* * *
Ці полум`я високі язики…
А може – квітки-думки пелюстки?!
Красою і теплом їх упиваюсь –
Прийшло мені осяяння таки.

* * *
Так полум`я тихенько гоготить,
Потріскує, здається, кожну мить.
А іноді й вистрілюють жарини –
Як у житті: то мир, то все – горить!

* * *
Гуде вогонь, мов на семи вітрах,
Ці дрова теж розсипляться у прах.
Минає все… Жевріє лиш надія,
Що істина залишиться в словах.

* * *
Вогню веселі все іскряться тіні,
Так довго гріють, майже безгомінні.
Аж виника ілюзія мені,
Що безконечне – полум`я цвітіння.

* * *
Красиві дуже тліючі жарини –
У споглядання радісне порину.
Постане Образ раптом із вогню,
Вони – немов квітуючі жоржини.

28.01.7524 р. (Від Трипілля) (2017)

А Часу – як буде:
у нього в коморі
ще досить облуди
і вистачить горя.

Загроз викрутаси.
Кульбіти теорій.
І байдуже Часу
До реплік Історії.

Йому – знов завзято
(без сили і солі)
брехню запихати
у воло неволі.

…Всевидяще око.
Порти і портали…
А Часу – все боком:
аби не картали.

28.01.2017

на гілці неба висне хмара
вагітна зоряним дощем
ось упаде на плечі кара
ось набіжить заброда-щем

усім чогось в житті бракує
то крові ближніх то добра
молімось Богу щоб не всує
хоча і сенс – це тільки гра

а кольорова птаха щастя
пір’їни губить не за так
десь зачарує не удасться
міняє долю на мідяк

живі покоси срібні роси
осіло сонце на траву
повисихали Божі сльози
у сні-омані й наяву

тримай мене моя соломко
мої дороги і поля
час розриває там де тонко
у небо падає земля…

27.01.2017

Коли удосвіта зникають
Сни, наче роки золоті, –
Лежу, стривожений до краю,
В незрозумілій самоті.
Адже ще й миті не минуло,
Як цілував отут уста, –
І, пальцем, лагідним та чулим,
Вчував тремтіння живота.
Грудьми розхитуючи груди,
Мов на високих хвилях, плив, –
І видавалось – вічно буде
Чужа покора й мій порив.
Сліпила очі ніч зимова,
Позбувшись згуслої імли,
Коли вслухалася в розмови,
Що між цілунками вели.
Яскраве видиво, як свічка,
Згоріло в бистрому вогні, –
Немає поруч молодички,
Лиш тінь неясна на стіні
Не рахував би скупо гривень,
А все віддав, що приберіг,
Щоб знову втомлено-щасливим
Згубитись в теплих нетрях ніг.
Але скупіші на візити
Жінки знедавна в сни мої, –
Ходу життя - не зупинити,
Час, наче гори, не стоїть...
28.01.17

Можна піти як завгодно далеко
Чи зовсім ніяк не йти.
Може то в небі ширяють лелеки,
А може то я і ти.

Можна зірок невловимий бісер
Пришити нитками назв.
Вірити - звірі небесні та птиці
Ніколи не зрадять нас.

Можна сказати, а можна у тишу
Продіти нитки думок.
Знати, що час підніматися вище,
Неначе весняний сок.

Можна зайти за усі заборони,
Згоріти і далі йти.
Лики незнані поглянуть з ікони.
Чи може то я... і ти?

Хотів написати легкий
Помережаний вірш,
Побачив - у кожному слові
Устромлений ніж.
У тебе в очах невагому
Небесну блакить
Змінило кіно про любов
І про те, що болить.

І літери-кванти пішли за
Подій горизонт,
Втім, небо це дах, що тече
І нескоро ремонт.
У струмені слів приладнаю
Відерце-блокнот,
У ньому мов риби блищатимуть
Вервиці нот.

Пряміють мережива наче то
Марля бинтів
Просякнутих кров'ю. І голосом
Синіх китів
Мені океан просигналить:
"Пиши-но скоріш,
Слова неважливі, важливо
Що над, і що між".

26.01.17

Вечірній сніг неначе сон ванільний,
що сниться місту зимному. Стихійно
блукають липи, в лютій заметілі
згубивши ненавмисне власні тіні.

На перехресті кольору і звуку –
лиш біла тиша, повна таємниці,
і ніби хтось бере мене за руку,
щоб з нею не лишатись наодинці.

І наче вже стихає ця самотність,
про себе нагадавши наостанку,
коли сідає жовта птаха сонця
на підвіконня дожидати ранку.

2017

Не переймайтесь негативом,
І генеруйте позитив.
Це і приємно, і красиво,
І не дратує ворогів.

Корисно бути оптимістом, -
Це заощадить ваш бюджет,
І буде хліб, і буде пісня,
І гарний настрій на десерт.

Бентеги бувають всілякі
І навіть підступні – це жах:
Готові презлющим собакам
Тебе на твоїх же очах

Штовхнути у пельки голодні,
Щоб рвали тебе на шматки…
Дружити з такими сьогодні,
Гадаю, і вам не з руки.


24.01.17

Розкішні тут розкинулись горби,
Поволі довшають чарівні тіні.
Похрускують сніги затерплі нині,
Від сонця зацвітають голубим.

І днина тихо опускає вії,
Ховаючись у стомленім гіллі.
З`являються вже вогники малі,
Півтемрява у вітах рожевіє.

І гасне заходу чарівна мідь,
І позіхає зморено неначе.
І сад в барлогу темну - як ведмідь –
Заліз і впав собі в зимову сплячку.

23.01.7524 р. (2017)
Ботанічний сад ім. Г.Гришка

Ссилка на пісню:
http://makrus-studio.com/node/1317


Сохнуть верби молоді,
за дощами бідкають,
білий вельон по воді
закружляв лебідкою.
У блакиті рушники.
За ставком, під вишнею,
не примарилось таки,
цілувався з іншою.

Спраглий серпень свідком був
ніжності та злагоди.
Як же швидко ти забув
смак суниці-ягоди.
Білий вельон по воді
долею невтішною.
Заручились, а тоді -
поділила з іншою.

Чом не тоне вельон-біль
відчаю, неспокою.
Хай на нього звідусіль
позлітають соколи,
розпочнеться буревій,
захлисне у вирвищі.
Як тебе, коханий мій,
з мого серця вирвати.

2013 р.

Пахнуть порохом ще твої руки,
І у снах ще кричиш ти: «Вогонь!..»
Я в собі убивала розлуку
Теплим спомином рідних долонь.

Я так довго на тебе чекала,
Проклинала ту суку-війну.
І думками щодня розганяла
Над тобою смертельну біду.

Ти прийшов із війни не жорстоким,
Свою ніжність в боях не спалив.
Лиш поважчали трішечки кроки,
Ну, а скроні дощ з куль посріблив.

Перемога дається непросто…
Честь-хвала нагородам твоїм!
А для мене одна найдорожча –
Та, що ти залишився живим.

В українських квартирах,
у цих затишних кімнатах
ніхто не малює тілами
товстезні бестселери,
великі прозові романи.

В українських квартирах ,
у цих неспокійних кімнатах
вимолюють вірші тілами.
Вибивають й загоюють
навіть смертельні рани.

2017

Ні шквал новин, ускладнення застудні
вже не страшать. У плетиві доріг
боюсь хвилин байдужості до чуда
народження ранкової зорі.
*
Я про любов не вмію голосно,
лише краплинно по листочку, пошепки.
Та зорі в небі підуть колесом!
І кліпне Місяць, шепотом сполошений.
*
Попелюшка - казка, витвір генія,
цей сюжет повторюється вічно -
за важкі труди - неждана премія!
...Знати б, де згубити черевичок.
*
Намріялось щось незбагненно поетичне,
високе, ніжне і по-філософськи вічне!
Здавалось - зараз ангели з небес покличуть...
...А з кухні - "Ти сміття вже виніс, чоловіче?"

1.
Знов душа тягарем придушена.
Так силкуюсь, а – не лечу.
Дорога ти моя «віддушино»,
Чим за тебе я заплачу?
Що захочеш за мить обману,
За солодку щемливу мить.
Так, я птахом уже не стану.
Що ж так небо мені болить?

2.
Я озираюсь. Невже надіюсь,
Що ти за мною підеш услід?
У сьоме небо вже не піднімусь,
Не роздивлюся з польоту світ.
Та: щось домислю, а щось зіграю.
(Ти здіймеш спроби мої на сміх).
Цікаво тільки: вигнанцям з раю
Частіше сниться той рай чи гріх?

Короткий день уже зникає
І розчиняється в імлі.
І м`яко сніг рипить у гаю –
Відлиги радощі малі…

І холод скуцився, не тисне,
Ослабив щупальця свої.
І подих легкий*, наче пісня,
Якою марять солов`ї

Десь там, напевне за морями,
І ностальгійні бачать сни,
Коли співають до нестями
В обіймах зрілої весни.

*ЛЕгкий – авторський, не словниковий, наголос.

21.01.7524 р. (Від Трипілля) (2017)
Конча Озерна, гай Дани.

Мій вітер на задвірках
ублажав химер,
і вештався гульвіса
перекотиполем.
А я на ярмарці думок
боролась з болем.
Вціліла... Постріл...
Амазонка відтепер.

2013р.

А веселий сніговик
Дбати про берізку звик:
Надягає рукавички
Й заплітає їй в косички
Білі бантики й перлинки -
Все, що падає з хмаринки.

З пуху білого хустина
У сріблястих намистинах,
Шубка тепла, білосніжна
Зігріває її ніжно!
Білу ліпить він обручку,
Одягне на гілля-ручку!

Стало все довкола біло,
Сніговому серцю мило!
А тендітне деревце
Ясно дякує за це!

Живу… Живу, чи животію
Як Місяця неповний серп.
Співати весело – не смію,
Від гіркоти язик отерп,

Від кави чорної гіркої,
Що обпікає, як окріп.
Мовчу – від підлості людської,
Думки розсипались, як сніп,

Що втратив віри перевесла…
Там знов стріляли… Хтось помер…
Пливли, пливли, зламали весла…
Куди приб’ємося тепер?

Хто – погорільців – нас вітає?
Диявол – скільки просить жертв?
А вітер часу все хитає
Підвішений над нами серп…

Заплющу очі – Місяць срібний
Вибілює вишневий цвіт…
І ти щасливий, дужий, рідний,
Обняти ладен цілий світ!

Гірчить напій. І ложка меду
Солодкості – не додає.
Розмите все. Яке там кредо?
Радій, що Сонечко встає!

Гуде суспільство. Як у ЧАТі,
Де кожен другий – точно «бот».
Примари – розвелись у хаті,
Лиш но́вих додають гризот.

Крізь сльози зорі, мов хрещаті,
Тебе б торкнутись, хоч на мить!
Та марно все… А та, що в ЧАТі,
Нехай у полум’ї згорить!
ID: 712827
17.01.2017

Безвітряно-завмерлий сад
І легкий* смуток в гості кличе…
Його розвіюють синички,
У гіллі пурхаючи в лад.

Отут, між снігової вати,
Якби узяв зерна, либонь,
Я міг би їх погодувати
Здається, навіть із долонь.

Верткі, сміливі і привітні,
Напевне звиклі до людей,
Змінили настрій непомітно –
Вже хтось усміхнений іде!

*Даруйте, шановні читачі, але все моє поетичне єство протестує проти приземленого прозаїчного словникового наголосу легкИй. Цей наголос опускає на землю, як у прозі, а наголос лЕгкий піднімає вірш у небо, як і має бути в ПОЕЗІЇ.

19.01.7524 р. (Від Трипілля) (2017)

м. Київ, Ботанічний сад ім. Г.Гришка

На Романівськім довкіллі
Надривається струна,
Водограєм на весіллі
Ллється пісня чарівна
Зупинити пісню важко,
Бо вона дзвінка, легка,
Б’ється в грудях, наче пташка,
Витинає гопака.

Приспів

Запросили на свято «Росавочку»,
Заспіваємо вам веселяночку.
Хай радіють усі,
Босоніж по росі
Танцюватимемо до світаннячка.

Лине втіха безупинно
До небес у літній день.
Підхопив дідок дівчину –
Затанцює навіть пень.
Скачуть бабці, ніби юні,
Молодь теж пішла в танок.
Всі уміють в Україні
Танцювати гопачок.

Приспів

Запросили на свято «Росавочку»,
Заспіваємо вам веселяночку.
Хай радіють усі,
Босоніж по росі
Танцюватимемо до світаннячка.

2014 р.

Хоч іскристі блиски сніговіїв
Затінили сутінню блакить, –
Хоронити не спіши надію,
Щоб зневіру тужну не зродить.
А якщо обвіяло морозом
І нуртує холод у душі, –
Не спиняйся злякано в дорозі
Та назад вертати не спіши.
Не спіши пронизувати серце
Стрілами причаєних вагань,
Бо в єстві дірчастім не схлюпнеться
Море закипілих сподівань.
Щоб тобі добратися до суті,
Досі невпокоєних, страхів, –
Не печалі треба каламутить,
А радіти плину трудних днів.
Витискай із себе руївничу,
Безупинну втомленість гірку,
І живи достойно, як і личить
Гордому одвічно козаку.
17. 01.17

Як ти живеш, моє кохання,
Що закотилось за світи,
Мов Сонце світообертанням,
Мов під підлогу "золотий"?..

На кухні куховариш "кофій"...
...І з телемедіа гряде
Той світ, де від антиутопій
Вже не сховатися ніде.

Десь там "слони ідут на сєвєр"-
Не синтепонові, живі,
І Че Бура... Гевари плем"я
"Заміси" роблять на крові,

Де логіки шукати марно,
Де кітч із фейком комільфо,
І пари в парності непарні,
"бо як в Європі"... Охохо...

А десь сховався за снігами
Той світ "реалу", де колись
Ловили щастя ми руками,
Мов Сонце... І не опеклись...

Та стигне кава... І на рани
її "бальзам" не до пуття.
Ти поринаєш невблаганно
У мегаофісність життя,

Де ті ж "пойняття", що у ЧАТі
З тролячої інет-попсні...
Ну а мені... Мені "не катить",
Та й нецікава ти мені

Без тих поєднань у нестямі
Де Пекло й Рай... І ми... Авжеж,
Зміліла річка- не Цунамі.
Та все ж... Та все ж... Як ти живеш?..


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117011701295

Із непозбувної бентеги
У неозору увійшов -
Над плаєм гойно звіяв легіт
І стих неквапно - без розмов

Поснули в шалі й безнадії,
В зневірі змучені думки,
Бо злі буремні буревії
Таки далися узнаки.

За мент будучина виразна
Упала вкотре в помилки,
А чи були вони – та хтозна,
Мені й самому невтямки.


16.01.17

«Не залишай мене одну» –
Мені сказала ти раптово.
І ці прості чотири слова
Торкнули зболену струну.

І ти залишила мені
Солодкий спогад на прощання,
Примарні мрії, сподівання,
Чекань одноманітні дні.

Та марно я шукав твій слід:
Уже спалила квіти осінь,
І сніг дороги позаносив,
Річки скував блакитний лід.

Твій образ танув, даленів,
Та з ним не міг я розлучитись,
Не міг на інших я дивитись,
І марно молодість губив.

Води чимало протекло,
Та все ж неспокій мучив душу –
Не віднайшов своєї суші,
Я пам’ятав твоє тепло.

Я все-таки тебе зустрів.
Мабуть забула все – не знаю...
Сказала тільки: «Поспішаю».
Це все – одразу зрозумів.

«Не залишай мене одну» –
Мені вчувається і досі,
А може то мені здалося –
Я і донині не збагну.

1978-2017

Не такі бували ми й убогі,
голі, одинокі і …одні –
од людей подалі, босоногі,
печені на сонці, цегляні.

І на трави падали шовкові,
і тоді було у миті ці
мірою найвищої любові –
чути руку у своїй руці.

У піску, гарячою весною,
танули і наші міражі,
і усе, увінчане Десною,
на її крутому віражі.


Як наяда ти любила волю,
воду і русалії тоді,
як вони писали нашу долю
вилами по вижатій воді.

Знаю, пам'ятаю і донині,
як розлука спати не дає.
В кожної душі по половині
половина іншої стає.

Плинули літа за течією
осокою росяних отав.
де уже немає переправ.

У чеканні миті однієї
ти була русалкою моєю
з тих, яку я так і не піймав.

2010,01/2017

Як хороше, хоч в розпалі зима
Й мороз хапає кігтями за щоки.
І сніг лежить, подекуди глибокий
І ожеледь в напрузі нас трима.

Та є краса у тінях кучугур,
Що землю гріють, до грудей припавши…
І як стрибає радісно снігур…
На небеса рожеві схожий, пташе.

А на мосту – ріка вогненна фар
Подібна магмі вогників ця зграя.
Її небесний засвітив мольфар.
Вона у море вічності впадає!

15.01.7524 р. (Від Трипілля) (2017)

М. Київ, ботанічний сад ім. Г.Гришка.

Ось добігло літо у рум'яну осінь,
золотаву пані ліні і дощів.
Налітає легіт: раювати досить!
Наварю духмяних лісових борщів.

Обірвавши листя, кинув на дорозі,
і лежить приправа під ногами днів.
Ще постій, осіннє, на кульгавім розі –
поворот у колі до сліпих огнів.

Ще поплач сльотою, помовчи журбою,
обійди обійстя, де буяв розмай.
Кажеш: одиноко… Хочеш, я з тобою?
Тільки на підмогу ти надію дай,

що земну дорогу у холодну зИму
приховає обрій, а лихі вітри
не завадять слову, не загублять риму,
не зупинять серце на рахунок *три*.

Як не стане віри, охолоне вічне,
поміж буревіїв запече любов.
Розминуться нуди на колючий січень
і калини віти зронять мерзлу кров.

15.01.2017

Життя – не лицар, не ламає списи,
а тільки долі і земні шляхи,
стираючи свої імлисті риси,
чіпляючи на груди реп’яхи.

Зоріє світ, що й досі не загинув,
бо кожну мить присвячував живим,
народжував надію і дитину
і зоставався вічно молодим.

А ти, старий уїдливий писако,
ази пізнавши азбучних діянь,
із висоти широкого однако
свою стезю життєвості не гань.

Як не крути, вона – своя владика
і п’ятий кут у колі суєти,
мала у юні, а тепер велика.
Обабіч неї – ідоли й хрести...

Під сонцем веремії, при нагоді,
для кожної пишноти є сума,
і щасний лад ховається у зводі,
і бал утіх освячує чума.

Сопе і суне людності армада
баюрами, могилами доріг.
Попереду – огріхи і бравада,
а ззаду – доброти лукавий сміх.

Усе, що є, розписано на ролі
песиголовців і казкових фей.
У затінку судьби, планиди, долі
сидить ніхто, чекаючи вістей.

А ті ідуть звитяжними рядами,
мов на параді сяйних перемог.
Гендлюючи жагою і словами,
напишуть елегійний епілог.

У тому епілозі, як в облозі –
дотації із пільгами нужди,
стоять старці згорьовані на розі
і молять Бога: Господи, прости…

13.01.2017

Привіт, маленька дівчинко зі снів.
Попереду життя звабливі мандри
Й тверді переконання молоді,
Що "завтра" буде. І все буде - завтра.

Пробудження не гарантує див.
Давно живу отут я і сьогодні.
Світ примудрився і мене зловив,
Тримає міцно на краю безодні.

2016

Щедро вечорове

Їде пічка в перепій*,
та, з полазником**.
Хліба – долі нескупій,
необразливій.
У печеному грошей
багатесенько.
Доле, тОбівку*** поший
із небесного.
На стеблиночці вівса
Щедрим вечором
гУцул жаль заколисав –
будь малечею,
усміхнися васильком,
жалю-жаленьку.
Гейби любо отако…
Не проспали б ми
на Василія зорі
не багряної –
будеш, доле, в кептарі,***
що від янгола.
Хліб у руку – й до води
до криничної:
вниз, журавлику, ходи –
вмити б лиця нам.
А з хлібини копійки
всі розсіяти б,
щоб у долі – дві руки
й Бог під віями…

2017р.

*Фраза, яку промовляють на Щедрий вечір;
**ритуальний хліб;
***різновид гуцульської сумки;
****головний убір.

***трохи пісенне. трохи новаторське***

Світло Місяця...
Диво Місяця...
Як же до лиця
Ніч тобі оця!

Ізотерика...
Ми в казковім сні.
Час збирати ка-
мені- на мені...

Дивомістика
В сяйві Місяця...
Контур тіла сріб-
но засвітиться,

Той наліт від літ,
Що лишає слід,
В сяйві Місяця
Не помітиться,

Навіть не питай.
Краще відлітай
У п"янкий розмай,
В еротичний край...

Місяць за вікном...
Зоряний політ...
Знову нам обом
По сімнадцять літ.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117011301482

Уже Святвечір, сину, дочекалась…
Кутя в макітрі, в мисці - пампушки.
Такі рум’яні, круглі...я старалась.
Ваніллю пахнуть так, як любиш ти.
З маленьких літ Різдво – найкраще свято!
Ялинка, і вертеп, й колядники!
Гостей завжди у хаті пребагато!
Синочку рідний, двері відчини…
Ось ти маленький хлопчик- колядуєш,
Ось у вертепі милий пастушок,
А як завзято й весело віншуєш.
Який у тебе гарний кожушок!
Сьогодні ані вісточки, ні слова
Мовчить вороже злісний телефон.
За тебе синку я на все готова,
Та лиш звертаю очі до ікон.
І падаю навколішки, й голошу.
Ісусе, сина з пекла поверни,
Сідаю до вечері й щиро прошу,
Щоб дочекали мирної весни!
Стоять хати, де вічний сум вселився,
У тугу огорнулися батьки,
І до вдови синочок притулився,
І плачуть наречені-пелюстки.
Різдвяна зірко, де ти? Засвітися!
Хай День Різдвяний настає новий!
Дзвінок. Тремчу! Мій любий, озовися!
«Христос рождається,матусю!Я живий!»

Не зможу щасливо життя прожити,
А бути нещасним в житті – не жарт.
Тому що не можу тебе любити,
Лиш тільки тому, що тебе не варт.

У кожному погляді – твої очі,
Всю душу висотує їх глибінь.
Я часом сховатись від тебе хочу,
Але невідступна ти, наче тінь.

Неждано зустрів свою Юність.
Змінилася — ледве впізнав.
Водночас і радісно й сумно,
Що Осінню стала Весна.

Зраділа — сміється беззубо,
Аж бісики грають в очах.
-Іди, пригорну тебе, люба.
Розлуко — злізай із плеча.

Я, ніби сонце до землі,
Тулюсь до спомину.
Грибочку-хлопчику − мені,
Дали оскомину
Плоди зелені, а смачні
В долоні падали,
Тягли в дорослу маячню,
Лягли баладами.
Я не упав, а Kолобком
Зумів котитися.
Ковтав туман, як молоко,
І нісенітниці.
І що тепер? Як? І куди?
Стекло, забулося…
А славно ж бути молодим
На рідній вулиці,
Де біг дитячий перейшов
У слід поважності,
Не затягнувся в «Маски-Шоу»,
До епатажності.
Шматок ясний життя мого −
Пече відрадами.
А я − здивований вогонь
Під листопадами.

Золоті ви мої, матері України,
Не скоряйтесь печалям болючим повік, –
Вашу мудрість разючу і правду незмінну
Я себе пам’ятати довічно прирік.
Дорогі ви мої, матері України,
Нехай повниться радістю тихий ваш спів!
Я зробити в житті ще багато повинен,
Аби світ цей жорстокий до вас подобрів.
Неповторні мої, матері України,
І ласкаві, і добрі, веселі й сумні, –
Пізнаю вашу ласку й міцніє постійно
Материнська любов із дитинства в мені.
Найрідніші мої, матері України,
Нехай кожну із вас омине самота, –
Хай вам жайвір співає й квітує калина,
І нагнуться в поклоні вам низько жита.
Матері ви мої, матері України,
Чом нема супокою і щастя для вас?
На землі ви найкращі і в світі єдині,
Кого з вдячністю славити буду щораз.
11.01.17

Так чекав - до безуму, до шалу,
Не повірив, що діждусь колись,
І лишив тебе я на поталу
Маніяку злісному… Журивсь,

Повертаючись додому пішки,
Та не знав, моя кохана - ти
Запізнилась на годину й трішки,
Ну, а я - спізнився назавжди.


11.01.17

Сніг під ніжками хрустить,
Зайчик морквою хрумтить,
А малому ведмежаті
Сняться сни в барлозі-хаті.
Бачить повну діжку меду,
Бджілок рій посеред степу,
Темний ліс, плоди малини
І грибів цілі корзини!
Яблука такі духм'яні,
Ягоди солодко - пряні,
Жовту та пахучу грушку
Схожу на пухку пампушку!
Білка прямо із ялинки
Шишки кидає в корзинки!
В сні подумав: як проснуся -
З усіма я поділюся!

Слова - Світлани Костюк

За гранітним вітром – висохла трава…
За похмурим сонцем – надмогильна тиша…
Ненька Україна зранено-жива
Хлопчикам загиблим заповіти пише…

Хлопчикам полеглим маки відцвітуть…
У полях далеких ворон досі кряче…
Вантажі двохсоті…роздоріжжя й путь…
І оте знайоме: потерпи, козаче…

У туманнім небі цятки журавлів….
На душі неспокій і тяжка молитва…
Важко проводжати на той світ синів…
Бо іще не час їм…бо триває битва…

Ой матусю мила, як тобі тепер…
На шматки роздерта, розіп`ята всує…
Доки дух свободи в серці не помер –
Закричу над світом, може хто почує…

==================

Виконали пісню на слова Світлани Костюк «За гранітним вітром» учні Нововолинського ліцею 2-го грудня 2015 р. у Нововолинську, в Палаці культури на творчому вечорі Світлани Костюк під назвою “Є цінність життя в неповторності кожної миті”.

Гуркоче грім в ковальні Бога,
Стоять вої з кісьми до плеч,
Рука зсивілого Сварога
Кує Арею моцний меч.

І ось знаряддя вже готове,
Відблиснув меч в люстрах небес,
Меча окропила Покрова,
А рід нарік його Чаркес.

Приспів:
На позір Перунова полка
Піднімає меч Ареєва рука,
На могутній дух, на захист нам,
На погибель злим підступним ворогам.

Гримне небо і тремтить земля,
Меч Арея Русь з неволі визволя.
На Вкраїні хай пощезне враг,
Меч Арея поверне нам рідний стяг.

Чаркес - чарівний меч Арея -
Тримали Тур і Святослав.
Не раз Аратту і Борею
І Русь він щиро захищав.

Тримав Гатило**, Богом даний,
Тримали витязі князі.
Тримали лицарі-гетьмани,
А зраз він в твоїй руці.

На позір Перунова полка
Піднімає меч Ареєва рука,
На могутній дух, на захист нам,
На погибель злим підступним ворогам.

Гримне небо і тремтить земля,
Меч Арея Русь з неволі визволя.
На Вкраїні хай пощезне враг,
Меч Арея поверне нам рідний стяг.

Річко Сниводо, річко Сниводо,
Чом узимку не спиш?
Поміж берегами ген сивими
Тихий дзюркіт чуть лиш.

Ген до Бугу ти, ген до Бугу ти
Води свої несеш.
Вийду на берег я послухати –
Де зупинишся, де ж?!

Ти не спинишся, ти не спинишся,
Всміхнена ти краса.
Очицями синіми, синіми
Дивишся у небеса…


2.01. 7524 р. (Від Трипілля) (2017)

С. Іванів, Калинівський район, Вінниччина

Сніг - молоком,
Сосни - корицею,
Блюдечко - сонце,
Ясніє сторицею.
Озеро - гарний
Лискучий льодяник.
Смачно ласує
Зима спозаранок!
В небі блакитнім
Цукрові хмаринки,
Що карамелять
Солодкі сніжинки!
Зимоньці цукор
Додав у напій
Щедрий і добрий
Дідусь Сніговій.
І задивоване
Чудом зайчатко
Носик висовує
З білої хатки!

Село козацьке завжди раде,
Мов хтось на сум його зарік –
Пакетовибухи, петарди –
Новий святкують люди рік.

Аж веселіє сніг неначе,
Собаки з вилясками: «Гав!!!»
У лузі навіть ворон кряче,
Немов півлітру засмоктав.

Не втрималася крига, скресла.
Сміється річка, пливучи.
Веселе тчеться перевесло
І вдень і вранці і вночі!

Народ живе, сміятись мусить,
Хоч на Донбасі: «Бах!» і «Трах!»
Подільські бадьоряться гуси –
Гелгочуть на семи вітрах!))

1.01.7524 р. (Від Трипілля) (2017)

Знедавна, в зашморгу подій,
Не можу дихать, –
Рої моїх думок і мрій
Страшить безвихідь.
А за відсутності ідей,
В пустій уяві, –
Перестаю любить людей
Та їхні справи.
З пітьми сягнули пустоти –
Здобутки вбогі, –
Не хочу дружно далі йти
Ногою в ногу.
В честь нас виконувати туш
Було зарано, –
Немає більш єднання душ,
Як на Майдані.
Наш переможний спів затих,
Якщо відверто, –
І як тоді любити тих,
Хто зрадив мертвих?
Чи вас обвітрили до свят
Аж до остуди,
І сморід гумових багать
Покинув груди?
Допоки в сутіні рудій
Ходьба по колу, –
Свою причетність до подій
Обмежу болем…
01.01.17

Пахне ялиною спокій вечірньої зали.
Справжня мозаїка свята – мигтіння вогнів,
борсання місяця, скутого листям азалій,
десь на небесному дні.

Тільки не йди: там немає ні снігу, ні льоду,
лиш перемотані вулиці в темний клубок.
Дещо минає, а щось має статися згодом,
ми – на межі, бачиш-бо

це дивне таїнство, цю новорічну химерність,
цей феєрверків блакитно-оранжевий дим.
Й ми наче світло на іграшок рівній поверхні,
синіх і срібно-рудих.

Тільки не йди: січень сам обмете нам дороги.
Просто залишся на тишу останніх годин.
Пахне новим навіть ця незимова вологість.
Дихай зі мною, не йди.

2016

Я так люблю вербиченьку плакучу,
Вона вітає першою весну.
Сумна краса ніколи не наскучить,
Хоч як спішу, але не промину.

Голублю щиро й трепетно руками,
Свою сердечну ніжність передам,
Краси її тендітної торкаюсь
І довго в ній дзвенить жива вода.

ПРИСПІВ:
Вербичка, плакуча вербичка,
На листячку - срібна роса,
Вербичка, плакуча вербичка,
У ній - українська краса.

Коли душа миналась і страждала,
Її від всього світу загорну.
Верба за мене плакала, ридала
І воскрешала у душі весну.

І вже не знаю я - у у тій вербичці -
Сумую, плачу чи вона в мені.
А в ній жіноче серце буде биться,
Плакуча ніжність житиме в мені.

ПРИСПІВ:
Вербичка, плакуча вербичка,
На листячку - срібна роса,
Вербичка, плакуча вербичка,
У ній - українська краса.

Зимовий сад, зимовий сад
Принишк, завмер на мить без вітру.
І знову шелест… і не в лад
Співає пісеньку нехитру.

І вторить десь йому пташа,
Ледь чутно й ніби напівсонно.
Згасати день не поспіша,
Привітно підніма долоні.

І усміхається немов
Голубооке піднебесся
Листок на гілці хоч схолов –
Як пташка пурхає й сміється!

27.12.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Крізь морок ночі вікна твої сяють,
Нестримно кличуть хлопців молодих,
Болить душа, і сам себе питаю:
Чому ж мене немає серед них?

Кому ж ти ласки пристрасні даруєш,
Хто уст твоїх нектар жагучий п’є,
Кого очима дивними чаруєш,
І хто всю ніч спочинку не дає?

Я винен сам, бо сам я відступився –
Бо надто душно стало в суєті.
Пробач мені, якщо я помилився.
Я старомодний. Та й часи не ті.

2008

***
Бо час. Бо Введення. Бо ніч.
Бо небо визріло до снігу.
Бо з нас ніхто іще не виграв
У світі вічних протиріч.

Скажена у вогні зима.
Я не врятую од гармати,
Але я можу обійняти
Так, як ніхто не обійма.

Вже третє Введення. І вже
Таке відторгнення немиру,
Що Бог, напевне, нам не вірить
І більше нас не береже.

Густа на Введення метіль –
Кисіль, розведений на крові…
А нам хоча би до Покрови
Безумство вивести звідсіль…