А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.

І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Торкалася розмова суті.

Кохав...Тепер лише про це дізналась.
Зустріти б золотий світанок.
І вже ожини пруття не тримало.
Слова, немов вода із дзбанку.

Цілунки щастя в переливах сяйва,
Яке слав місяць безоплатно.
Кохання, що вважалось недосяжним,
Цвіло, мов квітка на лататті.

Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.

То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
А небо без зорі - таке бліде,
Й без осені не золотіє листя,
І без чекання завмирає день.

Залишишся? Візьму тебе у сни я,
Рука в руці, і разом у казки,
Де в жодній не існує дум жаских,
Де не лякає ява чорториєм,
Де віршами сплітаються рядки.

Я не знаю, вагаюся, хто ти?
І навіщо з’явилась мені?
Як нокдаун вже погляд – а дотик
Це нокаут. Ти відьма? О ні!
Ти скоріш як купальськії квіти.
І лише тільки раз у житті
Може так пощастити – зустріти.
Інші навіть квітучі – не ті.
Хто ти? Посмішка – наче Джоконди.
Поцілуночок – Емануель.
Хай жиронди підмінюють фронди.
Місс чи фройлян, чи мадмуазель –
Я довіку в солодкім полоні.
Хай хоч хто зазіхне на твоє –
Ні! Моє! Груди, стегна, долоні –
Наче током від них мене б’є.
От вже серце працює відтоді -
Відчайдушно, на знос, на розрив!
І волав би, напевно, я «Годі!»,
Але в тілі своєму відкрив
Енне дихання… Грюкає в скроні -
А приборкує твоя рука.
Наче сік у вакхічному гроні –
В тобі пристрасть убивчо п'янка.
Губи в серці лишають видбиток.
Віднайшов би за ним і сліпцем.
І бажання у серці - якби то
Міг в тобі розчинитись живцем.
Знаєш… нерви до того не звикли,
Щоб так цілодобово хотів.
Глянеш зверхньо – жіночності виклик.
А покірно – тоді й поготів
Заклик бути твоїм несвідомо.
Як метелик кохатись з вогнем.
То і тіло не відає втоми.
Для емоцій замало фонем.
Ти богиня кохання і вроди?
Чи секс-бомба с кільцем від Cartier?
Знань нема… відчуття лише - хто ти.
Просто щастя тендітне моє.

2024

Якщо серця співають, то вона, мов пісня.
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в глибину її, як в хвилі моря.
Думками линуть світом і рахують зорі.
Дощами омиває, і морозить сильно,
Непереможна, мов стихія, бо всесильна.
Радієш, мов веселці різнокольоровій,
Коли в душі палає почуття Любові.

Не ласкає нас море життєве лазурними хвилями.
Не втішають його буруни, у вітрах неприкаяні.
Ми - дві чайки утомлені, низько літаємо й квилимо.
І чи крила піднімуть у завтра, напевно не знаємо.

Ми з тобою - дві чайки. І берег в такій невідомості.
З-під гніздів'я незвично каміння у пил розсипається.
Ти подай мені руки, натруджені й щемно мозолисті -
Я торкну їх устами досіль незнайомої страдниці.

Ми - два серця, два голоси, та з однією надією:
У чотири крила несемо її вперто над бурею.
Сном одним не спимо, і одною душею боліємо.
Ми з тобою дві мрії, розгублені й кимось обдурені

Не скінчиться так просто війна.
Це відлуння одвічного бою.
Чуєш? Йде від початку вона:
Бог і радість - з гріхом і журбою.

Кровожерство - тавро на віки.
А співучість - небесний дарунок.
Отже, наше - пісні й колиски.
А у них - підвивання і труни.

Хто за що – це в крові, в ДНК.
В нас хоч трохи, але солов'ї всі,
То й не моляться на ватажка.
В них - вовки й вірнопіддані вівці.

Не зживеться квітуча трава
З мертвим каменем, льодом укритим.
В нас бо воля донині жива -
Душать вільнеє концтабори там.

Від отця всього зла той талант
На потворність паплюжити вроду.
В нас Христос у вінку із троянд,
А у них – із колючого дроту.

Непомітно хіба для нікчем;
Може, неочевидно роззяві:
В нас гріх Юди – що був стукачем;
В них – що надто вже дешево взяв він.

Адже душі людей – як сади.
А у нелюдів – пекла з пісками.
Сенс життя в нас – з Єгипту піти.
В них – туди повертатись віками.

2024

А-ж гі́лля гнеться бузу від суцвіть,
Р-анкові пахощі несуться в світ,
О-бласкані промінням золотим,
М-агічно ваблять запахом крутим.
А кущ танцює з вітерцем танок
Т-акий щасливий з вихором думок.
Улад, у такт шепоче, шурхотить

Б-узкова ніжна, надзвичайна мить,
У-таєна в легендах вікових.
З-емля радіє від бузкових хвиль.
К-ипить, цвіте бузок...Ах, аромат!
О диво-сон травневих серенад.
В-есня́ної сине́лі буйноцвіт,
О-азисом розлився пишноквіт.
Г-райливо насолоджує серця.
О-вва, пахучість щедра без кінця.

К-вітує різнобарв'ям кольорів,
А очі піднімаєш догори,
З-ірвати прагнеш щастя- пелюстки -
Красуються пахучості зірки.
А-зартний аромат...казок стібки.

У цій війні я сам себе зустрів.
Перегорнув минулого сторінку.
Якого кольору у серці гнів?
Чи є напівтони? Чи є відтінки?

Ні! Він червоний - кров моїх бійців
І чорний, наче вдовина хустинка.
Він має присмак одностайних слів,
Він - кольору розтрощених будинків.

І це - не злість! Це дивне почуття
Палаючої вогняної лави,
Що спалить ворогів, як те сміття.

Врятує нашу націю, державу
Гнів - захисник надії та життя.
Він - праведний. Народний. Наше право!

Тут колись росли кущі кизилу,
А тепер - потрісканий асфальт...
Всі сліди мого́ дитинства змило
Дощем-часом у тайну́ скрижаль.

Найріднішим йду на світі містом...
По́рух вітру - в серці резонанс.
А під сірим снігом, жовтим листям
Юність моя просить другий шанс.

Над величним Бугом древнє місто,
Ти - моєї сутности Грааль.
Сонм пові́дай предковічних істин
Тополиним шепотом, Сока́ль.

2010

Цей тихий ранок з квітами в гіллі
І з келихами золотих тюльпанів
Панує на відновленій землі,
Не змінюючи настроїв та планів.

Йому одне – радіти із весни,
Нести вселенську радість і турботи
Про білий світ, про наші з вами сни -
Оце і є щодня його робота.

Та передати травню цю красу,
Яку не перекажеш і словами.
Хвала тому, хто цю створив ясу,
Де кольорових звуків дивні гами.
14.04.24

Галки жовтороті
Всілися на дроті,
Гомоном дратуючи людей, –
Наче зранку в місті
Зграї голосистій
Більше примоститися ніде.
Поки гомоніли
Птиці зголоднілі
І крильми махали опісля, –
То усе подвір’я
Засмітили пір’ям
Так, що підмітав його півдня.
Добре на привіллі
Чорним, як вугілля,
І гучним, мов дзвоники, пташкам, –
Вмів би я літати,
Чи співать стакато,
То гайнув би слідом я за ними сам.
16.04.24

У маршрутці шоколадку
Їсть дівча, смакує.
- То шкідливо для школярки! –
Тип якийсь кепкує.

Розкудахтався, мов квочка:
- Ти ж здоров’я згубиш!
Бо ж поправишся, мов бочка!
Будуть жовті зуби!

Та лиш слухає, киває.
Хрума шоколадку.
Усміхнувшись, наминає
Й каже чемно дядьку:

- Дід мій жив до сотні років,
Довго і щасливо.
Він повчав дітей і внуків:
Їсти нешкідливо.

Річ одну лиш треба знати,
Щоби жити довго:
Носа де не слід не пхати,
Не чіпать дурного.

Дід не ліз не в своє діло.
Так воно мудріше.
Нервів менш. Здоровше тіло.
Зуби теж ціліше!

14.03. 2024

Пташиний мікс звенить по гаю,
З туману сонце вирина,
Шпаки на всі лади співають -
Прийшла весна!

Між співом тим сирена дико
Відлунням котиться з війни,
Ти, вітре, по окопах тихо
Теплом війни.

Торкнися поцілунком рідних,
За плечі ніжно обійми -
Нескорених, хоробрих, гідних!
Закрий крильми

Святої нашої любові
Від куль, вогню і хижих рук.
Та хай змететься з поля бою
Ворожий крук.
03.2022!!!

Не напишу про тебе мемуари,
Хоча мотиви вже робили кроки.
Ще від Кармен звучало стільки арій,
І павутинням заплітались роки.

Не напишу про тебе мемуари.
Приходить розуміння надто пізно.
Не збудувати тріумфальну арку.
Які ж ми різні, ми з тобою різні.

Не напишу про тебе мемуари,
Хоч ще у шпарку заглядає пам*ять.
Чатує простір - слів добірна марка.
Лиш доля пише, ніби грає гами.

Думки важкі, в рядки, немов у скали,
Складаються базальтові слова...
Птах до гнізда вернувся, і співа
Вже кольору рожевого набрали

Бруньки у яблунь - пелюсткИ тендітні
На волю хочуть, запахом сп'янить,
І суму тінь розвіється на мить,
А в скалах дум важких сади заквітнуть.

Від квіту того буде ждати осінь
Плодів духмяних в сонячних боках.
До сонця піднімають на гілках
Своє цвітіння ранні абрикоси.

Бо йде весна, не йти вона не може,
Насіння з рук земля прогріта жде,
Обпалена, розбомблена - цвіте,
Й шепоче вітер - поможи нам Боже ...
04.2022.

Наче, сам собі могилу вирив
У відлунні нецікавих справ.
Без авторитетів, без кумирів
Дивний світ собі побудував.

Забуваю бити я поклони...
Може, справді я - такий дивак?..
Так! Позаду - заздрість та прокльони.
Але поглядом - вперед, до мрії!
Я так швидко знищив перепони,
Створені бездумно, казна-як
Мовчазним натхненням лиходіїв...

Де кумири? Де авторитети?
Назавжди пішли у небуття.
Справжні та нескорені поети -
Мов константа, а серця - без змін.

Без жалю, без сліз, без каяття
Зник шаблон, оспіваний кларнетом...
Пережив його старий камін.

Довга путь поета кличе далі.
Звуки персонального роялю
Об'єднались в гаму неповторну,
З переходом в музику мінорну
Візерунком у калейдоскопі!..

Тільки несподівана синкопа
Допоможе віднайти мене.
А зі мною - все, що є: сумне
І веселе. Вальсом та галопом.

Без дешевих од і без памфлетів...
Вічний спокій! Вічний буревій!
Я таким і буду - хоч убий!
Без кумирів, без авторитетів
Я живу. Та як я ще живий?

Я бачив сон, в якому я - поет.
Де слово має безперечну владу.
Де від життя я вислухав пораду
І витончений написав сонет.

Натхненні плани кликали вперед,
Знешкоджуючи хибні протиріччя.
Там світлом сяяло моє обличчя...
Пробудження - у скроню пістолет...

Я з марень у реальність, як за ґрати!
Був сон. Я в ньому міг щось написати.
І не було питання: так чи ні?

Нехай здаватись буде та омана
Реальністю без крапельки туману...
То був Талант! Хай навіть уві сні...

Квітень стелить покривало
Із кульбабиних пишнот.
Сонце , ніби з неба впало,
У повітрі звуки нот.

Співи пта́хів голосисті,
І кружляння навесні.
Квіти жовто-золотисті
Цьогоріч в росі рясній.

Бабка, гу́менце, купава,
Пустодуй та молочай.
В назвах декому забава,
А з кульбабки - мед і чай.

І

Вогнем пекельним спротив наростає
Війна уже московію жере.
Горять автомобілі ще й трамваї,
І серед біженців - мале, старе...

Великі нафтосховища палають,
Сирени потрапляють в ноту "ре",
Повстанці душать ту, провладну зграю,
Коли Пуйлатий ноги задере?

Ніхто любові нелюда не учить...
Якби він став безхатьком хоч на мить --
Побитий, гнаний звідусіль, смердючий,

Зі смітників поїв серед зими --
Кохання, людяності став би учень?! --
Буває, сперечаємося ми.

ІІ

Буває, сперечаємося ми --
Життя було б інакше нецікаве,
Щось іноді під серцем защемить,
Згадається жорстокий хтось, лукавий...

Як розлучити хочуть нас самих,
Інтригами за чашечкою кави.
Лунає ніби дружелюбний сміх,
Обійми тиснуть лагідні ласкаві...

Копаєш глибше, раптом чуєш - ні!
Позаочі систематично хають,
Так, мовби ходиш босий по стерні.

Велике почуття - предмет їх лайок,
Ще й захищаємо падлюк, дурні,
В емоціях доходим до одчаю.

ІІІ

В емоціях доходим до одчаю --
СваркИ із бур у скляночці води --
Чого на світі дивнім не буває?
Дрібничок марнославства це плоди.

Чи випить заспокійливого чаю?
Пройтися, походить туди-сюди?
Поети аж за хмарами витають
Аби подалі бути від біди.

А ми -- списи ламаєм, недалекі,
Травмуємо, дурні, себе самих.
Візьми-но валер'яночку з аптеки

І ласку заспокійливу прийми,
Несуть життю й любові небезпеку,
Словесні роздирають нас громи.

ІV

Словесні роздирають нас громи,
Буває мить захмарення лихого --
Втрапляємо в лукавого ямИ,
Засліплені, відходимо від Бога.

Небесна синь спалахує, димить,
Бо ллємо у порожнє із пустого...
Коли уже просвітлені уми
Нарешті вкажуть правильну дорогу?

Дає розрядку часто гумор нам,
Веселе кепкування виручає,
Раптово тепла радість весняна

З'являється, як поблиски ручайні...
Та поки що затьмарює мана,
Щось поміж двох чорнюще виростає.

V

Щось поміж двох чорнюще виростає,
Пригадую, як гріх мене здолав.
Хоч ти була в далекому Дубаї,
Відчула, що поменшало тепла.

Немов заколисала доля злая,
Спокусою привабила імла.
Незгодою Боги обох карають --
Ножем спокута душу пройняла.

Поважно запитаю: о Яриле,
То просвіти чи руки заломи:
Це ж ви людей такими сотворили?!

Чом нас лише шматуєш пазурми?
Де справедливість? Скільки я та й мила
Не раз уже і грюкали дверми.

VІ

Не раз уже і грюкали дверми,
Емоції терзали божевільно --
Мов гуси ті, лопочучи крильми,
Слонів із мух робили швидко, вільно!

Про це колись би написать томи --
Вітриська зіштовхнулися свавільні --
Шалено перед пекла ворітьми,
Рвучи на клапті кораблі вітрильні.

Як з часової глянуть висоти,
Нас регіт гомеричний розбирає --
Забули гострі оминать кути!

Неначе напилися самограю!
Куди там бідні нерви берегти...
Ревнуючи, доходили до краю.

VІІ

Ревнуючи, доходили до краю --
То Чорнобог випробування шле,
Перевіряє, скажемо: прощаю,
Чи поведе нас за собою зле.

Світила віщі в небі-зореграї
Раптово склалися, мов амулет,
Від ницих підступів нас захищають,
І пророкують щастя, творчий злет.

Хоча нечистий також досить сильний --
Володар хижий темряви й тюрми.
На все піти готовий дух свавільний...

Щоб наробили помилок самі!
Ми -- у вогні кохання непохитні,
Зомбовані підступністю пітьми.

VІІІ

Зомбовані підступністю пітьми
Не раз в її тенета потрапляли.
О небо, чорноту гидку здійми,
Січи надвоє темряву кинджалом.

Ізнов усе закінчиться слізьми,
Невже до цього їх було замало?
Цю слабкість навпіл ти переломи,
Твердішим стань бетону чи металу.

Тоді, можливо, світло задзвенить,
Зародиться із крапель невагомо,
Протягне золотаво-срібну нить,

І пошматує темінь блиском грому.
Кохання повернулось, пломенить!
Та промінь сонця ллється у свідомість.

ІХ

Та промінь сонця ллється у свідомість,
Весна сягає розквіту свого.
Бо сварками набили вже оскому,
Нас огортає пристрасті вогонь.

Зело тонке на дереві старому --
Відродження любові йде кругом...
І знову ми купаємося в ньому,
Упившись насолодами його.

Аби лише було здоров'я трохи --
Милуюся -- розкішний пеньюар,
Окраса ніжок - чарівні панчохи.

Кохання - торта найсолодший шар,
Найкращий дар життя, жаги епоха --
Розвіює щонайтемнішу з хмар.

Х

Розвіює щонайтемнішу з хмар,
Те світло в наших душах дивовижне --
Кохання кров, котрою каламар
Наповнений поета, сяйво ніжне.

Бо ним пастух сонетових отар
Напоював свої писання книжні --
Творець великий -- не простий віршар --
Петрарка - полум'я любові стрижень.

У нього -- невзаємне почуття --
На щастя, а чи жаль - нам невідомо.
Але воно -- духовне опертя!

Вогонь той ошляхетнює свідомий.
Це -- лікувальна благодать життя,
Зникають нервів збурених судоми...

ХІ

Зникають нервів збурених судоми...
Вогонь той палить воду, сушить дно,
Й оаза вже -- на сподові морському...
За спокоєм - шал насолоди знов.

Нуртує вибухами космодрому,
Жадає полум'я жаги -- вино --
Планети мало -- всесвіту огрому --
Запрагло осягнути так воно.

Аж простір плющиться од цих ротацій!
Бува смертельний пекла чути гар.
Коли занадто - сплеск іде негацій.

Все в міру корисне - дізнавсь Ікар...
Остудить запал у медовій праці
Кохання, як музичний знак бекар.

ХІІ

Кохання, як музичний знак бекар,
Звільняє від бемолів та дієзів.
Дива дарує, ніби той казкар --
І чистить душу в трепетній бентезі.

Воно живе між геніїв, бездар,
У музиці, малярстві, снах поезій,
Захоплює безхатьків-нечупар
Частіше навіть, ніж багатих Крезів.

Не знаю, чи спроможний Дон Жуан,
Зазнати почуття, всім нам знайоме?
Любові похітливий шарлатан...

Він удає захоплення натомість.
То справжність має щастя океан --
Все відміняє, мов чарівний пломінь.

ХІІІ

Все відміняє, мов чарівний пломінь,
Сотворює окремий світ із двох...
Не буде там, їй-Богу, місця злому,
Так може це - кохання для епох?!

Бо й Гуллівер, бува, зростає з гнома,
Якщо аристократ... Нерідко лох
Фальшиві цінності багну низькому
Вигадує, неначе скоморох?!

Вершина тьми -- то купол в позолоті.
Хоч має дно колоти між почвар.
Життя перевернулось -- цирк на дроті,

Царями править блазень-дуремар...
І праведники у війні - двохсоті*.
Імла водою заливає жар.
______________________
*Двохсоті - мовою сучасної війни - загиблі.

ХІV

Імла водою заливає жар --
Мов селевий потік, брудний, огидний,
Пожежна піна - плюх на тротуар...
За нею навіть попелу не видно.

Таке жахне сплетіння Божих кар --
Армагеддон - краса небесна блідне,
Де Сатана - гігантський бетоняр --
Все заливає з реготом єхидним.

Але, бува, займаються моря --
Мости могутні падають, згоряють,
Із вод раптово полум'я вдаря.

Отак любов незгасним світлограєм
Встає над світом темним, як зоря,
Вогнем пекельним спротив наростає.

МАГІСТРАЛ

Вогнем пекельним спротив наростає.
Буває, сперечаємося ми --
В емоціях доходим до одчаю,
Словесні роздирають нас громи.

Щось поміж двох чорнюще виростає,
Не раз уже і грюкали дверми,
Ревнуючи, доходили до краю --
Зомбовані підступністю пітьми.

Та промінь сонця ллється у свідомість,
Розвіює щонайтемнішу з хмар,
Зникають нервів збурених судоми...

Кохання, як музичний знак бекар,
Все відміняє -- чарівливий пломінь --
Імла водою заливає жар.

24.03.- 10.04. 7532 р. (Від Трипілля) (2024)

Як цвіт кульбаби, буйний вітер нас розніс.
Не повернути весняних емоцій.
Це ніби йти сліпому у дрімучий ліс.
Невідомість висить на кожнім кроці.

Оте, що долею написано тобі
Не перепишеш, пізно вже писати.
І не веди з собою марно боротьби.
Для чого ці в душі німі дебати?

Багаття не розпалиш після довгих злив.
Обходь мене, прошу, щоб я не звикла.
І не шукай тепер торішнього мотив.
Я іскра не твоя. Даремний виклик.

Які ж у тебе, Господи, заграви!
Щоразу, як уперше, Ти вражаєш!
Сідає сонце, й відблиски пожару
На білім цвіті міняться яскраво.

Вишневий сад ввібрав кумач небесний,
Що ллє за лісом схований прожектор,
Й уклались ніжно пелюстки рожеві
Перуками на вишнях - баронесах.

Дихнути, зачарована, не в змозі.
Бо скільки днів ховали хмари сонце!
Тепла і світла жалюгідних порцій
Нарізав квітень, нишкнучи в тривозі.
04.2023.

Понад Бугом-річкою — міраж,
Видивом розкинулись Кумбари*.
Там Іван Богун, звитяжець наш
Шаблею розвіяв чорні хмари.

Геніальний в музиці народ,
Світ увесь повірити готовий,
Бо співає на Різдво без нот --
“Щедрик”, що створив наш Леонтович.

ПРИСПІВ:
Віннице, красуне осяйна,
Вічноюна, як Богиня Леля.
Бо лелек лелієш, як весна,
В пісні кобзаря і менестреля.

Пирогов тут лікував людей,
Коцюбинський теж творив натхненно,
Світло українськості ідей
Стуса дух плекав так дерзновенно,
Чорногуз плекав так дерзновенно.

Літній вечір завмирає в млі,
У цвіту магнолій, сакур тане.
О яка краса! Бракує слів --
Виграють рошенівські фонтани!

ПРИСПІВ:
Віннице, красуне осяйна,
Вічноюна, як Богиня Леля.
Бо лелек лелієш, як весна,
В пісні кобзаря і менестреля.

31 серпня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Війна нав'язала криваву дорогу,
Страшна та ганебна війна!
За нашу майбутню святу Перемогу
Піднімемо келих вина!

Сумних мовчунів я жаліти не буду,
В агонії б'ється змія.
Ти скоро подохнеш, кремлівська паскудо,
І зграя загнеться твоя!

А наші Герої козацької крові,
Всі ті, хто загинув в боях,
Дарують нам нашу країну чудову,
Згадає про них вільний птах.

Вперед, мій народе! З обійм нафталіну -
У струм прогресивних ідей!
Мій келих за тебе, нова Україно!
Мій келих - за вільних людей!

Ж-айвір малий співучий, моторний
А-ж із Іспанії лине додому,
Й чути ті звуки, ніби із горна,
В-есело пісню сіренький заводить.
О-сь споглядає ріднеє поле,
Р-адує світ - крила ніжні тріпочуть.
О-брій широкий, бажана воля.
Н-ебо блакитне - вдивляються очі.
О-да неначе, пташина весні.
К-отиться дзвін - жайвір лунко щебече.

У-х, як бадьорить тепер, не вві сні.

П-одив навколо - людина лепече.
О-т-от зігріє промінь ласкавий
Л-юбу пташину , барвистії крила.
І розіллється пісня яскрава.

Квітка -
від слова квітень,
що визволяє красу…
Квітень -
від слова вітер.
Вітер -
від слова сум.

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Всесущий Боже, змилуйся й прости,
За те, що десь зневіри впало зЕрно.
Не проросло, о ні . Лежить мізерне
На спаленому ґрунті суєти.

Та спопелити хочуть біль і жах,
І ненажерливо війна відкрила пащу.
Та Ти ж не кинеш нас напризволяще
Тому, хто Волю Божу зневажав.

Премилостивий Боже, можеш все.
Великий піст веде в Пасхальні дзвони,
Коли росу під пАски ранок зронить,
І Ти нам перемогу принесеш.
03.2023.

Подаруй мені, Осінь, барвисту свою вишиванку!
З візерунком минулого... Там, де дитинство, ставок...
І алею зажурену, і спорожнілу альтанку,
І п'янкий запах листя, як символ осінніх думок.

Подаруй мені, Осінь, жовтневу сіреньку хмаринку,
Подаруй парасольку, щоб нею я душу прикрив.
Подаруй мені, Осінь, привабливу шийну хустинку,
На якій би завмер неповторний осінній мотив.

Я повірю у розповідь щиру твого листопаду!
Поясни мені, мила, чому в мене серце болить!
Запрошу я тебе, справедлива і мудра, до влади!
Подаруй мені, Осінь, краплинку добра... Хоч на мить!

Зрадіє сонце, зникнуть чорні хмари,
Всміхнеться на болоті очерет.
Забудемо усі безглузді чвари,
Без сумніву ми підемо вперед!

Розквітне по-новому вся природа:
Кульбабки - в червні, айстри - восени.
І радості напишемо ми оду,
І буде звук гітарної струни!

Від спраги рятуватиме криниця...
І туга зникне, і відступить біль.
І, закохавшись в квітку полуниці,
Тут буде про добро дзижчати джміль.

Ми шансів не дамо підступній скруті!
Заграють промінці! І здохне путін!

У вірші давно не просилося слово,
Завмерло під гулом сирен знахабнілих,
Встромилося ціпко в колючку тернову.
Та гомін пташиний розплескався, й знову
Подумала - ось воно, слово казкове!
Аж ні. Заніміло.

Бо в ньому відчулися присмаки чаду,
Оселі згорілі, дороги без краю.
А чи повернулась там пташка до саду,
Де кицька забута гнізду буде рада,
Де будуть незірвані яблука падать?
То слово - "не знаю"

Самотньо зависло, зронило трикрапку.
Пташине ураз обірвало сюрчання
Хрипким звукорядом, що ворон накаркав,
Повідавши чуте від тітки-пліткарки
Про те, як колись тут недоля-митарка
Гуляла востаннє.

Та знову руїни за садом розквітлим,
Розорює гнізда покинута кішка,
І котяться, котяться долі по світу.
Спориш застелився на залишку сліду,
Й до хати без вікон заледве помітна
Плететься доріжка.

То промінь по ній пробіжиться, то повів,
То Мурка голодна, що пташку учула.
І загубиться сумом окутане слово
Про райдугу, квіти, про пломінь любові,
Про щастя і радість. Та я його знову
Шукаю в минулім.

Весна запилена - Сахара сипле...
Чомусь у згустку пил піднявся,
Нависло сірохмар'я, і невпинно
Вітрище дме, - то сила явна.
І свого пилу вистачає, спека.
Мандрує африканське диво.
І не заціпить хтось лиху пащеку,
А пил, як дим кружляє сивий.
Кватирки зачиняйте, не виходьте,
Повітря впереміжку з пилом,
Закутані та заспані "висотки"...
...Сахара скрізь пилила і млоїла.

Наснись мені, кохана мамо,
Хоча б словечком обізвись…
Уже лелеки за морями
Полинули в холодну вись.

Погомони зі мною, рідна,
І розкажи, як далі жить,
І що тобі із неба видно,
Як тисне серце мимохіть?..

ПРИСПІВ.

Погомони, матусю мила,
Мені здається, тільки ти
Підтримала б і зрозуміла…
Закрила б світ від гіркоти.

Усе минає, й час розмаю
Минув, одколи ти пішла.
Не вірю, що тебе немає,
Твоєї посмішки й тепла.

Осінні хмари – мокрі рядна -
Розпукою накрили світ.
Душа зболіла й безпорадна
Ридає птахою із віт.

Погомони, матусю мила,
Мені здається, тільки ти
Підтримала б і зрозуміла…
Закрила б світ від гіркоти.

28 вересня 7527 р. - 8 березня 7532 рр. (Від Трипілля) (2019 - 2024)

Смерті не треба нікому бажати!
Краще молись за омріяний мир!
Зламана доля, розтрощена хата -
Все це доволі відносно, повір!

Всі "за" і "проти" досліджуй уважно
І поміркуй, як міркує глядач.
Жінку твою зґвалтували? Не страшно!
Ти посміхнись! Або просто пробач.

Злість у душі... Як же це небезпечно!
Вбили дитину? Ну що ж! Це - війна!
Не переймайся. Тут буде доречно
Фікус полити, що біля вікна.

Смерті нікому бажати не треба -
Ворогу, другу, противнику теж.
Ти подивися на радісне небо!
В серці добро хай не знатиме меж!

Треба домовитись! Досить стріляти
Там, на полях, де запеклі бої.
Треба усі ці бої скасувати!
І заспівають про мир солов'ї.

Смертю за смерть - це жорстокі потреби!
В пеклі страшному вигадуй свій рай.
Вбивці, що вже розвернувся до тебе,
Ти посміхнись! Не стріляй! Не стріляй!

Не розлюбила нас стрімка весна,
І радує небес свічадо,
І цвітом білосніжним враз зрина,
І ваблять очі ці принади.

Не розлюбила нас дзвінка весна,
І сонця дотиком ласкає.
Бринить душі тендітная струна
В квітневому теплі розмаю.

Не розлюбила нас палка весна,
Охоплює в обіймах рідних.
Садів пахучих грає білизна,
І сподіваємось на плідність.

Усупереч життю навколо
Є слово. Вільне та просте.
Невпевнено співав я соло,
Та впевненість моя росте.

Не зрадивши переконанням,
Не приховавши побажання,
Розпалюватиму камін,
На кисень змінюючи тлін.

Закон всесвітнього тяжіння
Здолати хоче небеса.
У думки вільної - краса
Дорогоцінного каміння.

Нехай народиться сонет
Без сподівання на дует!

В купе затишно, штори на вікні,
І чай з лимоном, ложечка в стакані.
Вогні осель привітних вдалині.
І ми з тобою від свободи п'яні.

Торкаю рук, глибин твоїх очей,
І близкість цю нам втримати несила.
Хилюсь в надії на твоє плече,
Що захистиш від болю, друже милий.

Неспішна річ і ніжний погляд твій,
І наш політ в світи якісь незнані.
Скотились сльози радості з під вій.
- Навік удвох? - скажи мені, коханий.

До нашої домівки входить ніч,
За нею прийде сонячний світанок.
А зараз ми з тобою пліч о пліч.
Я вранці вчую: "Люба, добрий ранок!"
29.06.00

Цвіти, вербО! Пручайся, кожна брунько!
Тягни до сонця листя і квітки!
Весняним святом відзивайся лунко:
Ось Він іде під пальмові гілки!

"Осанна!"- з уст дитячих похвалою,
А з кліток вилітають голуби,
Бо Отчий храм, забруднений хулою,
То місце покаяння і мольби.

Хвала Тобі, Премилосердний, любо
Пробуджений Тобою зріти день!
Поклони б'ємо - захисти від згуби
Розгублених, слабких Твоїх дітей.
04.2023.

Припекла твоя красномовність мовчання,
Як гаряче тавро на душі.
У коктейлі змішали холодну печаль
І весняні палкі лемеші.

Щоб почуть глибину словесну з безодні,
В закапелках - стерти "не можна"
І забути спільні найтяжчі незгоди,
Забриніли б серця тотожно.

Зарубцьовані дні лиш в надійних руках.
Перекреслим вагання нічні.
Не тримаймо слова у незримих думках
І відчуєм любові вогні.

Сподобатися всім - мета примарна,
Нікчемна та невдячна самоціль.
І як користуватися безкарно
Шкалою з рисками "погано", "гарно"
У світі, де відносний навіть біль?

Сподобатися всім? Не треба, друзі!
Життя - це чергування різних смуг.
В якийсь момент на першій-ліпшій смузі
Зненацька все віддасться по заслузі -
Почнеться інший, вже зворотній рух.

Тут - реверанси, а туди - поклони...
Не стане нам солодше в гіркоті.
Збираємо тепер свої загони!
Один закон - він замість ста законів:
Собою бути - в римах і в житті!

Чужіємо з тобою, сестро,
На різних берегах ріки.
Ти – вже на Волгу, я – на Десну,
Шлемо свої-чужі думки.

Усе у нас сьогодні різне –
Тобі ця мова вже чужа.
За нею відспівали тризну,
Бо відрізаєш без ножа.

Нас розділив так ваш месія,
Батьківську хату нам спалив.
А ти живеш у тій росії,
У мене – повінь, твій – розлив.

Все нас любило і єднало,
Без чого жити не могли.
Ми їли хліб, картоплю, сало –
Щасливими тоді були.

В одній гойдали нас колисці
І спали ми завжди удвох.
Раділи кожній добрій звістці,
Доки не вліз чортополох.

В родину рідну, в нашу хату,
Де ти зустріла чужака.
Ніхто у тім не винуватий –
В його руці твоя рука.

На все життя в чужій росії,
Де маєш любих двох синів.
А ми зостались, гречкосії,
Із нами наше слово, спів.

І пахнуть нам любисток, м’ята,
На них осколки від ракет.
Ти у мовчанні винувата,
Не йдеш на спротив, на пікет.

Щоб ворог не вбивав країну
З могилами твоїх батьків,
Ти розігни, сестрице, спину
І захисти своїх синів.

Від злого, підлого тирана,
Що враз на шиї ваші сів.
І сипле сіль на людські рани,
Чим викликає жах і гнів.

Чужіємо від того, сестро,
Що ти не чуєш весь наш біль…
Та у всесвітньому оркестрі
Зникає ваш вселенський хміль.
22.03.24
 

Пройшовши крізь приниження і сум,
І погляди недобрі та зрадливі,
В кінці тунелю бачимо той струм,
В якому народитись може диво.

Іти вперед. Хто знає, як іти?
Піднявши голову, дивитись в очі?
Спалити всі існуючі мости,
Повірити в чиїсь слова пророчі?

Вперед! Незламна міць правдивих слів
Веде крізь суть оманливого диму
На острів недописаних рядків,
Щоб ми знайшли єдину, вірну риму.

Ця рима і глибока, і проста
Від заздрості врятує, дасть пораду.
Натхнення пише першого листа...
Вечірньої зорі палкі вуста
Цілують ніжно грона винограду...

Рідна вулице Весніна!
Серце Харкова - славного міста!
Ти навічно в мене одна!
Ти - дитинство моє променисте.

Мила вулице Весніна!
Україна про тебе почула!
Непохитна моя весна...
Ти - моє недосяжне минуле...

Люба вулице Весніна!
По тобі б'ють ворожі снаряди!
Ти напружена, як струна...
Не доречні слова і поради...

Добра вулице Весніна!
Кожний день - як страшна кіноплівка!
Гірко плаче і далина,
І сусідній район - Журавлівка.

Перемогу нашу з вікна
Ти побачиш! Ось там! З небокраю.
І заплатить ворог сповна.
Смертний вирок йому зачитає

Харків. Вулиця Весніна.

День весни новий лікує рани
Лагідніє небо голубе.
А кохання все цвіте, не в'яне,
Дай же, люба, обійму тебе.

ПРИСПІВ:
Березень дарує первоцвіти,
Розливає щастя навкруги.
Серцю як, скажи, не пломеніти
Від вогню весняної жаги?!

Ти пробач мене за горя сльози,
Я цілую їх тремкий кришталь.
Хай травневі чарівливі грози
Змиють біль, і розпач, і печаль.

ПРИСПІВ:
Березень дарує первоцвіти,
Розливає щастя навкруги.
Серцю як, скажи, не пломеніти
Від вогню весняної жаги?!

Глянь, сміються котики вербові,
Вітер ніжні пестощі несе.
Ти -- моє життя, моя любове,
Ти для мене на цім світі -- все.

ПРИСПІВ:
Березень дарує первоцвіти,
Розливає щастя навкруги.
Серцю як, скажи, не пломеніти
Від вогню весняної жаги?!

Війни жорстокість зашкалила давно:
Потужність вибухів, суцільні жахи, гул.
Де ж людськість? Лише́ свавілля - пекла дно.
Орди нена́висть... вже не має меж розгул.

Ракетний смерч, гучні шахедів хвилі.
А депортація агресором дітей -
Це геноцид і божевільні цілі.
Втрачаєм рівновагу від тяжких вістей.

Побої полонених, катування...
Не підкорити ворогу простий народ,
Хоч стільки переніс в цім існуванні,
І ріки материнських сліз течуть, скорбот.

Безстрашні наші хлопці в обороні,
В гарячих епіцентрах йдуть бої щодня
За рідних, матерів, синів і доньок,
І за людей, що знищила лиха війна.

Одне лиш радує, що кара бу́де.
На путіна арешт вже ордер видав суд.
Геть із землі вкраїнської, приблуди.
Ніколи не пробачить злочини вам люд.

Горіхи розпустили чорні крила
( Воронячі!) на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила,
І треться в гіллі голому Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.

Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
Із них сповзла, і зародки охоче
Відкрили прийми цвіту непорочні,
І звісилась сережок бахрома.

В м'ясистому безпристрасному гіллі,
Що викували дужі ковалі
Із чавуну, по жилах зціпенілих
Від коренів снага заструменіла,
Підтягуючи соки від землі.

І зрітимуть плоди, на юність схожі,
Що набухає жагою життя,
Яку щодня цікавить і тривожить:
- А завтра як? А вже сьогодні, може?
О, як бажання ті палахкотять!
Та прийде час, в долоні ляже кожен.
04.2023.

У білому вінку всміхалась юна вишня,
Птахи кружляли з піснею весни.
І сонце життєдайне піднімалось вище,
Пливли на небі хмар легкі човни.

А він дивився у дівочі сині очі,
В яких бриніла райдужна краса.
І білий світ здавався чистим і урочим.
Кохання променилось, мов яса.

Цілунки ніжні, ніби розсип самоцвітів.
Волосся - водоспадом, стан гнучкий.
І пахло квітами вишневе юне віття,
Метелик щастя прилетів меткий.

Наповнений по горло незабутнім,
Своїм думкам не змінюю маршрут, –
Пригадую струмочки каламутні
І чисті ріки в згадках постають.
Не обчухрала пам’ять пережите,
Запона літ не скрила дороге, –
То міг собі щось якісне купити,
То коштів не бувало на благе.
Минуле не поміститься в рядочках,
В яких не раз закреслював навскіс
Про те, як хлипав жалісно в куточку,
Або на людях реготав до сліз.
Продовжують громадитись, як скелі,
Хоч серце їм утратило вже лік, –
Мелодії журливі та веселі,
Збережені свідомістю навік.
27.03.24

Прийшло розуміння. А що було треба,
Щоб випити з чаші прозріння сповна?
Комусь - лише слово. Комусь - тихе небо.
Комусь - ця підступна та підла війна.

Завісили небо безрадісні хмари...
Усе пригадалось, як тільки дійшло,
Як з реготом тикали ми в шаровари,
А як чули мову - казали: "село!"

Так любимо світло, коли ми в темниці!
Нам так було нудно! Шукали пригод!
Ось спалює ворог гектари пшениці,
А ось він ґвалтує увесь наш народ.

А ми, толерантні, всі йшли на приманку,
А ворог радів, коли бачив, як ми
Зняли й розтоптали свої вишиванки...
Ми дзвінко сміялись лише до зими.

А потім - війна... Ось такі результати
Смішних анекдотів, незграбних кліше.
Коли навчимося своє шанувати?
Своє цінувати! Своє! Не чуже!

Незламна, кохана моя Україно!
Свята ворогине диявольських справ!
Пробач мене, рідна! Я став на коліна,
Хоча вишиванку свою не знімав.

А хто познімав - ну то хай так і буде!
Бо їм все одно: що з душею, що без.
Нещирі, невдячні та заздрісні люди!
Навіщо вам сонце від наших небес?

Чого тепер варті дрібні забаганки,
Коли Перемога - мета головна!
Чи треба вдягнути усім вишиванки -
Тепер пояснила ця клята війна.

Так вияснилось небо, ніби погляд
Твоїх очей, відкритих і живих.
Ти бачиш зараз, хто з тобою поряд
На довгій-довгій вулиці притих

У розпачі. Це горе непоправне.
Підставив друг тобі своє плече,
Та не рука твоя на ньому, рану
Стирає брус. І серце біль пече.

Три дні підряд зливало сльози небо.
І ось пливеш над сотнями голів.
Палає сонце на останній требі,
Як ти для всіх в житті своїм горів.

Я - не жебрак! Я - біженець, панове!
Приїхав я сюди не від нудьги.
Будинок мій на вулиці Чудовій
Вже місяць, як розбили вороги.

А доля, та жорстока господиня,
Мені розбила вщент віконне скло.
Не кидайте мені монети в скриню!
Я - не жебрак! У мене все було!

Повірте, що нікому я не зичу
Життя міняти на єдину мить.
Я не ховаю душу та обличчя!
Я - чистий, і від мене не смердить.

Сусід одразу за кордон поїхав,
У нього там - неписаний закон.
Цей дядько шкаралупками з горіхів
Вже засмітив тамтешній весь район.

Сусідка теж втекла, бо має гроші.
Було у неї декілька квартир.
У неї все гаразд. Вона у Польщі
Сидить і вперто славить рускій мир.

Я - не жебрак. Я хочу працювати!
Не хочу, сидячи, казати "пас!"
Хіба я винен, що мене гармати
Примусили приїхати до вас?

Ніхто мені нічого тут не винен.
Я не прошу. Хоча б куток знайти!
Ціна за місяць - тридцять тисяч гривень.
Грошей нема? Котись під три чорти!

І покотився. Безпритульний. Знову.
Такі, як я, - небажане сміття.
Приїхав я на вулицю Чудову...
Руїни мрій. Розтрощене життя.

Хіба мені багато було треба?
Хіба я не дотримувався меж?
У нас - одне велике синє небо
І перемога спільна буде теж.

"Допомогти не треба зневажати"
Де ставити важливу кому тут?
Хто знає, як нас буде зустрічати
Великий, справедливий Божий Суд?

На просторах Інтернету
Скаче Галя, мов кобила.
Звідки в неї тая сила,
Дошкуляти всім поетам?

Норовиста і скажена,
Загордилась критиканка.
Їй би чвари, навіженій,
Бо смакує, ніби манну.

Зранку скаче і до ночі:
То алюром, то галопом.
Бережися, - можеш лопнуть!
Жаба давить, сліпнуть очі,

Бо в поетів є сонети,
Акровірші, тавтограми,
А у Галі - "вінегрети",
Наче з дуба впала "дама".

Доскакалась на порталах,
Видаляють язикату,
Заборонені їй батли.
Іподром чекає Галю.