на що мені сумнівних істин
 проблем закреслено потреб
 я радше обираю відстань
 і незавершений портрет
 кидаючи в простий горнець
 відомі всім інгредієнти
 додам іще насамкінець
 дещицю прянощів секретних
 моє життя щось типу хобі
 можливо навіть уві сні
 ношу який завгодно одяг
 й пишу про це чому би ні
 

Чи ми трипільці, чи скіфи, сармати…
Йдемо вперед попри війни і втрати…
Ми - українці, від славних - нащадки
І за плечима про давніх є згадки -

Не клич в минуле, знання - настанови
Як жити далі і жити знову,
Як не творити для себе кумирів,
Престолів тлінних в життєвім вирі,

Як боронити народу здобутки,
Щоб жити довго і незабутньо.
В генах записаний шлях у майбутнє,
В кожного - інший і самобутній.

Кожен є ланкою спільного духу,
Є ухилянти і є відчайдухи.
Все як у Світі - є темрява й світло,
І півтонів чарівних розмаїття)

В музиці, слові у рухах і фарбах,
У сході сонця й воєнних загравах,
Посеред бою, морозу й дощу,
Щоб не спинився наш рід і не вщух…

Не обминути, не переступити -
З часом ввібрати все і пережити…
Так люд продовжує рух ланцюжками
Не у минуле - вперед за віками…

Героїне мого роману!
Незабаром - глуха зима.
Усвідомлюю: ти - омана,
Розумію: тебе нема.

А проте, відчуваю ніжний,
Теплий дотик твоїх долонь.
Вже у віці моїм "колишні"
Не розпалять палкий вогонь.

Неозвучених слів обійстя
Вже давно, мов провалля рим.
Ну а мрія мені: "Не бійся!
І продовжуй бути сліпим!"

Знов у душу стукають люди,
Телефонний дзвінок: "Алло!"
Розумію: тебе не буде...
Та ніколи і не було!

Не чекає мене на розі
Дивна зустріч. Мовчить кларнет.
В сірий світ, що живе у прозі,
Необачно прийшов поет.

Літні спогади - вже не друзі.
Друзі - тільки рядки сумні.
Я - заручник своїх ілюзій!
Може, й смішно... А, може, й ні.

Але іншим я вже не стану!
Хай дорога моя - крута,
Героїні мого роману
Я в нікуди пишу листа.

І на відповідь не чекаю -
Повертається лист назад.
Тиха музика небокраю -
Нескінченний мінорний лад.

О, натхненна моя омано!
Правду болісну не прийму:
Непотрібні мої романи,
Їх читати нема кому.

Компромісів мені не треба
Та вразливого укриття.
Так і буду лише про тебе
Тихо мріяти все життя.

Я купляю в атебе
Плавлений сирок-
І тому я точно знаю:
З ним все буде ок!

Не купляю я сирки
Десь поза атебе,
Бо всюди хочуть наї.. обдурити
І мене, й тебе!

Справжню "Дружбу" я куплю,
А не суррогат!
Таку саму, як купляв
Ще сорок літ назад!

Зроблю з "Дружби" бутерброд,
Зверху - часничок!
Добре, що в цім світі є
Плавлений сирок!

Московіти завжди були нахабні й підступні.
Як не збрешуть, то і кроку, напевно не ступлять.
Хоч що хоч наобіцяють та будуть клянутись.
І ножа у спину встромлять, варто відвернутись
І вони такими були, мабуть ще одвіку.
Давні літописні зводи тому гарні свідки.
Погортаєш та й побачиш: скільки раз бувало,
Що вони слово давали, але не тримали.
Підло й ницо поступали із тим, хто їм вірив.
Бо у підлості й нахабстві для них нема міри.
Щоб далеко не ходити, хочу розказати,
Як підступно москалі ті вміли поступати…
Неспокійно в Орді було, знов хани зчепились,
За правління над ордою серед степу бились.
Хан Улу-Мухммед з ордою битву ту програли
І тепер в ліси на захід мерщій утікали.
Ускочили у Верховські у землі ордою,
Що були чи під Москвою, чи то під Литвою.
Москва ближче. Хан став князя Василя прохати,
Щоб дозволив перебути та перечекати,
Поки хан збере знов сили, щоб стати до бою.
Бо ж прийшов в Верховські землі з малою ордою.
Молодий князь Василь Другий і не одну днину
Думав, бо ж Улу-Мухммеду був добряче винен.
Коли п‘ять років до того хан ще був у силі,
То віддав ярлик великий отому Василю.
Хоча міг і його дядьку Юрію віддати,
Бо той теж в Орду приїхав за ярлик прохати.
Ще й мав більше на те право. Бо ж, згідно порядку,
На престолі мав сидіти тоді саме дядько.
Князь подумав, з боярами теж мав раду довгу
Та і вирішив, урешті прихистити того.
Виділив йому кочів‘я під містом Бельовом.
Ще й договір підписали, дали чесне слово,
Що один одному шкоди не будуть робити,
Поки буде хан з ордою в цих землях сидіти.
Хан шатро своє над річку Бельову поставив,
Сюди кожен, хто за нього, коня свого правив.
Щоби воїни без діла його не сиділи,
Кілька раз в литовські землі у набіг ходили.
Взяли здобич чималеньку… Та ж сил небагато,
Щоби можна було знову у степ вирушати.
А зима вже на порозі. Чого у степ пхати?
Зібрався хан із ордою отут зимувати.
Весь свій табір вони тином городити стали.
Поміж тином вони снігу добре втрамбували.
Полили його водою. Вали вийшли гарні.
Ворогам на такі здертись – то робота марна.
Зготувалися, щоб можна було зимувати,
А не десь посеред степу з голоду вмирати.
А московські доброхоти князю шепотіли,
Що ті кляті бусурмани під боком засіли.
Від них можна серед зими всякого чекати.
Треба їх, мовляв, негайно у степи прогнати.
А заодно й поживитись, бо ж москалі знали,
Що добра в Литві татари багато набрали.
Не встигла орда вмоститись, посланці припхали,
Щоби хан в степ забирався, вимагати стали.
А куди? В степу чи голод орду доконає,
Чи то ворог хана, тільки про таке узнає.
На таке нахабство й підлість хан не сподівався.
- Князь же Василь давав слово, на Біблії клявся?!
Куди ж людей поведу я у зиму люту?
Але посланці нічого не схотіли чути.
- Як не підеш добровільно, силою здолаєм.
Князь уже і рать велику у похід збирає.
А Василь і, справді, військо уже встиг зібрати.
На чолі стояли двоє двоюрідних брата –
Два Дмитра – Шемяка й Красний. Сам не став ходити.
Вирішив ту справу браттям отим доручити.
Вони й на Василя того зуб великий мали.
А уже б Улу–Мухммеда живим закопали.
Бо ж віддав ярлик не батьку, а нездарі цьому.
Тож збиралися помститись незабаром йому.
Військо вони чималеньке в сорок тисяч мали.
Москвичів лиш двадцять тисяч в тому війську пхали.
А ще ж тверичі. Та й браття не самі подались.
В кожного свої дружини чималенькі мались.
Хоч Василь і доручив їм військом керувати,
Та на них ніхто у війську не хотів зважати.
По дорозі грабували, кого лише стріли.
Усі землі по дорозі ущент розорили.
Як дістались до Бельова, шикуватись стали.
Як побачив хан, то страхи його подолали.
Усього ж він має тільки три тисячі воїв,
Як з армадою такою ставати до бою?
Став просити він Шемяку бій не починати,
Що готовий поступитись і у степ рушати.
Хай до ранку почекають. Та озливсь Шемяка.
Не влаштує його ханська поступка ніяка.
Він жадає помсти, тому битві скорій бути.
Ні про що друге Шемяка не схотів і чути.
Хан вернувсь до свого стану, де вої чекали,
Повелів, щоби до бою зброю готували.
Вранці всі полки московські наступати стали.
Нукери, велінням хана, на те і чекали.
Хан їх вивів в поле чисте, щоб там помирати.
Зіткнулися серед поля дві ворожі раті.
Хоч татари мужньо бились та що їм у тому.
Москалі говорять: сила ломить і солому.
Напосілися, спинили татар і погнали.
Щедро сніг на полі трупом татарським встеляли.
Ханський зять в бою загинув. Орда відступилась
І в «льодовому містечку» своїм опинилась.
Ввірвалися вслід за ними і московські раті.
Стали вони усе більше татар притискати.
Та Шемяка не підтримав тих, хто увірвася.
Сам із основною раттю у полі зостався.
Хан побачив, що ворожа сила невелика,
Нукерів своїх до себе скоріше закликав.
Стали вони московітів шаблями рубати.
Тих, хто звідти врятувався, було небагато.
Воєводи необачні так там і зостались.
Так Шемяці перемога в той день не дісталась.
Але він горів бажанням орду все ж добити.
І нову атаку зранку збирався трубити.
Але мценський воєвода Григорій Протасьєв
Заявив, що гонець князя до нього дістався.
Він, мовляв, велів негайно битву припинити
Та із тим Улу-Мухммедом велів мир вчинити.
А, оскільки рать московська порядку не мала,
То князів на те багато одразу ж пристало.
Тут питання, чи то совість Василя дістала
І він, дійсно велів, щоби битву припиняли?
Чи отой Протасьєв просто вигадав? Хто знає?
Він перед Улу-Мухммедом борг життєвий має.
Колись князь Айдар ординський хотів полонити,
Але Улу-Мухммед, як дізнався, велів відпустити.
Може, тим якраз віддячив. Вранці серед поля
Перемовники зібрались вирішувать долю.
Хан, за те, щоб залишитись отут зимувати,
Обіцяв, що він не буде повік нападати
На Московію, і дані просити не буде,
І залишить в аманатах синочка Махмуда.
Ще і здобич всю віддати разом із полоном,
Що орда в литовських землях набрала «законно».
Та московські воєводи уперлися рогом,
Вони прагнуть перемоги і більше нічого.
Прагнуть всю орду покласти. Так велів Шемяка.
І його б не влаштувала поступка ніяка.
Хан то знав, тож результату і не став чекати.
Поки туман почав землю навкруг огортати,
Вивів нукерів зі стану, над річку пробрався
І до раті московітів із тилу дістався.
Московіти небезпеки угледіть не встигли,
Коли раптом із туману нукери надбігли.
Налетіли й московітів узялись рубати.
А ті сонні, тож не знають, що в руки хапати.
А тут ще Протасьєв раптом узявся кричати,
А за ним і його люди: «Втікати! Втікати».
Паніка розпочалася, люди заметались,
З-під татарського удару кругом розбігались.
В‘язли в снігових заметах, борсались, волали.
А татари налітали й безжально рубали.
Від татарина одного з десяток втікало,
Бо від страху «героїчно» у штани наклали.
Гинули і прості вої, й князі, воєводи.
Злість татарську зупинити тоді було годі.
Майже все московське військо на полі зосталось.
Лиш Шемяка, брат та кілька князів врятувались.
З ними воїв небагато. Хащами кружляли,
По яругах та по нетрях ще довго блукали.
А тим воям, що вдалося їм порятуватись,
Не всім усе ж удалося до «своїх» дістатись.
Бо селяни, що вони їх ішли-грабували,
По дорозі половили та і повбивали.
Улу-Мухммед, розоривши землі навколишні,
Табір свій коло Бельова все-таки залишив.
Зайняв Казань, що до цього в руїнах лежала.
І Казань та стольним градом хану тому стала.
Звідти він, його потомки тим москалям мстили.
І не раз москалів в полі добряче лупили.

Крізь роти кленів бачу вдалині
Тендітний образ, дорогий і любий.
Злились бажання вищі і земні,
Які мене відродять і погублять.
Проб'юсь крізь товщу льоду і страхів,
Крізь непорушні і міцні фортеці
До радісних нескорених світів.
Доходить крайній і тривожний термін.
Хай клени не затулять дороге,
Те, що в житті у тонусі тримає.
Стоять кленки, як військо у каре,
Чекаючи майбутнє, мов трамваю.

19 лютого 2026

Ця нiч менi не допоможе,
Пройти крiзь стiну твоїх снiв,
Де небо гримає вороже.
Врятуй i захисти нас Боже!
I в тишi чути цвiркунiв.

Заграла музика крилата,
Думками в неї упiрну.
Немов в руках солодка вата,
Яку так хочеш смакувати,
Забувши про страшну вiйну.

Нiч спеку крилами прикрила,
Повиривала в тишi сум.
Душа по стiнах походила,
Пiднявши високо вiтрила -
Крокує крiзь ракетний шум.

Не впевнена, що знову покохаю,
уже достатньо любощів почуто.
Нехай воркує горличка у гаю,
а там подивимось, як далі бути!
А там побачимо, що нам наврочить
циганка-доля на міфічних картах.
Можливо, не пізнавши білі ночі,
ми нігтя одне одного не варті.
Боюсь розхлюпати останні сили
на хибні вежі золотих ілюзій.
Я іншого вже називала милим,
і звикла, що з тобою тільки друзі.
Для тебе відкриваю двері дому
і слухаю душі печальну скрипку.
Поставимо масні крапки на цьому,
бо сивий голуб серця б’ється в шибку.
Іще звучать його слова ласкаві
прекрасною сонатою Шопена.
Немає в мене жодної підстави
чужого називати нареченим.

22.08.2026р

Подаруй мені усмішку,
Поцілунком привітай, -
І розваж словами трішки
Душу змучену украй.
Утішай її без строку,
Пожалій усю сповна, -
Заслуговує на спокій
Віком втомлена вона.
Лиш від тебе я чекаю
Вічних прагнень носіїв, -
Тільки пестощі безкраї
Заспокоюють її.
Ні дихнути, ні зітхнути
І не випростатись теж, -
Та дівається десь смуток,
Як ти втіхою стаєш.
23.08.26

Українському добровольцеві

По-готичному колють небо
височезні сосни й гудуть.
Як далеко мені до тебе!
Ти в широких степах, мабуть.

Виє вітер там по роздоллю.
Чи від нього прихисток є?
Я до тебе прагну любов’ю,
ти єдине щастя моє.

Час жорстокий, такий неправий.
Чорний саван стелить війна.
Це диявол, напевне, править.
Застогнала широчина.

Повертайся, прошу, додому
і благаю - не на щиті.
Повертайся тепер, і по всьому!
Ти ж потрібен в мирнім житті.

Не вертаєш, однак, козаче,
бо плюндрує землю орда,
що сумління має теляче
і навальна в неї хода.

Суне степом орда погана,
підкорившись безумству Кремля.
І ти кажеш, мій невблаганний:
«Хто зупинить, якщо не я!»

2015, січень

 у звичайних розмовах
 за столом чи на виході
 в обговоренні
 різних речей
 за суперечками деколи
 й іноді кпинами
 не лінувалися
 звертатися до імен
 а також адрес
 хоча оминали приватне
 за дверима їхніми
 щодо поезії
 вона була часом
 усюди скрізь
 навіть коли покази
 термометра
 сягали плюс сорок
 за цельсієм
 щирість і зичливість
 хтось щось порадив
 порадів за тебе
 кудись підвіз
 були так само поезією
 без особливо словес
 для ефекту
 вигаданих кимось
 їжа
 особливо
 приготування їжі
 хатні рослини
 світло й тінь на паркеті
 пух сокора
 кружляючий кімнатами
 того що протяг
 і немає чим дихати
 тисячі інших моментів
 інших осяянь
 безлічі
 

Живу давно, неначе під наркозом,
Боюся я від нього відійти.
Упевнено крокує тиха осінь,
Мов авторка безмежної сльоти.

Домовився про подорож з обозом...
Рукопису! Не бійся! Полети
Навстріч прозорим кришталевим росам,
Туди, де ще живі крихкі світи!

Пора зневіри, втомленого листя,
Коли вже помирають мрії чисті,
Лише для мене подає трамвай.

Чаклунко жовта! На останній ноті
Запам'ятай мене таким, а потім
Соборуй, проведи та відспівай.

У хутрі крихт кармінових
На гойдалках приватності,
Як можна грати глиною
Журби і непридатності,
На дровах біля пагоди
І спірит порцеляновий
З-за рогу гучно кликати
На Захід позаплановий!?
Де плющ п’янкий і трепетний,
А хлопець з лісу лагідний,
А шлях стрімкий у лініях
І смак узбіччя ягідний,
І думкою стривожена,
Співає гучно, падає
Зозулі тінь зволожена,
Як про минуще згадує…

Пірнемо ж в став, зануримось,
Позбудемось трагічності,
У вуха крокодилячі
Сховаємось від вічності.
.

Насипле завтра Бог ще добру жменю літа,
І день, мов гарне ябко, виспіє вгорі,
І клени, як церкви, покриє позолота.
Читати буде синь старі казки вітрів.

Годинник сонця зникне у кишені – хмарі.
Засіє дітвора мала свій щирий сміх.
Фонтан – жартун піде у танець на бульварі
Та мокре щастя роздаватиме для всіх.

І скрадне зелен-листя швидко неба кусень.
Стара маршрутка люд шукатиме дарма.
Десь ходить тихо колом сонця лиска – осінь.
Що буде завтра ще не знає втім сама.

22.08.2026

Невеличку лікарню Бангкоку
Захопили пірати знаскоку.
І погнали в полон
Кільканадцять колон
Персоналу лікарні Бангкоку.

Терапевти лікарень Цхалтубо
Набираються знань із "ю-туба",
І з "ФБ", і з "ВК".
Ходить плітка така
І в медичній газеті Цхалтубо.

Пацієнтів лікарні в Кувейті
Виліковують грою на флейті.
Не знайшлося гітар
І зламався дутар
За тромбоном услід у Кувейті.

Клієнтуру лікарні у Конго
Виліковують брязканням гонга.
Відступила чума,
Вже й холери нема
І на всіх територіях Конго.

Від Обухова до Сарагоси
Компенсує запори й проноси
(що турбує кого)
Комісар ОСАГО.
І радіє народ Сарагоси.

Багатіють букмекерські фірми
При лікарнях і цвинтарях Бірми.
А роботи на гріш –
Прибігаймо скоріш
Грабувати букмекерські фірми.

Офтальмолог лікарні в Баштанці
Пацієнтам прописує танці.
А вино – логопед.
На три роки вперед
Утворилася черга в Баштанці.

З божевілень Глевахи та Орші
На офшори виводяться гроші.
Йде за траншами транш
Крізь Босфор і Ла-Манш
З божевілень Глевахи та Орші.

В козелецькому психдиспансері
Трамадол подають до вечері.
Не знайшлось ЛСД,
І немає ніде
Мухоморів у психдиспансері.

Пацієнтів у львівській лікарні
Лікували медсестри примарні.
Процедури такі ж –
І тотальний падіж
Припинився у львівській лікарні.

07.2017.

Розлилась повінь. Грона почуттів
Розкинулися далями-лугами.
Це голоси загублених життів,
Покликаних незнаними богами.

Розлилась повінь і кудись пливе,
Не знаючи спочинку, меж, заслони,
Заповнивши собою все живе,
Здолавши незборимі перепони.

Так пристрасть вибухає і біжить
Велично магмою несамовито.
Киплять потоки молодечих жил.
У цих полях колись уродить жито.

А зараз шал нескорених стихій
Нехай несеться у степи й долини.
Буяє повінь, ніби лиходій,
Не чуючи благання і молитви.

19 лютого 2026

Наш прапор жовто-блакитний,
Хоч зранений кулями весь,
Але на вітрах майорить він,
Із кольром злився небес.

Він - наша гордість і сила,
Непереможність в боях
І їм, ворогам вже несила
Нас, українців здолать.

Хоча і дратує цей колір
Загарбників наших країв,
Вони як той бик на червоне
На нього кидаються всі.

Та ми ще так низько не впали,
Як "господа" у кремлі
І не паплюжим ні прапор,
Ні герб їхній, а ні землі.

А нашим серцям дорогії
І прапор Вкраїни, і гімн.
Бо ми патріоти країни
Та завжди пишаємось цим.

2016 р.

 
Щур Плющений і Пумба закрили свій шоп
Хоча не бажали; що в них було?
Яблука атональні, жар ламповий
І щуряча колекція собачих лап і ніг
 
Сумно, але пішли, аніхто не прощався
На Щурі були бриджі, в Пумби галстук смугастий
Несли зі собою мішок триногій
За ріг повернули, не вертались, на бога
 
Щур Плющений і Пумба закрили свій шоп
Капітан божевільний нелегальним найшов
Яблука атональні, жар ламповий
І щурячу колекцію собачих лап і ніг
 
Капітан божевільний, що склав їхню долю
Сміявся й скакав навігаторським ходом
Брама обернулася на дерево ґінкго
А його протез із’їв черв і розсипався він, ото
 
Щур Плющений і Пумба закрили свій шоп
Хоча не бажали; що в них було?
Яблука атональні, жар ламповий
І щуряча колекція собачих лап і ніг
 
 
 
 
 
 
 
 

 поет задовольняє
 власний смак
 чи несмак
 це окрема тема
 поетові подобається так
 й ніхто й ніщо
 ніяк його не зверне
 гопак чи навіть краковʼяк
 конспірологія
 чи пропаганда
 геть дешева –
 він
 думку ухопивши пре
 мов танк
 через бентегу ізненацька
 смуток щемність
 на цім шляху
 у цій дорозі він
 себе шукає
 вимагає віри
 зʼясовує для себе ху із ху
 він судить безпощадно
 але щиро
 цей світ недосконалий весь
 у строфах ревних
 у струнких катренах
 щоби читали
 щоб зітхали десь
 учили щоб напамʼять
 достеменно
 

Кручусь по колу в душних соцмережах,
Шукаю правду, славу і красу,
Шукаю стрімголов і обережно
І п'ю несамовитості ясу.
Верчусь, марную час, іду по колу,
Шукаю друзів і новий роман,
Та натрапляю на духовну колу,
А в голові утома і туман.
Оскома від мереж наздоганяє,
Макітриться важезна голова.
Зістрибую з шаленого трамваю
У мураву, де істина жива.
Не хочу повертатися у душність
І у банальність, споконвічність зла.
Не йдуть зі сцени злоба і байдужість,
Мов перепріла, вигасла зола.

18 лютого 2026

Посаджу хмаринку на долоню й буду колисати:
— Люлі-люлі, моя сіроока, чи вже хочеш спати?
Он поглянь: рожеве зарево ручкою махає —
День стомився, позіхіє — засинає.

Подивись, хмаринонько, котик примостився,
На гостей чекає, бо вже двічі вмився.
Гості довгождані — зіроньки зелені,
Добрі та ласкаві, як обійми нені.

Погляди на вербоньку — коси розплітає,
Красеня сріблястого в небі виглядає.
Люба моя хмаронько, заплющ оченята,
А на ранок прокидайся рум’яна й крилата.

Уже каяттям переповнена діжка,
літа пересіяв крізь сито.
Цілуєш ікони, не встанеш із ліжка,
щоб лоба не перехрестити.

Ти просиш в молитві собі довголіття,
хоч очі давно вже не бачать
ні рідних, ні яблунь, дозрілих на вітті
на власнім обійсті. Одначе,

ціпком дерев'яним чіпляєшся й досі
за кожне стебло сухостою.
Зима на долівку обтрушує осінь,
і старість трясе головою.

А смерть все одно десь гукає за рогом —
тремтять підборіддя і губи.
Чому ж так боїшся зустрітися з Богом,
коли ти Його дуже любиш?

21.08.2026р.

Ой, на вулиці жара-
Неймовірна спека!
Я би м в Арктику поїхав,
Та ж вона далеко!

Я до чукчів би м хотів,
Чи до ескімосів,
Бо у Неньці я від спеки
Скоро здохну зовсім!

Сорок градусів в тіні-
Це ж вам не ігрушки!
Юж посохли всі ябвінки,
І сливки, і грушки!

Аж на складах погоріли
Вшитки файні льоди!
Люди сидят по підвалах,
Чекают погоди!

Сонце пече, як в Африці,
Юж сохнут озера!
Такой спеки не памятам
Нигда дотепера!

21.08.26

Сьогодні маємо початок
і довгий шлях до перемог,
що першим кроком розпочато,
кривавим кроком. Дай то Бог
знайти ту правду між людей,
(хоча б між тих, що на Майдані)
та ті слова, що Богом дані,
з отих простих святих ідей.

Нажаль в вождях – лише євреї,
як це в сімнадцятім було,
що як фанера загуло
і прижилось без них в Кореї,
та ще й в пітьмі Мао Цзедуна,
якому випала фортуна
тоді очолити Китай.
Чому ж ми знову помилились?
Хіба ж ми Богу не молились,
щоб жив той Бог посеред нас,
чому не чути Божий глас,
коли вмираємо від кулі
в роки сучасні, не минулі,
в роки жорстокої війни?
Чому народ наш без вини
той Бог чужий лише карає,
та мовчки на гарматах грає,
брехнею збурює світи?..
Та попри все, нам треба йти,
що миті йти (вже є початок)
аж поки підросте нащадок –
дитя високої мети.

Лютий 2014 р.

В кишенях тріщить сухоцвіт,
А росли ж асфоделі…
Коли заблукаєш у горах —
Залишся на скелі!

Думками полинь до безодні, стурбованих сонцем,
До крайніх, до смертних у грозах зійди охоронцем,
Що бачить очима, як майстер нуги — метадані,
І чує в колонах, як мертвих шукають в нестямі
Під місяцем повним вночі у тривимірній глині,

Що стали дотичними свята Аїда царини.
Не бійся блукати,
Радіти, як дурень-нетяга! —
Кишеням минущих завжди є до часу розвага…

У Кремлі цинічно запевняють, що завдають високоточних ракетних ударів…

Унаслідок російської атаки в ніч проти 20 серпня у Києві та Київській області загинули 16 людей, ще понад 40 постраждалих осіб. Є влучання у житлові будинки та дитячу лікарню...

Високоточні удари.

Щоденна звичайна кривава робота…

Високоточні вандали

плюють на Бога.



Високоточні удари.

В ударній хвилі - будинок пологовий…

Високоточні вандали

плюють на Бога.



Високоточні удари.

Хтось кличе з-під завалів на допомогу…

Високоточні вандали

плюють на Бога.



Високоточні удари.

Над містом хмарою нависла скорбота…
Високоточні вандали 

плюють на Бога.

2026 рік

Почуваюся нівроку
Біля темної води, -
Прохолода пестить щоки
Й освіжає, як завжди.
Закидаю вудки знову
Ще у темряві густій,
Наче справжні риболови,
Позабув про супокій.
Вчусь по кльову пізнавати,
Хто нову наживку збив,
Бо гачок не тупуватий
І розпарені боби.
І радію, і нервую,
І надіюся весь час,
Що мені піймати дулю
Заперечить знов карась.
Плюскотіння хвиль об берег,
Зір тремтіння угорі, -
Очерету сонний шерех
І карасик у відрі...
21.08.26

Провал вистави.
Глядачі пішли.
А втомлені актори
все ще грають.
Безумний бог
з небес картонних
в підвал зійшов,—
під скрип іржавий
театральної машини,
і там —
дияволом розгубленим —
блукає по деталях…

2026

Н K

Скоро осінь...за вікнами серпень
Вже останні дарує ромашки.
Що диктує тобі твоє серце,
Прислухайся - не буде промашки.

А воно відчуває немало...
Десь кленовий листочок жовтіє.
Хоч ця осінь, мабуть, не примара,
Все ж пульсує душа твоя й тіло.

Щире серце ще полум'ям грає,
І зігріє когось, безперечно.
Залишився серпневий окраєць,
А попереду - осінь сердечна.

Жовкне лист на верхів”ї беріз,
І туман над Десною спроквола в'ється,
І туманіє зір під навалою сліз,
І на все озивається серце.
Це пора призабуть ким ти був, ким ти є.
Це нагода заглянуть у завтрашню днину.
...Що так хутко павук на ожині снує –
Карту Лети чи шлях журавлиний?

В річці пуголовок плаче,
бо хвоста свого не бачить.
«Хто цей жарт зі мною втнув?
Як у рибки, хвостик був.
Хіба можна без хвоста?
Плавать — справа непроста...»
«Не журись, дурне маля, —
сом басує звіддаля. —
Значить це, що ти підріс,
тож не треба зайвих сліз.
Ти — маленьке жабеня
остаточно вже пів дня.
Ти — амфібія тепер.
Навіть рибі носа втер!»

2017

 падати із тобою
 або літати
 дальше та більше
 аніж я гадав
 сумніватися
 але чому би не
 стриваючи
 із нетерплячим
 сумом
 відкритий чек
 як довго ще
 припали ще цикути
 дай спокій
 прийми за честь
 навіть якщо тебе
 от-от знудить
 усе є не тим
 чим намагається
 бути
 авжеж ключове
 слово тут
 ʻ є ʼ
 

Той серпень, що ближче до осені,
Верхівки дерев обпалив.
В душі світлі спогади носимо...
Реальність, немов абразив,

Шліфує, гартує, вирівнює...
І так, щоб уже до кінця!
Світанок із першими півнями
Розставив усе по місцях.

Оточений тиграми й левами,
Я хочу подихати ще
Дощами холодно-жовтневими,
Що змиють нудотні кліше

Байдужості, заздрості, сірості
Зі зболених душ і сердець.
Стежки нерозгадані, звивисті -
Супроти шляхів напростець.

Живу, ніби ще репетирую,
Як буде пливти мій пором
Туди, де з прозорою вірою
Лунав дев'яностий псалом...

Копирсаються спомини в часі -
Чом бентега ніяк не мине?
Звідки Ти в моїм серці взялася,
Чим тоді полонила мене?

Заціловане сонцем дівчатко,
Ти являлась – мій погляд горів.
Що Тобі я тоді міг сказати? -
Не знав зовсім я ще таких слів.

Кінозал зі широким форматом,
Бачу поряд Тебе я у снах…
Як приємно усе пригадати -
Років наших буяла весна……

20.08. 2026

Дід Микола любить «молодь» розуму навчати,
А йому вже дев’яносто, є чого згадати.
Він ще й покозакувати устиг свого часу,
Поки Січ не розвалили москалики ласі
До добра чужого. Світом розбрелось козацтво,
Січове навік розпалось козацькеє братство.
Тож збере Микола «молодь» - сімдесятилітніх
Та ото і починає їх розуму вчити.
Що тепер не те, що було, геть усе змінилось.
А як же у його роки молодії жи́лось!
От і тепер на осонні діди рядком всілись,
Про одне-друге згадали та й розговорились.
Стали жалітись на старість, на неміч грішити,
Що іноді так діймає, що не хочеш жити.
- От би молодість вернути! – зітхнув дід Данило.
Діди мовчки закивали, теж того хотіли.
Тут Микола одізвався: - Що там говорити?
От колись, говорять люди, ще вміли робити
Зі старого молодого… - Та не може бути!
- Не бажаєте ви, бачу про таке почути?!
Діди миттю й відступились: - Та хто його знає?
В житті, кажуть старі люди, всякого буває.
Й на Миколу поглядають. Микола всміхнувся,
Підкрутив свої вже сиві, що аж білі вуса:
- Ну, то слухайте. Було то, як ще Січ стояла.
Запорожці у степах цих силу й владу мали.
Жив коваль між запорожців. Не такий, як нині.
Тепер такі повелися – то п‘яні, як свині,
То шахраї. А отой був ковалем від Бога –
Не дурив, не пив – робота аж кипіла в нього.
Кував коней усій Січі. Лиш благословлялось
На світ – в нього кузня відчинялась.
Ще козаки бува очі тільки продирають,
А коваль уже у кузні молоточком грає.
Та біда, хоч працював він від ранку до ночі,
Хоча димом виїдало його карі очі,
Та не надбав геть нічого, окрім, звісно, втоми.
Бідняком був. Із багатства лиш дрантя на ньому.
А висіло в його кузні, кажуть дві картини.
На одній свята Марія та Ісус-дитина.
А на другій чорт з рогами. Та перша висіла
Проти дверей, там на цвяшок її почепили.
Друга прямо над дверима. Як коваль заходить,
Похреститься на ікону й «Отче наш» заводить.
А молитву як закінчить, розвернеться, значить
Та і плюне дуже смачно у пику чортячу…
От удосвіта до кузні він якось приходить.
А надворі ще так темно, щось побачить годі.
Відімкнув він в кузні двері, та Божому лику
Помолився, як і завше, харкнув чорту в пику.
Тільки молот взяв у руки, десь парубок взявся
І здоровий, і красивий. Стояв, усміхався.
На обличчі чорні вуса вилискують в нього
І на вид трохи смаглявий. Та й більше нічого.
- Здоров, дядьку! – Здоров, хлопче! – Час добрий кувати
Тобі й не перекувати, грошей торбу мати.
- Добре кажеш та недобре щось воно виходить…
- А чому так? - Та товчуся зранку на господі,
Але крім оцього дрантя нічого не маю.
І чому так? Що робити? Того я не знаю.
- Жалко мені тебе, дядьку, бо ж скверна наука,
Мабуть в тебе – тільки й маєш надію на руки.
От коли б ти знав науку – оту, що я знаю,
Вдарив лихом би об землю, - той відповідає.
- А яка ж твоя наука? – О, я знаю того,
Як зробити молодого разом зі старого!
- Ти і, справді, таке можеш? – Чого б мав брехати?
- А мене тої науки ти зможеш навчати?!
- Не хотілось би… Одначе, жаль же тебе дуже…
Знаєш що: ходи зі мною по світові, друже!
Будеш пильно придивлятись, як я роблю справу,
То й навчишся так робити, як потрібно… - Справді?!
Я готовий. Замкнув кузню й подалися краєм.
Дійшли слободи одної, в місцевих питають:
- А чи слобода це панська? – Панська, - кажуть люди.
- І пан є? Старий, напевно?! – З дев‘яносто буде.
- Ну, то наш. Ходім до нього. Прийшли, заявили
Хто такі. Пан із палацу виповза насилу.
Старий, зморщений, ледь ноги криві вже волочить.
Став питатися у гостей, чого вони хочуть.
- Та шукаємо роботу. – Що здатні робити?
- Зі старого молодого можем сотворити.
Старий панок аж підскочив: - Умієте, справді?!
То зробіть же молодого з мене, Бога ради!
- А що дасьте? – Що візьмете?- став панок крутити.
- Ну, тисячу карбованців, щоб омолодити.
Бо ви ж дуже вже старезні. – Вісімсот і згода?!
- Струмент дорогий, тож дарма витрачати шкода.
Сюди-туди – сторгувались за тисячу, звісно.
Парубок дістав із торби палицю залізну
Та як влупить пана в лоба. Порізав на шмаття.
Поскладав шматки у діжку та і став мішати.
Налив води у ту діжку, попелом посипав.
Мішав-мішав, мішав-мішав, потім плюнув-дунув
Та як крикне, наче його кудись півень клюнув:
- Стань, як лист перед травою, ти переді мною!
Як вискочить молоденький із діжки отої.
Такий, наче літ сімнадцять. Як став танцювати.
Такий радий був тисячу парубку віддати.
Взяв той гроші, ковалеві рішив частку дати.
Свої чомусь на могилі здумав закопати.
Пішли далі. Ідуть-ідуть, в слободу приходять.
- А чи панська слобода ця? – питають народу.
- Панська. – А хто: пан чи пані тут володарюють?
- Пані та така старезна. Літ за сотню, - чують.
- Оце й наша, - пораділи й пішли заявляти,
Що у слободу прибули роботи шукати.
От виносять до них пані стару на подушках.
Така страшна, така суха, мов світ її душить.
- Що ви хочете? – питає. – Роботу шукаєм.
Старих людей в молоденьких ми перетворяєм.
- Справді? – Справді! – Зробіть ласку для мене велику –
Зробіть з мене молоденьку, бо вже літ без ліку.
- То це можна. Дві тисячі карбованців варто.
- Може, півтори достатньо? – стала торгувати.
- Ні, бо струмент дорогий в нас, а ви старувата.
Торгувались, домовились дві тисячі взяти.
Витяг парубок знов довбню та пані по лобі.
Вона й впала, не всигнувши вигукнути: «Пробі!»
Парубок порізав тіло, став в діжку вкладати,
Налив води, всипав попіл та й давай мішати.
Мішав-мішав, плюнув-дунув над діжою тою:
- Стань, як лист перед травою, ти переді мною!
Й вийшла діва молоденька, та така вже гарна.
Віддала негайно гроші, бо ж трата не марна.
Взяли вони в пані гроші, бігом поділили,
Парубок знов свою частку зарив у могилу.
Пішли далі, знайшли пана десь іще старого,
І зробили з нього знову хлопця молодого.
Коваль бачить, що наука і не мудра зовсім.
Якби сам за теє взявся, то б легко вдалося.
Лягли спати при дорозі. Парубок дрімає,
А коваль усе на нього скоса позирає.
Заснув той, коваль тихенько на ноги піднявся
Та й скоренько світ за очі по шляху подався.
Знайшов слободу, в місцевих узявся питати:
- Чи є пан у вас? – Є, - кажуть, - та такий вже клятий.
- А старий? - Та йому років сімдесят десь буде.
- Оце й мій! – коваль говорить, - де він, добрі люди?
Прийшов та й питає пана. От пан і виходить.
Худий-худий ще й згорблений, і його аж водить.
- Що ти хочеш? – Я роботу, панночку, шукаю.
- На яку роботу здатен? – пан його питає.
- Та можу я молодого зробить зі старого.
- Справді, можеш? – здивовано глянув пан на нього.
- Справді, можу! – А яку ти за те хочеш плату?
- Тисячу, - коваль говорить. – Та то забагато!
Візьми вісімсот?! – Не можу…я то і не проти
Та дорогий надто струмент для ції роботи.
Торгувались й на тисячі, все одно зійшлися.
Витяг коваль довбню, вдарив, пан і повалився.
Порізав на шмаття пана, покидав у діжку,
Налив води та попелу додав туди трішки.
Взяв мішалку та й мішає. Мішав та дивився,
Чи то пан у отій діжці вже омолодився.
Як втомився, свиснув, крикнув над діжою тою:
- Стань, як лист перед травою, ти переді мною!
Та не сталося нічого, ніхто і не скочив.
Міша далі, піт вже йому заливає очі.
Намішався, свиснув, крикнув та махнув рукою:
- Стань, як лист перед травою, ти переді мною!
Знов нічого не виходить. Він утретє взявся.
Та нічого не змінилось, як він не старався.
Що робити? Діти пана уже насідають,
Нехай їм живого батька бігом повертає,
Бо зашлють аж до Сибіру. Той став говорити:
- Зачекайте. Старий дуже, не встиг укипіти.
Та і знов давай мішати. Вже й ніч наступає.
Вже у бідного мішати і сили немає.
Сів, замислився, про долю почав горювати,
Бо ж прийдеться у Сибіру віку доживати.
Коли хтось торкнув за руку, коваль оглядівся,
Аж то парубок, що десь там в степу залишився.
- Чому, дядьку, зажурився? – коваля питає.
- Ой, голубчику мій славний, що робить – не знаю?!
Покарала мене доля на довічні муки.
Думав я, що вже навчився твоєї науки.
Втік від тебе та й узявся так само робити.
Вбив людину і не можу тепер воскресити.
Поможи ти, будь ласкавий! Повік не забуду!
Виручи з біди і вдячним усе життя буду!
Парубок собі задумавсь, а чоловік просить.
Так вмовляє, так вмовляє, ледве не голосить.
- Я – говорить юнак, - зможу у нагоді статираду дати,
Але ти за теє маєш зарок один дати.
- Дам, який лиш забажаєш! Який тобі треба?
- Пам’ятаєш ту картину, що висить у тебе
В кузні прямо над дверима. – Як не пам‘ятати?!
- Обіцяєш, що не будеш на неї плювати?!
- То ти?.. – коваль здогадався, хто в людській подобі.
Та нема куди діватись, викрутитись щоби.
- Ой, не буду я плювати повік, обіцяю!
Ну, що було із тим паном, того я не знаю.
Але коваль з того часу до скончання віку
Вже ніколи не плювався чортові у пику.
Ще і людям казав: - Бога ви не забувайте,
Але й чорта, що б не було, теж не зобижайте!
Ото поміж запорожців все розповідалось,
І до нашого аж часу тепер передалось.

На білу кригу знову випав сніг.
Постійні потрясіння й катаклізми
Нас привели на істини поріг,
Яку побачиш крізь новітні призми.

Це біле нескінченне полотно
Взяло в полон і вже не відпускає.
Поеми білі пише, мов панно,
Цей сніг у незворотності розмаю.

Приходить сніг симфонією днів,
Мелодією вічності і неба,
Коли не треба вже марнотних слів
І метушні дешевої не треба.

Приходить сніг, як сивий, білий пан,
Господар степу, лісу і печалі.
Колись проб'ється крізь сніги тюльпан.
Не треба вже ніякої медалі.

18 лютого 2026

Радників багато —
допомоги ніде взяти.
Якось так виходить:
портулак розрісся,
в бур'яні городи:
кропива, берізка.
Встану з сонцем рано.
Копаниця вправна
бараболю споле:
огірки, томати.
Заясніє поле
літом пелехатим.
У снопи духмяні
зав'яжу тумани,
китиці шавлії,
кучерявий сонях —
пагінець надії
у моїх долонях.

20.08.2026р

Лугом широким, де м"ята пахуча,
Вело буйногривих своїх
Тепле барвисте літо квітуче
І на ніч залишило їх.

Щоб коники пили джерельную воду,
Змогли досхочу напастись,
Бо скоро йому вирушати в дорогу,
То ж хай набираються сил.

І понесуть вони літо далеко,
Забравши з собою тепло,
Куди ластівки відлітають й лелеки,
Щоб тим веселіше було

Перечекати зиму сувору,
Щоб дні не такі вже й сумні
І повертатись до рідного дому
Та до своєї землі.

2018 р.

Пекуче сонце вище й вище
Сліпучим полум'ям горить, -
Боюсь його, бо може знищить
Мене вогнем отим умить.
Воно іде за мною тінню,
Всього стискає, як шлея, -
Колючі дотики проміння
На всьому тілі чую я.
Зіпрів отак, неначе чаєм
Зумів спросоння обпектись, -
Повитий спекою, шукаю
Очима затінок якийсь.
Мощусь під липою на лавці,
Допоки жде на тіло тлін, -
Грушевий квас шумує в склянці
І розпрямляє липа тінь.
20.08.26

А слово так спритно зловило предмет…
якого за словом і зовсім немає ...

2026

Краватка в синю рисочку, сорочка біла,
що хоч до серця незабудки приклади.
То ти мене жалів, а я тебе любила
завжди.

Троянди дарував, наповнював вітрила,
стелив у небесах нам зоряні парчі.
То ти мене хотів, а я тобою снила
вночі.

Як сонцем не крути, любов недосконала
у перелюбстві розчиняє міражі.
То ти мене ловив, а я тебе спіймала
на лжі.


19.08.2026р

Вже навхрест шиє дощ думки- печалі.
Шалена спека враз мандрує далі.
Сідаю у спізнілий потяг вітру,
Щоби знайти ще сонця свого ватру.

Вростає холод знов у скло і стіни,
Та місто ліпить люд із ранку глини.
Втікає нишком хтось із вікон кліток
В надії ще впіймати, певно, літо.

19.08.2026

 
Вершники грози
Вершники грози
Для дому родимось
У світ повіємось
Пес, що не знаходить кості
Чи акторський зиск
Вершники грози
 
Ось убивця на дорозі
За мізки в нього жаба порска
Такий лінивий день
Бав собі дітей
Підвезеш чужинця, знай
Сім’я твоя сконає
Убивця на дорозі
 
Ти усе люби мене
Ти усе люби мене
Прихились плечем
Поясни як є
Від тебе світ залежить
& Життя без меж
Ти люби мене
 
Вершники грози
Вершники грози
Для дому родимось
У світ повіємось
Пес, що не знаходить кості
Чи акторський зиск
Вершники грози
 
 
 
 
 
 
 
 

Коли все добре вже лягло
і суєта вже вгамувалась
приходить час
для мене…
чорніший за чорний
і в ньому — Місяць ...
і так легко
зіллюся я
з місячним світлом
та силуетом Божества
або Нічного Звіра
по вашим снам
пройдусь
і сріблом осиплю…

2026

 скажи мені скажи
 чого нейметься вітру
 за вікнами хлипкими
 розсохлими дверми
 що він прожити мав
 що саме донести
 і що із цим робити
 на світі вітровім
 ошатно безпросвітнім
 учора завтра нині
 втрачаючи години
 років тотожних діб
 вслухаючись у вітер
 лункий безмовний
 прикрий
 

Поклич мене зажуреним сонетом -
І я прийду. Як важко б не було, -
Прорвуся крізь заплутані тенета,
Знесилений, постукаю у скло.

Поклич мене замріяним ронделем -
І я прийду крізь пафосну юрбу.
Дамо початок райдужним новелам,
Зі світла почнемо свою добу.

Поклич мене замисленим квартоном...
Прийду! Вина пів келиха залиш!
Нас коронує осінь гірко-сонна,
З тобою допишу останній вірш.

Сусідський кіт зайшов до хати,
хоч не його мені б чекати.
На крісло зліз,
примружив очі.
Сидіти довго так охочий...

Й навіщо, справді, гості інші,
коли з котом аж ллються вірші?

2010

Яка палка гармонія і дикість
Цієї пари, що руйнує світ
І трощить скелі, мов несамовитість!
Летить у небо пристрасть, як болід.
Вони злились, не можуть зупинитись
На березі, мов непоборной цвіт.

Такий коханець гарний і потужний
В обійми взяв, як у міцний полон.
А діва стогне і по морю тужить,
В яке її веде сам Аполлон.
Порвалися у кіфареда струни
Оспівувать жагу тендітних лон.

Хай море оспіває - там багато
Глибинної енергії небес.
Приймають хвилі, як дбайлива мати,
Закоханих між небезпечних лез.
Ніхто не буде їх уже картати.
Навколо пальми грають полонез.

17 лютого 2026

Наближається вже осінь,
Раз у мене за вікном
Зароїлись дружно оси,
Зграї ластівок кругом.
Вже затьмарюється далеч
І по травах суне дим, -
І тривожно кряка галич
На городи та сади.
На пожовклих травах роси
І в повітрі яблук дух, -
Наближається вже осінь,
Літо стишує ходу...
19.08.26

 у сутінок
 вагоміших відлуннях
 чи вистачить мені
 завзяття чи снаги
 казати щось посутньо
 і невмисне
 зворушуючись
 напростець углиб
 виходячи із дому
 чи із бару
 на самоті
 авжеж на самоті
 у тьмяну синь
 магічну цю примарну
 в усім знайому
 та щоразу іншу синь
 котра тобі назустріч
 променадно
 розходиться неквапно
 через мить
 а ти осмислюєш
 ледь чутний
 забуттєво давній
 ладан
 у самоті
 нічних
 обіймах
 тьми