуся свого продовжив справу він.
Його держава – найзакритіша у світі
І найбідніша – голод тут постійний гість,
Народ, буває, що траву і кору їсть,
Зате вождю хоч цуценят об пику бити.
Немає прикладу в історії, мабуть,
Щоби країна, де Москва «допомагала»,
Жила багато після того й процвітала.
Куди не кинься в тих країнах, тільки й чуть
Про бідність, голод, що по тому наступили.
З роками «помочі» все гірше в них стає,
Народ хиріє, влада крутить щось своє,
Неначе соки москалі з них всі попили.
Яскравим прикладом тому і є Корея.
Згадати хочу, як ті Кіми взагалі
Кліщем вчепились до корейської землі
Й зробили вотчиною «вічною» своєю.
Ще після того, як японці рознесли
Китай спочатку, а Московію по тому,
Корея стала для японців «рідним домом»,
Вони собі у власність землю цю взяли.
І панували там, поки в кінці війни
Війська союзні їх безславно розгромили.
І всю Корею від Японії звільнили,
Надвоє, правда, розділили край вони
По тридцять восьмій, як відомо паралелі.
Москальське військо усю північ зайняло,
На південь військо із Америки прийшло.
Часи в Кореї наступали невеселі.
Хоч домовлялися союзники про то,
Що досить скоро всю Корею об‘єднають,
Та ж москалі на те свої ідеї мають.
Ступив там чобіт москаля і вже ніхто
Звідтіль не зможе москалів ніяк прогнати…
Ще йшла війна, а в москалів уже був план,
На трон в Кореї посадити якийсь клан,
Який на них постійно буде працювати.
Отож, задовго до закінчення війни
Москва радянського узяла капітана,
Що звався Кім Сон Чжу (він Кім Ір Сеном стане),
Вождя ліпити з нього узялись вони.
Він у Кореї, може був, а, може й ні.
Та за легендою став «славним партизаном».
Хоча в Москві улаштувався непогано
І участь зовсім не приймав у тій війні.
То у Хабаровську у «бурсі» працював
Піхотній, тут же скоро одружився.
Тут син у нього також Юра народився
(То він пізніше Кім Чен Іром став).
Коли ж Московія закінчила війну,
У сорок п’ятім, в серпні, Кім Ір Сена взяли
І до Кореї чимскоріш примчали.
Мундир свій капітанський одягнув.
З ним сорок ще корейських «партизан» -
Його «спецназ», що мав його охороняти
Та ще незгодних чимскоріше прибирати.
Такий собі «вождя заїжджого» «таран».
Чи по-сучасному – «зелені чоловічки».
Вже скоро Кім, при допомозі москалів
«Вождів» на півночі корейської землі
І мріяв правити у ній тепер довічно.
Та ще й Південну би Корею прихопить,
Щоби об’єднувачем ще себе вважати.
І те об’єднання вже фактом може стати,
Бо ж так ООН повинна скоро порішить.
Тоді розвернеться на повну Кім Ір Сен,
Усім покаже, як народ в руці тримати.
Він має військо і не тільки автомати,
А сотню танків… Тож готовий на усе.
Проте, великого він облизня зловив.
Коли побачила Америка, як Сталін
В Європі лад демократичний валить,
До влади всюди комуністів він привів.
Тож і Німеччину йому не віддали,
Що ФееРеН відтоді стала називатись.
І від об‘єднання Кореї відмовлятись,
Проголосити незалежною змогли.
Тоді у відповідь на півночі Кореї
КаеНДееР проголосили й були злі,
Бо праг всієї Кім корейської землі.
Однак надії він не полишав своєї.
Тож утворились дві Кореї. У одній –
Південній, були вибори, моментом
Став Лі Син Ман у ній найпершим президентом.
Мав диплом Гарварду. Готовий зразу в бій.
Готовий був з руїн країну піднімать,
Із того, що йому японці залишили.
Не мав, щоправда ані грошей, ані сили –
Ні літаків, ні танків – нічим воювать.
Та й не збирався. Опонент, зате його –
Кім тільки тим, здається і займався,
Що Сталіна схилити намагався
«Багнетом південь той промацати бігом».
Та й Сталін теж не проти був, бо на весь світ
«Фашистом» тільки Лі Син Мана називали.
А із Пхеньяну телеграми тільки слали,
«Народу півдня помогти скоріше слід».
Він лиш чека, щоби повстати проти зла,
Потрібно тільки свою силу показати
І увесь південь можна запросто узяти.
Й Мао Цзе Дун китайський телеграми слав,
Бив себе в груди, що Америка не встягне.
Що Південь здобиччю легкою може стать.
Їм удвох Сталіна вдалося «уломать»,
Бо ж він і сам того, ще, навіть більше прагне.
І Сталін дав добро, з умовою, однак,
Що «нас там нєт» і москалі тут ні при чому.
Так стільки раз було й до того і по тому.
Москаль віками не міняється ніяк.
Зате озброїв Сталін Кіма до зубів.
Одних лиш танків Кім той мав півтори сотні.
Війна, як видно, вже була невідворотня.
І в червні кинув Кім свої війська у бій.
Південна армія безсилою була,
Адже вона лише стрілецьку зброю мала
Та ще гармати, а тут сунеться навала.
Тож Північ скоро і Сеул уже взяла.
Війна котилася на південь. Вашингтон
Лиш дупу чухав та не знав, чого робити.
Не сподівався зовсім, що дійде до битви.
А тут престиж його поставлено на кон.
Тоді ще влада адекватною була,
Ще, слава Богу Трамп під стіл сопливий повзав.
Тож досить швидко зрозуміли ту загрозу
І скоро діяти держава почала.
Зібрались екстренно на сесію ООН,
Аби війни і миру вирішить питання.
Бо ж пропадуть американські всі старання.
А світом має ж-таки правити закон?
Тут диво сталося, бо Сталін наказав
Послу своєму захід той бойкотувати.
Мовляв, не тих китайців треба визнавати.
Та він, скоріше тільки привід відшукав.
Ще не готовий був у ту війну встрявати,
Бо ж з неї може розпочатись світова,
Його ж країна досі ще напівжива,
Куди зі світом їй, нещасній воювати.
Та і не вірив він, що здатні там рішить
Війська зібрати і в Корею надіслати…
Дарма не вірив. Міг би «вето» там сказати.
Тільки на себе довелось йому грішить.
Бо ж ООН рішення потрібне прийняла.
І вже війська ООН в Корею відправляють.
Американці там найпершу скрипку грають.
Але то ціла коаліція була.
Не те, як бачите, що нинішня оця
«Шарашка», що ООН зоветься лише,
Отому Путіну постійно дупу лиже.
Нащо нам та організація к грецям?!
Тим часом Кім вже супротивників затис
Біля Пусану і зібрався добивати,
Коли війська ООН тут стали прибувати.
В момент останній. Кім образився до сліз.
Тепер вже Кім із військом мусив відступать.
Війська ООН все прибували й прибували,
Все швидше військо Кіма «переможне» гнали.
Вже тридцять восьму паралель підуть долать.
Союз кричить, щоб ту «агресію» спинили.
Чогось до цього він «у тряпочку» мовчав,
Як Кім на південь переможно наступав?
Тепер же кинулися і в набат забили.
Взялись таємно авіацію свою
Якнайскоріше у Китай перекидати,
Щоби «союзника» з повітря прикривати.
Американці сотню не одну зіб’ють.
Китайський Мао заявив узагалі:
Як тридцять восьму паралель таки здолають
Війська ООН, тоді він повне право має,
Послати купу добровольців на чолі
Із маршалами, щоб допомогли
Вони військам північним далі воювати.
Та ті не припинили наступати.
Уже корейців відтіснить змогли
Аж до кордону їхнього з Китаєм.
Тут Мао лиш брову свою підняв
Й мільйон китайців, як один устав,
Через кордон, немов цунамі пхають.
Мільйон солдат! Немов страшний потік.
Всі «добровольці»… Досі пам‘ятаю
Рік чотирнадцятий, як «добровольці» пхають
З всії Московії на український бік.
Не жителі Донбасу, а вони
Із нашими військами воювали.
Хоча, ми їх би скоро «доламали»,
Але з московської припхали сторони
Війська москальські, уже регулярні…
Отож, китайці хвилями ішли
На кулемети. Тисячі лягли,
Але ж мільйон спинити було марно.
А з неба їм радянські літаки
Усяк допомагають. Йдуть бої
Жорстокі і криваві. Відступають
Війська ООН. А що робити мають?
Знов паралелі досягли тії,
Що ту Корею навпіл розділила.
Тут зупинились. Сил ні в тих, ні в тих,
Щоб хтось когось з позицій збити зміг.
Кров за три роки вже війна попила.
І їй не видно ще поки кінця.
Здавалося… Аж звістка долетіла,
Що Сталіна душа вже відлетіла.
І все змінила враз подія ця.
Три місяці ще постріли лунали.
А потім все… скінчилася війна.
То співпадіння? Хто там його зна?
Не до війни в Союзі раптом стало.
Там крісла попід себе всі тягли,
А опонентів з висоти жбурляли,
Або, як ото Берію – стріляли.
Вже про Корею думать не могли.
А Мао сам належних сил не мав,
Аби війну продовжити. Тому
Прийшлось війну ту припинять йому.
А сам Кім сили воювать не мав.
У результаті – звідки почали,
Там ту війну, нарешті й зупинили,
Лиш ріки крові людської пролили,
Ні клаптика землі не здобули.
Кордон Корею й досі розділяє,
Вже років більше, аніж сімдесят.
Це саме той «корейський варіант»,
Що нас туди посилено схиляють
Усякі доброзичливці. Утім
На півночі клан Кіма утвердився.
Він прибирати опонентів заходився,
Аж поки й залишився один Кім.
Перетворив країну на концтабір,
По смерті владу сину передав.
Онук по ньому новим Кімом став.
Що зміниться щось – віриться в то слабо.
А Південь – той життям своїм зажив.
Вже незабаром високо піднявся,
На кращі економіки рівнявся.
Чим, звісно в Кіма викликає гнів.
Бо ж, як узна на півночі народ,
Що можна жити зовсім по другому,
Що тільки влада Кіма винна в тому,
Що їм лиш крихти від його щедрот,
То схоче так, як і на Півдні жить.
Тож Кім країну і закрив від світу
Та змушує жебракувати, жити…
Забив народ! Це ж треба так уміть?!
Тепер он взявсь дружити з москалями,
Допомагає з нами воювать,
На фронт готовий «м’ясо» продавать.
Для Путіна своїм зробився прямо.
Хоч, звісно, як Китай на нього цикне,
То миттю вся та дружба пропаде.
Кім Путіну на поміч не прийде,
Як би грошима не манив, не кликав.
Бо Путін – друг, а Сі – великий пан.
Кім свій ланцюг настільки натягає,
Настільки Сі йому то дозволяє.
Не треба піддаватись на обман.

Я вип'ю келих осені гіркої,
Пізнаючи таємну благодать.
Ми так і не зустрілися з тобою...
Хіба що листям неживим загою
Безглузді мрії, що в мені болять.

Я осушу цей келих. Вмить порветься
Чекань моїх натягнута струна.
Байдужістю наповнюється серце...
Пульсують скроні. Збільшуються герци
Ковтками вересневого вина.

Затерлася моя остання фраза.
Можливо, розчарується пліткар...
Серпнева спека довела до сказу -
Та втрутився у плани дощ-оаза,
Єдиний справжній посеред примар.

До когось простягав наївно руки,
За це тепер покараний сповна.
Нагадує про реквієму звуки
Терпке вино побачення й розлуки.
Я випив келих осені до дна.

Води ніколи не нап'єшся
З криниці чистої сльози.
Не зіграна на сцені п'єса.
Надірваний фагот грози.

Ти не пізнаєш цю криницю,
Її глибини, таїну.
Ідеї епохальні й ниці
Оголять шпагу, як вину.

Не осягнеш ти щастя й муку
Безмежності сумних морів.
В них причаїлися розлука,
Таємна туга кораблів.

Початок у сльозі чаїться.
Вона породить океан.
У сльозах спалах розмаїтий,
Гармонія і ураган.

У сльозах альфа і омега,
Війна і мир, добро і зло,
Єрусалим, Тибет і Мекка,
Укрите тернами чоло.

15 березня 2026

Захлинаюся зболеним віршем —
у сутемряві місяця німб.
Задивляюся в небо частіше,
щоб побачити Бога у нім.

Та пітьма затуляє Світило,
сіллю вкрила чумацький мій шлях.
Я колись божевільно любила
пасти равликів у споришах.

Утікати від зору лихого,
босоніжки губити в саду,
запрягати у шори гнідого
стрибунця, щоб летіти чимдуш.

Де поділа щасливу підкову,
кучеряві, нестримні літа?
Вітер хилить галузку вербову,
на засмаглих губах — гіркота.

Птаха струшує листя червлене,
і спалахують зорі в імлі,
та немає притулку для мене
на розчахненій ралом землі!

30.09.2026р

Спокійне сонце з неба волошкового
Тепло зливає до мілкого полудня.
Та не встигає вщент його наповнити,
Як тінь густа бджолині крила сковує,
В омані дня, що обернулась холодом.

Зніміння пересилити чи станеться
В погожім завтра тихооксамитовім,
Де знову сонце промінь з неба литиме?
Чи тінь вчорашня у німій фатальності
Передрікла останній помах літові?

Солодкувато-пряний запах
Осінніх трав уже повсюди, -
Мов дух згасання причалапав
І в тьмяній тиші звично блудить.
Зашарудять пожовклі трави
І стихнуть зразу в безгомінні, -
Лише не меншає тіснява
Холодних запахів осінніх.
Та під плащем сухого листу
Земля, мабуть, шукає сили,
Щоб навесні, під небом чистим
Оця трава зазеленіла.
01.10.26

 ввійти у розповідь зненацька
 заримувати бруд і брют
 провести паралель між спрутом
 і містом вулиць і споруд
 неони ліхтарі вечірні
 помножити на світ зірок
 дощем заштрихувати тіні
 а звідки дощ – не зна ніхто
 скрипаль зі скрипкою на розі
 звучить елегія массне
 навпроти притуливсь пʼяниця
 засне проснеться знов засне
 їх проминають перехожі
 несуть своїх дітей кудись
 дітиська недовольні ниють
 вони б самі ганяли скрізь
 у брамі поруч мордобій
 на каїна бикує авель
 отримавши по голові
 та це нікого не цікавить
 за розкладом – пора гульби
 де всякий режисер собі
 у радості чи на журбі
 чи хтось у пароксизмі навіть
 ще десь джульєтта і ромео
 проникливий фінальний штамп
 стоять мовчать і їм нормально
 стояти і мовчати там
 

Гніздо із пташенятами мавпочка знайшла.
Хотіла малечу всю обняти, та поки підкрадалася,
Знялись вони, бо вміли вже літати.
Голопузеньке, котре одне зосталось,
Схопила мавпочка й крутити стала на всі боки,
Допоки не побачила, що очі в голопузика закриті.

Р.S.
Чи варто дорікати мавпочці,
Коли ж і люди не збагнули,
Що життя чуже дано Всевишнім
Не для своєї втіхи чи розваги?

Тато донечку привіз
У село родинне.
Показав загін для кіз: -
Подивись, дитино: -
Бачиш, козлик бородатий
Походжає поміж кіз.
Хіба схожий він на тата?

Є такий у мами хист
Козлом тата називати.
Як новий нагряне раж
Люба доню, маєш знати, -
У козла не мій типаж.

30.09.2026.

Ластівки у небі хороводять,
Ніби наглядають за гніздом,
На відліт запитуючи згоди.
У осінній першій прохолоді
Бересклет, умочений в бордо,
Привертає погляд при нагоді.

Розгубила осінь бризки перші,
На городах - диму палантин.
Всадовив горобчика на плечі
Серпень, стиглим соняхом зіпершись,
Трохи захмелілий вже, на тин -
Певно, пригубив бордо нарешті.

Полинами й чебрецями кличе
Пересохле розмаїття трав.
В обрій сонце скочується швидше.
Синьої набравши в плесо тиші,
Глибшає і примовкає став,
Блиски зір ховаючи у брижах.
Вмощує на крила літо крижень...

Коли твій спокій обриває
Бійців розлючених табун,
В житті панує лютий варвар,
Перед яким слабкий трибун.

Так, слуги зла стійкі, невпинні
В досягненні своїх підлот.
Тече життя спокійним плином.
Порушить спокій ідіот.

Свобода думки і прогресу
Спиняється об вістря зла.
З'являються нові Дантеси,
Після яких - лише зола.

І Герострати повсякденні
Вриваються у дні твої.
Забутий навіжений дервіш
Потопить в морі кораблі.

15 березня 2026

Був я принижений вщент
Розумом гострим своїм,
Бігав за ним по п'ятах,
Та не сягав повноти.

Справжнього змісту контент
Нишком ховав у хатах,
Наче мураха шматки
Цукру в опалій хвої.

Методи нові добра,
Як запашний цинамон...

Де ти, осяяний кінь,
Чи запальний бактріан?

Вісім секвенцій злоби,
В рештках кісток християн, —
Ось що залишиться нам
Наче сліди на воді…

СИН:

Нарешті, Мамо, сталося! Зустрів!
Привіт, рідненька! Скучив за Тобою!
О, скільки, мила, виплакав рядків
Та окропив рукописів сльозою!

Ми підемо у затишок гаїв,
Мене погладиш ніжною рукою.
Для нас червоним обрій заяснів,
Застигнувши між літом і зимою.

Приходить усвідомлення: це — сон.
Забравши ночі срібний медальйон,
Світанок розстріляв зі злістю ката.

Немає більше спокою душі!
Прошу, Матусю, Ти мені скажи:
Коли прокинусь, де Тебе шукати?

(С)Артур Курдіновський
______________________________________

МАМА:

Шукай мене, синочку, в дивних снах:
Герані, що милує підвіконня,
Блаженних, незрадливих голосах,
Каштанових зіницях беладони.*

Тремтять повіки, болісна сльоза
Меланхолію до порога горне.
Розвіють чорні хмари небеса,
Аби творив натхненно неповторне.

Хоч захлинаєшся від горя, вись
Сонети віншуватиме колись —
Наразі щебенем шляхи Господні.

За тебе молиться увесь наш рід,
Щасливе майбуття віщує світ —
Не стій, благаю, на краю безодні!

Беладона* — рослина, сік якої закапували в очі, щоб розширити зрачки і надати погляду блиску.

(С)Тетяна Левицька

29.09.2026 р.

30 вересня видатному українському композитору
Валентину Сильвестрову виповнюється 89 років.
З роси та води!

Звук неземний
пливе над оркестром.
Пальці стискають
ручку крісла…
Вимкніть мобільні!
Лунає Сильвестров -
«Реквієм для Лариси».

2026 рік

І
Пов’язує нас долею одною
широкий світ на колії вузькій,
а інша не об’єднує... на цій
із одиноких залишилось двоє,
розлучених у молоді роки
над берегами синьої ріки...
зустрілися, радіємо обоє,
бо пізно умиватися сльозою,
що доля, як медаль – на два боки.
То спомини, то міражі між нами,
остання одіссея до межі,
де два човни гойдаються так само
як і тоді, коли не мали тями
і розминулися на віражі
у різні боки. Іншими словами,
як за одною сохнути роками,
зів’яне мрія юної дущі.

ІІ
Оглянешся – доріг було чимало,
і помилок, і почуття вини,
що ми на мілині як і човни –
які лише сирени не співали,
які каліпсо не причарували,
які були надії до війни...
минули сни, немає ні кобіти,
ані її аскета і раба.
Сміються зі стіни дереворити.
Немає ради. У такому світі
не оминають туга і журба
нікого, хто обручений дожити
без тих, із ким навіки не судьба.
О, наші леді – юні, та уперті,
кому могли служити королі,
не перші, приурочені на третє...
в ріці русалки, мавки на селі –
ви ще живі у пам’яті і в серці,
сором’язливі і веселі, з перцем,
із ким ділив і радості малі,
і маю нерозділені жалі
як вічні миті за життя до смерті.

ІІІ
Перегоріли наші каганці.
Утнула крила гонорова мила
в чужому ореолі при вінці –
почервоніли іншому вітрила.
А загалом – усі ми молодці,
що із низин дивилися високо,
і грішні, і святі, і одинокі...
.................................................
як Діоген зі свічкою в руці
блукаю і шукаю манівці,
а доля усміхається із боку, –
це селяві, та не таке жорстоке
як має бути у його кінці.

09.2026

Причаїлися залишки дня
Під ряскою притихлої річки, -
Невдоволене цим жабеня
Надуває ображено щічки.
Бо не хочеться спати йому,
Коли зорі виходять на чати, -
Мов запитує в світу: Чому
Не даєш трохи більше гуляти?
Все заснуло, - лиш зорі горять,
Освітляючи сяянням нічку, -
Жабенятку давно пора спать,
Час покірно заплющити вічка.
30.09.26

 з дассеновим
 лєтé індьєн
 вагон вповзає до столиці
 іще зачинено крамниці
 але хлопчина продає
 із трейлера
 нормальну каву
 пірнути в метрополітен
 бульваром
 і проспектом прямо
 ятки намети шаурмʼяу
 магнітики
 хав мач / комбʼєн
 і рандка наша незабаром
 навколо обережних тем
 десь-аутичного розряду
 поблизу спогадів
 примарних
 імен
 і потім ще
 на кухні між твоїх речей
 в напів-
 розібраних коробках
 чим вийняти
 із пляшки корка
 шукаючи
 роздумую оце
 про зустрічі
 не для розмови
 чи замальовок або сцен
 порою що несправжня мовби
 про обіцянки і закови
 про одіссеїв
 і цирцей
 

СИН:

Нарешті, Мамо, сталося! Зустрів!
Привіт, рідненька! Скучив за Тобою!
О, скільки, мила, виплакав рядків
Та окропив рукописів сльозою!

Ми підемо у затишок гаїв,
Мене погладиш ніжною рукою.
Для нас червоним обрій заяснів,
Застигнувши між літом і зимою.

Приходить усвідомлення: це — сон.
Забравши ночі срібний медальйон,
Світанок розстріляв зі злістю ката.

Немає більше спокою душі!
Прошу, Матусю, Ти мені скажи:
Коли прокинусь, де Тебе шукати?

(С)Артур Курдіновський
______________________________________

МАМА:

Шукай мене, синочку, в дивних снах:
Герані, що милує підвіконня,
Блаженних, незрадливих голосах,
Каштанових зіницях беладони.*

Тремтять повіки, болісна сльоза
Меланхолію до порога горне.
Розвіють чорні хмари небеса,
Аби творив натхненно неповторне.

Хоч захлинаєшся від горя, вись
Сонети віншуватиме колись —
Наразі щебенем шляхи Господні.

За тебе молиться увесь наш рід,
Щасливе майбуття віщує світ —
Не стій, благаю, на краю безодні!

Беладона* — рослина, сік якої закапували в очі, щоб розширити зрачки і надати погляду блиску.

(С)Тетяна Левицька

29.09.2026 р.

Так хто ж вони, оті птахи облич,
Над полум'ям, що прагне їх зібрати,
Де кожен подих — мов прощальний клич
У хмарах з гелію, що вже не наздогнати?

Що наросли у залишках грибів
Над домовинами бажань давно забутих,
Горіхових смаків віддалених віків,
Довіку молодих і непочутих?

Хто вабить їх, як блякне ореол
В пітьмі, що тихо обіймає скроні,
У подиху мільйонів альвеол,
У спалахах пробуджених нейронів?

БІЙКА

Пролітав горобчик, сів на підвіконня.
Привітався чемно до малої Тоні.
Роззирнувся, бачить — поряд горобець,
такий самий жвавий, сірий молодець.
Він кивнув до нього: і тобі привіт.
У ту ж мить отримав теж кивком одвіт.
Підстрибнув, підскочив
(настрій гарний був).
Незнайомець також двічі підстрибнув.
Наш розправив крильця, той —
розправив теж.
- Я, звичайно, мирний, та до певних меж.
Ти дражнитись взявся, отже начувайсь,
краще, поки цілий, звідси забирайсь!
Не злякавсь дражнильник, навіть навпаки.
— Он ти як! Стривай же, вискубу боки!
...Але що це? Лихо! Одного не стало.
Це люстерко раптом з підвіконня впало.

2018

Голова болить від безсоння,
В голові поселився туман.
Я шукаю далеке осоння,
А навколо панує дурман.

Напливають утоми хвилі
І пустельність небачена днів.
Як узяти буденність на вила
І спалити у шалі вогнів?

Напливає туман у макітру
І злютовує відчай і біль,
Досягаючи стійко маківки,
Як збурунені вершники хвиль.

14 березня 2026

Запросив він мене на побачення-
Ніби з виду нормальний мужик,
Ми зустрілись,як і було зазначено,
І я відчула, що він їв часник.

Так, він їв часник!
Так, він з'їв часник!
Так, він їв часник,
А на вигляд - нормальний мужик!

Хоч побачення було на цвинтарі,
І навколо була глупа ніч,
Незрозміло, навіщо часник він їв,
Ми ж були лиш удвох, віч-на-віч.

Але він їв часник!
Але він з'їв часник!
Так-так, він з'їв часник,
А на вигляд - нормальний мужик!

Хоч не було в ту ніч повнолунія,
І з-поза хмар стирчав Місяця ріг,
Я його з усіх сил приголубила,
І часник той йому не поміг!

Так, він їв часник,
Так-так, він їв часник,
Хоч був він розумний мужик-
Та ніхто не почув його крик!

Тепер він ласує кров'янкою,
А часник знелюбив, як і я,
Ми ночами гуляєм по цвинтарях,
В нас зразкова вампірська сім'я!

А колись він їв часник,
Колись любив він часник,
Тепер він не любить часник,
Став нарешті нормальний мужик!


29.09.2026

29 вересня легендарному Шеві виповнюється 50 років.
ВІТАЄМО!

Злива питань нескінченна…

Тлумачний словник тримай!

Значення слова «Шевченко»?
«Шевченко» означає: най!

Найкращий у сферах різних:

співець непокори і волі,

приборкувач левів грізних,

чаклун на футбольному полі.

2026 рік

Почуваюся мішенню
В напівтемній залі тиру, -
Ворог цілить пильно в мене
І надворі, і в квартирі.
І опівдні, й серед ночі
Йде неспинна естафета, -
Лиш мопед своє відстрочить,
Як уже гуде ракета.
Я ховаюся за стіни
Від гудіння і розривів:
Чи врятує дисципліна
І порядок, як у тирі?..
29.09.26

 у старовиннім королівстві
 всілякий має свій костюм
 і певну роль і власну гідність
 а музиканти королівські
 уміють альбу та ноктюрн
 щодня в корчмі гуляки всяко
 спивають вайн лікери ссуть
 хай за вікном осіння мряка
 їм принесуть гарячі фляки
 і ковбасу і сирний суп
 відтак ідуть розмови ревні
 про мита і про лихварів
 про тих євреїв ізнічевʼя
 що гірші від циган напевне
 про їхній первородний гріх
 як ті крадуть дітей невинних
 на жертву демонам а ще
 гряде навала сарацинів
 де виживуть хіба що свині
 від стріл поганих не втечеш
 а сам король давно хворіє
 і претенденти є на трон
 й усі одверті лиходії
 хоч молодії хоч старії
 спаси о боже нас боронь
 

Дві Варвари, мати й донька,
В двох геніїв закохані,
Серцем тугу розривали,
А як впоратись з недугом,
До пуття не знали.
Та настала та година,
Коли тільки їх підмога
І благословення Бога
Од Сибіру захистити вдалося одного,
А другого од заслання й муштри
Хоча й не звільнили,
Та все ж розрадою з України
Був жіночий голос.
Отож, коли із Полтави
А чи з канівської кручі
Славлять тих, що од смерті
Рятували Українське слово ,
Не забудьмо пом’янути матері і доньки,
Що янголами з волі Божої
Були на сторожі геніїв-пророків.

Як же близько ми до безодні,
як ніколи —
тепер, сьогодні...
Хто збере нас усіх докупи:
слово-зброя
чи слово-купіль,
слово-лезо
чи слово-спалах?
Як багато ми вже проспали…
Як багато нас оминуло,
тож чекає душа обнулень…
Роз'їдає повіки втома —
ми не гості у себе вдома,
то чому нам бракує віри —
розлетілись,
немов факі́ри?! *
Чи оглухли,
а чи осліпли?
Хто тепер нас розбитих зліпить…
А як зліпить,
то чи готові —
народитися знов у Слові?


28.09.2026

Не плач у день, не голоси із примхи,
Не зазивай гірке у самоту
Життя звіринцю вздовж стрімкої ринви,
Де кров тече, як золото в Орду.

Вже зацвіли від неї злі жоржини
Між гарпій неолітових* грядок.
З’ясуй-но, спробуй відчуттям рослини,
Який у часі твій наступний крок.

Яке крилате з пазурами кличе
В тобі дістатися кінцевої мети?
Яка вона — мета твоя одвічна —
В очікуванні справжньої біди?

Зло у тобі земне — в коноплях чи квасолі—
Не заборониш дурням грати в рай.
Своя охота гірша за неволю.
Не гай часу, збираючи врожай.

Я - частинка осіннього міста,
Я - молекула жовтих вітрів.
Мандрівник із душею артиста,
Сам себе на узбіччі зустрів.

Монолог мій навряд чи хтось прийме...
Прочитають, забудуть - і все.
Поринаю в осінні обійми...
Тепла осінь мене понесе

У світи непочутих освідчень,
У країну нездійснених мрій.
І, придушений чорною ніччю,
Жалюгідний створю буревій.

Хто в дорозі лишається поруч?
З ким ще можна дійти до весни?
В цьому світі я - помилка, покруч,
Бездиханний, мов лист восени.

Проходить час крізь пальці, мов пісок.
Ми в'язнемо в багні старих ілюзій.
Із трюму виринає лютий кок,
Заплутаний у плетиво алюзій.
Година протікає, ніби мить,
Поранивши напівзабуту вічність
Стилетом непромовлених століть,
Коли ще цінували честь і вірність.
Епохи пил вкриває черевик,
Слова і недовивчені поняття.
Якщо до буревію часу звик,
То не страшні тобі його закляття.
Змітає шапку, куртку і слова,
Несе у даль туманну, незбагненну.
Беззахисна від часу голова
Схилилася, вчуваючи геєнну.

14 березня 2026

Для нього подеколи Львів був листівкою з кавою,
одначе здебільшого — текстом, що будить легенди.
У велич не грав і не марив, як інші, він славою,
носив вишиванку, а не оті віденські тренди.

Десь зверхньо шептали: «Дивак той Франко нерозважливий», —
усі ці, застебнуті в гонор, шановані ґазди.
Та він із-під вуса всміхався на все те поблажливо,
бо бачив ген далі, ніж їхні золочені звізди.

Фактично був першим вкраїнським завзятим фрілансером,
рецензії, тексти, переклади вправно мережив.
Не брав він у долі дарунків дешевих — авансами,
а генієм власним стирав всі нав’язані межі.

Він виорав поле, де кожен тепер може сіяти,
і вирвав з корінням ту рабську зневіру й покору.
Бо бути собою — це значить по совісті діяти,
любити Вкраїну — людей та лани її й гори…

 
До підніжжя дістанусь, і вертаюсь нагору туди
Де спиняюсь, вертаюсь, і заново їду
Аж допоки дістанусь, і побачу тебе
Ей, ей, ей!
 
Хіба ти проти, щоб тебе любили?
Я мчу із гори на відстані милі
 
Дай мені, авжеж-бо
Свою відповідь звісну
О, ти, можливо, коханка
Та не танцюристка
 
Оу, Гелтер-Скелтер
Гелтер-Скелтер
Гелтер-Скелтер
Ей!
 
Бажаєш, хочеш, щоби ми зустрілися?
Я мчу униз, лиш би не розбитися
Дай мені, дай-но відповідь звісну
Ти, можливо, коханка
Та не танцюристка
 
Агов! Гелтер-Скелтер
Гелтер-Скелтер
Гелтер-Скелтер, ох
 
Вважай! За поворотом!
 
До підніжжя дістанусь
І вертаюсь нагору туди
Де спиняюсь, вертаюсь, і заново їду
До підніжжя дістанусь, і побачу тебе
Ей, ей, ей!
 
Бажаєш, хочеш, щоб ми зустрілися?
Я мчу униз, лиш би не розбитися
Дай мені, дай-но відповідь звісну
Ти, можливо, коханка
Та не танцюристка
 
Агов! Гелтер-Скелтер
Гелтер-Скелтер
Гелтер-Скелтер
 
Агов!
Дриґом-дзиґом!
Вона буде за хвильку!
Уже вона мчить
О так, мчить
 
 
 Рінґо: В мене пухирці на пальцях!
 
 
 
 
 
 
 
 

Наче Генделя фуга -
стогін щемних бемолей, -
насувається туга,
розтікаючись болем.

Вщент спалили мости.
Зупинили струм.
Самота.
Саме ти.
Сум.

2026 рік

Влаштували дебош у Пхеньяні
Гультіпаки веселі та п’яні.
Та прийшов кім чен ин
І за пару хвилин
Всі чемнісінькі стали в Пхеньяні.

В штаб-квартирі Об’єднаних Націй
Не бувало дурних ситуацій.
Аж приперся лавров,
Наламав купу дров
Ще й пеньків для Об’єднаних Націй.

У готелі на півдні Малайзії
В номери кодло змій позалазило.
Знявся лемент і крик –
П’яний «русскій мужик»
Показав, хто страшніший в Малайзії.

Розцвітає, ніби квітка,
Усмішка свята,
І дорослішає швидко
Пташка золота.
Тепле сяйво у долоні
Ясне сонце ллє -
Розважає люба доня
Серденько моє.

Донька радо душу тішить
Усміхом мені,
Бачу щастя - веселіше
Проживаю дні.
Я молюся перед Богом,
Швидко й спроквола, -
Щоби доньчина дорога
Світлою була:

Хай тебе обходять боком
Біди і жалі, -
Квітни довго, ясноока,
На святій землі.
Звийся радісно над краєм
До нових планет,
Бо любов моя тримає
Твій високий лет.
28.09.26

Край рідний був місцем полону,
горнилом в потоці образ,
керманичів сіль несолону
в житті споживали не раз.

Чи має цей край оборону?
Чи зміг захиститись хоч раз?
Так виділив край Бог Арону
і має це знати Хамаз!

Грозити не наше по тону,
бо Боже миліш раз по раз,
Стрілець, одягай вже корону,
не дай плюндрувати цей раз!

Те гул Благовісного дзвону
за краще народів і рас,
знесе як стіну Єрихону
наш Трайдент* в останній цей час!

* Тризуб 🔱

30.08.2026р. UA

 на тлі віконних рам
 і панорам засмучених
 ні зовсім не канкан
 і не кордебалет
 багаторічний хлам
 нехитро порядкуючи
 повіщо грати як
 все рівно програєш
 добивши баклажани
 або стегенця курячі
 хто ж нагострив ножа би
 натер би той паркет
 пропалений піджак
 підтяжки перекручені
 бавовняна піжама
 і сам ти мов
 предмет
 

Півник заспівав в Єрусалимі,
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «кру-кру», неспішний постук дятла
Та змагання досвітніх півнів,
Та щемкі до болю виднокраї,
Та могили друзів і рідні,
Та стежки, де бігали малими,
Та бузок з каштаном навесні...
...Півник заспівав в Єрусалимі,
А мені здалось – в Яготині.

І
Наші греблі не «той уже рве»,
про якого ми, може, й не чули.
Рось ридає потоками мулу,
стогне Стугна, Славута реве,
в морі сліз потопає минуле...
і ніхто вже не кличе, не зве
як бувало, аж поки забули.

ІІ
В тім немає моєї вини,
що минає життя у напрузі
від навислої з неба війни.
Сиротіє душа восени –
не квітує калина у лузі,
чумакують у засвіти друзі,
відлітає минуле у сни.
Та і нинішнє вже у музеї,
на вітрині – фігури чужі,
футуризму немає межі...
небо втілює наші ідеї –
у людини від мислі цієї
атрофуються фібри душі.

ІІІ
Умирають ідеї Езопа
і сізіфи давно у тюрмі...
не показує скромна Європа,
що у римлян було на умі.
Еволюція від революцій
не покращує якості душ.
Благородне конає у муці,
а війна помагає падлюці
відмивати украдений куш.
У чужого по духу кумира
перемоги нема на війні,
але є мишоловка для сиру...
...............................................
обіцянок «досвітні вогні»
ледве жевріють у далині.
Може бути, не буде ясиру?
Пливемо у одному човні.
У Харона такі не одні,
що шукають у вирії миру.

09/26

У березні тепло таке непевне,
Як подих свічки чи легка печаль.
Слова банальні, стерті і даремні
Нас не зігріють, як сумний причал.

Крізь товщу льоду і завали снігу
Прорветься сонце і торкнеться нас
У метушні і невгамовнім бігу,
Немов забутий вигаслий Пегас.

А слово довгождане і зникоме
Прорветься також крізь палку югу,
Долаючи пеньки, яруги й коми,
Самотність осоружну й дорогу.

У березні слова до нас прорвуться
Крізь хащі і розбійницькі ліси,
Крізь чаклунів, тиранів, ляльки вуду
У сяєві небесної краси.

14 березня 2026

Ви все вночі живете, крадучись,
Неначе равлик меншовартісний,
На місяць срібний задивляючись,
Шукаючи камінчик якісний.

Приречено і недовірливо
У темних вербах роси грієте,
Їх, ніби оловом, торкаючись —
Шляху розкутих чи замріяних.

Але ж під кущиками в залишку
Знайдуть сліди прадавніх з осами,
Останніх велетнів від карликів
Між пирію простоволосого.

Життя — воно швидке й прискіпливе:
Не ті тепер в ажурах просвітки,
Не ті боги серед загиблого
Для ахатин гігантських розвитку…

Серед саду яблуня гілляста
Губить спілі яблука, коли
Журавлі засмучено та часто
Угорі покрикують: Курли...
Яблука важкі, червонобокі
До землі спрямовують гілля,
Бо поналивалися вже соком
І похолоділи без тепла.
Яблуня красується плодами,
Ними завжди ділиться також,
А іще нагадує про маму,
Що звільнилась вже від тлінних нош...
27.09.26

 
я шпигун
у борделю цім
знаю що сниш
уві сні своїм
про ті слова
до смаку тобі
і потаємніші страхи
 
я шпигун
у борделю цім
знаю що сниш
уві сні своїм
про ті слова
до смаку тобі
і потаємніші страхи
 
знаю про твої
справи там і тут
де тебе найти
із ким гуляєш ти
 
я шпигун
у борделю цім
знаю що сниш
уві сні своїм
про ті слова
до смаку тобі
і потаємніші страхи
 
і потаємніші страхи
і потаємніші страхи
 
я шпигун
про усі
твої дії
знаю-от
 
 
 
 
 
 
 
 

 а хтось же вимикає ліхтарі
 і зачиняє час від часу брами
 на самоті
 без драми чи дорами
 ймовірно без думок
 без особливо мрій
 яке їм діло далебіг
 чи ти поет
 недопоет або
 письменник–псевдо
 й що ти вигадуєш собі
 навіщо фантазуєш себто
 есей верлібр
 іще проєкт ет це
 вони ж
 працюють за готівку
 нема дотичності у них
 автівка і домівка
 і жарівка
 вечеря та постеля
 їм не треба книг
 

Розбитий необачно телефон -
Тяжка і неймовірна катастрофа,
Кошмарний, хворобливий, душний сон,
В якому втрачені великі строфи.
Розбитий світ у звалищі планет,
Армагеддон здійснився на паркеті,
Обірваний невтілений кларнет,
Зупинений квартет пішов у Лету.
Зі світом так обірваний зв'язок,
Ти кинутий на острів, ніби Крузо.
Залишився невивчений урок.
Твої слова обплутали медузи.
Розбились твори з кольоровим склом,
Минулого уламки розлетілись.
Панує пекло із тлетворним злом.
Здіймається із хвиль античне тіло.

14 березня 2026