Фарби, музика і слова.
День напрігся і навпіл тріснув.
Як обтяжена голова,
Як у серці моєму тісно.

Фреска злущилась – помира,
Звук злетів і навіки канув.
Врешті-решт фоліант згора.
Час всміхнувся і скоса глянув:

– Я – одвічне і назавжди.
Маєш сумнів чи так повіриш?
Ти ж шукаєш свої сліди
І безодню собою міриш.

Все безмежне – воно в тобі,–
Час і простір, душа і мрії.
Що хвилює тебе в журбі?
Що бентежить твої надії?

– Не питай, защемить бува
Так, що зовсім немає спасу.
Фарби, музика і слова, –
Неміч слова і плинність часу.

Цього не вчать у жодній школі...
Могти - талан. Цьому не вчать...
Бо у юдолі мимоволі
чоло таврує нам печать
судьби
незрима, невідома,
що відо світла й темноти...
Терпиш іти...
Долає втома.
А мусиш йти.

2017

Ми з прадавніх часів поклонялись вогню і водиці,
Що текла-струменіла з холодних прозорих джерел.
Люд щоденно схилявся до неї, землі-годівниці,
Що з глибинних пластів життєдайную силу бере.

І родила вона, вся полита сльозами і потом,
Спочивала під снігом півроку остуджених днин.
А весною завжди починала щоденну роботу
Від зорі до зорі для моїх українських родин.

І шуміло колосся пшеничне від краю до краю,
Спілі яблука падали в осінь в пожовклу траву.
Йшли у вічність роди, та збирали сини урожаї,
Зберігали державу, тримали в руках булаву.
27.03.17

Ну ось і ти, мій саде дорогий,
Чарівна потаємная місцино.
Мене оберігають тут Боги,
І з волі їх сюди натхнення лине.

І душу підіймає в небеса,
І все дрібне униз летить, мов клунок.
І огортає ніжність і краса,
І свіжий подих, як весни – цілунок.

Він мов на мить усе навкруг протяв –
Пташки сміються співом превеселі…
На цьому сміттєзвалищі життя
Мій саде, ти – оазис у пустелі!

26.03.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Національний ботанічний сад і. Г.Гришка, ділянка Криму

Якби ти знала, як мені болить
Те, що давно боліти не повинно,
В твоїй душі печаль не защемить,
Бо ти ні в чому нібито й не винна.

Я сам собі ілюзію створив,
Я сам себе загнав до лабіринту.
Я сам себе збагнути не зумів,
І що вже з того, як ти там і з ким ти.

Уже не віднайти твоїх слідів,
Не відшукати втрачених ілюзій.
Хоч я тобою ще не відболів –
Та ми вже радше вороги ніж друзі.

Ми вороги? Які ж ми вороги!
Ми як дві зірки із одного неба.
І поєднатись нам не до снаги,
І розійтись несила.
І не треба.

***
Твою осяяну красу
Малюю ніжною пастеллю,
Стелю ажурно небо Лелю,
Лелію ласкою. Несу

До тіла вранішню росу –
Кладу мазок м’якого пензля,
Шліфую вигини, мов тесля,
І руки терпнуть завчасу.

Творю тебе – себе творю.
Загоюю сердечні рани,
Веду повільно до нірвани,
Раюю в райському гаю.

Здаю бажання у полон.
Вологе лагідне пелюстя
Тулю до подиху, до уст я
І відлітаю в унісон

Словам, не сказаним тобі,
Чи несказанному настою
Мелодій, сплетених тобою
У сну безмежжя голубі.

Душа згортається в клубок,
Немов дитятко, що в утробі.
Ховається в твоїй подобі
І в’є собі в тобі гніздо.

24-25.03.17

Із днем ПОЕЗІЇ, о друзі!
Ловіть натхнення на льоту,
Я весняній вклоняюсь Музі
У сонце, мряку і сльоту!

Вона – пресвітлая цариця –
Відточить кожному перо.
І слова перлами іскриться
З небес її величний трон.

Поети всі – його окраса,
Співають, наче солов`ї,
Крилаті вершники Пегасів –
Неначе гвардія її.

І як же бачу, їх багато –
Вродив талантами Парнас.
В повітряному замку свято,
Тож веселімось, прошу вас.

Триває хай пора чудова,
Як мить любовного злиття…
Хмеліймо музикою слова,
Як вищим виявом життя!

21.03.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Не сперечаються в штукарстві*,
Змагаються одначе:
Моя поезія бунтарська
І надто тиха вдача.

03.02.2017

Не розумію, як так може бути –
Не раз, не два, а кожен-кожен раз:
Коли відкрию книжку – мов отрути
Солодкої я напиваюсь враз.

Мене беруть в полон стрункі рядочки,
І знов не відпускають рими. Все ж
Галопом я – аж до кипіння точки --
Лечу, не бачачи ні перепон, ні меж.

А по спині – крижинки задоволення.
Закрила очі – і усе моє:
Правічні ріки і дерева зболені—
Усе це поряд, біля мене є.

У час наш прагматичний, рафінований,
Коли так легко все «купи-продай»,
Коли торгуємо і душами, і мовами,
Коли махнем рукою: «Та нехай…» --

У неї тут немає компромісів.
Де чорне – прірва. Де струмок – буття.
Об неї поламалось стільки списів,
Що би забрали не одне життя.

Тут все пахтить, тріпоче і вмирає
По-справжньому. Якщо вже – то навік.
Якщо Вона його вже покохає,
Вважай, щасливим буде чоловік.

Чи то колумби, чи неандертальці,
Рогніди, ївги, нансени, папуші…
Яка сторінка не впаде під пальці –
Там всюди – люди. Всюди -- їхні душі..

Усі оці катрени й інкрустації,
Замішані із болю і тривог,
Ще не одного уведуть в прострацію,
Щоби збагнути: вічний тільки Бог.

Така в них мудрість, глибина і вправність,
Таке у них все давнє, аж нове,
Що, певно, й через сотні років правнук,
Торкнувшись віршів, серцем оживе.

Ви нас навчили. Ми вже не потонем,
Ми в світі птиці – але не вужі.
… «Поезія – це завжди неповторність,
Якийсь безсмертний дотик до душі».

12.10.2010 р.

Даленіють за обрій літа, прудконогі, мов лані,
Наче сяйво туманне, дитинства зоря розтає,
Все частіше на думку спадає вклонитися мамі
За розхристано-буйне малече шаленство моє.

Приспів:

Мамо!
Ти пробач мені, рідна, за довгі недоспані ночі
І за кожне уперте «не хочу», «не буду» – прости.
Я тулюся до Тебе і чую ласкаве: «Синочку…»
І світлію душею, коли усміхаєшся Ти.

Вишиваєш Ти долю мою золотими стібками
І гаптуєш любов’ю дороги у мирне життя.
Та упала орда… і стількох не діждалися мами –
Бо синочки навічно вросли у скрижалі звитяг.

Приспів.

Зігрівають мене Твої очі замріяно-ніжні,
Вберігає молитва, як віють вітри навісні.
Я люблю Тебе, мамо, й служитиму рідній Вітчизні –
Лиш би Ти якнайдовше, матусю, світила мені.

Приспів.

2016

Дивися: надве́чір вибрунькує березень враз
на за́ході сонцем палким, наче сік звіробою.
Мов снігу весною, боюся забути про нас –
і потайці йду за тобою.

І чую: шепоче крізь тишу воскресла трава,
солодке життя прибуває березовим соком.
Росте світ природи і всесвіт моїх почувань,
безмежно яріючи, поки

міняю на віру всю сутінь, бо чорна, чужа.
Пропахле весною, пухнасте, у котиках, місто,
обплетене тісно мереживом снів і бажань,
вертає чуття і барвистість.

І небо стає мені ближчим, і сотні зірок
втрачають свою не подолану досі холодність.
Про тебе на них ворожу, мов на картах Таро,
самотньо в нічнім пантеоні.

Над місяцем – тиша, в сузір’ях – сріблистий туман.
Зітру арабесками слів цю безмовність розмиту.
Веди мене далі, на світло, веди навмання
крізь березень в ягідне літо!

2017

Це скільки часу легітно стекло,
Який тамує учорашню силу!
У вічності прояснене чоло:
Ні, Радіонa не забуло Сильне.

Степанко вчасно йшов у світ. Село
Не бачилo таку юнацьку мужність.
Війні тоді завиграшки було:
Стелила шлях, дала надію, друзів.

Повернення щемкі настали дні.
Не та Олика… Радзивіллів замок…
Оунівці і днини вогняні,
Примружені повстанcькими вітрами.

Не довго по Волині втіха йшла.
Фашист ошкірився натужно, владно,
Жадав покори, щоб іржа-імла
Тлумила правдоньки святі свічада.

Тризуб, орел і зорі з-над Москви,
Надія й мука на олицькім тракті
Спиняли серед зимньої мокви,
Але Степан ішов, за вищим знаком.

Це допомога Божої руки.
Вона відкрила превелике серце
У краї, у повстанськім, де вовки
Пили-хлебтали кров козацьку з перцем.

Покинута домівка. Назавжди.
Степанове призначення -- пустелі.
У душу закрадались холоди:
Нова земля, тропічні паралелі…

В Австралії прамову боронить –
Не в Луцьку , Львові, там, де моветони
Значущості своєї розіпнули нить
І боряться, як і жили, -- умовно.

В Австралії кокó і кенгуру –
Не рідні мальви, сонце-покотьоло…
Постив Степан, щоб не писать «муру».
Не Брут Хома – але окреслив коло.

І не чужинський біснувався Вій,
Псував авто і сіяв анонімки --
Зродився українофобозмій
Уже не від москальки, не від німки…

І пан Степан розчулився в листах,
Мені писав: паскудне товариство…
А сам – думками, зором, ніби птах,
Ширяв іскристо, легко, чисто.

Я мав би старості додати сил,
Про Сильне щось утішне написати...
Але у нас були дурні часи,
Коли в еліті – бевзі пелехаті.

Хто не продався – України цвіт…
Але за неї – не ішли на страту.
І без війни синам летіти в світ?
З якого боку проклинання, зрада?

Тепер так само. В домі – околіт.
На чужині – і дурнів небагато,
І крила там розправлені в політ.
Німує Україна. Сум. Утрата.
Столітня недобачена загата.

Повітря сперте в гробниці літератури,
тут замурованим бути живому поету,
чиї орієнтири -
не на чотири,
а на безліч сторін світу.
А він і не стверджував що гравець
на тимчасовості шахівниці.
Бо не наростила його творчість біцепсів накладних
з книжкових накладів.
І не оперся на точку зору
критиків короткозорих.
Але він зачекає,
бо має
за звичність
вічність.
І через якусь тисячу років
від його кривдників не залишиться сліду кроків,
розсунуться стіни,
і з подихом змін,
через мільйон світлових,
можна щось й сотворити,
роздмухати в душі із ідей світи,
подати плани на неба підпис,
звернутися до вищого правосуддя,
долучитися дописами
до галактик нових надбуття.
Щоби не зотліти
в старих книгах,
та не стати пилюкою в майбутнього ногах,
не замуровуйте, а давайте літературі дихати.

І ти помреш. Сьогодні, може завтра, –
Для цього не потрібно талану.
Життя – воно чогось, можливо, й варте,
Щоб народитися й чекати на труну.

Але для чого ці шалені муки,
Пекельні муки суміші єства
І на хресті розп’яті мертві руки,
І воскресіння Вічного Христа?

Чому в твоїх очах надмірний спокій?
Ти знаєш? Ти була, напевно, з ним.
І все, що діється ,– лиш вигадки пророків
Для нас, далеких, відданих сліпим.

І кожен сполох на твоїм обличчі,
І мертва посмішка бездомної душі, –
То тільки Всесвіту неходжене узбіччя,
Як ще тобою не написані вірші.

В окопах третю місимо весну,
"Мінськ"вичерпав усі можливі спроби.
Моя земля, одягнена в жалобу,
кладе героям квіти на труну.

Курсують ешелони по кістках –
мільйони тонн кривавого вугілля.
Зриває добрий куш на божевіллі
захланна оліґархова рука.

Гучні суди, застави грошові,
а винних не покарано і досі...
Коли ж вам буде вже нарешті досить
заробленого на людській крові?

Розбишака – ой, ганьба,
зовсім сорому нема:
у безчестя, у безслав’я
і неславу поринає.
Соромóта, осорóма,
опорóка - як оскома,
страм і стид, хула, наруга –
отака його недуга!
А без бéшкету, скандалу
добрі справи – на поталу,
страмовѝсько, страмотá
випирають без кнута,
а стидóвисько, осýда –
як бальзам йому на груди.
Без стидóвища, публìки –
без’язикий і безликий.

І позóрищем бридким
мова його ллється,
з неї нéчесть пре, як дим
з комина нечéстя.

Осудóвисько, бо в нім,
знать, живе лукавий,
оминайте його дім -
дім лихої слави!

22.02.2017

Які були часи, які були поети,
Які були думки, які були слова.
Невже оті часи вже канули у Лету,
Невже оті слова зів’яли, мов трава.

Чого ж ви мовчите? Чи вже у душах злидні,
Чи в патоці густій засохло вже перо,
Чи в Україні рай, і ворога не видно,
Чи засмоктало вже неправедне добро?

2012

Ой, не плачте по мені
Так неса(у)мовито!
Я не вбита на війні –
Я війною вбита…

13.01.2015

А скільки коштує олжа?
На терезах у клептомана
лежить оголена душа,
сухий остаток дерибана.

Доросла казочка, як є –
де «більший меншого кусає»,
а той останнє віддає
і кров за пана проливає.

Усе під крики: Ми – народ!
Шануймося, бо тОго варті!
Пряма дорога до свобод,
лиш ноги ковзають по карті.

Забули знову про багно,
про височини і яруги,
де люди падають на дно
і дно замулює потуги.

У лабіринті до мети
остання рації не має.
Ходи собі туди-сюди
попід утіх над мертвим плаєм.

А чи душа не вміє вже
життя любити без омани,
чи дідько долю стереже –
де ті козачі отамани?

І вільний дух, і мрії лет
над золотавими полями?
Лиш крап злодійських еполет,
а ще вибоїни і ями…

То скільки коштує олжа
без вихваляння і овацій?
Кишеню гріють два гроша,
остача правди і дотацій.

14.03.2017

Згорне вечір замріяні крила,
І з тобою залишиться ніч.
Неспокійна, пуста і примхлива–
Чорний морок по білому пліч.

Причаїться, приспить і розбудить.
Заспокоїть і знов за своє.
Поцілує в запечені губи,
Воскресить, приголубить і вб’є.

А за що, не питай – не розкаже,
Та й навіщо – одне небуття.
Міцно-міцно до ліжка прив’яже,
Розгорнувши, мов карти, життя.

І в чаклунській земній круговерті,
Без надії, в химерному сні
Ти шукаєш рятунку у смерті,
Простягаючи руку мені.

Без імені? Та ймення є у всіх.
Заведено так, прийнято і звично.
А я б тебе назвала Пізній Сніг,
Або Туман ранковий потойбічний.

Іменувала б ще – Чумацький Шлях,
Яким щодня солодку сіль носити
І гинути в безмежних відчуттях,
І ні про що ніколи не жаліти.

А ще, а ще ти - мій дитячий сум
І зречення оманного натхнення,
Що на вівтар утіхи принесу
В хвилини каяття і одкровення.

А щодо безіменного єства
Й моєї непрочитаної суті, –
Хіба збагнеш, чому мовчать слова,
І сни мої, до ночі не прикуті.

Ми усі помремо. Хтось в бою на Донбасі,
Ну, а хто за столом, конструюючи вірш.
Косорука прийде, як завжди, не на часі
По руків'я вжене невблаганності ніж.

Ми усі помремо. Уві сні, чи у муках,
Віддаючи своє немовляті життя.
Не чекай, що з небес, під божественні звуки,
Ти устигнеш зректи щирих слів каяття.

Ми усі помремо. Хтось в молитві до Бога
У братів бойових на тремтячих руках,
І пекуча сльоза у кінці епілога
Діамантом сяйне на солдатських щоках.

Ми усі помремо. Хтось в достатку й любові,
У пишнотах бучних - марнославства сестер.
А когось проведуть вояки та удови,
Це якщо у катів невідомим не вмер.

Ми усі помремо. В забутті, на чужині,
Чи на праці тяжкій у ворожім краю.
Я ж бо, душу свою заповів Україні,
Перш ніж впасти на ній у нерівнім бою.

Ми усі помремо. Смерть зрівняє рахунки,
Вибирати не нам як зі світу піти.
Але вірність і честь - дорогі обладунки -
Мусим ми за життя в чистоті берегти.

січень 2017

***
Проходження навпомацки крізь ніч.
Шукання сну – блукання в порожнечі.
Виловлювання видив – слів лелечих
У згортках, що із вирію – мені…

Не в тому суть, що у очах пісок.
Зів’яле листя рук хапає простір.
Не все у цьому мареві так просто,
У вариві ілюзій та думок.

Липка структура сірих консистенцій,
Гнучка система гри і засинань.
Методика недихання, як дань
Чи жертва тим богам, що десь на денці

Душі. Чи суті?.. Сутності речей,
Що засинають у обіймах Фройда…
Спокуса сну – ця недоступна хвойда
Лиш обіцяє. Бреше лиш. Ачей

Очей її не бачити мені.
Не мацати її солодкі груди.
Ранковий промінь маячню остудить
І загравання неба в напівсні.

14.03.17

Як чудово на веснянім лоні,
Хоч надвечір вітер – холодніш,
І коцюбнуть трішечки долоні…
Та ворушиться під серцем вірш.

Пташеня виспівує до ночі
В голому і темному гіллі…
Тільки серце більше не клекоче,
Навіть не тріпоче взагалі.

Мов би не любило до нестями…
І немовби ти – уже не ти…
Хтось туман розвіяв над гаями,
Мов кохання попіл золотий!..

13.03.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Не таким Ти створив, Боже, світ,
Що сусідує поряд із нами.
Смоківниця пуста - їй услід,
А вона - соловейком у храмі.

Літургія, пшенична кутя,
Біле поле марун - її кредо.
Хтось сповна брав з амбару життя,
А вона - покладалась на Небо.

Хтось розштовхував ліктями всіх,
Шкуру змія здираючи з себе.
А вона - йшла рікою у брід
По розбурханій хвилі до Неба.

Де ті блазні, що пили з ковша
Медовуху туманного щастя.
Лиш її світанкова душа
В Божім небі ніколи не згасне!

2017 р.

зелений мармур стомлених очей,
які колись хотіли жити повно
сьогодні, помарнілі, невимовно
сміються тишею, де завше все о’кей

ні пристрасті, ні крику, ні образ,
усе було і все вросло у іній
і тільки галас метушливих мас
вкрадається поміж енерголіній

енергоблок — ні полум’я, ні снів
усе було — лишилась порожнеча
і затягнулась зглибна кровотеча
ні кавалькад, ні ескапад зі слів

усе було і все минало вмить
нічого більше — стомлені прозріння
крізь верескливі гамірні боріння…
усе утома, втома не болить

зелений мармур стомлених очей,
які колись хотіли жити повно
сьогодні, помарнілі, невимовно
сміються тишею, де все о’кей

Доба в Карпатах

Назубрені серпи ялини
зіжали темінь, сонце жнуть –
його, закинувши на спини,
нестимуть гори за стіну,
де молотьба, як молодиця,
і обійме, і підштовхне,
аби вторинне – у копиці,
а в міхи щастя – головне.
І хай тоді не крутить мізки
негода в темному плащі,
бо на гуцульському боїську*
ніколи світ не ледащів,
а золоті зернини взявши,
ген у світанок розсівав,
де сонце виросте, як завше,
всі перевершивши дива.

2017р.

*Слово має кілька значень. В цьому тексті вжито у значенні – місце для обмолоту.

Зима згадалась недалека…
Ледь ношу скинула свою,
І вже зітхнула так полегко
Весна в усміхненім гаю.

І так насправді вільно стало,
Війнуло ласкою здаля,
І вже пташки защебетали
І випросталося гілля –

Перетворилося на крила,
Змахнуло сум весь і жалі.
І небо просторінь відкрило,
Мов закликаючи в політ.

10.03.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Національний ботанічний сад

ти – слово а я – означник
що вміст намахує:
з дощу – та й під ринву
і авгіїв винаймай…
ти – гойне створіння
із дантових кіл під маками
дієве – асклепія згейниш до лореляй…

повільне й важке –
аж мильні кити хитаються
захмарюють видихи
цівками мінних фраз
і хвоя пахтить
і лета несе літавицю
і мариться-мавиться –
хоч би ба в мавпу влазь

і тихо означуй –
кокоси
бубняві шепоти
незнаних шаманів
кумедну ошатність шкір
аж доки поріз
не почне як сльоза рожевіти
ковтаючи прірву ер
мов корисний жир

але то – дарма
розарії – на гербарії
ти гоїш
звірят – не тритонів
струмки – на мул
нас парило
нас розпарило
злихоманило
зангінило
так що клей ряст
і суши улун


на лезах ріки
що впада у дрімучі безвісти
пасеться бізон-робінзон
і жує бузок
розстріляних темних таїн
про гравця в миттєвості:
кому – ту що мертва вода
а кому – пісок?

Дощем весна бринить у місті, втішно
бере зимову тишу
у полон,
і вже не знати, чи святе, чи грішне
це перше перед березнем
тепло.

Готуйся до її апофеозу:
повітрю свіжо –
холод боязкий,
і навіть сивий сніг уже не в змозі
замаскувати пролісків
рядки.

А далі – в я́сну синь висо́ко жайвір:
для духів предковічних
давній знак
зеленим шовком вишивати трави.
Дощем на місто падає
весна,

на монотонність присмерків, у спрагле
на світло серце, пристрасна,
проста,
мов невичерпний водограй наснаги,
як осягання справжності
буття.

2017

Правда ця не для всіх, а лише для мене.
Слово оце для всіх, але не для правди.
Їм не потрібне лезо її студене.
Їй не потрібні жалі ні чиясь порада.

Гостра наточеність, дотики і порізи.
Крівці краплини, присмаки нудкуваті.
Тиша, що кришить думку дрімливо-сизу.
Втеча від себе в ніч у безсонній хаті.

Правда оця є про те, що немає правди.
Є тільки час доби і лише події.
Є лише болю хвилі й нема їм ради.
Є тільки те, що напливами серце гріє.

2017

Ця мідь важка, огранено-черлена.
Їй крил нема, ні шепоту, ні снів.
Ішли сніги. Сценічно. В чорні вени
перетекли, стекли.
Нема снігів.

Лиш вени, що застромлені у хмари.
І хмари, що нанизані на віть.
То не ліси. То душі, тіні, мари.
Вони реінкарнують.
Зримо.
В мідь.

Радість – людям, сум – наспід…
Скрути повна скриня…
Збудить час, догляне світ
Жінка-господиня.

Негаразди і громи…
Знов лиха година…
Прикриває рід крильми
Жінка-берегиня.

Сіль і скиба. Хрест і кріс…
Хистко Україні…
Жде синів, тримає вісь
Жінка-героїня.

Череда всесвітніх чвар…
Спокою часинка…
Богу вишиє кептар
Жінка-українка.

06.03.2017

***трохи дивне)))***

Як світить місяць вдалині,
СИГНАЛОСИНГЛЯЧИ мені!..
Оце писатиму про віти,
Які коханням враз освітить,
І про якесь метафоряче...
Наче...
ТЬФУ БЛІН!..
Та встань!
Та встань уже з отих колін,
Бо буревієм дах зірвало,
Бо час ще є. Та часу мало...
.....................................
Лайно в поетоіпостасі,
Ти знаєш, як скавчать на пласі?
Що? Не здогадуєшся? Жуть...
Тобі я дещо розкажу...
.......................................
Він був поет. Все наче просто.
Коли вели його на розстріл,
Він вже не нив... (раніше нив...)
Вдихав чарівний смак весни

І все бажав (стрілять- не вішать)
Аби усе здійснили швидше,
Бо насолодою для ката
Дивитись, як комусь чекати

Приходу Мороку... І Діва
(комусь ще є до нього діло?)
Десь заголосить, Сонцесяйна...
Принаймні, виглядав охайно.

А як його Душі Нетлінній
На розстріл встати на коліна?..
І тут... Помилування... -Кате!..
Тебе волів би розірвати!..

Чи не тебе... Ти ж виконавець...
Ми десь брати з тобою навіть,
Бо виплеснем у світ із шалом
Усю ненависть до "рішали",

Що нас обох лишив "настрОю"
(поет і кат не ходять строєм)
А дівці що ж? Не голосити?
Іти вареники ліпити?

Це замість, щоб ото з піаром
Упитись трауру нектаром?
І скиглить потім повсякчас
"Як я... Як я любила вас!!!..."

Отак... Поламані прожекти...
...........................................
Та ти, ПОЕЗІЄЕЖЕКТОР,
Не розумієш, що кажу я...
Іди... Бо ПОМ"ЯНУ "У СУЄ..."




© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117030700977

Ти поспішаєш...
Ну, скажи на милість,
Куди летиш, що гнуться закаблуки?
Забула праску вимкнуть?
Вередували діти?
По пиятиці чоловік ні кує-ні меле?..
...Просто мусиш поспішать...
Бо ти - Жінка...
А ти притиш ходу.
Заворожені, спиняються чоловіки.
(Отже, не все люстерко знає…)
На білий світ виходять навіть ті,
Чия рука навчилась гладить
Одну лиш смертоносну кнопку.
Дивіться, лобуряки,
В яку мішень націлились гармати,
Куди упасти мають бомби...
Спинися, Жінко,
Кричи на повні груди,
Що, швидкості додаючи планеті,
Самі ж ми й зірвемо її із вісі.
Спинися, Жінко,
Світ весь зупини.
Нехай побачить,
Що життя – це ти.
Може, нарешті зникне лихоманка,
І не кричатимуть спросоння діти.

Життя сповідує – буття…

І та ж наука - є цікава штука.

Хоча чотири – два плюс два…

Та все ж бувають поняття

Що не вкладаються у форми

Прямих банальностей життя.



Ну як, скажіть, нам розглядіти

У світлі білому rainbow ?

А в чорно-білому кіно

Палітру кольорів узріти?



Секрет доволі є простим-

Допоки з серцем молодим

Вночі і в день душа літає,

Буває мокне і страждає...

Та не боїться, лиш... співає…

Ось вам і відповідь на «як»

Нащо натяк? А просто так…

Хай буде так!

Ніяк інакше!

20.10.2015 Ю.В.

Залізна брама. Руки. Ти і я.
І знову брама, знову терплі руки, –
Це вигадки минулого життя,
А в тім житті ти мала тільки муки.

І рвуть тебе на шмаття чорні дні,
І пліть січе гладеньку білу шкіру,
І тіло потонуло у вогні
За посвящення в протестантську віру.

Спокутуй, відрікайся, падай ниць.
Дай скуштувати натовпу потворне!
І вознесуть, і спалять горілиць
За те, що ти, як і вони, – гріховне.

– Ні, ні, облиш, то не моє життя –
Я знала тільки смуток і печалі,
Пісок і хвилі,- щемні відчуття,
Що кличе хтось у нескінченні далі.

І руки... Я впізнаю їх, зажди!
Не залишай – з чужим, що з мертвим в домі,
А брама від огульної біди,
І ми з тобою вічність вже знайомі.

... Згоріло. Стліло. Натовп розійшовсь,
І тільки попіл на моїй долоні.
В минулому прожить не довелось –
Зреченні, спалені, бездомні.

Козаки не їздять по шосе,
Козаки степами з гуляйвітром
Котять давню думу, те i се
Тільки героїчної палітри.

А на часі – хронобрак мужчин.
Козаки застряли у минулім?
Сотні витоків і тисячі причин,
І думки – улесливі, заснулі.

То виходить: я і не козак…
В серце я пустив повчальні кпини
Тих, що продаються за п’ятак
І не варті навіть і сльозини.

Понавчали – втерли піт липкий.
Хай собі втішаються до скону.
Козаки у дії. Завдяки
Писаному вічністю закону.

Значить, не сховаюсь у сльоті,
Не зіп’юся, хай і ніж – під ребра…
Я доріжки випрямлю круті –
Кров оскліє, де чужинська тінь.
Слави наберуся без потреби.

Ну хоч на землю вже лягай,
Хіба що вітер з місця здійме
І ось розкрив свої обійми
Весняний потеплілий гай.

Все крила довшають у дня…
І на торішньому настилі
Я навіть трохи закуняв -
Серед розкішного привілля.

Голубоока тінь зрина
І леготом шепоче чуло –
Напівусміхнена весна
Мене легенько пригорнула.

4.03.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Конча Озерна

Огида й страх. Шуліки і шакали.
З усіх стежин – обрати всує ту…
Де я була, як Ви мене шукали? –
Топтала ряст: з марнот у суєту.

Тінь чорних крил. Оскомини. Оскали.
І мить, що застигає на льоту…
З ким я була, як Ви мене гукали? –
Печаллю напувала самоту.

Вже й Ви свій шлях земний одвікували,
Долаєте Небесну Висоту…
Чим я була, як Вас окликнув ангел? –
Пір’їною, що Бог здмухнув: «Не ту!..»

01.03.2017

Весня́ні натяки. Природа
Тепла оголює мечі.
Проте, мороз, неначе злодій,
Краде́ться містом ще вночі.

Візьме́ бурульку десь підвісить,
Щось підморозить де-не-де.
Та, загало́м, весняним змістом
Наповнення довкілля йде!

Нехай засніжені поля ще -
Віщує це надурожай.
Відлигою природа плаче.
Стає синішим небокрай.

Ярилові хвалу возносим
За сніжну зиму - щедру осінь.

2011

Ми знаєм, що нині стоїть на кону,
І що відбувається нині.
Хто нам нав’язав цю криваву війну,
Та ми стоїмо до загину.

Не страшно під кулями впасти в бою,
Не біймось пролитої крові,
Та страшно утратити мову свою,
Красу українського слова.
Співучим і вільним його пронести,
І внукам і дітям його зберегти
Навіки!

Ти прости мені, Ніч,
Що волію кохання бажати...
Щиросердно прости,
Бо бажання- у звичці людській.

Звичайнісінька річ-
Все говорячи, щось приховати,
Як ховає мотив
Сутність пісні на мові чужій.

Зоресяйна, пробач,
Що в долонях не втримаю зорі,
Ті, які ти мені
Зорепадом жаги пролила.

Ти зірками не плач,
Не губи їх даремно... I'm sorry...
Саме час по одній...
За любов... Із твого джерела...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117022613536

Серпневі ночі щедрі зорепадом.
Пірнає погляд в темносиню вись.
Чарується небесним вічним ладом.
Не надивитись, скільки не дивись.

Та раптом, стрімко, ниттю золотою,
мов блискавиця, зірка пролетить.
Зворушливо-тендітна, щемна мить
осяє, мов прощання, нас з тобою.

Бажання б загадати. О, дарма...
Ми у світах, у зорях. Нас нема...
І тільки вічність навкруги безкрая.

Злилися з нею, зтанули думки.
Вселенський спокій душу обіймає.
Завмер у серці... Падають зірки...

2016

Я дивлюся на небо, я міркую про зорі,
Про ночей безгоміння і світанки прозорі.

Оповитий туманом небокрай даленіє,
У душі безталанній оживає замрія.

Загубивши надію на омріяну ласку,
Я складаю для себе втаємничену казку.

Черемош скинув льодовий сардак,
Пливуть по річці вже не зовсім пазли.
Зима минає, і нема навспак
Туди дороги, де й смереки мерзли.

То льодохід. І крига креше креш,
І пре вперед, і гостро берег муля.
А на крижині – й слів не добереш! -
Тремтить нервово молода козуля.

Вона й не знала, що таке бува:
Ступила на ріку, як завше, сміло.
А тріщина, що кригу убива,
Враз почалась – і в безміри побігла.

І от козуля посеред ріки.
В полоні у крижин - краса і сила.
Довкола лиш непевні острівки.
Вода стрімка погибеллю манила…

Та не чекала. Зупинила дрож
І гордо по крижинах пострибала.
Бо гори кликали. Тому і Черемош
Перепливла. Зуміла. Подолала.
24.02.17

Лоно матері наче лук
Відправляє тебе в політ.
Батько видобув з лука звук
І тобою поцілив світ.

Хто такий і куди летиш?
Хто зустріне - спитає всяк.
Ти не знаєш. Боїшся лиш
Пропустити у небі знак,

Що не прісною зробить сіль
І змінити дозволить шлях:
Не стрілою приречено в ціль,
А до мрії, як вільний птах.

Може тільки у цьому суть:
Ким прибудеш до точки Б?
І чи зможеш в кінці почуть:
Бог на ймення назвав тебе?

Коли вже світанок? Остання
Надія на вічне «колись»…
А світ у режимі чекання
Над прірвою горя завис.

Здається, ще трохи – і стрімко
Розсіється морок сторіч.
…Та тягне терпіння-волинку
Сліпа пересмішниця-ніч.

23.02.2017

Ще сніг міцний в оцім лютневім гаї
І холод є, та вже – мов холодець –
Розм`яклу кригу в озері тримає,
Але тремтить, бо зійде нанівець,

Як та печаль, бо день такий пресвітлий.
І у повітрі чується вона –
Неначе усміхається привітно –
Ця первозданна свіжість весняна

Гойдається, ласкавістю легка,
І непомітно так бере за плечі
Зорею зашарівшись, тихий вечір,
Небесного напившись молока.

19.02.7524 р. (Від Трипілля) (2017)

Скажи словечко – я тебе побачу.
Відкрий уста – і маску забери.
Якщо попросиш – все тобі пробачу,
Та тільки щиро, щиро говори.
Осанна всім словам у рідній мові.
Святиться хай земля моя повік!
Людська душа відроджується в слові,
А заздрість тоне у глибинах рік.
Візьми мене, о мовонько, до себе!
Молитву словом, серцем шепочу…
А всі скарби твої - моя потреба.
Колись зберу їх, бо щоденно вчу.
Слова, слова! Ви додавали сили.
вИ забирали горе і печаль,
Манили, у серцях вогонь палили,
Чекали дива і творили жаль.
У кожного своє вагоме слово.
Кажи його – і не зів’яне мова.
2011