Сонце світить....сонце гріє...
Сонце гріє,та не мене...
Можливо нудьга і мине...
А може й ні...
Хоч і боляче мені,
боляче коли він йде,
йде він з нею, не зімною...
Йде і гріє не мене...
Йде і сніг там розтава...
Серце моє, снігом накрива...

Дощ...Сніг чи сонце...
Різниці немає...
всерівно він мене не кохає...
Чи буде холодно мені,
Чи змокну я до нитки...
Всерівно, мене він не зігріє..
Всерівно, він мене не приголубить...
Всерівно, він мене забуде...
Хоч я й без нього жить не можу...
Але скінчилось все...
Скінчилось не почавшись...

Чому кохання змушує робити вчинки непродумані?
Чому через кохання вона стоїтьнад вічною прірвою?
Чому він не розуміє, що вона його кохає?
Чому цілує не її? Чому ласкає не її?
Чому іде вона туди сама?
Чому не намагається переконать її?
Чому готова вже вона зробить останній крок і прірву?
Чому вона не думає що є ще люди, що цінують лише її?
Чому вона не може жити щоб вони раділи?
І згадує вона, яка була щаслива
й радісна колись,поки не зустріла чорта..
Стоїть і плаче...І вже коли вона
хотіла зробить останній крок,
вона іде назад...іде і плаче..
Чому він не прийшов розрадити її?
Іде і плаче... іде і розуміє..
Що він її ніколи не кохав...

Чому, чому так часто буває?
Чомвона його кохає,
а він кохає не її...
Вона ж від цього болісно страждає..
Їй боляче, коли бачить з і ншою його..
Чому він її не помічає?
Чому з іншою час марно втрачає?
І зрозуміє він колись,
що палковін її кохає...
Що життя без неї він прожити не зможе...
Але вона повз нього пройде гордо...
І він зрозуміє, як боляче було їй...
І вслід його вільний погляд затремтить...

Ось і настала вже зима...
А я сама все і сама...
Дивлюсь в вікно, а там сніжинки,
весело літають, грають один з одним...
А я сама..Все мрію..
Так хочеться на день, хоч, стати ними,
і весело літати не одна...
Але все це мрії нездійсненні..
Прийде весна, і всі вони розтануть,
і стануть, як вода...
І не утримати в руках ту воду..
Вона втече із рук..
І більше не побачу я її...
Стою, дивлюсь я у вікно..
Сніжинок вже немає..
Всі мрії розпливлись..
А я залишилась сама...

Іду сама я..сама, сама,сама...
Нема нікого поруч..
Іду..і раптом розумію...
ніхто ніколи не бачив
моєї любові до когось..
Багато вважали мене ідеалом своїм,
Інші просто бачили в мені людину добру,
А інші бачили, що я інакша, не така як всі..
І справді, я - не така як всі..
Я відрізняюся від сірої товпи людей,
і тільки тим, що серце у всіх
палає коханням,
а в мене серце крижане...
А ці всі люди що мене кохали,
хоч і не посправжньому, напевне,
але вони кохали!
І тільки я...І тільки я...
мов айсберг в океані,
пливу в житті одна
ніхто ніколи не зігріє
і не розтане серце-лід...

Іду сама я, містом хмурним...
Сама, навкруги нікого...
І холодно стає мені: навкруги ж нікого...
Лиш грається із листям вітер,
жорстокий і холодний..
Він проникає в душу
холодним поривом "життя"
І вже здається, немов,
нема ніякої розради...
Але постій же, надія є завжди!!!
І от виходить з-за хмарини сонце..
І на душі стає тепліш...
Цей день ніколи не забуду я,
коли надія прокинулась в мені!!!

Перепишу пару рядочків....вже всерівно...
мій подих до тебе анітрішки йде нерівно...
і поцілунок той, зробити мені важко було,
але все минуло...і швидко загуло...

Але лиш правда зараз душу мені тішить,
і фраза та зараз мене смішить....
та так до сліз, до сильної болі,
більше для тебе в моєму житті немає ролі...

Вже з цим покінчено, і закриті всі мрії,
розсипались вщент всі мої надії....
і перший поцілунок лиш болі нам приніс,
якби я душею хотіла б повторити все на біс...

Давай хоч друзями зостанемось навік,
нехай не кохання, а лиш дружби буде політ.
Але дружить з коханим тяжко буде,
але нехай...у дружбі любов свободу здобуде...

Можливо сталося все швидко,
і розталися ми з тобою дуже митко....
Але закінчилась зустрічей мить,
і у серці дзвіночок кохання дзвенить....

Ти сказав над цим потрібно подумать,
а на наступний день "ні" сказав ти
і на останок слів добавив ти "Прости"...
хотіла я тоді інакше бажання задумать....

На душу камінь кинув ти жорстоко,
і сказав мені, що чесно все було....
скажу лише - що було то вже прошло,
і обернулось все мені тривогою....

Ти не бійся, я забуду свої почутття,
і не залишиться нічого, ти повір,
мені ти душу не довірив, то хоч думку довір,
і ось знову перевернулося моє життя....

Але я справлюся і буду знову гарно жить,
без тебе....без думок ніколи не тужить....

Тримаючись за руки ідем по парку містом,
а серце завмирає і тихенько мовчить.....
і тим прекрасним теплим літом,
душа моя ще трошки із грудей полетить....

А ти непомітив таких дрібниць юної душі,
і боляче зробив, і просто відвернувся....
а я хотіла сказати: " Себе ти опиши."
але в собі ти назавжди для мене замкнувся....

А я більш неписала і не намагалась говорить,
і більше знати тебе я нехотіла....
повір мені ти поглядом зумів душу розбить,
але нажаль забути тебе я не зуміла....

Я не розумію, як брехать мені ти посмів,
і ще за це щиріше вибачатись.....
Можливо, обмануть мене хотів,
цікаво, чи зміг би ти мені зізнатись....

Мені б не зміг, замало в тебе духу,
та й обняти ніжно ти не вмієш....
і навіть ти мистецького немаєш слуху,
і сказать, що любиш мене, ти не зумієш....

А як хотілося б мені тебе поцілувати,
та так щоб ти у мене закохався....
а ще хотіла б я те кохання у руках тримати,
і щоб мені в очі ти зізнався....

Вже не тримаючись за руки ми йдемо,
понадягали ми з тобою фарфорові маски
і просто не думаючи, ми мовчимо.....
а як хотілося б мені від тебе трішки ласки....

Тебе люблю і знов страждаю,
тебе ніколи я не розгадаю.
А сльози з очей самі ідуть,
думки шалені в голову пливуть.

Я вже не плачу, я ридаю,
себе в душі я зневажаю.
Я до кінця заплуталась у почутті,
ще досі не розібралася у тому смітті.

Я вже не та, та й такою ніколи не була,
я просто по річці життя плила.
Та тут, я зупинилася і потонула,
я про своє життя тоді забула.

Та не хотілось тоді мені випливати,
не хотіла я тебе не бачити, не знати...
І зупинилось уже моє серцебиття,
і разом із душею потонуло і оте сміття...

Мене немає, а я люблю й страждаю,
хотіла написати, що тебе кохаю...
Але не в змозі, бо не жива,
ні тіло, ні моя ранима душа...

І знов прийшов від Нього лист.
Я й не чекала й не хотіла, а Він все пише...
І вкотре я вирішую - не відповідати...
Оскільки це всього лиш жарт,
І почуття ці всі - несправжні...
Фальшиві, ніби ноти...
А почался все з невинного цілунку,
коли поцілував мене у щічку,
І тільки через те, що мав Він виконать бажання...
Бажання не здійсненне...
А спільні друзі наші, включаючи Його самого,
вирішили пожартувати з мене...
І знала я, що це все жарт і все одно повірила у нездійсненне...
Цей жарт тривав всоьго лиш кілька днів...
А може й справді, почуття ті не фальшиві???
А відповідь незнаю точно я....

Нависли над містом хмари хмурні,
Все місто оповили, закували в кайдани.
А я іду сама, тим містом,
і жаль, і смуток тримає мою душу.
Іду не бачачи нікого...
Іду, а надімною хмари йдуть зімною, немов,
нехочуть кидати мене...
Уже з надією чекають люди коли хоча б один,
маленький промінчик сонця визирне з-за хмар...
І от, нарешті, дочекались,
і сонце визирає із-за хмар...
Душа людей наповнюється радістю і щастям...
І всі ідуть уже веселі й не одні...
А я іду сама тим містом,
і жаль, і смуток тримає мою душу....

Твій погляд - мені покарання,
коли нарешті стане явним моє кохання.
Твій подих, мені гірш страшнішої кари,
в житті своєму незустрічала такої примари.

Якщо ти звернеш на мене увагу,
одразу я відчуваю невідану повагу,
якщо ти підійдеш до мене зовсім непомітно,
стараюсь я тримаись гідно...

Твій ніжний голос зрозуму мене зведе,
у темний перевулок заведе...
і я залишусь там навіки,
я одна і мої думки-каліки...

Я вже не та. Хоча й такою не була,
я гордою ніколи не була, а стала.
Чесною, щирою мене ти пам"ятаєш,
але зараз, нажаль, мене ти непізнаєш.

У пітьму летять думки-каліки,
зостанусь я одна навіки.
Без твого погляду і голосу, без тебе,
не бачу у цім житті більше себе...

Послухай...у тім раю для нас - звучить мелодія,
Послухай...у тім небеснім раю панує лиш гармонія.
Не говори, не намагайся більше говорить,
ти постарайся мовчки ворогам простить.

ти заслужив не рай, не пекло, а лише спокій,
а я тебе й за це люблю, добродій.
Послухай...а там лунає музика дзвінка,
жаль, що вона така проста, така тривка...

Тобі потрібно слухати й любити,
всі конфлікти суперечки упростити.
І насолоджуватися спокоєм душі,
не намагайся й не спіши...

Полухай...а там щебече соловей
і голос маленьких ще дітей...
А жаль, що опинилися на цій межі з тобою,
але душа у нас завжди була весною.

А цього досить щоб сидіти разом тут,
для нас життя було вічний батут,-
то відчували вільне падіння,
то просто бачили приємні видіння.

Послухай...не все погано завжди буде,
колись і наше кохання свободу здобуде.
Але коли, непросте питання часу,
і цього з тобою маємо достатню масу...

Чому людина, невміючи літати,
Чому людина, хоче так кохати.
Кохати й все, і вже нічого не треба,
нажаль ця версія для нас далека.

А щоб людині сильно покохати
для того потрібно ще щось знати.
Знати, коли воно до тебе прийде,
Знати, коли воно тебе знайде.

Кохати - це не тільки брати,
кохати - це не тільки віддавати.
Ще є багато тез і переконань,
в душі твоїй багато запитань...

Кохати - означає дарувати,
Кохати - означає обіймати.
І дарувати лиш тепло й усмішку,
і вилиту золотом доріжку...

Кохати треба ще учиться,
щоб кохати треба молиться.
Хто любить, проживає життя за двох,
той в два рази більше переживає тривог.

Але щоб чисто, віддано кохати,
треба вміти легко, плавно літати.
Усі уміють, та не всі як треба,
і це друга версія і та далека...

Чому людина, невміючи літати,
чому людина, хоче так кохати.
Запам"ятай, вона прийде сама!
Запам"ятай, вона ніколи немина!

Мені освідчувалась дівчина, яку я не кохав
(яким же дурнем був, що не кохав!)…
Мені було її так жалісно і шкода
(так само шкода, але вже потім, було себе)…
Вона казала, що закохалася відразу, як побачила
(а я про себе думав: «Якесь марення»)…
Вона мені казала, що я чесний, лагідний і добрий
(а я про себе думав: «Чи скористатися?»)…

Змішалося все (це ж треба). Благав я: «Припини…
Дурепа бідна! Це божевільні сни…
Йди геть – мені ти не потрібна!»
Чорніла бездушна барва,
Любов сплюндрував, наче Трою…
Я серце її проковтнув, як варвар,
живе і заплакане, з кров’ю…

Сумна весняна ніжність.
Теплий день –
Натільний хрест з бабусиного срібла.

Вже є слова – та ще нема пісень.
Вже й воля є – та крила не окріпли.

В погоді і в політиці – туман.
Скрипить верба – моя цнотлива мавка...
Вода замерзла помира від ран.
Мій кіт старий на повний Місяць мявка.

Життя людське упало у ціні.
А піднялися тільки ртуть і ціни.

Лише тілам весняно навесні.
А душі наші з мавкою осінні...

Я взорвусь

Я слишком падок на женщин,
К алкоголю.
Я слишком вспыльчив, но весел,
Дай мне волю –
Я взорвусь…
Я слишком думаю часто
О погоде.
Больной сухой кашель и насморк,
Что-то вроде:
Я лечусь….

Я слишком тихий и скромный,
Я – подарок.
Я очень скверный и злобный,
Я – припадок!
Я взорвусь…
Я слишком думаю часто
О природе.
Вдоль автотрасс, теплостанций,
На заводе –
Я молюсь…

Я слишком резок к знакомым
И прохожим.
Я вижу вход посторонним,
И в прихожей
Я взорвусь…
Я слишком думаю часто
О законе.
Угрозы убийства, пиратство,
И в итоге –
Застрелюсь…

Я слишком долго терпел
И наверно взорвусь…

Женщина!
Совсем отбилась от рук,
Цепляется к каким-то мужикам, говорит что друг.
При друзьях
Шутит так,
Как будто бы не просто блондинка, а настоящий враг!

С праздником
Восьмого марта не поздравлю теперь,
Будешь всем говорить, что я просто зверь!
Остануться
Только почки больные, нервозы и стресс,
От осколков битого стекла небольшой порез.

Женщина
Ходит за мной по пятам,
Говорит что не так и считает: Я должен знать сам!
Ты не любишь меня!!!
Ремонт и ремонт день-ото-дня!
Краска, шпаклевка, горячая вода -
Никогда, никогда, никогда не была
У нас!

Мелодія німої музики
І контури сліпих картин...
Ти змушений себе примусити
Ставати тим, ким є не ти.

Під звук нездійсненої музики
На тлі нестворених картин
Ти змучений себе примузити
До фарбування штахетин.

Сум і самотність приходять невчасно,
і не сховатися… Та чи потрібно?
Роль відіграти, хіба ж це щастя?
Тяжко сказати напевне. Дивно:
бачиш мету, поспішаєш до неї –
очі горять і калатає в грудях…
Час розтуляє прочинені двері,
впевнено лагодить все і всюди…
Але життя вже чомусь інакше –
барви тьмяніють, минаються вірші;
дивишся в ніч і чогось шукаєш:
відповідей чи фантазій інших…
Сум і самотність завжди приходять,
часом «на трьох» ділим ніч і зливу…
Ранок дає рятівну утому –
гості ідуть у глибини сиві.
І залишається тільки спати,
міцно закутавшись теплим коцом.
Рими – загойдані… Ритм – строкатий –
Осінь.

Так мусить бути аж до білих скронь і далі...
В тобі — моя любов, в мені — твої печалі.

Та хочеться весни такої, щоб — навиліт,
і котяться в сльозі на берег часу хвилі.

Я стану безвагомо себе в тобі чекати
у відголосках стуку, в куточку серця-хати.

Ти добра господиня — тому й оселя вбрана,
тут людно — як ніколи, і тихо — до нестями.

Тут біль затамувався, а вітер з крил напився
і всі слова зрослися від клекоту на стрісі.

А брами у моїм розхристані від стуку,
за ними — сім небес і сто на кожне — круків.

За ними — до зорі збираються дороги
і кров чимдуж біжить до щастя від знемоги.

Так мусить бути аж до білих скронь і далі...
В тобі — моя любов, в мені — твої печалі.

7 Березня 2009

…і пилом з метр взаємини покрило
ті, що з років десять єднали нерозривно
та ще й прибило намертво
глухим кутом…

…і погляд наждаком проходить
стираючи останки спільних мрій
шматки минулих літніх дій


пустеля від нині між нами
без міражів…

Щаслива, щаслива, щаслива
танцюєш окрилено рок.
Пірнаєш по крильця у зливи,
тремтиш, як осінній листок.

Далека, далека, далека
від світу закритого в банці.
Горланиш колючі ти треки
і губишся в мороці станцій.

Холодна, холодна, холодна,
як риба чи мертва надія.
Ілюзій та сонць в тобі сотні
і кожне по різному гріє.

Самотня, самотня, самотня.
Так порожньо в ситому місті.
Рахуєш будинки висотні
і кроки униз, що затісні.

Щаслива, щаслива, щаслива.
Навічно прикута дорога
до тебе. Приблуда і злива -
заручниці власного бога...

Я позичу у клена
Сорочку його легеньку
І застигну на мить
Обабіч твоєї дороги.
Я стоятиму в сукні
Прозорій, ясно-зеленій,
шепотітиму щось
про твій найсолодший спогад.
Ти обнімеш мене
і мить промайне, чи вічність,
ми застигнемо разом,
ніби єдине ціле.
Ти впізнаєш, відчуєш в собі
мою ідентичність
і усе, про що я тобі
сказати не сміла.
Я позичу у клена його,
легеньку сорочку,
я тебе дочекаюсь,
на схоженій цій стежинці.
Зачарую тебе, присушу
й собі напророчу...
Не помітив дівчиська?
Навік загубишся в жінці.

...Стояли на краю зими,
Коханням зігрівали весну,
Стрічали птахів із тюрми,
Що подолали путь небесну...
***
... Прийшла весна, твоя суперниця.
І ти ревнуєш до весни.
Чекай – можливо, все повернеться,
І будуть квіти восени...
***
... В голосі, в посмішці, в імені
Музику чую – живу.
Ти не потрібна у сні мені.
Краще прийди наяву...
***
Ти пускала в синє небо листи…
Я не думаю про тебе. Прости.

Окончен бал, погасли свечи,
По парку пары разбрелись.
Глагол затмил все части речи,
Луна сияет сверху вниз.

Сняты условности и маски,
Лишь нервы, страсть и крик души.
За горизонтом страх огласки,
Лишь откровения в тиши.

Любовь, вдыхая сумрак лета,
Накрыла покрывалом парк.
И пусть стараются поэты,
Они сказать не смогут так,

Как говорят сердца под небом,
Как кровь взрывает плоть и страх.
И каждый жив отнюдь не хлебом,
Когда судьба дрожит в руках.

Любовь расчёту не подвластна,
Из ничего и в никуда.
Немного грустно, но прекрасно
Для страсти разум лишь беда.

И потому, сквозь стёкла окон,
Глядят подсвечники туда,
Где летний вечер страсти полон,
Где бал любви шумит всегда.

Я тебе не втрачу — ні з росою чи сльозою,
ні з останнім подихом, що мить наворожила.
І ніяк не випущу, не зупинивши... в жилах.
Ти моя — холодна, наче камінь в річці, зброя.

На руці весну коронував тавром цигарки,
щоби серце запеколося, не тонуло в мандрах,
витинав і склеював биття, мов фільму кадри,
і тулив до уст хмільну свою коханку — чарку.

Але ти була так ясно вилита зі світла,
що дивився крізь і бачив, як вмирає тиша,
як запаморочно прірви голубінь колише,
фарби дихання забракло на чуттів палітрі.

Оголився неба шпиль, неначе шия кату,
мов хреста під "новый мир" корчовано на бані.
Я загоював тебе де міг, о світла пані,
але рани не зсихалися, мов тіні ґратів.

6 Березня 2009

Сонце все вище.
Чекаю лелек з вирію.
Твої ночі холодні.
Таки весна.

Ах какая… Да какая?
Рассмешили, право слово,
Я ж поди уже седая,
Ни к чему влюбляться снова.

Хотя впрочем… улыбаюсь.
Вы ведь этого хотели?
Тротуара чуть касаясь
Я иду… Ведь птицы пели.

Птицы пели… Птицы пели,
И поэтому Вы взглядом
Разогнали прочь метели,
Что со мной кружились рядом.

Взгляд лучистый…чистый-чистый –
Ваш подарок в день погожий.
Вы шагали мимо быстро,
Да и я спешила тоже…

Поночі поруч проросли
поет і подих...

ножиці-можиці
милом намуляти
очі
занурити
випити видихом
дихати триптихом
зніжити
ніженьки
ніж-на-зарізати
знищити
струтити
колом закутати
вийти на берег
залізти на дерево
берег із дірами
деревом
мацати
пальцями
клацати
клацати
клацати

слайди

рухливі німі фотокартки
треба поставити
сон
на зарядку
закип’ятити
вогонь і жбурляти
всесвітом
кожному в очі
казати
не спати!
не спати – не знати
забути
програти

обличчям
на ґрати

не спати

Де у берези очі по-весні?
Коли вона заходиться сльозами.
Невже оте вирішувать мені,
Пронизуючи стовбура свердлами?
Набравши досхочу її роси,
Не потрудившись очі їй закрити.
А ти, берізко, мовчки голоси,
Все ж твоє листя буде зеленіти.
Непевно озираючись, іду,
Все, ніби, тих очей сліпих, боюся.
Березу найсильнішу віднайду,
І соку в неї досхочу нап`юся.
Вона мені присниться уві сні,
І в душу сумно, крізь пітьму, загляне.
Де у берези очі по-весні,
Коли життя, ще не розквітши, в`яне?..
весна 2003р.

*
Котик
пройшов по мокрих гілках
і залишив на них
свої ботики –
сушитись.

*
В моєму серці
весна розквітла.
А зимно на душі.

*
Якби серце одне –
єдине на двох!
Мало було б печалі.

В процесс увяз по уши.
Плечу крик: нушоуже?
Плечо отплечает:
а я че?
Ему приноровиться б,
Да сзади торопятся,
Маячат.

Когда ты говорила, что не знаешь, как быть,
Что не знаешь, что делать, как изменить судьбе,
Что для нас ничего нет, кроме такой судьбы,
Я молчал и не знал, что отвечать тебе.

Я молчал, хотя нужно было бы не молчать,
Но мы были разные, будто бы ночь и день,
Ты рожала плоды любви - в основном волчат,
Я топил их потом в речной ледяной воде.

А когда по весне на речке взорвался лед,
Ты нашла следы и ушла в монастырский скит,
И столетний дождь бесконечно на землю льет,
Превращая молитву в слезы, а слезы - в спирт.

Ти легкодоступний,
Підступний! Підступний!
Торкаєшся ступнів,
І можеш багато.
Хіба ж це не свято?

Знов граєшся в хмари,
Примари! Примари!
Не бійся довариш
Свої дивні рухи.
Ти думаєш глухо?

Денсуєш у трансі,
Живеш в преферансі,
Прокинешся вранці.
Зів’яли ці квіти...
А ти не помітив?

Моя кохана, миле пташеня,
Моя чарівна, неповторна панно,
Я восьме березня відмітив ще зрання…
Ну, звісно – вийшов і купив тюльпани.
А потім з друзями зібрались на совіт,
Посиділи по-людськи, як годиться –
Погомоніли... про футбол, про світ…
Ні словом не обмовилися, кицю!
Все про жінок – про ніжних, чарівних,
І що вам, наші милі, дарувати,
А потім порозвозило усіх…
Таксі по магазинах і до хати.
Спитаєш, де ж грязюку я набрів,
І чом з кишені визирає риба? –
Так то ж бо я півсвіту обходив,
Аби для тебе подарунок здибать!

Пробігаєм щодня
повз дерева і квіти,
не бачим ні неба,
ні сонця над нами.
Занурені в себе,
далекі від світу,
шукаємо щастя роками.
І кожної днини
у поспіху, в русі
жадаємо хліба
і прагнемо слави.
Щастя у землю
міцно й назавжди
втопчем своїми ногами.
А люди навколо
сміються і плачуть
у вирі скаженого часу.
На відстані кроку
їм дивимось в очі
і в душах копаємось ласо.
І спраглі
любови вони ще чекають,
а ми їм не можем -
не хочемо дати.
Заблукані в світі
забули про літо -
нам бігти, іти, поспішати!
Бо завтра уранці
нас знову чекають
дороги, тривоги,
летіти, горіти...
Як завжди для щастя
півсвіту замало,
а цілий – не подолати!

Босі дерева - я не одна.
Сік серцевинний стікає додолу.
Боже, як гірко від трав-переситу...
Я не одна, бо й дерева голі.
Чавим серця крізь іржаве сито,
На зрубаній рані гусне слина.

На дереві ротом хапаю сузір'я,
Гойдаюсь в обіймах його ледь скрипучих,
Шепочу з ним, мрію, мовчу і зітхаю.
Від променів сонця ховаюсь разючих.
Я сміло кликала дерево раєм,
А птахи на крила скидали нам пір'я.

Цілую кору, здираючи шкіру,
Розетка гілок у сплетінні пальців,
Тонке розгалуження листя/система.
Я стала деревом прокинувшись вранці:
До неба руки. У землю вени.
А в бруньках - пульсуючий страх до сокири.

Вже так було. І чорно і туманно.
І погляд в небо, як у дошку цвях.
Скляніли очі. Колір йшов з лиця.
Вже так було. Старі боліли рани.

Тремтіли цигарки в долонях білих.
Тремтіло скло і розбивалось вщент.
Вмирало літо. Дарувало щем.
Неначе спадок серпнів догорілих.

***

Вже так було. І чорно і туманно.
Але щораз, коли погано дуже.
З’являвся ти, зеленоокий друже.
Лизав долоні. Гоїлися рани.

І знову невчасно
тебе потягло на відвертість,
і знову дошкульно
впечеш незагоєну рану
нудним булькотінням пояснень,
немовби наганом
черкаєш повинну на тілі
для судмедекспертів.

Навіщо вертаєш?
віддавна в моєму будинку
заведено правило—
не відчиняти ворота
тому, хто колись осквернив
їх крихку позолоту,
покинув забутими,
ніби стерню на обжинки.

До чого ти прагнеш?
(там, зліва, у сумці—хустинка,
будь добрий, утри із обличчя
невинну гримасу).
на старість горнятко води
або спільні фінанси,
розміреність і
одночасну серцеву зупинку?

Я питиму вина у колі близьких,
а не воду,
носитиму плаття короткі
в поважному віці,
а ти як і був—так залишишся
десь на узбіччі,
в моєму житті
нетривким як міраж епізодом.

Пісок між пальці
роєм бджіл просочується.
Вказівний палець до виска,
безглузда ідея народжується.
З маминим молоком,
увібрав у себе стерильну кашу терпіння.
Затверд....
Можна кидати камінням.

А ми зустрінемось очима
На ескалаторах метро.
Впізнається душа причинна
Без гороскопу і таро.

З тунелю свіжістю повіє –
Дивись, вітри не відпусти.
І, як співається в Марії,
Сяйне гірська криштальна мрія,
Така, якої не знайти.

Природньо розпочнем розмову,
І, може статись, – назавжди.
– А як пройти на Контрактову?
Всміхнутися: я теж туди.

Краса мине,
Пройдуть роки,
та залишаться на віки,
твої слова,
вірніше слово,
що ти сказала.
Ось раптово, я знов згадав,
згадав і вечір, і Дніпро,
ту осінь дивну,
все одно,
я не почую більш від тебе,
того, що чув тоді, колись,
Коли стояли, і лились,
чарівні звуки,
Звуки ночі.

Ти думала підкореним я став,
Бо лиш тебе все підіймав,
на той примарний п"єдестал,
Що ти коханням називала.
Так це було, та я не раб,
і не збираюся ним бути,
Мені не тяжко все забути,
і зруйнувати п"єдестал,
який насправді лиш стояв,
в твоїй уяві нездоровій.
На цьому все, пока, прощай.

Ще немає пташок в молодому весняному небі.
Ще дерева тоненькі і голі, неначе хрести.
Сніг, як совість монаха, не хоче відходити в небуть,
Він ховається в себе, щоб білою тінню цвісти.

Сонне Сонце іще – наче ласка луски золотої.
І вода по воді вже тече, як по вітру вітри.
Вітром річка стає, вітер – тим, що кохає, – водою.
Пробивається ніжність на ніж з-під кори.

Хоч-не-хоч – а цвіти...
Світ простенький – мов щастя пташине:
Прилетіти, любити і вити гніздо та пісні
Над стволами трембіт і сопілок,
Шипіннями шинними,
Непорочним зачаттям богів молодих уві сні.

Перший дощик росте до трави –
Мов сестри молодої.

Рукотворні вогні
І задуманий танець бджоли.

Сонне Сонце іще – наче ласка луски золотої.

На хрестах і березах нарізано:
«Ми тут були...»