МАГІСТРАЛ

Бездонна ніч своєю глибиною
Створила непохитний нотний стан.
А сивий сніг спостерігав за мною:
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?

Мелодія, пригнічена журбою
Перетворилась раптом на туман.
Застиглою та змерзлою сльозою
Умився ранок, благородний пан.

Затерте гасло: "вірити і жити!"
Покрилося відтінками сурми.
Мінорний спомин, сумом оповитий

Блукає між байдужими людьми.
Та впали на крихкі яскраві квіти
Уламки почорнілої зими.

1
Бездонна ніч своєю глибиною
І чорно-синім кольором небес
Неначе пише: "Я тепер з тобою!
Забудь казки про принців та принцес!

Змирися вже з реальністю такою,
В якій лунає звук безжальних мес!"
А сніг, який ще вчора був водою,
Безрадісний танцює полонез.

Виходить, що ілюзій забагато
Було колись. Зазнав поразки план.
Зимова ніч, мов пострілом з гармати

Розвіяла порожній спів осан.
Відмовившись давно когось чекати,
Створила непохитний нотний стан.

2
Створила непохитний нотний стан
Рапсодія без доброї надії.
Настирливості неживих паван
Зневірившись, ніяк не протидію.

Несталий, ненадійний той талан,
Що розбиває вщент забуту мрію,
Під натиском гучних моїх доган,
Знесилений, мені опустить вії.

Я вже не той довірливий дивак,
Прикрасивший мажорною струною
Свій щирий спів. І всіх питав: "Ну як?"

Зніяковівши перед далиною,
Побачив сон. То був недобрий знак!
А сивий сніг спостерігав за мною.

3
А сивий сніг спостерігав за мною,
Дивився пильно крізь віконне скло,
Тримаючи холодною рукою
Вмираюче останнє те число.

Він тихо так кружляв над головою,
Понищив сподівання на тепло.
Вночі зникало разом із зимою
Моє минуле, все, що там було.

Заплакала на небі мила зірка,
Пригадуючи парк, весну, баян.
Земні статути мають запах сірки.

Здається, шлях пройшов, мов Магелан.
Посеред січня - болісно та гірко.
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?

4
Чи впораюсь я з болем свіжих ран?
Великий сумнів. Вічне протиріччя.
Січневий день, жорстокий, злий тиран
Потужно бив у серце та обличчя.

Земля уранці схожа на екран.
На ньому - таємниці потойбіччя,
Такі чужі для скривджених землян,
Заручників безбарвного сторіччя.

Хтось ніби каже: "Навіть не проси!
Події йтимуть звичною ходою!"
Тверда константа в будь-які часи

Сокирою махає чи косою.
У темряві заглушить голоси
Мелодія, пригнічена журбою.

5
Мелодія, пригнічена журбою -
Це те, чим закінчилися пісні.
Вона усе заповнила собою:
Холодні ночі, білосніжні дні.

Палітрою барвистою, рясною
Дитинство посміхалося мені.
Колись хотів зустрітися з весною,
Вечірніх вікон бачити вогні.

Спізнілі сльози! Ви такі невчасні!
Свідомість покриває злий дурман,
Вбиваючи фантазії прекрасні.

Я - в чорному. Прийняв від долі сан.
Скарбниця почуттів моїх незгасних
Перетворилась раптом на туман.

6
Перетворилась раптом на туман
Крилата рима. Все тепер у прозі.
Під струмом обнадійливих оман
Сприймати цю реальність був невзмозі.

Не ніжний дотик - руйнівний стусан!
Не можу ще оговтатися й досі!
Мовчить зрадливо кам'яний паркан
Про те, що втратив я на тій дорозі.

Зима зламала мій слабкий камін!
Він зігрівав надією простою,
Одвічний ворог всіх болючих змін.

І зовсім не прозорою росою
Для мене став світанків тихий плин -
Застиглою та змерзлою сльозою.

7
Застиглою та змерзлою сльозою
Оплакувала ніч мої слова.
Свого мовчання чорною стіною
Навчила забувати про дива.

Лишивши все позаду, за горою
Я знову озирнувся. Раз чи два.
Не схожий був на сильного героя,
Який ще досі має всі права.

Страшна розлука - те, що я побачив.
Тут квіти не ростуть. Лише бур'ян.
Руїни. Ось така трагічна вдача!

Так висловився січень-інтриган.
І зорями ранковими ледаче
Умився ранок, благородний пан.

8
Умився ранок, благородний пан
Беззвучністю та залишками болю.
Розрада вмерла і свистить буран,
Як прийде вечір - зовсім збожеволю!

Днів мовчазних крокує караван...
Так холодно зажуреній тополі!
Хотілося знешкодити капкан,
Прибрати маски та не грати ролі.

Але життя диктує свій закон:
Голодному дає поради ситий,
Вигадуючи власний свій канон.

Самотністю та смутком оповите,
Малюнком відіб'ється крізь балкон
Затерте гасло: "Вірити і жити!"

9
Затерте гасло: "Вірити і жити"
Не гріє душу й серце вже давно.
Хоча колись красою оксамиту
Всю дійсність маскувало під кіно.

Мій погляд був відвертим та відкритим,
День весняний, мов запашне вино.
Але сховалось щастя за гранітом,
На ньому - тільки фраза "не дано".

Не виправити вади тьмяним словом!
Самотнє "я" не буде добрим "ми"
Під сніжним недолюбленим покровом.

Просив людину рідну: "Обійми!"
Життя не стало різнокольоровим -
Покрилося відтінками сурми.

10
Покрилося відтінками сурми
Холодне небо. А остання нота
Завершила прочитані томи,
І календар скінчився у суботу.

Так шила доля з чорної тасьми
Невідворотну та страшну скорботу.
В безмежності глибокої пітьми
Таємні відчинилися ворота.

Хоча б краплинку світла віднайти,
Щоб потім цілий світ собі створити,
Не відчувати більше гіркоти!

Ми сплачуємо пожиттєве мито,
Лишаючи відлуння самоти,
Мінорний спомин, сумом оповитий.

11
Мінорний спомин, сумом оповитий
Зробив з мого майбутнього архів.
Не дихають рядочки заповіту,
Коли немає тих, хто їх створив.

У срібнім персні - чорні фіаніти.
Це - пам'яті одвічної курсив.
Сонет журливий, мною пережитий -
Увесь доробок, надбаний актив.

Я пам'ятаю спалах той червоний,
Хоча й не зарікався від суми,
В якій були плітки та заборони.

Поламане крило під чобітьми.
А вірш палкий, що скоро охолоне
Блукає між байдужими людьми.

12
Блукає між байдужими людьми
Жалоби персональної соната.
Вже грудень. Він могутніми грудьми
Не захистив від чергової втрати.

Отруйна сила злої сулеми
Мене вбивала стрімко та завзято.
Від зламаних вітрил і до корми
Мій корабель став мовчки сумувати.

Відлуння тихе срібної струни
В душі моїй нема куди подіти.
Воно змогло дожити до весни.

Не відігрілись руки. Що робити?
Зимові сльози окропили сни
Та впали на крихкі яскраві квіти.

13
Та впали на крихкі яскраві квіти
Несказані слова. Важкий тягар.
Мене завжди жорстоко буде бити
Сімнадцятого року календар.

Як холодно! Нічого не змінити!
Похмурий бенефіс небесних хмар
Затьмарив світлі рятівні софіти,
Та не приносить звісточку поштар.

З'явився дивний підпис на картині:
"Якщо не поборов - тоді прийми!"
Горять останні залишки гордині.

Зловісним візерунком бахроми
Розкидані по всій моїй стежині
Уламки почорнілої зими.

14
Уламки почорнілої зими...
Вони - де тільки можна. Скрізь і всюди.
Тепер готовий я лягти кістьми
За те, чого ніколи вже не буде.

Наказ від сьогодення: "Плащ зніми!
Стезя минулого веде в нікуди!"
Та досі йду крізь білі килими...
Геть байдуже, що скажуть сірі люди.

Від січня аж до грудня - темний час,
Пронизаний оманливою грою
Про себе нагадає ще не раз.

Минуле світить зіркою ясною.
Мені сказала правду без прикрас
Бездонна ніч своєю глибиною.