Які б дива не виробляли в цирку коні,
Бачу пару гнідих з воєнного дитинства...
...Востаннє скошують червоно-карими очима.
Мовляв, недарма вибігали в полі зимову ніч –
Не здійметься в зловіснім висвисті
Нагайка супостата.
Нерозпряжених підстрелять їх і нацькують собак.
Довго калататиме селом стогін-іржання...
...Стоять передо мною ті розумні коні
Незрушним знаком запитання:
«Хто їх навчив різниці поміж добром і злом?»
Це ж і не кожній людині до снаги.

твого болю гойдлива лодь
у морі незримої любові
виношує своє дзобасте скигління
витрушуючи хвилебій
дріботить у розбитому дзеркалі сонця
виринаючою з тепла долонь
солонкуватістю уст
небо боготочить
вогнебіситься
скрапує додолу
розгубленим чорнилом на папір
і застигає у закарлюччі
ніким ненадпитим
шумовинням промовності
скоро легені гавані спокою
вдихатимуть неквапливо
крислатий шлях судна
і незримість залюструє
розшиті язики всесвіту
коли пришвартована тінь
поглинатиме темінь
безсмакового забуття
але жодне місячне сяйво думок
не у стані утримати
новонародженого леготу
згадки про те
що доки пливеш
відтворюєш дотичну
між любов'ю і відчуттям світу
залишаючи за собою згоїну
перевістряного сонцем
серця
твого болю гойдливої лоді

8 Березня 2011

...падає сніг,
падає сніг у сутінках –
чисто і невмолимо падає,
мільйони та мільярди малюсіньких крижаних камікадзе –
летять безголово,
помирають безжурно...
...а пам'ятаєш – інший сніг, у іншому місті:
де вікна високі, як почуття,
де арки округлі, як груди?
...він тоді падав під музику –
а може, то музика підігравала йому,
наче актору невдатному?
Не знаю, але виходило в них достобіса гарно,
гра у чотири руки і два серця –
пронизливий вальс про лагідного звіра
і завіконний сніг на тлі індустріальних пейзажів...
... і ти – унизу –
вирізняю тебе у натовпі
і реву,
притулившись носом до задубілої шибки,
від ніжності нестриманої реву,
від любові неопалимої –
під музику і під сніг реву –
а ти йдеш, отам,
чотири_поверхи_під,
і сніг падає тобі на голову,
і музика падає тобі на плечі,
а за мить – я падаю тобі на груди,
і вибираю з волосся білого ледве живі сніжинки,
і шрифтом Брайля читаю Тору твого обличчя,
і шепочу-шепочу
похапцем через сльози
боса
навшпиньках
із двома миршавими хвостиками
про любов ще таку зелену,
яка розцвіте весною...

Гіркі плоди терпіння,
Але солодко буде тим,
Хто терпить.
Тяжка праця упокорення,
А віддяка на Небесах.
Вузькі шляхи Господа:
В тісняві та вибоїнах.
Шляхи лукавого
Для восьми колісниць.
Душа моя, де твої сили?
Серце моє, де твої сльози?
Тіло моє, де твій тягар?

Коли падає білий-білесенький сніг,
Колискову вітер співає жаркому вогню,
А дерева бачать, примруживши гілля, в вісні
Теплий подих весни,
Талі води та синь
Високо-глубокого неба…

Коли пише на вікнах шедеври мороз –
Пустотливо – грайливий, неначе дитяча уява,
А ковдра лікує, і голос різдвяних казок
Стає все більш явним,
Феєрично -яскравим
Та кличе до себе…

Синім птахом тоді щастя в руки твої
Прилетить і осяє життя. Стане іншим усе
Корабель попливе в новорічному морі буття…
Посміхнешся собі,
І поринеш в краї
Де щастя – усмішка твоя…
02.12.2010

коли ми разом
наші руки нагадують
два кінці канату
зв’язані
морським вузлом

коли ти біля мене
я дихаю тобою
як цілющим повітрям

коли ми поруч
наші серця
ніби два бокали
і грайливе шампанське
переливається
з одного
в інший

а наші очі
у благодаті
п’ють колір неба
із вічності

з тобою я
поза зоною досяжності
для всього світу
для всесвіту

а нині

відстань між нами
створює простір
для смутку
для роздумів
для печалі
для спогадів
для надії
для фантазії
для творчості

бо я без тебе
думаю про тебе
вигадую і створюю
тебе


2011

Метелики летять на полум’я
І згорають у ньому – істина.
Метелики хочуть грітися.

Та є серед них романтики,
Які обминаючи вогники,
І вибирають квітку,
Красою заховану в ніч.

Летять вони тихо і впевнено
На запах нічної фіалки,
На поле нарцисів,
Під Хуст.

Фіалки любов’ю пахнуть
І розкривають ночі
Чари свої і тайни.

Маленькі білі суцвіття
Наповнюють ніч ароматом
І кличуть до себе, звуть.

Метеликів вабить запах –
Вони обнімають квітку
Мереживом ніжних крил.

Вдихають на повні груди –
Цілують свою загибель
І мертвими падають.

Так
Цвіте орхідея-любка,
Чарівна нічна фіалка,
Бо любить коли в любові
Падають їй до ніг.

2011

...відколи діти пішли, їхня кімната так і стоїть пусткою,
все на своїх місцях, він нічого не зачіпав:
ліжка незастелені, шпалери кольору неба,
книги, де бути чи не бути – уже не питання,
постери на стінах поблякли,
недоїдене яблуко на долівці

...зайде раз на рік, присяде на ліжку – дивиться,
пам'ять як павутиння – кутками завісилася
пилу вже на два пальці – а стирати не можна –
неділя ж бо
...торкнеться фото у рамці –
зворушення тепле, як великодній кролик,
сльоза солена, як огірки вагітні...
сміються до нього сонячно
дітки нечемні:
Адамко – солодкий первісток,
Меншенька Єва – смішлива руда вивірка...

...відколи вони пішли –
(то не він їх вигнав насправді, бо – як?)
бунтівники, діти-квіти, що неодмінно хотіли знати:
що є там, поза брамою золотою?
що є мудрість і що є терпіння?
що хотіли на смак відчути
на зуб скуштувати
тугу шкірку
і солодке лоно
яблучного кохання...

...дивиться з неба, пантрує внуків –
дрібонькі мачинки в обох долонях
подихом зігріває
(до весни би діждати)...
Рай на замку тримає –
а мо повернуться –
а все як і було...
чекає досі
дзвінка
листа
есемески
бодай колись
бодай на Різдво:
- Ми тебе любимо, татку...

Ціна кожного з нас
Пропорційна ціні нашого слова.
Саме тому українця
Вирізняє виключний нахил
До неухильного виконання своїх зобов’язань.
Найбільша чеснота лицаря — вірність.
Вірність українця — скривавлене простирадло цноти,
Одяг жерця без жодної плями зради.
Сила держави в чесності громадян.
Наших патриціїв не торкнеться сморід підозри.
Наші плебеї радше помруть від голоду,
Ніж візьмуть чуже сало.

Ми попрощалися на березі моря.
У твоєму сні.
Десять секунд,
Десять хвилин,
Десять вічностей прощання.
Яка різниця?..
Все, що я міг сказати по тому,
Здавалося блідою тінню невисловленого
Чи навіть цитат з твоїх улюблених поетів.
Тоді, коли я більше
Не чув твого голосу,
Не бачив твого обличчя,
Не торкався твого волосся
З солодко-терпким запахом магнолій,
Залишалося тільки
Дякувати
За тисячу любовей, які прожив би з тобою;
Вибачатися
За одну-єдину, на яку так і не наважився.

Дякувати і вибачатися.

Мовчати.

Останнє ти мала відчути найкраще.
Я не міг не дати тобі вирости,
Забуваючи, що й сам –
Лише зернина
В руці Всевишнього

В очікуванні засіву.


24-25 грудня 2010 року

© На березі моря, 2011

Місто втомилося всотувати вологу дощів.
Вода марне шукає шпарин,
Завмирає калюжами,
Поволі стікає в низини,
Де сморід ряски
І флегматичні роздуми зелених ропух.
П’ятнадцятилітній прищавий Ромео
Без парасольки простує вулицею,
Всміхається своєму коханню.
І від шалу його серця
Краплини стають парою.
Поглянеш здалека:
Чимчикує двонога хмарка.

...і коли почали збуватися всі обітниці: і гори зійшлися, і води розійшлися по праву та ліву руку, і слова усі – мовлені та зловлені – стали неопалимою купиною, а первородство, у золоте руно загорнуте, стало фактом невідворотним – як ти думаєш: – чи злякався Яків?
Чи тремтіли його пальці, судомно стискаючи руку брата зрадженого?
Чи чув у собі сміх дітей ненароджених – обраних_ бо_ коханих?
Чи вірив голосу незнайомому Господа свого небаченого – «Не бiйся, бо то Я тебе викупив, Я покликав iм'я твоє, ти – Мiй»?...
...і коли почали збуватися всі обітниці – йому та їй дані, – коли слова їхні стали кров’ю та тілом, а речі набули форми, а формі повернули колір, і коли світ їхній здійснився, як осінній ранок – як ти думаєш: – чи злякалася вона?
Чи тремтів прутик у її пальцях, коли виводила на вільготних пісках узбережжя п’ятого океану слова найважливіші? Бо ж як напишеш – так воно і станеться врешті...
Чи чула, чи дослухалася, як спадають води Великого Потопу в її серці, і все стає на свої місця, і новий світ – удруге сотворений! – починається з найпершого листочка?
Чи вірила голосу незнайомому, що летів срібною павутинкою бабиного літа, і шепотів їй просто у серце: «Не бійся нічого, бо все вже написано. Бо й вода тебе не втопить, і вогонь тебе вже не спалить, бо первородство, Серце, дається не за правом закону, а за правом любові»?...
...і грілася сонцем, бо й сама була сонцем – світові сотвореному і - Тобі.

якось чоловік уперше вбив мою тишу:
вистрелив у рожевого фламінго
приніс мені накидку на плечі
й поцілував груди в рожевому сяєві

чоловік удруге вбив мою тишу:
устромив спис у тіло савани -
приніс мені бивні слона
тепер я маю розкішне намисто
браслети й персні
чоловік цілує мої руки аж до суму;
я й сама - ніби зі слонової кістки
чи порцеляни

чоловік утретє вбив мою тишу:
вирвав лілеї на ріці
білі лілеї з золотими коронами -
я не понесла їх додому
побачила на чашолистиках
душі ненароджених предків;
спинила човен і виклала лілеї на тілі
підставила тіло сонцю
та не рукам коханого
щоби побачили душі
куди сховане тепло світу
золото світу
пекло світу
(ліліеї зів'яли
а тіло залишилося неторканим -
ти більше не брав човна)

чоловік востаннє убив мою тишу
коли задушив соболину сім'ю
в рокитнику
залишивши соболеня
і тепер я вдягаю до тебе
коханий
дороге хутро на голе тіло

хтивий мисливче
зробив усе щоби я була лише тобі
але казки з мого серця належатимуть
рожевому фламінго
слонам савани
лілеям на ріці
та соболенятам

і тільки тіло в тиші - твоє
коханий...

2010

Це ж треба! Зірвати з місця скіфського істукана, перенести його на Полісся і поставити поруч провінційного музею.
А було колись! Натягав тятиву пружного лука. Мов погляди пекучі, летіли стріли в груди звитяжців великого Дарія, царя царів. І кимерійки знадливі, і горді сарматки, що народжуються верхи, шепотіли ночами про свої забаганки. І знову треба в похід: здобувати тканину і злото, задовольняючи примхи красунь темнооких..
Стоїть собі скіфська баба, бачить байдужих, в серцях яких задихнулась цікавість. Прищаві підлітки погладжують її холодне черевце і сміються, не зважаючи на акінак при поясі.
Душа царя плаче за летом коней, за своєю забутою славою, за гуком вершників, що невдовзі зійдуться в кривавому бойовищі. Дощ травневий змиває ті сльози, що напувають кульбабу, яка нудьгує за сонцем. Старий сторож приходить вечорами розрадить самотність царя, звертається, наче до померлого брата, розказує бувальщини, від яких здригається камінь.
Коли помре цей сивий поліщук, то стане брилою і вітер віднесе обох старих далеко на південь і залишить на межі лісу і степу, і полетить далі, аж до Понту, будити привид Назона Овідія, щоб оспівав цю дивовижну природу.

Де ти був
коли я залишилась сама вдома
коли вітер північний стукав у шибку
коли гупали яблука в саду
наколюючись на гостру суху траву
коли періщив дощ
на бездоріжжі кричали сови
і загас вогонь у грубці
де ти був
коли я одягла сукню
з червоного шовку
такого тонкого
що й через перстень можна перетягнути
розпустила волосся
заварила чаю
і постелила свіжу постіль
де ти був?

хто сказав, що земля кругла
вона має форму глечика
а дощі вливаються в неї, як молоко
а ми - маленькі-маленькі - чеберяємо ніжками по дну
і мріємо, що коли виростемо
неодмінно подивимось на землю зверху
а коли виростаємо
глечик з молоком порядна господиня зав'язує марлею
і продає на базарі
і ми все ходимо і ходимо...

Мої губи досі болять від твоїх поцілунків
Солодко і пристрасно ти проникаєш в мою сутність
Розпанахуєш мою душу навпіл
І п"єш кров з присмаком авантюри
Кров, насичену високоякісним мартіні
І дешевим пивом з найближчого кіоску
Ти випиваєш, наче йогурт, мою плазму,
Мої кров"яні тільця,
Мої судини перетворюються на трубочки з фаст-фуду
І ти їх скручуєш у вузлики
Ти пожираєш мою сутність
Так солодко й пристрасно
Так несамовито й жорстоко
Що серце стає волейбольним м"ячиком
Легені перетворюються на повітряну кульку
Тіло - на статую грецької богині
У якої губи червоніють від твоїх поцілунків

ніч - полінезійка
з валізою

привели її до хати -
посадили коло;
преромантичне слово
чекати

тим часом
пальчиками
збираємо срібну каву:

нам не буде соромно
фарбувати лоно
одне одному
ложечкою
рано-рано

дивися нічко:
ось я дозволяю йому
цілувати стулки долонь

відчуваю
ніби вотчину
стриножену вигадку -
чоловічу жилку;

кішка ласки - як я;
чорна - червона - біла
схилися нижче
над світом
над білим тілом -
на світло
(ти й сама - біла)

ліжко дістає до обруса:
русло зветься тобою

дивлюся на дихання -
прикладаю до нього серце -
пацьорки кави

як буде війна
зверху буду
царем-подорожником
рани твої гойдати

ніч запам'ятовує:
то зіниці
стратили морок -
люблю
торкаюся
роздягаю

петриківський розпис
сумує тобі на щоці
за калиновими дітками -
листочки бальзаміну бгає...

але по тому
шовково знову
тебе - мене - липкі зорі-мачинки -
солодкі навички
вбирає

2010

Заспіваймо славу Господу!
Господу Отцю і Сину
І Святому Духу,
І Пречистій Богородиці,
І всім ангелам Господнім,
І святим його пресвітлим,
Заспіваймо славу!
А цей день такий хороший,
В синім небі сонце світить
Сонце світить, а світ Божий
Славу Господу співає.
Заспівали славу ріки
І струмки, і моря хвилі,
В полі кожная стеблина,
Кожне дерево у лісі.
Вся земля вславляє Бога,
Бога Господа Живого.
Заспіваймо славу Господу!
Господу Отцю і Сину
І Святому Духу,
І Пречистій Богородиці,
І всім ангелам Господнім,
І святим його пресвітлим,
Заспіваймо славу!

...конверти –
в архівних женевських папках
марки –
в музейному ліхтенштейні
а тут
за півкроку
до урвища
спинилася древня хатина
і листоноша не ходить
та вже ж і адреси немає
тільки
клята цивілізація
оманливо щирить ікла
бо знову
у пащі принтера
біло-пустельні аркуші
А-4
байдуже чекають
(їх не торкалась Твоя рука)
зранку емейлом
транс
портуєш серце
трансліт вмикаєш
щоб зрозуміти відповідь
написану мовою
планети Відчаю
що мандрує еліптичною орбітою
навколо зірки Байдужості
сузір’я Неминучості
... а в перших рядках...
... і в останніх рядках...
сльозинка розплавила літери
це так по-земному банально
аж оскомина
на душі

я больше НЕ
скучаю люблю хочу зеленого чая
я больше НЕ
серчаю тебя с улыбкой встречая
я больше НЕ
а для тебя старая истина о вине
стала непостижима
печень не выдержала нажима
отказав в самый нужный момент
отвалилась как хвост у комет
а твое слишком живое ядро
больше не примет на грудь ведро
и не договорится с белкой
о полюбовной сделке
после шальных посиделок
с кучей халявных телок

я снова ТАК
сжимаю душу в кулак
чтоб не рвалась в палату
не умоляла врачей
вспомнить что обещали они Гиппократу
прячу продажную слезу
говорю на неделе тебя увезу
в наш шалаш на берегу реки
и что вздор что теперь далеки
друг от друга и что вопреки
расстояньям и небесам
ты не будешь отныне сам

я снова НЕ
могу отыскать покой в вине
могу осознать истину обо мне
что открылась случайно на жизненном дне
ты любил не жалея сил
что ж ты истину утопил

16.08.10

Між сторінками книги буття
Покладу квітку наших мрій,
Нехай вона зберігає там
Запахи днів, кольори радості,
Пелюстки бажання,
Доторки вітру…

Неповторну квітку надії
Висушу теж.
Із недосяжного космосу
Висмикну коріння її
Невидиме,
Поріжу скальпелем
Необезболену
І, склавши віялом, вкладу між буквами.

А віра висохла давно на корені…
Така історія,
Такі реалії…
Із книги спогадів
Лиш смуток виросте.
І, може,
В лютому,
У день закоханих
Я подарую тобі, невпійманій,
Гербарій щастя,
Що пахне пошепки.


2008

пристрасть
як пташеня, затиснуте в кулак
тривожно б'ється
вбити шкода
а випустиш
зміцніє, виросте
великим хижим птахом повернеться
щоб видряпати очі

Неохайні елегії
В. К.
1

На заході сонце – розпечене серце.
На заході, де блукає моя душа.
Що там мені на тому заході,
Крім самого себе?
Хіба що посмішка старого Леонтія,
Котрий водить на прощу мою душу.
Хіба що могила молодшого лейтенанта – солдата Великої Імперії.
А також,
А також, друже, твої байки,
Перев’язані мотузками поліщуцької правди,
Кінчики яких тримає
Святитель Микола.

2

Август шанує цноту.
Назон не пам’ятає,
Що йому шанувати,
Крім слів, з яких
Сплітаються його елегії.
Цезаріанці розбили Помпея,
А згодом і республіканців,
Жалюгідних в своїх удаваних чеснотах,
Зацькованих потенційними переможцями,
Покидьками та меткими фаворитами.
А всі разом будують сьогодення,
Сьогодення, схоже на едем,
В якому не знають Бога.
Назон не пам’ятає,
Що йому шанувати,
Бо в нього не має підстав
Щось шанувати
В світі,
Де Август шанує цноту.


3

За Феогнідом

Мінлива доба, як доріжка у синьому морі,
Що за кормою зникає, лишивши піняву.
Хто зрозуміє, навіщо усталений устрій
Зруйновано, наче очеретяну хатину?
Хто зможе побачить майбутнє в такому хаосі
Шахрайських прозрінь
І лукавих повчань безупинних?
Але для відчаю, Кірне, немає причини,
Допоки на вічне надія у слові Господнім.



4

Занадто життя, занадто...
Ні, занадто хоті
Буденних турбот і шлунку,
Що виразку носить, як орден.
Занадто промов і планів
Покращення доброго людства,
Що тисячі літ добріє.
Так мало у мене часу
Лежати, дивитись вгору
На сосен зелені крила
І слухати скрип цих сосен.
Так мало у мене волі
Мовчати, мовчати, мовчати
У гаморі, гомоні, граї
Пристойного марнолюбства.


5

Згубилась рима. Світ не знає ладу
Скрипкових струн. Володар барабанів
Трима чужий смичок. Правічне слово
В сучасному втрача первісну сутність.
Натомість розповзаються слівця,
Промовки, мовки, бовкання, скавчання,
Мізерне, хтиве, ферт і черв і ять.
Панує охлос визначень убогих:
Прогрес, тусовка, рекет, споживач.
Це не слова, це тільки недослівки.

А я така вся гола без прикраси жодної на комірі
Без спокуси жодної у спідньому
Без очей такий німих й привітливих
Без мовчання босого й неМого
Без тебе такого аж такого
До біса квітнього й палколітнього
Впиваючись у ковдри травневого повнолуння
Вию маленькою вовчицею
На всі ваші –іці –іці де ж ті зіниці?
Де ж наші киці? Твої й мої киці?
Солодкі полуниці - вуст твоїх криниці…
Боса, гола, квола чиясь спроквола надходить ніч…

квітка 2010

Скажи, чи достатньо тобі моєї душі, аби писати свої вірші?
Моє тіло, а скільки воно важить рядочків?
Позувати? Ставати у пози? Кидати грози
Аби тебе заливало потом та било чоло градом?
Чи просто мовчати і не видихати,
Щоб повітря стало до дива прозорим…
я - вмію кохати, я - вмію жити –
впивайся! впадай у залежність!
я вже мрію, я вже млію і фа-на-тію від биття твого серця…
Підпис: Твоя Муза.

квітка 2010

… сині пальці продавців чорниць
старі садиби у тіні ще старіших дерев
«Планета секонд-хенд» на півфасаду
пляж на бетонних блоках поруйнованих берегових укріплень
квітники і фонтани

Щороку з місця регулярно-обов’язкового відрядження я виїжджаю, ніби на прощу,
у місто моєї любові та пізнання
без карт і планів.
І так само щороку отримую індульгенцію,
особливо щедру й дощову тоді,
коли мене супроводжував ти.
Нам доводилося ховатися у першім-ліпшім кафе,
робити якесь мінімальне замовлення,
довго сидіти після його випивання та з’їдання
(ах, облиште ваші погляди, любі кельнери,
ви чудово розумієте, якби не дощ…),
потім іти калюжами,
і поділ спідниці все одно ставав мокрим від начебто останніх крапель...

Зовсім поруч із ним, та не відразу наважуюсь туди податись
і насолоджуюсь передчуттям майбутнього сповна,
залишаючи право відтягнути зустріч
з постійними корками на розі Галицької і Дністровської.

Очікування чи очікуване.
Живу першим.
Друге живе собі, зі мною чи без мене.
Хоча, може воно теж чекає?..

2009
© На березі моря, 2011

О самітня біла вороно
ти живеш у місті митників і контрабандистів
щодня крізь чотири кордони чотири виміри
у фурах ліфчиках чемоданах баках і ще в дечому
везуть несуть ліс-кругляк метал цигарки “Мальборо”
солярку горілку “Кайзер” безпачпортних дівчат
косооких китайців і ще... ще дещо

але твоя найризикованіша контрабанда це слово
тільки слово

щодня з європ у європи
і ще далі на схід захід північ південь
тече шарудить зміїним хвостом
бруднозелена ріка міняйли
ошалілі шепочуть трансвеститними голосами
розімлілі м’які поліціянти перелопачують липку бірюзу процентів
пальцями однеієї руки

але твоя найвідсотковіша контрабанда це слово
тільки слово

о... зет’с ґуд... все файно...
всьо харашо... а ще: іґен*... добже**... біне***
всі: повії боси збирачі пляшок податків
президенти оліґархи клієнти ґенерали
“афганці-бригадири” з протезованими мізками
ситі благодушні раді-радісінькі
і ти... ти мусиш бути щасливим

бо твоя найоптимістичніша контрабанди це слово
тільки слово

його не висвітлить радіоактивною руркою рентґен
гострими гвіздками пальців
не простукає зачеплений за живе митник
воно наче наркотик сховане найретельніше найглибше
у формулі крові візерунку душі
кольорі очей насмішкуватій губі
найзаплутанішій звивині мозку

так...так... твоя найзахищеніша контрабанда це слово
тільки слово

їдеш автостопом на велисопеді
у запльованому вагоні запалюєш свічки в зіницях невдах
ворушиш попіл людської гідності
на бетонних “зебрах” шлаґбаумах камерах стеження
трощиш наче факір шкаралущу зневіри
тисячі митників ментів спецнаглядачів беруть під козирок
дивляться на тебе з ненавистю зазадрістю любов’ю

бо твоя найвибухонебезпечніша контрабанда це слово
тільки слово
______________

* ,**,*** Добре (угор., польск., рум.).

Подошли сроки
отошли воды

тужилась Природа
дышала в лицо
теплом земли

Первые волны жизни

Первые зелёные капли крови


2010

може це не самотність
а просто чекання
на поїзд
з мріями
ще не померлими
і вже не наївними
як колись

може стояння
на пероні
застеленому
зоряним пилом

може просто
споглядання годинника
що крихтами любови
не часом
а душею твоєю
мандрує

може слухання
голосу
що звіщає
прибуття слів
так довго очікуваних

може прагнення
зайняти
призначене тобі місце
з квитком в один бік

може це не самотність
а просто чекання
на когось
хто поруч мовчить
заслуханий у самотність
яка є
просто
чеканням

Володимиру Павлишину, художнику

У місто моїх снів
Приходять вчорашні страхи.

Мов птахи
Сідають радісно
Й викльовують очі.
Боляче
Втрачати себе у світлі
А світ у собі.

Повіки,
Якби ж ви були залізні!

Залізе під шкіру вітер,
Обітре повітрям холод
І піде під воду погляд…
Погладь мене, музо,
Може,
Я буду з тобою поряд
Рядниною вкривши небо
Під стінами сірих храмів.

Цей танець кохання й тріо,
І погляд з далеких францій
На це обважніле тіло,
Що хвилею вкриє спогад…

Погода у нас… Негода.
Негоже життя прожити
Під стінами сірих храмів.

Під хмарами стін. Неславо,
Хоч спробуй мене родити!…

В долоні зібравши щастя
І пензля втопивши в лоні
Я знову забув про сонях
У місті мого безсоння.

22.02.10

Прославимо ж вільну працю!
Не ту, що зводила піраміди,
Не ту, що мурувала акведуки
Римських водогонів.
Прославимо вільну працю,
Плоди якої –
Чепурні мазанки,
Охайні вишневі дерева,
Ікони в сільських церквах.
Прославимо працю пращурів,
Що залишили нам
Не стіни й рови фортець.
А дивовижний краєвид
З осокорами та ставками.

Про пристрасть до підлесливості.

Сідниці наших вождів
Відшліфовані, наче поверхня діаманту,
Можуть віддзеркалити світло,
Якщо потрібно.
Нарід – це організація ювелірів,
Що вправляються своїми язиками.
Звідки воно береться:
Ненавидіти своїх володарів
І лизати, лизати, лизати.
А наші володарі – також майстри
Влестити під самі гланди:
Вправно припадають до світової громадськості,
Чіпляючись до кожного,
Від бельгійця до конголезця.
Але, коли випадає нагода,
Як же радіє наш брат,
Принижуючи голодного в’єтнамця
Чи дикого курда, чи селюка з Молдови.
Ми, наче твікс – два в одному –
Сержант і холоп.

Острови

1

Десь далеко острови
Із лисими скелями
І горбоносими жінками.
Десь далеко та пора,
Коли пінявою смугою
За кормою теплохода
Вигравала моя юність.
Десь далеко в різних краях
Проростають зелом горбочки,
Під якими спочили прадавні надії.
Лише мрія,
Залишилась квола мрія:
Жити в затишній хатині
На острові з лисими скелями
Та горбоносими жінками.


2

Гідроплани, наче бабки,
Кружляють над містом
Шановного Архімеда.
Спека сміється над часом,
Роздягає дівчат та їх кавалерів,
Певне, бажає довести,
Що люди однакові завжди.
Справді, хіба ж ці карабінери
Не крокували в когортах Траяна?
Хіба ж не ці кралі
Затуляли долонями обличчя,
Вгледівши голого Архімеда?




3
Осокори, осока, стежина,
Ще стежина – і весь острівець.
Острівець як загадка, згадка
Про затишок, спокій, дитячі сни.
Висихають річки.
Заростають їх русла.
А острови відлітають у вирій,
Відлітають назавжди,
Разом з осокою, затишком
Та стежинами.
Лише осокори не можуть
Звільнити коріння,
Не можуть розправити крони
І податися за островами.


4

В Ленінграді масний листопад,
Що звив кубло на Канонерськім острові
В квартирі пропащої п’янички,
Яка гендлює горілкою
І занапащає тринадцятилітню доньку.
Листопад не знає просвітку,
Гуляє в кафе “Асоль”,
Обіймає чергову в бойлерній
І випиває з нею на брудершафт.
Листопад втомився від себе,
Від бруду на вулицях
І неприкаяності берегів
Фінської затоки.
Найсумніший острів похмурого міста,
Де квартирує масний листопад.

сміюся чи посміхаюся
я світло тобі дарую
наче зоря зорю
променем пестить
так на твоєму серці
усміх мій
ніжності квітку малює

він пахне травами
що луки між собою
перевеслами зв’язує
з літом про тебе
розмовляючи

я посміхаюся тобі
і сіре світло моїх очей
тонкою ниткою в’ється
між твоїми пальцями
візерунки дотику
виплітаючи

сміюся чи посміхаюся
я_просто_світло_тобі_дарую





*ілюстрація до вірша - робота Ольги Кваші "Сонце"

Старішаю
із кожною весною,–
ніякий макіяж
не приховає
ні гіркоти
у кутиках губів,
ні відчаю,
що в погляді струмує...
Старішаю
із кожною весною –
не бажана,
не люблена,
забута...
Та знову,
бачиш –
проліски
цвітуть...
2009

Я хочу тебе
Обіймати руками бажання,
Багаттям мінливого слова
Вкладати щодня на престол.


Я хочу тебе
Цілувати губами пожежі,
Щоб лід твого серця розтанув,
Щоб крига не вбила мене.


Я хочу тебе
По хвилі втрачати до смерті,
Бо вірність на вічність не схожа,
Бо кажуть: любов – це полон.


Я хочу тебе
Прогнати, мов пташку із клітки,
Бо знаю – повернешся знову.
Та клітка тримає мене.

якщо врешті скинеш
увесь цей одяг
станеш прозора
як едемський вітер
самотність облечеться
у два тіла
слова
фігове листя
поскидають
дерево пізнання добра і зла
з деревом життя
одружаться
херувим
меч свій погасить
і любов ходитиме
слідами Бога

Лишень би не почути голосів,
закрити двері, ватою закласти
шпарки у голові та поміж днями,
щоби пожовклі оклики минали,
щоб розсипáлись каліграфією літер,
листів, листівок, оголошень,
що рознесуться вітром по дворах,
прилипнуть до підошов перехожих,
але не більше; більше - тільки б не...

Нехай хтось інший залишки збирає
й захоплюється вакуумом слів
між паперових голосів про тебе.

Якщо Бог існує -
піду до Нього у гості
за друга слово
замовити.

Може потраплю на трапезу,
що небесами пахне,
а може
просто посидимо вдвох
і помовчимо музикою
думок.

Голуби пухнастих хмар
тріпотітимуть над нами.
А ми будемо пити
з порожніх
кухлів
свячену воду
і спраги не знатимемо.
З порожніх тарілок
будемо їсти
хліб і рибу
і голод
не буде нас боліти.
А моє слово про друга
прозвучить
молитвою.

Я знаю,
що Бог
може розуміти мову,
написану нотами спогадів,
загублених поміж
відрізками часу,
у яких зникли
його флейта,
моя пісня,
її танець,
наші
долі.

Я знаю,
Він чує,
як той, за кого прошу,
м’яко вимовляючи
жіноче ім’я “Нінья”*,
тихо підтверджує
в ніч
Твоє існування
іспанською.
І не дає сльозі упасти
на скельце своїх
окулярів.



* Нінья Пасторі - іспанська співачка

1.
Згасає день свічею.
Сніжинки падають у хороводі до землі.
Укрився всесвіт за білою завісою,
Неначе сон, який ще не наснився.

2.
А що насниться?
Тепле літо,
Ніжний лист кленовий,
Сонячний промінь
Чи птахи у небі?
Все одно що,
Тільки б душа слухати
І дивитись на це
Була готова без кінця.

3.
Ми живемо поруч із зимою,
І часто, в зимовий вечір буваємо самотні.
Та найкращими ліками для душі
Стануть народжені тобою рядки…

27 січня 2010 р.

тонучи
щасливим будь
і вдячним будь
за те що тебе
ніхто не рятує

гнися, звивайся, входь у світло зсередини води
в смуги світла, як у смуги тигрових рибин
випотрошених твоїми нігтями — рвучко, імпульсивно, агонійно
при нестачі кисню

йди до дна, приєднуйся до намулу
спів Льореляй замінить тобі повітря і хліб
води й без того буде предостатньо

залишай населений речами світ
твої тостери та кавоварки давно знікчемніли, зламавшись
їх не стало для тебе, вони товаришують на смітниках із гниллю та бляшанками,
відпусти їх
видихай, видихай останнє повітря з легенів —
останні ланцюжки пухирців до світу людей, яких уже забуваєш
уже забув

Льореляй стає тобі всіма людьми й істотами
дна пісок і намул — усіма речами
у вухах твоїх спів її звучить
а дві рибини їдять твої — такі несуттєві вже — очі

в голові як оси в кулевому паперовому гнізді
живуть лише думки про тебе
лоскочуть зсередини лапками і крильцями
не дають тебе забувати
нестерпно далеку тебе

хто шлях між нами виміряє, якщо він в глибини нас простягається?
хто цих ос випустить, якщо мед тебе так далеко, що вони повмерзають навічно
у це осіннє повітря а не долетять..?

був би я лікарем — вигадав би трансплантацію ос
зі своєї голови в твою
вигадав би хірургічне видалення відстані
шляхом кохання

а поки —
ти нестерпно, болюче відсутня
а оси — з голоду і розпачу — їдять одна одну
так що моя голова — легке паперова гніздо —
відлетить за вітром
із масивного дерева тіла зірвана

сподіваюсь вітер пронесе її поряд із далеким твоїм вікном
і бодай так я побачу тебе

зі всієї павутини часу що обкрутила нас нарізно — у відрізаних коконах міст -
можна було би сплести одіж кожній істоті — і китам, і комашкам, і нам з тобою
так би ми стрілися зовсім скоро десь на вокзалі під проникливим дощем
і злиплися би павутиною до павутини, попадали би смішно в калюжі, біля кинутих сумок

“лежати, не підводячись, цілувати усе твоє обличчя, волосся
незграбно виплутуватися з часу, що тане від води, мокнути
стискати тебе в обіймах, під лушпинням мокрого одягу знаходячи тепло”
саме так описане поняття “щастя” в наймудріших із древніх рукописів


2009

Скельця


* * *

Промінці ковзнули галявиною і збудили маленьке звірятко, що нібито чекало на їх пестощі.
А ти посміхнулась ледь-ледь, заплющила очі. Я ж хотів милуватись на їх глибину, в якій так багато.
Мила моя малеча!
Вже перші зморшки з’явились у куточках твоїх очей, стигла важкуватість в рухах.
Мила моя, які лагідні в тебе руки, як добре розчинитися в теплі твого тіла, забути все-все, що чигає чорнотою, і врешті-решт склепити повіки в солодкому сні, сховати обличчя в тобі. немов цуценя ховає писка в маминій ласці.
Промінці ковзнули галявиною і збудили звірятко, що ніби чекало на їх пестощі.


* * *

Вони ніби кохались.
А кохати – це пити трунок до нестями, бо закохані завжди гіркі п’яниці. Це властиво не всім, бо пристойні пани та панянки день починати не можуть ковтком цього гіркого питва.
Тож кохала вона, він пристойно сприймав це кохання.
І коли він мився, розтираючи тіло, то ловив її погляд і йому було неприємно. Бо порядні пани та панянки день починати не можуть ковтком цього гіркого питва.
Вона, певне, не вміла інакше, помічаючи порцелянову тверезість рухів, відчуваючи, як він нудьгує, пестячи її.
Вона, певне, не вміла інакше, кохала бурхливо, весняно, вогненно, як діва цнотлива, мов краля, що цноти не знає.
Вони ніби кохались.



* * *

Друже, сумно.
Чи буває життя без смутку?
Ми невиправні діалектики, що бачать біле та чорне, біля вірності завжди зраду і завжди щось там – навпроти.
В тому світі немає горя, то значить і радощів, якщо ми не помилились в подвійності сущого.



* * *

Травень скоро злине, а гризота кублиться, як і раніше. Ні друга поруч, ні коханої. Два роки кохати в порожнечу. Дві панни, що байдужі.
Треба переломити це нидіння, сміятися, жадати, як воду спраглий, радості, і пити, пити.
Кульбаби стають жменьками пуху. Вітер рознесе їх світом, щоб знов прокинулось злото на зелені.
Скільки рядків! Скільки рядків, напоєних вересневим смутком. Ці рядки – єдине, куди я можу викричатись. Та хто прочита?



* * *

Зализані, охайні хлопчики з ознаками поважності, що проступає над ремінцем.
О, які ж ви впевнені та гідні! Ви гідні всього-всього в цьому світі, бо ви є. Своїми пещеними, але все одно липкими долонями ви хапаєте плоди пізнання, щоб жерти їх, пишаючись плямканням. Але то не гріх для вас, то не гріх, бо скінчиться клозетом і тільки.



* * *

Ваші гроші переповнили поважністю жести й слова. Тепер нічого не буває намарне, бо ви майже над істоти.
І повинні канючити старі голодранці, яких ви обікрали, бо гроші переповнили поважністю жести й слова.
Ви добре знаєте, що за життя на цій землі Суд Вищий діє вибірково, то чого стримувати себе. І завтра, поплескуючи по плечу, зверхньо зиркнете в очі достойного та стримаєте відрижку свого минулого.



* * *

Прийде той день,
коли Ваше серце розірветься від шалених бажань
і його скельця поранять сіру буденність –
відображення Вашого я.
Навколишнє завмре на мить, подумає:
“Ця медуза померла, як птаха в годину весняного співу”.



* * *

Прийшли й возвістили, що все загине,
тож повинні знайти праведника,
аби отримав прихисток в інших світах і людство продовжилось.
Шукали його, сперечались, аж воювали за своїх висуванців.
Коли таки знайшли, той запитав:
“Як же я покину вас на одинці зі злом?”
І Господь пожалів людей.



* * *

Моя Україно!
Я не хочу називати тебе ненькою, бо син ніколи не скаже недбалій матері правди про неї.
Краще будь мені подругою, дружиною чи сестрою, щоб глянути в твої карі очі покірливої тітки і запитати, чому кинула напризволяще свого Мазепу, а інших нерозумних цькувала на нього, як на лиходія.
Ти напувала молоком чужих пащенків, що кололи тебе голками презирства, і старою, спитою шльорою йшла за кожним, хто мав батіг і срібло.
Твої пророки оспівали материнський стогін, прокльони й приниження, твої вибухи шаленства, коли сини гризлися поміж собою, зраджуючи і оплакуючи доленьку ще до початку війни.
Народи ще одну дитину, аби виросла в мужа, який навчить платити за зраду й безхребетність, а блазням від свободи підсипле гарячих, щоб знали – свобода не привід для блазенства.



* * *

N.N.

Повна відсутність думки, будь-якої думки.
За кілька кроків від мене засинає дівчина,
подих якої я відчуваю, немов стою поруч.
І справа не в стінах, котрі між нами,
а в тому, що комаха летить на світло ліхтаря
і б’ється об скло,
залишаючись плямою на цнотливій прозорості.



* * *

О. В.

Поруч на болоті співали жаби,
зорі мерехтіли,
здавалося, що то пульсували тисячі сердець,
переганяючи, мов кров, тьмяне світло.
А я стояв на балконі,
вслухаючись у далеку дівочу сварку
й плакав, переповнений буттям,
дякував Господові за ці сльози
і цю тиху радість життя.
Коли ж це було?



* * *

Знаєш, друже, у нас таки великий народ. Такий великий, що годі намагатись зрозуміти його в справах його.
Іноді мені здається, що напівбожевільний майстер, щоби втілити чудернацький світ своєї уяви, вигадав химерні ляльки, які зрештою виліпив, і став бавитись.
Отож на килимку, що зветься українською історією, з’являється час од часу щось подібне до держави, постають велетенські армії, галасливі трибуни та герої в тогах дивують простір, щоби невдовзі розчинитися в безбарвності холопства та з пихою лакеїв гризти жовту кістку ницого жевріння, забувши себе і своє.
Чи бачив ти ще суспільство, котре вірить відвертим брехунам та покидькам, суспільство, в якому зрада – річ звична і дає зиск.
Наші безбатченки під завивання і регіт танцюють на трунах своїх пращурів, ляскають в бубни, втішаючи веселого пана.



* * *

Ні, мій друже, я не хочу, мавпуючи інших самовпевнених, передбачати вчинки нащадків.
Лише кілька думок про наше сприймання прийдешнього.
Дивитися через сторіччя – справа поетів та провидців, аж ніяк не політиків, яким доволі сутужно зрозуміти сьогодення.
Було б добре, якби ці романтики від прагматизму не мурували ілюзорні світоустрої, намагаючись втілити свої химери, а опікувались одним-двома поколіннями, як батьки опікуються дітьми, а діди – онуками.
Якщо ти фаталіст, то скорися думці: що має бути – збудеться, попри всі твої намагання перешкодити, і буде не так, як ти думаєш.
Якщо ти впевнений у своїх можливостях змінювати , – пам’ятай, що схожих на тебе досить, щоб результат виявився не тим, про який ти дбав.
Згадай Леніна, що бачить наслідки своїх дій і бачить не те, що хотів бачити.



* * *

Яка наївна впевненість – здолати розумом час!
Один рядок поета скаже про майбутнє більше, ніж всі оті фоліанти патентованих сивіл.
Тільки в одному можна бути певним – все зміниться.
І коли волають про невідворотність подій і форм буття, пророкуючи їх вічність, посміхнись.
Бо ніхто не збере всього: ні багатій, ні володар.
А якщо таки збере на певний час, то чекай найбільшої зміни, про яку писав Іоанн.



* * *

Нехай мої вірші на пожовклих папірцях погниють у вогкій тиші погрібів, та все одно на вістрі меча я втримаю терпіння й страх.
Терпіння, щоб не приклеїтись до слави. Не вірю її облудній плоті, тимчасовій владі, що нагадує весільну ляльку на капоті авто. На ранок після гульбища пожмакана цяцька, наче напівзабутий сон. Пам’ятають лише дзенькіт чарок та чари жінки, що пішла.
А страх – страх фальшивої ноти. Він не дає зрадити себе.
Краще втрачати й втрачати, ніж жити й писати без душі.


* * *

Газетна мудрість свинцевою осугою подразнює шкіру ануса.
Ціна слова мудреця та невігласа у цьому випадку приблизно однакова.
Найдорожче ж – не дурень, не мудрий, а той, хто влаштувався.
Отож обмацуємо голу Катерину Пікуля, але не читаємо Гомера.
Так і має бути, бо природа турбується про рівновагу –
і Моцарт, і недужий хворобою Дауна перебувають на протилежних полюсах.
Слава Богу, що абсолют не має повної влади.
Уяви абсолют рівноваги.



* * *

Все мине і тисяча миттєвостей з’єднаються в одно, щоб залишитись в спогаді про тебе, квіткою серед січневого небуття.
Ми приречені на втрату і усвідомлення минулого щастя не притишує біль від солі, що нею посипано рани нашої пам’яті.
Ми приречені на втрату. Отже не сумуй. Смуток не змінить нічого, бо кат на ймення Час не знає жалю.
Все мине, але зараз цілуй мене так, ніби нам судилася вічність.



* * *

Стати малюком, загубитися в лісі, рюмсати злякано й тихо, відчуваючи найбільше бажання – зустріти людину.
Тепер я боюся людей, боюся їх байдужості, липкуватих поглядів та настирливих вимог бути тим, ким я не хочу бути.
Втікаю в самоту, аби знову і знову шукати людину і знаходити розчарування.



* * *

О. Г.

Я поспішаю до тебе золотою дорогою.
Трамвай, мов човен фараона, лине кульбабовим морем.
Ти чекаєш мене в Едемі,
що має форми дев’ятиповерхового хмарочосу.
Я Маленький Поет Великої Жаги,
ти – кошенятко з очима стрімкої пантери.
Моя дика Єва, я пливу в човні між кульбабових хвиль,
серце моє –
то пелюстка яблуневого цвіту,
що принаджує силу проміння.
Одне лише мене турбує – відчуття перебіжності,
якого не спекатись ні за які гроші...



* * *

Прив’яле листя в керамічній вазочці, залишки морозива, твоє задумане чоло і непотрібна музика.
Я зрозумів, що кохаю тебе, що ми спізнаємо розлуку, що настане осінь з її дощами, а травень залишить по собі золу згаслого вогнища, сміття в спорожнілій домівці та морську піну, всотану піском.
Ти уявляєш, ніби спинила вічність. О ні! Смуток нашого завтра через відчинене вікно зазирає в наші очі..



* * *

Ми заблукали в місті, над яким палахкотить сонце.
Ми забули шукати дорогу. Сидимо та чекаємо поводиря.
Іноді з’являються молодики в жовтих шкарпетках і пропонують напрямок руху. А сонце палахкотить, зігріваючи та осяваючи всесвіт. Наша дорога давно відома. Але слабкість плекає довіру до жовтих шкарпеток та нових напрямів руху.



* * *

Сонце, коли воно на сході, нагадує малюка, який верещить від захвату, готовий увібрати цей світ, це безмежне диво, що нуртує глибинами своїх кольорів.
Сонце, коли воно на сході, наче перша кульбаба. Ще все попереду. І навіть немає що пригадати.
Але настає пора і вітер зриває насіння і несе його в безвість, в майбутнє. А ти залишаєшся стеблиною, стеблинкою, що згадує розпал травневого цвіту.



* * *

Я бачив крилатих людей.
Я бачив, як втрачають крила:
В одного їх відрізають,
в іншого вони палахкотять,
Мов смолоскипи.
Буває, що крила просто всихають, –
Найстрашніший різновид втрати.



* * *

Там, де немає кохання,
Там без радості дім твій і успіх, і мить відпочинку.
Там будь-яка праця – сізіфова завжди.
А всі сподівання, бажання та мрії
Існують, аби існувати,
в ніщо проростаючи мляво.
Там , де немає кохання...
І порятунок єдиний –
Це звичка жувати буденність,
Перетравлюючи добу за добою,
Як шматки засмаженого Фаетона.
Тільки сни – волоцюги,
прозорі та світлі,
Безжальні, як Правда,
Псують нам ранковий настрій.

1
Цей комар, наче докір з мого минулого, не дає заснути.

2
По небу, спотикаючись об сонце, гуляла підпила хмарка.

3
Збуджено нявчать коти, а мені байдуже, бо тебе немає поруч.

4
Я маленький мухоморчик, що виткнувся на полі, де товчуться бегемотики.

5
Сіре море стелить білу піну, що на мить скляніє біля ніг.

6
Тиша засипала втомлене місто, тільки кроки випадкового перехожого не коряться ночі.

7
Зморений день випив кухоль темного пива і сутінками поклав руку на плече старого майора.

8
Вода за вікном дзюркоче, треться кіт об ноги, посміхається мила, додивляючись ранковий сон.

9
Через прочинене вікно на пожовклий папір падають сніжинки, немов химерні рими.

10
Я бачив розумника, що плюндрував своє життя, спотворюючи коментарями думки генія.

11
Я сумував, я малював тебе на тихім плесі олівцем зітхань.

12
Два гідроплани кружляли над бухтою, наче бабки, що виконують танок кохання.

13
Гуляла віхола у лісі. А я у віхолі гуляв.

14
Тяжко, о Кірне, бути в юрбі, одна частина якої в іншу кидає каміння, та ще важче закликати до милосердя, стоячи поміж ними.

15
Вона була найкращою, тільки я не міг їй відкритися, бо гріх таку душу вихолоджувати відчаєм.

16
Навколо мене вирувала тиша, бо люди все писали казочки одне на одного, як у часи минулі. А втім, часи однакові завжди. Отож навколо тиша вирувала.

17
Все, що є – від Нього. І сонечко зранку, і тістечок смак, і почуття полегкості після покаяння, і сльози – рідкі гості.

18
Ми приречені на втрату, бо нас мало, надто мало одне для одного.

19
З узбіччя дороги відкривається плесо степової річки. На воді доріжки ліхтарів, а небо, мов галявина вкрита кульбабами.

20
Жінки усі на дотик, як запах розквітлих півоній. Розплавився шлях і навіть мухам ліньки літати.

21
Вона була першою, хто освідчився мені в коханні, і не останньою, хто збрехав.

22
Дурна епоха.
Годинники живуть своїм буттям, а час розгубився і щось жалюгідно белькоче.

23
Солодкий вульгарний запах сімнадцятилітніх панянок. Я стояв на сходинках старого тролейбусу, що подарував мені цілу зупинку з мого минулого.

24
Є прості істини, майже банальні в своїй простоті. Але на них стоїть світ людський.


25
Літає листя, мов перелякані птахи. І небо таке голубе, аж крижане. Ця осінь, як межа, переступивши яку треба давати відповіді і бути собою. Народжується епоха гекзаметру.

26
Вища мудрість життя в позначеному смертю. Вища мудрість смерті в позначеному вічністю.

27
Прегарні мрії не приносять дива, бо дійсність – здебільшого зрада порцелянових мрій.

28
Люблю серпневі зорі, що сяють обіцянкою щастя. А зараз ці зорі сховалися за хмарами, неначе їм соромно за мої розбиті надії.

29
Ця епоха навчена вбивати. Ти можеш пролити хоч цебро чужої крові, але пам’ятай: у святих і душогубців одна дорога до вічності. Тільки вічність у них геть не однакова.

30
Із дорученням зворотнім написав собі листа, але втік від листоноші.

31
Переповнений прихожанами той храм був порожнім.

32
Гори жевріли, наче велетенські вуглики. Ще мить до заходу сонця.

33
Моє минуле і моє сьогодення докоряли мені в моїх ранкових снах, а моє завтра дивилося на ліхтарик крізь келих червоного вина і посміхалося ледь помітно.

34
Тримав на руках її сина і згадував перше дитяче кохання, схоже на травневу квітку.

35
Над урвищем голі дерева,
Схожі на в’язнів перед розстрілом.
Січнева відлига.

36
“Пить піду!” –
Співає перепілка.
Цикад цвіркотіння.

37
Ковил – трава тріпоче.
І кленів шепочеться гілля.
Липневий вітер.

38
Згадуючи дитинство.
Через річку червоний міст
Збудувало вечірнє сонце.
Виспівують жаби й цикади.

39
Зорі, наче стиглі абрикоси.
В полі чути шерехтіння:
Крадуть кукурудзу.

40
Рвучкий квітневий вітер.
І дітлахи розправляють плащі
У марних спробах злетіти.

41
Перед малюнком.
Зал збільшився від світла,
Що заклякло перед шматком паперу
З його притлумленими кольорами.

42
Метеорит пролетів.
Абрикоса упала
І злякала стару мишу.

43
Я приніс з морозу величезне яблуко і підніс до твого обличчя. Від запаху, свіжого запаху ти прокинулася і посміхнулась щаслива.

44
Кульбаби, кульбаби всюди, ніби Крез вирішив позбавитись золота, а Сущий перетворив те золото на пух і розвіяв.

45
Дивлюсь на тебе і завмираю так, наче вийшов з хащі на галявину, де цвітуть сотні папоротей. Дивлюсь на тебе і гублю слова, бо не можу скласти думку, щоб передати свої почуття.

46
Цуценя налякало метелика,
Що злетів над пахощами півонії
І зник у ранковій прозорості.

47
Сміється море.
Вітерець над водою
Грається з чайками.

48
Містечко на схилах гори, наче сімейка червоноголовців, що визирають з трави. Над теракотовими дахами, над покрученими соснами і аквамарином заливу лине дзвонів передзвін.

49
Після пожежі.
Із каменю гори стирчать обгорілі кипариси, схожі на чорні шпичаки, що проштрикнули небо. Марне Зефір намагається їх оживити.

50
Якби ж то люди так вперто прокладали дороги спасіння, як цю дорогу в скелях…

51
Обгорілі дерева на схилах гори схожі на плем’я чорношкірих, яке поспішає до бою. Над самою кручею кілька сосен, вцілілих при пожежі. Ці сосни, наче вояки, що готові достойно зустріти смерть.

52
Південний вітер розправив прапорці моторних катерів. У білій сукні темноволоса панна чекає на причалі.

53
Буденний крах.
Вершину почуття вже пройдено, а все здається, що вершина.

54
Я прокидаюсь, думаю і помічаю, як неважливе, дрібне та сіре стає сутністю нашого життя, а ми віримо, що це вбоге пищання – вишукана симфонія.
55
В павутинні нудьги заплутався квітневий вечір. Накрапає ледащо дощ і равликами повзуть хвилини, немов зупинився час.

56
Спека невтомна, як монологи радіоприймачів. Червневий вечір.

57
Ковток нічної тиші, що гуде розмірено, як трансформатор, що тече цівкою води з крану на кухні. Ще мить і тебе не стане: розчинишся в порожнечі своїх думок, загубитися назавжди в неможливості протистояння.

58
Метелик на мить закляк на камені дивною квіткою і зник в гущавині ближнього дерева.

59
Тліє листя, як останні тижні в місті, де мешкає твоя пам'ять. Розлука схожа на листоношу, що помилився адресою.

60
Який мороз!
Чуже місто гріється в дешевій забігайлівці доброю старкою.

61
Далеко потяг. Собаки валують. Хочеться спокою, сосен скрипу. Настрій вирівняти, як доріжку в сквері, щоб не вибоїв.

62
Три місяці чекали парасолі
Цей вересневий дощ.
Всміхається грибник.

63
На сонечку вовнянки
Акації торішній лист.
Південний вогкий ліс.

64
Між небом і землею
Три тисячі ниток.
Пожовкле листя падає в калюжу.



65
Затужавілий час.
Ранкова сутінь
І бубоніння жовтневої зливи.

66
Зірки, як звільнені серця
Ледь тріпотять під вітерцем.
Я знову пригадав червневі ночі.

67
Над жовтим полем
Завмирає сонце
І проміння чеше об стерню.

68
На перший сніг лягає листя жовте. Який чудовий килим, подивися, гаптує листопад.

69
Волога волосся грабує хвилини сну. У думок якась протиприродна прозорість, немов би слова розчиняють у кислоті до стану єдиного звуку.

70
Листопад, як гола правда, чорнів грязюкою похмурий та непривабливий.

71
Перша птаха над озером Басів Кут. Старий жебрак збирає пляшки після нічної гульби веселих компаній. А водоспад шумить і вдень і вночі.

72
На чорній гілці горобець зустрічає зиму, наче безпритульний жалюгідну старість. Місто принишкло в передчутті першого снігу.

73
Пелюстка осінньої квітки лягла на хвилю і злякала маленьку рибку, що хотіла побачити сонечко.

74
Напрочуд теплий вересневий вечір. В імлі зникає жінка світлокоса, і підлітків веселі голоси.

75
Шерехтіння листя, що опадає долі, наче згадка про наше минуле, в якому були павутинка на лівій щоці і вологий запах грибів.
76
Могила схимника.
У присмерку надгробку поруч
Жовтіють чорнобривці.

77
Немов зимове хутро, сніг сповзає і відкриває непривабливість околиць. Труп безпритульного із люку дістають.

78
В запустінні оселя серця і в недбанні. Дух Святий віддалився, а засмучений Ангел терпляче чекає за дверима очищення захланного обійстя.

79
Без діла лежу цілий день. Розсудливий скаже, що лінивий схожий на мерця. Неправда: милуюся фіалкою на підвіконні.

80
Світло вуличних ліхтарів сотнями променів пронизує авто, а небо аж срібне від сяйва місяцю, що причаївся за хмарою.

81
Вікна сусідського будинку виблискують під сонцем – безшумна пожежа жовтневого вечора.

82
Тихий хрускіт снігу під ногами.
Зорі мерзнуть в порожньому небі,
А обличчя червоне, як вогник.

83
На квітці кульбаби маленька пір’їна і крапля роси.

84
Самотня ворона в сірому небі пригнічує настрій.
Брудна вода хлюпотить під ногами.
Зіпсований грудень.

85
Зв’язки поміж темрявою, переповненою морем з його пароплавами, і світлом маяка. Стоїш за штурвалом і відчуваєш, як цей вогник утримує гармонію простору.



86
В старому селі, де зруйновано церкву, де люди замордовані буденністю, смерть така звична.

87
Північно – західний вітер кидає на промерзлу землю лапатий сніг. Буденно з’являється зима, і відчуваєш сповитий смутком спокій.

88
Поет спочиває.
Сосни скриплять під вітром,
Падають голки на тіло,
Що в гамаку спочиває.

89
Над обрієм ранкова зірка. В імлі дві постаті рибалок: їх кроки розчиняються в переспіві жаб і цикад.

90
В яблуневому саду гріємося навколо вогнища. Перша ранкова паморозь.

91
Згадуючи дитинство.
Сиджу на підвіконні старої мазанки. За шибкою бабуся несе оберемок дров, залишаючи сліди на килимі першого снігу.

92
В тумані над похмурим дачним селищем кружляє гайвороння. Напівголі берези, перелякані пташиним граєм, втрачають залишки жовтневого вбрання.

93
За вікном шумить марудний дощ, а старенька кутається в плед, зігріваючись спогадами.

94
Запах цієї дівчини – перукаря, як привід для нищівної поразки у війні за власну цноту.

95
Над тихою рікою діброва майже гола. За дібровою заводські труби утримують чавунне литво хмар, наче хочуть зберегти волошкову незайманість обрію.



96
Господь Володар вічностей та часів силами своєї благодаті і любові береже безгрішні дитячі усмішки, як найкращі згадки про наше минуле.

97
В башті старого замку дівчинка грала на клавесині. О, якими ж недоречними здавались сучасники, авто і цистерни з пальним.

98
Вистукує годинник, підганяючи найкоротшу ніч. Прохолода не встигне приспати мою втому.

99
20 сторіччя.
Цей перстень на вітрині антикварної крамниці двічі знімали з мерця, один раз конфіскували і тричі крали.

100
На пероні в Конотопі продають вареники і картоплю. На пероні в Конотопі я надихатись не можу словами і запахами Вітчизни.

101
Пролітаючи над Шепетівккою, так хотілося стати вітром, щоб шугати понад лісами, аж поки вечірнє сонце не зникне за небосхилом.

102
Земля – це чабрець, що п’є бензин замість води і відчуває пестощі розпеченої гуми коліс авто. Ми впевнені, що настане завтра, а якщо не настане, то відчуємо лише звірячий жах, і нічого, крім жаху.

103
Нічого не хочеться, тільки дивитися в небо, мовчати, і думки не мати, і навіть бездумністю не хвилюватись. Просто дивитися в небо, мати маленьку надію, що думка народиться зовні, і стане раптово моєю.

104
Мій день вже злинув. Я не бачу сонця. Дивлюсь на двір, самотній без конвалій, що повсихали ще торік.

105
Чого це ви завели про кохання? Кохали б так, як я у ті роки, коли душа ятрила, мов жарина, а серце кричало жабою в пащеці старого вужа.



106
Ісидор Петрович пояснює вірші – такий у сердеги фах. Він розтлумачить мої думки, і чому я не думав інакше. Його вироки більш реальні, ніж Рим на семи пагорбах.

107
Як добре всміхатися зранку і всміхатися, засинаючи. Якби позбутися пекла в своєму серці, то може і кінця світу ми б не спізнали?

108
То що нам Гекуба? Невтішна стара, котрій не вистачить сліз, щоб оплакати своїх дітей. То що нам Україна? Чи вистачить у нас мужності, щоб любити її, тамуючи свої печалі і свою слабкість?

порпаючись у коморі виловлюючи спадок чужих родин
обвішаний несвоїми регаліями зостається затим один
на один зі своїми фактами фобіями фуріями і теде
розмішує в горняті своє безсоння кольору каркаде

видає за своє випадково надибаний секонд-хенд
пропахлий пахлавою чужими тілами цигарками Kent
купуючи сухе «завтра» в пакеті з етикеткою do not eat
пробивається через вухо у мозок набридливо як москіт

очі жовті наче мімози як міазми розмазані слова
субтильна ідилія суцільна єдність - образна і стильова
знайоме знамення: прийшла пора пильнувати свої тили
закопати глибше свої секрети аби хтось їх не попалив

аби хтось їх не перекроїв під себе і не перекривив у тлін
крутить жорна п’яний мірошник запускає пекельний млин
гострить леза кравецьких ножиць тисне у пальцях своїх п’яти
чуєш на розі його оплакує душа відрізана від п’яти

Амбівалентність думок
І крок твій
У долоні моїй пропах...
Запах трав і подертих карт,
Тіло ночі тремтить
На душі її щем
І печаль, наче місяць повний.
Прощай...

На мій погляд, єдине, що може бути представлено на сторінці "Інша поезія" - це так звані "вірші в прозі" на кшталт тургенівських. Тобто прозові мініатюри, які відрізняються особливою емоційною напругою, яка наближує їх до поезії.

Ось приклад з І. С.Тургенєва:

Н. Н.
Стройно и тихо проходишь ты по жизненному пути, без слез и без улыбки, едва оживленная равнодушным вниманием.
Ты добра и умна... и всё тебе чуждо — и никто тебе не нужен.
Ты прекрасна — и никто не скажет: дорожишь ли ты своей красотою или нет? Ты безучастна сама — и не требуешь участия.
Твой взор глубок — и не задумчив; пусто в этой светлой глубине.
Так, в Елисейских полях — под важные звуки глюковских мелодий — беспечально и безрадостно проходят стройные тени.
Ноябрь, 1879

http://ilibrary.ru/text/1378/p.46/index.html

Десять хвилин твого голосу
Вкотре виявляються необхідною дозою,
Щоб спочатку відчути себе сп’янілою від щастя,
А потім зануритись у такий невимовний смуток,
Що єдиними ліками від нього міг би бути біг.
Без причини, напрямку і зупину,
Тільки як усвідомлення неможливості
поєднатися з твоїм серцем іншим способом,
Аніж червоною уявною ниткою.

Кожну хвилину називаю твоїм іменем.
Як перелякана пташка, прагну знайти порятунок,
Схопившись за соломинку рутинних справ:
Прізвища, ініціали, адреси, дати.
Ласкаво просимо!
І так разів триста.
…І коли очі починають здаватися зітканими
з цифр і букв,
а номер телефону, всоте повторений, раптом викликає сумнів у своїй правильності (і я передзвонюю, щоб уточнити і припинити цю гарячку),
почерк усе більше нагадує барокові шрифти,
а часом й арабську в’язь,
починаю розуміти всю специфіку такої ломки

І не знаходжу на неї ради.
Бо знову і знову
в кожному наступному рядку
чекаю появи
твого прізвища, дати народження, адреси,
яких я, чесно кажучи, й не знаю…

І дійшовши нарешті до підписів і печаток
(так, усе завірено, так, усе відповідає дійсності),
остаточно перетворююся тільки на зернину
в руці Всевишнього

в очікуванні засіву.

2007
© На березі моря, 2011