Господи! Як зимно! Як же зимно!
Мій малий осінній острівець
Перетворює на крик нестримний
Сповідь недолюблених сердець.

Спомин золотавою стезею
Йде та озирається назад.
Зрадники, ханжі та фарисеї
Не пускають у таємний сад,

У якому щирі діалоги
Лікували душу від журби.
Незамінна радісна дорога
Шепотіла: "Вір... Живи... Люби..."

Я тепер мовчу та розумію,
Що надії хибні міражі -
Це паліативна терапія
Для смертельно хворої душі.

Часоплин пошиє з передзим'я
Знову не за розміром костюм.
Знаю, що на світі не один я
Поринаю в безпросвітний сум.

Вірячи в минуле та колишнє,
Розминувшись назавжди з життям,
Посилаю поцілунок ніжний
Іншим недолюбленим серцям.

Дрімай, дрімай, - шепоче в'ялий вітер,
Скотившись із німіючих ланів,
Шипшині, що взялась палахкотіти
Червонопристрасно, й не ясно, що на ній:
Чи ягоди, чи запізнілі квіти,
Чи розсипи коралові на дні
Мілкого яру, де присіло літо
На схил південний, сонцем обігрітий,
Перецідити остаточно дні
На сито сонця в небі мовчазнім.

Торкати вітру сонно трав підсохлих,
Спокійно примостившись під кущем,
Лише до миті, як порушать сойки
У небі тишу, і вона стече
В колючий гвалт зі стрекотів і зойків,
Розсиплеться чи виском, чи плачем,
Лякатиме осоння, аж допоки
Не скаламутить весь дрімотний спокій,
Що стане післязавтрашній дощем
І трансформується в передзимовий щем.

Вже кілька днів гриміло десь на сході
І виднокіл щоночі весь палав.
Максим пів ночі взагалі не спав,
Стояв, на схід дивився на городі.
Чого хотів насправді, він не знав.
Сказати чесно й німці вже дістали.
Та й москалів не надто і чекали.
Отож, пів ночі в роздумах стояв.
Йому було уже шістнадцять літ.
Хоч в батька вдався: витягся високий.
І старшим виглядав на пару років.
Що принесе йому вогненний схід?
Все якось несподівано пройшло.
Вночі іще на сході десь гриміло,
А вранці уже німці відступили,
Все їхнє військо за Дніпро пішло.
Десь «наші» зазівались, чи пішли
Другим шляхом. В селі не появлялись.
Із-за тинів селяни розглядались,
Бо ж знати вони точно не могли:
Скінчилося усе чи іще ні.
Ще німці можуть скоро повернутись.
В боях жарких із «нашими» зіткнутись.
З села лишать руїни лиш одні.
Та день минув в спокої, як і ніч.
Максим заснув уже під самий ранок.
Прокинувся, як хтось зійшов на ганок
Й забарабанив в двері й гучна річ:
- Ей, аткривай! А то взламаєм двєрь!
Максим схопився, швидко одягнувся
І до дверей уже за мить метнувся.
Відкрив. Аж на порозі офіцер
І два солдати. Його відштовхнули:
- Кто єщьо в доме? – Та я сам…один. –
З нахабства того ледь спромігся він
Щось відказати. Ті бігом пройшлися,
Здається, всі оглянули кутки.
Зі столу хліба узяли шматки,
До чавунця на печі потяглися.
- Бєгом на площадь! – офіцер велів.
Із других хат людей теж виганяли.
Чоловіків під дулами тримали.
Жінки услід плелися їм без слів.
Лиш схлипували, чуючи, мабуть,
Якусь біду. Всіх на майдан зігнали.
Чоловіки усі в шеренгу стали
І офіцер, аби всім добре чуть,
Узявся хрипким голосом казать:
- Ви прєдалі Атчізну! Ви служилі
Фашистам! Вас би всєх тут расстрєлять!
Патронав на вас жалка, вашу мать!
Хатя ви смєрть ат пулі заслужилі,
Атчизна шанс жизнь заслужить дайот.
Ідітє і пазор свой смойтє кровью! –
Спинився офіцер поперед строєм, -
Таму, кто сваю кровь в баю пральйот,
Атчизна грєх прастіт. Но толька кровью!
- А зброю дайте, - хтось в строю сказав.
Та офіцер від того лютим став:
- Аружиє сєбє дабудьтє боєм!
- А з чим у бій? – Вазьмі полкірпічя
І в бой. А там уже как карта ляжет.
Уже кто как сєбя в баю пакажет!
І стрій в тяжкій задумі замовчав.
- А форма? – хтось раптово запитав.
- В свайом пайдьотє. Нєча форму пачкать.
Кто кровь пральйот і випалніт задачу,
Палучит форму! – ще пройшов і став
Перед Максимом: - Сколька лєт? – питає.
- Шістнадцять буде. – Врьош вєдь, сукін син!
Хатя для всєх для вас ісход адін:
Кто нє пайдьот, таво ми расстрєляєм!
Тєпєр налєва всє і шагам марш!
Усі в строю незграбно повернулись,
Вервечкою майданом потягнулись.
Жінки і діти заходились аж
В плачу і крику: - Що ж це, люди добрі?
Таж німці, навіть не робили так?!
Пустіть дітей хоч! – офіцер однак
В їх бік й не глянув. Вояки «хоробрі»
Обабіч строю і позаду йшли,
Тримали автомати наготові
Аби пустити «зрадникам» цим крові.
Готові вбити, тільки б не втекли.
Чоловіки ішли в строю похмурі.
У чорних свитах – жовтень надворі.
Тож одягались вже о цій порі.
А попереду десь здіймалась буря.
Гуло все небо та не від вітрів.
Гармати били й били, не змовкали.
І літаки у небі пролітали.
Здавалося, що весь Дніпро горів.
Коли уже до берега дійшли,
Страшну картину поспостерігали:
Із літаків десантники стрибали
На тому боці. Літаки гули.
Вже тисячі розкрились парашутів.
Зенітки влучно били поміж них,
Калічили та убивали всіх.
Й ніхто не міг від смерті відвернути.
На землю вже хто мертвим опускавсь,
Хто падав стрімко – парашут порвало.
Здавалось, кров‘ю небо все стікало.
Навряд чи хто із них живим зоставсь.
Та літаки усе одно гули,
І нові жертви з черев випускали.
Й ті в небі, наче ангели вмирали,
Бо вдіяти нічого не могли.
Всі зупинились, дивлячись на те.
Бо зрозуміли, що їх всіх чекає.
Війна й без того милості не знає,
Вбива людей безжалісно. Проте
Отак людей на вірну смерть кидать?!
Страшніш війни такі от командири.
Та ж то не люди, найсправжніші звірі.
Людське життя ніщо для них, видать.
Ще мертві з неба падали, однак
Вже офіцер почав їх підганяти.
Заклацали затвори автоматів
І вже не відкараскатись ніяк.
Погнали їх вздовж берега Дніпра.
Дивитись в воду, навіть страшно було –
Вертав Дніпро отих, що потонули,
Кого він аж до моря не забрав.
Під берегом в воді бовтались трупи,
Роздуті, очі виклювані в них,
Бо вороння полює лиш на їх.
Нажерлось мертвічини вже від пупа.
Обличчя мертвих пінились в воді,
Немов були намилені. Гойдались,
Такими нереальними здавались.
Максим на те із острахом глядів.
Нарешті їх на місце привели.
Став офіцер завдання говорити:
- Задача ваша на тот бєрєг вийті!
- На чому? – всі питати почали.
- Нє майо дєла! – визвірився той.
Хтось одізвавсь: - Я плавати не вмію. –
Можливо, врятуватись мав надію.
Та офіцер зреагував на то:
Дістав пістоль і прямо в лоб йому.
Упав нещасний. Офіцер на теє:
- Ну, кто єщьо тут плавать нє умєєт?
Ніхто не суперечив вже тому.
Під дулами збиратися почали.
Хто очерет у в‘язанки в‘язав,
А хто колоди навкруги шукав.
Солдати із них ока не спускали.
Хто зготуватись встиг, а хто ще й ні,
Але команда: «Марш!» вже пролунала.
Всі лізти у холодну воду стали,
Виднілися лиш голови одні.
Максим на річці виріс, тож його
Вода Дніпрова зовсім не лякала.
Та ж пізня осінь надворі стояла
І тіло аж зсудомило бігом.
Не маючи підручного нічого,
Плив просто так, старався з усіх сил,
Виднілись лише голови навкіл.
Хтось враз на дно пішов побіля нього.
Ніхто на те уваги не звернув.
Тут би самому якось врятуватись,
З водою та із холодом змагатись.
Максим вже середину проминув,
Як з того боку гримнула «гроза».
Із неба міни падали й снаряди.
Вода здіймалась, кулі сиплють градом.
Хотілось повернутися назад,
Та ж там ті звірі, запросто уб’ють.
Й тут смерть гуляє, жертви підбирає.
Але він тут якусь надію має.
Отож, гребе вперед і будь-що-будь.
Вже сил нема, лише бажання жить
Жене його та на воді тримає.
Вже поруч нього і голів немає.
З живого лише течія біжить.
І він її старається здолать,
Хоч вона зносить його усе далі.
Уже і сил його зовсім не стало,
Коли на дно вдалося раптом стать.
Чи плив, чи йшов, чи повз, але діставсь.
Повз у багні, діставсь крутого схилу
І став копати сховок чи могилу,
Сховатися від смерті намагавсь.
Вона ж гуляла водами Дніпра.
То там, то там фонтани піднімались.
Від вибухів страшних земля здригалась.
Страшнішу хто б придумав з переправ?
Віддихавшись на березі, Максим
Став на воді живих ще видивлятись.
Можливо, ще комусь вдалось дістатись,
Адже півсотні люду було з ним.
Та крізь свинець смертельний не вдалось,
Мабуть, нікому більше перебратись.
І що тепер? Тут дарма залишатись.
Назад? Та ж без поранень обійшлось.
Немає крові й прощення нема.
Тут «гроза» стихла, але там за схилом
Снаряди й міни купами летіли.
Хтось, певно оборону там тримав.
Там ще живі. Потрібно йти до них.
Там є життя, хай і в обіймах смерті.
Він вижив тут і там не стане в жертву.
Свій страх він у воді ще переміг.
Тепер повинен битись за життя,
Бо німці, «наші» жалості не мають.
Нехай його на небі почекають.
Зродилась в ньому віра в майбуття.
Десь там на сході рожевіло небо.
Він здерся схилом. Попереду бій.
«Ну, хлопче, швидше уперед! Не стій!
Тобі, як хочеш, але жити треба! -
Хоч тіло ще від холоду трясе,
Він повз і повз вперед на гуркіт бою,
Слід у росі лишав поза собою, -
Хто ж, окрім тебе, розповість про все?!»

Ліхтар негаснучий — латунь,
Ломбарду стіл — живий товариш,
Заледве в спалахах мовчун,
Дощами схований між згарищ.

Латаття жовте, чорний кмин,
Родинний герб — лиха данина
Всього, що чхає, як комин,
Щурам в оспівану годину.

Артезіанського добра
Опуклу з двох сторін валізу —
Помри, війна, на дні відра,
Живи життям, дозріла бринзо…

І

Зазираю у очі бездонні,
Як у чорних агатах тону.
Ой, ви коні, мої вірні коні,
Вам відкрию свою таїну.
Що кохаю звабливу циганку,
Та не знаю, чи любить мене?
То веселкою світиться зранку,
А то вітром в степу промайне.

Приспів:

Хай же, люба, коні білогриві,
Нас несуть на крилах в дивокрай.
Де ми за́вжди будемо щасливі,
Лиш мені ти серце не виймай.
Я виконую всі забаганки
І святі дарую почуття.
Та, щоб душу пізнати циганки,
То не вистачить, мабуть, життя.

ІІ

Ой зведе мене з розуму згуба,
Та чаклунка, мов зоряна ніч.
То тікає, то ніжно голубить
Не здогадуюся в чому річ?
До ворожки навічно прикутий,
До небесно лавандових мрій
Та ніяк я не можу багнути,
Чом не каже мені:" Любий мій".

2023р.

Сталось так, як сталось,
Сталось так, як є, -
Те, що відлунало
Спати не дає.
Де отой звукопис,
Що два серця грів, -
Залишився попіл
Від гарячих слів.
Та його розвіють
Дум моїх вітри,
Що, неначе мрії,
В'ються догори.
Пам'ять не згорає
У вогні ночей, -
Сльози не сховаю
По кутках очей.
Час загоїть рани,
Зникнуть сум і щем,
Бо прийдеш ти зрана,
Звеселиш дощем.
І розквітнуть квіти
В серці без тривог, -
Будемо ділити
Радощі на двох.
11.10.26

На вакації до Печеніжина
Позбирались дівчата розніжені.
Кожній з них догоджай,
Хлопа в ліжко давай –
Та пішли вони із Печеніжина.

В політичних структурах Одеси
Просувають чужі інтереси
Про грузинське вино
І московське лайно
І цілком ігнорують Одесу.

На сільському ставку у Базалії
Влаштували змагання на баліях.
Той, хто дно провалив,
Той і виграв заплив,
Бо ставок мілкуватий в Базалії.

Не спитала любов, не спитала,
так, зненацька, у серце ввійшла:
хоч без слів,
але піснею стала,
хоч без квітів,
але зацвіла.

2011

Хризантеми запалюють осінь:
Жменьки сонця на зимному ґрунті.
Як їм затишно в дружньому гурті!
Невисокі, деінде і рослі.

Не лякають їх ночі холодні,
Подих вогкого трепету вітру.
Оживляють собою палітру
Ув іржавому осені лоні.

Починається ними світанок.
Задивляється небо розкосе.
Хризантеми запалюють осінь.
Аромати вже ллються духмяні.

Дивлюсь я на колишню повінь,
Що стала привидом і сном,
Де чатовий лиш місяць повня
Киває ввічливо чолом.

На місці повені болото,
Сухі багнети комишів.
На березі дружина Лота
Гуляє в теренах душі.

На місці повені лиш пустка
Від нездійсненних островів.
У вічність розміром відпустка
Колише тугу берегів.

На місці повені розлука
Із юним континентом снів,
Тривала позачасна мука
В обіймах трепетних вогнів.

24 березня 2026

Всі часто поспішають та дарма,
Бо часу завжди мало чи нема .
Постійно не встигаєм вічно ми,
А хочеться спинити гарну мить.

Бо день, як м’ячик, просто скік та скік.
Біжиш за ним, а він уже утік.
Зупинишся, оглянешся, а там…
А за плечима часто півжиття.

Бо все минає стрімко, час біжить.
Та треба жити. Звісно, треба жить.

У всіх просте питання постає:
З роками чи мудрішими стаєм?
У долі свій секрет чи тайна є:
Чи літ ще нам зозуля накує?

Бо все минає стрімко, час біжить.
Та треба жити. Звісно, треба жить.

Висот, свободи, сили хоче птах,
Тому багато хто вже по світах.
Та шкода, що втекли уже роки,
Що розміняли час на мідяки.

Бо все минає стрімко, час біжить.
Та треба жити. Звісно, треба жить.

Шукаєм щастя своє я і ти,
Але себе нам часто не знайти.
День пережити, перебути ніч.
Чи завтра буде краще або ні?

Бо все минає стрімко, час біжить.
Та треба жити. Звісно, треба жить.

Життя - театр, і ми актори в нім.
Та ролі вже чомусь не головні.
І кожен, певно, думає весь час:
Чи нам колись на вдачу буде шанс?

Бо все минає стрімко, час біжить.
Та треба жити. Звісно, треба жить.

І не одна позаду вже весна,
І скроні забілила сивина.
Життя, мов школа, де перерв нема.
Питань багато, але знань катма.

Бо все минає стрімко, час біжить.
Та треба жити. Звісно, треба жить.


Немало ніби пройдено доріг.
Любіть життя-то класна річ!
Вставати і до сонця вперто йти.
Надія, віра є, нехай щастить!

Бо все минає стрімко, час біжить.
Та треба жити. Звісно, треба жить.

10.10.2026

 безперечно святково
 і пристрасно
 хоч би навіть через утому
 підноситься географічне
 топонімічне тобто
 при своїй винятковій митниці
 пан матвій звісний
 всім вам відомий
 головне не питай ізвідки
 і хто він оце
 і чого він
 ні трикрапковості
 ані окличності
 не потрібно при цім анікому
 припусти на підставі
 швидкості
 що столиця його житомир
 пуп земний
 для усяких дітей війни
 що агонізують натомість
 у чернігові чи у вінниці
 але марять
 житомир
 житомир
 

10 жовтня - День народження видатної української співачки
Ніни Матвієнко

До речі, який у неї був голос? Сопрано? Чи, може, мецо-сопрано?
А діапазон який - три октави чи чотири?..
Коли чуєш її голос, усі ці запитання відступають на другий чи третій план.
Ніби чарівний ліхтарик висвічує в твоїй душі якісь потаємні залаштунки, і ти сам непомітно відчуваєш, що в тобі відкривається щось чисте, джерельне, що йде від дитинства…

Є народні артисти
і просто статисти.
Ще зірки з німбами,
у планетарії ніби…
А є єдина,
як сама Україна, -
Ніна.

2026 рік

За межею літа -
Осені пора, -
Прохолодний вітер
І земля сира.
Жовтий лист кружляє,
Падає до ніг, -
І жура безкрая
Стала на поріг.
Потьмяніли барви,
Стихли голоси, -
Дощ змиває фарби
Літньої краси.
Затягнуло небо
Сірим полотном, -
Маниш ти до себе
Кавою й теплом.
Через пишну вроду
І манливий стан,
Відійша негода
Вмить на другий план.
Хоч надвечір осінь
Тче туман густий,
Є на серці просинь,
Поки поруч ти.
10.10.26

Уламки сну розкидані повсюди.
Вони - про щастя, світло та весну.
Нема на мене ні судді, ні суду.
Покинуту й забуту ляльку вуду
В далекий кут розлючено жбурну.
Приречений, ніколи не забуду
Уламки сну.

Розбившись об реальність кам'яну,
Все ж не прийму навколишню облуду.
Куди мені? Та знаю, що нікуди!
Нічого не зміню, не поверну.
Прокинуся й збирати знову буду
Уламки сну.

У квасолі джміль гуде:
Квіти там ще де-не-де.
А плоди дозріти встигнуть?
Так! Квасоля зветься вігна.

В серпні квітне - в самий раз!
Буде смакота у нас!
То ж старайся, джмелю милий,
Кожну квіточку запилюй.

Звично лапкам волохатим
Золотий пилок торкати.
То ж до осені стручків нам
Надарує дивна вігна.

Я не хочу уже прокидатись.
Хочу бути у магії сну.
Я забуду паролі і дати
І спалю на майдані весну.
Я не хочу вертатись із казки,
Із уяви, чарівних споруд,
Із феєрій, туманів і ласки,
Феєрверків, містерій і пут.
Я не хочу вертатись у прозу,
У банальність, стандартність, кліше,
У знайомі набридлі погрози,
Що лишають оскому лише.
Хочу барви у світ повернути,
Карнавал замість сірих мармиз
І порвати ненависті пута,
Що скували ідею і смисл.

23 березня 2026

— Що до пояснення ранку звитяжного
Лису шпаркому у сутінках вечора
Станє зі мною дзвеніти розважливо
Епосом скіфів пательня розпечена.
Контур егрегора часу прадавнього
Темне минулого - зваба незвідана,
Болотоходами стежка уславлена
Долі забутої, що недоїдена.

Звірі – тварини у хащах малинових,
Блискавок сріблястих, рік розгалужених
Так як і ми у степах стеаринових
Збуджених розумом, сумом придушених
Парки, русалоньки , сяяння рейнджера
Селезня-велетня, сходинок глиняних
В прагненні ранком швидкого гейм-чейнджера
Обраних часом обніжків нестриманих

 
Я – Змій-Король, що повзає
По кублі своєму
Змій-Король, що повзає
По кублі своєму
Маю подруг, але знай
Що я маю, все для мене
 
Ось повзу на підвіконня
Із високих трав
Повзтиму все, хоча би я умирав
Змій-Король, тут
У кублі своєму
Віддай мені, що я бажаю
Щоби я більше не повз
 
Ось повзу я, бейбі
Через двері вповз я
Бачити усе, що хочу
Тут, на підлозі
Я повзаю
По кублі своєму
Нумо, дай, чого бажаю
Щоби я більше не повз
Оу, повзай, ладо
 
Атож, повзай
Атож, повзай
Еге, на долонях і колінах, бейбі
Повзи через мене
Немов павук по тій стіні
О, повзімо, линьмо
 
Я – Змій-Король, що повзає
По кублі своєму
Я – Змій-Король, що повзає
По кублі своєму
Маю подруг, але знай
Що я маю, все для мене
 
 
 
 
 
 
 
 

 іще палітурка сезонна
 при вогкій стіні цегляній
 у досвіт
 фабричні освітлені вікна
 залізнодорожні вогні
 і цвинтар за переїздом
 останній притулок мерця
 під ґрунтом жорстким
 що каміння і глина
 і вічная памʼять оця
 й попри
 асфальтом розбитим
 розношуючи дермантин
 сповзаються
 до робочої зміни
 тіні одноманітні
 до холодних цехів
 і каптерок
 в переробці брудних мастил
 до смердючих друкарень
 і пошти ген
 доставки газет і листів
 до будь-яких дір промислових
 бюро і контор убогих
 із їх прибиранням
 хлорованим
 до лікарень і стоматологій
 зі страхом і болем їхнім
 болотним відтінком штор
 кипʼятити чаї
 працювати щось
 непоспішно
 ретельніш
 суворіш
 

Від листя, очищена вітром, дорога
Блищить під ногами, як вимите скло.
Від ранньої стужі зростає тривога:
Чи встигну догнати минуле тепло?
Воно уночі подалося в безодню
Оту, що стіною оточує ліс,
В якому шукатиму в дні прохолодні
Тепло межи сосен, дубів і беріз.
А, може, я просто спинюся край лісу,
Гілля назбираю, вогонь розпалю,
І холод помалу впаде, мов куліса,
На землю, яку я до болю люблю.
Багаття зігріє долоні і небо,
Де плавають хмари, неначе човни, -
Минулого літа шукати не треба -
Воно задрімало в мені до весни.
09.10.26

Лернейской гидры яд
Стрелой пронзает президентов и царей,
Несчастные совсем не знают
Ту природу яда.

Ведь яд тот изготовил Люцифер,
Вложив в него всю формулу
И биохимию мирских проблем,
Всю химию убийств и завоеваний.

Мы временщики здесь
И подчиняемся законам Люцифера —
Деянья и помыслы земные наши здесь
Под властью Ангела, что пал на землю нашу.

Он нам перстом творит
Деянья наши здесь
И в душу нашу, что нам дана от Бога,
Желает он коррекцию внести,
Где правда — по его мировозренью.

Он дружит с Гидрой
С незапамятных времён,
И Бог желанья не может разорвать
Союз сей дьявольских клыков
С клыками той Лернейской Гидры.

Рождаемся мы там, на небесах,
И в души нам вселяет Бог Любовь,
И отправляет нас сюда,
Где мы должны пройти экзамен жизни...

Напутствия от Бога и любовь,
Где Код нам вбит любви,
Правописаний и деяний нашей жизни...
И души наши, родившись на земле —

Земле порока, страсти, злодеяний —
Все попадают в козни Сатаны
И стрелы яда, что Гидра источает.
Не виноваты мы, что память коротка,
Заветы Бога что напрочь мы забыли.

Стремимся вдаль,
Спешим покорить вершину Эверест,
Не думая о том, кого перешагнули...
Спешим успеть,
Боимся опоздать дела вершить
И покорять вершины жизни Мира.

И мы не думаем о том,
Что все задачи нашей жизни
Составил падший Ангел Люцифер,
Чтоб стать Царём,
Вершиной наших судеб.

А Бог всё видит —
Ведь дети мы Его, грешим, творим
И забываем напрочь о Всевышнем.
Желаем мы успеть, боимся опоздать —
Наш поезд-экспресс нас быстро
Очень мчит по жизни.

А что же президенты и цари?
Живут они в пороке, грязи
И планах Люцифера,
Ступают в грязь, что им дозволена судьбой,
И брызги грязи той в их душах поселились.

Не ведают несчастные о том,
Что Гидра сердце и душу ядом отравила,
И посылают в бой солдат армии своей
На покоренье и захват чужих земель,

Чтоб приумножить казну своей страны,
Забыв одну из заповедей Бога:
«Ты не убий, живи в согласии, любви,
Что Бог тебе поведал жить по жизни».

Живи в любви, не ведая границ,
Что светят нам Лучом от Бога с неба —
Любовь Он в души всем родившимся послал,
Но мы послушали Царя земного.

Не думаем о том, что жизнь пройдёт
И на экзамен станем мы Душою подле Бога...
За всё ответить придётся нам сполна
С учётом протокола прожитых годов
На нашей грешной зЕмле Ада.

ХЛЕБНЫЙ КОЛОС

Мы жили вроде бы спокойно, мирно:
Любили солнце, море и весну,
Ходили по Привозу, в магазины,
Детей растили, друзьями были

И почитали стариков.
Мы жили ровно так, не зная непогоды
И всех несчастий, что обрушатся на нас.
Воистину, наверно, так удобно —
По жизни жить, не зная, что нас ждёт.

Но ведь беда нагрянула нежданно:
В то утро помню, как сейчас,
Мы все проснулись от разрывов
Ракет, снарядов, свиста пуль...

И вот тогда залилась алой кровью
Вся Украина — родина моя.
Стояли стоны мирных граждан,
И алой кровью пропитался чернозём.

На тех полях пшеницу мы сажали,
Старались дать рекордный урожай,
Ну а сейчас пшеница кровью вся залита,
И хлебный колос плачет за людей.

Тот хлебный колос испытал немало,
Он помнит всё, что было на земле:
О том, как люди наши умирали
За рост колосьев на израненной земле.

Уж так и длится то всё горе бесконечно,
Уж пятый год как началась война,
Где брат на брата, опустив забрало,
Несётся вскачь галопом на врага.

Над нашими домами ракеты пролетают,
Неся нам смерть и горе каждый день.
Скажи мне, Господи, доколе нам терпеть страданья,
Когда закончится весь этот передел...

Сидять діди із бабами, згадують минуле.
Та не те, що десь від когось мимохідь почули,
А те, що самим малими прийшлось пережити,
З рідних країв податися ледь не на край світу.
Сидять, слухають всі мовчки, не перебивають,
Видно, заново минуле те переживають,
Бо у когось в очах сльози, зрідка витирає,
Хтось тремтячими руками люльку набиває.
В кожного є що згадати, про що розказати,
Хоч відтоді і минуло літ, ой, як багато.
Не загоїлися рани на серці й донині…
Кожен спогад – то кривава рана України.
- Десь, напевно о четвертій, - каже дід Микита, -
Узялися нам у вікна раптом торохтіти,
Що аж шибки задрижали. В двері молотили:
«Открой!» Тато бігом встали, пішли, відчинили.
Вповноважений ввалився та понятих двоє.
А під вікнами солдати і усі при зброї.
Вповноважений бумажку дістав, став читати:
«Ви ізмєннікі, поскольку ваш старший -прєдатєль,
Висилаєтєсь семьйою в область за Уралом…
На сбор – час!..» А де та область, чи ж ми тоді знали?!
За оту одну годину ми зібратись мали.
На одного – один мішок, більше не давали.
А що туди можна взяти? Подушки, щоб спати.
Тато в два мішки пшениці взявся насипати.
Муки не було. Збирались їхати до млина
Саме нині. А тут якраз ця лиха година.
Мама тісто поставила, а хліба не було.
Тут сусіди назбігались, бо крики почули.
Солдати на них кричали та не підпускали,
Аби зайвого, напевно ми їм не сказали.
Стоять вони попід тином, мама вийшла з хати:
«Нема, - каже,- й крихти хліба дітей годувати».
Люди бігом розійшлися та зносити стали
Хто що міг…Але солдати близько не пускали.
Взялись вони хліб кидати, я – його ловити.
Цілий мішок назбирався. Буде як прожити.
Привезли нас у Анжерку, в пекарню вселили,
Стару уже, непотрібну. Нари поробили.
А місцеві вже чекали, бо ж казали: «Скоро
Прівєзут на нашу шею проклятих бандьоров!»
Ми сиділи на тих нарах, вони заглядали:
« Да оні такіє ж люді!» - між себе казали.
Думали, що ми з рогами, мабуть і з хвостами…
Привезли нас на чужину серед зими прямо.
Не було в нас ні копійки, не було нічого.
Залишалося, хіба що молитися Богу.
А сніги ж там, закурило до самого даху.
І морози. Чи ж зігріють людське тіло лахи?
Дід помер ще в першу зиму. А мама боялась,
Щоб від холоду із нами теж того не сталось.
Зняла десь в колгоспі лату, щоб піч протопити.
Бо ж ми ще малі, хоч трохи нас теплом зігріти.
Але сторож її злапав, привів у контору.
При Сталіну, ви ж знаєте, за все суд був скорий.
«Паймал вора!» - голові він доповідає.
А той, хоч і українець, по-москальски лає
Того сторожа: «Кого ти? За що – пита, - злапав?
Узяла десь непотрібну півзогнилу лату?»
Маму тоді відпустили. Та привезли скоро
Цілу фіру нам берези сирої до двору.
Так, що було чим топити. Та щось їсти ж треба.
Першу зиму ми ходили із братом у жебри.
Хто шмат хліба, а хто бульби, а хто вкриє матом.
Тож доводилося звідти чимскоріш втікати.
Бігли, а услід неслося: «Пасматрітє, люді.
Ані братьєв наших рєжуть – ми іх кармить будєм?!»
Все ж якось перебивались. На святвечір мама
Нам по бульбочці зварила. Справжнє свято прямо.-
Дід задумався, згадавши ту картоплю, мабуть.
Тут озвалася старенька вже згорблена баба
Пріська, що на лавці сиділа із краю:
- А я і день той проклятий добре пам‘ятаю –
Двадцять перше жовтня. Тепло ще було надворі.
Боже, а ми все лишили. Хто ж знав на ту пору,
Що в Сибір везуть?! Гадали – в район везти мають.
А ми хутко із району назад повтікаєм.
А вони нас в ешелони хто вже був у чому.
Тож не скоро довелося побачити дому.
Ми жили доволі бідно, як померла мама,
Все лягло на мої плечі, бо ж я старша сама.
Двоє діточок маленьких потрібно ростити.
Довелось на заробітки до людей ходити.
А в ту ніч я встала рано снідання варити,
Стала чистити картоплю. Іще місяць світить.
Аж хтось ходить по подвір’ю. Уже обступили,
Щоби часом ми із хати втекти не зуміли.
Речі зібрать повеліли. А що брати мала?
Я ж дурна сусідам речі всі пороздавала.
Думала, втечем з району без майна на плечах,
А сусіди і повернуть назад усі речі.
А нас сходу у вагони товарні загнали.
Цілих дев‘ять ешелонів нещасних нагнали.
Поїхали до Сибіру ми голі і босі.
Як я вижила – не можу повірити й досі.
Везли нас, немов худобу. А то старі й діти.
Упритул, як оселедці довелось сидіти.
Мерли люди по дорозі. З голоду вмирали.
А когось морози люті в путі доконали.
Братик мій помер в Сибіру… Як мами не стало,
Дев‘ять місяців всього лиш воно віку мало.
Чому не вмер тоді? Чому так доля поклала?
В дев‘ять років у Сибіру все одно забрала.
Зостались я і сестричка. Голод, холод лютий.
До цих пір ті страшні роки не можу забути.
Хоч були й там добрі люди. До одних, бувало,
Я ходила, для сестрички молоко в них брала.
Так лякали їх: «Бандітов к вам вєзут! Бандітов!»
А, як виявилось, більшість – то старі і діти.
- А то… А я… - то вже з лавки дід Охрім озвався.
– Я в Сибір не за своєю волею подався.
Прийшли ще о третій ночі, список зачитали.
Щоб, не дай Бог, когось вдома, бува не застали.
Я із братом на печі ще із вечора вклався.
Мені було вісім років, а брату - дванадцять.
Менший з мамою у ліжку. П‘ять літ мав допіру.
Отаких от партизанів везли до Сибіру!
Вповноважений припхався із ним два солдати,
А у кожного на грудях справжні автомати.
Повеліли нам збиратись. Солдат, видно добрий.
Сказав нам, щоб все, що можна збирали у торби:
«Бєрі, - каже - всьо, хазяйка, тебе прігодіться!»
Довелося нам із братом добре повертіться.
Старший вибрався на стріху лантухи скидати.
А солдат слідом подався за ним наглядати.
Все винесли на машину. А корови й коні
Відібрали до колгоспу, як здобич законну.
На станцію нас привезли. Там купа народу.
Автоматники навколо, тож утекти годі.
Ну, а далі ешелоном у Сибір погнали.
Хоч давали хліба й супу – не голодували…
- Нам також давали супу, - устряв дід Микола –
Мені було чотирнадцять. Були майже голі.
Бо ж ніхто не сподівався на такі морози.
Отож, супом годували людей у дорозі.
Але суп той скис і люди їсти не хотіли.
Та й свиня б уже, напевно того би не їла.
А ми їли і ніхто з нас не заслаб від того.-
Дід тремтячою рукою прим‘яв чуба свого –
І свиня б, мабуть не їла. А ми, бачте, їли…
Бо в страшнім бедламі тому вижити хотіли.
І вижили, і вернулись назад в Україну…
Хай ці москалі прокляті з цього світу згинуть!

Поспішав Славко до школи,
запізнитись не хотів:
мав здавати реферата про
породистих котів.

Біг охоче і бадьоро,
хоч портфель був заважкий.
Ось і школа, перший поверх,
клас, як завжди, гомінкий.

...По дзвінку зайшов учитель,
став тлумачить про ссавців.
Враз спинився на півслові й
на хвилину онімів.

Із Славкового портфеля показався...
сонний кіт,
нявкнув двічі до присутніх,
що в перекладі — «привіт».

У Славка аж дух забило:
як же він туди заліз?
«Випадково, — каже стиха, —
я кота сюди заніс».

Усміхнувся тут учитель.
Засміявся дружньо клас:
отакий живий посібник
на урок прибув до нас.

2016

Оксамитами квітчана Панна
Самобутньо вкривала поля.
І ліси, і водойми старанно
Ніжний усміх вбирали здаля.

Не списати словами пейзажі
І прекрасні, барвисті вбрання
Сонцесяйних блискіткових пажів
Легіт теплого, світлого дня.

Апогей сподівань, мрій та планів.
Всім сезонам вершина надбань –
Наповняла невидимі грані
Ізохронних, прийдешніх бажань.

07.10.2026

                        І
Розбійники з великої дороги
трамбують меншу із усіх боків,
ніде не припиняються тривоги...
ніхто не кликав їх, а хто привів
неважко здогадатися – це строгі
третейські судді – жупел демагогів
у вигляді ґарантів і братів.

                        ІІ
Великороси люблять малоросів
і люблячи, звичайно, кожен б’є,
аби як і вони ходили босі,
зимою гартувались на морозі
і не претендували на своє
на берегах Дніпра, Сули і Росі.
Такі вони, язичники-пани...
розп’яти Україну – їхнє кредо
і це не міф, не байка, не легенда,
що їхній бог на капищі війни,
підв’язує закаляні штани
і йде позаду, а не попереду.

                        ІІІ
А малороси мають свій девіз –
терпіти, поки раша їх подоїть,
і доїть, наче сидорових кіз
у хвіст і гриву та зганяє злість,
коли вони на суржику глаголять.
Своє коріння забуває молодь...
....................................................
ой люди, люди, боляче до сліз
і гидко... гірко, гірко! –
                виє проблядь.

10.2026

У вогняні знемоги дні - провіщені, наснажені,
залюблені в меди життя - відроджені і ти, і я.
Це дивний збіг, як оберіг, як долі сміх, дороги біг,
де понад сни - лади струни, і з пелени - синь далини.

І лине буднів тятива туди, де пісня горлова,
де літ неспішних тане лік, і з небом тільки ми повік.
І у собі, у цій добі, цілком земні, життям нові -
ми подихи височини над плесами старовини.

Врочисті ноти світові, наспівані, даруй собі,
бо то не бог, не долі смак, а ми самі обрали так,
бо перекочує жива мелодія тремкі слова,
бо днів коротких - ярий лік, і з небом тільки ми навік.

Я нічого не зміг роздивитись
У безглуздій німій темноті.
Я звалився з коня, ніби витязь,
У абсурд і свавілля катів.

Не побачу імен, фотографій
На вечірньому цвинтарі я.
Наче відблиск небачених графік,
Даленіє забуте ім'я.

Все втрачає обличчя понуро
І зливається з царством пітьми.
В темноту відпливає минуле.
І панує жорстокість зими.

Зупинюся на гранях зникомих
Між пітьмою і світлом ясним,
Не упавши в безпам'ятства кому,
Подолавши ненависті дим.

21 березня 2026

 що сказати що написати друже
 чи дістались ми суті й тиші нарешті
 або нами оволоділа байдужість
 хоч ми і продовжуєм вештатись
 цими вулицями та майданами
 веселощами у примарних мандрах
 чудуванням чуттєвим у розкошах
 бодай на хвильку отож-бо
 і христос приглядає за нами
 чи хто у піжамі строкатій
 претендує несе її стяг немов
 на пожовклому тлі бездумному
 все в тій самій намоленій хаті
 час від часу незламно знеструмленій
 при багатті жовтневім агов
 помережаним снами примарними
 ледь інтимними інколи інде
 

Заховалася в гущі туману
Тьмяна постать висока твоя.
Залишилося в серці, мов рана,
Повне ясного світла ім'я.
Час стирає деталі та риси,
Забирає у вирій літа, -
Я благаю тебе: озовися,
Розімкни жданим словом уста.
Розпливаються тіні в тумані,
Приголомшує тиша німа,
Видивляюся вперто Світлану
Там, де звуків ніяких нема.
Хоч імла усе більше густіє
І за обрій тікає тепло,
Не зникає на зустріч надія,
Попри все, що між нами було.
Бо кохання - вагоміше слова
І міцніше столітніх дубів, -
Наша зустріч відбудеться знову,
Почуттям присягаюсь тобі.
08.10.26

Залишилась хата самотиною
на поталу хижим ворогам,
стала передчасно вона сивою,
на глумління кинута димам.

Тіло їй поранено осколками.
Вікна, ніби очі без зіниць.
Розтинає небо понад Конкою
гуркіт сатанинських колісниць.

А вона — при березі, покривджена,
безборонна, хоч свята комусь.
Скрізь бур’ян. Самшит нестрижений...
І укотре вчулось їй: «Вернусь».

2026, жовтень

Жовтневий день дістав свої пуанти.
Коли дощі почнуть сумний балет,
Самотнім стати може навіть Данте,
Уперше не допише свій сонет.

Втомилися нескорені атланти,
Десь непримхливий гине очерет.
Які для долі знайдуть варіанти
Король, дев'ятка, дама та валет?

Осінній сум народжується тричі...
Можливо, це і є останній шанс
Зустріти в місті світлу Беатріче?

По-іншому складається пасьянс.
Тому я знову вкотре возвеличив
Наш непохитний з осінню альянс!

Шипшина достигає в тиші листопаду,
П'є залишки тепла із вицвілих небес.
І знає: все минає - біль і час чудес.
Вона вже не шукає весняну розраду,

Крізь голі колючки і рани є принади,
Дух визріває попри сутінки і стрес.
Шипшина достигає в тиші листопаду,
П'є залишки тепла із вицвілих небес.

Налився стиглий сік. Не треба маскараду.
Життю не завжди виграє дзвінкий оркестр,
Але залишить стиглий плід і слід увесь,
Бо не важливі їй чужих вітрів наряди.
Шипшина достигає в тиші листопаду.

Багряний плющ і жовті клени
сумують в сутінках черлених.
На бузиновому причілку
не видно ні джмеля, ні бджілки.
Город врожай віддав господі,
твердінь небесна хмари родить,
паливода блукає ревно
у білосніжних хризантемах.
Білизна сохне на мотузці...
Серпанок у линялій блузці
сидить на лавці дерев'яній,
серветки в'яже зірці ранній.
Склювали гойні кури просо,
полинули лебідки в осінь,
а я, мов та зів'яла ружа,
що за теплом душевним тужить,
ще сподіваюся на диво.
У погляді — полуда сива...
В долоні яблуко спокуси —
та хто його тепер надкусить?

06.10.2026р

Нехай минають ця сльота,
Сюїта зливи, фуга вітру.
І буде чиста, як сльоза,
Поема істини і віри.
Ми крізь багнюку пропливем
До чистих берегів свободи.
Не треба інших од, поем.
Шукаємо крізь вічність броду.
Я подолаю цей розвал,
Цю ентропію і руїну.
Над нами стане не Ваал,
А тиша первісна, наївна.
Постане із багнюки сад,
Урочий, світлий, неповторний,
Де проспіває виноград
Пісень під музику валторни.

19 березня 2026

Граматика – моя коняка
і це не заперечить Даль.
В поезії я з’їв собаку,
якій на виставці, в подяку,
мені вручили би медаль.

Мене і бджоли не кусають,
і осам я не до смаку...
і малороси не вітають
за рашу – їхню мать таку.

Російські генії забуті
і я один вартую ста,
тому мене як баламута
не налякала суєта.

Не ангажований юрбою,
аби над іншими «поржать»
я не сміюся над собою
і не турбую їхню мать.

Що я писака, їм до спини.
Полішенелевий секрет,
що я ніщо без половини...
ні Ісідори, ні Марини,
ніяк не клеїться дует,
а як не вбили за малину,
тоді який же ти поет?

Кого образив, тих прощаю,
у мене місія така,
яка не варта п’ятака...
приємно, що ніхто не знає,
які я ще догани маю
від гуманоїда-совка.

10/26

Немов на нитку чисті перла,
У ряд нанизую слова
Про те, що щирість не померла
І віра в щастя теж жива.
І кожен звук, і кожна фраза
Тримає в пам'яті тепло
Тих гарних днів, коли нам разом
Повсюди сонячно було.
І хоч тепер між нами відстань,
І оповитий млою час, -
Моя любов будує пристань
Для нерозлучних більше нас.
Ціную мить, що серце гріє,
Плекаю спогади святі,
Бо, поки є любов і мрія,
Стає відрадно у житті.
07.10.26

 
Старий розповідав казки
 
Мідник, що у грозі, самотній
Розчистить безнадійно
Листя на землі
І сім каменів побачить
У сьомім домі знайде дружній захист
Й переміни, що без наслідків
Нитки напинають, звідкись
 
Корабель, поміж морських страхів
І скеля під водою
За хвилями таїться
Як чайка поруч пролітає
Враз корабельний курс міняє капітан
Й переміни, що без наслідків
Нитки напинають, звідкись
Нізвідки
 
Одчай, знемога світу
Для старого – радість
Утіха в цьому світі
Непотрібна, безплідна
А випадковість – шанс
Старий розповіда казки
 
Фермер, не знає, коли сіяти
Старому платить, щоб
Дізнатись, а старий
Плечима знизує, всміхаючись
Гроші взявши, фермера лишає
Й переміни, що без наслідків
Нитки напинають, звідкись
Нізвідки
 
Одчай, знемога світу
Для старого – радість
Утіха в цьому світі
Непотрібна, безплідна
А випадковість – шанс
 
 
 
 
 
 
 
 

 натуралісте
 йди в дива
 і видива осоння
 де листя облітає із дерев
 у сірій зоні
 чи у мертвій зоні
 яка різниця хто
 і чим живе
 ретельніші думки
 мов у дорозі
 у церкви що на косогорі
 сяє хрест
 у жоднім ракурсі
 не театральний жест
 ідилія комусь
 і меланхолія при дозі
 черлені мальви дві
 за ними трави
 за ними квіти
 блякло-голубі
 ворони
 сіро-чорні кралі
 в любові а не то в журбі
 твій текст утім
 у жоднім разі
 не повчальний
 твої рядки
 що золоті зірки
 на полотні небеснім
 лагідно хупавім
 

Там, де щезнув гамір міста,
де притишується крок,
осінь бавилася з листям
в лапанки поміж гілок.
Там, де вечорові тіні
вже вдягаються в сатин,
ті барвисті гри осінні
загубили часу плин.
Осінь цю сховай у жменьку
від холодної зими
і, мов пташечку маленьку,
у тепло своє візьми.

Пам'яті Віталія Коротича

Самотній патріарх прожив у лісі
У роздумах в наближенні зими.
Він відчував неподоланність висі
І обриси нової Колими.

Колись він був трибун, глашатай, лицар
За правду, за свободу і прогрес.
Так проглядала істина столика
В апоріях нескорених небес.

Один із лідерів перебудови
Балакав з лісом, озером, між тим
Повз нього йшли ошукані і вдови.
Поет пішов у таємничий дим.

Він брав у руки листя нерозкрите,
Мов слово, сховане в шухлядах днів.
А на деревах незабутні рими
Просилися до віршів між вогнів.

17 березня 2026

Поки поети клеплють вірші,
В городі розкошують миші.
Усе погризли залюбки –
Картоплю, моркву, буряки.

Вони гризуть усе по праву –
Вони господарі в державі,
В їх розпорядженні город,
Допоки пестить їх народ.

Чому нудьгуєш день за днем? —
Перехрести лоба в змозі,
лайном не мастиш стіни ще,
не падаєш серед дороги.
Ще очі бачать спориші,
та відчуваєш запах м'яти.
Чому жаливою в душі
пече жалоба винувата?
Ще здатен слухати гаї,
коріння поливати древа,
допоки береги твої
не замела пора січнева.
Живеш — живи! Не проклинай
життя, яке дано у спадок.
Хто зна, кого голубить рай
в свячених гронах винограду?
Подякуй Господу за те,
що зараз маєш кусень хліба,
що листопад іще цвіте
і смерті лютої не відав.
Повір, важкий тягар оков
з плечей не скине туга смутку.
Лише жертовність і любов
плекають в серці незабудку.

05.10.2026р

Ані туману, ані вітру
Побіля сонної ріки, -
Дух луки множиться в повітрі
На запах прілої луски.
Густіє темінь над водою,
Птахів стихають голоси, -
Трава хизується красою
Голубоватої роси.
Земля вдихає прохолоду
Та налягає сон на світ, -
Лиш місяць дивиться на воду
І лукам мовчки шле привіт.
06.10.26

Пісок, пісок – пустеля –
не простір для життя,
аж раптом з Неба Скеля –
основа майбуття.
Бо Богу що подібне
хай на Землі росте,
тверде йому потрібне
і скеля саме те!
Хто вже піднявсь в Скелясте –
весь всесвіт для того
з поклоном чи намасте*
до Бога Самого.

* Намасте́ (гінді नमस्ते) — у буквальному перекладі означає «поклін тобі»,
в побутовому мовленні намáсте.

05.10.2026р UA

 поза вічним і тойбічним
 позираючи до тем
 що відмічено загальним
 нехімічним олівцем
 подорожі та їдальні
 світлий зустрічі момент
 і за певний час прощальний
 щем а може і не щем
 де улюблену трикрапку
 у кінцевому рядку
 треба чи не треба
 ставлять
 звичкою чи нашвидку
 і врочисто обіцяють
 списуватися щораз
 забуваючи звичайно
 геть з очей
 на серці вальс
 всяко щиро і сердечно
 оум мані падме хум
 хтось тебе кохає десь там
 нагорі чи наверху
 

І
Троє тезок, різних іпостасей
в різний час, плюючи на закон,
і тому однакові наразі
в образі із арії паяца, –
як нікому не віддати трон,
на який вилазять самозванці,
типу кайзер, швондєр і Нерон.

ІІ
Найсучасніше народне чадо
зайві пару років має владу
і завищений авторитет
та офшорну суму на фуршет,
вочевидь, за героїчну зраду,
що утне його імунітет.
Та незамінимий у колоді
королів, тузів або шутів –
копія владіміра й володі
що давно відомі у народі
як почвари, що лякають світ,
невмирущі чахлики боліт,
персонажі шоу і пародій
на сліпих поводирів еліт.
Куці недоумки і раніше
повертали на круги своя...
квака-задавака має інші
плани у фіналі житія
і себе любитиме найбільше
найвеличніше і найсмішніше, –
подивіться, ось де я... це я!

ІІІ
Уявило жабеня лупате*,
що воно Мойсей і фараон
і дешеву шкуру рятувати
має не воно, а депутати...
але знає мільйонер-міньйон,
що колись приречений тікати
як не за кордон, то у полон.
Чуєте? Кричить Наполеон:
– Май своє, коли немає ради...
....................................................
не чекай печалі і жури
від непоправимої утрати.
Не врятують коміка ґаранти
за його одежі машкари.
Та і їх пора у шию гнати,
ой пора, до гіршої пори.

10.2026

І світ спростувався, і зорі недобрі,
де мріявся спів;
і місяць так вірно і рівно за обрій
професор якийсь довів…

Ні! Це не пауз сумне дозвілля.
Так вже призвівся світ,
що поцейбічних істот свавілля
нищить незвичний цвіт…

22 квітня 1992 р.

Випростались вечір і ворожка,
У невідворотне задивились,
Апостилем збляклої волошки
До стебла закляття долучились,

Наче крила райдуги під небом
Уночі, як сходить новий місяць,
Підкорившись скелям хвилі Ґеба*,
Щебетом зручного компромісу…

Чи прикрасять зиму кришталями
Гострі зуби велетнів скелястих,
Берегів, що зріжуть рискалями
Між зозуль гучних і попелястих? —

---------------------------------
Руки-крюки, колесо ридвану,
Коло крейди і кавказький вирій**,
Бузина городом до лиману,
Дядько дідьком у пораді щирій…