кров застрягає в жилах
треба її розганяти
додивитися старе порно
чи сміття винести з хати

у фейсбуку брудними словами
напишу старому політику
як дожити із цими козлами
дочекаються нового мітингу

оголошу усім анафему
відлучу їх від власної церкви
світ подібний на курячу ферму
почуваюсь як півня рештки

закричу на усі легені
подумки, ні до кого не дійде
відчепіться від мене, олені
запаркуйтесь десь деінде

зароблю якусь копійчину
вторгую на чорному ринку
однак нам заможно не жити
виписуй нову кредитку

сірим пензлем і сірою фарбою
намалюю на сірому камені
буде пам'ятник жирною крапкою
нашим мріям у юності раненим

помию лице і бороду
та інші місця важливі
бережіть свої нерви змолоду
а мої вже не годні, віджили

відкоркую фляшку шампанського
поцілую взасос цю днину
дочекаюсь сумного вечора
не досплю ще одну годину

земля обертається люто
її вісь нахилена трошки
і настане колись лютий
і проорю нові зморшки

Коли на біле кажуть чорне,
а світлу застує пітьма,
линяють коміки – придворні
і зеленаві, зокрема,
яким аплодували хором,
а нині кожного підряд
охоплює іспанський сором
за збочений електорат,
що упирається до скону,
мовляв, – корупції нема...
але Феміда не німа
і чує потойбічні дзвони,
і часом діє не сама –
на утлому човні Харона
не уміщається юрма.
І оніміють навіжені
смішні недолюдки скажені,
коли їх не прийме земля
ані по блату за зелені,
ані за зайві теревені,
ані за золоте теля.

11.2025

Мій секс на відстані –
прекрасна річ.
Приходьте подивитися –
це варто,
хоча б тому,
що сперма б’є ключем
і йде «запліднення у ваших душах».
Ви не гидайтеся,
до себе притулитись
я не дозволю.
Я даю урок
моїй єдиній.., що на відстані
від мене.

1 липня 1994 р., Київ

У Росії немає своєї мови,
чуже ім’я, чужа і мова,
своє – матюк та жмих полови,
в їх словнику свого – ні слова…
До них слов’яне із хрестами
своєю мовою ходили,
німих Христовими устами
молитись Господу навчили.
А з тим і мові по слов’янські*,
щоб розуміли слово боже,
щоб хан і московіти ханські
з’єднались у молитві, схоже.
Вони ж молилися до дідька
(зручніше з дідьком грабувати).
Росія – войовнича тітка –
завжди чуже жадала мати…
На жаль, за так і ми віддали
ім’я і мову, та і віру.
Своє віддали на поталу
Кацапу-мокші, звіру…
Чому ті мокші звуться «руські»?
У ті часи Русі корились
(хоч мали бога: «матір кузькі»
і їй, тій матері, молились).
Й наразі та молитва з ними
в чужій не їхній Україні.
Їх хан кацапу штани зніме
і казку збреше, як дитині,
щоб той пішов людей вбивати,
і на штани награбувати.
Насправді ж руські – то монголи,
чи то татари із монголів.
Їх батьківщина – степи голі
та вихор кінь у чистім полі.

Післяслово

Вже час осмислити нащадкам
Русі-Вкраїни, хто під боком,
забути «милість» і «пощада»,
і не змигнути гострим оком.

*У ті часи (X вік) в православних церквах Русі
і на землях підкорених нею північних племен
службу правили старослов’янською мовою.
Пізніше ця мова набула назву
«церковнослов’янська».

Листопад 2025 рік

Дорога (цикл сонетів)

І.
Вела дорога в дощ і в спеку
Між різнотрав'ями узбіч.
Мітли чи списа біле древко -
ОпЕртя, і нічого більш.

То припікала, ніби деко,
То в мешти хлюпала води,
То терном пригощала терпко,
А то підносила меди.

Її додала рік за роком:
Вузенький плай чи шлях широкий
Із парою роздільних смуг.

Спиралася на древко біле,
По різному дорога бігла:
Вела до гір і до яруг.

ІІ.
Вела до гір і до яруг
Моя дорога, та бувало,
Коли мозоль собі натру,
То прямувала до привалу.

Спочинком підіймався дух,
Задарювали тінню вільхи.
Я ж відала, куди іду:
Мене нові чекають віхи!

Вони здавались близько так!
Та злісно гравій шурхотав,
Котився ямам у пащеки,

В тонким підборам западню.
А там хіба я зупинюсь,
Де не завжди ходити легко?

ІІІ.
Де не завжди ходити легко,
Там мала рішення тверде:
В наплічнику є пара снеків,
А отже - сил на цілий день!

Привал і вечір - то далеко.
Опівдня час і куца тінь.
І вже не вільхи, а смереки
Вкривали затишком сплетінь.

Дорога привела у гори,
Об неї зчесані підбори,
То ж древко білене - до рук.

Опертя з нього я зробила
Під гору, де лишали сили,
Де ранив кам'янистий брук.

ІV.
Де ранив кам'янистий брук,
Було так тяжко й одиноко.
Я не забуду ту порУ,
Бо йшла дорога у неспокій.

Я жодну милю не зітру
Із пам'яті. Важкезні мешти
Що майже зупинили рух,
Із ніг я скинула нарешті.

Хоч був позаду перевал,
Мій подих втому відчував
Й було ногам ще довго тремко.

В той час не милувала путь,
Ховала віхи в каламуть,
І не завжди лягала треком.

V.
І не завжди лягала треком
Мені належна полоса.
Скажений пес позаду хекав,
Лякав, але і не кусав.

Бо хижий знав: кружляв лелека,
Молитви давньої носій.
А може, то синдром флешбеку
Мене, натомлену, посів?

Мені той пес і досі сниться.
А був чи ні, яка різниця.
Бабусин мала оберіг,

Як захисток від злого ока,
Лягало кожен день допоки
Путі полотнище до ніг.

VІ.
Путі полотнище до ніг
То притулялось, то, бувало
Вибоїн, ніби капканів
За поворотом наробляло.

Я ж повороти ті скрутні
Обходила плаями споро.
Боялася? Та зовсім ні!
Від ями берегла підбори.

Пейзаж карпатських полонин
Відкрите серце полонив:
Трембіти, молоко із глеку,

Прозорі крижані струмки.
Стомила путь мене таки.
Та скрізь була на ній безпека.

VІІ.
Та скрізь була на ній безпека,
Ясній дорозі. А куди,
Сама з собою в супереку
Ставала я, мені іти.

Серпнева вклалася підпека
На щоки, зазвичай бліді,
Незвична тяжкість попереку -
Іду назад. Чекає дім.

Чекає він, чекає киця,
Садок чекає і криниця,
І свіжовимитий поріг.

Я так спішила шлях збороти,
Що падала на поворотах.
Відбійника бетон беріг.

VІІІ.
Відбійника бетон беріг,
Тому з дороги не злітала.
Осінній дощовій порі
Дістались мешти на поталу.

Вставала в ранішній зорі,
І гей поміж старих вибОїн,
Чиїхось вулиць і дворів,
Стерні полів, лісів дубових.

А їх вже осінь золотИть!
Повернення щаслива мить!
Чи піде дощ, чи буду плакать?

Обвітрене мочу лице.
Та все ж дорога мала сенс!
Була за все їй щира дяка.


ІX.
Була за все їй щира дяка,
Путі, що майже довела,
Гладка і недоладна, всяка,
Мене до рідного села.

А я - така дорожня мавка:
У кОсах вітер, в мештах пил,
Присісти - й те не завжди м'яко,
Й не сухо, дощ коли скропив.

Але для здійснення бажань
Ні сили ні часу не жаль,
Ні древка - стало як ломака.

Опертям бути - важко теж.
О мить, коли дісталась меж!
Та раптом - ні шляху, ні знаків.

Х.
Та раптом - ні шляху, ні знаків.
Направо мла, наліво мла.
Помилитися? Посипать маком?
Тікать на древку помела?

Незібрані опали злаки,
СопУх на полі, дим гірчить.
Мені від того переляку
Не врятуватися нічим.

Колись, бувало, руки мами
У миті страху обіймали.
Обійме хто сьогодні тут?

І де мій шлях, яким нестримно
Неслися ноги пілігрима?
Утоплена розмітка в бруд...

ХІ.
Утоплена розмітка в бруд.
Доводила ж додому майже!
І що гримить? Гроза? Салют?
А сніг лютневий геть у сажі.

Не діють правила. Абсурд.
І обрій розілляв червоне,
Де схід виспівує попсу,
Та підло чхає на закони.

Там чорна видиться орда,
Хтось попіл світу нагадав
І вершників на чорних конях.

Іду наосліп. Страх і ніч.
За що вхопитися мені?
Усе, що поруч - на обгоні.

ХІІ.
Усе, що поруч - на обгоні.
Бо повні помстою серця.
В наплічниках набоїв повно.
Лиш зрадники у манівцях.

І мати в Бога на поклоні.
Утратив світ здоровий глузд.
А син у млі дощів солоних
Четверту осінь, як загруз.

У долі на гачку завис.
Кому від того буде зиск?
В безглузді бачити резони?

Колишній шляху добрий! Де
Твої відбійники? Гуде
Нестерпне ревище клаксонів.

ХІІІ.
Нестерпне ревище клаксонів.
Чотири знаки - лік доби.
У тридцять побіліли скроні.
Юнацький профіль загрубів.

В коротку мить зігріє спомин:
Дорога, сонцем осяйна,
Дім, що чекає, щастям повен,
З якого вивела війна.

Колишуть спомини і гріють,
І добавляють сенсу мріям,
В обійми мамині несуть.

Буває, важко осягнути:
У долі злій що може бути -
Мамони бал чи Божий суд?

ХІV.
Мамони бал чи Божий суд
Платня мандруючому люду?
- Чом, Боже став?
- Ягнят пасу.
І пастиму, вже скільки буде.

Бо свічку кинули під спуд.
А малася гонити морок.
Тому і кров, тому і блуд,
Тому і ллється скільки горя.

- Побач ягнят Твоїх, пробач.
Бо як до горя, то у плач.
Як заблудив, тоді забекав...

Знайди, верни, поговори!
Без Тебе - тільки допори
Вела дорога в дощ і в спеку.

Магістрал.
Вела дорога в дощ і в спеку.
Вела до гір і до яруг,
Де не завжди ходити легко,
Де ранив кам'янистий брук,

І не завжди лягало треком
Путі полотнище до ніг.
Та скрізь була на ній безпека -
Відбійника бетон беріг.

Була за все їй щира дяка!
Та раптом - ні шляхУ ні знаків.
Утоплена розмітка в бруд.

Усе що поруч - на обгоні.
Нестерпне ревище клаксонів.
Мамони бал чи Божий суд?

***
За поповнення, за поновлення
Вип’ю чарочку знову з друзяками…
А знеболення і оновлення
Будем порівно гризти з собаками
Тую кісточку, що без тістечка
Я смоктатиму а не гризтиму
Ну а стрілочка… свіжа вісточка:
Друзів втриматись я проситиму…
26.10.2025.

***
Вчорашнім днем сьогоднішній керує
Від імені знайомих нам медслужб…
І кожен крок той Бог фотографує
По дозволу всевидячих… довкруж
Їх ґаджети і телемоно блоки
Просвічують в реальності усіх…
І жодних перемін, надіюсь поки.
Потрібен буде свіжий пересів…
26.10.2026.

***
Якщо ти, хлопче, з УКРАЇНИ —
Чому ти шастаєш по світу?
Ти ж наче зріс не бедуїном
Тим більше, що не пустоцвітом…
Є безперечність, не контраки
Батьки, дідусі і бабусі…
Не пацієнтом помирати,
Коли в саду й на полі гусінь?!
Ти повертайся, ще не пізно
Ще стільки справ тебе чекає…
З братами поруч разом, звісно,
І пустоцвіт порозцвітає…
26.10.2026.

***
Не омбудсмен, не трудоголік
А просто ярий мудачок
І свій намотаний недолік
Тримав від себе він за крок
На ланцюгу, не на мотузці…
Мотузки сохнуть від тоски
А ланцюги надійні друзі
Як оминаєш блокпости…
Як ніч проводиш у кав’ярні
З подібним рідним слимаком
А хтось в окопах, хтось — в лікарні…
А ланцюжок зі схову: — kom
26.10.2025.

***
Я підскажу… чи здогадаєшся сама
Чому ми у союзі з листопадом?
І відпливем подалі від оман…
Нарешті пригощу і авокадом…
А роздумом загубленого сну,
Що передбачив мудрий дієтолог
Оббризкаєм лице злодійчуку,
А з видумок приклеїм дієслово…
26.19.2026.

***
Одне питання із питань:
Куди дівася мирний спокій?
Чому болотна підла рвань
Не переглянула уроків???
Чому потвори жалюгідь
Прийшла скубати Україну?
Невже замало їм угідь
своїх
Ми що, скоритися повині?
Прийдеться знову їх навчить,
Перестріляти, покалічить…
А тих, з екранів хто мичить —
Одним напоєм очманічить…
26.10.2025.

***
Один розкаже вам, все кльово
І з ритмом, наче, все гаразд…
Що думка, вимощена словом,
Прийде у сни ще сотні раз.
Що передбачено, як успіх…
А успіх — оплескам гарант…
На заздрість тої тьоті Люсі,
Котра ковтнула діамант.
Не після вступу, після «кльово»
З одним акордом вже про те,
Що Гріх родивсь разом зі Словом
І вийшов тихо на шосе…
Один розкаже…
25.10.2025.

***
Спрямуй мене й себе в умови,
Де світом правив Божий слід…
В зворотній бік, аж до основи,
У перші вигуки без слів…
І не кажи, що не можливо,
І що бажання неземні…
Що виглядатиме жахливо —
Що всі померлі — вдалині…
Спрямуй тоді у поцілунки
У справжні витоки… Даруй,
Зі мною наші візерунки
Якщо вже так, бери й керуй…
25.10.2025.

***
Путьойобець, згинь! не гавкай
Терпець луснув… всьо, капець!!!
То не гуси… томагавки
Ну і хто із двох нас мрець?!
Путьовиїб, він же боров
Він кабан і він же хряк…
Незабаром… дуже скоро
Томагавки — Божий знак.
25.10.2025.

***
Я мовив: — Досить…
Почув: — Амінь.
Прийдешня осінь
Не далечінь…
Важливо поруч
Щоб вітра плач
В осінню пору
Поміж невдач…
Бувало й гірше
Ну і нехай
Читаєм вірші
Чиї — вгадай?
25.10.2025.

Уже не літо, а зима.
Фатальне листя облітає.
Так неминучості тюрма
В кайданах болісно тримає.

Зима гряде, немов тиран,
Змітаючи усе навколо.
Я прикладатиму до ран
Ті гасла, що упали в полі.

Зима настане, ніби смерть,
Неждано і несамовито.
І упаде, неначе смерд,
До ніг їй кожен посполитий.

Зима іде на вістрі зла,
Ненависті, наруги, помсти.
Воскресне спалена зола
І простягне зі снігу повість.

6 листопада 2024

І

Вже двісті літ минуло з тих часів,
Як москалів у поміч запросив
Богдан. Наївно, мабуть сподівавсь,
Що цар московський справді поміч дасть.
Та, де ступила лапа москаля,
Там, він вважа, що вже його земля.
Тож помочі від них було на гріш
Та вже гострили свій у спину ніж.
Стелили м‘яко, жорстко спать було,
Як те москальство у наш дім прийшло.
Брехня і підступ – зброя москалів
Запанували всюди на землі,
Де кожен вільним себе почував
І раптом москалям слугою став.
Те, проти чого воював козак,
Знов повернули москалі назад.
Вчепились, наче до кожуха воші
І лопотять, які вони хороші:
І визволителі, і браття-православні.
Самі ж зашмо́рг затягують старанно.
Незчулись люди – з ляської неволі
Вони в москальську втрапили недолю.
А там ще гірше, ніж було при ляху .
Як зрозуміли вже, що дали маху,
То було пізно – українці досі
Тепер усі зробились малороси.
Ярмо кріпацтва знов їм натягли,
Щоб і дихнути люди не могли.
Старшину перебили чи купили,
Козацтво або в війнах погубили,
Або панам в кріпацтво віддали
І думали, що вже й перемогли.
Та дух козачий у народі жив,
Хоча старавсь москаль, його не вбив.
Ще жили ті, хто добре пам‘ятав,
Як Залізняк на захист люду встав.
Кривава рана Кодні ще жила
І кров із неї у серцях текла.
Іще ходили краєм кобзарі,
Співали від зорі і до зорі
Про славний час, про гетьманів, про Січ,
Москальську розганяли темну ніч.
Отож народ на лише на мить чекав,
Щоб новий гетьман булаву узяв,
На бій за волю їх усіх повів,
Звільнив з обіймів клятих москалів.
Тим часом знахабнілі москалі,
Яким замало власної землі,
Взялися знову з турком воювать,
Щоб Гроб Господній, начебто звільнять.
Та то для дурнів. В них мета була
Аби до ніг Туреччина лягла.
Вони б усі Балкани зайняли,
Заволодіть протоками могли.
І Чорне море їхнім стало все.
Від мрійних планів москалів несе.
Хоч турки проти них були слабі
Та стали в поміч їм у боротьбі
Країни європейські. Проти них
Москаль нічого вдіяти не зміг.
Назад їм довелося відповзать,
На землях Криму ворогів стрічать.
То тільки в мріях москалі могли
Вважати, що усіх перемогли.
На ділі, як дістали по зубах,
Побачили, що їх чекає крах,
Про козаків вони згадали знов,
Які роками проливали кров,
Аби москальські дупи врятувать.
А то не раз бувало, як згадать.
Та дивна пам‘ять в москалів отих.
Як козаки порятували їх,
В подяку оті кляті москалі,
Женуть усіх їх з рідної землі.
А тут притисло. Царські маніфести
Могли надію трударям принести,
Бо там всіх в ополчення закликали
Аби вони країну рятували.
І так писалось в маніфестах тих,
Що їх би й вчений зрозуміть не зміг.
Що вже про неписьменних говорить.
Здалось селянам, що настала мить
Скидати клятий кріпосницький гніт,
Йти в козаки… А тут сказати слід,
Що у селян ніхто ж не запитав,
Як землі українські роздавав
Усяким іноземцям й москалям.
Їм в нагороду роздана земля,
Що вільний люд старанно обробляв.
Тепер на неї вже не мав і прав.
Як таргани чужинці наповзли,
Народ, немов у рабство узяли.
В своїм маєтку кожен пан робив
З селянами усе, що захотів.
І панщина, й пригони, згони, гвалти.
Шарварки, і підвідне, й нічна варта.
Городи і прядіння, і толока,
Даремщина. Отож, з якого боку
Не глянь, селянам продиху не було.
Та вони досі волю не забули.
І, ледь почули царські маніфести,
Які попи їм мусили довести.
Бо ж грамоту вони лише і знали,
Їм лише царська влада довіряла.
Знайшлись такі попи, які читали
Те, що селяни стільки літ чекали.
Чутки розбіглись із тих сіл по краю,
Що знову люд у козаки приймають.
Хто хоче батьківщину захищати,
Той козаком одразу може стати.
І вже на пана може не глядіти.
Вже вільним буде він і його діти.
У тих церквах, де інше говорили,
Попів селяни ледве не побили
Та від них «правду» царську вимагали.
На панщину вертатись не бажали.
Нема кому у полі працювати,
Пани уже рахують свої втрати
Та мчать жалітись чимскоріше владі,
Щоб «гультяям» тим стала на заваді.
Поросся все «розруха» охопила,
На схід до Конотопу підступила.
Всі раптом покозачитись рішили,
Кріпацтво вже терпіти їм несила.
Згадали славних предків, що за волю
Життя покласти ладні в чистім полі.
Та в доброго царя жила ще віра.
То все пани місцеві, чисто звірі
Готові шкіру з селянина здерти,
Щоби з тарілі золотої жерти.
Та влада ж, звісно, за панів вступилась,
Наводити «порядок» заходилась.
Комісію якнайскоріш створили
Аби селянам «правду» говорила.
А, щоб її селяни не прогнали,
Війська слідом у поміч їй послали.
Отак тоді події відбувались,
Що «Київська козаччина» прозвались.

ІІ
Весна на Канівщині була неспокійна.
Чутки з повітів із сусідніх йшли,
Що люди козаками знов були
І почувались від кріпацтва вільні.
Що десь папери знайдені були,
Які попи по церквах поховали.
Золотий хрест папери оті мали
І також царські золоті орли.
Печатки в них стояли золоті,
І китиці із золота звисали
По їх краях. З столиці розіслали,
Але попи сховали по путі.
Тож люди добре тих попів трясли,
Поки прокляті з схронів їх дістали.
Чого би люди то брехати мали?
Не бачивши, як описать могли
Указ той царський? А іще чутки,
Що в Хомин тиждень(часу ж небагато)
Указ той царський свою силу втратить.
І, хто не встигне, лишиться таки
У кріпаках. Збиралися селяни
Ще з березня по селах деяких,
Ішли юрмою до попів своїх,
Щоб до козацького вписали стану.
Ті, звісно, відмовлялися та все
Казали, що указу не існує.
Але селяни, мов того не чують.
Вже десь юрма попа свого трясе.
Хтось згодився й охочих записав
На папірці, щоб тільки відчепились.
Десь дременув піп, поки похопились.
Десь «грамотій» місцевий перо взяв
Та став писати списки. Йшли чутки,
Що десь начальство з Києва примчало,
Сусідам землю наділяти стало.
Хто встав раніш – добилися-таки.
Начальства у повіті не було
Вже на той час. «Гасити» подалися
Повіти, що раніше піднялися.
А військо? Військо на війну пішло.
Отож, немає сили у панів,
Поки гарячий, слід метал кувати.
Хотілось людям так козакувати,
Що ладні, навіть, згинуть на війні.
Зате сімְ’я не буде в кріпаках.
Тож відправляли в Київ депутатів,
Щоб «правди» в губернатора спитати.
Десь, підсвідомий подолавши страх,
В церквах папери стали розбирать.
Хоч неписьменні та надію мали,
Що той указ одразу б упізнали.
А, як вдавалось десь і відшукать
Якісь папери, схожі на указ,
То вже селян не можна зупинити.
Могли попа добряче і побити.
Когось садили до свиней у баз,
Когось в холодну воду, а кого
І на дзвіниці часом закривали.
Хоча сімей попів не зачіпали.
Ті могли вільно дременуть бігом
У повітовий центр щоб пожалітись
На те «свавілля». Квітень наступив
І в Таганчі взялися за попів,
Щоби указу царського добитись.
Десь інвентарні правила знайшли,
Які були оформлені яскраво.
Рішили, що з «указом» мають справу.
На панщину гуртом вже не пішли.
Пани бігом в столицю донесли.
Комісія до Таганчі примчала,
Яка селянство заспокоїть мала.
От голова комісії велить,
Щоб в день наступний прибули сюди
По десять душ від сіл – нехай почують,
Що той указ, насправді не існує.
Але тим більше наробив біди.
Селяни ж, як почули, що прибув
Начальник й делегатів викликає,
Рішили, що указ читати має.
І весь маєток в одну мить загув.
Усім почуть схотілось той указ,
Тож сходитися юрбами поча́ли.
Священиків поперед себе пхали.
Зібравсь великий натовп на той час.
Комісія, як не вмовляла їх,
Як не страхала, все даремно було.
Здавалося, селяни їх не чули.
І по юрбі лиш грізний гомін біг.
Хтось закричав, що самозванці то,
Таких не міг прислати губернатор
Та треба їм добряче чосу дати.
Хтось крикнув, наче стьобнув тих кнутом,
Що військ в Полтаві й Києві нема.
Він саме звідти. Всі в Криму воюють.
Тож криків самозванців не почують.
Хтось дрюк вже над юрмою піднімав.
Злякалася комісія й бігом
З очей селянських в шинок заховалась.
Юрба ж ще довго-довго хвилювалась,
Оскільки не добилася свого.
Від страху, що їх точно тут поб’ють,
Комісія зібралась і помчала
У Корсунь. Їх ніде не зупиняли.
Тож ті швиденько подолали путь.
Селяни ж за священиків взялись
Та стали знов указу вимагати.
Взялися у Корнилівці шукати,
У Гарбузині. Із попом велись
Не дуже гречно. Ледве той утік
І чимскоріш до Корсуня подався,.
Там їх вже цілий виводок зібрався.
У Корсуні підняв начальник крик,
Щоб слали військо чимскоріш сюди.
Й піхоту, і кінноту. Аби швидко.
Бо скоро прийдуть їх селяни бити,
Тоді уже не вибратись з біди.


ІІІ
Солдатська рота в Корсунь поспішала,
Бо ж там начальство в розпачі було.
Щоб до кровопролиття не дійшло,
Отих невдах порятувати мали.
Та пішки лінь і важко москалям.
Десь би підводи хоч якісь дістати
Та коней, тоді можна й поспішати.
Уздріли село Ситники здаля.
Пішли кілька єфрейторів в село.
Велів їм підпоручик не зівати,
Хоч силою в селян підводи взяти.
А у селі під церквою було
Якраз тоді населення усе.
Попу указ їм видати веліли
Та босого по колючках водили.
Попа уже від страху аж трясе.
А тут якраз з‘явились москалі,
В селян підводи стали вимагати.
Ті не схотіли їм нічого дати.
Сказали «Ні коней, а ні волів,
А ні телят нема для москалів!»
Ті на юрбу зі страхом погляділи,
Не солоно сьорбавши, відступили.
До офіцера повернулись злі.
Той теж озлився, як усе почув.
Із двох боків велів в село вступити,
Попа живого у селян відбити.
Солдат уздрівши, натовп враз загув.
Гадали, що оточують село
Та й розбігатись чимскоріше стали.
«Від страху, мабуть?!» - москалі гадали.
Та страху у селян і не було.
Все ж голіруч на військо не підеш.
Розбіглися, дрючки десь похапали.
До москалів знов підступати стали,
Гадали, може справляться. Та де?
Солдати розігнали їх умить.
Кого устигли, того похапали.
Підводи і коней в селян забрали,
Бо ж треба їм до Корсуня спішить.

IV
Тим часом із околичних всіх сіл
Збиратись стали люди, щоб рушати
До Корсуня похапаних звільняти.
Юрба росла. З усіх сторін навкіл
Ішли все нові юрби. З вуст і уста
Якісь чутки весь час передавали.
Мовляв, начальство військ зовсім не мало.
А той загін, що при начальству став,
То лише арештанти. Їм за то
Начальство обіцяло проплатити,
Щоб помогли селянство придушити.
І сумнівів у тім не мав ніхто.
А ще казали, як їх половить,
Тих арештантів, ще й подяка буде
Від уряду. Ішли спокійно люди.
Що арештанти стануть в них палить -
То не боялись. Хтось чутки пустив,
Що в арештантів лиш сліпі набої.
Тож люди легко зломлять їх юрбою.
І страх відходив та копичивсь гнів.
А в Корсуні все навпаки було,
Велике замішання почалося.
Великих військ діждатись не вдалося
І все, здавалося, до того йшло,
Що буде, як то в Умані колись
При гайдамаках. Крові пролилося.
Жидам найнеспокійніше велося.
Вони з округи всі сюди зійшлись.
Солдати стали збройно на майдані.
Хтось на дзвіниці шлях спостерігав,
Про сили «вражі» сповістити мав,
Як близько вже опиняться останні.
Той своїм басом, як юрбу уздрів,
Кричати став: «Народу, наче хмари!»
Той крик по місту, мов кнутом ударив.
Хтось, із зовсім настраханих, зомлів.
Юрба спокійно на майдан прийшла.
Попереду йшло виборних дванадцять.
Один на рушнику ніс з хлібом тацю
І сіль на нім насипана була.
Побачивши, що мирно люд прийшов,
Начальник вийшов, крикнув: «На коліна!»
Юрба уклякла та зігнула спини.
Москальська в того аж заграла кров.
«Чого прийшли?» - питатися почав.
«Жалітися прийшли на свого пана.
Життя під ним зробилося погане.
Нас від знущань лихого пана збав!»
«А ще чого?» «Ще хочемо, щоб нас
У козаки негайно записали.
Щоб вільними ми від кріпацтва стали.
Бо ж царський саме так велить указ!»
І тут начальник зовсім страх забув.
Став говорити, що нема указу.
Що якийсь піп розніс оту заразу,
За що уже розстрижений він був
І висланий негайно у Сибір.
«Вам послух і покору треба мати
Інакше влада буде вас карати».
Юрба сприймала мовчки до цих пір
Його слова. Та, коли він сказав:
«Ви маєте в покорі працювати.
А вольності ніколи вам не мати!»
«Як то не мати?» - голос пролунав
В юрбі притихлій. Селянин рудий
Із криком: «Гик!» ураз на ноги скочив.
У панства аж на лоб полізли очі,
Бо той з-під свитки вихопив свій кий.
І вся юрба на ноги піднялась,
Киї короткі діставати стали.
Пани ураз за військо повтікали.
Селяни вслід за ними подались.
Тут їм солдати шлях загородили.
Селян не зупинило то, однак.
Натиснули на стрій солдатський так,
Що ті на кілька кроків відступили.
Та тут короткий пролунав наказ
Від унтер-офіцера: «Плі!» й одразу
Сипнули кулі в натовп по наказу.
Сам унтер завалився в той же час.
Чи хтось поцілив в голову його
Сокирою, чи рекрут з переляку
Пальнув у нього. Бути могло всяко.
Юрба ж урозтіч кинулась бігом.
Солдати із багнетами услід
По вбитих і поранених ступали.
По втікачах ще залпів кілька дали.
Ураз немов перевернувся світ.
Проти кийків пустили москалі
Свинцеву смерть. А що від них чекати?
Тож людям довелось мерщій втікати.
Завзятіші зостались на землі.
І не було людей вести кому
На ті багнети. Тож кийки кидали.
Аж повний віз їх потім назбирали.
Тут би живим зостатись самому.
Юрба за греблю вихопилась вмить,
Аж під горою, врешті зупинилась.
Звідтіль якраз іще юрба спустилась.
Порадилися, певно: що ж робить.
Солдати знов вернулися у стрій,
Бо ж панам страшно – раптом вони разом
Знов через греблю кинуться одразу.
Хто ж захистить їх, піде за них в бій?
Солдати всі завмерли у строю,
Свої гвинтівки у руках стискали.
Пани з-за них на гору поглядали
Зі страхом – бо ж повернуться, побְ’ють.
Напружені минали миті. Враз
Юрба попід горою розійшлася
І по домах, напевно, подалася.
Минулось москалям і на цей раз.
Тоді вже розходилися вони
І мститися за всі страхи почали.
Селян по селах юрбами хапали.
Не завжди і доводили вини.
Хто до в’язниці по тому попав,
Хто різками відбувся. Били кляті
Селян нещасних довго і багато.
Не кожен після того сам устав.


V
Та в Таганчі не заспокоївсь люд.
Про них чутки по Корсуню ходили,
Кінний завод, неначе погромили
І скоро знов панів товкти прийдуть.
Що, наче вже кіннота є у них
І, навіть, прихопили десь гармати.
Настраханих неважко залякати.
Кур’єри полетіли з усіх ніг
До Києва, щоб помочі прохать.
До Корсуня прибув сам губернатор
Васільчіков. А з ним сотні солдатів.
Як водиться у них «мать-перемать»
Місцевих всіх начальників обклав,
Що в таку далеч виїздити мусив.
Що ледарі всі…і в такому ж дусі.
А потім військо в Таганчу послав.
Сам не поїхав. Страх, мабуть, було.
Помічника Веселкіна направив,
Аби належно вирішив він справу,
«Приніс порядок» врешті у село.
Зачувши, що ідуть в село війська,
Чоловіки всі по лісах сховались.
Жінки і діти по хатах зостались.
Від москалів, ну хто би не втікав?
Вступили москалі у Таганчу
Під барабанний бій. На площі стали.
Жінки та діти в вікна виглядали.
Хотіли щось про долю свою чуть.
Солдати простояли цілу ніч.
На другий день вдалося їм дізнатись,
Що юрба в полі почала збиратись.
Для чого? Невідомо, звісна річ.
А війська ж привели, мов на війну:
Піхота і кіннота. Тож послали
Кінноту. Та юрбу ту обскакала,
Напала з тилу на селян та й ну,
Її в село повільно заганяти.
Уже на площі у самім селі,
Селян всіх пов’ְязали москалі
Пасами, що в селян змогли забрати.
Тоді вже сам Васільчіков прибув,
Коли вже не було чого боятись.
Трьох присудив на каторгу заслати.
У нього суд короткий зовсім був.
А інших всіх пороти повелів.
Та і подався. А уже солдати,
Яким прийшлося цілу ніч стояти
Ще й під дощем, були страшенно злі.
Тож вимістили злість всю на селян.
До крові били, шкіру геть знімали.
Жінки з плачем за тим спостерігали.
То додавало зла лиш москалям.
Бо ж їхні ще б стояли, гиготіли,
Дивилися, як різки краять тіло
Чоловікам їх. А тут плач стоїть.
Ну, як когось тут можна пожаліть?
Побили так, що кілька довелось
Відправити одразу до шпиталю.
А москалі тоді по селах стали
Пороти всіх, кого зловить вдалось.
Ота жорстокість змусила селян
Всі мрії про козаччину забути…
На якийсь час. Того ж не може бути,
Щоби навік. Бо ж матінка-земля
Козацьким духом сповнена була.
Та й москалі, хоча селян здолали,
Але урок добряче пам‘ятали.
За кілька літ і воля надійшла.
Не та жадана. Та землі шматок
Зміг селянин у володінні мати.
Щоб з малороса українцем стати
Зосталося зробити лише крок.

 
люди говорять а не зна ніхто
чому тебе я покохав ото
мовби старатель злотоносний пісок
ґо танцюймо добрий час зійшов
ей
 
багато хто живе в полоні мрій
ретельно бруд ховаючи у рукаві
а моє кохання бейбі не будь-що
ґо танцюймо добрий час зійшов
ей ей
 
добрий час зійшов
о хай сяє
хай зогріває серце твоє твоє
бейбі добрий час зійшов
ей
 
кохання гарна річ якщо везе
у мить оцю коли кохаєш усе
мов я є прапорець а ти є шток
ґо танцюймо добрий час зійшов
ей
 
о добрий час зійшов
о чуєш бейбі
кажу про добрий час
хай зогріває серце твоє
о час зійшов
 
 
 
 
 
 
 
 

Вогнем оманливих ідей
Там харчувалися потвори,
Страждання множачи і горе –
Вже, мабуть, каявсь Прометей!

«Хто був ”ніким“ – той став ”усім!“» –
Юрба вигукувала гасло.
І ті ”ніякі“ кров’ю рясно
Об’ю́шили свій власний дім.

А потім тих, хто ”всім“ ставав,
Зганяли в табори страшніші
Нові потвори – галасніші.
”Ніхто“ в країні панував.

Тих, хто ще трохи розум мав –
У табори! Аби роками
Шляхи вже власними кістками
Мостили для гучних вистав.

Нащадки табірних потвор
Ще плодяться у бриді тої.
Неначе мух у свіжім гної
Дзижчить настирливий їх хор.


Там доньки і сини катів
Та вартових на вежах влади
Країну довели до «ладу»,
Перетворившись на рабів.

І зараз сунуть ці раби
З ущербним мисленням потвори,
Ще й домагаються покори,
Навчити жити нас, аби.

Та спроби марні їх любі́,
Бо залишають їх ідеї,
Як і вампір у мавзолеї,
Лиш тільки сморід по собі.

03.11.2025р.

Вирви досаду з того саду,
Що ти плекав і боронив.
У дальню путь візьми відраду,
Щоб золотавий помах нив,
Черешень квіт, гомін бджолиний
До тебе піснею прилинув.
Аби і в найщаслившім краї,
Коли, буває, розпач крає,
Ти юні пригадав літа,
Які життя вже не верта,
І серцем чистим помолився
За край отой, де ти зродився.

Живи Україно
віка і віка,
Отця де і Сина
керує рука.

Бо воля як криця
танок де і спів –
слів Божих криниця
та око між брів.

І герб України,
як часу ріка,
у світі єдиний
де Божа рука*.
…+
Слава, слава Отцю й Сину!
Береже Бог Україну.
Кожен день і кожен час
Матір Божа хранить нас.

* тризуб це і зброя, і плуг, як інструмент для Божої руки на воєнні і мирні вчинки.
Подібні предмети: куполи церков, в Європі – корона, у Тибеті – дордже, в Індії – ваджра, у Франції – лілія, в Японії - конгосе, в Китаї - дзиньганси, в Монголії – очир …
Наприклад рука за участі Живого Єдиного Бога цим інструментом влучала і нищила цілі на війні, керувала погодою, змінювала русла річок, різала камені, виготовляла блоки для будівництва храмів та інших великих споруд…

26.102025р. UA

Якби́ ж ми стрілися раніше,
коли ще весни молоді
в гаю нашіптували вірші,
а я ходила по воді.

Якби́ Ви зорі дарували,
метеликів у животі,
та кутали в шовкові шалі
пшеничні кучері оті.

Якби́ на кладочці зітхання
гойдали ніжно на руках,
співали птахою до рання
про щастя на семи вітрах.

Якби́ молилися за мене
усім існуючим богам.
Аби не впасти у геєну*
в душі звели величний храм.

Якби́ божилися кохати
мене одну до забуття,
то все одно на пласі страти
за Вас не віддала б життя.

Геєна* — пекло

13.11. 2025р.

Жовтогаряча ріка падолисту
Водоспадом додолу стікала,
Іскриста вона і така золотиста
Красою усіх чарувала.

Купалися в ній дві берізки-подружки,
Немов жовтокосі русалки,
Скидали із себе листочки, мов стружку
Світлу чудову яскраву.

І пестили хвилі ріки вогняної
Та цілували їм личка
І кликали й кликали знов за собою
В ту дивну ріку падолисту.

2019 р.

Ти без довгих прощань застрибнула в останній вагон,
Ти вже бачиш себе у світах на дорозі широкій.
А мені зостається хіба що порожній перон,
Де за спокоєм звичним чатує незвичний неспокій.

Все карр та карр - пісні старої тітоньки.
Коли садили верби ще діди,
Питалися у неї: птахо, звідки ти
Перенесла гніздо своє сюди?

І що облюбувала, чорнопера, тут?
Околиці затишшя чи сади?
Гукала дощ і випасала череду,
Коли садили верби ще діди.

Закаркає - шукаю парасолю я.
Погоду слухай - змокнутим ходи.
Була її прогнозів монополія,
Коли садили верби ще діди.

Стара верба. Сучками небо колеться.
Не гнеться долу пагін молодий,
Як в час, коли трудились на околиці
Ворона й молоді мої діди.

Підійди сюди тихенько
Роздивись, не пожалкуєш
Тут і білі, і опеньки
Не спіши, ще поцілуєш…
Хтось садив, а ми збираєм
Ось би встрітить слід провидця
Ти диви, природа дбає
Берем ще і ще — згодиться
Ну і все, нарешті досить
Шматок добрий ми втоптали
Так від осені й до осень
Жаль, засію проморгали…
25.10.2925.

Пам'яті сестри
Людмили

Сил нема спинити,
Хоч я так хотів, -
Метушливі миті
Найкоротших днів.
Квапляться аж надто
До межі зими
Хмар вологих клапті
Та їдкі дими.
В сирості щоденній
Повно гіркоти, -
Кольори зелені
Важчає найти.
Вилиняли барви,
Налягла жура, -
Швидко робить справи
В'януча пора.
Мов стискає пресом
Час осінні дні,
Смерть твоя, мов лезо,
В згніченім мені...
12.11.25

"Пісня пропащої. Випускаючи тіні з очей" – цикл поезій 2016-2019рр. зі збірки "Бігом василіска"

Картина Тетяни Молодої 2022р.



Правнук ворожки

Я виходжу з хати, прочиняю фіртку.
Стежка – в камнескоки, небо – в зоредірку.
Треба б повернути вкрадене зі вчора.
Калабані мутні. Серце смутночоле.

Ти – правнук ворожки, найгідніший фраїр.
Васильки-волошки, що мене чекає?!
Ми на перелазі, щічечка до щічки.
Тиша – в хрущостаї. Обрій – в вікносвічки.
09.07.2016



Реготи причинних

Ти прийшов в мій монастир
Зі своїм уставом
І бубниш, як душпастир,
Про свободу й право.

Потічком вода брудна.
Селі гамір стишать.
Ти чудний чи я чудна?
Брешеш, наче дишеш.

Ядра, брили (каламбур!)
Гупають у клумби.
Перепалка з амбразур –
Спадок тумба-юмби.

Зорі згасли, нічка – тать.
Тужно, чути вої.
В темінь душ не прочитать,
Скручую сувої.

Драна плахта – не фата.
Із розгону – в бровку.
Повз проносяться літа,
Вельон мій у сховку.

Дзвони, дзвони, рій пожеж,
Гасять досі чинних.
З монастирських білих веж –
Реготи причинних.
15.08.2016



Дурна й пропаща

Вийти за тебе? Ступити на стежку кращу?
Мудра пішла б, ну а я – і дурна, й пропаща.
Хочеш, вкладай все гостріше каміння в пращу,
Цілься у мене, бо відповідь: ні, нізащо!

Бути твоєю? Любити тебе довіку?
Знаєш, без сміху тебе не назву чоловіком.
Кожного дня, розімкнувши свої повіки,
Я б сподівалась пришвидшення плину віку.

Раптом всі справи мої перетворяться в наші,
Ну а про рішення їх мені й подумати страшно.
Бути з тобою – це, наче наїстись каші,
Корисно дуже, біда, що не дуже смачно.
08.2016



Пісня пропащої

"And in the liquid mirror glowed the clear perfection of her face"
Alfred Tennyson "Mariana in the South"

Не знервована, не засмучена,
Просто змучилась.
Заспокоєна. Не зчарована,
Не приручена.

Незарученість, неодруженість –
Як доручення.
Некерована – не спростовую.
Не накручуйте!

Не хворію я! Не змінилась чом? –
Бо не скучила.
Бо не зрадили. Бо не зрада це,
Де не влучили.

Плачу голосно
Сріблом-золотом,
Чавуном.
Рвучко й коротко
Перекинуто
Горі дном
Долі зболені.
Далі зморені
Списком фраз.
Ручки впущені,
Сни пропущені
Через раз.

Ось зцілована, зачарована,
Та не я.
Ось пригублена, та не згублена –
Теж не я.
Ось піднесена, смутки стесані
Не мої.
Ось змарніла (ось я) на білому
Полотні.

Ось пропаща у пащі пращурів,
Що абищо, пручатись зась,
Прагнуть мститися, причаститися
До тутешнього. Повилазять
З фотокарточок. Під підсвічником
Воском ліпляться ці гримаси.
Ось відстрочені клятви й порчі злі.
Напророчено (от вже й ласі!) –
Заговорені, точно скорені
Всі нащадки у сім колін.
Поторочі пропащій в очі тій
Заглядають, шукають тлін.
17.08.2016



Самоти сто років

"Всяка річ – жива. Треба тільки зуміти розбудити її душу."
Г.Г.Маркес "Сто років самотності”

Я була б твоєю самотою
В опівнічних серця закавулках,
Зігрівала будні простотою,
Відреклась від імені та думки.

Я сіріла б стінами важкими
І скрипіла старістю підлоги,
Пролягала тінями чіткими,
Свистом вітру лоскотала ноги.

Сирістю закинутого серця
Я живила б витоки потоків.
Краплі бурі на осколку скельця,
Як печатка – самоти сто років.
03.10.2016



Між ялицями зозуля

Няньку мій солодкий, ой нянечку!
Не віддайте ня старому за панночку,
Бо у пана грубі руки та серденько.
Ох, зів'яне Ваша ружа даремненько!

Мамцю моя гожа, ой мамочко!
Ци Ви так ся віддавали за нянечка?
Ци й у Вас гіркії сльози котилися?
Ци не Ви то ще до шлюбу любилися?

Між ялицями зозуля. Ех, грішна я!
Обірвалася лічилочка спішная.
Я пригледіла ялицю сю пишную.
Юж не знайте ня пустую, колишнюю!

Лем, соколику, швидкий мій, приручений,
На сю стежку в гори, часом покручену,
Приведи ми мого любка коханого.
Стільки й буде того щастя незнаного.

Суне хмара, та й густая, та й чорная.
Юж співати, юж сміятись не годна я.
Маю личко білосніжне та серденько,
Не позволю їм зчорніти даремненько!
04.10.2016



Ти сказав

Ти сказав: я останній із...
Ти мені позавчора снилась.
Я чекав біля тих беріз
Ночі дві та два дні – звершилось.

Ти сказав: я тебе навчу,
Тільки сни не спускай у воду!
Я повинен... Мовчиш. Мовчу.
Я останній із того роду.

Ти сказав: молода, то й що?
Ти чужі вже читала долі!
Поторочі у поміч! – Шок.
Креслю думкою коло з солі.

Ти сказав: не втечеш, забудь!
За спиною примари зріють.
Озирнулася – каламуть,
Лиш тумани кругом біліють.

Озирнулась – одні ліси.
Це було вже, о сни пророчі!
Загорілась трава, гаси!
Жодних свідків. Палають очі,

Не зажмурилась. Дайте сил!
Чорногора снує свободу.
Ти моєї руки просив,
Як остання надія роду.
04.10.2016



Пересмішниця

Приймеш ким мене, як постукаюсь?
Наша зірка на небі скраєчку.
Впізнаю її ще ізмалечку.
Не жени мене!
Зостаюсь.

Переспівниця, пересмішниця –
Ось ім'я моє та призначення.
Як заплачеш ти, то заплачу й я.
Коли грішник ти, ось я – грішниця.

Хай невтішену та покинуту,
Хай загублену, позабутую,
Словом зранену, болем скутую,
Заблукалу, до тебе б линути,
Та зови мене!
11.10.2016



Перелякана

Дивилася на них, мов перелякана,
А потім довго, дуже довго плакала.
Давно вже сподівання всі зіжмакала
Й бажання, але вчора все ж заплакала.

Щось обірвалося, завмерла, милувалася.
Це ніжність дивним трепетом озвалася?
Сама собі безмірно дивувалася.
Пів ночі від ридань, дурна, здригалася.

І відчувалось, і росло й тривожило.
Усе нутро і обпекло, й стриножило.
Дивилася на них, мов заворожена.
О Боже!
26.10.2016



Змучений вірш

Я трошки змучилась. Я полежу ось тут,
Накриюсь коцом так, щоб з головою.
До бою? Знову? До якого бою?!
Кому світити? – В венах кров, не ртуть.

Люмінесцентна? Штучна? Лей, лей, лей!
Ох, дайте пити, дайте мені пити!
В сирій темниці чи в тіні алей –
Усе байдуже, лиш би відпочити.

В питанні вічнім – бути чи не бути,
Марнот марнотою у вічності минути,
Шукаєш користі. Питання став ребром!
Вже як прийнятність, звичку й необхідність

Я з власним псом вбачаю більшу рідність,
Ніж із, пробачте, що веду пером,
Сусідом першим чи найвищим паном.
Тому веду поетом-графоманом:

Я змучилась, не руште, це мій кут!
І дайте спокій, дайте мені спокій!
Мені, з часів Адама простоокій,
Вже прописали сім томів покут.
08.11.2016



Не випадкова зайшла

Не випадкова зайшла,
Я прочанка, що знала куди вона йде і до кого буде молитися.
Я сьогодні до тебе постукалась, щоб води з твоїх рук напитися.
Впусти! Ти...

Ти для мене світив, наче зірка яскрава дороговказна.
Скільки злих кілометрів я подолала, вже й не злічити.
Я шукала душі порятунку, бо вона зачала гірчити,
Та манила цієї зорі чистота алмазна.

Я в дорозі від болю та жалю, бувало, стогнала стогоном.
Нили ноги, подерті кущами, що з найтерпкішими ягодами.
Я гадала: затерпне біда! Хай ця терпкість злагодами
Нам на долю лягає, бо нам же з тобою жити!

Я не просто стогнала, я ридала навзрид, я корчилась,
Коли небо нічне затягалось зловісними хмарами.
Навіть янголи Божі у ночі такі по землі не літали парами,
Й пастухи не одну вівцю загубили, а цілі отари.

І немовбито душі неупокоєні, вітри завивали тужно,
І свистіли, і дерли мій одяг, і обпікали шкіру,
І у серці, в моєму серці безжально свердлили діри,
І не мали у тому міри.

Я брела одиначкою, що спрагла людського слова,
Перетнула небесну твердь і моря, і сушу.
Волочила поламані крила й зотлілу душу,
Та твердила: дібратись мушу!

І нарешті я взріла, підвівши погляд, твій дім поміж хмарищ.
Серпантином звивалась дорога і дорого брала за кроки.
Я гадала, ввійшовши в грозу, вже навік з мене змиються вроки.
Я гадала: він між хмар дочекався мене, бо є непохитним!

Ти ж для мене світив, наче зірка яскрава дороговказна.
Невже разом з дощами пролився, бо з дороги жадатиму пити?
Утамовую спрагу поволі, кожну краплю беруся лічити.
Після знаку дорівнює – нам із тобою жити?
13.11.2016



Попід вікеа

Застрягає в горлі ніч
Підла та самотня.
Стрягнеш з нею пліч-о-пліч,
А в кишені – сотня

Шкаралуп розбитих дум,
Випитих сирими.
Попід вікна ходить сум,
Підглядає в рими.

Снігом вишню замело,
З ким тепер журитись?
Виє місяць на село.
Серцю б коцом вкритись.

Не читай моїх віршів!
Міряй нічку кроком!
Гнів мій знову розпашів –
Ллю вишневим соком.
14.11.2016



Ґави

Знов моє безсоння п'є студену воду
І рахує вівці, проклинає ніч.
Крик загасить тишу, наче оцет соду.
Закурило хату, вичищаю піч.

Гулі-гулі, ґави, їжте мої страви!
Порала пів ночі, змучилася фест*.
Поторочі глупі мають дві забави:
Лізти людям в очі та крутити хрест.

Ніч гірка, як редька, звичаєм суворим
Кучеряві нерви в косу заплете.
Я собі заплачу за вчорашнім горем:
Хтось розсипав щастя, а біда мете.
15.11.2016

*Фест – сильно, дуже



Січе

Січе.
Лиш не збагну, чи дощами, а чи мечем?
Будеш мені миротворцем чи палачем?
Звідки цей щем?
Пече
Рана відкрита. У неї тебе впущу.
Сіллю просиплешся, я ж і за це прощу.
Занапащу
(Ще й ще!)
Душу впокорену.
Полум'ям грій, свіче!
Холодом нищить і наче палач січе
Цей непоборний щем.
Вогнище болю – кров'ю його пригощу.
Я ж бо за себе тільки собі й відомщу.
Січе.
18.11.2016



Безжальна круговерть

О підла ноче, змилуйся над нами!
Чому вичікуєш під урвищем сердець?
Годують люди грішними синами
Тебе захланну, аж тріщить терпець.

Підступна ноче, серце ж бо не кремінь,
Як скотиться з обриву, то на смерть.
Лиш сонце заіскриться, виїсть темінь,
Як знову ніч – безжальна круговерть.
22.11.2016



Псевдоніми

Називай так, як хрещена. Не для тебе мої псевдоніми,
Не для тебе ці: дякую, прошу, заходьте у гості...
Досконало вивчала мистецтво брехні й пантоміми,
Чергувала гримаси образи, зневіри та злості,

Театрально вклонялась, немов невпокорена кішка,
Виверталася гнучко та рвучко стрибала у очі.
Так звивалась до тебе, крізь тебе, від тебе доріжка.
А захмарене небо являло ознаки пророчі

Над засіяним полем, але з витоптаними ранами.
Чи посходить щось добре на нім з безіменного сімені?
Не за лицями-масками, не за виточеними станами, –
За єством, за приреченням називай мене завжди по імені.
Осінь 2016



Лічені-перелічені

...як приступити до тебе, якщо ти – мій ковчег заповіту?
Святощі сховані в ньому: пахощі та скрижалі.
Певно, зотлію з розпачу, якщо станеш марнотою світу!

Очі сумні сховала під клаптем густої вуалі.

...ріки течуть бурхливі, та з витоків непримічених.
Взялося відки кохання моє, таке несподіване?
Скільки ж отих засмучених, лічених-перелічених?..
В когось і щастя замовчане, а в когось – горе оспіване.

...дай мені сили стати для серця його святинею!
Муки – від нитки тоншої, а правди – від ружі кращої!
В лагідні дні – примарою, в хижі – вогнем, богинею!..
Так розстилалась з туманами змучена пісня пропащої.

...ріки течуть хвилюючі днищами кам'янистими,
Очі у днища запалися, небом не приголублені.
Скільки ж отих увінчаних мареннями барвистими?..
Пестять густі тумани душі від душ погублені.
Осінь 2016



Ніч перед Різдвом

Серед ночі
Проснулась, похнюпилась, сніг – в коліно.
Зостались, о лишенько, три поліна!
Топити би пічку, та де там, лінь.
Повисли, химеряться сажа й тінь.

Заскочила в чоботи й притьмом з хати.
Мені б моє серденько підлатати!
Та хто ж з моїм горечком замежує?
Лиш онде мій пес сидить, сторожує.

Собацьо, ти гавкаєш, а я плачу.
Повідай про доленьку, про собачу!
А я тобі – сни свої, сни дівочі.
Пробуду з тобою тут зо пів ночі.

Собацьо, ти брешеш ми псячі брехні,
А я беру жалібно ноти верхні,
Та й схлипую, схлипую, та й зітхаю,
Та й в Боженьки вічності нам прохаю.

Я конче знайду тебе на тім світі!
На цім тобі висаджу рясно квітів.
Бреши мені, песю мій, довго й щиро,
Вже завтра злікують нас ладан, миро.
05.01.2017



В барвінці

Просто будь поруч! Скресли сніги в барвінці.
Кригою яви чи недобаченим сном!
Як же то дивно – сповнює біль по вінця
Серце надщерблене з наскрізь пробитим дном.

Як же то щемно – птах поселився в грудях,
Крила розправивши гостро мені пече.
Як же то смішно: хто я, коли на людях?
Як то гнітить – не опора твоє плече.
18.01.2017



Серце не спить

Серце не спить. У серця давно безсоння.
Мить, наче вічність, а вічність – коротка мить.
Серцю болить. Присіло на підвіконня.
Завтра – отямлює, вчора – досі п'янить.

Серце на паузі, стукоти стихли. Стиха
Переступило вже нового дня поріг
Лихо щоденне. Завтра не спиниш. Дихай!
Серце у п'яти скотилось з чужих доріг.
19.01.2017



Чи написати тобі листа

Чи написати тобі листа,
А чи змовчати на віки-вічні?
Мої прапращури потойбічні
Вже гнівом кидають з-під хреста.

Облудна думка, а все ж проста –
Переховатись аж до кончини.
В мені любов не знайде почину,
Засохли серце, душа й вуста.

Любов шубовснулася з моста
У темні води нерозуміння.
Але з-під товщі цих вод – веління:
Почни писати йому листа!
20.01.2017



То ви читали цю мить полинну

То ви читали цю мить полинну в моїх очах?
Полинув янгол, перо зронивши. Мабуть, пора.
Ширяють душі, а погляд стрічний – горить? Зачах?
Мені б лиш дотик, найтонший дотик його пера!

Ви стали свідком: ось янгол смерті зронив сльозу.
Ці жовті квіти несуть для кого з лукавих снів?
Гірчить полинно і вістря неба снує грозу.
То ви читали уривки щастя, уривки днів?
22.01.2017



Гойдайте мою колиску

Спиняють мою колиску
Нічного безумства діти.
Кладуть з-перед мене миску:
Поїж, аби не змарніти!

Мілку, як ріка у межень,
Порожню, як гнізда взимку.
Не вгледиш біді обмежень,
Голодному дню – підтримку!

Тримай ось найбільшу ложку,
Черпай нею відчай знизька.
Ковтай гіркоту потрошку
І сіль для душі, бо слизько.

Безумство в мені голосить:
Нема і від сну вже зиску!
Відсунула, – сита, досить!
Гойдайте мою колиску!
30.01.2017



Лиш не питай

Лиш не питай, чи навчилась чужих любити!
Я поміж них все частіше зі зла мовчу.
Як то без тебе, ох, як то без тебе жити?
Лізу на стіни й щоночі палю свічу.

Лиш не дивися на тінь, що ковтає сльози.
Сильні не плачуть – не плачу, як вовк гарчу.
Серця пустелі не збудять даремні грози,
Я ж і за краплю подвійну ціну плачу.
30.01.2017



Як несповідана тисячу літ

Як несповідана тисячу літ.
Як неприкаяна грішна душа.
Як перекупник, котрий без гроша –
Чи не вкраде?

Як перемерзлий, обсипаний цвіт,
В повенях втоплений пагін життя,
Корінь, розкладений духом гниття,
Духом жури.

Як переспілий розколотий мак,
Між бур'янами голівка пуста,
Тріска, відбита ножем від хреста,
Що при путі.

Як у хоромах найнижчий жебрак,
Вітром відірване жало оси.
Як молодиця, що вже без коси, –
Страчена ти.
30.01.2017



Гіркотою нічною

Гіркотою нічною при світлі настільної лампи
Упивалася жадно. О спраго, цю жертву прийми!
Нам судилося вдвох прочиняти ворота пітьми.
Нам зривати удвох з передпліччя лілеї та штампи.

Мов причинна, блукала босоніж, сповняла покути.
Не прикута до нього, та ноги в кайданах горять.
То не квітнуть стожари, то стражі суворі зорять.
Упивалася болем, а серце просило отрути.
05.02.2017



Виходила в поле

Виходила в поле й просила у вітру сили.
В серцях голосила: шалений, візьми з собою!
Погнівались серце з умом, а душа – з судьбою.
Як досі по світу ще ноги мене носили?!

Як досі по світу луна не рознесла тугу?
Нічийна лебідка, не чутно коли воркоче.
Пошепчеться з вітром, той крила лишень лоскоче,
Ковтне її мову та й випустить скарги кругом.

Ковтне її мову: від смутку немає спасу!
Ромашки кущами, а я – стебелина гола.
В спекоти не вкрила і тінь від билини квола.
Сорочка в узорах розхристана свистом часу.

Сорочка в узорах – це хрестиком шито долю.
Звивається стежка, котру не мені топтати.
Мені ті нитки не з клубочка, – в клубок мотати.
Завіщо даруєш таку поневільну волю?!

Завіщо шкодуєш, мій вітре, безсильним сили?
В серцях побиваюсь, шалений, візьми з собою!
Погнівались серце з умом, а душа – з судьбою.
Як досі по світу ще ноги мене носили?!
10.02.2017



Не розбурхати

Я не грію твоєї душі ні вогнем, ні жалем, ні словом,
Не кидаю з очей турбуючі погляди, мов блискавиці.
Як дванадцять проб'є – повертаюсь додому глибоким ровом.
Я при собі держу обіцянки, туфельки та рукавиці.

Я так тісно сплітаю косу, аж вітер у розпачі плаче:
Не розбурхати і не скуйовдити, не вивести з рівноваги!
Що тобі до "не хочу", що тобі до "хочу" мого, юначе?
Я мовчу так, неначе будую мости, світи й переваги.

Перелічені кісточки кігтями, мов у колесах шпиці.
Поховзнулася, впала – і тоді не спіши підіймати!
Закалатало тільки на мить рум'яне, міцніше від криці,
Натщесерце з'їдене серце моє, та й знову взялось співати.
18.02.2017



Обірвало мій берег

Обірвало мій берег. Стою, як жива, нежива.
Все ще гупає в скронях, та це вже не пульс, а повінь.
Як на березі іншім візьмуться збирати жнива –
На моїм зазбирають каміння та груди крові.

Обірвало мій берег, розірвало на клапті плоть.
Чи глуха, а чи справді в громах не було ознаки?
Тут до мене пшеницю вдягала ясна сонцезлоть.
Після мене посходять лиш дикі червоні маки.
23.02.2017



Ніченько

Ніченько, ясочко, вислухай, та змовчи.
Вчитись запізно, болючі пройшли уроки.
За простоокість, за віру мене провчи,
Хто ж серед ночі так широко ставить кроки!

Ніченько, срібная, серце мені з грудей
Впало додолу й вкотилося в пишні трави.
Несла його, наче писанку ту, до людей.
Вибилось з тіла, немов діамант з оправи.

Ніченько, любко, а тямиш, яке було
Небо до того, як згасли останні зорі?
Де твої очі, чому спорожніло тло?
Це ж не сузір'я, – це долі сплелись в узорі.

Ніченько, душенько, роси мені – ропа.
Сіль проїдалася в п'яти, сльозу білила.
Ти полічила? – Одна лиш була, скупа.
Другої, віриш, з сорому я не зронила.
03.03.2017



Словом чавунним

Ні, не налякана, просто розчавлена словом чавунним.
Цукру до правди та часу до досить – не додаю.
Хвилі від слова душу скуйовдили трепетом струнним.
Час неналяканим чи роздаровує правду свою?

Ні, не ображена, просто обмотана спомину пряжею.
Суджений-ряджений мій – лихослівний цей завтрашній день.
Вкотре обмащую голову попелом, зір ясний – сажею.
Не зазбирати того, що розсипано з вуст, як зі жмень.
12.03.2017



Коли ти пішов

Слухай,
Яка почалась заворуха, коли ти пішов!
Як в мильнім кіно чи в дешевім якімсь телешоу.
Не проходило й дня, щоб вони не сипали солі
На відкриті рани мої.
А я,
Затуманена залишками від больового шоку,
Закутавшись в біле простирадло,
Пошепки кликала твоє ім'я.
Ми – сім'я!
Сім'ям, що помирало в засохлому ґрунті,
Вижили тільки кактуси, бо також були колючими,
Діти, яких я ніколи не заколишу,
Плакали, взивали до мого втраченого розуму.
Та я оглухла навмисне.
Я поріднилася з бурями, з непогодами та затяжними грозами.
Олівцями по стінах – невипещених наших
Вимальовувала, виписувала,
Графила вітровими розами.
Знаєш,
Якось, спіткнувшись об тіні тих,
Що ще нещодавно заварювали на кухні каву,
Ти міцну, а я – хоч би й голодною до вечора,
Тільки дайте ковток цього аромату,
Ох, то було мені за потраву – спіткнутись отак,
Я впала, здається, у п'ятий кут нашого дому.
Їхні набридливі голоси виманювали мене на діалоги,
Та я, без прологів,
Знаючи, що ти й досі тут,
Гострими пальцями свого божевілля
Вказувала їм на двері.
Відтепер –
Тільки стіни у фотокартках і жодних рамок!
Стрічки,
Навіть ті, що закладками у блокнотах,
Позривала й спалила.
А вони щось про силу мені, коли зовсім несила.
Та у мене навіть в посуху вікна у сльотах!
Бо коли ти пішов,
Сталось так, як пишуть в дешевих романах про розірваний шов,
Про відкриті портали між "тут" і "не тут" знімають дурні телешоу.
І ти все це слухав.
Та яке їм діло, що досі ночую сама,
Що в оселі моїй роками панує зима,
Що в томах неісторії нашої обірвалась остання віха,
І повторювати раз за разом, що тебе вже нема –
Яка їм потіха?
Зима 2017



Серце пустелі

Я зневірена,
Та звільни мене
Чи змори мене остаточно!

Я – пустеля
Уся у тріщинах,
У посухах купатись навчена.

Так предвічно було призначено –
Подорожнім ковтати порох,
Що розвінчаний до вінчання ще
Над пустелею та її серцем.
21.03.2017



Кутали мене коцом

Кутайте мене коцом з сивого павутиння!
Ціпом-прокльоном збийте зернята без лушпиння!
Цівкою льодяною заціпинило душу.
Бути між вами терпко, тільки я теє мушу.

Агруси і порічки до часу не поспіли,
Комини похилились, призьби старі осіли.
Вікна во двір запались, як пересохлі очі.
Хміль полонив одвірки, тяму – слова пророчі:

Скільки бульбин ся вродить, стільки вам буде щастя!
Чей покуштує челядь до чужини причастя!
Стежка ся вам постелить ген позад тую гору.
Черпайте же з криниці, бо пересохне впору!

Аж під самі ворота впала остання грушка.
Ноги корчі схопили і заніміла душка.
Вітер трощив галуззя, кидав його на прогін.
Цукор разив соленим, з уст підірвавши стогін.

Кутали мене коцом і затуляли вуха,
Бігли навздогін крокам пустище і розруха.
Десь до чужого люду вкинуто спраглу душу.
Бути між вами терпко, тільки я теє мушу.
27.03.2017



Котилося сонце руслами

Котилося сонце руслами
Усіх чотирьох стихій.
Страхи громовицями згуслими
Стихіям псували стрій.

Прийдеш, як дитя до матері,
З очима, що повні сліз.
Заплачеш: тепер блукатиму,
Сховав стежки верболіз.
Чи, схибивши, стану прикрістю,
Гризотою із гризот?
Думок своїх неприкритістю
Зітрусь з твоїх позолот?

Прийму, як смерть, поза чергами.
Забулося, що було!
Твій слід золотими вербами
Моє лоскотав чоло.
Затоптаним травам скреснути
Судилося для життя.
Як хочеш, ховайся з веснами
В убоге моє укриття!

Котилося сонце пагорбом,
Сліпі несли йому дань
І зводили в небо пагоди,
Й лякались своїх бажань.
04.2017



Ти лементуєш

Ти лементуєш, моя мовчанко,
Гудеш, як поїзд перед дощем.
А він бідову мене, прочанку
Задарма возить, ще й гонить щем.

Пішов би звідси, щемливий блазню!
Дорога – лікар, а ти – жебрак.
Тебе годують дурні боязню,
А мудрі – досвідом ситі всмак.

Мовчанка вбралась в заліза стуки,
Лиш серце гупає глухо з дна.
Моє маленьке, ходи на руки!
Присядем вкупці коло вікна.
10.04.2017



Синіють звично мої вершини

Синіють звично мої вершини.
Чому ж ви, любі, такі далекі,
Стежками мотані вздовж і впоперек – болите?

Лелеки гніздами увінчали
Підніж забутих старі хатини.
Червоні ягоди із шипшини котились схилом.

Громи котилися попід небо.
Коли б до серця той грім прикласти,
Чи відступив би непереборний і наглий морок?

Чи в долі перше дитя – це смуток,
Щоби за друге дитя пропасти?
Та грішно пити із рук отруту, коли кохані.

Коли кохані, яка ж отрута?
На правду праведність не міняють! –
Так в сліпоті заблудилась думка, як пташка в хмарах.

На правду праведність... Боже милий!
Усе міняють і все задарма.
З шипшини ягоди покотились аж в саме серце.

Аж в самім серці, мої вершини,
У морок вбрані, такі далекі,
Стежками мотані вздовж і впоперек – болите.

По сонцесході збирати роси,
Солодкі краплі гіркої днини,
Допоки полудень тінь не вхопить – мені судилось.
19.04.2017



Як в скронях гуде твоя пісня

Ти, серце, підводиш – болиш, стискаєшся.
Чи каєшся в цьому опісля,
Як в скронях гуде твоя пісня?
Й коли замовчить, то за віщо краєшся?

Ти, серце, слабке, немов не моє. А я ж
Завжди називалася сильною.
В чужинах я чулася вільною.
Тобі ж – і поріг до ніг, мов альпійський кряж.

Ти, серце, м'яке, як варена вода. Чуй:
Заплакала, бо втомилася.
Та твердості знову впилася.
Гартована сталь в очах – тепер вередуй!
23.04.2017



Я прийду у твій дім

Я прийду у твій дім, почеплюсь у куті, як одна зі святих.
Не дочитуй до дна, не дивися навскіс, не молися на них!
Одиначкою ніч вимагає очей, що окутані в дим.
Чи найперша з своїх, чи остання з чужих, чи котрась поміж тим?

Так печеш у мені поміж ребер жалем, наче жало росте.
Незрадливих повік не зустрінуть святі, та прощають їм те.
Я прийду у твій дім, як непроханий гість. Не прохай – не піду!
Ти, окутаний в дим, припадаєш до ніг, забуваєш біду.
27.04.2017



В барвінку

Попід вікнами плаче, крається, проситься в дім
Одинокість чужа, зневірена та змарніла.
В зашкарублому серці – заздрість до неї біла,
Одинокість – одна, а життів має, певне, сім.

Ох, живуча яка! Ні морози, ні дощ, ні сніг
Не втоптали її у землю, не стерли з світу.
Не звели її з глузду ніжність і терпкість цвіту
Молодого барвінку, що просто під ноги ліг.

Чи прийняти її за служницю, чи за сестру?
Чи впустити лиш на ночівлю, а чи навіки?
Вже течуть не струмки по вікнах, – бурхливі ріки.
Тож ковтаю нічну вологу й нічну мару.

Одинокість чужа в барвінку, як в путах звір,
Босоного пручається, ріже барвінок шкіру.
Сім життів проклинала, та згодом шукала віру.
Я приймаю її за свою: ходи на папір!
01.05.2017



Мов тумани густі осідали

Мов тумани густі осідали мені на душу –
Розмокала в листах недописаних і недоречних.
Їх зачитував морок у долинах твоїх безпечних,
Де примарою, втрачена в долі, блукати мушу.

До підмитого берега страшно було ступати,
Але скільки заважить примара, що втрачена в долі?!
На півслові твої береги обриваються кволі.
Помовчи! Я в тобі буду ніжність свою купати.
04.05.2017



І прибило мене до берега

І прибило мене до берега, як віночок.
Позавчора ж іще сміялася та раділа,
На вечірках дівчатам квіти вплітала в коси
Та й приказувала: дівка красна, мов ружа спіла.

Позавчора ж іще були мені теплі роси,
Місяць повнився, мов невіста, що жде дитятко.
Стежка вилася та й губилася за горою.
Кроки травами повлягалися гладко-гладко.

Чуєш, серденько, ніч даремненько не приходить,
Щось придбаєш, чогось позбудешся – все наука.
Любо-дорого споглядати, як душі пестяться,
Бо за любо буває дорого, плата – мука.

Кроки кроками, та стежиночка має кінці.
Роси грозами, сльози градами покотились.
Щастя звіяло позавчора ще зайшлим вітром.
Де любилися – там між травами погубились.

Заквітчалися неповінчані всяко-ружно,
Як посходили – хто ромашками, хто полином.
Долю-правдоньку до віночків вплітали тісно,
Та й пускалися за водою, за часоплином.

Ох, прибило мене до берега, як віночок!
Позавчора ж іще сміялася та раділа,
І дівчата мені у коси вплітали квіти
Та й приказували: дівка красна, мов ружа спіла!
10.05.2017



Чайки голодні

Чайки голодні над річкою
(Чайки кормилися річкою
В мроках при втечі із вічності)
Не зустрічаються.

Краються води та піняться,
Буряться неба окраєчки.
Раю, котрий розростався тут,
Більше немає.

Може, за ним переселяться
Схиблені та пересерджені
(Рай їхні сутності зважує)
З безвісті – в безвість.

Чайки за дня зголодніли ще.
Небо від бурів здіравилось.
Рай озирається поспіхом, –
Не здоганяють.
04.06.2017



Несповідані ночі

Я не можу, не можу, не можу, не можу, пробачте.
Я не я, і побий мене грім, тільки я вже не я.
Неоспівані дні, несповідані ночі, заплачте,
Бо втікає з-під ніг і дорога, і доля, й земля.

Це не зрада самої себе мене так надломила
І не кинуте поспіхом вітру порожнє "люблю".
Це не правда між правд, за яку Божу Матір молила.
Це не вірність свята, за яку Її досі молю.

Спорожніло у грудях. Не гнівайся, серце, за втрати.
Я би сіла й за ґрати, щоб тільки цю ніжність спасти!
Обезцінюю спогад, бо пам’ять й за гріш не продати.
Як любити неповно, то краще – спалити мости.
24.06.2017



Торочки

Чого тобі, моя задухо?
Розбурхай душу й придави
Оті дзижчачі заворухи,
Що втнули таргани і мухи
У мізках з повної непрухи.
А провалилися б вони!

Прошила вже подвійна строчка
Мої дівчачі заморочки.
Пустились виточки, мов рочки,
На тілі доленьки-сорочки,
Та поробилися торочки,
Позатягалися вузли.

Гори, Гори, моя мовчанко,
Як ноги глупої прочанки.
Свобідне серце у підранка,
А чорні очі – у мари.
Не задивляйся догори!
Під ноги підмітай світанки.

Складають лиця на полиці
Ті, що позбулися лиця.
Дурне співають молодиці,
Шукають дурощам кінця.
Криниці зчерпано під пояс,
Під зав’язку налито сліз.
Дерева гне пекуча боязнь,
Страхи страхіття тягнуть віз.

Чого тобі, моя облудо?
Тебе обходять пси і люди.
Не бийся кулаком у груди,
Що ти незмінна все і всюди.
Як обійдовище марудне –
Твоє збідоване лице.
25.06.2017



На злобу дня

І ти мене, і я тебе, і сонце нашу правду
Від злих очей не вбереже. Що не згорить – зотліє.
Злікується душа моя, та й заново хворіє.
Як має хтось холодний ум, то дайте цьому раду:
Він не вмирає, він – дуріє!
***

Бережи його, Боже, від душевної муки,
Передчасної скрути, запізнілої смерті.
Та не дай йому, Боже, у цій круговерті
Споминаннями стріч позабути розлуки.
***

Приходь до мене, приходь до мене
Хоч в ніч відьомську, в Зелені свята.
Як серце – слива, а ноги – вата, –
Сліпим, безтямним приходь до мене!
В Купальські ночі й на Катерини,
У пізні весни, в високі трави,
Шугнеш в бездоння очей-заграви,
Впадеш не нижче землі-перини!
***

Я прошию тебе, як перину пухку
Вздовж і впоперек внутрішнім зором.
Не даруй мені, доленько, вдачу легку,
Я і так вже облита позором.
Подаруй мені, доленько, правду тяжку,
Я і так вже обмита позором.
***

Отак закуталась й сиджу
Аж під самим віконцем.
Тебе у собі бережу
Та називаю сонцем.
Тебе – солодкого, як мед,
Бавовняно-легкого.
Отак закуталася в плед,
Що із фантому твого.
На підвіконнику лежить
Старе-старе люстерко.
Загляну в нього лиш на мить
І зразу стане терпко.
Кавалок ясного ума
Відрізала, позбулась,
В плече фантома, мов чумна,
Безтямно носом втнулась.
А ти такий, як оберіг,
Пильнуєш над дверима.
Уже виходжу за поріг,
І там тобі я зрима.
Куди від погляду втекти?
Віконце прочинила.
Лечу, та знов за мною ти,
Бо ти – то мої крила.
***

На злобу дня написані
Смішні мої вірші.
Порискуй їх поправками,
Лиш не чіпай душі.
Бери собі на злобу дня
Смішні мої вірші,
Лиш не криши неписаним
В порисканій душі.
Покришені злобуднями
Правкі мої вірші.
Лиш не рівняй під риску їх
На сміх моїй душі.
06.2017



О тісняво

О тісняво очей, вкінець помилуй!
Миліших, аніж милі нам, не бачим.
О зір наш затуманений! Незрячим
Й того простіше. Темряво, не силуй

Розгледіти в тобі хоч цятку яві.
Проміння вийшло наскрізь через очі,
По собі залишило проти ночі
Одні лиш блискітки – мигаючі та мляві.

Зажмуритись би серед круговерті
Чи вдати, наче в піжмурки загрались,
Щоб зграї ситих в посмішках шептались,
Голодних зграї – завдавали смерті.
10.07.2017



Серед білих веж

Серце моє, серденько, ти охолодилося.
Так завзято билося. Та чи ще буде́ш?
Позавчора снилося – серед білих веж
Небо пропливало і раптом зупинилося.

Небо аж захекалось, скупчилося хмарами,
Як мене побачило босою в пісках.
Каже: не стискай отак серце у руках,
Вежі повалилися під його ударами!

Я під ноги глянула, серце безборонне!
Там на білі вежі крапало червоне.
04.08.2017



Смутно-сіро

Ні, не буде вже так, як було!
Цю маленьку, довірливу дівчинку
Чи снігами, чи злом замело.
Бачиш, в зморшках чоло?

Там і подив, і спротив, і гнів,
Мов люстерко покрилося брижами.
Смутно-сіро у розсипі днів.
Бачиш, дух спопелів?!
17.08.2017



Місячна ружа

Гавкаєш, друже? Он яка тяга дужа!
З місячних кратерів кличуть тебе на чай.
Я ж – неприручена, а неприрученим, знай,
Не розквітала ще жодна тамтешня ружа.

Що ж, ти мене покинеш в повню, як темінь повну.
Ти, що єдиний вірний, що двері мої стеріг.
Там, на небесному полі, кажуть, пасе Козеріг.
Перекажи, як зустрінеш, що має сестру тут кровну.

Гавкаєш, друже, аж по спині йде стужа.
Тіні на місяці згадують, хто їм брат.
Тут неприрученим в повню і шах, і мат.
Так вже притягує ця нерозквітла ружа!
18.08.2017



А іноді просто

А іноді просто стискало груди.
Боліло? Не знаю. А що є болем?
Йшли хвилі, такі, як котяться морем,
По тілі. Тремтіли судин споруди.

Руїни у сонячнім світлі гарні.
У сонячнім світлі не видно бруду.
А віра чи має свою амплітуду?
Не знаю. Та хвилі її немарні!
21.08.2017



Чари-погляди

Очі дівчини-чарівниці.
Чи позбирано, як зірниці,
Чари-погляди? Повні жмені
В ночі чорні. Вітри шалені
З-понад берегу навісного.
Не куштує біда пісного!

Чари-погляди душу пестять
Жаром-полум’ям перелесним.
З-понад берегу бурять ріки.
Зазирнеш під її повіки –
Ноги ватяні, берег – круто.
В що взували – з того роззуто.

Очі дівчини-чарівниці
Топлять полум’ям серце з криці.
В ночі чорні – бурхливі ріки.
Над рікою – терня-повіки.
Погляд ягідний, повні жмені
Назбирав. А вітри шалені
Дмуть з-над берегу навісного.
Не куштує біда пісного!

Кров – на ягоди, в серце – шпиці.
Очі дівчини-чарівниці.
28.08.2017



Ожила

Що ж, здається, ти ожила.
Так невчасно і так невтішно.
В очі – пір’я з твого крила.
Трошки боляче, більше – смішно.

Так, нарешті ти ожила!
Так невтішно і так невчасно!
В руки – пір’я з твого крила.
Трошки смішно, та більше – страшно.
28.08.2017



Жмут

А у неї, бувало, стіни стискались в жмут.
І примкнути би в кут, та у жмуті кутів нема.
Лиш по стелі мара та із комина кучми смут.
А за стінами – запорошує світ зима.

І зірчасто кололо небо у висоті,
Мов глузуючи, вимагало гучних бажань.
А у неї – в німих очах сундуки пусті.
Відсахнулася та до сходу: коли вже рань!

А бувало, вітри зривались такі, як смерть,
І косили холодну стежку до неї в сад.
Викорчовували, що плідне, плодами вщерть
Закладали її комори на власний лад.

Потім мачуха-скрута стукалася в вікно,
Щоб отруєним яблуком висмоктати життя.
І біліло лице, як виварене полотно,
Та вітри, як і смерть, не відають про каяття.

І ніхто не порадник, впораєшся – твоє,
А як ні, то з вовками вити у чорну ніч.
Бо життя анікому порівно не дає,
Як і свідки падінь власноруч не гасять свіч.

А у неї, бувало, воском пекла сльоза,
Та вдарялася в сміх морозний, як місяць в скло.
Так із вікон змиває паморозь снів гроза.
Так за вікнами запорошує лють добро.
30.08.2017



Човник

В тиші, якої не терпить ні глузд, ні вуха, –
Знаки питання та паперовий човник.
Тільки не плакати! Сльози – човну розруха.
Що ж це, потоне єдиний твій співрозмовник?

Знаки питання в твої паперові вуха.
Де ж заховав мовчазних дійових постановник?
Хух, не єдиний – поруч літає муха.
Най потопає човник!
18.09.2017



Цвірінь

Думкам потрібен простір,
Словам – слухач.
Регочуть п’яні гості,
Коби не в плач.
Коби не наодинці.
Цвірінь-цвірінь –
Клюють по половинці
Від мозку тінь
Мої приватні бузьки
Та горобці.
Заплакати? А дзузьки!
Зійшлись кінці.
10.2017



Ніч проростає

Ніч проростає чарами навсібіч,
Плетивом у вікно моє. В плетиві плечі.
Скільки таких пропало ночей при втечі,
Стільки ж приспіло пропащих. Це в тому річ,

Що чари із чарами грають у доміно.
Риба пливе повз рвану мою фіранку.
Чорні цятки на білому фоні зранку
Крутять глуху фортуну, німе кіно

Й колесо переколоте, громовик.
Викуріть з мене зайшлих, що гнізда звили,
Адже в розколотім не зберігають сили.
Повні на місяць виють, пустий – не звик.

Зважую долі ділені, все на два.
По серцевині різали, дольками рівні.
Вспію, допоки співатимуть треті півні,
Чи наполохаю ніч від її ж глупства?
29.10.2017



Пів страти

Ще пів години до зими, пів страти.
Розпатлане гілля у вікна б'ється.
Журу осінню як заколихати?
І кат сміється.
А глядачі, о леле, їм видовищ,
Вина і хліба, і мене пропащу.
Піввірша ще прощального промовиш?
Нащо?
30.11.2017



Вже тіні випускають

Вже тіні випускають із очей
Пожовклості мого важкого серця
На сім вітрів, на стоголосих сім
Немуз, невічностей, невчинків, несмертей.
Я буду безголосо догоджати їм,
Коли від тіні тінь обривисто озветься.

Рветься остання сонця струна.
Смеркає.
Попросинались. Горе і ганьба!
Хто із вас знає,
Так було не спрадавна і не навіки буде?
А бувало й буде по-всякому.
Хвала небесам, ви осушили усе, що розлите,
Ви відняли усе недодане до ваги,
Вичавили вологу серця, колись соковитого,
А крізь зуби цідили: повені, береги,
Повні жмені та жмені порожні, мито й промисел...
І на кожного метелика знайдеться його вогонь!

Смеркає. Тепер вона розкута,
Попрочиняли вікна і тривогу.
А все ж, коли молитиметесь Богу,
Щоб Він не слухав, як душа конає,
Між стогонів зіжмаканим папером
Позатуляйте вуха небесам.
Самі ж, о тіні із моїх очей,
Сміливі будьте, дужі та холодні!
Глибини в синяві зробилися безводні,
Безплотними зробилися бажання,
Не вартими вагання й сповивань
В надії пелену.
Вона помре остання.

О Надіє, обертайся лицем до чесного!
Відрікайся причастя до пустоти!
Нам зростати з тобою,
Нам витися та цвісти!

Та пожовклості серця мого важкого випускають тіні з очей.
Де шукати спочинку?
Стоголосо марудячи вітром невічностей і несмертей,
Немуз і невчинків.
08.12.2017



Вийди на волю

Вийди на волю! Вийди же з мене геть!
Голою правдою тулишся ти до дзеркал,
Пустко душі. Думки святої вщерть
Дай мені! Дай мені! Дай мені! Бачу оскал –

Дехто Не Я глузує із нас обох,
У задзеркалля затягує деяку Я.
Вийди із мене! Тут бо живе мій Бог!
Дехто Спустошений – зветься Його земля.
02.01.2018



Не янголиця

Я дочекаюсь променів різких,
Що відшарують явне і таємне.
Моє мовчання, невимовно чемне,
Передчуває кожного із них
На підвіконнях зрушеної ночі.

Привіт, мої глумливі поторочі!
Я – ліки вам, а ви мені – життя.
І страченому глузду вороття
Не буде вже. Допийте до останку!
Та ви, сліпі, злякалися світанку,
По закутках розбіглися на глум.
Мені лишили зачерствілий сум
І каламутну, охмелілу тяму.
Та чим тепер заповнити цю яму,
Що вирита з-під лівого ребра?
Крилом накрити? Дайте ж бо крила!

Ягням вовки наситились і плачуть.
Розніжену, розбурхану, ледачу,
Клянуть свою паскудну вовчу вдачу,
На місяць виють, наче на свічу.
Чому ж впокореною в темряві мовчу
Уже крилата ще не янголиця?
Бліда, бо скинула свої яскраві лиця
На підвіконнях зрушеної ночі.

Так відшаровуються погляди та очі.
Так розмежовують святе, ніяке й темне.
За мить – у вічність, явного таємне,
Лечу.
03.02.2018



Доки не Остання

І знаючи, як важко нависають
Суворі стіни у твоєму домі,
Як ночі здичавілі брешуть втомі,
Що із усіх одну Останню мають,

Котру пришлють до тебе за сестрицю,
Що здатні стогони твої кришити крицю
В її очікуванні день за днем, і варто б
Брехати менше, піддаватись гарту,

Тесати душу до тонкого прута,
Змиритися, що спогади – мов пута,
Що із життя написане не стерти,
Хоч жити з цим страшніше, ніж померти,

Що врешті гул думок тебе оглушить,
Тож будеш рятуватися ганебно,
Що не прийму таким, а вдам, що темно
В моєму домі, й гнів душа обрушить...

Та знаючи, як давить сіра стеля
Тебе щоночі втомою чекання,
Зриваю голос, доки не Остання:
Все досі добре, я – твоя оселя!
28.02.2018



Сліди в пустелі

Та пустелі цієї сльозами не розмочити,
Хоч грозися, а хоч зарікайся, хоч тягни на шнурку корабля.
Так знецінена тінь полуднева хотіла спочити,
Що обвуглилася шкандибаючи й врешті зійшла до нуля.

А позаду маленьких слідів босоногої тіні –
Грубі борозни, вихори пилу та уламки її кораблів.
Чи оази зійдуть на слізливих перетинах ліній,
Коли небо затято мовчить й океан у проклятті змілів?
06.03.2018



Дівич-вечір

Стрепенулась. Ніч гуде натужно,
Витинає місяцем фату
Чудно-красно та усяко-ружно.
Каже: дай-но коси заплету!

Дівич-вечір зорями моргає.
Це така колюча висота!
А коханий? Мій коханий знає,
Що під вельоном ховається не та?

Місяць злушпився на мене гостросяйно:
Хто тут крім невісти обізвавсь?!
Стрепенулась. Не до мене: дай-но
Коси, каже, бо жених заждавсь.
09.03.2018



На почин

Вона мене – вічно холодними пальцями по лиці
І дико кричить, аж судини від тиску тріскають.
Тримає при собі, як гривню у гаманці:
Прикметно підеш на почин, ще зиску би!

А я скопійчанилася на зло їй, тепер ми квити.
Ну що, гострослівна, кути мої хитро стесано?
Та згодом: гаразд, нам варто поговорити.
І криком до дзеркала: мені від тебе не весело!
10.03.2018



Шлях до страти

На фільм "Опинись у моїй шкірі" Дж.Глейзера

"Вона прийшла карати і трощити
Заколисати біль, що тисне груди.
Маленьке серце чинить нездійсненне,
В обіймах у прозріння і облуди,
Червоним відмовляючись дощити."
Л.Ланська "Вона прийшла"

Вона прийшла каратись і карати!
Насильно інша, сильна через силу.
Вона – з морської піни гнів. Помилуй,
Всесуща Невідомосте! До страти

Короткий шлях по плесу непробуднім.
Гладка дзеркальність бажаної смерті
Цей гул чуттів. Ці спомини роздерті –
Людське переливається в безлюднім.

Тікай! Тікай, платню не позбирати,
Полотна плоті не вартують бою.
Востаннє між чужих побудь собою!
Вона прийшла каратись і карати!
15.03.2018



Після поразки

Після поразки, прийшовши в мою оселю,
Стомлено вивертатимеш із кишень
Свідчення – прахом на землю, зерном на скелю:
Дещо зірвалось, не панікуй лишень!

Хочеш, пришию тебе до цієї втрати?
Будеш пропащим, згубленим, навісним,
Тяжко зібравшись з силами – ледь злітати.
Тільки-но груз додолу, як ти за ним.

Як же ти ненаситно жадаєш герцю!
Будеш боротись зі споминами либонь.
Та висипаєш останню дещицю перцю
Після поразки в твердиню моїх долонь.
16.03.2018



Кинь мені тінь на п'яти

"Надай глині форму посудини, але це порожнеча всередині робить його корисним"
Лао-цзи "Дао де Цзин"

Сотні причин, щоб покинути в тобі батьківщину.
Дощенту зруйноване сонце.
Поле битви розрите.
Уламки любові витіснені уламками метеоритів.
Не репетуй тепер!
Ми вижили, отже, нам говорити!

Якщо ти покинеш мене, якщо я тебе покину,
Хто витинатиме з плоті зарості чужої кропиви?
Вона ж розростеться пекучим кущем під серцем!
Вичавлюй мені на рани її гіркотливі есенції,
Запахи ледь вловимі
Болю.
Словами палиш.
Сенсу немає у втечі, та нам і без того ведеться
Не солодко. Солод коб
Хто заклав у посудини.
Перший крок – то є звично марудна справа,
А далі за принципом найменшого спротиву,
Супроти прогнозів погоди, що провіщають посухи,
Скупості пісної свідомості та світового безсилля,
Сповнимо діжки живою водою!
Ось вам і Дао де Цзин – посудина ціниться порожнечею.
Тісно у ній чи просторо – наповнення не переміниться.
Адже коли стоїмо на опаленій батьківщині,
Прірва у грудях здається всевимірною, та не всесильною.
І закипає, вирує людське ядро, наче магма любові.
Очікувано повинна б розплавити і найміцнішу скелю,
Та не розплавити метеоритів слів.
Хто ж їх витворив такими важкими?
Прошу благодатної весни у грудях,
Але буяють тільки кущі чужої кропиви,
Розростаються все дужче і дужче з-під серця,
Заполоняють мій всесвіт,
Дощенту руйнуючи сонце.
Тікаю від власної втрати.
Навздогін: як ти?
Пече.
Кинь мені тінь на п'яти!
17.03.2018



Лиш очікуй його

"Тож пильнуйте, бо не знаєте ні дня, ні години, коли прийде" Мт.25:13

Заясніло довкіл. Ти – місто.
Ти готуєш йому оселю.
Димом стелиться подих опалених таємниць.

Лиш очікуй його, невісто!
Застороги млинами змелюй
І пильнуй, щоб олії достатньо було в ліхтарях.

Він прийде, як біда, раптово,
Накладатиме латки лиха.
Пришивай їх дрібненькою строчкою, не корися страхам!

А опісля – зціловуй втому,
Колисанки наспівуй стиха,
Бо міста будували спрадавна, та вічних ніхто не стрічав.
20.03.2018




Фантом

Хто цей фантом, що позаду з лівого боку?
Думоньки, коси, доріжечки нам покручені.
Яблунька дика, пак уродила нівроку.
Сни скаламучені.

Стежка крізь зарослі. Стежку, їй-бо, не видко!
Рученьки, ніжечки, серденька, пороздирані.
Падалки – в пазуху, бо загнивають швидко.
Чесно зазбирані.

Вже ген на обрії, обертом тяма, сонце
Пеком пече і котиться вниз, розлютоване.
Ліпше не відати землю. Пекло чи схрон це
Дно приготоване?

Подих фантома здійнявсь, мов страшні вітриська,
Як до гризоти вода каламутна снилася.
Прикро далеке напастя вгледіти зблизька.
Слізка пустилася.

Він коло мене вузлами зав'яжеться, знала.
Лиш не злякати би! Сонмища крапель зронено.
Яблунька з кореня дика теє сховала,
Що заборонено.

Плід зачервонений втрапив з гіллячя в руку.
Хто ж цей фантом, що не відає нич тілесного?
Дам і йому скуштувати дику розпуку
Серденька чесного!
29.03.2018



Місяць зайшов за хмари

Місяць зайшов за хмари.
Ніч – невесела подруга.
Блимають фари
В тумані.
Примарно довкіл.
Поодаль – наполоханий дух сирий.
Духу чийсь,
Осиротілий духу,
Оминай мене в цій дорозі!
Важкістю муки своєї на мене не впадь!
Духу, чий ти, неупокоєний духу?
Твій контур розмитий,
Імла ти.
Я не несу розрухи
І ти не несеш розрухи.
Що ж рухає нами?
Сім кіл своїх не перейдеш до часу.
Сім життів не волів би,
Та отримав довічну пастку.
Духу, охопи мене жахом недружньої ночі,
Щоб і місяць захмарний зблиснув
Співчуттями і сміхом.
По дорозі до... до... му... шу... м...
Пізнати шлях.
Як розвидниться – висушу душу.
Жаско блимають фари таких, як я,
Шукачів домів.
Ти ж – оселений тут.
Не порушу
Спокою твого.
Нарешті спочинь!
Духу чийсь,
Чий ти?
Чи добру мав душу?
31.03.2018



Вогненна квітка

Він стояв, як примара, на тім мосту, весь прозорий і світлий.
Я боялась торкнутися крапель дощу, не проснули б!
Понад нами – нічного неба хвости – літали осідлані мітли.
Тятиву не куці руді купідони, а ягаті війська напнули.
Спалах.
Постріл.
Він пронизаний наскрізь вогненною квіткою.
Як ми досі не зібрали ще всього золота?
Скільки попелу! Скільки палючих бризків! Градусів
Скільки потрібно, щоб переплавити їх назад?
Голосно так не зітхали досі ані живі, ні мертві.
Квітка вогненна пускає коріння в його мерехтливі райдуги.
Я закричала би, я закричала би, я би
Не осідала на нього чорнішим від чорного попелом.
І най би торкали мене ці краплі дощу, най би
Проснулась!
Час!
Весь прозорий і світлий, такого, як він, не пускають у сни задарма.
Понад нами звивалися псами хвостаті відьми.
Я спіткнулась за крок до його спасіння, здирявіли очі й карма.
Дотліли прощальні квіти.
10.05.2018



Сивоголосі

Що розказати тобі, моя одинокосте?
Гавкають пси і свистять по шосе машини,
Сивоголосі, бо вибиті клином клини
Горло дірявили, мов кольорове скло.

Стільки небесної сині вмить протекло,
Наче розпечене дно. Зостається пара.
Зовсім прозора, та надто вогка примара –
Стільки сльози у тобі, моя спраглоокосте!

Повні зіниці, та в спразі цього замало.
Чим тобі, скрушна, маю лягти на груди?
Гавкають пси, коли замовкають люди.
Краще поглянь, як скельцями ніч заслало.
11.05.2018



Стерво

Вона досі в'яже з мене вузли і плаче, що стерла пальці.
Перейдем на "ти", – пропонує. Нехай. Вогні полотніють, страх!
Доречно було б замітати сліди, вдавати зі себе блукальців,
Котрі ненавмисне сплутали мітки, лиш схибили на словах.

Та їй притаманно рубати з плеча, а ще – ця вульгарна чесність:
Я висучу з тебе та хоч би й канат, а хоч би й суцільний нерв.
Клади своє фото на купку вчорашніх, у пам'яті безшелесність.
Вітаю, сестричко, у наших рядах щоденням гартованих стерв!
09.06.2018



Всеневідпущення

"Таліта, кум!" Мр.5:41

У провулках хиткого міста
Зримо падають на людей
Темні тіні всеневідпущеного
За негріх каяття.

Кам'яна маловірна невіста,
Побудована на піску,
Хамовито самокарається,
Коли й Бог відпустив.
12.06.2018



Чи цвіркуни

Чи цвіркуни за вікном, чи малі чортенята, чи голос чий?
Місяць виманює з хати тебе – заплутанокосу.
Дивна дівице, зтуманеноока, хибно йдучи – радій.
Просять на свято тебе нерозумну, тиху і босу.

Мавки ридають і моляться завше, коли їм ведуть сестер.
Коси розчісуватимуть гілляччям, немов хрестами.
Туга твоя в деревищі поселиться звіку, як відтепер.
Ніч проти шерсті гладить, мов рідна, тож не просись до мами!

Є, щоб коріння урешті пустити, і воля, і висота.
Та безприхильним лише дорога – свята оселя.
Вирвати тяму і вирватись з тіла – дурість? Жага? Мета?
Це цвіркуни за вікном голосять, а зверху – стеля.
02.08.2018



Сніги метуть

Усе, у що я вірила, пройшло.
Сніги метуть, завбачливо безжурні.
Якби й мені, якби – в холодне скло!
Якби шляхи – не сон, сніги – не дурні.

І легко сипле, лагідно торка...
І грішно тане, і ніхто не спинить.
Якби ж могла змести твоя рука
З чола – сновиддя, з тями – гострі кпини.
24.11.2018



Ніч на Андрія

В ніч на Андрія виводжу твоє ім'я
Білим по білому. Випаде чи забудеться?
Ось тобі мить призначена, ось тобі грішна я.
Він чи прийде у сни, чи вкотре уже заблудиться?

Білим по бі-
Лому
Ломить сліди
Йому.
Снігом сади
Вкрива-
Є. Чи його
Нема?
Біле мені
Лице.
Серце йому
Оце!

Витягую із грудей
І грію об нього руки.
Тук-тук! – За дверима стуки.
Не знати б мені людей!
Тук-тук... Віддаю навік
Взамін на чуже ім'я.
Ось інший – мені чоловік,
А ось йому грішна я.

А може на те й зима,
Щоб ждати, кого нема?
А може на те і сни,
Щоб стрілися нам вони?

Тільки в ніч на Андрія, бо так вже спрадавна водиться,
Я виписую мрії примарно – по білому білим.
Стережи мої сни, адже й ніч зі світанком сходиться!
Дорожи моїм серцем – вирваним і зболілим!
12.12.2018



Хтось боїться дивитись в очі

Хтось боїться дивитись в очі,
В когось вічно лячна говірка,
А у мене – посеред ночі
Надто жаско скрегоче фіртка.

По селу розлились тумани,
За селом зголодніли кручі.
Я ж бо – вина і марципани
Підсуваю біді рипучій.

Ач, ревнує мене до тіні,
Хоч повік не пали лампади!
Бавлю пальці свої об іній,
Тільки серцю не дати ради.

Знаю точно, в кого я вдалась
І куди мене місяць кличе.
Кожна лагідна заховалась,
А сміливим таке не личить!

По сусідству – сновиддя й темінь,
А у мене – вогні та мари.
В когось груди при серці – кремінь,
В когось – наскрізь його удари.

Осідають тумани в ріки.
Кручі нині сипкі й несталі.
От би щось та й було навіки,
Хоч від радості, хоч з печалі!
28.01.2019



Шляхи усіх

В мені немає ні високих нот,
Котрі беруть естети цього світу,
Ні дуг п'янких, які окреслять рот
В усмішках, чарівливих од привіту,

Ні хисту промовлять такі слова,
Що враз схиляють, паморочать думку.
В мені своя народиться бува,
Ковзне до губ, та відіб'ється лунко.

І цим посвідчить, що в мені нема
Ані завзяття, ні жаги, ні гарту,
Ні прозорливості, ні ясноти ума,
Щоб серед інших відшукати варту,

Нема ні шостих вроджених чуттів,
Ні чуйності для поглядів ласкавих,
І так нема, щоб конче закортів
Крізь очі заіскритися лукавий.

Нема в мені ні злості, ні добра,
Ні певності, ні вірності, ні зради,
Й ні від чийого у мені ребра
Нема, відтак – не буде і заради

Чийогось тіла, духу чи душі
Натхнення надиктовувати вірші.
Та, попри те, в оцій моїй глуші
Немає тиші і не буде більше,

Бо є в мені чи простір, чи луна,
Й якесь просте, одвічне споглядання,
Мов дехто він, мов деяка вона,
Шляхи усіх і кожного блукання.
03.02.2019



Мій пес не гавкає

Мій пес не гавкає. Мій пес – покинута статуя.
І як відтерти з нього усю життя чорноту?
Очиці, як дзеркала. Очиці його – гармати,
Що ними двічі на день береться у мене стріляти.
Волів би і тричі, й більше за всю мою доброту.
Я навчила його чекати.

Горе нам – тим, що чекають весни!
З першим нарцисом нижчають з долу гори.
Вицвіле серце вицвілому говорить:
Дещо тепер поясни!
Як ти навчиш його не дочекатись?

Мій пес не обтяжений, любов йому, що й ненависть,
Стікає дощами по засмальцьованому хребті.
Він зважений ще до зливи, тож опісля, нею зневажений
Не похитнув у вазі.
Він вилискує під ліхтарем чорнотою моєї душі.
Як очі його – вуглини, то серце у мене – сажа.
І хто з нас згоряє заживо?
26.02.2019



Тривога

Тривога
З дня на день, як невідступна ідея,
Росте.
Вона, немов дикий звір,
Так само зіниці розширює,
Запаморочує зір
Розлогий.
Тож, що нам читати на ніч?
Вона затуляє сонце.
На часі – про чийогось бога,
Най буде святим!
Я вмію збрехати всім
В тривозі, та поза – ні.
Я квола в своїй брехні
І надто багато не вмію.

Досі бувало, – я її розчиняла
У поміркованих дозах гаму
Вулиці, міста,
В обов'язкових до виконання програмах,
Графіком справ стискала
На мізерну користь суспільству,
Тісними обіймами у рекламних перервах поміж новин про війну,
Пісними книжками, жирними драмами
І в інших порожніх дійствах.
Та від її падіння, як від цілої істини,
Нагло себе віддаляла.
Лаялась.
Я не озвучу її, бо для неї немає слів.
Мій хижий домашній звір, нічний істукан, холостими вистріл!
Впритул не знешкодить цілі,
Не роздирає лапищами,
Та ходить постійно поруч, попри ланцюг на шиї.
Рискає.
Дошкульно виє.
26.03.2019

Накуй зозуленько роки ті
де все цвіте у оксамиті,
де почуття несамовиті,
де Сонце гріє, ще в зеніті,
і сяє золотом в блакиті.
Щасливі люди тої миті,
бо наслідки гріха відмиті,
ех, відати б, що люди ми ті.

11.11.2025р. UA

 
Цей нестямний час
Видиш як округ тебе міняють маски
Цей нестямний час
І робиш те чому нема ще назви
Щодо любові твоєї
Хоч у негоду хоч би у розмай
 
Цей нестямний час  (4x)
Цей нестямний час (о щодо любові)
Цей нестямний час (і це є любов усякчас)
І задля тебе весь оцей час
О будь же грай нам
Своє місце займай сам
 
Усяко разом тут
Для мене це є суть
Атож незімінні чуття мої у цей ось день
У час що добрим звуть
Знаю я одне йти із тобою як-от є
Усе майбуть усе майбуть
Усе що є майбуть
Видиш зміни зміни
Все округ тебе зміни
 
Цей нестямний час  (6x)
 
 
 
 
 
 
 
 

Бабине літо пішло по-англійськи —
не набулися достатньо із ним.
Листя опале танко́м одаліски
губить красу в арабесках чудни́х.
Вже листопад скинув тоги багряні,
красень бульвар на очах облисів.
День статуеткою із порцеляни
брякнувся ниць. А ти дуже хотів,
взявшись за руки, йти стомленим містом,
без парасольок під мрячним дощем,
разом збирати перлинне намисто
із голубих пелюстків хризантем.
Зводити замків повітряні вежі
над хмарочосами деревини,
та випадково на лівобережній
пристані сіли у різні човни...
У невідоме несуть за собою:
хвилі бентежні, стрімка течія́,
та відчуваю, за даллю річною
губить сліди половинка моя.

11.11.2025р.

Знов клята меланхолія крадеться,
Мене всього зміїно обпліта --
Немов на мури власної фортеці
Повзе гидка безбожна чорнота.

І без драбин залазить у шпарини,
Просочується в пори тіла скрізь.
Здається, що душа ось-ось порине
В багнюки обезволюючу слизь.

Та люто бетоную всі загати,
Бо маю сам себе з усіх-усюд
Немов кота, за шкірку витягати,
Змивати, розчинять налиплий бруд.

Так в дум гірких скупавшися намулі,
Виборсуються, наче із боліт.
Усі воскреслі душі -- ніжні, чулі.
Щоб вознестись у чистоти політ!


11 листопада 7533 р. (Від Трипілля)

До вчительки питання має Таня:
- Скажіть, для чого в кенгуру кишеня?
Хитрує вчителька, їй трохи дивно:
- А врешті ти як думаєш, дитино?
Не знає, що сказати їй маленька:
- Якщо, напевно, буде небезпека,
Коли страшне щось може часом статись,-
В кишеню можна голову сховати.

11.11.2025

Сколобочився під ранок
Обстріл знову… страхи… жуть
По-звірячому, неждано
Хто б мичав, сучари суть…
То про братство, то про дружбу
То про вічную любов
Схаменися, сучо… нужбо
Без ніяких там умов…
Крим забрали — підле хамство!
Розбомбили сотні шкіл
Відновити хочеш ханство?
Заспокоївся б, дебіл…

Сколобочився підранок
Зліг, пірнув у небеса…
Вряд чи хто небудь дістане
Боже праведний… краса
25.10.2925.

Жовтневі сонячні ванни
приймає, радіючи, листя.
Це осені притаманно,
якщо подивитись зблизька
в її золотаві очі,
у їх глибину бурштинну,
там скрите тепло пророчить
природньо назрілі зміни.

І листя це добре знає,
що зміни – властивість часу,
який кожну мить вливає
в свою невичерпну чашу,
і смак її додається
до зібраного напою,
який, пригубивши серцем,
ти всюди береш з собою.

Вервечка осінніх кроків
веде в неосяжні далі:
барвисті й туманні нівроку.
Тривоги що буде далі,
у якості подорожніх,
присутні цілком природньо,
допоки не заважають
вбирати красу сьогодні.

13.10.25

Десь там, далеко, а не тут, в рову,
Шерхоче осінь жовтим падолистом.
Чи мертвий, а чи досі ще живу...
В житейських справах геть немає змісту.

Холодна тиша гірша за громи,
Ні лагоди, ні сну - липка тривога.
Лишилося півкроку до зими,
Стократно ближчий шлях в едем, до Бога.

Приклад "АК" притиснувсь до щоки,
Заляпаний гарячою ще кров'ю.
Заплакані кармічні завитки
У книзі долі вкрилися золою.

Хоча б добу поспати у тилу!
Хоча б добу упасти в світлий спокій!
Ну, що ж, пора повзти в ранкову млу,
Туди, де сонця скоро блимне око.

11.11.2025р.

На сухі пожухлі трави
Першії сніжинки впали,
Як дівоча цнота чисті,
Срібно-білі та іскристі.

Виграють вони на сонці,
Обліпили всі віконця,
Слід лишили, наче стежку
Вишиваночки-мережки.

2022 р.

Артур Курдіновський

Приходили в моє життя...
Не роззувались на порозі.
І брудом від свого взуття
Сліди лишали на підлозі.

А я ходив і витирав
Підлогу та відкриту душу.
Вже відобразив поліграф,
Що я хворів, тепер - одужав.

Я не читаю ваш курсив -
За мною більше ви не стежте!
Жорстоку тишу полюбив
І чітко вимовив: "Нарешті!"

Прийняти ваш гучний парад
Душа ошукана не зможе.
Я озираюся назад
І шепочу: "О, Боже... Боже..."

5.11.2025р.

Олександр Сушко

Приходили в моє життя
Друзяки, без трусів і босі.
І добре! Бо брудне взуття
Сліди лишає на підлозі.

Та...бац! Зайшла одна мара
У кирзяках (плювок у душу)!
І каже: - Здрастуйте! Я - граф!
( я ж хворий був, ще не одужав).

За ним слідів липкий курсив
Аж від порогу - й до алькову.
Я подумки загалосив!
Від люті відібрало мову.!

Хоч чемний - не маркіз де Сад,
Для мене гості - челядь Божа...
З розгону копняка під зад
Йому влупив, хоч так негоже.

10.11.2025р.

Осінній день, осінній день,
Сміється – вже ріденьке – листя.
Немов замріяних пісень
Сяйнули блискітки вогнисті.

Озерна рінь, озерна рінь
Несе своє текуче срібло,
Вібрує чарами… Вгорі
Аж небо усміхом розквітло.

Сумна печаль, сумна печаль -
Шепоче очерет мов тихо –
Од мого берега відчаль
І відчай забери і лихо.

Усе мина, усе мина,
Зникає осінь з небокраю…
Лише поезії весна
Вона у серці не минає!

10.11. 7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Щоб троянди рук твоїх не зранили,
Я шипи безжально відривав...
Невтямки́, чому́ мене ти зрадила,
Як для того привід не давав?

Ти у вазу квіти ті поставила
І бентежно погляд відвела...
Так, любов не вти́снути у правила –
Добре те вже, що вона була.

Схожа ча́сом на троянди зрізані:
Білі і красиві через край, –
Та, немов би зрадою пронизані,
Почорніють, як не доглядай.

Я тебе ні в чім не звинувачую,
Навіть більше, – ти мені повір, –
За відвертість, навпаки, завдячую.
Хай розсудить нас життєвий вир.

Жовтень 2025 року

+++
Голів трьох щодня, щогодини
єдиного тіла війни
доводиться чути родинам –
майстри оман діла вони.

Подай кожен жертву їм щиру,
а кращі, всі в курсі, життя
лишень за обіцянку миру –
для них ми ресурс і сміття.

Прадавній дракон перед нами
де головам роль трьох держав,
де б цапом офірним в цій драмі
народ України мо став.

Та є серед нас той Кирило,
що кожу в Дніпрі м’яв колись,
дамо йому подих в вітрило
звільнив щоб народ його хист+!

10.11.2025р. UA

Із Йосипа Бродського (1940-1996)

1

Закі́нчивши всі іспити, вона
в суботу в гості запросила друга.
Смеркалось, і заку́пореним туго
здавався глек червоного вина.

Неділя почалася не всуху,
і гість, так-сяк просунувшись помежи
стільців скрипучих, не забув одежі
на ледь у стінку вбитому цвяху.

Вона, дотягшись вільно до стола,
у рот плеснула рештки із бокала.
В квартирі сонна тиша ще була.
Вона у ванні з піною лежала,

довірившись облупленому дну,
і порожнеча з милом діловито
повзла у неї крізь іще одну
відтулину для спізнавання світу.

2

У дверях він помітив, що рука
закаляна; запхавши по-хлопчачи
її в кишеню, він почув, як здача
з вина плеснула в надрах піджака.

Вода, ллючись із деренчливих труб,
несла бички та сірникові цурки.
Він цвях згадав, і цівку штукатурки,
і спотання з його набряклих губ

злетіло слово (хоч його усі
чували, неможливе фіксування).
Й якби тут не під’їхало таксі,
він остовпів би сам від здивування.

Він роздягавсь, вернувшись із гостей,
й позиркував із виглядом провинним
на власний ключ до багатьох дверей,
збентежений сьогоднішнім почином.

(2025)ауоео

І знову рана. Знову шрам.
В душі нема живого місця.
Ось так, повіривши словам,
Благословив осіннє листя.

Гортаю вкотре записник
У марних пошуках кохання,
Бо за інерцією звик
Плекати хибні сподівання.

Вже не повірю жодній з ком,
Поставлю крапку. Так і буде.
Крокую обраним шляхом?
Усе життя іду в нікуди.

1.
Ішо́в доро́гою,
де те́рня звідусю́ди
на крок диви́лося
в ті босоно́гі, вбо́гі дні...
Не дав Тобі́ я поцілу́нку,
як Іу́да,
а як розбі́йнику -
ще сповіда́тися мені́.

Приспів:
У І́стині -
наро́джується світ...
У Воскресі́нні -
про́щення і му́ки.
Розкві́тне і зів`я́не цвіт.
Душа́ і се́рце - це Любо́в зі сту́ком...

2.
Та ворога́м Твої́м
я та́їн не відкри́ю,
лиш поділю́ся з ві́рними
цим сло́вом і вогне́м,
в яко́му розгора́ються
відра́дні мрі́ї,
а те́мна си́ла
не пога́сить і не осягне́...

Приспів.

3.
Хоч се́рце
ще в міцни́х обі́ймах втрат і бо́лю
за все, що неопла́кане
і не зросло́ся в шрам...
Така́ Твоя́ на все рани́ме
Ла́ска й Во́ля
і ті́льки лиш для Те́бе
я - завжди́ відкри́тий храм.

Приспів.

Народилася та́!
Грім про все розповів.
Потім жодна робота цих рук не бруднила.
Ними тільки злітав,
ними тільки молив
про поє́днання з нею в півсили й щосили!

Хто, як я, чатував
на бурле́сковий сплеск
хмар повільних, мов буйволів зморене стадо,
хто в той дощ потрапляв
та й цурався небес –
не діждавши приходу свого Ельдорадо?

Їм далеко до нас.
Місяць ще не зійшов.
Літній вечір з-під мороку м’ятою дихав.
Ми чекали на час,
коли наша любов
аніде́ не оступиться в сутінках лиха.

Обійнявшись, ми йшли
по струні німоти,
а по обрію ранок злягався з пітьмо́ю.
Хто́ й кого́ залиши́в,
ані я, ані ти
не цікавились, про́йняті миттю ново́ю.

Ми ступали в життя,
в день народження твій,
де далека зірниця промружила око;
й сонце бачачи, я
спокусивсь, зрозумій,
ясно взявши тебе у майбутнє глибоке.

Підкупають когось
діамантові сни.
Та ява́, над якою ми стільки кипіли –
то́ алма́зова брость,
від війни до війни
по траншеях яку в діамант оґранили.

Народилася та́!
Народилася ти!
Від липневого місяця зіркою скресла
у достиглі жита,
у наступні листи,
у закохану вічність – і більше не щезла.

11–12 червня 1998 р., Богдани́

раз десять авторів
рукописии післали
та не було листів
один з них не стерпів
і от їх дев’ять стало

і дев’ять авторів
рукописи післали
один чекав сто днів
а потім озвірів
і от їх вісім стало

тих вісім авторів
рукописи післали
один відмову стрів
умить протверезів
і семеро їх стало

сім бравих авторів
рукописи післали
та видавець збурів
комусь забракло слів
і шестеро їх стало

шестірко авторів
рукописи післали
один бідака впрів
післав редакторів
і п’ятеро їх стало

п’ятірко авторів
рукописи післали
та із п’ятьох голів
одну відсіяв гнів
і четверо їх стало

четвірко авторів
рукописи післали
та видавець крутив:
то хтів то розхотів
і три ж четвірка стало.

всі троє авторів
рукописи післали
один аж п’ять разів
та не буває див
і ось їх двоє стало.

два автори по тім
рукописи післали
один з ним був чужим
домовилися з тим
кого своїм вважали

і ось одненький той
що на коротку ногу
друкується уже
бо кум і протеже
й лічилка не про нього

09.11.25

Сподіваєщся на краще
І надієшся на успіх,
А становиться все важче
І вкорочується усміх…
Ти збагачуєш свій досвід,
Ти становишся приміром
Бо життя — той самий дослід,
Ну а ми його вампіри…
24.10.2025.

Народжуєшся, віриш  та ідеш
по світу що з роками все глупіше.
Такий життя таємний механізм -
усі надії обернути в тугу.
Ти думав люди краще за тебе.
Алє годі! Не всі вони як звіри.
Не ремствуй на життя, воно таке.
Алє коли побачиш хижаків
не дай безкарно кров твою пустити.
Хай тільки молоко тече по іклах.
І заспіває блідий соловей
на цвинтарі вчорашній кривди.

Листопад-диригент завітав у мій сад.
Вітру музику я відчуваю.
Шелестить і грайливо, і жваво.
Час і простір у парі зійшлися у лад.

Листя втомлене плавно злітає з дерев,
Щоб воскреснути знову весною.
Хоч сумують оголені крони,
Ранок лагідно ще ув обійми бере.

Зелене листя опадає,
Як вічний неоплатний борг.
Це значить, що життя трває,
Що в ньому поселився Бог.

Зелене листя передчасно
Покинуло свої місця.
Людське тепло у листі згасло.
І суть прорвалася з яйця.

Мороз ударив ніжне листя
Ненависті важким бичем.
І листя впало ніжнолице
І плаче журпвлів ключем.

Це листя, мов листи у вічність,
Листи у невідомість, страх.
Розплющить листя добрі вічі,
Тріумф перетворивши в крах.

Іду я листям, ніби вістрям
Складних і болісних понять.
У листя обернеться відчай,
Сконавши на хрестах розп'ять.

28 жовтня 2024

"Спалахи. Скрашуючи тишу" – цикл поезій 2016-2019рр. зі збірки "Бігом василіска"

Картина Тетяни Молодої "Янгол з кульбабками" 2021р.



Маленькому принцу

"Якщо ти мене приручиш, моє життя немов сонцем освітиться. Твої кроки я буду відрізняти від тисячі інших"
А.Сент-Екзюпері

Впізнаєш? – Це слона проковтнула змія.
Намалюю, хоча й не вмітиму.
А вгадаєш моє церковне ім'я,
Як назву тобі першу літеру?

Якщо так, то заходь вечорами на чай!
Божевілля моє посунеться.
Не пручайся йому і його не повчай,
Бо в тобі проросте, пробудиться!

Чи згадаєш дослівно вчорашню мене,
Недослови мої та вислови?
Чи залишишся тут, коли все промине,
Як єдиний, хто в бурю вистояв?

Якщо так, то тримайся моєї руки!
Я звертатиму різко, іскрами
Зазолотяться сфери – це зірковий пил
Під ногами у такт потріскує.

Слухай як відкликається вічність на "ти"
Тим, хто є під її повіками,
А троянди скидають колючі шипи,
Коли ллєш на них ніжність ріками!

Йди, мленький мій принце з кудлатих мрій,
Хоч дорогою снів імлистою!
Всі обійдеш світи, та повернешся в мій.
Задля цього сончергу вистою!
07.2016



Вічний оберіг

Моя мама – ґроно допомог,
Дужі, спомагаючі вітрила!
Тільки б рідних вирвати з тривог!
Тільки б рідним розгорнути крила!

Моя мама – вічний оберіг,
Стоглибинні в неї серце й очі!
Зі скількох зійшла вона доріг,
Лиш би сни здійснилися пророчі!

Від скількох відмовилась вершин,
Щоб колиски не розбити плаєм!
А шипшин, ох, скільки тих шипшин
Випила з бідою, мовби з чаєм!

Хай сповна її і не збагну,
Путь минулу зацвісти не змушу,
Все ж я знаю, що на двох одну
Сотворив Господь любові душу.
12.07.2016



Бігом василіска

Скрашую тишу цим незбагненним дивовижжям.
Стишую голос. Шш! Мовчу умисно.
Безмірно осмислено стою тут і зараз
Без образ, без застережень, без фарсу.
Одразу
Змогла б розгледіти чудо.
Буду!
Буду завтра і завжди, адже
Майже розчинилась, розтопилась, збулася.
Забулось.

Пам'ять скрашує тільки смертних,
Прикрашає приміщення, шляхи, кілометри.
Безсмертні не мають потреби в згадці,
Вранці впиваються росою, не кавою.
Їхні страви не варені, не печені, не смажені.
Їхня пожива – це не жнива, а зливи.
Їхнє завтра вже розпочате, як виклик
Виключно найсміливішим, безстрашним.
Обережність залишилася тільки на моїх п'ятах.
В купелі вогняних язиків була обмитою при народженні.
Це є пісня мого відродження, мого відродження соло.
Упередження – мій останній друг, та не ворог.
Мовчати так втішно,
Коли я є в собі та поруч,
Ззовні та всередині. Я відверто повсюди!
Це вже, певно, твориться чудо.
Гойдається простір.
Гойдається неспішно на мотуззі ліан,
В які я просочилася ще до того, як стала золою.
Я у ґрунті.
Я напоюю собою усе різнотрав'я.
Ґрона калин відтепер пломеніють мною,
Мною сочаться берези.
Я є плачем рослин.
Я вже навіть не істота, я – явище, я – гутація.
Не вибірково і не частково, я у кожній відомій фації.
Мною, може, і не плачуть зовсім,
Бо це, власне, я плачу і плакатиму собою.
Між небом і землею я повисну мрякою,
А взимку осипатимусь снігом.
Бігом василіска я розрізатиму цей простір, допоки
Він не покриється кригою,
Допоки
У миті всесвітньої тиші не стане так затишно,
Як в лоні матері.
Ця тиша для мене є безмірно важливою,
Тому стишую голос, мовчу умисно.
В краях цілковитого бездоріжжя
Скрашую тишу цим незбагненним дивовижжям.
26.07.2016



Кізкоріг

До життя нове причастя –
Це січневий кізкоріг.
В серці – жар, у жменьці – щастя,
Ним вінчує на поріг.

Люлі-люлі, лялю ніжна,
Народилась тільки, спи!
Розгулялась хуга сніжна.
Цить, морозе, не рипи!

Срібноокий небожитель
Пестить інеєм вікно –
Це твій Ангел-хоронитель
Із потіх пряде сукно.

Каже: спи, моя манюне!
Серце – в крижмі з позолот.
От знайдеш Івана-Дурня –
Не обберешся гризот.

Ще поспи і просинайся
Веселинкою в журбі.
Розтулити не вагайся
Очі сизо-голубі!

На долонях доля тоне
Перехрестями доріг.
Ох, цеберце снів бездонне!
Буде плач і буде сміх!
Осінь 2016



Актриса

"Недосконалість – це красиво, безумство – це геніальність, і краще бути нестерпно смішним, ніж нестерпно нудним"
М.Монро

Про неї поети складають солодкі вірші,
Пахучість букетів пилком осідає на віях,
А з золота виткані ширми для серця й душі.
Про неї казали: таку зустрічають лиш в мріях!

Ще кажуть: щасливиця, в тебе ж блакить у очах,
А родимки густо всипають зманіжену душу!
Від слів цих красуня, мов вибрики бульки в дощах,
Пустує манірна: нікому нічого не мушу!

У сяйві світила, котре хоч для всіх, але зась
У ньому купатись примарам пересічно-сірим,
Вона, наче бідність і блідність долонь простяглась.
Повірили й щедро до ніг їй складали офіри.

Коли до зірок, то буває, що душі – трамплін,
Тож очі земні затуманює зоряним пилом.
Та щойно розвіється захват, як чути проклін
І пташка тріпоче крильми за душі небосхилом.

Вистава комічна гамує самотності страх,
Тож жодної трагіки доки не впала завіса!
Ні крику, ні стогону, просто читай по губах:
Втомилась від ролі приречена вічна актриса.
29.09.2016



Очі

Ох, не ховай лиш очей своїх,
Срібно-ясних, сяйливих!
Очі – колодязь незнаних втіх
І сподівань журливих.

Марно ховати свічку за склом.
Марно, та серцю втішно.
Тулиться хтось золотим чолом
В темінь до скла поспішно.

Очі – люстерця небесних істот.
Очі – жива водиця.
Очі – це іскорки Божих щедрот.
Очі – душі світлиця.

Грішно отак відбирати у світу
Щастя короткі миті!
Ох, не шкодуй для людей привіту!
Ох, не шкодуй блакиті!
04.10.2016



Виключно незряча

Маленька планета однієї маленької людини.
З її серцевини струменить блакитна лава.
Вона із кристалів, але виключно гаряча.
Маленька людина від її сяйва зробилась незрячою.
Що залишається їй, цій маленькій незрячій людині?
Вона не може покинути свою особисту планету.
Її тримає навіть не гравітація, а необрізана пуповина.
У її розпорядженні – простір на десяток кроків.
Зазвичай вона ходить кругами,
Загіпнотизована сяйвом кристалів.
Але близько – ні! Близько не можна, пече.
Тільки цей сяючий струмінь блакитної лави
Ще здатна розгледіти незряча людина.
Він більший від неї.
Він струменить ввись і пронизує інші світи.
Це так вагомо для маленької людини,
Виключно незрячої,
Адже їй залишається тільки
Її десяток кроків.
16.10.2016



Дрібненький слід

"Дивіться, вони зовсім не такі, як ми. Дивіться, ми зовсім не такі, як вони."
Р.Бредбері "Кульбабове вино”

Дрібненький слід відбитком золотим –
лю-
блю!
До серця серденько, ох, лиш би вберегти! –
ту-
лю.

Крізь шибку сонечко осушить перших сліз
струм-
ки.
Сплітаю в щасті з порозквітлих ліз
він-
ки.

Впиваюсь жадібно кульбабовим вином –
наш
час!*
Дбайливо кутаю в цілунок-полотно –
в ат-
лас.

До серця серденько. Ох, як же вберегти!
Спи!
Спи!
Малюю сонечка найпершої весни –
це
сни.
28.10.2016

*Кульбабове вино за твором Р. Бредбері зберігає в собі події, які відбулися, коли воно було зроблене



Маленьке дитя

Я – маленьке дитя, позавчора дощами народжене.
Серце в п’ятах дрімає, воно ще тремтливе, несходжене.
Не топтала ще квітів, насаджених плідними веснами,
Не блукала мрійливо і сонно шляхами небесними.

Я – вразливе стебло, від північних вітрів не захищене.
Ще живильне коріння у серці моєму не знищене.
Перші помисли – чисті, бо служать ще правді та істині.
До кохання крильми не долала примарні я відстані.

Я – безпечне дитя, необачне, з границями змитими.
Подорожник – до ран, я з колінами, пухом розбитими.
Зерна зрад і невдач зі сльозами моїми не знаються.
З сіруватих очей лиш веселки водиці впиваються.

Ти – маленьке дитя. Так чарівно, як для дорослого!
Через зблідлість очей ти соромишся погляду млосного,
Але все ж щовесни воскресаєш вербовим котиком.
Як же радісно бути дитям, що читає дотиком!
05.11.2016



Осінь. Дивачка бабуся

Я б порізала осінь, як халву, на великі шматки
Й роздавала злиденним: смакуйте, солодка ж!
У калюжах осінніх, їх безліч, не знайдете й ложки води –
Скаламучене небо вляглося купками набухлих хмарин,
Бо на дверях у перекинуте небо розбита колодка.

Лиє, наче з відра, – сказала похмура бабуся, –
Це не краща пора для осушення душ.
На балконах не вгледиш шнурків ні з таранькою, ані з білизною,
А прогнози з учора на завтра хіба що приблизні.
Небо зараз, як очі дворняги Сірка. Туманів ріка
І струмки молока стікають по нерівній бруківці,
Напуваючи змучені ноги.
Каблуками цок-цок – ходять долі, доволі прозорі, та все ж
Так волого, що й межі добробуту їхнього змиті.
А прикриті принишклими купами листя обабіч доріг,
Підглядають за зміною днів і ночей
Керамічні манірно-лукаві гноми.

Є в цю осінь й такі, що досі були незнайомими.
За оцим пересічним дивом простеж:
Осінь вперше знайомить з листям пожовклим сумних слимаків –
Виповзають групуючись, творять химерні фігури.
Їм позаздрити можуть найуміліші з парашутистів, де-юре
Залишаючись дітьми землі,
А де-факто – небес.
Слимаки в формі сонечка,
І хто зна, що їх вабить, можливо цілуються,
Поцілунком знімають накликаний осінню стрес.
Перехожі обходять їх боком чи міряють кроком
Між цими фігурами відстані
І всміхаються розуміюче.

Сонні душі бредуть по дорогах, що зведені на манівці,
А кінці їхні ген аж за обрієм зв'язані завжди вузлами подвійними.
Одинарним не варто, для кінців тих доріг, що надійними
Не були і не будуть ніколи,
Найдоречнішим є, мабуть, вузол подвійної вісімки.
Він чарує в альбомах аерознімків,
Хоч і звужує всі видноколи.
Коли в'яжеш його, – говорила старенька бабуся,
Що в душі альпіністкою зі знаних часів залишалася, –
Коли в'яжеш його – не потрібні навіть фіксуючі.
І пульсуючим стукотом серця збентежена,
Дивачка бабуся відводила очі вологі вбік,
Бо коханих вершин не підкорювала
Вже не день і не рік.

Знаєш, я б цю осінь, як свіжу халву, величезним шматком куштувала,
Не впустила б ні крихти, облизавши ретельно всі пальці,
А найбільші шматки, наче золота злитки, невеселим би роздавала.
Я б розмножила осінь яскраву на сірій зіжмаканій кальці,
Хай хоч так, бо блукальців багато і кожному хочеться щастя.

Лиє, наче з відра, – сказала похмура бабуся, –
Це не краща пора для осушення душ,
Та як маєш сміливості крихту, то правила певні поруш! –
Усміхнулась хитрунка бабуся.
10.11.2016



Колисанки лунають

Колисанки лунають з-під стелі, з роззявлених шпар,
Проростають під вікнами, стіни окутують хмелем
І смакують знайомо, мов кисло-солодкий узвар,
І прямують у серце крізь час мурашиним тунелем.

Сон малює картини із півниками на печі.
Ніжні мамині руки турботливо пестять волосся.
Розстеляється тиша, лиш гулко пугичуть сичі.
Розливається журно дитинства мого відголосся.
21.11.2016



Непізнаному другу

В зимову ніч бринів лиш сніг-скрипаль
У такт словам моїм в листі останнім.
Востаннє в снах покине на світанні
Незнаний друг, згубивши стежку-шаль.

Незнаний друг, мов янгол на снігу.
Знайомий контур, ляжеш – спільні крила
На сніжній ковдрі, що турботи вкрила,
Для світу двох окреслюють дугу.

Для світу двох і випав перший сніг,
Сріблястим тлом нічні розкрив обійми,
Щоб в них сліпі пірнали, наче в прийми
Пірнають втікачі, що збились з ніг.

Пірнають втікачі від власних дум,
Непевні в забутті, в словах невмілі.
Зімлілі душі, лиця сніжно-білі
Зливались з тлом, з картин вбирали сум.

Зливались з тлом, губились, наче слід,
Під спішним кроком вічних перехожих,
Одних на одних схожих і несхожих.
А сніг-скрипаль всипав їм серця лід.

А сніг-скрипаль, посвячений у ніч,
Звучав надривно, рвав струною тугу.
Останній лист непізнаному другу
Писала я відбитком власних пліч.
15.12.2016



Збивала краплини

Збивала краплини сльози та роси
Заточеним кінчиком слова-коси.
Просила: о небо, зроси мою душу,
Як вітер з-над моря той зрошує сушу!

Живи її сущу ти хлібом насушним!
Веди її вбогу шляхом непорушним!
О небо, вогнями в мій бік не мечи,
Хвилиною щастя в мені помовчи!
18.12.2016



Заздрість пройме

Заздрість пройме до чужого таланту,
Ревність пробудить в тобі голоси.
Чути сюжети німого диктанту –
Думку направлять, лишень попроси!

Вабить примарне спасіння-прозріння,
Долі лягають на білий папір.
Примха писати, мов серця веління,
Можеш не слухатись, просто повір:

Є щось правдивіше, дужче, повніше –
З надр землі життєдайний вогонь.
З ним ти і бачиш, і сяєш ясніше –
Іскра одвічна нетліючих скронь.
18.12.2016



Крихтами хліба

Крихтами хліба, небесною манною
Землю вкриває сніг.
Янголи славлять людину осанною,
Туляться їй до ніг.

Сніг пролітає крізь янголів, бавиться,
Та не лоскоче крил.
Він їх не сповнить і не приласкавиться,
Сипле для душ-мірил.

Душі-мірила, як чаші золочені,
Приймуть небесний дар.
Душам спокійно, сніжинки заточені
Рвуть на шматки календар.

Янголи мріють чи марять, надіються
Стати й собі людьми.
Поруч земних і небесні зігріються,
Вкривши від бід грудьми.

Кожну сніжинку різьбили, пишаючись,
Янголи в знаний час,
Шостою гранню* таємно лишаючись,
Щоб доторкнутись нас.
20.12.2016

*Менше 0,1% сніжинок мають ідеальну шестиразову симетричну форму



Вітрів дороги

Вітрів дороги.
Ночей тривоги.
Заради Бога, вкрий
Промерзлі душі
Троянд засушених!
Запізно, сліз не лий!

Тремтливі душі
Троянд відцвілих.
Обруш на вічність гнів!
Лічи на пальцях
Тонких, незграбних
Обривки їхніх днів.
04.01.2017



І мрії чужі

І мрії чужі твоїх доторкаються вій.
І вії твої завертаються ввись від мрій.
Й сльозина-роса білить захватом чорну туш.
І ти вже не сам, ти з мільярдами інших душ.
04.01.2017



Білішає

Я малюю ногою, мов пензлем, за слідом слід,
Заплітаю у косу світло нічних ліхтарів.
На самісінькім дні снігових кучугур дворів
Відшукати хотіла б ромашки, а там – лиш лід.

Заплітаю у косу світло небесних вогнів,
І немає нікого й нічого, лиш я і сніг.
І білішає слід мій від пензля промерзлих ніг.
Я б зігрітись хотіла доторком тиші та снів!
05.01.2017



Засяяла

"А бачивши зорю, вони надзвичайно зраділи" Мт.2:10

Засяяла!
Дивись, як високо та як недосяжно!
Диво!
Так просто й красиво.
Дарів цього світу замало, щоб скласти подяку.
Дарів мого серця...
Зориться!
Одна на цілім небі, та їй не самотньо,
Не згасне.
Не згасне і Той, що в ніч цю народжений був!
Іскриться
Людям у серці.
В цю ніч збагнути судилось землі незбагненність дива.
Так тихо й правдиво.
Як три найзавзятіші, що зі сходу,
Несімо дари,
Бо засяяла!
Дарів мого серця чи вистачить?
Дивись, як вказує де...
Зориться!
07.01.2017



Ось перелічую

Ось перелічую сонця зернята,
Сію в серця. Чи зійде із них слово?
Хай хоч одне, я від того багата!
Світ засіяє промінням святково.

Голосом пуп'янків заспаних квітів,
Дзвоном останнього талого снігу,
Гуркотом істин думок-монолітів –
Старт у весни до нового забігу.
29.01.2017



Скрапує ніжність

Ні, не буває так!
Серце з грудей – додолу.
Ружі мого подолу
Забагряніли. Знак?

Серце з грудей... Облиш!
Скрапує ніжність в роси.
Вітер скуйовдив коси,
Душу скуйовдив.
Тиша.

Чути лиш крап і крап –
Скрапує ніжність.
Стуки.
Ти не підставиш руки?
Втратиться!
Мить не квап

Серцем додолу. Знак:
Ружі квітчають коси.
Ніжність фарбує роси.
Ні, не буває так!
09.02.2017



Прикривши посмішкою лихо

Прикривши посмішкою лихо –
Фарбуєш губи у червоний.
Здалося, що ступаєш тихо,
Здалось, ось він – оборонний,

А не вимогливо крикливий,
Не спраглий крові, поклоніння,
Й авжеж не пристрасно звабливий,
Не маска шалу, божевілля,

Не лик фатальної красуні,
Що цокотом підборів вміло
Вривається у душі юні,
Бо ти – босоніж і несміло.

Тож, як пройти волієш тихо,
Ти провертаєш трюк коронний –
Прикривши посмішкою лихо,
Фарбуєш губи у червоний.
20.02.2017



Кришталем

Кришталем, дзвоном його невагомим
З першим снігом розталим у душі ввійшли спогорда,
Порозкинули грані найтонші обіцянок і сподівань.
Наче зрілість і рань схрестилися парними генами,
Прищепились одне до одного серцевинами пагонів –
Сподівання та обіцянки, кинуті мрій передзвонами,
Не зійшли ні луною, ані веселками
Понад плесами, тишами, веснами наших сердець.

З першим снігом розталим відкрилось приховане, недоказане,
І оспіване, хвалене здалось не таким вже й шовково-зеленим.
І хотілося більше соку налити в ці висохлі трави.
І чекали веселок, котрим не зійти ніколи.

Понад плесами, тишами, веснами наших сердець розколотих
Кришталевим сяйвом надій та мрій передзвонами –
Порозкинулись досі незримі, найтонші грані
Сподівань перезрілих і обіцянок ранніх.
22.02.2017



Радуйся

"benedicta tu in mulieribus et benedictus fructus ventris tui" angelica salutatio

Ти – серця мого надія.
Я – серця твого покров.
Співайте: аве, Марія!
Тут є любов!
25.02.2017



Несумна весна

Крок, два –
Вчора була зима.
Чвак, чвак, –
Вся перейшла у воду.
Хлюп, хлюп, –
Спраги тепер нема.
Бульк, бульк, –
І не шукайте броду!

Мить, ще –
Дружать світи дощем.
Крап, крап, –
Сфери злились в цілунку.
Гурк, гурк, –
В неба грозою щем.
Пурх, пурх, –
Як воскресає лунко!
01.03.2017



Небо вляглося

Небо вляглося в маленькі мої долоні.
Небо сповите пеленкою із молитов.
Небо, ти сповнило серце моє та скроні.
Більше не вирвешся з дужих обійм-оков!
06.03.2017


Заспівайте мені

Заспівайте мені, музиченьки, про дорогу у світ далеку,
Сумовитої, тихої пісні скорботно мені заспівайте,
Бо душа застоялася в тілі, як вода у глинянім глеку,
А ви піснею всеньке нутро та поверхню її сколихайте.

Пробіжаться мурашки по шкірі, як від вітру по плесу брижі.
Затріпочуть пробуджені мрії, лоскотатимуть вії та крила.
Загоряться дорогою очі, прокладаючи погляди хижі.
Заспівайте мені, музиченьки, щоб здійнялись мої вітрила!
23.03.2017



Лебедина туга

Це лебедина туга
Понад захланним морем.
Он як розлилось горем,
Вкравши її супруга!

Стелить широкі хвилі,
Берег від зору скривши,
Тіні повислі вмивши
І освятивши милі

Знаних шляхів й незнаних.
Крилам у поміч вітер.
Килимом сходять квіти,
Тішать серця коханих.

Скільки їм того щастя,
Мов золотої нитки?
Стане зв'язати свитки,
Вбратися до причастя?

Скільки їм тої долі,
Як причастяться неба?
Що їм для щастя треба –
Крила й шматочок волі?

Та, не розцвівши, в'яне
Пагінець, вмитий горем.
Вкрало захланне море
Ладо її кохане.

Це лебедина туга –
Серце своє, мов квітку,
В дар принесла лебідка
Й ринула до супруга.
26.03.2017



Весняному вітру

Подув так звично, з заходу. Привіт!
Ввесь світ розбурхав? Як воно – без мене?
Тебе ждучи, проснувся первоцвіт
І небо сталось провісним, черлене
Завогняніло, сонцем полонене,
Й пташки замовкли, стримавши політ.
Не бачились, здається, сотню літ.
Я чемно твій сповняла заповіт.

Привіт! – прошепотів мій давній друг.
Він знає підступи до всіх сердечних мурів.
Ми познайомились, коли в тяжкій зажурі
Я проганяла дні свої похмурі
Й для цього вийшла ген за виднокруг,
А він якраз снував там злісні бурі.
Снуєш? Один? Завів би краще слуг! –
Вколола я, мов землю різав плуг.

Вітри не мають злісної природи,
Тому мій друг не вгледів насолоди
У тому, щоб припнути мій язик.
Він до такого пустослів’я звик,
Але не втратив красної нагоди
Порозважатися, мов справжній молодик:
Гай, гай, чи не позвати нам музик?
Розперезала мову, як рушник!

Я розсміялася. Як гоже то було –
Надибати когось, як пух, легкого,
Єства його торкнутись гомінкого.
Аж засвистіло в скронях, загуло.
Думок гнітючих спалене кубло.
Втікай за виднокруг, моя тривого!
Подув, так звично пестячи чоло.
Привіт! Тебе мов вічність не було!
29.03.2017



Світанки

Віриш чи ні, та у нас тут такі світанки!
Бачив колись, як у паренім молоці
Топиться мед? Так от, щасливішої бранки
В світі немає, ніж я у його руці.

Я у світанку втопилась, я розчинилась
Разом із медом. Солодкосте, солоди!
Досі бувало – душа, мов рана, ятрилась.
Рану приспали заграви. Ох, не буди!

Ох, не буди, лиш цілуй мою сонну душу,
Щоб горизонт золотів, як ясне чоло!
Щоби світанок тремтів. Я його не зрушу!
Віриш чи ні? Так наснилося, так було.
14.04.2017



На одній галузі

Отак на одній галузі сиділи з тобою вдвох,
І ти мені пісню співав, і слухав ту пісню Бог.
Потішні Його діточки, як пташки, все цвірінь та цвірінь.
А пісня була, як така, коли кращу придумати лінь:

Такі вже довгі ніжки у тебе – до неба! А в мене короткі.
Такі вже тоненькі пальчики небо лоскочуть, та ще й солодкі!
Така вже тривала вірність твоя! А я... А я...
Та навіть по зраді собі на вустах залишу твоє ім'я.
І ще щось про сентименти в тій пісні співалось в кінці,
А потім непевні твої слова повидзьобували горобці.

Летіла по небу, галузу вкривала хмаринка легка.
Подумалось, – я не така.
Зронила хмаринне "люблю". Тримай, бо крихке!
А в мене серце таке.
Хотіла було полетіти – галуза з жалю затріщала:
Ох, діти, куди вас подіти? Прости, як до того прощала!

Отак на одній галузі сиділи з тобою вдвох,
І ти мені пісню співав, і слухав ту пісню Бог.
22.04.2017



Як трепетно

Як трепетно у тиші громіздкій
Цієї ночі, помислоп'янкої,
Пророк і Бог розкручують сувої
Й зачитують, мов струшують із вій
Билину мрій чи золото надій:
Радій, людино, голосно радій!
Ось заповіт. Із істини малої
Він починається. І ти також малій!

Сповняє стільники бджолиний рій,
Мостять мурашки замки та покої,
Бурундучки у нірках стали в стрій,
Живі гніздечка в ластівки прудкої.
У бездоганності своїх думок і дій,
Як бездоганний у природи крій,
Німій, коли глядиш на це, німій!
Людній, людино, з висоти людської!
30.04.2017



В тиші тиш

Шш!
В тиші тиш – шелестіння любові.
Шумом, шурхотом крил, мій Янголе,
Прилітаючи в час босоногої втоми –
Вирощуй, плекай мене!
Повертай мені віру знайому,
Забуту. Знайом мене з нею заново.
Я увічнена в шепоті правди,
Що з уст твоїх вилітала спрадавна.
Переповнені наші з тобою долоні дарами.
Задаровуй мене, як я тебе задаровую дякою.
Дякуй мені, я тоді почуватимусь совісно меншою,
Жменькою ласки, що сотворена є для когось невідомого.
Я замешкаю в ньому, як ти у мені замешкуєш –
Золотом слів.
Голосом, змахами крил,
Радістю, радосте,
Дай мені сил і солодкостей! Де
Дні добігають ночей і кусають їх праведно
За зміїні хвости, за право
Бути простими і прощеними,
Бути дрібними і нерозумними в щасті –
Блискавичністю скорення, Янголе, знову і знову дивуй.
Голосно впевнюй мене вразливу, непевну свідомо,
В тому, що всяка любов має сенс й незбагненну красу.
Покажи мені істинність святости!
Не мовчи у мені, і в іншому я не мовчатиму.
Прилітаючи в час босоногої втоми душі,
Серед плетива помислів, поглядів, променів,
Зламаних дзеркалом вічності,
В тиші тиш дивно-шурхотом крил зароджуй в мені
Шелестіння любові.
Жменьку ласки у мене вкладай
Для когось невідомого.
05.05.2017



Несумне літо

Пахло бузком й покосом.
Вибились з сил гризоти.
Небо віддало сльоти
Всі до останку.

З сонцем і віра сходить.
Зранку і думка вища.
В росах бід попелища
Миються зранку.

Сонце, спадай на плечі,
Адже в тіні бліднію,
Я ж тебе також грію
Літеплим серцем.

Пахло бузком й покосом –
Літо на ніс присіло.
Буде ще з літа діло –
Серце жаріє.
11.05.2017



Наготою душі

І нехай то не я воскресатиму тут під світанки,
І нехай не мене чаруватимуть співи пташат –
У карпатських вітрах я торкну вам зарошені ґанки,
Наготою душі я і крила звільнила з-під шат.
05.06.2017



Паперовий літавець

Бам-бам-бам.
Добре бути нам
Ом...
Ом...
Ра-
зом!
Гай, гай, гай,
Зникнув.
Не зникай!
Ле-
тиш
В сві-
ти.
А я – така ж, як ти.
11.07.2017



Я спадала

Я спадала додолу вологою томного, бляклого літа,
Проникала промінням крізь шиби у ваші суворі доми,
Розливалася струнним бринінням, вином і кострами зігріта,
Я по ранках збирала у пазуху яблука, сни і громи,

До оскоми вслухалась в вітри, проростала стеблом у камінні,
Кам’яніла й котилась життям, мов гатила потік у ріку,
Пробивалася струменем дужим, росилася сріблом в цвітінні
І питалася в неба: о небо, невже він полюбить таку?
03.08.2017



Жінка

Цілована, мальована, маніжна,
Леліяна, то сонячна, то сніжна,
Розхристана, вітриста, невагома,
Як втома.

Примарна, веселкова та імлиста,
Раптова, то сипуча, то росиста,
Пригублена, миттєва, легкокрила,
Як сила.
12.08.2017



Осіння ритміка

Досить холодних поглядів! Помахів скутих рук
Промахи досить впевнені. Подумки і навпаки
Досить сердечно плачуться серцю серця: стук-стук!
Смішно біжать по осені слізні її струмки.

Дощиком, крап-крап, крапає збиране із зіниць
Щось неозвучено-збурене, миле, таке пусте.
Листям розмоклим падають зайві шари із лиць.
Досить життя зашорене й досить таки просте.

Не пропускайте поглядів, помахів скутих рук!
Промахи їм пробачено – подумки і навпаки.
Досить сердечна ритміка – осінь дощем: стук-стук!
Крапельки сліз збираються в вічно живі струмки.
Дощиком крап-крап-крапають миті, часи, віки.
06.09.2017



Крізь жовтолистий осип

Осиротілосте моя, о осене!
Осоння душ засмагою орошене,
Листом пожовклим, скроплене сонливістю.
Сповий но нас, несамовитих, спокоєм!
Переступи спокутаємо смутками.
Страхи страхам посунуться.
Постій!
Всміхайся нам крізь жовтолистий осип,
О світе мій!
О осене!
08.09.2017



Спалахи

Спалахи. Іскри. Спалахи.
Хочеш, мене зігрій
Шаллю нічного подиху,
Наче цей подих – твій.

Ніч – медоносно-зоряна,
Купчиться тихий рій
В дивних глибинах погляду.
Ніжністю в кожнім дій!

Спалахи. Іскри. Спалахи.
Ми – перекупщики мрій,
Що збагатилися зорями,
Та загубились між вій.
11.09.2017



Поміж думки непрозорі

Трощені-перетрощені, перенасичені душі
Не налякають вітриська, а чи проливні дощі.
Цівкою небо стікає під непромокні плащі.
Трохи хитнулись за вітром, трохи їм тут побути.

Дні пораховані й тим, хто в днях цих не має скрути.
Лиш листя дерев скоцюрбилось, наче жахнулось ліку.
Поміж думки непрозорі та щастя прозорі ріки
Найпотаємніші миті лягають в короткі вірші.
24.09.2017



А я тебе взуваю у кришталь

А я тебе взуваю у кришталь,
Осінній день, не квапся по бруківці!
На тобі, наче в ретро кіноплівці,
Зажуреність і з мушкою вуаль.

Кришталь окутав, та усе ж дзвенить,
Сирий туман, як дим від сигарети.
І я сміюсь: художники, поети,
Змалюйте врешті цю чарівну мить!

Осінній день, дарунком не зневаж!
Переступай нерівності та згуби!
А ти мене цілуєш ніжно в губи.
Тонка печаль – обридливий типаж.

В тумані риси губить силует
І цокіт кроків спішно віддалився.
Один із двох жахливо помилився –
Розбив кришталь і підірвався в лет.
01.10.2017



Мій світе

Мій світе, безгранично чарівливий,
Це ти мене чи я тебе творила?
Я дещо несвідома. Несвідомо,
Та розтривожила свою забуту втому.

Погасле листя мала за сестрицю.
Чи не жаска ця думка: я – не з криці!
Скажи, що юна, що проста і щира,
Що позад себе досі маю крила,
Що навесні в плодах зважніють віти,
Мій світе!
19.10.2017



Соколиний позирк

Ти тільки поглянь, крилатий мій,
Безмежжя взялось окрайцями.
Відкроєно нам не рясно,
А все ж – щиросердно.

Я маю таку таїну:
Коли ми змагались з соколом,
То воля моя напружилась,
Проте знемогла.

Аякже, і жниво жатимуть,
Й журитимуться зажурливі,
І зважуватимуть, зневажатимуть,
А все-таки – житимуть.

Як воля моя напружилась –
То я вимагала сина:
Я – сильна! Я – сіль землі!
Я засіяна й не скошена!

О сонце палюче, соколе!
Чому відвертаєш погляд свій?
О світе! О серцевино пагінця,
Стій!

Ти тільки поглянь, мій пташку,
Вже й кручі між нами вищають.
Як вітром з очей твоїх витиме –
Вистою!

Хоч пазурі гострі вп’ялися,
Та знаю – от-от злітатиме.
Коли б соколиним позирком
На сина благословив!
06.12.2017



Музика зими

Бачиш, зима квітує блідо,
Та аромат різкіший на морозі
А звук – нестримніший, тікає від людей,
Розкішно послизнувшись їм під ноги.

Дзвінко, коли кришталі не в бокали зв'язались,
А зависли в повітрі.
Літрами, кілометрами видноколів не надихатися,
Не впитись.
Видно, коли кілки забивали в Його долоні,
Музику сотворив, кришталеві підставивши груди.

Музико, ти віками проходила повз, ніби я – не твоє дитя.
Зав'яззю морозної квітки мене народи сьогодні!
Солодко споглядати, як кригу ламає життя.
Слух і серце мої – голодні.

Хрускіт блакитного снігу зблисками увсебіч
Тоне в потоках вдихів і видихів полум’яних.
М’ятою – аромати від найкоротших стріч.
Кисень – прозоро-пряний.

Парою доторкаються грані заблудлих слів,
Мов задзеркальні тіні, вкриті лісами інею.
Що за чаклунський холод їх в ці ліси завів?
Чітко окреслив лінію
Спротиву. А на самому дні
Кришталевих бокалів, з яких пригубили лиш,
Схоплюється молитва рясними узорами: не допивай, облиш!

Зима квітує блідо, але чудно.
Вчуй мене: так квітує зима!
Ген за порогом її остороги – зміни пори –
Догорить найлютіше полум’я,
Здіймаючись догори.
18.12.2017



Найкращі люди

А скільки тої правди поміж нами!
А скільки облюбованих речей!
Я досі не наситилась словами
І блиском ваших радісних очей.

Найкращі люди, найдорожчі люди,
Стрічати вас так млосно крізь роки!
Крилатий птах мої прошиє груди,
Пером торкнеться вашої руки.

Пером і зойком. О неосвятимий,
Глибокий усміх сивої душі,
В рясних морщинах й сподіваннях зримий,
Лягай мені любов'ю на вірші!

Погрішності вчорашніх інтонацій,
Облудливість беззастережних слів
Простіть мені! Позбувшись декорацій,
Мій дух в промінні вашому змалів.

Здитинілий мій дух крізь тьмяні очі
Впивається п'янким, забутим сном.
Ви знову тут, либонь ці сни пророчі,
Покликані випа́дком-чаклуном.

Являєтесь, з самої серцевини
Мені знайомі, та щораз нові.
Найкращі люди, наших стріч години
Такі короткі, та такі живі!
04.01.2018



Медоносні

Досить безглуздо, здавалося б, зважувати думки.
Димкою мисль розстилається з домішками квітковими.
Так невагомо, примарами мрії торкнуться руки,
Не незникомими.

Не промайнуть непомічено, згладжуючи чоло!
В морі човни хай розгойдує хвиля живої ніжності,
В ріки молочні вихлюпує все, чого ще не було,
Ген з-поза вічності.

Ні, не вичікують радостей, не поневолюють мить!
Рано чи пізно, та зрушиться камінь на камінь покладений.
Он уже й небо розколоте, чути, як хрумко гримить
Затишок вкрадений.

Димкою мисль розстилається, килимом – домішок мрій.
Рушити б, не очікуючи, доки самі запросять.
Геть вже думки закрутилися, наче примхливий рій,
Все ж – медоносять.
16.02.2018



Васильки

А потім із мене посходили васильки.
Вже сон добігав кінця, як гроза насунулась.
Маленьке дівча, непричесане і смішне,
Зривало мене.

І я доторкалася небом її щоки,
Й вливалася у безодні очей довірливих.
І прихисток мій утілювався дівчатком,
А стома – початком.

Святі небеса, окропіть! Я віднині – ґрунт.
Хай п'яти її лежать на моєму серці!
Коли уві сні я іменем відживу –
Приходь наяву!
13.03.2018



Амортизація весни

Ця сіра смуга нескінченних днів
І незліченних поворотів долі
Затягує рябу петлю поволі,
Притягуючи взір, що збовванів.

Дорога рушить всупереч ногам.
Весна засліпить всупереч повікам.
Ця сіра смуга тротуарних рік ам-
ортизує
міжсезонний
злам.

Квітує місто сценами магнолій.
Своїм "не вірю!" їм не псуйте ролі!
14.04.2018



І не вірші

Нехай не день,
Нехай не ніч,
Нехай не підступи добра,
Нехай і не задвірки лихоліття.

В здоров'ї чи...
В хворобі чи...
Іще не час... Пройшла пора....
Дрібні квітки розкішного суцвіття.

А синь висить,
Тяжіє вись.
Всьому ще збутися колись, –
Читається у небі навісному.

Дрібні квітки.
Пашіє мить.
Розкішна злагода душі.
Нехай не ніч, нехай не день і не вірші.
15.04.2018



Прекрасне в руці

Смійтеся з мене, зимові мої страхіття!
Я у зело увібралася – пишне, квітчасте.
Он позад мене гинуть сумні століття,
Рвуть коренищем історію на лахміття,
В небо возносять невпинного ліку віття
І зомлівають, мов перевдягання часте
Зморює їхню плоть.

Пуп'янками тендітними зашаріються
Голі, наче святі, гілки.
Що ж бо це діється?
Миті летять, пронизуючи дні-ночі,
Й раптом, звідки взялася лиш,
Ніжна пелюстка зронена
Вам доторкне руки.
Де ж ваші очі?!

Так відцвітають солодким, молочним квітом
Цілі епохи людини поміж людей.
Так угавають непевно розлогі віти
Кожного іншого й кожного, що як всі.
Так усміхаються сонцю, стуливши тонкі повіки.
Так виглядає початок у самім кінці.
Так поневолює вічність, завмерши тихо.
Так, випадково, прекрасне – в твоїй руці.
15.04.2018



Свободі

А я їй: свободо, осьо я! Не минай мене!
Огорни мене, синьоокая, доки небо плахтою не згорнулося!

Випила би тебе солодку, та не напитися.
Викроїла б тебе і латкою побіля серця – протяги стережи!
Тільки як біля тебе навстіж душу не прочинити?
Ти мені пошепки, а більш нікому-нікому, тільки мені розкажи.

Вивчила би тебе на пам'ять віршами, та не дай мені пам'яті!
Дай забутися і згубитися, і най не шукають, най!
Битися буду за тебе, як птаха з тінню наскельною,
Тож дай мені крил парованих, а більш нічого не дай.

Не дай мені за душею тримати ані гріха, ані праведності,
А як каменем вкотяться – за водою обох пусти!
Хай до берега чужого приб'ються, хай зачнуть береги рости,
Хай з гріха мого, з праведності – придорожні зведуть хрести.

Доки небо плахтою, синьоокая, не накрило нас –
Виборю собі хмари під ноги і безхмарне чоло.
І лице собі виборю, бо як же впізнаєш мене, минаючи.
І думки легкої. Та не візьму того, що було.

Тож я їй: свободо, осьо я, чепури мене!
Чи в прийми мене бери, чи заново народи,
Чи ріками живи мене, а чи пуповиною,
Чи покинь мене зрячою, чи осліплу за руку веди!
20.04.2018



Плине по небу пташечка

Плине по небу пташечка,
Ріже вітрилом борозни.
Як ото – жити пошепки?
Як то – позбутись голосу?

Потайки сонце тішиться,
Птасі смішне розказує,
Небо на бурю піниться,
Буде казати казання.

Бозя насіння лускає,
Зубом громи розколює,
Тож поспішай із бузьками
В гнізда ховати голови.

Ликом до лику стрітяться
Дрібність її з величністю.
Я поступилась місцем вам,
Плину тепер до вічності.

Як блискавиця вкотиться –
Ризик вітрилу врватися.
Най я не знаю спокою,
Та не берусь ховатися.

Сонцю, посунься з обрію!
Плину питати в Боженьки,
Як то, позбутись голосу?
Як ото, жити пошепки?
07.05.2018



Циганська королева

Ще мить і зникну в мареві, як в сонця полум'ї.
Пекуча манить синява очей притомлених.
Лискучі язики набрались сорому
Чіплятись рукавів
Моїх.

Їх не спинить ні сміх, ні злива.
Я непевна, хитка, мінлива,
Простягаю поволі руку,
Мов вичікую муку.

Ворожи мені чорно, ци́ганко,
Королеву циганську видивись.
Я на бич прив'язала китиці.
Веселіше!

Затанцюй мені гнучко, ци́ганко,
Повтори мої рухи злюблені.
Що не вкрадено, те загублено.
Не шкодуй!

Та заплач мені звіздно, ци́ганко,
Пороси мою ніч озорену.
Простягаю в твою простягнуту
Золото.

Ой, лей! Лей-лей!
Прудкіші за бич, бо дикі,
Гостріші за лезо зору.
Зрізаю долонею жало
Отих язиків.
Та падаю долу долі.
Се мрево, се стигма часу –
У миті згорає вічність,
Коли палка.

На піки нанизані чирви шляхів перехресних.
Ще мить і забубнявіють, і буде цвіт.
А ти по очах притомлених, а не по картах чесних
Наворожи мені світ.
14.05.2018



Ароматом півоній

В привідкрите вікно крадеться вечірня свіжість,
Околяса одежі торкає рельєфи шкіри,
І переклик жабиний до сміху лоскоче, ніжить –
Це у серця скарбницю природа кладе офіри.

Полудневої спеки відлуння вдаряє в скроні.
Тіло стомлене, непритомніє всьому суть.
Мрії-вигадки ароматом п'янким півоній
Під вікном моїм, під вікном моїм проростуть.
01.06.2018



Надщерблене небо

Надщерблене небо літеплом повного горизонту,
Як медом у молоці, напоює змучений день.
Приходять думки, кульгаючи, наче вернулись з фронту,
І просять мене чимдуж колискових співати пісень.

Ой люлі, ой люлі, вже під стріху злетілися гулі,
А стишена днина пурхає, лічить свої години.
Пірнають у пух, забувшись, битви думок минулі.
Ой люлі та й люлі, не тривожте цієї дитини!

Лиш роси, дурненькі, що до ніг мені туляться щиро,
Відсвічують золото меду й монетно котяться в ніч.
Надщерблене скраєчку небо готує літепла миро
На день догораючий, що стікає примарно з пліч.
29.06.2018



Ніжності

Ніжносте, перепроси!
Стань мені за осу –
Надокучай, жали,
Бо
Жаль в мені.

Жити без тебе ні...
Нібито наяву,
Вулицями, містами.
Ставна ж бо до очей!
Чуєш мій клич, ачей,
Чи заблукала?

Прикро.
Мчаться лукаві дні.
Багнеться простоти.
Мечеш мені: прости!
Мальвами прорости!
Хтось насадив їх тут,
Перевернувши сірість.

Я б не повірила в
(Міра мого добра...
Міра в мені краси...)
Те (не любила їх),
Що так буває.

Але ж буяє і
Це не моя вина.
Ні, не моя вона,
Як не моя заслуга,
Що
Ти для усіх одна
І для усіх усе.
Тільки тебе в мені
Не вистачає.

Ніжносте, перепроси.
Я (не зі зла) прощу.
В місті нечастих трав,
В миті квітчастих вулиць,
Звично, як вдих і видих
Чи як обридливість лиць,
Ставна ж бо і проста,
Терпко в уста цілуєш,
Стань за нестерпність же!

Жити без тебе – ні...
Мечеш квітки до ніг.
Вжаль мене за усі
Прикрі жалі.
11.07.2018



Цвітуть матіоли поночі

Я вечорію, п'янію, я розтікаюсь димкою.
Це поєдинок на гойдалках, вибрики сойки,
Це блискавиці, райдуги, спів хоровий громів.
Сон переходить мережчату кладку, стомою
Густо лягає на голову простоволосих мрій.

Вій мені запахи розкоші, кутай вітри матіолами,
Згортками древніх тайнописів, шлейфами попелу!
Ці аромати в мені проступають чіткими узорами,
З краплями трунку по шкірі – тонкістю ліній мехенді.

Тиша таких вечорів так п'яно звучить в піано.
М'яко ступаю, пірнаю, скуйовджую їм фіолет
Попід світилами Всесвіту, змінюю ритми вечора,
Шляхами молочними в ніч, в обійми її прохолоди.
Цвітуть матіоли поночі
Солодко.
23.07.2018



Намалюй мені шлях

Намалюй мені шлях і осипаних листям нас,
І холодний пейзаж, що його не зігріє час,
Й чорно-біле крило мого янгола із небес,
І краплини в промінні – прозорість малих чудес.

Заплітають роки сиву косу своїх сестер.
Я ховаюся в светр, я утаєна відтепер.
І торкає печаль надто легко моє чоло.
І здається картинним усе, що колись було.

І, мов янгола тінь, криє бусел мене грудьми.
Восени відлетівши – з птахами вернемось ми.
На перетині снів, де лиш риси колишніх нас,
Чорно-білим пером намалюй мені кращий час.
28.09.2018



Це не дощ

Це не дощ, це не дощ, це освячення душ!
Пробуди і мою, – попрошу.
Цю розпачливу тишу нарешті поруш,
Бо її із трудом виношу.

Сіє осінь круг мене буденні слова,
Множить прозові прісні миті.
І у цім нерозривна жура обвива,
Мов сновиддя шовкові ниті.

Ох, не муч же, не муч, не занедбуй мене!
Я є річка – гірна, бурлива.
Мій потік із віків у віки дремене,
Як до цього сповадить злива.

Я – вразлива весна, я є спрагла дощу,
Перебуду й по нім – прибуду.
Це не мить грозова, це мій голос ущух,
Це мовчання скачалось в груду
Грубу. Грузну у сни. Помовчу до весни.
Восени грім не пестить груди.
Та у цій таїні листопадових днів,
Мовчазливих дощів і сутінків
Є щось дивно терпке, щось минуще, легке,
Незбагненно мені знайоме.
І буденні думки підкошені. І звикаю до холодів.

Це не дощ, це не дощ, це слова із віршів
Панни Осені.
04.10.2018



Трохи музики

Доки осінь байки тріскоче і морозить незграбні руки –
Цуцик злизує з шовку носа прілі ягоди, що – дощі.
Вуйко ліс, із колиски лисий, знов міняє свої перуки.
Люди-пряники, люди з цукру до домівок біжать мерщій.

Кожна ямка в моєму серці стиха булькає на негоду,
Скрипи вулиць під тиском неба пишуть партію під кларнет.
Скільки в душу не задивляйся – не побачиш її зісподу.
Скільки осені не пручайся – не порвеш із думок тенет.

Нитка пам'яті тонко в'яже, різко ріже і йде вузлами.
Кожна строчка в моєму серці тягне соло, що – ніжний щем.
Трохи музики не завадить, трохи музики поміж нами,
Доки в спогадах тануть люди, наче пряники під дощем.
16.11.2018



Стань у мені молитвою

Небо таке, наче Бог простягає руку
І відкидає локон з людських очей.
Стань у мені молитвою, тихим звуком,
Що на вустах неумисно тремтить ачей.

Стань у мені відбитком малого щастя
Й більшого, аніж відкрила б чужим очам.
Стань мені тим, ким нікому повік не вдасться!
Стань мені тілом, а я стану домом нам.

Адже, коли ти святість, то я є храмом.
Адже, коли ти гріх, я – земля покари.
Небо таке, мов у рай прочинили браму
І виглядають янголів, що заблукали.
29.11.2018



На вітер слова злетять

Богине моя, не плач! Я гину в твоїх сльозах.
Сніги мерехтять на знак величчя твого і гніву.
Дарма по твоїх слідах росте золота лоза,
Якщо у своїх же снах стрічаєш Пречисту Діву!

Мов частка душі в душі, мов ліва твоя рука –
Я терпну, коли болить твоє здичавіле серце.
Ти – віра собі та стяг, ти – повна життя ріка.
Я – губи, що їх твій біль торкає пекучим перцем.

Лягай на моє плече, робися малим дитям.
Ти – перли, яких повік не витопчуть пси та свині.
На вітер слова злетять, усе промине. Затям,
Ніхто на усенький світ не вартий сльози богині!
11.12.2018



Про паперового змія

"щоб відпустити його, куди він забажає, ми повинні знайти більше мотузок"
"Не так, не очима, – каже старий. – Паперовий змій у тебе всередині, у свідомості. Минуле зберігається в пам'яті, а майбутнє – в уяві,"
М.Пнтоніоні, Т.Гуерра "Притча про паперового змія”

Що ти, літуне, видів за горизонтами –
Грізними швами двох неосяжних твердей?
Я б тобі видала віру свою приземлену,
Як видають нагороди і таємниці,
Щоби не падала ниць, не зривалась з мого лиця,
Щоб заплітав її до сонячного вінця,
В промені, наче в спиці.

Підіймай її високо, аж ген до тієї хмарки,
Котра пам'ятає в мені маленьку незграбну дівчинку:
В коробочках – світлячки.
Пальчики – сірнички,
Повне води не носи!
"Ер" не губи із "роси"!
Не сідай на коси!
Не бігай боса!
Я зв'яжу тобі щастя павутинками,
Кольорові сніжинки на рукавичку,
Родимки-зірочки на круглому личку,
Хвилинками-веселинками.

Ти знаєш, літуне, де обрій мого вчорашнього дня
І в який бік серце моє покотиться, якщо його відпустити.
Ти бачив з висот розперезаних, на чім проростало оте зерня,
І як його вітром звіяло можеш тепер засвідчити.
Та в розпачі не злічити
Зміїв підбитих.

Ох, усі добрі й недобрі, несіть до мене нитки,
Бо втрачу, бо втрачу, бо втрачу!
В кого думка легка, той в польотах своїх стрімкий.
Я ж – за важкістю й хмар не бачу.

Підійнятися б високо, аж ген до тієї пташки,
Котра упізнає в мені зерня зі своєї кашки.
Хай бачить, як виросла! Тепер мене з'їсти важко,
Та вітром подеколи ще здуває.
Літун проминає незнані зірки й планети.
За нитку його триматися – добра затія,
Та така ж нездійсненна, наче
Притча про паперового змія.
12.2018



Крапом кроку

На чистих сторінках нового дня,
Як вперше, несміливим крапом кроку.
Останні дні пересічного року
Вертають в дім, де друзі та рідня.

Старий годинник, коні золоті,
Глибоке крісло в сонному куті,
На фото – лиця, схожі й вже не ті,
Дрібнички, звички спадком по житті –

Це все моє і я у тім усім.
Обійми мами, тиха колисанка...
Співай мені! – одвічна забаганка.
І линуть чари, я – вторую їм.

А грудень пахне снігом і вином.
А рік спливає в татову усмішку.
Ступають на протоптану доріжку
В цей дім щасливі миті за вікном.

Порожні сторінки мого життя,
Ох, скільки вас! Чи знати б, чи не знати,
Щоб крапом кроку сміло позначати
Красу, що в кожнім дні серцебиттям?
26.12.2018



В повноті себе

Душе моя, мій полудневий промене,
Осяйно так у ці святкові миті!
Не промини мене, о правдо! Де
Шляхи твоїм сіянням оповиті,
Там гаснуть зорі, та не гаснуть ті,
Що в повноті себе уже святі.
01.01.2019



Вікно навпроти

Буває, день докотиться до ночі
І так собі безжурно позіхне!
Дивись тоді в його наївні очі,
Бо вже згасає й досі не збагне.

А потім – сон, нова барвиста стрічка,
І янгол тягне чисте полотно,
І добрий день свої змикає вічка,
Й твого навпроти – спалахне вікно.

І гусне час, і все йому даремне.
І плине зір крізь шибку навпростець.
Снують думки: а що таке таємне
За тим вікном? І рветься папірець

Для перших слів: привіт! Я також... Щастя!
І у кватирку літачком. А втім,
Усе в людей у дружбі з днями вдасться,
Якщо завжди дивитись в очі їм.
09.01.2019



Вишні в січні

А вишні в січні такі морозні!
А груди – білі, як плахта снігу.
Хрипить з простуди, немов від бігу,
Та просто все, як ніколи досі.

Ми – мерзлі ягоди придорожні,
Комусь – під ноги, комусь – в долоні.
Не обирали, в якому лоні
Спускати сік, випускати корінь.

Життя – пейзаж, і з-під пензля долі
Червоні краплі лягають перші.
Де наші зрошені кров'ю верші –
Там пнуться вишні у сонця сході.

Кілкі картини, та це не кепсько.
Зі снігом хрипнемо груди в груди.
Широкі кроки. Квапливі люди.
Ми перемерзнемо, перемерзнемо!
20.01.2019



Як покличу тебе за собою

Як покличу тебе за собою – ти просто йди!
Все, що має ціну, те ніколи не стане втратою.
До домівок покинутих час замете сліди,
Павутинням покриє, туманами, сніжною ватою.

Є мости понад прірву й до сьомих святих небес,
Що спалити їх – це як вогнями зійти жертовними.
Просто йди поруч мене без сумнівів і словес!
Щирі клятви та зречення завжди були безмовними.
25.01.2019



Весна молодиця

А далі, як далі, – весна піддається літу,
Зриває сновиддя із сонних галузок світу.
У білому цвіті невіста іде до шлюбу.
А хто її любий? Хто любить – впізнає любу.

Впізнає й прилине, вже пестить її волосся.
Весна – молодиця, цвітіння її відбулося.
Весна молодиться, востаннє вуста фарбує,
Бо той, що прилине – зітре їх а чи зцілує.

І мліє дівиця, та блідість її нарядна,
Дарма, що до літа готують яркіші рядна.
Підхопить коханий, кудись понесе цю тугу.
А далі, як далі, – усе промине по кругу.
05.2019



Осінній сад

А літо сяде на ослоні та зів'яне.
Осінній день. Осінній листопад.
А небо тане на лице твоє рум'яне,
В осінній сад.
А слів твоїх омріяність, чуттєвість
Зривається з гілля.
А сад – це ти. А зрив – всього миттєвість.
А ти – це я.
24.05.2019

 
Конкістадоре, у самоті
Чекає огир твій
І мов від німба ангельського
Повіває святим
Броньована твоя кіраса
Утратила свій вилиск
Твоє лице є маскою
У якій відсутні риси
 
Мав бути натяк, щоб се розгадати
Але як же до нього дістатися
 
Конкістадоре, стерв’ятник сів
На висріблений щит
А у іржавих піхвах нині
Пісок себе посіяв
Хай із коштовностями меч &
Належить ще тобі
Обмилили обличчя хвилі
І свій забрали зиск
 
Мав бути натяк, щоб се розгадати
Але як же до нього дістатися
 
Конкістадоре, де той час
Тобі віддати шану
Хоч я ішов, щоб насміхатися
Тебе покину із жалем
І коли сум на мене сходить
Не видно жодних ореолів
Хай ти ішов меча здійнявши
Є тільки смерть, нема звитяги
 
Мав бути натяк, щоби се розгадати
Але як же до нього дістатися
Мав бути натяк, щоб се розгадати
Але як же до нього дістатися, ей-ей
 
 
 
 
 
 
 
 

Я знову прокидаюсь на світанні,
До мене завітало крізь дощі
Таке кохання, що і не кохання,
Така собі тортура для душі.

"Усе на світі має власну вартість".
Я добре вивчив цей закон життя.
Чи треба божевіллю піддаватись?
У молодість немає вороття.

Я бачив невзаємність. Бачив зраду.
Довірливо вклонявся шахраю.
Освідчувався заспаному саду
Та обіймав ілюзію свою.

Світи мені яскраво, зірко рання,
І надиктуй згорьований сонет.
Я вилікуюсь від цього кохання,
Бо доля надала імунітет!

Дорога то спускалася униз,
То знову піднімалася угору.
Воли плелися по шляху не споро,
Тягли набитий всяким крамом віз.
На возі двоє: уже сивий дід
Сидить собі попереду, дрімає.
Він, начебто волами управляє,
Хоч ті самі чвалають куди слід.
За дідом, вклавшись на укритий крам,
Дрімає хлопець, літ отак п‘ятнадцять.
Рішив із дідом в Вишнівець податься,
На ярмарок, щоб спродатися там.
Крам хоч не свій. То діда пан послав
З товаром в місто. Повелів продати.
Дав пахолків той крам охороняти,
Бо ж зовсім неспокійний час настав.
А ще ж дорога через Чорний ліс.
Тож не дай Бог, як здрайці перестрінуть,
То ті й до тіла голого роздінуть.
Та й відберуть і цих волів, і віз.
Хлопчак, напевно на пригод чекав,
А тут дорога лиш одноманітна.
На возі залишалося сидіти.
А часом біля воза крокував,
Аби йому розвіятись хоч трохи.
Дарма, вже думав, з дідом напросивсь.
Уже би краще по селу носивсь.
Ще й сонце припіка, аж піт горохом.
Натерши боки, хлопець, врешті встав,
Сів коло діда та і став питати:
- А ще дорогу довго нам долати?
Дід головою тільки похитав:
- Та ще далеко. Лопушне минем
І ще верстов з п‘ятнадцять буде, мабуть.
Хлопчак зустрів ту новину не радо,
Скривив обличчя й без того сумне.
Дід скоса подивився й усміхнувсь
Тихенько в вуса: молоде, гаряче.
Кудись спішить, іще життя не бачив.
Тоді захриплим голосом звернувсь:
- А знаєш ти, Степане, що отам
Колись велика битва відбулася,
Коли ордою до нас Крим припхався.
В бою нелегко довелося нам.
Та ми здолали кляту ту орду
І багатьох у річці потопили.
Бажання знов приходити відбили.
Хлопчак оглянувсь. Прямо на виду
Дорога, річка, недалеко ліс,
Яри та балки. – А то правда, діду?
- Звичайно, правда, Бог у тому свідок.
Я тоді саме службу в князя ніс.
Ще князь Михайло був тоді живий,
Що був Дмитрові нинішньому дідом...
- А розкажіть поки оце ми їдем!
Хотілося б почути про той бій.
Дід ще раз погляд кинув навкруги,
Помовчав трохи та посмикав вуса,
Мов згадував, як саме бій відбувся,
Під шаблями як впали вороги.
- Було то все багато літ назад.
Литва з Москвою часто не мирилась,
Бо тій собі забрати Русь хотілось.
Багаті землі, кожен був би рад.
Але, оскільки підлі москалі
Самі з Литвою справитись не здатні,
То стали кримчаків у поміч звати,
Щоб вдерлись ті до нашої землі.
Тож тисли на Литву із двох боків.
Лише встигай від клятих відбиватись,
Не знаючи, звідкіль ті будуть пхатись.
І так воно на протязі років.
Татарам то подобалось й самим,
Бо на землі не звикли працювати,
А лиш своїх сусідів грабувати.
Отож грабунком тільки й жили тим.
Буває враз зненацька налетять,
Міста і села на шляху зруйнують
Та для ясиру люду наполюють,
Щоб всіх їх до Туреччини продать.
Страждали і Поділля, і Волинь,
І Київщина від отих наскоків.
Не було, мабуть ні одного року,
Щоб не було орди. Як чорна тінь,
Тоді лягала на весь руський край.
Кров, сльози, попіл по землі усюди.
Страждали від отих набігів люди.
Як пережив один – другий чекай.
Ні, влада, звісно, думала про те,
Як землі від татар оборонити,
Де на шляхах фортеці спорудити.
Та вічно грошей не було. Проте,
Хоча не скрізь фортеці ті звели,
Десь їм шляхи набігів перекрили.
Та, коли йшла орда великій силі,
Фортеці ті спинити не могли.
Упхається орда, поставить кіш,
Розпустить скрізь розбійницькі загони.
І ті, бува, аж під Варшаву гонять,
Врізаються, немов у масло ніж.
Міста попалять, села рознесуть,
Добро захоплять, наполонять люду
І скоро до коша вертатись будуть.
Добро везуть та і ясир ведуть.
Але якось два роки перед тим
Орда до нас у «гості» не ходила.
Спокійно люди у полях робили,
Не треба було хоронитись їм.
Та на початку березня прибув
Якийсь гонець з Молдови. Сигізмунду
Доніс, що навесні ординці будуть
Іти набігом. Бо господар чув,
Що в Чорнім лісі тулиться орда,
Понад Інгулом та трави чекає.
Як тільки степ зазеленіти має,
То вибереться з лісу і гайда.
Король одразу діяти почав,
Став посполите рушення збирати,
Велів бігом хоругви піднімати,
Бо ж зрозуміло, часу мало мав.
Та з безгрошів‘я скільки набере
Там того війська? Тисяч шість зібрали.
Та й то частину залишити мали.
А як орда другим шляхом попре?
Велів король й Острозькому тоді
Збирати сили, щоб орду стрічати.
Той став бігом намісників скликати,
Щоб разом перетяти шлях орді.
Збиралася до бою руська рать.
Не вперше було з ворогом стрічатись,
Тож довго й не було чого збиратись.
Вже зброя наготові, лише взять.
Наш князь Михайло нас усіх зібрав,
Дав день на збори та і на виправу.
На ранок уже вийшли із Брацлава,
Бо князь Острозький вже на нас чекав.
Туди ж і Андрій Збаразький прибув
З своїм загоном. Ми з ним добре знані.
Не раз стрічались у походнім стані,
Коли якийсь набіг татарський був.
Іще дрібні загони прибули.
Всього нас десь три тисячі зібралось:
З Поділля десь із тисячу примчались,
Дві тисячі з Волині теж прийшли.
Не так багато, щоб спинить орду,
Але й немало, щоб дрібні чамбули
У нашім краї обережні були,
Бо не минути клятим їм біди.
Уже не вперше татарві було
В наш край ходити, отож добре знали,
Де в нас фортеці над шляхом стояли.
Тому татарське військо не пішло
Кучманським шляхом. Бучач, Язловець
І Теребовля надто їх лякали.
Щоб часом у халепу не попали,
То рушили ордою, накінець
По Чорному шляху аж на Волинь.
Сторожа наша шлях той пильнувала,
Тож ми про їхній рух все добре знали.
Та з нашим військом вийди-но, зустрінь
Ті двадцять з лишком тисяч. Мало сил,
Щоби ординцям шлях перепиняти.
Тож довелося лиш спостерігати,
Дивитись, щоб не розповзлись навкіл.
Поляки теж збиралися, хоча
Повільно надто. Виступили з Львова,
Як кілька тисяч їх було готово.
Коронний Камєнєцький розпочав
Свій рух, як уже й квітень проминув.
Мав десь чотири тисячі при собі,
Все більше кінних, з татарвою щоби
У чистім полі він на рівних був.
У кінці березня татари вже були
Під Кузьминим, де перший кіш заклали.
Там у кінці усі збиратись мали.
По тому більшість із коша пішли
По межиріччю Серета і Збруча,
Вздовж Стрипи, понад Горинню аби
Під Буськом кіш іще один зробить.
А звідти вже чамбули їх летючі
По навколишнім краю розійшлись
Міста палити та людей хапати.
Вдалось їм аж під Львовом побувати,
Поза Дністром біля Стрия пройшлись.
Спалили Городок, Олеськ дістали,
Під Золочевим трохи потовклись,
До Любліна аж, кажуть доплелись.
Усе палили, били, грабували.
Іноді знахабніла татарва
За здобиччю, закривши очі, гналась,
Що від коша далеко відривалась,
Тож хтось із наших відсіч їй давав.
Чамбул такий зустрінемо, бува,
Загонимо в болото чи до лісу
Та й виріжемо весь його до біса.
Бо ж в «гості» їх до нас ніхто не звав.
Та більшість тих чамбулів все ж змогла
Добряче в нашім краї поживитись.
Аж боляче було на те дивитись,
Як вимер край, де татарва пройшла.
Обтяжені ясиром і добром,
Чамбули всі до коша повертались,
Управитись якнайскоріш старались,
Бо відчували, певно, що нутром,
Що тільки-но ми сили зберемо
Докупи, то на них разом ударим
Та задамо уже проклятим жару.
Й до Криму ледь живих проведемо.
Тож два-три тижні потовклась орда
У наших землях та й бігом зібралась
І, здобиччю обтяжена, подалась
До Криму. А поляки по слідах.
Орду під Буськом прагли захопить,
Але спізнились. Та уже знялася
Й неспішною ходою подалася.
Вже не боялась, то ж чого спішить?
Якби ж поляки чухались скоріш.
Острозький ще коли до них звертався,
Щоб він із ними хутко поєднався
І вдарили би разом. Але ні ж.
Діждались, як орда вже подалась
Зі здобиччю, вже все пограбувала,
Тоді лишень за нею вслід попхали.
То добре, що орда ота велась
Нахабно надто, зовсім не боялась,
Бо знала, що достатньо сил її,
Аби здобутки захистить свої.
Отож спокійно йшла, не озиралась.
Дізнавшись, що під Буськом вже нема
Орди, взялись поляки поспішати,
Щоб на шляху її десь перейняти.
Полк ляський шлях на Вишневець тримав.
Поляки не обтяжені були
Обозом, тож і рухались скоріше.
Орда тяглася Чорним шляхом лише,
Поляки вже під Вишнівець прийшли.
Спинилися якраз під Лопушним,
Аби орді дорогу перекрити.
Нам у той час вдалось чамбул розбити.
З три тисячі ординців було в нім.
Не встигли ляхи табір спорудить,
Як ми до них в ярах тих доєднались.
Хоч нас й тепер утроє менше малось,
Рішили все ж орду не пропустить.
На другий день татари підійшли.
Ішли безпечно, як вже в себе вдома.
Вважали, що не вдасться вже нікому
Їх зупинити. Впевнені були,
Що вже ніхто ясир не відіб’є.
І здобич гарну, що змогли узяти,
Ніхто уже не зможе відібрати.
Хоч, навіть не питались: де ж ми є?!
Станіслав Лянцкоронський, що тоді
Був посполите рушення очолив,
Вивідників своїх послати зволив,
Щоб краще розібратися в орді.
Тож скоро ми вже знали, що орда
Стоїть безпечна і необережна,
Тримаються чамбули незалежно.
Ніхто шляхи, як слід не огляда.
Обтяжена полоном і добром,
Орда була геть неповороткою.
Для нас якраз удалий час для бою,
Помацати гниле її нутро.
Отож зібрались наші воєводи,
Аби план бою переговорить.
І кожен першим стати в бій горить,
Як вже, нарешті трапилась нагода.
Поляки гонорилися при тім,
Що в них і зброя краща, й ліпші коні.
Вони на ту орду страху нагонять.
Та князь, одначе, суперечив їм.
Бо він, мовляв з татарами давно
В степах воює, хитрощі їх знає.
В поляків того досвіду немає.
Тож може боком вилізти воно.
Ще б довго сперечалися, мабуть.
Сторожа суперечку перервала.
Орда про наше військо вже прознала
І купчиться. Тож скоро бою буть.
І воєводи кинулися вмить,
Аби війська до бою готувати.
Домовилися: де кому стояти,
Щоби напевно ворога розбить.
Ми із полком Острозьким справа стали.
Поляки зліва поле зайняли.
Між нами піхотинці залягли
І дві гармати ворога стрічали.
А далі за поляками стояв
Іще полк руський Яна Одровонжа.
Він, в разі чого, війську допоможе,
Якби не втримавсь хтось і відступав.
Бо ж у татар багато дуже сил,
Нам буде з ними справитись нелегко.
Там, за ордою, зовсім недалеко
Займав татарський кіш пологий схил.
А в ньому люду, наче мурашви.
Ясир багатий татарва зібрала
Й до Криму продавати в рабство гнала.
Не всіх, звичайно, доведуть живих.
Тож, ж дивлячись на той татарський кіш,
Ми лиш від того злішими ставали.
І стільки в собі сили відчували,
Що рвалися у бій вступить скоріш.
Татари, мовби відчували то.
Орда зненацька з місця підірвалась
І на поляків перш за все помчалась.
Та до лав польських не домчав ніхто.
Герць зачіпний вони розпочали.
Перед полками польськими кружляли,
Зі своїх луків без кінця стріляли.
Поляки із рушниць відповіли.
Друга орда насунула на нас.
У нас теж стріли хмарами летіли.
Дошкулити татари нам хотіли.
Між нами чулись крики раз по раз.
Когось татарська влучила стріла,
Бо ж ми доспіхи гірші польських мали.
Тож нам ті стріли більше дошкуляли.
Орда враз на нас силою пішла.
Удар такий був, що відкинув нас
Аж до самого лісу, що позаду
Стояв стіною. Саме він завадив,
Щоб вдарили татари водночас
На нас із тилу. Відбивались ми,
Хоча, усе ж, поволі відступали.
Проти орди нас було зовсім мало.
Вже видно – не відбитися самим.
Тут дві хоругви польські прибули
Та на татар ударили із боку.
Стрімким в орду урізались потоком.
Утриматись татари не змогли
І відступили. На коротку мить
Змогли хоч трохи ми передихнути.
Назад свої позиції вернути.
Аж тут орда знов силою летить
Ще більшою, ніж до цього була.
Напевно, все, що мали, підібрали.
Земля від того тупоту дрижала.
Яка би сила їх спинить могла?!
Хоч ми тримати намагались стрій,
Та як могли протистояти силі?
Татари все сильніше нас тіснили,
Ставав усе напруженішим бій.
Уже не встояв дехто з волинян
Та кинувся до лісу відступати.
Для паніки ж потрібно не багато.
Тим більш, татари пхають, як таран.
Ми ще стоїм, якось тримаєм стрій,
А вої позад нас уже втікають.
Тут на коні Острозький вилітає
Та завертає воїнство у бій.
Якраз чотири роти підійшли
У поміч нам поляків. І татари,
Хоча навкруг кружляли, наче хмари,
Зламати полк волинський не змогли.
Як вся орда уже вступила в бій,
На нас і на поляків насідала,
Здавалось, перемогу уже мала,
Полк руський, обійшовши польський стрій,
Ударив раптом збоку на орду.
Татари тоді миттю сполошились
І до коша до свого відкотились.
А ми за ними мчали по сліду.
Гадали, що уже перемогли.
Але раділи трохи поспішили.
Орда кільцем той кіш свій оточила,
Бо ж там здобутки їхні всі були.
Тепер вже ми насілися на них,
Вони лиш відчайдушно відбивались,
Ясир уберегти свій намагались
Та ще чекали на прихід своїх.
Бо ж ще не вся зібралася орда,
Десь ще чамбули села грабували
І до коша ось-ось прибути мали.
Тоді би, звісно нам була біда.
Тож налягали ми із усіх сил.
Урешті-решт якій хоругві польській
Прорватись крізь татарський стрій вдалося.
Вони мерщій піднялися на схил,
Людей від пут звільняти почали.
Кількох звільнили, знов до бою стали,
Бо ж татарва за ними вслід примчала.
Та люди, що звільнитися змогли,
Товаришів своїх звільняти стали,
Хапали все, що бачили до рук,
Злі на татар від пережитих мук,
Вони із тилу на орду напали.
Татари раді, що ясир взяли
Такий багатий – чи не більш самої
Орди було татарської отої.
Тепер же тим налякані були.
Хай і без зброї, але страшно злі
І так багато на татар напали.
А ми з другого боку насідали.
Із мурзами своїми на чолі,
Ординці тоді кинулись втікати.
Але не багатьом то удалось.
Комусь до річки пхатись довелось,
В болоті потопилось їх багато.
Хтось вирвався, всю здобич полишив,
Що у набігу встиг награбувати.
Таких «щасливців» було не багато.
Коня десь у Криму аж зупинив.
Не знаю, скільки їх там полягло.
Казали, тисяч двадцять з гаком буде.
Ми ж втратили всього лиш сотню люду.
А все добро, що у коші було,
Дісталось нам. Самих лише коней
Зо десять тисяч нам тоді дісталось.
А на возах речей усяких малось.
Та не оте привабило мене.
Шістнадцять тисяч звільнених людей,
Що одночасно й плакали, й сміялись,
Раділи волі, що живі зостались.
Що рабство попереду їх не жде.
Не знали, як і дякувати нам.
Ходили геть обірвані і босі…
Але щасливі… Пам‘ятаю й досі.
І ми щасливі… Що там якийсь крам?!