Ось вони стоять обабіч дороги –
Твої свідки, Господи.
Вони знають кожну літеру Твого наймення.
Поглянь, як воно пурхає довкола їхнього язика,
Наче метелик.
Вони прийдуть сьогодні до мене додому,
Вони постукають – і я відчиню їм,
Вони прокажуть своє пророцтво – і я почую.
Той, хто знає Твоє ім’я, не може
Свідчити марно.

Пробач, Господи,
Що не називаю тебе на ймення –
Я його не знаю.
Хочеш, я одягну найчистішу сорочку й краватку
І подамся із проповіддю по квартирах?
Або стану побіля вокзалу з Твоїми журналами
І почну закликати:
«Прокиньтесь! Прокиньтесь!»
Даруй мені тільки
Найменшу літерку з власного імені,
Закинь мені її до рота, наче льодяника,
Дай мені нею прочистити голос!..

А сьогодні мені знову наснилося,
Що я стою на краю провалля.
Господи, Господи – де ж Твої свідки,
Де Твої ловці,
Чому вони не ловлять мене у цій безодні?
Ось вони стоять – обабіч дороги.
І кожна їхня сторінка волає:
«Прокиньтесь! Прокиньтесь!»

І я прокидаюсь.

одного ранку була осінь
ти привів мене сонну й босу
на кухню

старезні ночви
виноградом нагодував
нічносинім
що вистоявся і обважнів
у терпких туманах

той виноградник
вже півстоліття вкорінюється
разом із дідовими зморшками
у нас на подвір"ї

голі ноги занурюємо
у ротище ночв
і сині душі витікають із грон
дотягуються обіймами до колін
пустують лоскочуться між пальцями

вино зачате у танці
вже набирається сили
почастуєтеся
у день зав"язі обручок
бо написано нам тисячі ранків
щоб дотанцювати босоніж
до краю вічности

Свіжий затишний вечір, що збігся до собачого гомону та лязгу цеберка -
і ти слухаєш.
Павутиння, туго заплетене лише для поторку роси.
Відро, підняте і тихе, до краю повне - це дзеркало,
що спокушає першу непорушну зірку до коливання.

Череда повертається додому там, по завулку, накидаючи на огорожі
кільця свого теплого подиху -
темна ріка крові, численні брили,
що гойдають непролите молоко.
"Місяць!" - раптово скрикнеш ти, - "Місяць! Місяць!"

І місяць поступається назад, як художник, вражений творінням,
що зображає його власний подив.

"Сидить голуб на тополі, голубка на вишні.
«Скажи, скажи, моя мила, що маєш на мислі?»
«Хіба ж би я дурна була, розуму не мала,
Щоб я тобі, молодому, всю правду сказала?»
Українська народна пісня


«Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. Нема у тім нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають ружі.
Хай він, може, таки кращий і для тебе любий,
Та вірнішого від мене не було й не буде.
Можна б, звісно, утопитись чи випити зілля,
Та прийду, якщо покличеш, на твоє весілля.
І проситиму, як брата, обранця твойого,
Щоб беріг тебе, мов квітку, даровану Богом.
І якщо нам у подружжі не судилось бути,
То порай мені, кохана, як тебе забути.
Кажеш, маєш таке зілля близько перелазу?
Як даси мені напиться, забуду одразу?
Із рук твоїх буду пити. Крапля не проллється.
І молитимусь за тебе, доки б’ється серце».

Мені зовсім не кортить круасанів і кави в ліжко,
мені не потрібні нові сукні, мене цілком влаштовує
один дешевий запах.
Але краще б я таки вдавала кокетливу неприступність,
була байдужою трішки, щоб ти від бажання ліз на стіни,
кусав лікті й коліна дряпав.

Мені не потрібна фальшива залежність,
тонни уваги і монітор, де б транслювались усі твої дії.
Якщо хочеш піти-іди, але обережно, поки спатиму.
Я тебе відпущу і все зрозумію.Мені не потрібні манірні вистави.
Я не хочу, щоб було яскраво, мені вистачає, коли матово.

Я не вимагаю середземноморських круїзів,
брендових ресторацій,
номерів у готелі для нафтових магнатів,
я не прошу жодної картини Моне...
Мене цілком влаштовує затишок в двох кімнатах
і
я з легкістю можу вмістити всі свої речі у половині валізи.

Знаєш, не приходь до мене, коли я хворію,
не намагайся запам'ятати втомленим моє лице.
Є така любов...на кінчику вії,
коли ти не маючи нічого, насправді маєш все.

Пересохлими губами літо
Цілує мене у спину
І на місці поцілунків
Виростають крила.
Волелюбним соколом
Піднімаюся в небо
Щоб показати тобі
Красу світу і власну силу.
Перетворююся під хмарами
На білого лебедя,
Щоб ти, задоволено,
Побачила вірність
У моєму серці.
Потім стрімголов
Падаю аж до самої землі
І, на рівні твого вікна,
Стаю голубом,
Щоб воркотати тобі
Про свою ніжність
І розповідати
Про таємниці кохання.
Сідаю на підвіконня
І стаю синицею,
Щоб ти могла
Зловити мене у жменю
І відчути свою владу
Над моїм життям.
А коли розтулиш пальці
Я випурхну у кватирку
І перетворюся на бузька,
Бо я так хочу
Зробити тобі подарунок
До Дня Матері.


2011

***

Якщо я забажаю
Змалювати своє життя,
Чи написати про це музику,
Створити поезії,
Почну з покритої кригою річки.
Але у Бердичеві подібне є дуже рідко,
Коли ще снігу нема, а мороз вже пропік
Воду сантиметрів за п’ять.

Так, я – річка,
Котра має своє існування
І не буває холоднішою ніж
Плюс чотири градуси за Цельсієм.
Бо мені потрібно жити.
Мені подобається жити навіть так!
Як там у класика:
«…И ель сквозь иней зеленеет,
И речка подо льдом блестит?..».

за законами жанру
щоб стати крутою дівою ще й поеткою
я мала би бути схожою на Жанну
чи Анну чи Ліну чи хоча би дружити зі Свєткою
цілуватись з тобою плюючи в Сену
перевертати гондолу горлати пісні у Венеції
смажитись до непристойності на пляжах древньої Греції
виходити в астрал коли закінчився алкоголь
і шукати поміж солоних скель лукаву посмішку Алголь

та я не вживаю алкоголю не спокушаюсь лукавим
єдина моя згубна пристрасть - надто міцна кава
у мене природньо відбілені яблуком зуби
нема силікону а-ля Анджеліна у губах
не пахкаю кальяном укупі з іншою трутизною
і не ламаю крила ганяючи за крутизною
нема у друзях онлайн фейків Коельо ані Борхеса
не шепочуть услід "це та сама…
кажуть вона трохи поетеса"

зате коли я попросила "скажи що я хороша бо я зараз розплачусь"
ти написав "знай ти найкраща"

08.06.2011

Які б дива не виробляли в цирку коні,
Бачу пару гнідих з воєнного дитинства...
...Востаннє скошують червоно-карими очима.
Мовляв, недарма вибігали в полі зимову ніч –
Не здійметься в зловіснім висвисті
Нагайка супостата.
Нерозпряжених підстрелять їх і нацькують собак.
Довго калататиме селом стогін-іржання...
...Стоять передо мною ті розумні коні
Незрушним знаком запитання:
«Хто їх навчив різниці поміж добром і злом?»
Це ж і не кожній людині до снаги.

твого болю гойдлива лодь
у морі незримої любові
виношує своє дзобасте скигління
витрушуючи хвилебій
дріботить у розбитому дзеркалі сонця
виринаючою з тепла долонь
солонкуватістю уст
небо боготочить
вогнебіситься
скрапує додолу
розгубленим чорнилом на папір
і застигає у закарлюччі
ніким ненадпитим
шумовинням промовності
скоро легені гавані спокою
вдихатимуть неквапливо
крислатий шлях судна
і незримість залюструє
розшиті язики всесвіту
коли пришвартована тінь
поглинатиме темінь
безсмакового забуття
але жодне місячне сяйво думок
не у стані утримати
новонародженого леготу
згадки про те
що доки пливеш
відтворюєш дотичну
між любов'ю і відчуттям світу
залишаючи за собою згоїну
перевістряного сонцем
серця
твого болю гойдливої лоді

8 Березня 2011

...падає сніг,
падає сніг у сутінках –
чисто і невмолимо падає,
мільйони та мільярди малюсіньких крижаних камікадзе –
летять безголово,
помирають безжурно...
...а пам'ятаєш – інший сніг, у іншому місті:
де вікна високі, як почуття,
де арки округлі, як груди?
...він тоді падав під музику –
а може, то музика підігравала йому,
наче актору невдатному?
Не знаю, але виходило в них достобіса гарно,
гра у чотири руки і два серця –
пронизливий вальс про лагідного звіра
і завіконний сніг на тлі індустріальних пейзажів...
... і ти – унизу –
вирізняю тебе у натовпі
і реву,
притулившись носом до задубілої шибки,
від ніжності нестриманої реву,
від любові неопалимої –
під музику і під сніг реву –
а ти йдеш, отам,
чотири_поверхи_під,
і сніг падає тобі на голову,
і музика падає тобі на плечі,
а за мить – я падаю тобі на груди,
і вибираю з волосся білого ледве живі сніжинки,
і шрифтом Брайля читаю Тору твого обличчя,
і шепочу-шепочу
похапцем через сльози
боса
навшпиньках
із двома миршавими хвостиками
про любов ще таку зелену,
яка розцвіте весною...

Гіркі плоди терпіння,
Але солодко буде тим,
Хто терпить.
Тяжка праця упокорення,
А віддяка на Небесах.
Вузькі шляхи Господа:
В тісняві та вибоїнах.
Шляхи лукавого
Для восьми колісниць.
Душа моя, де твої сили?
Серце моє, де твої сльози?
Тіло моє, де твій тягар?

Коли падає білий-білесенький сніг,
Колискову вітер співає жаркому вогню,
А дерева бачать, примруживши гілля, в вісні
Теплий подих весни,
Талі води та синь
Високо-глубокого неба…

Коли пише на вікнах шедеври мороз –
Пустотливо – грайливий, неначе дитяча уява,
А ковдра лікує, і голос різдвяних казок
Стає все більш явним,
Феєрично -яскравим
Та кличе до себе…

Синім птахом тоді щастя в руки твої
Прилетить і осяє життя. Стане іншим усе
Корабель попливе в новорічному морі буття…
Посміхнешся собі,
І поринеш в краї
Де щастя – усмішка твоя…
02.12.2010

коли ми разом
наші руки нагадують
два кінці канату
зв’язані
морським вузлом

коли ти біля мене
я дихаю тобою
як цілющим повітрям

коли ми поруч
наші серця
ніби два бокали
і грайливе шампанське
переливається
з одного
в інший

а наші очі
у благодаті
п’ють колір неба
із вічності

з тобою я
поза зоною досяжності
для всього світу
для всесвіту

а нині

відстань між нами
створює простір
для смутку
для роздумів
для печалі
для спогадів
для надії
для фантазії
для творчості

бо я без тебе
думаю про тебе
вигадую і створюю
тебе


2011

Метелики летять на полум’я
І згорають у ньому – істина.
Метелики хочуть грітися.

Та є серед них романтики,
Які обминаючи вогники,
І вибирають квітку,
Красою заховану в ніч.

Летять вони тихо і впевнено
На запах нічної фіалки,
На поле нарцисів,
Під Хуст.

Фіалки любов’ю пахнуть
І розкривають ночі
Чари свої і тайни.

Маленькі білі суцвіття
Наповнюють ніч ароматом
І кличуть до себе, звуть.

Метеликів вабить запах –
Вони обнімають квітку
Мереживом ніжних крил.

Вдихають на повні груди –
Цілують свою загибель
І мертвими падають.

Так
Цвіте орхідея-любка,
Чарівна нічна фіалка,
Бо любить коли в любові
Падають їй до ніг.

2011

...відколи діти пішли, їхня кімната так і стоїть пусткою,
все на своїх місцях, він нічого не зачіпав:
ліжка незастелені, шпалери кольору неба,
книги, де бути чи не бути – уже не питання,
постери на стінах поблякли,
недоїдене яблуко на долівці

...зайде раз на рік, присяде на ліжку – дивиться,
пам'ять як павутиння – кутками завісилася
пилу вже на два пальці – а стирати не можна –
неділя ж бо
...торкнеться фото у рамці –
зворушення тепле, як великодній кролик,
сльоза солена, як огірки вагітні...
сміються до нього сонячно
дітки нечемні:
Адамко – солодкий первісток,
Меншенька Єва – смішлива руда вивірка...

...відколи вони пішли –
(то не він їх вигнав насправді, бо – як?)
бунтівники, діти-квіти, що неодмінно хотіли знати:
що є там, поза брамою золотою?
що є мудрість і що є терпіння?
що хотіли на смак відчути
на зуб скуштувати
тугу шкірку
і солодке лоно
яблучного кохання...

...дивиться з неба, пантрує внуків –
дрібонькі мачинки в обох долонях
подихом зігріває
(до весни би діждати)...
Рай на замку тримає –
а мо повернуться –
а все як і було...
чекає досі
дзвінка
листа
есемески
бодай колись
бодай на Різдво:
- Ми тебе любимо, татку...

Ціна кожного з нас
Пропорційна ціні нашого слова.
Саме тому українця
Вирізняє виключний нахил
До неухильного виконання своїх зобов’язань.
Найбільша чеснота лицаря — вірність.
Вірність українця — скривавлене простирадло цноти,
Одяг жерця без жодної плями зради.
Сила держави в чесності громадян.
Наших патриціїв не торкнеться сморід підозри.
Наші плебеї радше помруть від голоду,
Ніж візьмуть чуже сало.

Ми попрощалися на березі моря.
У твоєму сні.
Десять секунд,
Десять хвилин,
Десять вічностей прощання.
Яка різниця?..
Все, що я міг сказати по тому,
Здавалося блідою тінню невисловленого
Чи навіть цитат з твоїх улюблених поетів.
Тоді, коли я більше
Не чув твого голосу,
Не бачив твого обличчя,
Не торкався твого волосся
З солодко-терпким запахом магнолій,
Залишалося тільки
Дякувати
За тисячу любовей, які прожив би з тобою;
Вибачатися
За одну-єдину, на яку так і не наважився.

Дякувати і вибачатися.

Мовчати.

Останнє ти мала відчути найкраще.
Я не міг не дати тобі вирости,
Забуваючи, що й сам –
Лише зернина
В руці Всевишнього

В очікуванні засіву.


24-25 грудня 2010 року

© На березі моря, 2011

Місто втомилося всотувати вологу дощів.
Вода марне шукає шпарин,
Завмирає калюжами,
Поволі стікає в низини,
Де сморід ряски
І флегматичні роздуми зелених ропух.
П’ятнадцятилітній прищавий Ромео
Без парасольки простує вулицею,
Всміхається своєму коханню.
І від шалу його серця
Краплини стають парою.
Поглянеш здалека:
Чимчикує двонога хмарка.

...і коли почали збуватися всі обітниці: і гори зійшлися, і води розійшлися по праву та ліву руку, і слова усі – мовлені та зловлені – стали неопалимою купиною, а первородство, у золоте руно загорнуте, стало фактом невідворотним – як ти думаєш: – чи злякався Яків?
Чи тремтіли його пальці, судомно стискаючи руку брата зрадженого?
Чи чув у собі сміх дітей ненароджених – обраних_ бо_ коханих?
Чи вірив голосу незнайомому Господа свого небаченого – «Не бiйся, бо то Я тебе викупив, Я покликав iм'я твоє, ти – Мiй»?...
...і коли почали збуватися всі обітниці – йому та їй дані, – коли слова їхні стали кров’ю та тілом, а речі набули форми, а формі повернули колір, і коли світ їхній здійснився, як осінній ранок – як ти думаєш: – чи злякалася вона?
Чи тремтів прутик у її пальцях, коли виводила на вільготних пісках узбережжя п’ятого океану слова найважливіші? Бо ж як напишеш – так воно і станеться врешті...
Чи чула, чи дослухалася, як спадають води Великого Потопу в її серці, і все стає на свої місця, і новий світ – удруге сотворений! – починається з найпершого листочка?
Чи вірила голосу незнайомому, що летів срібною павутинкою бабиного літа, і шепотів їй просто у серце: «Не бійся нічого, бо все вже написано. Бо й вода тебе не втопить, і вогонь тебе вже не спалить, бо первородство, Серце, дається не за правом закону, а за правом любові»?...
...і грілася сонцем, бо й сама була сонцем – світові сотвореному і - Тобі.

якось чоловік уперше вбив мою тишу:
вистрелив у рожевого фламінго
приніс мені накидку на плечі
й поцілував груди в рожевому сяєві

чоловік удруге вбив мою тишу:
устромив спис у тіло савани -
приніс мені бивні слона
тепер я маю розкішне намисто
браслети й персні
чоловік цілує мої руки аж до суму;
я й сама - ніби зі слонової кістки
чи порцеляни

чоловік утретє вбив мою тишу:
вирвав лілеї на ріці
білі лілеї з золотими коронами -
я не понесла їх додому
побачила на чашолистиках
душі ненароджених предків;
спинила човен і виклала лілеї на тілі
підставила тіло сонцю
та не рукам коханого
щоби побачили душі
куди сховане тепло світу
золото світу
пекло світу
(ліліеї зів'яли
а тіло залишилося неторканим -
ти більше не брав човна)

чоловік востаннє убив мою тишу
коли задушив соболину сім'ю
в рокитнику
залишивши соболеня
і тепер я вдягаю до тебе
коханий
дороге хутро на голе тіло

хтивий мисливче
зробив усе щоби я була лише тобі
але казки з мого серця належатимуть
рожевому фламінго
слонам савани
лілеям на ріці
та соболенятам

і тільки тіло в тиші - твоє
коханий...

2010

Це ж треба! Зірвати з місця скіфського істукана, перенести його на Полісся і поставити поруч провінційного музею.
А було колись! Натягав тятиву пружного лука. Мов погляди пекучі, летіли стріли в груди звитяжців великого Дарія, царя царів. І кимерійки знадливі, і горді сарматки, що народжуються верхи, шепотіли ночами про свої забаганки. І знову треба в похід: здобувати тканину і злото, задовольняючи примхи красунь темнооких..
Стоїть собі скіфська баба, бачить байдужих, в серцях яких задихнулась цікавість. Прищаві підлітки погладжують її холодне черевце і сміються, не зважаючи на акінак при поясі.
Душа царя плаче за летом коней, за своєю забутою славою, за гуком вершників, що невдовзі зійдуться в кривавому бойовищі. Дощ травневий змиває ті сльози, що напувають кульбабу, яка нудьгує за сонцем. Старий сторож приходить вечорами розрадить самотність царя, звертається, наче до померлого брата, розказує бувальщини, від яких здригається камінь.
Коли помре цей сивий поліщук, то стане брилою і вітер віднесе обох старих далеко на південь і залишить на межі лісу і степу, і полетить далі, аж до Понту, будити привид Назона Овідія, щоб оспівав цю дивовижну природу.

Де ти був
коли я залишилась сама вдома
коли вітер північний стукав у шибку
коли гупали яблука в саду
наколюючись на гостру суху траву
коли періщив дощ
на бездоріжжі кричали сови
і загас вогонь у грубці
де ти був
коли я одягла сукню
з червоного шовку
такого тонкого
що й через перстень можна перетягнути
розпустила волосся
заварила чаю
і постелила свіжу постіль
де ти був?

хто сказав, що земля кругла
вона має форму глечика
а дощі вливаються в неї, як молоко
а ми - маленькі-маленькі - чеберяємо ніжками по дну
і мріємо, що коли виростемо
неодмінно подивимось на землю зверху
а коли виростаємо
глечик з молоком порядна господиня зав'язує марлею
і продає на базарі
і ми все ходимо і ходимо...

Мої губи досі болять від твоїх поцілунків
Солодко і пристрасно ти проникаєш в мою сутність
Розпанахуєш мою душу навпіл
І п"єш кров з присмаком авантюри
Кров, насичену високоякісним мартіні
І дешевим пивом з найближчого кіоску
Ти випиваєш, наче йогурт, мою плазму,
Мої кров"яні тільця,
Мої судини перетворюються на трубочки з фаст-фуду
І ти їх скручуєш у вузлики
Ти пожираєш мою сутність
Так солодко й пристрасно
Так несамовито й жорстоко
Що серце стає волейбольним м"ячиком
Легені перетворюються на повітряну кульку
Тіло - на статую грецької богині
У якої губи червоніють від твоїх поцілунків

ніч - полінезійка
з валізою

привели її до хати -
посадили коло;
преромантичне слово
чекати

тим часом
пальчиками
збираємо срібну каву:

нам не буде соромно
фарбувати лоно
одне одному
ложечкою
рано-рано

дивися нічко:
ось я дозволяю йому
цілувати стулки долонь

відчуваю
ніби вотчину
стриножену вигадку -
чоловічу жилку;

кішка ласки - як я;
чорна - червона - біла
схилися нижче
над світом
над білим тілом -
на світло
(ти й сама - біла)

ліжко дістає до обруса:
русло зветься тобою

дивлюся на дихання -
прикладаю до нього серце -
пацьорки кави

як буде війна
зверху буду
царем-подорожником
рани твої гойдати

ніч запам'ятовує:
то зіниці
стратили морок -
люблю
торкаюся
роздягаю

петриківський розпис
сумує тобі на щоці
за калиновими дітками -
листочки бальзаміну бгає...

але по тому
шовково знову
тебе - мене - липкі зорі-мачинки -
солодкі навички
вбирає

2010

Заспіваймо славу Господу!
Господу Отцю і Сину
І Святому Духу,
І Пречистій Богородиці,
І всім ангелам Господнім,
І святим його пресвітлим,
Заспіваймо славу!
А цей день такий хороший,
В синім небі сонце світить
Сонце світить, а світ Божий
Славу Господу співає.
Заспівали славу ріки
І струмки, і моря хвилі,
В полі кожная стеблина,
Кожне дерево у лісі.
Вся земля вславляє Бога,
Бога Господа Живого.
Заспіваймо славу Господу!
Господу Отцю і Сину
І Святому Духу,
І Пречистій Богородиці,
І всім ангелам Господнім,
І святим його пресвітлим,
Заспіваймо славу!

...конверти –
в архівних женевських папках
марки –
в музейному ліхтенштейні
а тут
за півкроку
до урвища
спинилася древня хатина
і листоноша не ходить
та вже ж і адреси немає
тільки
клята цивілізація
оманливо щирить ікла
бо знову
у пащі принтера
біло-пустельні аркуші
А-4
байдуже чекають
(їх не торкалась Твоя рука)
зранку емейлом
транс
портуєш серце
трансліт вмикаєш
щоб зрозуміти відповідь
написану мовою
планети Відчаю
що мандрує еліптичною орбітою
навколо зірки Байдужості
сузір’я Неминучості
... а в перших рядках...
... і в останніх рядках...
сльозинка розплавила літери
це так по-земному банально
аж оскомина
на душі

я больше НЕ
скучаю люблю хочу зеленого чая
я больше НЕ
серчаю тебя с улыбкой встречая
я больше НЕ
а для тебя старая истина о вине
стала непостижима
печень не выдержала нажима
отказав в самый нужный момент
отвалилась как хвост у комет
а твое слишком живое ядро
больше не примет на грудь ведро
и не договорится с белкой
о полюбовной сделке
после шальных посиделок
с кучей халявных телок

я снова ТАК
сжимаю душу в кулак
чтоб не рвалась в палату
не умоляла врачей
вспомнить что обещали они Гиппократу
прячу продажную слезу
говорю на неделе тебя увезу
в наш шалаш на берегу реки
и что вздор что теперь далеки
друг от друга и что вопреки
расстояньям и небесам
ты не будешь отныне сам

я снова НЕ
могу отыскать покой в вине
могу осознать истину обо мне
что открылась случайно на жизненном дне
ты любил не жалея сил
что ж ты истину утопил

16.08.10

Між сторінками книги буття
Покладу квітку наших мрій,
Нехай вона зберігає там
Запахи днів, кольори радості,
Пелюстки бажання,
Доторки вітру…

Неповторну квітку надії
Висушу теж.
Із недосяжного космосу
Висмикну коріння її
Невидиме,
Поріжу скальпелем
Необезболену
І, склавши віялом, вкладу між буквами.

А віра висохла давно на корені…
Така історія,
Такі реалії…
Із книги спогадів
Лиш смуток виросте.
І, може,
В лютому,
У день закоханих
Я подарую тобі, невпійманій,
Гербарій щастя,
Що пахне пошепки.


2008

пристрасть
як пташеня, затиснуте в кулак
тривожно б'ється
вбити шкода
а випустиш
зміцніє, виросте
великим хижим птахом повернеться
щоб видряпати очі

Неохайні елегії
В. К.
1

На заході сонце – розпечене серце.
На заході, де блукає моя душа.
Що там мені на тому заході,
Крім самого себе?
Хіба що посмішка старого Леонтія,
Котрий водить на прощу мою душу.
Хіба що могила молодшого лейтенанта – солдата Великої Імперії.
А також,
А також, друже, твої байки,
Перев’язані мотузками поліщуцької правди,
Кінчики яких тримає
Святитель Микола.

2

Август шанує цноту.
Назон не пам’ятає,
Що йому шанувати,
Крім слів, з яких
Сплітаються його елегії.
Цезаріанці розбили Помпея,
А згодом і республіканців,
Жалюгідних в своїх удаваних чеснотах,
Зацькованих потенційними переможцями,
Покидьками та меткими фаворитами.
А всі разом будують сьогодення,
Сьогодення, схоже на едем,
В якому не знають Бога.
Назон не пам’ятає,
Що йому шанувати,
Бо в нього не має підстав
Щось шанувати
В світі,
Де Август шанує цноту.


3

За Феогнідом

Мінлива доба, як доріжка у синьому морі,
Що за кормою зникає, лишивши піняву.
Хто зрозуміє, навіщо усталений устрій
Зруйновано, наче очеретяну хатину?
Хто зможе побачить майбутнє в такому хаосі
Шахрайських прозрінь
І лукавих повчань безупинних?
Але для відчаю, Кірне, немає причини,
Допоки на вічне надія у слові Господнім.



4

Занадто життя, занадто...
Ні, занадто хоті
Буденних турбот і шлунку,
Що виразку носить, як орден.
Занадто промов і планів
Покращення доброго людства,
Що тисячі літ добріє.
Так мало у мене часу
Лежати, дивитись вгору
На сосен зелені крила
І слухати скрип цих сосен.
Так мало у мене волі
Мовчати, мовчати, мовчати
У гаморі, гомоні, граї
Пристойного марнолюбства.


5

Згубилась рима. Світ не знає ладу
Скрипкових струн. Володар барабанів
Трима чужий смичок. Правічне слово
В сучасному втрача первісну сутність.
Натомість розповзаються слівця,
Промовки, мовки, бовкання, скавчання,
Мізерне, хтиве, ферт і черв і ять.
Панує охлос визначень убогих:
Прогрес, тусовка, рекет, споживач.
Це не слова, це тільки недослівки.

А я така вся гола без прикраси жодної на комірі
Без спокуси жодної у спідньому
Без очей такий німих й привітливих
Без мовчання босого й неМого
Без тебе такого аж такого
До біса квітнього й палколітнього
Впиваючись у ковдри травневого повнолуння
Вию маленькою вовчицею
На всі ваші –іці –іці де ж ті зіниці?
Де ж наші киці? Твої й мої киці?
Солодкі полуниці - вуст твоїх криниці…
Боса, гола, квола чиясь спроквола надходить ніч…

квітка 2010

Скажи, чи достатньо тобі моєї душі, аби писати свої вірші?
Моє тіло, а скільки воно важить рядочків?
Позувати? Ставати у пози? Кидати грози
Аби тебе заливало потом та било чоло градом?
Чи просто мовчати і не видихати,
Щоб повітря стало до дива прозорим…
я - вмію кохати, я - вмію жити –
впивайся! впадай у залежність!
я вже мрію, я вже млію і фа-на-тію від биття твого серця…
Підпис: Твоя Муза.

квітка 2010

… сині пальці продавців чорниць
старі садиби у тіні ще старіших дерев
«Планета секонд-хенд» на півфасаду
пляж на бетонних блоках поруйнованих берегових укріплень
квітники і фонтани

Щороку з місця регулярно-обов’язкового відрядження я виїжджаю, ніби на прощу,
у місто моєї любові та пізнання
без карт і планів.
І так само щороку отримую індульгенцію,
особливо щедру й дощову тоді,
коли мене супроводжував ти.
Нам доводилося ховатися у першім-ліпшім кафе,
робити якесь мінімальне замовлення,
довго сидіти після його випивання та з’їдання
(ах, облиште ваші погляди, любі кельнери,
ви чудово розумієте, якби не дощ…),
потім іти калюжами,
і поділ спідниці все одно ставав мокрим від начебто останніх крапель...

Зовсім поруч із ним, та не відразу наважуюсь туди податись
і насолоджуюсь передчуттям майбутнього сповна,
залишаючи право відтягнути зустріч
з постійними корками на розі Галицької і Дністровської.

Очікування чи очікуване.
Живу першим.
Друге живе собі, зі мною чи без мене.
Хоча, може воно теж чекає?..

2009
© На березі моря, 2011

О самітня біла вороно
ти живеш у місті митників і контрабандистів
щодня крізь чотири кордони чотири виміри
у фурах ліфчиках чемоданах баках і ще в дечому
везуть несуть ліс-кругляк метал цигарки “Мальборо”
солярку горілку “Кайзер” безпачпортних дівчат
косооких китайців і ще... ще дещо

але твоя найризикованіша контрабанда це слово
тільки слово

щодня з європ у європи
і ще далі на схід захід північ південь
тече шарудить зміїним хвостом
бруднозелена ріка міняйли
ошалілі шепочуть трансвеститними голосами
розімлілі м’які поліціянти перелопачують липку бірюзу процентів
пальцями однеієї руки

але твоя найвідсотковіша контрабанда це слово
тільки слово

о... зет’с ґуд... все файно...
всьо харашо... а ще: іґен*... добже**... біне***
всі: повії боси збирачі пляшок податків
президенти оліґархи клієнти ґенерали
“афганці-бригадири” з протезованими мізками
ситі благодушні раді-радісінькі
і ти... ти мусиш бути щасливим

бо твоя найоптимістичніша контрабанди це слово
тільки слово

його не висвітлить радіоактивною руркою рентґен
гострими гвіздками пальців
не простукає зачеплений за живе митник
воно наче наркотик сховане найретельніше найглибше
у формулі крові візерунку душі
кольорі очей насмішкуватій губі
найзаплутанішій звивині мозку

так...так... твоя найзахищеніша контрабанда це слово
тільки слово

їдеш автостопом на велисопеді
у запльованому вагоні запалюєш свічки в зіницях невдах
ворушиш попіл людської гідності
на бетонних “зебрах” шлаґбаумах камерах стеження
трощиш наче факір шкаралущу зневіри
тисячі митників ментів спецнаглядачів беруть під козирок
дивляться на тебе з ненавистю зазадрістю любов’ю

бо твоя найвибухонебезпечніша контрабанда це слово
тільки слово
______________

* ,**,*** Добре (угор., польск., рум.).

Подошли сроки
отошли воды

тужилась Природа
дышала в лицо
теплом земли

Первые волны жизни

Первые зелёные капли крови


2010

може це не самотність
а просто чекання
на поїзд
з мріями
ще не померлими
і вже не наївними
як колись

може стояння
на пероні
застеленому
зоряним пилом

може просто
споглядання годинника
що крихтами любови
не часом
а душею твоєю
мандрує

може слухання
голосу
що звіщає
прибуття слів
так довго очікуваних

може прагнення
зайняти
призначене тобі місце
з квитком в один бік

може це не самотність
а просто чекання
на когось
хто поруч мовчить
заслуханий у самотність
яка є
просто
чеканням

Володимиру Павлишину, художнику

У місто моїх снів
Приходять вчорашні страхи.

Мов птахи
Сідають радісно
Й викльовують очі.
Боляче
Втрачати себе у світлі
А світ у собі.

Повіки,
Якби ж ви були залізні!

Залізе під шкіру вітер,
Обітре повітрям холод
І піде під воду погляд…
Погладь мене, музо,
Може,
Я буду з тобою поряд
Рядниною вкривши небо
Під стінами сірих храмів.

Цей танець кохання й тріо,
І погляд з далеких францій
На це обважніле тіло,
Що хвилею вкриє спогад…

Погода у нас… Негода.
Негоже життя прожити
Під стінами сірих храмів.

Під хмарами стін. Неславо,
Хоч спробуй мене родити!…

В долоні зібравши щастя
І пензля втопивши в лоні
Я знову забув про сонях
У місті мого безсоння.

22.02.10

Прославимо ж вільну працю!
Не ту, що зводила піраміди,
Не ту, що мурувала акведуки
Римських водогонів.
Прославимо вільну працю,
Плоди якої –
Чепурні мазанки,
Охайні вишневі дерева,
Ікони в сільських церквах.
Прославимо працю пращурів,
Що залишили нам
Не стіни й рови фортець.
А дивовижний краєвид
З осокорами та ставками.

Про пристрасть до підлесливості.

Сідниці наших вождів
Відшліфовані, наче поверхня діаманту,
Можуть віддзеркалити світло,
Якщо потрібно.
Нарід – це організація ювелірів,
Що вправляються своїми язиками.
Звідки воно береться:
Ненавидіти своїх володарів
І лизати, лизати, лизати.
А наші володарі – також майстри
Влестити під самі гланди:
Вправно припадають до світової громадськості,
Чіпляючись до кожного,
Від бельгійця до конголезця.
Але, коли випадає нагода,
Як же радіє наш брат,
Принижуючи голодного в’єтнамця
Чи дикого курда, чи селюка з Молдови.
Ми, наче твікс – два в одному –
Сержант і холоп.

Острови

1

Десь далеко острови
Із лисими скелями
І горбоносими жінками.
Десь далеко та пора,
Коли пінявою смугою
За кормою теплохода
Вигравала моя юність.
Десь далеко в різних краях
Проростають зелом горбочки,
Під якими спочили прадавні надії.
Лише мрія,
Залишилась квола мрія:
Жити в затишній хатині
На острові з лисими скелями
Та горбоносими жінками.


2

Гідроплани, наче бабки,
Кружляють над містом
Шановного Архімеда.
Спека сміється над часом,
Роздягає дівчат та їх кавалерів,
Певне, бажає довести,
Що люди однакові завжди.
Справді, хіба ж ці карабінери
Не крокували в когортах Траяна?
Хіба ж не ці кралі
Затуляли долонями обличчя,
Вгледівши голого Архімеда?




3
Осокори, осока, стежина,
Ще стежина – і весь острівець.
Острівець як загадка, згадка
Про затишок, спокій, дитячі сни.
Висихають річки.
Заростають їх русла.
А острови відлітають у вирій,
Відлітають назавжди,
Разом з осокою, затишком
Та стежинами.
Лише осокори не можуть
Звільнити коріння,
Не можуть розправити крони
І податися за островами.


4

В Ленінграді масний листопад,
Що звив кубло на Канонерськім острові
В квартирі пропащої п’янички,
Яка гендлює горілкою
І занапащає тринадцятилітню доньку.
Листопад не знає просвітку,
Гуляє в кафе “Асоль”,
Обіймає чергову в бойлерній
І випиває з нею на брудершафт.
Листопад втомився від себе,
Від бруду на вулицях
І неприкаяності берегів
Фінської затоки.
Найсумніший острів похмурого міста,
Де квартирує масний листопад.

сміюся чи посміхаюся
я світло тобі дарую
наче зоря зорю
променем пестить
так на твоєму серці
усміх мій
ніжності квітку малює

він пахне травами
що луки між собою
перевеслами зв’язує
з літом про тебе
розмовляючи

я посміхаюся тобі
і сіре світло моїх очей
тонкою ниткою в’ється
між твоїми пальцями
візерунки дотику
виплітаючи

сміюся чи посміхаюся
я_просто_світло_тобі_дарую





*ілюстрація до вірша - робота Ольги Кваші "Сонце"

Старішаю
із кожною весною,–
ніякий макіяж
не приховає
ні гіркоти
у кутиках губів,
ні відчаю,
що в погляді струмує...
Старішаю
із кожною весною –
не бажана,
не люблена,
забута...
Та знову,
бачиш –
проліски
цвітуть...
2009

Я хочу тебе
Обіймати руками бажання,
Багаттям мінливого слова
Вкладати щодня на престол.


Я хочу тебе
Цілувати губами пожежі,
Щоб лід твого серця розтанув,
Щоб крига не вбила мене.


Я хочу тебе
По хвилі втрачати до смерті,
Бо вірність на вічність не схожа,
Бо кажуть: любов – це полон.


Я хочу тебе
Прогнати, мов пташку із клітки,
Бо знаю – повернешся знову.
Та клітка тримає мене.

якщо врешті скинеш
увесь цей одяг
станеш прозора
як едемський вітер
самотність облечеться
у два тіла
слова
фігове листя
поскидають
дерево пізнання добра і зла
з деревом життя
одружаться
херувим
меч свій погасить
і любов ходитиме
слідами Бога

Лишень би не почути голосів,
закрити двері, ватою закласти
шпарки у голові та поміж днями,
щоби пожовклі оклики минали,
щоб розсипáлись каліграфією літер,
листів, листівок, оголошень,
що рознесуться вітром по дворах,
прилипнуть до підошов перехожих,
але не більше; більше - тільки б не...

Нехай хтось інший залишки збирає
й захоплюється вакуумом слів
між паперових голосів про тебе.

Якщо Бог існує -
піду до Нього у гості
за друга слово
замовити.

Може потраплю на трапезу,
що небесами пахне,
а може
просто посидимо вдвох
і помовчимо музикою
думок.

Голуби пухнастих хмар
тріпотітимуть над нами.
А ми будемо пити
з порожніх
кухлів
свячену воду
і спраги не знатимемо.
З порожніх тарілок
будемо їсти
хліб і рибу
і голод
не буде нас боліти.
А моє слово про друга
прозвучить
молитвою.

Я знаю,
що Бог
може розуміти мову,
написану нотами спогадів,
загублених поміж
відрізками часу,
у яких зникли
його флейта,
моя пісня,
її танець,
наші
долі.

Я знаю,
Він чує,
як той, за кого прошу,
м’яко вимовляючи
жіноче ім’я “Нінья”*,
тихо підтверджує
в ніч
Твоє існування
іспанською.
І не дає сльозі упасти
на скельце своїх
окулярів.



* Нінья Пасторі - іспанська співачка

1.
Згасає день свічею.
Сніжинки падають у хороводі до землі.
Укрився всесвіт за білою завісою,
Неначе сон, який ще не наснився.

2.
А що насниться?
Тепле літо,
Ніжний лист кленовий,
Сонячний промінь
Чи птахи у небі?
Все одно що,
Тільки б душа слухати
І дивитись на це
Була готова без кінця.

3.
Ми живемо поруч із зимою,
І часто, в зимовий вечір буваємо самотні.
Та найкращими ліками для душі
Стануть народжені тобою рядки…

27 січня 2010 р.

тонучи
щасливим будь
і вдячним будь
за те що тебе
ніхто не рятує

гнися, звивайся, входь у світло зсередини води
в смуги світла, як у смуги тигрових рибин
випотрошених твоїми нігтями — рвучко, імпульсивно, агонійно
при нестачі кисню

йди до дна, приєднуйся до намулу
спів Льореляй замінить тобі повітря і хліб
води й без того буде предостатньо

залишай населений речами світ
твої тостери та кавоварки давно знікчемніли, зламавшись
їх не стало для тебе, вони товаришують на смітниках із гниллю та бляшанками,
відпусти їх
видихай, видихай останнє повітря з легенів —
останні ланцюжки пухирців до світу людей, яких уже забуваєш
уже забув

Льореляй стає тобі всіма людьми й істотами
дна пісок і намул — усіма речами
у вухах твоїх спів її звучить
а дві рибини їдять твої — такі несуттєві вже — очі