Благословили в армію синів
І плачемо за ними на світанку,
Бо уві сні, у царстві своїх снів,
Співаємо синочкам колисанку.

Спи, мій синочку. Хай тобі насниться
І рідний дім, і батьківська криниця.
Щодня пиши листівки та листи...
І не пали... Ще мусиш підрости.

Дивлюсь на наш колодязь у вікно.
Тебе з криниці тої напувала...
Ти вже дорослий, синку, і давно
Вночі я колисанку не співала.

Спи, мій синочку. Хай тобі насниться
І рідний дім, і батьківська криниця.
Щодня пиши листівки та листи...
І не пали... Ще мусиш підрости.

А згодом мені, синку, принесли
Твого листа... слова, які чекала:
"Я бачив сон. Ви, мамо, увійшли
В казарму і нам тихо заспівали".

Спи, мій синочку. Хай тобі насниться
І рідний дім, і батьківська криниця.
Щодня пиши листівки та листи...
І не пали... Ще мусиш підрости.

Оглядають сади на зиму,
Впале листя в вогонь згрібають,
І воно вирушає з димом
Між гілля до ясного раю...

А ми поки що тут зостанем
Ще доглянути свого саду,
Як зберемо врожай останній,
Серед яблунь на землю впадем,

Жовте листя нам вкриє очі,
Жовте листя нам пухом буде,
А як вернуть травневі ночі,
Сюди прийдуть нові вже люди...

Оглядають сади на зиму...

1970р.

Десь далеко гавкотять собаки,
Непомітно лізуть сутінки в вікно,
В небі ген вже зорі зацвіли мов маки,
Все навкруг безсиле перед сном.

Тиша огортає стомлену душу,
Казку листям чистим явір шелеснув,
Непомітно впала голова в подушку -
Ти, як у дитинстві, солодко заснув...

1970р.

Дивний то був чоловік
Йому в 77 захотілося писати
Авангардну поезію
Купивши стару друкарську машинку
І поставши її біля компютера
Почав виливати свої хмільні думки
Гучно стукаючи по клавішам

Архангели в бікіні
Старі бабці котрі випили кінського збуджувача
Бог який шукає шкарпетки по раю
Після гулянки зі святими
То всі його образи
Дивного чоловіка
Котрому було 77

Добра квавртира сказала хозяйка
Тут хтось помер
Подумав і в той же час сказав в голос
Ні-ні почала запепречувати
Не брешіть. Хто він був?
Старий дідуган. Письменик. Навіть — Друкарська машинка залишилась
Я запалив
Вона не заперечувала
Він більше нічого не залишив?
Питаю не заради цікавості
Якесь сміття подумавши каже

Архангели в бікіні
Старі бабці
Котрі перепили кінського збуджувача
Бог котрий похмиляється
Зі своїми апостолами

Такі у нього були образи

В пелюшках у ночі – сон,
В пелюстках у сну – надія.
Стиглій тиші в унісон
Шепче віхола-завія:
– Не губила – не знайдеш,
Охолонь в теплі видіння,
Тільки сни не мають меж,
Лиш в спочинку є прозріння.
Всім однаковий полон.
Досить днем себе морочить.
– Був же день...
– Та я про сон.
Все вгамує прірва ночі.

 
 
Янгол диму на всій самоті
у дивну сріберну ніч


Очі твої солодкий полин
Янгол диму на всій самоті
у дивну сріберну ніч


Крізь дахівки коминів снів
Янгол диму на всій самоті
у дивну сріберну ніч




 

Крізь темряву, і сніг, і вітер,
Крізь біль самотності і сум
“Друг друга тяготи носіте...”
Поклич мене — і понесу.

Усе прийму, як нагороду,
З твоєї доброї руки.
З тобою світло і в негоду,
З тобою і тягар легкий.

Душею разом, серцем рівні,
Куди б не йшли — до себе йдем.
Дерева, трави, люди рідні,
І чужини нема ніде,
Бо ти мені один у світі.
“Друг друга тяготи носіте”
2002

Тихо-тихо сніг іде,
Ніч за вікнами пливе,
Хай тебе покине горе,
Хай тобі насниться море
І ромашкові луги,
Де гуляли я і ти.
В охоронці сна покличу
Сизокрилу голубицю
І долоню на чолі,
І тигрятко на столі...
Тихо-тихо, сніг іде,
Спи, коханий, все мине...

2007

моё дыханье
потерялось слушая
твоё дыханье

без красивых слов
холодную курицу
съедаем быстро

:)

Стежини наші розійшлися
І не з’єднати більше їх,
А ти хоч раз мені приснися
В твоїх Карпатах золотих.
Нехай довкола будуть гори
І вільний простір полонин,
Нехай же знає друг і ворог,
Що в мене тільки ти один.

Нехай розлука поміж нами
І щось не склалося в житті,
Я хочу бачити, коханий,
Твої Карпати золоті.

Нехай спаде вечірня тиша,
Поїде небом вічний Віз,
І щось тужливе про опришків
Нам прошепоче темний ліс.
Вершина Всесвіту старого,
Вершина щастя і надій
І я люблю тебе одного,
Хоч ти давно уже не мій.

Нехай розлука поміж нами ...

(пісні понад 10 років, її поклали на музику самодіяльні композитори і виконують аматори)

Так часто у житті буває,
де згубиш, де знайдеш, хто знає?
A якже хочеться поваги,тепла і ніжності -
відваги додали би вони в житті,
без них так важко,а в душі -
одвічна боротьба...
Любові!,- наче спраглому води
тобі потрібно і мені.
Та різні у житті дороги собі обрали і,
коли б могли ми тільки уявити,
якби інакше могли б жити,
мабуть щасливими б були...

Вже мене розуміють глухі,
І німі розмовляють зі мною,
Тільки ти, тільки ти, як на гріх,
Залишився за тою стіною,
Що розбити її – не посмій,
Доступити до неї – незмога.
О, єдиний, ти мій і не мій
Перед світом, людьми, перед Богом.

Я до тебе – як птах в небеса,
Я до тебе – як річка до моря.
Знає Небо, і знаєш ти сам,
Скільки щастя приносиш і горя.

Не боюся нічого. Живу
То у пеклі, а то – серед раю.
Ти даруєш мені сон-траву,
І від ніжності я завмираю...
А буває – мовчиш і мовчиш,
А буває – не чуєш, не бачиш...
Мій коханий, то чий же ти, чий?
Знаєш, я ще існую, бо плачу.

Перегірк, низько стелиться дим,
Б’ється вітер весняний до вікон.
Ти один мені, любий, один,
Доки віку мого, доки віку.

2002

у плеєрі чужа самотність
довгим коридором рядків
годинникова монотонність
і тихе мерехтіння ліхтарів
проходить дощ як день за днем
вночі чекати одиноко
минуле провіряючи вогнем
пісні написані для кого
а творчість що на смак води
від сирості ржавіють струни
як окривавлені бинти
і в голові думки отруйні
ще не написане залишити на завтра
недоїдком покласти в холодильник сну
у ліжку набринчати нову мантру
(як почуття німу)

Колись давно в саду твоїм весна
Мені букет конвалій принесла,
Що дивно пахли в вазі на вікні,
В моїй кімнаті - втомленій, тісній.

Проте, недовго, через кілька днів,
Чарівний квіт засох, й відцвів.
І вже він вечором хвилюючим не снив,
І вже не ніс у серденько весни.

Та я лишив його у вазі, на вікні,
Наче на пам'ять про минулі дні.
І день, і тиждень, може місяць ще
Стояв букет той висохлий кущем.

Та раз якось в осінній, теплий день,
Як листям зрілим забавлявся клен,
Мій погляд впав на висохлий букет,
На серце ж думка - викинути... Геть !

І я у руки вазу синю взяв,
Мертві пелюстки жменею зім'яв -
Та щось живе відчули пальці вмить:
Зелена гілка з-поміж них струмить !

...Смарагдом блиснув вази аметист -
То рути-м'яти оксамитний лист
Здіймавсь до сонця, темряві на зло,
І давня згадка врізалась в чоло...

...Сухих конвалій викинувши труп,
Я листя м'яти приложив до губ,
Я цілував у Лету впалі дні,
Я цілував утрачені пісні !

І знов дороги невблаганний клич,
І знову сотні зустрічей, облич,
Лиш тиха осінь, пробудившись з сну,
Мене привела в келію тісну...

...І я побачив знову на вікні
Розквітлу м'яту, мов привіт мені,
Вона галузку ніжну простягла -
Мені в дарунок цвіт свій зберегла !...

Мов теплий попіл згаслого вогню,
Цю дивну квітку й зараз я ціню,
Мов символ віри в те, що не було,
Що лиш у серці м'ятою цвіло !...

Колись, як Травень парками блукав,
Стеблину м'яти вирвала рука...

1966р.

у Лету - ріка забуття, в переносному значенні: забуте, що забулось.

візьму своє лихо, піду в ліжко рано.
заховаюсь в себе, поки день настане.
ніч мине нешвидко, бо усе згадаю,
в серці буде гидко, в собі заблукаю.

але ранок прийде - я розплющу очі,
до вікна підійду й не побачу ночі.
в гаманець дірявий гроші всі положу,
в магазин загляну і куплю, що зможу.

день увесь блукатиму по вулицях кривих.
мир в душі шукатиму, щоб плач її затих.
вкотре зрозумію: спокій ще прийде
в час, коли цей день зникне, пропаде.

я піду додому, до свого віконця,
де стояти буду до заходу сонця.
а, коли в журбі зовсім день погасне,
все ж скажу собі, що життя прекрасне.

до мобільного щоденника
ковтки ненажерливо у горло влити
нехай кроки вислідовують спіралі ДНК
курити
сірників чирк
задимить образно почерк
смакую тютюновий зубний наліт
для чого
чужого болю розуміння
і з осені черпати жовте
мені потрібне оп'яніння
помалу милі щоб вичовгувати
від чого
відчай старішає обличче
ще більше дощ посилює нудьгу
а скільки хто вирішує
залишилось мені ковтків вина

Я під голову тобі мила
Стукіт серця свого поклав.
Наготу твою ніжність вкрила,
Що тепліша від покривал.

Сон від нас полетів. Невпинно
Нас дорога у день повела.
А на серці сон залишив нам
Ніжний пух від свого крила.



1974

Іде сівач по рівній борозні.
Мій батько й дід ходив так навесні.
І сяє золотом в руці його зерно.
В теплий чорнозем вляжеться воно.

І там, де хід веде сліпий хробак,
Зерно помре – зросте зелений злак.
Так і душа моя іде шляхом зерна, -
Зійшовши в морок, збудиться вона.

Моя Країно, ти і нарід твій
Вмреш і воскреснеш у весні новій.
Бо мудрість нам єдина лиш дана:
Всьому живому йти шляхом зерна.

1981р.
Переклад із Владислава Ходасевича

Я був у Дикім Полі, дивився на кургани,
Там в реві вітру вольнім
Вчув посвист ятаганів.

І могила та нагадувала мені
Про дні звитяг і дні смутні,
Там серед хвиль срібного пирію
Згадав я долю злу твою,

Чубатий отамане, низовий козарлюго,
Я бачу твої очі, що повні болю й туги !
Із твоїх рамен, почорнілих від ран,
Знов шовк знамен впав на курган...

Ти помирав на м'якій ковилі,
Спочив у рідній ти землі,
А люті яничари, побачивши могили
Степами знову мчали, вбивали і палили !

І будився ти, не тамуючи злість,
Ти тяжко мстив за ріки сліз.
Назад вертавсь почорнілий від ран
І насипав новий курган !...

1967р.

Композитор: Ігор Хома
Виконує: Олег Дорош
Супровід: "Медікус"

Верона, давня Верона,
Ніч сади покрива,
На стінах, на срібних кронах
Темрява !

Приспів:
Ромео ! О, Ромео,
Гасне обрію край.
Джульєтто, о, Джульєтто !
Мене не чекай !

Верона, сумна Верона -
Кров на мурах її,
Жорстокість і помста чорна
Вбили їх !

Минають роки й сторіччя,
Щастя й горе сплива,
І лише кохання вічне
В серці знов ожива !...

1969

Композитор: Ігор Хома
Виконує : Олег Дорош
Супровід: ансамбль "Медікус"

Ви, що ішли сюди не з хлібом й не за сіллю,
А щоб убити матір і сестру,
Тепер укриті попелом і цвіллю,
Тут лежите і ждете судних труб ?!

Не ждіть ! Дарма ! Вам вже не встать з могили,
Свинцем для всіх заброд є руськая земля,
І не знайдеться в світі тої сили,
Щоб вас добула знову звідтіля !

Квітує край, де ваш жорстокий чобіт
Ступив колись у мороці нічнім,
І тисячі очей зімкнулися в жалобі,
Мільйони ж п'ястуків здійнялися над ним.

Ви несли тьму народові моєму,
Тепер самі не вийдете із тьми,
Тавро ж ганьби не змити вже нікому,
З вас Богом проклятих й людьми !...

1991р.

Кульбаби головка, мов літній лоб,
Стоїть безволоса в травневім вітрі -
Мала стартплощадка, малих жалоб,
У щастя боїться вірити...

...А воно буде ! Мільйони щасть -
Кульбаб золотистих визріє,
От тільки їй вже не дочекать
Своїх "космонавтів" з вирію...

1977р.

Ми йдемо по житті,
Мов по житі,
Відхиляючи ості колось,
І літа, у дорозі прожиті, -
Як те жито, що в гору знялось...

1986р.

Біла лілея з великима очима
Шепотіла про свою образу.
І почувши про її страждання,
Жабка зупинилася відразу.

Капотіли слізки в жабеняти,
Серце защеміло від туги,
Не звернула лілея уваги –
Жаб’яча любов їй не взнаки...

Вечоріло,місяць став лимоном,
Як поглянув на картину онну:
Жабка хвилькою колише сни бутона
Поглядаючи у каламуть бездонну...

Скоро пора цвітіння
В наші краї загляне,
Плетивом світла й тіні
Стануть гаї й поляни.

Все захарастить квітками,
Навіть посмертне ложе,
Лиш в твоїм серці камінь,
Вже зацвісти не зможе !...

1975р.

Груша в медових глечиках,
Стало спадистим гілля,
Наче вродливиці плечі,
Вплетені в довкілля...

Вкрита м'яким серпанком
Передвечірньої тиші,
Груша, кохання бранка,
Стиглі плоди колише !...

1975р.

Чорнобривці - оті нещасливці,
Що нічого, крім смутку, не родять -
Розрослися... вогнем розлилися
Не в городі - в народі !...

Поет і муляр - ось тих два митці,
Що справа їх до порівняння здатна,-
Обидва мірно, з потом на лиці
Вивершують просторії світлиці.

Святого храму - осяйного Завтра -
Їх матеріал - ознака цехова:
Звичайно, цегла, чи прості слова,
Відносно неділимі і незмінні,

Та в їх руках малі частинки ці,
Зцементувавшись у стрункі ланці,
Постануть муром строгих ліній !...
І я, щоб не зійти на манівці,

В пошуках рим й зворотів імпозантних, скажу:
Поет і муляр - ось тих два митці,
Що справа їх
До порівняння здатна !...

1976р.

зростання
у росі розтану
і чаклуватиму не та не
те нашіптує лукаво
чи голос, чи моя уява

прозріння
у заломах тіні
приховані твої глибинні
бажання здійснюються нині
заплющиш очі- і вже інші
і ти і світ і все колишнє
в розбіжностях найдуться смисли
збагнеш- немає слів і віршів
надуманих тобою в тиші
розтанеш
у такому стані
зростання

розкрайованими пожитками
розжилися сутінки дня
ми зужиті масними відбитками
розтікалися по краях
по обручках паперних незайманих
ще з учора глибока трава
не достигла під нашими ранами
капілярами не проросла
колискові мої затверділи вже
і намуляли до гіркоти
до-мажорами застарілими
домальовую веснам кути
допиваю розбурхані спалахи
допрасовую мідні дроти
і твої передбачила замахи
порозвішані на цвяхи
переварено й перегорнуто
насінини попарних молінь
перелитих у тріснуте горнятко
і замотаних в теплу тлінь

...Згасає день, і не помітно
Вечірня тінь моє чоло вкриває знов,

І гасне все :
І спів пташиний,
І шелест трав,
І гомін хвиль, і шум дібров...

Мов недоспіваная пісня,
Останні промені горять,
Мов недоспіваная пісня,
Твої слова в душі бринять,

Та недоспіваная пісня,
Що пролунала вдалині,
Сюди прийшла, як ласка пізня,
Здалася ж докором мені.

Замовкло все :
І спів пташиний,
І шелест трав,
І гомін хвиль, і шум дібров...

Та не змовка той плач дівчини
І промовля, благає знов вернуть любов...
Мов недоспіваная пісня,
Останні промені горять,

Мов недоспіваная пісня,
Твої слова в душі бринять...

1968р.

Намарне Україну не обожню,
вона, як жінка - мудра і проста.
Та гіркотою стулює вуста,
коли любов і галас утотожнять.

Шляхи її - суцільні роздоріжжя,
щоразу вибір, поміж зол - найменше.
За кроком - крок та знову, наче вперше,
черговий горб, а ми - біля підніжжя.

Несе нас колія (від слова "коло"),
пейзаж за вікнами - телеповтор.
І від заїжджених, іржавих тор
в світи нас розкидає відцентрово.

Минулий досвід ейфорично вистиг -
нам відчуття сталевих рук привабні.
А на шляху старі чекають граблі
від недовченого семінариста.

У смугастім відеречку
Носить бджілка мед із гречки.
І складає у щільник
Цей солодкий смаколик.

У вощаній комірчині
Пахне сонцем скарб бджолиний -
Дорогий нектар квітковий
Шоколадно-бурштиновий.

Так щодня і щогодини
Мед краплина до краплини
Невгамовна трудівниця
Консервує, як годиться.

Взимку,коли цвіт зів'яне,
І поживи вже не стане
Будуть бджоли їсти ласо
Приготовані запаси.

Лиш розквітне перша квітка,
Навесні, а потім влітку,
Стане бджілка працювати,
Солоденький мед збирати.

Колись народ з епохою в двобої
В пітьмі вершив немеркнучі діла,
Не мав він завжди в досталі набоїв,
Та мав він в досталь щирості й тепла.

Тепер народ набоями багатий
Атомний смерч - не іскорка мала,
Тільки забракло щирості у хаті,
Багато блиску, та нема тепла !...

1977р.

Є ще дятли в львівських парках !
Молодці строкаті,
І в мороз так любо чути
Їх дзвінке стакато.

Вторять їм стрункі смереки,
Буки яснозорі,
Аж до хмар сягає відгук
Стоголосся хору.

То ж вдихай п'янке повітря,
Вщерть, на повні груди -
Лиш з природою в єднанні
Вічності добудем...

1977р.

Я слухаю тi сповiдi щодня.
Вони не криються,
Вони вiдвертi - хворi
Це важко так - наослiп, навмання
Брести в чужих сльозах, в чужому горi
Професiє! О, дай менi слова,
Дай силу - втiшити, пiзнати, роздiлити.
Я знаю - побіліє голова,
Мудрішим стану, легше стану жити.
А поки що -
Ти все ж мене навчи,
Як від думок ночами не палати,
Де шлях шукань?
Де сховано ключі
Від людських душ?..
Я знову йду в палати.

1963

відчути все
пил повітря
котре наче вода поглинає нас і топить
і ми два підводних човна
дрейфуєм вузькими вулицями

хочеш відчути кожне слово кожен написаний рядок
мене як би це не брутально звучало але все ж
торкаєшся парканів і на руках залишаються сліди
і ми сміємось

надавно подзвонила кажучи
вдома — стіни побілені немає шпалер
от я і влізла
ти ж знаєш — люблю всього торкатись

відчути все це твоя місія
твоя мета
ніхто тобі не завадить
ніхто тобі не допоможе

я знаю ти зможеш
відчути все

Герой не її роману.
Не принц і нема коня.
Я лордом уже не стану.
І яхта то не моя.

Що може поет безславний,
римуючи на свій лад?
Ну вірш написати гарний,
вручити букет троянд.

В надіях сліпих і марних
читати вірші з колін.
Почути в словах банальних
з луною твій сміх від стін.

І злети Твої, і падіння, Людино, -
Це творення акт !
У злеті творила Ти сонце і небо,
Й божественний сад...

В падінні ж відкрила Ти пекло,
В шаленім його вогні
Горіли не раз конспекти
Божественної брехні ...

І все ж, не вогнем єдиним,
Людино, живеш в віках.
Божественне щось донині,
Не стліло в людських серцях !...

1978р.

Десь, в далину, кружляючи в повітрі,
Несеться листя ясеня старого,
Літа летять, і нам їх не спинить,
І нас вже осінь кличе у дорогу !...

...Все відсвічує кров'ю, їдким гранатом,
Мов роз'ятрене рани дно.
Пора молодого листя, пора молодих надій -
Це збурення свіжі в мислях, це час починань і дій !...

Це виклик всьому, що вмерло,
Та спершися на живе,
Гнилим ще стрясає берлом,
Обпльовуючи нове.

Дарма ! Все дарма !
Спинити не в силі ніхто весни,
Роковано гнилі - гнити !...
І к бісу пророцтва й сни !...

1978р.

Я на терасі траверсом простерсь,
Мій пряжить торс серпневий сонцежар,
А день, мов крижень, крила розпростер,
І над безмежним плесом розчинивсь.

...Думки змішались, мов дроздів табун,
Що їх у леті яструб перестрів...
Я шмат блакиті неба надірвав,
Ним вкрив чоло, що полум'ям взялось !...

1977р.

нове життя ми побудуєм
у ньому щастя ми знайдем
й кохання ми тоді відчуєм
і перешкоди всі пройдем.

але не скажемо нікому
що робим зараз ми удвох
проклали ми нову дорогу
і взяли ми чортополох

життя уроків небагато
та вивчили відмінно їх
а кожна мить для нас це свято
бо буде радість буде сміх...

Тягне ноша. Жде земля.
Не пручайся. Йди вже з Богом
По небаченим дорогам
У безмежнії поля,
Де забудь-трава шепоче,
Де за днем не сунуть ночі,
Де нема важких думок...
Та ось цих дурних сумок!


2009

Я все віддам поезії своїй :
Брильянтів стоси, споминів сувій ...
...Обмануто мене ! Я теж обман чинив,
Так хто ж із нас найбільше завинив ?

...Безчестя міль, чи совісті іржа
Вкладуть у руки гострого ножа -
Удар у груди помахом одним !...
Та там ... лиш цвілі порохнявий дим...

1986р.

Щоки берега - у піні,
Моря тут - густі мазки,
Й голять чисто бритви сині
Камінці, як волоски.

Море піниться, як пиво,
Сірий берег напува,
І шумить його геть сива
Захмеліла голова.

І гірку ковтаєш воду,
Наче гіркоту життя...
І шукаєш, як свободи,
Хмелю забуття.
с.Миколаївка. Крим, Київ
7514 р. (від Трипілля) (2005) - 7517 р. (2009).

Що кохаю тебе –
Шепочу до дерев,
Признаюся тополям і вербам.
Більше смутку, ніж нас.
Я без тебе одна.
Я назвала самотність –
БЕЗ ТЕБЕ.

Що без тебе тужу –
Признаюся дощу,
Признаюся безмежному полю.
Суша прагне води.
Ти без мене один.
Я назвала кохання –
З ТОБОЮ
1998

Сонячна лагідна тиха година
і луг, наче світла сторінка з Письма…
Як раптом над лісом, ген-ген, чорно-димно
напружилось небо і вітер здійнявсь…

Принишкла трава і дерева провинно
трясуться в зловісному передчутті…
Зірвалося лихо, затишилось, блимнуло…
Згримів апокаліпсис… Коні зі стійл –

виплигували і кричали, мов люди…
Пилюга зі страхом впереміш… Знов – блиск…
І падали ангели, пекла прелюдія,
роняв аґрус ягоди, наче моливсь…

Негода калічила… Душі горбаті…
Від спогадів серце, немов коцюба
в печі розпеклась, так колись п’яний батько
у хаті горілку шукав… Лупцював

матусю ногами, а я за дверима
ревів переляканий: «Тато, не тре….»
Розлючений дощ землю бив, страшно гримав…
вода біло-пінна неслась, мов ігрЕнь*…

• ігрЕнь – кінь рудої масті з білим хвостом і такою ж гривою.

Відцвіли ромени і мильнянка,
Ізмарагд змінився у бурштин,
Сріблоока осінь - подолянка
Звісила намітку через тин.

І хоч айстри ще полум'яніють,
Й розкошують сомнища жоржин,
Їх вогонь лиш палить, та не гріє,
І паліють пальці від ожин...

Скоро зблякнуть горді хризантеми,
Заблищить намисто павутинь,
Лист впаде... і я... прийду до Тебе -
В час такий не можна не прийти !...

Розвились вишні, гарно так в садах,
Бентежна синь змішалась з білизною,
Наче розцвів ураз Вселенський дах
І вся земля здалась йому тісною...

Вишневий цвіт ген хмарами повивсь,
Поплив кудись за обрії не знані,
Близькою стала сонцесяйна вись
І вкрай далекими земні меридіани !...

1976р.