Крізь морок ночі вікна твої сяють,
Нестримно кличуть хлопців молодих,
Болить душа, і сам себе питаю:
Чому ж мене немає серед них?

Кому ж ти ласки пристрасні даруєш,
Хто уст твоїх нектар жагучий п’є,
Кого очима дивними чаруєш,
І хто всю ніч спочинку не дає?

Я винен сам, бо сам я відступився –
Бо надто душно стало в суєті.
Пробач мені, якщо я помилився.
Я старомодний. Та й часи не ті.

2008

***
Бо час. Бо Введення. Бо ніч.
Бо небо визріло до снігу.
Бо з нас ніхто іще не виграв
У світі вічних протиріч.

Скажена у вогні зима.
Я не врятую од гармати,
Але я можу обійняти
Так, як ніхто не обійма.

Вже третє Введення. І вже
Таке відторгнення немиру,
Що Бог, напевне, нам не вірить
І більше нас не береже.

Густа на Введення метіль –
Кисіль, розведений на крові…
А нам хоча би до Покрови
Безумство вивести звідсіль…

Усе не втямлю – і для чого
У час ненависті і сліз
Смішна, самотня, як панчоха,
Із віршами на перекіс
Душі, причетної так само
До святості, як до гріха,
Я розкошую щедро ямбом,
Весну ховаючи в рукав?

А зовсім поруч – похоронки
Наздоганяють вдів зрання,
І до останньої воронки
Ще вирва болю й вороння.

Війні, трирічній, мов одвічній,
Що смерть вгодовує живцем,
Я по-дитячому панічно
Боюсь дивитися в лице.

Віршами бою не спинити,
Та в них – посвячення у плай.
Лишають їх, як зерна, дітям
Вже на прийдешній урожай.

І не бояться недомовок
Світи, що в серці прижились.
Душа, долучена до Слова,
Зросте потрібною колись.

На яблуню ще молоду
Дивлюся… Вітер дме щосили…
На гіллі яблука в саду
Іще із осені лишились.

Іще тримаються вони,
Хоч по одному опадають,
Неначе крапельки весни,
Укриті сніговим розмаєм.

Вони - як спогади – мені
(Привиділося так тепер це!) –
Про дні кохання осяйні…
Лишилося - замерзле серце…

Немов би яблуко висить.
На вигляд ще рум`янощоке.
Та лиш торкнись його на мить –
Відчуєш омертвілі боки.

Краса, краса… і мерзлота.
І тільки спогади-есеї…
Немов любов замерзла там –
В лабетах черствості твоєї.

18.12.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Втрачає пам'ять дати і події,
Географічні назви й імена,
Та поки думки русло не міліє,
Душа іще не висохла до дна.

Життя нас переповнює ущент
В усій своїй трагічності й комічності.
Та кожен з нас у будь-який момент
Висить на волосинці перед вічністю.

У недосяжнім піднебінні
Пасуться вівці у отарах
І хвилі котяться невпинні,
Які сягають вище хмар аж.

І, наче Сцилла і Харибда,
Помножені на два і вісім,
Із гуркотом здорові брили
Одна об одну б’ються вміло.

Течуть річки і водоспади,
Димлять вулкани, землетруси
Догори дриґом розкидають
Все, що потрапило під вуса.

А вище є хребет високий
З двома печерами гірськими,
А далі зовсім не два ока -
Озера це сталево-сині

З чагарниками, наче дуги,
Перед якими два провалля,
І поле, зоране не дуже,
І ліс густий і непролазний.


16.12.2016

Колесо вічності. Купелі-страти.
Скирди розкриті, сніжок пелехатий.
Діда Мороза відставка - на носі.
...їде з дарунками Зимонька-Зося...

Сотня конструкторів, тонни зефіру,
Маски Мальвіни, П`єро - брудно-сірі,
Снива-стрічки з ароматом модрини.
Жде сніговик голубу пелерину.

Десь біля Чопа зупинка - із рейку,
Строчать шестірки розлогу статейку.
Внуки Варавви плямисто-ікласті
Вірять безбожно у віруси щастя.

Носить хурделя серветки вологі:
"будьте як діти..."... "мережте еклоги"...

Клацає дрібно зубата вертушка.
Трен закусила... Пройшла Попелюшка.


2016

Отака хрумка палітра біла,
Що сьогодні вистелила ніч.
Відлетіла осінь, відлетіла,
Відлетіла всім вітрам навстріч.

Поскидала золоті одежі,
Що би ними грілася зима.
Відлетіла за незримі межі,
Відлетіла осінь і нема.

Білим снігом куриться дорога,
Холод заповзає до душі.
Осінь залишила тільки спогад,
У якому ще січуть дощі.

Відлетіла осінь, не поверне,
Вже зимі віддала всі права.
Щоб земля очистилась від скверни,
До Святого Божого Різдва.

2016р.

Ви пробачте мені за сльозу випадкову,
Недосяжні бажання, нестримні слова,
За шаленість думок, непідкупну розмову.
Ще жива… Ще жива…

За безсоння важке і світанки строкаті,
Недовіру та віру сліпу водночас,
Променевий розмай, полинові утрати.
Ще молюся за вас…

За кохання хмільне і колодязні зливи,
Яблуневих садів сивочолі літа,
За вибоїни в серці, за ночі зрадливі.
Несвята… Несвята…

За жагу до життя і опалені крила,
Безнадії самотньої присмак жалЮ,
За натхнення, що в пісню з душі перелила.
Ще люблю… Ще люблю…

2016 р.

- Людино сонця і дощу,
людино щастя і печалі,
тебе нікуди не пущу,
забудь про візи в євро-далі.

А нумо лізь на белебень,
на видноті збудуєш хату,
і скажеш світу «Добрий день!»,
дістанеш сапу і лопату.

І будеш лаштувати сад –
саджати дерево, малину…
В хліві розмістиш зоосад.
У хаті вивісиш картину.

Згадаєш потім про жінок
і обереш собі кохану,
щоб з нею мати діточок
і у біді гоїти рану.

І проживеш так цілий вік,
в турботах, праці і нестатку,
бо ти – звичайний чоловік,
що збудував маленьку хатку.

Тоді умреш на схилі дня
чи на зірковому світанні,
і небо дасть тобі коня
до Бога їхати в мовчанні.

Без євро бонусів і віз
життя існує лиш сьогодні.
Так що, давай, угору лізь,
але завжди… напередодні.

14.12.2016

Ти падаєш тихо сніжинкою
Під ноги якійсь незнайомці
І м'яко, розтавши, розніжений,
Цілуєш підошви відьомські

Ти падаєш тихо сузір'ями
У вічі пересічній дамі
І щирий, щасливий, просвітлений,
Даруєш обійми задарма

Ти падаєш тихо листівкою
У скриньку поштову до пані,
Тактовно і так доброзичливо
Розчиниш себе у посланні

Ти падаєш, вечоре, падаєш,
Невидимо, ледве помітно,
Собі і собою незраджений,
Такий послідовно безслідний.

Перекриваєш дихання старанно –
Щодня на мiлiметр, на мить, на подих.
Ти думаєш, що так я не почую
І в небуття відправлюся безтямно?

Ти, любий, може, ще не розумiєш,
Що смерть страшна – швидка, а чи повiльна.
А, може, ти гадаєш, що загубиш
Ту пісню, що живе в моєму серці?

Чи раптом ти так витиснути хочеш
Себе iз мене?!
То даремно, сонце, -
Те, що моє, я не вiддам нiкому.
Навiть тобi.
Хоч душиш ти умiло.

Колись любив я зиму... Часу плин...
І вдома... І у тих краях далеких,
Де в небі, мов до вирію лелеки,
Тюльпани чорні душами пливли...

Колись любив я зиму... Не тепер...
Той шинозгар... І кров, що пролилася
І на снігу корою запеклася...
І смуток, що у вічності завмер...

І душі, що неначе голуби,
Злетіли в небо до порогу Раю...
Любив раніше зиму... Не сприймаю
Її тепер... Ні. Вже не полюбить.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116121411278

Це воля чи характеру плоди –
Безжалісність глуха до ворогів?
Характер можна зм’якшити завжди,
Приборкати воління й поготів.
Коли ж характер вільно захотів,
Щоб люблячий жорстоких мук зазнав,
Не проросте в душі чеснот посів,
Тоді усі чесноти – зайвина.
Даремна чиста врода осяйна,
Що звабою обдурених стає,
Кого вогонь любові поглина,
Хто в ньому серце спопелив своє.
О, найвродливіша, не допусти,
Аби свою красу зганьбила ти.

На гору! На гору!
Он ту, щонайвищу на весь Голосіївський ліс,
Де вітер і сніг розходилися в грищах,
Де зашпари, сльози і сміх.
З гори стрімголов. Наче посвист ракети.
Ледь мріє-іскриться лижня.
На цій я чи, може, на іншій планеті
В дикому захваті мчу навмання?!
«Ще мить – поворот і скінчитится мусить гора», –
Подумав – і сторч головою.
І замість кричать переможне «Ура!»
Розшукую лижі з журбою.
І знову на гору. Вдесяте й усоте,
Хоч віхола б’є навідліг.
Чого я затявсь? Не штурмую ж рекорди.
Болітиме спина, з утоми не чутиму ніг...
Та нехіть і втому, і страх поборовши,
Готовий я падать вдесяте й усоте,
Щоб сину до мужності шлях був коротший,
Щоб ризику завше ішов він навпроти.

Так без тебе сумно й одиноко,
Накривають сльози віки – дека.
Крок за кроком тихо крок за кроком,
Кроком за тобою із далека.

Небо розгойдалося сьогодні,
Крок за кроком – не від себе втеча.
Сумно зрить із неба лик Господній,
Груди наповняє порожнеча.

Крок позаду день уже вчорашній,
Крок за кроком йде в упадок сила.
Де ти, де ти, так без тебе страшно,
Де та віра щоб все воскресила.

Від тепла вже серце відвикає,
Крок за кроком – попереду скали.
Чи тебе на світі вже немає,
Чи надії душу ошукали.

Крок за кроком, крижаніє серце,
Тисне холод мов сталеві дроти.
Вже немає сил терпіти все це,
Вже немає сил чинити спротив.

Так без тебе сумно й одиноко,
Накривають сльози віки – дека.
Крок за кроком тихо крок за кроком,
Кроком за тобою із далека.


2016р.

Як годинник відмірює час,
Наче жах на підлогу пролив...
І все менше... Все менше у нас
Тих моментів, що варті віків...

Ніч тягуча, мов ризький бальзам,
Ложе нам колиса у пітьмі...
Душ єднання, підвладне тілам...
-Притулись і мене обійми,

Моя феє божествених снів,
У яких я немов у раю!..
...і веління бажань, голосні,
Наче цокіт годинника, п"ють

Із коріння калгану, міцний,
Що, мов я, проростає в тобі,
Довгодіючий шалу настій...
Наскрізний проникаючий біль...

Вся жадаєш ти тілом своїм
Долучитись основи основ...
Наче жертву прадавній друїд,
Я приймаю... І світла любов

В парі з темним бажанням іде,
Обійнявшись останнім злиттям...
Як нечемно сповіщує день
Хід годинника... Смерть... І життя...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116121112731

Замерзле озеро не тане,
Суха пороша навкруги
В кущах потріскує гортанно,
Вертає холод на луги.

І тільки тінь бліду лишає
Від звикло-теплої зими.
Міцний мороз іде до гаю,
Змахнув на обрії крильми.

І знову кров у жилах стигне,
Тепло поволі умира.
Короткочасної відлиги
Уже минулася пора.

Чом сумувати? Тільки грудень…
Ще сонце кригу не лама.
Нехай дзвінка, іскриста буде
Надворі справжня ця зима.

11.12. 7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Якщо для тебе пісня — суть життя,
Ковток води джерельної у спеку,
У золоте дитинство вороття,
Ширяння в небі над селом лелеки;
Якщо для тебе пісня — млосний щем
І сльози щастя на очах коханих,
І усміх сонця впереміж з дощем,
І раювання відчуттям нірвани, —
Забудь усі мізерності буття,
Образи, недоречності колишні,
Хай б’ють ключем високі почуття,
Коли звучить Її Величність — Пісня!
Відкинь буденний клопіт, відклади
На завтра справи, зустрічі, гулянку,
Забудь про все — але таки пірни
В пісенний вир: запрошує «Слов’янка»!

Ані зір, ані місяця.
Мутно хмарами світиться
Зимна ніч понад ставом.
Кривуляє лужиною,
Кличе в запуст ожиновий,
Зирить оком лукавим.

Підвечіркує з совами
І коня перековує,
Мостить сіно у сани.
Я б із нею поїхала –
Так за пагорбом віхола
Поперек шляху стане.

Запитає: чи вірю я,
Що повернеться з вирію
Наполохана осінь;
Чи іще пам’ятається
Про зневажене таїнство,
Чи болить мені й досі?

Не питай… З криги виламай
Все, написане вилами,
Переплав його в крицю…
Та візниця похопливо
Хворостиною цвьохнула –
Лиш пороша вихриться.

* * *

Чорні чоботи. Білий сніг.
Десь нявчить кошеня. Двоколірне?
Озираємося довкола ми,
ще відносно гнучкі й міцні:

так кому там
допомогти,
хто замерзлий-ненагодований?
Світлофорище миготить –
нам зелене, все ж, гарантоване!

До вподоби нам ці двори
з дерев’яними поренчатами:
тут – якщо білий світ набрид –
можна світу не помічати нам;

шквальний вітер не звалить з ніг,
та і юрби не дратуватимуть…

Чорні чоботи. Чистий сніг.
Поцілунки
всю ніч
триватимуть.

Осінні тіні – передзим’я …
Із краю зоряних снігів
іде корова – біле вим’я,
і почет срібних батогів.
Жене корову напрям руху
із року в рік по колу днів,
а з нею – хугу-завірюху
і тишу сяйних холодів.
Змерзає ніч і голі віти
хитає вітер цілі дні.
Пожухлу правду ніде діти,
хіба що гріти уві сні.
А там рясне на сум обійстя,
некрополь мар і поривань.
Утім, зимі найдеться місце
поміж довічних сподівань.

08.12.2016

І
Мамі не хочеться жити у місті -
Рідна земля і на старість опора.
Тоне в бузку невеличке обійстя,
Хата, садок і криничка прозора.
Руки спрацьовані, а у домівці -
Затишку, світлу відчинені двері.
Спів солов’їний рве душу сопілці,
Мамі вклоняються горді гербери.

Приспів
Огортає ніжністю мене
Мамине подвір’я зоряне,
Задушевне, лагідне,
Наче серце мамине.

ІІ
Мамі всміхаються айстри, лілеї,
Пишні троянди, малина за плотом.
Пахне подвір’я у мами моєї
М’ятою, ладаном. Як меду соти,
Зорі на куполі синім церковнім.
Гляне у небо – відразу засяє.
Тепло на серці і місяць у повні
Дихає маминим яблучним раєм.

2016 р.

З-під снігу бачиться потроху
Пожовкле листя полину,
І мішанина сіра моху,
І слід, який не обмину.
І хризантеми напівсонні,
І сум розлук, що там снує, –
Мов самота моя бездонна
Лице показує своє...
06.12.12

Мене довкола морок огортає
Самотності, зневіри й гіркоти.
І лиш одна далека зірка сяє,
І зірка та зоветься просто – ти.

Далека ти, хоч ніби зовсім поряд,
І світиш тьмяно, наче крізь туман.
Мені дарує твій зрадливий погляд
Любов і біль, надію і обман.

Мені твій погляд душу обпікає,
Мене твій погляд холодом пройма,
У сумнівах нестерпних час минає,
А з лабіринту виходу нема.

Мені та зірка сонце заступила,
Хоч не дала ні світла, ні тепла.
Вже краще лампа, ясно щоб світила,
І теплоту мені лиш віддала.

Хай надто просто і одноманітно,
Та вже втомили пошуки мене,
І хай колись, як мрія заповітна,
Далека зірка променем сяйне.

2008

О, скільки їх з’явилось і пішло,
розкидавши заплутані відбитки
в оманливо-м’якій словесній глині!

О, скільки їх у віршах прогуло!
І почуття,оголені при свідках,
лежать в заціпенілості осінній.

Мов сироти — римовані рядки,
колишніх рук, обведених старанно,
з малюнком ліній, контури зірчасті.

Слова були, здавалось — на віки,
душа співала радісно і п’яно
від славою обіцяного щастя.

Ще гроно віршотворення росте —
а вже лежать забуто під ногами
плоди опалі витворів минулих.

Ще голоси ворушаться — проте,
відрізані шляхами і вітрами,
їх власники пішли й не озирнулись.

І де ж вони,загублені в роках,
і по яких дорогах невідомих
ідуть вони,коли живі на світі?

Чуття минулі піймані, як птах,
у темряві залишеного дому,
де в порохах -- давно загаслі миті...


2016

Марта була не дівчиною радше місяцем - порою року
Гарна з лиця з якого води не пити в яке дивитися
Мов у люстро наче ув озеро чи книжку вертку - камасутру
Марта була містка ніби жіноча сумка ніби рюкзак третокласника
Марто, ти з Марсу, чи що?
У кого ти така не така?
Гукали зневажливо
Їй услід колеги із танцювального гуртка філфачки мисткині
Марта
Любила синій -
Сині очі пальта чоботи манікюри
Марта любила синю
Обкладинку книжки Хемінгвея про дідугана й море...й море
Марта мовчала спиною у очі тих хто їй кричав про Марс
Їй велось не до них не до нас
Її несли дощі крізь
Пащі вовків та левів крізь дзьоби грифонів
Шпильки графоманів терніі зорі - просто колючі кущі
Марта була нівроку - найкращою порою року місяцем
Казок та знущань котів та жаб над людьми
Марта знущалася також - вустами грудьми синім
Платтям коротким (вище сідниць під час ходи)
Марта жила не туди лишала сліди а часом руїни
Марта завжди тримала прямо спину
Ковтала слину тихо
І непомітно для більшості перехожих
Схожа на місяць
Дівчина Марта

Амур задуб на дереві... Зима.
Стріла примерзла кінчиком до шиби.
На столику надкушена хурма,
Качан капусти, хрін, баньката риба.

Засніжений будинок між доріг.
Укрився Карлсон шоколадним пледом.
Одну стрілу скупий амур беріг.
А бджоли крижані дзуміли: "Меду б...".

Снігурку ніс чорнявий бородань.
Рядилися вчорашні мацапури.
На підвіконні гибіла герань.
Сороки скрекотіли: "Ні - цензурі...".

Лягали спати дітки, пси, ченці.
Ліпились нісенітниці на стіни.
Амур тримав насіння в кулаці.
Горобчик цюкнув - хто ти? - у коліно.

Блукали гноми в гетрах морквяних,
Тепла й чудес шукали серед люду.
Скрипіли берці... Бій титанів стих.
"Нутеллу" смакувала тлуста Люда,

Хиталась абажурна бахрома.
Коханий потенційний ніс ялинку.
Тремтить амур на дереві... Зима.
...хто принесе божкові одежинку?


2016

Нелегко відпускати, що було,
а особливо - світле і прекрасне,
бо серце, розбивається, мов скло,
як свічечка нічийна - гасне, гасне...

Нелегко забувати й десь іти
дорогами незнаними, новими,
випалюючи спогадів мости,
бо щось безцінне вигорає з ними.

І щось гірке лишається тобі
уже надовго в роті і у грудях,
таке, про що й не скажеш, далебі,
таке, що не показують на людях.

Таке, що наскрізь... Та, не варто, ні,
довкола розливати чорні ріки.
Усе колись минає вдалині,
нічого не було іще навіки.

І хоч нелегко тлумити думки
про те відбуле і таке чудесне,
під ноги просяться нові стежки,
до серця - щось невічно-піднебесне...

21.10.16 р.

Ну, звісно, ворони,
ну, звісно, чорні —
чорними дзьобами
торочать — торочать
ниточку за ниточкою
з вишиваних
біленьких сорочечок
собі на чорні косоворотки.

За воронами чорними
і море чорне —
вештається берегами
туди — сюди, сюди — туди,
а під серцем гойдає
воронячі гнізда
такі чорні — чорні
як сажа.

- ... А що там у тебе? - У мене… Надворі зима…
На серці посуха, а очі – на мокрому місці.
Так хочу вернутись туди, де колишусь в колисці…
Де снігу замети й невідання благість сама.

Де все ще попереду… Де безтурботності сни.
І щоки рум’яними яблучками на морозі.
Туди де стою зачаровано – сніг на порозі!
Й торкаючись зимна радію – Не хочу весни!

І літа не хочу! Пощо мені?.. – Втіхою час.
…Родина зібралась велика і знов колядує –
за вікнами січень… Я плачу мала, вередую,
бо вуйко вже їде далеко кудись на Донбас…

Чекають у сани запряжені коні… Не сплю,
хоч пізня вже ніч… Вуйко лагідно гладить голівку,
шепоче: не плач, як лише повернусь до домівки,
я знаєш яку тобі ляльку велику куплю?

І вже мені втішно, і усміх крізь сльози з’яснів…
Солодке дитинство… Якби ж і тепер так уміти -
що навіть морозу до серця дотулюєш квіти
й вони не печуть, а розгойдують радості спів.

… Сніжинки літають, як пух… лине пісня сумна.
На серці посуха і очі – на мокрому місці…
Назад не вернутися… Спомин гойдаю в колисці,
а Янгол шепоче – не плач, це всього лиш зима…

2016

Я мовлю тільки про любов.
Про інш... змовчу.
Десь бродить лютий душолов
дме на свічу,
що розгорається з глибин
і гріла би
поміж зимового дощу,
якби... Якби
не світ, де мода не на те...
І не на тих,
і не тому, що не вартні...
...Ось вітер втих.
Горить свіча. Щемить душа.
Горить... Сльозить.
Ой люлі-люлі світку мій...
Не жди - не спить..
Лише тужлива скрипка десь
з єства зове.
Я знаю: пісня ця - любов.
Живе...

2016

Червоний метелик загна́ний в куток
реагує на кожен спалах світла.
Потривожений і спровокований
притискається до тріщин
у стінах.

Роздряпані стіни як знак,
як нагадування про незакінчену битву.
Непродуману і програшну,
немов недовершена рима.

Темна кімната, відсутність освітлення,
боротьба рядків і метеликів.
Перемога червоних барв.

Так мене ще ніхто не цілував.

Переписує заново дні мої доля на плівку...
Осінь любить зажуру, плекає свою протеже.
Так буває, що серце знаходить милішу домівку,
І не віриться в щастя. Він поруч? Зі мною? Невже?

Та немає у нім ореолу божественних таїн,
Він із роду людського - не з царства священних тріад.
Відволік мої біди - втекла від життєвих окраїн.
Просто мій. Просто рідний. Його дарував листопад.

1

А я шукала геть несхожого...
Крізь пальці тік пісок розрад.
І ти прийшов. Між огорожами
Здригався чорний виноград...

Платани щебетом насичені.
Чайки зривалися на крик.
А ми стояли спантеличено.
І плив у безвість материк...

2

Три землетруси. Дві розколини.
Любов чудна... Рахат-лукум
Кришу в салатик пересолений.
А ти все хвалиш: "хрум" та "хрум...".

Кумася каже - треба каперсів,
Сезаму дрібку, сухарів...
А я рахую перли, капості...
Під олеандром хрін розцвів.

3

Така гармонія... екзотика.
Усі тарелі у зірках.
Блукає Вітер, будить дотиком.
Долоня росяна, гірка.

2016

А путь далека… чи здається,
але дорога до мети
із чудасії в небо в’ється,
або униз із суєти.

Життя як сенс… і сенс незримий.
На пересіченні доріг
єдиноріг земної рими
лежить і тане наче сніг.

І ми розтанемо у часі.
Вітрило думи рознесе.
Піїт-мізерія у касі
одержить плату за есе...

11.2016

Не мертвими приходять в сни мої рідні.
«Якже рясно родять яблуні твої, –
Кажуть щоразу мати. –
А яблука – так найсмачніші».
Сестра Онила дорікає:
»Щось ти запишався, брате,
Минаєш наші Грищенці.
«А ти вже, мабуть, героїня...»
«Ні, другий орден маю.
Онукам віддала на забавку.
Не перед телятами ж
Удосвіта в них хизуватись».
...І тільки баба Ганна не заходять в сни.
Може, тому, що їм віддав останній поцілунок.
Грудку землі сухої кинув на труну.

Мартіні смак і запах полину,
Розталий шоколад в моїх долонях.
Зимовий вечір. Начебто зі сну
Хилюсь до тебе, ніби в липні сонях.

А Київ спить, ну що йому до нас,
Таких щасливих, мабуть, є багато...
Ми зупинили рік, століття час,
Нехай ще довшим буде наше свято!

Нам все одно не вистачає нас,
Не нап’ємося спраглими вустами.
Однаково: вода, чи мед, чи квас,
Ніщо уже не приведе до тями.

В знемозі разом ми переплели
Серця і долі, і тіла, і руки...
Ми стільки літ щасливих прожили
До неземної вічної розлуки.
19.01.12

Далеко до ранку… ще зорі, як бите скло,
Десь тризна голодна, мольба, чорнота ядуча.
Ще жевріє в тілі невиннім крихке тепло,
І чадіє в пічці ліниво намокле суччя.

Знеможена мати, задушлива тиша, смерть,
Що глипає жаско у темні, заплакані вікна.
На покутті свічка, у мисці остання дерть,
І місяць у небі то спалахне, то зблідне.

«О люлі, синочку, мій янголе, спи, засни…».
Не плакала більше, не мала ні сліз, ні моці.
Ввижалося небо і вічко пусте труни,
Розп’ята Мадонна, прокляті дороги отчі.

…Аби ще до ранку, проз ніч перейти, аби…
Ця безвість на голках і тіло також у глицях.
У мареві — небо, а далі — гроби, гроби…
Заснула навічно… поруч — дитя в колисці…

Я обіцяла бути — й не була,
приїхати хотіла — й не з’явилась.
Якоїсь ночі, року і числа
не при мені життя твоє зносилось.

І як з жалю не падала б я ниць,
ні наша вдвох історія, ні фатум,
ні кулі, що злітають в дні річниць
не виправлять вкоріненого факту.

І рана не затягнеться в мені
гоїнням ані першим, ані другим,
і ти не раз навернешся у сні
докірливим і безголосим другом.

2016

Із очей-із душі-із небес виливаються промені…
Я до тебе (на сяйво) - від нього (із тіні) - чимдуж!
Крапка.
Сказано все.
Пережито.
Забуто.
А що мені
й далі сліпо тонути в болоті обридлих калюж?
Мої радощі-квіти, затоптані-вбиті тривогами.
Засудила зневіра-Каяфа надію на смерть!
Так було: неземним журавлем ти летів над облогами,
а мені - наче кара - земна незасіяна твердь.
Зачепилася. Впала. Розбила до крові любов свою…
Власну душу закрила. Відкинула, ніби чужу.
Ти чекаєш? - Чекай…
я відвертою…
ніжною…
босою
оксамитом отави до тебе від нього біжу.

Гірка печаль у кожнім слові –
Це знак біди.
На цьому острові любові
Навкруг – води!

А материк за небокраєм,
Рятунок – там!
Слова і сльози я ковтаю
Напополам.

У цьому дикому нещасті
Десь вихід є.
І віри в зраду і напасті
Ще не стає.

Одна посеред океану
Без тебе вже.
Не йме душа моя обману
І береже

Гарячі ночі, руки, губи –
Все відбуло…
Прокинулась - ти поряд, любий…
Що це було?
10.02.16

Писанкове

З підворіття гУцула на стежу
покотилась писанка,
росте.
Ей, закінчуй, зимо, в горах лежу*
преч** весни в одежах із мережив,
бо вона вже з небом тет-а-тет,
бо сягнули ромби писанкові
полонин.
Хвилясті та прямі,
доточили лінії казкове,
без якого і катма обнови,
що услід буятиме зимі.
Доокола сто цяток у мандрах,
ялинковий та зірчастий рай.
Світлопоступ.
Обрії – меандром.
Великодньо.
Таїнства пора.

*Лежання при хворобі;
*збоку.

Повниця*

Чи зоря над руками чиїмись,
чи туману хиткого виток –
біля образу в образі їмость**
допильнує тутешніх жінок.
Коровай куштувати припросять
дарувальників сонно-хмільних,
і під образом в образі осінь
молодят берегтиме од лих.
Що галасвіта*** – те не світлиці,
де святиться душа без окрас.
Може, й образ на мить усміхнеться,
що Господнє посіяв навраз.****

*Дарування грошей молодій парі на весіллі;
**дружина священика;
***по всьому світу;
****навіки.

*****
- Де твоя, скрипалю, муза?
- Поневолена… Не тут.
Десь побачиш – поспілкуйся:
Втечу б їй – на висоту.

- Звідки, осене? З полону?
- Так, від горя аж до гір.
Розкладу свою попону,
розцяцьковану – не скромну
всім вітрам наперекір.
Бірувати б*, бірувати б
до появи Косарів**
увійти в небесні шати
на найвищій на горі
і додолу в три поклони
золотавих місяців.
Розцяцькованій попоні,
горам, бердо*** вже невгодній –
скрипалеві манівці.

- Що, скрипалю, зникла муза?
У руці багрянці – жмут.
- Десь побачиш – поспілкуйся:
Втечу б їй – на висоту.

*Спромогтися;
**сузір’я;
***западина поміж гір.

*****
Полювали вітри розсерджені
(всі прозОруч, усі з пітьми)
на дерева з двома осердями:
здобич, гУцуле, на! Візьми!

Два осердя, о, два осердя.
Не майструйте ніхто стола,
бо гаряче на ньому ствердне,
бо холодне на смак – зола.

Вітер-велет, ватаг, за річкою
вмить заблудлого зіштовхнув
з дужим деревом, що зі свічкою*:
маєш, гУцуле, дивину.

Зі свічі не ладнайте ліжко –
сон лихий на такому,
в нім
шепіт шатана** – гейби трішки,
але з обрисами
вогнів.

Два осердя, свічу – на вогнище:
одкричать, як сичі, між гір,
доки небо в нічне полотнище
не дов’яже з іскринок зір.

*Дерево з гіллякою-приростом, що стрімко росте вгору.;
**чорта.

*****
Не розбуджене дримбами* сонце –
просто вогниво,
те, без якого
нікудишнє кресало,
і в оці
подорожнього
небо й волога
од жалю.
За тихеньке простибі**
понад горами
сонцеві бігти.
Не шкодуйте
ні губ, ані дримбів,
щоб зігрітись хутчіше
півсвіту.
В надвечір”ї прощально,
протяжно
звуки музики
витіюваті.
Стільки й сонця,
що в кільцях мосяжних,***
у нічне подорожньому взяти.

*Губні музичні народні інструменти;
**дякую;
***елементи кінського спорядження.

2016р.

Радить Євангеліє тримати такт
Навіть із тим, хто годен лише осуду й зневаги.
Та про який там такт може мова йти,
Коли з-за такту, немов шуліка на курчат,
Кидається він з прокляттями прожогом
На душу, ошелешену од несподіванки.
...Ні, не судилось, видко, дорости мені
До бозна кому прийнятного повчання Йсуса .
Презирством намагаюся відбутись,
Та під завісу не витримую
І раджу майстрові проклять
Ретельніш чистить язик свій недолугий.
На більше неспроможен життям набутий такт,
А із-за такту рветься несусвітній монолог...
...То, може, я помиляюсь,
Дослівно сприймаючи настанову Йсуса?
-----------------------------------------------------------------------
«Хто вдарить тебе в праву щоку твою, поверни до нього й другу» -Євангеліє Матвія, 5:39.

Я лебедя сумного пригостила –
На самотині озером гуляв.
І він граційно вигнув шию, крила,
У тихім танці вдячно закружляв.

Зворушливо, божественно-красиво,
Неначе ангел нам явив себе.
Хотілось плакати від того дива
Й молитися на небо голубе…

Буває так, що світ увесь не милий.
Безодні манять невблаганні очі.
Згадай тоді цей тихий танець білий
І раптом жити знову так захочеш!

2016

Не забуду ніколи (він був чи наснився,
Дивний вечір): заграва зорі
Запалила й розкраяла небо імлисте,
І на жовтій зорі - ліхтарі.

Я сидів при вікні в переповненій залі.
Про любов десь бриніли пісні.
Я послав тобі чорну троянду в бокалі
Золотого, як небо, аї.

Я, твій погляд зустрівши бентежно й зухвало,
Уклонивсь, не відвівши очей.
Кавалеру своєму ти різко сказала:
«Ти поглянь, закохався і цей».

І нараз щось у відповідь гримнули струни,
Заспівали нестямно смички,
Та була ти зі мною всім спротивом юним,
Ледь помітним тремтінням руки.

Ти, немовби сполохана пташка, рвонулась,
Ти пройшла, наче сон мій легкий...
І замріялись вії, парфуми зітхнули,
Зашептались тривожно шовки.

Ти з глибин задзеркальних очима стріляла,
Поціляючи душу ізнов...
Танцювала циганка, намистом бряжчала
І вищала зорі про любов.

У світі, німому, як здиблений айсберг,
ми всі обдаровані (так видається)
свободою волі.
У часі, що плине, куди —невідомо,
де прудко ховається ящірка суті,
у чому — свобода?

Можливо, праві вони, ті, хто шукає
народного батька, вождя і "світило" —
із ним буде легше?
Усім розтолкує, що треба любити,
для чого страждати, для чого старатись
і що усе значить.

Щоранку незаймана свіжа палітра
розкішних емоцій на тебе чекає —
які з них обрати?
Кого пожаліти, кого засудити,
кому не пробачить, кому присягнути,
чим день заяснити?

З морозу самотності вскочити в хутро
спітнілих обіймів, щоб тануло серце, —
чи радість не в цьому?
Проблем екзистенції щоб не бувало,
холодних питань, що звіряєш у небо
(а з неба — ні слова)!

У світі, німому, як здиблений айсберг,
ми всі обдаровані (так видається)
свободою волі.
У часі, що плине, куди — невідомо,
де прудко ховається ящірка суті,
у чому — свобода?

2016

Моє любе дівча,
Ми сьогодні зустрінемось знову...
Буде зустрічі час,
Час на сльози, цілунки, розмови

Чим жили... Час на те
Чим бажаємо жити довіку.
Бо кохання цвіте.
Бо без жінки нема чоловіка.

Притулись, притулись!
Мов бальзамом пролийся на рани!
Похились, похились,
Ковилою в осінні тумани...

Будем пити цей час
Цілу ніч... Хто її нам відміряв?
Вже із ночі до нас
Хижо тягнуться руки зневіри

І з провалля пітьми
Нас настромлюють місячні ріжки...
То ж за руку візьми,
І підемо по срібній доріжці.

Не лякайся, мала-
Це у вікна вистукує злива.
Віддавайся!.. Ай лав!..
Так тендітно... Ми знову щасливі...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116110612269

Де листопад, свічкар осінній,
На свічниках задув згарки,
Де смисли губляться, як тіні,
І розтають у повечір’ї,
А серцю млоїться за кимсь,

Стою, скрушна і одинока,
Десь понад часом, поза ним,
На вік потоншена, на спокій,
Тому що бракне слова «потім»,
А сто «тепер» із домовин

Тіснять мене, немов облога.
І знаю – це останній шанс
Поглянути у вічі Бога,
Святі, без докору німого.
Осуджує не Бог – душа.

Про що мовчать старі могили,
В повітря вкутавшись курне?
Коли пливти не стане сили,
Помилуй, Господи, помилуй
В гріху втопаючу мене…

01.11.16

Злий вітер лютує.
Це осінь багряно-барвисто
Данину із листя виплачує літу...
Почуйте наш клич!

Ніхто нас не чує.
Ми листя. Ми зірване листя.
І вітер недолі нас носить по світу.
Ми вже відійшли.

На дереві гарно
Висіти, вчепившись у віти,
Та нам не судилось у спокої жити,
Бо стовбур гнилий.

Триматися марно.
І нам на багаттях горіти.
Ми ляжем, собою встеляючи плити
Загиблих надій.

Що ж, дерево-мати,
Ти підеш також на багаття,
Та й нікому буде вже цим перейматись.
І тільки колись,

Неначе відплата
За наше тобою прокляття,
Дитина, можливо, підійме погратись
Загублений лист...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116102501030