Білопінний весняний обрýс черешневого саду
Відцвітав у дитинстві, натомість рожеві плоди
Піднімаючи високо, в сонці купаючи знадно:
- Що, мала, не дістанеш? А спробуй но і підлети!

То ж ставала в нагоді драбина і дідові руки,
Найміцніша опора для ніг, де поколював страх.
І прогнавши нахабних шпаків зі всієї округи,
Я сама у тім гіллі солодкім сиділа, як птах!

А бувало достатньо плечей - сильних, рідних і теплих.
Діду, діду мій любий! Черешня цвіте молода.
Давні весни без тебе мені відболіли й відтерпли.
Не лишилося сліду від саду твого і гнізда.

Тільки пам'ять в онуках, які зачекались онуків.
Бо закони життя - і гніздів'я нові, і сади.
..
Сторожать на черешні мене й досі дідові руки,
І у вітрі вчувається лагідне: "не упади".

 
Піпли прийшли послухать
Ще хтось виходив і грав
Дехто квіти роздавав, як хотів
В Монтереї
В Монтереї
 
Янголи усміхалися
Музикувала любов
Діти у танці фей
Релігію винайшов я
В Монтереї
 
Зе Бьодс, Еарплейнів політ
О, Раві Шанкар захопив до сліз
Зе Ху вибухали у вогнесніп
Г*ю Масакела мовби ніччю сурмив
І Ґрейтфул Деад познесли всім дахи
Джимі Гендрікс бейбі, чи віриш, у полум*я світ кинув, ей
Їх Світлості, Принца Джонса лик із юрми втішавсь із нас
Тисячі електрогітар гриміли у раз
 
Як хочете правди життя ~
За музикою шукайте
Або знайте, все це було
Так, усе було, було правдою, там
В Монтереї
 
Три дні на розуміння, в одному, єдиному русі
Навіть і копам по кайфу
Ти уявив собі?
В Монтереї
 
Здається ніби я марив
Монтерей, Монтерей
 
Вірю, чуєш ти
 
Монтерей, Монтерей . . .
 
 
 
 
 
 
 
 

Не вдавай, коханий, що у нас все добре,
чи хіба не бачу, що не так усе?
Перелляла щастя у пекельне горе,
на вітрилах доля в небеса несе.

Не жалій, бо жалість
не любов, а мука,
божевілля сонне тугою в очах.
Блекотою зустріч, каяттям розлука —
недовіра гіркне на семи вітрах.

Більше не боюся ностальгії, болю,
ні гризот ревнивих, ні трагічних п'єс...
Притрусити рани вистачило солі,
на горищі квітне дерев'яний хрест.

Бо прекрасний квітень п'є свячену воду
із душі моєї, наче з джерела.
Дякую, що спрагло-ніжну насолоду
з губ твоїх медових теж колись пила.

26.03.2025р.

Іще природа так собі,
Але змінився настрій,
Коли побачив на вербі
Гурт котиків сріблястих.
Порі весняній завдяки,
Уже з’явились звично
Оці красунчики м’які,
Пухнасті, невеличкі.
Вмостились тісно на гіллі
Й гойдаються на заздрість
Ходячим тільки по землі,
Де після снігу грязько.
31.03.25

Торкаюся твого волосся легесеньким рухом повітря.
Спи, любий, тобі це здалося. Безшумно відкрилася хвіртка,
Впустивши невидиму постать – лиш натяк на обриси тіла
Із ночі відлитої гості, що тебе торкнутись хотіла.

У доторку трохи побуду. Ти дихаєш звільна і рівно.
В війни відвойоване чудо найвищого з мріяних рівня.
Прокотяться шкірою губи пестливих бажань відголоссям.
До ранку спи солодко, любий. Це теж тобі тільки здалося.

25.03.25

Ще не уміють пересічні люди
єднати сили із останніх сил
у симбіозі Заратустри, Будди
та Ієгови.. на один копил.

Та уповають люди пересічні
і віруючі на одного з трьох...
у цьому світі нації не вічні
і люди теж... і триєдиний Бог,

і та земля, якої їм не треба
ані у небі, ані у раю...
якщо до раю пішки як до неба,
то й живемо як у чужім краю.

Подейкують на морі і на суші –
земля і небо об’ єднають душі
як обереги сили і снаги,
та де-не-де на суші і на морі
усе, що суще в радості і горі,
нагадує, що люди – не боги.

03.2025

Добрий вечір!
Пам'ятаєте мою давню сатиру? Так нині народилася пісня.
https://l.facebook.com/l.php?u=https%3A%2F%2Fyoutube.com%2Fwatch%3Fv%3D0eOQuDvyoSQ%26si%3DB8u56oeYOP9ybCqz%26fbclid%3DIwZXh0bgNhZW0CMTEAAR36wg8CYI1N9vkuYWd0Pj4bH-NiZrlqbEweQVyntTnrnCSjkin5AYxrUV4_aem_BsMVLVGAxfYn7m9K7TVHQA&h=AT2VJC3QWg5HKTmfo_DAL_vN2NT_RgMizoZGQJGg0JigE2_pAEcoo_AEwDYmQaqb-xrag4JiTXcXd8YSwkXrno0cZ4RD4D4bj6nwloTPZIMfP1epg1mx05A7P-2ujUoENvaxorEEMZQITAe8&__tn__=%2CmH-R&c[0]=AT0fWhBJ4u-1Uu5-QpTbAHWllD4LwsXE2ydHVDrjVAQoKEMeT-x_9LgWtERPxmdP3dNXY5c9N20E0Hc979TUub-D5ZYwQk5ji5xRfD9TmjV-vRhuDoI0WbTr5wyT3K_1DMAm4tKuRLKsl5hkLc_ZZDwZbd5mQsYLJ_GYMCcIeAqCrkbcEr0

Як почалася ця страшна війна,
Я все іще наївно сподівався,
Що, коли б ворог врешті-решт дізнався,
Якою є кривавою вона,
Коли загине з десять тисяч їх,
Вони тоді, нарешті схаменуться,
Щоб швидше до Московії вернуться.
Бо ж на убій ітиме лише псих.
Та час минав. Десятки тисяч вже
Лягли у чорнозем. Війна ж тривала.
Вже й сотні тисяч чорноземом стали.
І я тоді задумався: «Невже
У них немає тяги до життя?
Чи ж то у них така людська порода?
Слова згадались: «Баби ще народять!»
Аби з тим розібратись до пуття,
Історію Московії пройшов.
Не всю. Останні може сотню років.
Побачив крові чималі потоки
І там, здається, відповідь знайшов.
Ні, звісно, жити хочуть москалі.
Та за віки в жебрацтві і запоях,
Москаль зробивсь звіри́ною такою,
Що гірше і не знайдеш на землі.
Покірні владі, наче ті раби,
Вони готові йти і убивати.
Чи «інородців» на погибель гнати,
Їх трупами прикритися аби.
Згадавсь одразу сорок третій рік,
Як «наші» за Дніпро переправлялись,
Узяти скоро Київ сподівались.
Не всім вдалось дістатись на той бік.
Багато потонуло у Дніпрі.
А ті, які до Букрина дістались,
Пробитися на захід намагались,
Хоч німці вже змогли о тій порі
Укріплення по фронту збудувати.
Кинджальним зустрічали їх вогнем.
Командування все одно жене,
Аби оті укріплення прорвати.
Там стільки їх під тим вогнем лягло,
На сотні тисяч на плацдармі тому.
Та москалі все гнали без утоми,
Наказано бо із Москви було.
Говорять, навіть, німцям довелось
Шпиталь психіатричний збудувати
І кулеметників у ньому лікувати –
Бо стільки люду вбити їм прийшлось,
Що сходили із розуму вони…
А москалі «своїх», бач, не жаліли.
Там братська величезная могила,
Як пам‘ятник безумної війни.
Чи ж комуністи так народ змогли
Ідеями своїми отруїти,
Бо ж люди не спроможні зрозуміти,
Що вони тупо на убій ішли?
Але, бач, ні. У Першу світову,
Ще за царя, як з німцем воювали,
Людей так само на погибель гнали,
В запасі силу маючи живу,
Але набоїв і снарядів мало.
Наказ такий з генштабу надійшов:
Солдат з багнетом щоб в атаку йшов.
Тоді якраз вони Перемишль брали.
Лише за тиждень двадцять два рази
Солдати піднімалися в атаку.
Австрійці шматували їх усяко.
З гарматно-кулеметної грози
Полками там лягали москалі.
Але другі полки слідом ступали,
Поки ті всі набої розстріляли.
По трупах, що зостались на землі,
Ввійшли в Перемишль москалі тоді.
Про перемогу на весь світ трубили.
При тому стільки люду загубили.
А всі ж були гарячі, молоді.
Народ для влади – «м‘ясо» на війні.
Хоч вони трупом встелять Україну
Та гнатимуть, аж доки й всі загинуть.
А ще, коли їх «фюрер» знавіснів…
У них других, щоправда й не бува.
Їм все б з колін «Расєю» піднімати.
Хоч вона п’яна не спроможна встати.
А в світу, як з похмілля голова.

Вимолив у долі
Ту, якою снив,
І відчув поволі
Пахощі весни.
Поглядом вбираю
Барви весняні, -
Добре, як у раї,
З любою мені.
Пташечки щебечуть
Всюди від краси, -
Розправляю плечі
І люблю щосил.
В радощах кохання,
В теплих почуттях, -
Розпізнав неждано
Справжній смак життя.
30.03.25

Отак і душа загрубіла
Про тебе тепер не бринить.
Волосся давно побіліло,
В очах відбуяла блакить.

Хоч образ, роками затертий,
У споминах часом торкне.
Минуле, уквітчане терном
Вже більше не вабить мене.

Зникає із пам'яті ласо,
Як снів неосягнута суть.
Забуте жадає привласнить
Все те, що вже не повернуть.

Бачать себе зорі
У люстерку річки,
Вмилися в струмочку
Дві медунки квітки.

Чорний грак вже вдома.
У рідному лісі,
Журавлі й лелеки
Порушили тишу

Радісним привітом,
Бо вітають землю,
На якій їм жити
І звивать гніздечка.

Ситечком зі злота
Сонце тепло сіє,
Ожива природа,
Все весні радіє.

2019 р.

Повернення зими, повернення додому,
Повернення у хаос, до основ.
І споконвічну філософську втому
Ти покаладеш в іржу старих заков.

Повернення зими в нестямному двобої
Життя і смерті, світла і пітьми.
Повернення зими крізь видиво любові,
Крізь ґрати несходимої тюрми.

Повернення зими - повернення до правди,
Пречистої, немов цнотливий сніг.
Повернення зими, як незагойна рана,
Де ллється кров, немов прадавній гріх.

6 березня 2022

Відправ собі в майбутнє лист
Про світлу й теплу радість.
Збудуй для себе в мрію міст.
Стань Аріадною.
Забудь про слабість.
Зроби розклад таро на майбуття,
Придумай слово розради.
Ти - Кассандра!
Давай поради!
Сама собі.
У листі.
Сплануй життя.
Відправ Укрпоштою.
І чекай. (Надійде ж колись послання?!)
А як прочитаєш, себе спитай:
Чи виконала настанови й завдання?
03.01.2025

1.
дощ у душі
краплини тебе
мов день без небес
він видихся весь
у вірші

2.
спогадів дим
очей глибина
прозора без дна
приходить у снах
в холоди

3.
руки твої
ця музика ласк
у нотах тепла
такою була
мова їх

4.
дотику струм
до скусаних губ
я згадую гру
гітару стару
спрагу струн


Вставка:
зіграй мені блюз
у дощі

5.
там від вина
спокуса в крові
у видихах свіч
дві тіні і ніч
розрада на трьох
в причині тривог

6.
пий до дна
дощ у душі
а світла на ґніт
думки у вогні
про серце мені
розкажіть

7.
серця поріг
освячення сліз
відчуження ліс
плачі журавлів
і доріг

8.
солодко там
де усмішка спить
натхнення летить
і знову на ти
висота


Вставка:
зіграй мені блюз
у дощі

9.

стисну в кулак
усе що було
що в небо вело
вітрам всім на зло
цвіло відцвіло
росло поросло
мить – зола

10.
де ти тепер
утіхо моя
у світлих краях
де пухом земля
де етер

Вставка:
зіграй мені блюз
у дощі...
у дощі... у душі...

Ранкова тиша начебто позує
крізь скло віконне. Досить падко!
А щохвилини сподівання всує.
Підтримка світу лише пара?
Розвіяна. Байдужа і на місці.
І день новий щось ще готує...
Які випробування хаос містить?
Господь лиш чує серця стукіт.
Життя нам стелить різнобарвний килим -
Поглянути і ряст топтати.
Як важко відшукати знову сили!
Від нас сховався, світку? Ґрати
не допоможуть, коли суне бійня.
Де справжні свіжі зрілі дії?
Нас сонце ніжно пестить ув обіймах...
Й весна плекає мирні мрії.

 
В місті, де родився я
Був собі пливець морів
Повідав оце пригоди
У стихії субмарин
 
Ми плили на сонцесхід
Крізь моря і неба синь
І зростали межи хвиль
Як герої субмарин
 
Ми герої у жовтій субмарині
Жовтій субмарині, жовтій субмарині
Ми герої у жовтій субмарині
Жовтій субмарині, жовтій субмарині
 
Друзі всі на борті тож
Тем чимало є, для розмов
Ще й оркестр о так, почне!
Ми герої у жовтій субмарині . . .
 
Повний вперед, Містере Боцмане, повний вперед!
Повний вперед! Існо!
Ріж троса! Кидай його!
Слухаю, сер!
Кепе! Кепе!
 
Живемо буттям легким
Є у кожного, що треба всім
Зелень моря, неба синь
Для героїв субмарин
 
Ми герої у жовтій субмарині
Жовтій субмарині, жовтій субмарині
Ми герої у жовтій субмарині
Жовтій субмарині, жовтій субмарині
 
 
 
 
 
 
 
 

Сонечко неждано млу злизало рано
І відкрилась зору навкруги краса, –
У саду веснянім пелюстки духмяні
Укриває рясно вранішня роса.
На покрівлі хати мостяться пернаті
І гуртом заводять співи голосні, –
Хочеться співати, чи творить сонати,
Бо стає натхненно в час оцей мені.
Неба синь леліє ніжно, наче мрія,
Мов далека юність, чи близька любов, –
Світові радію – серце молодіє,
І шумує, й грає, і скипає кров.
Оточили хором нині поле зору
Весняні цвітіння, гомінкі пташки, –
І украй бадьорі в радіснім мажорі
В голові докупи зводяться думки.
29.03.25

Моя на гойдалці душа...
Не я...
Шукає, де її межа...
А я
З душею разом у човні.
Мені
Лічити миті і хвилини:
Колись картинні,
Колись убогі,
Колись дитинні...

Лише тривоги
Не подаровано
Мені.
Ні-ні!
....
І я в бронІ,
Бо я в борні.
....
Все по стерні..

А чи це шляхетно: гою
негою під зад ногою?

2025

Орли злетілись на Вкраїну
в воєнні дні, в тяжку годину
бо, бачте, конче закортіло
клювати, рвати її тіло.

Хтось чинить гріх, подоба юди,
та поміж них достойні люди –
в селі і в місті вони, всюди,
Хрест-символ красить їхні груди.

Сповна відчули днів скорботу,
а ще побачимо в суботу
закрите Сонце в Україні –
стерпіти маємо все нині.

Бо близько, майже під дверима,
Спаситель, Цар з Єрусалима –
Христос, Йому звучить «осанна» –
Ти наше все, Ти Отча манна…

Читати може хто уважно –
Прихід зустрінемо поважно,
бо жити по Його укладу,
сумління прийде в нашу владу.

28.03.2025р.

P.S.
Часткове сонячне затемнення 2025 року відбудеться у суботу, 29 березня. В Україні затемнення буде видно у західних областях (включно з Житомирською областю, але без східної частини Чернівецької області), на півночі Вінниччини, Київщини, Чернігівщини та Сумщини.

1.
Ой жовні́рики мої́
Зе́лен-сви́ти...
Мо́ре кві́тів - мо́ре їх -
Ран у сві́ту...
Мо́ре спа́лених дорі́г -
Не злічи́ти...
Ой жовні́рики мої́ -
Де ж ви ді́ти?
Ой жовні́рики мої́ -
Де ж ви ді́ти?

2.
Сти́хло се́рце у боя́х
Ти́ша млі́є...
Ли́не в пі́сні солов'я́ -
Ду́шу грі́є...
На паго́нах спить зоря́,
Сніг на ві́ях...
Хра́ми у свіча́х горя́ть,
Дзво́ни сіють...
Хра́ми у свіча́х горя́ть,
Дзво́ни сіють...

3.
Дзво́ни сі́ють імена́
Незабу́тні
Пророста́є глибина́
В Бо́жій сту́дні...
Скі́льки то́ї глибини́
Сві́ту тре́ба?
Від війни́ і до війни́
Кла́птик не́ба...
Від війни́ і до війни́
Кла́птик не́ба...

4.
Хай цей світ як відболи́ть
Вб`є знемо́гу
Принесе́ відва́зі мить
Перемо́ги...
Ой жовні́рики мої́ -
Пра́пор вго́ру!
Від Донбасу до Карпат
І до моря!
Від Донба́су до Карпа́т
І до мо́ря!
Ой жовні́рики мої́...

Один із корифеїв латиноамериканського магічного реалізму, Нобелівський лауреат Маріо Варгас Льйоса щиро підтримує Україну. Так, під час зустрічі зі студентами Київського національного університету ім. Тараса Шевченка всесвітньо відомий перуанський письменник сказав: «Вірю, що тут, в Україні, відбувся героїчний подвиг в ім‘я свободи…»


Шаленого світу криваву арену,
що наче оглухнула від багатоголосся,
рятує любові вода джерельна…
Це - Маріо Варгас Льйоса.

Якесь бурхливе водоспадне слово,
що мчить, наче потяг з відкосу…
Перечитую, як вперше, знову:
це - Маріо Варгас Льйоса.

Відкладаю книгу і заплющую очі,
на повіках застигли сльози…
Є просто слово, а є - пророче:
це - Маріо Варгас Льйоса.

2025 рік

Красень-Травень Весну сватав,
Старостів прислав -
Дядька Сонця, Вітра брата
Із собою взяв.

Уквітчав її барвінком,
Стрічки в коси вплів,
Дарував сережки з Вільхи
Й перстень золотий.

Соку з Явора напились,
Слухали птахів
І кохання теплі хвилі
Огортали їх.

2016 р.

Не знаю де – в раю, чи в пеклі буду,
І чи існує потойбічний світ,
Але думки приходять про погруддя,
Про мідь і бронзу, мармур і граніт.
Це, певно, смерть наблизилася близько
І рискає вовчицею навкруг
Допоки біс перевіряє списки,
А Бог уберігає від наруг…
28.03.25

& & &

знімається кіно про театр
у театральній виставі йдеться про зйомки фільму
а ти всього лише пишеш вірші мовними знаками
бо так і не винайшли іншої літератури

горе-поетика лізе з тебе — смертельне чтиво
слово-дія керує твоєю рукою
допоки
поезія не виїла серцевину часу
розсіяного внутрішньою пустелею
і навколо світу

© Вікторія Осташ, із ненаписаної книжки "Білими нитками", поезія&світлини, 2025.
© Ілюстрація: ОТТ Ксав'єр, Театр життя, 2018.

Розпадається світ, розпадається морок.
Розпадається совість в долонях століть.
Розпадається серце в сталевих затворах.
Розцвітає молитва в добу лихоліть.

Розпадається те, що озвалось на болі,
Розпадається те, що у грудях було.
На руках проступають, як проблиски солі,
Ті слова, що сховалися в ніжне зело.

Розпадається речення в маренні гасел.
Розпадається світ у безглуздому злі.
І на сцені абсурду обпаленим часом
Постає горизонт, ніби серце землі.

28 лютого 2022

Згадати хочу знов про комуняк,
Що сімдесят літ кров з народу пили,
З Москвою на колінах говорили.
Питається: а чому воно так?
Та тому, що компартію оту
Нам москалі в своїй Москві створили.
Від них, що би вони не говорили,
Москальством тим смерділо за версту.
А відбувалось все воно отак.
Більшовики, що владу захопили
В Московії, тоді ще не ділили
Свою бандитську партію ніяк.
Для них одна Московія була,
Хоч сотні там народів проживали,
Великороси всюди панували.
І партія ту ж лінію вела.
Імперію не прагли розділить
І незалежність націям надати,
Як встигли вже усім наобіцяти.
Робили, що імперський дух велить.
Їх в Україні також розвелось,
Як тарганів… Хоч, як порахувати
На весь народ – то зовсім не багато.
Не встигли владу взяти, довелось
Втікати, адже Брестський договір
Велів їм з України забиратись.
Куди там було німцям опиратись?
Втікали звідси, як побитий звір.
Зібралось в Таганрозі те лайно,
Зализувати рани узялися,
До думки до одної всі зійшлися:
«Вони нас в двері, ми до них – в вікно!
Раз Україна незалежна то,
Ми маємо компартію склепати,
Та ще і українською назвати.
Тоді вже не зупинить нас ніхто.
Ми ж – українська партія!» Отак
Вони у Таганрозі порішили,
У Леніна спитатись поспішили,
А він подумав і сказав «Ніштяк!»
Тож влітку в вісімнадцятім, в Москві
Зібралися оті, що драла дали.
Вони ніяких, звісно, прав не мали.
Втекли із України всі живі.
Як же можливо партію творить,
Як в Україні спільників немає?
Це ж ким ЦеКа їх керувати має?
Хто буде там політику робить?
Та коли то спиняло комуняк?
В Москві дві сотні «діячів» зібралось,
Що українці тільки називались.
Сам Ленін на їх «з’їзд» прибув, однак.
І керував ним. Хто він був такий
Для України? Там не був ні разу.
Але до рук взяв керівництво зразу,
Бо ж розумів: без України бій
Зі світом їм не виграти ніяк.
Від голоду всі скоро передохнуть.
Не встигнуть комуняки, навіть охнуть…
Хотілося б сказати ще однак,
Про кількість комуністів і їх склад.
Чотири тисячі з хвостом тоді їх мали.
Тридцять мільйонів в Україні проживало
Населення. Яка там влада Рад?
А українців з комуняк отих
Було тоді аж … цілих три відсотки!
Ті, що «за Україну рвали глотки»,
Були євреї й москалі. Для них
Лиш годівниця була Україна,
Тому і рвались, щоб її «звільнять».
Рішив той з‘їзд повстання готувать,
Поставить незалежну на коліна.
Під гасла їхні всі: «Совєтам власть»,
«Звільнивши», до Росії приєднати.
Хоч Ленін встиг раніш наобіцяти,
Що незалежність всім, хто схоче, дасть.
Хоч партія і створена була
Та самостійна, звісно ж, не вважалась,
Вона в Російську партію включалась
Й політику однакову вела.
Створили, звісно і ЦеКа тоді,
Яке повинно ними керувати.
Секретаря взялися теж обрати.
Тим місцем П‘ятаков заволодів.
Він, як і Ленін – родом із дворян
Російських. Батько в нього мав заводи.
Чим йому рідний тато так «нашкодив»,
Що він в лайно те більшовицьке встряв?
В ЦеКа взялися членів обирать
І кандидатів. З двадцяти одного,
Євреїв в ньому було більше всього –
Аж дев‘ятеро, росіян ще п‘ять,
Грузин був німець і поляк у нім.
Щоб в Україні з них не глузували,
Ще українців чотирьох обрали.
Отож, нарешті й покінчили з тим.
Взялися Україну визволять…
Від українців. Славно послужили
Більшовикам. Хоч довго й не прожили.
Про долі їх хотілося б сказать.
Чотири в громадянській полягли…
Чи так її можливо називати?
Раз москалі прийшли нас воювати,
То ж війни завойовницькі були.
Ще трьох до самогубства довели
«Товариші» – бо чимось не вгодили.
По таборах сидіти не схотіли,
Тож добровільно із життя пішли.
В кінці тридцятих в одинадцятьох
Знайшли «гріхи» і просто розстріляли.
Ще два баланду табірну сьорбали.
Знайшов, як саме покарати Бог.
І лиш один єврей-таки зумів,
Напевно, власну долю одурити,
Репресії щасливо пережити.
Чом не упав на нього Божий гнів?
Того не знаю. Та і чорт із ним.
Хотілося, аби ви просто знали,
Із чого комуністи починали
І хто, насправді всі були вони.

Настала бажана весна
І стало більше втішних видив, –
Милує погляд новизна
Очам знайомих краєвидів.
Розкрив обійми світлий ліс
І синь безкрая в поле кличе, –
Уже зелені барва скрізь,
Зусюди співи чарівничі.
Земля розбуджена теплом,
Вбирає бережно вологу, –
Куди не глянь – весна кругом,
І я живу, – і слава Богу!..
27.03.25

Прощала боржникам усі кредити,
писала заповіт і некролог.
Не знаю я чому бентежно жити
мене залишив на цім світі Бог?

Дарма не оббивала східці храму,
не обпікала душу Псалтирем.
Не витирала сльози рушниками —
змивала тугу весняни́м дощем.

Давала здачі, як по правій били,
плекала вірші, ніби немовлят.
Не розумію звідки брала сили
все розпочати з голого нуля?

Відмовилась приймати депресанти
і беладонну, та боліголов.
Тримають небо на плечах атланти,
а сильну жінку — зоряна любов.

25.03.2025р.

Давно я не була у цих місцях,
де пролягла стежина у дубину.
Горохом котиться з мого лиця
гірка сльоза на сукню з крепдешину.

Старезні лавки, квіти золоті
у шовковистих травах острівцями.
І пурхає метелик в животі —
три кроки, наче вічність поміж нами...

Мелодію знайому у гаю
витьохкує натхненно щебеташка.
— Зустрічний погляд... ще не пізнаю
знайомі риси — пригадати важко.

Чи гралися в дитячому садку?
За партою сиділи в класі п'ятім?
Ніяк до голови не докладу,
де бачилися у години м'ятні?

Гойдає гойний птах зелену віть,
голубить сонце піднебесне жито.
Призупинився, і очима їсть,
невже, ще є на що отак дивитись?

Бентежний погляд круком в далині,
(у пам'яті спливає потойбічне)
пахкого літа солов'їні дні
та поцілунку почуття магічне.

Пахтів чар-зіллям затишний курінь,
вдихала ніч духмяну матіолу.
Злітали легковажно в далечінь,
та потім тяжко падали додолу.

Ми розминулися, без зайвих слів.
Не привітались — нащо ворушити
багаття, у якому спопелів
вогонь кохання і зрадливі миті?

24.03.2025р

Плюскочуть хвилі музикою моря,
Прибоєм б'ється серця сила.
Під сонцем вічно вигравати - Мойра,
І на щоглі нести вітрила...

І ллються звуки асорті морського
Ріжком і скрипкою, тромбоном...
То спокій і надійність, то тривога,
Бо таємниче моря лоно.

Органно-трубно шторм торкає нерви,
Чи штильність флейти в благодаті...
І до морської музики маневрів
Я прислухаюсь у зачатті.

А роки, а роки -
Перелітнії птахи
Все кудись летять, летять,
Їх уже не наздогнать.

А літа, а літа,
Наче в річечці вода
Стрімко так біжать-пливуть,
Їх, на жаль не повернуть.

А душа, а душа
В осінь хай не поспіша,
В серці літечка розмай,
Хоч літа все мчать удаль.

2025 р.

Щоб узавтра роду не лягти
В темні та холодні домовини, –
Безневинних, Боже, захисти,
Милостивим стань до України.
Скрізь уже руїни і зола,
Мов одно суцільне попелище, –
Не дозволь край випалить дотла,
Не давай свободолюбців нищить.
Увільни нещасних од біди,
Покарай за злочини неправих, –
Україну визволять прийди
Від пожеж кривавої заграви.
В цей важкий для українців час,
Ми зі злом боротися повинні, –
Заступися, Господи, за нас,
Вбережи від кривди Україну.
26.03.25

Із попелу відроджена любов,
Відроджений вогонь, давно погаслий.
Він воскресає з попелища знов,
Немов забуте і зітліле гасло.

Із попелу відроджена любов,
Коли усе завмерло і застигло,
Народиться з відновлених основ,
Появиться серед банальних тижнів.

Те, що забув ти і убік відклав,
Відродиться, як неземна дитина.
Ти так нечутно серце обікрав.
Пекельність буднів глоткою порине.

12 лютого 2022

Прекрасна ви немов лісна богиня,
А чи існує така взагалі, не знаю.
А ваші очі ніжні немов у оленя,
І губи ще гірким полином називають.

Волосся - плавні хвилі в океані,
Руки - святе творіння Бога.
Дивлюсь на вас і помираю,
Бо не знайти мені дороги

До серця вашого, а, може, до душі,
Що сховані за десятьма мурами.
І де ж ця путь, скажіть мені,
І я прийду до вас зі світлими зірками.

Знайду я їх на небі, і принесу всі вам,
До ніг поставлю і буду молитись
На недосяжну пташку, що десь там
Мене й мої дари хоче спалити.

Чому спалити? Та не знаю,
Ця пташка мабуть божевільна.
А ви прийміть мене, благаю,
Моє минуле - це ніяке не свавілля.

Були жінки, а хто ж не мав їх?
Не слухайте ту пташку, це брехня.
Я вже не той, я вже мов ангел,
Я тут, я з вами, а пташка - чортеня.

Я ж вас кохаю до безтями,
Чи то кохав, ні-ні, кохаю.
Не покидайте ви мене з кістками,
Які мене з середини зжимають.

Та й не любив я тих жінок, повірте,
А вас люблю, і вас кохаю.
Не вірите? Ну і летіть собі по вітру,
Мене ви більше не чіпайте.

І всі слова ті про кохання - це брехня,
Не діва ніжності ви зовсім.
І не любив я вас насправді, це все гра.
Забуду вас, забув і поперередніх сім.

І не потрібні ви мені,
Я зараз же нову знайду,
А ти, як ті дурні жінки,
Будеш сама, як тільки я піду.

Не згадуй ти про мене і не плач.
Такого чоловіка не знайдеш ніколи,
Я - висота, і що, що в дірках плащ.
А ти так і залишишся одною.

Вишгород. Березень. Висне
Сіре мереживо хмар, –
Дощ обмиває навмисно
Прибраний вітром бульвар.
Зночі дощить донезмоги,
Зранку гнітить напівтьма, –
Переступати порога
В мене бажання нема.
Видався день прохолодним,
Стишеним, тьмяним, сумним, –
Ще й утомився сьогодні
В пошуках ритмів і рим.
25.03.25

Сліди гріха Адама,
не пізно і не рано,
ведуть сюди нас прямо:
відчуй Христові рани…

Лиш потім стає ясно –
за нас страждав Він страсно,
для нас приносить власно
свою офіру вчасно.

Віслюк* несе Офірне,
таке тендітне, мирне,
Пославшому покірне,
на вчинки неймовірне.

Тут й Матінки офіра –
також небесна міра –
в майбутнє, в Бога віра
та Батьківська довіра…

Христос всю має владу –
й земне бо Бога чадо –
нас, як овече стадо,
веде взірцем Він радо!


* ослиця (осел) за Зах. 9:9 є символом скромності царя і його ненасильницької влади.
Вікіпедія Вхід Господній у Єрусалим
Ісус же, знайшовши осля, сів на нього, як написано: Не бійся, дочко Сіонська! Ото Цар твій іде, сидячи на ослі молодому!
Ів. 12:14,15
Радій вельми, о дочко Сіону, веселись, дочко Єрусалиму! Ось Цар твій до тебе гряде, справедливий і повний спасіння, покірний, і їде на ослі, і на молодім віслюкові, сині ослиці.
Зах. 9:9

25.03.2025р.

Поле вісім на вісім чорних і білих клітин,
Тут вона королева. Тільки безсонних годин
Порахувати не в силі навіть мудрець – звіздар,
Бо за монаршим правом сон королеві – дар.

Серце жіноче самотнє, ложе холодне її,
Тихо вікно прочинить – слухає солов’їв.
А після сліз гарячих трохи забудеться сном,
В сонне обличчя вдивляється місяць за темним вікном.

Вранці у порцеляні – кава, пухкий омлет,
Срібним ножем столовим ріже хрумкий багет.
Далі доріжка з дому. Має бо свій маршрут,
І не важливі зовсім ті, хто за нею йдуть.

Схоче, іде наліво, направо чи уперед,
Різні бувають бажання, хто їх усі розбере…
Робить, що зажадає і куди хоче іде,
Їй не зустрінеш подібних, в цім королівстві, людей.

Шепчуть за спиною різне, шлейфом повзуть плітки,
Та королев не цікавлять слуги і пішаки.
Харизматична, горда, впевнена, потайна,
Із супротивником в герці участь бере одна.

Мури на флангах тримають її бойові слони,
Стяги золотом вишиті: « Боже, охорони!».
Військо своє, як хочеш, противнику, так боронь –
Зможе її зацікавити тільки могутній король.

Нескінченна зима, ніби поле безкрає.
Нескінченне страждання, невидимий дим.
З незбагненного пекла дістатись до раю
Неможливо незміненим і молодим.

Нескінченна зима обпікає снігами,
Обпікає минулим і світом химер.
Доля світить розпеченими берегами,
Де ти глянув на море і тихо завмер.

Нескінченне страждання, як згусток мелодій,
Що злилися в потік нищівний небуття.
Ти у ватрі побачиш лиш попіл апорій,
Як підґрунтя для роздумів і каяття.

12 лютого 2022

У стисках темряви і тиші,
В підвалі блимає свіча,
А мати піснею колише
Своє безсонне дитинча.
Гойдає, милує, голубить
І обціловує тільце, -
Принишклим поруч неї любо
І чути, й бачити все це.
Аж ось тремтять лякливо руки
І жінка губить пісні суть,
Бо знову дронів клятих звуки
Дедалі ближчими стають.
24.03.25

Рахує утрати земля,
розстрілює зло — небосхил.
Немає душі в москаля,
і місць для новітніх могил.

Америка грає з вогнем —
Трамп косить під дурника. Світ
збиває шахеди мечем,
героїв карбує в граніт.

Господь відвернувся від нас,
тікають від смерті чудні.
Можливо, настав судний час
розбити кайдани міцні?

Європа очікує змін,
нагострює вбивця ножі,
і б'є Україна у дзвін:
«Хоч хто-небудь допоможіть!»

Нас хочуть втоптати в багно,
та під балалайку чужу
не будемо ми все одно
співати ворожу олжу.


19.03.2025р.

Березневий день став сльози лити,
Незатишно і сиро було скрізь.
Але дощу раділи первоцвіти,
Їх запахом наповнювався ліс.

Уже й травички голочки зелені
Тягнулися до сонця з-під землі,
Підсніжники, медунки й ряст рожевий
Як вишиванки килимом лягли.

Скажу вам: незалежно від погоди
У цей весняний неповторний час
Оте пробудження матусеньки-природи
Не перестане дивувати нас.

2020 р.

Комусь тринадцятий минало,
когось три літа не було,
дев’ятий день... не забуваю –
минуле терням поросло.

Одній земля пером і пухом,
одному – небо голубе.
Аби не плакати даремно,
жаліємо самі себе.

Не уповаю на майбутнє,
його вже майже-що нема,
а як немає, то й не буде,
ані на мить, ані катма.

Не розтікаюся по древу
думками, висохло гілля,
опало листя, в’яне крона,
коріння всотує земля.

Минаю перекотиполе
аж поки сонце не зайде
за обрії, де по дорозі
немає путнього ніде.

Розвіяні вітрами долі
ще намагаються іти
до неосяжної мети
поводирі по волі неба,
які ідуть, кудою треба,
але розведені мости.

03.2025

Не поляже України
ні слава, ні воля!
Захистити Батьківщину –
то найкраща доля!
Буде жити рідна Ненька
у віках під сонцем,
запорукою у цьому –
славні оборонці!

Честь і совість не померкне,
братство не загине,
в свої руки ми візьме́мо
долю України.
Збереже́мо душу й тіло
та нашу свободу,
і докажем, що ми, браття,
козацького роду!

Історія – учителька життя.
Та, як на мене, люди досить часто
Науки тої поганенько вчаться,
Тому її й не знають до пуття,
На граблі наступаючи весь час.
Та, ледве гулі у них сходять з лоба,
Вони наосліп знову кроки роблять,
Отримуючи граблями щораз.
Я про сусідів та не москалів.
Про тих нема чого і говорити.
У тих синці й на задниці набиті,
Вони не сходять з грабель взагалі.
Я про поляків. Давній наш сусід.
Такі ж, як ми – слов‘янського коріння.
Були і дружба поміж нас, і війни.
Бо ж має кожен погляд свій на світ.
До виборів сьогодні Польща йде.
І бачу: більше сили набирає
Той, хто на Україну зуба має,
Політику «від москалів» веде.
Народ все більш підтримує його.
Тут, зрозуміло, від війни утома,
Чужих приймать не хочеться нікому.
Від столу частку віддавать свого.
Та й наші теж часом себе ведуть
Нахабно, чим відразу викликають
До українців всіх. Й таке буває.
Тому за отим Менценом і йдуть.
Не думають чомусь вони про то,
Що москалі, як зможуть нас здолати,
Сусідами полякам можуть стати.
І Польщу не врятує вже ніхто.
Поки щитом ми перед них стоїм,
Поки у москалів немає сили.
Вони б давно Європу покорили
Та ж ми дорогу заступаєм їм.
Хотілося б полякам нагадать
Історію відносин поміж нами.
Бік о бік з ними ми жили віками.
Вдалось полякам нас завоювать,
Не силою. Як кляті москалі
З Литвою узялися воювати,
Тим поміч в Польщі довелось прохати,
Бо ж згинути могли узагалі.
Отак Річ Посполита і взялась.
За поміч у важку оту годину,
В Литви вони забрали Україну.
І шляхта в наші землі подалась.
Магнати наші землі розділили.
Для них ми «бидлом» лише і були.
Вони всі соки із землі тягли.
Та ми потроху набирались сили.
Козацтво шаблі в руки узяло,
Готове Україну захищати,
Загарбникам усяким відсіч дати.
В боях свою відвагу довело.
З поляками стиналося не раз,
Не раз із ними у строю стояло.
Поляки їхню силу визнавали.
Здавалося б, прийшов, нарешті час
Прийняти нас, немов своїх братів,
Аби державу разом захищати.
Та гонор польський того визнавати
Ніяк у Посполитій не хотів.
Скоріш робилось зовсім навпаки,
У «стійло» українців заганяли.
Тож всім народом, врешті ми повстали,
У бій пішли не тільки козаки.
Хоч у поляків армія була
У ті часи в Європі найсильніша,
Хмельницький їхній армії «навішав».
Війна кривава кілька років йшла.
Хмельницький попервах і не хотів
Робити незалежну Україну.
Якби поляки визнали за рівних,
Ішли би далі разом по путі.
Поляки, українці і литва
Таку б могли державу сотворити.
Не смів би жоден ворог підступити.
І не була би нам страшна Москва.
Та гонор польський тоді гору взяв.
Поки один одному кров пускали,
Тут москалі «у поміч» нам припхали.
Здавалось: зрозуміти б час настав.
Вже й після Хмеля кілька спроб було,
Щоб українців рівними признали,
Ми б разом москалям добряче дали.
Та гонор учинив полякам зло.
Не захотіли «бидло» визнавать
Собі за рівних. Тож у результаті
Король фактично Україну втратив,
Аж по Дніпро прийшлось Москві віддать.
Москва сильніша стала від того́,
А Польща слабша, хоч гоноровита,
За що і була москалями бита,
Поволі віддаючи їм свого.
Та ж гонор… Карл Дванадцятий почав
Із москалями скоро воювати,
Союзників собі почав шукати.
Як під Полтаву, врешті-решт попав,
Туреччину узявся закликать
Разом на москалів отих напасти.
Тоді Москву побити швидше вдасться.
Й Туреччині щось удалось би взять
З того, що відібрали москалі
У них раніше. Та поляки взнали,
Від того турків відмовлять почали,
То туркам, мов, не треба взагалі.
Ще і хабар великий піднесли,
Щоб Карла турки слухати не стали.
Хабар той турки жадібні узяли,
Тому на поміч шведам не прийшли.
Карл ту війну без помочі програв.
А турки надто пізно сполошились,
Як наодинці з ворогом лишились.
Москаль в них скоро землі відібрав
Аж по Дунай. Ослабив турків так,
Що, хоч бери їх голими руками.
Поляки з того не прийшли до тями,
Бо гонор не давав того ніяк.
Все між собою чубились вони
Аби усім той гонор показати,
Поки прийшли сусіди-супостати
І Польщу розділили без війни.
Найбільше прихопили москалі.
І Австрії, і Пруссії дісталось.
Полякам і шматочка не зосталось
Від їхньої великої землі.
Була держава і нема її,
Хоч гонор польський все одно зостався.
Народ постійно волі сподівався,
Шукав, хто би тепер підтримав їх.
А тут якраз Наполеон піднявсь,
Усю Європу взявся воювати.
Поляків з ним у бій ішло багато,
І кожен з них, звичайно, сподівавсь,
Що допоможе імператор їм
Державу їхню знову відновити.
Вдалося тому Пруссію розбити
І Австрію. На польських землях ним
(Відібраних у жадібних сусідів)
Все ж герцогство засноване було.
Воно б і далі існувать могло.
Та ж гонор знов на них накликав біди.
Як взявсь Наполеон іти в похід
На москалів, то мусив він рішати,
Яким же саме шляхом наступати,
Щоб збавити від москалів цей світ.
На Україні взнали теж про то
Та узялись таємно готуватись.
Вдалось полки козачі сформувати.
Не здогадавсь із москалів ніхто,
Що ті полки зовсім не в поміч їм.
Відправили до Польщі генерала
Закревського. І довго умовляли
Наполеона Бонапарта в тім,
Щоб він крізь Україну наступав.
Його народ підтримає одразу.
І москалям швиденько скрутять в’язи.
Посол французький теж саме казав,
Отой, що у Туреччині сидів.
Однак, поляки того не бажали,
Всяк українців брудом поливали,
Аби він в Україну не ходив.
Наполеон послухав, врешті, їх.
Але пішли поляки, навіть, далі,
Про «змову» ту в Москву все передали.
Наполеон ще й рушити не встиг,
Як москалі полки ті розпустили,
Роззброїли, щоб далі від гріха.
І доля у Закревського лиха:
Його підступно москалі схопили
Й заслали до Сибіру. Чим війна
Та закінчилась – добре всім відомо.
Прогнали Бонапарта аж додому.
І в тому і поляків є вина.
За що ті поплатилися сповна.
Державу їхню москалі забрали
І до земель москальських доєднали.
Хоч певна самостійність їм дана.
Та їм то мало. Кинулись вони
Одне, друге повстання піднімати.
Та заглушили голос їх гармати.
І не вступивсь ніхто зі сторони.
Хоч до поляків врешті-решт дійшло,
Покликать в поміч нашого народу,
Мовляв, за нашу й вашу ми свободу.
Але занадто пізно вже було.
По трупах польських москалі пройшли,
Розрізнені загони подолали.
Права всі автономні відібрали,
Які в поляків до того були.
Отак державу гонор погубив.
А визнали б за рівних українців,
Добряче б дали москалям по пиці.
Москаль би й досі в болотах сидів.

А чи маю бути я сумною?
А чи знаю, що я хочу взагалі?
Все життя мов із струною
Граю зламані пісні.

Ніби сонечко так сяє,
Зірочки на небі чарівні.
Але мене завжди лякає
Те, що десь є глибоко в мені.

І я кажу собі: "Та будь щаслива".
А вірю я у це чи ні?
Я мов потрапила під зливу,
Але чи висохне душа мені?

Психічний стан? Він на нулі.
Нема вже сил на плач і на страждання.
Повторюю собі: "Шукай нові",
Та де знайду я серце, душу та кохання?

Їх вкрали, вигризли і розтоптали,
А я дивилась збоку, тихо озиралась.
Чекала на спасіння? Не сказала б.
Чекала я на смерть, вона давно добралась.

Фізично хоч не вбила,
Зате душевно зґвалтувала.
Так зникло все, що я любила,
А, може, по заслугах я дістала?

Чи тою я себе вважала?
Чи сумувала я в житті чи ні?
Питань все більше й більше стало,
Та не знайшла я й відповіді на старі...

 
ось пігулка ~ карлик
ось інша ~ гулівер
а в матусиних подібних
чомусь не такий ефект
до аліси
десять метрів уверх
 
на кролячім полюванні
ти впадеш хоч знав мабуть
синя гусінь смокче з кальяну
зве в невідому путь
бо аліса
тепер ліліпут
 
& шахові фігури
зведуться & скажуть що куди
але ти закинувсь грибами
поки розум не спішить
до аліси
відомо їй
 
як логіка й пропорція
відмовлять просто ні
білий лицар навспак говорить
королева ~ з пліч зітни!
пригадуй що вовчок наплів
їжа все ~
голові
 
 
 
 
 
 
 
 

Втомились очі від руїн,
Що через вулицю напроти, -
Мені потрібен світ без війн
І повсякчасної скорботи.
Дивлюсь услід, або слідом
Іду, бува, за катафалком, -
Отець наспівує псалом,
Стає убитого більш жалко.
Щоб не роз'ятрювати ран
І вік закінчити зарані, -
Я хочу жити без страждань
Та скорбних маршів на майдані.
Набрид отруйний чад руїн
І повсякденний смерті дотик, -
Мені потрібен світ без війн
І скрипалів мажорні ноти.
23.03.25

А що, коли слово тендітне
В мені оживе і розквітне,
А голосом стати не зможе,
Бо ти його стрінеш вороже.

Спаде воно болем на груди,
На волю проситися буде,
А стати сльозою не зможе,
Бо ти її стрінеш вороже.

На радість чужу,як на свято,
Воно заясніє завзято,
Та усміхом стати не зможе,
Бо ти його стрінеш вороже.

Те слово не зможу приспати.
Мовчання боюсь,як утрати...
А що, коли втомляться груди
І вирветься слово на люди!

Туман ранковий лився із словес вчорашніх,
сплітав стежки в торішнім тьмянім листі.
Весна у сподіваннях брунькувала краще,
але лукавість завдавала свисту.
Навколо пульсували скроні, сиві тіні.
Псалми в думках, і погляди у небо.
Бронежилети приросли якось... чи втішно,
не розтріпати б всі жалі і нерви.
Життя нове і смерть стара - уперемішку,
де правда та брехня течуть рікою,
а душам мокро - сліз стійких потоки містять.
Нелегко віднайти в тумані роки.