Мене не вб'ють плітки та пересуди
Прокльони вражі кинуті у вічі
Убити можна словом - кажуть люди
Мене не вб'є, хіба що...покалічить

Я не помру від муки розтавання
Сухих прощань на протягах скажених
Мене не вб'є, кохання невзаємне
Переболить і шрамами затягне

Не вб'є байдужість, пустота в зіницях
Вона лиш наскрізь душу обморозить
Мене убити можуть.... тільки сльози
О Бог ! Прошу не дай же їм пролитись

Сльозам дитячим, рани невигойні
Хандра чи біль - одне ж бо каяття
Та серце хай і в полум'ї агоній
Ще буде битись, стукати в життя

Жіночі сльози, ви мені як сестри
Галактик морось, втомлено одвічна
Помру на мить і в усміху воскресну
А справжня ж смерть....у сльозах чоловічих

Мене тоді й перо не порятує
Не напишу про них печальні станси
Тоді на плаху зразу...щоб напевно
Без роздумів і реверансів

Бо чоловічих сліз бува й не видно
Дурних стереотипів- вічні кпини
Коли назовні сльози, то не стидно
Біда- коли сльоза усередину.

2.02.2024

Бажаєш, щоб завше була
зорею лише твоєю.
Торкнися губами чола,
не змішуй любов з землею.

Не кидай зізнання святе
під потяг напризволяще!
Нехай у душі зацвіте
лілеєю дивне щастя.

Люби і тепер, як тоді,
коли не знаходив вічі,
боявся у коси руді
зануритися обличчям.

Дивився здаля крадькома,
немов на святу ікону.
Якщо почуття більш нема
кохання сльози не зронить.


08.03.2024р.

Дощ скінчився і ескізні
Занотовую думки, –
Листя хлипає так слізно,
Що повнішають струмки.
Переброджую калюжі,
Трохи грузнучи в багні,
Де сміються з мене дуже
Каченята голосні.
Полохливі, жовтопузі
Спориші густі скубуть, –
Я б до них набився в друзі,
Якби також птахом був.
Ще б освідчився в любові
Ненажерам край води,
Хоч дотримуватись слова
Удається не завжди.
Пас на вигоні в дитинстві
Стільки вже таких качат,
Що донині золотисті
Кожен день в очах стоять.
І тому, що не заїзний
Заростає рідний двір, –
Листя схлипує так слізно,
Що розгублююсь надмір.
Розпрямляються стеблини
І свіжішими стають, –
Непокоїть дух полинний
Мокру голову мою.
08.03.24

Дитя маленьке тягне ніжні ручки
До рідної матусі, мов до сонця.
І усміхається оце "чомучка",
Для нього мати - янгол-охоронець.

Росте, росте дитя - уже школярик,
І поруч рідна обіймає мама.
І на добро вона благословляє.
Любов її подібна до розмаю.

Ось юність крила сильні розправляє.
Дороговказ ти чуєш материнський:
Зі шляху не збивайся, ти ж не Каїн.
Будь завжди гідним донькою чи сином.

Життя не балує і дме вітрами,
Хоч віддаляють часто вас дороги,
І в віці зрілому з тобою мама.
Не забувай ні хати, ні порогу.

Коли час старості приходить раптом,
Вже й матері потрібна допомога.
Вночі і вдень, і кожним світлим ранком
Ти матір бережи - вона від Бога.

Потягнулись до сонця озимі напружені стебла-
В мирну землю пшениця посіяна ще восени.
Знову грім - то не злива збирається ждана і тепла.
Знову котиться полем загрозливий голос війни.

Підминають під себе стебло знавіснілі зетанки,
Підіймається вибух до неба - з чорнОзему пил.
Тут заліза і тіла пшениця обгорне останки...
На зеленому полі воронки, мов сотні могил

Залишає війна.
А зерно проростало щосили,
Убираючи жовтня тепло, листопада росу.
Ти заплатиш й за поле, що танки твої замісили,
Окрім плати за кров і невинну дитячу сльозу,

Окрім плати за те, що десь батько чи син вже не дома,
Десь коханий чи брат не вернУться на рідний поріг.
Будеш довго платить, ще і внуків розплата ця стомить.
...
Ну а поки - лягай, тут, в озимих, обабіч доріг.
05.2022.

Димлять довкола виднокраї,
Вогонь роздмухують вітри,
Післанці смерті скрізь чигають
І стрімко падають згори.

Їх спорядили наче й люди,
Що народились на землі.
Не бусурмани, не Іуди,
А православні москалі.

Такі святі вони і божі,
Про братню цвенькають любов,
А по ділах – на дідьків схожі,
А на руках – ще свіжа кров.

Світанок. Місяць округлився блідо.
Внизу рожева смуга розляглася.
У небо ніби фарбу сіру влито,
Недоля сунеться зі сходу ласо.

Земля сумує, і в окопах тускло,
Хоч напрямок весни нестримний, дійсно.
У боротьби не втрачений ще мускул,
Проміння кличе всіх лишень до дії.

У чорно-білий день пошерхли крони -
Свинцю сліди, і серце трохи тисне.
Утримує гілки міцний ще корінь,
Весна життя не піддається тиску.

Моя мрія тьмяніє. Несила їй бути веселкою.
Кольори позмивали новини. У сні чорно-білому
Затягнули тумани дорогу. І стала вузенькою
Й непомітною стежка, якою так жваво я бігала

Зліва неї - війна, чужинА зяє справа безмовністю.
Під ногами не чую слідів, що з дитинства натоптані.
В сумовинні заплутаний птах обзивається болісно,
І надій світлячки загубилися в сірому попелі.

Та пробуджує дзенькіт - синичка метеликом пурхає.
За ранкове вікно проганяється сон мій розпачливий.
Синю квітку вогню запаливши під мідною туркою,
Усміхнуся тобі, й заплету у веселку побачене:

Філіжанка червона зігріє гарячою кавою,
Пеларгонія гляне з вікна пелюстками рожевими,
Жовтогруда пташина на гілці потішить виставою,
І ранковими фарбами знову надія зажевріє.

Кров'ю вмиті та бідою сни,
Прокидаюсь -- бомблять клуню, гади.
А чи сіятиму жито навесні,
Чи ракета прилетить у хату?

День прожив, а наче цілий вік,...
Ніч минула...вижив. Ну і добре.
Я оглух. Та чую брата крик!
Я осліп. Та зрію чорний обрій!

За сніданок - змучена печаль,
За вечерю - тризна без молитви.
Спить у ліжку сирота- дівча,
Батечко загинув десь у битві.

Я їй не отець і не рідня,
Але свій по духу і по крові.
Кат московський в неї всіх відняв,
Розлилась біда , неначе повінь.

За вікном скрипить старезний в'яз,
Плачуть за плечима вірні музи...
Спи, дитя. Віднині батько - я,
А дружина вірна - за матусю.

3.03.2023р.

Суцільна чорнота. Ніхто не відав,
Що нелюди пришлють кривавий вітер.
Одеса плаче і нема споко́ю.
Який мерзотник злодіяння скоїв
У березневу першу нічку сонну,
В будинок запустивши смерті дрони.
Руїни і завали - сон навічно,
Ніколи діти не розплющать вічки.
Невинні янголята...Біль проймає.
У когось вбито підло батька й маму.
Одеса плаче, у гіркій жалобі,
Але нескорена ворожій пробі.

(присвячується народній артистці України Світлані Мирводі)

Королева романсів
В такт кружляє у танці
І несе людям радість,
Раювання душі.
Сонцем лагідним світить
І дарують чар-квіти,
Королеві романсів,
Навзаєм глядачі.

В сяйві дивних софітів
Розчинилося світло,
Ллється музика чуйна
І воркує струна.
Королева на сцені
Дні невтішні, студені
Уквітчає собою,
Як весна чарівна.

Підіймає на крилах,
Зачарована, мила.
Солов'їна пташина,
І тендітна немов
Статуетка з фаянсу,
Королева романсу
Перетворює пісню
На безсмертну любов.

29.02.2024р.

Рудіє сонце золотаве
І синє небо меркне теж, –
Дніпро відсвічує заграви
Незатухаючих пожеж.
Вода тьмяніє неохоче,
Хоч сутеніє навкруги, –
Бо колір змінювать не хочуть
Червонобокі береги.
Отут пролито стільки крові,
Що пурпуровий кожен штрих, –
Що будуть відсвіти багрові
Ще довго липнути до них.
03.03.24

Органна музика звучить...
Зі сфер далеких, з–понад хмари…
З глиби́ни сивої століть
До нас вона волає марно…

А людство слухає “попсу”,
Легалізує лихослів’я;
Над Божим світом чинить суд
І рушить Храм свого довкілля.

2009

Ранковий промінь у долоні.
Лоскоче березневий подих.
Незатишно і сіро поки.
Та рушили по вітах соки,
І сірокрилки невгомонні
Розтрушують зимовий спокій.

Він опадає м'яко, тихо,
Знебарвлені торкає трави,
Які осонню сад підставив
Минулорічними пластами,
Що пріють почорнілим жмихом -
Останнім сховом крапель талих.

А в мене у долоні - сонце!
Чекаю, як воно зігріє!
Ловлю весняну ейфорію,
Де кожна брунька - світла мрія,
Й сама, пробуджена теплом цим,
Гарячим словом пломенію.

В-есна і жінка, звісно, неподільні.
Е-(Є) в кожній усмішка від Лади.
С-іяє сонце, дихається вільно.
Н-ароджують життя, рулади.
А як в романтику цілком пірнають!

І тануть всі сніги навколо.

Ж-іноче щастя - навесні кохання.
І світ співає пташки соло.
Н-атхнення серцю, мрії та надії.
К-расиві, милі і мінливі.
А пахощі п*янкі, весняні вії

Н-агадують нам світле диво.
Е (Є)ство весни і жінки неповторне,
П-оліт фантазії безмежний.
О-горнуть ласкою, теплом мажорно,
Д-олають лихо і бентежність.
І оживають ніжним первоцвітом
Л-егкі, немов хмарини в небі -
Ь-
Н-а радість людям, втіху вітру.
І чари - від богині Геби.

Подих стік у груди і в них завмер.
Гулко поміж колон викроковує тиша.
Чи ти щасливий там, де ти є тепер?
Якщо цікаво, я тепер щасливіша.

Я відпустила нарешті свої жалі.
Йти не хотіли, чіплялись за звичне лігво.
Як розкормила їх – велети чималі,
скільки моїх сердець розтрощити встигли.

Як же просторо стало, коли пішли.
Стільки блакиті й світла вміщає місце.
Жодної кривди, погорди, страху, хули.
Жодного болю, врученого навмисно.

Що ненавмисно кажеш? О так, простіш
не помічати свої ненайкращі вчинки.
Поміж усіх похваляння невартих рис
саме нещирість зводить найтовщу стінку.

Твоя байдужість не стане моїм тавром.
Є у мені одна нездолана сила.
Випхала всі жалі за поріг гуртом.
Здихалась їх, а любов лишила.

27.08.23

З весною! Світла, див, любові! :)

Над урвищем стежиною
Веди мене, тримай мене.
Пісок у прірву цідиться
Хвилинами з-під ніг.
Колись в Тобі спочину я
Після дороги дальньої,
Ішла якою світом цим,
А Ти мене беріг.

Та зараз - підхвати мене
Рукою милосердною.
Я ще не домолилася,
Відсунь дороги край!
Ще маю незавершене,
Ще бачу ціль попереду.
Прошу Твоєї милості -
Над урвищем тримай.

Твоє лице в моїх долонях
Знайшло затишне укриття, -
Цілую губи, щоки, скроні
І не ховаю почуття.
Щоб ти відчула в кожнім слові,
Що струменять, як джерело, -
Моєї щирої любові
Непогамоване тепло.
Щоднини прагну якнайбільше
Голубить тіло неземне,
Щоб не шукала серед інших
Ніде ніколи не мене.
01.03.24

І
Світи, місяченьку,
Світи на діброву,
Нехай я перейду,
Нехай я перейду,
До дівчини на розмову
З народної пісні

І співом зависають у траві...
Сільські мені згадались вечорниці...
Влаштовували танці там криві*,
Виводили мелодії дівиці...

А парубки вторили їм услід,
Спалахували щастям їхні лиця,
Многоголосся чарівний політ --
Що й місяць в небі починав світиться.

Тепер вже людства більше по містах
Черпає музику воно з ю-туба,
Як мало українського, аж страх...

Народний мелос рідко нас голубить...
Та на моїх закоханих вустах --
Пісні найкращі - лиш для тебе, люба.
______________________________
**Під час виконання «кривого танцю» всі учасники стають в ряд, взявшись за руки. Дівчина, яка йде попереду «виводить кривого танця» — веде всіх за собою. Лінія, яка описують виконавці хороводу має вигляд кривої. Звідси і назва — «кривий танець». Кожен наступний учасник точно повторює лінію ходи попереднього танцівника.

«Кривий танець» належить до так званих «ключових» хороводів, які на відміну від «колових» хороводів, водили довгою лінією — «ключем».

ІІ

Пісні найкращі - лиш для тебе, люба,
Співаю, компоную, цим живу.
Вже вечорниці перейшли до клубу,
Це -- нині інші форми наяву.

О винахід великий працелюбів --
Цей інтернет сторінку дав нову.
Бо світ увесь доступний став розумним --
І я тим океаном теж пливу.

А далі що? Майбутнього боюся,
Ще іноді реальності старій
Належне віддаю, але у русі

Перебуваю. Ти, любове, грій.
Музичні твори -- ними надихнуся,
В моїй вони рояться голові.

ІІІ

В моїй вони рояться голові,
О ті пісні - плоди рясні натхнення,
Від серця мого - ніжності привіт,
У дні замріяні - передвесення.

Приваби незамінний мій магніт,
Ці чари дивовижно-незбагненні,
І вроди найчудовішої квіт,
Найкращих слів ласкавості щоденні.

Сахаюсь чорнобожих намагань
Мене провокувать на лайку грубу.
Щоб не було принизливих прощань!

Зі щастя келиха душа пригубить
Мелодії закоханих зізнань --
Наспівують їх мимоволі губи.

ІV

Наспівують їх мимоволі губи --
Не лиш пісні, але й романси теж!
Душа інтелігенції так любить
Послухать серце... Щоб ішов кортеж

Цих творів дивовижних, мов до шлюбу,
В салоні між картин, краси одеж,
Де вишукане все - Пріам, Гекуба* --
Сюжети старовинні ти знайдеш.

Реальності важкій напротивагу
Магнітних бур, туманів, хоч зомлій,
Задовольниш аристократа спрагу...

Даруй своїй прекрасній, дорогій
Цю незрівнянну про кохання сагу --
Натхнення вітре чарівний, повій!
________________________________
*Пріам, Гекуба - троянський цар Пріам та його дружина Гекуба - персонажі "Іліади" Гомера, сюжети з якої нерідко брали і беруть художники для своїх вишуканих полотен, які прикрашають аристократичні салони.

V

Натхнення вітре чарівний, повій,
Даруй політ фантазії безмежний,
Планеті щастя квіти дай усій,
Хай чад війни попід землею щезне.

А людство уклоняється красі --
Будує гарні парки, зАмки, вежі.
І чути понад ними звідусіль
Кохання диво-музику бентежну.

Лиш на задвірках десь -- огидний бруд,
Варнякання сп'янілих душогубів,
Негідникам усім - ганебний суд...

Любов нам грає у небесні труби,
Поет її возносить в абсолют
Могутністю розвихреного чуба.

VІ

Могутністю розвихреного чуба
Ярило віє -- відмикач небес.
Він -- покровитель пестощів і злюбу,
Немов з кохання зітканий увесь.

Красуня кожна - то його улюба*
Якщо у гречку стрибне чи овес --
Аби кохала щиро аж до згуби --
Зазнає ласки ніжної чудес.

Багато що здається дрібничковим,
Як є любові справжньої політ.
Тоді Дажбог життя усе обновить,

Щасливо усміхнеться із полів.
Бо сяєвом ясним отим чудовим
Розтопить сонце хмари грозові.
______________________________
*Улюба - авторський неологізм в розумінні улюблениця.

VІІ

Розтопить сонце хмари грозові --
Поллється з висі ніжність золотиста,
На гори, ліс, простори степові,
Озера площ і ріки вулиць міста.

Отак весна в розквітлості своїй
Приходить, як любов небесна, чиста
Нашіптує йому, а потім їй --
"Кохай, допоки ще душа вогниста!"

Та не одійде легко так зима --
Насипле снігу, граду ця рахуба --
Його падлюцтва Холоду - тюрма.

Він для вогню сердечного -- беззубий
Вже тане лід од віршів недарма --
Хай світ увесь мої творіння любить!

VІІІ

Хай світ увесь мої творіння любить.
Бажається, щоб дійсно так було!
Перекладайте їх колеги, ну-бо,
Там виростив я вічності зело!

Бо від нахабства ще не впав із дуба,
Мене, можливо трохи, занесло...
Та скромний, то неначе самогубець --
Шанують після смерті, як назло.

Звичайно, всюди винятки бувають --
Улюбленець фортуни - чудо-стан,
З найкращими жінками він у раї --

Все від життя бере, немов султан!
Але його писання умирають,
Якщо осатанілий графоман.

ІХ

Якщо осатанілий графоман
Змастив перо у найчорнішій сажі --
Сприймай, поете, наклеп жартома --
Нехай що хоче, те на тебе каже.

Багнюки ллє хоч цілий океан,
Прийоми застосує епатажу --
Це означатиме, ти є -- брахман*,
І слово щось твоє в суспільстві важить.

Парадоксальний, може, вислів цей --
Люби його, не піддавай ігнору,
То він покаже істинне лице...

Кохання - мусі-пусі - проговорить!
Утішиться, кидатиме яйце,
Судитиме з нахабством прокурора.
______________________________
*Брахман - в індуїзмі абсолютний дух, всесвітня душа, першооснова всіх речей і явищ.

Х

Судитиме з нахабством прокурора...
Він просто бик, що на червоне пре,
А ти немов у ролі пікадора
Спис-бандерилью встромиш під хребет.

Отямиться хай в лютому напорі,
Аж доки чорт його не забере.
Зоря вечірня зійде, як Аморе*,
Мов чарівлива посмішка Гюррем**.

Кохання почуття благословили
Влес-книга, Тора, Біблія, Коран --
Яка це все ж -- непереможна сила...

Лише наш "друг"-- писака-хуліган
До рівня опустився гамадрила***,
Обмови напускаючи туман.
___________________________
*Аморе (італ.) - Кохання, любов.
**Гюррем (тур.) - та, що сміється. Так турецький султан Сулейман Пишний називав свою дружину українку - настю Лісовську.
***Гамадрил - мавпа роду павіанів, підряду вузьконосих мавп.

ХІ

Обмови напускаючи туман,
Все брехні розповсюджує навколо,
Своїй співає ницості пеан,
Здригається, немов індиче, воло.

Оцей літературний шарлатан
На Образи оригінальні кволий,
Висмоктує із пальця вірш, роман
Ще й опонента критикою коле.

Йому пробачте, люди і Боги,
Хай вип'є заспокійливий цикорій --
Нещасний син бабусеньки Яги...

Любов'ю хлопця обділили, sorry*,
Шаленство графоманської юги --
Стрибог його суворо переборе.
_______________________________
*sorry - вибачте (англ.).

ХІІ

Стрибог його суворо переборе,
Хай вітер -- неповторності озон --
До творчих залетить лабораторій.
І поетесу надихне Музон,

Поета - Муза, критик -- обговорить,
Бо велетень письма -- як Робінзон --
Поб'є літературні він рекорди --
Самотній острів океанських зон...

Коли ж то визнають, що справжній геній? --
Різкий у спілкуванні, ще й тиран.
Вдягнуть не хоче масочку смирення --

Бездари завдають жорстоких ран.
Лиш після смерті праведне учення
Хіта харизмою уб'є дурман.

ХІІІ

Хіта харизмою уб'є дурман...
Звучатимуть, немов перлини, вірші,
Літературний знатиме гурман,
Всі люди цитуватимуть простіші.

Ще й композитор -- музики шаман --
Відчує силу слова найгостріше.
І вічність огортатиме сама
Їх твір вокалом щонайкрасивішим.

Митець у кращі відійде світи,
Як серед вишівських аудиторій,
По класах шкіл його ім'я нести

Любов сама візьметься за лекторій...
Запізно зводить до сердець мости,
Леліє радість між сумних історій.

ХІV

Леліє радість між сумних історій
Цей автор-виконавець ще й співак
Багато скине за концерт калорій -
Так викладається, ох одержимо як!

Бо стільки є талантів-медоборів,
Лиш геній з найсильніших -- долі знак
Отримає в елітному доборі --
Найбільшу зливу почестей-відзнак.

Потрібно мати зіроньку щасливу,
Щоб Усевишній шлях йому відкрив,
Кохання справжнє сотворило диво --

Митець -- орач ясних небесних нив.
Зірки зерном спадають, наче мливо,
І співом зависають у траві...


VІ МАГІСТРАЛ

І співом зависають у траві...
Пісні найкращі - лиш для тебе, люба,
В моїй вони рояться голові,
Наспівують їх мимоволі губи.

Натхнення вітре чарівний, повій,
Могутністю розвихреного чуба.
Розтопить сонце хмари грозові --
Хай світ увесь мої творіння любить!

Якщо осатанілий графоман
Судитиме з нахабством прокурора,
Обмови напускаючи туман,

Стрибог його суворо переборе,
Хіта харизмою уб'є дурман,
Леліє радість між сумних історій.

25 лютого 7531 р. (Від Трипілля) (2024)

В хмільному вальсі побажань
Пливуть до загсів молоді...
Дитячий сад, ти паузою стань
На їх зритмованій путі.
Найглибші очі – у дітей.
В них – цноти невичерпная криниця.
Долийте ж в свої кухлі, молоді,
Тепер лиш можете рідниться.
Життя – і любощів обійми,
І розладу пощерблені ножі...
Бува: сварлива зверхність рине
Сльозистим градом в злагоди посів.
Затріпотять листочки сходів...
Хто їх зуміє вберегти?
Графітній хмарності негоди
Хто роздере регочучі роти?
Слова титанисті пігмеями зіщуляться.
Цілунки стануть раєм для мерця...
...Не плач, Любов,
На захист твій лаштуються
І райдужать похмарені серця
Прості дитячі очі,
Що колись стояли
На сходинці останній
Любощів вінця.

Обличчя у весни дівоче, юне,
Усмішка загадкова на вустах.
І проростуть хвилясті в полі руни,
Пташиний затріпоче в небі змах.

Верба в сріблястих котиках лисніє,
Їх ніжно пестить радісна весна.
Підсніжники піднялися на ніжки,
Цвіте у лісі квітів білизна.

Іде відродження землі і волі,
Золотооке сонце зазира.
І що ж чекає нас на видноколі?
Весни усмішка - це надій пора.

Ґаздує вправно юна господиня.
Душа ж людська молитвами жива.
Хай Україна зробить вибір нині
За спільні справи, а не за слова.

Хоча про сон це тільки спогад,
Але я знаю, що, на жаль,
Обмокла вранішня дорога
Віщує сльози і печаль.
Напевно, з любою розлука
Мене штовхне в далекий край,
Бо в сні ножа я брав у руку
І навпіл різав коровай.
Поласувати трохи медом
Завадив рій кусючих бджіл, –
Неначе він так попередив
Про те, що коїться навкіл.
Про те, що станеться зі мною
Уже сьогодні після сну,
Коли замучений журою
Від снів у ній себе виню…
29.02.24

Я тобі віддам усе своє тепло,
Щоб від нього твоє серденько зігрілось,
Щоб кохати віддано воно могло
І ніколи більше, рідне, не боліло.

Підніму тебе я, люба, на руках
Віднесу туди, де вік панує спокій.
І де пройдемо ми, на усіх стежках,
Розцвітуть троянди по обидва боки.

Задрімаєш ти у пахощах п’янких
І з найвищих сфер зійде колискова...
Біль навік затихне на руках моїх,
А я шлях стократ цей пройшов би знову.

2010

Як цвіт кульбаби, буйний вітер нас розніс.
Не повернути весняних емоцій.
Це ніби йти сліпому у дрімучий ліс.
Невідомість висить на кожнім кроці.

Оте, що долею написано тобі
Не перепишеш, пізно вже писати.
І не веди з собою марно боротьби.
Для чого ці в душі німі дебати?

Багаття не розпалиш після довгих злив.
Обходь мене, прошу, щоб я не звикла.
І не шукай тепер торішнього мотив.
Я іскра не твоя. Даремний виклик.

Дізнатися б, а чи кохаєш ти мене?
Чи тільки позолоти сліпить блиск урочий?
А може, це колись, немов туман, мине,
Опустить осінь стомлено вологі очі.

Дізнатися б, а чи кохаєш ти мене?
Чи може, зваблення для тебе, ніби свято?
Тремтить щодня живий в блуканні серця нерв,
А сни надій купаються у листі м*яти.

Дізнатися б, а чи кохаєш ти мене?
Чи все навкруг лиш звичне й тимчасове в світі?
Моє кохання, мабуть, щиро-неземне,
Бо восени розквітла ніжно віра цвітом.

Не вщухають пташині арії,
Вже літає пух тополиний.
Мабуть, пише весна нам сценарій,
Бо душею до тебе лину.

Світить сонце бурштином в зіниці,
Вабить травня квітучий дотик.
Ти сердечна моя таємниця,
І весни незрівняна нота.

Мені знов усміхається небо,
Почуттів загадковий канкан.
Я живу в цьому світі для тебе,
Бо весна написала роман.

Очі у журбі, думки снують далеко.
І ніяк не вгамувати щем сердечний,
Не забути його людськість, давню ґречність,
Погляд в мирне небо і політ лелечий.

Обстріли і згарища ...- скрізь небезпека.
Волі хочеться, мов пташці, як раніше.
Десь пропала в прірві праведності тиша.
На землі тепер стражденній, наче пекло.

Дошкуляє невідомість, лихо спеки.
Втома нелюдська. Сумую: як ти, друже?
Лиш би ти живий, хвилююсь дуже-дуже...
Пролетів вгорі зажурений лелека.

І

Німіють щастя висі неозорі,
Ніяких поміж них нема розмов.
Неначе звуки із консерваторій,
Вібрують тонкострунно, бо любов

Як дама у кокетливім капорі* --
Тремтлива, ніжна, витончена мов --
Нечутний навіть стук її підборів -
М'який, невловний шурхіт підошов.

Вона не уподібниться актрисі --
Підступна обережність звірини --
До жертви підкрадатися десь в лісі.

Ні, то жахливе вміння Сатани...
З небес лунає чарівлива пісня --
Кохання чують музику вони.
_________________________
*КапОрі - авторський наголос.

ІІ

Кохання чують музику вони --
Спочатку флейта пестощі леліє.
Тоді - гобой, мов дихання весни,
Злітає птахою на крилах мрії.

О! скрипка приєдналася до них --
Тонким вібрато ллється-шаленіє...
Рояль додасть мелодій чарівних,
Він пророкує, наче той месія.

Аж раптом дисонансів цілий рій --
Джмеля політ - проказа й лепрозорій!
Чи мухи крик у сітях упирів --

Черговість уповільнень і прискорень --
Любові чорно-білий буревій --
Освідчення в щемливому мінорі.

ІІІ

Освідчення в щемливому мінорі,
О мить така хвилююча, тонка,
Між дива фантастичних траєкторій --
Політ кохання. Божа то рука,

Що музику тримає у покорі.
Вона - немовби чайка та морська --
Чекає, поки трем її огорне,
Настане поцілунку мить п'янка.

Оркестр уже втомився нас чекати.
Панує настрій знічено-сумний.
Чом не звучать рапсодії, кантати?

Ось диригент виходить головний
Симфонією щастя привітати,
Де звук скрипковий -- ніжний, осяйний.

ІV

Де звук скрипковий, ніжний, осяйний
Основою мелодії проляже.
Кларнет навіє променисті сни --
Віолончель заструменить міражно,

Легатну вив'яже арфістка нить,
Ці злотокраплі чудо-макіяжу --
Вже на палітрі ксилофон дзвенить --
Хай про кохання сонячне розкаже.

Литаврів раптом чуть важкий удар!
Ось протидія - туби ще й валторни --
Душевний біль здіймається до хмар...

Та диригент сторінку перегорне,
І ллється Божа радість, як нектар --
Тремтить, аж серце тепле упокорить.

V

Тремтить, аж серце тепле упокорить,
Вібрато на бандурі те густе,
Що при майстернім пальців переборі --
Чарівних струн звучання золоте

Дає душевних сяєво озорень --
Таке величне й водночас просте,
Як сонце на курортах Євпаторій --
Веселкою між хвиль морських цвіте.

У музиці туман, буває, висне --
Примарні вимальовує тони --
Нелегко дихать од нестачі кисню...

Та здійметься величний спів ясний
Любові промінь там яскраво зблисне!
О скільки в нім краси і новизни.


VІ

О скільки в нім краси і новизни,
Хай світ увесь осяє, зігріває.
Його щоб доньки милі та сини
Пізнали щастя весняного раю!

Пустелі, гори, сонячні лани,
У океані -- острови Гавайї,
Сейшели ще й Мальдіви, шлях земний
Усе живе -- ЛЮБОВ благословляє!

Ненависть так набридла вже усим!
Повітря свіже злістю закупорить.
Але вогонь священний не згасить...

Безмежжя океанських акваторій
Кохання пестить звуками роси,
Де голоси божественного хору.

VІІ

Де голоси божественного хору,
Крильми підносять килим-чудоліт,
На лЕгкому* господньому моторі,
Злітаючи понад верхів'ям віт.

Ті відчуття при висоти наборі
Неначе в акробатиці - кульбіт,
Напився мов -- чар-зілля мандрагори,
Фантастика, любові це -- зеніт.

Хоча б з такої висоти не впасти --
Внизу десь провокують кажани.
Даремні сподівання склеїть ласти**!

Поганий настрій, люба, геть жени!
Піїт співає про кохання часто,
Неначе птаство гомінке весни.
__________________________
*ЛЕгкому - авторський поетичний наголос напротивагу словниково-прозаїчному наголосі легкИй.
** Склеїть ласти - померти, загинути.

VІІІ

Неначе птаство гомінке весни
Симфонія ця -- шоста, пасторальна!
О скільки тут краси і новизни --
Бетховенська природи сповідальня.

Лелеко дивовижний, промайни,
Хай музика лунає величальна.
Любовне воркування з низини
Там чути голубине, як зі спальні.

А терція зозулі, скільки в ній
Глибин філософічних без кордонів --
Кує літа лиш парочці одній,

Що тішиться коханням безборонно...
Але між нотами бува пирій --
Секунди, септими іще й тритони*...
____________________________
*Секунди, септими, тритони - музичні інтервали, дисонанси - неприємні звуки гармонії, також із сфери музики.

ІХ

Секунди, септими, іще й тритони
Ці антиподи раю на землі.
То складові пекельних какофоній,
Музичний сатанинський горе-плід.

Не знає заборон ані кордонів,
Горлянку світу здушує в петлі,
Від скреготу жахного звуків тонуть
"Титаніки" - найкращі кораблі.

Але існує світло дивовижне
Його завжди оспівує піїт,
Бо рани гоїть людям рідним, ближнім...

Любов'ю зветься, весь лікує світ,
Хоч деякі мотиви б'ють по крижах
Ввірвались дисонансом, як ковід.

Х

Ввірвались дисонансом, мов ковід,
Суспільство хворе, музика -- подібна.
Пий вітамінний комплекс "Квадевіт"
Й тоді століття ти зустрінеш гідно.

Буває, що аж кидає у піт
Від опусів, котрі вславляють хибно.
В наморднику -- людина, пес і кіт.
Навушники потрібні теж їм, видно.

Та ліки є од явищ цих гнилих --
Універсальні, де Природи лоно.
Любов'ю називаються вони...

Красою нищать брехні, заборони!
Лиш ненадовго дітища тих лих
Рвуть мелосу канву. Він, бідний, стогне...

ХІ

Рвуть мелосу канву. Він, бідний, стогне...
Насичують потворністю відтак,
Руйнується краса ясних гармоній,
Коли туди втручається тупак.

То горе-композитора долоні...
Невже епохи виродження знак?
Чи дуло вже приставила до скроні
Війна в жахнім вировищі атак?!

Нам не дано одразу зрозуміти...
Та все минає... Йде добро у бій
І сіє навкруги любові квіти.

Бо навіть люті стоголовий змій
Хоч музику зібрався отруїти...
Та Бог Ярило чар являє свій.

ХІІ

Та Бог Ярило чар являє свій,
Весна приходить неповторним дивом
У сукні різнобарвній, золотій,
Обдарувавши усміхом щасливим.

Сама любов поглянула з-під вій --
Розтанув сніг під променем сяйливим.
Кохана, поцілунками зігрій,
Мене торкнися лагідно, пестливо.

А музика? Уже не дисонанс,
Душа в щемливих звуках м'якне, тоне
Зворушує, розчулює романс...

Високих почуттів розквітлі грона
Аж до небес ясних підносять нас,
Знов консонансів скачуть білі коні.

ХІІІ

Знов консонансів скачуть білі коні,
(Здається, серце вистрибне з грудей!)
Летять через бар'єри-перепони
Туди, куди мелодія веде.

Вона уяву слухача полонить,
Рум'янить навіть личенько бліде.
Й тоді звучить, коли літають дрони,
Та пісня про кохання молоде.

Нехай чорти епохи руйнівної
На шабаш позлітаються мерщій,
Їм не здолати сили панівної --

Любові, що вершиною є мрій -
Сміються щастям скрипочки, гобої,
І співом зависають у траві...

ХІV

І співом зависають у траві...
Трембітами вигукують тромбони.
Всі інструменти здійняли борвій,
Керованої бурі Посейдоном.

Шаліють, наче при любовній грі,
Влаштовують змагальні перегони.
А піаніст немовби одурів --
Кураж піймав - музика-цар в короні.

Ще й головою недарма трясе,
Величні акцентуючи акорди --
Скидає негативне так усе...

Зі сцени йде ледь змучений та гордий,
Закоханим він радощі несе --
Німіють щастя висі неозорі.


МАГІСТРАЛ

Німіють щастя висі неозорі
Кохання чують музику вони --
Освідчення в щемливому мінорі,
Де звук скрипковий, ніжний, осяйний

Тремтить, аж серце тепле упокорить,
О скільки в нім краси і новизни,
Де голоси божественного хору,
Неначе птаство гомінке весни.

Секунди, септими, іще й тритони*
Ввірвались дисонансом, мов ковід,
Рвуть мелосу канву. Він, бідний, стогне...

Та Бог Ярило чар являє свій,
Знов консонансів скачуть білі коні,
І співом зависають у траві...
--------------------------------------------------
*Секунди, септими, тритони - музичні інтервали, дисонанс -- неприємний звук гармонії,
консонанс - приємний звук гармонії.

Несмілий березень грозиться снігопадом,
Стерніють ще незорані поля,
Синички розтеленькалися радо,
І раптом - чутно пісню солов'я.

Звідкіль так рано? Де взялась, пташино?
Зима не встигла за поріг піти,
А люба серцю пісня ніжно лине
Немов із раю звуком проллятИм.

І я здивовано стою, відкривши рота,
Та споглядаю пильно догори -
Злітає чорна в крапочку босота
З безлистих напівсонних яворин.

Вернулися завсІдники тутешні,
Знайшли ще голий мій вишневий сад,
Та я віддам і вишні і черешні
За звуки березневих серенад.
03.2023.

Поки вірю тобі, як собі — берегтиму
те, що небо в дари нам послало.
Бо закохана жінка — душі берегиня,
а бездушна — загострене жало.

Спрагле серце болінням виснажують думи,
і нема їм кінця, ані краю.
Відстань вивітрить шлейфи солодких парфумів,
божевілля терпкого розмаю!

Нащо муки гризотні терпіти даремно,
марно мріяти про Беатріче?
Під вінець з іншим йде. Не тужи, любий, ревно —
бач, не плаче вона, плачуть свічі.

Невзаємне кохання приносить страждання,
Обопільне — розраду і щастя.
Тож загадуй в обіймах любові бажання!
Чужерідною не переймайся!

21.02.2024р.

Малюєш в пам*яті графітом
П*янку зимову жінку-вишню,
Подарував би самоцвіти,
Але ж чомусь тобі не втішно.

Натхненно лінії виводиш,
Вишневий післясмак зимою.
До серця б знати усі коди,
Заповнив би його снагою.

В нічному мареві графіту
Малюєш ілюзорно вишню.
Бринить симфонії сюїта...
А чи поверне Бог колишнє?

Ще сонний ліс. Та все ж - привіт, мій друже!
Прийшла до тебе, лиш підсохла стежка.
Твій крайній дуб здаля за мною стежив,
Й за довгу зиму, мабуть, що і скучив.

Сухим підліском під ногами хрустко.
Шипшина розгубила жменю ягід,
Що ніби з них зробив намисто ятлик,
Свою червону вимостивши грудку.

І звуками завихрилась новИми
Застояна за довгу зиму тиша,
Лісний вокал щоденно вище й вище,
Злітаються пташки, де кожна - прима.

А я, у пряні вгорнута обійми,
Чекаю - зараз подих перехопить
Від сірого, та все ж калейдоскопу
Такого милого мені лісного стріму.
03.2023.

Ми звикли цінувати гроші
і марно витрачати час.
Вони усіх кладуть на ноші,
вбиваючи людей у нас…

Жагу розбурхують, жадобу
і нищать добрі почуття.
Вони породжують хворобу,
яка висотує життя…

Їх їсти, випити не можна,
вони – то витвір сатани.
Чому та вигадка тотожна?
Еквівалент чого вони?

Ще не видно у темряві згуслій
До тісного подвір’я заїзд,
А вже чути – вовтузяться буслі
В одному із навколишніх гнізд.
Хоч утомлена пара з дороги,
Та до справи взялася мерщій, –
Порядкують птахи довгоногі
У схололій домівці своїй.
Поспішали сусіди дзьобаті
Збагатити тебе й захистить,
Але тихо і темно у хаті, –
Лиш скорбота зростає щомить.
Не виходиш вітати бадьоро
Цих найближчих сусідів своїх,
Бо замкнуті вже двері знадвору
І насіявся пил на поріг…
21.02.24

України моєї стражденна земля
У сльозах захлиналась до болю.
Охопила й сучасна без тями імла,
Посягає на воленьку-волю.

Без землі ми ніхто - осліплі манкурти.
Стогін чути від рук недбайливих.
Східна душить війна, гудуть вітру сурми.
Кров гаряча тече, ніби злива.

А байдужість, байдужість точе іржею.
До прозріння тягнися, до світла.
Захищай! Дорожи, народе, землею -
Це душа українська довічна.

Мізки мої шкварчать, мов грінки:
Ну й вередуля - вереда!
Така прекрасна зовні жінка
Мою печінку доїда.

Нехай вона тобі смакує,
Бенкет проходить весело -
Ти ж непроста є вередуля -
Міс Вередуля Всесвіту!

Багато в мене ще смачненьких
Лишилось нутрощів - гуляй!
Кохаю так тебе, маленька,
Я не за апетит - за драйв.

2011

Ще не встигло зніміти одне, розболілося інше.
Крила гублять перо від важкої тужби. Світе мій!
Заливаєшся болем і виєш усе голосніше,
І мільйони життів у вогні ненажерливих війн.

Де межа, за якою не буде чого виглядати
Ні з високого трону царів, ні з бідняцьких халуп?
Не за сина одного взиває молитвою мати -
Просить світу усьому простити на Бога хулу.

Обгоріле крило ще біліє, хоч ледве тримає.
Вперто помах тяжіє, залізо спадає із хмар.
Молитов тих сильнішого в світі нічого немає.
Піднімаються ввись і спадають пером на вівтар.
18.02.2024.

Білила хату я під очеретом,
Старенька стріха німбом освітилась.
Відбиток долі справжній раритетний.
І на душі так стало тихо-тихо...

І все навкруг з весною прокидалось,
На Божий світ дивились очі вікон.
І комин поглядав із верху даху,
Напрочуд світлий віяв з саду вітер.

Білила хату я під очеретом,
І незабутнє дійство залишилось
У пам*яті, сільське не просто ретро,
А рідний щем стікав сльозою з шибки.

"...Нам не страшні московські воші, нам страшні
українські гниди." (Симон Петлюра)

УКРАЇНСЬКІ ГНИДИ

Московські воші... Що тут говорити?
Бо з ними зрозуміло: вороги.
Нажаль, існують українські гниди,
Які кричали "Путін, памагі!"

Ну що, дешева хвойдо, докричалась?
"Ввєді вайска!" - щоб твій язик відсох!
Тепер ти швидко за кордон забралась,
Продовжуєш і там свій монолог.

А ти, дурний мужик, плював у воду.
Нема в макітрі мозку - інвалід.
Ти ситий був настоянкою глоду -
Щоб серед горла став тобі той глід!

Ти жер наш хліб. Ненавидів країну,
В якій живеш. Що? Справа не у тім?
Так хто ти є? Людина чи тварина?
І ті, і ті - не зраджують свій дім!

А мер дрібний здав місто окупантам
І думає, що суд не дожене!
Будь проклятий, брудний колоборанте!
Душа і серце - все в тобі брудне!

Ракети і снаряди не забуті!
Не стане вас, як пилу після злив!
Бажаю, щоб "звільнив" вас вбивця путін!
Щоб жодного він з вас не пропустив!

Я ледве впізнав. Чи це ти?
Безлюдний, сумний та похмурий.
На мапі - червоні хрести,
На тілі - жорстокі тортури.

У цій непростій боротьбі
Освідчусь тобі я в коханні.
Мій Харкове! Вірю тобі,
Твої відчуваю страждання.

Не знає любов моя меж
До тебе, безлюдний та тихий!
Коханий мій! Ти не помреш!
Мій рідний! Прошу тебе! Дихай!

Всевишньої любові небо чисте,
Вві сні і наяву - нектар.
А де ж узявся той мольфар,
Який навіює пекельну пристрасть?

В гріху втонути - опалити душу.
Політ - і прірви глибина.
Згорить яскрава купина.
Все ж тіло тягнеться до тіла плюшем.

Зачарував чаклун до божевілля,
А чари ті - руйнацій пласт.
Ось-ось і вибухне фугас.
На щастя, вирвалась з полону - вільна!

Колінопреклонна молитва
Бурульками плаче.
Під вікнами зболені сльози
Збігають лозою,
Де знову застигнуть, неначе
КриштАлем відлиті,
В поклоні проллються сльозою,
Що зцілення просить.

Бо крапати може не лИшень
Розтала водиця.
То наша поранена вЕсна
Тріпоче, як птаха.
Поглянь-но, Він там, у небесній
Залишив нам висі
Змальовані променем знаки,
Що знову воскресне.
03.2023.

До вас війна ще не прийшла,
Байдужі покидьки та вбивці.
Ви стільки наробили зла,
Що сам диявол розгубився.

Який же ви "прастойнарод",
Коли вам в радість кожний злочин?
У смороді своїх "болот"
Вам наше небо коле очі!

У бумеранга свій закон...
Ви здивувалися, немиті,
Коли наш український дрон
Влетів раптово в "moscow-city"

"Простой народ нє віноват!" -
Почули зойки ми брехливі.
Та за безмежну кількість страт
Розплата буде справедлива!

Можливо, пожаліють вас
Якісь продажні наші гниди.
Та будете ви, прийде час,
Тонути у крові та гнити.

Ракети наші полетять
Та хоч би за каспійське море!
І мать-росія-пєрємать
Дізнається, як пахне горе.

Забігають туди-сюди
Ґвалтівники та людожери.
Вас буде нищити завжди
Лише одне ім'я Бандери.

Козацька молода весна
В нас поховає кожну зайду!
Ще не прийшла до вас війна.
Та прийде! Прийде! Зачекайте!..

Сніжинки березневі падають додолу,
Холодні білі з апліке морозним.
Весни нема - зима із сяйвом ореолу,
В природі срібне явище курйозу.

А ми щодня шукаємо весняне щастя,
Що пустить свіжі паростки любові,
Але життя-буття чомусь лише смугасте,
Вплітає нам вінець якийсь терновий.

І все ж не остудити снігом світлі душі.
Захопить сонце міцно в руки владу.
Проміння вміло кригу льоду з місця зрушить,
Весняний трунок приведе до ладу.

Розфарбував світанок мій колючий
Якийсь незрозумілий темний щем.
Міцніє він щоразу, з кожним днем,
Нейтральне все стає таким болючим!

Долати важко непохитні кручі
З беззахисним букетом хризантем.
Між полум'ям стояв я та вогнем.
Праворуч - фюрер, а ліворуч - дуче.

Було погано, добре та ніяк...
Від долі я чекав на слово "так",
Натхненно купував осінні квіти.

Легка пелюстка... А на ній - сльоза...
Як боляче дивитись в небеса
І думати, і дихати, і жити!..

Жирну крапку поставити просто,
А чи варто зразу так різко?
Як квиток пробиває компостер,
Чи шмагає по тілу різка.

Помиляється кожна людина.
Дайте шанс, не ламайте мрії.
Може, в неї надія єдина,
Що хоч хтось її зрозуміє.

Жирну крапку поставити легко.
Не шкодуйте, добавте ще дві.
Для життєвої віри - це лема,
Спілкування удвох - візаві.

Горять усі мої архіви.
Їх знищує вогонь омани.
Життя таке несправедливе!

Чекання вранішньої зливи -
Чудові, нереальні плани...
Горять усі мої архіви.

Натурам підлим та зрадливим -
Зелене світло та пошана.
Життя таке несправедливе!

Дурниці зменшено-пестливі
Хіба загоють свіжу рану?
Горять усі мої архіви.

Комусь дарунок - зайве диво,
Комусь - ілюзії туману.
Життя таке несправедливе!

Творцем солодкого курсиву
Ніколи більше я не стану.
Горять усі мої архіви.
Життя таке несправедливе!

Бог нудьгував. Всього було в садах,
на те він рай - ідилія картинна...
Так рясно квітли мальви і шипшина,
бриніло перше слово на вустах,
та ні з ким мовить друге... Їде дах.
Творець узяв до рук шматочок глини.

М'яка, тепленька, доторкнешся - кайф!
Чудові вийдуть миски та горнята!
Одна біда - вже мисок, мов ягняток,
в кошарах райських, в маківках - зернят...
Кому потрібні сто мисчин і гальб?
як ти, мов палець, сам...
Господь не знав.

Почухав носа, гмикнув, а тоді
в задумі глянув в дзеркальце маленьке...
Натхнення - річ примхлива, хоч і piękna -
таки прийшло - аж глина в бороді!
Господь зліпив людину.
Хай кривеньку! - і радісно промовив
їй "ІДИ!"

З тих пір минула Вічність. Світ здурів.
Експеримент Господній виліз боком -
кривенькі люди око жруть за око -
-Ти - *** старий! Глюк передозу коки!
В дрібненьких душах повно тарганів -
вали із раю! Солодко пожив -
усіх, кого можливо, возлюбив?
Твій вийшов час!
Тріщать у Бога крокви...
- Вже б краще полумисків наліпив!

Терпіння не гумове - то є факт!
хай навіть то - Божественне терпіння.
Допоки не схопив Творця інфаркт,
і "діти божі" не зрубали сад,
зім'яв людисьок знов у грудку глини.
Зліпив із неї люльку... Квітне сад.
І в'ється дим у тиші в небо синє...

Дзвенять птахи - ні матюків, ні війн.
На те він рай - ідилія картинна...
Яка мораль? Що виліплене з глин
кривенько - то піде назад у глину.

Не чекала, що цілуватимеш руки,
Мов замерзле узимку гілля.
А для болю і мук амністія прудко
Увійшла, хоч не думала я.

Не чекала тебе, що знов доторкнешся
Пелюстків прив*ялих сердечних.
І зруйнуєш в душі укріплені флеші,
Залишившись, на диво, ґречним.

Не чекала тепер сама вже від себе
Серед пилу щоденних суєт.
Не чекала милості ясного неба,
Із туманного сну - силует.

МАГІСТРАЛ

У спогадах відроджуються зорі.
Запалюються в небі всі зірки.
І плачуть в ледве чутному мінорі
Нічних пісень зворушливі рядки.

Вони не посміхаються в мажорі.
В цей час всі тіні - темні та важкі.
Зникають в тиші, як краплини в морі
Пророчі знаки правої руки.

Пішовши тихо у нічні глибини,
Перетворились люди на світлини
З відбитками усіх важливих дат.

Мій парк серпневий, променем зігрітий,
Не вірив, що не буде вічним літо...
Не знав, що йде до нього листопад.

1
У спогадах відроджуються зорі.
Десь там. Далеко. В затяжному сні.
Де всі слова - наївні та прозорі...
Реальність! Дай згадати ті пісні,

Де тільки радість, де немає горя,
Де тільки мрії квітнуть навесні.
А всі дороги - світлі та просторі,
Всі оклики - відверті й голосні!

Ми стільки звуків так і не почули!
Чи варто повертатися в минуле,
Де нас вітали добрі диваки?

Нехай у холоди, у спеку літню,
Даруючи нам втіху заповітну,
Запалюються в небі всі зірки!

2
Запалюються в небі всі зірки,
Далекі від неволі та негоди.
Мої дитячі радісні думки
Сузір'ям склались в кращі епізоди

Того життя, де весняні бруньки
Зустріли жваво райдужні пригоди.
Дерева в парку, свіжі та стрункі,
Були зухвалим еталоном вроди.

Життя вінок сонетів теж плете.
Дає і віднімає. І про те
Згадав письменник у своєму творі.

Вже не чекають парки та гаї.
Розгублено замовкли солов'ї.
І плачуть в ледве чутному мінорі.

3
І плачуть в ледве чутному мінорі
Кущі, де міг знаходитись рояль.
Нікому вже не треба тих історій -
Життя тепер - новітня магістраль.

Тут кожний звук загубиться у хорі.
А хор - фальшивий. Правда це, на жаль.
У ньому кожній заздрісній потворі
Пошана. Бо історія - спіраль.

Маленький острів щастя! Де ти, милий?
Ти надавав мені щоденно сили!
І чимось рідним пахли сторінки

Не навмання розгорнутої книги.
В ній дарували теплоту відлиги
Нічних пісень зворушливі рядки.

4
Нічних пісень зворушливі рядки
Оплакують нездійснені бажання.
Чи то дощі... Чи просто сліз струмки...
А може, образ першого кохання?

Щемить... Ще мить! Цій миті завдяки
Колись давно жили ті сподівання.
І зігрівало сонце залюбки,
Відкинувши зневіру й коливання.

На перехресті всіх старих надій
Вже зрозуміло: модний буревій
Не може стати другом апріорі.

Бо він пройшов - і знов на самоті
Повалені дерева молоді -
Вони не посміхаються в мажорі.

5
Вони не посміхаються в мажорі.
Вони не вірять у тверді слова.
В нудному, безнадійному повторі -
Розчарування. Вже не раз, не два.

І у своїй постійній непокорі
Вони не знають, що росте трава.
Вони весь час ховаються в коморі,
Як привид в них і тіло, й голова.

Вони мовчать. Погані чи хороші?
На нас усіх колишніх дуже схожі,
Але як придивитись - не такі.

Вони приходять з ночі, як зі скрині.
Так хто вони? Лише бездушні тіні!
В цей час всі тіні - темні та важкі.

6
В цей час всі тіні - темні та важкі.
Однаково байдужі та похмурі.
Повзуть у різних напрямках стежки
І створюють привабливі фігури.

Ми, щиро простягнувши дві руки,
Благаємо рятунку від тортури.
Вбивають нас минулого дзвінки
І тих дзвінків затерті партитури.

Відмолюючи легковажно гріх,
Ми тонемо у спогадах нічних,
Як лютня у своєму переборі.

У глибині каштанових алей
Святі обличчя янголів-людей
Зникають в тиші, як краплини в морі.

7
Зникають в тиші, як краплини в морі
Ті голоси, що кликали назад.
Туди, де ми стояли на опорі,
Відхрещуючись від усіх порад.

Коли ми вільно дихали надворі,
Вдивляючись в яскравий зорепад,
У кожній айстрі, в кожному майорі
Вбачали світ на свій примхливий лад.

Ми не сприймали щирість і турботу...
Ішов світанок чорної суботи...
Над нами вже зліталися круки.

І, жадібні, ми бігли до врожаю...
Не помічали: нас попереджають
Пророчі знаки правої руки.

8
Пророчі знаки правої руки
Ми відкидали лівою рукою.
Минали тихо місяці, роки...
І правда вже здається не такою.

Здається, що усі слова палкі
Вже охолонули. І за водою
Пливуть. А дивних квітів пелюстки
Там - радістю були. А тут - журбою.

Дивилися таємні глядачі,
Як ми, доволі дрібно живучи,
Дорогоцінні пропускали днини.

Як восени нам втримати весну?
Щемливий спомин витягнув зі сну,
Пішовши тихо у нічні глибини.

9
Пішовши тихо у нічні глибини,
Не взявши нас в минулого краї,
Востаннє посміхнулись ті хвилини,
Вони тепер не наші. Нічиї.

Десь чути ніжні арфи й клавесини,
Для когось ще співають солов'ї.
А нас калічать болісні провини -
Безвихідні, знайомі та свої.

Все менше тих, хто слухає сонет.
Ми інший вже збираємо букет...
Конвалії - тоді. Тепер - жоржини.

То дощ, то сніг, то на траві роса -
Різноманітно плачуть небеса;
Перетворились люди на світлини.

10
Перетворились люди на світлини,
Перетворились квіти на вінок.
Пробачте, непомічені перлини,
Що пропустив важливий той дзвінок!

А докори, немов важкі цеглини,
Вбивають псевдолегкість сторінок.
Вороже дивляться жорстокі стіни
На всіх, хто запізнився на урок.

Насправді, ми нічого не забули.
Ми перетнули той кордон з минулим,
Коли вже пізно бити у набат.

Самі собі ми пишемо догани
І мовчки несемо душевні рани
З відбитками усіх важливих дат.

11
З відбитками усіх важливих дат
Йдемо вперед. До пекла чи до раю.
Про них червоним променем гранат
Обов'язково тихо нагадає.

А потім чорним кольором агат
Підтвердить, що назад шляху немає.
Можливо, нас пробачить дивний сад...
Та перед ним - обставин темна зграя.

Мого дитинства милу далину
У спогадах до серця пригорну
І подарую їй осінні квіти.

Хай стане каяттям тепер для нас
На всі віки, і нині, й повсякчас
Мій парк серпневий, променем зігрітий.

12
Мій парк серпневий, променем зігрітий,
Крізь всі роки пригадує мене.
Він дуже хоче все ж таки змінити
Моє обличчя - сіре та сумне.

І незрадливий, світлом оповитий,
Він посміхнеться і не прожене.
Йому тепер три місяці ходити
В осінньому барвистому кашне.

Тепер немає спокою в душі.
Серпневий парку! Вислухай! Скажи,
Мій вірний друже! Що мені робити?

Пробач мене серед осінніх злив!
Я дотик твій колись не оцінив -
Не вірив, що не буде вічним літо.

13
Не вірив, що не буде вічним літо.
А як у це повірити я міг?
Мене кудись тягнуло, як магнітом,
І осліпив січневий білий сніг.

Тепер - лише сльозою окропити
Все те, що я сказати вже не встиг.
Однолітки мої - давно не діти,
Десь загубився справжній оберіг.

Сьогодні навіть жарти - й ті невлучні!
Всі діалоги - вимушені, штучні -
Дешевий та порожній маскарад.

Занурюючись у легку оману,
Мій персонаж реальний, не з роману
Не знав, що йде до нього листопад.

14
Не знав, що йде до нього листопад.
Не знав законів вільного падіння.
Різноманітні звуки серенад
Вже склалися в октаву розуміння.

Бо він - це я. Кричущий результат.
Збирати нам чи кидати каміння?
Пробач, мій парку! Ти - мій рідний брат!
Все спільне, навіть роздуми осінні.

Куди веде єдина, вірна путь?
Бо тут - давно вже втрачена вся суть,
Тут тільки маски, на байдужість хворі.

Вловивши струм холодної води,
В минуле йду. Мені - туди! Туди!
У спогадах відроджуються зорі.