Я іду у широкім роздоллі,
В чистім полі без тіні меча.
І поламані, згублені долі
Запалають, немовби свіча.

Я іду у широкім роздоллі.
Хоч кричи у безмежність віків,
Не відкриє криваві долоні
Той пророк, що ти стріти хотів.

Я іду у безмежності долі,
У безмежності звірств і геройств.
І стрункі невагомі тополі
Розкриватимуть смисли пророцтв.

23 листопада 2024

Прем’єр угорський Орбан заграє
Постійно з москалями. Мутить воду,
Щоби завдати Україні шкоди:
Європа вчасно поміч не дає.
З ним зрозуміло, бо таких, як він
Москва багато в світі розплодила.
На чомусь десь, можливо підловила
І в КаДеБе агент іще один.
А потім став агентом еФеСБе,
Коли Союзу врешті-решт не стало,
Росія естафету перейняла.
Бо ж служба та не відпуска тебе
До смерті. От і мусиш їй служить
За гріх якиїсь в роки молодії.
Тож Орбана я добре розумію,
Але ніяк не можу зрозуміть
Народ угорський, що, мабуть забув,
Як москалі кров їхню проливали,
Як ворогам зламати помагали
Дух незалежний. Мов ніхто не чув,
Як москалі з австрійцями колись
В крові їх революцію втопили,
Коли угорці волі захотіли
Й за зброю проти Австрії взялись.
Уже б, здавалось і перемогли.
Та москалі війська свої послали
І разом революцію здолали.
Погоджуюсь, забути вже могли
Про то угорці. Стільки вже пройшло?
Адже сто сімдесят п’ять літ минуло.
Дивує інше. Як вони забули,
Що сімдесят лиш літ тому було?
Ще ж, мабуть, люди деякі живі,
Які оте жахіття пережили?
Іще онуки ходять на могили
Тих, що москаль тоді зі світу звів.
Й вони мовчать?! Та слухаються тих,
Які із москалями дружбу водять.
На мітинги протесту не виходять.
Здається, то влаштовує все їх?!
Отож, мені б хотілось нагадать
Про ті події. Пам‘ять освіжити.
Бо зі «склерозом», може й легше жити
Та ж можна, врешті і манкуртом стать.
Не хтось один, а весь народ-манкурт,
Без племені і роду. Так буває.
Такий народ урешті-решт зникає.
Такий вердикт виносить Божий суд…
Але до справи. В світовій війні
Угорці разом з Гітлером стояли.
І ту війну урешті-решт програли,
Тож мусили скоритися вони.
Їх землі москалі окупували.
А там, де став лиш чобіт москаля,
Уже «ісконно русская» земля.
Там комуняки голови підняли.
І їхній «сталін» - Ракоші почав
До влади рватись. Вибори, одначе
Програли комуняки. Та невдача
Лиш запалила. Бо ж в запасі мав
Свою уже поліцію таємну,
Що москалі створить допомогли.
Отож, ті поліцаї почали
Суперників всіх прибирати ревно.
Тих залякали, тим «впаяли» строк
По справах сфабрикованих і скоро
Над опонентами взяли, нарешті гору.
Належно той засвоївши урок,
Соціалісти, що живі зостались,
До комуністів мусили пристать.
І тим вдалося легко владу взять.
Коли ж до влади врешті-решт дорвались,
«Соціалізм» взялися будувать.
Всі партії «чужі» заборонили.
А Ракоші й прем‘єром ще зробили.
Той Сталіна узявсь копіювать.
Всі фабрики й заводи відібрав,
Став розробляти п‘ятирічні плани.
В колгоспи заганялися селяни.
Також на церкву «наїздити» став.
Репресії в країні почались.
Пройшов крізь табори кожен десятий.
Щоб конкурентів в партії прибрати,
То й за близьке оточення взялись.
Потрапив у немилість Ласло Райк,
Що й заснував поліцію таємну.
І Кадару теж влаштували «темну»,
Хоч той живим залишився, однак.
На жаль… Отож політика така
Плоди свої вже дуже скоро дала:
Адже продукти дефіцитом стали.
Була й так економіка слабка.
А тут ще й репарації платить,
Адже на боці німців воювали,
Тож постраждалим заплатити мали.
Нелегко стало у країні жить.
Щоправда, скоро Сталін дуба дав.
Москаль, щоб часом «не зірвало крани»
В угорців, бо життя зовсім погане,
Послаблення якесь країні дав.
Премְ’єрство в того Ракоші забрали
Та Імре Надю його віддали.
Реформи там робити почали.
Селян в колгоспи вже не заганяли.
Заводи не спішили будувать,
Податки менші, збільшили зарплати.
Та припинили в табори саджати,
А, хто сидів, то тих взялись звільнять.
Так під шумок і Янош Кадар вийшов.
Вже краще б він довіку там сидів…
А Ракоші копичив в собі гнів,
Чекав на мить на підходящу лише.
І дочекався, доінтригувавсь,
Що Імре Надя заарештували,
Назвавши буржуазним лібералом.
І Ракоші до влади знов дорвавсь.
За сталінський узявся знову курс…
Але його часи уже минали.
Вже Сталіна на з‘їзді «розвінчали»,
Хрущов від сталіністів відвернувсь.
Як наслідок, повстання почались:
То німці у Берліні збунтувались,
А то поляки в Познані піднялись,
За зброю проти комуняк взялись.
Лиш танки зупинити їх змогли.
Якби іще й угорці збунтувались,
То москалям добряче би дісталось.
До цього щоб часом не довели,
То Ракоші зняли з його посади.
Але було вже пізно. Почалось.
Студентство перше в жовтні піднялось.
Вернути вимагали Імре Надя,
Війська радянські вивести зовсім,
Дозволити і партії, й свободи…
І поштовхом то стало для народу.
Зненацька бунту вдарив грізний грім.
Всі вулиці надвечір зайняли
Народу юрми. Змін всі вимагали.
То комуняк серйозно налякало,
Вони на певні поступки пішли.
Знов Імре Надь тоді прем‘єром став,
Став партією Кадар керувати.
А москалі взялися готувати
Одну з своїх, вже звичних їм, розправ.
Шість тисяч війська в Будапешт ввели,
Кілька сот танків, щоби налякати
Мітингарів і хутко розігнати.
Та надто самовпевнені були.
Якраз на площі під парламентом
Зібрався мітинг – сотні тисяч люду
Оратори аж надривали груди.
За комуністів не стояв ніхто.
І тут, мабуть з наказу із Москви,
Хтось став стріляти – чи то поліцаї,
Чи москалі – того ніхто не знає.
А москалі ж зовсім без голови,
Взялися з танків по юрбі стрілять.
Народ також за зброю став хапатись,
Бо не збирався москалям скорятись.
А зброю тоді легко було взять,
Бо ж армія на їх бік перейшла,
Поліція також (та не таємна).
Тож москалям улаштували «темну».
Не один танк раптово запалав
Від пляшок із «коктейлем». Москалі
Такого, звісно, зовсім не чекали.
По вулицях заплутаних мотали,
Не мали ж плану міста взагалі.
Лишалося одне лише – втікать.
«Непереможну» техніку кидали.
Повстанці сотню танків так дістали,
Якими можна й далі воювать.
Події ці країну підняли,
Як тільки люди про розгром почули,
В усіх містах повстання спалахнули.
Ловити комуністів почали,
Таємних поліцаїв й самосуд
Влаштовувати, так уже дістали.
А москалів вертатись закликали
В Московію. Страшенно злий був люд.
Надь лад якось старався навести.
Швиденько новий уряд сформували.
Війська забрати москалів прохали,
До своїх баз військових відвести.
Війська свої забрали москалі,
Бої у Будапешті припинились.
Містяни лад наводить заходились.
Поліцію таємну Надь велів
Всю розпустити, в‘язнів відпустив,
Які там «за політику» сиділи,
Ще багатопартійність відновили.
Перемогли, здавалось, москалів.
Та треба ж знати добре москаля.
Вони не ті, що легко їх прогнати.
Де ступить чобіт «руського» солдата,
Там вже «ісконно руська» є земля.
Ще не готові москалі були,
Щоби в крові повстання потопити.
Потрібно було сили підкопити.
Та ще й не знали, як би повели
Себе країни Заходу. Візьмуть
Та і війська на допомогу кинуть.
Тоді всі плани в одну мить загинуть.
Тож обережним треба трохи буть.
Та Захід, навіть вухом не повів.
Ну, звісно, на словах «допомагали»
Угорцям, і боротись закликали.
Та все зосталось лиш на рівні слів.
Англійці і французи у цей час
З Єгиптом за канал Суецький бились.
Іще до них євреї долучились.
І вибори в Америці якраз.
Тож президенту не до того було.
Це розв‘язало руки москалям,
Війська взялись підтягувать здаля
Аж до кордону. То угорці чули.
Питалися Андропова, який
Тоді сидів послом у Будапешті:
Коли ви заспокоїтесь, нарешті,
Чому війська готуєте у бій?
А той позичив очі у Сірка,
Як ото Путін, та й відповідає:
- Ми нападати наміру не маєм,
То просто в нас стратегія така,
Щоб люд наш прикордонний захистить.
Самі, хоча і військо готували
Солдатам – проти кого, не казали.
«Фашистів» говорили, підем бить.
Щоб перед світом виправдання мать,
Повстання заколотом те оголосили,
Який країни Заходу збури́ли .
Та хтось же мав і привід тому дать.
Та москалі на тім собаку з’їли.
Не вперше їм народ провокувать,
Для нападу аби їм привід мать.
Їх прихвостні в підвалах ще ж сиділи.
Тож за наказом із Москви, вони
Юрбу під міськком партії привели,
Розмовами гарячими завели.
Тут постріли ураз зі сторони.
Упали люди. І тоді юрма
В міськком, зламавши двері увірвалась
І лінчувати, кого стрінуть, взялись.
Ніхто жалю до комуняк не мав.
Як вістка про те містом рознеслась,
Взялись ловить агентів держбезпеки
І вішать на деревах недалеко.
Страшенна буря гніву піднялась.
Їх було зовсім легко розпізнать.
Всі в жовтих черевиках гарували,
Що їх усім на складі видавали,
Щоб видом лиш одним людей лякать.
Всі комуняки поховались вмить,
Бо знали, що загинути повинні.
І знали, що самі у тому винні,
Бо стільки зла устигли наробить.
Сам Янош Кадар чимскоріш чкурнув
Із міста, тільки смаженим запахло.
Наклав, напевно у штани від страху.
Та москалям служити не забув.
Десь у підвалі втікачів зібрав,
Що урядом себе проголосили
І москалів у поміч попросили.
Тож москалям формальний привід дав.
Хоч хто вони і хто їх обирав?
Самі себе обрали. Та, одначе,
Для москалів оте не має значень.
Їм аби хто – аби лиш їх позвав.
Угорський уряд все ще вірив в те,
Що москалі не будуть нападати.
Що дали слово і те слово свя́те.
Розчаруватись мусили проте.
Міністр оборони Пал Малетер
Зі штабом, під гарантії Кремля,
Поїхав заявляти москалям:
Коли свої війська ви заберете?
Гарантій тільки й вистачило тих,
Як вони в ставку москалів попали.
Їх усіх тут же заарештували
І до Москви відправили усіх.
В ніч на четверте листопада враз
Армада їхня перейшла кордони,
Порушивши договори й закони.
Та ж так вони робили повсякчас.
Вже не шість тисяч, кажуть, шістдесят,
А то і двісті тисяч наступало.
І літаки, і танки вони мали.
На Будапешт, як десять літ назад
Йшли на Берлін. І бомби, і гармати.
Все йшло у хід. Бо ж був наказ такий:
Тут всі фашисти, тож їх не жалій!
І москалі взялися убивати.
Угорці захищалися, хоч в них
Сил було менше. Але не здавались.
Тож вулиці лише з боями брались.
І не один москаль в боях поліг.
Хоч Імре Надь на увесь світ волав
Про допомогу. Але було пізно,
Стискалися лещата вже залізні.
Із поміччю ніхто не поспішав.
В ООН москаль усі заблокував
Вимоги, щоб війська вони забрали.
Генасамблея лиш поспівчувала.
А генсек НАТО тільки і назвав
Повстання «колективним самогубством».
Тож «поміч» і скінчилася отим.
Піднявся над Угорщиною дим,
Снаряди, бомби вибухали густо.
Народ боровся та все менше сил
Лишалося. Така житейська правда.
Як одинадцяте настало листопада,
Впав Будапешт і слідом всі міста навкіл.
Під західне «зітхання й співчуття»
В крові була потоплена свобода.
А «переможців» зупинити годі.
Для них чуже життя, немов сміття.
Загинуло угорців боях в тих
Три тисячі – повстанців і цивільних.
Та й москалів пошарпали теж сильно.
Сім сотень, кажуть полягло у них.
В посольстві Югославії знайшли
Притулок Імре Надь, його міністри.
В посольстві недосяжні вони, звісно.
Та москалі б не москалі були.
Пообіцяли виїзд із країни
Безперешкодний. Вийшли лише ті
І враз до рук потрапили катів.
А скоро й розстріляти їх повинні.
Арешти неугодних почались,
Десь двадцять тисяч люду засудили,
У табори, в‘язниці посадили.
Близько трьохсот під розстріл підвелись.
І Імре Надь, Малетер поміж них.
А двісті тисяч мусили втікати
Та за кордоном прихисток шукати.
Отак москаль угорців переміг.
Хоч мусив і послаблення зробити.
Не стали вже експерементувать,
«Соціалізм» радянський будувать.
Але війська лишили «сторожити»
А Янош Кадар, що усіх продав
І москалям так гарно прислужився,
В країні керувати залишився,
Аж до самої смерті керував.

"Ой учора ізвечора сталася новина:
Зчаровала дівчинонька вдовиного сина.
А як мала чарувати, кликала до хати:
“Зайди, зайди, козаченьку, щось маю сказати!"
Українська народна пісня

Перше ніж сказати своє заповітне,
Запросила козаченька шклянку вина випить.
Випив першу – стрепенувся,
Випив другу – похитнувся.
Ноги, руки мліють.
-Чи не вічної отрути
Ти в вино підлила?...
-Та невже ж дурна така я чи несамовита,
Щоб своєму коханому отруту підлити?
Я ж просила у ворожки трунок для кохання,
Щоб любились ми з тобою звечора до рання.
Нащо ж випив ти зопалу аж обидві шклянки?
Що робити, побіжу я спитати в циганки.
Може, знайдуться у неї найдорожчі ліки,
Аби бути нам з тобою у парі довіку.
-Ой, не треба, моя люба, трудить тобі ноги,
Бо прослалась мені, мабуть, дорога до Бога.
...Козака несуть та в останню путь, кінь голову хилить.
Молодая дівчинонька ломить пальці, квилить.

На борню ти мене проводжала,
над країною грози гули.
Ти мене проводжала,
на бій споряджала,
та очі сухими були.

Де кіннота тілами крокує,
де вже землю збагрянила кров,
хай мене там рятує,
боронить, лікує
твоя материнська любов!

2025

У Росії немає своєї мови,
чуже ім’я, чужа і мова,
своє – матюк та жмих полови,
в їх словнику свого – ні слова…
До них слов’яне із хрестами
своєю мовою ходили,
німих Христовими устами
молитись Господу навчили.
А з тим і мові по слов’янські*,
щоб розуміли слово боже,
щоб хан і московіти ханські
з’єднались у молитві, схоже.
Вони ж молилися до дідька
(зручніше з дідьком грабувати).
Росія – войовнича тітка –
завжди чуже жадала мати…
На жаль, за так і ми віддали
ім’я і мову, та і віру.
Своє віддали на поталу
московському царю і звіру.

Чому московці звуться «руські»? –
Колись було Русі корились
(хоч мали й бога, «матір кузькі»,
і їй, тій матері, молились).
Й наразі та молитва з ними,
де «матір» є російським матом,
як хан-пахан з кацапа зніме
штани, щоб не пропив їх раптом,
Насправді ж руські – то монголи,
чи то татари із монголів.
Їх батьківщина – степи голі
та вихор кінь у чистім полі.
Отим конем під Чингіз Ханом**
орда весь схід пройшла по вітру,
і сіла нам на шию паном,
тоді сусідом-московітом,
якій і досі крові хоче
в війні не тільки з українцем,
в Європу теж конем заскоче,
де крові жирної по вінця…

Ні, не погана руська мова,
погані ті, що звуться «руські»,
у світі думка ця не нова:
в так званих руських мізки вузькі.
То ж белькіт ката хан-пахана
про «руськомовних» є дурнею.
Люба із мов йому погана,
і руськомовні люди з нею.

Післяслово

Ми в розвитку – багатомовні,
і навіть руська мова – плідна,
якщо в середині і зовні
нам українська буде рідна.
Вже час згадати, як нащадкам
Русі-Вкраїни, хто під боком,
забути «милість» і «пощада»,
і не змигнути гострим оком.

*У ті часи (X вік) в православних церквах Русі
і на землях підкорених нею північних племен
службу правили старослов’янською мовою.
Пізніше ця мова набула назву
«церковнослов’янська».
** «1223 рік. 31 травня, п’ятниця.
Біля річки Калка (тепер вона зветься Капець,
біля Маріуполя тече в Азовське море)
почався бій з татарами»,
тобто з татаро-монгольським військом,
очолюваним Чингіз Ханом Темуджіном.
На той час в Україні-Русі розбрат.
Не допоміг і з’їзд у Києві найвпливовіших князів.
Проти навали постали переважно
війська київського князя Мстислава Романовича.
На полі бою полягло 10 тисяч
самих тільки київських воїнів.
Чингіз Хан переміг ціною 100 тисяч
вбитих своїх воїнів, в тому числі
і ціною вбитого старшого сина Тосхуса.
Зляканий відвагою русичів,
повернув військо на схід до Бухари.

В лапках: Лев Силенко «Мага Віра».

Листопад 2025 рік

Хмар білосніжні вузлики
Звісили сірі зАв'язки.
Може, то дійство запуску
Ватяних дирижабликів
Під вітродуйну музику?

Так він легенько дмухає -
Листя сухе терасою
Шамкає маракасово,
Флюґер ліниво клацає,
Ніби тріскачки звуками.

Довго побути тихим як?
Вже в надвечір'ї бахкає
Десь на криниці бляхою,
Відра порожні змахує.
Хижо бореєм дихає!

А цепеліни знічені
Стали похмуро синіми,
Бризнувши раз краплинами,
Спішно за ліс полинули,
Й там розлились у відчаї.

 
За рогом тут кіношку
Про Бетмена крутили
Як він літає по небесах –
Чому і я не міг би сам?
 
Придбавши пару крил
Стіною вліз нагору
Майже стрибав у повітря
А якийсь перехожий голосить:
 
Каже “Ей хвилинку!
Імовірно є небезпека
Що гадаєш собі, ти
Ангел або лелека?”
 
Помисливши хвилинку
“Чи не має слушність він?”
Адже пірсинги над оком
Видають мій юний вік
 
І мов тирса у цих кедах
Чи я що для нього значу –
Але це не веде ні до чого
Тому казав якнайобачніше
 
“Хоча ви напевно
Збагнете згодом усе оте
У разі не хихотіть
Бо всю гру запорете!”
 
Тим часом збіглася юрма
Глядачі хай би їм грець
І в запалі моменту
Мислив я, всьому кінець
 
Мені здалося, слушна мить
Я зважився на спів
І в запалі моменту
Усякий пісню підхопив
 
Я не міг знайти виходу із цього безладу
Тоді вітерець
Вирвався з-за дерев
І в небо зняв мене
Ось воно!
 
Так подолавши милю
Можливо навіть шість
Думав, запросто дістануся
До Золотих Воріт
 
Як оце недбала птаха
Ізнічев’я узялася
Зачепила мої крила
І літання обірвалося
 
Упав долу вниз головою
Зі швидкістю понадзвуковою я
Костей не поламавши
Хіба штани порвалися
 
.  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .  .
 
Поневіряючись ген і ген і ген і ген ей –
До Золотих Воріт
 
 
 
 
 
 
 
 

На її повіках чорна сажа,
губи й здалеку вульгарні, Васю.
До тієї «самки», як ти кажеш,
жоден кілька років не торкався.
Кривить рот від сорому — дитина
не померла в ній іще донині.
Та хіба нещасна в тому винна,
що в її очах тумани сині?
У волоссі павутинка сива,
не зафарбувалася гранатом.
Як не дивно, пані некрасиву
нещодавно чорт лихий посватав.
Бо любов сприймає наче жертву,
віддається серцем людям й досі.
Під парканом ні жива, ні мертва,
від печалі «п'яна в зюзьку» — Осінь...

17.11.2025р.

Над прірвою я́ балансую, а ти
все радиш триматись міцніше
за тишу осінню, ціпок самоти,
ліричну мелодію ві́рша.

Та я неспроможна чіплятись за спів,
бо краще - за небо рахманне;
за лагідну ніжність мали́нових слів
і за почуття полум'яне.

Немає пігулки від болісних мук:
скорботи, жури ностальгії.
Та на веселко́вім місточку розлук
завершиться драматургія.

По райдузі світлій піду навпростець
до Божого раю востаннє,
аби не згоріла душа нанівець
у ватрі хмільного кохання.

18.11.2025р

День похмурий. Дощ іде.
Не вщухає ні на миті.
Листячко тремтить руде,
Тихим щемом оповите.

Натягнула сивина
Понад світом поволоку.
Непривітна і сумна
Сипле краплями нівроку.

Ті вицибують з калюж,
І тоді вони видніші.
То припуститься чимдуж,
То ходу свою притишить

Дощ осінній. От і сам
Листопад рахує кроки.
Яв у сіре розписав,
І спливає одинокий.

11-13 листопада 2025 року.

***
А ми теляті довіряли мало,
та вірили, – воно кудись веде...
але охляле
язиком злизало,
а (д)ефективне невідомо де.

***
А вибір означає за і проти
причини агресивної війни –
корисні ідіоти
і сексоти,
вовки й овечки, бевзі й барани.

***
А клички мафіозі несучасні...
не вистачає чорного кота,
та людям ясно,
що «картина» маслом –
це є портрет зеленого шута.

***
А поріділі неуки-відсотки
побачили, що їм дає кумир:
з одного боку
батога й оброки,
а з іншого дорогу у ясир.

***
А діючі стратеги ще нові,
але старої тактики, по ходу,
гадають на крові
і б’ють по голові
лінивого на візії народу.

***
А ЄеС – це вила по воді,
поки у Європі діє вето.
Скажемо тоді
adieu біді,
як у НАТО виб’ємо ракети.

Пряник
А Нобель майже премію присвоїв
борцю за мир із легкої руки
любителів херні і параної,
але буває інде навпаки,
коли герої
не діди-ковбої,
а на «нулі» бійці і вояки.

11/25

А за вікном, а за вікном
Холодний вітер із дощем.
Забрали журавлі тепло,
У серці залишили щем.

Журавлики ви, журавлі,
Нехай же буде шлях легким
І ви до рідної землі
Всі повертайтесь навесні.

Падає листя у траву,
Як вишиваний килимок.
Осене, забери журбу,
Позбав мене сумних думок.

А краще сонечком потіш,
Під ноги золото стели,
Душу мою зігрій хутчіш,
У ній ти радість посели.

2018 р.

Не в своїй, не в Палестині,
був Ґоле́м* і в Чеха глині.
Пишуть в рот йому і нині,
але в нас вже, в Україні.
Хватку маючи звірячу,
ненаситність на нестачу –
це ж за гроші "стіна плачу",
час покаже, мо й пробачу.

* Голе́м або Ґоле́м (івр. גּוֹלֶם: /ґоле́м/) — персонаж єврейської міфології, легендарна людиноподібна істота, штучно створена із неживої матерії (зазвичай глини) рабинами-кабалістами у Празі. Глиняна статуя буцімто оживала під дією вкладеного ґолему до рота паперу (пергаменту) з написаними дорученнями, для їх виконання.

19.11.2025р. UA

Я стомився, мила, буть твоєм рабом,
Ну бо народився вільним козаком.

Вже при кожнім кроці весь тремчу, як гусь.
На жінок на інших глянути боюсь.

Серіал відомий я дивиться стану,
Кажеш, проміняв тебе на "Роксолану".

Та ж були ми разом день і ніч удвох,
Ревнощі ти сиплеш, наче той горох.

Ось тепер й до мертвих вже ревнуєш ти --
Як це пережити? - Господи прости.

Ти скажи їй правду з віщих твоїх губ:
Він одномандатник, тобто однолюб!

Із розлуки плачу я вже кілька діб,
Хочеться живому полягти у гріб.

Мученик кохання - вся у тому суть,
Ось мене на цвинтар людоньки несуть!

А ти йдеш і плачеш, гіркі сльози ллєш,
Й за тобою схлипує майже весь кортеж.

А як вже до ями підійдуть вони,
Я тоді зненацька встану із труни.

Хтось із того дива вимовить матюк,
А когось ухопить раптом кондратюк.

Я скажу їм: "Люди. Я люблю всіх вас,
Та ще не нажився, ще не накохавсь!"

Усміхнуся й з личка твого стру журу:
Не ревнуй, дурненька, а то справді вмру!

18 листопада 7533 р. (Від Трипілля)

Бачиш, скільки автомобілів
їде на червоне світло?
Дорога є – а перейти не можна.

І річ не в тім, що кількість дебілів
зростає помітно,
а в тім, що забита дорога кожна.

23 травня 1994 р., Київ

У будь-якому віці,
У лісі, біля гаю
Так хочеться почути
Омріяне "кохаю".

Палкі плекати вірші,
Підказані Пегасом.
І відчувати поруч
Упевнене "ми разом".

Писати партитури
Для скрипки та гобою.
Читати між рядочків
Три слова: "я з тобою".

Співає про кохання
Гітара шестиструнна.
Хтось відповідь почує,
А я - лише відлуння...

Промерзла трава, як нові письмена.
Згубились у ній дорогі імена.

Згубився у ній шум далеких століть.
Упала сніжинка алмазом із віть.

Промерзла трава охопила мене.
Промерзла тривога вже не промине.

Навіки заховані спогади в ній,
Любов і страждання в шаленім вогні.

Піднімеш, як вірші, промерзлу траву,
Оспалу, утомлену, ледве живу.

Вона продиктує тобі письмена,
Такі ж невблаганні, як люта війна.

20 листопада 2024

Розірвала договір із сатаною —
душу продала за краплю насолоди.
Врешті-решт збагнула, доля стороною
по пустій пустелі манівцями водить?

У пекельнім пеклі гріх тунелі риє,
гострими граблями нагортає щебінь.
Легко впасти з башти в бе́скид чорторию,
важко підійнятися без крил у небо.

Недарма до павича ходила в гості? —
Розправляв смарагдові пір'їни любо.
Та, на жаль, в розбещених долонях млості,
лиш жури знаходила зрадливу згубу.

Нащо ки́датися зопалу в обійми,
змінювати самоту на обіцянки?
Тасувати наодинці втішні рими,
із чужого столу підбирать останки?

Цілину не буде обробляти плугом —
ланцюгами до минулого прикутий.
Чорна смуга, біла риска, чорна смуга
у твоїм безрадіснім житті покути.

Ви́правдання своїм вчинкам не знаходиш,
безпорадне серце з розумом не дружать?
Ти ж була цнотлива, благодатна, гожа...
а тепер шукаєш зорі у калюжах.

І ніяк, дурна, того не розумієш,
що коштовні перла мушлями прикриті.
Що твого кохання заповітна мрія
не алмази неба, а волошки в житі.

Нарешті, чиста прозоріє яв,
Пустила правда в душу метастази.
Ми гигнемо усі: І ти, і я,
Пацюк - у ліжку, воїн - на Донбасі.

Порозбирав руїни власних мрій,
А там бездонна яма чорнорота.
Я не поет, не воїн,- гречкосій
Згинаю спину на городі гордо.

Та вигризла у снах орда діру,
Тож не Христос благий - а Марс душпастир.
Бо лихо не чекає на журу,
А щастя не чекає на причастя.

Зі сходу котиться чортополох,
Відходять до Дніпра брати вцілілі...
Кому і як померти - зріє Бог,
Я ж бачу тільки ворога в прицілі.

17.11.2025р.

Заблокувався сонцемісяць на ПееМі!
Істерика пощезла та плачі.
Читати зась його рулади і поеми,
Тепер на мене тіко пес гарчить.

Не вистромляє друг в інеті носа,
Бо знає, тільки вистромить - вкушу.
А я возліг у войовничу позу,
Підняти сатиричний баглось шум.

Не склалося, розсипалися пазли!
Та бац - віршатко вилізло! Гай-гай!
Творіння - хай Бог ми! "Картина маслом"!
Сатирикам пожива й ворогам!

Сховпвся "геній" у мішку, на споді,
І кляузу адміну нагорта.
А я лежу у травах, на природі,
На груди всілась мавка молода.

Та хай би працював поет таксистом
Або учивсь розкидувати гній!
Чигають скалозубі гумористи
У місяця та сонця вірш новий.

На фотографії під склом – портрет, подібний міражу.
Щодня повз нього, поряд з ним, та не дивлюсь – боюсь, біжу.
Бо варто погляд підвести – і я в обіймах дивних чар.
Душа стискається, щемить, тримаючи важкий тягар.
Забуду намірів стерно – куди я йшов? Навіщо тут?
Минулих спогадів вино п'ю разом з краплями отрут.
Тонке обличчя, трохи вбік спрямований виразний зір,
високий лоб, мрійливість брів і блискіток в очах напір.
Ах, блискіт цей! Ах, очі ці, мене уносять в далечінь,
де мали щастя я і ти, де в рівновазі «Ян» та «Інь».
Твій погляд з легкістю несе, йому реальність – не бар’єр!
Ах, як бракує цих очей, не вистачає їх тепер!
А посмішка нестримних губ – хоч скільки б їх не цілував –
не міг втомитися, не мав розчаруватися підстав.
Не призвичаяться роки до незворотності утрат.
Не вистачає губ твоїх, і час – не лікар, навіть – кат!
А голос твій і ті слова, що голос твій казав мені!
Повітрям свіжим їх ковтав, мов спів пташиний навесні.
Звичайні зовсім ті слова, і чув я їх чимало раз,
та як безжально їх нема, і як нагальні знов нараз!
У натовпі серед жінок, хай навіть більшої краси, –
не оминув би образ твій, впізнав завжди, в усі часи!
Невідворотній часу плин
і розум згоден… потім – ні!
На серці щем, у горлі ком, немов би все це уві сні.
Але отямитися – зась, і нескінченно сниться він…,
коли самотність невщуха, коли без те́бе я – один!

На фотографії портрет, в минуле начебто портал,
Куди можливо зазирнуть, коли між нами йде сигнал.

24.09.2025р.

Всесвіт, на сторожі
неба із руки,
у долоні Божі
струшує зірки.
На розбиті хати,
дерев'яний хрест
дивиться розп'ятий
Божий син з небес.
Вигоріле поле
мохом поросло.
До узлісся кволе
тулиться село.
Павутиння сиве
в'яже небосхил.
Смокчуть чорнобриві*
соки із могил.
Ні душі живої,
навкруги, ні пня.
Каркає на зброю
чорне вороння.
Та зриває вітер
яблука в садах.
На мотузці светр
порохом пропах.
Гойдалка дитяча
привида гойда.
Безпорадно плачуть —
Горе та Біда.
Сатана регоче:
«Не моя вина!!!»
Косить маки, Отче,
стомлена війна!!!

Чорнобриві* — чорнобривці.

17.11.2025р.

Світи мені своєю добротою,
Хоч іноді за мене помолись.
Шмагає вітер - як під ним устою?
Затягнута димами давить вись,
Чорніє берег, що білів колись
Тясьмою пляжу, вмитого водою.
Темніє корч, закутаний від бризк
Благим рядном - нитчаткою сухою.
Як стане тінь під Лисою горою
Хоч іноді за мене помолись.

Шмагає вітер, виє псом бродячим,
Якому снився знов потертий плащ
Того, кого вже пів життя не бачив,
Давно не відчував його тепла,
між ніжок заяложених стола
Не чатував на свій кусок терпляче.
З тих пір чужа долоня не лягла
На слід ошийника, а може то й на краще:
Ноги чужої кпинів не пробачив.
Але ж там тільки вітер та імла.

Почулося мені виття плачливе,
Привиділися рядна і дими,
І той безвинно тихий юродИвий,
Що так собака сумував за ним.
Жахливий сон. Вернися, обійми
У час, який гірке збирає жниво
Для фатуму, та бавиться людьми.
Ти помолись за мене - так важливо
Почути поруч на краю обриву
Твій подих - ніби захист від зими.

Сонцемісячні хлипи росою забризкали світ,
Котик мляво в кутку довилизує з рибою миску.
Знов у дзеркалі плаче знайомий до болю піїт,
Бо сатирик зробив ненавмисно своїм одаліском.

Закіптюжився взор, хвіст і грива обсмикані геть,
Візаві обгризає ростки з графоманистих грядок.
Ох і лютий шкідник! Сколопендра! Оса! Шершень! Ґедзь!
Ще й заклинило сміхом мою поетичну гармату.

Звик строчити кошлато, без логіки, рими та ком,
Заковтунене руно сплітається із закарлюччя.
Та катюга-Сушко потягнув в сатиричний альков,
Мій потужний талант камасутрою гумору змучив.

Я хотів огризнутись, погавкати дзвінко у тиш
І покликати зграю таких як і я графоманів.
Та розбіглась братва, у пологах дописую вірш,
Шепче вирок Пегас: - Цей твій опус, невдахо, останній.

Похмелитись пора. "Бензобаки" заправлю в куми,
В неї гарна меляса - ковтну, то цвіту, наче ружа.
Місяць блимнув й погас, сонце з розпачу стало німим,
Між ногами від горя набігла таланту калюжа.

07.11.2018р.

Чи зимова хуртовина,
Чи веснянії струмки,
Білі хати разом з тином
Заховалися в садки.

Літо-літечко тепленьке,
А чи осінь золота,
Ті хатиночки біленькі
На подвір"ячках стоять.

Їм під ноги простелились
Зелененькі спориші.
Тут жили колись й любили
Та раділи від душі.

Половина вже порожніх
Тих білесеньких хаток,
Що вдивляються тривожно
Може прийде сюди хто

Навести щоб лад в господі,
Жити та хазяйнувать,
А у свято при нагоді
Гарну пісню заспівать.

2024 р.

 
Раптом не в лад заспівав би чомусь
Хто покинув би залу тоді?
Згляньтесь, я трохи співатиму ось
І потраплю, як вийде, у ритм
 
О, я здолаю, як підтримають друзі
Я злечу, якщо підтримають друзі
Я сподіваюсь, із підтримкою друзів
 
Раптом кохані на відстані десь
Чи умієш бути на самоті?
Що залишає, минаючи, день?
Чи сумуєш з одинокості?
 
Атож, я здолаю, як підтримають друзі
Я злечу, якщо підтримають друзі
Я сподіваюсь, із підтримкою друзів
 
Чи потрібен хто-небудь
Когось же треба любити
І не просто хто-небудь
З любов’ю склалось аби
 
Віриш в кохання із першого згляду?
Був я певний, це стається повсякчас
Що ти побачиш, як світло згасає?
Нема певності, хоча є шанс
 
О, я здолаю, як підтримають друзі
Я злечу, якщо підтримають друзі
О, я сподіваюсь, із підтримкою друзів
 
Чи потрібен хто-небудь
Когось же треба любити
І не просто хто-небудь
З любов’ю склалось аби
 
О, я здолаю, як підтримають друзі
Я злечу, якщо підтримають друзі
О, я сподіваюсь, із підтримкою друзів
Уже я здолаю, як підтримають друзі
Якщо підтримають друзі
 
 
 
 
 
 
 
 

Вже день добігає кінця.
І посмішка тане з лиця.

Чимдужче прискорився час,
Засипавши брилами нас.

Куди він, шалений, летить?
Де все спресувалось у мить.

Народиться злобний Ваал
Між вилиць незміряних скал.

Народиться в муках божок,
Який піднесе нам урок.

Ти прийдеш в пустелю віків,
Зламавши могуття замків.

19 листопада 2024

На світанку граби́ і дуби
Лаштувались піти по гриби
Узяли і корзин і мішків,
Та знайти не зуміли грибів.
Бо лисиці сховали лисички,
По печерах сидять печерички,
А дідусь-лісовик до комори
Позаносив усі мухомори.
Маслюки неабияк злякались,
У високій траві заховались.
По невидимих оку доріжках
Дременули в кущі сироїжки.
А жвавенькі маленькі опеньки
Подались на базар поволеньки.
Засмутились граби́ і дуби
Що ніяк не щастить на гриби.

"Меандри. Бузковий смичок" – цикл поезій
2019-2020рр. зі збірки "Паморозопоезія"

Картина Тетяни Молодої 2024р.



Падіння

"щоб земля перетворилась, на м’яку глину під печаткою, і стала барвистою, немов одежа" Йов.38:14

Ось же, серпню, падіння твоє на пошерхлу земну твердь
Передує (чи скажеш, що вісник ти або ж пророк?) поразкам!
Раз-у-раз обдираю колінця, уражена від осердя
Аж до панцира – тіла твого керамічною важкістю.

Можна раптом згубити навіки сторінку, котру читав,
В клубах пороху. Ти потрясаєш, мов книга з полиці скинута.
Чавиш, наче тобі не косити цих диких полеглих трав.
Топиш, наче тобі удалося б з ланцем на нозі зринути.

Я не Йов у терпінні, та і ти аж ніяк не Ісус.
Ось же, серпню, мінливість твоя заподіює безліч смутків!
Доки вищі спадатимуть з яблунь – підставиш їм свій укус.
Доки нижчі пускатимуть корінь – зречешся своїх здобутків.
22.08.2019



Митець

Ви любили поезію і передвечірню даль.
Ви різьбили по дереві обриси незнайомки.
І коли засинало поруч усе – ви відчували тонко,
Як звучить її музика. Музи голосом чистий кришталь.

Краплі роси на побитих піонах в саду.
Засинайте в обіймах цього чоловіка, зранені квіти!
Ось він тримає вас на руках, як рідну дитину.
Не спиняйте його, він щасливий,
Він скучив за сином.
Він...
Музика.

Там
Та дам
Та да да да да дам
Та дам
Стежить за бігом синіх очей його.
Руку кладе на плече його.
Нащо тривожить його
Силует незнайомої?

Там
Та дам
Та да да да да дам
Та дам
Та да да да да да да да да дам
Там
Ми існуємо! Так, ми існуємо на землі!
Скільки нас, незнайомих чудових обрисів
У хвилях води, колиханні галуззя, схлипах музики,
У ковзанні пальців митця по дереві та полотні!
Ми чудові, так, ми чудові, коли
Любимо!
23.08.2019



Серпневий дощ

Спроквола ступить на підвіконня,
Збентежить тишу,
Коли осоння зазнає втоми
Від меду сонця.

Ти маєш спрагу, я маю втіху,
Отут залишу,
Де лиже денної свічки пломінь
Твоє віконце,

Де цукром липне тепло до пальців.
Прицмокне, скрипне
І туго-туго, і м'яко-м'яко
Ковзне додолу.

І жаден шелех не залоскоче,
Коли охрипне,
Коли відбуде, коли замовкне
Серпневий дощ.
24.08.2019



Двадцять один грам. Вітер пестить

Вітер пестить мене нагу –
Мій безликий приватний бог.
Відкидаю свою вагу.
Нам залишиться на обох
Кілька грамів його душі,
Кілька порцій моїх смертей,
Кілька змахів крильми віршів.
Я до нього шепочу: гей,
Мій безсилий приватний боже,
Що моє тобі допоможе?
Все віддам!

Ліс кидає мені на носик
Пожовтілого вкрай листка.
Я до п'ят розпустила коси
Із рудого, як він, витка.
Ще не досить студити землю!
Ще зарідко падуть дощі!
Кілька грамів моєї втоми
Надиктовували вірші,
Що від тіла не відокремлю.

Зішкрібає зі шкіри їх
Мій безсмертний приватний бог.
Смерть лягає мені до ніг,
За вірші починають торг.

Кілька грамів моєї втрати,
Що їх варте?
27.08.2019



Поєдинок

Зважніла з квіткою рука.
Короткий рух.
Остання квітка для вінка,
Як день ущух,
Зів'яла.

Любов не знала, що гряде!
Що все на світі опаде
В останні миті.
Й де-не-де
Її уява
Ще домальовувала руку клопітливу.
Ще свідки сподівалися на диво.
Ще крізь гнітючий горизонт
Найменший промінь,
Як на фронт,
І стрімголов, і тяжко спотикаючись,
Завзято пробивався,
Як на галявині з потоптаними квітами
Вже жоден не зостався.
27.08.2019



Мова риб

Я – мова риб,
Німію від власних хиб.
Рідко кому радію.
Мене проковтнув кит.
Коли б мені бути китом –
Я била б об лід хвостом,
Трощила б самотні весла.
Ото було б весело!

Я для кита скресла.
Коли мене було кілька –
Мною булькала зграя,
Приймали мене на чай,
До чаю та після чаю,
Скликали усе товариство,
Словом хвости чесали.
Мене викидали киснем
Під днище його живота,
Отак я до нього пристала.

Кит мене проковтнув,
Коли я вклонялась дну.
Він знав лиш мене одну,
Кохав лиш мене одну,
З кількох сотворив одну,
А я задихалась.
Я розпорола йому живота
Словами з чужого хвоста.
Ця зброя була пуста,
Але не проста.

Я стала кригою,
Зітертою книгою,
Студила і плигала,
Боронила пройти.
Я стала пасткою,
Гнітючою часткою
Самоти.
Я відбирала весла.
О, як було мені весело!

Та, якби я була китом,
Я била б об лід хвостом,
Трощила б самотні весла,
Щоб більше така не скресла,
Щоб кожна повік мовчала,
Верталася до начала
В його живіт,
Де ту, до якої звикне,
Ніхто не окликне!
24.08.2019



Під обличчям гранітних дів

Містом лине гулка тривога.
Гріх на груди – так грузне день.
Люди часто співають Бога
Між пісень.

Завтра будуть стояти інші
Під обличчям гранітних дів,
Інші будуть читати вірші
З папірців.

Їм ніколи не стане тихше
В неполадках своїх думок.
Може, поглядом заколише
Той, хто змовк?

Спини перших – бентежні ідоли.
Подих задніх – святі вогні.
Люди схожі своїми бідами,
Наче гнів.

Та під ликом оцим, так просто
Шип ламаючи із вінця,
Люди рівні своєму зросту
І серцям.
01.09.2019



Вістря слів

Вістря гостре внизати у м'якіть серця.
Масло топлене – вся ця душа, і все тут.
Скільки слів перекреслено після й де ця
Мінлива чесність?

Дещо більше, ніж зрада і ніж людина.
Дехто біль є, а дехто – йому причина.
Як дитя, що заплуталося в пуповині,
Винні!

Чи не злочин, що я, ідучи у осінь,
Наступаю на висохлий лист навмисно?
Розриває душі нетривке намисто
Вістря слів.
16.09.2019



Жовтий метелик

Жовтий метелик кружляє, кружляє у моєму сні.
Я не впізнаю тебе, метелику, як проснуся.
Скільки є звуків у просторі ночі, а чути лише голосні.
Плещеш крильми об вигадливі сни.

Жовтий метелику, вкрий мене пилом! Айстри уже відцвіли.
Барвами грають зіниці опалі в підніжжі стебел.
Так позиратиму в небо і в небі цім аж до весни
Звучатиме колискова.

Де мені втіха в пронизливій осені?
Кружляй, метелику!
20.09.2019



Палаюче коло життя

Напевне, усі ці пожежі заради диму.
Ітиму, куди повзтиме, куди вестиме.
Ми з тими, кого замкнуло заледве зриме
Палаюче коло життя, наче примха Риму.
І нам не судити, і не обирати їх.
Часу сміх.

На чорному згарищі вляжеться білий сніг
І диму не стане, і стане комусь потіхою
Ця зміна можливого, ця переміни віхола,
Що жодну ознаку не кине мені до ніг,
Де жодна пожежа мою не зігріє зиму.
Час нещадимий.
25.09.2019



Голуб

Цілі океани байдужої води
Вилизують дахи та ринви,
Аж захлинаються.
Все припиниться колись,
Тільки цей голуб
Не матиме дому.
26.09.2019



Осінні янголи

Все поміщається на дні
Осінньої пісні,
Такої тихої та невичерпної за віки.
Чи ми не янголи, яких не зумів підхопити
До неба вітер?
Нам бракує лиш крил і турботливих рук стихії.
Ми – янголи!
Ми впізнаємо Бога,
Ми кличемо Його на ім'я.
Я кличу до Нього: Я! А Він не суворий,
Він теж мене кличе: Я!
А тоді –
Розпочинає осінь.
Я чую її,
Вона чарує.
Я веду по ній пальцями, як по струні.
І безліч, та хто ж їх лічитиме, янголів
Кружляють у гущі осені,
Жовто-багряній,
І кличуть також мене.
09.2019



Вітер. На переправі

Здіймається лист у вир прощальний.
Натужний свист.
Вітрам не кортить на переправі бути за човняра.
Та кожен є тим, ким бути повинен.
Про фатум стисло:
Тримайся курсу, греби на видих, все інше – тля.
Але ж, Боже мій, Боже мій, Боже мій! Мій Боже!
Так лагідно нині, так злагідно нам із вітром.
Коли у мені все нутро, як зело, розквітло –
Ти рвеш його з місця в повстання оце вороже.
І плаче моя земля.
Плаче.
Шш!..
Це осінь лишень.
До кишень каштани –
Стук, дзень...
Ніхто проти осені не повстане,
Ні куций день,
Ні заклопотані білки, ні зашмаркана дітвора.
Кожен у собі носитиме свого персонального Ра
І з того собі радітиме.
Я – вітер.
Я вкотре для світу вітер.
Мені пора.
05.10.2019



Коротка ніжність

Під ліхтарем – метелик згас.
Коротка ніжність.
Дивакуватий дядько час
Курив в затяжку.
А ми залишились для нас
Погрішністю.
Тяжко.
05.10.2019



Мій довершений образ

Я пливу, я пливу, я тікаю завзято від тебе,
Мій доконаний час, моя явносте серед людей!
Упиваюся нею, вповаю і ти вже не гребуй
Сею хвилею долі – нудкою, неначе єлей.

Мій довершений образ, моя клопітлива покуто,
Скільки сил і душі у тобі, у тобі утоплю?!
Скільки волі на дні цього ницого мороку скуто!
Скільки в цьому мене! Скільки врешті цього не люблю!

Я спішу, я спішу, я цураюсь всього, що ще досі...
Що у безвість не ринуло ще, як роса під дощем,
Що у мріях вже не мерехтить, наче крик в відголоссі,
Що в цю мить, що є – мить, що болить, що доконує щем.
07.10.2019



Поруч вітру

І осінь, сінь.
І листя, листя.
Вже сон на носі, чому ж не спиться?
А вітер дмухає просто в вухо –
Прочанин вічний в краях посухи.

О осінь! Осінь!
О листя! Листя!
Як поруч вітру – шепчу: молися!
Та й проти вітру я – пташка вільна.
Я дуже змучена.
Дуже сильна.
09.10.2019



Людина і вітер

"все постало із пороху, і вернеться все знов до пороху..." Екл.3:20

Ти вимагаєш: золота, золота! Направду немовби циган,
Та ж я восени крутився, мов дзиґа, зриваючи урожай.
З верхівок дерев ворони турбуються, чи я нарешті оклигав,
Лиш ти на втому мою зважаєш двояко, тому не зважай!

Нехай тобі м'яко постелиться в ноги багнюка усього світу,
Нехай тобі буде, людська дитино, душа моя за ніщо,
Та стрінемось конче лице до лиця, за словом Нового Завіту,
Якщо з твого праху горшків не ліпитимуть. Оце вже якщо!

Якщо ж я тебе до скону свого чи твого поклянуся любити,
Бо врешті, усяке трапляється у світі вимогливих клятв, –
Зачну тобі в очі пилюкою кидати, у вуха настирно вити,
Щоб згодом засвідчити вічності: у нещасті цей радісний свят!

А ти вимагаєш золота, золота, додолу, дотла, до кишень.
Лишень грудей собі не розбий отак, криком пустим в нікуди!
Як втомишся восени на мене й на листя опале гаяти день, –
Вертай між люди!
12.10.2019



З Венери до Марсу

Я роздягаю для тебе душу,
У непорушну ступаю тишу,
А ти коротких шляхів шукаєш,
Щоби збагнути усе, що кажу.

Для чого ж очі мої прозорі,
Якщо тобі говорити мушу,
Якщо ти промінь, котрий в'язала,
Із першим кліпом моїм втрачаєш?

Але для тебе усе ж залишу
Прості підказки складних сюжетів.
Всі "за" і "проти" на вагах важу,
Ретельно важу і довго плачу.

На ваги "за" підсипаю зорі,
Як здавна водиться у поетів.
Я врешті їм тільки й не пробачу.
Я врешті все тобі розказала.
15.10.2019



В погідну днину. Ще про вітер

Ну навіщо тобі ці записки? – Скрутив, підкинув...
Я коханка твоя улюблена – цілуй нестримно!
У дубів під ногами приляжемо на хвилину.
Ти розтанув у косах моїх чи навспак полинув,
Щоб почати усе десь з початку? А мені тут зимно!

Ну навіщо тепер їх читати? – Усе в них тлінне!
Ледве жевріє кольором осінь у їхніх жилах.
Та коли ти зривав їх безжально, то я тужила,
А коли устеляв ними стежку – сліди губила,
Бо усе, навіть осінь і ти, навіть я, – перемінне.

У дубовому листі грається вранішній промінь.
Мій коханий спізнився на стрічу в погідну днину.
Наші свідки невільні в чеканні такі нерухомі!
Самотужки з обличчя здмухую снів павутину.
Ще хвилина і я, любий вітре, наче ти, – полину!
22.10.2019



Маестро

Про що Ви марите
У світлі осені,
Такі непрощені
І відсторонені,
У парках, зрошених
Сльозами янголів,
Такі загублені
Та не віднайдені?
Не були б зайвими
Ласкаві
Погляди.

Дихає свіжістю вечір. Паморозь.
Всі ці тривожні речі...
Люди блукають між здогадок і порожнечі.
Вам на вуста осідає музика Бога.
Доброї їм дороги –
Цим
Поглядам!

Ніжність не знає обмежень, на відміну від кроків.
Люди зникають у череді мимобіжних років.
Про що Ви марите восени?
Сльозами янголів
Крапають
Сни.
24.10.2019



Зречені вічності

Навіть в цьому мільйонному місті
Серед інших – знаходиш мене.
Я стою серед інших, повз – чи факти, чи вісті,
Із цікавістю: чи омине?

Ще обскубані поспіхом крила
Ледь спазмують під грубим пальтом.
Вже летіти несила і лишатись несила.
Хто ми, зречені вічності, хто?

Час навчив мене не озиратись,
Щоб не знати, коли відпустив.
Тож сьогодні нас двоє, нам із ним не розстатись:
Я й півкроку за мною – обрив.

Та обдурене розумом серце
У мільйонному місті проваль
Учуває твоїх коливань мілігерці,
Б'є у плечі, мов кришиться сталь.

Все спинилося раз і навіки.
Все завмерло: обличчя, слова...
Світлий янголе неба, стань тепер чоловіком,
Наче в казки кінцівка нова!

Ти знаходиш мене і тривожиш.
Та мовчиш, все мовчиш і мовчиш.
Може, це просто вітер, може, – марево, може...
Серед інших – впізнай мене лиш!
24.10.2019



За класиком

"осінь така – як вірші про осінь
світло таке неймовірне – господи!
хочеться бігати в листі босим
хочеться в листі у цьому й здохнути"
Ю.Іздрик

Тиша така, як вірші́ про тишу.
Ві́рші такі, що пора облишити.
Лише останнього заколишу
У простирадлах, думками вишитих.

Місто таке, як вірші́ про місто:
Смуги, бетони, мостини, вишки...
Серця бракує у ритмах твісту,
Вогнику в погляді сірої мишки.

Осінь така, як сучасний класик,
Влучна, крилата, пуста, відчужена...
Дряпає двері в під'їзд Мурасик,
В нього котяче життя нездужає.

В нього направду усе по-сучому,
Сучукрліт на таке закурить лиш.
На підвіконні, колись квітучому,
Черствіють мрії про дім, пожбурені.

Осінь така, що втрачаєш душу.
Тиша така, що от-от порушу.
Ві́рші такі, що не можу більше.
Справи? – Коби не гірше!
26.10.2019



Небесний страж

"іще до призначеного часу" Мт.8:29

Чому така рясна твоя печаль, о небо?
Останні теплі дні добігли до обриву,
Мов гурт свиней,
Не хочуть погибати.
Чудна людино, холодом не гребуй!
Просочуйся небесним потом –
Потом змученого стража
Твого життя.
Все нижче вись, знімайте капелюхи!
Все тисне й тисне.
Все на тебе тисне.
А ти, чудна людино, маєш вуха,
Чому ж не чуєш, як скрегочуть ґрати
І ріжуть парасолі гострим боком
Небесну мряку – обезсиленого стража,
І зачіпають кільця від ключів?
А ти, людино, маєш добрий розум.
Чому ж тепер ці знаки не пов'яжеш?
Чи значить, що ступив ти до обриву,
Якщо скував й накинув мжичку на твої сліди
Небесний вірний страж?
28.10.2019



Що ти знаєш про осінь

Що ти знаєш про осінь цю? Золото, молоко?..
Для грабіжників сховок – ранкові її тумани.
В шість нуль шість він постане в провулку, розм'якло-п'яний,
І повисне де прийдеться, стелею рококо.

Біла примха строкатих сезонно зотлілих барв
Упускає у себе, а випустити не хоче.
Від порогу в нікуди блукають думки та очі,
І пульсує у скронях під ритми гулких литавр.

Стережися в тумані розгублених їжаків,
Що нанизують, наче намисто, чужу сміливість!
Бо приколють твою, а тоді вже, скажи на милість,
Хто відшпелить її для спасіння сумних віків?

Гей, сміливцю, скажи, що ти знаєш про осінь цю –
Сіру пастку грабіжників щастя на роздоріжжі?
Ці капризи туманні направду – такі маніжні.
Шість нуль шість, тож виходь і всміхайся її лицю!
29.10.2019



Із чашки чаю

Блакитна пташка не помічає моєї втоми.
Блакитній пташці усюди тепло, усюди – вдома.
Блакитна пташко, цей вечір – журний, він просить рому.
Ти ж, мирна пташко, – фарфор і фарба, та крихта хрому.

Із чашки чаю хмільної ноти зав'ється пара –
П'янкий випа́док пече, мов топить крило Ікара.
Яке натхнення! Яка спонука! Яка покара!
Цей журний вечір, блакитна пташко, – моя сансара.
30.10.2019



Штрих

Ти кажеш: неначе в казці! А я киваю.
Ці ночі на перше пробуджують в нас художників.
Дорога порожня. Дерева нечесані. Яблуко раю
Висить, затулене супутнім плодом в нічнім саду.
Отак і виношують слово "кохаю".

Зерня́тко з яблука у небо випало, мерехтить.
Мені б лиш пензлів, щоб розворушити в собі художника.
Отак у пам'ять і заповзає чудова мить –
Кожна.
01.11.2019



Світанки

Пломенить.
Так спалюють фенікса або ж останню чаклунку.
Край мого неба зірвався вмить,
Манить до поцілунку.
Боже, Ти натягнув цього обрію нить,
Цей проміжний канат, наче: а нате вам!
Просочений паливом
З цього кінця аж до того кінця –
Палкими серцями.
Черкаєш посерединці,
Не шкодуючи сил.
Бах!
Спалах!
І ось вже повзуть два вогненні змії:
Головою на південь,
Головою на північ,
Не в день і не в ніч.
Наче два протилежнозаряджені янголи розбігаються з пліч,
Коли в голові моїй вибух, протест,
Прогресуючий ризик, руйнація.
Навіть вони лякаються цих таємниць.
Струшую їх,
Підлабузників,
Вибиваю зі строю.
Я ще з ними пограюся, якщо не вони зі мною.
А наразі не час лякатися чи лякати,
Клясти, зарікатися чи молити,
Бо коїться щось страшне і величне,
Таке, як страта, –
Відсічення.
Лі-
Чи-
Ти
До початку його воскресіння
Час!
В чакрах цокіт
Чи чари це?
Що це
Й це, і це? –
Щодень на світанку спалюють моє
Сонце.
05.11.2019



Київ

Сягаєш плечима неба,
А стопами – пекла.
Червоне твоє та чорне – шарфом на шиї
У велета з добрим серцем,
Аж пнеться з ребер.
Від протягів заступив його, Києве,
Тілами своїх дітей.
06.11.2019



На глибині півснів

Дощ по мені, як рука по струні, б'є
Із висоти лиш один кома шість льє.
Тіло моє, як наструнчений Богом слух.
Я обірвалася й навіть тоді не вщух.

На глибині, нижче нуль кома, півснів –
Я споглядала, як мій музикант скнів.
Крапля до краплі садила з його сліз
Свій персональний і дуже похмурий ліс.

Фукає в око набряклого неба крук.
Круку байду́же до холоду лю́дських рук.
Небо – у ріки, а ріки – в понуру синь.
Крякіт понад русло́м і у русло́ – ринь!

Крякіт позаду, попереду – пір'я скель.
Рвуся на клапті, тріпочу, як вітру трель.
Заново вв'язують поміж кілки на гриф
Струнну мене, котра заново йде на риф.

Звіку довіку на маківку цівку ллє
Дощ з висоти лиш один кома шість льє.
На глибині лиш один кома нуль сон
Ми із дощем б'ємо в унісон.
08.11.2019



Такі слова

Луна висить.
І ніч, мов киця, муркотлива.
Луна, немов недільний дзвін,
Скликає радісно, святково, урочисто
Причаститися її дарів – спонуканих думок.
Луна зі слів,
Сповна осяжних тямі й неосяжних
У явності самої суті названого.
Луна – як електричний дріт,
Напнута мить,
Очікування впливу,
Сприйняття
І туга у безповоротності моменту,
Напруга,
Гра.
І ніч, мов кицька, темрявою лащиться.
У сказанім навпомацки ідеш.
Такі слова.
11.11.2019



Червоний светр

Що ж, якщо ви вже тут присутні
І на вас – ваш червоний светр,
То зіграйте мені на лютні!

Розтікається ширше спектр
Впливу вигадки на людину,
Навіть звук з голови долинув.

Я надпила бордо з бокалу
І смикнула за пуповину.
Ви не винні в цій маячні!

Тільки линути, яко нота,
З цього світу назад у лоно –
Надто лоскітно і свобідно,
Щоб вмикати здоровий глузд.

Ви – музи́ка, а може – добрий,
Дуже добрий та ледь злостивий,
Із собачим гнітючим оком
Зовсім вуличний чарівник.

І коли ж то я тільки звикла
Так тікати дитям у маму,
Щоби жодне людське створіння
Не впізнало мого лиця?

Тільки танути, яко муза,
Яко муза – зростати з воску,
І творити собі фантоми –
Надто весело під бордо.
14.11.2019



Pop Kuzinatry*

Ніхто не читає маленької Kuzi,**
Її листів.
Статечні, поважні, розсудливі друзі –
І поготів.
А Kuzi, що досі ще грає на пузі
Смачний рок-н-рол,
З нудьги каламутить вигадливі смузі,
Як сам Ворго́л!***

Як плямка до плямки, так плямкання – в слово,
І маєш вірш.
Як віршик до віршика – маєш промову,
Поем не згірш.
Як мова письмова – так криво-толково
Під адресат,
І шлеш вже любеньку листівку готову
До перших свят.

Та вельми скучні, набундючені буки
Читають їх,
Тож Kuzi отримує ґречні трафунки,
А ждала – сміх.
Арпеджіо зверху на всі їхні трюки
І поп-снобізм!
Бо Kuzi завчасно вкладає в стосунки
The пофігізм.****
18.11.2019

*Сенс життя (труднощі переклатду)
**Маленькі сенси
***Зміщений наголос виправданий особливостями маленьких сеансів
****Труднощі перекладу і сенсу життя



Листопад запізнілий

Листопад запізнілий приходить додому, як в гості,
Роззувається чемно і одіж скидає в кут.
За порожнім столом, повечеряли, грають в кості
На відірвані в осені крила, зібгані в жмут.

Повсідалося всіх одинадцять і кожен з них красний,
Кожен певен своєї чарівності та чеснот.
Кожен прагне заволодіти, хай навіть і вкрасти,
Цим довершеним пір'ям осіннім, в масть позолот.

Листопад роззирнувся, є місце праворуч від жовтня.
Він вже більш аніж певен, хто саме з його братів
Став на зради стежу, що посильна, та незворотня,
Що не знає прощення, а скорення і поготів.

Листопад безнадійно навіки пригнічено-інший,
Все, що відав донині, раптом звелось нанівець.
Це похід довжиною в життя, це зречено-піший,
Це, за право на себе, на доторк до часу, герць.

Всі змістилися графіки і тільки встигай встигати,
Відгорнувши на крайчик бажань насолоду в днях.
Наступають бо інші, немов дужокрилі фрегати,
Що чекають узріти вітрила твої в огнях.

Але він – як роса, що спадає на знічену землю!
Але він – як заграва, вторить у спаданні росі!
Листопад обіцяв: я здужаю та відокремлю
Свій наповнений голос від інших пустих голосів!

Листопад повертає собі відчайдушність для зриву!
Листопад повертає лице до лиця сім'ї:
Я залишу вам землю – знекровлену, та щасливу,
Але крила з осіннього листя – повік мої!
20.11.2019



Сон

Чую пхикання в праве вухо –
Те, що тиснеться в центр Землі.
А у лівому – звучно-глухо – гул обридлої тиші.
І дратує, однак я – жінка,
А інстинктом її є жалість
До усього, що гірко плаче чи дурне рече.

А відтак переймусь:
Може, це просто сон,
Серед сонмів безсонних ночей загубився, злякався?
Може, це тільки бич
В руках у пого́нича –
Захлеснувся ляскотом поміж сліпих копит?
Може, це все непросто,
Як перейми в незрілої?
Може, демонам млосно споглядати людську благодать?
І в такій плутанині думок
Мене, одурілої,
Вистачає на найкоротший крок:
Так, це сон!
Я скликаю для нього рать!

Гей, маленький, як джміль, не дзижчи!
Гей, великий, як крокодил, не плач!
Як не знаєш ще власних сил,
Як не бачив, то на, побач
У моїй голові, що достоту – тобі тлумач.

Там узрієш,
Як розперезане немовля,
Що ручки-ніжками не володіє,
Вередує і вимагає,
Бо незріле.
Так верти́ться моя Земля.
Я ж до ранку заледве поспію
Дослідити усю Черепаху
Без страху.
Балансую межи орбітами.
Хто з нас гостем є, хто хазяїном?
Засвітає зоря в черепашачім оці –
Рівноваги вісниця.
Аж тоді ти мене покинеш,
Перламутровий сховку темряви!
Аж тоді я тебе покину,
Ночі підки́дьку.

А допоки ти – сон
Серед сонмів ночей безсонних –
Все на тебе маленького скинула,
Посортуй!
Я тобі в унісон,
У подобах твоїх фасонних,
З глибини на поверхню зринула
Всує.
22.11.2019



Тридцятий вірш

Мій тридцятий* вірш
У осінню ніч
Проросте.
Пригадаю сіль
На своїм лиці,
Штормові вітри.
Ми були на "ти",
Я і даль світів,
І для нас світив
Молодик небес.
Та коли він зник –
Сум набрався сил
І в мені воскрес.
Хто ж його просив?!

Мій тридцятий вірш
Сплинув восени
Потопельником.
Пусте.
Все росли й росли
Соляні стовпи,
Порожніла твердь.
Вимивали дні
На небеснім тлі
Молоді вогні,
А з мого лиця
Видували шторм
Все нові вітри.

Передайте тим,
З ким були на "ти",
Що уже доспів
Мій тридцятий вірш.
23.11.2019

*повний, дозрілий



Грішниця. До роковин голодомору

"Ваші мертві вибрали мене"
Джеймс Мейс

Онде зоря світиться,
Ділить наполовину
Мою дитину.
А онде висять китиці,
Ружні, до свят зв'язані,
Як пуповина.
Онде в куті жив собі,
Вив собі храм з куполом –
Павук павутину.
Як колись Марію з Дитям,*
Так би і нас вберіг,
Якби не з'їли.
Тільки оце і бачу,
Лежачи горілиць.
Докіль Йому пробачу –
Вмру.

Дитино моя!
Гай-гай,
Яка ж ти невеличка!
Гай-гай, який позаду біль!
Торкнусь твого знекровленого личка.
Як пляму сіль,
Отак ввібрала смерть твоє життя,
Твоє майбутнє, кров твою солодку...
Я пробувала.
Це – як на колодку
Грішити, що для шиї затісна
(Пісна твоя кров,
Хоч тут не згрішила) –
Отак воно мені на себе клясти.
Горіла свічка позавчора,
А тої ночі згасла.
Бодай би я!
25.11.2019

*Від вояків Ірода



Чужа любов

О намалюй! О намалюй для нас
Прощання час –
Таку непевну згадку.
Між сторінок відбутих й стертих днів
Я залишу віддушину – закладку,
Косичку, сплетену із сокровенних фраз,
На тій сторінці, що єднає нас
Останній
Раз.

О намалюй,
Та не на полотні!
Малюй на стінах, на одвірках, бильцях,
На інших лицях, тих, які не йдуть,
На пальцях, на чужих вінчальних кільцях,
На поїздах, малюй на поїздах –
Це мій найтонший страх.

І на обкладинках від книг
Для них малюй це тихе плесо,
Чужої долі торжество.
Туге в недолі перевесло.
Нехай живе
Чужа любов!
25.11.2019



Як осінь пощезне

Як осінь пощезне під блиском льоду
І кане вглиб,
Так я перекину себе зісподу
На інший штиб.
І стануть кристали мені очима,
Льодини – тілом.
І встане зима, і багрову схиму
Побілить в біло.

І рот мій суворо зачне мовчати
Свою молитву.
До мене заходитимуть дівчата,
Як в воду литу,
І буде їм сиро направду, й прикро
В моїй зимі,
Бо хто її викрав – отой і викрив
Тепер юрмі.

Бо хто її, зиму цю, зрушив з місця,
Як сніг із гір,
Той бачив, як з літа стриміла вісь ця
У мій позір,
Як чулася кепсько я без морозних
Сухих вітрів,
Як сходили в лоні моєму рози,
В рахунку днів,

Як плідно я бавилася словами
В осінній яв,
І як тихий голос моєї тями
Вкінець зів'яв.
Та грудень примусить цю осінь стати
На льоду бритву,
І рот мій суворо зачне мовчати
Свою молитву.
27.11.2019



Передсвяткове

Вже блимають вогні старих гірлянд,
Вже джаз стає мотивом невід'ємним
Передзимових вулиць і сердець,
Вже диво шкандибає навпростець,
Горять свічки із ароматом шоколаду,
Вже наближається щорічний другий шанс.
Скуповуймо блокноти і білизну –
Вже свято близько!

А як нам буде там – на рубежі,
Котрі із цінностей бажання відвоюють,
Оте єдине, що під бій курантів,
І що ми підготуємо для завтра,
Й чого ми не зруйнуємо за ніч –
Не варто обмірковувати зараз.
Ми піддамося цим хвилинним чарам,
Плануючи добро.
І так по колу.
28.11.2019



В снігах

Прикро, коли вогні
Тонуть межи вогнів.
Так і у цих снігах,
Де я тебе зустрів –
Там я тебе збагнув.
Ти мене, мабуть, ні.

Холоду синій плащ
Зносить вітрами вбік.
З тверді моїх небес
Буде тобі земля.
Груди здіймаєш – дух
Подихом в плащ запхне.

Отже, це ти – зима.
Царство твоїх очей,
Як на озерах лід,
Кличе ступити крок.
Вії твоїх смерек
Голки жбурляють вслід.

Там я тебе збагнув,
Як недолугий вірш.
Різко і без жалю
Часто його читав.
Втім, коли я – вогонь,
Згасну в твоїх снігах.
02.12.2019



Грудневий фон

Ну от, саме час написати чудовий вірш
Про те, що людина пішла і не прийде більш,
Про те, як синиці скрашають грудневий фон,
Про зимні прогулянки і мовчазний телефон,

Про фатум і волю, про те, хто із двох вартніш,
Про щастя і розкіш із передріздвяних афіш,
Про сніг, що під кроками грає, немов віртуоз,
Про душу поета, про сонце і про мороз.

Та хто ж його спинить, щоб гаяти не надарма,
Цей час вільноплинний, допоки ще є зима,
Допоки озимі не просять турботи рук,
Допоки у вуха доноситься Божий згук?!

Та хто ж ним уразиться в поспіху мрій і справ –
Цим зникненням з серця людини, котру обрав,
Цим ранком ярки́м, що синиці – грудневий щем,
Цим обраним часом для ві́ршів і цим вірше́м?
05.12.2019



Скеля

Я – скеля.
Я – скеля і скоро мене проб'ють.
І скільчиться злякане сонце дитям на моєму грудді.
І всиплються стяті осколками квіти, як сяде сутінь.
І переступить їх людність.

Назавтра
І далі, і тисячі літ по тім –
Я дам цьому сонцю ковзкий та сумнівний дім.
Об кожне ребро спотикнеться своїм промінням
І стратить шанс на прозріння.
10.12.2019



Небо над містом

Небо над містом таке присоромлене!
Очі ховає за віями з променів.
Сонце, як маківка, в синяву встромлене.
Сонце мальоване квітою в комині.

Пензлі посадок на обрії кинуті –
Вітром розтріпані, кольору лишені,
Голі, стидом перед сонцем обвинуті.
Дряпають фарбу їх порухи стишені.

Бе́зкраю талію – просвіток в темені –
Туго охоплює пояс строкатий.
Небу посильно позбутися бремені:
Перше – рум'янитись, після – смеркати.
13.12.2019



Дирижаблі

Мені снилися тої ночі
Дирижаблі над тихим морем
І чиїсь невиразні очі,
Наче в хмарах.

Місяць ніжив тремтяче плесо,
Заколисував тьмяним болем –
Вірний спільник віддав свій внесок
До остатку.

Я тягнулася вся у снище
Крізь нестяму густих етерів,
Та здіймалися вище й вище
Дирижаблі.

Ось маленька надія вкралась
У прочинені навстіж двері.
Я боролася чи вагалась,
Та завмерла.

Вмить краса надморського неба,
Що колись мене врешті знищить,
Лиш рукою торкнутись треба,
Розчинилась.

Так спіткала мене невдача
У знайомих очах Нікого.
Я тягнулася вся до нього
Й кораблів.
15.12.2019



Мороз

Криється за Карпатами
У кожусі картатому.
Мало пив чаю з м'ятою,
Бив по потоках п'ятами.
Мов з головою стятою,
Лишиться там стояти.

Земле, питаюсь, як тобі
Січень стрічати з травами,
Що по газоні м'ятому
Діти, межи забавами,
Будуть порою п'ятою
Сититись, наче стравами?

Знудиться за кордонами
Без прикарпатських дзвонів.
Хоч до Різдва з поклонами
Вийди з отих циклонів
І за всіма законами
Вдар!
19.12.2019



Зірниця

Та як, скажи мені, зірнице,
Далека і незнана,
Коли у грудях – серце з криці,
А ніч – така жадана,
Здійнятись горі, ген до тебе,
У тілі чи без тіла,
Коли, мов ґрат сталевих, ребер
Боїться мрія сміла?

Чи ти мої спалила очі
На вуглик, як дровину,
Що не змогла я здріти сночі
Заслугу і провину?
Чи камінь хтось у мене вкинув,
Як мати гріла купіль,
Що й до сих пір ніяк не зрину
З глибин у ночі глупі?

Чи ти плетеш мені на душу
Петельки золотаві,
А я стежки всиляти мушу –
Шнурівки для постави.
Земне їх стягує, аж крушить
Мур серця, ребер ґрати.
Та як, скажи, хоч небо зрушить,
Зумію не палати?
03.01.2020



Зіткнення

Колір твоїх очей – трава.
Запах твоїх слідів – гіркий.
Сходить для тебе щораз нова.
Гасне щоразу, як я, такий.
Вистежу, може, а може – вмру,
Білу вовчицю у білу ніч.
Скрізь зазначаю приманне: друг!
Відчай – остання річ.

Колір твоєї любові – сніг.
Запах твоєї отрути скрізь.
Стелишся тінню мені до ніг.
З вовчої шкіри в овечу лізь! –
Так ти мені зазначаєш страх.
З двох нас – мисливець міняє шерсть.
Відблиском гаснеш в моїх очах.
Вистежиш, може, а може – вмреш.
17.01.2020



Діалоги

Здається, все оце колись було –
Той самий стіл і розчерк на папері,
Той самий кут для відступу у двері,
Ті самі сни, як запітніле скло.

І він спитав: за віщо ти ідеш?!
Боги за сон не доведуть провини.
Як хочеш, розмочи шматочок глини,
Зліпи, а вже опісля – назовеш.

А я йому: бо тут вже все зовуть.
За віщо є ім'я, котре безтіле?!
В те саме місце світу спорожніле
Ті самі діалоги занесуть.

Ось сипле з неба спогадів мука.
Ось в коло скута лінія чорнильна.
Ось у дверях застигла постать пильна.
А ось мій сон веде богів рука.
22.01.2020



Ирій

Виходжу в світ, пробуджена зі сну,
Сягаю зором тихе верховіття.
Воно, либонь, прикликало весну
Ген з ирію – барвистого, мов квіття.

Ох, ирію, ти – роду мого край!
Чи маєш парость пам'яті про мене?
Я з того віття втну собі на май,
Коли воно зготовиться, зелене.

А я про тебе в пам'яті живій
Усе тримаю, що прийшло із кров'ю.
Тому й тремчу, як рветься вітровій,
А гріх за рід замолюю любов’ю.

І ти простив. Я знаю, що простив,
Бо щовесни, що відібрав – вертаєш.
Летять твої неписані листи,
Курличе в грудях світу їхня стая.

Клекоче день, стрічаючи зі сну
Нову весну.
09.03.2020



Про усе й одно

Я наснюсь тобі весною,
Не вставай зі сну!
Корабель належав Ною,
А непарні – дну.

Чути щебет а чи щебінь
Дряпає борти?
Ні, це в хвилі пінний гребінь
Ударяєш ти.

Бурхай, бурхай серцем в грудях,
Плюскочи об вал!
Корабель пройде по людях,
Сповнить ритуал.

Зринь на землю, парним дану,
І вертай в глибінь.
Ти омріяв там кохану,
А зустрінеш – тінь.

І весни цієї снище –
Чарівливе дно –
Дивну пісеньку просвище
Про усе й одно.

А опісля – сколихає
Під сирени спів.
Дно для того, хто кохає
З цілого лиш пів.
10.03.2020



Дивні люди

Березень на мені закладає свої бруньки.
Ось тобі: в плечі – яблуню, в око – вишню!
Де ви, мої потоптані, негомінкі роки,
Але й не лишні?!

Ноги мені пускаються коренем по землі.
Груди мені здимаються верховіттям.
Ось ви, мої не вирослі досі, та не малі,
Стережіться!

Стежка болотяна березня кличе і кличе йти,
Суне в горбисті зарослі, як до Господа.
Стежко, якщо я зрадила лінощами – прости!
Й ось тобі:

Ось тобі – не лінуюся, ось тобі – йду і йду,
В'ється пообіч пса мого щастя діждане.
Як забрунькований приліс – шляхом в собі веду.
Вік мій засліджений.

Щойно зголоситься сонце, щоб Ти ним весну Святив,
Як по мені заквітчаються дивні люди.
Боже, якщо Ти для цього живою мене створив, –
Най так буде!
15.03.2020



Заручникам

Світло падає в тихі плеса моїх зіниць.
Скаламутить чи встромить голку в саменьке дно?
Відучилися тіні звірів жбурляти ниць,
Може, жаль їм, а може, ліньки, вже все одно.

А звіряткам і досі боляче, і пече
Від іскристого скреготу, реготу і тертя.
Та хоч зайчик із пальчиків зважиться – не втече,
Бо рука йому – мати, а тінь ця – її дитя.

Аж наїжились хижі зорі в моє вікно,
Не заслона для них ні зойки чужі, ні сміх.
Світло знадилось пити з ока мого давно.
І яких йому ще хотіти хмільних потіх:

Розтривожити, уколоти, затьмити вщент?
Але ж плесо моєго ока – це чиста гладь!
Слухай, – каже заручник заєць, – не аргумент,
Бо на дні його хтозна які ще там звірі сплять.
23.03.2020



Шпакам та іншим птахам

На білій пелюстці крокуса
Зникає остання
Крапля роси.
Феї ранкові, встигайте напитися,
Бо сонце суворе!
***
Засинають пташки.
Дерев'яної рамки різьблені хвилі
Пташок заколисують.
На обкладинку книжки художник
Малював не за гроші.
***
Помежи перших квітів
Не красу шукає, а їжу,
Якби ж знав, як я ним зачарована,
Красень шпак.
***
Видзьобуйте,
Видзьобуйте,
Видзьобуйте
З мене душу!
25.03.2020



Хлопчик шукає на небі

Хлопчик шукає на небі великий віз.
Нащо тобі, о мій хлопчику, стільки сліз?
Ківшика вистачить, ложечки, ні, – сльози!
Хлопчику, все, що наплачеш, мені вези!

Личко твоє – перламутрове ябко чи
Ябко рум'яне, до сонечка не спечи!
Слізка твоя – горошина в моїй руці,
Я пророщу з неї вперту значущу ціль.

Будете, хлопчику, з нею разом рости,
Зводити для споглядання зірок пости.
Ось тобі Віз і уся ця зірчаста вись,
Тільки до мене, мій хлопчику, пригорнись!
25.03.2020



Конюшинка

Шум дощу і стара бруківка, і весна, як мур,
Й даром зірвана конюшинка у руці,
І котячою лапою з лавок розігнані горобці,
Й до пір'їни промоклий добряк амур –
Все єством своїм начебто прирікало мій план на крах.
Дві розірвані, креслені крейдою, лінії каблуком,
І відсутність когось, хто проходив би тихо й інтимно повз,
Оминаючи шви між бруківкою і вогні в очах –
Все немовби навмисно ховало життя за пазуху,
Доки я уявляла, як кладу конюшинку в вазу.
06.04.2020



Весна двадцятого. Карантинне

Горобці розклювали кинуте щедро й мене нема.
Вже й зима відступила, з гордині а чи за звичкою.
Лиш весна – несвідома причасниця, мов тюрма,
Розмежовує сонце старе та дитячі личка.

Це прихований ворог чи надто відвертий друг
Накладає тавро на лице – білосніжу лілею,
Мов дарунок землі, що з останніх своїх потуг
Народила людину і нині вмирає нею?

А природа, мов янгол зі сну, дослухає Господніх слів
Й сотворяє святе – ніжні пестощі кольору неба,
Аромати дерев порозквітлих, ярких полів...
Горобці розлетяться й мені вже себе не треба.
12.04.2020



Навіки музика

Й нізвідки – музика, як вічності удар
По скронях несвідомої в любові.
Любове, а чи ти – священний дар,
Чи це тобі збудовано вівтар,
Чи палиш ти вогнем на клятві крові?

Лиш тільки музика! І я у ній тону.
В її глибинах враз – церковні співи.
І пальці труться по самому дну.
І їй – один, йому – оцю одну!
Колишуть вічність у подолках діви.

Нетлінна музика. А все-таки – в мені!
Хай чує Бог і світ, вітри і люди:
Не зрину, ні, підноситись в огні,
Коли любові в дар – любові дні!
А музика – нехай і вічність буде!
19.04.2020



Медитативне. Карантинне

Блаженних митей повнота
Сповняє слух.
Це Бог відкрив свої вуста
Чи світ ущух?

Як слів перелік добіжить
Свого кінця –
Так з рук моїх втече ця мить
І тиша ця.

Зостануться лишень пташки,
Пташки і я,
І нитка темної ріки,
І течія.
24.04.2020



Смеркова невіста

Бог заплющує заходу око червоне
І чоло Йому хмарами густо йде,
Аж землі соромлива щока холоне,
Аж у грудях їй вітер чутки гуде,

Що, відомо, здимався із уст Господніх
Ще коли тільки слово було і тьма,
І летів із ніколи в оте сьогодні,
Де плітки виникають поміж трьома,

Де палають то з сорому, то від люті,
Де любові безчестя дають клеймо,
Де життя оминають, у осуд скуті,
Де ми всі, що посіяли – те жнемо.

І несе прудкокрилий, як сон – тривогу,
Як гора свій тягар до небес несе,
Всю незвідану неміч, відому Богу,
І землі повідає про те, про се.

І цілує їй щоки, і пестить вуха,
І втішає за звичаєм: все мине!
Моя змучена сестро, лишень послухай:
Бог за вісника правди призвав мене!

А коли надавав мені Духом змісту –
З ока заходу в хмари пустилась кров.
Обирає тебе за Свою невісту,
Не соромся прийняти таку любов!
27.04.2020



Як світло

Любов, як світло, згасне і нема.
Очей зоря не вийде попрощатись.
За світлом цим не встежити, не вгнатись.
Не наслідить, відтак – була дарма.

Любов, як сміх, дзвенить з грудей навкруж,
Заглушує чужі тихенькі схлипи.
Любов приходить з ароматом руж,
Відходить – із задушливістю липи.

Любов – переказ, завжди на слуху,
Пробуджує уяву заповзяту.
Її вживають, як пахучу м'яту,
Від заздрощів, скорботи і страху.

Любов направду поміч від нудьги,
Але не кожному лукава до снаги.
29.04.2020



В ночі на п'ятницю

Знову надкушене ябко висить над містом.
Мить потаємна, як в п'ятничну ніч ворожка,
Все підсипає зірок у небесне тісто,
Аж застрягає ложка.

Хто відкусив з нього, райського, що поблідло,
Соки пустивши в простори надземних тіней?
Хто його тут догасати покинув підло –
Сонця собі не стріне!

Вийде людина під небо прогнати смуту,
Стане, мов камінь, що ріки його не зрушать.
Скаже: допоки ти тут, то і я пробуду.
Роси мій жаль потушать!

В ночі на п'ятницю вісники носять вісті,
Сни сновигають, де тільки постелить Віста*.
Двоє нас, місяцю, в цьому нічному місті
Із кам'яного тіста.
01.05.2020

*Зоря-Віста – богиня, що на світанку відмикає небесні ворота, випускає Сонце на небо, ввечері стелить йому постіль



Соул

"Зникне з ланцюга атомів та молекул. Розчиниться серед пилу життя"
І.Велс

Це те, із чого всі складають-
Ся – з атомів. Не в оксамитах
Її душа, сльозою вмита.
Переступити?

Лежить розхристана. Стікають
По шкірі краплі мрій та віри.
До забороненої міри
Надпита.
02.05.2020



Ягода

Не говори мені, Боже, що буде злагода,
Наче і гріх мій додолу водою стік.
Як на вустах мені висохне стигла ягода –
Не розсмакую сік.

Марно, не марно, та ночі минають грозами,
Все їхні ґрона то в серце ростуть, то в ум.
І обриваються, й падають тяжко до́ землі
Крокам чужим на глум.

Хочу їх врадити, визбирати, приміряти,
Лати нажитися кожній із цих ягід.
Боже, кому їх сердешних таких увірити?
Жоден не спинить хід.

Думка моя – блискавиця, наскрізь проноситься
З розуму в серце, як велено, а відтак –
З серця у люди, допоки невинна, проситься,
Крокам чужим навзнак.

Наче і гріх мій – зі мною повік залишиться
Слово, що сказане у грозовиту мить.
Боже, коли на губах мені радість скришиться –
Най тільки не болить!
04.05.2020



Радісна

Сонце ранкове лягає у теплі води твоїх очей.
Дужі розгорнуті крила возносять тебе ген до сьомих небес.
Буяють ліси в твоїх грудях, здимаються,
І чайка твоїх довгожданих привітів лине над ними.
У лоні твоєму для гір майбутніх каміння закладене.
Світ вітає тебе веселками і дощем.
Ти єдина зі світом, як річка і плюскіт, як Єва й ребро,
Як добро і людська душа,
Як форма і зміст усіх непростих речей.
Ти – гомін і тиша,
Радісна!
05.05.2020



Гірко-зелені

Травами забуяло
Навкружжя з мого вікна.
Куди оком кинь –
Трави буяють.
Уже бо й сниться,
Як босою йду та йду
У гірко-зелені далі,
Аж згублюся.
Уже бо й не знаю,
Де кінчається сон цей,
Як вдаряюся в скло вікна.
Уже б і проснулась,
Тільки тут дощ та дощ,
П'яту ніч травня
Двадцятого року.
07.05.2020



В розлуці з горами. Карантинне

Синього заходу чайка лягає на плечі.
Як ти, розгорнутокрилий, без мене веснуєш?
Чи затуманились очі твої старечі?
Чуєш,

Йдуть поїзди, але жоден тебе не вріже
Сміхом уривистим чи затяжним мовчанням.
Тінь бумерангом опише повітря свіже.
Рання

Тиха пора ледь пом'якшує гострий обрій.
Помежи пір'я густе витікає сонце.
Чайко, весні цій судилося бути добрій!
Он це

Мовлять по радіо, теле, ютуб каналах.
Вже перемовили стільки: не хоч – повіриш.
Денної зірки цілує останній спалах.
Вділиш

Того тепла, що залишиться від цілунку?
Хай лиш черкає чоло, але ж палко дуже!
Тож проведи цю весну, як додому юнку,
Заходе-друже!
11.05.2020



Як вірш

Любов, як вірш, читаєш і болить.
Шипами в серце б'є троянда слова.
Співзвуччя душ – як естетична нить
Поезії, а душі – їй умова.

Любов, як примха, вибравши об'єкт,
Й вартнішу промине альтернативу,
Не подивується негаданому диву,
Утілюючи виключний проєкт.

Любов, як сіті у ріці з людьми,
Захопить повно, в смак світобудові.
Та лиш окремі, злато-кольорові
До вільноплинних сіті рвуть грудьми.

Й коли не стрінеш більшої – прийми
Любов, як віддзеркалення любові!
12.05.2020



Меандри

М'яко:
Я – мавка польова.
Я – сніг з дощем.
Я – непроглядна тьма.
Я – неба щем,
Лице в лице глядиш на мене ти,
Коли з землі шукаєш висоти.

Твердо:
Я – слух і спів.
Я – шелест у траві.
Я – плин морів.
Я – квіти польові,
В своїх руках вбивав мене не раз,
Коли у гнів ховався від образ.

Грізно:
Я – плесо!
Я – пломінь!
Як не втоплю – спалю!
Я – слів обух!
Я – предків дух!
Один на всіх!
Сміх!
13.05.2020



Прощання серед ночі

Я сумую за часом, коли скрипалі,
Обступивши довкруж мою душу,
Все трощили смички об плачі та жалі,
Доки з місця було не зрушу.

Я сумую за світлом, з яким світлячки,
За наказом жорстокої феї,
На льоту розбивались в нагрудні значки
Босоногої долі моєї.

Я сумую за тим, як струмок дзюркотів,
Крижаними хапаючись пальцями
За колоди моїх вільнохідних плотів,
Як невведені за бувальцями.

Я за небом зірчастим, за смаком води,
Як вночі за вербою русалки,
Заховаюсь надійно. Ти, ноче, гляди!
Із душі витягатиму скалки.

Не під скрипок ридання засну –
Під стихаючу травнем весну.
20.05.2020



Діяманта нешліфована

___________________Жура___________________
____________понура, неприкаяна____________
____шириться, розтікається, всеохоплює____
__раптовим спалахом, всесвітнім вибухом__
_______звузиться, зблисне, сточиться_______
___________виключна, приурочена___________
_________________веселість_________________
20.05.2020



Розколоті горіхи

Ці слова – розколоті горіхи,
Марно кинуті.
Сонце нині жовте від зловтіхи,
Хмари здвинуті.
Припікає. Тінь твоєго листя
Геть розвилиста.
Серце крає
Шкаралуща слів.
23.05.2020



Бузковий смичок

"Якось півночі сумної я слабкий шукав в сувої
Знань химерних та цікавих..."
Е.А.По

Всю ніч грала скрипка у мене в руках
Сумний незнайомий твір.
І тільки смичок, що ламавсь на тріски,
Мені промовляв: не вір!

У ніч проникали крізь тіло дверей,
Крізь товщу бузкових стін
Предивні мотиви благальних пісень:
Від мар відвернути тлін.

Рукою моєю невидимий хтось,
Як власною, управляв,
І струни примушував плакати в такт
Словам, яких не промовляв.

Здавалось, ось-ось і стіна зацвіте
П'ятипелюстковим бузком,
І колір, котрий – меланхолії стяг,
Проявиться вищим зразком.

Крізь очі свої я, немов крізь вікно,
Дивилась на все це здаля,
І вгору мій дух підійнявся аж так,
Що вгледілась всенька Земля.

Ще вище! Сильніше! Гучніше, ану ж,
Хай іскри летять зі струни!
Поглянь, ляльководе, як я понеслась,
Мене тепер спробуй спини!

Смикнув ляльковод за мотузку руки,
Що довга, як трап до небес,
Аж я почала раптом падати вниз –
Прогнав мене з неба Зевес.

Я падала й падала, різала тьму,
Ковтала зірки на путі.
В правиці стискала смичок, наче меч,
Кресала вогні золоті.

Ось хмари минула, хвости літаків,
Промоклі зелені дахи,
Й тоді під одним приземлилася з них,
Як попросинались птахи.

І безперестанку оказію цю
Вів супровід скривджених нот,
А стіни бузкові понурість свою
Приписували до чеснот.

Уже я стомилася з тої жури,
Стомилися й лиця примар,
Що так проявлялись на стінах, як бог
Явився там – посеред хмар.

А скрипка все грала благальний мотив,
І вкотре – на друзки смичок.
Та заново гілка бузку проросте
І в руку – немов черв'ячок.

І ось вже на струнах тремтіння псалмів:
Від лиць відведіть наших тлін!
І я, співчуваючи, стримую ніч,
Вчепившись її колін.

Ох, це було вчора, а може, торік,
Ота нескінченна гра,
В якій ні для кого з усіх нас гравців
Не видно було добра.

Та й зараз, пригадуючи в напівсні
Мелодію цю чудну,
Я стиха молю за примар у богів:
Врятуйте бодай одну!
25.05.2020



Слів задуха

І най би було сонце згасло!
І най би квіти відцвіли!
Слабі слова – на душу масло,
Подібні стали до смоли.

Немов підступні долі кручі –
Спирають віддихи грудей,
Спиняють цим слова могучі.
Чи так зневолюють людей?

Та ми промовили їх з лишком.
Слова, слова, слова, слова...
І манить вквітчаним затишком
Дороги стрімкість вже нова,

Жадає пахощами квітів
Перехопити подих наш,
Людей – у долі неофітів.
Найбездоганніший демарш –

Словам слова. В смолисте пекло
Затягнуть новачків на дно.
Допоки на душі не смеркло –
Мілким здавалося воно.

Та все ж і з дна видніють кручі –
Угору, вниз, і клином клин.
Слова, слова, слова ядучі
Знічев'я маслом потекли.
25.05.2020



Задуха поміж чужих

Але ж, Боже, яка нестерпність
Ці години, що між чужими,
Ці розмови про конкурентів,
Ця задуха аромаламп!

Надто мало для рівноваги –
Ці збережені в фото зими,
Ці ванільні поля на сайтах,
Цей щодення комфортний штамп.

Вітаміном вагітне сонце,
Кругло виведене над дахом,
Кличе йти осушити душу,
Розділити його страхи.

Як сповіщення на смартфоні –
Відкидаю єдиним змахом
Все довкруж. І думки до сонця
Розлітаються, мов птахи.
26.05.2020



Вологі віти пізньої весни

Я хочу вийти, та не знаю як.
В моїй кімнаті – двері, двері, двері...
Такі вузькі, мов риска на папері,
І білі, як на лицях переляк.

Я хочу вити, та вагаюсь в що:
У ніч глуху чи вуха незнайомців.
Зневажать звуком, як при фотозйомці,
І мов не чули: ти сумна пощо?

Це я тому сумую, відповім,
Що відцвіли ріпак і черемшина,
Що луснула на перехрестку шина,
А пішохід проґавив долі знак.

Ця відповідь смішною здасться їм,
Та й не збагнуть либонь про пішохода,
Така вже світу прозова природа.
Зі сміхом сум переступлю відтак.

Вологі віти пізньої весни
Розполовинять трас графітні стрічки.
Я хочу пити, та з котрої річки
Течуть в долоні кольорові сни?
27.05.2020



Пугач

Напишу слова про слова –
Соло власних сумнівів, стом,
Про усіх сумних за бортом,
Про синюшну глиб самоти,
Про "пугу", що каже сова,
Про усіх, з ким спільно на "ти",
Бо для них ця пісня нова.

А опісля – сяду на лід
Серед глиб зсудомлених вод,
Бо не страшно в нього і під,
Бо не чутно з віддалі од,
Бо така важка голова,
У якій слова про слова!

А ще пізніше –
Розгорну на ньому тишу,
Таку тонку, як лиш зможу,
Таку чудову і гожу,
Таку легку і плавучу,
І владну її, і могучу
Воді доручу.
А слово віддам пугачу,
Бо, кажуть, сова – то є мудра птаха,
Лиш відлітати далеко від суші
Має прадавній страх.
30.05.2020



Сади півоній

І стане дощ. І пуп'янки півоній
Підставлять лиця сонцю до очей.
Цей пишний дощ зачався в Божім лоні.
Як дим росте з палаючих речей –
Так проростав і цей розлогий дощ
З небесних товщ у випалені скроні
Садів півоній.
01.06.2020



Яйце думок

Сонце, вколоте в Божий ріг,
Витікає жовтком в таріль.
Та якби ти його вберіг –
Я не знала би слова "біль".

Шкаралущею тріснув сміх,
Ранить ноги, немов стерня.
Та якби ти його вберіг –
Колосилася б цього дня.

Вигріває Вселенну Біг,
З неї вилупиться ім'я.
Та якби ти мене вберіг,
То Вселенною була б я.
02.06.2020



Квітникарка

Краплі дощу на пошерхлій бруківці грають в шум.
Шелехом стишеним листя гортензій грає у краплі дощу.
Квіття гортензій ще поки різниться помежи листя,
Згодом – все злиється.

Дівчина-вирвиця, коси зміїсті, бавиться, чиниться блідолиця
Голою глицею. Спільниця вицвіла неба стовпом стоїть.
З неба, як з черева, в листя, як в світ, дощ, як слова,
Цебенить.

Дівчина винесла краплям горшки.
Дощ – навпрошки.
Квіття краєчки щербляться об лезо дощу.
Шум.

Дівчина – неба милиця, з небом змириться,
Обіпреться на тім'я їй, мов при обіймах – вилиця,
І по ній, і по її щоці
(Ось вони де знаходяться – куцих шляхів манівці)
З ока Господнього повна сльоза на бруківку виллється.

Грають по лицях відблиски лиць чужих,
В краплях дощу відбиті.
В краплях помиті квіти гортензій – повно налиті кольором. і на мить
Дівчині-китиці здасться, що Божа рука
Пестить її по потилиці.

Дівчина-палиця в небо стриміла і висохла.
В краплях дощу затіяна гра в життя –
Серед гортензій заново зацвіте
Для...
04.06.2020



Ґрунт

"Для чого ці пусті балачки?!"
В.О.

Ви померли вчора, у сорокаденний дощ.
Небо сталось суворим, гортаючи вчинків книгу,
Приміряло на себе задушливу тишу прощ
І прогрішень відлигу.

Чи померли Ви тихо, чи лихо здійняло шум?
Та облишу гадати, Ви ж сприймали виключно факти.
Все, що знали про Вас, всі, хто знав Вас, згадаймо нум!
І в нікуди: ну, як там?

Ви смішили серйозністю всоте кинутих слів,
Присипляли бубнінням, пробуджували в вимогах.
Ви – мов ґрунт, що горів, горів, а вчора от догорів,
Бо вже неспромога.

І далеко за обрій, до кого Ви і по що
Відійшли торф'яної пожежі ядучим димом?
Вас, напевно ж, любив хтось давно й чекає давно,
Тож ідіть пілігримом!
05.06.2020



Старка неба

Хмариться. Парко. Вись затягнулася старкою.
Плівкою збрижиться неба сиваве дно, коли
Коні гривасті галопом по ньому з заходу
Вискочать, ніздрями втягуючи вологу. І

Википить на плиту, зашкварчить молоко його,
Хлюпне на дах і в ябчанку сонця ранкового.
Вмочиться булка повітря і чубчик голуба
В білу ріку, що спричинює в небі повені.

Зломиться, яко закляття, дощів посудина
З натиском дикого стада, що ставить груди на
Захист дахів цих від спеки та ще й від студені.
Коні вітристі вихлепчуть молоко.
09.06.2020



Ясному дню

Червень хрестиком вишивається на багнистій землі-канві.
Спочиває зело розмотане із клубка шерстяної нитки.
Я згубила сандалю з правої у невикошеній траві,
А знайшла поцілунки росяні від мізинця повздовж до литки.

Між дівчатами й досі водиться дрібно плакати до грози:
Мій коханий повищав з осені, та за травами не видніє.
Може, викрала його іншая й міцно держить, як за гузир,
А ясненький мій так пручається, аж знеможе та полотніє?

Світить сонце, та якось з підступом: то зашкіриться, то зайде.
Певно, має ще власні вигоди над подолком природи-неньки.
Червень зливою, яко голкою, густо нитку в узір веде.
Я згубила б і власну голову, лиш би милий з'явився всенький!
13.06.2020



Первородство світанку

День потопає в обіймах з густою мрякою,
Сонце відсунула з шляху, мов п'яти Якова*.
Та яково тобі, сонце, як в хутрі яка, йти
Обрій штовхати у цю незугарну м'якоть?

Знаково – першим просочиться дню за пазуху
Передсвітанковий холод, як рій із пасіки.
Літепло літнього ранку утреться насухо,
Спізниться, але мистецьки додержить павзи.

Лакома думка – світанку червону ягоду
За первородство щоденне віддати загодя,
Докіль це літепло грубих не пустить пагонів,
Спадщину взявши за правом і суду, й змаги.
16.06.2020

*Яків – з івр. "п'ята". Вийшов з лона матері другим, тримаючи брата Ісава за п'яту. Викупив у брата первородство за чечевичний суп, після чого Ісав отримує ім'я Едом – з євр. "червоний”



Сильний вітер

Я розсипала душу на вітер, на сильний вітер,
Щоб поніс її вгору – до сосен і вище них!
Ще комусь буде здалеку мною ледь-ледь боліти,
Затамує він подих при думці, що вітер стих,

Та обскубані хмари пливуть непорушним небом,
Отже час не спинився, відтак і життя трива...
Є вона! – спам'ятається вчасно, – чого ще треба?!
Линеш, вітре, то линь собі з Богом! Навік бувай!
18.06.2020



Червневий грім

Бо усе, що я маю, – свобода сказати слово.
Ця свобода на дотик, як перший червневий грім.
Зодягнуся в мурахи – так трепетно, так святково,
Коли небо – оркестр, і тисячі скрипок в нім.

І від кожної – струни сягають у мене нервом,
Аж спазмують у череві, пальці судомно гнуть,
Або в голову вибухнуть, вчинять там справжню мерву
І, мов прапор звитяжності, тіло моє напнуть.

Це така насолода – можливість носити волю,
Як блискучу прикрасу між поглядів заздрих тих,
Хто злякався грози і, тікаючи геть по полю,
Заросився в коліно, згубив своє слово й стих.
25.06.2020



Небо у сумнівах

А небо у сумнівах: вбратися нині сіро –
В сорочку з дощами, як з смугою бахроми,
Чи тільки в серпанок молочний на голе тіло
І блиск усерязів – цей зірний дарунок тьми?

Ще заспане небо, ще хмари – його повіки,
Припухлі спросоння, важніють над оком дня,
Ще промені сходу летять, як негострі піки
У ріки, мов з дзеркальцем грає мале чортеня.

Та свіжого вітру ковток збадьорить одразу,
Бо липою пахне, бо літеплий, бо п'янить.
І небо накине не одіж, а тільки фразу:
Пора вже снувати, подай мені, сонце, нить!

Стає очевидним – дощі раптом вийшли з моди.
Хоч скільки б відтінків не вигадав звичний grey,
Та сім кольорів веселкових – вершина вроди,
Що дуже пасують блакиті його очей.
27.06.2020



Золото в огні

Що то є – слово?
Яка нагорода –
Кинуте долі з брязкотом раз?
Дуже коштовне з кишені пораз-
Ок! – Безумовна!
Всевизнана врода
Слова монетно чудово-
Го!
Б'є батогом язика об... каміння?
Ба! – Піднебіння.
Слова проміння
Б'є по мені.

Золото в огні!
Золоогні!
Золотогнів –
Слово вишукано кинуте.
13.07.2020



Дуже добре лице

Дуже добре лице все ще дивиться в ніч,
Виглядаючи в ній силуети
Незабутих отих, що сповзали із пліч
Шаллю білою в випари Лети.

Промайнуть, проминуть, не зачеплять руки
З вказівним ледве здійнятим пальцем,
Що от-от наведе: ти! Це ти! Так, це ти
Повернувся додому блукальцем.

І тоді дуже добре лице (ох, якби
Цьому бути, але ж бо, не бути)
Позабуде години прокльонів, мольби
І синюшність постійної смути.

Але ніч не зорить, ліхтарі не горять –
Вкрали вулиці шир позастінну.
Дуже добре лице все ще збурює гладь
Лети й простору, й душу камінну.
13.07.2020



Недільний скарб

Мандрівник

Поет – пророк. Читайте по губах
І сиву сталь суворої науки,
І сизу воду, зібрану по краплі,
І світостан, і світокаламуть,
Що він рече:

Коли гора іде на гору –
Немає двох, а є одна.
Усю омріяність простору
Земної слави аж сповна
Вертають назвам імена.

Втрачене

Якщо тобі на гору йти,
А потім ще й з гори –
Позважуй мотлох і дари,
Щоб зайве не нести!
А вже як ранець спорожнив,
Доїв овечий сир –
Позаднім дай орієнтир,
Щоб мотлох не зогнив.
Бо твій мотлох для когось – недільний дар.

Здобуте

Сизої води напитий,
Губ сухих маятником заритмізований –
Не колорит ти вирив тут, коло замоклої скирти.
Колоратури трембіти пророка словам вторять:
Тут піт ти,
Лушпиння ти,
Загіпнотизований
Мотлох ти на тлі природної величі.
Одурити
Гору не зможе і той, що на гору вийде.
22.08.2020



Доброго ранку

Доброго ранку! Теплої кави, простору і простоти!
Місто записує танку буденну мені під лопаткою,
наче маршрут прокладає по вулицях або старі листи
Сонце жбурляє – хрусткі закарлюки, я їх драмущу п'яткою.

Їдемо, їдемо, в'єдно і цілісно, пафосно і епічно,
Заспані диваки.

Світлого настрою! На незнайомцях сірий знайомий джинс.
Місто навчить мене, наче санскриту, ритміки їхніх кроків.
Кожен наступний своєю ходою мовить, що він не принц,
Кличе відвертих пронизливих поглядів і не боїться вроків.

Мріємо, мріємо, часто і голосно, широко й ліконічно,
Виключні чудаки.

Сонце прокинулося спозаранку від лоскотання пальцями –
Знову дорослі діти тицяли у нікуди.
Кави міцної й легкої кіношності позамовляли люди.
22.08.2020



Прокидатися зранку

Прокидатися зранку від щебету солов'їв,
Солов'їною кликати долю з-за пишного світу
І крізь сон споминати, як зводився і майорів
Синьо-жовтий затишок у тон піднебесному цвіту,
І радіти свобідному двадцять дев'ятому літу.

І зневажити всіх, хто зневажить твою любов,
Й не соромитися видаватись надміру духовним.
І чувати й відчути, що досі ще не охолов
Дух козацтва в тяжінні до волі, здобутої кровно,
І що ти тут із власної волі живеш безумовно,
І що все має значення, мов це або й не мов!
24.08.2020



Під дугою густої галузи

До по колу вертає земля,
Світло цідиться в світ поміж пальці,
Там я кличу до тебе: маля,
Залишайся!

Он вже спіє камінна стежа.
Чи тобі до снаги її брили?
Нас з тобою з тієї ж основи
Творили.

Тож камінні дістались серця,
Важко зносити, кинути – страшно.
Бо на кого впаде – не врятується той.
Але нащо?

Твоє око – совине гніздо
Під дугою густої галузи
Визначає нас спільниками, змовниками
І друзями.

Я люблю тебе, миле дитя!
Не покинь мене тут одинокою!
Я і досі дивлюся на світ
Твоїм оком.
25.08.2020



Пташок у винограді

Пташку, пташку, відкрий ми душу!
Що воркочеш у винограді?
Гілка впала у цій надсаді.
Я в надсаді лиш погляд зрушу.

Знову смуток чи просто осінь?
Віти жовкнуть – старі знамена.
Це помазання, достеменно –
Лист застрягнув мені в волоссі.

Це народження. Дай ми, пташку,
Інший голос на пісню іншу,
Інші крила моєму віршу,
Інше ймення, з яким не важко.

Мудрий вересень – перший спільник,
Сам обрав, як на злочин, місце,
Шерхотить тайн мотиви листям,
Підзолочує мрій світильник.

А між ґронами – грудка туги –
Виноградина твого серця.
Для голубки заграє скерцо
Дощ-порадник – твій спільник другий.

І відкриється все напевне,
Їй зізнання стечуть водою.
Ох, якби ж мені буть простою
І веселою, наче древнє,

Наче вічно правдиве небо,
Вічно слухати ту розмову!
Та зривається спів пташиний
Знову.
19.09.2020



Осінь двадцятого. Карантинне

Осінь вигавкує коло воріт, а все ж
Лащиться, просить м'яса.
З'їж виноградину, хижий же песе мій,
Мокру, таку ж, як ти.

Прямо на схід, поміж краплями (крапля ми!)
Вільна, мов небо, траса.
Хочеш, поїдемо, вільний бо песе мій?
Хочеш звідсіль втекти?

Осінь двадцятого дивно обмежена
Графіками, законами.
Шляху клубок закотився до одягу
І підтягнув хвоста.

Ми висимо то між пальт, то між ґронами
У винограднику (ґрона ми!)
Осінь до смерті, до одуру й заздрості
Тиха, м'яка, проста.
01.10.2020



Голос муз

Він і досі в мені! Як напнута струна – бринить,
Як джерельна вода, як з трибуни потужний вигук,
Як від першого інею, страху – поблідла нить,
Як закладка у книгу.

Я і досі його у собі розглядаю, у
Молоці, в папірці, у люстерку, в чужому оці.
Як впаде – зупиняюсь, а йду – то його зову,
Адже чую у кроці.

Він і досі єдин. Я і досі з ним все одна.
Не з Моне, не мана, але надто розмитий контур!
Оминає мене омограмами: Вам вина?
Вам вина є в листах із фронту!
27.11.2020



Грудень. Верхів'я кленів

Холод сповзає привидом із гори. Та
Ще не підкорена, приморозком укрита,
Й криком до мене: будеш ти говорити
А чи замовкнеш, би ротом бадилля гріти?

Грудень. Верхів'я кленів вчепилось дроту.
Йдуть поїзди, яко токарі на роботу.
Іскри з-під ніг їхніх. Божа така ж достоту.
Холод огранює токарям краплі поту.

Я видихаю глибше, аніж, щоб жити.
Мушу оту – чи приспану, чи убиту
Парою розбудити чи воскресити.
В мене під шкірою туляться ваші діти –

Сироти. Скрапує талий із квітки іній.
Чом ти, колись не зірвана, нині – плін мій?
Викрила погляд, взяла го на припін і
Докіль стою – все кличеш мене по імені.

Тріснув мороз, а тріщина, як хвилина,
Іншу покликала: інша, тепер стели на
Стежку зимову – ще глибшу! Їй-бо, не злине,
Буде ступати між тріщинами Василина.

Тиша з гори покотиться. Зимно. Біло.
Змовкне краса і усе, що її містило.
Квітки бадилля ж бо інеєм перезріло,
Й схилена я, над розтопленим квітки тілом,
Видихну власне життя, би її зогріло.
22.12.2020



Столітній лист

На зближення Юпітера і Сатурна в 2020р.

Столітній лист в запиленій шухляді
Чекав тебе, як іноді у сні
Чекаю стрічі з тим, кому не раді
Й кому кидають погляди скісні
Чи наяву, чи пак – в життєвім яді.

Столітній лев в порожньому дворі
Ричав до тебе крізь розбиту шибу,
Сколихував віконниці старі,
Що навівало атмосферу штибу
Лячних легенд. Світили дві зорі,

Де перша – це Сатурн, Юпітер – друга.
А придивитися – це дві були лямпади:
Одну світили, бо стрічали друга,
А іншу, бо у нім шукали вади.
І поміж двох – лягала чорна смуга.

І він тебе покликав: розпечатай!
І він тобі читався так глибоко!
І наче сповідь, пристрасно зачата,
В затінене твоє вдивлявся око.
І плакав лист, як плачуть потерчата.

Аж сталось зір злиття, що випадає
Узріти раз у енну кількість років.
Ніхто в цю ніч либонь не споминає,
Як проганяв Сатурна в тьмі глибокій
Юпітер молодий*: ми не рідня є!

Чужого столу потаємний схов
Столітню клятву розвінчав із дати,
Де цифри свідкували про любов,
А літери зуміли дочекатись
Не відповідей, тільки молитов
Запізнених, за душу адресата.
28.12.2020

*З міфології, про скидання батька з престолу

Шосе тікає під мою машину
Закінчую цю погожу, погожу днину
І мить у декілька коротких хвилин
Змагається з вічністю, один на один

Осіннє сонце на призахідному обрії
Гріє мій мозок крізь скло і шкіру
Мружу очі тримаюся колії
З’їдають кілометри мою машину

Make yourself at home again
Долинає з колонок, як духовне зваблення
Your body will be whole again
І швидкість вже не має жодного значення

Весь простір стиснуто до розмірів шосе
Співай, американська дівчино, співай про все
Ця поїздка не має початку і не має кінця
Співай, ця музика для тих у кого є душа

Стан піднесення і стан вмирання
Так почуваються ті хто пізнав кохання
Так почуваються зовсім молоді і трохи старі
Розчиняюсь у музиці і в цьому путі

One more night. One more night.
Співає чорний хлопець
I'll be right in the day. I'll be alright.
Підспівую йому мовчки,
Тримаюсь за своє кермо
Співай британцю! Виймай моє серце.
Плаче, бачиш? Оце воно!

Пара? Па-ра-па-пара. Парап.
Пара? Па-ра-па-пара. Пара-п.

Тоді, коли пухнастим квітом
Духмяний дерен повнив двір, -
Теплом бабусиним зігрітий
Я був щоденно і надмір.
Та, як вареник у сметані,
Недовго добре почувавсь, -
Пора дитинства - гарна пані,
На мить з'явилась, пронеслась.
Не стало бабці перед оком,
Мелькає в спогадах село, -
Уже мене обходять боком
Чиясь увага і тепло.
Тепер, коли, неначе джунглі,
Поріс полином бабчин двір, -
Від сліз мої повіки спухли
І лиш пітьму вбачає зір.
16.11.25

Хмари, хмари примарні, зловісні,
Небосхилу розхитують ребра,
Де пітьма поглинає зірок неосяжне кубло.
Їм, натомість, самотні – злочинно, навмисно,
З оксамиту підступного неба,
З диким воєм, летять у приречене мирне житло.

Стіни, стіни зпадають, як шкіра
Зі скелетів роздертих будівель,
Під собою ховаючи, купи колишніх речей.
І заснулим залізобетонна сокира,
Розтинаючи простір, загибель
Передчасно несе, та заплющує сотні очей.

Пам’ять, пам’ять – запам’ятовуй!
Ціх зірок, зокривавлений колір,
У зіницях звірячих рашистських істот.
На віки, на віки у душі жагу помсти вгамовуй!
Смерть рашистам – як праведний докір,
Як розплата за жах, ними скоєних звірств і скорбот!

15.09.2023

– Наші захисники та захисниці
борються з ворогами (та ворогинями)!
...Втім, у кого є цицьки́ (чи циці?) –
не займатись їм богослужіннями...

(Серпень 2025)

- Розкажи-но нам, Миколо, як там було діло?
Як ви з князем Довгоруким до Криму ходили?
А то москалі собі все приписати хочуть
Та про свої перемоги тільки і торочать.
А ми чули, що й козаки там руку доклали.
І не згірше москалів тих в Криму воювали.
Дід Микола витяг люльку прокурену з рота:
- Розкажу вам, звісно, хлопці, коли так охота.
Коли уже про війну ту з турком говорити,
То москалі б могли військо все там положити.
Вони ж пруть завжди нахрапом, людей не жаліють,
Устеляти трупом землю тільки і уміють.
Та без нашої підмоги вони б, може, й досі
Десь отам під Перекопом колупались в носі.
Було то, ще Січ стояла, ще москалі кляті
Не устигли нашу матір упень зруйнувати.
Калниш був за отамана, добрий козарлюга.
Кажуть, десь на Білім морі гука тепер «пу-гу!»
А в той час ми москалям ще були так потрібні,
Що вони нас обіймали, наче братів рідних.
Від самої Катерини цидулу прислали,
Де вона нас помагати у війні прохала.
Бо ж москалі воювати із турком зібрались
Та в місцях понад Дунаєм взагалі не знались.
Як так можна воювати? Перти і не знати,
Де які річки, озера та як їх долати?!
Тож прислали ту цидулу. Найперше прохали,
Щоби козаки на «чайках» місця ті вивчали.
Та їм карти малювали, описали гарно.
Щоб туди москальське військо не поперло марно.
А, по-друге, попросили загін невеликий,
Що б провів москальське військо через поле Дике
Аж до Криму і поміг там Перекоп узяти.
А, як дасть Бог, то й по Криму гарно погуляти.
Зібрав Калниш тоді раду, недовго гадали
І поміч москалям в тому твердо обіцяли.
В квітні вже Сидловський Яків зібрав собі силу,
Сіли в дев’ятнадцять «чайок» і в море поплили.
Мали добре дослідити далекі простори:
Прибережні усі землі і Дунай, і море.
Щоби москалі не перли наосліп, а знали,
Де які річки і гори на шляху лежали.
Ще просила Катерина загін сформувати
Із пів тисячі козаків й під оруду дати
Ковпаку, що був полковник в Орільській паланці.
Добрий козак. Що про нього ще сказати, братці?
Поки хлопці із Сидловським на Дунай ходили,
Москалі уже зібрали для походу сили.
Вів те військо Довгорукий. А поперед нього
Йшов з загоном Прозоровський. До загону того
Нас й приставили. Бо мали ми шлях визначати,
На кілька днів попереду всього війська мчати.
Від куренів у загін той порівну обрали
Тих, хто степ до Перекопу й за Перекоп знали.
Пройшли москалі, як хмара, землі запорозькі,
Щоби скоро опинитись в Криму на порозі.
В квітні Дніпро подолали та й пішли до Криму.
А ми з отим Прозоровським ішли перед ними.
Ішли скоро. Обоз в центрі, ми по боках нього.
А дозори пантрували навсібіч дорогу
Так, що ворогу підкрастись неможливо було.
Скоро в гирло Білозірки загоном прибули.
Там на річці, на Каїрці весь обоз лишили
З двомастами козаками. Самі ж поспішили
Степ навколо розвідати: чи то не ховає
Десь татарськії чамбули, що здобич чигають.
Чи степ часом не запалять, як раніш бувало,
Що москалі з пів дороги назад повертали.
Та у степу було тихо, нікого не стріли.
Мабуть, всі за Перекопом татари сиділи.
Так Ковпак і повідомив: всі цілі криниці
І, для випасу худоби достатньо травиці.
Поки москалі ще пхали по степу до Криму,
Ми вже й за Сиваш сходили бродами отими,
Що старі козаки знали й нам переповіли.
Але ж знов на тому боці татар не зустріли.
Щоб про татар добре знали, які в Перекопі,
Ковпак виставив пікети та і чекав, поки
Прийде, врешті, Прозоровський. Вже й червень почався,
Коли- таки з авангардом і сам князь припхався.
А слідом і Довгорукий. Взялись готувати,
Щоби того Перекопа атакою брати.
Просив Ковпака князь чинно козаків послати,
Бо хотів глибину рову в Перекопі знати.
З осавулом Кобеляком вночі подалися
Я та троє іще наших, й дончаки взялися.
Нічка темна, але нам то якраз і на руку.
А вже рови виміряти – не складна наука.
Тут тринадцять майже метрів було того рову.
Як для того Перекопу, то-таки здоровий.
Вранці вибрались татари, на військо напали
Та москалі прочухана їм добряче дали,
Що ті мусили сховатись за мури високі.
Відсидітись сподівались, хан виручить поки.
Хотів уже Довгорукий атаку трубити,
Щоб скоріш солдатським трупом отой рів забити.
Та Ковпак, коли спитали, отак йому каже:
- Укріпилась в Перекопі добре сила вража.
Він поставлений для чого? Щоб в Крим не пускати.
Але ж можна і Сивашем його оминати.
Ми всі броди добре знаєм. Перейдем та й годі.
Переведем і московське військо при нагоді.
На тому і порішили. Ми Сиваш здолали,
Прозоровському дорогу також показали.
Підійшли до Перекопу із другого боку.
Тепер уже з Перекопу татарам ні кроку.
Перекрили своїм військом ми усі дороги,
Тож даремно в Перекопі ждали на підмогу.
А Ковпак ще й розвідгрупи кругом посилає,
Навколишню обстановку добре знати має.
Випало одного ранку і нам виступати.
Ковпак загін в сотню шабель вирішив послати.
Подалися ми сторожко, а десь під обідом
Донесла сторожа раптом, що татари їдуть.
Загін десь у триста шабель. Про нас ще не знали.
Тож, не думаючи довго, ми на них напали.
Ті ніяк не сподівались, тож довго не бились.
Розвернулись й чимскоріше втікати пустились.
Ми десяток перебили, двох у полон взяли
І тут же серед дороги обох допитали.
Ті і крилися не надто, сказали, що знали.
А знали, що хан з ордою вже на поміч мчали.
Веде хан аж тридцять тисяч Перекоп звільняти.
Хоче вдарити від моря, військо роз’єднати
Та скинути Прозоровського прямо в Гниле море.
Коли б ми про те не взнали, справді, було б горе.
А так авангард поскубли і вісті узнали.
Та одразу ж Довгорукому про те знати дали.
Москалі заметушились, стали готуватись.
Серед поля півмісяцем взялись шикуватись.
Як то звично запорожцям: спереду піхота.
З боків її прикриває москальська кіннота,
А за нею знов піхота. Ще в центрі гармати,
Та піхота їх до часу має прикривати.
А ми були попереду і донці із нами,
Мали вивести орду ту на гармати прямо.
Аж ось і орда з’явилась, все поле укрила.
Бачимо, що на нас суне величезна сила.
Куряву зніма до неба, аж земля трясеться.
Так оте ординське військо в атаку несеться.
Розігналася добряче, все змести готова,
Москалів всіх потоптати та пустити крові.
Нас помітили ординці та ще припустили.
А ми кинулись втікати від тієї сили.
Летимо, вони за нами, хочуть наздогнати
І на шматки козаків всіх тут же порубати.
Махнув шаблею полковник і ми розділились.
Одні вправо, другі вліво. Вся орда відкрилась.
Ще не встигла зрозуміти – вдарили гармати.
Картеч стала ряди цілі в орді виривати.
Перші падають, а інші на них ззаду пхають.
А гармати безперервно ревуть, не змовкають.
Зрозумів хан, що попався у козацьку пастку.
Велів орді розвертатись, щоб потім напасти.
Та тут кінні, що стояли по боках піхоти
Налетіли на орду ту, взялись до роботи.
А ми також розвернулись, вдарили від моря.
Погнали орди частину на гармати скоро.
Розлетілась орда степом. Одні поховались,
Між солоними озерами купами збирались.
Ми їх добре потріпали, до тисячі вбили.
Вони звідти й подалися втікати щосили.
А хан їхній попереду. Верст тридцять їх гнали,
Аж до Кам’яного мосту. Аж там вже відстали.
А ті усі в Перекопі бачили, що сталось.
Зрозуміли, що надії у них не зосталось.
Тож ворота відчинили та й мусили здати.
Не прийшлось солдатським трупом той рів засипати.
Тепер шлях у Крим відкритий. Хан не має сили,
Яка б москалям дорогу в Крим перепинила.
І знову ми попереду. Спершу до Козлова.
А за нами москалики марширують знову.
Тільки вже не Прозоровський веде їх, а Броун.
Такий собі іноземець, бундючності повен.
Карасубазар минули – ніхто не спиняє.
Сонце палить, піт солоний очі заливає.
І пилюга, що забила і носи, і очі.
Вже козаки утомились, відпочити хочуть.
Десь за тридцять верст від Кафи Ковпак дав спочити.
Три дні на одному місці вдалось посидіти.
Хоч, що значить – посидіти? Доки спочивали,
Наша сотня пішла в гори, татар пошукала.
Вони ж села покидали і в гори сховались.
Відсидітись у тих горах, певно, сподівались.
Ми підповзли по-пластунськи, зненацька напали
І татар по усіх горах звідти розігнали.
Взяли тридцять полонених, коней та худоби.
Ще і майна прихопили, поживитись щоби.
Бо ж козак живе із того, що здобуде з боєм.
У нас двоє загинули й поранених двоє.
Правда, москалі одразу, як про здобич взнали,
То наказом князя все те у нас відібрали.
Ми позлилися, звичайно. Та, щоб про те знали,
Москалям би про ту здобич не доповідали.
Дісталися, врешті, Кафи. Москалі вже вчені.
Не подерлися на мури міські височенні.
Здумали, як з Перекопом – виманити з міста
Силу вражу та й розбити її в полі, звісно.
Турки спершу побачили, що москалів мало,
Вийшли з міста і на них вже майже і напали
Та помітили, що суне Довгорукий з військом,
Повеліли повертатись гарнізону в місто.
Ми зненацька налетіли, аби їх відтяти
І у місто повернутись всім туркам не дати.
Але нас для того діла було геть замало,
Хоча турків чималенько ми там порубали.
Але більшість відступила, за мури сховалась.
Москалі слідом на мури дертися помчались.
Та ударили гармати із мурів фортечних
І попадали солдати кругом під картеччю.
Стали вони відступати, але генерали
Ще з дороги полки нові в атаку погнали,
Аби вдертися по трупах, ту Кафу узяти.
Кинувся Ковпак москальських солдат рятувати.
Прилетів бігом до князя, показав на гору,
Звідки би могли гармати дістати й до моря.
Москалики постарались, виперли гармати
На ту гору та й взялися звідтіля стріляти.
Що в тій Кафі почалося?! Всі у порт рвонули,
Обсіли кораблі так, що ледь не потонули.
А тут бомба ще у погріб з порохом попала.
Так бабахнуло, що мури міста затріщали.
Довгорукий велів далі і порт обстріляти.
Кілька суден потопили москальські гармати.
А на них же людей стільки уже навсідалось.
Не усі із них по тому берега дістались.
Рішив князь, що того досить, налякав невірних.
І тепер вони фортецю здадуть йому мирно.
Відправив парламентера… а ті його вбили.
Тоді бомби знов на місто густо полетіли.
Довгорукий розлютився, велів не жаліти.
І гармати заходились по вулицях бити.
Зайнялися там пожежі, чорний дим піднявся.
І тоді паша, нарешті з гарнізоном здався.
Відчинилися ворота, паша й знатні люди
Винесли ключі від міста, як прийнято всюди.
Кафа впала. Спитаєте, чому Кафу брали,
А Бахчисарай позаду, не взявши, лишали?
Та ж Кафа – портове місто, кораблі із військом
Зі Стамбулу сюди саме прибувають, звісно.
Тепер куди прибувати? Для них порт закритий.
Тут москальськії гармати можуть їх зустріти.
А Бахчисарай і інші міста, як узнали,
Що Кафу взяли із боєм, здаватися стали.
Хан подався до Стамбулу помочі просити.
Та москалі уже встигли весь Крим захопити.
Ми добряче постарались та повоювали.
Хоча між собою трьох лиш убитими мали.
Як москалі віддячили, хочете спитати?
Наказали всі трофеї наші відібрати.
Довгорукий полковнику подякував сухо,
Про потреби козацькії, навіть, не послухав.
Послав на Кінбурн від турка його боронити.
Довелося там, скажу я, земельки порити.
Із вершників в землерийок ми перетворились.
Хоч від турок, як припхали, ми таки відбились.
А уже перед зимою, стало холодати,
Ми отримали наказу на Січ повертати.
Крим, бач, нашими руками москалям дістався.
Та козак від того всього лишень облизався.
Скажу більше, коли б Крим той москалі не взяли,
То і Січ – козацька мати досі би стояла…
Мабуть, я сьогодні, братці, сказав забагато, -
І став знову дід Микола люльку набивати.

***
В сфері внутрішніх відносин —
Вівці, гуси і кролі…
Кожне з них поїсти просить
І стареча, і малі…
В сфері зовнішніх відносин —
Поле, ліс, кущі, ріка…
Що не день, свої покоси
Кожним з них своя рука…
В сфері завтрашніх відносин —
Таїн, мовин і байок…
Краще бджіл чатують оси,
Коли порч сухпайок…
04.11.2025.

***
Уночі буває не заснеш.
Наче відрацьований резистор
Ходиш по квадрату і верзеш…
Паузи заповнюються свистом
А вікно, зашторене, пахтить.
Споглядає в ніч одне на зорі…
Далеченько дАлеко дощить,
Схоже, що не вимовиш: Айм Соррі
04.11.2025.

***
Видимо - невидимо грибів
Край дороги осторонь від лісу…
А вони такі… перехотів
І згадав ту дівоньку, Алісу,
Що з лісничих випливла картин
На стежині всілася віночком
І було вродило, першим — син…
Все таки вернуся в сон лісочком…
04.11.2025.

***
Упродовж минулої доби,
Упродовж мовчанок і дискусій
Наче хтось об’ївся лободи
Замість того, щоб поїла гусінь…
Ось воно поранення вогнем.
Ось вона душевна закорлючка…
Будемо чекати… краще днем
І почнем з колін, а не з обручки…

Я свою у безвісті лишив…
Ти свою у морі утопила…
Термін зберігання обох сплив…
Вибачай впродовж хвилинки, мила…
04.11.2025.

***
Допоки дихає ще серце,
Допоки біль в очах живе
І сонце — наче веретенце,
І вітер віє і пряде…

Допоки автомагістралі…
І ворон крякче наздогін…
І що не день, то щонайдалі
Настільний подив перемін…

Допоки ехо наніч в хату…
Допоки Осінь довкруги —
Лікує кожен свою втрату,
Та не усім це до смаги…
04.11.2025.

***
Коли палали твої очі,
А вії хлюпались в дощі,
Торкались поглядом охочі
Поковирятись в асорті…
А пахло так… усіх манило
Якимось фруктом неземним.
Одному лише пощастило…
Питаю Господа, а чим
Привабив безталаний очі?…
З якого приводу, повір,
Твоя незайманість дівоча
Для насолоди, не гарнір…
04.11.2025.

***
А з вітром сперечатись — без досвіду ніяк.
І в досвід , люди знають, з розгону не вповзеш…
Якщо не розпродався, якщо не маніяк,
Якщо у суперечках повиштовхали з меж…

І хай перезарядка, тільки як стемніє…
Із засідки не вийдеш — робочий варіянт.
Ніхто на цьому світі гавкнуть не посміє,
Бо ти, пробач, не суржик… сьогоднішнім гарант

З гарантом всім зручніше… з любовю, без обуз…
І все ж без суперечки, повір, не обійтись
І як далекобійник, якщо не боягуз,
А вітер ще союзник — сміливо посміхнись…
04. 11. 2025.

***
Схвильований наче ж… наче хлопчина
Споглянув у небо, шукав позитив…
У нього була для цього причина
Й прадавній прадавній забутий мотив…
Наснилось було в дитячому ліжку:
Візочок-тачанка з конем вороним.
І як за селом зустрів білосніжку,
І як від страхіть її боронив…
І як перевтіливсь тихо у гнома,
І як було вірив, що це тільки сон…
І як залюбки сприймалася втома,
Коли затихав на мить патефон…
1.11.2025.

***
Найближчим часом світ подвійний…
Підозрюю, що це надовго.
Торкавсь ковтав його — снодійний.
Нічого, вибачте, нового…
Ось листопад… а він підтвердить
Бо цілий рік по світу шастав.
А тут, ще вчора, цвіли верби…
А зліва, ще стояла варта…
За течією річки річка
Дніпро по - батькові… сусіди
Удерлись, так… і знов осічка
Біда з бідою… повінь… біди…
Найближчим часом знову будні
А листопад пірне у грудень
Агов, — кричу, — ну, де ви, блудні
За січнем черга наша… Лютень.
31.10.2025.

***
А, листопад… ще жовтнем за вікном…
Один із них, дивлюсь, неповнолітній,
А інший вже дозрів… дозрів цілком.
На вигляд аж занадто вже осінній:
Вгодований… напоєний як слід.
Із усмішкою, наче він ікона
І каже він малечі: — листоїд,
Чому приперся знову із айфона?
Ще тільки-но тридцяте на дворі,
А там і тридцять перше на підході…
Біжи… вернись… посидь в календарі.
Передзвоню, по перше, при нагоді…
31.10.2025.

***
Шукай мене… шукай, шукай
У спалахах, у вибухах, у небі…
У відчаї триденнім не зникай,
Бо ти і є… бо ти і є молебінь.
Лови мене… лови, лови
У споминах, у описах родиних,
Котрі до нас у світ оповіли,
Що прийде час, вбиватимуть безвинних…
30.10.2025.

***
До якоїсь міри — невідомо…
До якогось рівня балачки…
І чекали вирок нерухомо
Окуляри, справлені в очки
Огризались, ні, не окуляри.
У зіницях правила свої…
Доведеться сплигнуть в мемуари —
Там де не зустрінеш крадіїв.
На сьогодні темінь у зіницях…
На сьогодн стежка лиш одна…
Доки ще не висохла Криниця,
Сп’ю себе у радощах до дна.
29.10.2025.

***
Буває й так, буває й швидше
Якщо летить метеорит…
Ти спробуй… спробуй, розколише.
Ти ж тут між нами, він — згори.

Буває всядишся й полюєш
Який у кого переліт…
Не лише спокій нас лікує,
Буває що і алфавіт…

І знов блукаю в нім без кисню.
Не все залежить від подробиць…
А про історію колишню,
Дозвольте, вимовлю без ножиць…
29.10.2025.

***
— Втеча —
Біжиш вперед, шукаєш спокій,
А зупинитись сил бракує.
Себе самого біг дратує…
Невистачає кілька кроків
Ти розумієш, хтось жартує…

Біжиш зворотньо, не спинити.
У спину вже стріляє місяць.
Твої сліди тебе ж і бісять…
І не поїсти. Не попити…
Єдине що, вже не повісять.
29.10.2025.


***
— Котику Сєнє —
Мій вірний ніжний терапевт.
Моє єдине… кращий з друзів…
Мій надсучасний лазарет
І ніжна пауза у блюзі…
А ще акорд, ритмічний вступ…
А пазурі — смичок до скрипки!
І наче з солоду, як шлюб
Від дня знайомства без затримки.
29.10.2025

***
Незважаючи на незбеку
Живе Покровськ своїм життям
Дівчисько тішиться… лелеки…
Хлопчисько ніжить котеня….
…А песик тільки на подвір’ї,
Ну він же песик як не як
У нього сум від ностальгії…
Колись блукав поміж зівак…
Лишились в пам’яті їх крики,
І писк трамваїв, скрип авто…
Одівшись в ніч у черевики…
(Чогось на ранок відлягло)
Отож у кожного свій голос
І свій ланцюг… своє кермо…
Покровськ як острів наче Родос
Покровськ… Покровськ чужим клеймо…
29.10.2025.

***
Заради забавки — маклює.
Заради вибриків — клює…
І один одного вартує,
Як жаль, по-правді, не моє…
Зірвали б куш і розділили б.
Третину їм, а решту тим,
Хто так охоче насмітили
Своїм замовленням «святим»…
28.510.2025.

***
Ти поклич мене як зможеш.
Відзовися, не мовчи…
Ми такі… на нас не схоже,
Я біжу вже до корчми.
Пам’ятаєш, як сіпнуло…
Шум і гoмін винних сліз
Зотри дні… після війнуло
В передбачений ескіз.
Ну а там вже мораторій.
Не догледів… Вибач вже,
Хочеш я промовлю: sorri
Мерсік… двійко фаберже…
Дай мені переконати,
Не відмовся, я прошу,
Фаберже це лиш донати…
Ну я мерсік, чуток шум…
Ти поклич…
29.10.2025.

***
Якщо не все, то майже все
Віддав би боженьку за світло…
Ну а залишене — в есе —
Можливо згодом і розквітло б

Якщо діждусь, передзвоню…
Коли, кому — вже не важливо.
Потрібно випхати з меню,
Бо темінь з вигляду жахлива…

Есе чи вірш, чи прози лист,
Не має значення сьогодні…
А ось звіриний в небі свист…
Надіюсь, ви зі мною згодні?

Четвертий рік одне і теж:
Бомблять Вкраїну і ґвалтують…
І світло хай делікатес,
Про нього тут я не жартую…

Четветрий рік… СС штандарт
Знов розпозається по світу.
І, що цікаво, не на жарт…
Мені би лиш окраєць Світла.
28.10.2025.

***
Шостка… Суми… Є загиблі.
Плаче Осінь, бачить Бог —
Знов нейметься суччій бидлі…
Смерть по смерті… некролог…
Не питаючи, зболіло…
У труні малеча… плач,
А воно ж не те воліло
Сльози — їх оповідач
Про загрозу, про балістик…
Про лікарню, і про смерть,
Про війну й дитячий віршик —
Про усіх усе. Про твердь…
28.10.2025.

***
Два дні поспіль під атакою…
Пів життя у небо стрибнуло.
Повернусь живим — подякую,
Недарма в колінах смикнуло…
Буду воїном-десантником…
Хто там знову заперечує?
Не тривожтеся, напарники,
Старість залишками жертвує.
У Вкраїні рідній придбана.
У піснях у край оспівана.
І, бувало й, перевидана…
І землі і Богу віддана…
27.10.2025.

***
А що там знову у притулку?
Замкнувся круг і світло зникло
І ніким вимовити… прикро.
На площі все це, чи в провулку?
Інформаційно, не по крику…
Діянь хто ваших на заваді
Босяк-чиновник-прокурор?
Чи заржавілий світлофор
І тим і тим усі не раді…
Ну ось і все, такий фольклор…
27.10.2025.

***
Спочив, попив, зівнув, побіг
До витоку реалій.
А по-інакшому не міг
Позбутись від фекалій…
Дощить, гримить тік-так навзрид,
Засмокчений по пояс.
Та видно все таки набрид,
Бо думаю розброять…
Бронхіт розквіт, зайшов у дім
І поруч зачаївся.
Дощить, гримить, а справа втім,
Не з видива завівся…
27.10.2025.

Лечу крізь час за обрій золотий
Туди, де колисає сонце тишу.
Немає там злостивої шопти,
Мелодії лишень, пісні та вірші.

Мажорний лад обарвлює печаль,
Пастельні фарби тонуть у веселці.
Мого життя не згасла ще свіча,
Лиш трохи заважають "бронік" й берці.

А піді мною статуї, хрести
У позлітці, захланності лахмітті.
Земне багатство - постріл холостий,
Овації нещирі - будяки у житі.

Лавровінки - життєва суєта,
Хвала дешева - непотрібна скальду.
До світлих душ не липне чорнота,
Але брехня убити може правду.

16.11.2025р.

Під прицілом чарівної Геби*
блискавка не вдарила тебе?
Будеш жити поки є потреба
зачерпнути море голубе.

Мрій затято про Гаваї тихі,
в фінікових пальмах острови.
Щоб яругою блукало лихо
жменями пташиний спів лови.

Вчора — у минуле промайнуло;
майбуття — густий туман покрив.
Є сьогодні, щоб ми відштовхнулись
від землі та ринули увись.

Доля зацерує крила дужі,
у літа вплете яскраві дні,
Чом даруєш для чужої ружі,
а бурштин шукаєш у мені?

На Гаваях сонце водограєм
падає у прірву з висоти.
Визначайся хутко, що бажаєш —
сад плекати, чи по небу йти?

Геба* — богиня молодості в грецькій міфології.

16.11.2025р.

Ду-ду́,
ду-ду́!
Ду́ду -
дуду́!

2025

Ще, напевне, мене пам'ятає
та, що знає – між нами війна,
та луною у небі витає:
« Це вона... це вона... це вона...»
І якби не дароване фото,
що не відаю, де заховав,
то не вірив би, нехотя, хто то
невідправлений лист написав,
у якому востаннє прощає
за небачені наші гаї
і гарячі обійми мої,
у які ще сама прилітає
хоча літ уже десять гадаю,
чи почую живою її.
О, навіяні чари дівочі,
що бувають лише уві сні
на моїй нескінченній війні,
і її оживаючі очі,
і щоночі таємні, пророчі
послання і наслання мені.

11.2025

 
Як я ходив іще у семінарську школу
Була особа там, напучувала, буцім
Як оце звернутися до Бога молитвою
Звернутися до Бога молитвою
Звернутися до Бога молитвою
Ти не у змозі звернутися до Бога молитвою!
 
Хто надасть мені притулок? Місце, де ховатися
Мені ховатись там
Укриття мені шукайте, я не витримаю ось
Чужинець на порозі
 
М’ята перцева, спіднички, десерти
Сакс чемпіонський і дівчина Сенді
Чотири є способи все розгадати
Один – спати, інший – подорожувати, та-таа
Третій – бандитом на пагорбові
Четвертий – любити сусіду й диви –
Йде жінка його
 
Катакомби із кістячком
Скам’яніння баб зимових
Носять немовлят до річки
Улиць шум, авеню
Писарі новини жнуть
Монах узяв ланч
 
Хе-хе, купив поживи
Узяв таки
Вуу!
І це найліпша ланка марень
Марень найліпша ланка
Усе непогано
Нормально, ей
Ага!
О, я навіть пишаюся причетністю
 
Успішні пагорби як сенс
Має бути саме те
Із улиць ніжних лине гра
Прошу на Безпонт-Парад
По життю копичиш баки
На могилу без оградки
Існував якийсь же шанс
Плейс утримати для нас
Має бути саме те
Має бути саме те, еге
 
Безпонт-Парад почався &
Мурмотіння двигунів
Онде люд гуляючий
Кобра і напроти леопард гарчить
Олениха в шовкові ей
Бісери і декольте
Цілувати мисливця в живцях, він боровся якось
Із левами вночі
 
Заочі!
Світла все яскравіші
Радейко невгамовне
Підзивають псів або
Є тварин усяко ще
На подвір’ї
І щоразу важче
Описати
Матросів
Недокоханим
 
Коридор тропічний зі скарбами
Що звело нас і лагідний екватор?
Вартісне а чи нове
Щось ще поки будить, ей
Підзивають псів, підзивають псів
О щоразу важче
Підзивають псів, підзивають псів
Підзивають псів, звуть своїх богів
 
Мене зустрінь, ти
Пізно, бейбі
Забий декілька тварин
Роздоріжжя ті
Запізно
Усе на дворі
І щоразу важче
Роздоріжжя
Мене зустрінь, ти
О ми йдемо, у величі
Передмістями
Коридор тропічний зі скарбами
Веселитися
Спільно з усіма
Що звело нас і
Лагідний екватор?
Передмістя
Ти і я
Аби щось нове
Щось іще
Щось, що поки збуджує
Ліпше мати зброю
Ліпше мати зброю
Коридор тропічний зі скарбами
Ми раді мчати, а куди не знамо
 
 
Можна щонайменше
Кінські очі пошмагати
Вергти у сон
У плач
 
 
 
 
 
 
 
 

Я - мов раб...
Близькість з ко́трим
компрометує.
Ти - наче
високопоставлена
Персона...
Не дай Боже,
побачать нас разом,
почують -
Буде гірше,
ніж вибухне
бомба нейтронна?!

Що нам хтось? -
Поголос, метушня,
пересуди -
Нас незримі
сердечні
поєднують ниті!
Світ такий - в нім
невігласи ляси
мусують.
Гонор сірости -
Вище від себе
чорнити.
2010

***
Заради забавки — маклює.
Заради вибриків — клює…
І один одного вартує,
Як жаль, по-правді, не моє…
Зірвали б куш і розділили б.
Третину їм, а решту тим,
Хто так охоче насмітили
Своїм замовленням «святим»…
28.510.2025.

***
Ти поклич мене як зможеш.
Відзовися, не мовчи…
Ми такі… на нас не схоже,
Я біжу вже до корчми.
Пам’ятаєш, як сіпнуло…
Шум і гoмін винних сліз
Зотри дні… після війнуло
В передбачений ескіз.
Ну а там вже мораторій.
Не догледів… Вибач вже,
Хочеш я промовлю: sorri
Мерсік… двійко фаберже…
Дай мені переконати,
Не відмовся, я прошу,
Фаберже це лиш донати…
Ну я мерсік, чуток шум…
Ти поклич…
29.10.2025.

***
Якщо не все, то майже все
Віддав би боженьку за світло…
Ну а залишене — в есе —
Можливо згодом і розквітло б

Якщо діждусь, передзвоню…
Коли, кому — вже не важливо.
Потрібно випхати з меню,
Бо темінь з вигляду жахлива…

Есе чи вірш, чи прози лист,
Не має значення сьогодні…
А ось звіриний в небі свист…
Надіюсь, ви зі мною згодні?

Четвертий рік одне і теж:
Бомблять Вкраїну і ґвалтують…
І світло хай делікатес,
Про нього тут я не жартую…

Четветрий рік… СС штандарт
Знов розпозається по світу.
І, що цікаво, не на жарт…
Мені би лиш окраєць Світла.
28.10.2025.

***
Шостка… Суми… Є загиблі.
Плаче Осінь, бачить Бог —
Знов нейметься суччій бидлі…
Смерть по смерті… некролог…
Не питаючи, зболіло…
У труні малеча… плач,
А воно ж не те воліло
Сльози — їх оповідач
Про загрозу, про балістик…
Про лікарню, і про смерть,
Про війну й дитячий віршик —
Про усіх усе. Про твердь…
28.10.2025.

***
Два дні поспіль під атакою…
Пів життя у небо стрибнуло.
Повернусь живим — подякую,
Недарма в колінах смикнуло…
Буду воїном-десантником…
Хто там знову заперечує?
Не тривожтеся, напарники,
Старість залишками жертвує.
У Вкраїні рідній придбана.
У піснях у край оспівана.
І, бувало й, перевидана…
І землі і Богу віддана…
27.10.2025.

***
А що там знову у притулку?
Замкнувся круг і світло зникло
І ніким вимовити… прикро.
На площі все це, чи в провулку?
Інформаційно, не по крику…
Діянь хто ваших на заваді
Босяк-чиновник-прокурор?
Чи заржавілий світлофор
І тим і тим усі не раді…
Ну ось і все, такий фольклор…
27.10.2025.

***
Спочив, попив, зівнув, побіг
До витоку реалій.
А по-інакшому не міг
Позбутись від фекалій…
Дощить, гримить тік-так навзрид,
Засмокчений по пояс.
Та видно все таки набрид,
Бо думаю розброять…
Бронхіт розквіт, зайшов у дім
І поруч зачаївся.
Дощить, гримить, а справа втім,
Не з видива завівся…
27.10.2025.

Вранці прокинулась - біло надворі,
На пелюстках хризантем лежить сніг.
Буває таке в листопадову пору,
Але не хочеться ще холодів.

Хочеться затишку, сонця ясного,
Цілунки його на щоці відчувать.
Нехай хризантеми квітнуть чудові,
А зимонька може іще зачекать.

2024 р.

            І
Є ще люди на білому світі.
що не вимерли у суєті
і несуть із минулого дітям
естафету доби неоліту,
де малюють горшки не святі.

            ІІ
Із минулого бачу сьогодні
невеселі картини життя,
вивертаю зі споду назовні
і гадаю собі по долоні,
чи реальне моє майбуття
і таке, що не кане у лету,
і сяке, що іде до кінця,
і лишає свої силуети,
поки є ще акини-поети,
світлі душі і щирі серця.

            ІІІ
Є і їхні, й мої охоронці,
що примушує далі іти
і заради ясної мети
за ескізами неба і сонця
малювати таємні світи,
де реалії певне-що інші,
ніж сьогодні, учора, раніше
у видінні або уві сні,
де відведене місце й мені...
..............................................
та немає ідилії раю
і по вірі моїй виживаю
на своїй кулуарній війні.

11.2025

Самотній пожовклий листок
Упав на підлогу печально.
Як човен у морі думок,
Лежить він один безпричально.

Самотній пожовклий листок -
Це лист невідомо від кого.
Проклав невідчутний місток
До біса чи, може, до Бога.

Самотній пожовклий листок
Покинуто гибіє, скніє.
Він хоче не в магму чуток,
А в море безмежне і синє.

Він хоче на волю, туди,
Де скутим ніколи не буде.
Лист хоче пврнуть назавжди
У справжнє і трепетне чудо.

10 листопада 2024

кров застрягає в жилах
треба її розганяти
додивитися старе порно
чи сміття винести з хати

у фейсбуку брудними словами
напишу старому політику
як дожити із цими козлами
дочекаються нового мітингу

оголошу усім анафему
відлучу їх від власної церкви
світ подібний на курячу ферму
почуваюсь як півня рештки

закричу на усі легені
подумки, ні до кого не дійде
відчепіться від мене, олені
запаркуйтесь десь деінде

зароблю якусь копійчину
вторгую на чорному ринку
однак нам заможно не жити
виписуй нову кредитку

сірим пензлем і сірою фарбою
намалюю на сірому камені
буде пам'ятник жирною крапкою
нашим мріям у юності раненим

помию лице і бороду
та інші місця важливі
бережіть свої нерви змолоду
а мої вже не годні, віджили

відкоркую фляшку шампанського
поцілую взасос цю днину
дочекаюсь сумного вечора
не досплю ще одну годину

земля обертається люто
її вісь нахилена трошки
і настане колись лютий
і проорю нові зморшки

Коли на біле кажуть чорне,
а світлу застує пітьма,
линяють коміки – придворні
і зеленаві, зокрема,
яким аплодували хором,
а нині, хто не ідіот,
іспанський відчуває сором
за неотесаний народ,
що упирається до скону,
мовляв, – корупції нема...
але Феміда не німа
і чує потойбічні дзвони,
і часом діє не сама –
на утлому човні Харона
не уміщається юрма.
І оніміють навіжені
смішні недолюдки скажені,
коли їх не прийме земля
ані по блату за зелені,
ані за зайві теревені,
ані за золоте теля.

11.2025

Мій секс на відстані –
прекрасна річ.
Приходьте подивитися –
це варто,
хоча б тому,
що сперма б’є ключем
і йде «запліднення у ваших душах».
Ви не гидайтеся,
до себе притулитись
я не дозволю.
Я даю урок
моїй єдиній.., що на відстані
від мене.

1 липня 1994 р., Київ

У Росії немає своєї мови,
чуже ім’я, чужа і мова,
своє – матюк та жмих полови,
в їх словнику свого – ні слова…
До них слов’яне із хрестами
своєю мовою ходили,
німих Христовими устами
молитись Господу навчили.
А з тим і мові по слов’янські*,
щоб розуміли слово боже,
щоб хан і московіти ханські
з’єднались у молитві, схоже.
Вони ж молилися до дідька
(зручніше з дідьком грабувати).
Росія – войовнича тітка –
завжди чуже жадала мати…
На жаль, за так і ми віддали
ім’я і мову, та і віру.
Своє віддали на поталу
Кацапу-мокші, звіру…
Чому ті мокші звуться «руські»?
У ті часи Русі корились
(хоч мали бога: «матір кузькі»
і їй, тій матері, молились).
Й наразі та молитва з ними
в чужій не їхній Україні.
А хан кацапу штани зніме
і казку збреше, як дитині,
щоб той пішов людей вбивати,
і на штани награбувати.
Насправді ж руські – то монголи,
чи то татари із монголів.
Їх батьківщина – степи голі
та вихор кінь у чистім полі.

Післяслово

Вже час осмислити нащадкам
Русі-Вкраїни, хто під боком,
забути «милість» і «пощада»,
і не змигнути гострим оком.

*У ті часи (X вік) в православних церквах Русі
і на землях підкорених нею північних племен
службу правили старослов’янською мовою.
Пізніше ця мова набула назву
«церковнослов’янська».

Листопад 2025 рік

Дорога (цикл сонетів)

І.
Вела дорога в дощ і в спеку
Між різнотрав'ями узбіч.
Мітли чи списа біле древко -
ОпЕртя, і нічого більш.

То припікала, ніби деко,
То в мешти хлюпала води,
То терном пригощала терпко,
А то підносила меди.

Її додала рік за роком:
Вузенький плай чи шлях широкий
Із парою роздільних смуг.

Спиралася на древко біле,
По різному дорога бігла:
Вела до гір і до яруг.

ІІ.
Вела до гір і до яруг
Моя дорога, та бувало,
Коли мозоль собі натру,
То прямувала до привалу.

Спочинком підіймався дух,
Задарювали тінню вільхи.
Я ж відала, куди іду:
Мене нові чекають віхи!

Вони здавались близько так!
Та злісно гравій шурхотав,
Котився ямам у пащеки,

В тонким підборам западню.
А там хіба я зупинюсь,
Де не завжди ходити легко?

ІІІ.
Де не завжди ходити легко,
Там мала рішення тверде:
В наплічнику є пара снеків,
А отже - сил на цілий день!

Привал і вечір - то далеко.
Опівдня час і куца тінь.
І вже не вільхи, а смереки
Вкривали затишком сплетінь.

Дорога привела у гори,
Об неї зчесані підбори,
То ж древко білене - до рук.

Опертя з нього я зробила
Під гору, де лишали сили,
Де ранив кам'янистий брук.

ІV.
Де ранив кам'янистий брук,
Було так тяжко й одиноко.
Я не забуду ту порУ,
Бо йшла дорога у неспокій.

Я жодну милю не зітру
Із пам'яті. Важкезні мешти
Що майже зупинили рух,
Із ніг я скинула нарешті.

Хоч був позаду перевал,
Мій подих втому відчував
Й було ногам ще довго тремко.

В той час не милувала путь,
Ховала віхи в каламуть,
І не завжди лягала треком.

V.
І не завжди лягала треком
Мені належна полоса.
Скажений пес позаду хекав,
Лякав, але і не кусав.

Бо хижий знав: кружляв лелека,
Молитви давньої носій.
А може, то синдром флешбеку
Мене, натомлену, посів?

Мені той пес і досі сниться.
А був чи ні, яка різниця.
Бабусин мала оберіг,

Як захисток від злого ока,
Лягало кожен день допоки
Путі полотнище до ніг.

VІ.
Путі полотнище до ніг
То притулялось, то, бувало
Вибоїн, ніби капканів
За поворотом наробляло.

Я ж повороти ті скрутні
Обходила плаями споро.
Боялася? Та зовсім ні!
Від ями берегла підбори.

Пейзаж карпатських полонин
Відкрите серце полонив:
Трембіти, молоко із глеку,

Прозорі крижані струмки.
Стомила путь мене таки.
Та скрізь була на ній безпека.

VІІ.
Та скрізь була на ній безпека,
Ясній дорозі. А куди,
Сама з собою в супереку
Ставала я, мені іти.

Серпнева вклалася підпека
На щоки, зазвичай бліді,
Незвична тяжкість попереку -
Іду назад. Чекає дім.

Чекає він, чекає киця,
Садок чекає і криниця,
І свіжовимитий поріг.

Я так спішила шлях збороти,
Що падала на поворотах.
Відбійника бетон беріг.

VІІІ.
Відбійника бетон беріг,
Тому з дороги не злітала.
Осінній дощовій порі
Дістались мешти на поталу.

Вставала в ранішній зорі,
І гей поміж старих вибОїн,
Чиїхось вулиць і дворів,
Стерні полів, лісів дубових.

А їх вже осінь золотИть!
Повернення щаслива мить!
Чи піде дощ, чи буду плакать?

Обвітрене мочу лице.
Та все ж дорога мала сенс!
Була за все їй щира дяка.


ІX.
Була за все їй щира дяка,
Путі, що майже довела,
Гладка і недоладна, всяка,
Мене до рідного села.

А я - така дорожня мавка:
У кОсах вітер, в мештах пил,
Присісти - й те не завжди м'яко,
Й не сухо, дощ коли скропив.

Але для здійснення бажань
Ні сили ні часу не жаль,
Ні древка - стало як ломака.

Опертям бути - важко теж.
О мить, коли дісталась меж!
Та раптом - ні шляху, ні знаків.

Х.
Та раптом - ні шляху, ні знаків.
Направо мла, наліво мла.
Помилитися? Посипать маком?
Тікать на древку помела?

Незібрані опали злаки,
СопУх на полі, дим гірчить.
Мені від того переляку
Не врятуватися нічим.

Колись, бувало, руки мами
У миті страху обіймали.
Обійме хто сьогодні тут?

І де мій шлях, яким нестримно
Неслися ноги пілігрима?
Утоплена розмітка в бруд...

ХІ.
Утоплена розмітка в бруд.
Доводила ж додому майже!
І що гримить? Гроза? Салют?
А сніг лютневий геть у сажі.

Не діють правила. Абсурд.
І обрій розілляв червоне,
Де схід виспівує попсу,
Та підло чхає на закони.

Там чорна видиться орда,
Хтось попіл світу нагадав
І вершників на чорних конях.

Іду наосліп. Страх і ніч.
За що вхопитися мені?
Усе, що поруч - на обгоні.

ХІІ.
Усе, що поруч - на обгоні.
Бо повні помстою серця.
В наплічниках набоїв повно.
Лиш зрадники у манівцях.

І мати в Бога на поклоні.
Утратив світ здоровий глузд.
А син у млі дощів солоних
Четверту осінь, як загруз.

У долі на гачку завис.
Кому від того буде зиск?
В безглузді бачити резони?

Колишній шляху добрий! Де
Твої відбійники? Гуде
Нестерпне ревище клаксонів.

ХІІІ.
Нестерпне ревище клаксонів.
Чотири знаки - лік доби.
У тридцять побіліли скроні.
Юнацький профіль загрубів.

В коротку мить зігріє спомин:
Дорога, сонцем осяйна,
Дім, що чекає, щастям повен,
З якого вивела війна.

Колишуть спомини і гріють,
І добавляють сенсу мріям,
В обійми мамині несуть.

Буває, важко осягнути:
У долі злій що може бути -
Мамони бал чи Божий суд?

ХІV.
Мамони бал чи Божий суд
Платня мандруючому люду?
- Чом, Боже став?
- Ягнят пасу.
І пастиму, вже скільки буде.

Бо свічку кинули під спуд.
А малася гонити морок.
Тому і кров, тому і блуд,
Тому і ллється скільки горя.

- Побач ягнят Твоїх, пробач.
Бо як до горя, то у плач.
Як заблудив, тоді забекав...

Знайди, верни, поговори!
Без Тебе - тільки допори
Вела дорога в дощ і в спеку.

Магістрал.
Вела дорога в дощ і в спеку.
Вела до гір і до яруг,
Де не завжди ходити легко,
Де ранив кам'янистий брук,

І не завжди лягало треком
Путі полотнище до ніг.
Та скрізь була на ній безпека -
Відбійника бетон беріг.

Була за все їй щира дяка!
Та раптом - ні шляхУ ні знаків.
Утоплена розмітка в бруд.

Усе що поруч - на обгоні.
Нестерпне ревище клаксонів.
Мамони бал чи Божий суд?