Ще не видно у темряві згуслій
До тісного подвір’я заїзд,
А вже чути – вовтузяться буслі
В одному із навколишніх гнізд.
Хоч утомлена пара з дороги,
Та до справи взялася мерщій, –
Порядкують птахи довгоногі
У схололій домівці своїй.
Поспішали сусіди дзьобаті
Збагатити тебе й захистить,
Але тихо і темно у хаті, –
Лиш скорбота зростає щомить.
Не виходиш вітати бадьоро
Цих найближчих сусідів своїх,
Бо замкнуті вже двері знадвору
І насіявся пил на поріг…
21.02.24

України моєї стражденна земля
У сльозах захлиналась до болю.
Охопила й сучасна без тями імла,
Посягає на воленьку-волю.

Без землі ми ніхто - осліплі манкурти.
Стогін чути від рук недбайливих.
Східна душить війна, гудуть вітру сурми.
Кров гаряча тече, ніби злива.

А байдужість, байдужість точе іржею.
До прозріння тягнися, до світла.
Захищай! Дорожи, народе, землею -
Це душа українська довічна.

Мізки мої шкварчать, мов грінки:
Ну й вередуля - вереда!
Така прекрасна зовні жінка
Мою печінку доїда.

Нехай вона тобі смакує,
Бенкет минає весело -
Ти ж непроста є вередуля -
Міс Вередуля Всесвіту!

Багато в мене ще смачненьких
Лишилось нутрощів - гуляй!
Кохаю так тебе, маленька,
Я не за апетит - за драйв.

2011

Ще не встигло зніміти одне, розболілося інше.
Крила гублять перо від важкої тужби. Світе мій!
Заливаєшся болем і виєш усе голосніше,
І мільйони життів у вогні ненажерливих війн.

Де межа, за якою не буде чого виглядати
Ні з високого трону царів, ні з бідняцьких халуп?
Не за сина одного взиває молитвою мати -
Просить світу усьому простити на Бога хулу.

Обгоріле крило ще біліє, хоч ледве тримає.
Вперто помах тяжіє, залізо спадає із хмар.
Молитов тих сильнішого в світі нічого немає.
Піднімаються ввись і спадають пером на вівтар.
18.02.2024.

Білила хату я під очеретом,
Старенька стріха німбом освітилась.
Відбиток долі справжній раритетний.
І на душі так стало тихо-тихо...

І все навкруг з весною прокидалось,
На Божий світ дивились очі вікон.
І комин поглядав із верху даху,
Напрочуд світлий віяв з саду вітер.

Білила хату я під очеретом,
І незабутнє дійство залишилось
У пам*яті, сільське не просто ретро,
А рідний щем стікав сльозою з шибки.

"...Нам не страшні московські воші, нам страшні
українські гниди." (Симон Петлюра)

УКРАЇНСЬКІ ГНИДИ

Московські воші... Що тут говорити?
Бо з ними зрозуміло: вороги.
Нажаль, існують українські гниди,
Які кричали "Путін, памагі!"

Ну що, дешева хвойдо, докричалась?
"Ввєді вайска!" - щоб твій язик відсох!
Тепер ти швидко за кордон забралась,
Продовжуєш і там свій монолог.

А ти, дурний мужик, плював у воду.
Нема в макітрі мозку - інвалід.
Ти ситий був настоянкою глоду -
Щоб серед горла став тобі той глід!

Ти жер наш хліб. Ненавидів країну,
В якій живеш. Що? Справа не у тім?
Так хто ти є? Людина чи тварина?
І ті, і ті - не зраджують свій дім!

А мер дрібний здав місто окупантам
І думає, що суд не дожене!
Будь проклятий, брудний колоборанте!
Душа і серце - все в тобі брудне!

Ракети і снаряди не забуті!
Не стане вас, як пилу після злив!
Бажаю, щоб "звільнив" вас вбивця путін!
Щоб жодного він з вас не пропустив!

Я ледве впізнав. Чи це ти?
Безлюдний, сумний та похмурий.
На мапі - червоні хрести,
На тілі - жорстокі тортури.

У цій непростій боротьбі
Освідчусь тобі я в коханні.
Мій Харкове! Вірю тобі,
Твої відчуваю страждання.

Не знає любов моя меж
До тебе, безлюдний та тихий!
Коханий мій! Ти не помреш!
Мій рідний! Прошу тебе! Дихай!

Всевишньої любові небо чисте,
Вві сні і наяву - нектар.
А де ж узявся той мольфар,
Який навіює пекельну пристрасть?

В гріху втонути - опалити душу.
Політ - і прірви глибина.
Згорить яскрава купина.
Все ж тіло тягнеться до тіла плюшем.

Зачарував чаклун до божевілля,
А чари ті - руйнацій пласт.
Ось-ось і вибухне фугас.
На щастя, вирвалась з полону - вільна!

Колінопреклонна молитва
Бурульками плаче.
Під вікнами зболені сльози
Збігають лозою,
Де знову застигнуть, неначе
КриштАлем відлиті,
В поклоні проллються сльозою,
Що зцілення просить.

Бо крапати може не лИшень
Розтала водиця.
То наша поранена вЕсна
Тріпоче, як птаха.
Поглянь-но, Він там, у небесній
Залишив нам висі
Змальовані променем знаки,
Що знову воскресне.
03.2023.

До вас війна ще не прийшла,
Байдужі покидьки та вбивці.
Ви стільки наробили зла,
Що сам диявол розгубився.

Який же ви "прастойнарод",
Коли вам в радість кожний злочин?
У смороді своїх "болот"
Вам наше небо коле очі!

У бумеранга свій закон...
Ви здивувалися, немиті,
Коли наш український дрон
Влетів раптово в "moscow-city"

"Простой народ нє віноват!" -
Почули зойки ми брехливі.
Та за безмежну кількість страт
Розплата буде справедлива!

Можливо, пожаліють вас
Якісь продажні наші гниди.
Та будете ви, прийде час,
Тонути у крові та гнити.

Ракети наші полетять
Та хоч би за каспійське море!
І мать-росія-пєрємать
Дізнається, як пахне горе.

Забігають туди-сюди
Ґвалтівники та людожери.
Вас буде нищити завжди
Лише одне ім'я Бандери.

Козацька молода весна
В нас поховає кожну зайду!
Ще не прийшла до вас війна.
Та прийде! Прийде! Зачекайте!..

Сніжинки березневі падають додолу,
Холодні білі з апліке морозним.
Весни нема - зима із сяйвом ореолу,
В природі срібне явище курйозу.

А ми щодня шукаємо весняне щастя,
Що пустить свіжі паростки любові,
Але життя-буття чомусь лише смугасте,
Вплітає нам вінець якийсь терновий.

І все ж не остудити снігом світлі душі.
Захопить сонце міцно в руки владу.
Проміння вміло кригу льоду з місця зрушить,
Весняний трунок приведе до ладу.

Розфарбував світанок мій колючий
Якийсь незрозумілий темний щем.
Міцніє він щоразу, з кожним днем,
Нейтральне все стає таким болючим!

Долати важко непохитні кручі
З беззахисним букетом хризантем.
Між полум'ям стояв я та вогнем.
Праворуч - фюрер, а ліворуч - дуче.

Було погано, добре та ніяк...
Від долі я чекав на слово "так",
Натхненно купував осінні квіти.

Легка пелюстка... А на ній - сльоза...
Як боляче дивитись в небеса
І думати, і дихати, і жити!..

Жирну крапку поставити просто,
А чи варто зразу так різко?
Як квиток пробиває компостер,
Чи шмагає по тілу різка.

Помиляється кожна людина.
Дайте шанс, не ламайте мрії.
Може, в неї надія єдина,
Що хоч хтось її зрозуміє.

Жирну крапку поставити легко.
Не шкодуйте, добавте ще дві.
Для життєвої віри - це лема,
Спілкування удвох - візаві.

Горять усі мої архіви.
Їх знищує вогонь омани.
Життя таке несправедливе!

Чекання вранішньої зливи -
Чудові, нереальні плани...
Горять усі мої архіви.

Натурам підлим та зрадливим -
Зелене світло та пошана.
Життя таке несправедливе!

Дурниці зменшено-пестливі
Хіба загоють свіжу рану?
Горять усі мої архіви.

Комусь дарунок - зайве диво,
Комусь - ілюзії туману.
Життя таке несправедливе!

Творцем солодкого курсиву
Ніколи більше я не стану.
Горять усі мої архіви.
Життя таке несправедливе!

Бог нудьгував. Всього було в садах,
на те він рай - ідилія картинна...
Так рясно квітли мальви і шипшина,
бриніло перше слово на вустах,
та ні з ким мовить друге... Їде дах.
Творець узяв до рук шматочок глини.

М'яка, тепленька, доторкнешся - кайф!
Чудові вийдуть миски та горнята!
Одна біда - вже мисок, мов ягняток,
в кошарах райських, в маківках - зернят...
Кому потрібні сто мисчин і гальб?
як ти, мов палець, сам...
Господь не знав.

Почухав носа, гмикнув, а тоді
в задумі глянув в дзеркальце маленьке...
Натхнення - річ примхлива, хоч і piękna -
таки прийшло - аж глина в бороді!
Господь зліпив людину.
Хай кривеньку! - і радісно промовив
їй "ІДИ!"

З тих пір минула Вічність. Світ здурів.
Експеримент Господній виліз боком -
кривенькі люди око жруть за око -
-Ти - *** старий! Глюк передозу коки!
В дрібненьких душах повно тарганів -
вали із раю! Солодко пожив -
усіх, кого можливо, возлюбив?
Твій вийшов час!
Тріщать у Бога крокви...
- Вже б краще полумисків наліпив!

Терпіння не гумове - то є факт!
хай навіть то - Божественне терпіння.
Допоки не схопив Творця інфаркт,
і "діти божі" не зрубали сад,
зім'яв людисьок знов у грудку глини.
Зліпив із неї люльку... Квітне сад.
І в'ється дим у тиші в небо синє...

Дзвенять птахи - ні матюків, ні війн.
На те він рай - ідилія картинна...
Яка мораль? Що виліплене з глин
кривенько - то піде назад у глину.

Не чекала, що цілуватимеш руки,
Мов замерзле узимку гілля.
А для болю і мук амністія прудко
Увійшла, хоч не думала я.

Не чекала тебе, що знов доторкнешся
Пелюстків прив*ялих сердечних.
І зруйнуєш в душі укріплені флеші,
Залишившись, на диво, ґречним.

Не чекала тепер сама вже від себе
Серед пилу щоденних суєт.
Не чекала милості ясного неба,
Із туманного сну - силует.

МАГІСТРАЛ

У спогадах відроджуються зорі.
Запалюються в небі всі зірки.
І плачуть в ледве чутному мінорі
Нічних пісень зворушливі рядки.

Вони не посміхаються в мажорі.
В цей час всі тіні - темні та важкі.
Зникають в тиші, як краплини в морі
Пророчі знаки правої руки.

Пішовши тихо у нічні глибини,
Перетворились люди на світлини
З відбитками усіх важливих дат.

Мій парк серпневий, променем зігрітий,
Не вірив, що не буде вічним літо...
Не знав, що йде до нього листопад.

1
У спогадах відроджуються зорі.
Десь там. Далеко. В затяжному сні.
Де всі слова - наївні та прозорі...
Реальність! Дай згадати ті пісні,

Де тільки радість, де немає горя,
Де тільки мрії квітнуть навесні.
А всі дороги - світлі та просторі,
Всі оклики - відверті й голосні!

Ми стільки звуків так і не почули!
Чи варто повертатися в минуле,
Де нас вітали добрі диваки?

Нехай у холоди, у спеку літню,
Даруючи нам втіху заповітну,
Запалюються в небі всі зірки!

2
Запалюються в небі всі зірки,
Далекі від неволі та негоди.
Мої дитячі радісні думки
Сузір'ям склались в кращі епізоди

Того життя, де весняні бруньки
Зустріли жваво райдужні пригоди.
Дерева в парку, свіжі та стрункі,
Були зухвалим еталоном вроди.

Життя вінок сонетів теж плете.
Дає і віднімає. І про те
Згадав письменник у своєму творі.

Вже не чекають парки та гаї.
Розгублено замовкли солов'ї.
І плачуть в ледве чутному мінорі.

3
І плачуть в ледве чутному мінорі
Кущі, де міг знаходитись рояль.
Нікому вже не треба тих історій -
Життя тепер - новітня магістраль.

Тут кожний звук загубиться у хорі.
А хор - фальшивий. Правда це, на жаль.
У ньому кожній заздрісній потворі
Пошана. Бо історія - спіраль.

Маленький острів щастя! Де ти, милий?
Ти надавав мені щоденно сили!
І чимось рідним пахли сторінки

Не навмання розгорнутої книги.
В ній дарували теплоту відлиги
Нічних пісень зворушливі рядки.

4
Нічних пісень зворушливі рядки
Оплакують нездійснені бажання.
Чи то дощі... Чи просто сліз струмки...
А може, образ першого кохання?

Щемить... Ще мить! Цій миті завдяки
Колись давно жили ті сподівання.
І зігрівало сонце залюбки,
Відкинувши зневіру й коливання.

На перехресті всіх старих надій
Вже зрозуміло: модний буревій
Не може стати другом апріорі.

Бо він пройшов - і знов на самоті
Повалені дерева молоді -
Вони не посміхаються в мажорі.

5
Вони не посміхаються в мажорі.
Вони не вірять у тверді слова.
В нудному, безнадійному повторі -
Розчарування. Вже не раз, не два.

І у своїй постійній непокорі
Вони не знають, що росте трава.
Вони весь час ховаються в коморі,
Як привид в них і тіло, й голова.

Вони мовчать. Погані чи хороші?
На нас усіх колишніх дуже схожі,
Але як придивитись - не такі.

Вони приходять з ночі, як зі скрині.
Так хто вони? Лише бездушні тіні!
В цей час всі тіні - темні та важкі.

6
В цей час всі тіні - темні та важкі.
Однаково байдужі та похмурі.
Повзуть у різних напрямках стежки
І створюють привабливі фігури.

Ми, щиро простягнувши дві руки,
Благаємо рятунку від тортури.
Вбивають нас минулого дзвінки
І тих дзвінків затерті партитури.

Відмолюючи легковажно гріх,
Ми тонемо у спогадах нічних,
Як лютня у своєму переборі.

У глибині каштанових алей
Святі обличчя янголів-людей
Зникають в тиші, як краплини в морі.

7
Зникають в тиші, як краплини в морі
Ті голоси, що кликали назад.
Туди, де ми стояли на опорі,
Відхрещуючись від усіх порад.

Коли ми вільно дихали надворі,
Вдивляючись в яскравий зорепад,
У кожній айстрі, в кожному майорі
Вбачали світ на свій примхливий лад.

Ми не сприймали щирість і турботу...
Ішов світанок чорної суботи...
Над нами вже зліталися круки.

І, жадібні, ми бігли до врожаю...
Не помічали: нас попереджають
Пророчі знаки правої руки.

8
Пророчі знаки правої руки
Ми відкидали лівою рукою.
Минали тихо місяці, роки...
І правда вже здається не такою.

Здається, що усі слова палкі
Вже охолонули. І за водою
Пливуть. А дивних квітів пелюстки
Там - радістю були. А тут - журбою.

Дивилися таємні глядачі,
Як ми, доволі дрібно живучи,
Дорогоцінні пропускали днини.

Як восени нам втримати весну?
Щемливий спомин витягнув зі сну,
Пішовши тихо у нічні глибини.

9
Пішовши тихо у нічні глибини,
Не взявши нас в минулого краї,
Востаннє посміхнулись ті хвилини,
Вони тепер не наші. Нічиї.

Десь чути ніжні арфи й клавесини,
Для когось ще співають солов'ї.
А нас калічать болісні провини -
Безвихідні, знайомі та свої.

Все менше тих, хто слухає сонет.
Ми інший вже збираємо букет...
Конвалії - тоді. Тепер - жоржини.

То дощ, то сніг, то на траві роса -
Різноманітно плачуть небеса;
Перетворились люди на світлини.

10
Перетворились люди на світлини,
Перетворились квіти на вінок.
Пробачте, непомічені перлини,
Що пропустив важливий той дзвінок!

А докори, немов важкі цеглини,
Вбивають псевдолегкість сторінок.
Вороже дивляться жорстокі стіни
На всіх, хто запізнився на урок.

Насправді, ми нічого не забули.
Ми перетнули той кордон з минулим,
Коли вже пізно бити у набат.

Самі собі ми пишемо догани
І мовчки несемо душевні рани
З відбитками усіх важливих дат.

11
З відбитками усіх важливих дат
Йдемо вперед. До пекла чи до раю.
Про них червоним променем гранат
Обов'язково тихо нагадає.

А потім чорним кольором агат
Підтвердить, що назад шляху немає.
Можливо, нас пробачить дивний сад...
Та перед ним - обставин темна зграя.

Мого дитинства милу далину
У спогадах до серця пригорну
І подарую їй осінні квіти.

Хай стане каяттям тепер для нас
На всі віки, і нині, й повсякчас
Мій парк серпневий, променем зігрітий.

12
Мій парк серпневий, променем зігрітий,
Крізь всі роки пригадує мене.
Він дуже хоче все ж таки змінити
Моє обличчя - сіре та сумне.

І незрадливий, світлом оповитий,
Він посміхнеться і не прожене.
Йому тепер три місяці ходити
В осінньому барвистому кашне.

Тепер немає спокою в душі.
Серпневий парку! Вислухай! Скажи,
Мій вірний друже! Що мені робити?

Пробач мене серед осінніх злив!
Я дотик твій колись не оцінив -
Не вірив, що не буде вічним літо.

13
Не вірив, що не буде вічним літо.
А як у це повірити я міг?
Мене кудись тягнуло, як магнітом,
І осліпив січневий білий сніг.

Тепер - лише сльозою окропити
Все те, що я сказати вже не встиг.
Однолітки мої - давно не діти,
Десь загубився справжній оберіг.

Сьогодні навіть жарти - й ті невлучні!
Всі діалоги - вимушені, штучні -
Дешевий та порожній маскарад.

Занурюючись у легку оману,
Мій персонаж реальний, не з роману
Не знав, що йде до нього листопад.

14
Не знав, що йде до нього листопад.
Не знав законів вільного падіння.
Різноманітні звуки серенад
Вже склалися в октаву розуміння.

Бо він - це я. Кричущий результат.
Збирати нам чи кидати каміння?
Пробач, мій парку! Ти - мій рідний брат!
Все спільне, навіть роздуми осінні.

Куди веде єдина, вірна путь?
Бо тут - давно вже втрачена вся суть,
Тут тільки маски, на байдужість хворі.

Вловивши струм холодної води,
В минуле йду. Мені - туди! Туди!
У спогадах відроджуються зорі.

Звільнився простір для весни у світі.
Я думала: мабуть, уже запізно.
Чи вдасться серце ніжністю зігріти,
Бо ми, здавалося, з тобою різні.

Як мінус-плюс, і як вогонь і холод...
Але ж приваблював весняний вітер,
Ми опинились в замкнутому колі,
Не вистачало слів і навіть літер.

А від дощу сховала парасолька,
І свіжістю весняною бриньчало.
Нас охопила ніжність біополя,
Веселка ясна кольорами грала.

І

Які розлиті в небі, мов живі.
Немовби діти сонячного кола,
Ці зайчики стрибають у траві
І усміхається усе довкола.

Весну життю засмученому зви,
Хай подарує радість ясночола,
Краси твоєї бачу я розвій,
Ми меланхолію тяжку збороли.

Хоча вона, вертається, бува,
Стискає біль єство душі крилате,
Ллє на папір зворушливі слова...

Печаль - творець, стражданнями багатий,
Коли народжує пісень дива --
Так хочеться любов'ю світ обняти!

ІІ

Так хочеться любов'ю світ обняти,
Коли щасливий сам, тоді тобі
Приходить думка, як аристократу --
Розцілувати далі голубі,

Частину людству радості віддати,
Щоб жити перестало у журбі.
Степи безкраї, чарівні Карпати,
Осонцено всміхались далебі.

Нехай вітрила чорні надимає
Нещастя лютий невигойний біль,
Злетілась круків-паразитів зграя...

Та сила є цей смерті водевіль
Скінчити врешті, кляту гру одчаю,
І зупинити гради божевіль.

ІІІ

І зупинити гради божевіль,
Бездушності засліплення огидне,
Благання матері чи удови
Не спинять ката руку очевидно.

Із нього маску чемності зірви --
Тиранисько на троні жалюгідне --
Щур коронований серед повій,
У бункері захований негідник.

Але ми шляхом ідемо своїм --
(Лікуємось без путінської вати!)
Де про кохання плачуть солов'ї,

Витьохкує в гаях любові свято,
Понищило вже сяєво її
Жахливе мракобісся дурнувате.

ІV

Жахливе мракобісся дурнувате,
Воно ще довго житиме навкруг --
Народу слуги чи дегенерати?!
Чимало тарганів, а також мух

У головах політиків завзятих
Північного сусіда. Мов оглух,
Воює підло, величезні втрати --
По трупах лізе цей монгола друг.

Коли настане мир? - питання людства.
Весна, любов прилине в кожний двір?
Тоді вже, як лелеки засміються!

Скона останній мертводухий звір,
Пощезне царство хижого падлюцтва,
Яке сльози не варте удови.


V

Яке сльози не варте удови,
О скільки доль, розтрощених війною!
Колись напишеться прекрасний твір,
Як всупереч біді кохались двоє.

Десь бахкає убивця-бузувір
Здається, що востаннє ми з тобою
Під рев снарядів, (мій читачу -- вір!),
Із відчуттів любились гостротою.

А потім поступово стихло все:
Був день отой подіями багатий,
Куди ріка життя усіх несе?

В лютневі спогади сумної дати*.
І де сховати біль тяжкий пісень
Сестри, матусі... Краще розіп'яти.
________________________________
*24 лютого 2022 року - страшний день повномасштабного вторгнення військ рф в Україну.

VІ

Сестри, матусі... Краще розіп'яти,
А чи забуть годиноньку лиху
Хоч до кінця війни далекувато
Абстрагуватись треба від жаху*,

Любов руйнує, зносить всі загати,
Лікує навіть психіку крихку,
І настрій нам навіює крилатий,
Дарує хміль солодкому гріху.

А як реальність увірветься злюча
Страшніша, аніж бурі снігові,
Долини уявляються квітучі

Серед яких бузок уже зацвів,
О, як позбутися чумного Дуче** --
Одного нелюда аби нові...
_____________________________
* ЖахУ - авторський наголос.
Дуче** - італійський диктатор Муссоліні. Тут асоціація з Путіним.

VІІ

Одного нелюда аби нові
Не падали на голову жахіття.
Яриле наш -- любов благослови --
Так хочеться знов чистої блакиті,

Щасливих лиць веселих матерів,
Шедеврів од закоханих піїтів.
Хай веселково б погляд твій зорів,
В обіймах умлівали ми щомиті.

Та світ звихнувся... Бо комусь пече --
Зумів сусід собі всього надбати --
Народ падлючий заздрісних нікчем --

Загинеш ти, московіє, проклята.
Щоб кров засохла, й тільки лиш плачем
У цій війні закінчилися втрати.


VІІІ

У цій війні закінчилися втрати?
Та, мабуть, ні. Ще довго утюги*
Північного сусіда будуть м'яти
Донбасу й Криму доли і луги...

Кричатимуть від жаху немовлята,
Ракети нарізатимуть круги,
А ППО зуміє позбивати
Аж так, щоб все здригнулось навкруги.

Але невидима любові сила,
Побачивши Азовське море сліз,
Натхненням цю навалу зупинила...

Бо воїни -- незламності заміс,
Герої ЗСУ - цілуйте милих,
Нехай зірки лиш падають униз...
_____________________________
*утюги - танки.


ІХ

Нехай зірки лиш падають униз...
Бажання загадаємо таємні.
Приємний приготуємо сюрприз
Одне одному - дивувать взаємно.

О Нізамі, Хайям або Гафіз --
Середньовіччя пронизали темне
Поезії кохання, наче спис,
У вічності лишились недаремно.

Лейла й Меджнун. Як музика - слова,
Ці візерунки ніжності в декорі,
А хтось же вам кохатись не давав...

І марними були переговори...
Хай заховає любощів дива
Природа поміж верб чи осокорів.

Х

Природа поміж верб чи осокорів
Вона дає розраду, як ніхто.
Лікує тіло, наче санаторій,
Ковтнеш повітря свіжого ковток,

Душа, утомлена від бутафорій,
Там розкривається, немов бутон.
Справжнішає на лузі чи у зворі,*
Відвідуючи Божий пантеон.

А від кохання -- мавки, повітрулі --
Втекти не можуть, творять свій стриптиз
Перед купанням в озері заснулім...

Ярило підглядає там крізь хмиз...
Хай дасть і нам такі розкішні гулі,
Людей утішить ласками беріз...
______________________________
*Зворі - лісі (діалект.)

ХІ

Людей утішить ласками беріз...
Як розвіває вітер поетично
Смарагди чарівливі ніжних кіс.
А стовбурів ці вигини пластичні?!

Театру діти -- виходи на "біс" --
Завжди красиві - в травні, липні, січні...
Граційно випливають із куліс,
Вклоняються і дивляться заклично...

Не всіх вражає мовчазна краса...
Комусь потрібні залпи із "Аврори"!
Щоб заридали кров'ю небеса!

Уже дістало - клацання затворів!
Любов ачи ненависті оса?!
Хіба ми руйначі, на бЕзум хворі?

ХІІ

Хіба ми руйначі, на бЕзум хворі?
Ні, нація творців - різниця в тім
Поміж народами, один з них - орій,
А інший -- нищить цінності святі.

Дві протилежності -- MEMENTO MORI*,
Лелека й ворон - символи оті --
Злетілись для кривавих тут "розборів",
Між білим, ну і чорним у житті.

Пасує світле почуттям високим,
Хоч світ падлюцтва нерви так погриз.
Хай на веселці відпочине око.

Вона порозливає барви скрізь.
О люде мій, ти - добрий, не жорстокий!
Кохання нам потрібен парадиз...
___________________________
*MEMENTO MORI - пам'ятай про смерть, крилатий латинський вислів.

ХІІІ

Кохання нам потрібен парадиз...
Хоча би острів серед океану...
На нім не розвивали щоб туризм!
Безлюдним був і у тумані танув.

Блакить небесна, пальма, кипарис...
Ізверху падає солодка манна,
Захищена лагуна, ми злились,
Удвох купаємось - любов нірванна!

А уночі -- легенький спів цикад,
Постійний штиль, ніде немає штормів.
Виходять зорі, ніби на парад...

Тут обійдімось без обсерваторій...
Життя -- рахат-лукум чи мармелад,
Німіють щастя висі неозорі.

ХІV

Німіють щастя висі неозорі...
Хай буде так, урешті, унизу.
Щоб люди не ховалися по норах
Через московії жахну бузу.

Могли собі шампанське відкупорить,
Пустить печальних спогадів сльозу,
Підняти келих за любов надворі,
Під мирним сонцем знов творить красу.

Вона вже винятком із правил стала,
Волошка - то рабиня кропиві,
Бо першої навколо - дуже мало...

Кохання вітре, із-за гір повій,
Хай сяють зір смарагди і опали,
Які розлиті в небі, мов живі.


ХV

МАГІСТРАЛ

Які розлиті в небі, мов живі
Так хочеться любов'ю світ обняти,
І зупинити гради божевіль,
Жахливе мракобісся дурнувате,

Яке сльози не варте удови,
Сестри, матусі... Краще розіп'яти
Одного нелюда аби нові
У цій війні закінчилися втрати.

Нехай зірки лиш падають униз...
Природа поміж верб чи осокорів
Людей утішить ласками беріз...

Хіба ми руйначі, на бЕзум хворі?
Кохання нам потрібен парадиз...
Німіють щастя висі неозорі.

січень - лютий 7531 р. (Від Трипілля) (2024)

Пролився знову у кімнату захід,
А з ним тривога болісно-гірка,
Малює променем останнім сонце знаки
На стінах, відбиває від зеркал.

Розсипались по стелі самоцвіти,
Як бризки від шматочків кришталю.
Так хочеться сміятись і радіти
І говорити, що тебе люблю.

Здається, промайне знайома постать
Ген за вікном. Ключі звенять в замку...
А захід свій багрянець ллє на пОстіль,
Самотність вистеляючи щемку.

Палає спека обрієм кривавим.
Горить на сході дикий смерч війни.
У надвечір'ї я у двох загравах.
...І ти мені за день не подзвонив.
06.2022.

Комусь життя під сонцем гріє душу,
Комусь дощем шмагає раз по раз
І залишає тільки незабудки,
Не розкриваючи замків і брам.

Не кожному щастить. Хитросплетіння,
Немов морозом влітку обдає,
Не залишаючи знайомі тіні,
Круті лиш береги, то ж рани є.

Нахабно світ до дна фальшивий досі.
Не схибити б і не зійти з путі,
Бо задуми тирана, ніби оси,
Криваво жалять - пруться до мети.

Війна лютує. Сподівань є ж віра.
Земля розп'ята - йде сміливець в бій
За всіх живих. Знешкодить, звісно, звірство,
Що ласе на чуже. Чи вщухне біль?

Дня прожитого закінчилась вистава,
Сонце впало в сосни нагорі,
Потягнулась вслід йому заграва,
Захід, ніби спалах, відгорів.

Лиш жовтіє смуга понад лісом
Зеленню відсвічує з сосни,
А над нею - темних туч завіса,
Ніби коней чорних табуни.

Шовку синього розмотує сувої
Вечір, що впирається до хмар,
Під якими плямою сумною
Догорає заходу ліхтар.

Місяць - ніби меду грудка жовта,
Відірвались зоряні крихтИ,
Та й порозсипалися по шовку,
Так, що і до ранку не згребти.

Вітер стих і пахне берег талий,
До води вербовий кущ припав,
Лютий ніби, а весна настала -
Лебеді вертаються на став.

Хвиля легкі тіні розплескала,
Шурхіт шовку тишу розірвав.
02.2022.

Ще утримує віжки білоброва зима,
А весна, ніби інеєм вкрита лоза.
У мовчанні дзвінкому несказанно-німа.
І не видно слідів, лиш краплинка-сльоза

На обличчі не висохла досі тремтяча.
Хіба можна забути той погляд очей?
Тихе сяйво душі надзвичайно гаряче,
Що сніжинками смутку тепер ось пече.

Проникають у серце лютневі печалі,
Нічиєї немає у цьому вини.
Хоч на згадку зима залишає печатку,
Березіль робить кроки - надія весни.

В повечірній тиші не сумуй мій друже.
Пів зими пробігло, ближче до весни.
Голос твій печальний розтривожив душу.
Завіконня хмуре зашуміло тужно
Барабанним танцем крапель крижаних.

Не сумуй, минеться, і за ніччю сплине
Все, що розболілось за короткий день.
На світанку лапа доторкне коліна,
Глянуть в душу очі незрадливо вірні.
Хто ж кого гуляти в ранок поведе?

Опам'ятався ледве після бою,
присипаний землею, поряд зброя.
Будяччя закололо в ліву руку.
Нікого поруч, небо...і ні звуку.
Своє лиш чути серце, стукотіло.
О, мав би він хоча б маленькі крила,
то полетів би звідси до хатини.
...Вже перша зірка сяє, і родина
збирається до столу на Святвечір-
діду́х, кутя із медом. Ось предтеча,
Бо Божий Син родився. Спів вертепу...
Молитва і думки в холоднім степі,
що дав йому притулок серед ночі.
- Земля тверда, не м'яко, - він шепоче. -
Де ж побратими? (Раптом ...кроки чути.)
- Здалося. Він покинутий, забутий.
Ліхтарик засвітив в обличчя прямо.
- Живий хлопчина! Ніби руки мами
торкнулися, пі́дняли і поне́сли.
Врятований! Усмішка в піднебесся.

В безлистому клубку старої вишні
Метеликом у інеї присіла
Мала вільшанка. Розпустила пишно
Яскраву грудку, розігнала тишу
Роуладою на всю пташину силу.

Підхоплені повівом дивні звуки
У паморозі сонячно іскрили.
Здавалося в ту мить - війна ущухла.
Стояти б так і безкінечно слухать
Натхненний спів на всю пташину силу.

Душа королеви студена,
Лиш вітер її обійма,
І холод колючий у венах.
На блюді ж японська хурма.

Крижини повільно так тануть,
Цей дивний вогонь-персимон.
Руками самого титану
Відкрився тепла пантеон.

Тремтить снігова королева,
Цілунки в морозне чоло.
Спадає корона січнева,
І ватрою вже запекло.

Котиться сонце зимове вершками кленовими,
Ніби боїться зібгати шовки, які вистелив
День йому в небі блакитному. Знічені, ловимо
Музику дивної арфи у вітті сріблистому.

Дека заснулої гілки стріпнулася звуками.
Косе проміння до струн (чи до тіней) торкнулося.
Як же давно ми морозної тиші не слухали.
Як нас давно не манила між кленами вулиця.

ТрЕмко застигла народжена нота між пагонів.
Краплі, що так і не впали, зависли поліями.
Сонце червоне, ну нібито щойно підпалене,
Падає кленам за спину в польоті повільному.

Лечу до тебе з літнім вітерцем
Над бірюзовими очима моря.
Топазне сонце загляда в лице,
Давно-давно я з ним в таємній змові.

Щодня тебе ласкає вітражем,
Адже ти відчуваєш світле диво.
Тепло його маніжки береже,
І щастям мерехтить в думках пестливо.

Ти зустрічай на березі добра
Мене, якщо кохаєш палко досі.
Моя любов - не вінт, не бакара,
Єдиний ти в життєвому хаосі.

І

То ендорфінів фантастичних море --
Де тижні, як веселки барви ті.
На промені так тремолює обрій --
А ми в якомусь диво-забутті

Осонцені і при відкритій шторі
Вбираємо цілунки золоті,
Всі пестощі усміхнених просторів,
Найкращих квітів пахощі густі.

Та провокаціям не забаритись:
"Це блеф - кохання чисте -- знаєм вас,
Які там Попелюшки чи харити!!!"

Таке про себе чули раз у раз...
Казки життя -- їх прагнемо творити!
Вони мов ельфи, оточили нас.

ІІ
Вони мов ельфи, оточили нас,
Нове щоразу плетиво сюжетів,
Допоки зАпал їх творить не згас...
О, ці високі мріяння поетів!

Розкидані по світу для прикрас
Чи насолоди споглядань естетів.
Як божевільний вічності екстаз
На місці чільному між раритетів.

Творцю куплетів треба інший світ
Пізнать, щоб після довгих обговорень
Його хмільний фантазії політ

На п'єдестал високий запроторить
Вітію* міг. Він свій залишив слід
В леліянні, п'янкій солодкій зморі.
______________________________
*Вітія - поет.


ІІІ
В леліянні, п'янкій солодкій зморі
Приходили обом чарівні сни:
Мов ті метелики, ми на просторі
Все пурхали між квітами весни --

Творили плетиво фантасмагорій.
Стрибав із нами промінь осяйний --
Небесний свідок наших перетворень
Як упивались дивом білизни.

Імла чигала також десь за рогом --
Там Чорнобог наш кожен порух пас,
І кола креслив, ставлячи облогу.

Та нападав на нього лютий сказ,
Бо захищала криця Білобога,
Минав у щасті непомітно час.

ІV
Минав у щасті непомітно час
Коли ми разом - дощ похмурий квітнув.
З життям реальним виникав контраст,
Усе навколо сяяло привітно.

Неначе вгору -- між небесних трас --
Літак той "Мрія" -- твориво елітне --
Нас підіймав туди, де Божий глас
Ростив красу - Едему сад тендітний.

Бувало, налітала сарана,
З'їдала вже й бадилля помідорів,
Бо правив бал бездушний Сатана...

Але Господь під землю запроторив.
Завжди нещадна там велась війна,
Забулися розпуки дні суворі.

V
Забулися розпуки дні суворі,
Розвіяли вітри омани глум,
Все те, що нам святим було учора,
Вже кануло у Лету, як в імлу.

Не спокусити скринею Пандори*,
Нема дурних втішати кабалу.
Пегаса краще гойного пришпорить
Натхненно уподібнитись орлу.

Та пам'ятать легенду про Ікара** --
Летіть посередині повсякчас! --
Колись його накрила Божа кара...

Хай порятує досвіду запас...
Закохана до божевілля пара --
Ми линули увись, аж на Парнас.
_____________________________
*Скриня Пандори - згідно з грецькою міфологією, вмістилище бід і нещасть.
**Ікар - у грецькій міфології був сином славетного ремісника Дедала. Ікар відомий за переказом про те, як намагався разом з батьком утекти з Криту, використовуючи крила, які Дедал виготовив з пір'я та воску. Спочатку Дедал застерігав Ікара про самовпевненість, а потім зарозумілість, наказуючи йому не літати ні занадто низько, ні надто високо, щоб морська волога не забила його крила або сонячна спека не розтопила їх. Ікар проігнорував вказівки Дедала, злетів надто близько до сонця, чиє тепло розтопило віск і Ікар впав у море, де й загинув.

VІ
Ми линули увись, аж на Парнас,
Де збуджені збиралися поети,
Перлини виставляли напоказ,
Читаючи ронделі та сонети.

Таланти, графомани водночас
Являли несмак чи високі злети
Творінь. Там речень музика лилась
Ясних катренів, лагідних терцетів.

Бувало так, що заздрощі гнилі
Плели інтриги серед площі зборів,
Доводячи вразливих до петлі...

Любов позаганяла зло у нори,
Перемагали слова королі
І очі сяяли далекозорі.

VІІ
І очі сяяли далекозорі --
Моя душа співала про любов,
Відкинувши рутину злу теорій --
Війна спочатку, а тоді - альков.

Це почуття живе у кожній спорі,
Молекулі чи атомі або
Поміж тілець драглистих інфузорій,
Усесвіту закладених основ.

Хоч де-не-де страхають чорні діри --
Вмістилище відходів-метастаз --
Нема кохання там. В це легко вірить,

До казки ми потрапили якраз,
Де піснею Орфеєвої ліри
Шлях торував окрилений Пегас.

VІІІ
Шлях торував окрилений Пегас,
Взаємопроникали ми словами,
Тілами теж, аж розгорявся враз
Той запал, що наснажує роками.

Плекали грона вишуканих фраз
Вітійствували ніжності медами,
Душа немов причмелена якась,
Вбирала Божу ласку із вітрами.

Ох, заїдали ревнощі раніш...
Трясли шторми, напевне в дев'ять балів...
Ряснів, бувало, ними навіть вірш.

Кохання справжнє -- ще міцніше сталі
Укуси шершнів зла усе слабіш --
Як стріли, до підков не долітали.

ІХ
Як стріли, до підков не долітали --
Чи надто високо знялися ми?
Або Пегаса чари небувалі
Нас затуляли сильними крильми.

Повідкривалися небесні далі,
Крізь марево сльотавої зими.
Із кубками натхненного граалю*
Зустрів Бог Велес, вийшовши з пітьми.

Вона тримає у гидкій напрузі
Отих, що світло в міці круговій
Плекають, суперечать чорній смузі...

Та жовто-сині стяги бойові
Розвіяли на сонячному крузі
Всі підступи ворожі - се ля ві*.
_________________________
Се ля ві* - таке життя (фр.)

Х
Всі підступи ворожі - се ля ві* -
Неначе наступи неандертальців
Московії -- дикунські, лобові --
Розіб'є жар палкий протуберанців --

Осонцені Вкраїни вартові --
Несхитно захищають рідні шанці,
Степи і гори, хащі лісові --
Безстрашні аси бойової праці.

Та ця нескорена, могутня рать
Ще й про любов святу не забувала:
Тварин-безхатченків погодувать,

Весілля грать між воїнів загалу,
Як звук війни - набридливий той тать --
Летів кудись убік собі помалу,

_________________________
Се ля ві* - таке життя (фр.)

ХІ
..Летів кудись убік собі помалу,
Недобрий вітер, адже в цім житті
Минуще все - розбійники-вандали
Чи душі чисті, праведні, святі.

Отож, допоки ще не відпалали
Шалені почуття прекрасні ті,
Смарагди літа, осені опали
Вбираймо, наче миті золоті,

Запам'ятай, ці щастя намистини --
Як оберіг, коли біди сувій
Нас обів'є і темрява поглине,

Душити прийде гоголівський вій...
Настане ранок, сатанисько згине,
Бо по руках був зв'язаний борвій...

ХІІ
Бо по руках був зв'язаний борвій...
Та інші неприборкані вітриська.
Еол* сховав у міх їх, мовив: "Вій!"
Лише зефір** супутній досить низько

Навіюванням пестив спини дві.
Немов руки підтримка товариська.
Тож не страхають хмари дощові
Уже Парнас омріяний так близько!

Невже розв'яжем знову той мішок?
З цікавості дурної й на поталу
В стихії незагнузданої шок

Потрапим? Ні, летіти краще чвалом,
І слухати, як сяєвом зірок
Гормони радості нам вальси грали.
_______________________________
*Еол - бог вітру (гр.)
За «Одіссеєю», Еол прийняв Одіссея на своєму острові, а на прощання подарував йому міх, у якому зберігалися несприятливі вітри. Він суворо заборонив розв'язвувати міх без крайньої потреби. Поблизу Ітаки супутники Одіссея з цікавості розв'язали міх і випустили на свободу всі супротивні їхньому шляху вітри, які збили корабель з наміченого шляху та погнали його назад до Еолії. Цього разу Еол відмовив Одіссеєві в гостинності.
**Зефір - назва одного з грецьких вітрів.

ХІІІ
Гормони радості нам вальси грали,
Чи не цього ми прагнемо усі?!
Горіти полум'ям свойого шалу,
Служить стосунків золотій красі?!

Здається, що життя для цього мало:
Ходить удвох по сріберній росі,
Любитись палко, дарувать корали,
Вдихати пахощі садів, лісів...

У дні важкі, коли біда приходить,
Горять жалоби свічі воскові --
За руки взявшись, зустрічать негоду...

Відбитися від тисячі зневір,
І знов ловити хвилі насолоди,
Які розлиті в небі, мов живі.


ХІV
Які розлиті в небі, мов живі
Нарешті, вже Боги до нас прихильні.
Мене руками, серце, оповий,
Бо знаю, як мене ти любиш сильно.

І я - півбожевільний чоловік --
Немов із наркотичної курильні --
Душею прикипів, мабуть, навік --
Красою зачарований невільник.

Не дайте з того стану вийти, ні!
Найкраща із усіх моїх вікторій*
Неначе Македонський -- на коні --

Підкорювач кохання територій --
Лечу у сяйві еротичних снів,
То ендорфінів фантастичних море.
____________________________
*Вікторій - перемог.

ХV

МАГІСТРАЛ

То ендорфінів фантастичних море
Вони мов ельфи, оточили нас,
В леліянні, п'янкій солодкій зморі
Минав у щасті непомітно час.

Забулися розпуки дні суворі,
Ми линули увись, аж на Парнас,
І очі сяяли далекозорі,
Шлях торував окрилений Пегас.

Як стріли, до підков не долітали --
Всі підступи ворожі - се ля ві* -
Летів кудись убік собі помалу,
..
Бо по руках був зв'язаний борвій...
Гормони радості нам вальси грали,
Які розлиті в небі, мов живі.
__________________________
*Се ля ві - таке життя (фр.)

22.
Як дні і ночі

Зістарили дзеркало...

Юні лиш очі.

23.
Все сіре зовсім.

Дощ барабанить в вікно...

Самотність. Осінь.

24.
Чорні і білі —

Б’ються, вирують фарби...

Твориться ціле.

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

Водохреща ранок погожо іскриться,
На сніг розіллятий із чистої сині.
На срібнім хресті завмирає водиця,
І скроплює рясно у вірі та силі.

Торкає чола і цілує повіки,
Сльозою смиренно стікає щоками.
Дай, Боже, з тобою прожити до віку,
Щоб захисту більше ніде не шукала!

Дай Боже спромоги Водохреща ранок
Стрічати у мирі на многая літа.
Святою водою загоєним ранам
У мирі зігрітися і відболІти.

Не вистачає мені сплеску крил,
Тріпочеться лиш серце голубино.
Чи, може, Муза із останніх сил
Воркує тихо, зовсім тихо нині.

Я слухаю ці звуки чарівні,
Що розчиняють у повітрі хмари.
Але ж ті точки больові з весни.
Від них немає зілля у мольфара.

Пронісся, ніби вітер у душі.
Тепер твої слова вже недоречні.
Хоч надихав крилато на вірші.
Здавалося кохання безкінечним.

Я спробую без тебе у політ.
Слова крилаті знову визрівають.
І мов голубка, я полину в світ.
На щастя, Муза є й не покидає.

Коли тиняюся у самоті,
то іноді впадаю... у нірвану,
аби думки розвіяти пусті
навіяними сурами Корану.

Не маю ні уваги, ні ваги.
Усе одно упоминає всує
не те, що додає мені снаги,
а бісота, якої не пойму я.

Елегії чи опуси пишу,
оспівую минувшину убогу,
то і тоді єдиному служу –
моєму найвагомішому Богу.

Із ним таємну бесіду веду
нараяною мовою народу
і, може, попереджую біду,
що зазіхає на його свободу.

Або даю історії урок,
або віщую очевидне лихо,
коли у кого запалає стріха,
або корона... хай би і вінок
сонетів на багато сторінок...
...............................................
поезії народжуються тихо.

01/24

Моє ти натхнення! Дозволь тобі чуба погладити,
Вдивитися в очі, торкнутись худої щоки.
Емоції - вітру сонетами, сонця сонатами!
Із ними тебе зустрічаю в обіймах палких.

Моя ти утіхо! У тебе синець - мені боляче.
МозОля на пальцях, що мали б торкати рояль.
Все миттю побачу. Та тЕпло від Божої помочі,
Її обереги-молитви над нами роять.

Моя ти надіє! Сніжинки на скронях не станули,
Суворість наклала печатку тобі поміж брів.
Та я обіцяю, ми знову щасливими станемо,
Як тільки повіримо в те, що пожар відгорів.

У старомодній та незграбній шафі
Знайшов я дещо. Зовсім не чекав.
Знайшов свого дитинства нотний зошит,
Який не бачив новомодних шаф.

Серед старих блокнотів та конспектів
Мені засяяв, наче діамант,
Дешевий та простенький нотний зошит,
А в ньому - сподівання на талант.

Увечері, коли вже світить місяць,
Гортаю я пожовклі сторінки.
Про мрію нагадав мій нотний зошит,
В якому доля склалась у рядки.

Басовий ключ запитує: "Ну як ти?"
А відповідь моя - це тиха ніч.
Жадана знахідко, мій нотний зошит!
Ти стільки рідних приховав облич!

В тобі є все: початок мій січневий,
Любов і мрії, музика без слів...
Ти тільки не губися, нотний зошит!
Зроблю я все, як ти мені звелів!

Я встигну ще! Принаймні, сподіваюсь!
Наївність на наругу не віддам!
Роками зберігав мій нотний зошит
Велику мудрість всіх мінорних гам.

Цієї ночі рік собі додав я,
Як ту краплину в море каяття.
Зітхає мій ровесник - нотний зошит...
Прострочена перепустка в життя...

Небо зоряне, небо зоряне...
Доля, ніби нива, поорана.

Місяць-підвісок - світиться скибка,
Тонко виводить жалібна скрипка.

Хлопці не сплять, в окопах на варті.
Що ця війна покаже їм завтра?

Снайперські кулі цілять підступно,
Ворог сховався онде за куп'ям.

Схід у кривавих корчиться ранах,
Молодість гине, де ж той світанок?

Боже, на тебе тільки надія,
Щоб не були скалічені мрії.

Небо зоряне, небо зоряне...
Доля, ніби нива, поорана.

Місяць-підвісок - світиться скибка,
Тонко виводить жалібна скрипка.

на початку – все безіменне…
вітер виє – нічна сирена
на яку немає відбою…
я прощаюсь з тобою…

море вимерло… хвилі-схлипи…
море вимерзло… я – постскриптум –
чайки вслід регочуть юрбою…
я прощаюсь з тобою…

все вмістилось у тихе «пізно»
у залізо що б’є наскрі̀зно
закривавлене боротьбою…
я прощаюсь з тобою…

за горою – край ойкумени…
море… море… без меж… без мене…
ні молитвою… ні мольбою
я прощаюсь – тобою…

Газону покрив сніжний на осонні
Підтанув і щетиною узявся.
До тебе із вікна сміюся, сонна,
Показую тобі на щоки пальцем:
- Які ви схожі з ним! Такі колючі!
Обожнюю тебе в триденнім шармі!
Та знову обіцяє снігу туча,
Газон поголить, поховає шрами
З гіллЯ, принесеного буревієм.
Увечері твою щоку жадану
Цілуючи, у майбуття повірю,
Так легко, як у те, що сніг розтане.

Закружляла завія-зима.
Зазвучала звабливо зурна.
Залетіла загадка здаля,
Забіліла зефіром земля.
Зачаровані зимні зірки.
Захрустіли забав завитки.
Закрутився здивований звір,
Завірюха запудрила зір.
Залюбки зачепила замет,
Заіскрився загривками злет.

Сіріє ранок. Як же ти далеко!
Торкнеться вилиць прохолода ніжно.
Якби покликав- вирушила б пішки
До тебе в даль ,у ніч ,у дощ, у спеку,
Усі стежки в одну дорогу сплівши.

Чи впала б росяною краплею в долоню,
Чи раннім птахом сіла полохливо,
І першого проміння світлим дивом
Торкнула б рано посивілі скроні,
Розвіявши твоє про себе сниво

Передранкове.
День приходить спішно.
Короткий чистий ранок- ніби подих,
Колосся стигне і поля золотить,
І солов'їна виспівана пісня .
...
А я усе чекаю добрі вісті,
Дивлюсь туди, де сонце вічне сходить.

2022.07.

Наснились чорні круки, і до чого
те видиво, відразу не збагну?
Оскільки всі скорботи босоногі
небіжчику поклала у труну.

Гадалося, що скінчаться напасті,
завруняться розлогі береги,
й плекати будемо бузкове щастя
у шовковистих рунах до снаги.

Загоїмо смертей криваві будні,
окропить сонце бірюзову даль,
розтопить березень драглистий студінь —
холодної зими хрусткий кришталь.

Півонія розквітне і тюльпана
огорне в оксамитовий нейлон.
В тремких обіймах ніжності розстане
той страхітливий моторошний сон.

Та видно, не скінчилися ракети
в безжалісно дошкульних ворогів.
Тремтять земля і небеса на злеті...
Якби ж то зло від нас Господь одвів!

Якби ж то нам дали сучасну зброю,
ми б розтрощили б лігво сатани!
Жахи спливли б за тихою водою,
і повернулося життя з війни.

21.01.2024р.

Р-анок вистрибнув у лісі,
О-глянувся хитрим лисом.
З-аметіль спішить назустріч,
В-овком виє, скалить зуби.
А-личу запорошила,
Г-раб зігнула справжня сила.
И (Й)-ой, яка ж вона завзята,

З- амітає - в неї свято.
А-рку неба підпирає,
М-анну сніжну розсипає.
Е-х, хурделить на ялини,
Т-ерну кущ вже білий-білий.
І полки дубів в жупанах,
Л-ипи кутає старанно.
І стрибає - досі ланню.

Світанок побліднів, та інеєм узявся .
А може то упав на нього пил алмазний?
Бо зорі трусонуть на небі міг зненацька,
Як мріяв і збирав передранкові пазли .

Хотів щось написать зірками про кохання,
А вийшло як завжди - розлука із печаллю.
Розгнівався, дмухнув на все морозом раннім,
То ж інеєм крихким дерева уквітчались.
12.2022.

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
Несказане лишилось несказанним.
Ліна Костенко

Зірчасте небо посміхалось з нами,
Мені здавалось, що я сплю.
Не шепотів, торкався скронь вустами.
Очима ти сказав мені: люблю.

Не знали ми, що там за рогом жде.
А доля готувала вже зигзаги.
Солоний смак лишився мюскаде,
Душа складала свій тяжкий екзамен.

Вокзал і рупор, і обійми ніжні.
Рукою помахала журавлю.
Й життя летіло. Чи були суміжні?
Мов тихий дзвін гірського кришталю.

Зірки, як завше, сяють угорі.
Минуло років стільки, як світанків.
Сніги, дощі, веселок кольори...
Несказане лишилось несказанним.

Чаруючи, звільню тебе від щему,
Шепочучи, за шию обплету,
Любитиму, і стане біль нікчемним,
Зітру із губ цілунком гіркоту.

Одна на світі знаю я, про що ти
Нахмурився гусеницями брів .
Спішу долоні на запалі щоки
Покласти, щоби смуток відболів.

З очей у очі переллється небо,
А з ним тепло моїх любовних чар.
Чекаю- іскра в погляді мигне, бо
Забудеш те, про що собі мовчав.
04.2023.

Добряче залив рідний сала за шкуру,
А нині його доглядай.
Негода в душі розгулялася хмуро —
Охиза мете небокрай.

Ще словом перченим спроможний дістати,
Та вирвати серце з грудей.
Зірвав календар всі осяяні дати
І не дочекатись гостей.

Хоча б хто постукав у двері зненацька,
Або подзвонив в домофон —
Вовчицею виє планида відьмацька
Із вітром лихим в унісон.

Проймає мороз до кісток — холоднеча
Малює пейзаж на шибках.
Хурделить надворі і сива хуртеча
В моїх каламутних очах.

Вгорнувся у сніг ялівець пелехатий...
Мовчить автовідповідач...
Сама вибирала з ким вік доживати,
Тож зараз: в подушку не плач.

17.01.2024р

Оголені бездумно й безсоромно
Осики й липи стихли, мовчазні,
Листки останні гріючи у лонах.
І жаль чи заздрість виросла в мені

До них, що так покірно в сон відходять ,
Пасивно споглядаючи за тим,
Як гасне день.
Стриптизу насолоду
Поблажливо прощу із доброти .

Цей голий стан зими напередодні,
Що несумісний із грудневим днем...
До того часу може й нам безодня
Погасить очі й серце розітне.

Коли ж настане час проснутись знову,
То не торкнеться птаха гілля- рук,
Не вчепить лапки у корУ брунькову.
Та поки ще мотають стрілки круг

Біжу за ними, ніби по арені,
Все вірячи, що я не в кабалі,
Не в зашморгу,хоча і сокровенних,
Хоча й моїх, та все ж минулих літ.

Застигну, непідвладний тліну, згодом,
В теплі із золотого бурштинУ,
П'ючи живу медову насолоду,
В осінній тиші всесвіт осягну.

Пізнаю в тім усе, що десь за гранню
Хоч рідної для мене, та тюрми,
Де я один, де я в роду останній,
Й безглуздо так звучить займенник "ми".

І в гаснучій агонії осінній,
Де простір мій- пристанок, а чи склеп,
Мій мед, мій бренді, схоронившись тінню
Чи філософії своєї, а чи ліні,
Спивати буду до останніх треб.

(Треби- церковні обряди)

Білу гриву зима розпустила,
Розвіває її заметіль.
І не видно Селени-світила,
Тільки сніжна встеляється сіль.

І в душі хуртовина тривоги,
Хоч давно відпустила його.
Крає серце від леза дороги,
І думки, й відчуття на арго.

Задаю риторичне питання:
- І для чого минуле мені?
Все! Не буду я більше, востаннє!
Але ж бачу: вже близько вогні.

І (ІІ)

Еолової арфи щемний дзвін --
Неначе на природі - пісня вітру --
Вона злітає вихором пір'їн,
Шматує, мов снарядами, повітря,

Коли тривог суєтний хвилегін
Нагадує кількаголову гідру --
Війну, що обертає все на тлін,
Красу немов стирає із пюпітру.

Але частіш я лірику там чув,
Ще й сльози наверталися неждано --
Очищення душі донесхочу...

Так вірші, проза, Образ бездоганний
Мене вражає, поміж мрій лечу...
Це -- твого серця надтонка мембрана.


ІІ (ІІ)

Це -- твого серця надтонка мембрана --
Література, слова дивна в'язь,
Од нього лід байдужості розтане,
Коли душа тих ліків напилась.

Читач відкриє щось нове, незнане,
І навіть той, хто у письменстві князь,
Здивовано аплодувати стане --
Мить успіху із сонця пролилась!

За пазухою камінь в когось буде,
І при нагоді заздрісний цей свин
На тебе виллє цілу бочку бруду...

Та не зважай, розвеснено живи!
Хоч відгомін брехливої огуди
До передчасних приведе сивин.


ІІІ (ІІ)

До передчасних приведе сивин
Життя столичне, зіткане зі стресів...
Почни для щастя городити тин --
Опинишся ураз на гострім лезі

Брудних пліток, брехні та гіркоти,
Бо інших там чимало інтересів...
Всі вияви любові, доброти
Не спинять підлих нападів агресій.

Але пітьми минає царство теж...
Звучить уже шляхетності осанна
Палає підлості одна із веж,

І розчиняється гидке, погане
В красі твоїй, вона тонка, еге ж? --
Коли торкнешся грубо, зойкне - рана...

ІV (ІІ)
Коли торкнешся грубо, зойкне - рана...
Душа твоя - з метеликів небес
Для мене зіткана, моя кохана,
Тонка, чутлина, чуйна, всіх чудес

Не зміг би, ні, перелічить до рана...
Шляхетних порухів... Ти - мій дюшес,
Рахат-лукум, вино, від нього п'яний
На все життя... У щасті цім воскрес!..

Та зупинися, телепню пропащий!
Струси ману, устань уже з колін --
Ізнов потрапив ув облуди пащу!

Хай скільки літ ітиме часоплин,
Кохання хміль віддати? О! нізащо!
Як хочу я уникнути провин.

V (ІІ)
Як хочу я уникнути провин,
Позбутися нестриманості слова.
Бо в'януть між травиці - мурави
Квітки пахучі, ніжні, пречудові.

Хоч десь отам на луки попливи,
У місті нашого буття - основа,
(Далеко ті озерні рукави!)
Нерідко чуть матюк триповерховий.

Все ж лайка - вияв нашого життя -
"Святе" письмо для зека й вуркагана,
Поета - мріяв мати здобуття

Шевченківки*, і думав, що дістане...
А з милою - о ні! Хай біль протяв -
Не впасти до жорстокості тирана...
_______________________________
* Шевченківської премії.

VІ (ІІ)
Не впасти до жорстокості тирана...
Углиб єства мойого упірни,
Нероном* я буваю тільки п'яний,
Коли стискають кліщі Сатани.

Тверезий - мов натхнення океану --
Розбурханий чи тихий і сумний,
Меланхолійний, як Богиня Дана**,
Свічусь, неначе сонячні лани.

Дедалі рідше Бахусу*** молюся,
Прихильник більше чарівної гри,
Що циніки назвали мусі-пусі...

А нас вона підносить догори...
Мій деспоте, лише тобі корюся --
Кохання золотий аквамарин!
______________________________
*Нерон - римський диктатор.
**Богиня Дана - українська Богиня води.
***Бахус - у римській міфології бог виноградарства і виноробства.

VІІ (ІІ)

Кохання золотий аквамарин
Це - еліксир натхнення дивовижний
Шепоче ніби: сонячно гори,
Твори красу, вона хай буде стрижнем.

Здається, стане молодим -- старий,
І гори переверне витязь ніжний,
О сила доленосної пори! --
Двигтить планета, весь усесвіт грішний!

Та має Чорнобог також могуть,
Йому в двобої теж, бува, таланить,
Спроможний з п'єдесталу він зіпхнуть!

Тому боротись треба ненастанно
Й раптово щастя -- як любові суть --
Нас обів'є тоді, немов нірвана.

VІІІ (ІІ)
Нас обів'є тоді, немов нірвана,
Шукаю ніжно пестощів твоїх...
Неначе то весна благоуханна
Благословляє солодом утіх,

Де музика звеличує оргАна --
Краса безмежна в радощах своїх --
Підносить до божественого стану,
Освітлює найкращу із доріг.

Ховаємось од болісних реалій
Окраденого долею добра,
І безміру кривавої печалі

Отам, де квітне сонячна пора,
Яку колись на миті нетривалі
О знаю: все одно вкраде Мара.


ІХ (ІІ)
О знаю: все одно вкраде Мара*
Краси життя п'янкі, щасливі миті,
Під вікнами ця заздрісна стара
Вгамовує бажання злі, неситі.

Улюблена її смертельна гра -
На ймення кликати, хто знайде сіті --
Озветься на той поклик - помира --
Під крики родаків несамовиті.

Але не вдасться позганять у кут
Все людство світу чорній цій потворі...
Згадавсь мені англієць Робін Гуд --

Він духом переміг чумні докори,
Достоту відав, що вбере цей спрут
Хвилини радості в огидні шори.
________________________________
*Мара (або Марена) – давньослов'янське божество зла, недугів, смерті, володарка Підземного світу.
В давньоукраїнській міфології вона уособлювала усю нечисту силу.

Х (ІІ)
Хвилини радості в огидні шори
Спрямовує життєвий негатив.
Піддашся, і зелені коридори*
Побачити зненацька можеш ти.

Вже недалеко звідти крематорій,
Чи темрява могильної плити.
Тримайся, не здавайся, зри у корінь,
Бо разом ще далеко нам іти.

Бувають, звісно, напади зневіри,
Краса душі на хвильку вигора,
Крадуть її космічні чорні діри...

Та світло, мов єгипетський Бог Ра**,
Дарує колір сонечка й сапфіра,
Вбере миттєвості життєвих драм...
___________________________
*Зелений коридор, кажуть, постає в очах тих, хто перебуває в стані клінічної смерті.
**Ра - єгипетський Бог сонця.

ХІ (ІІ)
Вбере миттєвості життєвих драм,
І їх огорне сяєвом іскристим,
Докупи все прекрасне позбира
Щаслива доля, як повітря чисте.

Над хвилями могутнього Дніпра
Хай спів лунає солов'я-соліста.
Кохана ув обіймах завмира
Милуючись неоновим намистом.

Вривається в картину темне щось,
Немов увів на світло мораторій
Диявольський скрипаль аби велось

Творцям війни пекельних ораторій...
Бо радості буття -- пророчив хтось --
Та не відчуть без цих акордів горя.

ХІІ (ІІ)
Та не відчуть без цих акордів горя
Той дивовижний насолоди смак,
Ту музику, котра і у повторі
Чарує серед холоду та мряк,

Де солов'їні голоси тенорів,
Медове флейти соло... Хтось закляк,
Заціпенів, заслухався акторів.
Їх виконання фантастичне? Так!

Але коли -- ця істина відома --
Тобі казала доля: "Умирай!
Одною з ніг вже був на світі тому...

Ледь виборсався, то життя - розмай!
Ти на контрасті пізнаЄш такому,
Яка прекрасна щастя дивогра!

ХІІІ (ІІ)
Яка прекрасна щастя дивогра -
Неначе падаєш в обійми щему,
Мов сонця цвіт душа твоя вбира,
Коханій ти даруєш діадему

З найкращих зір і каменів, котра
Богинь достойна, для яких окремо
Небесний виграває водограй,
Запрошує до любощів едему.

Туманять погляд хмари грозові,
Снують обмови заздрі, поговори,
Правдивості тлумачення криві...

Та сяєво космічне метеорів
Їх нищить... Бог іскрини шле живі,
То ендорфінів фантастичних море.

ХІV (ІІ)

То ендорфінів фантастичних море
Неначе танець чарівних наяд,
І кожна у прозорому уборі.
Розмова їхня - світла течія

Хвиль водоспаду, де співають гори
Як фонтанує віялом змія --
Краплини міріадами угору
Здіймає, насолодо ти моя!

Утіхи плотські все ще домінують,
Скорочують їх межі вікові
Й естетику струнку, неначе тую,

В оази поселяють садові.
Прислухайтеся: щастя світ цілує,
Еолової арфи щемний дзвін.

ХV (ІІ)

МАГІСТРАЛ

Еолової арфи щемний дзвін -
Це твого серця надтонка мембрана,
До передчасних приведе сивин,
Коли торкнешся грубо, зойкне - рана...

Як хочу я уникнути провин,
Не впасти до жорстокості тирана...
Кохання золотий аквамарин
Нас обів'є тоді, немов нірвана.

О знаю: все одно вкраде Мара
Хвилини радості, в огидні шори
Вбере миттєвості життєвих драм...

Та не відчуть без цих акордів горя,
Яка прекрасна щастя дивогра -
То ендорфінів фантастичних море.