Розкажи всім, Конотопе,
Як москалів товк ти,
Як облудливій тій чвані
Зробив Іван Канни,
Де уславлена кіннота
Борсалась в болоті.
Як в доспіхах дорогих
Із золота й сталі
З матюками полководці
Ханові дістались.
Як в лахмітті зі сльозами
Цар до люду вийшов,
Щоб Москву порятували
Праведні і грішні .
А сам уже намірився
Покинуть столицю
Та в якімсь глухім кутку
Мовчки оселитись.

P.S.
Стала б вільною Вкраїна ще од Конотопа,
Та охочі булави ішли тоді товпами.

І
Над світом білим почорніли тучі
і любуватися немає чим...
збувається пророче й неминуче,
пооживали фюрери і дуче
і виїдає очі рідний дим.

ІІ
Одні й останні воїни у полі
тримають щит, не опускають меч,
та мало однієї сили волі...
лернейська гідра обраної долі
не має голови, ума і плеч.
Героїку минулої епохи
зализує неумолимий час.
Міняється усе навколо нас
і повертає у союз потроху.
На свято місце посадили лоха
і дай то, Боже, щоб останній раз.

ІІІ
Оновлюється зло язикомовне.
Епоху юди змінює, таки,
новітня ера швондєрів мамони,
на черзі охлократія...
.........................................закони
самі собі видумують спілки,
об’єднання, громади, дитсадки
як філіали п’ятої колони
усупереч всьому і... завдяки.

11/26

Поплач дощем, журливий листопаде!
За спогади про вересень пробач!
Твої пісні - не світлі серенади...
Покриєш сумом втомлені левади...
А я - єдиний вдячний твій глядач.
Забувши про весни легку браваду,
Поплач!

Повір, я - твій союзник, не втікач!
Реальності лунає канонада,
Оголюючи слабкості та вади.
Несила відбивати долі м'яч.
Ти над моїм життєвим променадом
Поплач...

Тепер він частий гість у цьому місці,
У краю суму, болю і молінь.
Ніхто не подарує добрі вісті,
Мов шлейфи від минулих поколінь.

Схиляються тополі міднодзвонно.
Щось клени прошепочуть у пітьмі.
І спогади, немов сумні ікони,
Видніються у розсипах зими.

Цей чоловік іде після роботи
У край скорбот, щоб перелити сум
В дерева, і щоденності турботи
Не подолають невигойних дум.

Як відшукати залишки епохи,
Окрайці слів і жестів, мов туман,
Того, що відшуміло за пороги,
За марення невигаслих оман?

22 квітня 2026

Виглядала обрій матіола,
Голосила: «Де вони, руді,
Ті, що рай знайшли за видноколом
У густій розлогій лободі?!»

Може, доручити будякові,
Він зазвичай вищий, ніж усі,
Виглядати радісне довкола,
Грати в гру рухливого merci?

Не усе ж уквітчане нещасне? —
Деяке знаходить між речей
Чарівне, безбарвне і прекрасне...
Слід сльози від викопних очей.

У діжках, які ведуть розмови
З пелюстками трепетних основ,
Як Кусто кущами на Покрову,
В мул часу занурюючись знов...

Пальцями тонкими стукав дощ у шибу.
Набридав настирно: може, я зайду?
Рама відчинялась, озивалась рипом,
У нутро впускала віхолу руду.
Засипало мокре листя підвіконня:
Цю ніч роздягалось гілля догола.
Дощ зайшов до хати й оголилась повня —
Лиш туману сірий клапоть одягла.
Так ніяковіла, що в бентезі блідла...
Та розбігся набрід, мокрий і нудний,
Полилося з повні у кімнату срібло.
Ти ж мене в обійми теплі одягни.
Краплями по шибі обтекла негода,
І зірок лелітки впали в ланжері.
Закриваєм раму: мокро й прохолодно,
Й заздрити не буде повня угорі.

Війна привнесла в наше життя нові реалії. Майже щодня відчуваєш подих смерті, адже у будь-яку мить шалений дрон чи ракета можуть зупинити твоє земне буття.
Сьогодні життя і смерть, як ніколи, - поруч. Життєсмерть, як сказав поет…

У День пам'яті померлих, 1 листопада, у Києві відбувся фестиваль "Життєсмерть". У програмі – майстерні, присвячені поховальним та поминальним традиціям.
Подія проходила у форматі децентралізованих камерних заходів на кількох локаціях правого та лівого берегів столиці: зокрема у Музеї Івана Гончара, Театр-саду (Ботанічний сад імені Фоміна), Театрі на Лівому березі Дніпра та у Національному музеї України.

Назву "Життєсмерть" запозичено з вірша Василя Стуса.

Війна вбиває.
Руйнує все геть.
Багряна трава.
Життєсмерть.

Життя триває.
Безсмертний є дух.
Зелена трава.
Життєдух.

2026 рік

З гарячою чашкою кави
В руці я, звільнившись від сну,
Пригадую очі ласкаві
І повну цвітіння весну.
Пригадую співи пташині
І губи солодкі, як мед, -
І ночі небачено сині
Від зблисків хвостатих комет.
Забути донині несила
Далекої юності дні,
Коли за плечима мав крила
І небо корилось мені.
Кохання розвіялось вітром,
У серці залишивши щем
І спогад, що світиться світлом,
Під осені сірим дощем.
Тепер лиш духмяна ця кава
Вертає утрачений жар
Та ще невгамовна уява
Здіймає у снах аж до хмар.
02.11.26

Сонце нікуди не поспішає, ні,
Воно просто дарує промені мені.
Куди ти біжиш?- Зупинися, постій,
Відчуй цей момент: він повністю твій.
Позитивний вайб, сонячний ранок,
Любов на вечерю, любов на сніданок.

Годинник цок-цок, та мені все одно,
Я дивлюся, як пташка сіла на вікно.
Світ за дверима кудись так летить,
А я розтягую цю солодку мить.
Чай холоне і дим в небо пливе,
Той, хто пізнав життя- більше не живе
За чужим розкладом і чужим пером.
Просто посміхнись і поділися добром.


Я взяв барабан і пішов в дикий ліс,
Там осінь малювала золотом ескіз.
Шукав я гриби для відвертих розмов,
Недовго шукав і одного знайшов.
Дивлюсь я на нього, а він дивиться в небо,
Каже: Бро, не біжи, тобі цього не треба.
Ти шукаєш секрети в інстаграмах чужих,
А тим часом весь світ у зіницях твоїх.
Зупини свій біг, скинь важкий рюкзак,
Відчуй, як земля відбиває твій такт.
Немає минулого, завтра туман,
Є тільки цей ліс і твій старий барабан.

Сонце нікуди не поспішає, ні,
Воно просто дарує промені мені.
Куди ти біжиш?- Зупинися, постій,
Відчуй цей момент, він повністю твій.
Позитивний вайб, сонячний ранок,
Любов на вечерю, любов на сніданок.

Навколо тебе море трави,
Сонце просто світить,
А ти просто живи!
Так, Джа з тобою, бро!
Так, Джа з тобою!

25.10.2026-02.11.2026

 така мандрівка
 такий пасьянс
 у декадансі
 такім осіннім
 наступний поїзд
 минає станцію
 ми теж могли бути
 пасажирами
 непослідовними
 авантюристами
 зірками будь-яких
 сцен
 все по кайфу
 у трагікомедіях
 інтимного змісту
 таких доброзичливо
 іронічних
 із епізодами
 чудернацькими
 репліками
 не в тему
 життя в манері
 своїй безрадній
 мчить десь
 у напрямку
 горизонту
 можливо направді
 цікаве щось
 за тим горизонтом
 скраєчку неба
 такого надмірного
 такого всілякого
 

(Антологія драматичних містерій Середньовіччя,
Відродження та епохи Бароко)


І. ЕПОХА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ: Містика віри та вигнання.


«ФРАНЦИСК АССІЗЬКИЙ: ХВАЛА МОЇМ СЕСТРАМ-ПТИЦЯМ»
Драматична містерія на три дії з прологом та епілогом

Дійові особи:
Франческо (Брат Франциск) Бернардоне – Майстер Духа. У першій дії –юний трубадур у розкішному оксамиті; у другій – оголений бунтар духу; у третій та епілозі – сліпий, виснажений хворобами бідняк, укритий стигмами.
П'єтро Бернардоне (Голос П'єтро) – його батько; втілення духу земного багатства, сукна, купецького розрахунку та закону.
Донна Піка – мати Франциска, знатна дама з Провансу, тиха, з очима, повними затаєного смутку.
Єпископ Гвідо – правитель церкви в Ассізі, втілення духовного закону.
Брати Бернардо та Егідій – перші й найвірніші послідовники Франциска, одягнені в сірі габіти.
Друзі-трубадури (Олів'є, Руфін) – золота молодь міста.
Голос Пані Бідності – невидима присутність, далека й чиста, Наречена його Душі.
Голос Брата-Вогню – очисна та зігрівальна стихія Світла й тілесного болю.
Голос Сестри-Смерті – лагідний, тихий і величний фінал земного шляху.
Хор птахів Умбрії – крилаті створіння, свідки його проповідей та визволення.
Хор прокажених і жебраків – звуки суспільного дна Середньовіччя.
Міщани, Нотаріус – натовп на площі.

ПРОЛОГ
Осіння ніч 3 жовтня 1226 року опускається на пагорби Умбрії, стираючи межі між гострими силуетами кипарисів та глибоким, зірковим небом. Біля стін крихітної каплиці Порціункула повітря густе й солодке, пахне сухою соломою, зів'ялим осіннім листям та холодною, вогкою землею. Середньовічний світ, віками скутий страхом перед гріхом, пекельним мороком і залізом ланців та мечів, раптово знайшов у цій долині чисту, дитячу радість і любов до кожного Божого створіння.
Франциск лежить посеред трави під відкритим небом. Він оголений, без чернечого габіту, за його власним смиренним передостаннім наказом – він прагне померти в абсолютній бідності. Його очі, випечені важкою хворобою та виплакані в молитвах, нічого не бачать. Проте його тіло, вкрите кривавими ранами-стигмами на долонях, стопах і під ребром, трепетно відчуває кожен подих нічного вітру, наче дотик невидимого Божого крила.
У просторі лунає тихий, ледь чутний перебір середньовічної лютні, який зливається із шумом вітру.

ДІЯ ПЕРША: ЗОЛОТА КЛІТКА
Велика бенкетна зала в домі Бернардоне. Стіни завішані сукнами глибокого багряного та синього кольорів, привезеними з ярмарків Шампані. На довгих дубових столах – срібні кубки, важкі підсвічники із бджолиним воском, дичина та фрукти. Горить велике вогнище в каміні.
За столом сидить П'єтро Бернардоне, він рахує золоті монети, голосно записуючи щось у купецьку книгу великим гусячим пером. Донна Піка тихо вишиває золотою ниткою біля вікна, час від часу дивлячись на темну вулицю. За дверима чути сміх, гру на лютнях і галас юрби.

П'єтро Бернардоне (з гуркотом опускає кулак на стіл, монети дзвенять):
Тридцять ліврів за ліонський оксамит... Сорок – за шовк із самого Дамаска! О, клянуся святим Руфіном, торгові каравани цього року пройшли крізь Альпи без жодної втрати. Ассізі затісне для мого золота, Піко! Наш син, наш Франческо, ходитиме в таких шатах, що навіть принци Перуджі кусатимуть губи від заздрощів. Я зроблю з нього лицаря. Не просто купця, ні! Його шпори будуть із чистого золота, а кінь – найшвидшим у всій Умбрії!

Донна Піка (тихо, не підводячи очей від шитва):
Ти міряєш його душу аршинами, П'єтро. Його серце надто ніжне для залізних обладунків. Ти забув, як він плаче, коли чує пісні моєї батьківщини –далекого Провансу? Він шукає чогось, чого твої ваги не можуть зважити.

П'єтро Бернардоне (сміється, грубо й самовпевнено):
Ніжне серце? Дурниці! Юність має бути гарячою, як молоде вино. Нехай бешкетує, нехай витрачає мої гроші на бенкети. Усе місто кличе його «королем молоді». Послухай, як вони співають під нашими вікнами! Це все – моя сила, мій авторитет, який я купив для нього кожним стібком срібла на цих тканинах!

(Двері з гуркотом відчиняються. Заходить компанія молодих трубадурів. Попереду – Франческо. На ньому яскравий двоколірний халат, на голові – капелюх із пишним пір'ям, у руках – лютня, прикрашена стрічками. Він трохи сп'янілий від веселощів, очі блищать. Друзі тримають кубки, сміються, обіймають один одного).

Бернардо (піднімаючи кубок):
Слава нашому королю! Хто в Ассізі щедріший за Франческо Бернардоне? Хто може викупити весь трактир на ніч і наказати вилити вино у фонтан, щоб навіть приблудні пси пили за його здоров'я?

Олів'є:
Дівчата з площі Сан-Лоренцо продивилися всі очі, чекаючи на твою серенаду, Франческо! Заграй, розтопи це осіннє повітря!

Франческо (стрибає на стілець посеред зали, б'є по струнах лютні, його голос чистий, дзвінкий, запальний):

«Співай, моя лютне, про лицарську честь,
Про очі прекрасних і гордих донн!
Ті очі – мов зорі, числа їм не зчесть!..
Їх погляд ласкавий – як любощів сон!»

…Пийте, мої лицарі! Життя занадто коротке, щоб рахувати збитки, як це роблять старі привиди в купецьких лавках! Батьку, подивись на моїх друзів – це моє королівство!

П'єтро Бернардоне (піднімається, ніжно вдаряє сина по плечу):
Ось це мій хлопець! Гідний спадкоємець! Бери золото, Франческу, напувай усе місто. Скоро війна з Перуджею, і ти повернешся сюди з графським титулом!

(Кидає на стіл важкий шкіряний гаманець. Друзі Франческо жадібно хапають його, знову починається галас, сміх і танець. Музика стає швидкою, дикою.
…Раптом музика та сміх друзів починають звучати глухо, наче крізь товщу води. Світло блідне, а з-за вікна пробивається холодне, синювате місячне світло. За стінами лунає сухий, страшний стукіт дерев'яних калатал та Хор прокажених).

Хор прокажених і жебраків (за вікном, речитативом):
Христа ради...
Хліба шматочок, водички ковточок.
Христа ради...
Водички ковточок, хліба шматочок.
Kyrie eleison... Подайте... Подайте...

(Франческо раптово завмирає. Рука з лютнею опускається. Друзі продовжують танцювати в напівтемряві, наче застиглі манекени, їхнього сміху більше не чути).

Франческо (дихає важко, хапається за комір свого оксамитового вбрання):
Що це... Чому мені так важко дихати? Бернарде! Олів'є! Ви чуєте цей плач? Хтось стогне там, у мороці, за нашими ситими стінами... Цей оксамит... Це полотно… Воно пахне не трояндами Франції. Воно пахне потом тих, хто ткав його за копійки в сирих підвалах. Батьку! Твоє золото на столі... Чому мені здається, що кожна монета – це застигла сльоза дитини?..

Голос Пані Бідності (звучить ніжно і сумно з найтемнішого кутка зали):
Франческу... Франческу... Ти шукаєш свободи, але одягнув на себе золоті кайдани. Твій батько купує тобі світ, якого завтра не стане. Подивись у вікно, мій прекрасний лицарю. Там, на голій землі, чекаю на тебе я – твоя справжня, єдина Пані, наречена твоєї Душі. У мене немає золота, але моє небо – безкрає.

Франческо (робить кілька кроків уперед, протягуючи руки до темряви):
Хто ти? Твій голос... Він тихий, як шелест сухої трави, але солодший за всі пісні прованських трубадурів. Чому моє серце б’ється так сильно? Я відчуваю, що вся ця розкіш навколо мене – це лише розкішний мурований склеп. Я не хочу бути королем мерців!

(Звуки реального світу миттєво повертаються. Спалахує світло факелів. Друзі штовхають Франческо, сміючись).

Бернардо:
Франческу! Що з тобою?.. Про що задумався, наш королю земних утіх? Чи не закохався ти бува?!

Франческо (тихо, з глибоким спокоєм):
Так, мій брате... Ти вгадав. Я закохався!.. У мене є Наречена. Її звуть… Пані Бідність. Її палац – це небо, її сукня – це сіре лахміття, а її слуги – це вільні птахи в полі.

П'єтро Бернардоне (підводиться, його обличчя багряніє від гніву):
…Чи ти перепив вина, мій хлопче!?
Завтра ти одягнеш лицарські обладунки й підеш на війну, Франческу, мій єдиний сину, вона виб’є дурний дух із твоєї голови!

Франческо (дивлячись на батька з невимовною тугою):
Обладунки тиснуть мені на груди, батьку. Я піду на війну... Але не на ту, де вбивають людей. Моя битва тільки починається.
(Рішуче підходить до столу, бере шматок хліба, ховає під свій розкішний плащ і йде до виходу. Друзі розгублено розступаються. Донна Піка тихо хрестить сина услід його крокам).

Завіса опускається під монотонний, тривожний стукіт калатал.

ДІЯ ДРУГА: СУД ПЕРЕД ЄПИСКОПОМ
Головна площа Ассізі перед величним порталом собору святого Руфіна. На сцені височіє судейське крісло Єпископа, задрапіроване важким пурпуром. Поруч стоїть стіл нотаріуса з сувоями. По боках — натовп містян. П'єтро Бернардоне нервово ходить площею з борговими книгами. Франческо стоїть осторонь, босий, у порваному й забрудненому купецькому каптані.

Міщанин (у натовпі, пошепки):
Ви бачили його? Кажуть, він крав батьківське сукно, продавав за безцінь, щоб віддати гроші якомусь старому попові на каміння для Сан-Даміано! Батько протримав його місяць у темному підвалі на ланцюгу, а тепер вимагає суду перед усім містом!

(З собору повільно виходить Єпископ Гвідо в урочистому літургійному вбранні. Натовп затихає. Єпископ сідає в крісло).

Єпископ Гвідо (важко, вагомо):
П'єтро Бернардоне, говори перед обличчям Церкви. У чому твій позов?

П'єтро Бернардоне (вказує пальцем на Франческо):
Ваша Еміненціє! Цей хлопчисько викрав найкращі сувої сукна і спустошив мої каси. Я вимагаю одного: або він повертає мені до останнього динарія все, що вкрав, або тут, перед усім Ассізі, він публічно зрікається своїх прав на мій спадок, на моє ім'я і на мій рід! Переді мною стоїть чужинець і волоцюга!..

Єпископ Гвідо (до Франческо):
Франческо, ти чув слова свого батька. Церква приймає твою ревність, але Бог не потребує грошей, здобутих через непослух. Якщо ти хочеш служити Христу, поверни батькові його золото. Що ти скажеш?

(Настає абсолютна тиша. Франческо повільно виходить на середину площі. Над містом проноситься тихий шум пташиних крил).

Франческо:
Ваша Еміненціє... Благословенний отче. Справедливі твої слова, і я з радістю підкоряюся твоєму судові. Я поверну йому все, чим він намагався зв'язати мою душу.

(Франческо раптово рішучим рухом розстібає ґудзики свого купецького каптана. Натовп голосно реагує).

Франческо (голосно, поетично, звертаючись до неба):
Слухайте всі! Досі, до цієї самої хвилини я називав П'єтро Бернардоне своїм батьком. Я носив його одяг, я їв його хліб… Візьми це, П'єтро! Візьми свій французький оксамит і ці черевики! Дивись, я повертаю тобі все, до останньої нитки! Відтепер я знаю лише одного Батька – Того, Хто на Небі!..

(Скидає з себе весь одяг, залишаючись абсолютно оголеним перед очима суду і натовпу. П'єтро Бернардоне блідне і пожадливо згрібає цей одяг собі під ноги).

Голос П'єтро Бернардоне (крізь зуби):
Божевільний... Ти більше не мій син, Бернардоне!

Франческо (піднімає руки до неба):
…Боже!... ВІЛЬНИЙ?! Так!.. Віднині я йду у світ вільним! Відтепер я можу з чистим серцем сказати лише одне: «Отче наш, що єси на Небесах...» Тільки Тобі належить моє життя, Тобі – моя бідність!

(Єпископ Гвідо, глибоко зворушений, підводиться, знімає свій великий теплий вовняний плащ і широким жестом накриває ним оголене тіло Франческо, пригортаючи його до себе).

Єпископ Гвідо:
Нехай цей плащ захистить тебе від людської жорстокості, сину мій. Ти скинув земне, щоб одягнутися в Христа.

Хор птахів Умбрії (несподівано вибухає над площею):

«Алілуя... Алілуя...
Скинуто шовк, розірвано сіті!
Брат наш Франческо – найвільніший у світі!
Шумуйте, ліси, лети, наша зграє,
Новий проповідник у світ вирушає!»

(П'єтро Бернардоне, притискаючи до грудей брудні шати сина, самотньо йде геть під презирливими поглядами натовпу. Франческо, загорнутий у плащ єпископа, робить перший крок до виходу з міста – назустріч лісам і дорогам).

Завіса опускається під урочистий спів птахів Умбрії.

ДІЯ ТРЕТЯ: ОБИТЕЛЬ САН-ДАМІАНО

Околиці Ассізі, лісова каплиця Сан-Даміано, відбудована руками братів. Вечірні сутінки. На сцені – дерев’яний стіл, глиняний глечик із водою та солома. Падає дрібний, холодний осінній дощ. Брат Бернардо та Брат Егідій розпалюють багаття біля входу.

Брат Егідій (гріючи руки):
Знову дощ, Бернарде... Сьогодні в місті нам не дали ні скоринки хліба. Мої ноги збиті до крові, а шлунок зводить від голоду. Скажи мені, брате, де ж у цьому всьому ховається та істинна радість, про яку так солодко співає наш брат Франциск?

Брат Бернардо:
Терпи, Егідію. Подивись на нашого Майстра – він сліпне, його очі випечені хворобою, а з долонь і стіп щодня тече кров, наче із ран Христа. Але він лежить там, у темряві келії, і складає гімни прийдешньому сонцю.

(З каплиці повільно, тримаючись за стіну, виходить Франциск у сірому габіті з мотузкою. Його очі перев’язані білою потертою пов'язкою).

Франциск (посміхається, його голос слабкий, але мелодійний):
Брати мої... Якщо ми нині пройдемо крізь цей дощ, і воротар Порціункули вижене нас палицею на мороз – …і якщо ми витерпимо це з терпінням і любов'ю... Запиши, Егідію: «саме в цьому і є істинна радість!» Бо вміння терпіти страждання заради любові – це наше єдине власне золото.

(Звуки дощу затихають. З глибини сцени лунає приглушений тупіт кінських копит і важкий купецький дзвін монет. Здалека проходить постать П'єтро Бернардоне. Він постарів, притискає до себе, як і давніше, дорогі тканини).

Голос П'єтро Бернардоне:
Я пройшов усі ринки Тоскани... Мої склади повні, Франческу, але мій дім порожній. Ти розірвав моє серце, сину, і залишив мене помирати на самоті серед мого марно́го золота...

Франциск (повертає голову, по його щоці котиться сльоза):
Батьку мій, П'єтро... Твоє золото – це важкий камінь на твоїх грудях. Я не вкрав твоє життя, я просто викупив свою свободу. Молися за мене, батьку, як я щоночі молюся за тебе...

(Постать П'єтро зникає. Франциск важко кашляє. Багаття раптово спалахує яскравим багряно-золотим світлом).

Голос Брата-Вогню:
Я тут, Франциску! Лікарі вже розжарюють своє залізо, щоб припекти твоє обличчя від вуха до брів. Ти боїшся мене, мій маленький брате?

Франциск (повільно протягує свої руки зі стигмами до полум'я):
Брате мій Вогню... Ти прекрасний серед усіх створінь. Прошу тебе, Всевишній Господи, Ти, Хто створив цей вогонь: пом'якши для мене в цю хвилину його пекучий, нестерпний жар. Брате Вогню, будь милосердним до мого тіла, будь лагідним, щоб я зміг витримати це і не зрадити мою Пані Бідність своїм криком.

Голос Брата-Вогню:
Твоя душа чистіша за моє полум'я! Очима земними ти більше не побачиш сонця, але я випалю останні скорботні тіні у твоїй душі. Я зроблю твої стигми вічними.

(Світло вогню м'яко переходить у лагідне золото. Золоте листя лісу починає кружляти навколо Франциска. Згори злітає Хор птахів Умбрії, опускаючись на його плечі).

Хор птахів Умбрії:
«Святий, святий, святий… наш Брате з юних літ!»
Не плач за своїм зором – ти бачиш серцем світ!
Огорнем тіло крилами, зігріємо твій сон,
Твоє брудне лахміття коштовніше за трон!..

Франциск (тихо сміється дитячим сміхом):
… Славте Творця, мої малі сестри-птиці!..
Брате Бернарде... Брате Егідію... Відвезіть мене до Порціункули. Моя земна дорога добігає кінця. Я хочу зустріти мою Сестру-Смерть там, де все починалося – на цій голій, чистій, святій землі...

(Брати обережно піднімають Франциска під руки й повільно йдуть зі сцени під тихий перебір лютні).

ЕПІЛОГ

Повернення до простору Прологу. Франциск повільно перебирає пальцями суху траву під собою біля стін каплиці Порціункула, його губи шепочуть слова, які зливаються із шурхотом нічного листя.

Франциск Ассізький:
Довкола лише гола земля... Дякую тобі, Господи, що дозволив мені повернутися до неї таким, яким я прийшов у світ – без жодної нитки сукна, без жодного динарія у кишені. Мій зір згас, але темрява навколо мене сповнена Твого світла. Моє тіло – це розбитий глечик, крізь тріщини якого витікає біль, але мої рани на руках горять Твоєю любов'ю.
Батько мій П'єтро хотів одягнути мене у найдорожчі тканини Франції, змусити міряти життя аршинами купців. Але я вибрав інше багатство – бідність моєї Пані, тишу цих полів. Чому ж зараз, коли я лежу в пилу, мені здається, що я володію всім всесвітом? Озовіться, мої любі створіння, я чую ваші кроки у мороці.

(З глибини сцени, підсилений луною, пробивається важкий, суворий і розгніваний Голос батька. Звучить металевий дзвін монет).

Голос П'єтро Бернардоне (відлунням минулого):
Ти зганьбив мій чесний дім, Франциску! Ти розбив моє серце! Ти принизив ім'я Бернардоне перед усім містом! Ти потайки крав мої найкращі шовки, вантажив їх на коней, щоб продати й роздати гроші жебракам-волоцюгам, ти будував для них лісові каплиці! Я замкнув тебе в темному підвалі, як божевільного, я катував тебе соромом, я зрікся тебе перед єпископом і громадою Ассізі! А ти?.. Ти просто скинув свій розкішний одяг під мої ноги, віддав останній шеляг і пішов голим у ліси співати невідомих пісень.
Твоя бідність – безумство! Твої «брати» – брудні ледарі, що просять милостиню по підворіттях. Наш світ міцно будується на золоті купців, на мечах лицарів і на силі суворого закону! А що залишаєш після себе ти? Лише цей сірий попіл, жменю сліпих послідовників і порожні, покривавлені руки на холодній землі!

(Спалахує червоне та золоте світло факелів. Чути тріск сухих дров. Голос Вогню звучить гаряче, пульсуюче).

Голос Брата-Вогню:
Не слухай Голос золота, Франциску! Я пам'ятаю тебе... Я пам'ятаю, як ти грів біля мого полум'я свої змучені руки, коли весь світ відвертався від тебе. Ти ніколи не боявся мене. Ти називав мене «братом» – прекрасним, сильним, чистим і лагідним. У хвилини страждань ти лагідно просив мене:

«Брате мій Вогню, будь милосердним до мене в цю хвилину,
пом'якши свій жар».

Я – могутній вогонь твого суворого Середньовіччя. Моїм полум'ям випалюють єресі й спопеляють міста, але в твоїй чистій душі я став лагідним Світлом, що яскравіє убогим братам твоїм у найглухішу ніч. Я зігріваю твою останню земну хвилину на цій крижаній ковдрі землі, перетворюючи твій біль на чисте золото духу.

(Звучить багатоголосий, легкий, поліфонічний щебет. Над сценою починає кружляти легкий вітер, піднімаючи сухе листя).

Хор птахів Умбрії:
Ми тут! Ми прилетіли з усіх гаїв, лісів та скелястих круч, наш добрий проповіднику! Наші маленькі серця пам'ятають, як ти стояв посеред розквітлого поля і просив нас зупинитися і вислухати Слово. Ти вчив нас славити Творця за наше легке пір'я, за міцні крила, за безкрає повітря, яке ми не сіємо, не жнемо і не збираємо в комори.
Ми не злякалися твого бідного лахміття. Великі світу цього проходили повз нас із луками та тенетами, а ти сідав на землю, і ми безстрашно опускалися на твої плечі, на твої руки й слухали твою тиху, ангельську мову. Тепер ми кружляємо над твоїм останнім ложем із сухої трави. Ми закриваємо своїми тисячами крил твої сліпі очі від нічного зимового холоду. Не бійся, наш маленький брате, земля залишається внизу, а небо – вільне! Лети з нами!..

Голос Сестри-Смерті:
…Я вже поруч, Франциску. Твоя найвірніша, найчесніша Пані, від якої тремтить і якої боїться весь засліплений світ. Королі будують високі мури й неприступні замки, щоб сховатися від мого погляду, а папи замовляють золоті саркофаги, сподіваючись підкупити Час. Але ти... Ти єдиний зустрів мене лагідною усмішкою. Ти не злякався моєї коси, ти обійняв мене і назвав «своєю рідною, благословенною сестрою».
Твоя гола земля, на якій ти зараз лежиш – це найчистіший і найвеличніший вівтар, який людина колись могла мені приготувати. Твої стигми більше не стікатимуть кров’ю, твоє виснажене тіло більше не знатиме хвороб, а сльози на твоїх щоках назавжди висохнуть. Я лагідно знімаю з тебе останній земний подих, наче легкий літній пил із пелюстки польової квітки. Ходімо зі мною, мій брате... Твій земний «Гімн Створінням» тепер вічно лунатиме на небесах.

(Хор птахів Умбрії співає багатоголоссям «Гімн Створінням», несучи в Небо на крилах Душу Франциска):

«Хвалений єси Ти, мій Господь,
і за сестру місяць і зірки,
які на небі ти створив яскравими,
коштовними і прекрасними.

Хвалений єси Ти, мій Господь,
за брата вітра і за повітря, і хмари,
і ясність, і всяку погоду...

Хвалений єси Ти, мій Господь,
за сестру воду,
яка корисна вельми і доступна, і цінна, і чиста.

Хвалений єси Ти, мій Господь,
за сестру нашу матір землю,
яка нас підтримує і спрямовує,
і виробляє різні плоди
з яскравими квітами і травою...»

(Уся долина під Ассізі раптом сповнюється дивовижним, неземним, тихим білим світлом, що пробивається крізь важкі нічні хмари, хоча до справжнього світанку ще далеко. Хор ранніх жайворонків одночасно, за єдиним поривом, злітає вгору, створюючи своїми крилами живий, потужний шум вітру, що підноситься до самого неба.
Франциск робить свій останній, глибокий і полегшений подих. У цю ж мить його змучене, понівечене хворобами обличчя повністю розгладжується, втрачаючи сліди страждань, і на його застиглих губах залишається чиста, ясна, дитяча посмішка. Сира і тепла земля Умбрії лагідно приймає його нерухоме тіло, а над каплицею Порціункула повільно затихає останній акорд великої середньовічної тиші).

Завіса повільно опускається в повній темряві під далекий, ледь чутний передзвін церковного дзвона.

ДАЛІ БУДЕ.

На вигоні влітку молодь постійно збиралась,
Ледь не до самого ранку на нім «тирлувалась».
Веселились, жартували і пісні співали,
Історії десь почуті переповідали.
Історії то веселі, то до серця в п‘ятах.
Чулось часом, як від страху охають дівчата.
Хлопцям було до вподоби – дівчата лякались,
То тісніше до тих хлопців вони пригортались.
А найкраще всіх Микола вмів так розказати,
Що від страху аж тремтіли й ойкали дівчата.
Де історії ті брав він – то ніхто не знає,
Але щораз щось новеньке та й розповідає.
І так гарно ото завжди виходило в нього,
Що ніхто й не сумнівався в правдивості того.
От і нині, уже зорі в небі засіяли,
Уже й пережартували, й пісні проспівали,
Як Карпо гукнув Миколі: - А розкажи, брате,
Що там нового у світі про чортів чувати?!
А Миколі того й треба. На колоду всівся
Та блакитними очима навкруг подивився.
Каже: - Чулись мо, як жінка виносила чорта?
- Ні, не чули… - а послухать ой, же як охота. –
Розкажи, - всі загуділи, круг Миколи стали,
Бо ж і слова пропустити з того не бажали.
- Якщо курка знесе зноска, мені говорили,
Його жінка під пахвою дев‘ять день носила
Й потім у гній закопала, то з яйця отого
Вилупиться справжній дідько. Не брешу, їй Богу.
Одна відьма про те жінці розказала щиро.
А та жінка захотіла все то перевірить.
Знесла в неї курка зносок, під пахву узяла
Й дев‘ять днів отак гарненько його вигрівала.
На десятий закопала його в купу гною.
Та ходила, зазирала все до купи тої.
Через час якийсь і, справді, вилупивсь чортяка.
Зазирнув до неї в хату. Вона з переляку
Ледь у вікно не шугнула. Як полотно стала.
А чорт їй: - Ти мене дев’ять аж днів вигрівала.
На десятий закопала мене в купу гною.
Тож тепер я весь з тобою, ну, а ти зі мною.
І відтоді в дворі в неї стало все вестися.
Кури стали, як скажені в курнику нестися.
Як отелиться корова – то теляток двоє,
А окотится овечка – то двоє чи троє
Ягнят буде. То все, звісно, робив той чортяка.
Була жінка досі бідна, і хата ніяка.
А тепер розбагатіла, поставила хату,
Що такої би і війту хотілося мати.
Й до роботи вже не надто, служанку найняла,
Щоби та по господарству все переробляла.
Від багатства, певно, зовсім зробилась дурною,
Над служницею постійно знущалася тою.
Така вредна зробилася – не підходьте, люди,
Хоча вона носа свого сама пхала всюди.
Зібралася вона якось в місто до базару.
Назбиралося на продаж різного товару.
А служницю залишає, велить їй зварити
В двох горнятках борщ і кашу. Але не солити.
Вона сама так постійно щоденно робила,
Але нині заспалася, отож і не встигла.
- Звариш, - каже, - два горнятка, нагору поставиш,
Біля комина та так там горнятка й зоставиш.
Та не соли, боронь Боже, - уже й в дверях стала, -
Не посоли дивись тільки, - ще раз попрохала.
А служанка: - Та вже їдьте! Звісно, не забуду!
А сама собі під носа: - Ага, так і буде!
Зроблю тобі, як ти просиш! Будеш мене знати!
Узялася борщ і кашу вона готувати.
І вже солі не жаліла, добре посолила.
Біля комина горнятка ті два притулила.
Повернулася та жінка з базару додому.
Тільки в сіни, а горнятка із печі додолу.
На голові розлетілись й на долівку впали.
Жінка зразу ж зрозуміла і кричати стала
На служницю: - Що ж ти, клята оце наробила?!
Я ж просила?! Ти навіщо їжу посолила?
Та прикинулась дурною: - Я просто забула!
Та відтоді в тої жінки все, мов вітром здуло:
Все виздихало господарство, геть усе пропало,
Бур‘яном навколо хати все позаростало.
А вогонь звідкись узявся, то й хата згоріла…
Отак, кажуть ота жінка із чортом дружила.

Не чуємо, що пізно говорити
як в’януть вуха, а свої роти
пороззявляли на чуже корито
лукаві воріженьки і брати.

Зійшли зі сцени головні ґаранти
безпеки, миру, дружби і добра
і настає обіцяна пора
миритися, якщо не воювати.

Кому, чому й від чого краще буде
ще не відомо, поки на Русі
повимирають героїчні люди,
аби кацапи вимерли усі.

А краще би садити їх у клітку
і ще до суду в місті і селі
на вулицях показувати діткам,
хто заважає миру на землі.

Ніхто не хоче підтюпцем у небо
ні пішки, ані рачки, ні бігом...
така картина маслом, загалом,
а як не хочуть, може, і не треба,
коли потрібно вищого за себе
угору поганяти батогом.

11.2026

Дошкульні хмари гноблять гори,
Зібгався простір, дивна річ, –
Це чорний день, чи біла ніч
Ховає сутність алегорій?
Дивує невагомість гір!
Вершин стікаючий пломбір
Підсолодить падіння з кручі?
Хіба безвихідь неминуча?
Невже розчавлені живі
Думки, якими вибухаю?
Що коїться – спостерігаю
У безвідрадній голові.
Я продукую весь цей жах?,
Чи ним заповнююся ззовні?
І інші люди ним же повні
І з круч летіти – спільний шлях?
Чи доживе хоч хтось до тризни?
Ось реалізм сюрреалізму!
Це – неможливо, неможливо!
Мій мозок хмара, чи гора?
Та врешті – істина стара
І людству гинути властиво!
Чи є якась альтернатива?
Так – диво!
Та у душі безхмарна тиша –
Страшніша!

19.10.2026р.

Цей важливий ковток, ніби чашу цикути,
Я прийму перед стратою, в лати закутий.

І у нім я розкрию великі сонати
Перед тим, як піти у небесні пенати.

В цім важливім горнятці відкрию поеми,
Неповторні трактати, рядки, теореми.

У гірчинці відкриється мелос кохання,
Колообіг світів, маяки сподівання.

Так імла небуття обернеться пророком,
Мудрим старцем із посохом, в сяйві пороку.

У бездонності кави іде споконвічне
Розуміння життя, мов намолені свічі.

В теплоті філіжанок роздягнеться діва,
Що увірветься в ніч, так омріяно дивна.

Меса ночі здійсниться в суворім законі,
Розриваючи давні залізні закови.

15 квітня 2026

1
На галявині у лісі мешкав їжачок,
що носив завжди на спинці безліч голочок.
Був кравець він знаменитий, майже кутюр’є.
Поміж всіх майстрів найкраще діло знав своє.
Обшивав усіх в окрузі, навіть горобця.
До душі припала дуже йому справа ця.

Якось вранці до майстерні
із сусіднього села,
подолавши хащі темні,
біла гусінь приповзла.

— Дорогий ти наш їжаче,
подивись, як гірко плачу,
що негарна я така.
Люди кажуть: аж бридка.
Тож поший для мене шати.
Ладна гроші всі віддати —
тільки б стати, як оса,
щоб і талія, і крильця...
А зумієш, то й коса...
Щоб була я милолиця...
— Зупинись! Хірург не я!
Ось і відповідь моя.

Гусінь плаче, не вгава:
— Чула, твориш ти дива...
— Досить! — гримнув їжачок, —
досить сліз і балачок!

Лапки вгору підійняв
і замовлення... прийняв.

Підбирав спочатку стиль
серед модних течій, хвиль.
Спритно креслив, малював,
шив і, врешті, гаптував.
Аж змарнів з такої праці.
Тільки й був костюм на гадці.
...Змайстрував жадані шати.
Час обнову одягати.

Дорогенький мій читачу, а чи скажеш ти, яка
найгарніша пора року: і яскрава, і дзвінка?
Чую, чую: це — весна!
(Хто з дітей цього не зна).
Тільки в неї стільки квітів, а на квітоньку сіда
переливниця. Погляньмо! Хто ж в ній гусінь угада?!

Їжачок сміється в вуса:
«Може, й я літать навчуся».

2
Всеньке літо їжачок
з лап не кидав голочок.
Шив трояндам сукні пишні
і вуалі ніжні-ніжні.
А жукам шив сюртуки...
Все виходило з руки.
Та незчувся, як зима
нагодилась крадькома.
Припорошила доріжки.
Як йому ходити пішки?
Склав тоді їжак тканини
до теплішої години.
Розібрав пухкеньку постіль:
«От тепер посплю удосталь».

Раптом стукіт у вікно.
(Та не стукали ж давно).
Бачить: заєць на порозі,
слова мовити не в змозі,
так захекався від бігу
по білесенькому снігу,
— Ї-їжачку, д-д-допоможи!
«Ні», благаю, не кажи.
Іще трішки попрацюй,
кожушка перелицюй.

Від зухвалості такої
кутюр’є наш ледве встояв.
— Сплять узимку їжаки!
Чи тобі це невтямки?
Час мені до подушок.
Маєш гарний кожушок!
— Так помітний в ньому я
клятим лисам вже здаля!

Що тут вдієш? Зайця шкода.
Та й недовга це робота.
— Добре, — вимовив їжак, —
дай кожух, візьми піджак,
на ослінчик сядь до груби,
щоб не клацали так зуби.

Кожушок переладнав.
Білим–білим заєць став.
Біга лісом до сьогодні —
вороги спіймать негодні.
Їжачок, нарешті, спить,
про високу моду снить.

2017

Чотиривірш - строфа, що складається з чотирьох рядків і зазвичай має закінчену думку, має французьку назву: катрен.
А чому не українську? Чотири рядки - чотирик!

Синиця на підвіконні -
добра прикмета.
Це як баховська Чакона
після ракети.

2026 рік

Не квітнуть верби, сохнуть лози
Уздовж піщаних берегів, -
Вода в Дніпрі гірка, як сльози
Убитих горем матерів.
Вже кожен камінь тихо плаче
І криком сходить німота
Від хвиль, що плещуть нетерпляче:
Біда, біда, біда, біда...
Ридає небо над рікою,
Тумани сиві воду п'ють, -
Дніпро, поранений війною,
В собі сховав на неї лють.
Та хвилі стануть, наче скелі,
Ще він скипить, як наша кров, -
Ще відбудуємо оселі,
Як мирні дні настануть знов.
Лиш тільки стихне канонада
Та згинуть підлі вороги,
Відчувши спокій і розраду,
Знов заквітують береги.
01.11.26

 
Книжкові сторінки покинуто біля моря
Сліди піску і хвиль на них
Наповзає тінь, відкинута хмарою
Ковзає, очима минулих часів
Ось приплив їх поглинає
Без зусиль, як-небудь
 
Є розповідь, один король
Утомився од «Хваліть його»
«Не чуймо лестощів», скричав
«За нашим наказом, води відступіть
Ствердіть мою владу, спиніться біля ніг»
Але не вийшло суть
Вітри зиму дмуть
 
Із півночі сунуть химерні війська, ряд за рядом
У страхові бурі, зі своєю люттю та зневагою
Хвилі заливають трон
І спів «Його вінчайте»
«Ті, хто люблять нашу величність
Йдіть сюди», схиливши коліно
 
 
Тож він усміхався, хоч надії
Розбилися, де жертви
Продешевшали
 
 
«Непорушний спокій мій
Як інші не всміхаються»
Та наготові слух і зір
А згодом ось і сміх
Видиш чоловічка із обличчям багряним
Хоча про нього все говорять, умер він, програв
 
 
 
 
 
 
 
 

Останній поцілунок, останній подарунок
Останній мій дзвінок, мов спроба порятунку
Останнє спілкування, мов спроба відшукати
Причину, щоб не танцювати цей останній танець
Останній шоколад, остання спільна кава
Останній букет квітів, останнє сподівання
Прогулянка остання, говорить тільки місто
Останній наш з тобою фільм нічого вже не змінить
Останній день, остання ніч і наш останній ранок
Тобою приготовлений останній наш сніданок
У моїх снах завжди лиш ти, тому ця ніч безсонна
Ранкова постіль стала вже мені така холодна
Остання посмішка твоя мене вже не врятує
Моя закохана душа тебе вже не хвилює
Останній раз так гаряче мене ти поцілуєш
Як сильно я тебе люблю востаннє ти почуєш
Стоїмо в світлі ліхтаря і ми обоє плачем
І сльози ці останній шанс почати все спочатку
Але твоя рука в мої руці й нехай світ почекає
Коли кохання дотанцює свій останній танець

Artist 25.12.2025р.

Смерть учора ходила околами,
а сьогодні ступа на поріг.
Чи укриє Всевишній покровами
і чи знайде для нас оберіг?

Сподівання на світ майже втрачені.
Кат сплітає терновий вінок.
І «надійні» партнери, острашені,
відсуваються далі в куток.

Так було: потерпала Британія
наодинці в нацистській війні.
І паплюжили норми усталені.
Навіть правду топили в багні.

...Бути й нам трьомастами спартанцями?
Людство знов наступа на граблі.
І відлунює степом над шанцями
вже рашистською мовою: «Плі!».

2022

А жовтень прохолодою повіяв,
І стіни кам'яні мовчать, німі.
Ти і сьогодні білий парус-мрія.
Невидно крізь шибки мутні в пітьмі.

Ти тільки будь, - молюся я ночами,
А вдень у круговерті різних справ
Бинтую порожнечі сірі рани,
Самотності виконую устав.

Хоч холод лізе, лізе крізь шпарину,
Надія в'ється стрічкою з ключем,
А оптимізм старого клавесина
Розвіює мій сум і тихий щем.

І знов стою, продовжую канони.
Міняє жовтень уміло градус.
І дні минають, дмуть уже мусони,
Пливе до мене твій білий парус.

І
Кого немає у хатині скраю,
тих доля випихає за Дунай,
щоб загодя не трафили у рай,
якого на землі ніде немає
(хоча і пекла не буває теж
за межами руїни і пожеж),
та де не буду, серце уміщає
все, що дарує доля на врожай:
ліси і доли, полонини й гори,
озера й ріки, ниви і сади,
і золото небес, і синє море,
і сяючі над водами простори,
аби лише подалі від орди.

ІІ
Ой, вистачає хліба і води,
але нема надійної границі,
аби ні біля себе, ні здаля
не чути і не бачити ординця
і завидющу морду москаля,
і одіозну пику ренегата,
і пацієнтів шостої палати
у таборі скажених ворогів
під машкарою нібито братів,
і русофілів п’ятої колони,
якими переповнені вагони...
оце і є радянське селяві –
і нинішні опричники криваві,
і бувші носії дурної слави,
які не мають ґлею в голові.

ІІІ
Не відають ні ліві, ані праві,
що юне покоління у селі –
це нація майбутньої держави
і їм усім прийдеться мати справу
із месниками вільної землі...
.........................................................
Європа не захоче воювати
за голого паяца-короля,
мета якого – золоте теля...
народу, врешті, нічого втрачати
крім ями у болоті окупанта
або ярма у бункері кремля.

10/26

Вже листопадно нічому і впасти,
І дню короткому хмизиною горіти.
Здимає перепріле листя вітер,
А холоду прошилася срібляста
Тремтяча нитка поміж голі віти
Й упала в біле:

Ніяковіють пізні хризантеми
Від того, що так схожі на замети,
І обростають пуп'янками вперто,
Чекаючи від хмар похмуротемних
Хоча би люмен ультрафіолету.
Та сонце сіло.

Богдану Ігореві Антоничу
присвячую

Коли був маленьким, співали потоки.
Краєвид лемківський кланялися йому.
А церкви, смереки та гори високі
Дихнули все рідне в душу молоду.

Він вписував в пам’ять що чув і що бачив.
Це була скарбниця майбутніх рядків.
Все наше вкраїнське вважав він як святість,
Яка в його віршах лунала як спів.

Бувало, що друзі сміялися з мови
З якою прийшов він до княжого Львова.
А він молоденький приймав усе сміхом,
Бо знав - кепкування не меншим є гріхом
Як вбивство надії, як злочину лихо.
Нині всі ми горді кожним його словом.

Я забутий під снігом далеких часів.
Мене звати ніяк. Я - минулого тінь.
Я полишив життя, мов задавнений гнів,
Ніби голос у гулі земних голосінь.
Я здійнявся у небо і вмить занімів,
Не знайшовши опору благань і спасінь.

Мене викреслив світ з електронних мереж,
Із розумних комп'ютерів, списків, молитв.
Я позбувся знайомих затертих одеж,
Тих, що фатум колись для убогих створив.
Я позбувся умовностей, ланців і меж.
Тільки думка пульсує, мов світлий порив.

Я не знаю, навіщо прийшов у цей світ,
Де коріння моє, де джерела мої.
Опадає минулого зранений цвіт
У розлуці сумних і самотніх гаїв.
Передам на той світ ностальгічний привіт,
Як поранений спів голосних солов'їв.

14 квітня 2026

Щоденно в осінньому місті
Прискорює час свій політ, -
Дощами знебарвлене листя
Лягає на мокрий граніт.
Під ноги каштанів холодних
Спадають утомлені дні
І тонуть у сірій безодні
Знайомих будинків вогні.
І вітер в порожньому сквері
Гортає листки невпопад, -
І ломиться знову у двері
Забутий за рік листопад...
31.10.26

 легко і прозоро
 аж до відчаю
 звільнений свій голос
 не упізнаю
 зблиски сонця морем
 наче у раю
 прийдеш поговорим
 про любов мою
 за журою скрипки
 перелесний шлях
 далі перестріти
 інде сіромах
 розкоші та квіти
 змій едемський жах
 колосіння житнє
 на семи вітрах
 щось у цім акорді
 зовсім не нове
 щось у цій пригоді
 безумовно є
 сяйва неозорі
 котильйон планет
 витесав у слові
 чим би не поет
 

Букет осінній -
Палітра болю,
Гірка соната
Моїх провин.
Собі забути
Я не дозволю,
Як про надію
Грав клавесин.

Букет осінній...
А поряд - ліки.
Серцеві ліки...
А пульс росте.
Я був і сином,
І чоловіком -
Погано вийшло
І те, і те.

Так невблаганно,
Безповоротно
Надії згасли
В болючих снах.
Шматує душу
Тридцяте жовтня!
Букет осінній -
Красивий крах.

Яскраві айстри,
Палкі жоржини -
Давно в минулім.
Ну а тепер
Щодня зневіра.
Щодня новини
Про те, що вкотре
Цей світ помер.

Букет осінній
П'є по краплинах
Мої зізнання,
Сумний слухач.
Вмирає вечір.
Я на колінах
Благаю тишу:
"Пробач! Пробач..."

1.
Він із тих відьмакі́в,
перетру́шує ду́ші
у хра́мах.
Скі́льки є дивакі́в,
що вимі́рюють се́рце
у гра́мах...
Він вели́кий знаве́ць
перевті́лення
з ри́би у пта́ха.
Гра́є мо́рем сліве́ць,
уночі́
напива́ється стра́хом.
Як бере́ за живе́ —
не пита́ється до́зволу
зо́всім.
Нудь у ньо́го — Жуль Верн,
а Кусту́риця —
ку́ряче про́со.

Приспів:
І невда́ха з невда́х
сам себе́ поважа́є
і но́сить
по вай-фа́й-них світа́х,
по проку́рених кна́йпах,
і про́сить:
вподоба́йок на біс —
і думо́к,
що святе́ спопеля́ють...

Ти його́ би впізна́в
по розки́слих,
сльози́стих мане́рах —
в нім страшна́, як війна́,
та душа́ —
побілі́ла панте́ра.
Побілі́ла панте́ра...
Побілі́ла панте́ра...

2.
Він зажи́в би в тобі́,
охрести́вши свій по́бут
на Ка́їн.
Обзаві́вся би сном,
що ходи́в би
в наши́йнику но́чі.
Налива́в би вино́
і про все,
що літа́є,
пісо́чив.

Приспів:
І невда́ха з невда́х
сам себе́ пова́жає
і но́сить
по вай-фа́й-них світа́х,
по проку́рених кна́йпах,
і про́сить:
вподоба́йок на біс —
і думо́к,
що святе́ спопеля́ють...

Ти його́ би впізна́в
по розки́слих,
сльози́стих мане́рах —
в нім страшна́, як війна́,
та душа́ —
побілі́ла панте́ра.
Побілі́ла панте́ра...
Побілі́ла панте́ра...

В нім малі́шає суть...
І збіга́ються
чо́рне
з чо́рнішим...
І трима́є косу́
над неско́єним зло́чином —
Ти́ша.

Данський актор Ніколай Костер-Вальдау, відомий за роллю Джеймі Ланністера у культовому серіалі «Гра престолів», приїхав до Києва у статусі посла доброї волі Програми розвитку ООН, щоб привернути увагу світу до наслідків війни та підтримки України у цей важкий для нас час.
28 жовтня знаменитого актора помітили в одному з пабів на Подолі та в київській аптеці.
Під час нічної повітряної тривоги він спустився до київського метрополітену на станцію «Золоті ворота», де спілкувався з киянами та ночував на розкладачці.

Цей жах - не середньовіччя,
коли замість ліжок - мати.
В дитячих очах - відчай,
коли ракетами гатять.

Коли замість сміху - тиша,
бо в небі дронів примари…
Він на Поділ вийшов,
але замість сонця - хмари.

2026 рік

Поблякле світання з холодним дощем
У душу приносить зажуру та щем, -
Краплини малюють на мокрому склі
Лиш згадки про літо, що згасло в імлі.
Ховається в мжичці сплетіння доріг
І ти оминаєш хатинний поріг.
Сьогодні негодою змучений світ
Шукає до світлої радості слід,
Тому і тримаю в долонях тепло,
Щоб сонце на небі хутчій зацвіло.
30.10.26

 
У подорожі до L’Америки
Жменя бісеру за пінту злота
У подорожі до L’Америки
Жменя бісеру за пінту злота
L’Америка, L’Америка, L’Америка
L’Америка, L’Америка, L’Америка
 
Агов, люде, що такі сумні?
Ось чоловік дощ несе усім
Погоду змінить, буде щастя
А потім він розкаже, як знайти себе
Л’Америка
 
Містом вештали чужинці
Оминав їх усякий житель
Але жінки любили це
Завітай-но іншим днем
Лагідним дощем
Лагідним дощем
Додолу
 
У подорожі до L’Америки
Жменя бісеру за пінту злота
У подорожі до L’Америки
Жменя бісеру за пінту злота
L’Америка, L’Америка, L’Америка
L’Америка, L’Америка, L’Америка
L’Америка
 
 
 
 
 
 
 
 

Онук у дідуся спитав,
Що на осонні вигрівався,
Якимсь думкам своїм всміхався,
Прикривши очі, наче спав:
- Дідусю, як же так воно
У нашім краї відбулося,
Що під Литвою довелося
Нам нині бути? Чи ж давно
Ми мали і князів своїх,
І свої вільні стольні гради?!
Що ж нам могло у тім завадить,
Що нині втратили ми їх?
Дідусь всміхатись перестав,
Відкрив свої вже збляклі очі:
- Ти про князів дізнатись хочеш?
Я їх, доречі добре знав.
Потомки Юрія, вони
Поміж собою край ділили
Та князювали, як уміли.
Можливо й з їхньої вини
Так сталося. Андрій сидів
Тоді за князя на Волині.
Був Володимир стольним. Нині
Град вже не той, як був тоді.
А Галичем Лев правував.
Тепер ним заправляють ляхи
Та почуваються без страху.
Бо хто б тепер їм відсіч дав?
Не ті князі уже були –
Потомки славного Данила.
Уже не мали тої сили,
Хоч воювали, як могли.
А воювати довелось
Обом і часто, і багато.
Ледь не щороку були раті.
А ще інтриг навкруг плелось.
А як інакше? Ворогів
Навколо купчилось чимало,
Всі хижим оком позирали
І кожен свої сіті плів.
Зі степу пхалася орда,
Поживу у краю шукала.
Там ляхи скоса позирали,
Аби їм Галич князь віддав.
А з півночі повзла Литва,
Все більше й більше розповзалась,
Волинь забрати сподівалась.
Тож ворог спати не давав.
Отож, доводилось братам
Між ворогів отих крутитись,
Дружити з кимось, з кимось битись,
Щоб не стояти сам-на-сам.
Найбільше в ті часи Литва
Загрозу для братів складала,
Свої кордони просувала,
Мов хто її сюди позвав.
Вже Дорогичин зайняла,
Уже й Берестя захопила.
Аж до Волині підступила,
Готова вдертися була.
Що протиставити могли?
З ордою мусили шукати
Союзу, щоби відсіч дати.
Річ із тевтонцями вели,
Бо ті з Литвою воювали.
Так склалося, що у цей час
Вони зчепилися якраз.
Отож, брати можливість мали,
Поки литовський Гедимін
З тевтонцями в болотах бився,
Брати оружно узялися
Вернути, що загарбав він.
Берестя скоро узяли
І Дорогичин, Більськ забрали.
На більше сподівання мали.
Та вісті з півночі прийшли:
Тевтонів Гедимін розбив.
Ті мусили на мир пристати.
Тож доведеться воювати,
З братів то кожен зрозумів.
Самим не справитись ніяк.
Тевтони, звісно, вибували.
На них надій уже не мали.
Тож, хоч-не-хоч, прийшлось, однак,
Звернутися їм до орди,
Щоб поміч навесні примчала.
Раніш литовців не чекали,
Бо ж взимку не прийдуть сюди.
Потрібно ж війську відпочить.
І ранньою весною марно,
Як розіллються річки гарно,
Литовцям шлях не проторить.
Та Гедимін же хитрий був.
Всю зиму військо спочивало,
В похід запаси готувало,
Він збір військовий розгорнув.
Війська зі Жмуді і Литви,
Із Полоцька і Новогрудка
В кінці зими зібрались хутко.
Ще теплий вітер не повів,
Річки розлитися не встигли,
Як Гедимін в похід подавсь.
Ніхто з братів не сподівавсь.
Та ж вісті чорні вже надбігли.
Гадали, піде Гедимін
Берестя й Дорогичин брати,
Щоб їм запасу часу мати.
Та обдурив і тут їх він.
На Дорогичин не пішов,
А зразу на Волинь подався,
Взять Володимир сподівався.
Там би Андрія поборов,
Поки ще поміч не прийшла.
А з Левом розібравсь по тому.
Берестя б й так дісталось йому.
Така от задумка була.
Тож чорні круки принесли
Неждані вісті – ворог пхає.
Надій на брата ще немає,
Ординці ще десь степом йшли.
Андрій задумався на мить,
Що саме з цим йому робити:
Чи то за мурами сидіти?
Чи за ординцями летіть,
Щоб разом вдарить на Литву?
Отож, не довго він вагався,
З дружиною у степ подався,
Стоптав ще молоду траву.
А воєводам повелів
Великий полк мерщій збирати,
Щоб Володимир захищати.
А він мав мури чималі.
Такі узяти – то задача!
Ще король Андраш дивувавсь,
Коли до міста підступавсь:
Таких й в Німеччині не бачив.
Щоправда, Бурундай велів
Данилу мури зруйнувати.
Та їх змогли відбудувати.
Стояли міцно на землі.
Литва до міста підійшла
Та і взялася облягати,
Високі мури штурмувати.
Але узяти не могла.
Скидали руські їх зі стін,
Згори камінням закидали.
Литовців полягло чимало.
Даремно пнувся Гедимін.
Облога явно затяглась
І небезпечною ставала,
Бо ж десь брати війська збирали.
Під містом з’являться ураз.
А битися на два фронти,
То можна й військо все покласти.
І місто взяти не удасться.
То, може, військо відвести?
Тим часом у степах Андрій
Зустрів орду, що йшла повільно.
Орда була доволі сильна,
Хоч і не рвалася у бій.
Манила здобич, то й пішла.
Як Андрій буде програвати,
Можна його пограбувати.
А ні, то і литва могла
За здобич стати. Тож Андрій
Задумався – чекати брата
І вже всім разом виступати,
Чи із ордою йти на бій?
Оскільки він переживав,
Що, як затримається довго,
То місто упаде без нього,
Тож варіант другий обрав.
Не став чекати, взяв орду
Й до Володимира подався.
Як Гедимін про те дізнався,
Що вороги на нього йдуть,
То готуватися почав.
Облоги не збиравсь знімати,
Лишив людей сторожувати,
Щоб хтось із міста не напав.
А військо вивів, розгорнув,
Щоб супротивника стрічати.
Недовго довелось чекати.
Андрій з ордою поряд був.
І з ходу кинувся у бій,
Аби ворожий стрій прорвати.
Ординці стали помагати,
Взялись оточувати стрій.
Вони носились вздовж рядів
І стрілами стрій засипали.
Десятки вже литовців впали.
Та Гедимін усе ж зумів
Становище порятувати.
Бо ж з гиком носиться орда
Та на литовців напада,
Щомиті збільшуються втрати.
Він вивів лучників своїх
І пращників, що дуже вдало
Отих ординців діставали,
Подалі відігнали їх.
Тоді і рушила у бій
Важка піхота Гедиміна.
Ординці бились об ту стіну
І запал утрачали свій.
Стіна списів тіснила їх.
Поклавши вже своїх чимало,
Орда кидатись перестала.
Тут кинув Гедимін своїх
У бій кінних. Орда змішалась
І в степ зненацька подалась.
А смерть за нею вслід неслась
І трупи по шляху валялись
Хто гинув, хто «аман» кричав,
Того литовці полонили.
А ми зі стін на те гляділи
І бачили – наш князь програв.
Гарячі стали вимагать
Аби ворота відчинили,
Щоб на литвинів вдарить з тилу
І битви хід порятувать.
Та воєвод страх обуяв,
Що Гедимін то не пробачить,
Бо ж перемогу його бачать.
Тож я, що міг - зі стін кричав
Як і другі, до князя мого,
Щоб не кидав він міста свого,
Нас Гедиміну не здавав.
Князь, чи почув, чи сам рішив,
Зумів дружинників зібрати
Та став дорогу пробивати
До міста. Мабуть, захотів
За мури за міські сховатись.
Достатньо сил ще було в нас,
Протриматись міг певний час
Та в поміч брата дочекатись.
Ми бачили, як він рубавсь.
Все ближче пробивавсь до брами.
Та на очах на наших прямо
Зненацька впав на землю князь.
Ворожий меч його дістав.
Побачивши, що князь загинув,
Його загін боротись кинув.
Хто з поля бою утікав,
А хто кидав до ніг меча,
Здавався. Бій затих раптово.
Ми були битися готові
На стінах. Й билися б… Хоча
Даремно б тільки полягли.
То воєводи зрозуміли
І брами міста відчинили.
Литовці гору узяли.
Впав Володимир. Гедимін
До Луцька чимскоріш подався.
Туди вже з військом Лев дістався.
Та, взнавши про поразку, він
Свій полк у Галич відіслав,
А сам з дружиною зібрався
Й до Брянська у ту ж мить подався.
За родича мав князя він
Романа, що у Брянську був.
Ще сил збирав для визволення краю…
Що далі стало з ним – того не знаю.
Та вже назад нічого не вернув.

Я не хочу писати вже вірші.
Я порину у край німоти,
У країну мовчання, що гірше,
Ніж відсутність чіткої мети.

Я полину у поле розлуки,
У степи розставань і страждань,
У ліси невимовної муки,
Де надії залишив Бажан.

Поступово заходжу у води
Прохолодні, столикі, святі,
У простори небес і свободи,
Де читаю поеми прості.

Поступово зайду у розлуку,
У затоку надій і біди.
О велика небачена злуко
Між землею і небом, гряди!

13 квітня 2026

До душі припали чорнобривці,
Квіти із далекого дитинства,
Що росли в садку і попідтинню.
Майже до зими цвіли жаринки.

Пестили їх сонця ніжні бризки.
Звісно, поки гомін дня не стихне.
До душі припали чорнобривці,
Квіти із далекого дитинства.

Цілували їх комашок крильця,
Ці пелюстки темні й золотисті.
З оксамитцями й мені затишно:
Додають краси в життєві ритми.
До душі припали чорнобривці.

Змалечку любов'ю оповитий
Жінки найріднішої на світі,
Маминою ніжністю зігрітий,
Почуваюсь восени, як літом.
Сонечко сіяє яскравіше,
Бо про мене думає найбільше,
Клопотами втомлена матуся, -
Я за це їй низько уклонюся,
Поцілую працьовиті руки
І не стане болю від розлуки,
І розквітне усмішка ласкава,
Наче рута в золотих загравах.
29.10.26

 когось тобі нагадує сей труд
 усе можливо і не суть важливо
 іде процесія чогось несуть
 періщить у серйозні очі злива
 розмова заганяється у кут
 інверсія сухотна й дратівлива
 а ти вчепивсь у вибраний абсурд
 що із-під ніг висковзуюча линва
 ніч вітряна славетно притомила
 і нерви деренчать мов клавесин
 горілки ще б залляти у горнило
 такий-от ренегат і скурвій син
 ходячий чорторий нечиста сила
 неадекватний пожирач краси
 

Біля школи в колі друзів скаржився рюкзак:
«Нема в мене щастя-долі, бо Юрко Козак

бува, кОпає знічев’я (а хіба ж я м’яч),
підкидає, часом, вгору: він, мовляв, силач.

Ось на ковзанці учора на мені з’їжджав -
чи таким розвагам буде врешті-решт межа?

Всі намуляв мені боки, загубив пенал,
як нічого і не сталось, рушив у спортзал...

Як чинити? Сам не знаю...» —
в розпачі рюкзак.
Вкрай зганьбив Юрко —
бешкетник прізвище Козак.

2017

Прозоросте душі моєї,
Даси хоч відповідь мені,
Чому все згадаю ті дні?
Й тебе ж я відчуваю менше.

Якби ж то знати по собі…
Й оте турбує ще лелече,
Не впевнене в собі малече,
«Злячено упасти з висоти».

І не злетіти вже до верху,
В безвиході духовно вмерти,
Лиш ноги дивно волокти

До закутів ведучих в жерло,
В котрім сидить голодний беркут,
Бо ж він колись злетіть зумів.

14.09.2025

Круг*, рампа, зал,
штанкет софіта,
дзеркал портал,
туман залито.

За планом план,
своя куліса,
планшет, карман,
антракт-завіса.

З колонок звук,
оркестру яма,
підйомник, люк,
на сцені драма.

Гримується
актор в кімнаті,
хвилюється,
бо як на святі.

Канатів блок –
механік, руки,
до круга крок –
емоцій муки…

* згадані терміни притаманні театру.
28.10.2026р. UA

Колись перегорнуть останню сторінку
Великої творчості, гулу життя,
Фатальної флейти чумного століття,
Яка уповільнює серцебиття.
Великі події і твори великі
Злились в цьому місці, немов контрапункт.
Зібрались актори і блазні столикі
На площі, щоб звершить роковану путь.
Колись переллється потужне творіння
У море безкрайнє, до вічних основ.
Ростуть крізь папіруси ніжні пагіння,
Які надихають велику любов.

10 квітня 2026

Десь жив один поет, але лиш початківець
Хотів писати вірші, складав життя у рими
Ніким не зрозумілий, хотів відкрити душу
І так боявся знову залишиться один
Писав він про кохання і як йому болить там
Десь глибоко у серці, десь глибоко в душі
Писав про свої мрії, про ті, що не збулися
Писав про зраду того, кого найбільш любив
І ніч була для нього єдиним кращим другом
Якій він безупинно розповідав думки
А потім на папері народжувалось слово
Для когось просто рима, для нього цілий світ
Писав, мов божевільний, не знав ні дня, ні ночі
Ходив по лабіринтах забутої душі
І вірив, що на цей раз його таки почують
Всі ті, для кого були написані рядки
Але їх не почули, це вже не так важливо
Минуле просто спогад, в якому лиш брехня
Все треба відпустити і взяти чистий аркуш
Не може бути пізно почати все з нуля
Десь жив один поет, але лиш початківець
Один блукав по світу, хотів знайти себе
Вже не шукав підтримку і не шукав притулок
Бо не боїться більше залишиться один

Artist | Vitaliy T. | 20.06.2026р.

БЕЗ ТЕБЕ (глоса)

Як порожньо та сумно восени!
Ані душі навколо. Тільки листя
З журбою повінчалося у місті...
На хвилях нескінченної війни,
Коли від долі - біль та стусани,
А від людей - лихі моря підлоти,
Стою один я Всесвіту супроти.
Не стримуючи більше землетрус,
Здивовано й наївно озирнусь,
Коли мене ти запитаєш: "Хто ти?"

Радіючи, візьму тебе за руку
І поведу в самотній свій курінь,
В якому щастя - дійсність, а не тінь.
Ловитимемо тихі, ніжні звуки
Ноктюрнів про кохання та розлуку...
Захочеться прожити років сто,
З життям зіграти партію в лото...
Пробудження заб'є важким камінням.
Коли ти зникнеш знов зі сновидінням,
Тоді скажу: "Без тебе я ніхто".

Сьогодні, 28 жовтня, у Михайлівському соборі в Києві відспівали українського воїна.

Десять днів тому під час виконання бойового завдання в районі Авдіївки загинув 21-річний студент КНЕУ імені Вадима Гетьмана та військовий Олександр Чижов на позивний "Силует".
Сашко наповнював студентське життя особливим змістом - продукував цікаві ідеї, вигадував нові заходи, створював яскраві відеоролики…
У війську "Силует" був кулеметником, а також оператором безпілотних літальних апаратів. За службу його нагородили почесним нагрудним знаком "За стійкість та незламність" командувача Національної гвардії.
Сестра захисника написала про брата такі проникливі слова: "Силует вважав, що ми не маємо сумувати. Тож збережемо в пам'яті всі ті незліченні моменти, якими він наповнював буденність кожного, хто був поруч із ним»…

Він мріяв жити, любити,
створювати відеоролики.
Він вірив, що для людини
важливо не бути ноликом…

"Не збираюся я помирати,
але якщо треба - мушу…»
Ми не маємо сумувати,
але сум огортає душу.

2026 рік

За гроші ніколи не змушуй
Поета зректися лиця, -
Поет обслуговує душі,
Словами лікує серця.
Поету потрібно літати
І віршами зцілювать світ,
А слово за статки чи плату
Помре, не залишивши слід.
Пишу, хоч і крила ламають,
Співаю, хоч світло згаса,
Бо душі той голос чекають,
В якому і правда, й краса.
28.10.26

 про що було воно тоді
 коли життя світліш одверте
 із відчуттями холодів
 ставало загадково стерпним
 відбитком на віконній шибці
 у місті наче іншим ледь
 з його скарбами у крамницях
 в очах доросліших дітей
 коли завершується день
 а вечір розставляє тіні
 минаючи прадавній дерен
 де листя мертві безневинні
 коли примарливі лисиці
 від фар автівки ринуть геть
 а в їхніх золотих очицях
 життя перемагає смерть
 

 
Свій, чужий
Всі ми, урешті, ординарні типажі
Я і ти
Бог відає, що вибір зовсім не простий
 
Із тилу кричали «У бій!»
Але гинув перший ряд
Сидить генерал, посуває війська
По мапі, так і сяк
 
Чорне й синє
Хто знає що є чим, і хто є ким
Вгору, вниз
А при кінці се тільки через, крізь & скрізь
 
«Хіба ви не чули, що йде битва слів?»
На постері з юрби
«Слухай сину» голос понад приціл
«Ану заходь сюди»
 
 
[Інтерлюдія]
«Вони хочуть убивства
Якщо ти протиставиш різкий. . . швидкий шок
Це не повториться
Вʼїхав? Той ще легко відбувся
Я міг би його відлупцювати
Завдав один удар!
Це лише різниця між добром і злом, вірно?
Хіба манери чогось вартують, направді, ей?»
 
 
Вниз і геть
Не справити, але чимало є ідей
Десь, ніде
Але, беззаперечно, боротьба за це іде
 
А поза усім клопотом оцим
Надалі в думках своє
На самоті, без копійки на хліб
Старий дід умре
 
 
 
 
 
 
 
 

Шарудить ще...знеможене листя кленове,
Хоч ввібрало у собі іржавість буття.
Лиш почути б твоє сокровенності слово,
Що дозріє глибинно з саков почуття.

Певно, тихо з дощем над оголеним кленом,
Де розхристана правда бентежних років,
Віднайдеш для своєї душі, ніби пеленг.
Як би дощ сумовито, журливо не скнів.

Стиглість думки спаде восени незвичайно,
Бо той зірваний плід - соковитість років.
Шелестітиме листям пошерхле мовчання.
Прошепочеш те слово, торкнувшись щоки.

Моєму раєві ангели не треба,
Для того, щоб це місце було раєм.
Я бачу святість у соняхах крайнеба
Та в Бузі, що бурлить на інтегралі.

В душі зосталась Компанійська скеля,
Що воду бачила розбиту, наче таріль.
Блакитне небо — дитинства мого стеля,
Під котрим серце вмочено у травень.

Мій спокій — там, в розливі чебрецю
Та в інших травах, що ростять стезю
Уздовж полів, де колосом ятріє.

Дай Бог, вернусь споглянуть на красу,
Бо так втомивсь лиш снити крізь сльозу…
Люблю тебе, свята моя, Мигіє!

26.10.2026