У липневому номері "Української Літературної Газети" надруковано магістральний вінок із моєї корони сонетів "Смарагдова тиша". Це для мене, дійсно, подія. Пригадуються слова та погрози деяких авторів Поетичних Майстерень, наших провідних новаторів-провокаторів, які бризкали отрутою, а зараз дуже обачливо заглухли та забилися під плінтус, мовляв, Курдіновського ніколи не підпустять до серйозних видань. Але, як кажуть у народі, "собака гавкає - караван іде". Дуже приємно отримати високу оцінку своєї творчості від визнаних професіоналів та авторитетних митців, а не від мстивого, заздрісного зброду, який має безліч ніків, істеричних та самопроголошених "геніїв", які самі собі штампують схвальні рецензії, прихованих "ждунів", які щось там собі намислили. Вкотре переконуюся, що наявність заздрісників - найпотужніша мотивація. Дякую всім, хто любить мою поезію. Дякую всім, хто терпіти мене не може. Пишу для вас!

P. S. Бажаю своїм недругам якнайбільше "приголомшливих" прогнозів. Бо щоразу виставляти себе на посміховисько в них виходить значно краще, ніж писати вірші.

Острів Епштейна в далекому морі.
Острів розпусти. Розкладений Рим
Так розвалився у плотській покорі.
Посох історії буде твердим.

Дика еліта вже геть занепала,
У дебілізмі не відає меж.
І словеса, як фальшиві опали,
Ллються у реготі буйних пожеж.

Світ потребує нового Ейнштейна
І Ейзеншиейна, як виклик богам.
А у занепаді тільки Епштейна
Бачимо ми, як зогнилий бедлам.

Світ потребує нової надії,
Свіжих ідей, рятівних потрясінь.
Хай увірвуться вітальні події,
Як відголосся далеких зусиль!

Хай запалає Садом і Гоморра
У очиснім і пекельнім вогні
У занепалому синьому морі
Наслідком чесного люду борні!

6 лютого 2026

 для чого епатаж
 зарафаель собі
 життєве щось
 знайоме всім тутешнє
 із музикою
 хай комусь верлібр
 ще інший видить
 ярлики аптечні
 розкладує із них пасьянс
 вичитує прогноз
 викреслює іще із заповіту
 на цьому світі є чимало тем
 перелицьованих
 неясно ким зловжитих
 однак надворі
 знову день сяйливий
 поснідай та гуляй
 горіх кидає тінь
 кіт із нашийничком
 лежить перлово сірий
 живий не мертвий звісно
 трохи спить
 над ним буяють
 нагідки та флокси
 і ружі мов
 рефлекторні вогні
 ти рухаєшся
 обережно
 у цій млості
 в цім сновидінні
 вірогіднім ледь кіні
 що проєктоване
 на ступор стін
 бетонних вицвілих
 серйозних
 

 
Сіре місто це
Залізних рук сплеск
І вечірка для клоунів, хай
Падає дощ недалеко
Прошу ласки, лимонадна бейбі
 
Як увечері сонце сідає
І земля розливається, вранці
Одсилай клітку поштою
На ім’я, поза коштом
Прошу ласки, лимонадна бейбі
 
Кричу я, зустрів я тебе
Твій лід ласкавий лід
У годиннику, що на пральній машині
О приходь, щось роби, я самотній . . .
Прошу ласки, лимонадна бейбі
 
Сіре місто це
Залізних рук сплеск
І вечірка для клоунів, хай
Падає дощ недалеко
Прошу ласки, лимонадна бейбі
 
Як увечері сонце сідає
І земля розливається, вранці
Одправляй клітку поштою
На ім’я, поза коштом
Прошу ласки, лимонадна бейбі
 
 
 
 
 
 
 
 

Притулюся тобі до плеча, у смиренні притихну,
І бажання незмінності впреться кутом у висок.
Загустілим повітрям ухватиться порція вдиху,
Та у шелесті ранку відчується часу пісок.

Дай не знати коли і куди розійдуться дороги.
І не відати де і кому обіцянки впадуть.
Сію теплі піщинки в солодкім смиренні, допоки
Споглядаю годинник - твого передпліччя тату.

Так цілий світ для тебе замалий.
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної відпустки.
Прямуєш ти у чарівні світи,
Світ за очі, на острови далекі,
Але дамоклів меч із висоти
Здіймається в ненависті черленій.
Такого не придумано човна,
Який би подолав сувору Лету.
Такого не зготовлено вина,
Що вгамувало б спогади поета.

6 лютого 2026

Тобі написала б я, милий, листа,
та знаю, що він до Едему не ді́йде.
Від кірки до кірки мене прочитав,
а я нашвидку́ пролистала деі́нде.

Зали́шив на спомин багато чого,
ще більше забрав у мутне потойбіччя —
пів світу і ластівку серця мого,
гармонію ніжності та протиріччя.

Ніколи не знала, що думаєш ти —
душа потаємна — глибока безодня.
Здавалося, зможу до тебе дійти
навшпиньках по тлу — на все воля Господня.

Негодна назад повернути добу
сяйної любові, незвідане диво.
Для мене, коханий, ти Всесвітом був,
а Всесвіт пізнати увесь неможливо.

04.08.2026р.

 мене тримали і тримають
 наївні ревнощі твої
 мов декадентські ледь
 міщанські втім
 тендітні фрукти
 ледь зіпсовані із краю
 не зовсім навіть
 мазохізм чи фемінізм
 хоча ніхто не знає
 бо не знає
 серпень
 що гарячий ще
 бажається у тінь
 іще роздягнуті довкола кралі
 і твій позір байдужий
 адже їм
 хтось інший подає
 ту каву з чаєм
 до столу чи у постіль
 або ні
 атож про що бажалося мені
 не здогадатися
 це розважає і тебе
 між часом зачіпаючи
 без жалю
 хоча ніхто не знає
 бо не знає
 

У саду медово пахне втома,
Яблука налиті до країв.
Лампами червоними удома
Запалають у полоні снів.

Йде по стиглій ниві з блиском серпик,
Хилить вправно до землі стебло.
Як остання нота літа, серпень
Сипле в душу золото й тепло.

Сніп торкає вечір і пороги,
Тиша сходить, як свята вода.
В серці спомин про важкі дороги...
...Осінь підкрадається руда.

 вона сидітиме сумна
 тарас чубай собі співа
 і ти співаєш із чубаєм
 у заворушливих тонах
 серпневий ранок між атак
 і серпокрили ще ганяють
 у небі чистім аж до краю
 літає тополиний пух
 чом не помудрувати
 про життя нам
 євангеліє від іуд
 невірний віруючий люд
 іде по воду і по крам
 по настрій що догідний їм
 пересуди і вжеж полуди
 ліниві прикрощі марудні
 незримий від шашличні дим
 зусюдний тлін
 дражливий та облудний
 і ти всякчас
 іще працюючий
 над цим
 

Здіймусь я на пагорб величний
І хліба з росою вкушу.
Нехай мене тиша покличе
В безодню озер і дощу.

Нехай мене кличе безмовність,
Нехай мене кличе печаль,
Немов недописана повість,
В самотню задумливу даль.

Нехай мене кличе безмежність.
Я сльози втоплю у росі.
Відкинувши геть обережність,
Віддамся прадавній красі.

Із пагорба зірко побачу
Минуле й майбутнє в імлі.
Це місце для вічних побачень.
Хай кличуть у даль кораблі.

5 лютого 2026

І
У тому, що імперія проклята,
немає української вини.
Рятують душі дочки і сини –
у кожного згоріла крайня хата,
немає де ховатись від війни.

ІІ
Дійшло уже й до тричі ухилянта
в його подвійній, ради себе, грі,
що ненадійне місце угорі,
ніхто йому не подарує яхту
ні на Багамах, ані на Дніпрі
ні за Чонгар, ні за міста розп’яті,
які окупували упирі.

ІІІ
Феміда має всевидюще око,
який ти окаянний чоловік
і обраний, і той, що не утік...
..................................................
і не молись даремно Мельпомені,
що ти ані в житті, ані на сцені
не визначився, чий прийняти бік,
і вилізе тобі усе це боком
іще на цьому світі рік за роком
або на тому, де безмежний вік.

08.2026

Бурульки падають з дахів
Так несподівано, як бомби,
Немов тягар німих гріхів
Чи злитки неземного болю.
Бурульки - посланці світів,
Від нас захованих, далеких.
Вони - уламки тих мостів
До позачасся, мов лелеки.
Цей злиток срібла із води
Нам возвістить дорогу дальню.
Він порятує від біди,
Далекий, мов забуті даки.
Візьми цей дивний амулет
І пригорни його до серця.
Наблизить він парад планет
Або епоху милосердя.

5 лютого 2026

 нам ці ночі хтось наврочив
 наворочені в пітьмі
 недослівно неохоче
 віддавалися мені
 вибрані чуття готові
 до любові та війни
 ще бажання нетактовні
 ти не вір мені о ні
 я рисовано злостивий
 хай цнотливець по життю
 в цьому вихорі у зливі
 де нізащо не розчути
 рим охоплених неврозом
 лих оголених услід
 мій нестерпний психорозум
 незворушний дивосвіт
 

 
Ось дивувався
Щодо наших чуттів
Хильни сонцесходу ще
Гладь локони їй
Усяк рятівник собі
А серця стугонять, мов ураз
В одному одне
 
Ось дивувався
Чи роки нас не зрадять
За її летом в кухні
Посмакуй аромат, хех
Від тостів, масло топиться
Прийде, зронить крихти в постіль, ужеж
Головою хитнеш
 
Але, віддаючи
Стаєш тим, ким
Бути мав
 
 
 
 
 
 
 
 

Поезія - аскеза чи надмірність,
Це оргія чи келія в землі?
Поезія - це свято чи повинність,
Бенкет чи ланцюги важкі й сумні?

Поезія - це вибух чи покора,
Хвороба чи величний Божий дар?
Іде поет у безгоміння бору
І дивиться у небо, як звіздар.

Поезія - невидима пелюстка,
Що впала на долоні вогняні.
Поезія - це сонце, а не люстра,
Це люстро, де трагедії земні.

Поезія - це пристрасна молитва,
Це досі не написані псалми.
Хай точиться непримиренна битва,
В яку поринули навіки ми.

Поезія торкається і коле,
Немов троянда в первісних степах.
Поезія несеться диким полем,
Долаючи шаблони, злобу й страх.

4 лютого 2026

 оскільки ти не зрозуміла
 а я не з тих
 що уточняють
 ми навіть не зливались тілом
 у різних у краях і досі
 перебуваючи незмінно
 і їх уточнювати нащо
 ти переплутала сюжети
 чоловіків своїх
 ненависть
 що до кохання крок один
 але
 не склалось вибачай
 гулящим був
 не був
 момент / період / збіг
 настільки
 аж
 тому
 забудь оце
 

Не клич мене, любий, туди,
де я не бувала ніколи.
Можливо, ті райські сади
на друзки давно розкололи.

А може, їх зовсім нема —
цю вигадку тішить свідомість.
Де вічності чорна пітьма
плекає затишшя. Натомість

мені притаманні думки
про світло у темнім тунелі.
В уяві малюю зірки —
природи рясні акварелі.

Так хочеться вірити в те,
що засвіт існує насправді,
та древо спокуси цвіте,
Господь світом праведним править.

Чи віри замало в мені,
щоб сумніви всі розігнати?
Живу і складаю пісні,
хоч кинули душу за ґрати.

Пишу і не мрію про рай:
міфічний, далекий, рахманний.
Я тут, ти мене зачекай
на сходах поезії храму.

29.07.2026р.

Я сльозою упаду на стяг,
Струджений, пониклий і пробитий.
Силу я здобуду у полях,
Де гримить непримиренна битва.
Коровай народжує земля
У важкій роботі і молитві.

Я ніколи вже не відступлю
За встановлені червоні межі.
Упаду я кулею в бою,
Поклонюся і живим, і мертвим.
Проросту тюльпаном у краю,
Проросту я словом ледь замерзлим.

Я стою на цій святій землі.
Кожен колос правду розуміє.
Я крокую плугом у ріллі.
Заповіт не замете завія.
Проросту молитвою в імлі,
Епосом любові і надії.

3 лютого 2026

 понад безмежні провалля
 через квітучі сади
 попри космічну байдужість
 вітри галактичні
 нестерпні
 на світлі у темряві
 для чого інколи біг
 що міг я
 чого був певний
 дзеркальні мої роки
 кохання
 не всім зрозуміле
 не всім зрозумілі
 залежності
 інколи все що мав я
 робити робив навпаки
 начебто мій двійник
 плутав прийдешнє
 з пройдешнім
 неспішно збирається зала
 займають місця слова
 чимало порожніх місць
 хто хоче сідає де-небудь
 оркестр у ямі мовчить
 на сцені нікого нема
 страйкує балет
 загуляв десь тенор
 і пристрасть
 вчора померла
 не встежили
 що ж
 і таке бува
 

 між химерних споруд
 у містечку загубленім
 під небом химерних хмар
 чи ішлось тобі про
 несвідомі розчулення
 чи про кривий димар
 облітаюче листя
 посеред літа
 жовтогарячі квіти
 потороч які швендяють
 тими провулками
 де нема кого більш зустріти
 хтось казав
 вам хотілося бога
 тож бог
 зтре ізнищить
 місця для прелюдій
 зачарований спокій
 поміж звичних мерців
 імена і таблички й погруддя
 перекрутиться все
 що тривало сторіччя
 перехнябиться і перекурить
 і не стане того що
 хотілося бо
 тлін зухвалий гряде і засудить
 пам’ять що намагалася
 заяложену честь
 що усе позивається всує
 і ту віру яка би знесла
 все як є
 все як є
 в цій добі
 велемовно паскудній
 

Попереду мороз і вічна мерзлота,
Розлам епох, непримиренні січі.
Я йду у поле, де палають свічі,
Де сипле снігом стигла німота.
Я йду у бурю, жорна, у тартак.
Хай перемелять світові хуртечі
У невтолимій лютій ворожнечі.
Проб'юсь крізь темряву, немов Спартак.
Я залишаю затишок тісний
І йду на поле бою нескоримо
Крізь свіжі і зужиті, бідні рими,
Такий запеклий і такий земний.

3 лютого 2026

 
Це було надлюб’язно, подумати про мене, отут
І я дуже подячний, адже ти був збагнув, що
Мене нема тут
І я не знав, що місяць настільки великий
І я не знав, що місяць настільки блакитний
І я вдячний, що винесли старі черевики
І що вибрали у червоне, мене
І не знаю, о хто написав би цю пісню
 
Все одно, світить сонце чи ні
І все одно, чи щось у мені
І все одно, чи тебе я нервую
Тебе я любитиму узимку
 
Ла, ла, ла, ла . . . .
 
І моря не зелені
І я люблю Королеву
І що насправді всяке мрево?
І що насправді всякий жарт?
 
 
 
 
 
 
 
 

Розквітла мамина герань
На спорожнілім підвіконні.
Лише розплющив очі сонні -
Одразу фініш сподівань.

Ходою днів моїх сумних
Ніколи не загою рану.
Мого дитинства запах пряний
На листі назавжди застиг.

Цієї квітки довгий шлях
Поллю водою та сльозами.
Сьогодні знову снилась Мама...
Живу давно лише у снах.

Життя - калейдоскоп страждань.
Душа продовжує творити,
Бо біля мене, марноцвіта,
Цвіте матусина герань.

Забрів у юність, у провулок тихий,
Де спів птахів, далекі голоси.
Під жовтим листям причаїлось лихо
В обіймах споконвічної краси.

Забрів подалі від кайданів міста
До первісних мелодій і казок.
Не виліплений із глевкого тіста,
Стою на чатах неземних думок.

Забрів туди, куди ніхто не ходить,
Де голос у обіймах самоти,
Де страх і болі проспівали хором
Хорали відчаю і пустоти.

Я хочу відродити й повернути
Минуле і загублені часи,
Стрілою влучити у серце суті
В шаленстві неповторної краси.

1 лютого 2026

Не хочеться зранку вставати
І йти у збурунені дні,
Долаючи стіни і ґрати
І буднів задавнені пні.
Просвітлені янгольські чати
Пробудять тебе у вогні.

Не хочеться зранку вставати
І йти у приречений бій.
Відступляться геть супостати
У січі важкій, вогневій.
А вірші, як мудрі солдати,
Зіллються у річці сумній.

Та щось доленосно покличе
Тебе у пекельний двобій,
Сховавши під каптур обличчя
І натяк пославши: я свій.
Промова гучна і незвична
Пробудить у тьмі навісній.

30 січня 2026

 політ джмеля довкіл граната
 у цім солодкім напів сні
 свати просили мама й тато
 дізнати
 а чи світить щось мені
 моя любов небесна та пихата
 я не подобаюсь її рідні
 це все хіба
 тому хто пише реп його читати
 хлоп’ята приязні дівчата
 на дні на дні
 не віланела не манірні танці
 не фам фаталь і голівудський сніг
 на чимось відпочатку
 мусиш знаться
 робити гроші ще робити їх
 як в армії приймають новобранця
 на що він здатний
 і який із нього зиск
 як маєш клепку
 не спіши тікати раптом
 чи прокидатись
 чи за щось у повний зріст
 відповідати перед кимось
 навіть
 інакше ти звичайний мазохіст
 у кайф тобі
 коли тебе ламають
 

Художня мапа сновидінь
В собі тримає білі плями,
А в них небачену глибінь,
На жаль, обмежену краями.

А там якраз небесний плуг.
Це він заорює прогали
Зірок, розкиданих навкруг,
Планет, яких ми не пізнали.

І снів – народних і моїх,
Старих і найновіших марев,
І вкрай омріяних утіх –
Усіх, що Всесвіт нам розшарив.

А штучні сни, коли скурив
Цигарку, скручену в машинці –
Шаблонів якісний розрив.
І ти – з тим світом наодинці.

Чудово там, та не забудь
Назад сюди, до велелюдь,
Вертай, а далі бу́дь-що-бу́дь.

 
Кажи усім, кого зустрів
О, ідімо, зі мною, о так
Кажи усім, кого зустрів
Себе звільніть, зі мною, о так
 
Кажи, що бігти їм не варто
Усіх можливо позбирати
Візьмімося за руки &
Негаразди поховаємо в піски, ужеж
 
Під ногами чи не бачиш див?
Життям є ти, ідімо зі мною
Бачиш, я росту? Озброюйся
Бо час іти зі мною, о так
 
Ідімо берегом морським
Де немовлята грають &
Утілено гуляння плин
Із тими, хто себе звільнив
 
Кажи усім, кого зустрів
Я і ти, разом ідім
 
Кажи усім, кого зустрів
Ідіть зі мною, зі мною, о так
Кажи усім, кого зустрів
Будьмо вільними разом, о так
Кажи усім, кого зустрів
Я і ти, разом ідім
Кажи усім, кого зустрів
Ідіть зі мною, зі мною, о так
 
Зі мною ідім
Отже, ідімо зі мною
Ідімо зі мною
Кажи усім, кого зустрів
Будьмо вільними разом, о так
Кажи усім, кого зустрів
Час іти, о, ідімо зі мною
 
 
 
 
 
 
 
 

Колись ми повернемось знову
До рідних тополь і степів,
Зміцнивши надійну основу
З любові, беріз і дубів.

Повернемось у пекторалі,
У вічні слова, у вогонь,
У плетенні диво-спіралі
Зберігши турботу долонь.

Земля так без нас постраждала,
Посічена скалками зла.
Заглянем у вічні дзеркала.
І силу народить зола.

Історія змученим фарсом
Повториться в дивних віках.
Слова проростають, як Фауст,
На рідних твоїх берегах.

29 січня 2026

 стоять миряни
 і говорять щось
 наскільки щось це добре
 ти не в курсі
 а сам збирав би
 квіточки на лузі
 для милої
 котра іде ось-ось
 вельможні зверхні
 командори лож
 підносять тости
 у ім’я ісуса
 мій бог що знає всі
 мої аб’юзи
 він знає що мені
 казати тож
 цей вірш
 не зовсім вірш
 але провидь
 усе що відбувається
 неявно
 слова і тропи
 роксоляни ярославни
 під себе все
 згрібають вочевидь
 ісусові воно
 не дивно і тобі
 не дивно зовсім
 у мирській спокусі
 у цім шаленстві
 цім огні
 цій тузі
 

Невтішна осінь п'є дощі
із глечика щербатого
і скрапує сльоза з душі
кровицею розп'ятого.

Пробачте, рідні, що була
подеколи нестримною! —
Пустують нерви, не зі зла,
стікає ридма стигмою.

Не додала вам доброти,
солодкого, перченого.
Усе, що мала зберегти
дісталося блаженному.

Не здмухувала пил доріг
з віконця дивоглядного,
а час ішов, невпинно біг
до віку безпорадного.

Як обернулася назад,
то там за горизонтами
уже зіпрілий листопад
печалі сипле нотами.

Дощі зажуру додають
до вітровійних стогонів —
не знаю я за що люблю
ці краєвиди стомлені?

Збирають хмари кораблі
в разючі мандри всесвіту;
побіля дому став змалів —
не чутно більше клекоту.

Зоря купає висоту
в лататті дивовижному.
А я гублю гірку сльоту
над зношеною крижмою.


27.07.2026р.

Гупають яблука гулко, і котяться шелестно,
Й поки не вляжуться м'яко в пухкий ломикамінь,
Де на секунду місцевий цвіркун замовкає,
Тріснутим боком бетонні орошують пелени.

Стіни розпечені туляться жаром до півночі,
Не охолонуть до ранку, бо роси далеко.
Жевріє і за світанком вигулькує спека.
Падають яблука гулко під відголос півнячий.

Не знав я, що колись у цьому місті
Все зміниться і зробиться чужим.
Стежок знайомих здавнене намисто
Загубиться під тягарем сумним.

Не впізнають мене оці стежини,
І вулиці відводять погляд вбік.
Лише частково в заростях ожини
Я відшукаю дух твоїх повік.

Ні, тут для мене місця не знайдеться.
Я тут чужий, прадавнє полотно.
З минулого далека дискотека
Звучить, немов забуте доміно.

Тяжкі валізи зболено чекають.
Лише від'їзд, я не потрібен тут.
Спаде з душі епох минулих камінь.
Веде юрбу шалений баламут.

29 січня 2026

 лови емоцію поете
 лети на полум’я свічі
 покинь усе що мало вмерти
 нехай палає і шкварчить
 у передмісті чи у центрі
 життя не вимага причин
 чимало є без тями впертих
 атож у тебе інший чин
 ти пам’ятаєш кожну ніч
 коли доходив ти до краю
 як безуму кивав навстріч
 кого осяяв чи затьмарив
 чи з ким рубався віч на віч
 хто вичерпався і хто зрадив
 

Сьогодні виспався на полі бою,
На полі парадоксів і пасток.
Схрестився я у лютому двобої
Із долею на згарищі думок.
І тільки так пребуду я собою,
Будуючи із космосом місток.

Там ворони невтомно голосили,
Віщуючи недолю і біду.
Я рвався уперед щораз, щосили,
Долаючи потужну ворожбу.
І голос вдалині озвався милий.
До нього я приречено бреду.

Я виспався хоч раз за сотню років.
Це крапля вічності, святий алмаз.
Вистукую симфонію із кроків
У нападі чаклунства і проказ.
Натхнення урочисте і високе
Прийшло, мов рятівний дороговказ.

Думки кружляють у величнім танці.
Я провидіння ухопив за хвіст.
Ми стоїмо, невільники і бранці,
Мов на бенкеті у суворий піст.
Ми спустимось, немов палкі коханці,
На дно ночей, витворюючи твіст.

29 січня 2026

Юрба "златоліфонна"* все ж дотисла —
забрала репутацію, ім'я,
і дерев'яні іграшки дитинства,
і право дерев'яне на стояк.

А ще можливість виграти в фіналі
сусально-золотий товстий ліфон.
І боячись, і прагнучи аналу,
мені за хіть погнула мікрофон.

За мій безцеремонний думкозлочин,
за "збочену" фантазію мою —
поліція думок провчити хоче
за все, що хтів вертіть я на х*ю.

Пішов соцмережевий жовтий пресинг,
п'ятихвилинки ненависті, фарс.
Несуть мене шакалячим експресом**
до слави позахмарної на Марс.

Зірвали, бузувіри, з мене тогу!..***
Та не тому скорботно так мені:
як далі без "ліфона золотого"
я скнітиму "безславну" решту днів?


Олександр Сушко

Гумореска

Любителі м'язистих туш дотисли -
Один із них мене в руках пом'яв.
А я - хирляк! Довкола ж - культуристи,
Перчинка геть похнюпилась моя!

Не виграю гантелі у фіналі,
Тож питиму не ром, а недогон.
Бо силу поміняв на тралі-валі,
А от сусід - бичачий чемпіон!

Усе моє життя - суцільний злочин
Перед жоною, богом і життям,
Бо змалку заливав гіркою очі,
Вимучують гигикавка, здуття.

Не витримала доля лютий пресинг,
Утік із рингу, мов побитий пес.
Тепер довіку буду жити в стресі,
Можливо , пару гривень дасть "собез"

За зламане ребро та вивих вуха,
За вирваний із мнясом кутній зуб.
Кажу синку: - Як хочеш бути зухом -
Біжи хутчіше у боксерський клуб.

26.07.2026р.

 іще поет спішить біжить додому
 хоч літні грози поетична річ
 вода спадає з пліч тече за комір
 стікає по очах атож поет спішить
 сушитися спивати чай ожиновий
 який дружина заварила вже
 ну а якщо не має він дружини
 заварить сам чи джину споживе
 зігрівшись трохи переодягнувшись
 у лоджії чи то біля вікна
 дивитиметься як зростає суне
 між ним і світом сріберна стіна
 яка відріже всі обридлі звуки
 шалених діточок хльостких мамаш
 молодняка який гарчить з докуки
 зо всіх легенів на панельний антураж
 собак яких припнули та й пішли десь
 на пиво чи напої прохолодні
 а пси гарчать і скавучать і виють
 від розпачу на синь небес безодню
 

 
Хай би у словах недосить сенсу
Мовлю, щоб тебе торкнутись, Джуліє
Джуліє, Джуліє, океанча зве мене
 
Я співаю про любов, Джуліє
Джуліє, очі-мушлі
Усміх вітру, зве мене
Я співаю про любов, Джуліє
 
Волосся плинне небо мерехтить
Блискотить
У світі сонця
 
Джуліє, Джуліє, ранній місяць чуйний
Я співаю про любов, Джуліє
 
Я не виспіваю серця
Лиш висловлюю думки, Джуліє
Джуліє, сплять піски, хмарки сон чуйний
 
Я співаю про любов, Джуліє
М-м, зве мене
Я співаю про любов, о Джуліє, Джуліє, Джуліє
 
 
 
 
 
 
 
 

Так шкода, що казка так швидко скінчиться
Зі снігу, і льоду, і вітру погроз.
Завиє у лісі самотня вовчиця
Крізь тугу і лютий недремний мороз.
І замість принцеси у шатах святкових
Нам явиться звична, буденна печаль.
Так замість польоту до хмар пурпурових
Вручає самотність важезну медаль.
Феєрія снігу закінчиться скоро
І нас приведе у нужденний вігвам.
І замість величного дива собору
Встановиться безлад, свавільний бедлам.
В собі збережу я хоч залишки дива,
Уламки краси і натхненних вистав.
Я сутність плекаю порядну, правдиву,
Яка проросте у незламності трав.

27 січня 2026

 риби на морському дні
 очевидні або ні
 їх вивчає гуманоїд
 у підводному човні
 електронні шпигуни
 на війні як на війні
 тільки нам все не до того
 при сезонній метушні
 нерви заморочені
 у коробці черепній
 школа і футбольне поле
 в тіні пияки журні
 помаранчеві огні
 сморід гази вихлопні
 переживемо ще скруту
 будь зі мною вір мені
 в однині чи множині
 взимку влітку й восени
 а за парком супермаркет
 повно всякої фігні
 вечір ніч а далі сни
 дивної старовини
 їх нема як розгадати
 ключ пропав атож
 ізник
 

підприємці із міста пирятина
гостювали в трудяг із заплатина
йшли в заплатинський ліс
куштувати кумис
що привезли його із пирятина
 
гірськолижник один у небрасці
в суд явився в кисневій у масці
та сказали в суді
що він кінь у пальті
цим прославився він у небрасці
 
азіати що на коулуні
курять ладан азійській фортуні
щоби рису купить
це потрібно робить
оттакий-то пришпил в коулуні
 
древній циган на пляжі бургасу
запікав раз якусь біомасу
доливав ще води
& плював ще туди
на очах у цілого бургасу

папуаси з нової гвінеї
опинились в тюрмі за ідею
їх звичайно шкода
а ідея проста
геть китайців з нової гвінеї!

у підвалі старому в аахені
пиво з риби варили монахині
для святого отця
той найшов покупця
що приїхав гульнуть ув аахені

Стовпи зі світла - первісні знамення,
Що Суд Страшний невідворотно йде.
Він кожного покличе на імення.
Від нього не сховаєшся ніде.

Стовпи зі світла кличуть у глибини,
До справжніх нас, без оболонок зла.
Замерзлі в лід слова, мости й рибини
Відродяться, мов змучена зола.

Стовпи зі світла - це величне дійство,
Трагічний і осмислений спектакль.
Від помсти неба нікуди нам дітись.
І вічністю крокує кожен акт.

27 січня 2026

 у нього ризики і квоти
 роботи завжди є турбот
 він зовсім і не проти
 лише би тільки
 відповідно до зусиль
 не птах що у твоїй руці
 не менеджер
 все на автопілоті
 у світі цім
 під брамами вітрів
 знайти іще слова
 у римі прозі
 ніколи не буває вдоста слів
 між часом простором
 і перемінним
 плином усього
 оці питання лиш
 без відповіді змін
 кому потрібен
 людський біль
 за що його
 дедалі більш
 

Останні судоми зими,
Як вісті далекої тьми,
Як погук самотніх морів,
Прикутих у тьмі кораблів.
Крізь пустку видніє причал,
Де ти відчайдушно кричав.

Приречений немічний птах
Заплутався в нетрях, вітрах.
Він рветься в оновлену даль,
В тумані узрівши мигдаль.
Але невідступний мороз
Заковує птаха в торос.

Останні судоми зими
В полоні побачили ми.
Не вирватися із тенет,
Нещасний закутий поет.
Замерзле у кригу стило
Стилетом для нього було.

27 січня 2026

Мені не спиться, в спогади поринув.
В часи, коли ще зовсім молоді,
Наївні, чисті, справжні та щасливі
Клялись в любові вічній і святій.

Безсоння. Спека не дає заснути.
І ще тривога із передчуттям,
Що щастя зараз — потім біль спокути.
Можливо, біль — дорога у життя?

Самотньо, сумно, трохи навіть прикро,
Бо ніч так марно гасне у вікні.
Пройшли роки, немов короткі миті,
А скільки слів лишилось при мені...

Заснути б якось. Хоч який сценарій —
Моя душа з тобою назавжди.
Далеко ти, проте я точно знаю,
Що ближчої ніколи не знайти.



2024; переосмислено у 2026

 
Святий Стефан із трояндою
В саду блукає осяяний
Сільські гірлянди і вітер із дощем
Куди би не подався, людський плач і щем
 
Перейшов марноти всі
Міг упасти і міг рости
Був чи є у цьому смисл?
Стефан не скаже, як слова не найшлись
 
Дзвóни злоті благовісту
Пекло брязкає у відра
Поміж нині і колись
Стефан наповнює і опускає
І опускає вниз
 
Дамський пальчик сяйвом Місяця
Пише ”пощо?“ на ранкові небеса
Сонцебризки, зореблиски
Трем пітьми зі днем прощається
 
Бистрі стріли гостротілі
І дрібниць чимало, що відкинуті
Збір сезонів, у безсонні
Укрий любов пурпурним шовком, милою зви
 
Чи труди, чи сумніви хай
Відповідь лише прости і прощай
Голос достатку, голос журби
Хтось іще підбирає, що інший розбив
 
Святий Стефан зостанеться
Загублене віднайдеться
Берег, умитий піною шторму
Сам він давно тут, мабуть це зветься ”вдома“
 
Не спішить Фортуна, і Каліопа
Її прядиво плутане, їй лиш відоме
Відповісти легко, утім
Що ти відповіси відповідальникові?
 
 
 
 
 
 
 
 

Цей білий непорочний сніг,
Як чистий аркуш для творіння.
І не підкорить печеніг
Духовні і міцні пагіння.

Іду у білому гаю,
У філармонії природи,
У чарівливому краю
Самої вічності породи.

Навшпиньках пройде заметіль,
Не сколихнувши подив лісу.
Не треба надлюдських зусиль,
Щоб розминутися із бісом.

Так тиша з відрами води
Ітиме крізь пеньки і хащі.
Не знавши іншої біди,
Себе відчує хтось пропащим,

Приреченим на ці краї,
На ці мелодії любові.
І не потрібні вже раї,
Так заяложені до болю.

Ітимеш крізь нічний туман,
Крізь невідомість і хуртечу.
І сумнів, наче бусурман,
Не спокусить тебе на втечу.

26 січня 2026

Нема води, нема тепла,
немає інтернету.
І закривавлені струмки
щодня фарбують Лету.
Нема і сонечка давно,
бо змучене й подерте
воно сховалось за хмарки:
боїться теж померти.

2026, березень

 я написав тобі сонет
 так написав і передумав
 на що тобі сонета нумо
 я написав собі сонет
 десь грали танцювали румбу
 контрапунктуючи сюжет
 я обійдусь без кастаньєт
 день проживу як є сумбурно
 тарзан і джейн квітує рай
 мангусти і священні кобри
 слід розставатися укотре
 розгадуючи слово ʻ най ’
 ми будемо щасливі знай
 ми будемо щасливі попри