У російському місті Коврові
Є фанати сергія лаврова.
Там виводять щодня
В сквер сумного коня
І корову у місті Коврові.

Монумент спорудили в Ростові,
Президенту московському вові.
На табличці було
Одне слово – пуйло,
Бо інакше не вміють в Ростові.

У засніжених горах Чукотки
Ходить-бродить пілот без пілотки.
Бо не може ніяк
Віднайти свій літак
Хоч прошнарив уже пів Чукотки.

Хапає знов мене дорога, наче здобич.
Кудись штовхає час - думок сліпий погонич.
Хоч вороння пророчить нині зимну днину,
Ховаю острах, наче спійману рибину.
Ялин зелені дзвони сум хитають в серці,
А шлях, як сильна течія, мов нервів скерцо.
Гойдає небо вперто човен дня повільний,
А я, немов багряно-жовтих днів невільник.
Туман все тягне потяг древніх лип у осінь,
Таємне щось у тихих барв многоголоссі.
Хай листопадить мить. Спинити час несила.
Бо жовті птахи листя враз складають крила.

25.10.2026

 
Плач, бейбі, плач
Матінка пробачить
Вона старіша й певніша
Король у Меріґолді куховарить
До сніданку королеві
А королева в залі
Грає на фортепіано для дітей
 
Плач, бейбі, плач
Матінка пробачить
Вона старіша й певніша. О плач, бейбі, плач
У саду своїм король
Збира букет для друга, що в гостях
А королева в ігровій
Усе малює дітям, щось до свят
 
Плач, бейбі, плач
Матінка пробачить
Вона старіша й певніша. О плач, бейбі, плач
Кірколдська герцогиня усміхається
На чай спізняючись
А в герцога проблеми
З повідомленням у Пташці та бджолі
 
Плач, бейбі, плач
Матінка пробачить
Вона старіша й певніша. О плач, бейбі, плач
Дванадцята година, всі довкіл стола
Сеанс у потемках
І голоси нізвідки
Дітьми визвані безпечно, для розваг
 
Плач, бейбі, плач
Матінка пробачить
Вона старіша й певніша. О плач, бейбі, плач
О, плач, плач, плач, плач, бейбі
Матінка пробачить
Вона старіша й певніша. О плач, бейбі, плач
Плач, бейбі, плач
Матінка пробачить
Вона старіша й певніша
О, плач, бейбі, плач
 
 
✴
 
Хто верне туди, звідки втік я?
Хто верне мене?
Хто верне туди, звідки втік я?
Брате, вернеш ти мене?
Хто верне мене?
 
М–м, як вернусь туди, ізвідки втік?
Хто верне мене?
 
 
 
 
 
 
 
 

Скачуть блискітки і примхи
На кордонах пантоміми,
Скачуть відчуттям розпуки
В запальному пілігрима.

Між склепінь, в шпаринах долі —
Відьмам, віщунам, пустункам,
Відшукавши вітер в полі, —
Скроням, взятим на поруки.

Струмінь б'є електротоком
Над раптового проваллям —
Кажуть, правда лізе боком,
А одвічне — по спіралях.

Лине в шепіт підзаконний,
Сяє золотом мундирів,
Між осанн, хули, прокльонів —
Мавпам в радісне на виріст…

На краю акварельного синього тла,
де вечір згасав у сльозі кольоровій,
стояла душа, як загусток тепла –
у шепоті згадок, у згаслій розмові.

І прийшов Синій Птах із нічних берегів,
з очима, як вітер, без назви, без межі,
в оперенні яснім – танок тайних снів,
і з голосом флейти, мов з серця у вежі.

— Я – ти, що не став ні загубою, ні…,
а тільки відлунням фантомної волі,
як ішла між світами, крізь дощі і вогні –
збираючи щастя з уламків та болю.

— Я бачила в щасті не блиск, а тремтіння –
в обіймах дитячих, в материних страхах,
А щастя – то повня в пітьмі, то сп’яніння
від шепоту трав, від ранкових заграв.

— Якби полетіла, роздерла кайдани?
Забула обітниці й болі земні?
— Я був би лиш тінь твого «може» в тумані,
що зник в небесах за командою: – плі…

Я рух через біль, аж до спокою в думці.
— У піняві шуму, в навкружній імлі
Ти – пам’ять для мене, маяк порятунку.
— Ми абрис одного в космічній петлі.

І я не спасіння, і не подарунок,
Я – межі в безмежжі і межі в тобі.
Бо ти мандрівниця між світом і словом.
Дивись, – не побачиш, як слід на воді.

І птах замовчав, а на крилах пастелю:
фіолет пережитого, зелень прозріння,
і жовто-гаряча надія в пустелі,
і синій, як знак невгасимого тління.

Свобода не в леті, не в правді забутій –
В умінні пройти, не спаливши коріння.
І навіть у смертнім, у тліннім оплоті –
залишити пісню, як слід, як цвітіння.
2025

Віконниці минулого забиті.
За ними - щастя, перед ними - біль.
Розірвані такі важливі ниті,
І виписаний чорний апостиль.

Мій сон дає мені уявний захист...
Проте, і в ньому я завжди один.
На вікнах скотч наклеєний хрест-навхрест,
Розбите серце посеред руїн.

Я - безпритульний. Я ніде не вдома!
Та й їхати мені нема куди.
Ковтає безнадія нерухома
Мої паралізовані світи.

Виштовхує навіки за ворота
Містечко фальші та коротких ший.
Цей світ живе. А я стою навпроти,
Прозорий, незнайомий та чужий.

Я жду листа, немов благої вісті
З-за океану чи ошатних хмар,
Немов картину проривного змісту
З могутністю недовідомих чар,
Мов пролісок на буйному узліссі,
Вогонь у безнадійності примар.

Я жду листа, що нині заспокоїть,
Дасть нам гармонію у дні страшні,
Утішить, як потужний гордий корінь,
Даруючи небачені пісні.
Проллються дні, немов дощі за комір,
Холодні, неспинимі, чарівні.

Я жду листа, як вісточку надії,
Яка втонула в щільних чагарях,
Як стимул для прогресу, руху, дії,
Яка здолає незглибимий страх.
Втечуть у хащі темні лиходії.
Зростуть ідеї на сипких пісках.

5 квітня 2026

Москалі постійно інших підлістю вражали.
Свого слова, як належить, вони не тримали.
Якщо нині ти потрібний – вони тобі раді,
А, як завтра непотрібний – то миттєво зрадять.
Й не важливо, чи то просто чесне слово дали,
Чи то договір із кимось вони підписали.
Для них то лиш шмат паперу нічого не вартий.
Тож союзників їм, звісно, запросто продати.
Із Махно так само сталось. Поки Крим не взяли,
Де врангелівці оборону проти них тримали,
То Махно був «другом вірним». На них сподівались
І недарма, бо ж в Крим перші махновці ввірвались.
А яка за те подяка? Всі махновські сили
У Криму москалі зразу ж військом оточили
Й перебили. І з Махно враз договір порвали
Й на «столицю» Гуляйполе зусібіч напали.
Але Махно все ж прорвався із зашморга того.
Ще доволі сильне військо збереглося в нього.
Та й в Криму не всіх махновців москалі побили.
Й в Приазов’ї гарували значні його сили.
Тож на зиму ясно стало – план москальський ляснув.
Ще москальська кров проллється в Україні рясно.
Вирвавшись із Гуляйполя, махновці спинились
Та ладнати свої лави чимдуж заходились.
Бо ж загинуло багато, між них командирів.
А тут ще війська «червоні» висять, наче гирі.
Донеччиною надумались трохи погуляти,
Поповнити свої сили, охочих набрати,
А потім до Гуляйполя знову повертати,
Ворогам про себе й друзям треба нагадати.
Хоч боїв і намагались уникать великих,
Але ж ворог скрізь загонів «червоних» натикав.
Виручало, що зненацька на них нападали
Та й «червоні» неохоче зовсім воювали.
Із такими, звісно легко було воювати,
Удалось бригаду цілу у полон узяти
Киргизів. Та далі що із ними робити:
Чи тягати із собою, чи всіх перебити?
До спіднього роздягли їх і в домі закрили.
Цілу добу ті киргизи отам просиділи.
На ранок шостого грудня прийшли в Гуляйполе.
Там зібралося «червоних», як маку у полі.
Вдвічі більше, ніж махновців. Але налетіли.
Скоро вулиці в містечку усі червоніли.
Нарубали цілу купу вояків «червоних»,
Здаватися більшовицькі узялись загони.
Їх не стали убивати, мітинг їм провели,
Пояснили, чого хочуть і місті, і села.
За що взялись воювати. Третина «червоних»
Забажала доєднатись в махновські загони.
А всіх інших відпустили, листівки роздали,
Щоб вони тепер за «батька» всіх агітували.
А більшовики злякались махновської сили,
Стягли війська всі негайно, що Врангеля били.
Народ почали лякати, щоб не помагали
Й видавати всіх махновців бігом вимагали.
Махно довго не затримавсь тоді в Гуляйполі,
По обіді подалися гуляти на волі.
Стріли по путі махновців, що вирвались з Криму,
Поповнили своє військо загонами тими.
Та й вирішили до Бердянська всім військом рушати.
Там десь група Вдовиченко повинна гуляти.
Мав всього лиш триста шабель та п‘ятсот багнетів.
А більшовикам прийшлося його тільки шпетить,
Бо зловить не було змоги, скільки не ганялись.
Саме туди Махно з військом чимскоріш подались.
Фрунзе, що Південним фронтом тоді верховодив,
Вирішив, що йому «гратись» із Махном вже годі.
Став війська усього фронту докупи збирати,
Щоб облаву на махновців в степах влаштувати.
Наче неводом до моря їх загони гнати,
Щоб не вискочили часом і там добивати.
А Махно мов підіграв їм, сам до пастки пхає.
Веде військо до Азова й загони збирає.
В Новоспасівку тим часом Вдовиченко вдерся,
Мов «червоним» плюнув в пику. Ревком тільки втерся.
З Бердянська загін каральний до села відправив.
Як дізнався Вдовиченко про подібну справу,
В Новоспасівку вернувся ( бо ж напав і «змився»).
Карателі після бою махновцям здалися.
Більшовиків й комісарів негайно скарали,
Вже із тими глитаями панькатись не стали.
А у Бердянськ Вдовиченко послав ультиматум,
Щоб Бердянськ здали, інакше чекає розплата.
«Виріже всіх комуністів». Там лиш посміялись,
До «воскресника» там саме вони готувались.
Чого б вони тих махновців боятися стали,
Коли війська аж шість тисяч у місті стояло.
А тим часом і Махно вже до міста підходив.
Взяв Андріївку, чекістів скарав принародно.
В Новоспасівку подався. З військом вражим стрівся:
Один полк розбігся, другий в його військо влився.
В Новоспасівці з’єднався з Вдовиченком Нестор.
На Бердянськ тепер вже можна було наступ вести.
Хоча Махно попередив ревком, щоб звільнили
Заручників й арештантів, що в ЧеКа сиділи.
Дав добу. Доба минула і Ревком отвітив,
Що під вартою «бандити» лишаться сидіти.
Тоді уже Вдовиченко послав телеграму:
«Йду на Ви», як Святослав князь колись казав прямо.
За ніч двадцять кілометрів махновці здолали
І на Бердянськ із трьох боків зненацька напали.
Хоч Махно мав лиш п‘ять тисяч. Та ще доєднались
І селяни, що помститись «червоним» збирались
За наругу. Скільки було їх – то невідомо,
Але ненависті було в них достатньо. Тому
Рвались в бій. Та ще Махно всім встиг пообіцяти,
Що дозволить, як захоплять, місто грабувати.
Хоча то не в його стилі. Мародерів всяких,
Що зловилися, чекала куля чи гілляка.
А тут вирішив дозволить. Тож військо завзято
Узялося оте місто бігом штурмом брати.
А «червоні» і не надто захищатись стали.
Більшість рядових вже скоро з міста повтікали.
А полк цілий на махновців сторону подався.
Лише деінде будинок якийсь захищався.
Там чекісти чи партійці затяті засіли,
Добре знали, що махновці їх би не жаліли.
До обіду все скінчилось. Місто захопили.
Із махновців лише кілька чоловік убили.
Ще десь постріли лунали, а вже до майдану
Чекістів та комісарів вели, наче п‘яних.
Комсомольців і партійців так само хапали.
Де вони ховались, люди зразу і здавали.
А то й самі приводили на розправу клятих,
Встигли за той час їм сала за шкуру залляти.
На майдані ішли страти: шаблями рубали,
Когось уже на мотузці на ліхтар тягали.
На те пішло три години. Зброю всю забрали
Й по обіді уже місто військо залишало.
Військо місто залишило, селяни зостались
І до вечора ще точно воно грабувалось.
Дві тисячі возів, кажуть майно те возили.
Тож розореним селяни Бердянськ залишили.
Лиш на другий день «червоні» до міста ввірвались.
Але там уже нікого тоді не зосталось.
Хоча Фрунзе відчитався перед Троцьким, ніби
Він махновців із Бердянська героїчно вибив.
Поки Махно в Андріївці взявся спочивати,
Новоспасівку «червоні» стали «штурмувати».
«Героїчно» взяли село, важко довелося,
Хоча жодного махновця в селі не знайшлося.
Довго потім виясняли, де ж махновці ділись.
Поки взнали, де ж, насправді вони зупинились.
Тож Андріївку з півночі вони оточили,
Круг села вони зібрали чималенькі сили:
Три дивізії стрілецькі та ще кінну мали,
Та два корпуси ще кінні в запасі стояли.
І всю ніч, і день «червоні» в село пробивались.
А махновці відчайдушно від них захищались.
Кругову там оборону вони влаштували.
Та, під натиском ворожим, усе ж відступали.
Усе вужче зашморг, вужче. «Червоні» радіють.
Мають з Махно покінчити, нарешті надію.
Та то тільки видавалось, що Махно піддався.
Вирватися з тої пастки він ще сподівався.
По його діях «червоним» стало зрозуміло,
Що пробитися на південь він збирає сили.
Тому сюди й підтягнули всі резерви свої.
А Махно на північ кинувсь прориватись з боєм.
Вибрав момент, як «червоні» втомлених міняли,
Тут махновські враз тачанки їх атакували.
Вискочили з села раптом, сходу розвернулись
І десятки черг по лавах ворожих метнулись.
Мов косою покосили. «Червоні» побігли.
Та відбігти далеченько вони вже не встигли,
Бо кіннота їх догнала та змусила здатись.
Тут бригада кінна Донська здумала погнатись
За махновцями. Її теж вогнем зупинили,
Примусили скласти зброю та всю полонили.
Далі рухались з боями, ніде не спинялись.
В паніці війська ворожі бігом розбігались.
Наче ніж крізь густе масло, махновці пробились.
Попереду них «червоних» вже не залишилось.
Тож тепер уже спокійно, але маршем скорим
Військо Махно подалося на Кінські Роздори.
Махно радів: кільце враже вдалося пробити
Та і людей небагато при тім загубити.
У таких боях жорстоких півтисячні втрати
Для такого війська, власне, зовсім не багато.
А «червоні» значно більші з того втрати мали
Та, що гірше, дисципліна у війську упала.
Хоч як в бій їх командири гнати намагались,
Ледве чули ім’я Махно, зразу розбігались.
Фрунзе дуже розізлився, став винних шукати.
А Махно по Україні подався гуляти.

Дощ вицокує гами небесні,
Звуки срібні гомінко дзвенять.
Застрибала грайливая рать.
Хлющ із перстю зійшлися у квесті.

Ніби дивним казковим експресом
Враз знімає журливу печать.
Дощ вистукує гами небесні,
Звуки срібні гомінко дзвенять.

Мжичка листя й дерева вже пестить.
Парасолі надворі мигтять.
А пацьорки прикрасили сад.
Їх торкає вітрець-перелесник.
Дощ вицокує гами небесні.

До осені пливуть літа мої,
А човен долі хвиля все гойдає.
Та у душі співають солов"ї,
Творча наснага ще не покидає.

Надіорі дощ та серце зігріва
Увага друзів, їх любов й турбота
І щирі-щирі милого слова,
Його кохання мелодійна нота.

Життя прекрасна кожна-кожна мить,
Хоч іноді й не солодко буває,
Іскра ота щаслива ще горить,
Вогнем добра яскраво так палає.

2017 р.

Перевтомлена працею мати
Йде повільно назустріч мені,
Щоб одразу міцніш обійняти
І забути про змучені дні.
І веде за собою до хати,
Де зажурою пахне полин,
Починає всього цілувати,
Ніби я ще малесенький син.
Скільки часу за мною тужила,
Виглядала щодня у вікно, -
Ти для мене - і віра, і сила,
І багатство земне заодно.
Знов ясніють зволожені очі,
Смуток тане щомиті, як дим,
Сидимо нерухомо до ночі
У розмовах про щось і затим.
Нас приховує нічка крилата
Від безсонної вічно нуди
І, я знаю, що молиться хата
Аби разом були ми завжди.
25.10.26

Що значить зачинені двері
До серця чийогось навік?
Риплять, ніби голос тетері,
У фокусі дальніх повік.
І Вертер пустелю долає,
Читає рядки будяків.
На овидах світлих розмаю
Почуємо шепіт віків.
Здолати широку промзону
Чи поле розкиданих мін.
Створити для себе ікону
Зуміє поет чи то мім.
Створити кумира у злоті
Та ідола для поклонінь.
Брести у розлогім осоті
До музи в потузі волінь.
Впадуть ідеали колишні
В байдужу зелену траву.
А вітер ідеї колише,
Немовби пшеницю в рову.

4 квітня 2026

Супами пахне околиця моя єрусалимська,
Смачними, мало не з усього світу…
Скуштував чимало їх, але на думці зазвичай
З дитинства нічим не замінимий борщ український.
Кажуть, що кухар подав Хубілаю, онуку Чингіс-хана,
Супів найкращих в світі список.
(Монголи вже встигли здолати Київ
І, певно ж, мали нагоду борщем насолодитись).
Зараз він з овочами й м”ясом, а в пам”яті – тільки пісний,
З кропиви і лободи в голодовку ненависну.
З одної миски ложками дерев”яними сьорбаємо…
…Воліли б приблуди з озвірілої Москви,
Що поїдають борщ український ненаситно,
Підсунуть нам прокислі щі свої…
Ні, скажемо катам: «Вертайтесь у болотяний свій край
І їжте за свій кошт, а не за наший борщ український!»

Розгулявся північний, та так уже кріпко і пристрасно!
Ось мою абрикосу в обіймах за ніч роздягнув.
Зняв сукЕнку, порвав і бруківку спідницею вистелив.
Загорнулась калюжа в оборку її осяйну.

Іздаля - ніби бісером жовтим обочина вишита.
Посвітліли і мокра дорога і чорна земля.
Те, що з літа узяв теплий вересень, все мені вишептав:
Листям пружним і травами ніжними день звеселяв.

Та змарніло зело, а за мить пожовтіло в піднесенні.
Вітру втіха була - розв'язати з дощами міхи.
Намокали листи і ставали усі безадресними,
Устеляли дорогу й ріллю, не відкриті ніким.

І відразу буріли на тлін послання листопадові.
Абрикоса трималась до вчора у затишку туй.
У вікно заглядала: там слоїки повні цукатами.
- Бачиш свій урожай? Ну а листя скидай, не жалкуй!

Пробачай міжсезоння капризи - вдоволення вітрові.
Хай сьогодні минуща калюжа відчує кураж.
Ти осінню негоду і зиму безжалісну витримай,
Зацвітай навесні! Та за листям опалим не плач.

Не усі любили рокабілі,
Тверк медуз драглистих, ритм-енд-блюз,
Бо були руді і підозрілі,
Наче Сходу викопний хунхуз,

Що завжди, підкреслено і гучно,
У пісках між соціальних криз
Набував майно кайлом підручним,
Як примарне снів тілесних рис.

Вибігало босе і голодне
На стерню між ранками в мороз,
Рукокрилих бгало неприродно,
Піддавало сумніву гіпноз,

Щоб нарешті, в щирім сподіванні,
Знов звучала кода торжества
За роялем вічного єднання —
Для медуз драглистого єства…

Сприймаю за жарти,
не скиглю від болю,
та більш ображати
себе не дозволю!
Незламна, правдива,
тверда, наче криця,
пекуча жалива,
стрімка блискавиця.
Я душу віддам,
як люблю до нестями,
і вирву сміття
із корінням руками.
Б'ю словом на відсіч
свою ворожину,
на гострому вістрі
ножа не загину.
У чорній безодні
мене не втопити —
шовкова назовні,
шалена у битві!

25.10.2026р

Птахи на хижім переніссі
Вільготно направляють гнів,
Такі потужні, наче Ніцше,
В нестримнім сяєві вогнів.

Вони жорстокі і примхливі,
Розумні, злобні і сумні,
У нескоримому напливі
Рахують доленосні дні.

Птахи пророчі, невіддільні
Від космосу могутніх хвиль.
Так почуття химерні, дивні
Ідуть, немовби чоловий.

Їх не вполюєш, не впіймаєш.
Птахи у пастку не зайдуть.
На святі вільного розмаю
Вони лаштуються у путь.

3 квітня 2026

В голосі плинної осені
Чується шелест і свист, -
Вітер захекано носиться,
Падає зірваний лист.
В голосі тім інтонації
Лагідні, гнівні, смішні:
Листя шепоче про грації,
Вітер горланить пісні.
Осінь тональністю, гамами
То галасує, то спить,
Поза віконними рамами
Стихнувши зараз на мить...
24.10.26

Стукає промінчиком сонце у віконечко:
— Вставай з ліжечка мерщій, подивись на сонечко!

Вже прокинулись Карпати і хмаркам всміхаються,
Клени, буки та вільха у жовте вдягаються.

Он ялинка і смерека, золотаві шишки,
Білки в гості поспішають на смачні горішки.

Беркут в небі вже кружляє, гору колом огортає —
Ніхто не зуроче.

А гора сміється радо, тягнеться до неба щиро —
На рученьки хоче.

1.
Із очима як пусті вокзали,
Наше місто ожива.
Світлом дихають благі квартали,
Пісня рветься на слова.

Приспів:
У мелодіях давно забутих,
Нам хотілося усе збагнути,
Я у них тебе могла відчути,
Кожну ноту і мотив.
Ти такий яких на світі мало,
Не на місці голова.
Як могла таки переписала
Пісні вирвані слова.

У мелодіях давно забутих,
Нам хотілося усе збагнути,
Я у них тебе могла відчути,
Кожну ноту і мотив.
Хотіла я збагнути!
Хотіла я збагнути!
Я у них тебе могла відчути,
Кожну ноту і мотив.

2.
Ніби серце остигає кава,
Вікна дивляться у двір.
Усміхаюся собі лукаво,
Се ля ві так Се ля ві.

Приспів:
У мелодіях давно забутих,
Нам хотілося усе збагнути,
Я у них тебе могла відчути,
Кожну ноту і мотив.
Я у них тебе могла відчути,
Кожну ноту і мотив,
Тільки в них тебе могла відчути,
Кожну ноту і мотив.

З березня до вересня не узріли літа ми,
ось і жовтень хмарою лине в далину.
Синій день за вікнами прикрашає квітами
путь останню осені ранню і сумну.

А ми лише напередодні
зими лихої до весни
помітили, що на сьогодні
немає миру без війни.

На червоне їдемо, якщо бути чесними,
міряємо віддалі, миті і роки...
семафори вічності за ясними веснами
зеленіють осінню на усі боки.

Маємо, що маємо, і не треба більшого
горенька печального при лихій біді.
Від одної пристані до причалу іншого
відлітають зорями душі молоді.

Десь у мирній гавані, до всього готової,
їх приймають босими ангели пітьми.
Ми уже й не просимо милості господньої...
якщо можеш, осене, брехунів прийми.

А ми напередодні миру,
та не готові до тюрми
і все прощаємо «кумиру»
за передбачення зими.

10/26

Мілини мліли,
Піском білили.
У тінях сосен
Граки ходили.
Ховався лебідь —
Самотній, босий —
Біліший лілей
У тінях сосен.

Молочним блиском,
Напівпрозорим,
Зі штучним вмістом
Іспанський сором
Горів у вербах,
В кущах строкатих,
Як гуманісти
П’ятидесятих.

Човни в осоках
Бешкетували,
Робили шкоду,
У довгу грали,
Як діти Веди —
Шпаркі, нервові —
В зелених дредах
Гілки вербові…

Переломи епох так лякають людей,
Залишаючи шрами болючі.
Тектонічні розлами, розриви сітей.
Голос неба ніхто не озвучив.
Розповзаються тріщини в душах, і страх
Запускає глибоке коріння.
Розбивається амфора. Здавнений крах
Розпускає потворні пагіння.
Так не хочеться жити в епоху цих змін,
Катастроф, катаклізмів, провалів.
Каліюга прийшла, як поранений змій.
Люди йдуть до нового Ваала.

31 березня 2026

Корінь слова «гуманізм» - «людяний».
Але у деяких політиків дивне уявлення про це поняття…

Гуманізм - це що означає?
Це загиблі вагітні жінки,
це мости і лікарні розчавлені,
це зруйновані вщент дитсадки…

Гуманізм - це долі загублені,
ракетний терор щогодини…
Поверніть гуманізму людяність!
Поверніть гуманізму людину!

2026 рік

А дощ іде і обмиває вікна,
Змиває пил і спогади старі, -
Ніяк лише з душі печаль не зникне,
Ніщо її не звільнить від жури.
Стікають краплі, наче дні за днями,
Холоне у горнятку теплий чай, -
Утомлений нудьгою і думками,
Боюся нині впасти у відчай.
Додам окропу, оживлю розмову
З самим собою про солодку мить, -
Я пам'ятаю зорі світанкові
І в серці голос милої дзвенить.
А дощ іде... Йому потрібні вікна,
Щоб змити все, що віджило своє, -
Лиш ця печаль через роки не зникне,
Бо і тоді спитаю: "Де ти є?.."
В кімнаті тепло, затишно і тихо,
Лиш краплі б'ють у ритмі сподівань, -
Любов - це доля без образ і лиха,
Жива ріка без меж і розставань.
Вщухає сум у вічній цій покорі
Закоханій ще з юності душі, -
Думки летять туди, де світять зорі
І де так довго не ідуть дощі.
А дощ іде і обмиває вікна,
Чи, може, хочуть краплі написать,
Що все мине і давній смуток зникне,
Залишиться лиш віра й благодать.
23.10.26

Оманні сумніви, коли лювов
Свободу втратити зродила страх.
Двох душ єднання навзамін свобод —
Чарівні узи, де ніхто не раб.
Кохання справжнє — в путах не скара,
Воно довік не принесе біди:
Тендітній пташці й клітка — не жура,
Бо спів її солодкий — безмір див.
Безсилі гордість, біль, що не щадить,
Коли панує вірність між людьми,
А щирої взаємності плоди
Загоять рани і посіють мир.
І в мідній вежі віра — таїна,
Де втіха — їй обитель осяйна.

Квартонель


Холодами гартована босими,
Зацілована райдужно кольором,
Після Літечка - Осені з грозами,
Хризантема хизується гонором.

Зацілована райдужно кольором
Серед листя опалого з осами,
Що вмирає ,згорає від сорому ,
Королева вмивається росами.

Після Літечка - Осені з грозами
Так не хочеться зимнього подиху !
"Зачекайте, побудьте ще , просимо!"
Хризантема всміхнулася :"Досить вам".

Хризантема хизується гонором, .
Я милуюся ,дякую Господу :
В цій красі простота нецілована,
Що мене зігріває від холоду.
20.10.26.

Є край, що зовуть Україна,
а так це і є Свята Русь,
по світу подіями лине –
коли ще сюди повернусь?

Мав кожен будинок чи хату
і рідні міста чи село,
раділи йому батько й мати
молили, щоб Сонце зійшло.

Бажання прожити прекрасно
доцільне, і мабуть одне,
та як це зробити не ясно
і що є для нас провідне?

Пройшло все життя вже, як літо,
а в краю нема ще ладу:
розгін українців по світу,
бо вдома діла "як в аду".

Ми як караван по пустелі
проходим крізь дюни брехні,
де гавкіт собак "вище стелі" –
здолати це маєм, чи ні?

Та ось чути впевнений голос
посеред вагань і руїн:
Христос, чи Месія, чи Логос –
знайомий до болю, це Він!

Йде ніч назавжди від віконця,
разом з нею смуток ночей,
це Схід Українського Сонця,
це воля і сяйво очей!

* на мотив американської народної пісні «Дім Сонця, що сходить» (House of the Rising Sun)
у виконанні The Animals стала світовим хітом в 1964 році, та й досі…
https://www.youtube.com/watch?v=4-43lLKaqBQ
The Animals - House of the Rising Sun (1964)

22.10.2026 р. UA

 
У пітьмі
Де лихоманковий цвіт
А чи під водою
Де катран булькотить
Або вранці
Біля радіо
Стіни сходяться щоби задушити
І друзів катма
Усіх інших ненавидиш ти
Се життя тобі цінне, хай би йшло?
Авжеж, дай просвітити
Щодо місця одного . . .
(Ану хутко по капцях, друзі
Воно отут, за рогом!)
У темну ніч
Де шепочуться в’язи
Туди, де тримають
Усі Неймовірні Зарази
У темну ніч
Де шепочуться в’язи
Туди, де тримають
Усі Неймовірні Зарази . . .
 
Така ось штучка якраз для тебе
Учені величають її
Бромідрозис
А решта, які звикли
Носити кеди
І часом, пару пітонських чобіт
Дали цьому ексклюзивному негараздові
Імення:
ШТИН-ФУ
Так от, мій чобіт надто тісний
Його я стягнути не зміг
Тиждень сплине, уже перше липня
Нарешті стягую його
Тут подруга крику
У ТЕБЕ ШТИН-ФУ!
ШТИН-ФУ, ладо
Твій ШТИН дотикає мій нюх!
ШТИН-ФУ! ШТИН-ФУ! Я не гоню
Відмий оце або хоч попробуй?“
Сюди, Файдо . . . Файдо . . .
До мене, собачко . . . давай пантофлі
”Гав, гав, гав!“ (хрясь-бам-гарарам)
Хе хе хе . . . бідака . . .
 
Тоді Файдо підвівся з підлоги, й перекотився
І поглянув просто в очі
І знаете, що казав?
Від давніх давен
Хтось питався мене
(Це пес говорить зараз)
Яка твоя концептуальна послідовність?
Так от я їм казав
(Файдо вів)
О, це легко сягти
Сутність бісквітова
апостроф єси ( ’ )
Ну так от
Тип, який вів розмову зі псом
Поглянув на пса, й казав: (гейби кому вірити)
”Неможливо!“
Казав:
”НІЗАЩО й НІ ЗА ЩО!
І САМ НЕ, й НЕ ДАМ!
НЕ МАЄ, НЕ Є, І НІЯК НЕ
І НЕ МАЛО БИ . . .
І НЕ МОГЛО БИ“
Він мовив НІ НІ НІ!
Я мовив ТАКИ ТАК!
Казав: ”Я у цім буґі весь час . . .
Ет, хіба не бардак!“
І ПУДЕЛЬ ХА-АП-НЕ
І ПУДЕЛЬ ЖУ-Є
І ПУДЕЛЬ ХА-АП-НЕ
І ПУДЕЛЬ ЖУ-Є
І ПУДЕЛЬ ХА-АП-НЕ
І ПУДЕЛЬ ЖУ-Є
І ПУДЕЛЬ ХА-АП-НЕ
І ПУДЕЛЬ ЖУ-Є . . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

В інституті алкогольнім,
У лікеро-горілчанім,
Завершився монотонно
Семестр очного навчання.

Ось прийшов спудей на іспит,
Викладач повідомляє: -
Будем визначати вмісти
Того, що я наливаю.

Простягає йому шкалик:-
От, будь ласка, перша вправа.
Вицмулив спудей помалу:-
Це, звичайно, «Кюрасао».

Шкалик у руці вже другий,
Спудей далі бенкетує,
Випиває без напруги: -
Мене ромом не здивуєш.

Викладач сміється хитро,
Щось у шкалик наливає:-
Маю цілого ще літра,
Випий трохи, чи вгадаєш?

Випив - вирячились очі,
Дихання у горлі стало: -
Але це народна творчість.
Ми її ще не вивчали…


22.10.2026

Старий дідусь сидів переді мною,
Борідку сиву нетерпляче м‘яв,
Немов слова потрібні підбирав
Й не міг знайти. І паузою тою
Мене все більш і більш інтригував:
Що ж саме хоче мені розказати,
Чого би я іще не можу знати?
А я ж був певен, що багато знав.
І щось нове не сподівавсь почуть.
Та й час на мої розпити кінчався.
Достатньо інформації набрався.
Для книги й забагато вже, мабуть.
Дідусь останнім в моїм списку був.
Тож я й заїхав та і став питати,
Що може він з минулого згадати.
Не думав, щоби нове щось почув.
Дідусь, нарешті зважився, немов,
Поглянув в очі і спитав спокійно:
- Скажіть, а ви щось чули про Саліну?
Я в пам‘яті ту назву не знайшов,
Отож, знизав плечима і сказав:
- Не чув. А що про неї маю знати?
І де, скажіть, Саліна та на карті?
Дідусь всміхнувся гірко і почав:
- На Самбірщині місце є одне
Біля містечка Доброміль. Там шахти
Колись були, щоб сіль в них добувати…
Те, звісно зацікавило мене:
- А що ті шахти? Що таке у них,
Щоби про них могли поговорити?
Мене цікавлять москалями вбиті
При комуняках. Що у шахтах тих?
- Могила братська у одній із них,
Де двадцять тисяч поховали люду
За кілька днів, - щось захрипіло в грудях
Старого. Він раптово, мов застиг,
Згадавши, певно щось в житті таке,
Яке йому довіку не забути
І стислись кулаки до болю люто,
Бо згадування було нелегке.
- І що ж було там саме, розкажіть?! –
Мене уже цікавість розпирала.
Дідусь почав розповідать помалу
Те, що йому вдалося пережить:
- Ще до війни ці шахти працювали.
Трудились люди, добували сіль,
Везли й в краї віддалені звідсіль.
Про шахти ці по всій Європі знали.
В тридцять дев‘ятім москалі прийшли,
Одну із шахт невдовзі вже закрили,
Колючим дротом всю обгородили.
Там лиш еНКаВееСники були,
Які за дріт нікого не пускали.
Часом машини їхали туди.
Та ми не відчували в тім біди.
Можливо, там щось цінне добували.
Війна вже відчувалася в той час.
Тривога у повітрі вже кружляла
І всі чогось трагічного чекали.
Тривога та дістала, навіть нас,
Тоді іще дівчат і хлопчаків.
Мабуть, що від дорослих передалось
Те відчуття. Страшна гроза збиралась…-
Спинили діда роздуми гіркі.
Замовк на хвильку та сльозу змахнув
Непрохану, яка скотилась з ока, -
Уже перед війною того року
(Наказ такий, мабуть з Москви прибув)
Закрили шахти, людям повеліли
Сидіти вдома… А машини йшли,
Брезентом вкриті. Що вони везли,
Ніхто не знав. Сліди хіба лишили
Криваві за собою… Та якось,
Директор повелів всім передати
Аби прийшли на шахту по зарплату.
Війна тоді була уже ось-ось.
Тож тато задоволений помчав
На шахту, щоб живу копійку мати…
Вже в темряві аж повернувся тато
І вигляд, мов вернувся з пекла, мав:
Потріскалися губи й почорніли,
І очі мертві… Згодом розповів,
Що по дорозі він дівчат зустрів.
Ті бігли з шахти (там також робили).
Сказали тату не ходить туди,
Там справжнє пекло. Йому страшно стало,
Бо звідти крики, постріли лунали.
Вертати страшно у село. Куди?
Зійшли з дороги та шугнули в ліс.
І звідти, справді справжнє пекло вздріли:
Людей стріляли, молотками били,
Прикладами. Кров розливалась скрізь.
Убитих чи іще когось живих
Одразу в соляний розкоп кидали.
Вони за тим у страху споглядали
І жоден з місця зрушити не зміг…
Кати можливих свідків прибирали.
Чи знав хтось про їх злочини, чи ні,
Їм свідки були будь-які страшні
І далі жити прав вони не мали…
А потім почалась ота війна.
Уже німецькі літаки літали.
А тут селом з Перемишля прогнали
Колону «полонених». Новина
На ноги підняла усе село.
Всі думали, що, мабуть німців гнали.
Отож всі подивитись вибігали.
Та німців там і близько не було.
Ми вибігли із мамою й сестрою
Поглянути. Колона довга йшла,
Передня вже аж за селом була,
А задня ще ховалась за горою.
А люди всі замучені ішли,
Утомлені, побиті. Так їх жалко.
Й мордаті конвоїри уздовж валки.
Куди вони нещасний люд вели?
Тут мама похопилась: - Та ж голодні.
Принесла з дому хліба, підійшла
І хліб той полоненому дала.
Другі теж потяглись, спинити годі.
Тут конвоїр підскочив: - Ти чєго?
- Та хочу лиш людей нагодувати.
Бо ж жалко. Що їм, з голоду вмирати?
- Тагда давай в калону к ним бягом! –
Вхопив за руку і штовхнув до тих
Нещасних. Ми заплакали з сестрою.
Тут інший підійшов до нас конвойний,
Сказав тому: - Стареньку відпусти.
Бо ж діти плачуть. Той аж озвірів:
- Сєйчас і дєті будут тут в калонє!
- Не смій чіпати їх! Вони сторонні! –
З колони вивів маму й відпустив.
А люди всі подалі відійшли,
Щоб під гарячу руку не потрапить.
Колона йшла і йшла. Людей багато.
Не знали ми куди їх повели
Та до Саліни повернули їх.
Іти за ними людям страшно було.
А згодом довго там мотори гу́ли.
Щоб ми, мабуть не чули криків тих,
Які звідтіль доносились. В ті дні
Селом машин проїхало багато.
І всі на соляні звертали шахти,
Сліди криваві лишили одні.
Вже на четвертий день усі війська
Радянські подались на схід. Прибули
Слідом словаки, що за німців були.
Скоріш словацька розвідка така.
Почувши про Саліну від людей,
Вони з людьми на шахти подалися.
По витоптаній вщент траві пройшлися,
Знайшли розкоп засипаний той, де
Людей живих і мертвих поховали.
Як ми почули, кинулись туди.
Побачити, Господь не приведи
Ще раз оту картину. Скрізь лежали
Одежі купи… різної… в крові.
Хтось зазирнув небавом до костьолу
І крик нелюдський розлетівсь навколо.
Туди негайно ринули живі.
Там на стіні людину розіп‘яли
І кров‘ю всю підлогу залило,
По щиколотку аж її було.
Це ж скільки отут люду повбивали?
А тут від шахти крики донеслись.
Всі кинулись туди. Вже розкопали.
Там трупи аж під самий верх лежали.
А там розкоп же сотню метрів вниз
Й п’ять метрів шириною…Скільки люду
Лежало там? То страшно і гадать.
Взялись потроху верхніх витягать.
Видовища ніколи не забуду.
Хоча дорослі й гнали нас малих
Та ми за тим дивилися здалека.
І бачили, як людям там нелегко.
Бо ж сморід смерті гнав від шахти їх.
Проте дістали десь з півсотні тіл.
Їх тут же недалеко й поховали.
Та більше діставати вже не стали,
Не стачило ніяких людських сил.
Вже трупи розкладатись почали.
А спека тільки в тому помагала…
Тож шахту чимскоріше закопали.
Хоч баченим шоковані були
Та все ж якусь насипали могилу
Над тими, кого витягли і хрест
Поставили. Він там і досі десь,
Як комуняки досі не звалили.
Село не спало, мабуть усю ніч,
Про те страхіття тільки й говорили.
Невинно там замучених жаліли.
Бо ж жалість до невинних звісна річ.
А десь на другий чи на третій день
Знайшли у лісі люди чоловіка,
Що вижив в пеклі… Дивина велика.
Хто ж тим, не поцікавившись, пройде?
Той чоловік страшне розповідав.
Їх всіх до шахти нелюди пригнали.
Жінок усіх одразу відібрали.
Чоловікам же сад за пастку став.
Поки жінок в костелі убивали,
Без пострілів. Взялись за молотки,
З яких стирчали гострії гвіздки,
І молотками в голови довбали.
Живих і мертвих у розкоп тягли
Й туди жбурляли. А чоловіків
В саду усіх зібрали між рядків
Так, що нікуди дітись не могли.
А кулемети між дерев стояли,
Як коридор – то шлях єдиний їм.
І всіх погнали коридором тим,
Де зусібіч їх кулі зустрічали.
Коли упав останній, почали,
Кого одразу тут же добивати,
Кого живим у шахту ту кидати.
Його живим теж кинули були.
На щастя, він лежав під самий верх.
Як опритомнів, уже темно стало.
Тож він із ями вибрався помалу.
Та дивувався дуже, що не вмер…
Уже при німцях пронеслись чутки,
Що тих могил в Галичині багато.
Сліди взялися кляті замітати,
Бо ж мали рило у пуху-таки.
Чимало люду вислали в Сибір,
Чимало у в‘язницях ще тримали.
А, як війна, часу уже не мали,
Тож діяли, неначе дикий звір.
І із в‘язниць невинних тисячі
На волю відпускати не схотіли,
Коли вже німці близько підступили.
Неначе таті діяли вночі.
Вбивали там, де можна убивать,
Аби лише живими не лишати,
Бо ж зла вчинили людям тим багато
І ті їх не збиралися прощать. -
Замовк старий. І я сидів, мовчав.
Перед очима те страшне стояло,
Що люди в пеклі тім переживали.
Нарешті я не витримав, спитав:
- А та могила досі там стоїть?
- Як москалі вернулись, хрест зламали,
Могилу із землею розрівняли.
То людям було важко зрозуміть.
Збиралися і насипали знов.
І ставили хреста… Але затято
Знов москалі те брались руйнувати.
Затоптували ту невинну кров.
Але небавом знову хрест стояв
На насипу, аби всі люди знали
І пам’ять про те місце не вмирала.
Нагадуванням була чорних справ,
Які творили в краї москалі,
Щоб звести, врешті весь народ в могилу.
Щоб ми ніколи допускать не сміли
На нашій клятих правити землі.

І
Поки ще летять літа мої,
мрію наші витоки вернути,
де течуть цілющі ручаї
та джерела у чужі краї
і колись проявлене й забуте
повертає на круги свої.

ІІ
Хочеться у клас тієї школи,
де на першій парті при вікні
та, яку не забував ніколи,
вперше усміхнулася мені.

Та немає ще машини часу
і не має сліду течія,
у яку ступав одного разу
як на цьому фото житія...
хлопчаки – веселі водолази
також усміхаються як я.

А за кадром виступає інша
героїня авторського вірша...
певно наближалася гроза
і вона тягла до перелазу
нашого упертого Пегаса,
байдуже, що то була коза...
.................................................
ой, чого лиш не було раніше,
та мені, веселому, не смішно
і ятрить непрохана сльоза,
що і досі їду до Парнасу,
а її найпершою із класу
у воді забрали небеса.

ІІІ
«Точить бережечки тиха хвиля»
і тече невідомо куди,
душі розділяючи… на милі,
за якими чути, – гиля-гиля,
сірі гуси, гиля до води.

Не чарують візії минулі.
Теренами поросли стежки,
чагарі займають бережки,
відкіля ще чую, – гулі-гулі,
голуби-хлоп’ята, що у мулі,
і русалка-муза... на віки.

10.2026

 до чого розмовляли ми
 душевно та сердечно
 в сарайчику покривленім
 із мордами овечими
 про що розказували ми
 розпачливо неґречно
 що зиму пережити би
 а там безпечна втеча
 весною де нема причин
 немає ворожнечі
 натомість є блаженна тінь
 смарагдова святечна
 де всякий міг би щось найти
 на тій душевній пажиті
 й на пагорбі оце ще
 

А хризантеми на ромашки схожі
Зацвіли у мене під вікном.
Бо осінь-матінка і тепла. і погожа
Встеляє все багряним килимком.

Пелюсточок торкнулись промінці,
Це сонечко послало їх зігріти.
І бавляться, неначе малі діти
Та по моїй ковзнули ще руці.

Літечка бабиного настала пора,
Снує його срібляста павутина.
Осене! Дай нам миру і добра
Та щастя хай летить. немов пташина.

2026 р.

Оспіваний дощами долі,
Він тишу колисав поволі,
І верби мав за парасолі
І не тримався берегів,

Де ранком панував Овідій
Під наглядом дурних сусідів,
Що салом заїдали мідій
І в дощ недобирали слів.

Ходи за ним за довгі дужки,
Слідами запашної юшки,
Шукай за рогом світу смужки,
Як слід отари сірий вовк.

Як сила, що веде розмову
Про сміх і гріх світобудови,
Про користь марноти й полови,
Як гусінь, що пряде свій шовк.

Ракети, клятим дронам на додачу,
Шугали понад містом цілу ніч,
Роїлися і падали, неначе
Летіти далі їм було невміч.
Свистячі згуки, вибухи підступні
До мене долітали звідусіль, -
Дрижали стіни, мов дверима гупав
Отой сусід, що полюбляє хміль.
Схвильовано стрічаючись зі смертю,
Поклони бив до самої землі,
Аби в її обійми розпростерті
Не втрапити в освітленій імлі.
Не знаю досі, як не впав у безум
Я уночі під вогняним дощем,
Бо той сусід мій голосом тверезим
На весь під'їзд вигукував: "Живем!.."
22.10.26

Білий туман торОчиться
Стьожками між ліщиною,
Скочується у брижі.
Галасами сорочими -
Сваркою безпричинною,
Ранок шматує тишу.

Зібрані листям, шелестно
Краплі туману ковзають
І добавляють втоми
Опаду, що у челенджі
Квапно насталої осені
В сивім тумані тоне.

Що не впаде, сороками
Буде моторно стріпане.
В осипі ж затерпати
Стане недовго, поки не
Втішить когось горіхами
В сірому листопаді.

Я прийшов у ліс сьогодні
По гриби, бо я голодний.
Але ж це не в тому плані:
Я ж не хотів "грибів в сметані".

Ондо білі, а там- лисички,
Та я не маю такої звички
Брати все, що попадеться
Бо я шукаю своїм серцем.

Просто я
люблю збирати гриби
Просто я
люблю збирати гриби

Ходжу лісом неозорим
і шукаю мухомори.
Але щось усе даремно
А вже скоро буде темно!

Печериці-шампіньйони,
маслюків, опеньків тонни,
а червоних мухоморів
не знаходжу!Горе-горе!!

Просто всі
побігли шукати гриби
Просто всі
пішли шукати гриби

Де ж мої ви,червоненькі
Хоч великі, хоч маленькі?
Я ж без вас уже не можу,
я зовсім поїхав, схоже!

Я давно вже
Звик шукати гриби
Я давно вже
Звик шукати гриби

Та щось червоне заблистіло
Я подумав: буде діло?!
Але то була машина
Із червоними очима.

Поліцаї налетіли,
Мої руки затремтіли,
Мої ноги утікали,
Та шакали наздогнали

Більше я
Не буду шукати гриби
Більше я
Не буду шукати гриби

Я згадую у лютому сніги,
Немов фантом примарний і нещасний.
Припливом на піщані береги
Нахлине пристрасть гостра і нещадна.

Сніг пропікав до глибини душі
Прадавнім лезом і сарматським списом.
Тепер до нас промовлять спориші
Словами із невизначеним блиском.

Сніги пішли, як лицарі небес.
Іде весна правдива, непорочна.
Сніги пішли, як у блакить Кортес.
Це диво не спаплюжать, не зурочать.

30 березня 2026

 
Що робиться на гіацинтовій хаті
Що робиться на гіацинтовій, га
На радість левам, ей
У цей день
 
Вірю в нового друга, без претензії
Вірю в нового друга, без проблем отих
Мені потрібен друг
Що без вимоги
Кімната з ванною чиста
Гадаю, хтось є поблизу
Цей хтось мене переслідує, певно
Еге
 
Куди подівся той червовий валет
Куди подівся той червовий валет
Єдина карта, що із неї я ходив би, та й таке
 
І я вірю усе, що друг новий найдеться
І я вірю усе, що друг новий найдеться
І я вірю усе, що друг новий найдеться
Нарешті
 
 
 
 
 
 
 
 

Степи давно не мають пруфу, —
Шкодують блазням ковдри духу,
Ховають погляди від згуб
Вовків самотніх в літній дуб.
Вистава йде... Повільна тиша.
Над жолудем голодна миша,
Частково справжня, наче ми,
Світ наближає до чуми,
Старішої за Гіменея,
За блиск, гротеск, за ахінею.
Допіру глянеш вглиб кори,
А там… дороги і двори,
Життя комах на крам багате,
Руді мурахи, як солдати
Держави хитрого грача,
Що грає ними у квача…

 він не / імʼя /
 і не / іще імʼя /
 і до усього
 підходить він геть інакше
 тобі поезія
 йому маячня хоча
 те саме необовʼязково завше
 ще він торкається сердець
 у спосіб власний
 хоча бува
 поминає і господа
 ісуса христа нашого всує
 але що саме не всує
 у божевільні
 прийдешній вчорашній оцій
 саме цього для нас
 ісус христос господь наш
 і не зʼясує
 бо при суті є паморок похибка пані
 що прокидається чи претендує
 чи провокує чи підноситься
 чи переживає радо нас
 заперечує нівечить
 плюндрує
 принадно
 бо нас і немає
 і наші речі
 це речі забуті
 загублені будь-чиї
 жодному більш не цікаві
 вкупі із іменами
 із ідеями із
 заморочками навіть
 будь-якими
 але ритм цей
 пасує до втрат він
 пасує до слабкості він
 нам
 пасує
 

Затягнуло димом просинь,
Стогне змучена земля
І в глухого Бога просить
Покарати москаля.
За усі дитячі сльози,
За зруйновані міста, -
За погрози і за грози,
І за спалені жита.
Хай настане Божа кара
Для злочинців будь-коли
І повисне чорна хмара
Над імперією мли.
Хай розвіє вітер волі
Цей їдкий до кашлю чад,
Що спинився серед поля
І проникнув трохи в сад.
Не щебече більше пташка
У розквітлому гіллі,
Проживати дуже важко
На пораненій землі.
Почорнілі з горя люди
Тужно дивляться на схід -
Запеклися їхні груди
Від причинених їм бід.
21.10.26

Здається іншим світ під жовтим листям.
Коли імлисто
у тихім плачі
старі невдачі
спадають мрякою з будинків та дерев,
він виглядає, начебто завмер.
Без літніх барв у сирості холодній
згорнувся кволо
час на терасі.
В надбитій чашці
вчорашній чай зберіг ще якось слід тепла.
Я відчуваю — осінь нас взяла
під варту мжички й сірого туману.
Отак безжально...
Звело у скронях,
а на долонях
лишився дощ… Немовби зовсім нежива
моя душа, коли тебе нема…


19.10.2026

 

Як тут чарівно, мамо, як чарівно,
У жовте листя увібралася царівна!
Кленовий лист, тонкі вербові віти,
Вільха і буки прагнуть золотіти.
Краплини срібла на багрянім листі,
Думки прозорі, стишені і чисті...
Мережки хмар - тендітне павутиння,
І павучками сонячне проміння...
Як тут прекрасно, мамо, як прекрасно!
Карпатська осінь усміхнулась красно...

Густий туман укутав перехрестя,
Сховав орієнтири і шляхи.
Чи зможеш ти дійти до Евресту
І подолати всі свої страхи?

Не видно далі аніж на пів кроку.
Праворуч і ліворуч є межа.
Туман розлив відвагу. Змокнув?
Чи справжній ти, а не якийсь ханжа?

Куди іти, коли існує міра?
Яку з доріг обрати серед хмар?
Всередині шукай хоч крихту віри.
Щоб розпалити вогник чи ліхтар.

Туман ховає поки ще майбутнє.
Він вчить іти на дотик і на слух.
І як би не було доволі скрутно,
Іди, де дихає й росте твій дух.

До нового звикнути нелегко.
Хоч гостинний край — не вдома все ж.
І неначе в ірії лелека
про гніздечко пам’ять бережеш...

Та нема домівки, вже й не буде —
перетнуло зло зворотну путь.
Нелюдське вчиняють нині люди.
Інші — на Голгофу хрест несуть.
Бачать їх з Америки, Європи:
«Може, ізнекровляться, впадуть
і звестися вже не зроблять спроби?
Ми втомились».
А вони... ідуть.

2026, 10 жовтня

Підійде понеділок, і для битви
Здійматися напружено пора.
Запеклим бути в боротьбі й молитві.
Під натиском розсиплеться гора.
У круговерті боротьби і смутку,
Тріумфів, катаклізмів і невдач,
У круговерті радощів і муки
Заглянь у серце, зрозумій, пробач.
У круговерті розуму й безумства,
Кохання, пристрасті і німоти
Здіймайся на висоти вільнодумства
І зрозумієш душу висоти.
А в понеділок на арену битви
Під шум юрби і вереск ворогів
Ти вийдеш гладіатором молитви
Так, як ріка виходить з берегів.

29 березня 2026

Не зліть Україну,
ви – держиморди!
Подавитесь кров’ю
своєї породи…
Землі захотілось? –
в землі нажеретесь.
В чию таку милість
Вкраїною претесь?
Кацапи та янкі
поділять могилу,
з ними – всілякі
з ворожого тилу:
киргизи, буряти
та ще й пів-чеченця.
Ворог заклятий
згниє чи спечеться…
Жаліти? – ні кого,
прийшли не ті гості.
Ми сильні від Бога,
і сильні – у помсті.

Лютий 2025

Уночі, задумою обнятий,
Через скло вглядаючись у тьму,
Починаю сам себе питати:
Де, коли, навіщо і чому?
Де зникають на світанні зорі?
І коли не буде бігти час?
І навіщо в світі стільки горя
І чому знаходить лихо нас?
Тьма німа. Ні натяку, ні звуку,
Лиш годинник міряє життя;
Ніч кладу я на вівтар науки,
Прагнучи зробити відкриття.
Хоч мовчить навпроти чорна бездна,
Світло істини розвіє тьму
І колись, я впевнений, воскресне
Відповідь на "де", "коли", "чому"...
20.10.26