Стільки у тебе, юначе, життів —
аж розбігаються внутрішні очі,
Дивляться навкруги і налякані
стрімголов утікають назовні.
Знову сьогодні відмерло одне —
недогодоване, як тамагочі, —
Вкотре скорботу ховаєш ти
у повіки, неначе образу кровну.

І дні не встигають міняти освітлення
до напівтіней обличчя,
Душі-близнючки жваво гойдають
і переважують настрій на шальках.
Смішно, то страшно їм, дітям,
то би заплакали гірко, але не личить —
Навчені витримки і,
як за годинником, йти налаштовані змалку.

Ще балансуєш ти, ніби за поручні,
того, хто поряд, хапаючись.
Ще не встановлені точні твої
для ліквідації координати.
Ще жевріють скалки надії
неопалимі, палючі, палаючі.
Молиться мовчки
за тебе,
за вісті благі
замислена Богоматір.


2010

Замість епіграфу:

Місто-мандрівка,
Місто-любов,
Словом надії до мене промов...
...Сльози прощення – цей стоплений сніг
серця –
лишаю в калюжах Твоїх...

06.11.2008

...............................................

Ти – в місто Мрій!

А я – туди, де сіро...

Я щастя Твоє заздрісно,
без міри,
вимірюю бажанням потаємним.
Тим сповнюю у собі пустку ємну.

Тобі туди –
де навіть дощ ОКРАСА!
Куди тікають музи із Парнасу.
Де красно вдячні
і сердечно раді
зустрічним випадковим,
всій громаді.

Веде бруківка.
Не шукай асфальту.
Таємними стежками Кайзервальду
іди за сонцем!...
Заздрю!
Чуєш???
Чуєш!!!

Ти містом Мрій мандруєш...

Й не цінуєш.



13.06.2009

T.S.


По спальне порхает Солнце. Но он - храпит.
Сегодня она колибри, а завтра - коршун.
Но, только сменив размер, не сменить орбит -
Хоть лучики-слёзы с каждым витком всё горше.

Он любит шуршанье мёртвых морей листвы
Сильней, чем послушный шелест её порханий.
Его оправданье: "Все мы, милок, черствы..."
Она ему верит и кличет упрямо "honey".

Ты скажешь: на кой ей этот ледовый жлоб,
Похожий скорей на айсберг, чем на комету?
Пусть время и лечит - сколько оно ни шло б,
Способно лишь мерять градус вдогонку свету.

Но, даже заброшен, вакуум столь горяч,
Что воют термодинамики, шкаля рожи.
Она не забудет. И, как ни старайся врач,
Он всё-таки будет в статусе "Мой хороший".

Ей носят на завтрак звёзды, а Млечный Путь
Поит белым соком из чёрной кастрюльки неба.
Но ей нету блюда вкуснее и - правда, жуть? -
Насущнее чёрствой корки живого хлеба.

Но что ж! Таковы законы житейских зол!
Пока ты не стал золой, золоти весь космос!
Дерзай растопить Антарктику - коль обрёл
Какую-то параллельную жизни плоскость.



2009

Всміхнися, маленька.
На вулиці падає сніг
і віхола біла
гуляє розхристано містом,
та глибоко в серці
цілюще тепло я зберіг –
воно подолає
лещата морозу і відстань.

Завія кружляє:
здається - не видно небес...
Невидимі струни
між нами натягнуті тонко.
Мій Ангел молився,
і дух твій сьогодні воскрес,
освячені крила
пробили земну оболонку...

І, може, раптово
у пеклі нудьги й самоти
застуджене місто
засяє невидимим світлом!
У цій круговерті
слова мої будуть рости,
незвідані далі
у серці твоєму розквітнуть.

Зацвітають сади, зацвітають сади,
Дзвонить срібло роси кришталево,
Ти до мене прийди, ти до мене прийди,
Найпишніша краси королево.

Усміхнися мені, мов черешня ота,
Білим цвітом хай усміх твій сяє,
Хай те полум”я світле мене огорта,
Наче море любові безкрає.

Бо вогонь твого серця для мене святий,
Без кохання він гасне так швидко,
Я із губ твоїх вип”ю нектар золотий,
Наче джміль із найкращої квітки.

Зацвітають сади, зацвітають сади,
Дзвонить срібло роси кришталево,
Ти до мене прийди, ти до мене прийди,
Найпишніша краси королево.

7510 р. (Від Трипілля) 2002 р.

Діаманти вилискують згорда при витоках пальців твоїх,
Мерехтять розкаратно.
Хоч і сяйво у них - коли світло забрати - мертве.
Я виточував грані, терпів, але гідність тесати не міг -
Не титановий бо.
Але й ти у наближенні мало подібна на жертву.

Тепле хутро міняй, добираючи настрій під колір і чин,
Все наївно гадай,
що зігрітися може у норковій мантії серце.
А сезони минають в тобі. І тебе. Мов сліпий пілігрим.
І мандрівки твої
передбачувані так само, як сила інерції.

Та хіба я суддя? То, хіба, тільки в грудях ще молотом б'є,
Просить тиші у залі
і Час викликає на праві єдиного свідка.
Він замовчує більше і плутає, радше, як ловкий круп'є.
І Феміда на нервах присуджує:
відстань - обом. І наснитися - зрідка.

2010

Мороз повісив на вікні
Тигрову шкірку.
Вже вкотре ця смугаста ніч
Втрачає зірку.

Жаринки-сльози крижані -
На щоки шибки.
Щось обривається в мені
Струною скрипки.

Ще мить солону в напівснах
Проб"є гортанно.
І тигр із жовтого вікна
В імлі розтане.


21 січня 2010 року

Збиваєшся на кожній ноті "фа",
Холоне кров у вирізьблених венах.
І гасне день між аркушів зелених,
І гасить біль непрохана строфа.

Немає місця. Ночі лиш стіна
Сховає все, відкинуте нещадно.
Хотіли збожеволіти від щастя,
Та щастя збожеволіло до нас...



2009

- Скажи, віщунко сивоока,
чому сумна душа мольфара?
Чому його чоло високе
сповила туги сіра хмара?
Чому його не вабить коло
істот, ним скликаних гостинно?
- Танок у вихорі Еола
він сам створив, моя дитино.
І сам поставив стовп тотемний,
щоб центром створеного світу
той слугував і нощно й денно,
казок дивами оповитий.
Ось казкарі і чарівниці,
валькірій рій і мавок співи,
ось чорні ангели й черниці…
А жорна труть життя у мливо.
І виникають з того млива
нові казки й події дивні:
чужі з’являються мотиви
й голосять дико вранці півні,
що знищить світ овець отара,
де чабанами злі лисиці,
що білі крила у мольфара
насправді кольору чорниці.
Цей світ – утопія, дитино.
Утопія - завжди зникома.
Платня за неї триєдина –
розчарування, біль і втома.

Вузьке підвіконня… Ще вчора – веселі діти.
І лузали щастя своє, як великий сонях…
Вона – божевільна. Їй треба впіймати вітер.
І кришить, мов птаху, окраєць тепла в долонях.

Так мучить буденність. Цей розпач не має жити…
А вітер у косах – хвилююче і незвично.
І їй, ненормальній, так треба його вловити.
Собі.
У волосся.
Красиво.
Собі.
Навічно.

Так вузько і страшно.
Ця зірка мозолить око.
Її б рукавами з холодного неба збити…
Міняє світи…
І ніхто не почує кроків.
А з серця її витікає поволі літо…

Мишеняточко у ванні
Куп! Куп!
А довкола хвильки раді
Хлюп! Хлюп!
Милом – лапки, вушка, хвостик
Мий! Мий!
І водичка, наче дощик,
Лий! Лий!
Оченята слід закрити
Жмур! Жмур!
І гарненько чуба вмити
Фур! Фур!
Вже чистенькі мишенята
Чап! Чап!
Тільки з хвостика ще капа
Кап! Кап!
Аж чистіший світ навколо
Гай! Гай!
І підморгує бадьоро
Грай! Грай!

2010

В природі наші виміри відсутні -
Вона не ходить з метром у руці.
Ламають скелю квітів корінці,
Корали творять острови могутні.

Тож неминуче скоро день настане,
Коли світи побачать з торжеством,
Як змореним, скарлюченим єством
У карликах ворушаться титани.

В моїм краю живуть кряжисті сили,
Що рід ведуть із глибини віків.
В моїм краю ще збереглись могили,
Насипані шапками козаків.

В моїм краю в руках підкови гнути
Діди навчали босоногих нас.
( - Ну як тим воликом гарбу тягнути,
Коли її не зрушить і Панас?..)

Тут матері з такою добротою,
Якої ви не знайдете ніде.
Тут велетні з довірою святою -
Їх циганча круг пальця обведе.

Під стріхами красуні чорноброві,
Що мають серце чуле і просте.
В моїм краю чорноземи метрові:
Голоблю посади - і та росте.

А день, мов лицар, підійма забрало,
Склика тополі на старі вали...
В моїм краю вмирали, як орали:
На бій, неначе на роботу йшли.

Земля вертає хлібом сльози бранок,
І жде чогось коріння у гаю...
В моїм краю півні співають ранок.
Півні співають у моїм краю.

Знов насувається зима,
Лягає паморозь на луки.
Давно мені листів нема —
Мовчать сини, мовчать онуки.

Як видно, рід мій нетривкий:
Все рідшає круг мене парість.
За що життя — за гріх який
Мене оголює на старість?

Відірве друга, відбере —
І вже назад не повертає.
Я — ніби дерево старе,
Яке на вітрі облітає.

Лишилась тільки ти одна,
Немов берізка на галяві.
Нас віхола не обмина —
Чи ми у славі, чи в неславі.

Як нам не схибити в житті?
Як вберегти надійну руку,
Де навіть рідні душі — й ті
Одне одному чинять муку?

20.X.80, Мордовія

СПАЛАХ
Уночі по снігах – на Тарасову гору.
Чорна темінь чіплялась, тяглась, як смола.
Тільки ніч. Він давно собі вибрав цю пору.
Вдень гебісти в цивільному шиють діла.

- Здрастуй, Батьку Тарасе! Прости, що тривожу.
Я усе, що замислив, відкрию тобі.
Без надії і віри я жити не можу --
Рідний край ув імлі, а народ у журбі.

Змордували, зросійщили всю Україну.
Тож у кого сьогодні нам долі питать?
Сотні кращих синів хто в Сибіру, хто згинув,
А на тих, що зігнулись – мовчання печать.

Я спалю себе, Батьку! Й піднімуться інші.
Годі плакать! Сатрапи не вірять сльозам.
Мій останній протест, аргумент найсильніший
На алтар незалежності й волі віддам.

…Ніч завмерла від жаху. Принишкли алеї.
Сильний запах бензину. Сірник між долонь.
І живим смолоскипом, вогнем Прометея
Спалахнув він, щоб вічно горів цей вогонь.

Тьмяне сонце червоно зійшло на морози.
В лютім холоді день розповивсь і зачах.
У багрянім промінні льодинками - сльози
Мерехтіли в Шевченкових сивих очах.

А ти так багато мені намовчав, ніби маку насіяв,
Хоч сядь або плач і збирай, але я не твоя попелюшка,
Бо слухати і не почути тебе—це така безнадія,
Що навіть сусідки услід головою хитатимуть скрушно:

„Сердешна, укотре вона помилилася і обпеклася,
Чи так на роду їй написано, чи перекреслено кимось”,
У паспорті не зафіксує ніхто, що породистий красень
Бажав одружитись, але передумав, утративши стимул.

А я переходжу сніги, із глибин відчуваючи магму.
Я так би тебе відчувати хотіла, твою серцевину.
І мелос весільної пісні здіймає уверх діафрагму:
Любив_та_покинув,
Любив_та_покинув,
Любив_та_покинув.

Здається, вони мали рацію, славні кумасі-сусідки:
Уміти сприймати стосунки як чай до сніданку, як звичку.
Та звідки узяти здорового глузду, скажи мені, звідки,
Якщо ти трактуєш мене ніби пару тісних рукавичок.

Це страшно, та твій гіпнотичний перформенс дає результати:
І я, мов застигла у власній безвиході крапля бурштину
Порушую цілу мозаїку чорних і білих квадратів:
Любив_та_покинув,
Любив_та_покинув,
Любив_та_покинув.

Ти будь поетом навіть сто разів,
Поетом будь разів зо триста.
І як би ти високо не злетів,
Подумай : Чи душа у тебе чиста?

Ти будь поетом посеред творців,
А не творцем посеред віршомазів.
Якщо хоч раз купився за гроші,
То ти себе самого просто зрадив.

Хвали себе і підноси до зір,
Не слухаючи , що сказали люди.
Нема ціни у творчості і мір,
Так було вчора і так завтра буде.

Так буде…Й ти поетом будь,
Поетом будь разів зо триста…
У цих словах одна єдина суть –
Душа творця повинна бути чиста!

безликий сум на полотні
стіна свіча стремена на коні
вікно розбите у пітьмі
і сіна гниль і вершники земні
виття і вила

земне усе до забуття
про волю просо і життя
де сон бере мале лоша
і сяє трепетна душа
в очах кобили

свіча згорить стіни впадуть
кобила і лоша помруть
і в нас життя лише одне
і що зробили ми чи не
не так зробили?

2010

Припливи-відпливи.
Хлюпоче вода, набігає
Просіює море між пальцями
Жовтий пісок.
А десь між камінням
Забилася мушля,
Й співає!
І що це за диво:
Дві пісні в один голосок?!
Сіресенька мушля
І прожилки білі по краю
Цілком непомітна,
Простацька, негарна,
А он
Дві пісні у ній оселились, -
І вже ціле море лунає
Як спомин,
Відлуння,
як покрик закоханим вслід
В унісон.

тонкого сну зникоме відображення
на дні ріки - чи доживеш до дна
немов провини порскають ображено
ламкі комахи з білого човна
урізноводь -
любити і прощатися
урізноводь - ламати бильця слів
по котику по китиці по ратиці
по дотику рослини до землі
отак пророчі овиди збуваються
торкнешся сну і кола по воді
і біла піна різьбленої палиці
згортається до кореня слідів
до крил пера просякнутого виміром
до самоти що прогортає плоть
до виводу на крони білих вивірок
яких - у сні - прощає різноводь

Найбільше лихо на землі – духовна бідність,
Яка себе вдягнула в пишні шати.
Сліпої слави милі серцю грати
Підступно вп’ялись в душу – зникла гідність!

Найвища доблесть на землі – прийняти долю,
Якою б не була її сваволя.
Святий завіт ректи усім в недолі,
Нести прощення щире брату – виграв волю!

Найбільше щастя на землі – знайти любов,
Яка зійде зерном справдешнім в серці.
Дарунок Богом нам такий дається,
Аби розквіт стократно – світло в світ поніс!

Із творів Алекси Шантича (Сербія)
Завтра вже свято. Світло своє дивне
Лампада ллє, і вся кімната сяє.
Я сам. Годинник із кута лунає.
Час непомітно і безшумно плине.

Мороз надворі. Гріє піч поволі.
Лежу й мовчу, під головою – руки.
Лиш чую у вікно тихенькі стуки
Гілок горіхових померзлих голих.

Так, давній спогад під дверима наче
Чека і тихо в тужне серце стука,
Як друг, немов чиясь душа у муках
Із болем схлипує й зі мною плаче.

Колись давно, вечірньою порою,
Зима також покров гіллю плела.
Неначе сад кімната ця була,
Де тихе щастя плинуло рікою.

Як і тепер, лилось тоді проміння,
І сяяла ікона від лампади,
Приховував благословення ладан,
І тихо коливались світло й тіні.

Свічки горіли сальні жовтуваті.
Пахтіла ладаном уся кімната.
І, як на вічі, сіли ми, малята,
У захваті, що час у сніжки грати.

Під сивою вуаллю пару й диму
В печі вогонь палає жарко й живо
І смугами блискучо та грайливо
По килиму лягає й ними блима.

В м’якому кріслі батько сів спочити.
В устах у нього люлька задиміла.
І погляд його сонний, добрий, милий
Далеко поблукав цієї ж миті.

А біля нього матінка присіла,
Як символ щастя. Лагідна, бадьора
Сорочки шиє нам на свято скоре
І час від часу поглядає мило.

Кільця почулись стуки за дверима.
«Напевно, Петар це!» – гукає тато. –
«Завжди він любить щось розповідати.
Відкрийте дядьку!» І, як вир нестримний,

Щоб двері відімкнути, ми женем.
Й старий сусід, високий, наче хата,
Обтрушуючи з шапки сніг лапатий,
З’явився на порозі з ліхтарем.

І кожен з нас летить йому в обійми.
І мати його радо зустрічає.
А він іде до батька й всіх вітає,
Розпитує, як живемо усі ми.

І сяє щастям наша вся кімната.
На кожному чолі святе щось, миле.
Закручуючи вус, сусід уміло
Почне старі казки оповідати.

Ковтаємо ми мовчки кожне слово.
В той час як за вікном мороз, метілі,
Серця тремтять від радісної хвилі
Й чекають, чим завершить дядько мову.

А потім тато, ясний, як сонце раннє,
Узяв би гуслі у жилаві руки
Й почав би під зворушливії звуки
Прекрасний спів про Страхинича Бана.

Мені здавалось, пісні кожне слово
Неначе стало ніжною росою,
Що мерехтить, блищить і наді мною
Краплинками зтікає знову й знову.

Які ж далекі дорогі часи ті!
Обличчя рідні, вже давно нема вас!
Пуста кімната… Моє серце – хаос!
Не знав без вас я щастя ані миті…

Лампада й зараз тліє при іконі,
І до Різдва залишились години.
Я – лист зів’ялий, мене криє іній.
В своїй кімнаті-ямі я бездонній.

Дарма чекаю, скутий німотою…
Ані душі. Мовчу, як камінь, сам.
Лише горіх померзлим б’є гіллям
В моє вікно, вітаючись зі мною.

Та доки мука серце мені косить,
Ніби мороз траву на скелі голій,
Із книг моїх, запиленого столу
Зашаруділи наче феї коси.

Поглянь! Вже розгортаються на диво
Старі книжки, сни туги й самоти.
Усе заворушилось, мерехтить.
І падає на мене шуму злива.

Чи все це наяву? Чи все наснилось?
З розгорнутих книжкових сторінок
Легкі птахи злетіли, мов з гілок,
І по кімнаті розгорнули крила…

Всі ніжно-світлі, аж прозорі в русі.
Одна пташина в’ється при лампаді,
А інша проливає сльози градом
Перед портретом мертвої матусі.

Одні птахи біляві, мов лілеї,
Пір’їни в них на грудях золотії,
А інші – сині всі, з рудим на шиї,
Неначе пофарбовані зорею.

Якісь мені на мляве серце впали,
Тріпоче пір’я – шелестять шовки.
А птах один крилом своїм легким
З теплом торкнув моє обличчя в’яле.

Хотів зітерти мого суму тіні.
І слухай! Заспівали всі вони.
Звук голосів чарівних їх дзвенить,
І крізь той спів я чую слів тремтіння:

«Забудь свій біль! Хай він навіки згине!
Твої ми вірші й друзів всіх отих,
Хто гріє душі на зірках ясних.
Всі ми і є жива твоя родина.

Ми криємо усі серця тривожні.
Ми – як роса на одинокім листі.
Мільйонам несемо ми в ніч імлисту
Надії ліхтарі гарячі Божі.

З’єднання душ людських – це наша справа!..
Пов’язуємо мертвих ми з живими.
Якщо ми поряд, завжди будеш з тими,
Яких давно укрили пишні трави!

Ці зграї благодатні обійми ти!..
Й коли тебе накриє смерті хвиля,
Ми теплі сльози на твою могилу
Із сонця золотого будем лити.»

Дзвенить акорд… І промені гарячі
Лампада ллє і кидає на стіни.
Лунає із кута старий годинник.
Закривши очі, я від щастя плачу…
2002

Давні твої коханці лізуть, неначе волосся,
Гніздяться у головáх, ніби бойцуни на стовпі.
Пташата у них ростуть, пташата поживи просять
І скиглять - допоки кволі, і ситі - поки сліпі.

А тільки-но невбачай повипинаються крила
Із перших бруньок у розлогій кроні твоїх ребéр,
Пташата-вже-коршуни ревно та опазуріло
Вискубують пір'я, у тім'я в'ївшися, як у герб.

Їх коронують гучно, із серцем на троні садять
Мої простолюдні, мої ревниві німі думки.
Та ти приходиш - миром - і їх анархічну владу
Скидаєш із трону цілунком обвітреним і палким.

2010

Боже, Ісусе Христе,
Царю Ти наш небесний!
Душа в мене,
може,
розхристана,
може,
далека від істин.

Боже, одного разу
хочу Тебе спитати –
чи важко Тобі
бути Богом?
вічно людей прощати?

Ти поясни мені , Боже,
як це - у серці вмістити
любов- таку величезну,
щоб
ворогів
любити?

Дивись, в цьому світі земному
стільки є сліз і гріхів,
байдужості,
заздрості,
злоби...

Тобі –
лиш церковний спів...

Я так би хотіла бути
мудрою,
доброю,
світлою.
Я так би хотіла здобути
небо в своїх думках!

То як же Ти зміг,
мій Господи, –
пробачити всі провини,
пробачити кров і сльози –
пробачити –
і здолати
перед розп’яттям страх...

Як я повинна іти?
Боже, навчи мене Ти!


2004

Романові Скибі

текст як відмазка - живеш і листаєш
мнешся понуро з ноги до ноги
старість не радість
і радість не старість
все що зосталось
крила й борги

і не відріжу й не відворожу
і не поставлю слухати
де
вечір колише білу сторожу
і загорожу білу пряде

так і залишусь листом осиним
криком совиним привидом
чи
тим хто розріже сонце як диню
і - закричить

і загорнувшись в листя і в сушу
в гори і води
в сад і зело

виригну душу
виплюну душу

все
відлягло

давай заховаємо
неспокій у кімнаті
з відчиненими вікнами
може відлетить
а потім розчинимося
в оксамитовому дотику
протяжного саксофону

час поллється
тоненькою цівкою
піскового годинника
а ми обгорнемося тишею
як теплим коцом
і
будемо вдихати
повітря ніжності

притишимо серця щем
накриємо його сміху
дощем
і разом займемося...

безтурботністю

Якщо залишають сили,
Ти Бога не згадуй всує,
А думай, вкраїнцю милий,
Про те, що Вона – працює!

Коли у шаленім темпі
Інфляція дме у спину –
Згадай, що смугастий Рембо
Іде рятувать країну!

А раптом котроїсь днини
Тебе запосяде скрута –
Утішся, громадянине,
Бо думка твоя – почута!

Кроти завелись між грядок?
Не варто здіймать тривогу!
Бо Він наведе порядок,
Як голос даси за нього.

Якщо ж про свої здобутки
Забудеш, мов ненароком, –
На чинні біг-борди хутко
Ти кинь незрадливим оком!

Коли ж виробництво впало,
Собі не впадай у відчай:
Довірся професіоналу
І силі його чоловічій!

І як тут не буть щасливим,
Коли, наче кашу масло,
Нам будні активно живить
Веселе і влучне гасло?

І що нам з тієї кризи?
Ми чхали на негаразди!
Бо в нас не брудні мармизи
На бордах – а чесні ґазди!

Тож так я скажу вам жваво:
Ні честь, ні життя віддати
Не соромно за державу,
В якої – ТАКІ кандидати!

P.S. Народ має владу, на яку він заслуговує.
Влада має народ, який їй це дозволяє.

2010

я хліб, Боже, ріж мене
я створений саме для їжі
і янголи в зубках ніжних
знесуть мою плоть вище

я сіль, Боже, бий мене
я стовп соляний, я камінь
ти сам мене з нирки вийняв
своїми святими руками

я біль, Боже, збав мене
розмаж мене шаром найтоншим
по кожній душі ослабленій
по стиглому серцю кожному

2009

більше не снись
ти мій сон отруїв
годі карати
вечір умив білі руки свої
як прокуратор
я йому ноги омию нехай
терпнуть коліна
нашепочу аби туга лиха
зм’якла у глину
вечір не зглянеться
сниво дурне
з міхів розсипле
вечір - мій кат - відспіває мене
голосом сиплим
пам’ять затягне шнурок
ув’язнить
вежа мов глечик
діва очей не зімкне ні на мить
коси по плечі
сниво розкраю на сотні судом
кину до схрону
завтра - прощати гоморру й содом
жінко солона
завтра - заклякнути межи стовпів
тихій і ницій
винести
стерпіти будь-що аби
більше не снився

І що не травень – розливає хміль.
І що не думка – то якась химера.
Я вчуся посміхатися крізь біль,
Й мовчати, коли хочеться істерик.

І що не сонце – випалить дотла
Усю траву, не дочекавшись квітів.
Я вчуся не примножувати зла
Хоча би тим, що не берусь судити.

І що не вечір – в’януть кольори:
І жовте, і червоне, і зелене…
Я вчуся не дивитися згори
На тих, хто йде внизу позаду мене.

І що не вірші – на один мотив,
Переспіви заїжджених мелодій.
Я вчуся жити серед власних слів,
Та щось не дуже в мене це виходить…
10.01.10.

Сніг товчеться у вікна
І просить для себе світу.
Надто тісно йому у безрам'ї самотніх шиб.
Душі хочеться змерзнути,
Щоби когось
Зігріти,
Коли холодом болю
Цей час так себе прошив.
Виростають ліси
Біло-інейним сном голгофи
Для розпятих пілатів
В епоху нечистих рук.
І питає історія тихо
Її:
Кого ти
Посилаєш відверто
На цю невідверту гру?
Сніг товчеться камінням,
Лягає у фатум слова.
І конає красиво
Під важкістю теплих ніг.
Крок за кроком –
І все...
І крутитись земля готова
Навіть в інший вже бік
По орбіті своїй сумній.
Тільки б душам, на жаль...
Тільки б мерзнути і мовчати.
Благородніє світ
Від безвидної суєти.
Виростають з-під снігу
Нові і нові пілати,
Що месіям своїм
Через себе кують хрести.

Коли дорога відлітає в ірій,
лишається за курявою крил
твоя невіра, і твоя зневіра,
і попіл слів, і безголосся пил.

І ти згадаєш, у якому літі,
в якім столітті, у якім житті
на цьому світі чи на тому світі
до порожнечі осені летів.

І затремтить у сонячнім сплетінні
думок твоїх тонесенька як нерв
мелодія осіннього цвітіння
пожовклих перевтомлених дерев.

Розплющити, отверзнути роздерти
сухі повіки і сухі вуста.
Благати смерти. Спокою і смерти,
коли довкола пустка й самота.

Невже слова мої гріхи замолять?
Чи на словах безглуздости печать?
Що за любов, коли її говорять?
І чи любов, коли її мовчать?

Покуто, не мини. Збагни, Покуто,
чия у тім, чи є у тім вина.
Та дівчинка, забута й незабутня,
невже вона понад усіх одна?

Відкрию очі: Боже милосердний!..
Уста розкрию: Отче наш, єси…
А світ – не світ. А світ – немов підземний:
ні істини, ні смислу, ні краси.

Немає світу. Вилинялий. Стертий.
Її нема. Мене нема. Прости.
На цій землі хрести не тільки мертвим –
живим і ненародженим хрести!

колись
твоє ім’я
перебриніло на моїх вустах
і встигло застигнути
брунькою в серці

а нині
Господи!
весна це чи не весна

крижини світла
тануть в моїх очах
брунавіють вуста
призабутим іменем

…бо все – то ловлення вітру.
Еклезіаст

Не слухай – це тиша, яка не затихне.
Не слухай – усе це лиш спраглі слова.
Питається вітер натомлено: ти хто?
І час пропливає, і вічність сплива…

І вітер спливає, бо ловленням вітру
є спроба порушити тишу душі.
Бо все те, у що неможливо не вірити –
бо й та, у котру неможливо не вірити –
піде у практичність і скаже:
лишіть…

Пішла у практичність. Не слухай. Не кайся.
Не думай про вітер, бо зловиш туман.
А вірші – це казка. А вірші – це калька
стократ пережитих, прожитих оман.

Бо вірші – то мрія. А мрія – лиш вітер.
І ловленням вітру здається життя.
А вітер ловити – це значить горіти.
Це значить – згоріти. Це доля. Затям.

Рубаї *******


1
Тривожний пульс у нашої епохи,
Бо звідусюди сходяться мандрьохи.
І кожний з них – політик і діяч,
А совісті не мають анітрохи.

2
За правду вівці борються з вовками,
І дружними ідуть на них рядами.
Вирує вся долина до зорі –
Вовки перелякались до нестями.

3
Політики такі, як баба Настя,
Котра завжди казала, як удасться.
І жоден у кишеню не поліз, –
Там їхнє слово, де народне щастя.

4
О, як радіє серце, бо віднині –
Царює совість в нашій Україні!
Дивлюся навкруги – це був лиш сон,
Густий туман розвіявсь по долині.

5
Мабуть, у того розуму немає,
Хто вік живе і правди не шукає.
А той щасливець, що її знайшов, –
Давно вже манни з неба не чекає.

6
Чи є такий у світі вождь-тиран,
Котрий народ заводить у туман
Солодких обіцянок і хвали, –
Наносячи йому мільйони ран?

7
Ідея сяє на небеснім шовку,
А ми її шукаєм, наче голку.
Побачивши розтерзане ягня, –
Ми довіряємо нахабі-вовку.

Чорний місяць і ти вже не бачиш і власної тіні.
Говори про любов, про розлуку свою. Говори.
Бо життя перейде. І залишуться мури камінні.
Вічний погляд у даль, вічний потяг кудись догори.

Говори про печаль. Навіть пошепки, навіть нікому…
Про найтоншу струну і відлуння далеке крізь ніч.
Коли холод надворі і холод у тобі самому.
Коли ти воз"єднання: доріг, берегів, протиріч.

Говори про життя. Коли навіть із викликом смерті.
Коли степ й чисте небо, і небо з зірками, і степ…
Бо свобода в тобі незнищенна і в цій круговерті
Ти один між думок. Чорний місяць. І світу вертеп.

І все прибуде!
І буде добре!
Гляди, Маріє.
Хіба не диво - теплінь узимку, і так Зоріє.
А Сяйво лине по небу - гріє із високості,
і не пихате, що те, зі споду, зі злота злості.
Рясною буде ся ніч, Маріє, вам у вертепі.
Чи не для дива – духмяне сіно і ясла теплі.
Вернеться Йосиф, зігне коліна. І в ту хвилину
і Сяйво зрине, тепло віддавши в зіниці Сину.


2009

гортанний голос
________________ гами гонористі
п’янять
_______ у тихий вечір
______________________ pianіssimo
налий-но
_________ друже
________________ поки ще не вистигла
пательня сонця
________________ у чужому місті
що вузьковійно
________________ мружиться очима
нема в тім ради –
________________ дома не журилися б
вже бузьки
____________ з журавлями
________________________ поріднилися
з тих пір
________ як я злетів
___________________ услід за ними

торкай келішок
______________ пальцями тремтячими
дивися в очі
___________ смутками наповнені
а птах
______ змахне крильми
_____________________ у небі
___________________________ мов мені
в останню мить
______________ промовить «до побачення»



Листопад, 09

Я осінь вишивала муліне.
Хвилини наповзали на хвилини.
Цей листопад ніколи не мине, -
Він зупинився, як старий годинник.

У ньому назавжди пішли дощі,
Такі рясні, і невимовно сірі.
У нім вогонь грайливо не тріщить
В порожній, не провітреній квартирі.

У ньому тільки два із кольорів,
І ті - іще не знаю, як назвати.
Цей листопад – за ніч перегорів.
Цей листопад – і сам собі не радий.

Він тягнеться над соснами, увись,
Він відіграв усі осінні ролі,
Він радий був би зрушити кудись
Із полотна, із пам`яті, із долі.

Вхопила нитка цупко і трима,
До хрестика лягає хрестик рівно.
Та завтра зранку родиться зима
Іще не люта і така наївна…

Нічого в нас ніколи не було,
самотній сад і яблуні у ньому...
Вазонок, що дивився крізь вікно,
і птаство, що зліталось біля дому...

На небі сірому дві літерки малі -
то журавлі прощаються із нами...
Нічого в нас... Лиш груші на столі,
і фото в рушниках пожовкле мами...

Народився бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії
крутиться довкола стріх.
У долоні у Марії
місяць — золотий горіх.

КОЛЯДА

Тешуть теслі з срібла сани,
стелиться сніжиста путь.
На тих санях в синь незнану
Дитя боже повезуть.

Тешуть теслі з срібла сани,
сняться веснянії сни.
На тих санях Ясна Пані,
очі наче у сарни.

Ходить сонце у крисані,
спить слов’янськеє Дитя.
Їдуть сани, плаче Пані,
снігом стелиться життя.

  
Місяць котиться до Монмартра
Бай... софіти пішли зі сцени
Від старого кінотеатру
Відлунали нічні сирени
 
М-р Боґарт за свіжим пивом
Проглядає пусті газети.....
Комуністи горять наживо....
Кубинці готують ракетний......
 
Сміт-і Вессон прибрав твій дилер
Сніжний ранок свічадний саван
Чорна кава та Генрі Міллер
Арлекінівська марна слава
 
Гелловінська світська забава
Тихий глум. Твій перфектний кілер
 
 
 
 -;-
 
 
 
 
 
 
 
 

За мною йдуть по новородках – по слідах,
і дивляться під ноги, ніби у безодню.
А як зайдуть за клітку, під Господній дах –
умиються теплом і здують кисень з водню

з кармінних чаш. Як отченаш, уклавши біль,
купатимуться в золоті мого "ні слова".
Заміряють опалу славу по собі –
кришитимуть світил хлібці на стіл Христовий,

аби забився у куток і наслухав
як до вікон, мов до ікон, припала злива,
як зі сузір`я Риби вариться уха,
густіє в сні та молоці тілесне мливо,

i рани відкривав для зраджених і тих,
що опікали, обпікали, обпеклися.
Бог у мені аж до самого крику стих,
аж чутно стало як спадаю листям

на срібну до самого скону сивину,
скороблений, мов роблений не з тої глини.
Через життя летів, через себе й вину
за переліт, за все, що не дісталось сину.

Лежу, а наді мною протікає синь,
у вени колір огортаються протоки.
І затихають, ніби ватра, голоси
розворушивши тіні предків крок-за-кроком.

7 Січня 2010

Цвітуть каштани за вікном, –
У очі зазирають сонно.
І тіло зламаним веслом
На хвилях б’ється безсоромно.

Роздвоєність земних бажань.
Огидна спроба насолоди.
Смиренність, щирість покаянь.
Злиденність витівок природи.

Весняна повінь відчуттів.
Твоє розсипане волосся.
І знову неймовірність слів,
Що все намріяне збулося.

Засыпаешь, и тихо рядом вечность ложится на бок,
просыпаешься, куришь, ищешь входные двери,
за которыми дикий пляж, где резвятся крабы,
перепившие солнца и переварившие херес.
Но открытое утро всасывается ниоткуда,
на лице отчетливы тени глубоких борозд,
это давний бронхит - запущенная простуда,
это черные клетки фантазии о Бора-Бора.
А за шторой белеет день, и ветер приносит атва:
снеговые моря олицетворяют Хронос,
приглядишься – это двухцветный паралич шахмат,
это белые чайки и пешка убитой вороны.

“Коляд, коляд, колядниця!” –
Дзвінко лине з краю в край,
Добра з медом паляниця,
Як весільний коровай.
Коляд, коляд, колядниця!
Кожен голос, як струна,
Красна дівка, яснолиця,
Наче долі таїна.

“Коляд, коляд, колядниця!”
Стань, послухай, подивись,
Там, де білі лебедиці,
Навіть верби обнялись.
“Коляд, коляд, колядниця!”
Чує рідна сторона,
Сяє в душах зоряниця, –
Україна в нас одна!

“Коляд, коляд, колядниця!” –
Лине в місті і в селі,
Нам нема коли журиться –
Празник неба і землі!
Коляд, коляд, колядниця!
І в чарках, як синь-вода,
І на покуті в світлицях –
Україна молода!

Крізь романтику марева рим
Ти здаєшся ворожо-чужим,
Таємничий, мов вічності дим –
Рим.

Твої корені з давніх легенд.
Ти уже не столиця, а бренд.
І лиця не ховаєш у грим.
Ти короткий і грізний –
Рим.

Ти над морем долоні простер,
Кожен другий тут – легіонер,
Ти пануєш над світом старим –
Рим.

Ти на камені церкви стоїш,
Твої діти – Мадрид і Париж,
Вічний спокій і вітру нестрим –
Рим.

Ти надбав дивовижних скарбів,
Втратив лік для служниць і рабів,
Маєш безліч похилених спин,
А у мене довіку один –
Він.

Він у мене довіку один.
Що зробив ти із ним, Авентин?
Та потьмарить крила голубінь
Не дозволено навіть тобі.

Він сплатив тобі мито стократ.
І немає дороги назад.
Не порушив. Але поза тим
Він ніколи не буде твоїм!

Я – не скверна. Я те джерело,
Що очистить скорботне чоло,
Що опору душі поверне.
Не судіть, не кленіте мене.

За межею, за мурами я,
В порожнечу долоня моя.
Та хіба ти заплачеш за ним,
Рим?

Він у мене довіку один.
Замурований в камені стін.
Місто вічне і непобориме.
Хто насправді ти, хто ти, Риме?
3.01.2010

Знов лелече гніздо зацвіло голосами малими,
І від перших листочків болить тополина душа,
Тільки вже не мені хтось у пасма вплітає стеблину,
Не до мене назустріч в задуманий сад поспіша.

Ще жнивує життя – теплим сонцем напоєна днина,
І вустами твоїми неспівані пахнуть пісні,
Та чомусь ожила у забутій матусиній скрині
Тиха пам’ять моя матіолою на полотні.

Хай минають літа, хай поволі холонуть сузір’я,
Мов шовковиці ночі назавжди зникають в траві,
Та ласкавий вогонь золотого мого надвечір’я
Завтра вранці підніме лелітки дівочих повік.

Ця жінка, що заснула поряд мене,
Ця тиша, що віднині гробова.
Іскриться лампа, тінь її зелена
Лягає на тіла і на слова.

За шибкою хурделиця блукає
і небо крізь фіранки зазира,
ця жінка тут, вона мене кохає
і від шаленства мойого вмира

Нехай сусіди шепчуться над нами,
Нехай вірші про інших пише хтось!
Я ждав її віками і роками,
І пестити не зможу ще когось!