Хоч ниє душа, як оголений нерв —
та зуба болючого вирвати шкода.
Я навіть не знаю, (світ ластиком стер,)
що там за вікном, чи розмай, чи негода?

Жасминовий день і ожинова ніч,
на синім паркеті кружляють по колу.
Сповзло надвечір'я кошулею з пліч
сутулого неба й упало додолу.

На шибці смереку малює зима
і холод собачий до дрожі проймає.
Облизую репані губи дарма —
цілунків медових сто років немає.

Я стала боятися знов бабая́,
поранити пальці об лезо ілюзій.
Самотність на стрісі любові, бо я,
пустила за вітром гніздо чорногузів.

10.01.2026р.

Коли зламалася востаннє — Вона втратила змогу кричати. Натягнула посмішку, мов струни гітари, Та почала вдавати.

Немов сильним вітром зірвана бляха — Скручена, дряпана — додолу впала. Зневірена, довірена... Вона — сила вмирати.

Лиш доторки чужих бридких рук Змушують страждати. Їй так хотілося просто кохати… Гірка холодна кава з фусом, Що хочеться блювати. Вона настільки звикла страждати, Що, облизавши губи, буде ковтати.

Більше не тягне її до сонця — На ньому згорає, тепло не огортає. Під стоптаним снігом вона реготає: «Насипте ще! Топчіться! Танцюйте!» — Щоб її розковзати.

Лиш блискуча і слизька, Вона і вас зможе, і буде ламати. Гірким поцілунком з фусом, Що покладе на лопатки. Сила падіння змушує не вдихати.

Вона вже щаслива, що інші страждають… Але хотіла просто кохати.

2026р

У день Подяки чарівний
Вертаєш ти мені надію
На ніжні пестощі весни,
І я від щастя тихо млію.

Не вірю ще, увесь тремчу,
Навколішках стою і каюсь.
Сльоза непрохана в очу --
Мов крик німотного одчаю,

Що переповнював ущерть,
І душу випікав од болю.
І вже, здавалось, хижа смерть
За цю розлуку - вирок долі.

Без тебе білий світ зчорнів,
В безодню кинув підземелля.
А ти всміхнулася мені
Ясних очей сяйливим хмелем.

І я воскрес у мить святу,
Від того - з піднебесся - знаку,
Кохання, Боже, порятуй!!!
Найвищу склав тобі подяку!

11 січня 7533 р. (Від Трипілля) (2026)

Сидить хлопчак в селі на лавці біля хати.
Підходить дядько і пита: - Чи вдома тато?
Малий ліниво зирка. Весь в смартфоні свому:
За вухом чеше й каже: - Мій? Та, звісно, вдома.
Гукає той. У хвіртку стукає, лютує.
Вікно відчинене, ніхто його не чує.
- Чому його нема? Ти що, збрехав про тата?
Малий у сміх: - Не знаю. Це не моя хата.

11.01.2025

Скажи прошу, любий сину
Про нинішню Україну.
Знаю, ловиш Інтернетом цілий світ.
Які вісті світом линуть?
На Донбасі певно гинуть…
Прошу тебе, про це все дай мені звіт.

Скажи мені, без окраси.
Що нового в хлопців наших,
Які захищають край від ворогів?
Знаю, вони просять Бога,
Щоб прийшла їм допомога,
Щоб могли прогнати з хати москалів…

Ти слідкуєш й більше знаєш
Хто нині перемагає
На всіх межах української землі.
Скільки народ мусить вбити?
Скільки крові нам пролити,
Щоб пішли і не вернули москалі?

Що з Херсоном, що з Харковом?
Вернули у рідну мову?
Чи теж мова окупанта далі в них?
Скажи сину всій родині
Про події в Україні.
Скажи правду. Правду знати, то не гріх.
04.08.2022р.

Ніч була темна. Місяц, хоч зійшов
Та й то у хмарах десь блукав, напевно.
Внизу Рось жебоніла безперервно.
А він вертав думками знов і знов
До того, що плекав усе життя –
Бажання влади. Так йому хотілось,
Щоб навкруг нього все отут вертілось…
Все прахом йде. Чи й буде вороття?!
Колись величним його Хорсунь був
І росіїв про всіх округах знали.
В яких краях вони лиш не бували?
Про войовничість їхню хто не чув?!
Та, як каган у Київ перебравсь,
Вщухати стала войовнича слава.
В торгові більшість подалася справи.
Меч не таким прибутком вже здававсь.
Як він хотів усе знов відродить!
Повести воїв за моря, за гори.
Гадав, що якісь землі собі скорить
І буде там каганом вільним жить.
Аскольд поки ще в Києві сидів,
Його у Хорсунь правити призначив.
У ньому він суперника не бачив.
Тож Хорсунем Рурк вільно володів.
Вважав, що майже незалежним був.
Хоч росіїв все менше залишалось,
До Києва вся знать вже перебралась,
Хоч Руський край безлюдним ще не був.
Та, як Олег у Києві з’явивсь,
Аскольда вбив та Ігоря поставив
Каганом. Хоча сам, насправді, правив,
Як самозванець. Рурк на те дививсь
Вороже, хоч і мусив покорятись,
Бо сил відкрито виступить не мав.
Олег же все крутіше забирав
І сталось те, що, врешті й мало статись:
Якось Олег відкрито заявив,
Що Київ буде «мати» Руським градам.
Він вістку стрів ту в Хорсуні не радо,
Бо ж з Хорсуня свої початки вів
Каганів рід. Він й Переяслав був
Із Києвом на рівні. Та віднині
Всі Києву скорятися повинні.
Як Рурк ту вістку з Києва почув,
То до кагана родіїв помчав,
Щоб його думку про оте дізнатись.
Та той чомусь надумав не пручатись,
Бо сили, як і Хорсунь, вже не мав.
Рурк і до Крука в требище ходив,
Де Хорс могутній з висоти дивився.
Але Крук негостинно з ним повівся.
Послухав і спокійно відповів:
- Так хоче Хорс! Щоб сили вдосталь мать
І племена, народи покоряти,
Потрібно руські землі об’єднати…
Він спробував розворушити знать,
Що в Хорсуні поки ще зоставалась,
Але підтримки також не дістав.
А хтось із них, мабуть, його й продав,
Бо звідки ж тоді в Києві дізнались
Про його плани? Вірні звідтіля
Доправили йому таємну вістку,
Що помстою Олег вже загорівся.
Вже через Перепетові поля,
Напевно, мчить загін його велінням
Негайно Рурка в Хорсуні схопить…
Тож в темряві над Россю він стоїть.
Нема бажання в порубі загинуть.
Бо ж норов у Олега, ох, крутий!
Тікати треба. У степи безкраї.
Там угри дикі його добре знають.
Із ними він поверне Хорсунь свій.
Ще в темряві із вірними людьми
Покинув Хорсунь. І степи сховали.
Погоня, як була, то десь відстала.
У балці вздріли кочові дими.
Угорський стан. Ті «гостей» прийняли,
При вогнищі усіх нагодували.
Провідника в степах безкраїх дали,
Щоби кочів’я Альмоша знайшли.
Про угрів Рурк багато чув чого.
Вони зі сходу в ці степи прибули.
Їх печеніги з тих земель зіпхнули.
Напору не утримавши того,
Знялися угри та і подались
На захід й в ці степи прикочували.
З хозарами якіїсь справи мали.
В степах, немов господарі велись.
Ходили часто в землі до слов’ян
Пограбувати та рабів набрати,
Щоб їх тим же хозарам продавати
Або й у Рум за море-океан.
Та печеніги не лишили їх
І тут в спокої. Крізь хозар прорвались
І знов на угрів нападати взялись.
Щоб врятуватись від набігів тих,
Збирались угри далі кочувать
На захід аж за гори, за Карпати.
От би йому у поміч їх дістати?!
Олегові він міг би відсіч дать.
В кочів’ї Альмош зверхньо його стрів.
Все ж вислухав та і почав питати:
Що саме він із того буде мати.
А вже багато з того захотів.
І різну здобич, і слов’ян-рабів,
І хліб, й худобу, бо ж їм кочувати
Ще доведеться всім аж за Карпати.
Ну, й, звісно, срібло-золото собі.
Подумав Рурк й погодитися мусив.
А що він міг? Хоч добре розумів,
Що б ворога у рідний дім привів.
Та як би він інакше повернувся?!
Тож Альмошу всього наобіцяв.
«Там буде видно!» - сам собі помислив.
Вже Альмошові не терпілось, звісно.
Він тут же всюди вісників послав,
Щоби угорські сходились роди,
В далеку вибираючись дорогу.
І скоро стали сходитись до нього
Усі підвладні і велять: «Веди!»
Рурк добре всі шляхи-дороги знав.
Знав, де за Рось дістатись непомітно,
Щоби сторожу росіїв не стрітить.
Сором‘язливо очі відвертав,
Як угри грабували все підряд
У землях руських, як людей в‘язали.
Рабами ті з його вини ставали.
Та він не озирався вже назад.
Бо вже назад й дороги не було.
Хоч на душі щось неприємно тліло.
Тут славних предків росіїв могили,
А він привів на ці могили зло.
Без бою майже Хорсунь узяли.
Він повернувся, аби править в ньому.
Хоч то одному Хорсові відомо,
Чи згоду небеса на те дали.
У супроводі угрів він пішов
До Хорса, щоб від нього згоду мати.
У Хорсуні каганом справжнім стати.
Старого Крука в требищі знайшов.
Сказав: - Я хочу слово Хорса чуть!
Як здавна наші предки обирали
Собі кагана, з Хорсом справу мали.
Я ж маю право тут каганом буть!
Крук впірив в нього очі і сказав:
- Хто ворога приводить в землі рідні,
Каганом бути в землях цих не гідний!
І посохом, що у руках тримав,
Об землю стукнув. Та, немов здригнулась.
Усе перед очима попливло.
Те, що сиділо глибоко було,
Враз вирвалось на волю. Лиш почулись
Чи крик, чи стогін. Рурк на землю впав
І тіло його корчилось і билось.
В страху від нього угри відступились.
Як бог чужинський таку силу мав,
То краще буде його не чіпати.
Пограбували Хорсунь, як змогли
І далі вже до Києва пішли.
Хотіли і його теж звоювати.
А Рурк зостався на землі лежать
Нікому на цім світі не потрібний,
Бо виявився росієм негідним.
Ніхто б його не взявся поховать.
По роській розграбованій землі
Лише руїни й згарища димились.
Людей живих не надто і лишилось.
Лежали мертві і старі, й малі.
Дорослі ж разом з уграми пішли
Не волею своєю, а рабами.
Вони для угрів були просто крамом
Й жаліли, що померти не змогли.
Зосталось Хорса требище одне
Посеред пустки. Угри не посміли
Його чіпати. Так і полишили.
Іще сто років із тих пір мине,
І Володимир Хорса забере
До себе в Київ. А до того часу
Кров півнів буде споживати ласо.
Під молотами в Києві й помре.
А в землях тих, де росії жили,
Кочівників кагани поселяли,
Щоб ті кордон Русі сторожували.
Туди вернутись руси не змогли.

автор Артур Курдіновський

Крихкий маленький світ я шию з рими,
За межами його - зелена цвіль.
Не лізьте в душу лапами брудними!
Для вас - цікавість, а для мене - біль.

Моя земля горить під небесами,
На спогадах тримається зима.
Не лізьте в душу довгими носами -
Повірте, там новин для вас нема.

Римовано пливу я морем смутку,
На березі я бачу власний крах.
А вас цікавлять гроші та прибутки,
І скільки заробляю на книжках.

Питальних знаків, бачу, забагато:
"Як справи?", "Ти у пеклі чи в раю?"
Не треба зацікавлено питати,
Здаю квартиру я чи не здаю,

Чи сплю один, чи з плюшевим ведмедем,
І що для мене вищий пілотаж.
З яких причин я раптом став поетом,
Чому не депутат і не торгаш.

Давати звіт нікому я не мушу!
Болить... Болить, неначе від ножа.
Одне прохання є: не лізьте в душу!
Та й що таке для вас моя душа?

У мріях полечу до небокраю,
Але змовчу про те, що наяву.
Бо всім цікаво, як я помираю
І зовсім не цікаво, як живу.

09.01.2026 р.


Доброзичливий іронізм Олександра Сушка

Світи зшиваю римами крихкими
Аби вони не вбралися у цвіль.
Та...бац! Сатирик лапами брудними
Мене вхопив, мов рибку серед хвиль.

Земля тепер горить під небесами,
У спогадах не літо, а зима!
Ще трійко лізе довгими носами
в моє письмо! Кричать: - Строчив дарма!

Римовано пливу у морі смутку
до берега, де зубоскалить крах.
З моїх трудів ні слави, ні прибутку,
Від розпачу, ще мить - "поїде дах"!

Питальних знаків в друзів забагато,
Хоча одне питання на усіх:
"Страждати так, можливо, і не варто?
Чи ліпших не знайдеш собі утіх?"

Куняти вчуся з плюшевим ведмедем,
Вдягнувшись у мажорний антураж.
Хай ворог мій лишається поетом,
Звиняйте, друзі, я уже не ваш.

Пародії трясуть митців як грушу,
Кусають вуха, ріжуть без ножа.
Жує Пегас під стріхою папушу,
А я оцю дописую скрижаль.

Лечу мрійливо в рай, до небокраю,
Продав писання, сполом, на вагу.
Живу тіп-топ. Уже не помираю.
Але про це нікому, ні гу-гу.

11.01.2026р.

Так бракує постійно часу
У потоці марнотних днів.
Час дарує, немов прикрасу,
Позолоту зникомих слів.

Час розсудить і час засудить
Ні за що, ніби злий тиран.
Лиш вина має різний ступінь,
Прикладаючи сіль до ран.

Час змете тимчасову марноту,
Спорудивши умить нову.
Він розіб'є об стіл позолоту
І розсипле слова у траву.

Час - суддя невсипущий, грізний,
Чатовий біля стін тюрми.
Він буває безбарвно різний.
Невіддільні від нього ми,

Ніби в'язні у казематах,
У кайданах німі раби.
Перетворює на автомати
Час людей, утворивши горби.

У пустелі палючій, нещадній
Порятунку від нього нема.
Прийде віхола, ніби щастя.
А в душі поселилась зима.

9 квітня 2025

Чи вовк голодний виє, а чи вітер,
Цього у заметіль не розбереш.
Негода ж бо так ловить в свої сіті
Кожного, хто в цей чвс іде.

У валянки сніг сиплеться й за комір,
Мороз щипає так, що аж пече.
У таку пору слід сидіти вдома,
Липовий пити чай із калачем.

Як розпогодиться і сильний вітер втихне
Та завірюха в хащах ляже спать,
Можна тоді і погуляти вийти
І лижі взяти, з гірки щоб з"їжджать.

2018 р.

Із Леоніда Сергєєва

– Четвертий, Четвертий, як чути? Я – П’ятий!
Не спати на чатах! Пароль – «тридцять три».
Прийнято?.. До вітру – о пів на дев’яту!
Ніяк не раніше! Прийом! Повтори!

– Так точно, о пів на дев’яту – до вітру.
Прийняв без спотворень: пароль – «тридцять сім»...
– В журналі сполучень – всі записи витри,
вони ж бо секретні...
– А я його з’їм.

– Дев’ятий, я – Сокіл! Відстежую небо.
У небі все чисто, є тільки літак.
– Не чую вас, Сокіл! Дивіться як треба:
все чисто, це точно?
– Гадаю, що так.

– Десятий, я – Восьмий! Де наші банани?
Чекаємо зранку, бананів нема...
– Бананів не буде, бананники п’яні!
Середніх калібрів – є тільки хурма.

– Сто-другий! Навіщо прислали снаряди?
Я в рапорті вчора прохав огірки!
Які? Будь-які! Вітамінів заради!
Інакше ми всі тут сконаєм таки!

– Дві-тищі-півста, я – Сім-тищ-із-нулями!
Тут кнопок до біса, натиснути щось?
– Зажди! І, до речі: твій пульт – це той са́мий?..
Пильнуй, щоб нікому чогось не здалось!

– На днях Тридцять-шостий став першим по шашках!
(А от тридцять сьомий – це «трійок» тріумф...)
– А я – Тридцять-восьмий, йдемо по фісташки.
– Нівроку вам, хлопці! Вітає Гурзуф!

– Я – Корінь-квадратний–із–дві–по–нуль–вісім!
У Сьомого в схемі – по-моєму, брак:
пускає мастило та стравлює кисень.
Я – Корінь-квадратний!..
– Ти – круглий штурпак.

А Сьомого – в ро́збір, тихцем, без параду;
діоди – для різних поважних людей,
здорові ще о́ргани – о́рганам влади,
медалі та зуби – на стенд у музей.

– Zweihundert, Zweihundert! Покришкін am Himmel!
– Сім-тищ-із-нулями, ти що там натис?!
– Диви, і для тебе знайти можна стимул...
Ти там обережніш, не падай униз!

– Я – Перший, я – Перший. А що тут такеє?
Розмови, дебати... Парламент, либонь?
– В каналі – Нуль-нульний. І я ж – на дисплеї...
Все це́ – не насправді... не справді... Вогонь!

(2025)

По українській матері-землі
ідуть колоною військовополонені.
Ідуть в донецькій проросійській млі
захисники Вкраїни нені.
І не ідуть, їх ті ведуть –
Вкраїни зрадники полукацапи.
І всі донецькі смачно ржуть:
«хохла у плен кацап зацапал!»

Смартфони, камери і сепари… все є,
щоб глузувати в тім параді над «хохлами»:
і успадковане невігластво своє,
і той не свій Москви орел двоглавий.
Радіють ватники: «Ура!»,
і під Росії прапорами
всі – від собаки до щура –
заллють за зуб свої стограми…

Чи є у тих щурів мізки?
Чи Україна винувата,
що в череп їх лайном місткий
російська влізла вата?
Та хай би здохли в тім лайні
оті донецькі з москалями.
Ми переможемо в війні,
вони для себе риють яму…

Та все ж, як цвях, стирчить питання:
Для кого годували їх,
чого на себе брали гріх
як віддавали і останнє,
аж поки не нажреться «брат»?..
…Транслює ворог той парад –
біду і сором України,
і чути кожної хвилини
ворожі постріли гармат.

Епілог

Коли здолаємо і тих і тих,
пересмердить земля гнилим кацапом,
Росію вдаримо на смерть під дих
війни останньої останнім залпом.
І втрати порахуємо, і в цьому будем злі,
згадаємо рашистам той парад в полоні,
зростимо правду на своїй землі,
зростимо долю на своїй долоні.


04-10.02.2020 р.
Вірші редаговані 04 червня 2022 року

Невже не стихне часу аркебуза
і непроглядна упаде пітьма?!
На цвинтарі розхристаних ілюзій
могилам місця вільного нема…

Дивізії лягли у чорноземи
і сотні тисяч гибіють од ран,
та лише усміхається казенно
пихатий карлик, схиблений тиран.

Позбавлену і совісті, і честі,
потвору ницу підганяє страх.
Воно готове ради маніфестів
країну обернути всю у прах.

Нуртує серце і лютує розум,
душа горить у сотні мегават,
у високоссі шаленіють грози,
а на землі… справляє тризну кат.

Усе суспільство – то відкрита рана,
сочиться кров’ю зболена земля,
скотилася сльоза у ветерана
і тягне соки свита «короля».

Якби ж усі одурені прозріли
й полеглі безневинно ожили,
то нам напевне вистачило б сили
перевернули світ оцей гнилий!

Але ростуть хрести на виднокрузі,
зефір колише зім’ятий ковил –
на цвинтарі розтерзаних ілюзій
не вистачає місця для могил.

Та бійтесь ненаситні, хижі круки:
подує вітер, опаде пітьма,
і візьмуться ошукані за руки –
закі́нчаться сумні часи розпуки,
бо воля не загине задарма!

Весна ніяк не переможе
І не протиснеться крізь сніг,
Крізь кригу, як через вельможу,
Що кидає дари до ніг.

Так пробивається нестало
Весна крізь перепони зим.
Колись вона таки настане,
Як невловимий нелюдим.

Проб'ється крізь погрози, травми,
Крізь підступи, отруту зрад.
Проб'ється, як великий трагік
На велетенський маскарад.

Так пробивається ідея,
Непереможна і свята.
Так не зламалась Іудея.
Весна проб'ється, як жита.

8 квітня 2025

Хтось викрутив небо, як прачка ганчірку.
Узимку не віхола — тонни дощу.
Та, як же вмістити всю душу у збірку,
яку я, не знаю навіщо, пишу?

І хто ж потребує мелодії всує?
Та скрапує лірика чуйна з пера:
і сліз повні відра, і слів не бракує —
секунд не рахує зимова пора.

У темряві тиші поема крилата
лягає курсивами на монітор.
Пульсує шалено, аж чутно крізь лати,
як стукає в грудях сердечний мотор.

Вливаю в судини наснагу гарячу;
обшпарити можна блакитні думки.
Годую на мертвому озері ка́чу
не хлібом солодким, а словом з руки.


09.01.2026р

Якщо вам нічого «сказать»
І боїтесь торкатись тіні —
Пора розмножитись під стать
На більш прозорливу, осінню.
Якщо розмножене впаде
У ваший гнів з сумним обличчям,
Вас не сприйматимуть ніде
Тому, що ви є та вовчиця,
Котра відбила пару слів
У кошенят, у вовчій зграї…
Вам ліпше зникнути в архів
І чим скоріше, я гадаю,
Там свій для вас архімандрит
І своя келія й кав’ярня.
І свій капздець, і свій дантист,
І для розмноження друкарня…
08-09. 01.2026.

 
а чи знаєш за опівнічника
якого не зупиниш ти
а чи знаєш за опівнічника
що двері кухні зачинив
не чинить галасу сторожа
я ~ кіт у чорному плащі
і я зникаю завжди у морок
хай перший півень прокричить
 
мова за опівнічника
небаченого ще у житті
о він є опівнічний шибеник
і на твій паркан упала тінь
оце зітхаючи на вітер
послухай що у цьому витті
усе про відчайдуха пройдисвіта
якого ліпше обійти
 
чи знаєш за опівнічника
коханий рок-н-рол тут почив
отой опівнічний шибеник
небачений у твому житті
 
не йди на це. . . . . не йди на це
 
авжеж ти чув про бостонського . . .
а цей геть не такий . . .
я кажу за опівнічного . . . (ш . . .)
за дверима у твій покій
чи зветься він гопстопером із нервів
чи гострим лезом із темряви . . .
а чи прикрим над-удатним жонґлером
таких не бачив ти у житті
 
як прийде опівнічник по тебе
у пишний хол межи мармурів
як він стрибне мовби чорна пантера
згадай о слова мої
як почуєш ти опівнічника
ліпше тихо тихо утікай
я рознесу на друзки всі вікна
а потім на кулак проб’ю дверний метал
 
чи знав ти за опівнічника
що сліди лишає по всьому холу
чи знав за опівнічного шибеника
який часом опівночі дзвонить
коли з’ясується що опівнічник
звабив жінку із твоїх обійм
о легше із пихатим гнівом
бо я встромлю ножа у горло
бейбі
це болить!
 
 
 
 
 
 
 
 

Kochajmy żołnierzy w polowych mundurach.
Nasz trójząb złoty i hafty krzyżykiem.
Śpiewającą kobzę i dźwięczną bandurę,
I modlitwę co dzień w ojczystym języku.

Kochajmy historię taką, jaką była.
Nie czytajcie mitów pisanych przez wrogów.
Pamiętajmy, w prawdzie jest narodu siła.
Za nią w swej modlitwie podziękujmy Bogu.

Kochajmy wspomnienia swoje i rodziców.
Czas niech otworzy wszystkie drzwi do życia.
Pamiętajmy, prawdy nie da się zakrzyczeć.
Ona zmartwychwstanie i wyjdzie z ukrycia.

Proszę was, kochajcie swój Kościół jedyny,
W którym Bóg Prawdziwy na świętych ikonach.
Proszę was kochajcie Matkę – Ukrainę
Z wiarą, że jej nigdy moskal nie pokona.

Kochajcie przyjaciół, pamiętajcie wrogów ,
Którzy zamiast słowa niosą krew, ruinę.
W sercach nieście hasło – Буде ПЕРЕМОГА!
Zakończy się wojna, gdy wrogowie zginą.

31.05 2010 (я переклав своє на польську(

Білу гриву зима розпустила,
Розвіває її заметіль.
І не видно Селени-світила,
Тільки сніжна встеляється сіль.

І в душі хуртовина тривоги,
Хоч давно відпустила його.
Крає серце від леза дороги,
І думки, й відчуття на арго.

Задаю риторичне питання:
- І для чого минуле мені?
Все! Не буду я більше, востаннє!
Але ж бачу: вже близько вогні.

У затишку м’яких перин і покривал,
Крізь ніч бездонну,
У царстві соннім,
Я бачив, як з'явилася зима.
Без компромісів,
Де слів нема —
Лише мороз на вікнах креслить мітки.

Мені наснилась ти — прекрасна, мов Різдво,
В тонкій хустині.
В зіницях — хвилі
Замерзлих рік, гладенькі, наче скло.
Втомилась. Трохи
Не до розмов,
Але в душі панує мир і спокій.

Дахи й дерева одягнулися в парчу
Невинно чисту.
Немов навмисно
Повільно йдеш, доповнивши красу
Цієї казки.
А я мовчу,
Боюсь тендітну тишу зруйнувати.

Ту зиму, вишиту морозом і теплом,
Далеку й дивну,
Таку невпинну,
Вдихав на повні груди в унісон
З поривом вітру.
Та раптом сон
Зрадливо зник, розтанувши у світлі.



09.01.2026

Крихкий маленький світ я шию з рими,
За межами його - зелена цвіль.
Не лізьте в душу лапами брудними!
Для вас - цікавість, а для мене - біль.

Моя земля горить під небесами,
На спогадах тримається зима.
Не лізьте в душу довгими носами -
Повірте, там новин для вас нема.

Римовано пливу я морем смутку,
На березі я бачу власний крах.
А вас цікавлять гроші та прибутки,
І скільки заробляю на книжках.

Питальних знаків, бачу, забагато:
"Як справи?", "Ти у пеклі чи в раю?"
Не треба зацікавлено питати,
Здаю квартиру я чи не здаю,

Чи сплю один, чи з плюшевим ведмедем,
І що для мене вищий пілотаж.
З яких причин я раптом став поетом,
Чому не депутат і не торгаш.

Давати звіт нікому я не мушу!
Болить... Болить, неначе від ножа.
Одне прохання є: не лізьте в душу!
Та й що таке для вас моя душа?

У мріях полечу до небокраю,
Але змовчу про те, що наяву.
Бо всім цікаво, як я помираю
І зовсім не цікаво, як живу.

Не смійся, мамо. Мабуть, це не смішно.
Я приберу в кімнаті і піду.
Хтось любить секс, хтось любить Харе Крішну,
а я люблю того, кого знайду.

Людину ту, яка мене спіткає,
мій щирий слух і відповідь чекає.

28 вересня 1994 р., Київ

Ти все сказав і я сказала!
Відріж... Не плач... Не говори!
Твої слова, мов вістря жала,
мої — отрута для жури.

Плеснув помиями в обличчя
і побажав іти туди,
де в пеклі плавиться столиця
несамовитої юрби.

В хмільному чаді шаленіє
оскаженілий сатана.
Ридає втрачена надія,
чекає на любов весна.

Ти все сказав; злетіло слово:
не розтоптати чобітьми.
Від божевілля до любові —
безодня чорної пітьми.

08.01.2026р

Не хочеться, щоб ранок наставав
З його пласким, безбарвним реалізмом.
Настане диво із семи дзеркал,
Ввійшовши в душу чорним оптимізмом.

Куди ідуть всі видива нічні
І казка феєрична і нестала?
Охоплюють симфонії сумні,
Які породжують криві дзеркала.

А зранку все прозоре і німе,
Немов старі запилені картини.
В спіралях часу прокричить земне
Й божественне призначення людини.

Не хочу прокидатись у дощі
І навіжений, невблаганний вітер,
Що проникає до глибин душі,
Руйнуючи призначення і віру.

7 квітня 2025

Я тобі подарую пісню
Таку гарну і ніжну-ніжну,
Яка душу твою потішить,
Про кохання моє повіда.

Тобі усмішку подарую,
Заворожу тебе, зачарую,
Гляну в очі твої блакитні,
Будеш вічно мене любити.

2017 р.

Сидять діди під кормою. Сонце припікає.
Але під старезним дубом не так дошкуляє.
Корчмар тут столи поставив, тож можна сидіти,
З кухлів пиво попивати та поговорити.
Про що дідам говорити, як не про минуле,
Коли вони молоді ще і завзяті були.
Похвалялись тим минулим, напевно ж хотіли,
Щоби знову повернулась молодість і сила.
Старий козак Петро мовчки слухав ті розмови,
Навіть і не намагався вставить своє слово.
Чи не мав чим похвалитись? Чи то скромний дуже?
От Іван його й питає: - Скажи, Петре, друже,
Ти ж козакував, говорять, ще із Хмелем знався.
Чи ж ти був тоді у Львові, як Високий брався?
Петро тільки усміхнувся: - Доводилось бути.
Ми ж його із Кривоносом і змогли здобути.
- Ви Високий замок брали? – діди здивувались –
Ми думали – ти зі Львова?! Як воно так сталось,
Що ти прийшов з козаками рідне місто брати?
- Ну, я родом з Чигирина. Львів‘янином стати
Вже пізніше удалося. Так вже доля склалась,
Бо ж нічого у тім краї живим не зосталось.
Хто би тільки не приходив: москалі чи ляхи,
Чи то турки, чи татари – смерть лишали шляхом.
Була колись і багата, й гарна Україна,
А тепер весь правий берег – суцільна руїна.
- То ми знаємо, - озвався сивий дід Микола, -
Стискається, повір, серце через те від болю.
Та ти краще розкажи нам, як Високий брали.
Бо ми тоді теж у Львові ще не проживали.
- Розказати, - задумався Петро на хвилину,
Погляд очей своїх сірих кудись в далеч кинув. –
Ну, спочатку про Пилявці тоді слід сказати.
Удалось нам тоді чосу добре ляхам дати.
Вони звідти так втікали, що й штани губили.
Деякі за день до Львова звідти долетіли.
А то триста верст, їй Богу. Як слід налякати,
Щоби за день таку відстань можна подолати.
Коли перші «пилявчики» до Львова дістались,
То від виду їх одного паніка піднялась.
Хтось зібрав свої манатки й на захід подався.
Хто «бідніший», той у замок Високий сховався.
Звісно, бідних там не було – євреї та ляхи
За його високі стіни сховались від страху.
А правителі місцеві на раду зібрались
Та до оборони міста бігом зготувались.
Стали грошики збирати, щоб людей найняти,
Які будуть від козацтва Львів обороняти.
А керівником Ярему «нашого» обрали,
Йому зібрані всі гроші й клейноди віддали.
Він поклявся перед всіма, що захистить місто,
Але, як отримав гроші, то й дременув, звісно
До Замостя. Залишилось місто і без грошей,
І без війська. Обстановка зовсім не хороша.
А, тим часом Хмель із військом підійшов до Львова.
А слідом іще загони прибували нові.
І орда прийшла татарська разом з Тугай-беєм.
Скориставшися одразу силою тією,
Велів Хмель у передмісті усе захопити.
Отоді-то всі «при грошах» й дременули звідти
У Високий замок. Кажуть, стільки їх зібралось –
Зо три тисячі, напевно в замку заховалось.
А замок же невеликий і припасів мало,
Бо ж його до оборони ще не готували.
Війська там було десь сотня, на стінах гармати.
А стоїть же він високо, спробуй-но узяти.
Хмель спочатку й не збирався, сподівався, звісно,
Що, аби зостатись цілим, то заплатить місто.
Штурмом брати не збирався та людей втрачати,
Бо ще ж треба було ляхів аж в Польщу загнати.
Але ж місто Вишневецький встиг «пограбувати»,
Тож нелегко було викуп великий зібрати.
Затяглося те стояння, сподівались в місті,
Що приведе Вишневецький на підмогу військо.
Довелося тоді Хмелю містян налякати,
Велів він Високий замок Кривоносу взяти.
Замок той далеко видно, поставить гармати,
То й до середини Львова можна з них вціляти.
Ми стояли на Тарнавці тоді за горою.
Недалеко Тугай-бей теж стояв із ордою.
Отож, нам і випадало разом замок брати.
хоч татари не майстри в тім, та, проте, завзяті.
Ще і донці підключились, що поряд стояли,
Попід Лисою горою станови́ще мали.
Отримав Максим наказ той і став готуватись
Та до підступів до замку пильно придивлятись.
Стіни високо здіймались, важко підступити,
Бо ж усі шляхи-дороги проглядались звідти.
Двоє воріт в замку були – західні і східні.
Західні нам із Тарнавки було геть не видно.
Та розвідники доклали, що їх важко взяти,
Адже там і стіни вищі, і стоять гармати.
А от східні видавались місцем непоганим,
Адже були вони майже в аварійнім стані.
Саме їх Максим і здумав перше штурмувати.
Зранку, сонце ще не встало, вдарили гармати.
Але били не по замку, по місту вражали,
Щоби гармаші зі Львова нам не заважали,
Доки дертися ми будем на крутезні схили.
Першими селян до замку в атаку пустили.
Йшли із косами, дрючками, рогатини взяли.
А за ними уже слідом і ми виступали
З татарами. Вози пхали важкі перед себе,
Щоб від вогню прикриватись, коли буде треба.
На возах іще драбини штурмові лежали.
Лучники татарські стали і стріли пускали,
Щоби змусити на стінах ляхів поховатись.
Тоді і нам буде легше до тих стін дістатись.
Але ляхи не зівали, нас вогнем зустріли,
Не змогли зі стін зігнати їх татарські стріли.
Крики, стогін, тупіт, гуркіт - все в одне злилося.
Нам під самі стіни замку дійти удалося.
Навіть, вилом та підкопи під стіни зробити.
Але під вогнем ворожим прийшлось відступити.
Сім разів на штурм ходили. Вже й сонце сідало,
А ми замкові ті стіни досі ще не взяли.
Але й ляхи налякались. Тож бургграф Братковський,
Який у Високім замку опирався досі,
Бачачи, що і продуктів, і припасів мало,
Повелів, щоби цивільних із замку прогнали.
Хто пробився, когось наші у полі зловили,
А деякі доєднатись і до нас рішили.
Вони нам багато чого цінного сказали,
Щоби ми той клятий замок скоріше узяли.
Перш за все, вказали труби, що вели до міста,
Які воду постачали. Хмель повелів, звісно,
Воду місту перекрити. І замку дісталось,
Бо ж тепер у них запасів води не зосталось.
Там була стара криниця та вже занепала,
Тож по воду до джерела оборонці пхали.
Поки ми відпочивали, рахували втрати,
З міста уночі припаси удалось дістати.
Пороху і куль приперли, тільки б боронились.
Ми про те дізнались пізно, щось не додивились.
Другий день почався знову з атаки на замок.
Ми драбини підтягнули попід стіни прямо.
Поки одні ті драбини до стін приставляли,
Другі кайлами у стінах діру пробивали.
А нас ляхи поливали свинцем і кидали
Згори на нас все, що тільки під рукою мали.
Довелося відступити. Вночі до Максима
Викликали наш десяток. Я був поміж ними.
Велів Максим одягнутись у місцевий одяг,
Бо дізнався, де по воду ті замкові ходять.
Сказав до них доєднатись і в замок пробратись.
А там, як буде нагода, до воріт дістатись
І відкрити їх, щоб наші до замку ввірвались.
Та просив нас дуже сильно, аби постарались.
Джерела дістались легко, глечики набрали
Та із замковими разом за мури попали.
Ніхто нас не перевірив, ніхто не затримав.
Правда, хтось-таки помітив. Братковський нагримав
На сторожу, велів скоро усіх нас зловити.
А вже ляхи постарались кількадесят вбити.
Серед них і кілька наших. Я в підвал сховався.
І сидів там тихесенько, ночі дожидався.
А вночі, як трохи стихло, вибрався нагору,
А там уже і на мури вихопився скоро.
Ляхи втомлені поснули, гармати стояли.
А я знайшов купу цвяхів, у нагоді стали.
Забив цвяхами отими отвір для запалу.
Тепер уже ті гармати залізяччям стали.
Не всі, на жаль, лише кілька. Інші сторожили.
Сподівався, що так само теж наші зробили.
А сам назад заховася. Вранці сполошились,
На замкових українців ті ляхи озлились,
Та боялися чіпати, бо ж їх там багато,
Могли би супроти ляхів в замку бунт підняти.
Знову цілий день гриміло – наші замок брали.
Жаль, воріт для них відкрити ми змоги не мали.
Вночі, я пізніше взнав то, послав Максим сотню,
Щоб пробралися до замку й відкрили ворота.
Але ляхи їх уздріли, вдарили на сполох.
Ще і сильний дощ піднявся, гриміло навколо.
Порох відсирів і змоги не стало стріляти.
Тож Микола Небилиця велів відступати.
Зранку спершу було тихо, далі сполошились
В замку люди. Вже, напевно, не надто дивились
За чужими. Тож з підвалу я вибравсь нагору.
Із розмов мені зробилось зрозуміло скоро,
Що Братковський так злякався, що утік до Львова.
Лишив солдат небагато. Новина чудова.
Велів, правда, захищати замок до останку.
Та вже ті, що залишились, тряслись з переляку.
Поки в замку метушились, що робить, не знали,
То ми всі їхні гармати теж позабивали.
Без гармат їм важче буде замок боронити.
Скоро новина: Братковський вернувся сердитий.
Надали йому припаси і назад послали,
Усі ті його відмовки слухати не стали.
Тож вернувся він сердитий та на всіх кидався.
А ще більш, як про гармати зламані дізнався.
Та на ранок наші знову пішли у атаку,
Максим прагнув взяти замок за ціну за всяку.
Ляхи в замку метушились та зі стін стріляли.
Їх донині залишилось уже зовсім мало.
Вони стіни, і ворота стерегти не в змозі.
Тож, сокиру прихопивши – знайшов на дорозі,
Я до тих воріт подався, які наші брали.
Там два ляхи при воротах злякані стояли.
Дослухалися за стіни, назад не гляділи.
Тож моя сокира діло скоренько зробила.
Далі кинувся кілок той стопорний зламати,
Що не здавав міс під’їздний униз опускати
Заскрипіло, барабан враз швидко закрутився.
Чую, з гуркотом на землю той міст опустився.
Враз зацюкали сокири по той бік в ворота.
Мабуть, через міст пробралась козацька піхота?!
Поки ляхи сполошились та поки зібрались,
Вже козаки і татари у замок прорвались.
Тут драгуни прилетіли, щоб їх зупинити.
Але ту атаку легко вдалося відбити.
Поки тих драгунів били, ляхи всі зібрались
І у внутрішньому замку бігом заховались.
Зачинили враз ворота. Знову штурмувати?
Прийдеться дубову браму під вогнем ламати.
Та мені уже не страшно, я поміж своїми.
І козаки у бій рвуться, й татари між ними.
А Братковський знов злякався, до Львова подався.
Гарнізон без командира фактично зостався.
Бо й заступник його також дременув небавом.
Тож уже до перемоги котилася справа.
Вранці браму проломили і в замок ввірвались.
Солдат ляських тоді в замку майже не зосталось.
Втікачі одні лишались – ляхи та євреї.
Українці також були між юрби тієї.
Як козаки та татари до замку ввірвались,
То від злості уже мстились, мстили – не спинялись.
Ні про стать, ні вік, ні віру уже не питали,
Кого бачили, на місці того убивали.
Хоч багато крові бачив я за свої роки,
Але стільки, вже повірте, ще не бачив поки.
Мені млосно аж зробилось, вибрався із замку,
Бо мене не привертала здобич вже ніяка.
Крики розпачу і крики переможців чулись.
Певно, що усі у Львові від жаху здригнулись.
Зрозуміли, яка доля скоро їх чекає.
І ту долю оминути шансу в них немає.
Тож погодилися швидко, викуп Хмелю дали,
Аби тільки їхнє місто ми не зачіпали.
А нам воно і не треба. Хоч татари злились,
Що не змогли взяти місто і не поживились.
Та отримали від Хмеля чималеньку плату
Й подалися до Замостя, його здобувати.

Для чого я прийшла в липневу заметіль?—
Спокутувати гріх людського роду?
Пізнати у пологах немовляти біль,
на доторк пальців і вогонь, і воду.

Заради існування? На брехні одній
триматися від альфи до омеги?
Я із ребра Адама, та світогляд мій
ввібрав у себе всі дива ковчега.

Аби навчитися ходити по землі,
пливти удаль на крилах лебединих,
а не спотворено, як Сальвадор Далі,
дивитися на білий світ з картини.

Розводити руками хмари грозяні,
лихі скалки́ виймати з передсердя,
І добре, що не довелось зіграть мені
пропащу з опери Джузеппе Верді*.

Від божевілля заховаю всі ножі
в кораловій царині океану.
Хай трепетно звучить симфонія душі
в поезії, коли мене не стане.

Пропаща жінка* — Віолетта Валері — головна героїня з опери Джузеппе Верді — «Травіата».

День через день,
Уже котрий вік
Десь на горі в Бескидах жив собі чоловік,
І всі знали, що він - бамбула,
Найдурніший з усіх бамбул,
Одні кажуть - він був лемко,
Інші -...

Гуцул на горі
Бачить Сонце вві сні
І, заплющивши очі,
Співає пісні.

Жив - не тужив,
Росу їв і пив,
Коли хтось до нього приходив - він йому ворожив,
По горах за вітром бігав,
Капелюхом хмари ловив,
І знали всі : в нього з'їхала стріха,
Бо -...

Гуцул на горі
Бачить Землю в огні
І свої дурнуваті
Співає пісні.

День через день,
Уже котрий вік
Десь на горі в Бескидах жив собі чоловік,
Він ходив по своїх полонинах
І чув, як росте трава,
Над ним сміялася кожна дитина,
Бо ....

Гуцул на горі
Бачить те, що нема,
І пісні для людей
Він співа задарма.


...Над ним сміялись - йому ж байдуже,
І вітав усмішкою всіх,
Навіть тих, хто його паплюжив,
(Навіть тих.)

Та гуцул на горі
Якось вмер навесні,
І тепер вже ніхто
Не співає пісні...

13-06-2008

В душі панує пустота
І я у ній Чапаєв.
Пустопорожня суєта
Мене давно вже не займає.
Зимовий дощ періщить за вікном.
Тріщить в сусідів генератор.
Настав блекаут перед сном.
Ковтнув москаль, мов алігатор,
Електрику. І буде мла
У саван огортати місто.
Зима четверта проти зла
Помститься разів в триста.
Десь там в багні, серед степів,
В негоді мої друзі
Колись і я там бути хтів
Та залишились астма й муза
І ще на третє - самота
Такі є віхи мого часу...
Лишилась нездійсненною мета
Побачити румовища Донбасу.

8 січня 2026.

пережити смерть
означає залишитися живим
адже смерть приходить на щодень
сьогодні кличу її страхом
завтра нудьгою
потім зрадою
відчаєм
чи зневірою

поки тіло моє опирається смерті
поки його трясе смикає
та розриває
душа ховається у кутку
наче квола
безтямна ганчірка

коли ж небезпека минає
тіло згадує про ту шмату
і накручує доокіл шиї

бо вона гарно
тріпоче на вітрі

07.01.26

Чуєш?
Хор у одній людині…
Вона намагнічена піснею жити.
Є ноти-дерева.
Є ноти-струмки.
Кульмінаційна нота – ти,
хто слухає
нині,
хто чує
людину –
хор
між суєти.

31 липня 1994 р., Київ

І ти вже не та, і я вже не той…
З дива не виникне диво.
Скрипка — одне, інше — гобой,
Хоч і на вигляд красиво…
Сцена потрібна, потрібен глядач.
Оплески іншої думки…
Попри визнань, попри невдач
Кожен тримається Букви…
І я вже не той, і ти вже не та —
В підсумку ми одне ціле.
Небо над нами — Божа фата.
В хмарах у засідці кілер…
Фатуму жереб, недолі приділ
Нас оминув на дорогах
Поміж невдач і холодів
Ми вірили в Господа - Бога.
08.01.2026.

Новий Роче, Новий Роче,
Чи даш людям чого хочуть?
Я є впевнений, що ще сьогодні ні.
Зайди прошу в Україну.
Захистити тих, які гинуть
В нерівній з москалями війні.

Новий Роче, Новий Роче,
Москаль нам до горла скочив.
Ці ординці весь час крові голодні.
Бог все бачить. Він осудить.
Знає, москалі не люди!
Молімось, щоб дав нам волю на весні.

Бог молитву нашу вчує.
Якщо щира, подарує
Україні їй належну перемогу.
Тому і ти Новий Роче
Будь Україні пророчим.
Якщо треба у москві заграй на тривогу.

Така невизначеність у погоди.
Цей шал вітрів, як чорна меса снів.
Шукаємо пригоди, як нагоди
Поглянути у дзеркало світів.

Ми стоїмо на кризі парадоксів,
На кризі нерозв'язаних питань.
І шал вітрів полине, ніби доказ
Небачених, нечуваних благань.

Продує вітер вичахлі ідеї
І вогнище розпалить бунтівне
Із попелу всесвітньої Вандеї,
Яка своїм мечем не промине.

6 квітня 2025

сумно і безнадійно палає хміль
вірші тривожать менше аніж роки
все що ще майже поруч–розчинна сіль
вийдеш у двір до шляху–самі піски

не заховати себе назавжди в оцет
лиси знайдуть уночі по сліду обмов
стануть скакати пищати лизать лице
гучно питати чи тепла ще в тебе кров

щоб відійти і вернути у рідний дім -
те що уже не впізнати в лихі часи
там де щасливої миті солодкий дим
раптом проб’ється у пам’ять струмком сльози

Із Леоніда Сергєєва

На уроці географії
        мапа є із Батьківщиною.
Хоч масштаб у неї зменшений,
        а займає всю стіну!
І розказує учителька
        із натхненністю незмінною
про країну намальовану
        та про велич видатну.
       
Ось ліси її – зеленкою,
        рі́ки – сіточкою синьою,
го́ри кольору брунатного
        так і рвуться в небеса...
Весь цей простір різноколірний
        називається Росією.
Це Вітчизна наша, ді́тоньки,
        наша гордість та краса!

І на всій цій території –
        за колючими парканами,
неприпнутий, розконвоєний,
        у відсутності виго́д
зі своїми цуценятами
        ходить-бродить неприкаяний
з перебитою хребтиною
        звір, якого звуть «народ».

А у нього – очі жадібні,
        зуби ламані й загострені,
лапи – сильні, та скарлючені,
        загрібати можуть лиш.
І, блукаючи розгублено
        між трьома сухими соснами,
він постійно матір згадує,
        все нестямніш та гучніш!

Він впихається в загінчики,
        де, в грязюці майже тонучи,
всі і родяться, і старяться,
        і знаходять свій угав.
А на найтовстішім дереві
        є в наявності загоничі,
щоб народ не єрепенився
        і не більш ніж слід ричав.
       
І якщо у когось вирветься:
        як, мовляв, нам гидко, божечки! –
тут вони і злазять з дерева,
        й цей лікують закидон...
Й потім знову, ще настирніше,
        балалаєчки та ложечки
через всі віщальні засоби
        на народ наводять сон.

І витоптує населення
        простір мапи вітчизня́ної,
навіть хто на куксах – вештають,
        вигнані утришия.
А учителька-розумниця
        кожне слово відчеканює,
і навіщось географія,
        і такий маленький я...

(2025)

 
Се день у день, на тому горбі
Хлопака із посмішкою сидить незворушно собі
Ніхто не бажа його знати
Вони бачать, то просто дурень
І жодному не відповість він
Але дурень на горбі
бачить сонце заходить
А його очі бачать
Що світ обертається
 
У власній дорозі, десь там у хмарах
Тисячами голосів він розмовляє намарно
Бо жоден його не чує
Які звуки він видає
І він ніби не помічає
Але дурень на горбі
бачить сонце заходить
А його очі бачать
Що світ обертається
 
Його не спроможні любити
Усяк зна що робив би дурень
Почуття свої не виказує
Але дурень на горбі
бачить сонце заходить
А його очі бачать
Що світ обертається
 
І він нікого не слухає
Він знає, вони є – дýрні
Його не люблять
Але дурень на горбі
бачить сонце заходить
А його очі бачать
Що світ обертається
 
 
 
 
 
 
 
 

У пе́клі зачекалися чорти́,
Кипить казан, тече смола рікою.
Лишається до скроні піднести́
Холодну цівку во́гкою рукою –

І гри́мне постріл… Прощавай, життя!
Я спла́чую останній твій рахунок.
Хай виб’є куля з голови сміття́
І смерть мені дару́є поцілунок.

По іншому я бачив свій кінець,
А вийшло так – безпа́фосно і швидко…
Пробач мені, небесний наш Отець!
Ще б жити радий. Животіти бридко!

Хай зронять сльози ті, кого любив,
І ті, звичайно, хто мене любили.
Я вимушено вибір цей зробив
І вас прошу, щоб ви мене простили.

Підступність роздивитись не зумів,
Але у тому не моя провина:
Стояв я мужньо проти ворогів,
А друзі увігнали ніж у спину.

Я їм, хто на цей гріх мене штовхнув,
Бажаю у зажу́рі вік дожити.
Здається, все… Зале́две не забув:
«P. s.: прошу́ ніко́го не винити»…

Січень 2026 року, Київ

Виблискує красою
Приваблива вітринка.
Чи справді є такою
Сучасна сильна жінка?

- Варити вам вечерю?
Знущаєтесь? О, небо!
Я зачиняю двері -
Шукайте ще дурепу!

Життям красиво бігти
Дозволь мені, о, Боже!
Якщо зламаю нігтик -
Психолог допоможе!

Знайомі промовисті!
В моїм житті ви - гості.
Ви, головне, не лізьте
В мій особистий простір!

Четвертий вже десяток
(Ще перша половина).
Вагітність планувати?
Я ще сама - дитина!

Нехай цей світ не стогне,
Про затишок не бреше!
Бо той родинний вогник
Переросте в пожежу.

Псувати світле "завтра"
Мені, прошу, не треба!
Нова сьогодні правда -
Життя заради себе.

----------------------------------------

Яскраві гаснуть зорі.
Мовчить сумна алея.
Здається, дуже скоро
Я зрозумію геїв.

У дворі... на дворі дощик.
В січні. Дощик у дворі.
Піду в двір, поївши борщик.
Жаль, не скажеш дітворі…
В сніжки їм вже не зіграти.
Лижи змокли, ковзани…
Двір такий, що не впізнати,
Боже славний, борони…
І дощить, періщить слізно.
Схоже, хтось замовив дощ…
Не сваритимусь, запізно.
Краще сам доїм свій борщ.
06.01.2026.

Покійного поховайте
під стареньким дубом.
Зірки Йому не ставляйте,
лиш хрестик з тризубом.

Хай всі знають, що померлий
це син України,
який словами боровся.
За те мабуть згинув.
Вірш присвячений
Василю Стусу
написаний зараз після Його смерті

В мене молитва лиш одна
Я небагато хочу
Лиш жити так як людина
Дивитись просто в очі
Усім знайомим або ні
Чи то мій друг чи ворог
Усім які тут в чужині
Минають мене скоро

У мене молитва одна
Лиш Бог їй розуміє
Так ось до нього йде вона
Як правда яку сіяв
Син Божий колись на землі
Якого розіп’яли
Брати Його - вспів жителі
Що ПРАВДИ не впізнали

Боже дай нести стиль життя
Дай завтра рівне нині
Дозволь щоб я був тільки я
Як треба хоч би й тіню
Дай тілу тепла не вогню
Душі дай віру щиру
Тебе як Могутня молю
Дай всьому світу миру

Моїй Батьківщині вільній
Дай краще завтра нині
Правдою очі всім промий
А прапор жовто-синій
Нехай єднає мій народ
Якого сестри колють
І топчуть наших правд город
Тебе й за них я молю

Прости провини прости гріх
Мій брата і сусіда
Помилуй велетнів малих
Відкрий затерті сліди
Мудрості правди доброти
У сина батька діда
Хай звеселіють сироти
Під рідним краєвидом.
у1/73а

Зазирнути в безодню ніщо, а безодня на тебе
Хай подивиться оком потужним, тугим.
Хай пропалює око до дна, пропікає до неба,
Хай випарює вщент алкогольний і зморений дим.

Ти пірнеш до основ небуття, у прадавні закони.
Ти пізнаєш глибини незнаних світів,
Подолавши споруджені небом товсті перепони,
А земні подолавши упевнено і поготів.

І пізнавши до дна небуття, ти пізнаєш цвітіння
І буяння життя, невтолимий і ясний порив.
Вип'єш часу вина, увійшовши в палке безгоміння
І відкинувши сумніви, наче болючий нарив.

Увійшовши у білий налив невідомих історій
І вдихнувши їх пахощі, мовби небесний нектар,
Ти здолаєш тенета ненависті, злоби, апорій
І відчуєш страждання, як посланий Господом дар.

6 квітня 2025

Падає сніжок лапатий
На подвір"ї біля хати,
На траву іще зелену
І стежину біля клена.

На кущі та на дерева,
Снігу ж так землиці треба,
Щоб під ним вона зігрілась,
Не замерзли щоб посіви.

Та поля всі навесні
Вкрили килимом густим.
Влітку буйно колосились
Й українці були з хлібом.

2025 р.

Москви не жаль і москалів не шкода,
Тому і заявляю завгодя:
За геноцид вкраїнського народу
Не Бог їм буде - стану я суддя.
Я добре знаю міру покарання
За вбивство і калічення людей, -
На ланцюгах істоти негуманні
Нікого не лякатимуть ніде...
07.01.26

Присвяти мені вірш-епітафію, рідний мій січню!
Нас було колись троє січневих. Лишився один.
Та життя стало чорним, гірким і нестерпно-трагічним,
А вінець йому - спомин і безліч стареньких світлин.

Не рятує ні сніг, ні коріння твоє королівське,
Вже не радує серце моє кришталевий пейзаж.
Напиши пару слів від душі на моїм обеліску
Про обмануту віру, на скельця розбитий вітраж.

Заспівай наостанок довірливу пісню дитинства
І в дорогу мені поклади тихий спокій душі.
Ніжно-ніжно накрий білим снігом і чорним батистом,
А яким я був справжнім - нікому, прошу, не кажи...

Не обрані. Покарані. Наш крах -
Душа під шаром надтонкої шкіри.
Тому щасливі ми хіба що в снах,
Для нас там грають фантастичні ліри.

Зустріли ніч самітниця й монах...
Сонети - дві симфонії зневіри.
Приречене мовчання на вустах,
Цілодобовий морок у квартирі.

Цей світ - хижак, безжальний чорний крук.
Сприймається від нього кожний звук,
Як лайка примітивного базару.

Усі про щось безлике гомонять.
Буденність прозаїчна - благодать.
Римовані світанки - Божа кара...

Коли ми молоді були-
Ми двічі їздили в Хорли.

Це близько: п'ять годин - і там,
І ти вже з морем сам-на-сам.

А особливо в травні. Ще
Із неба сонце не пече.

Усе цвіте. Пахне бузок.
І чистий напрочуд пісок.

Рожеві ракушки. Полин.
Відблиск дівчачих голих спин.

Увечері-похід в село
За молоком. Ото було...

І запах перших полуниць,
І хвиль морських ласкава міць,

Нінусь-Вітусь звабливий сміх,
Нема нічого, що б не зміг!

Як не Вітуся- то Світлана,
Як не Нінуся - то Оксана...

Від згадок закипає кров-
Якби ж в Хорли вернутись знов,

Знов почуватись молодим.
Хорли-Хорли... То ж майже Крим...

Хлопчик Ейф.
Голландський ельф.
Прилетів у Київ.
Поблукав поміж дерев.
Заснув у Софії.
Дзвін уранці калатав.
Монастир попідмітав.
Осінь бачив українську.
А народу не застав.

Засміявся хлопчик Ейф.
І пустився далі в дрейф.
По чужому світу.
Шукать заповіту.

6 вересня 1994 р., Київ

Так шкода витрачати час
На сон минущий, поверховий,
Мов попіл від німих свічад,
Який спадатиме на скроні.

Горітиме у нас свіча,
Яку не здатні погасити
Всі демони. Торкне плеча
Те янгольське крило стосиле.

Куди години відпливуть?
В яку безодню чи у прірву?
Не зрозуміємо ми суть,
Таємну, дику, богорівну.

Спливли години в нікуди,
У небуття. А їх нам жалко.
Пірнають мрії назавжди
У Стікс, який ударить жалом.

4 квітня 2025

Занурююся, звично, у добро,
Там плавають, мов риби, сонні вірші.
І янголиним золотим пером
Малюю звуки, запахи і тишу.

А кольори чудесні! Тільки глянь!
Відтінок кожен - геніальна пісня!
Сплітаю воєдино Інь та Янь
У піднебесних сонцесяйних висях.

А мій зв'язок із Богом - це душа,
Тремтить, сердешна, прагне відпочинку.
Але Господь завзятий. Забажав
Досипати у фарби ще й сніжинки.

Ось так, із Богом, змалку заодно,
Він просить - я малюю натюрморти.
Викладую зі сліз буття панно,
Молитви сію рунами на ноти.

Ну, а кохана - мрії додає
В палітру чудодійну зорепаду.
І тьохкає картина солов'єм
І тенором, й контральтом, і бельканто!

Ось, чуєш,- совість? Це, звичайно ж, до,
А честь - це мі, краса - це ля грайливе.
А ре дієзів - море! Ліс! Садок!
Це не картина вже, а справжнє диво!

Зірвались музи у гарячий вальс,
І ви ідіть до них, хутчій! Не бійтесь!
Пора останній дописать абзац,
Поставити число і власний підпис.