Не доведи, Господь, до нашої біди,
з якою ми в майбутнє прем наосліп!..
Ми вірили, що на Землі зоставимо сліди...
Та звірились:
зостався тільки послід.

12.10.90

* * *.
Я знав, що ти умієш чарувати
І здатна розтопити в серці лід,
Ти віднайшла у це різдвяне свято
Казковий трунок, папороті цвіт.

Купайло-бог, не дочекавшись літа,
Тривожить наші душі, нашу плоть,
Серед зими цвітуть у серці квіти
І у очах туманиться оброть.

Ти – ангел мій, ти – подарунок бога!
За що гріхи прощає він мені?
У скрути час іде на допомогу
Та здійснює жадання потайні.

О небо, знаєш ти, як я хотів
Тонути в почуттях як човен в хвилях.
Невже я те, нарешті, заслужив,
Що вистраждав, що виплекав у мріях?

Як ніжне сонце вранішню росу,
Як найдорожчі перли та коралі,
Візьму до серця я твою сльозу
І вицілую смутки та печалі.

Ще днів багато попереду,
Багато гіркості і меду,
Падінь і злетів…Та хтозна,
Чи згодом в них не запустіє
Душі мрійливої казна.

Ще слова пісні вистачає,
Життя правдиво научає
Простої мудрості, і ти,
Йдучи, всі труднощі долаєш,
І вірних друзів зустрічаєш
Під майвами мети.

Нехай у світі піднебеснім
Не все стоїть на чині чеснім.
Як небо вище від землі,
Так Правда вища від неправди,
І так було і буде завжди.
Бо й чорна ніч в густій імлі
Не здатна дню протистояти.

У світанково-білі шати
Одягне сонце ранки знов,
І серцю явиться прозріння,
Його яскраве пломеніння
Зніме нічний покров.

Вже трохи є і гіркоти і втоми
Оце б додому – та немає дому

З розвалин днів що стали потойбіччям
Сіріють очі з батьковим обличчям

І сам ти є немов тебе нема
Лиш мріями підсвічена пітьма
Що синьо обіцяє – попри щастя –
Багрову дрож чогось чому початься

І розгортає зкам'янілі хащі
Де жить найкраще – жити напропаще

І, ставши вбік від інших – всяких – других
Вчувати кулі на надбрівних дугах

2003

...Рух мовчазної колони робив грізне враження...
Юрко Тютюнник

Вчуєш знічев’я з осінніх надсад
раптом вдихнувши на повні – задарма
як над туманні дахи амбасад
плине поразка твого командарма

плине роз’ятреність – тут і тепер
ось і тобі – все зійшлося в підсонні
карі чекання шепочуть з химер
повивертавши мовчання назовні

гострі потоки стокревних стихій
знову на пару з ламким листопадом
тремом у грудях порубаним садом
градом де знову і юрій і змій

знов так похідно лягають сніги
станцій і піль – о моя невимовна!
знов по обидва стає береги
тайного степу кров затамована



2008

Мої брати ! Нам так судилось
Іти за рідну землю в бій,
Щоб не топталася по ній
Поган запеклих зграя дика…
Брати мої ! То честь велика
Служити їй !

Вітчизни нам не обирати,
А зрадити – не дай Господь !
Вкраїна в нас одна, як мати,
Їй не вагаймося віддати
І кров, і плоть !

Наш славний Дніпр тече у море,
І сонце ясне сяє нам.
Чому ж тоді те древнє горе
На ймення «розбрат» серця оре
Плугом одвічних драм ?

Брати мої ! Нам всім судилось
За землю рідну йти у бій,
Аби не вешталась по ній
Зухвалих зайд ватага дика…
Мої брати ! То честь велика
Служити їй !

на долонях моїх
тавро твоїх поцілунків
пропікає наскрізь
неможливістю бути поруч
мій єдиний глядач
допущений за лаштунки
ми створили це пекло
з тобою удвох – власноруч
знов з дощами приходить
знайомий осінній розпач
календар опадає днями
дерева листям…
щось до серця повільно вповзає
холодне й гостре
відганяєш раптовий здогад –
вона вже близько

(2008)

Так растеряно и неумело
Я мечусь, как на Ладоге рыцарь:
Моя милая, вдруг, заболела!
Как такое посмело случиться!?
Лишь вчера щебетала и пела:
Умолкали, заслушавшись, птицы,
А сегодня – «отравлено» тело,
И поникли, стесняясь, ресницы.

За спиной вероломного стресса –
Подлый вирус – безжалостный Каин...
Я б мерзавца за горло повесил,
Чтобы ты не болела, родная!
Если б мог, объяснил ему – в лицах –
По-мужски: очень просто и внятно,
Что над женщиной хрупкой глумиться
Очень стыдно и впредь – неповадно.

Чем могу я подругу утешить?
Лишь обнять, приласкать, приголубить?..
Или, попросту, чутко и нежно
Поцелую горящие губы!
Может выйдет, «как молвил Гораций»:
Заболеть, чтобы стала ты снова,
Как вчера, танцевать и смеяться,
И была – совершенно здорова.
(05.07.06 - 18.11.09)г.

Спориші запищали курчатами –
Наче й думка до літа котиться...
...ти мене вже не прийдеш сватати
пожовтіли вербові котики...

розпустилися коси-китиці...
стиглі-стиглі – під хустку просяться
протираємо сум на ситечці
з хати в хату плітки розносимо

А почуття по чаші все течуть…
Напевно, тріщина - раніше не стікали
Усе раніше чаша поміщала
По вінця завжди їй хотілось буть

Мені не тяжко доливати - ні!
Що з чашею робити? - я не знаю
Свої долоні знизу підставляю
А там - уже підставлені твої…

2006

Ці думки – безнадійно-сірі –
Знов шкребуться, неначе миші:
Вигризають безсоння діри,
По зернині з’їдають тишу.

І здається, що ніч не тане:
Всюди темряви чорна вата.
Десь дрімає, як кіт, світанок,
Та несила його чекати.

І навіщо мені це треба?
Хто сказав, що насправді хочу
Існувати ось так – без тебе –
І терпіти самотні ночі?!

Прокидайся – благаю – швидше!
Хай розвидниться – сонце встане.
Кольорами вікно розпише,
Подарує надію ранок.

Хвилювання
у груди
гупа.
Я стрибаю
Ікаром
з кручі.
Набираю
твій номер:
” Люба!
Як же я
за тобою
скучив...”
9.11.09р.

повернення на схід – вершина цих казок
їх серпантинний біг вповільнено а й досі
на вимогу бика згортається бузок
і квилить навздогін стара параска осінь

меж зламаних бажань колишеться як змій
нірванний листопад нічного банування
прощання – дотик шкла до вилинялих вій
і течія вікон і терція овальна

івасик без гусей і пристань без відра
і крови без чобіт немислимо вточити
повернення на схід така чудова гра
і янгол під кущем – заслужений учитель

а ми як вітражі застигли в лоні стін
і довгі як життя минають катехизми
кохана відірвім погуслі гливи тіл
а тільки хто за нас діждеться тут вітчизни
1995

тут сон і сови. солодко. приходь.
на цілі води папороть і водь.
за чайками пливуть підбиті чайки.
вітрила, що приспущені навзрид,
витримують один-єдиний світ,
роздвоєний на кінчику нагайки.

тут майже мокро. майже відчуття,
присилені на кільчику життя,
присилувані майже відчувати,
що крик сови, що папороть, що плоть,
що десь на небі сіється Господь
тонким дощем останньої відплати

є три узбережжя твоєї ріки
і сонцю судилось намислити кожне
порожня вода витікає в порожнє
кудись попід небо – аби навпрошки

і солоно їй і не соромно їй
і майже під воду ховаються бризки
тоненькі судини сакральної книжки
спиває поранений вартовий

Число дев’ятнадцять – магічне;
звучить, звісно, дещо цинічно
(а як же усі інші числа)
до того ж не дуже логічно…

Десятка і дев’ять – не пара
(самий лише гриф без гітари).
Тринадцять і шість - не зіграє.
Двадцятка – безжалісна скнара.

Не зовсім це орфографічно:
тринадцять – то (а)політично.
Трояк – то релігія певна…
Число дев’ятнадцять – космічне.

2009

Безглуздо, коли хтось не знає, що ти відійшов.
Невже зав”язав і минулось без наслідків-свідків?
Як перший удар або перший накладений шов,
І перші розклеєні сонним кварталом агітки.

Розсипане просо твоїх незавершених справ
Дбайливо зберуть голуби до поштових торбинок.
А ти стільки років жив поряд і навіть не знав,
Що в їхніх очах повсякчас відбивається ринок.

Їм не відлетіти далеко, мабуть, заважкі
Від мітів, з яких починалась твоя батьківщина,
Від пісні, яку легковажно ти ставив на кін
І в муках щоразу втрачав, ніби власну дитину.

Та біль не найкращий порадник, тим більше, партнер,
Він зробить тебе своїм другом і зрадить як друга,
Коли телефонний дзвінок з потойбічних озер
Проб”є твого ніби-то благополуччя кольчугу:
„Він не відповість Вам, він два роки тому помер...”

...Короткі гудки і зависла в повітрі напруга.

Скільки неба в тобі глибокого!
Скільки сонця в тобі гарячого!
Я давно вже не знаю спокою.
І без тебе себе не бачу я.

Прилітають ночами Янголи,
Засівають кімнату віршами.
Сновидіння – в прозорих ампулах:
Обирай собі наймиліше і

Залишай суєту непрошену –
Хай розсиплеться час на атоми.
На планеті (звідсіль горошині)
Я терпляче тебе чекатиму.

Від солодкого щему – сироти.
Із найважчого – бачиш? - виходи.
Просто б – разом з тобою вірити.
Просто б – поруч з тобою дихати.
13.11.09.

Василеві ГЕРАСИМ’ЮКУ

Хвости павині розпуска узвіз,
зернисте світло сіється навскіс,
на брук, на пруг, на світ поза світами.

там, де зміліли шрами ножові,
де майже всі зробились неживі,
з тих, що заповідалися братами.

І самота такої глибини,
і тиша з тиш – вчуваються тони
підземних кровотеч і горніх русел.

Посходились в одно, над злото бань,
всі басамани спроб і осягань,
і заплелись в лілово-чорний вузол.

Із грізних піль, з таємних сновидінь
урочих наснувалося промінь
(летючі тіні – маєстати наші).

Прочувані тепер, і не тепер,
світають з льодянистих стратосфер
зотлілі сторінки і патронташі.

Отак: синьотабунний часоплин
ярами з глин, дощами із краплин
пройшов і став. Тепер твоя година.

Діткаючись полічених волось,
шепоче хтось (о ні, то не здалось...),
що кров твоя таки не самотинна.



2008

Хмари сполотнілою юрбою
По гаях, дібровах розбрелись,
Вкрили річку ковдрою пухкою,
Віддзеркаливши поблідлу вись.

Місяць, закуривши понад лісом,
Упірнув у сизу пелену,
І пустивши димову завісу,
Сивиною гілля огорнув.

Наче хвору, деревину горду -
Молоком і медом напував,
І людьми поранену природу
З ватою так ніжно бинтував.

12.11.7517 р. (від Трипілля) (2009)

Убежав с последнего урока
я столкнулся
со своей бабушкой
шедшей домой с рынка

Над ней вьются подмосковные метели
балы в Колонном
Мациевич-Мигуевич на летающей этажерке

Надо мной —
парашют Осоавиахима
со значка
прикрученного к куртке
черной пуговицей вместо медной шайбы

Мир
рухнул
когда оказалось
что стены моей разбомбленной школы
были в середине красными

Мир
рухнул
когда я увидел
что переулок
который я считал до этого вечным
перерезали
противотанковыми рвами

Мир
рухнул
когда в замерзшем аквариуме я увидел
удивленные глаза
рыбок

Он рухнул
и превратился в бездну
которую невозможно заполнить
ни телами любимых женщин
ни стихами

Катрусі


перелети мене через янгола
через янголя янголятко
з білими крильцями в білій кирилиці
з потерчам над губами
на голубій воді

та перелети мене через янголеня
почерез вітер левадами
вишиту воду хрестиком
голосом щекавицею ниткою корабля
з потерчам над губами

та перелети мене почерез янголенятко
та пригорнися собі обабіч води
та пригорнися мені в її янголінь
білими крильцями вишита янголань моя
янголедь моя янголинна з потерчам на щоці

та перелети мене почерез янголенятонько
почерез кола кириличні в голубій воді над губами
потерчам корабля на долоні янголень моя янголинь
відлунюючи хрестиком понад левадами
щекавицею понад вишиття вуст янголелю

та перелети

І
Створила день, що стане невмирущим,
Запахне мною літер таємниця.
Чекатиме журавликів криниця,
Обмотана плющем в правічній пущі.

Коли мені спіткнутися об хмари –
Нехай вже буде відчаю по вінця.
Ніхто мені не принесе гостинця.
Міняю день омріяний на чвари.

Вустам гарячим відповім брехнею.
Бруківка не відчує слабкість кроку.
Я короную день, що не вмирає.

На рівні задзеркальної ідеї,
Усе, що спрагле, оживляю соком –
Із вен твоїх, незвідане “кохаю”…

* * *
Соковиті повисли червневі зорі.
Вогким вечором вислизну з-за бузини.
Залихоманить любисток, любов’ю хворий,
Заскреготять вітряками примари-млини.

Піде примха шукати загублену пару
(що сховалась і плаче за скельцями шиб),
щоб наповнити щоки солодким узваром
й гомоніти до ранку мовою риб.

Випадковості знак ворухнеться зачаттям.
Затремчу неспокійна і -... розіллюсь
У сліпому світанку неспілим щастям,
Позичаючи ласку, життям обернусь.
(2004)

Книжок полиці
автівки
обличчя як візитівки
великі налякані очі
спаси і помилуй
Отче
Змінюю сум на каву
з корицею та вершками
з подивом
ач яка Ви
підходять тендітні дами
лякливі неначе сарни
та пристрасні мов тигриці
Скуштуйте
ви такі само
я бачу по ваших лицях
Ось усміхи ледь помітні
м'які та горді постави
ось сміх
наче дощ у квітні
в горнятку смачної кави
Катарсис душі власної
це злива в краю безводнім
так просто
бути собою
так гарно
жити сьогодні
05.11.09

чого тобі, зимо: з полону ідемо.
подовшало розмов, як вигинів на карті.
окріпли ґражди слів у кутиках розмов,
як патетичний шов на тріснутій кокарді.

і притча з полину про листяну війну,
про мітки на стіні, обмочені у хвою, –
про трою, що її врятовано до сну,
аби на денці сну поруйнувати трою:

трояндову її – з дзеркальних кучугур,
з болотяних люкроз, притулених на біле, –
коли раптовий крик відлунює об мур
загублених вікном, усе ще уцілілим.

чого тобі іще: безодню на плече,
чаїнку осоки і хриплого туману.
і хай не по щоці остання міць тече,
по снігові – нехай, а по щоці зарано

сокиру в руці не догледиш – вона не сама,
їй ближче до неба на ідиш отари і трави.
стискаючи губи, вивищуєш в кутиках славу,
і тиша гіркава, як пава, по небу сплива.

судома не втримає знічену крихту держави,
що – тінь морова – з волохатих колін вирива.
губи її щиро, щоб жниця не стерла слова,
бо з губ золотистих уже тятива кучерява.

коруючи в простори – мощі чи моці в шлеї, –
уривками ранку – над степом, над возом, над мозком
окрилює лоскіт – вертаються з поля рої.

над колосом хльостко, над білим бердичевим хльостко.
рубай поворозки, з розмаху – рубай поворозки…
до стертої млості утримуй в долонях її

цей час – як обростання хвилями.
по колу ширяться тіла.
і лиш деревами похилими
відпочиває омела.

стікають крильцями до кореня
хіба мурахи золоті
і засинають, упокорені,
в непокорованій воді.

підеш по горло в темінь ликаву.
як дріж холодний по спині,
канонізовано великими
здаються кратери на дні.

опалені або відламані
сліди отетеріють вглиб,
де відобразились на камені
гортанні силуети риб.

ще мить, і вал накриє голову, –
і я не знаю наперед,
чи відкладусь у цьому колові,
чи допливу до тих дерев.

і буду в омелі зманіженій
надію важити малу,
допоки хвилі не піднімуться
і не накриють омелу

Обоє знаємо, що це – уява,
Навіяна бажанням забуття.
А ти цілуй і пригортай ласкаво
На цій межі реальності буття.

Хоч я легеньким порухом руки
Спинитись намагаюся востаннє,
Та порух той зневірено-леткий –
Зникає у достиглому бажанні.

2009

Прийшов і станув морок зусібіч.
І ти стоїш у мене під повіками.
Зчорніле місто дивиться на ніч
Густими помаранчевими вікнами.

Під синє небо сніг так біло ліг,
Набившись густо світу в плоть залізну.
А світ отой і вичахлий наш гріх
Хтось розгляда через небесну лінзу.

У світі цім нам холодно обом.
Чужі слова, шляхи і підприємства.
Та, кажуть, щось міняється, бо он
Зіходить зірка. Кажуть – віфлеємська.

1997

Детство

северный полюс
ангины

к ноге прижался
теплый тюлень
грелки

голову сжали
наушники

земных полушарий

термометр
вынутый из-под мышки
показывает

температуру
океана

Фигуру моей души
не могло передать мое тело

Тело моей любви
не найти на фресках Помпеи

Фигура моей любви
не сплетение
не слияние
не нанизывание
не поедание
это не действие
это маленький вакуум
образующийся в горле

Голубить сонце жовтаве листя
Своїм проміння,
Стікають барви до падолиста
Німим молінням.

Минає літо, триває осінь,
А я чекаю...
Прихильно небо дарує просинь -
Ворота раю...

Маленьку мушлю в руках тримаю -
Вона зігріє:
Кому розрада у дні одчаю,
Кому – надія.

Відпусти, я так більше не можу.
Відпусти, я забуду тебе.
Знаєш, все це на казку не схоже,
Тільки плачу й жалію себе.

Відпусти, я не хочу так жити.
Я давно не кохаю тебе.
Наші спогади хвилею змито,
Я піду, ти забудеш мене.

Відпусти, я тікаю від тебе.
Я іду. Прощавай і лети.
А вгорі плаче зорями небо.
Плаче небо. Мене відпусти.


2008

ІІ
Ой повіяв буйний вітер, повіяв, повіяв,
та він мої співаночки горами розсіяв...
.........
у наших міжгір’ях і зворах,
по сиглах, бескидах, плаях
душа прабатьківської мови
блукає, мов зранений птах
...........
Співай, доню, не бороню, кілько твого світа,
по чім будеш пам’ятати молоденькі літа?..
...........
відлуння між скелями б’ється,
чи встигнеш, чи вловиш цей біль
все тихше і тихше.
А в серці
прадавніх пісень заметіль.
...........
Загусляй ми, гудаченьку, в чотири струночки,
най любкови заспіваю красні співаночки...


-----------
звір, зворина – великий яр у горах, по дну якого зазвичай тече струмок, а схили поросли кущами чи деревами;
сигла – густий смерековий ліс, заплутаний, в якому дерева можуть мати по кілька верхівок, там легко заблудитися;
бескиди – скелясті неприступні гори із прірвами. урвищами;
плай, плаїк, плайик – плато на гребені гори, де нема лісу, там можуть випасати худобу або косити; і стежка в горах теж так деколи називається.
...але, можливо, в інших діалектах ці слова мають інші значення чи нюанси :)

Три шпарівні ґаздині – сиві парки
Прядуть куделю осені у парку
Артроз суглоби крутить, та припарки
Як мертвому кадило, і сумна
Похукає в долоні Нона перша,
Безсонну втому на коліна сперши,
Бо сонні риби утікають з верші
Бо все – марнота
І усе – мана.

Веретено тікає, як достоту
Життя стікає з п'ятниці в суботу,
Децима друга не спитає, хто ти,
Її робота – стежити за тим,
Як стежка-стьожка стелиться під арку…
Шукай її – тепліше… тепло…парко…
Як жовта білка у зимову шпарку,
Збігає шпарко ниточка у дим,

Як в дім до нього…
Дивно і пустинно,
Нечулі руки пестять зимну спину
І парка третя затремтить: дитино,
Ти не повинна, як не хочеш, та…
Воли волочать темряву вологу,
Впряглася й Морта (вже якась підмога)
Листопадове прядиво убоге,
Лише у Бога – голка золота.

А гола тиша вляжеться на груди,
Як сивий камінь чи гіркавий грудень,
Воли умерзнуть в груддя, і маруди
Ворони галасливі…
І тіка-
ють
жінка-осінь-нитка – три в одному
з отого диму та отого дому
І третя парка мружиться крізь втому
І не здригнеться парчина рука…

тінь твого дихання лине сюди
тінь твого кроку
в каре візьми залети упади
теж кароока

час що потоншав плече замастив
тиньками відня
та сповиває міста і мости
мрія надсвітня

з”явишся! свінеш!
над тлумом отих
кінних і піших
там
на воротах
на золотих
найзолотіших...


2002

— Знімай пальто.
Тримай —
ось чай гарячий.
Не обпечи уста...
Спочинь з дороги.
---------------------
— Ось я малий,
то тато-мама...
Ти пий, ти пий...
Я просто гляну,
Чи ти не сон,
а чи не
приверзлося.
--------------------
— Твоя рука...
Які тендітні пальці...
Замерзли любі?
Дай-но поцілую...
Ось я, торкнись,
Ще зранку брився...
Я так люблю...
Пробач, що я
колючий...
-----------------------
А хочеш я
до зір дістану?
А може ковдру?
Мила, ти зігрілась?..
НЕ метушусь —
Я місця не знаходжу....
Дозволь торкнусь —
Чи, часом,
не наснилась.
©ммв

как Алигьери
адовы ступени,
как древней мушке
тело янтаря,
как рыбам тина,
как кулисы сцене,
как букварю
слова от «а» до «я»,
как контрабасу
только голос низкий,
как пальцев пять,
чтоб сжать их в кулаке,
ты нужен мне,
как Риму Папа Римский,
как рваный ритм
верлибровой строке.

ноябрь 2009

Напоїти б тебе чар-зіллям!
(чи хоч липовим чаєм із медом)
і закутати в теплу ковдру,
і дивитися в ніч... А небо
вже складає із зір букети.
Он гарцює нестримний вітер
під ворітьми із першим снігом –
теж не знає, куди подітись.
Очі в тебе волошково-теплі,
ти сьогодні – герой моїх снів.
Нас єднає самотній вечір,
але прикро – роз’єднує Львів.
Поспішає за серцем годинник,
на подушці ромашка цвіте,
хризантемами пахне кімната...
Я б до тебе! Я б тільки до те…
А надворі легкі пасьянси –
снігопадом ворожить вечір.
Напоїти б тебе чар-зіллям
і обняти ніжно за плечі!
Гіркувато-терпка хризантема
тихим подихом сни обвінчає.
Обійняти б тебе й напоїти
чи чар-зіллям,
чи липовим чаєм.

2009

У душі порожнеча.
Краплини дощу стікають по тілу,
Як по вітрині нового супермаркету.
Я втратила гідність.
Мені соромно.
Я хочу провалитися крізь землю,
Щоб більше ніколи не побачити
Того, хто це зробив.
2008р

Збирає ранок
Тонкі полотна туману.
Пахне черешня,
Біла черешня.

До дому, дому
Садами в’ється дорога...
Як твої очі
Юно світились.

Іду садами,
А пам'ять повна тобою.
Пахне черешня,
Біла черешня.

Спи. Засни.
Повертались на берег рибальські човни.
Хмарка по хмарці спадає до сходу,
Як по листку листок.
Два верхівці під’їжджають до броду:
Сивий кінь поклав копита в воду,
Вороний – на пісок.
Чуєш, дівчина темнокоса
Грає в сопілку червоним рибкам,
Щоб червоні рибки заснули –
I вони засипають.
Чуєш, по звуку звук
Поглинає морок недобрий.
Дальній міст тремтить, як протятий павук,
Будяки підіймають шпаги на обрій
I тануть. В’яжуться гронами
Зорі, пускають віти увіч.
Спи, колихнула запонами
Ніч.

1932

Дощі, вітри…
Чого в нас не бува?
Усе прийняти і – рушати далі.
Я оживаю на твої слова.
Я терпну на усі твої печалі.

Нічого стороною не пройде –
Усе крізь відстань будь-яку озветься:
І радісне, і грішне, і святе,
І те, від чого закипає серце.
7.11.09.

…не зірвалась до неба у крик журавлиний,
Хоч і рвався той крик із невтішної крові,
стугоніло у грудях і біль розмивало на мливо,
на сльозу, що трималась кілочку не довго…
…і пливла, зігріваючи душу і шкіру,
та спіткнулась, – шукала якоїсь шпарини,
і навпомацки тицялась в дощ, у примари, у віру,
і губилась в калюжах – розтерзана й мирна…
…пересіяні ситом плевели і горе
вже одягнуто в шати сріблястого грудня –
не зірвалась у крик одинокої чайки над морем
із осінніх і вже запізнілих… та – буднів…

…не просіяних… тих, що на світі тримають…
Для доріг, що народяться з першого снігу…
До останнього подиху, кроку і… – Кави немає…
…Ну хоча б на ковточок життю і на втіху…

1.
Осінньо. Сінно. Синьо і осино.
Усмішка в люстрі скіфського меча.
Во ім’я Духа, Матері і Сина
Шлях в інший світ отеплює свіча.

І непокрите травами коріння,
Як голим серцем зірвана зоря.
Сивіють вина – то вода осіння.
Із клена лист – мов лист з календаря.

Горбаті духом не летять нікуди,
А ті, що не вернуться, – хай летять…
На те вони, на те вони і люде,
Щоб не в собі шукати благодать.

Осінній ліс говорить із собою.
А степ такий – мов дідова рука.
Який наш час – такі його й герої.
Кінець імперій – пусто у віках…

У лісі пусто.
А в душі плакучо.
Осіньо. Сінно…
Голос – як сльоза.
І щось таке смішне і неминуче
Лежить на несусвітніх терезах.


2.

Оце така осіння Україна.
Хоч землю їж – а іншої нема.
Розвіюся по «женщинах» і винах…
Поет не гетьман.
Лаяти дарма.

Шаблина з льоду.
Ствол із очерету.
У сні і в бурі він такий, як все…
Не лізе в світ – як вічність у газету.
Сльозу пасе.

По горло в пісні і по очі в зорях,
Що, вітряні, злітають в океан,
Полинний сік просторий і прозорий.
Сам собі пан.

Сам собі пан.
Ні страху, ні неволі.
Хмільний відстій століть, тривог і гроз.

Оце тако…
Спішить собі поволі
Дніпро – у Лету,
Лета – у Дніпро.


3.

Велика осінь.
І старий туман.
І замість даху зорі наді мною.
Я тут живу, немов мене й нема.
Я ще люблю ту воду під вербою.

Від свічки свічку терпко засвічу
В сільській церковці з коренем глибоким.
І сонну душу кутаю в парчу,
І сонне тіло зваблюю в осоку.

Як пережити осінь цю мою?
По кришталю – солоний мед сльозини.
Столітні вина пригоршнями п’ю,
Немов печаль з обличчям батьківщини.

Сестра лата озонові дірки.
Брат косить трави під водою Лети…
Таке от щастя з Божої руки,
Безумно-тихе – як печаль поета.

Така от карма: битися об лід,
Нести в собі велике свято Роду…
Багаття, річка, зірка і політ…
І злата осінь –
Плата за свободу.


4.

Намацую цей дощ, неначе нерв,
Хоч наді мною небо повітове.

Куди ж мені податися тепер?
Бо не податись я ще не готовий…

Куди ж мені подітися навік?
В любов чи гроші, подорож чи славу?

Яке б вино не випив чоловік,
Усе воно на зорях і на травах.

У скіфських вазах чути голоси.
На вазах тих – сузір’я і суцвіття.
Сльоза відбита в крапельці роси,
Така одна, мов ти і я у світі,
Що слухаєм дитину в животі
Чи зірку в небі, чи ріку підземну…

Я так нестерпно жити захотів,
За все сплативши кров’ю,
Недаремно:

За славу й волю, хату і садок,
Струну, що в’яже прірву та вершину.

Куди ж мені?..

Вертаюсь до казок
Про козака
І дівчину-калину.

         Світ мені ліг – мов гніздо із колючого дроту…   
            І. Павлюк         


мій світ не ліг – летить собі і квилить
гніздá не доторочує дроттям
аби осісти – поза планом виліт
але й посадки – зась! – то не життя

світ не лягав мені – ще не втомився
і ніжність сильних (ні не анекдот)
не до кінця всотáв – а вже вломив ся
бо так хотів – як діти (не пілот!)

жіноча спрага і криваве вовче
виття – крізь зорі що затихли в нас
запаленням підсвіченням – пророчим
злоспалювальним! темрява вляглась…

Хай мерехтить тонка моя печаль
Над селищем, що куриться димами.
Дими синіють. Колії блищать.
Холоне світ до бісової мами.

Вдивляюсь в очі стомлених кобіт,
Грудьми налігши на руків'я мосту.
Пускаю кільці, мружачись собі
В білястий, наче крізь гардину, простір.

В посьолок цей, що був мені дружком
Із молодістю втеклою на пару.
І, звісно, смуток золотим пушком
Діткнеться серця – тут нема «базару».

Та хай собі. Щасливий буду й тим,
Що є ця мить, коли прозоро й просто.
Блискучі рейки і блакитний дим...
І я стою. І все не сходжу з мосту.

Я иду за водой
и о дно моего ведра
головами бьются ромашки

У глибоке небо поринаю
Духом спраглим, і у час нічний
З нив космічних зорі пожинаю
Аж до рання, доки дзвін гучний
Не розбудить сонце життєдайне
І окреслить обрії земні…
В пору цю все скрите і потайне
Явою зоріє у мені.
Я дивлюся істині у вічі,
Чистим серцем слухаю її
І гадаю – в котрому сторіччі
В ній прозріють бачення мої ?
Чи зустріну друга-однодумця,
Чи в самотніх роздумах згорю,
Вкривши злою славою безумця
Всю свою земну, марнотну прю ?
У священне небо виллю тугу,
Хай у душу падає дощем
Незнайомий ворогу, ні другу
Поетично вистражданий щем.
Хай безплідне слово косять роки,
Ним насичусь, мов ковтком води,
І згадаю свої перші кроки,
Що сумні залишили сліди.
Доле, доле – випалене поле,
Зоре згасла, горісна струна !
Вирок твій журою серце коле
І чужа, не прощена вина
Безталанням падає на мене,
Милі очі бачити не хтять
Як з’їдає листячко зелене
Демонічне полчище проклять.
Небо ! Небо ! Скільки ще про світу
Мені нести цей тяженний хрест
В темноті, без жадного просвіту,
Співчуття і права на протест ?
У тобі я хочу розчинитись,
Розлетітись, мов по вітру пил,
І за себе грішного молитись
Ревно Богу між нічних світил…

2006

Моя епоха ? Ані трохи !
Сучасний вік окупували жохи…
Кипляча магма – зболена душа,
Їй все чуже, вона усім чужа.
Над нею меч, під нею – мла провалля,
З обох боків – химерні віддзеркалля.
Позаду – ніч, попереду – пітьма,
Минуле – сон, майбутнього нема ?
Що я таке, чому і задля чого ?
Чи буде щось із явного нічого ?
Чи в румовищі суджено лежать
Єству, що не тотожне з вічним строком,
Нести на собі горісну печать,
Воюючи з безчестям та пороком…

Сумний вигнанець з царства муз,
Заблудний мандрівник-захожа
В суєтних роздумах загруз.
Якщо на те є воля Божа –
Змирюсь. Не стану докучать
Творцю за дану мені ношу.
Зітерти вщерть земну печать
Небес високих не попрошу.
Я маю те, що заслужив.
За те подякую в молитві.
Мені здавалося: я жив,
Коли ходив по гострій бритві
У небезпеках. У вогні
В’юнка душа перетопилась…
А може бути, що мені
Вона так виразно наснилась…
А може бути... Та хтозна,
Що було, є, що далі буде ?
У світі кожна новизна –
На мить, і світ її забуде.
Усе – примарність і обман
І правди іншої немає,
Окрім ось цих сердечних ран,
З яких розпука википає…

2005