* * *
Упрятавшимся в лоно фонаря, –
Где твой фитиль охватываю я,
Тобой разносклоняемое пламя, –
Какого же имения желать,
Когда на свет слетелась благодать
И сумрак расступается над нами.

Так, часть – до целого и пол – до полноты
Довоплощаешь, проникая, ты,
И бегство упраздняется по мере
Прибежища, налившегося в нем,
Пока не в схватке с нашим веществом
Отравленное вещество потери.

А нежность – даже посреди огней –
Влажна и обступает тем тесней
Ковчег фонарный, что иной неведом.
Он сам себе голубка и причал,
Его, как жизнь, никто не выбирал,
И никому не увязаться следом.

2011

Всіх я риб перелюблю в морі,
Маю внутрішню цю потребу,
І застигну в німому горі,
Вже коли я дійду до тебе.

Не торкай мене поміж ноги,
Він – вже мертвий, старий незграба,
І пробач мене, мила небого,
Не поставлю тебе уже крабом.

Та до зваби твоєї горнуся,
Я зробити ще дещо в силі,
У глибини твої увірвуся,
Солод-ласку дам – куннілінгус.

Все солоне злижу із тіла,
Струм оргазму пройде між нами.
Як здригнулась ти, затремтіла…
Піднялося на морі цунамі.

20.03 7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Пародія

Ультрамарин, гумóвці, бірюза –
Зелено-синя ланка бурякóва…
Які Гаваї? Зникла десь коза,
І Гриць (Горацій) теж пропав… до слова.

Хоча б один рядок зробив нехай –
З сусідом, нéздаль, прагне релаксацій…
О, зараз буде: “Будьмо!” і “Банзай!”
Таке ліниве вдáлося до праці.

А потім ляже, наче справжній сер
(Хай Англія уже мені пробачить),
А ти з городу бігай – чи не вмер?
О, Гамлете! Яке життя собаче!

Дістав давно прозорих гúчок рай,
Базальних ганглій рідше імпульс блиска…
Звільнюся ось від одягу – і край!
На пляжі наче. Чим я не нудистка?

Полóти буду, всім наперекір!
Чи в турагенство? Треба ж мати міру!
Ось завтра мій очуняє…вампір –
Я – на Гаваях… (Майже по Шекспіру).


20.03. 2011

ультрамарин, індиго, бірюза... –
зелено-синя гама релаксації.
із томика виходить сер Гораціо
із вигуком (підслуханим) «банзай!»

і звичаям двірським наперекір,
звільнивши ноги з-під взуття та одягу,
ступає в рай прозорих вод із подивом:
«куди дивився батько мій, Шекспір?

яка краса - цей крихітний гавай!
пробач стара і добра бабцю Англіє,
від враження іскрять базальні ганглії -
о, Гамлете, лишаюсь. прощавай.

Уже давно ніхто не стереже
Свойого брата, каючись як Каїн,
Перетривавши поставання таїн,
Одну для себе ревно береже.
І світ такий - голубка і змія,
І в кожнім падолисті квітне квітень,
Як златоглави з бучацьких робітень,
Глибокий млосний погляд Мамая.
І все тобі проститься, й та гінка
Твоя дорога, що малює звичний
Присвят і зрад орнамент меандричний,
Коли заступиш брата від клинка.

Слова - як каміння з кручі -
Прощальні і поминальні.
Всі вироки - неминучі,
Всі задуми - геніальні.

І чашу проносять мимо,
І вінця сухі до ранку,
Допоки ще серце риму
Викохує, наче рану,

У час, коли в ночі зимні
З провинами ставки очні.
Всі істини - незглибимі,
Всі доторки - непорочні.

Вже зібрано каміння. Може знову
Його розкидать і піти у ніч?
І не шукати відповідність слову,
І не блукать в тенетах протиріч.

Вже зібрано сповна. Що з того, брате?
На скронях пил, в очах пісок і сум.
Чи будеш знову вічність катувати
Присутністю своєю?- Божий глум.

І вмер. Відносно. Чи навіки канув,-
Блаженна мить безликого єства.
Що принесеш з собою на заклання?
Мабуть, нічого. Лиш одні слова…

В широтах забамбулених совком
стояли й веселили нас скульптури:
«Шахтар», «Доярка», «Дівчина з веслом» –
шедеври пролетарської культури.
Дебела дівчина велично зирить вдаль.
Придуркуватість легка на обличчі.
Веслом відгонить смуток і печаль?
Веслом долає всякі протиріччя?
«Для чого їй весло?» – питаєш ти?
Для нападу, для самооборони?
Куди збиралась краля з ним підти –
в бутік чи на веслярські перегони?
Чому весло, а не, скажімо, смолоскип,
як в пОдруги – у статуї Свободи?
Чи те весло взялась постерегти
бой-френду, поки п’є він «Пиво-Води»?
Чому не оголила вона грудь,
як інвалідка та – Венера із Мілоса?
В веслі чи в чім її жіноча суть?
Чому в «мужскіх» трусах? Чому не боса?
Аж раптом зрозумів! Мені дійшло!!
Ця дівчина кохає і страждає!
«Гребіть ви звідси! Нате вам весло!» –
всім виглядом своїм нас закликає.

Сонячний зайчик
на ймення Світланчик,
Променя раннього
радісний син,
Має веселу
допитливу вдачу –
Це непосида
з усіх непосид.

Зранку він чуба
лоскоче ялині
І перелічує
шишки на ній.
Потім, послухавши
співи пташині,
Сам повідає,
що бачив у сні.

Далі біжить
привітатись до річки,
Грати із хвильками
в довгу лозу,
Ще – погойдатись
на вітах вербички
І помогти їй
чесати косу.

Зайчик не має
спокійної миті –
Стільки на світі
Цікавих є справ.
Як ви гадаєте –
носики дітям
Хто це веснянками
поцяткував?

Хто не дає
зранку бути ледачим,
В торбу яскраву
збираючи сни?
Вірно! Це – зайчик
на ймення Світланчик,
Променя раннього
радісний син.

2011

Маленький индеец Чуткое Ухо
обладал, понятно, отличным слухом,

        он слышал, как над ним летали птицы,
        как в глубинах синих дышали рыбы,
        и слышал даже, что волку снится,
        и что волчата сказать могли бы,

маленький индеец Чуткое Ухо
собрался как-то ночью с верным духом,
сидя под огромным и сонным небом,
и запел тихонько о том, где не был:

        [тихо и задушевно звучит песня «Ноля»]
        Эх, трава-травушка, травушка-муравушка,
        Эх, берёзки-ёлочки, шишечки-иголочки,
        Эх, цветочки-лютики да грибочки-ягодки,
        Эх, да птички-уточки, прибаутки-шуточки.

Тогда тотем льва спросил, тряхнув гривой:
мой мальчик, о чем ты поешь так слёзно,
мол, почему сейчас зреют сливы
и почему умирают звёзды?

        Чуткое Ухо был ещё очень мал,
        и тотем медведя ему так сказал:
        – Посмотри на этот желтеющий куст,
        Понимаешь, на землю пришёл авгýст.

– Áвгуст,– поправил робко тотем орла,
но наш индеец шептал свои слова:

        [ещё тише и ещё задушевнее]
        Эх, трава-травушка, травушка-муравушка,
        Эх, берёзки-ёлочки, шишечки-иголочки,
        Эх, цветочки-лютики да грибочки-ягодки,
        Эх, да птички-уточки, прибаутки-шуточки.

И тотем медведя, утерев слезу,
Объявил по прерии, клыком блеснув:
– В Чутком Ухе заговорила груст.
Этот мальчик будет теперь Август!»

        [еле слышно, почти эхом]:
        Эх, трава-травушка, травушка-муравушка...

И вздохнул малыш, на траву прилёг, и
никто ему не сказал, что путь лёгкий...



2010

Ошаліле вищання шин…
Декорації злих містерій…
Хоч листа по собі лиши
Після того, як хряпнуть двері

За тобою, а по слідах –
Лиш відлуння, не я, бо – горда…
Та шугнеться у дзеркалах
Хижим вищиром вовча морда

Оглашенної самоти,
І завиє, і заголосить,
І до серця твої сліди
Пригортатиме, і… і – досить.

До світання заклякне світ
Під снігами посеред літа
І русалки вкрадуть під лід
Потерчатко - печаль, сповиту

Та й задушену в повитку;
Заколишуть на зимних водах
Під співанку, мов плач, гірку.
А прочуняє – хай приходить,

Щоб узнати своє ім’я.
У розхристану навстіж хату
Вітер – поводирем. А я
Буду вкотре уже читати

В світлі повні, ущент розбитім
Тінню рами - а чи хреста -
Ненародженим нашим дітям
Ненаписаного листа.

Може тобі –
світанку?
Може –
дощу холодного?
Будеш моїм серпанком,
Будем… одне для одного…

Серце – на два осколки…
Просто небо… таке безпомічне
І твій погляд – під нігті голки
Допікає надмірно боляче

Пародія

Сторінка третя: схилені над тілом…
– Він буде жити? Три доби іскрило…
Скажіть, Він буде? Лікар строго: “Цить!
Могли ж Ви перерватися… на мить?
Щоб без перерви, їжі аж три дні!
Він не машина, а людина, ні?
І, схоже, обезсилений до краю,
Від голоду, напевно. Зараз взнаю…”

Хвилина… дві… чотири… Час втіка!
“Де пульс? Де пульс?” Оголена рука…
Стиска сухарик, наче хто приклеїв…
– Сидів отам в кутку, на батареї,
Щось шепотів про “спрощений маршрут”.
І про десерт. А ще – що не верблюд…

– О, ні! Він диха! Схоже – симулює!
– Коханий, правда? Лікар не жартує?
Ах, котику! Та ти ще той актор!
То що там про… штанята… Піфагор?
Тобі вже краще – то подай сигнал!
Я збуджуюсь – який ти… театрал.
Думки ми проженем оті дурні,
І зараз будеш знову… на коні!
Іди до мене! Киця хоче гаму!
– Е, не втікайте, лікарю! Я з вами!


12.03.2011

Загубити годинник, щоб більш не губити хвилин.
Загубити квитки, щоб не було куди повертатись.
Навмання, догори. До неходжених досі вершин,
До нечесаних хмар, і лісів, таємниче-картатих.

Заговорений вітер голосить вершинам псалом,
Мокрі крила ялин заплелися зеленим арканом.
За вікном громовиця... На склі малювати теплом,
Поки світ крізь дощі обростає холодним туманом...

Пахне хвоєю, воском… Танцююча тінь на стіні
Залишає цей простір – що подих, то далі і далі…
Відбиватись глибоко в зіницях, на самому дні,
Лунко падають, в тишу зірвавшись, коралі.

Заговорений вітер приб’ється ялинам до ніг,
Завмирають дві тіні на грані всіх істин і світу,
На повіках розтане останній неторканий сніг... -
Загубити б цю мить, щоб вона не змогла закінчитись!


08.03.2011 (с)

Рушниками підперезані,
Як весільні старости,
Між ялинами старезними
Стали цвинтарні хрести.

Хай на Світі Тім заручені
З пеклом зайди і народ,
Більше, ніж на Цьому, мучити
Не додумається чорт.

Рушники крильми розп’ятими,
Як на плечах, на хрестах.
Хто ж на Світі Тім спасатиме?
Може, Будда чи Аллах?

Трухлявіють-розсипаються
І хрести, і родовід.
Рай і пекло починаються
Ще до цвинтарних воріт!
2011

як темно ще
й людина наче звір
звук обирає за орієнтир
іще не перекрикують машини
собачих зойків і зітхань пташиних

як темно
ще затулено засів
зорь і поодиноких голосів
і сплячий простір ще конем не фиркне
не позіхне напівоспала хвіртка

світати мало б
в космосі ж сумнім
ще слово красномовне наче мім
і ненависть у темряві з любов’ю
обмінюються кривдами і кров’ю

сіріє
душ заклацали замки
чи входять чи виходять – невтямки
світанок видибає мов святенник
і тільки темноті видать як темно

___________________________
2007

1.
Нехай ще «скрипка грає, серце крає»!
...А в кого замість серця – камінець?
Пекла вам кожна крапля «Водограю»,
що спраглим Пісні
дарував Співець.

Допоки Він плекав «Червону руту»,
любов’ю пестив ніжні пелюстки,
ви бовтали ненависть як отруту
й сумління рештки
рвали на шматки.

Це ж треба вже дорватись до нестями,
щоб зважитися врешті на таке!
Й земля не розступилась під ногами
в ту мить, як замишляли ви
лихе...

2.
В дрімучім лісі тіло ще гойдалось...
А ви за упокій уже пили
у спокої й покоях. Чи гадали –
на Пісні міцно зашморг затягли?

Самі, напевно, не збагнете й досі
чим саме вам та Пісня допекла:
чи тим, що рута-м’ята у волоссі,
чи тим, що за плечима два крила?

Тоді її сахались, наче ладана,
й тепер вона шмагає вас навхрест.
Та Пісня зроду-віку ниць не падала.
Усе при ній: душа, краса і честь.

...Пливла людська печаль за крижмом білим.
Сльозу ронили квіти на труні.
А ви, мов круки, каркали над тілом,
і думали – хороните її,

зраджену і заборонену,
зболену Пісню Володину...

3.
...Втирався світ од мряки й плісні
і в синє небо позирав:
так високо вкраїнську Пісню
іще ніхто не підіймав!

Не горда, згадана не всує.
І словом – тиха і проста.
Дивіться, ниці, як пасує
їй благодатна висота!

Щось є в цій Пісні від санскриту,
прадавня загадка якась...
І неможливо приручити
її крилату іпостась.

Погляньте, до наживи ласі,
як їй свобода до лиця!
...Витає Пісня в позачасі,
подібна до свого творця.

03.2009(2011)

Мені твої вуста – за все на світі,
як спраглому холодне джерело,
що не зміліло у розкошах літа,
яке б воно спекотне не було…

Я п’ю тебе, і знову хочу пити
і мед, і гіркоту, і біль, і сум…
Моя любове, як без тебе жити,
коли усе здіймається на глум?

Світанки білі, росами сліпучі,
в туманах вишень губиться трава,
десь понад річкою, у прірвах-кручах
сумує солов’їна перезва…

Жива, невінчана, та бита-гнана,
як розкіш, як тремтлива нитка-грань –
відрада, що трима мене від рана
без метушіння… й майже без питань…

Вертає сонце у цнотливе літо,
і матіоли пахнуть від заплав...
Твої вуста – мені за все на світі,
за всі на світі ніжності слова…

Між нами земля нанизала століття
Так рясно – із горя, і болю, і блиску:
Чим більше живу в неспокійному світі,
Тим знаю напевно – Ти близько.

Схрестилися долі, мечі і дороги,
Хрестилися ми на стежки непомітні.
Не відаю інших шляхів і нікого,
Хто був би настільки рідним.

Бо глибоко так - суєта не торкнеться
І відчай не дійде, і ворог не вкусить, -
В самісінькім серці – іще одне серце –
Імення Твоє, Ісусе…
3.03.11

і буде вино смакувати тобі - мов кров
а сніг - наче манна небесна чи манна каша
покірно чекаю - іуда про нас розкаже
підставимо щоки під вітер чужих розмов

важкими шляхами ночей позашлюбних я
і десять хрестів за тобою нести не проти
здається, що це вже довічна моя робота
покірно чекаю - забий в мене перший цвях!

клянуся любити. клянуся в останній раз.
собою клянуся, воскреслою після злості,
і нашими дітьми, розбризканими у постіль,
а ще - матерями, які проклинають нас...

Обдовбані підлітки ділять косяк на всіх,
Заходяться реготом – котиться горлом дим,
Волають веселі, здається їм так, пісні -
Байдуже все вічно п’яним і молодим.

Байдуже, що в школі мама вже п’ятий раз
За місяць, і керівничка – скажений пес,
Кидається на людей без команди «фас»,
І дід-фронтовик побачив фашистський хрест

Під лівим плечем, ще свіжий, ще кров сочить,
Так ніби тікає з тіла... Бліді слова,
Неначе палатні стіни, і хтось кричить
На вухо, аж розривається голова...

І білі халати бідонами молока
Заповнюють простір, звідти і аж сюди,
На очі лягає холодна чужа рука –
Байдуже все вічно п’яним і молодим.

І вечір ховає тіні у капюшон,
І кисне в калюжі сумка «Хеллоу Кітті»,
Здіймається в небо дим, як густий фантом,
І в землю вростають корінням штучні квіти...

• • • •
І як вітрило уві сні майне
про тебе згадка з мрії Одіссея,
його далеке незабутнє - "не..."
розлукою в рою лунання слова
понад Борея те́чею, - сяйне,
і вмить, як долі усмішка раптова,
злетить і згине марево земне

Закутаюсь у білу заметіль.
Вона мені сьогодні –
майже рідна.
Погідно на душі.
Стихає біль.
Звідкіль серед зими -
самотня, бідна?

О, не сумуй,
коли з небес лапатий
завзято,
просто в душу, пада сніг.
Княгиням треба вірити.
Прощати.
Прощатися.
З усіх земних доріг,

чекаючи, пускати на поріг
ігнорувати радощі і втрати…

* * *
Відвернися, слизький малоросе,
Закрий вуха та очі втопи,
Над Чечнею ревуть стоголосо
БеТееРи в кривавій ропі.

Там немає хахла-салоїда,
Він сховався в безпечний куток,
А в Чечні від дитини до діда,
Кожен взяв ненависний клинок.

Знавісніла Ічкерія з горя,
Пре у Грозний кацап-лицемір,
І у Тéрек розчавлена воля
По краплині стікає із гір.

Над Аргунем зітхають гармати,
МІГам дали команду на зліт,
І нащадки творців Імамату
На війну піднімають нарід.

В хмари диму вершини повиті,
Чорним мороком вкрилась земля,
Для горян приготовані кліті –
“Подарунки” сталеві Кремля.

У руїнах чеченки голосять,
Бо вмирають мужчини в бою,
Вони волі в Росії не просять,
І в Алаха місцини в раю

З піднебесся могильщиків купа
Зирить хижо в обличчя німе,
Та орли не сідають на трупа:
Серце воїна дзьоб не візьме.

Хоч не знаю, чи буду почутий,
Я у Господа щиро молю,
Щоб не падали більш у Бамуті
Світлі воїни в чорну ріллю.

Зірок на небі – як магометан,
то розпорошених, то скупчених в країни.
Мов осереддя їх – подібний до пір’їни,
старенький місяць, суфій і султан.

Забудь про хаос денних голосів
і тихо увійди у гармонійність ночі;
дитинно щиро хай душа твоя захоче
пробути в мирі до кінця часів.

Залиш при вході, мов важке взуття,
марнотні думи і тривоги тлінні.
Залиш їх днині, бо нічній святині
присвятиш нині мить свого життя.

Ти осягнеш: допоки плин ночей
на батику буття малює свій орнамент
і місячне перо п’є темряви атрамент,
не розладнатися порядкові речей.

І тільки півень (анти-муедзин)
священнодійство це спиняти має владу,
рвучи ажурний світ нічного султанату
гяурським гімном Сонцю
від низин.

2003

Сині мелодії моря і пряного вітру.
Любощі глорії чаші едемського сидру.
Ти віддавалася і ніби юність вертала
Хвилі прибою на лезо п’янкого сандала.
……………………………………………
……………………………………………
Мяко гойдалася кода торкань і цілунків.
І для оби́двох одна була снива піала...
Лиш на світанку я вийшов із хіті лаштунків -
Ти прокидалась в обійми і не впізнавала.
……………………………………………
……………………………………………
Наче збувалося дуже вагоме допіру.
І ти летіла б і далі з тілесного виру,
І подолала примарну між нами завісу,
Птахою зринувши в небо з куща барбарису.

Мені б любов свою не розгубити…
Проказую в молитві сокровенній:
- Якби ти знав, як хочу я творити!
Тебе прошу – ти будь моїм натхненням.
Ти сенсом будь усіх моїх початків,
Мене щасливою зробити в твоїй силі,
Не став на моїй долі хрест-печатку,
І хоч на мить з’явись на небосхилі.
Тебе чекати буду вдень й щоночі –
На це у мене вистарчить терпіння,
І я впізнаю мудрі твої очі
Як символи блаженного падіння.
… Ти тільки появись…


22 січня 2011 р.

Медея знов занурює в ріку
Скривавлені бинти вечірніх сонцекраїв,
І присмак ревнощів гострішає в ковтку,
Жадає помсти він і винних пам’ятає.

Не витерти Ясона зраду й хіть,
І сміх прокльони вже не полишає,
І Місяця надщербленого мідь
Все срібняком у пам’яті спливає.
______________

Холодна хвиля вечір поглина,
Зірки над прірвою, безодні потойбіччя...
І так спокутливо-невинна глибина,
Та навіть в ній живе чуже обличчя.

2010

- Юні заводі блакиті, янголів осанні співи,
Золотаво-сонні миті, ночі в любості волозі,
Милоданка літа – осінь, сипле дні - осонні сливи,
І пухо́вою жагою білотіла вторить хузі…

О ряди меди́, Забаво, - грає обріями море,
І яремна хвиля ново крає серце нелукаве,
І лице таке суворе донно поглядами коле,
І згинаються коліна у розпачливому «Авве..»

І солоногубі брижі. І човен у перехлині.
А у ньому її віна, і снага гребця жадана, -
У полоні мрії вії опускаєш у хотінні…
І на згадку, і прощення, і прощання Дон Жуана.


2011

Сиреною співучою над Сциллою
Твоя мелодія поета зачаровує.
Милуюсь я спокусою і силою
Ідеї, що фонеми відсотковує.

Стаю перед тобою на коліна я,
Твоєї милості прошу – аудієнції,
Бо чую, як несе мене билиною
За течією ліро-квінтесенції.

Ти явище, не вивчене наукою,
Що називаємо її психіатрією,
Явись мені - молюсь і лобом стукаю
У ейфорії дотику із мрією.

Прозоросте! О, будь мені опорою,
У милозвучності моєю панацеєю…
Луною відповідь: «…і станеш хворою
У психлікарні білою лілеєю…»

Як з розірваного намиста
Котяться намистини:
Одна – в нірку,
Інша – в дірку,
Третя – в павутину;
Та – від страху –
Аж під шафу,
Та – під п’ятку,
Та – в підкладку…
Котяться, намистини, котяться,
Не зібрати…

Розірвали – не зуміли
Всім щоб – поділити.
Котяться – аж ген із хати –
За безцінок -
Вагони з житом…
Вагони з цукром…
Вагони з хлібом…
По рейках гарячих.
Котяться сподівання, котяться
Під хвости собачі.

Розірвали – позбирали
Намистини рачки:
Хто – заводик,
Хто – колгоспик,
Хто - собі на дачку;
Хто – в кишеню,
Хто – у жменю,
Всім – по намистині…

Котиться, народ, котиться,
Відтоді – й донині:
Хто – без толку,
Хто – на голку,
Хто – у горловину…
Хто – в палату,
Хто – за грати,
Хто – у домовину…
Хто – у ліжко,
Хто – в підніжки,
Хтось - і в емігранти…

Котяться, намистини, котяться, -
Хто зібрав би?…

Я пишу зеленими рядками,
Що бриніли звуками пісень.
Чуєш, чуєш шепіт листя, мамо?
Це тобі вибрунькується день.
І всміхнеться синьооке літо,
Липоцвіт спускаючи човном.
Чуєш, мамо, знов радіє жито
Жовтим небокраєм за селом?
Гори знов засіються по далі,
Липнучи верхами в небозвід.
Чуєш, мамо, зірочки печалі
Залишають шляху білий слід?

Рідна мати моя, вишиванка на сонця долоні
Заяскрава для нас. І без хрестиків в'яжеться рай.
Я присяду дощем― не зганяй лиш мене з підвіконня.
Ти пробачить - пробач, але вже ні про що не питай.
Вірний вітер зими перетворить мене у людину,
Ну, а сонце на мить утече і своїм язиком
Злиже білу сльозу, а для тебе загубить дитину.
Рідна мати моя, прочитай мене першим рядком..

У пулітику донині
пхаютьсі козли і свині.
Роги, ратиці, копита,
рила нумо ж до корита.
Їдло, пийло, шило-мило,
їх не викурит кадило,
не пришиют, бо пустійно,
пуки в нашій стайні гнійно,
можна під себе робити,
нагло лізти на забите,
бити байдики і байку,
рохкати собі під "Вай, Кум!",
продаватисі неглупо
і лизати вправно дупу
тим, хто більшу дупу лиже.
Цалий час гострити лижі,
думати про власні крижі,
ставити в законах крижик –
аби потім присягатись
же пеньонжки хтіли пхатись
не з багнюки. Ну і слизько ж,
бо корито надто близько.
Надто тлусті стали пики,
кожен, хто в кориті – тика,
глибше зачерпа чавкої
цямкоти, злива у слоїк,
тобто до за-стайньов-банку,
для козлєт-пацєт на манку,
для надоїв кіз і сала –
жеби льохам прибувало.
А як стали паруватись –
коз-ні-па-злом називатись,
кожній стало ясно суці
звідкілє чорти берутьсі.

18 Лютого 2011

Колись давно, як світ був іншим,
Як вітер ніс піски пустель,
Напевно, за велінням вищих
Забрів у край наш Менестрель.

Він так співав, що тихли птахи,
Він грав на лютні, наче бог...
І серце, сповнене відваги,
Було позбавлене тривог.

Та доля любить жартувати
І зорі кидати у став...
Мабуть за голос у розплату
Поет безтямно покохав.

Він грав, вкладав у пісню душу,
Один, самотній, день у день...
Та тільки дівчина байдужа
Зникала в натовпі людей.

Та в ніч, окрилений коханням,
Чи то між маренням і сном
Співав поет, немов востаннє
Перед зачиненим вікном...

І крига скресла. На подвір'я
прийшла Вона! Вона! О бог!
Поет співав і все не вірив,
Яка всесильна ця любов.

Колись давно, як світ був іншим,
Як вітер ніс піски пустель,
Напевно, за велінням вищих
Тут залишився Менестрель...

2011

Беря резец и от мечты хмелея,
запомни равновесия закон:
не в каждом камне дремлет Галатея,
не каждый камнетёс – Пигмалион.

Майже за Павличком…


Ти зрікся мови рідної. Тобі
Твоя земля родити перестане.
Твій корінь у безпам’яті зав’яне,
І діти не заплачуть по Тобі.

Ти зрікся мови рідної. Тремтиш,
Коли Тебе питають, чи вкраїнець.
Ти краще будеш турок, чукча, німець,
На рідній мові Ти лише мовчиш.

Ти зрікся мови рідної. Тебе
Не розхвилює українське слово,
Його не знаєш і смієшся з нього,
Хоч по-російськи теж "ні ме ні бе".

Ти зрікся мови рідної. Ну що ж,
Без Тебе не загине рідна мова.
Вона живе і оживає знову –
Залиш її в спокої, не тривож.

Без батька і без матері Тебе
Пригріють люди, наче сиротину,
А як плюгавиш мову солов’їну,
То проклянуть ще й вороги Тебе.

Ти зрікся мови рідної…


Емілія Венгер, головний спеціаліст УОЗ

13.08.08 01.25

За окошком рожи корчит январь,
затаился и рычит, словно зверь,
когда рядом есть волшебный фонарь,
он не страшен – ты поверь, ты поверь.

Огнегривый лев – котёнком у ног,
золотой орёл – цветком, ну и ну!
даже Мерлин объяснить бы не смог,
отчего же? не пойму, не пойму –

мне неважно, что там будет потом,
всё равно мне, кто сидит на трубе,
даже чайник своим сиплым баском
напевает о тебе, о тебе.

:)

Мене торкаєшся ти... Ти!
Невже жадана я? Ж а д а н а...
Я шаленію... від мети,
що ти її твориш... "Осанна!"

На це очікувала я -
на цю завжди у моді казку!
Господь тебе благословля...
Торкнися ще мене, будь ласка.

Хай будеш т и і твій відбір,
якщо це так комусь важливо...
А ні - я знищу... весь ефір!
Торкнись м е н е, бо я - щаслива.

Тебе, професора свого,
тебе, мій Дарвіне, мій Чарльзе!
кохаю, прагнучи того,
що ти відкрив... у ритмі вальсу...

Мене торкаєшся ти... Ти...
Невже жадана я? Ж а д а н а!
Я шаленію від мети,
що ти її твориш... осанна...

11.02.2011 "Сльозогінний сік березових віників"

ТРИЄДИНЕ…
Петру Скунцеві – на ювілей

Тобі тоді тринадцятий минало,
Міжгір’ям літо бабине пливло,
Коли, мій сину,
мій Великий Сину,
У верховинську школу під калиною
Мене життя до Тебе привело…

Я пам’ятаю –
заясніла хата,
Коли Ти вперше завітав до нас.
Тоді моя пророкувала мати,
Яка з Шевченка вчилася писати:
– В Карпатах, дочко, буде свій Тарас!

І я Твою малу дитячу руку
В свою,
ласкаву,
вчительську взяла
І повела в життя –
на біль, на муку.
Прости за путь тяжку, за перелуку,
Прости,
бо й я отим шляхом ішла.

Щоб Ти не впав, свої слабенькі плечі
Я підставляла під Твої хрести.
Я знала – я не маю права втечі,
Коли ключі журливії лелечі
У безтурботні кликали світи.

І кожен раз, коли Тобі боліло,
Коли Твоє хилилось знамено,
Моє терзалось,
мучилося
тіло,
До Тебе я хоч подумки летіла,
Як Ти в сльозах
криваве пив вино.

А Бог подумав –
забагато бачиш…
І вирішив Тобі застлати зір.

– Я протестую,
Боже!
Ти пробачиш,
Ти зрозумієш помилку –
й заплачеш.
Мій Син душею бачить –
Ти повір!

Я щиро так навколішках молилась,
Як рятували Сина лікарі,
Що, мабуть, Мати Божа подивилась,
Як сива голова моя схилилась –
До Бога дві звертались Матері.

Благословенні, Сину, ми з Тобою,
Бо прожили ці роки недарма.
Ми вистояли
у тяжкім двобою,
Ми просто йшли обоє,
за собою
Ані зерна неправди в нас нема.


Емілія Венгер – донька Марії Федорівни Опаленик

20 травня 2002 року

Затаю-залелію.
А зоряний квіт ромену,
Сизі трави зім’яті
Та місяця срібний лик
Не розкажуть нікому,
Як душу мою зелену,
Виграє на сопілці
Закоханий чоловік.

Випива, як чар-зілля,
Вологих очей сум’яття.
Поцілунків жагою
Розпалює жар ланіт.
Мов тумани над лісом –
Знімаю прозоре плаття,
Огортаю серпанком
Ранковий безгрішний світ.

У вербовому листі
Роса, як сльоза іскриться,
Наче вітром гарячим
Обíймеш тендітний стан…
Чуєш, любий, у вітті
Пророчо кує зигзиця –
Нам у щасті й любові
Разóм іще літ до ста!

Полегкість думок
виринає нізвідки
здається минає
усяка потреба
присутності тіла
у якості свідка
мандрівки у небо…

Прочитані ночі
сполохані круки
тумани омани
насіяли в воду
заплющені очі
розхристані руки
лишились на фото…


18.07.2009

Ми з тобою вдвох,
наче промені -
сонцем зіткані,
днем натомлені.

Днем натомлені,
розігрітими
диво барвами -
чудо-квітами.

Чудо-квітами,
бджіл оселями,
намальовані
паралелями.

Паралелями
та між буйних трав,
та у зелен-снах,
там де вітер спав.

Там де вітер спав
колисаночки
жайвір розливав
з рання-ранечку.

З рання-ранечку
та й до присмерку
допивали хміль
літа присмаку.

2011

Я не побачу знамениту «Федру»,
У старовиннім яруснім театрі,
З прокопченої наскрізь галереї,
При світлі опливаючих свічок.
В байдужості до суєти акторів,
Які збирають оплесків жнива,
Обернений до рампи, не почую
Оперений в подвійну риму вірш:

– Мене ці покривала полонили*…

Театр Расіна! Надміцна завіса
Від світу іншого нас відділяє;
І зморшками глибокими хвилює,
Між ним і нами, мов заслін, лежить.
І падають з плечей класичні шалі,
Міцніє зм’яклий у стражданні голос,
Скорботного вже досягає гарту
Розпечений обуреннями склад…

На свято я спізнився до Расіна…

Знов шурхотять сухі, мов тлін, афіші,
Ледь чутний запах шкірки апельсину,
І, наче з вікової летаргії,
Сусід, до тями повернувшись, каже:
– Утомлений шаленством Мельпомени,
У цім житті жадаю тільки миру;
Ходімо, доки глядачі-шакали
На розтерзання Музи не прийшли!

Коли би грек побачив наші ігри…

2010

А где-то есть медвежий угол

И ангелы обоих плеч –

И сгусток слов, которым туго:

Не удержать и не извлечь.



Личинка, скрытность, анаграмма

И недомолвка тупика, –

Когда не высказаться прямо,

Сверчка меняешь на молчка.



Идешь опять по кругу силы,

Навёртываясь, где всегда.

И ждешь: скорей бы затошнило,

Вспять от бесстыдства до стыда.



Ведь нет больнее и точнее

Той непритворной тишины,

Которая дает по шее

Не знающим себе цены,



Но пригодится для обмена –

На слёзы и кривой смешок,

Когда уходишь постепенно,

Уж если вовремя не смог.

Міти і мітки. Звуки і знаки.
В нашій історії темні ознаки.
Скажеш бо, Ясю: – То справа далека?
Князя хотіли, а вибрали зека.

Гетьману віра! Іншому майна!
Роки в офіру – «Файна Юкрайна»!
Хряснем за вибір – ми його варті –
Чвертки, чекушки, чаші і кварти!

Князю дозволена й кварта і літра
Тільки б не втратив на плечах макітру.
В руки – руків’я, тіло – у лати,
Князю негоже шапки знімати.

Князь в обороні отчого дому
Шапку знімає, вдягає шолома.
Має сердега для владного лету
Пастиря слухати, знати поета.

І поетесу й писаку-сусіда,
Знать етикет протокольний обіду.
Тон задавати людям і бомонду
Без геноциду для генофонду.

Звуки і знаки. Міти і мітки.
Як же сміялись бісові дітки.
Чи зміг би в минулому князь той царити
Тухлим яйцем в Мухосранську прибитий?

З ким же він бився лати у лати
Сорок мільйонів нас представляти?
Там, де на поприщі Божого суду
Б’ються мільярди груди у груди.

От і волає в тих грудях тривога
А чи туди пролягає дорога?
І чи не будуть у владнім кориті
Сьорбати пійло плебеї неситі.

Мітки і міти. Знаки і звуки.
Ніц не забрали владнії руки.
Ручки у руки, агов обирати
Руки, що прийдуть ніц не забрати.

2010

Він був прозорим, болісно тендітним,
Навшпиньки міряв кроками світи...
Його життя здавалось непомітним,
Бутоном, неспроможним розцвісти.
Він мав уявні, вигадані крила,
І відлітав за обрій, наче птах,
Шукав її. Вона його зустріла,
Розтанувши зорею на вустах.
Вона кохала, вдаючи байдужу,
А полум'я кохання берегла,
Боялася спалити йому душу -
А він замерз, жадаючи тепла.
2010

Як день і ніч. Немов вода й олія.
Не поєднаєш - ні. Й розлучиш ти, ніяк.
Одна душа. Одна, єдина мрія.
Структура різна: пам'ять, дух і так…

Занадто різні, і близькі, аж лишком.
Ніколи не збагнеш, куди ступити крок:
То йдеш собі тихенько, щоб не торкнутись нишком,
То враз тебе підносить, до неба, до зірок.

Не бачеш і не знаєш. Живеш. Нічого з того.
Зустрінеш випадково, в тому вбачаєш знак.
І випадки подібні торкаються живого,
Не можеш не відчути, передчуваєш смак.

Ми просто протилежні. Ми повні різних знань.
Ми чоловік і жінка. Ми як Інь і Янь.
21.06.2009

Волошками вишите літо,
стежини вузькі у житі,
де краще ще є на світі,
що можна ще більш любити.

Чим ці неповторні світанки
у пахощах квіт ранкових,
хатинку в вінку садковім
і мамину колисанку.

Гніздечко, що ластівка звила
на щастя у дні погожі,
що ще так зігріти може,
як гріє Вкраїна мила.

1999

Якщо Бог не легку дав долю,
щоб з тобою твій рок не скоїв,
попри тугу, сльоту, неволю,
залишайся самим собою.

Не сахайсь у імлі розпуки,
і якщо вже зійшовсь в двобої,
взявши меч свій двосічний в руки
залишайся самим собою.

І нехай той не лад та відчай
зникне й нидіє поза грою,
поборись, і в змаганні вічнім
залишайся самим собою.

Чи спокуса торкне неспинна,
радість, біль, самота ізгоя,
до останньої до хвилини
залишайся самим собою.