Корисна робота – літати з пташками
Упасти у поле, й лежати з квітками
Повзти необачно, наткнутись на змія
А я помирати від отрути не вмію
Зламала кістки всі
Забула зліпити
Себе всю докупи
Цементом залити
Порвала адресу
Нанюхалась клею
Чекала на диво
На зашморг зі стелі
Знайшла чиєсь пекло
Змішалась з журбою
Мені вже не треба
Боротись з любов´ю
Давно вже вона
Спливла разом з кров´ю
Читай по очам
Я вже не з тобою

Ти танцюєш щаслива з дельфінами
Мелодійно, яскраво, натхненно.
А я думаю, як буть з Афінами?
Що зробити мені з Карфагеном?

І немає дельфінів щасливіших,
Ніж в обіймах малої русалки.
Найвідвертіших дротиків зливи
Напророчили щиро весталки.

І вивітрюють бризки солоні
Кавалери підводного балу.
Виб'єм зуби страшному слонові,
Бивні зломимо ми Ганібалу.

Розсікаються хвилі на попі,
І піснями Твій шлях позолочений.
І серця дотлівають на попіл,
І пустеля спокутує злочин.

І дельфінів орли мої зносять,
Вириваючи серце з води.
До Твого золотого волосся
Ти сліпого мене проведи.

Славетна кров, славетний рід,
І ген завивсь із кіс Венери,
В коханні помирать не гріх,
Та все здебільшого маневри.

Любов рабинь і знатних дам
Вже не приносить насолоди,
Їм виноград з руки подам,
І в плащ вгорнусь від нагороди.

Мій зір зоріє до цариць,
І кінь заждався шалу битви,
У рівнобіжжі колісниць
Бокали з кришталю розбити.

Пробач, мій спис Тебе пробив.
Імперія зростає шпарко.
Під щирі оплески юрби
Лечу крізь тріумфальну арку.

Нема печалі у житті,
Лиш дивний спокій душу огортає.
І тихо так в своїм путі
Мене твій погляд доганяє.
Не треба плакать наді мною
Сумним дощем в своїх піснях,
Ти краще сонною росою
Змий мій дитячий дивний страх.
Не огортай пекучим снігом
Усі думки та почуття,
А розбуди безжурним сміхом
Незнані досі відчуття.
Розтопи весняним сонцем
В моєму серці гострий лід,
І відчини у нім віконце,
Щоби побачить ніжний цвіт.
Не залиши мене у півдорозі,
Крутій такій, аж до небес.
Я ж сама пройти не в змозі
Й залишусь тут немов бездомний пес.
Огорни мене любов’ю,
Візьми на крила й полети,
Забери печаль без бою,
Закрий від земної суєти.
Я хочу плакати й сміятись
Та лиш від щастя й доброти.
І буду тихо підкрадатись
До справжньої далекої мети.

Пізня осінь прогіркла – остання за день цигарка,
Гострий запах зіпрілого листя і твого тіла,
Домерзають, неначе Васильки, збоченці в парках,
Ті, хто мали летіти, – ще в жовтні усі відлетіли.

ЖЕКи спалюють листя, а цигелі псів – на мило,
Час мине – і кремують мене, наче Рим Нерона,
Заповім тобі тіло, що невміло тебе любило –
Того разу в пуделку. Як добриво для вазона.

Завтра впадуть сніги, літаки, курси гривні, планка,
Мої діти народяться, вмруть і підуть до школи.
Звично двері відчинить зима, як стара коханка,
Як остання любов, що не скінчиться вже ніколи.

Я біжу по асфальтовій стежці,
Оминаю бетонний барліг,
І у місячній срібній сережці
Віддзеркалено бачу Твій біг.

Застигаю на всіх перехрестях,
І винюхую слід із кульбаб,
Й знов дерева розмашисто хрестять,
Й пріле листя злітає з-під лап.

Застигаю при зрушеній зірці,
Явно Ти покривавила глід,
Певно, вирвалась з кігтів мисливця,
І стаю на запечений слід.

Сіро манить між сірості спина,
Сирість шириться в небове дно,
Мчу по сліду Твоєму невпинно,
Та настигнути хвіст не дано.

Сьогодні ми зустрілися як завжди,
Ти усміхнулась ніжно і пройшла,
А серце рвалося сказати правду.
Для нього ти така одна.

Про тебе всі без вийнятку думки!
Я пам'ятаю першу зустріч із тобою,
Коли рука торкнулася руки,
А погляди з'єдналися любов'ю.

Чи це був знак, чи просто випадковість?
А може це лиш мрія у мені?
Я мав забути все, але натомість
До мене ти приходиш уві сні!

Пробач, що ти милуєш погляд мій!
Лише скажи і я навіки твій!

Нитками твого імені
Зашита в серці рана.
Без тебе жити як мені?
Скажи, прошу, кохана!

Днями-ночами не сплю,
Я думаю лиш про тебе.
Так тебе сильно люблю!
Ангеле мій із неба!

Вже переболіло, здається, пройшло -
Минуле моє, немов давнє кіно
Забути б хотіла - навіки забути,
Якщо вже не можна його повернути.

Найкраще змиритись з усім і піти,
Кохання не сила, як хрест, вже нести...
Якщо я не можу його повернути,
Заставлю це серце навіки заснути.

Вже так в середині воно не болить,
Коли до коханого думка злетить.
Невже все це правда? Невже я забула?
Ні... Просто навіки душа вже заснула...
25.03.2002

Бо сказано було - це осінь.
Це час долюбити.
Дожити, дожати це жито
і скласти в снопах...
А я доганяю тебе,
наче бабине літо,
На гострих, як постріл,
високих, як сміх,
каблуках.

Попасти у пастки, а потім
у пастках пропасти
Униз головою - зимою -
зі мною - кортить?
З гріхом за душею, із клеєм
на склеєних ластах-
Господнім баластом -
за подих до щастя -
за мить.

Замерзнем в заметах,
обнявши не серце,
а тіло,
Судомно вчепившись
коріннями ніг за поріг.
...Душа павутинкою літа
у Лету летіла...
...Метелику білий,
склади свої крила-
Це сніг...

Взимку ночі, коли повний місяць, несказанно гарні:
Синьо-срібним сяйвом мерехтить засніжений садок.
Яблуні у спокої дрімають і з німим благанням
Простягають в небо потемнілі покручі гілок.

Спогади сріблясті наповняють непомітно душу,
Покриває серце лагідна, як місяць, пелена.
Хоч година така пізня, хоч давно вже спати мушу,
У полоні чар не можу відірватись від вікна.

Сяйво місячне крізь штори у кімнату проникає:
Затаїлись меблі лячно у гнітючій мертвоті.
Наче привид, срібне світло тихо клавіші торкає,
І з докором поглядають подушки, що на тахті.

Спогади солодкі покидають схолоднілу душу:
Серед бездиханних меблів страх мене раптово огорта.
Повне небезпеки, мертве сяйво так безжально душить:
Ніби я вже під землею і навколо темнота.

де легко так говорять про любов
де легко протирають святим мешти
де легко після так як легко до
тієї миті коли вкотре вперше
ти відійдеш у той печальний час
я може помолюсь або заплачу
боги покажуть свій найвищий бас
я мить в календарі собі відзначу
перегорять зустрічні поїзди
осінніх станцій і гучних вокзалів
де легко говорити Я і ТИ
бинтує землю сніг від тротуарів
де легко попроситися на ніч
і світ ілюзій втраченого дому
я помолюсь за чорно-білий світ
в якому ти для мене лиш сторонній.

Я загубила парасолю,
Коли іще була з тобою.
І –
задощило...

Став несмачним настій зелений,
Пригадуєш, ти пив у мене?
Горня –
розбила...

Ти смс-иш мені часом,
Я без мети гуляю чатом.
Слова –
безсилі...

Коли я ще була з тобою,
Я загубила парасолю...
Ми –
щось важливе.

Укрились інієм дерева,
Затихло місто, наче спить.
У санях Сніжна Королева
Кудись поспішливо летить.

Холодний погляд, сірі очі,
Збілілі щоки і вуста.
Без почуттів її щоночі
До себе кличе Пустота.

Замерзло серце, тихо спить.
Відсутній біль, відсутній жаль.
Воно не плаче й не горить,
Перетворилось на кришталь.

Нема нікого в Королеви,
Завжди одна, вона сама.
У володіннях кришталевих
Нема тепла, лише зима.

Перший сніг торкнувсь моїх долонь
І холодом він обпікає вії...
Душу назавжди забрав в полон -
Для тебе і про тебе мої мрії.

Милий мій, зігрій мої думки
І розтопи заледеніле серце...
Будь зі мною завжди, на віки,
Зі мною залишися аж до смерті.

Я благаю: поверни тепло,
Цілунком оживи вже мертве тіло...
Першим снігом серце замело,
В душі знедолене кохання тліло...

Лоза потужна і гінка,
Нектаром сповнені світила,
І задоволення ріка
Між крила пригортає милу.

Я пещу губи й терпну в них,
І шкіра піддається муці,
І вершником без голови
Сміюся в костоломнім звуці.

І ніжки чавлять з мене сік,
І тільки цукор за солодке,
В пурпурній зболеній красі
Наш плач комусь потішить глотку.

Моє життя, що знимки кольорові,
В різноманітних відтінках любові
У світлотінях смутку, що не описати.
Подумати, згадати, промовчати.
І різні погляди і перспективи.
Часом зіб'ється фокус в об'єктиву.
В шухляду десь найдальшу
Заховались негативи.
У світі і без сліз моїх достатньо болю.
Лише в до щенту згореному місті
Сміються знову діти.
І матері навчилися радіти,
Бо хтось обпаленою вже рукою
На згорищі посіяв знову квіти...
Я це життя не можу не любити...

Холодне світло місячне
Пролилось крізь фіранку.
Вкрило подушку і моє обличчя
В гафтовані мережки.
І ніч така глибока, далеко ще до ранку
Ступаю в місячні м’які, пухнасті стежки.
У світлі місяця з'являється видіння
І стежка розчиняється у сновидінні.
Веде до схилу десь доріжка,
Де коло моря на піску
Сліди дитячі залишили ніжки.
Спускаюсь схилом тим у спокої і тиші.
Нечутні кроки, стежка сліду не залишить.
Послухаю ще вітру шепіт й хвилі,
Й по стежці повернусь десь за далекі милі.
У тиші, спокої й гармонії душі
Зустріну ранок.
Мою щоку зігріло сонце. Світанок.

Якщо вже стрибати, то тільки угору,
Якщо вже кохати, то зараз і тут.
Немає в коханні ні завтра, ні вчора,
Кохання - то рясту рожевого жмут.

Якщо поспішати, то тільки до Раю,
Якщо ми ідемо, то тільки удвох.
Туди, де цвітуть запашні едельвейси,
Які доглядає усміхненний Бог.

Якщо вибачати, то тільки назавжди,
Якщо і молитись, то тільки про нас.
Якщо вже стрибати, то тільки угору
В блакить, в позапростір і в позачас.

В твоїх очах - зима.
Розхристаний всесвіт
підмигує.
Де маленькі ми
зустрінемося
тут?!

Не відсміхуйся
Крадунко!
Тебе ж я залоскочу
Якщо не признаєшся
пустунко
Струнко!


Я як сосулька
ранком весняним
всміхаюсь сонечко до тебе
й плачу!


Мов струм пронизав серце
цей чорно - білий кадр про Хіросіму
В сльозах, оголена, обпечена японка
дитинку пригортає до грудей.

Маленький парашутик від кульбабки
Принесений осіннім лагідним і теплим вітром
Так випадково зачепився за рукав
Й долоню ніжно так поцілував.
Я приглядаюсь – ох яка краса
Прозора, світла і проста.
Всі кольори здається в ній відбились.
І подих свій тамую,
Не дихаю і обертом йде світ.
Й давно вже втратилось тяжіння
Від щастя – головокружіння.

Коханець жовтень - у очах багряний гріх
у ніг моїх послання твого оберіг...
Коханець жовтень - я вже не твоя
І серце так палає, як зоря

Аж жовтий жовтень з ревнощів жалю
О, жовтень, синє небо я хвалю!
Вітряно-приторний - це не тебе люблю,
Тобі я зраджую і серце твоє б'ю

Голодні леви ждуть давно,
І в Колізеї знов імпреза,
Смакує з келиха вино
Твій Мірко Юлій Цезарь.

Ідуть раби спустити дух,
В екстазі глядачеві очі,
Скучає августійший друг,
Чекаючи з Тобою ночі.

З екрану просочилась кров,
У келиху втонув супутник,
Який там раб? Кого зборов?
Які вдягнув коштовні пута?

Марніє телевізор-бюст,
Уздрівши справжню кров і драму,
Я атакую й піддаюсь,
Зірки не зводять зір із дами.

І пристрасті притих вогонь,
Чи стане ніжний пальчик лезом?
Чекаю вироку Твого.
Твій Мірко Юлій Цезарь.

так помирають тільки дуже горді
не на колінах і не на ногах
дерева не скорилися погоді
і біль періщить білим по листках
я ще жила
а ти прийшов осінній
перемолов посіяні жита
повиривав усе що міг з корінням
перевернув розмірене життя
я ще жила

а так вмирають горді
не на колінах і не на ногах
я просто не сказала вчасно "годі"
і ти не зупинився вчасно так...
одніська ніч повінчана незнанням
це ще не суть розміняна на мить
хотілось так сказати про кохання
але до болю...
чуєш?
як мовчить?

а так вмирають тільки дуже горді
які слова і про яку любов?
я просто не сказала тобі "годі"
а ти повірив...
і в життя прийшов

Десь коло серця чи центріше...
Клубок осінніх почуттів,
Тягар невимовлених слів –
Уяви гра. А він не пише.

Це вже збулось в чиємусь сні.
Осіння туга – не остання,
У рими сплутане чекання
Не раз являлося мені.

Центріше серця щось зникає,
Коли немає його слів.
Щось безнадійно відмирає...
Те, чому імені немає,
Чого він знати не хотів

Це нічого, що Regen und Schnee*,
Це нічого, забуду про втому,
Вкриті калюжами з снігом алеї,
Це нічого, я їду додому...

Це нічого...Відкрий мені двері,
Зайду, погляд у землю сховаю,
Що ти кажеш..? Знов їдеш до Неї?..
Це нічого...Налити ще чаю?..

*сніг з дощем(нім.)

Замріяна стояла пізня осінь,
Зажурена в передчутті снігів.
Листки спадають в німоті назовсім
І теплий промінь догорів.

Ще день, ще два й засипле снігом землю
І холодом скує осінній ліс.
Так пишно осінь вбралася даремано
Краса її золотолистих кіс.

Ще мить і покривалом білим ляже
Холодний сніг в золотосяйний рай.
Осіннє золото морозом зв’яже
Й засне під його спів зимовий гай.

Дорога життя не буває легкою.
Якщо хочеш жити-борись!
Будь кожного ранку готовим до бою,
та перед собою
ні в чім не клянись.
Радій тут і зараз,
із тими,хто поряд,
а не у мріях про кращі часи.
Дитячий,живий,
зацікавлений погляд
крізь усі терни життя пронеси.
Завжди будь собою-одним,унікальним.
Ми світу потрібні такими як є.
Свій шанс не прогав-
він можливо останній.
Життя не змарнуй-бо єдине,ТВОЄ!

І щось сказати не було вже сили...
Ворони обклювали небеса.
Мене твоє кохання розчавило,
Немов КаМаз вночі старого пса.

І були сни: драглисті і непевні,
Немов летиш, аж млосно в животі...
Ти памятаєш, як кохала в червні
І як конала взимку на хресті,

Як падав сніг з своєї високості,
Як дотик пік розпеченим тавром,
Як догми слів трощили мої кості,
Залишивши у серці бурелом...

Ранкове сонце освятило трасу
І тіло пса відкинуто в кущі...
Лиш ворони провадять дивну месу
Над цим страшним пожарищем душі.

Мовчи! Сховай банальні фрази!
В очах твоїх я правду прочитав.
Я не таїтиму надії чи образи,
Хоч я тебе так сильно покохав.

Мовчи! Я знаю - це кінець.
Зів'яло все, неначе квітка.
Хто винен - ми чи наш творець,
Що щастя обірвалося, як нитка?

Мовчи! Майбутнє стане сірим.
Я заховаю свої почуття.
У нас з тобою я так щиро вірив!
Байдужість породила каяття!

Мовчи і я мовчатиму.
Бувай!
У всьому винні тільки ми.
Закрився перед нами "Рай".

Кицесніже, білий Кицебоже!
Ляж на місто теплим животом...
Мудра діва принца приворожить -
І на рання стане він котом.

Коцю-коцю, бідний воркотале,
Що минуло - те уже не гріх...
Ніч - немов морозиво потале,
Йди зігрійся діві коло ніг.

Міражі минулого із вати,
Молоко приємніше води...
Сум лапатий йде до хати спати,
То і ти, Кицянику, ходи...

Ці світи паралельні, Пане...
Та вже сходить зоря над страхом.
Крига слів мимоволі тане...
І злітає відлуння птахом.
Розуміння знаходить стежку
з лабіринтів дзеркальних залів.
І за ним хтось невтомно стежить,
розриваючи днів коралі.
Намистини складає в скриню,
над розлуками ставить лігу.
Арку неба, заледве синю
розфарбовує він в індіго.
І по тілу проходить хвиля
тепла-тепла...і трохи сонна...
зупинити її не в силі
навіть проклята беладонна.
Ці світи паралельні, Пане...
До котрого душа належить?
Пам’ятай: хтось завжди за нами
з центру Неба невтомно стежить...

1 листопада”06

Налий мені свого вина,
Сьогодні ж бачимось востаннє...
Ти залишаєшся одна,
Моє дівча, моє кохання.
Мене чекає корабель,
Із переправи вітер віє.
Сьогодні змушений тебе
Покинути, моя Маріє!

На щоглах стяги майорять,
Списи шикують довгі лави.
Там стогін моря і гармат,
Там бій тривалий та кривавий.
Та не боюсь я ані хвиль,
Ні смерті !, тільки серце скніє,
Що до розлуки кілька хвиль
Лишилось нам, моя Маріє!

Go, fetch to me a pint o' wine,
And fill it in a silver tassie;
That I may drink before I go,
A service to my bonie lassie.
The boat rocks at the pier o' Leith;
Fu' loud the wind blaws frae the Ferry;
The ship rides by the Berwick-law,
And I maun leave my bonie Mary.

The trumpets sound, the banners fly,
The glittering spears are ranked ready:
The shouts o' war are heard afar,
The battle closes deep and bloody;
It's not the roar o' sea or shore,
Wad mak me langer wish to tarry!
Nor shouts o' war that's heard afar-
It's leaving thee, my bonie Mary!

І римські когорти рядків
Знов шлю прописатися в вічність,
Густішають хмари круків,
До Бога вертаються вірші.

Скорив і фракійців, і галів,
І греків, Єгипт, Карфаген,
Зарубини в хижім металі
В жахливий сплітаються ген.

За дотики - стріли і дротики,
І війни розкрили обійми,
Немає відвертіш еротики
За врізані груди покійних.

Невдала була експедиція,
В Тобі заблукав легіон,
Така невідома позиція -
Прорватись з полону долонь.

І горді орли вже розгублені,
І знову юнак ветеран,
І губи від Тебе обвуглені,
І тіло у маках ран.

Догасли останні центурії,
І я залишаюсь самим,
Не взяти Твоєї Астурії,
Й дорогу закрито на Рим.

Не шкода Тобі імператора
Скорити до власних колін
Й лишить без палкого оратора
Когорти покірних голів.

Чому ув обіймах утримуєш?
Мене ж зачекався друг Брут,
Й величчя прогнилеє Римове,
І в тоги загорнутий бруд.

Та вже не скажу "до побачення",
Імперія хай не чека,
Мені подарує пробачення
Гаряча Твоя щока.

Здається чую кроки - обертаюсь
Це вітер закрутив осіннє листя.
Здається чую дотик – притуляюсь
Теплом від свічки вогника розлився.
І відчуваю подих – рочиняюсь
У просторі. І відкриваю двері,
Приходжу в світ Твій.
І світлом ліхтаря очей торкаюсь,
І залишаюсь.

вино на цвинтарі. назвемо це причастям.
ти кришиш птахам зачерствілий хліб…
вигадує гримаси куце щастя,
сповзаючи у твій непевний слід…

а пташенята заглядають в вічі…
трава слизька – провалишся таки
у лоно зрілого Середньовіччя,
принаймні кажуть так жартівники

ти навіть хочеш друзям усміхнутись –
і те причастя розділить на всіх,
безкровних губ розпачлива зімкнутість –
нарешті впустить в себе кров чи сік

але раптово, хижо, недоречно –
колюче зілля в одяг твій вроста
старим плащем на світ лягає вечір –
і ти вже – тінь розлогого хреста!

Відчиняються двері...дзвоник...
Звук його проникає в шкіру.
Ця книгарня, неначе вогник,
розганяє туманність сіру.
Стелажі...Порохи...Палітурки...
Мапи світу і мапи долі...
Дерев’яні тонкі фігурки –
наче свідки...А стіни – голі,
ні картинки, ані світлини...
Власний простір містичних рухів.
...Крізь стіну проростуть рослини
від присутності світлих духів.

1 листопада”06

Я люблю Тебе. Знаю: рано...
надто рано оте „люблю”...
Та небесні святі екрани
з непорочного кришталю
вже транслюють майбутні фільми
і я бачу у кадрах нас...
Світ розтане в Твоїх обіймах...
А в долонях розтане час...
Терпко пахнуть рожеві квіти
у намисті нічних вогнів...
...І Венера зійшла з орбіти,
щоб здійснити таємність снів.

1 листопада”06

(цикл)
...1...

Розчиняюсь...зникаю в безмовності ...
Краєм думки торкаюся Вічності.
Хтось життя поділив на умовності,
заховавши цей світ від магічності...
Ти мовчанням говориш змістовніше...
Ти у центрі моєї історії...
Це взаємне тепло є коштовнішим,
ніж хутро королеви Вікторії.
Небо …зорі…і місячне озеро
імітують дива інкрустації.
Розчиняюсь ванільним морозивом
у Твоїй неземній медитації…

1 листопада”06

Тут кожне деревце рідненьке,
Кожна травина, кожен кущ,
Хатина бачиться старенька,
Надія є – я повернусь.
Я повернусь до тебе, ненька,
До твоїх обріїв сумних,
До пташок, ластівок маленьких,
Веселих хмарок голубих.
Я повернусь... а ти чекаєш,
І сподівання те росте,
І все що в свому серці маєш
Для мого серця не пусте.
Я повернусь... не відпускаєш
З мрій, як з обіймів, ти мене,
Ще пісню нашу заспіваєш,
Ще світ любов’ю проросте...
А я вже наче повернулась,
Неначе в вимірі другім...
Маленьке сонечко проснулось
І покотилось по горі.
Ось тут колись гуляли й ми –
Дитятки сонця золотого
Поки були іще малі,
І край уяви був за свого,
А потім звідти утікли,
Тепер лиш спогади мої
Від сну поснулу пам’ять будять,
Невже дитя в мені розбудять?
А я стою на самоті
І плачу – ой, де ж роки ті?

Кава з молоком вже охолола
з вуст стерся золотавий
блиск поцілунків,
метелики, налякані, полетіли,
здійнявшись з посохлих пелюсток
сонця.
Ти подзвонив, важко дихаючи,
обривав пуповину
наших колишніх стосунків.

Я втрачала прозорість,
як склло від подряпин
(це, згадуючи твою спину).
Не тішив смак шоколаду.

Простирадла втомились
від нескінченних тіл.
Склянки запам"ятали
сотні ковтків моїх
уявних і дійсних коханців.
Стіни ввібрали у себе
море збуджених звуків
і сигаретного диму.

Зливаю із себе дотики
минулої ночі.
що, стікаючи водою,
розчиняються у піні сліз.

Ще одна Ніч без тебе...

сприймаю на відстань
корозія листя погодності
і порох на мештах
і вітер в обличчя і вогники
сприймаю на подих
ці коди по вікнах пунктирами
відсутність погоди
на вулицях міста без імені
сприймаю на дотик
площини причинно відсутності
у світі без Бога
залишились люди без сутності

Скажи, навiщо, уночi i вдень,
Мов Кай у Снiгової Королеви,
Збираю крихiтнi уламки крижанi
Розбитих кимось Знань?

Скажи, навiщо, уночi i вдень,
Уламки тi докупи прагну скласти,
Як схиблений гравець, що вже невзмозi
Покинути цю гру?

Скажи, навiщо, уночi i вдень,
Менi здається -
Ще єдина мить,
Iще уламок,
Оберт ще
I той,
Хто бився об заклад,
I дивиться поблажливо з небес
На мурашину метушню мою,

Нарештi визнає, невдаха, що
Програв своє парi...

Тонкий,
Ледве помiтний порох
Моїх померлих iлюзiй,
Ширяє
У сонячних бризках
Прозрiння.

Душа,
Сповнена тими бризками
Та осяяна їхнiм золотавим
Свiтлом,
Конає
Вiд зайвого клопоту
Страждання...

Куди втiкає час стрiмкий,
Куди втiкає?
Як плин бурхливої рiки -
Не зволiкає.
Менi надiї не лиша,
Не має жалю,
I схожа зранена душа
На чорну палю...

Чому ж смiється час стрiмкий,
Над чим смiється?
Мов дзвiн веселої рiки
Крiзь мене ллється.
Мов дзвiн жагучої весни,
Мов дивний спомин -
I залива мене ясний
Зелений повiнь..

А сiм'я у нас, Тарасе,
I нова, i вiльна!
Тiльки ж ти до України,
Придивися пильно,
Придивися! I якщо ти
Iз неба побачиш,
Яка доля в нас убога
Та життя собаче,
Та яка в нас Україна
Скривджена, обдерта -
Схочеться тобi, напевне,
Другий раз померти!

Знов пани у нас, Тарасе,
Хижi та пихатi.
Їм од жиру не сидиться
Знов у рiднiй хатi -
Їдуть вчитись до америк,
Францiй та германiй
Як з народу витягати
Шеляжок останнiй.

Знову мати молодая
Iз своїм дитятком
Рученята протягають,
Не маючи гадки,
Що вони сьогоднi стали
Непотрiбнi! Зайві!

Тiльки сонечко,
Як завше,
Сходить в тихiм сяйвi...

Люблю стару
Та молоду водночас площу,
Її безмежність,
Небокраїсть,
Лункість,
Тощо.
Її просякнута дощем
Позачасовість -
Тужливий щем,
Затятий біль,
Одвічна повість...

Ти забула свої обіцянки,
Ти забула про мене, і край.
Сталось так, як сказала циганка-
Ми утратили обіцяний "Рай".

В те пророцтво, що нас шокувало,
Не повірили ми сміючись.
Та кохання між нами зів'яло.
Ти змирилась, а я не змиривсь.

Я п'ю з Твоїх долонь,
Тому іще живу,
Мені над оболонь
Твоєї пісні звук.

Богиня? Смертна? Хто?
Та головне - жива.
І теплим полотном
Нам стелиться трава.

І будуть квіти там,
Де згарище було,
Скорботі не віддам
Омріяних долонь.

Візьму їх до своїх,
І годі вже образ,
І Твій найперший гріх
Мені останній пазл.