Та нехай же їм грець, тим буденним розмовам. Набридло.
Всі слова – не нові ... беззмістовні, нехай же їм грець!
Розтікається ніч, ніби темне сливове повидло.
Розпливається час і зривається вниз камінець.
Скаже серце „спасибі” за легкість, якої не знало.
Де й поділось ярмо тих возведених часом хрестів.
Довгим був цей маршрут. І зупинок траплялось чимало.
Та нарешті ми тут. На початку весняних мостів.

***2***

Висоти не боюся. Тримаєш за руку надійно.
І сто перше падіння даремне вже... Імунітет.
Це мовчання таке неймовірне і тепле...Обійми...
Стан польоту... безмежність...і плавне кружляння планет...
І повірити важко, що це врешті-решт відбулося.
(Віра тільки в буденне міцна, легше здатись, ніж йти.)
Я торкаюсь до вуст і занурюю руку в волосся...
Я шукаю слова, а знаходжу єдине з них: ТИ.

22 січня”07

* * *
…в старому провінційному театрі,
де Гамлет за кулісами дрімає,
Офелія вагітна, і не знає,…
Полоній п’яний шумно грає в карти…
…в старому провінційному театрі…
Захожу в зал і думаю: хто ж вартий
глядач – актора, чи актор (бездарний )
невартий того глядача,
котрий своє життя, як плащ з плеча
( холодний, але дуже гарний? )…
хто грає роль, а хто живе так, марно,
для кого це – життя, для кого – жарти?
… в старому провінційному театрі…

Подаруй мені обійми, мила,
на прощання - божевільний вечір,
серед забуття у холоднечі
сумом не обтяжені жадання.

Подаруй останні теплі сльози
здивування: Боже, стільки встигли! -
Ти могла би ще і я би міг би,
тільки доля поміж нас прощальна.

Тільки усього і дано нині,
що “востаннє”. Ні, я не повірю,
у примарно вимарені мрії,
не повірю, вірю – не повірю.

Дощ на вулиці, чуттєва пастка,
до світанку - дощові обійми,
змокнув наскрізь я, і ти... Чиї ми,
тіні місячні, - живі до ранку.

Доки сяйво наше не пригасне
в невмолимому займанні сонця;
Доле, де ти? Сипане з віконця
на сплетіння тіл сніжком осіннім?

Зачекай... Невже і над тобою
не існує Вищого? Немає
Іншого продовження - без краю, -
може Чаша інколи минає?

Не минає...
Знаю.
Вітер сильний
рве минуле на кавалки бистрі -
милі очі - ще мої, врочисті...
Далі пам’ять,
дощ і вітер,
Вільний.


2003

Заплакана осінь постукала в серце моє,
Зима посивіла торкнулась волосся. А далі
Відчув я, що скоро весна знову візьме своє!
До дідька роки! Це прекрасне життя ще триває!

Я виніс із хати запилений мотлох старий,
Я штори розсунув і вікна відкрив просто в небо.
До мене на каву ізрання зайшов дощ сумний.
Я був йому радий. Ми з ним говорили про тебе.

Ми з ним говорили, що нас не схилили роки,
І що у серцях ще живуть почуття і надії,
Що думи ясні, що ми маємо твердість руки,
Що в душах іще Божа іскра палає і діє.

І мить моя кожна дзвінка і прозора, як скло.
Я вичистив кожну хвилину до сяйного блиску
Як раптом тебе десь зустріну в тунелях метро,
Тобі подарую з років-діамантів намисто.

Твій усміх метеликом в’ється над світом моїм,
Стокротками квітне здавалось би висохла глина.
Це чари, і знаю - з цим щастям магічним, хистким
я можу усе, я літаю, немовби дитина!

О, як же давно ми не бачились, мила моя!
Невже ти змінилась з тих пір, як міняється кожен?
Та вірю: колись ми пліч-о-пліч постанем в боях
з роками - і разом ми кляті роки
переможем!

І
О смутку днів моїх, Богине Кішок!
Народжена на плесах Амазонки
Володарка премудростей і ніжок
безпечної красуні-куртизанки -
чи вижив хто по зустрічі з тобою,
невинною зачарувавшись грою ?..

Тобою милувався, неземною,
іще коли дитя навчали ельфи,
і далі, як зростала із отою
вологістю, природною для сельви.
О, ті століття у мені не вмерли,
вони в піщинах, тих, що нині перли.

За тим безсмертні вчили в Ханаані
вже іншому, але також успішно.
"Успішно" - саме те, у що ми вбрані
були давно колись... Колись, аж смішно,
все видавалося таким досяжним, -
вважався б тільки богом і - звитяжним.

ІІ
Ти одягалась, як жила, в смугасте,
а ось в подобі звіра найчіткіше
пантерою запам’яталась, власне,
плямистою, - це личило точніше
грайливості жіночій, що приймала
і любощі місцин, де полювала.

А далі світ змінився, пожвавішав,
нам перестали вірити. Міста,
царі, володарі, герої… Більше
боги їх не цікавили - проста
історія, що тягнеться донині,
і пишеться по цяточці-людині…

ІІІ
З ким ти приплинула, Formosa mea,
до Остії - він в тебе вірив, правда?
Любив, як я колись? Олександрія
наскучила божественній, чи туга
за красенями з війська Ганібала
тепер за правнуками Сципіона?

Тут нині стільки суден, і не дивно,
що не помітив я тебе, - а в Римі
хіба знайти богиню? особливо,
коли вона того не хоче, втім і
стосунки наші, як полин гіркі,
мов сутінки часів - неговіркі.

І хто у тім повинен?..

ІV
                                    Нещодавно,
дні три тому, відчув тебе я поруч,
очима проводив тоді надмірно
бучну процесію, в якій, праворуч
од “Бахуса-Діоніса” ступала
ти, мстива кішка, зріла, дужа, спрагла.

Дались тобі ті нездорові типи.
І що тобі до оргій їхніх, крові?
Зведеш оці пекельні смолоскипи,
то інші заяріють, гонорові.
Та як би не було – кінець “герою”,
що пам’ять Вакха покривав ганьбою.

V
І сталось так, я думаю, - на ранок
він, звикло вже п'яніючи від влади
над містом уночі, поміж вакханок,
вина і ґвалту, захотів пізнати,
що бачить ця розкішна кішка в снах -
і миттю став одним із нас, невдах.

Ураз ожили консули, трибуни.
Лише і мови – рятувати Рим!
Вчинилася різня, немов за стіни
проникли варвари, і вже давно, утім,
суди карали винних - тільки винних
убили тисяч сім в трудах невпинних.

VІ
Що бачиш ти, о незрівнянна, в снах? -
я теж необережно їх, о небо,
торкнувся із любов’ю на устах,
і знаю, що єдиний, хто “щасливо”
вернутися зумів, пізнавши долю.
Тепер я тінь, загублена тобою.

Узяли найцінніше. О, від інших
життя, а в мене тільки серце.
І маю тішитися - з наймудріших
сьогодні я, але, повір мені, це
печаль, якій не можу дати ради.
Бо хто я нині? Й ким я міг би стати?

Що бачиш ти, о незрівнянна, в снах -
де Час, ревнивий муж твій, править дати?


2004

Мине прокляття. Істина відродиться
і волю дасть зневіреним рабам.
Молитви Пресвятої Богородиці
почує кожен...І зведеться храм.
Біліє Світ... І Небо стало ближчим...
І зорі не такими, як завжди.
У хаті, де сьогодні вітер свище,
сповзатиме по стінах тінь біди.
І сутінки, що є пересторогою,
приймуть проміння, чисте і святе.
Ти зробиш крок забутою дорогою –
і в місці тому жито проросте.

20 січня”07

І
Ти інакше міста покорятимеш, аніж царі,
ніж усі ті царі, на яких тут очікують спрагло,
царюватимеш, дивно сподобившись в поводирі
тим, від кого достатком і святістю зроду не пахло.

І, привитий рукою Господаря до "аличі",
розцвітеш благодатно, відкинувши тінь на будови
і престоли земні, поведеш у надій далечінь,
не відринувши спрагу, а знявши із серця покрови...

ІІ
І нехай тут усе ще нелегко і зморений світ
аж ніяк не нагадує місце для відпочинку,
борони його, як і цю острахом томлену жінку,
котра прагне тебе відвернути: од горя і бід,

і доріг, і від Волі, якою пройшов ти крізь неї,
од Призначень і Долі, що смертному незрозумілі.
Проминатиме все, а вона прибуватиме в силі
материнства, розкутого поглядом Неба, Зорею...

ІІІ
І бездонню снаги запалає прийдешній світанок,
ти полинеш у завтра, а ми повернемо назад,
і потанемо в млі старожитніх офір, обіцянок,
відійшовши у лавах безсмертно-ефірних армад.

А Олімпом, Сінаєм, по всій опустілій будові,
озвірілі нагодою, хлинуть затаєні смути.
Ти приймеш усю ненависть і навернеш до любові...
І тоді ми вернемось - у людях, доладністю "бути".


2003

І Вона:
Мої левади соковиті,
покої тихі і убрані,
причаль човна у сонні миті
мого світанку - в ніжні трави,
росою вкриті, квіти ранні
тебе провадять до стежини.
Вона кружляє, правда, краще
йти навпростець, кущі ожини
розступляться, і пильні пави
не закричать, - їм, гордим, важче,
як і мені, прощання зріти, -
тоді кричать, а я співаю
так сумно-сумно, наче діти,
що не навчилися радіти...

Ти ж не підеш од мене? Знаю,
наш ранок тишею дзвінкою
огорне поступ, крок за кроком,
у мармур сходів під ногою,
дверей дихання, у тремтіння,
що невблаганності потоком
палац наповнить нетерпінням, -
твоєю, милий мій, жагою,
моїм солодким павутинням.

Та будь уважніший - принади
відразу не зминай вагою -
чудовисько не спить ніколи.
Чудовиську не до покою, -
воно чатує.
                    Звуки мови
хай увійдуть у моє серце -
о, говори мені про лови,
що ти мисливець, що в люстерце
глядить прекрасна здобич, мов би
у лісове якесь озерце,
а ти боїшся сполохати
її тремтливу, гарну, щоби
не втратити, не погубити...
Мій страх - єдине, звідки взнає
чудовисько про нас...
                                       Стискати
не поспішай обійми, милий, -
не поспішай, о спершу має
пророцтво збутися чи доля,

я би довірилась останній,
бо перше - гірше, ніж неволя.
Ти віриш у пророцтва? Кажуть,
їх можна оминати? Дивні
стаються, втім, і з нами речі,
коли тілесно муж полюбить -
це змінює дівчатам очі,
волосся, тіло, я боюся,
а цей мій страх тебе погубить...

ІІ
Він
Мій човен бурями поранений. Як риби
на берег кинуті здихати над водою
супутники мої і слуги. Скелі-глиби
сторожею зійшлися зусібіч - замкнули
нас у тіснині між прибоєм і жагою.

О котрий день кидає погляд око сонця
через пороги круч лише заради того,
аби перевести ходу непевну серця
зі сновидінь у марення, і з тим одплисти,
переконавшись у мізерності живого.

І я також, напевно розуму позбувшись,
броджу, блукаю невідомими садами,
лунають крики пав, куди би не поткнувшись
до тої самої виходжу знову стежки,
немов чаклує хто. О Боже! будь-бо з нами!

Напевно, відьма насилає ці жадання -
зачарувала, і до скель приворожила.
Достоту жінка! Наче то саме кохання
невпинно кличе: “о прийди до мене, милий!”
І сил нема не йти, несуть злих чарів крила…

ІІІ
Чудовисько
Спочатку обрій проковтнули води.
І я лишився сам на сам зі світом.

Внизу глибінь, а на поверхні хвилі.
І тільки світло тішило й давало
уяві простір для дерзань бентежних,
часи нічні печалі залишивши.

Навчився з променів ліпити форми.
Свою самотність в них переносити.
І щось у глечиках ростити тих.

І гіркоту моїх утрат минулих
я пережив, і твердь створив плавучу,
і відгомін краси на ній, а потім
Її, прекраснішу з жінок, для чогось…
Для себе, видимо…
                                       Я помилився -
живе належати тобі не може.
А я вважав, що нас єднає доля.
Що ми пливемо в напрямку одному,
що, входячи до снів її, як муж,
і в день залишусь в ній, хоча б у згадці.

Серед людей вона б жила щасливо,
і між онуків любих одцвіла б.
А я подарував їй лик безсмертя.
Взамін жіночої земної миті.
І скільки вмерло вже в її руках
відважних моряків - за буйством плоті
відразу наступала мить розплати...

І я цей горщик маю берегти.

Взамін жури самотнього життя
отримав я химеру насолоди.

Я помилявся - обрій змили води.
Але для мене ще існує небо.

ІV
Він
О хвилі буревійні! о глибини неба!
Слухняна іграшка у круговерті долі -
я порятований! І ні одна потреба
мене не зможе більше звабити до мандрів!
Достатньо болі й крові на мені! Доволі!

А ці жінки! Усі чаклунки! Досить! Досить!
Хто міг очікувати, що тендітне тіло
у найсолодшу мить злиття мене примусить
прощатися з життям! слизькі зміїні кільця
я пам’ятатиму, як сильно б не кортіло!

Коли би не потвора, що змію зманила
на себе кинутися, був би нині мертвий!
Як люто й пристрасно змія її обвила!
І як ненависно кусала. Я вбивав їх,
а їй і байдуже - не припиняла жерти!

Удвох зібралися поласувати мною?!
Не поділили тільки здобичі легкої!
Не знали з ким лише узялися до бою!
Але чому в останні миті стільки втіхи
було у них, і тої єдності палкої?!

2005

Вона чекає,
заглядаючи тирану в очі,
напруження зростає -
в того хоч і
незмінний вираз,
та їй видиме уже тремтіння
важких повік:
І РАЗ!
Летять вони донизу...Вільна!

В цей час вона
в коханці й збуджує
надію,
діставшись усмішкою дна.
...І ДВА!

1997

Ти - дика флора,
все безглуздя часу
кидаю до твоїх я ніг.
коли би тільки зміг,
одразу,
я світ би вивів із твого екстазу:
як острів у ворота Гібралтару;
як невідомий материк
у павутині рік;
як чару -
додатком, наче звабу ніжок, пару
берегових, приємних оку ліній,
по різні боки до води,
в якій і я, і ти
цей синій
купали б обрій,

що майбутній Пліній
опише, безумовно, цікавіше -
але пізніше,
в миті ревносного гніву.
...............................


2002

Слова і славу, мову і обмову –
усе останнім снігом замете...
Померти знову – як заснути знову,
обвивши тілом тіло золоте.

Втулитись в твої сутінки і плечі,
у дим думок, задавнених жалів...
...В підвалі Майстра починався вечір,
текло мовчання і вогонь горів,

Писались книги - золотим по білому,
і падав сніг, і засипав світи:
Оті останні, чорні, де любили ми,
І ті, пречисті, де лишився ти...

Душе, цурайся почестей і слави.
А шанолюбства в собі не здолати -
тоді, хоча б, розсудливою будь.
Чим вище призвичаїшся літати,
тим обережніше себе поводь.
А як в зеніті ти, коли вже - Цезар,
коли ти притча на устах у люду,
будь обережний двічі – особливо
на вулиці, у супроводі пошту.
І в тому випадку, коли Артемідор,
наблизившись, тобі листа протягне,
пробурмотівши: - прочитай негайно,
це, начебто, стосується тебе.
- спинися, й зупини всі перемови,
діла і рішення. І випроводи геть
отих, які тебе вітають, - їхні
діла чекатимуть, в Сенаті теж.
Поглянь негайно, що стосовно тебе
говориться в листі Артемідора!

Згорає час, а в нім лахміття хизу.
Чого шукаємо, і що коли знайдем?
Вдягнемо наготу, а то і ризу,
Латаємо перерви сну вчорашнім днем.

Об нас мечем стираються століття,
Для переможців переписується гімн.
За крок до істини збирає сміття
Душа людська...і тіло помирає в нім.

Ми називаєм гріх - виною хиби,
Очікуєм вина, наливши в збан жади.
Та переходимо на мову риби,
Щоби виходити сухими із води.

Хто зріє небом - думає що плаче...
Лиш то не небо плаче - плаче небом Бог.
А спад зорі дарує зір незрячим,
Залúшивши в собі сліди пересторог.

29 Серпня 2006

Коли ти раптово почуєш опівніч
процесії співи незримої, мірне
побрязкування цимбалів - не ремствуй
на зникле везіння, на те, що вся праця
прахом пішла, і всі плани, усі сподівання.
Ти не оплакуй їх надаремно, а тільки
вимови мужньо "прощай" уві слід їй -
отій, що тебе покидає, Олександрії.

І головне - ти себе обманути не пробуй -
мов, оце мряка була, і химерності слуху,
і все здалося тобі - себе не принижуй.
Мужньо і твердо, як личить тому, кому щедро
було подароване долею дивне це місто -
йди до вікна, прочини його, - вслухайся,
хай і з прихованим страхом і відчаєм,
але без сліз, і того нутряного тремтіння,
вслухайся в радість останню твою, у звучання
тої процесії, звідки: незримі цимбали
мірно видзвонюють, линуть мелодії, співи.
І попрощайся навіки з отою, що покидає тебе,
Олександрією.



Кавафіс 1911

Переклади: із грецької Генадія Шмакова (1940-1988),
Йосифа Бродського (1988),
із російської Володимира Ляшкевича (2000)

- Чого чекаємо, зібравшись тут, на площі, ми?

            - Сьогодні в місто прибувають варвари.

- Чом бездіяльним є Сенат? Сенатори
чому сидять і не законодавствують?

            - Сьогодні в місто прибувають варвари,
            то нащо нам Сенат з його законами?
            Ось прийдуть варвари й дадуть закони нам.

- Чом Імператор наш підвівся вдосвіта?
Чому на троні у міських воротах він,
в короні золотій, при всіх регаліях?

            - Сьогодні в місто прибувають варвари,
            і Імператор їх проводиря очікує,
            щоб піднести йому сувій пергаментний,
            в якому наперед описані
            усі звання врочисті, і всі титули.

- Чому з ним консули обидва, й претори
зрання в розшитих сріблом тогах багряних?
Чому на них браслети з аметистами?
Чому в руках їх жезли, що прикрашені
і сріберним, і золотим чеканенням?

            - Тому, що нині тут очікуються варвари,
            а варварів купують за коштовності.

- Чому ж ніде не видно наших риторів
і звичної не чути красномовності?

            - Тому, що нині тут очікуються варвари
            а красномовство варварів виснажує.

- А суєту чим пояснити несподівану,
облич розгубленість? І те, що вулиці
і площі так раптово обезлюділи,
що у будинках мешканці сховалися?

            - Та тим, що сутеніє вже, а варвари
            не прибули. А ще гінці розіслані
            з кордонів шлють: нема вже в світі варварів.

- Та як нам бути, жити як без варварів?
Вони для нас подобу мали виходу!




Переклади: із грецької Генадія Шмакова (1940-1988),
Йосифа Бродського (1988),
із російської Володимира Ляшкевича (2000)

Терновий день народжує світи.
І пелюстки, мов двері серця-квітки...
Їх подиху керунок знає звідки
І вітру вказ нагадує куди.

Штовхають перехожі тротуар
І він втирається об них ногами,
Змиває бруд опалими дощами,
А на вітрині пише мемуар.

Бруківка виправля хребти коліс,
По виямках її гризуться тіні...
Їм старість вадами возносить стіни,
Крапливістю заповнює їх ріст.

Вона залазить під покрівль шапки,
На гіллі спалює листків непосидь...
І люди кажуть, що прийшла вже осінь -
Виблискують бруківкою роки...

9 Вересня 2006

До тебе іти - ще півроку.
Осінь... Зима... І не жаль,
Що подих серпневий розтанув,
Білої скрипки печаль...
Білою скрипкою стану,
Ти не впізнаєш мене.
На вулиці сніг з целофану,
Вітер газети жене.
До тебе ітиму по нотах...
Ніч загубила пенсне,
А я не шукатиму вулиць -
Місто, на диво, тісне.
І цей розтривожений вулик
Вже не цікавить. Цемент
Загуснув під музику гулу
Літа розбитого вщент.
Всміхається скрипка в долонях,
Листя бентежить бетон.
Звучить у притомлених скронях
Твій золотий баритон...

Буденний день. Країна парадоксів.
Душа із тілом виключно на „Ви”.
Нещасні ті, кому не довелося
почути дощ і пахощі трави...
І хто собі створив такі умови,
з яких тепер не вийти задарма,
і стигне час, коли на тепле слово
у відповідь відлунням йде зима.
Зів’ялий день. А ночі – непохитні.
Розбиті чудернацькі ліхтарі.
Нещасний той, у кого навіть в квітні
в долонях замерзають снігурі.
Невтішний день. Бо хто його втішає?
Світанки ще занадто молоді.

…І хтось згадає раптом, що душа є.
А потім крок за кроком – по воді...

16 січня”07

* * *
Хто за формою змісту розрізнював тло,
Зло з добром -- наче золото й срібло було:
Бо не вічне те й друге -- й закінчаться скоро
З нами разом, як вмрем, і добро все, і зло.

* * *
Із бузкової хмари на зелень рівнин
Увесь день осипається білий жасмин.
Я наповнюю келих, на лілію схожий,
Чистим розовим полум'ям -- кращим із вин.

* * *
Коли гурія келих наповнить вином
Й стане ложем нам луг, де трава з бур'яном, --
Якщо стану я думать, що є десь рай інший --
Хай мене оплюють і змішають з лайном!

* * *
В цьому світі не виросте правди росток;
Ще сюди не знайшла справедливість стежок.
Не вважай, що ти зміниш життя течію,
За трухлий не тримайся, людино, сучок.

* * *
Забувать стежку до харабату не можна;
Добру славу здобуть і за плату не можна.
Веселімось! Чеснот вже зносилась чадра:
У дірках вся -- накласти вже й лату не можна.

* * *
Живучи на землі, не грішив хто? -- Скажи!
А якщо не грішив, то чи жив хто? -- Скажи!
Чим Ти кращий мене, як мені на покару
Ти у відповідь сам зол звершив сто? -- Скажи!

* * *
Мого дзбана розбив, бешкетуючи, Боже!
Мені вхід в рай закрив, не мудруючи, Боже!
Життєдайну вологу на землю розлив --
Ти, мабуть, перепив, бенкетуючи, Боже!

* * *
Нехай келих порожній і осад на дні
Звідомляють про день, що зайнявся, мені;
Дуже часто напій цей гірким називають.
Якщо так -- значить, істина справді в вині!

* * *
Кожний молиться богу на власний свій лад,
Щоб не пекла вогонь пік, а райський зріть сад.
Лиш мудрець, осягаючи замисел божий,
Не лякається пекла і раю не рад.

* * *
Нарікань ми не шлемо й поклонів не б'єм;
Ми, на Господа милість надіючись, п'єм.
Гріх цінніший чеснот, бо повинен Всевишній
В милоседі і нам щось прощать навзаєм.

* * *
Якщо серце моє відіб'ється від рук,
То куди йому дітись? Безлюддя навкруг!
Кожен неук пихатий, розбещений дурень,
Як нап'ється, кричить, що Джамсид -- йому друг!

* * *
Сяйвом місяця в ночі роздертий поділ.
Виночерпію, швидше став дзбана на стіл!
І тоді, як вже нас на цім світі не буде, --
Осяватиме місяць все так же цей діл.

* * *
Я смарагдом трави і коханим обличчям
Тамуватиму біль, лікуватиму відчай.
Пив вино, п'ю вино і вино пити буду,
Бо інакше змарнуюсь в життя протиріччях.

* * *
У мечеть не за словом святим я прийшов
Чи вклонитись основам -- не з цим я прийшов;
Раз поцупив я тут килимок молитовний:
До дірок він протерсь -- за новим я прийшов.

* * *
Ми з найтоншого льону чалму продамо,
Ми й султана корону саму продамо;
Навіть гордість святош -- чотки дорогоцінні,
Хто б налив нам вина -- ми йому продамо.

* * *
Хоч мудрець -- не купець й не гендлює, проте
Без грошей і йому жить -- заняття пусте:
Попідтинню фіалка злиденна хиріє,
А в саду пишно роза вельможна цвіте.

* * *
Пий з достойним, що мудрий він і не скупий,
Чи з коханою вдвох цей іскристий напій.
Й не розказуй нікому, де й скільки ти випив.
Пий з розбором. Пий в міру. Із розумом пий!

* * *
В голові рій думок, хоч вони й не нові,
Та як висловлю їх -- буду без голови.
Лиш паперу цьому їх довірити можу.
Друзі -- о! -- недостойні довіри і ви!

* * *
Я б хотів із зрадливою нині проститись
Й для кохання нового всім серцем відкритись;
Я б хотів -- але сльози наповнюють очі,
Не дають мені сльози на іншу дивитись!

* * *
Коли пісню кохання почнуть солов'ї,
Із красунею випий, глянь в очі її.
Бачиш: роза розкрилась в любовнім шаленстві --
Вдовольни й ти, коханцю, бажання свої!

* * *
Моє тіло омийте вином -- оберіг
Це мій був, як корчми залишав я поріг;
Й відшукать буде легко, де в землю я ліг:
Слід на місці тому лиш понюхать моріг.

* * *
Ти створив мене, Боже, із глини й води;
Те, що вийшло з-під рук Твоїх -- вже назавжди.
Кожний помисел мій Ти уже передбачив:
Що ж робить мені? -- Дякувать лиш за труди?

* * *
Де вчорашня любов, юність де і краса?
Невблаганна скосила їх смерті коса.
Який толк горювать? Пий вино краще -- в ньому
Дають смертним безсмертя відчуть небеса.

* * *
Нам -- вино й плоті шал, вам -- молитва і храм;
Пекло нам гарантовано, сад райський -- вам.
В чому ж наша вина, якщо всі наші долі
На скрижалі наніс споконвічний калам?

* * *
Кипарис язиками, яких не злічить,
Не базікає -- слухає лиш і мовчить.
А того, хто одного язика лиш має,
Та із роду базік -- було б варто провчить!

* * *
Вчений муж, хай він навіть мудріший мулли,
Та хвалько і базікало -- вартий хули.
Тільки той, чиє слово від скелі міцніше, --
Більш, ніж мудрі, достойний і шани, й хвали!

* * *
Як тверезий, я в панцир ховаюсь, мов краб;
А сп'янів -- і одразу ж мій розум ослаб.
Між сп'янінням й тверезістю мить лиш єдина,
Й це -- блаженство найвище і я -- його раб.

* * *
Пий вино -- біль утрат умаляє воно;
В душу щем і надію вселяє воно.
Як скорбота і відчай тебе заполонять,
Пий вино -- серце так звеселяє воно!

* * *
Якщо закуток маєш якийсь для життя,
Як щодня в тебе є щось із їжі й пиття,
Якщо ти не слуга й не хазяїн нікому --
Ти сягнуть можеш духом вершини буття.

* * *
Плеч не горби, Хайяме! Не вдасться й надалі
Полонить твою душу жалям і печалі;
До могили вдивлятись із радістю будуть
Твої очі щодня в затуманені далі.

* * *
Мертвим вже все одно: ні зітхань, ні образ,
Чи вода -- чи вино, чи Багдад -- чи Шираз.
Повний місяць й новий один одного змінять
Після нашої смерті ще тисячі раз.

* * *
Той, хто світ цей в дарунок щасливцям віддав,
Він нещасним побоїв безжально завдав.
Не горюй, якщо менш веселився, ніж інші:
Тим втішайсь, що не більше за інших страждав.

* * *
Кинь молитись, сходи за вином у крамницю;
Честь і славу свою ми жбурнем за божницю:
Все одно ти за пелену долю не вхопиш --
То хоч подругу нині вхопи за спідницю!

* * *
Пий вино, веселись, вдовольняйся малим,
Не святошею будь й не безбожником злим.
Якось в долі спитав я про розмір калиму:
"Твоє серце, -- сказала, -- найкращий калим!"

* * *
Коли вітер у рози поділ розірве,
Мудрий той, хто вина дзбан удвох розіп'є,
На зеленій траві із коханою всівшись,
Й, спорожнивши, об камінь його розіб'є.

* * *
Будуть півні щодосвітка знов голосить,
Що ніхто в світі цім мертвих не воскресить;
Що іще одна ніч промайнула безслідно,
Та не знає про це той, хто сном вічним спить.

* * *
Пий вино; не горюй, що дістануться Леті
Ти і пісня твоя на найвищому злеті.
Якби світу законом була б справедливість,
Ти не був би останнім на цьому бенкеті.

* * *
Її стан -- кипарис, її губи -- два лали:
Із красунею вдвох знов наповніть бокали,
Поки доля і смерть невблаганні з тебе,
Мов сорочку, цю немічну плоть не зірвали.

* * *
Річка. Нива за річкою. Рози цвітуть.
Бачу: юні красуні повз мене ідуть.
Налий келих вина і забудь про молитву:
Насолоди стежки не до бога ведуть.

* * *
Не таї в своїм серці образ і скорбот;
З-за копійки не створюй для себе турбот:
Якщо друга свого зараз не нагодуєш --
Все поглине нащадка зажерливий рот.

* * *
Ти на мене при всіх накликаєш ганьбу:
Що грішу я і п'ю, й вірю у ворожбу.
Майже згоден і я із твоїми словами --
Все одно на мою не зважаєш мольбу.

* * *
Веселімся! З усім ми змирилися вчора,
Бо ця каша без нас заварилася вчора
І ми грішниками не самі стали вчора:
В сферах вищих за нас все рішилося вчора!

* * *
Всемогутній творець наших тіл і утроб
Чи ж не знав, що їх завтра очікує гроб?
Якщо ми досконалі -- чому помираєм?
Якщо ж недосконалі -- то хто бракороб?

* * *
Прикрашав чару цю не для того різець,
Щоб п'яниця розбив, як ввірветься терпець.
Скільки ж світлих голів і прекрасних сердець
Розбиває безжально щоднини Творець!

* * *
Й коли серце моє битись вже перестане,
Ні багатшим цей світ, ні біднішим не стане;
Лишень мить в цій обителі гостем побуду
Перед тим, як рушать в королівство незнане.

* * *
Коли хмуриться небо й віщує грозу,
На очах і мені вже не втримать сльозу:
На траві простягнувшись, лежу я сьогодні --
Завтра ж буду лежать під травою внизу.

* * *
Від життєвих незгод і душа знемогла:
Їй лиш дещиця втіхи дісталась мала;
Тільки вдосталь скорботи дала мені доля.
Що ж, Хайяме, й за це вже аллаху хвала!

* * *
Плач не плач -- а помреш: то про що ж нам жаліть?
Невелика біда -- у могилі зотліть:
Жменька грязі і крові. Вважай, що на світі
Взагалі не було нас -- не варт сльози лить.

* * *
До того, що рука відміряла вельможна,
Ні додать, ні віднять вже нічого не можна.
То ж потрібно із толком готівку потратить,
Щоб давала прибуток копієчка кожна.

* * *
Межа бунту й покірності -- мить лиш одна;
Від нуля до безмірності -- мить лиш одна.
Бережімо й плекаймо коштовну цю мить,
Бо й життя, при всій спірності -- мить лиш одна.

* * *
Гнане вітром, життя моє мимо пройшло;
Наче диму хмаринка -- незримо пройшло.
Хай не знав насолод я, одні лиш скорботи --
Жаль життя, що, мов тінь, невмолимо пройшло.

* * *
Я знаю цей пихатий різновид ослів:
Як барабан, порожні, а скільки пишних слів!
Вони -- раби імен; ім'я зробить лиш варто,
Щоб кожен з них в поклоні перед тобою млів.

* * *
Навіть геній -- вінець і окраса людини --
Шлях земний свій долає за четверть години.
Та в кишені землі і в подолі у неба
Живуть люди -- було так, є й буде щоднини!

* * *
Скільки б жить не збиравсь -- а помреш все одно,
То ж в попутники брать слід красунь і вино.
Поспішай же: життя -- це вершина творіння:
Як його проведеш, так і пройде воно.

* * *
Якщо відчай вночі заполонить -- звелій
Дать вина й за життям, що прожив, не жалій;
Ти ж не золото, друже, й навряд чи тебе
Відкопають з землі, як опинишся в ній.

* * *
Мов у річці вода, наче вітер у полі,
День пройшов -- й вже назад не вернеться ніколи.
Так живімо ж, кохана, сьогоднішнім днем,
А минулі й майбутні -- залишмо для долі!

* * *
Життя невмолимо й безслідно пройшло,
Мов осіння та ніч, безпросвітно пройшло;
Життя, чия мить цілу вічність вміщає,
Як між пальців пісок, непомітно пройшло!

* * *
Сміялась роза: "Ніжний вітерець
Зірвав мій шовк, розкрив мій гаманець
І вся казна тичинок золотих
Вже на піску закінчує танець."

* * *
Дивлюсь на землю я -- й сном обійнятих бачу;
В земну глиб зазирну -- й землею взятих бачу;
В пустелю небуття я зором проникаю
Й тих, що пішли навік, й ще не зачатих бачу.

* * *
Наче сонце, горить, не згорає любов;
Наче пташка з небесного раю -- любов.
Але ще не любов -- солов'їні зітхання:
Не зітхать, як любов серце крає -- любов!

* * *
Скільки крапель слід вилить, щоб зріть моря дно?
Скільки зорей вміща в себе неба рядно?
Твій прихід і відхід -- чи ж він значить що-небудь?
Просто муха на мить залетіла в вікно.

* * *
Якщо, смертний, ти страху не звідав -- борись,
А боїшся -- Аллаху і долі скорись;
Та того, що посудина, створена з праху,
Прахом стане -- оспорювать вже не берись!

* * *
Якщо сам сподобивсь мать таку благодать,
Що за правду свій статок весь можеш віддать, --
То, святий чоловіче, свій гнів не вихлюпуй
На того, хто за правду не хоче страждать.

* * *
Обізвіть мене п'яним -- і справді це так!
Нечестивцем поганим -- і справді це так!
Я це я -- і хто б там і що б він не базікав --
Я залишусь Хайямом. І справді це так!

* * *
Мать справу з дурнями -- не оберешся страму,
То ж слід подалі буть від них -- повір Хайяму:
Як дасть тобі мудрець, то випий і отруту, --
Із рук же дурня не бери й бальзаму.

* * *
Приманку помістив Ловець безсмертний в сіті.
Із дичини двоногі лиш впіймались тої ж миті.
Назвав цю дичину людьми Він і на них
Поклав вину за зло, що творить сам на світі.

* * *
Якщо напиваюсь і падаю з ніг --
Це богу служіння, а зовсім не гріх.
Чи ж можу порушить я замисел божий,
Що ним замишлявсь я для п'янства і втіх?

* * *
Якщо бог не почує мене в вишині --
Я молитви свої буду слать сатані;
Якщо богу бажання мої неугодні,
Значить, біс нашептав їх на вухо мені!

* * *
Не ридай! Ми не в змозі свій шлях обирать.
Плач не плач -- а прийдеться і нам помирать.
Наші голови мудрі, що глиною стануть,
Завтра буде гончар у руках розтирать.

* * *
Хай навіть після смерті горітиму в огні,
Та не боюсь я пекла, що мариться вві сні;
Пихатих неуків мене лякає хор:
Розмова з ними -- гірш за смерть мені.

* * *
В цьому тлінному світі так буде повік:
Стануть прахом в свій час жінка і чоловік.
Якби прах випаровувавсь в сонця промінні --
З неба лився б на землю кривавий потік!

* * *
Де зелена постіль хорасанських полів,
Там зростають тюльпани із крові царів;
Там фіалки із праху красунь розквітають,
З найчарівніших родимок, що між їх брів.

* * *
Ні скарби всі, ні золотом повна казна
Не зрівняються з келихом добрим вина
Бо й могуття фетиш, навіть царська корона --
Не дорожча від затички дзбана вона.

* * *
Непристойно в тарілку чужу заглядать
Й, наче жадібна муха, об'їдки збирать;
Краще хай у Хайяма ні крихти не буде,
Аніж їжу із рук у негідника брать.

* * *
В невідомість вже скоро рушать доведеться.
Веселись! Хай сполохано серце не б'ється.
Пий вино! -- бо не знаєм, ні звідки прийшли,
Ні куди прямувати вже завтра прийдеться.

* * *
Хто керується розумом -- буде у збитку;
Навіть і мудрецю не дає він прожитку:
Ходить в свитці залатаній взимку і влітку --
Й витісняється неуцтвом нині із вжитку.

* * *
На долівку жбурнувши, я дзбана розбив,
Бо скінчився напій в нім, що так я любив.
"О нещасний! -- у відповідь дзбан, -- і з тобою
Зроблять теж колись так, як зі мною зробив!"

* * *
Як місив гончар глину -- аж ливсь піт з чола --
Таємниці свої та звірять почала:
"Не топчи мене, -- глина йому говорила, --
Я людиною вчора сама ще була."

* * *
Той, в кім думка бунтує і пристрасть кипить,
Хто за істини зблиск все на світі стерпить,
Вип'є чару до дна -- і свідомість втрачає,
І в обіймах у смерті без пам'яті спить.

* * *
Стали тліном і прахом царі й королі,
Всі, хто схований в лоні бездоннім землі.
О, яким буть хмільним слід вину, що пили,
Щоб до Судного дня вони встать не могли!

Вже й Різдво проминуло. І ми розминулись-минулися,
І колядка - як латка. І бродить прогіркла кутя.
Вже скелети ялинок - обглодані вітром - на вулиці:
Декорації свята у цьому вертепі життя.

Перебути ці дні - дощові, безконечні, як "Вірую",
Перейти через це божевілля - сумне і німе…
… Ангелині ключі веревечкою линуть до вирію…
- Ой, візьміть на крилята!
- Останній, Ганнусю, візьме…

* * *
Все, що бачим -- це видимість тільки одна,
Бо далеко від світу поверхні до дна;
Несуттєвим є все, що у світі цим зриме,
А глибинна речей суть -- для нас таїна.

* * *
Навіть в світі цьому найсвітліші уми
Не змогли нас позбавить від сумнівів тьми:
Розказали нам декілька казочок на ніч --
І відправились спать, такі ж мудрі, як ми.

* * *
Гідні подиву плани і вчинки Творця!
Переповнені відчаєм наші серця:
Покидаєм цей світ ми навік вже -- й не знаєм
Ні початку, ні смислу його, ні кінця.

* * *
Чи ж себе в світі цьому вважать можна зрячим?
Ні кінця, ні початку його ми не бачим;
Незбагненний для нашої логіки він --
З нашим розумом тут ми нічого не значим.

* * *
Як із тисяч причин вибрать тільки одну,
Що пояснить рух зір по небеснім рядну?
Сумнівайся, зневірюйсь, надійсь, помиляйся --
Тільки розуму нитку не втрать провідну.

* * *
Як не бийся -- все ж вислизне істина з рук,
То ж скоріш від пізнання позбав себе мук;
Краще неуком буть і вином вдовольнятись --
Нема смислу, повір, в осяганні наук!

* * *
Світ довкіл нас -- ці гори, долини, моря --
Мов ліхтар чарівний: наче лампа -- зоря.
Обертається небо. Життя ж -- це узор
Й нерухомо застиг він на склі ліхтаря.

* * *
Ось гуляка, знавець перс жіночих і вин;
Гроші, правду, життя -- все поставить на кін!
Вільнодумство він взяв шаріату взамін.
Хто на світі, скажіть, сміливіший, ніж він?!

* * *
Перегорнута книга життя мого -- жаль!
Що від радості й весен осталось? -- Печаль.
Юність -- пташка: не знаю, коли прилетіла,
І коли, легкокрила, полинула вдаль.

* * *
Рано так просинається роза моя;
Досвіт ще розпускається роза моя.
Та -- о! -- небо жорстоке! Лишень розпустилась,
Як уже осипається роза моя!

* * *
Я -- школяр в цім найкращому з кращих світів.
Курс важкий і суворого вчителя стрів --
В сивині уже весь, та ходжу в підмайстрах:
Не зачислений ще до розряду майстрів.

* * *
Той хоче ще змалку стать дукою: "Це -- я!"
Бряжчить гаманцем і вигукує: "Це -- я!"
Та як тільки встигає налагодить справи,
Вже смерть до хвалька в двері стукає: "Це -- я!"

* * *
І пилинка -- теж, певне, живою була;
Чорним кучерем або ж бровою була --
Якомога ніжніш порох струшуй з обличчя:
Ця пилюка, можливо, Зухрою була!

* * *
Старий глек, що відчаєм затьмить і вдівця,
В крамниці гончарній кричить без кінця:
"Де зараз гончар, продавець, покупець?
Нема більш купця, гончаря, продавця!"

* * *
Глек старий, що ним воду черпають з ріки,
Був могутнім візиром в минулі віки,
А надщерблений кухлик, зручний для руки,
Із красуні померлої губ і щоки.

* * *
Не сумуй, як луги перестануть цвісти,
А звелій краще дзбана з вином принести:
Ця трава, що так радує погляд сьогодні,
Завтра буде із нашого праху рости.

* * *
Чи був в світу початок й чи буде кінець? --
Загадав нам цю загадку мудрий Творець.
Й хоч на роздум про це все життя витрачали,
Та не зміг розгадать її жоден мудрець.

* * *
Все, що тішить так зір, ці простори -- ніщо;
Поривання всі наші і спори -- ніщо;
Землі доли, моря її й гори -- ніщо;
Все, що тягнемо ми в свої нори -- ніщо!

* * *
О неуки! Лик наш тілесний -- ніщо!
Та й світ цей увесь піднебесний -- ніщо!
Веселімось же, терему тісного бранці,
Бо і мить ця, й цей терем чудесний -- ніщо!

* * *
Якось раз я гуляв і хлопчину зустрів;
Він піском забавлявсь та, наевне б, зомлів,
Якби відав про те, що палац свій він звів
З найніжніших сердець, з наймудріших голів.

Тримаєш відчай і не віриться —
минає манія імен.
Така тісна, як свитка, вулиця,
двозначна, наче комплімент.
Стаєш не схожим на приїжджого
у псевдовимірах і грі,
немов не згадує про іншого
зненацька вихлюпнутий грім.
Самотнє стійбище, мов палиця,
і ставиш істину на стіл.
Твоє обличчя іншим палиться
і перетворюється в пил.
Таке розгойдане чи спіймане,
не перевершене й чуже,
де не лишилось навіть імені,
хіба що вітру для кишень.
Хіба що голосу для темені,
аби над хвилями рябить,
не довго щоб журились демони
тілами вільних і рабів.
І знає відчай, як відчалили
від очевидних ще слідів,
коли лишалися ці чари лиш
і ті, здається, на воді...

Забути страх. Підняти очі ввись.
Хіба не ти про це так довго мріяв
У місті плах? То ж ну ж бо, не барись! -
На крила твóї вся твоя надія.

Зроби свій крок у прірву, щоб у мить
Злетіти в небо птахом чи душею
І на очах у всього люду плить,
Нагадуючи ельфа там чи фею,
Чи дивака, який забув закон:
Що люди, як і коні - не літають.
Забути страх. Згадати власний сон.
Де янголи тебе давно чекають...

І
"Імперія - країна дана дурням".
Рух містом призупинено з причини
приїзду Імператора. Юрба
тіснить легіонерів - пісні, крики;
та паланкін опущено. Об'єкт
загальної любові не бажає
об'єктом бути спільних інтересів.

А за палацом, у пустій кав'ярні,
бродяга-грек з небритим інвалідом
складають доміно. На скатертях
блукають блиски вуличного світла
і відголоси привітання мирно
ворушать штори. Грек, програвши гру,
рахує драхми; переможець просить
яйце на "круто" та ущіпку солі.

У величавій спальні сивий скупник
розповідає молодій гетері,
що бачив Імператора. Гетера
не вірить і регоче. Що ж, такі
прелюдії у них любовних ігор.

ІІ
Палац

Відтворені у мармурі сатир
і німфа дивляться в глибінь басейну,
крізь гладь, покриту пелюстками роз.
Намісник, босий, власноручно морду
скривавлює місцевому царю
за трьох голубок, що вгоріли в тісті
(у мить роздачі пирога злетіли,
та зразу ж і попадали на стіл).
Зіпсуте свято, заодно й кар'єра.

Цар мовчки крутиться на мокрих плитах
попід могутнім, жилавим коліном
Намісника. Плин запаху троянд
туманить стіни. Слуги збайдужіло,
немов статуї, зрять поперед себе,
на камінь, де немає відбиття.

Непевний місяця північний блиск.
Із-за кухонної труби палацу
бродяга-грек і кіт спостерігають,
як два раби виносять із дверей
труп кухаря, завернутий в рогожу.
Раби спускаються з ним до ріки.
Скрегоче щебінь. На даху людина
котові прагне затулити писок.

ІІІ
Покинутий хлопчиною голяр
утупивсь мовчки в дзеркало - можливо,
сумуючи за ним, і геть забув
про вкриту милом голову клієнта.
"Хлопчина, певно, вже не повернеться".

Клієнт, між тим, розніжено дрімає
і споглядає суто грецькі сни:
з богами, кифаредами, борнею
в гімнасії, де гострий запах поту
лоскоче ніздрі.
                        Одчепившись стелі,
велика муха, покружляв, сідає
на білу, щиро вкриту милом щоку
заснулого і, тонучи у піні,
як ті, сумні, пельтасти Ксенофонта
в снігах вірменських, повагом повзе
через провали, виступи, щілини
до верху і, минувши жерло рота,
піднятись норовить на кінчик носа.

Грек одкриває жахне чорне око
і муха, звивши зі страху, злітає.

ІV
Глуха, суха, післясвяткова ніч.
У підворітті стяг, як кінська морда,
повітря мне губами. Лабіринт
порожніх вулиць в місячному сяйві.
Чудовисько, напевно, міцно спить.

Чим далі від палацу, то все менше
помітно статуй, а також калюж.
Ліпнина покидає стрій фасадів
і двері, що виходять на балкон,
зачинені. Що, значить, і отут
нічний покій рятують тільки стіни.

Звук власних кроків і зловісний, і
у той же час беззахисний; повітря
просякле густо рибою: хати
скінчилися. Та місячна дорога
струмує далі. І фелука чорна
її перетинає, наче кішка,
і тане у пітьмі, подавши знак,
що далі, очевидно, йти не варто.

V
В розклеєнім на вуличних щитах
"Посланні до властителів" відомий
тутешнім вухам кифаред кипить
обуренням, сміливо виступає
з окличним "Імператора здійняти
(рядком, що нижче) з дрібно-мідних грошей".

Юрба жестикулює. Юнаки,
мужі статечні, посивілі старці,
гетери спритні, з грамотою знані, -
одноголосно стверджують, що "ні,
колись такого не було" - причому,
не уточняючи, якраз чого
                                               "такого":
мужності чи ж бо холуйства.

Поезію, запевне, вирізняє
відсутність чітко зримого кордону.


І неймовірно синій горизонт.
Прибою шурхіт. Пласко розтягнувшись,
мов ящірка весняна, на сухій,
гарячій брилі, голий чоловік
гризе украдений мигдаль. Поодаль
поміж собою скуті два раби.
Зібралися, напевно, покупатись -
один із одного з веселим сміхом
знімають лахи.

                                Неймовірно жарко;
і грек сповзає з брили, закотивши
мрійливо очі, наче срібні драхми
із ликами новітніх Діоскурів.

VI
Акустика чудова! Будівельник
кормив немарно воші надцять літ
на Лемносі. Акустика прекрасна.

І день прекрасний. Гамірна юрба,
відлившись згідно форми стадіону,
завмерла й, стишив дихання, слідкує

за лайкою, з якою два бійці
зійшлися між собою на арені
аби схрестити в запалі мечі.

Ціль поєдинку зовсім не в убивстві,
а в справедливій і логічній смерті.
Закони драми переходять в спорт.

Акустика прекрасна. На трибунах
одні мужчини. Сонце золотить
кудлатих левів головної ложі.
Весь стадіон - одне велике вухо.

"Ти падло!" - "Сам ти падло".
                                                - "Здохле падло!"
І тут Намісник, що обличчям схожий
на гнійне вим'я, голосно сміється.

VII
Вежа

Холодний полудень.
Невидимий посеред хмар густих
стрімкий залізний шпиль міської вежі,
як і у всі часи, незмінно служить
громовідводом, маяком і місцем,
де кожен день здіймають стяг держави.
В середині ж розміщена тюрма.

Колись помічено: усюди звично -
в сатрапіях, у фараонів,
у мусульман, в епоху християнства -
сиділо, чи ж бо страчено було
відсотків шість від підданого люду.
І через це, ще сотню літ тому,
дід нинішнього цезаря задумав
реформу правосуддя. Відмінив
безбожній звичай осуду до страти
і винятково вироком закону
ті шість процентів скоротив до двох,
в тюрмі сидіти змушених уже
довічно. Значення не мало скоїв
ти злочин, а чи був невинуватий;
закон, насправді, як податок. Ось
тоді оцю і збудували Вежу.

Нестерпний блиск хромованої сталі.
На сорок третім поверсі пастух,
лице вписавши у ілюмінатор,
свою усмішку посилає вниз
прибіглій бачити його собаці.

VIII
Фонтан, який відтворював дельфіна
поверху хвиль морських, був геть сухим.
Що зрозуміло: кам'яна рибина
спроможна обійтись і без води,
як та - без риб, що зроблені з каміння.
Таким третейського є суду вирок.
Чиїм вердиктам характерна сухість.

Під білизною колонад палацу
на мармурових сходах купка смаглих
вождів у м'ятих, барвних балахонах
чекають виходу свого царя,
немов отой, на обрусі букет -
в скляній, наповненій водою, вазі.

Виходить, врешті, цар. Вожді встають,
махають радо списами. Усмішки,
обійми, поцілунки. Цар ледь-ледь
збентежений; та зручна смаглість шкіри:
на ній не так просвічують синці.

Бродяга-грек до себе кличе хлопця:
"Про що вони говорять?" - "Хто, ось оті?"
"Ага". - "Вихвалюють його". - "За що?"
Хлопчина піднімає ясний зір:
"За свіжі проти жебраків закони".

ІХ
Звіринець

Решітка, що утримувала лева
чи публіку - в чавуннім варіанті
повторює переплетіння джунглів.

Мох і відлиті крапельки роси,
ліана, що взяла в обійми лотос.

Імітувала віддана рука,
з любов'ю, - як творити здатна тільки
людина, для якої не одне,
де варто заблукати: серед хащі
чи у пустелі.

Х
Імператор

Атлет-легіонер у сяйних латах
з поста свого під білими дверима,
поза якими чується журчання,
глядить через вікно на плин жінок.
Йому, що тут чимало відстояв,
вже зачало здаватися, неначе,
не різні це красуні унизу
проходять раз за разом, а та сама.

Із золота велика буква М,
що вкрила двері, значила, по суті
лиш прописну, у порівнянні з тою,
роздутою, багряною з напруги,
що згорбилась над струменем води,
там, за дверми, у пильнім спогляданні
подробиць відображення свого.

Але, урешті-решт, вода проточна
нічим не гірша скульпторів, що царство
цим відображенням по вінця затопили.

Прозора, дзюркотлива течія.
Великий, перевернутий, Верзувій
із виверженням бариться над нею.

Все нині, взагалі, повзе зі скрипом.
Імперія нагадує трирему
в каналі, для триреми завузькому.
Гребці колотять веслами по суші,
камінням обдираються борти.
Ні, не сказати, що ми геть застрягли!
Є рух, є просування. Хоч і кволо,
але таки пливемо. І ніхто
не обганяє нас. Але як мало
нагадує це днів минулих швидкість!
І як тут не зітхнути за часами,
коли усе ішло так гладко.
                                                        Гладко.

ХІ
Світильник гасне, гніт його чадить
уже серед пітьми. Тоненька цівка
пливе до стелі, чия білизна
у повній мряці в першу хвилю згідна
на будь-яку відому форму світла.
І навіть кіпоть.
За вікном всю ніч
в неполотім саду шумить потоком
азійська злива.
Глузд один сухий.
Сухий настільки, що в полон узятий
блідим холодним полум'ям обіймів,
спалахуєш прудкіше аніж лист
паперу чи просохлий добре хворост.

Та спалах цей не помічає стеля.

Ні кіптяви, ні попелу по собі
не залишаючи, виходить муж
в пітьму сиру і ковзає до хвіртки.
Але сріблястий голосок дрімлюги
велить йому вернутись. Під дощем,
уже покірно, він іде до кухні
і, знявши пояс, висипає на
залізний стіл свої останні драхми,
аж так виходить.
                            Птаха не кричить.

ХІI
Грек, вирішивши перейти кордон,
великий роздобув мішок і потім
в окрузі біля ринку наловив
котів дванадцять (найчорніших), з цим
шкрябливим, теплим, нявкаючим клунком
вночі прибув у прикордонний ліс.

Світив настирно місяць, як завжди
у липні світить. Пси сторожеві,
як те і личило їм, повнили міжгір'я
своїм виттям: у клунку перестали
скандалити, принишклі враз, коти.
Грек мовив пошепки: "В годину добру.

Афіно, не покинь мене. Іди
поперед мене", і про себе далі:
"По цей бік од кордону відпущу
я тільки шість котів, ніяк не більше".
Собака не залізе на сосну.
Щодо солдат - солдати забобонні.

І вийшло все найкращим чином: місяць,
коти, собаки, забобони, сосни -
весь механізм відпрацював.
                               Грек здерся
на перевал. Та в мить, уже коли
нога ступила у державу іншу,
він виявив оте, що упустив:

поглянувши назад - побачив море.

Воно лежало глибоко внизу.
Людина на відміну від тварини
покинути спроможна те, що любить
(аби од звіра чимось відрізнитись!)
Та, як слина собача, видають
її тваринну сутність щирі сльози:

"О, Таласса!..."
                Утім, у нашім світі
стовбичити так довго на виду,
на перевалі, в місячному світлі -
лише мішень могла б.
                               І взявши ношу,
грек обережно почвалав униз,
вглиб континенту: і зростав назустріч

густий ялинник замість горизонту.

Ми ще повернемось під вільгу вільх
У вир вітрів, відваги і натхнення.

І.Калинець

Ми прийшли, щоб спинити сонату гірку.
Ми прийшли. Скільки років ввижалось пришестя?
Чорний день огортає криваву ріку,
Вишиванка як доля, порятунок - мій хрестик.

У потоці шуміли багаттям часи,
Бо злетіли на гілля квітневих черешень.
Ми прийшли звіддаля.
Ми прийшли навесні
Під акорди цимбал і сріберної креші.

Цей потік Гераклітів і нас омине.
І квітки черешневі вода понесе.
Тільки б слід на воді. І затерте каміння.

Ми прийшли утворити новітній закон.
І життя – це не сон. І закон – не Фуко.
Це – найперше з чудес. Бо це - світу творіння.

Так іти через ніч –
і упасти на твому порозі
У ганчірку – лицем,
у оббивку дверей – волоссям...
Як малою була –
то просила у дядька Бозі,
Щоб погане минулось,
а все нездійсненне – збулося.

Так іти через біль,
віддирати печаль налиплу,
Щоб нараз –
магдалинно –
відплакати білі скроні...
...Це не дзвони, рідненький,
це хлюпає носом скрипка...
Так іти через гріх,
щоб умерти в твоїх долонях.
1999

...Три трупи риб у баняку з водою -
Шершаві спини зимні і масні…
Не бий словами, бо розбудиш Трою,
Або того, хто вчора був в мені.

Списом докорів розриваєш тишу,
Тупим мовчанням скреслиш білі дні…
Не йди у ніч, бо налякаєш Мишу,
Або того, хто плакав у мені.

Тепло від рук нехай спряде серпанок,
Печаль від губ нехай розтопить лід.
…Три синіх риби оживуть на ранок –
І хтось мені постукає в живіт.
1999

І нехай відпускається гріх.
Я приймаю Тебе, як Причастя.
Я торкаюсь втретє до щастя.
А до мене торкається сніг.

Це очищення духом зими
проступає крізь теплі клітини.
Та вуста мають колір калини,
отже ще не замерзнемо ми...

На папері сліди олівця...
Та минуле читається гірше...
Ти в мені озиваєшся віршем.
Я приймаю... Во ім’я Отця...

12 січня”07 р.

Пробач мене, що вúношу в думках
Народженість безтямної омани.
Пробач за жаль, що не моя рука
Тілесний Твій читатиме пергамент.

Пробач, що розбудив Твою Весну,
І розбивав Дощем Краплини Літа.
Пробач, що позшивав із латок сну
Настуки серця... і чекав на вітер.

Пробач мене за все, що не було,
За те, що так хотілося не бути...
Що не опало в пелюстках тепло,
A пальці обпаля Червона Рута.

У кетягах калини гіркота,
І жалять (замість меду) тиші бджоли.
Пробач, що не послухали уста -
Ім`ям Твоїм привороживши коло.

Дві Долі розділили океан
І покотилось Тіло за Душею...
Життя, мов табір кочових циган,
Зникає в пошуках Землі... Без неї

Я помолюсь за Твій колишній плач,
Та усмішці Твоїй наврочу років.
Коли Тобі не байдуже -"Пробач!"
Не оглядайся... як почуєш кроки.

12 Січня 2007

Не кожне слово може стати духом.
Не кожним словом може стати плоть.
Нас час приспить.
Накриє завірюха.
Трава віддасть земне своє тепло.

І кожна жінка — трішечки калина —
Сльозу рубінну капне на уста.
Пройде крізь мене
До Отця і Сина,
Во ім'я Духа,
Знятого з хреста.

І кожна пташка —
Трохи боривітер.
І кожна річка —
Трішечки Дніпро.
І трохи зорі, трохи зорі — квіти.
І трохи шабля зболене перо.

І зовсім щастя — ця любов до всього:
До світла, до Світлани, світлячка...
Не кожне слово хоче стати Богом.
Та кожен Бог —
То Му-зи-ка.

холодно. і сніги замітають дорогу.
сіре небо. дерева змертвілі. зима.
вітер стогне, як хворий. навколо нікого.
тільки чути мовчання безликого Бога,
і душа, як і Він, Всемогутній, - сама.

я мовчу. і німує усесвіт довкола.
почуття - як кристали, замерзлі у лід.
бо життя - то є першопричина і слово,
бо воно - наче пісня, безрадісне соло,
бо воно - то могутній у вічність політ.

і цей болісний спокій природи живої,
і сніги, що блищать серед тихої мли,
що вкривають, як матері руки, собою
і поля, і ліси, і прекрасну до болю
всю невинність моєї святої землі...

і нечутним душа розірвалася криком:
після смерті блаженства не треба мені -
я хотів би отут залишитись навіки -
серед ніжних снігів, мовчазних і великих,
у прекрасно-незайманій цій білизні!..

Це останнє безсніжжя, Любий...
Снігу першого кроки босі
заколисують... Йде до січня...
І народиться День з Любові...
Непохитність святого шлюбу,
незбагненного світом досі,
породила думки незвичні
і слова, що до вуст готові
доторкнутись магічним рухом,
розійтися теплом потрібним...
Сходить Сонце за Світлим Духом...

Це останнє безсніжжя, Рідний...

11 січня”07

Люблю
долонею - по шибці
і малювати, малювати -
сніги,
сніги,
сніги,
сніги -
старі засніжені Карпати.
Старі
засніжені Карпати,
немов жінки
вдягнулись в біле,
немов волосся в жмут зібрали
і світ вапном
прозорим білять;
люблю
по шибці малювати
великі,
чорні
хмари дужі,
що бродять небом,
небом ніжним,
немов прегрішні,
темні душі.
Прегрішні
темні-темні душі,
немов жінки
вдягнулись в чорне,
немов волосся розпустили
і в танець
кинулись потворно.
Люблю
долонею - по шибці
і малювати
світ незвично
і почуття
плетуть буденність -
все хаотично,
хаотично.
Все хаотично,
хаотично
думки ховаються за грати...
...мені б долонею -
по шибці
і малювати,
малювати...

"Прєдсєдатєль Совнаркома, Наркомпроса, Мініндєла!"
Ця місцина так знайома, як окраїна Китаю!
Та особа мені знана! Допиту знак замість тіла.
Переконливість шинелі. Замість мозку - чорна кома.
Замість горла - чорний вечір. Замість буркал - знак розподіл.
Ось і вийшов чоловічок, зліпок зі сім'ї народів.

                    Ось і він - громадянин,
                    що виймає зі штанин.

                    "А по чому радіола?"
                    "Що таке Савонарола?"
                    "Не скорочення, а трясця!".
                    "Де у вас клозет - до щастя?"

Входить Пушкін: льотний шолом; в тонких пальцях папіроса.
Чистим полем мчиться скорий з одиноким пасажиром.
І нарізані на косо, як полтавська, ті колеса,
з викопирсаним під Гдовом пальцем стрілочника жиром
оживляють снігу килим - полустанки і розвилки
покриваючи ужитим - від кефіру до горілки.

                    В лігво таячи нутро,
                    вовки виють "Йо-мойо".

                    "І життя, як лотерея".
                    "Вийшла заміж за єврея".
                    "Довели Союз до ручки".
                    "Дай червонця до "получки".

Входить Гоголь в безкозирці, а за ним - мецо-сопрано.
У крамниці - кіт наплакав; пацюки жнуть бакалію.
Ріг ховаючи в каракуль, дехто в штанцях із барана
обертається в тирана на трибуні мавзолею.
Кажуть, там і влігся, в люді розчарований конечно,
труп-кумир, як фіш на блюді фарширований сердечно.

                    Добре як - курок звести,
                    стати, й мощі стерегти.

                    "В очі не дивись-ми, діво:
                    підеш все одно наліво".
                    "Піп у дім пустив собаку".
                    "Вмерли обидва від раку".

Входить Лев Толстой в піжамі, округ - Ясная Поляна.
Бродять парубки з ножами, пахне "Шипром" з комсомолом.
Передвістя він Тарзана: самописка - як ліана,
Взад-вперед літають ядра над французьким частоколом.
Се - великий син Росії, хоч і правлячого класу!
Муж, чиї онуки босі теж не правлять месу м'ясу...

                    Чудо-юдо: ніжний граф
                    змістом став книжкових шаф!

                    "І мінету вчив'ї стільки".
                    "Що за шум і катма бійки?"
                    "Крив останніми словами".
                    "А хто крайній? Я за вами".

Входить пара Олександрів під конвоєм Ніколаші,
кажуть "Що воно за лажа" або "Зцукрене повидло".
По Європі бродять нари в марних пошуках параші,
натикаючись усюди на сором'язливе бидло.
Оминаючи причали, хвилями несе "Аврору",
щоб пальну́ла на початку безперервного терору.

                    Ой ти, участь корабля:
                    кажеш "плі!" - а чуєш "б..ля!"

                    "Шлюбом брав її - не браком!"
                    "Все одно поставлю раком".
                    "Ех, Цусімо-Хіросімо!
                    Жити стало не зносимо".

Входять Герцен з Огарьовим, горобці щебечуть схвально.
Що звучить у мить обхвату діалектами чужини.
Кращий вигляд на це місто - сів якщо в бомбардувальник.
Глянь - набряклі, наче вата з хтивої улоговини,
розплодились без резону хмари у архітектурі.
Кремль маячить, як та зона, - кажуть, у мініатюрі.

                    Вітру свист. Совиний гук.
                    Ворону од дятла стук.

                    "Гомонять, одкрився Пленум".
                    "Дав їй між очей поліном".
                    "Над арабські мирні хати
                    лине небом жид пархатий".

Входить Сталін з Джугашвілі, поміж ними вийшла свара.
Ціляться у себе швидко, натискають на собачку,
і димить самотня люлька... Так, на думку режисера,
дуба дав Народів Батько, що за день пустошив пачку.
І стоять, як стража бога, гір Кавказу шпилі вснулі.
Із коричневого ока б'є ключем Напареулі.

                    Друг-кунак втикає клик
                    у погризений шашлик.

                    "Бачив ти Дерсу Узала?"
                    "Я тобі не все сказала".
                    "Раз чучмек, то вірить в Будду".
                    "Сука, будеш?! Ясно, буду!"

Суне з криком Закордоння, з табуйованим півкулям,
і з пророслим із кишені обрієм, украй огульним.
Обзиває Єрмолайку Фредеріком, або Шарлем,
і чіпається закону, з митного кипить податку,
і волає: "Як живете!" І бентежать лиском плоті
Рафаель з Буанаротті - ні чорта ж-бо на звороті.

                    Пролетаріату стан
                    марширує в ресторан.

                    "У цих шкарах ти мов янкі".
                    "Я зламав її за п'янки".
                    "Завше був простим робочим".
                    "Хоч не хоч, а всі ми дрочим".

Входять Думи про Грядуще, в гімнастерках барву хакі,
атомну заносять бомбу з балістичним зі снарядом,
Пританцьовують, кружляють: "Ми вояки-забіяки!
Руський з німцем одним рядом ляжуть хоч під Сталінградом".
І як вдовії Матрьони, глухо виють циклотрони.
В Міністерстві оборони гучно каркають ворони.

                    Входиш в спальню - тобі на:
                    на подушці - ордена.

                    "Де яйце, там "сковородка".
                    "Кажуть незабаром "водка"
                    знову буде "по-рублю".
                    "Мам, я татка не люблю".

Входить дехто православний, каже: "Я уседержавний.
В мене у душі Жар-птиця і туга по государю.
Швидко Ігор повернеться вдовольнитись з Ярославни.
Дай мені перехреститись, а як ні - в лице ударю.
Гірше порчі і лишаю - західні думки. Заразу,
грай гармонь, глуши, благаю саксофон, одрижку джазу"

                    І цілують образа
                    з плачем жертви обріза...

                    "Нам - біфштекс "по-режисерськи".
                    "Бурлаки Сєвєроморські
                    тягнуть крейсер по воді,
                    опромінені й худі".

Входять Думи про Минуле, вдягнуті у що припало,
в мріях, правда, в чорно-буре, та на істинній латині
і російською між себе, промовляють: "Все пропало,
а) фокстрот під абажуром і святині чорно-білі;
б) ікра, севрюга, жито; в) оті красуні білі.
Але - мало алфавіту. І дитя з колиски, милі

                    вчувши "баїньки-баю",
                    промовляє: "мать твою!"

                    "В пах рукою вліз, вітавшись."
                    "Підмахну - і в Сочі". "Склавшись,
                    лейкоцит із антрацитом
                    іменуються Коцитом".

Входять строєм піонери, хто - з моделлю із фанери,
хто - з написаним докладно, власноруч, їдким доносом.
З того світу, як химери, аспиди-пенсіонери
їм зворушено кивають - заповзято довгоносим,
що врубають "Руський бальний" і вбігають в хату тяті,
щоби гнати тятю з тої, де зробили їх, полаті.

                    Що сказати? Молодь - це ж:
                    не задушиш, не уб'єш.

                    "Харкнув в суп, зігнав досаду".
                    "Я з ним поруч й не присяду".
                    "А моя ж, як та мадонна,
                    не бажає без гондона".

Входить Лебідь, друга ява - утле дзеркало, в якому
взвод беріз уприсяд кружить, першій скрипці корчать рожі.
Метр палкий, чия уява розігріта гренадером,
боязливо очі мружить, нігтями дре бархат ложі.
Дощ іде. Собака виє. Звиснув з печі, коса покидь,
з голим задом, дошкуляє інваліду, цвяха слинить:

                    "Інвалід, а інвалід,
                    а моє нутро болить".

                    "Нумо в гріб, хоч вік не вийшов!"
                    "Пес би суці тій навішав."
                    "Свара наслідку й причини
                    припиняється з кончини".

"Мусор" з гуком: "Досить!" - входить. Прокурору зуби зводить.
Двері в кліть громадянина не нуждаються в "сезамі".
Чи то правнук, чи то прадід в рудні надра воза котить,
поливаючи ті надра кришталевими сльозами.
І за смерті перевалом, місяця залитим воском,
сяє зі щелепи злотом фікса вічномерзлим лоском.

                    Знать надовго стачить жил
                    тих, хто голови зложив.

                    "Хата є, іти боїться! "
                    "Я не "б..ядь", а кранівниця!"
                    "Виникло життя, як звичка
                    ще до курки і яєчка".

Ми заполонили сцену! Далі лиш повзти на стіну!
Соколом злетіть під купол! Зменшитись до аскарида!
Або всім, з ляльками вкупі, язиками б'ючи піну,
хором яро спокуситись, аби вивести гібрида.
Бо з обмеженості місця, як відлити в форми маси,
окрім цвинтаря і, звісно, черги чорної до каси?

                    Ех, даєш степи й моря
                    без піврозпаду ядра!

                    "Строк без присуду !"
                    "Хто кричить: "Тримай злодíя!"?"
                    "Малювала члена в зошит".
                    "Відпустити, Христом просить".

Входить Ніч у Справжнім часі, дім у чорта за рогами.
Скатерть і фіранка спорять за "приємнішу" для зору.
О, якби не серце часом - даний лепет за лапками -
відчуття, немов утнутий Лобачевським з висі й ширу.
Гомін листя в колір грошей, комариний зумер, нерви,
очі збільшити не можуть "шість на дев'ять" тих, що вмерли,

                    ким зійшла густа трава.
                    Та ця вістка не нова.

                    "Від любові будуть діти.
                    Нині ти один у світі.
                    Пам'ятаєш як, бувало,
                    я в нічній пітьмі співала?

                    Ото - кицька, а то - мишка.
                    А це - табір, а то - вишка.
                    То - біг часу тихим сапом
                    убиває маму з татом"

Втекти в слова – і обдурити долю.
Хапатися руками за гріхи
Як за печену чорну бараболю,
Як за масні олійні тертюхи.

А потім совість – запрану, облізлу,
Розхристану азартом естафет,
Ледь підсинити вервице-намистом,
Пір’їну в капелюшок — і вперед!
1999

Ані вік золотий, ані срібний...
Помаранчевий тане туман.
І стоїш ти такий непотрібний.
А довкола вирує майдан.
У нові, у старі кабінети
Йдуть читці Кобзаря і Ду-Фу.
А колись тут стояли намети.
А колись тут ловили поети,
Мов жар-птицю, вогненну строфу...

В павутинках небо осінь малювала:
Пурпурові клени, верби золоті
У ранкову тишу лагідно вдягала,
Щоб красу осінню в жовтні зберегти.

Задивлялись верби у дзеркальну воду,
У блакитні хвилі чисті й чарівні,
Вітерець ласкавий їм казав про вроду,
І стрічками в листя заплітав пісні.

І зітхали верби нахиливши віти,
Доторкалось сонце дзеркала води,
Як же тебе жовтню можна не любити,
Як не зупинити в день такий ходи.

Вечірнє місто місить мокре тісто,
Старій бруківці змащує суглоби…
І буде слово (звісно, не навмисне),
Малий князенко із зорею в лобі.

І пес завиє…Білі батареї
Холодним тілом залікують рани,
І ти підеш від мене як до неї
Одним звичайним березневим ранком.

Далека зірка мругне по-котячи,
З минулих бід хоч досвіду накреше…
І я – уже за звичкою – заплачу,
Якщо тобі від того справді легше…
1998

Прекрасні - в нас залюблене вино,
і хліб, який для нас в огні святиться,
і жінка, із якою вік одно -
сповна намучившись, насолодиться.

Та бути як із сяєвом зорі
понад холонучими небесами,
де тишина і неземний покій,
як бути із безсмертними віршами?

Ні з’їсти, випити, ні тіл злиття.
А мить біжить за миттю невдержимо,
судомить руки наші, та щодня
засуджені ми йти все мимо й мимо.

Як хлопчик в забутті своїх забав
дівочим зворохоблений купанням,
не знаючи нічого про любов,
вже потаємно мучиться бажанням.

Як то колись у пралісу хвощах
від почуття безсилості ревіла
ковзка істота, на своїх плечах
вже чуючи не вирослі ще крила.

Отак од віку, - о коли ж, Господь? -
від скальпелю мистецтва і природи
кричить наш дух, і знемагає плоть,
де шостого чуття здійнявши сходи.

Ти такий невагомий, як Небо, як тепле повітря...
Забуваються всі перевтомлені кривди. До них
ще недавно горнулося темне, обпалене пір’я
і встеляло дороги, що прямо вели до земних
нескінченних ночей...І нехай розчиняються в Слові
найдрібніші жалі і оті, що випалюють слід.
Та заради Любові, заради Такої Любові
я витримую все. І тоді життєдайний політ
починає душа... і малюють зірки світлий ряд...
Пахне ладаном Світ, з Небом з’єднує вервиця біла.
Відчуваю у пальцях тепло благодатних зернят,
і, торкаючись кожного, плавно вертаюсь до тіла.

9 січня”07 р.

Іти за руку з теплим січнем,
Вдивлятися в обличчя неба,
Ускладнювати все, що звично,
Забути "треба" і не "треба";
Чорніти чорним серед сірих,
Забути про відсутність грошей,
Дивитися очима звіра
На перехожість перехожих;
Іти калюжами і брудом,
Сльозою падати у вічне,
Звикати до :"тебе не буде".
Іти за руку з теплим січнем.

я гортаю дитячий альбом,
там наївні щасливі обличчя...
млоять думи і никають ніччю
над широким письмовим столом.

де ви, милі друзяки мої?
чи побачимось знову ми з вами?
розкидало життя нас світами,
хтось лежить у холодній землі...

та і я вже не той, що тоді,
і не просто змінився - інакший.
дні виварюють сили на кашу,
розчиняють порив в молоці.

скроням час додає сивини,
на обличчі чіткішають зморшки.
кожну мить наближаюся трошки
до "заснути - і бачити сни".

далі сніг замете манівці
зникне страх і ілюзія свята,
ну, а згодом, як мама і тато,
вогник свічки сховаю в руці.

ми старієм щомиті, щодня.
що ж, змирись. порятунку немає.
і щороку цікавість зникає
до подальшого руху життям.

як не матиму сил воювать,
то прозріють причини і смисли
тільки дідівським голосом кислим
цю вже істину не прокричать.

все частіше я думаю, що
перед вічністю страх розпаляє
наші душі, надії являє.
як мудрець, то приймаєш ніщо.

час уже не підгонить кнутом,
і дедалі спокійніше серцю,
і слабкішає страх перед смертю,
і овіює вічність теплом