дивні дні найшли нас
дивні дні йдуть по слідах
змагаючись занапастити
блаженніші миті
на цій саме сцені
і в інші міста
 
вічей дім дивацький
за голосами утома і смерть
і власниці вишкір
гостей снива грішні
бо мова про гріх
і ти знаєш який він
 
дивні дні найшли нас
десь у дивний межчас
ми гинемо самі
тіло страйкує
спогади іксують
біжимо день у день
в ночі див кам’яні
 
 
 
 
 
 
 
 

 
Я шпарку заб’ю, через неї дощить
Спиняючи свої думки
Все кудись-то
 
Заклею ці тріщини в дверях атож
Спиняючи свої думки
Все кудись-то
 
І неправда неважлива, я правий однак
У себе в хаті я
Правий однак
Ще зібрались люди ген, усе щось не виходить в них
І не закличе жоден їх у гості
 
Кімнату фарбую собі в кольори
Як ось вони ~ думки мої
У дорозі
 
І неправда неважлива, я правий однак
У себе в хаті я
Правий однак
Люди ген дурні й бентежні, навіть не питай мене
Чому я їх не кличу в гості
 
Гадаю, що час всього-навсього збіг
Ні разу не значних речей
Йдеш собі повз
 
Шпарку заб’ю, через неї дощить
Зупиняючи думки
Все кудись-то
Все кудись-то
Шпарку заб’ю, через неї дощить
Зупиняючи думки
Все кудись-то
 
 
 
 
 
 
 
 

Ти вмієш слухати мене роками поспіль.
Ти вмієш слухати мовчання навіть дужче.
Ми можем намовчатись разом вдосталь,
Допоки спілкуватимуться душі.
Юнацьких, ми позбавлені ілюзій,
І зайвої поспішності у рухах.
Ласуєм почуттям, неначе смузі
І обираєм шлях по білих смугах.
В нас мішури блискучої немає,
Хоч світ і пропонує сни сріблясті.
Нас двоє і цього вже вистачає.
Нас двоє і одне велике щастя.

14.07.2025г.

Перед осінню ніби винною
Почуваюся без вини.
Розлітається павутиною
Перший зАзимок слюдяний.

І жовтневого дня короткого
Багровиння снує клубки.
Кривда в них примостилась котиком
Над румОвищем шкарубким.

Сонце ковзає в обрій стомлено,
Ллється променем вощаним.
Оглядаюсь, шукаю: хто ж мене
Звинувачує без вини?

Кривда сонна - в череп'я злякано.
Заюшило у небозвід.
І не видно вини ніякої,
Замість неї досади слід

Шкарубкий. У вощанім промені
Лиш заграва тече бліда.
А я все озираюсь: хто б мене
Перед осінню оправдав?

В пухнастому світі
Пухнасті створіння
Пухнасто щасливі
У всіх поколіннях.
І сонце пухнасте
Їм світить ласкаво.
В пухнастому небі –
Пухнасті заграви.
Пухнасто муркочуть
Малі кошенята
І хочеться разом
Із ними мурчати.

7.10. 2025

Приходить осінь в дім
Неквапно, тихо. Втім,
Ніяк я не збагну, чому настільки сумно.
Застудженій душі не хочеться вже мрій,
Лише холодний дощ і роздуми абсурдні.

Нема вогню в зірках,
Змінили просто так
Свою палку красу на вічний мертвий спокій.
Панує тут нудьга і давить тишина
Без клавішної гри та струнних переборів.

Отак згоріли ми,
Немов тонкі свічки,
І воском розтеклись, застигли, оніміли.
Надія є завжди, та прикро, хоч кричи,
Дивитися на це із жалем запізнілим...



08.11.2013
(27.09.2025)

Р-апсодія жовтня журлива,
А-фіші розвісила осінь.
П-рислухайся: ліра чутлива,
С-крипаль милозвучно доносить.
О-рнамент мальований листям,
Д-ерева у міді та охрі,
І килим на землю встелився,
Я-ворик старенький заохав.

Ж-онглює листвою ще вітер.
О-колиця сонцем пригріта.
В-ерба заплела коси-віття.
Т-ривожне життя, диму - ритми.
Н-е радують трави посохлі.
Я-ри у печалі притихли.

Ж-або зеленіє у сосен,
У думці розгулює вихор.
Р-анети зібрати б у кошик,
Л-овити пелюстки рапсодій.
И-лкого не хочеться жовтня,
В повітрі хай лине свобода,
А сум із листками пожовкне.

Зустрілись ми в короткому рядку
Написаного спільним болем вірша.
Моя душа злітала вище й вище
Та мріяла про долю не таку.

Жорстока правда: я тобі ніхто.
Для тебе я навряд чи кимось буду.
Навколо мене - чорний попіл всюди,
Сумний парад розчарувань і втом,

Лише архів несправжніх почуттів,
І ще одне до нього додалося.
Звела з тобою нас красуня осінь...
Даремно я прощатись не хотів...

Знущання долі, посмішку легку
Ми помилково прийняли як милість.
І все-таки згадай, як ми зустрілись
Лише на мить. В короткому рядку.

Мела вишнева заметіль
і падала додолу цвітом,
як потягло їх звідусіль
одне до одного магнітом.

Він воював, як на війні,
за право бути тільки з нею.
У непроглядні дні сумні
вона була його зорею.

Коштовні перла дарував,
не рахував свої витрати,
а серед термінових справ
знаходив час любов пізнати.

Божився, що лише її
одну кохатиме до скону;
і обіцяв піти з сім'ї,
як вдасться вирватись з полону.

Вона ж — наївна простота,
повірила словам красивим.
Чи їй набридла самота,
чи закохалася щосили?

Напевно, не збагнеш тепер,
що керувало нею й звідки,
узявся той, хто шкіру здер
живцем з нещасної сирітки.

Із першим подихом зими
коханий зник в захмарній далі,
лишивши мороки пітьми
на оксамитовій вуалі.

Зривають листопад вітри,
а їй не віриться ще й досі,
що за фіранками жури
відхлипує дощами осінь.


03.10.2025р.

Всілися каштанчики
На листках-диванчиках.
Поглядають навкруги
Деревцяток дітлахи.
У коричневій кофтині
Ці каштанчики осінні.
Скучили під шкарлупою,
Гомонять поміж собою.

 
Чекав на перехресті, там де 42-га Стріт
І копав камінчика, що валявся собі
Почув дивний шум, озирнувся всебіч
А причина метушні о просто віч-на-віч
Як тут не дивуватися, удома я лишав його
Але немає сумніву, це мій власний надгробок
 
До гендляра зайшов і купив оце хлібину
Її вкусивши, подумав, поламаю свою спину
Помчав до зубодера: ‘Ей, у мене гострий біль!’
Той заглядає у рот мені й кричить:
‘О, чи не божевілля!’
Як тут не дивуватися, удома ж я лишав його
А в роті кусень власного надгробка мого
 
Тоді пішов у кіно я, єдине вільне місце
Там розлягтися хотів я, а щось блокує ноги міцно
Світло врешті увімкнули, і я міг бачити напевне
Гравірований мармур мовби шкіриться на мене
Як тут не дивуватися, удома я лишав його
Та підо мною явно мій власний надгробок
 
 
 
 
 
 
 
 

Мила ластівко, швидкокрила!
Де щебечеш сьогодні, люба?
Осінь стріла і відлетіла.
Хай тебе оминає згуба,

Хай щасливиться в тому краї,
Де погожі приходять ранки,
День турботливо зігріває,
Пісню слухає кеніянка.

Що той надлишок меланіну:
Їй, красуні, в дарунок щебіт!
Зачаровуєш, безсумнівно.
Хтось ревнує її до тебе.

А про мене ти не забула?
Від розлуки я зблідла зовсім.
Обзивається вітер гулом -
Вміє вітром співати осінь.

Мила ластівочко, чекати
Буде зимно і буде лячно.
Там, де висне прання картате,
Лиш весною тебе побачу.

Осінні ружі - відгомін літа,
Жовті троянди - сонцеві квіти,
І хризантеми, немов королеви,
Сонцепроміння золотить дерева,
Клени вдягають жовті хустини,
Відблиски сонця - янтарні модрини,
Сяйво фарбує гору жовточолу,
Світло тече водограєм до долу,
Сонячні блиски стрибають в джерельці,
Сонце в долоні і сонце в озерці.

Невблаганно під дощем
Гірко плачеш без підстави.
Не навчилася іще
перед іншими лукавить.

Правда гірше від ножа
ріже слух зарозумілим.
Де ж та праведна межа,
щоб сліпці ураз прозріли?

Краще рота на замок
зачинити і мовчати,
ніж зробити хибний крок
над нуртовищами страти.

Хоч в душі будуєш храм
з каяття і сліз покути,
важко бути щирим там,
де тебе не хочуть чути.

01.10.2025р.

День осінній коротшає, тане,
Дощ усі розмиває сліди.
Лунко падають долі каштани
Під шумок монотонний води.

І під звуки розкотисті туби --
Сум зненацька пошерх, порідів --
Ми кохались так пристрасно, люба,
Ніби шлюбилися молоді.

ПРИСПІВ.
Каштанопад, каштанопад
Дзвінкий, хвилюючий, урочий.
Дозрів плодів кохання сад --
Немовби осінь нам шепоче.

Чарівливим осонценим танцем
Кружеляють листочки навкруг,
Зашарілись дерева багрянцем,
Під вальсуючих виблисків гру.

Ах, каштани, каштани, каштани --
Знов достиглий зривається плід.
Хай же щастя, нарешті, настане
Для закоханих всіх на Землі.

ПРИСПІВ.
Каштанопад, каштанопад
Дзвінкий, хвилюючий, урочий.
Дозрів плодів кохання сад --
Немовби осінь нам шепоче.

2 жовтня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

 
я стрів її на реєстрації
фужер вина – у руці
чекала напевно по справах
при ній – безногий чоловік
о не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
та постарайся ще
сягни
усе йде як потрібно
 
я стрів був її на реєстрації
фужер вина – у руці
когось чекала певно по справах
і при ній – безногий чоловік
 
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
та постарайся ще
о ти сягнеш
усе – як потрібно
еге
 
я штовхався та й на демонстрації
де всякий належний був аб’юз
і поспів ”час обрамити фрустрацію
або лупити п’ятдесят-амперний фуз“
о співай і ти
 
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
та постарайся ще
і сягнеш усе
іде як потрібно
 
я подався у челсійський драґстор
отримати рецептурні ліки
у черзі поруч був містер джимі
і вигляд у нього хворобливий
ми зібрались піти ще взяти содову
зі смаком лагідно вишневим
я пісню співав містеру джимі
й усе що мовив той це слово ’вмерти‘
я відповів йому:
 
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
та постарайся ще
сягнеш усе
іде як потрібно
уу-гуу
 
іде як потрібно ужеж о бейбі
о так-ото
 
я стрів був її на реєстрації
у фужері кров’ю сплива простак
а вона вправлялася у шахрайстві
це ясно по закривавлених руках
 
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
не все йтиме так як бажав би
та постарайся ще і ти сягнеш
сягнеш усе
іде як потрібно о так
о ще би
 
о не все йтиме так як бажав би (о ні бейбі)
не все йтиме так як бажав би (не як хотів оце)
не все йтиме так як бажав би
о постарайся ще і ти сягнеш
іде як потрібно іде як-от
як-от є
еге йде друже
 
 
 
 
 
 
 
 

 
чуєш а ну глянь за вікно а що діється
о слухай та дощ
надворі дощить ото маєш
а не морочся тим
все буде собі якось іще
настає щось прекрасне тямиш
кайфуй собі у похмурий день
ей ей я чув тебе друзяко падай кайфуй
 
 
хмарний день мрій лише
хай сонце поки видихне
квіти скупані й ганяють діти ген
приляж і мрій у похмурий день
 
ще бачу як істоти вимоклі біжать о ти поглянь
карнавальний автівковий шум співає мелодію хлюпаючи
качці за щастя купатися в дощі у ставку парковім
я звішуюсь із підвіконня прозираючи
й те саме ти
 
хмарний день дощодень
немає сенсу психувати по кайфу собі усе
хай одведе твої мороки геть еге
падай кайфуй у похмурий день
приляж і мрій у похмурий день
 
 
✴
 
 
хмарний день дощодень
нема змісту психувати
і по кайфу собі усе
хай одведе твої мороки геть еге
падай кайфуй у похмурий день
приляж і мрій у похмурий день
впади і кайфуй у похмурий день
 
. . . . . . . . . . . . . .
 
о хмари і мрії
 
 
 
 
 
 
 
 

Осіння тиша барви розливає,
І прохолода обіймає ранки.
А вересень готує склянку чаю,
Міркує, творить з листя витинанки.

Аквамарином ваблять небокраї.
Троянди пишні квітнуть біля ґанку.
Осіння тиша барви розливає,
І прохолода обіймає ранки.

Павук останнє макроме сплітає,
Ажурне між гіллям дерев розвісив.
Вже журавлі кружляють над обійстям -
Танок легкий над рідним краєм.
Осіння тиша барви розливає.

Ця тиша, що гучніша громовиці,
Чорніша ночі та хмуріша тучі,
Уперто огорнутись норовиться
В холодний сон і в очевидь гнітючу.

Мені б її, як то було раніше,
В обидві жмені, щоб текла елеєм.
А я боюся нинішньої тиші,
Гоню, щоб не назвалася моєю.

Відмахуюся словом, що зродилось.
Кричу його. І диво - б'ється в дрізки
Беззвучної мани чуття зрадливе,
Й летить мені з етеру тепла вістка.

 
Місяча що
Потанцює в річковій мілині
Самота що
Мріє поміж тінями вербини
 
Мовить до лісних диво-павутинь
Снів на сходині до фонтану
Ліскою зі срібла диригує дроздів
Жде на сонце ген за горами
 
Місяча що
Йде збирати квіти у садочку
Сяяння що
Плине за відлуння часу ночі
 
В леготі поверх ніжно-білих шат
У кардан кида камінцями
Грає в хованки із марами світань
Дожидає сміх од сонцяти
 
 
 
 
 
 
 
 

Осінь потроху запалює листя,
тягнеться вгору димок.
Тускне природа, немає вже блиску.
в'ється клубок із думок.
Світ заховався за брамою наче,
ще й зачинив на замок.
Небо похмуре, здається, заплаче,
дзенькає суму брелок.
Осене, осене, в серці надія,
ти не спіши, почекай.
Бабине літо несе ейфорію,
Сонце ще кличе у гай.

За кожним кроком біль долаю,
крокую хворим в небуття,
і босоніж дійду до раю,
до пекла — вистачить взуття.
Байдуже вже, куди крокую,
дивлюсь — позаду все життя.
Ні літ, ні днів не наторгую,
бо сам у себе все відтяв.
Не так жилось, не так писалось,
не те у пам’яті лягло,
що розцвіло — не зав’язалось,
а решта зовсім не цвіло…

…та ні, то так… на себе наклеп,
я вірю, слово ще цвіте,
на дні осяде бруду накип —
і людство прийме слово те.
Тому пишу, ще є година,
чи трохи більше… на життя.
Поки живу — я ще людина,
помру — частина небуття.

Серпень, 2023

Причепурена ти у барвисте,
Ніби квіти цвітуть у степу,
А на шії червоне намисто.
Ти народжуєшся за добу
У руках українських майстерних –
Оберіг із шматочків тканин.
Уособлення ти характерних
Сподівань задушевних глибин.
Ти мала, та наповнена змістом!
Без очей, але бачиш усе!
Особлива ти і особиста,
Бо, щось тепле, твій дотик несе.
Пригорну тебе, наче дитину,
Намилуюся щедрістю фарб.
Має безліч скарбів Україна –
Лялька-мотанка теж її скарб!

17.09.2025 р.

Село розбомблене під обрій,
Ридання чуть і дронів свист,
Не плачте, все в нас буде добре -
"Втішає" псевдооптиміст.

Поза кордоном діти, вдови,
Вже півнароду - хто куди.
Та буде все у них чудово --
Іще повернуться сюди.

Та скільки горя ще зазнають,
Допоки схаменеться світ.
Прийдуть до пекла замість раю --
Складай, плането, заповіт.

Усіх накриє чорна хмара,
Китай і Індія удвох --
Півсвіту ядерним ударом
Розіб'ють, щоби світ цей здох.

Росії друзі -- демократам
Промиють мізки назавжди,
Нас полікує "мирний" атом,
Дасть демократії п.зди.

Ви, оптимістики хоробрі,
В "неописуемый восторг"
Прийдете. Буде вам все добре --
Та тільки років через сто!

23 вересня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

 
У середу близько п’ятої ледь розвидниться
Нишком зачинить у спальню двері
Лишить листа, що все мовить за неї
І на кухню сходами, носовичка
стискаючи
Двері тихцем зачинивши вхідні
Ступить нарешті надвір
 
Дім (Ми їй віддали життя)
Покинути (Пожертвували життя)
Час (Усе, що гроші придбати могли)
Дім покидає в якім самотіла (Прощавай)
Вона роки
 
Далі хропе батько, жінка, влізши в халат
Схопить листа прочитає умить
На самоті, біля сходів униз
Зі сльозами кричить чоловіку
Бебі пішла чогось –
Так не подбати про нас усіх –
Як тепер бути мені?
 
Їй (Ми не зважали на себе)
Обридло (Жодної думки про себе)
Вона (Ми пробивалися через життя)
Тих покидає із ким самотіла (Прощавай)
Усі роки
 
П’ятниця, о дев’ятій, зовсім далеко геть
Ось уже й зустріч призначена нею
Із хлопцем, що тямить на мототрейді
 
Втіх (Що ми робили не те)
Їй треба (Як осягти, що не те)
Бач (Є такі речі
Котрих не придбати)
Бажання власні усе притлумляла (Прощавай)
Вона роки
 
В домі отім (Прощавай)
 
 
 
 
 
 
 
 

Мідну турку вгортає пелюстями синіми полум'я.
Синій ранок за шибою холодом першим вістить.
Починається осінь іще одна, стомлена й зболена.
Пробивається сонце в тумані остудженим променем.
Синій ранок ув очі вдивляється садом пустим.

Сну розкидані крихти змітаються кавою чорною.
Піднімається світло, і айстри підпалює синь.
Що там, Боже, Ти мелеш небесними синіми жорнами?
Сині скельця розбитих надій ніч і день переповнили.
Що Ти, Боже, назавтра по наших молитвах даси?

(Сонет)

Четвертий рік вона приходить поспіль.
Колись весела,
А тепер сумна.
Розгублена нерозумінням Осінь.
Чом йде війна?

Чом на її теренах жах цей стався?
Чи фарб колись жаліла золотих?
Як відбулось, що тих хто милувався,
Нема в живих?

Чому мільйони кинули домівки,
А ті хто залишилися – тремтять?
І у полях не квіти, а кінцівки!
Міста горять!

Земля знівечена, в скорботі небеса!
Кому потрібна осені краса?


6.09.2025р.

Не гадаю наразі, що буде зі мною —
домовина соснова, чи сонця розмай?
Бач, вервечкою ходить біда за бідою,
без страждання гріхи не пускають у рай.

Ще не все допила із ґрааля терпіння
і не склала в дорогу валізу важку.
На краю океану збираю каміння,
а знаходжу бурштин у холоднім піску.

Та коней не жену, хай пасуться на волі —
не зозуля, а небо роки́ роздає.
Золотий день вплітаю в літа сивочолі
поки б'ється закохано серце моє.

Поки сльози тобі довіряю пекучі,
шаленію від щастя в обіймах палких,
я відважно долаю кичери та кручі —
в життєдайнім коханні — твій видих, мій вдих.

22.09.2025р

 
О, ця жінка зо цвинтаря від мене має діти
Душевна, хай не всяк нас має видіти
Вона ангел звалища, є у неї їжа
Якщо я помиратиму, ти знаєш, хто саме накриє моє ліжко
 
Якщо трубопровід зламаний, на мості я приникнув
Чи їду з глузду на гайвеї недалік ріки-от
Вона прибуде повсякчас, своєю ниткою зашити швидко
Якщо я помиратиму, ти знаєш, хто саме накриє моє ліжко
 
Ужеж, не робить нерви, не тре зайвини
Вона ходить, як Бо Дідлі, не потрібен костур їй
Нерозлучна зі своїм чотирнадцятим калібром
Якщо я помиратиму, ти знаєш, хто саме накриє моє ліжко
 
Ужеж, мені потрібна екскаваторка, відганять мерців
Чи сміттєвозка, вивантажить щось із голови
Вона доставить все належно, доставить навіть більше
Якщо я помиратиму, ти знаєш, хто саме накриє моє ліжко
 
 
 
 
 
 
 
 

1
Гей, там, в тилу,
в квартирі, чи в своєму домі,
ти депресуєш у страху.
чи сохнеш у якійсь утомі!
Лишай те все, - на передку,
в бронежилеті, у шоломі,
ти на покликанні шляху,
а не в переляку полоні!

Гей, там!
Заводься надуху!
Гей, там!
У самоті земній!

2
І що тепер оті дрібні -
минулого життя напруги?!
Межи тутешньої рідні,
між побратимів - не до туги!
І на війні, як на війні, -
ти обираєш тільки рухи,
і тягнеш руки й уві сні -
щоб друга витягти з непрухи!

Гей, там!
Заводься надуху!
Гей, там!
У самоті земній!

2025

Чарівниця осінь сіє жовте листя,
Що, мов по спіралі, спурхує з гілля.
І співає птаство жваве, голосисте
І усе навколо співом звеселя.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

І хоч день коротший все стає дедалі,
Відлетять у вирій скоро журавлі.
Тихо у багряній розчинюсь вуалі,
Зацілую осінь у ясні жалі.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

Гаю мій коханий і природо люба,
Де іще так гарно я розкошував –
Підставляє осінь для цілунку губи
І гублю від щастя я усі слова.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

10.09.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Тендітні вії додолу опускаю,
У подумках з тобою я лечу.
Мені до болю тебе не вистачає,
Я, ніби полум'я свічі, тремчу.

Чекаю, що покличеш знову ти мене.
І без вагань я швидко прибіжу
Кохання , мов іскринка, до душі торкне.
І перейду вже будь-яку межу.

І не страшні в житті мені дев'ятий вал,
Цунамі і торнадо на шляху.
Якою б темінь не була, чи сильний шквал,
Прийду! І полум'ям згорю в гріху.

Щастя любить тишу,
тож плекаєш в домі;
у душі колишеш
почуття знайомі.
Затуляєш вікна, 
за́піркою двері —
квіточка тендітна
в пишнім інтер'єрі.
Радощі неначе
за семи замками.
Може, хто жебрачить,
гострить ніж роками.
Чужаки відколи
б'ють твої дзерка́ла
не ділитись болем
небеса благала.
Хоч греби граблями,
стільки горя всюди.
В позолоті храми,
у жалобі люди.
Миряться з бідою,
о́брази цілують...
На тлі супокою
гіркне Алілуя —
спрагле і смиренне,
на хресті розп'яте,
а ти п'єш щоденно
трунок з рути-м'яти.
Щастя лиш для тебе 
раєм розпашілось —
квітнуть в чорнім небі 
хризантеми білі.

17.09.2025р.

 
Знаючи, надходить ніч і сонце палить кораблі
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
 
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не стидаючися сліз
Що в собі ховати мав, чи від себе, чи то від вас
Але стид є надболючим і той біль зроста щораз
 
 
 
 
 
 
 
 

Нетрадиційність нині в моді,
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.

Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.

О життя ти мойого -- світання,
Чарівливе таке, осяйне.
І любов на цім світі остання --
Хай ніколи вона не мине.

Феєричне небес розгортання --
Спалах ніжності, світлості дня.
І обіймів палких огортання,
Щастя ти найрідніша рідня.

Щебетання птахів, щебетання
Про найкращу весну у житті,
Трепетання сердець, трепетання,
Миті любощів - сни золоті.

Дивовижне імення літання -
Стану танго спонтанного крок,
Як відлуння кохання ві-тання,
Тане ельфів тантричний танок.

16-17 вересня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Під сувору музику Шопена
Скаже хтось услід:
«Не повезло».
Ось і налаштовує геєна
Янголу-хранителю на зло
Печі, казани, вогненні плити,
Паливо, трійчата і багри,
Щоб мене у смолах кип’ятити,
Побажавши: «Пропадом гори».

Янгол у сльозах – йому ця втрата,
Як на охоронця, незначна.
Зграя вороння́, така завзята,
Щось до мене каркає вона.

Не на сніг, бо петрає в погоді.
Може, так вона пораду шле:
«Досить, не стенай, вмирати годі,
Не настільки вже тобі і зле».

Свиснув їм. І вся моя подяка.
Крилами махнули і знялись.
Осінь, як і літо, теж ніяка.
А бували кращими колись.

©  2009 – 2025

Вона приходить на світанні,
Коли іще дрімає двір, –
Коли ледь видимі останні
Вогні холодні зблідлих зір.
Вона замислено світліє
На фоні сірого вікна
І подає щораз надію,
Що стане ніжити півдня.
Щоб не томили інші справи,
Яких багато є навкіл, –
Вона зготує звично каву
І принесе її на стіл.
Вона уміє воскресити,
В короткій пам’яті моїй, –
Далеких днів безжурні миті,
Або додати трохи мрій.
Вона з’являється неждано,
Коли ще спить усе навкруг, –
І оживає невблаганно
В моїй душі натхнення дух.
15.09.25

 
дівчино що
на самоті
граєш у пасьянс
наглядачкою душі
замкнена у в’язниці
свого набуття
чи повіриш ти
болісно мені
бачити як
плачеш
 
о дівчино
рвися із тенет
попиляй ті ґрати
йди із клітки геть
адже ти у в’язниці
свого набуття
 
дівчино отже
ліпше лети
маючи свій шанс
на містерійний плин
умираєш у в’язниці
свого набуття
 
 
 
 
 
 
 
 

Вмирає хата без батьків,
батьки давно вже в домовині.
Ніхто не йде до хати нині:
вже і сусіди не такі.
«Часи змінились»… не часи,
а ми змінились… чи на краще?
Війна нас ділить звідусіль
на роботяще і ледаще,
оте ледаще з ворогів —
з обох Дніпровських берегів…
Вмирає хата без синів,
обидва полягли на фронті,
коли ще горизонт синів
недоозброєній піхоті.
Коли лякали нас кінцем
Вкраїни, та міцнів наш спротив,
коли, оточені кільцем,
загинуло пів роти…
Могили ще не поросли,
багато їх убитих нині.
Брати у Бога — як посли
народу вільної країни.

Вересень, 2022

Синьоока осінь, охролиста.
Як мені ти мила! Гойда-да:
Сливи лазуритове намисто
Вітру обірвати не шкода.

Він давно вже яблука обшморгав
Із вершків, що підпирають синь,
Груші обірвав, лише угорка,
Сріблена осугою, висить.

І меди збирає із осоння.
Крепко учепилася в гілки!
Ніби сню: бабуся на ослоні,
Сливи у долонях шкарубких.

На Покрову теплу, мирну, тиху
Виметений двір, цебро нове
На криниці білій. Храм - то втіха,
На столі готове храмове.

Гості на підході. В мисці сливи,
Вимиті для гамірних внучат.
І бабуся стомлена й щаслива.
Бо Покрова. Бо рідню стрічать.

Постукала скорбота у вікно.
Торкнувся холодом осінній вечір.
Так сумно... На столі стоїть вино.
Задуха тютюнова. Порожнеча.

І де моє минуле? Ось воно -
Старі альбоми, старомодні речі.
Мені давно вже стало все одно,
Який тягар не витримають плечі.

Вирує навкруги якесь життя,
Що сповнене солодкого сміття,
Мої ж рядки - про згублене й потворне.

За скупченням затактів та синкоп
Рука журби кладе в калейдоскоп
Одноманітні скельця - тільки чорні.

 
ей! ей! ей! ей
колір небес пекельно багряний
чий то дім палає дотла дотла
он отам
 
друга я спитав ”о звідкіля цей чорний дим?“
він же: кха! – і чуєш каже ”те гадаю мав би сніг
піти“
із тим лишився сьорбати чай а я завів свій шевроле
й туди помчав узнати чия печаль у цей раз
сестри браття тато й мама у сльозах стояли
на сцені тій чувся скрізь огневий плач примарний
сам я вліз на дах авта і кричав спересердя так
мовляв ”о бейбі нащо ж дім палить свому братові?“
 
ей! ей! ей! ей
колір небес пекельно багряний боже
чий то дім палає дотла дотла
колір небес пекельно багряний боже
чий то дім палає дотла он
отам
 
хтось із натовпу ступив зростом дев’ятнадцять миль
волав із нудьги й одрази ми зачервонили небо зразу
я сказав що правда онде не спали себе притому
спробуй взнати не згорів кажу тобі
тай поїхав потім геть хоч не зміг забуть день цей
добрався до долини що відкрилася із вікон
космічний корабель моторошний всім
ген приземлився & зібрав мерців
 
ей! ей! ей! ей
колір небес пекельно багряний леле
чий то дім палає дотла дотла
колір небес пекельно багряний боже
чий то дім палає дотла дотла онде там
 
 
 
 
 
 
 
 

Вітри, мов сховані в невидимі домівки.
Безмовні зорі у просторах неба.
Лиш пам'ять дістає не стерту часом плівку.
Роки скоріш пливуть човнами в невідь.
Прислухався, неначе йде...зашурхотіло.
Ні, ні! Вона, як ластівка, летіла б.
Її політ легкий, його здригалось тіло,
А в серці билась-билась ніжна сила.
Цілує місяць спомини і ніч самотню.
Не гасне давня туга, шепче осінь.
Старі сюжети тиші, дивного безсоння.
Осядуть вранці в трави суму роси.

 
Ось хліба взяв у батька і вийшов на дорогу
Вийшов на дорогу
Узяв що міг і вийшов на дорогу
Виходячи у світ де зна лиш Бог
Все щоби справуватися якось
 
Оце витратив усе що мав був у краю голод
Був у краю голод
І витратив що мав у краю голод
Казав “Іду наймуся до господи
Бо треба справуватися якось”
 
Господар “Та робота є ти годуй свиней
Годуй мені свиней
Робота є годуй мені свиней”
І хлопець голову повісив леле
І це не справуватися якось
 
Казав “Вірю я вертатимусь домів
Вертатимусь домів
Я вірю я вертатимусь домів
По тій дорозі скільки можу йти
І треба справуватися якось”
 
Вже батько рік до усіх “Син вертає мій
Вертається домів”
Батько уклякає на коліна
Каже “Співайте й Господа хваліть
Хай милує”
 
Той хлопець голову звісив і заплакав
Стояв отак і плакав
Хлопець голову повісив і плакав
Казав “Чи я тобі дитина батько?”
Так-от
 
Вже батько рік “Старший сину ти забий теля
Родину клич до нас
Забий теля й родину клич до нас
Мій син згубився та вернувся бач
І треба справуватися якось”
Ей
 
 
 
 
 
 
 
 

Ще один монстр кривавий між «героїв»,
Що носяться із ними москалі.
Ще пошукати треба на Землі,
Хто поливав би отак щедро кров’ю
Своїх солдат поля кривавих битв.
Солдатським трупом він встеляв дорогу,
Хоча не завжди і до перемоги.
Скоріше катом був той московіт
Своїх солдат. Бо він їх не жалів
Ніколи. І про те солдати знали,
Бо ж «м’ясником» недарма прозивали.
«Баби ще нарожають!» - говорив.
Не дай Бог під його потрапить гнів!
А ще солдатам він запам’ятався,
Бо завжди дуже страшно матюкався
І пики часто генералам бив.
І то усе – відомий маршал Жуков.
Ще не святий, здається в москалів.
Але у них це просто взагалі –
Святим також зробити того крука.
Чим же прославивсь їхній той «герой»?
Чим заслужив звання таке високе
І орденів, медалей на два боки,
Щоб його чорне прикривать нутро?
Москаль типовий, народивсь в селі
В глибинці. Ну, які там перспективи?
Там, ну, хіба що спитися можливо,
Як то і роблять часто москалі.
Але цьому так дуже пощастило,
Адже Велика почалась війна.
Життів мільйони знищила вона,
Але ж не всіх на тій війні убило?!
Цей був мобілізований, але
Контузію отримав і списали
В запас. Щось з головою, певно стало,
Адже зробилося жорстоке й зле.
Чи то воно завжди таке було?
Того не знаю. Але так вже сталось,
До влади комуняки вже дорвались.
В Москальщині нагору підняло
Усяку погань, ледарів, бездар,
Які весь світ ненавиділи, наче.
Цей шанс піднятись вгору теж побачив,
«Прорізався» у нім воєнний дар.
Не знаю, де і як він воював,
Але отримав першу нагороду
За винищення власного народу,
Який був на Тамбовщині повстав.
Такий «герой» для комуняк був треба.
Тож скоро і до партії вступив,
Бо ж тим кар’єру легшою зробив.
А думки ж був високої про себе.
Отож улаштувався непогано,
На ті часи розкішно досить жив,
Аж двох жінок тоді собі завів,
За що партійну лише мав догану.
Дві жінки в комуніста – то не гріх,
Від лінії партійної хитатись,
За те можливо і з життям розстатись.
Чого чіплятись до дрібниць таких?
Аби служив партійним інтересам.
І він служив їм, віддано служив,
Що партія веліла – то робив.
Дожив в кінці тридцятих до репресій.
Від інших на відміну - пережив.
Таким, як він то легко удавалось,
Вони по трупах вгору піднімались.
І він піднятись високо зумів.
Час зоряний для Жукова настав.
Японці на Монголію напали.
А москалі ж усюди носа пхали.
Тож Сталін туди Жукова послав.
Де матами, де простим мордобоєм,
Де розстрілами так всіх залякав,
Що армію японську подолав
В боях жорстких над Халхін-Гол рікою.
За рік вже Бесарабію «звільняв»
І скоро став начальником Генштабу.
В теорії він розбирався слабо,
Але, як йому вислужитись, знав.
В Європі вже тоді ішла війна,
Тож і Союз до неї готувався,
В Генштабі план для того розроблявся…
Хоча інакше почалась вона.
«Зненацька» Гітлер на Союз напав.
Завчасно, бач, не попередив, клятий,
Що в день такий він буде нападати.
А Жуков плану іншого не мав,
Окрім того, що будем воювать
На чужих землях, ворога долати.
А тут прийшлося раптом відступати.
За те Генштаб потрібно розстрілять.
І Жукова найпершого. Проте,
Хоч розстріляли кілька генералів
Та Жукова лише на фронт послали,
На фронті явить хай мистецтво те
Військове, чим хвалився увесь час.
Та і на фронті з нього толку мало.
Й велику битву танкову програли,
І Київ німцям віддали якраз.
Солдат мільйони у полон здали,
Всю техніку у полі полишали.
Аж до Москви поспішно відступали,
Бо німців зупинити не могли.
Хоч він весь час і їздив по військах,
Крив матом, бив у морди генералів,
Солдат на пострах для других стріляли.
Та був сильнішим перед німцем страх.
Щоб не пустити німців до Москви,
Знов керувати Жукова послали.
Воно ж в боях аж два фронти «просрало».
Вже німець у біноклі Кремль ловив.
То не його заслуга, що вдалось
Попід Москвою німців зупинити.
Його ж тоді послали боронити
Вже Ленінград. Воно ж мерщій взялось
Знов всіх лякати. Розстріли пішли.
Солдат за відступ без жалю стріляли.
Та Жукову того здалося мало,
Тож він наказом по військах велить
Розстрілювати, навіть сім’ї тих,
Хто здавсь в полон. І, знаєте, стріляли.
Адже чекісти жалості не знали.
Як Ленінград він «відстояти зміг»,
Направили його знов під Москву,
Де німців трохи взимку відтіснили.
Тепер же далі наступать рішили.
Він взявсь за операцію нову
Так, як і перше – матом і нахрапом.
Людей на кулемети страхом гнав.
Та до мільйона там солдат поклав
Під Ржевом. Але що для нього втрати?
Встеливши трупом попід Ржевом шлях,
Він зовсім так нічого й не добився.
Звідкіль почав, то там і зупинився,
Хоч армії лягли на тих полях.
А далі був, щоправда Сталінград
І Курськ. Та якось обійшлись без нього.
Хоч він собі приписував і того.
А далі німець покотивсь назад.
«М‘ясник» на Україну знов прийшов.
Тут його норов проявився знову.
Йому хотілось, як вампіру, крові,
Тож він і «вихід» врешті-решт знайшов.
Створити військкомати наказав
Скрізь польові. Як села «визволяли»,
То всіх чоловіків бігом хапали,
Щоб кожен кров’ю «зрадництво» змивав.
Хапали молоденьких юнаків
Й старих дідів – нікого не питали.
Цеглину в руки і в атаку гнали.
А, щоб ніхто назад не відступив,
Чекісти з кулеметами стояли
Позаду них і убивали всіх,
Хто у тій бійні уціліти зміг.
Тим людям, навіть форму не давали.
Тож звали «чорносвитниками» їх.
У чім схопили, в тім і воювали.
Дніпро осінній, хто як міг, долали,
Аби лишень проклятий Жуков встиг
До свята Жовтня Київ захопить.
І сотні тисяч в Букрині зостались.
Хоча вони ніким не рахувались.
Ще стільки десь під Корсунем лежить
Таких же «чорносвитників», яких
Беззбройних на позиції кидали,
Де німці тисячами їх вбивали.
А той «герой» іще хвалитись міг,
Що він, щоб розміновувать поля,
Туди людей в атаку посилає.
Хай половина їх отам лягає,
Зате розчистить він дорогу для
Піхоти й танків. От він був який!
А, щоб Берлін скоріше захопити,
Туди американців не пустити,
Людей він безперервно кидав в бій.
Щодня п‘ятнадцять тисяч люду клав,
До сотні танків, літаки, гармати.
Зеєловські висоти велів брати,
Хоч обхідні шляхи для того мав.
Та що йому сто тисяч чи мільйон.
Зате дістався першим до Берліну.
Німеччину «поставив» на коліна,
Життя людське поставивши на кон.
Як, наче в нагороду за все те,
Його поставив Сталін комендантом
Німеччини, щоб лад країні дати.
Здавалося б, завдання не просте.
Роботи повно. Але він не тим,
На тій посаді будучи, займався.
Він мародерив. До того накрався,
Вивозив ешелоном й не одним
Коштовності і золото, картини,
Хутро, тканини, речі, килими.
Забив маєтки меблями тими,
Укрили цінні гобелени стіни.
А він все крав. Підручні всі його
Від коменданта теж не відставали.
Німеччину до нитки обдирали.
Нажитись сподівалися бігом.
Хоча, що Жуков? Та ж держава теж
Тягла звідтіль і фабрики, й заводи
Під приводом відшкодування шкоди.
Не мав грабунок той ніяких меж.
А Жуков іще й носа задирав,
Бо ж «переможець». Сталіна дістало.
І Жукова чекісти раптом взяли.
То була ще одна з відомих справ –
«Трофейна». Не одного узяли.
Разом із ним ще й купу генералів.
Хтось до в‘язниці, когось розстріляли.
А Жукова з посади лиш зняли.
Відправили в Одесу воювать
З бандитами… Як Сталіна не стало,
Воно вже на Уралі керувало.
А тут гризня – кому всіх вище стать.
Всі Берії боялися, тому
Супроти нього всі «дружити» стали.
На поміч того Жукова позвали,
Бо ж військо підчиняється йому.
Він Берію «звалити» допоміг
І знов при владі, знову на посаді.
І знов служити-вислужитись радий.
За рік на Тоцькім полігоні зміг
Навчання провести. Там підірвали
«Ядрьону» бомбу. Знявся гриб страшний.
Півсотні тисяч «кинули у бій»,
Вони крізь хмару ту в атаку мчали.
Сам Жуков іздалека поглядав
В бінокль німецький, як його солдати,
Не знаючи, ідуть крізь гриб той клятий.
Та він від того зовсім не страждав.
Він не страждав. Я ж, був коли малий,
На свого дядька з острахом дивився,
Як він страждав і без кінця трусився.
Бабусі тож доводилось моїй
Його, немов дитину годувати.
Пізніше випадково я узнав:
Десь він під радіацію попав,
Коли служив у армії солдатом.
Де саме – я не знаю, може й там
Під Тоцьком – тепер ні в кого спитати.
Можливо, вбив його той Жуков клятий.
Десь, мабуть, прислуговує чортам.
Та то не всі ще подвиги його.
В п‘ятдесят шостім, як вже геть дістало,
Угорщина на комуняк повстала.
Не захотіла вже життя того.
І Жуков проти них війська повів.
Проти цивільних танки і гармати.
Прийшли війська і стали убивати,
Він у крові повстання потопив.
А у Москві знов почалася гризня,
Хрущов вже стільки «начудив» багато,
Що всі «здружились» і рішили зняти.
Та Жуков того сторону прийняв.
А в нього сила, бо із ним війська.
Тож змовників швиденько розігнали,
Усіх з посад високих познімали…
Подяка ж була Жукову така:
Його з посади скоро теж зняли,
Відправили на пенсію й забули б…
Та незабаром стрілки повернули,
В Хрущова теж «недоліки» знайшли
Та і прогнали. Брежнєв як прийшов,
То став «героя» з Жукова ліпити
І «перемоги маршала» робити…
Хоч помсти ще вола пролита кров!

 
Синій хліб не їж, матимеш недуг
Що вбили брата, убили сестру
А курчачий гриль на скошених пісках
Не зрівняю із бобами що у твоїх руках
 
О, Мейбел, Мейбел
Люблю тебе, дівча
Та я не певний
Мейбел, о Мейбел
Не шарпай ті кухонні меблі
 
Не ріж цибулю кільцями, не чисть виноград
Омріюй бананові слайси, не облизуй край пирога
Якщо годинник сонячний узимку нікчемний
Знай, погода є причиною ефекту
 
Ей, Мейбел, Мейбел
Люблю тебе, дівча
Та я не певний
Мейбел, ей Мейбел
Не шарпай ті кухонні меблі
 
Кинь горох у воду, воду на огонь
У пивниці лежить жінка, у нїй лезо ножа
Тягни молоток, здіймай ту кирку
Відганяй страхи свої пого-стіком
 
Ей, Мейбел, Мейбел
Люблю тебе, дівча
Та я не певний
О Мейбел, ей Мейбел
Не шарпай ті кухонні меблі
 
 
 
 
 
 
 
 

Зелен-листя поволеньки в'яне,
Опадає додолу, сумне.
Затужу за тобою, кохана,
Щем осінній огорне мене.

Наших зустрічей, Боже, як мало --
Світлих днів у моєму житті.
Наче кинутий я на поталу
Безпросвітній жахній самоті.

Забуття п'ю гіркущого трунок,
І тону в тихій сліз пелені.
Все віддав би за твій поцілунок,
За обійми гарячі хмільні.

Марю зустріччю аж до знемоги,
І жадаю почуть наяву
Твій жагучий пронизливий стогін,
Я для цього на світі живу!

Я живу, щоб була ти щаслива,
Щоб у пестощах мліла моїх.
Бо кохання - найбільше це диво,
Лік найкращий від горя і лих!

5 вересня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Ці марення і візії природи
Прорвуться крізь тюрму в'язких снігів.
Фантазія народиться в пологах,
Як повінь із бетонних берегів.

Фантазію ніщо уже не спинить,
Її сніги на крилах понесуть.
Ти в космос запускаєш довгий спінінг,
Впіймавши лиш вигадливий абсурд.

Фантазія, настояна на спирті
Стрімких снігів і навісних вітрів,
Несеться полем у нестримнім спринті
І падає в безмежності морів.

9 грудня 2023

Сьорбнула я біди чимало,
не віриться — «зурочив хтось.»
Що мало статися, те сталось,
що мало бути те збулось.

В собі копатися не буду,
шукати винних не берусь.
Невже зробили ляльку-вуду
голками втикану комусь

лише за те, що особлива
і не така, як дехто хтів?
Пісні народжуються з дива,
вінки сонетів з ревних слів.

Любов'ю грішною, святою,
освітлюю негожі дні,
ховаю сльози за стіною,
як непереливки мені.

І вірю в те, що все минеться,
мов чорна хмара промайне.
Пригорне Бог до свого серця,
незламну долею мене.

Пройдуть печалі люті зливи
в душі згорьованій моїй,
і блисне сонце прозорливе
на кінчиках вологих вій.

І буде все, як я захочу —
фата весільна й білий вальс,
медових снів сливові ночі
благословенні повсякчас.

03.09.2025р.