Я дивлюсь на червоне плесо в склянці
Я бачу ньому відблиск зір
І сяйво місячне...
І чорний небосхил...
Вдихаю аромат терпкий,
Цей притомно-солодкий запах.
Чекаю півночі...
Ще ні! Ще рано...Ще чекати.
Гортаю сторінки життя...
Уже востаннє...
Так, тепер уже в останній раз!
Я бачу світло у кінці тунелю,
У мене за плечима.
Я йду від нього...
І знов дивлюся в небо,
Стискаю склянку у руці
І подумки прощаюсь з тим,
Кого я покидаю на землі.
Чекаю півночі...
Бам...Бам...Вже час.
Ковток.І ще один.
Бам...Бам...
Бам...Бам...
Вже вороття нема,
В душі найтихіша тишина.
І ще ковток. І знову: Бам...
Прощаюсь з світом цим
І з цим життям. Втікаю з нього.
Бам...Бам...Бам...
Ковток останній. І склянка пуста.
Тіло ще дихає, та мертва вже душа.
Бам...Бам...Пітьма.

* Отрута (лат.)

Уламок неба
В моїх руках,
Зоряний пил
У твоїх очах.
Тінь полум’ям
Малює ніч,
Ми залишилися
Віч-на-віч...
Не скоро ранок,
Тиша німа,
Згорає свічка,
Гусне пітьма.

Місячне сяйво
І шурхіт крил,
Червоні квіти
І небосхил
Залиє кров’ю
Сонця схід,
І моя пристрасть
Не згасне вовік...
Душа палає
Від твого тепла,
Нічка втікає,
Гасне зоря.

В росі ранковій
Втоплю свій біль
І з щирим серцем
Всміхнусь тобі.
Солодкий щем
Зупинить час,
Глибінь очей
Стане всесвітом для нас...
Зійшло вже сонце -
Чарує світ,
І тихий сміх...
Любові ангела політ...

Дивишся принизливо на порепані пальці.
Не гратиму більше. Фортепіано в мозолях.
Спали браслети смерти з руки блукальця.
Іду по піску й воді, все іду поволі.
Немає морів і хмар, тільки є бажання.
Спадає дурманний дощ на мої повіки.
Втомився іти в пустир, це немов стяжання,
Із марева пекла й сну утворились кліки.
Із чорних запеклих ран, із моєї крови
постала на образах, 35х40.
Занедбаний зсохся міст, посивіли брови,
Ти смокчеш мене жахливо, немов я морок.
Корида мойого сну, ореада болю,
Армади плавкого тмину і ніж крізь жили.
Не той я акорд в житті, не мої бемолі,
всі звуки з мого життя демонічно взвили.
Так далеко, що уже не ввійти у спокій,
Тримається між світами рука без кістки.
Я привид, або монах трохи косоокий,
Що сипле в безодню Лєти погані звістки.
Хапаю останній лист, але він у кризі,
Рука — наче то метал, громіздка й холодна,
змарновую вмерлий час у похмурій “Дзидзі”,
І чую від спраглих тіл, що тепер це модно.

вже листопад
зима
передбачається звісно
дарма ти сподіваєшся
дарма...
вже білий вельон падає на місто
вже білий сад
слова
неоднозначність вітру
слОва не чути
словА
висять над змістом
вже біль - квадрат
дарма
чекати літа
цей світ - зима
а листопад - початок вітру!

Allan-Alexander Milne

Daffodowndilly

She wore her yellow sun-bonnet,
She wore her greenest gown;
She turned to the south wind
And curtsied up and down.

She turned to the sunlight
And shook her yellow head,
And whispered to her neighbour:
“Winter is dead.”



Олег Бондар

Нарцис

Він бриль із Сонця начепив,
Жилет з зеленим пасом,
Південний вітерець зустрів
Шляхетним реверансом.

До світла тягнеться, авжеж,
Рудому Сонця мало!
– Сусідонько! А, в решті решт,
І ця зима сконала!!

Allan-Alexander Milne

Mirror

Between the woods the afternoon
Is fallen in a golden swoon,
The sun looks down from quiet skies
To where a quiet water lies,
And silent trees stoop down to tress.
And there I saw a white swan make
Another white swan in the lake;
And, breast to breast, both motionless,
They waited for the wind’s caress…
And all the water was at ease.


Олег Бондар

Дзеркало

Опівдні, там де ліс росте,
Упало сяйво золоте
То Сонце тихою ходою
Пройшло над сплячою водою,
Де став із дна ключі студили,
Де верби коси розпустили
Над тихим дзеркалом ставка.
Неначе на короні перли,
Два білих лебеді завмерли
І кожен вітерця чека.

Не вбивай ти в мені,
Сльози радості тиші,
Не порушуй мої,
Тихі погляди лише,
Я залишусь на мить
Перегляну кордони,
І залишу її,
Не мої то закони.

Я залишу без сліз,
Я залишу без слова,
Я залишу тебе,
Й повертатимусь знову,
І я буду втікати,
День за днем промовляти,
Що не варто мені,
Серед тиші блукати.

Це дарма, що зима передбачається,
Ти, звісно, на листопад сподіваєшся
І жадно в краєвид життя впиваєшся,
Мов той моряк, що під воду спускається.

Набиваєш кишені осіннім добром:
Жовтим листям, дощем і останнім теплом.
Хочеш все, що не встиг, - у ці дні долюбити
І скорботу за щастям у небі втопити.

Отож, чергова осінь у минуле відступає,
Листопад в ар'єргарді завершає
Сезон оцінювання літа і весни,
А результати він схова в зимові сни...

З тобою я,мов на краю безодні.
Від почуттів перехопило подих...
У на з тобою є лише сьогодні-
один для одного
ми,як ковток свободи.
нам не судилось,знаю,бути разом,
та кожна мить з тобою - насолода.
так не буває,щоб усе й одразу.
І наше щастя-то лише пригода...

Пішла від мене ти і зникла вдалині,
Лишивши лише спогад за собою.
Тепер привидом самотнім уві сні
Моя любов вінчається з журбою.

Спливають дні, а я іще чекаю.
Сиджу на пристані і чую звуки. Хвилі...
І котиться сльоза як я згадаю
Твій погляд чарівний і руки твої милі.

Сріблиться море в місячній оправі,
Сліди твої я бачу на воді,
А над водою силуети мляві.

І віє вітер берегом широким,
Прилинуть миті щастя молоді
Як згаснуть в пам'яті твої останні кроки!

Читай мене, студенте милий,
Я книжкою Тобі розкриюсь,
Радіючи, що нам на крилах
Несе кохання дивну милість.

Вивчай, психологу мій любий,
Безхитрісну дівочу душу,
А я Твою крізь теплі губи
Всю до краплинки випить мушу.

Дивись, астрóноме мій світлий,
В мої зелені зорі-очі...
Скажи, чи розгадати зміг Ти,
Чого дівча насправді хоче?

1.
Прости мені, мій світлолиций лицар,
Що відпускаю нині в вільний світ.
Ти чуєш, за дверима виє вітер?
Він кличе. Вже пора Тобі... Іди...

Прости. Ти відтепер від мене вільний,
а я від Тебе вільна відтепер...
Я так і не навчилась бути тінню
Тебе...

Ходить тиха примара
Непомітна, як тая трава,
П’є очима із хмари,
Розминає губами слова.

У земній божевільні
Вона мусить пробути одна,
Бо оточена щільно
Передвічним мовчанням вона.

Нещаслива щаслива
У безлюдному натовпі йде...
Чи знайдеться сміливий
Хто любити зможе Тебе?

Теплий вечір нагадає про любов:
Скільки ж років прошмигнуло з того часу?
Не - скін - чен - ніс- ть.
(Сльози на очах)
Ми святили яблука на Спаса.
Ми святили
яблука на Спаса,
Їли ложкою пахучий свіжий мед,
Дивувались звукам мідних дзвонів
Та кохали...Час іде вперед.
Час іде
щасливі епізоди -
то як пам'яті безмежної прикраса,
як історія, що завжди поза моди.
Ми святили яблука на Спаса.

Щойно ми прийшли до школи,
А тепер – випускники.
Не зупинити нам ніколи
Плин життєвої ріки.
Ми йдемо все далі й далі,
Пливуть літа за роком рік,
У забуття ідуть печалі,
І мрії, мережені торік…
Чи не пора нам зупинитись,
І оглянутись, і згадать?
Ніщо не встигне повторитись,
А літа твої все швидше мчать.
І коли ріка до моря буде допливати,
А зозуля накує за п’ятдесят,
От тоді ти будеш думати, гадати,
І повернутись схочеться назад.
Та не буде сил вже щось робити,
Тож поки шумить твоя ріка,
Ти подумай, як своє життя прожити,
Щоб біля моря з смутком не згадувать струмка.

«Не ти»

Десь жила вона,
Десь без неї звик
Несподівана
Казка не для всіх!
Він кохав її ніби 100 років
Він кохав її, але зрозумів:
Не для нас тоді зорі падали світлом у пітьмі –
То були не ми!
Не про тебе я часто згадую,
Де цвітуть сади –
То була не ти!
До любові йшли,
На човнах пливли,
Наче літаки
З неба падали…
Там любов без слів
Вечори без днів,
Ні, я не забув,
Але вмить збагнув…
Не судилося,
Розлучилися,
Не пробачили,
Не побачились,
Не зустрілися,
Не зігрілися,
Не здійснилося
І на мить здалось…
Що не нам тоді світлом у пітьмі
Зорі сяяли. То були не ми!
Не про тебе я часом згадую,
Дива не знайти. То була не ти!

Жовті квіти в тебе на столі,
Жовті квіти - поцілунки сонця,
Я дарую усмішки тобі,
Я тобі дарує своє серце.

Моє серце теж таке гаряче,
Як ці квіти, пелюстки-проміння,
Посмішки мої так само ніжні,
Як твій погляд і очей світіння.

Бо я твоє дзеркало, мій любий.

Я не співатиму "Аве Маріє".
Мірко любові селянки не гідний.
Осінь доплакує. Ти вечорієш.
Аве Регінонько! Аве Регіно!

Мармуру білість. Брунатність граніту.
Фундаментальність імперії в слині.
Ще не досліджена мапа ланіти,
Й горний хребет з перевалом на спині.

Давнє вино. Пурпурові одежі.
Ноги лоскоче сімейство котячих.
І близнюками всміхаються вежі,
Що до терактів стійкі і терплячі.

М'яч пролітає голом крізь коліна,
Одою сонця вчергове звернуся:
Слався божественна! Аве Регіно!
...Серце вистукує: Аве Марусю!

Перечитала знову всі твої листи
І спогади заполонили душу…
Такий бував веселий і сумний в них ти
Всі зберегла… Напам'ять їх залишу.

Вогненним словом, ніби справжній бог,
Запалював усі клітинки тіла.
Вертавсь завжди з віддалених доріг –
Тобі назустріч – лиш тобі летіла…

Ті всі листи я бережу, як цінний скарб,
Та й пригортаю до самого серця.
Розлука залишила там глибокий карб
І сліз наплаканих зо два озерця…
07.11.06

На форум виходжу за графіком лекцій,
Студенти оголюють сонячні леза,
Муштрую центурії славитись в герці,
Я сходжу за кафедру, і - аve Ceaser.

В моїй резиденції, у кабінеті
Красуня, дипломниця, ще й поетеса,
Забув, на якій ми зустрілись планеті,
Волосся Твоє вже тремтить - аve Ceaser.

І парком мчимо колісницею сонця,
Лахміття плебейське немов антитеза,
І різномундирі ждуть прапороносця,
Дерева вітають, встають - аve Ceaser.

І тога, і мешти в екзилі гоніння,
Лаврових вінків закінчилась примірка,
Не треба обожнювань і поклоніння,
Зови мене просто - стосонячний Мірко.

Питань немає вже давно,
Старе закінчилось вино,
Скажи нам, друже виночерпій,
Життя безвинне, як воно?

Блукає млосний ситий зір
Поміж запечених сузірь,
І Твій доповнив бестіарій
Столикий стоголосий звір.

Не стрепенеться дичина,
Й Твоїх обіймів дивина,
Налий нам, друже виночерпій,
В серця з нових міхів вина.

ти фехтувала
словами
й колола у серце рапірою
арію плачу
в театрі абсурду
співала
правдиво й на біс
сонце пробач
і прости
та мені ти
здавалась не щирою
краще
мовчи
не кричи
не зови
не моли
і не лий гірких сліз

партія миру
у третьому акті
як завжди
фінальною
а увертюра басів
і кларнетів
без слів
другу дію почне
сонце пробач
і прости
та мені ти
здавалась банальною
краще
не грій
не шалій
не дурій
і не смій
і послухай мене

слухай тональність
і перше за все
розбирись
із мажорами
ті хто навколо
а пасму хмарок
я із неба
і сам прожену
сонце пробач
і прости
ти повинна
співати бадьорою
краще всміхайсь
румяній
рожевій
пломеній
і згадай про весну

ритм безумовно
завжди існував
і є річчю
важливою
слухайся серця
та ритму його
а не оплесків
всіх глядачів
сонце пробач
і прости
ти повинна
кохати щасливою
просто кохати
щоб спів
твій
кричав
і мовчав
усміхавсь
і зігрів

Листопад, 2006, Україна

Один прийде, щоб нам добро зробити,
Щоб кожен дім достатком наділити.

Другий прийде, й скаже те, що й перший
Лиш додавши, що він буде "інший".

Третій, там четвертий, 5-й, 6-й,
Все те саме, й набагато краще.
Ну а нарід наш, паралічем розбитий,
Вкотре за промову їм заплеще.

Гріх тобі серденько спати,
тихий вечір зізнань осені.
Листя співає сонати
так осінньо-сумні.

Гріх тобі серденько спати
твої очі закриті для зір.
Хочеш кохання пізнати?
Тільки в нього повір!

Гріх тобі серденько спати.
Осінь - не лише вмирання пора.
Осені треба чекати!
Осінь дарує дива!
5.11.06р.

Не спитай...
Бо краще не знати,
Та за які уклали "грати",
Не питай...

І очі ніде ховати
Від сонця, від тебе,
Від синього неба,
Очі Пілата.

Я скурвився давно вже як поет...
Мені не вистачає слів і рими,
Бо вечорами зимними
Та злими
Буття не склалося в сонет.

Я скурвився давно вже як поет...
Хоча, можливо, ним не був ніколи,
Зате я був кометою
Навколо
Параду неживих планет.


18. 10. 2006р.

Віфлеєм
сучасної
епохи
Чекає
не Спасителя –
Антихриста.
За нього
навіть
сам
Модерний Ірод.
Зачекайте,
люди,
зовсім
трохи
І цей звір
почне
криваво
мститися…
Ви ж
зустріньте
оплесками
вихід.
Він
украде
срібняки
в Іуди,
Клонів Каїна
запросить
на парад.
Тільки
вже
очищення
не буде,
Не буде
повернення
назад.
Він
так легко
розіпне
людство,
Замість
бути
самому
розіп’ятим.
Я благаю,
не їдьте
з глузду
І наважтесь
нарешті
крикнути.
Він
уже
всміхається з калюжі,
Ним
давно
уже
вагітна твердь.
Він
ще в зародку,
та,
навчений паплюжить,
Свій
малює
кривдами
портрет.
Він
сміється
в атомній зорі.
Може,
це
та сама
знакова
зірка?
Він –
еритроцитами
в крові .
І на ньому
технічна
бірка.
Він
давно
у посмішках
дітей.
Від
його
ін’єкцій
вени
терпнули.
Він
уже
шепоче
з–за дверей.
Він
у кожного
вдома в дзеркалі.

Небо
вичісує
з свого
волосся
Дощі.
Літо
підморгує
враженій
Осені.
Зорі
валізи
складають
Мені
на плечі,
А ми ще
ні разу
не бігали
Босими.
Тисячі
масок
в театрі
Паркових
мрій,
Знято
перуку
з мого
Майже
штучного
серця.
Воно,
ніби злодій,
Сховалось
від темпу
подій.
Я ж
хочу
геть…
Ти
на мене
за це
не сердься.
Нам
від
самотності
Звично
і майже
солодко.
Подумки
в неба
клапоть
Сонця
попросимо.
Дарма,
що на вулиці
Знову
так холодно…
Давай
утечемо
від світу…
Босими.
02. 07. 2004.

За крок
до смерті
Плаче,
напевно,
більшість,
Хапаючи
кігтем
Останній
клапоть
життя.
Сніги
не вміють
Танути
легко
і ніжно,
В свої
вінки
вплітаючи
Сміття.
Сльози
снігів
топче
Хтось
на асфальті,
Свої
власні
зриваючи
З мокрих
вій.
І хоче
зимову
буденну
І сіру
банальність
Розбавити
сяйвом
своїх
Веселкових
мрій.
Смерть снігів –
це чиїсь
Романтичні
сни,
Пісня тих,
що співають
У терні.
Це –
жертовний
символ
Весни,
Де сніги є,
на щастя,
Смертними.
01.07.2004

Ті, хто живуть
після нас,
Знов народять
нас колись
Як дітей.
Юля Міщенко.

Паралельні
світи-сновиди
В переродженні
кола народжень.
У нетлінності
сонця палітри.
Хвилястість плинності –
дух нереїди –
На дзвіниці
колишніх сходжень.

А в садочку
вже граються діти. –
Наші діти.

Перенесення тіл
у просторі.
Гіркий смак
часових перевтілень.
Є десь в небі
громада обраних,
Яким вічно
судилося жити

В ореолі
оновлення віянь.

Старці довіку
складатимуть міфи.
Плями на сонці
залишаться темними...
Колисатимуть
в морі німфи
Не народжених –
Новоповернених.
24. 10. 03.

Заколисала ніч усі мирські проблеми
І вітер шепче казку давніх, щирих снів…
Здається, що ти тут, стоїш навпроти мене,
Чому ж, чому не чую твоїх любих слів?

Я простягаю руку і лечу у прірву
Своїх думок, гарячих, ніжних почуттів…
Вбиваю в серці ліру... Не чути б її співу!
Де ж віднайти тебе серед чужих світів?
07.11.06

Бундючна
ніч
перестуком
коліс
Впивається.

Лататтям
мук
у оболонці
сліз
Пересипається...

Випльовує
і на бруківці
топче
Надкушену
зневажену
відвертість
Підборами
бажання
позіхати...

Боїться
слів,
про те і чуть
не хоче,
Що вроджена
її
дикунська
зверхність
Коріниться
в нездатності
кохати.
08. 11. 03.

Бундючна
ніч
перестуком
коліс
Впивається.

Лататтям
мук
у оболонці
сліз
Пересипається...

Випльовує
і на бруківці
топче
Надкушену
зневажену
відвертість
Підборами
бажання
позіхати...

Боїться
слів,
про те і чуть
не хоче,
Що вроджена
її
дикунська
зверхність
Коріниться
в нездатності
кохати.
08. 11. 03.

Чиєсь
налякане
Сьогодні
Плюється
нявкотом
В запалених
легенях
вулиць
міста.

Заплакана
негода
В змові
з мрякою
Настрої
ліпить,
мов із тіста.

Зреченням –
в цілісність...
Крок
до відчуження.
Звільнення
пристрасність.
Відблиск
байдужості...

Зневірене
Завтра
блукає
у темряві.
Приспаний
спокій
віщує
спустошення.
Серце
підвладним
стає
лженаверненню...
Хворим
і зношеним.

19 – 20. 11. 03.

Сама самотою.
Закохана
в сонце.
Занурена
в вічність.
Загорнута
в спалах...
Народжена
світлом,
Жила весною
В серцях
незнайомців.
Споріднена
з ніччю,
Витала
у хмарах...

Огорнута
спокоєм,
В ніжність
пірнала.
Охоплена
полум’ям,
Квітла
іскрами.
Засліплена
блиском,
Примарою...
В печальному
небі
літала.

Звільнивши
серце,
Тонула
в безмірі.
Чужою
для неї
була зневіра...

Саме так
У власному
вимірі
Зародилась
й жила
Довіра.
06. 08. 03.

Розіп’яте
натхнення
З зав’язаним
ротом
Молилося
на роздоріжжі.
Боялось
несподіванок
за поворотом,
Оскалу долі,
Гіркоти
принижень.

Шляхи життя
Подарували
зрілість.
Знайомили
з заплутаністю
слів.
Піднесли,
мов на таці,
милість
Підлабузників
усіх часів.

Воно
пізнало
розпеченість
болю,
Заржавілість
збентеження
мутну.
Його
омила
розбещеність
полум’я.
Воно
вдихало
запахи
люті.

Багатослівному
натхненню
Заткнула
рота
буденність,
Зашкарубла
мертвість
бажань.
Крила
спалила
непевність,
Посередність
людських
діянь.

Все ж
молитву
було почуто –
Із душі його
видерся
спів.

До краплі
випивши
отруту,
Воно
звільнилось
В істинності
слів.

06. 07. 03.

щовечора дражнити себе словами спорожнілими
довкола світ
пружиною зажатий
сни ожиново-малинові
не відпускають, навіть коли сніг гризе обличчя
вночі пам’ятати обриси твого тіла
шукати альтернативи
у світі заваленім снігом
щоранку топитись у соку ягіднім з м’якіттю
дивитись як слякітно
облизують вулиці біле прядиво
Щодня переживати зиму

Я конвалій букет назбираю
І дорогу тобі простелю,
Бо тебе я так сильно кохаю,
Бо тебе я так сильно люблю.

Я удосвіта вийду у поле
І розкажу я сонцю про нас.
Хай радіють простори червоні,
Бо любові настав уже час.

Я для тебе,кохана, порину
У безодню глибоку, морську
І дістану для тебе перлину,
Бо тебе я так сильно люблю!

Ну що тобі від мене треба знову?
Навіщо ти прокинулось зі сну?
Ведеш зі мною ти таємную розмову,
Щоб відродить в душі колишнюю весну.
Видать забулися тобі недавні зради,
Ти знову хочеш вірити в добро,
Та помічать не хочеш його вади,
Але поглнь - на ньому ж зла тавро!
Чи мало тобі опіків і шрамів?
Тож ліпше почуття ти в Леті утопи,
І не будуй Фата-Моргани храмів,
Спи сном забутим, серце - спи...

Я й сам не помітив
Як зняв з себе Хрест
І простір космічний
Забутих небес
Вривається в душу
Потіхою часу
Трагічно-кумедну
Розбивши гримасу
Я й сам не помітив
Як сонце темніло
Жовто-чорний резонанс
І простір космічний
У дрібязки тіло
Забутий у часі
Старий диліжанс
Я й сам не помітив
Сліпотою очі
І простір космічний-
У гени ночі...

Я хочу в Місто, де живуть дощі –
Протяжно-сірі, наче сни хасида,
Щоб ми – за руки – мокрі, як хлющі –
У цьому Львові, як у Атлантиді
Згубились між водою і камінням…
І наша хата поросла б корінням –
Як лабіринт – ні вийти, ні зайти…
Довічна осінь і пречистий ти.

Стигмати тріщин встеляться по стелі
І ми, обвившись тілом, як плющем,
Від ніжності помремо у постелі
У тій майстерні, що живе дощем
І тліє листям, як правічна мова.
Твоя любов – шовковиця шовкова:
Тавро цих губ довіку не відтерти –
Чорніших і від кави, і від смерти.

Як поряд сідаєш з каміном
І грієшся чаєм з жасмином,
Чи згадуєш тоді мене?
А як находить темна ніч
Й стирає лінії облич
Чекаєш ти, як я тебе?
15.10.2006

"Привіт.", - звучало так звикло...
"Привіт.", - розтануло, зникло.
Хай слово то кануло в тишу,
Не думай – саму не полишу.

"Не бійся...", - бо тут я, з тобою.
"Не бійся...", - не мийся сльозою,
Гарячим зігріємось чаєм
І сум той на двох поламаєм...
13.10.2006(LO)

У цьому місті ліхтарі не дивляться у небо,
Милуються в слідах ранкового дощу.
І так здається, що вони закохані у себе.
Під дзвони часу в місто-казку память відпущу.
Тут подих наш у вітер обернувся
Що вільно обтікає постави камениць,
Залишились веселі кроки на бруківці
І мрії доторкнулись засвітлених зінниць.
Кохання першого прозорі акварелі
Опали листям золотим у затишку алей.
Тут в світлі ліхтарів залишимось назавжди
У цьому місті, що століттями закохане в людей...

І сходить з скріншоту ікони
Гаряча, блискуче кинджальна
Богиня всіх коней Епона
Наймилостивіша й безжальна.

Твоя мережева попона
Злетіла в полин за піснями,
Богиня всіх коней Епона
Підковами нас обміняла.

Табун розчинився в бетоні,
Підкови, мов крапки історій.
Ми з книги останньої коні
Востаннє викрешуєм зорі.

Орбіти. Роки. Іподроми.
Бог ставить, а чорт виграє,
І тільки глядацькі огроми,
Й далеке іржання Твоє.

...пальці легкі як калинове листя,
в обіймах останніх сьогодні сплелися.
Палають рум'янцем цілованні щоки,
Ти поряд. Ти тут. Та це лише "поки".
Історію вічну "про тебе - про мене"
сховають від світу старі гобелени.
Ти ще поряд. Ти тут. Ти підеш завтра рано.
Я жбурляю у вогнище два холодні каштани...

дні
летять
пролітають
ракетами
і зірками
спалахують в космосі
відцвітають
смачними букетами
в тих домівках
куди їх приносили
бережемо
у памяті прОжите
забуваєм
деталі й сказане
й поцілунків
уста заволожені
залишаються
ще нерозгадані
памятаються
запахи посмішок
і солодкі
й гіркі
й підсолені
незабутні
і зловлені поспіхом
гріхопадні
та вже і
відмолені
залишаються
в серці ранами
від слідів
і від слів
нанесених
все що було
колись із нами
кровоточить
рясними плесами
і нагадують
нам поєдинками
про дуелі
де були убиті ми
на дні сховані
дні поховані
в трунах памяті
не забитими

Жовтень, 2006

Позолотою-нагородою
Вкрила осінь чиїсь сліди.
Сиво-срібною насолодою
Розгойдала сумні зонти.
Зосереджено, заклопотано
Опадає засохлий лист...
І задумано, і закохано
Йде по вулиці Ференц Ліст...
Вікна вікнами, брами брамами,
Йде - яка вже зима - підряд....
І дорогою, наче гамою,
Пробігає будинків ряд...
І бруківкою, диво-скрипкою,
Плаче сіро замерзлий дощ,
І краплинами, наче ниткою,
В’яже небо зі світлом площ.
А на клавіші перелякані
Осінь вихлюпне всі думки.
І так втомлено і заплакано
Приймуть клавіші дві руки...;))

Блищать упрілі колісниці,
За нами сонце не встига,
Твої нажахані зінниці
Голубить пилова юга.

Весь Рим - великий цирк, і коло
Знов наближає до весни,
Твоя омріяна підкова
Таврує щастям теплі сни.

Та доля випрямля орбіту,
Й лечу в незвідані світи
Побачить. Полюбити. Вбити.
Упасти. Вмерти. Одцвісти.

Немає правил колісницям,
І ми в черговій дтп,
І нам блакитне море сниться,
І хвилі б'ються дотепер.

І зажурився Бог-даїшник,
Петро в дільницю не впуска,
Була підкова, видно, грішна,
Й тріумфу арка завузька.

Ми нахиляємось над небом,
Там муравлисько колісниць,
Що за фанатова потреба
Летіть, розбитись, впасти ниць?

І вижимаєм левів з "Таврій",
Й чергове коло вже позад,
Й шукаємо собі аварій,
Щоб знову засвітити сад.

Привіт, покровитель німфеток!
Вітаю, ти знову перший...
Це, певно, до біса приємно –
Немов дегустуєш вино:
Ввігнатись, роздерти душу,
А потім на грудях завмерти,
Вловивши разючу різницю
Між бантиками й порно.

Ні-ні, помовчи, не треба
Ні слів, ні дурних обіцянок –
Лише ритуал посвяти,
По чім переходиш на “Ви”...
Ти знову ведеш на хату
Нових малолітніх коханок,
А потім із них виходять
Чужі першокласні курви.

Що маю тобі сказати?
Що вічним є тільки небо,
Життя – то цікава штука,
Де фініш – по суті, старт...
Я виросла. Я вагітна.
На щастя, той раз не від тебе.
Та ні, не шкодую зовсім.
Він більше від тебе варт.

Вокзал – то одвічний символ.
Розкурим цигарку миру.
Мій поїзд відходить в північ,
Як з тіла відходить страх...
Гумберте, беріть ще пляшку,
А потім підем на пиво,
І стрінемось, як і завжди,
У наших нових життях.