Зоряниці марніють тоді,
Коли жаром займається обрій,
А розбуджений звуками дім
Переповнюють світло і добрість.
Погасають, як іскри, рої
Зоряниць на блідім небосхилі,
Коли родяться вірші мої
І показують крила та силу.
Мерхнуть сумно вогні зоряниць,
Попишавшись удосвіта цвітом, -
Коли я вже лежу горілиць,
Усміхаючись сонцю і світу.
30.04.26

Небесна синь така безмежна.
Не можу погляд зупинить.
Бо неповторна зникне мить.
А ми від Всесвіту залежні.
Думки бувають протилежні
тому, що коїться навколо.
Навколо скільки горя, зла.
Ось так і я в собі несла,
збираючи у власне коло,
відлуння спогадів та болю.

Та якось далі жити треба.
Ця біль переросла й мене..
Та сподіваюсь: все мине.
Тому дивлюся знов на небо,
своє утверджуючи кредо.

*******
Весняний справжній вернісаж
підкреслює якийсь пейзаж
цвітінням неймовірним барв.
В доробку в нього скільки справ!
Міцний життєвий має стаж.

*******
Чергуються і пори року.
Виконують свої уроки.
Можливо, в когось перші кроки...
А хтось пройшов шляхи вже зрілі.
Наскільки впевнено чи вміло???

*******
У кожного свій власний шлях ...
Весни краса, співає птах...

29.04.2026

***

Випльовує новатор гасло
сонети ж до яких не звик
на нього діють мов на чорта
часник

***

Дивлюсь у вибране, зітхаю...
сушко сушко сушко сушко
ніяк в ті двері не пролізе
юрко

***

З відбірним матом я ваяю
собі новий сто перший нік
бо сотні різних попередніх
гаплик

Не дозволяй мені себе винити,
Я більше за життя його люблю!
Як небеса — отави соковиті,
І чуйну пісню з присмаком жалю.
Я так його кохаю, Боже! Нащо
Ти дав мені жагу земного щастя,
Аби міняла волю на кайдани?
Його любити я не перестану.

Люблю його: як море — сагу вітру,
Немов калина — промені ясні,
Бентежна юність — райдужну палітру.
Залиш хоча би спогади мені.
Я так його кохаю, Отче. Звідки
В журі чекати долю біля хвіртки
І захлинатись в пролісках туману?
Його любити я не перестану.

Я думаю про нього світанково,
А вибираю крижму неземну.
Сльозу топлю у смутку та любові,
Та більше зорепад не обійму.
Я так його кохаю, Боже правий.
У самоті стою на переправі.
Хоч відпускаю душу полотняну —
Його любити я не перестану.

27.04.2026р.

 хотів би обійняти друзів
 яких все менше рік у рік
 щось відкладав усе не встиг
 сказати
 наче би не мусив
 повіщо врочити
 загин загуба згин
 усякий в космосі своїм
 можливо ще когось
 твоє розважить кукуріку
 можливо більше ні
 бо на війні як на війні
 слова незнайдені
 вони
 безглузді
 

До літ хоча би десь до сорока,
Допоки зріє мрія про безсмертя,
Нехай несе життя мого ріка
Крізь дамби, мілководдя й круговерті.

Не вирватись із русла кораблю,
Чи меншій з річкових посудин.
А спробу я таку хіба зроблю?
І кожний вчинок мій, а не іудин.

До моря вічності і мудрості глибин
Попереду розлогий естуарій.
Усе пройду, а стрінеться загин,
Злетить душа на крилах дивних арій.

І там, у надвисокій вишині,
Безсмертя усміхнеться і мені.

Лише ранком у ворожки
Золоті крадуть гриби ,
Лише гудзики і брошки
Тут готують до сівби,

Лише шерех чують бджоли
Про фізичну суть єства*,
Лише ковдри, лише змови
Там, де стежкою жорства.

Драфт не будь до нас жорстоким!
Будь як репліка часу!
Для помірно одиноких
Бережи свою красу!

Бо як змовкнуть колотушки,
Жир заллє очей ліхтар,
Знову мухи-цокотушки
Стануть збурювать узвар.

_______________________
Чорне віяло і вітер,
Сонця жовтий промінець,
Лише ранком у ворожки
Зводять смуток нанівець.

 не казка і не зовсім каско
 ішов містами чоловік
 в його лиці минулий вік
 хай мовить ізнічев’я маска
 пейот не модний аяваска
 барменці кине інший фрік
 у нього є такий барвник
 будь-що опісля нього вакса
 ретельніш вибери момент
 загальний не національний
 слів віртуозний екскремент
 шалена зустріч на прощання
 розчарування вибачай-но
 усесвіти ущерть ущент
 

Крізь версти юності - до зрілості й сивин,
Буває, йду собі, як нелюдим,
Долаючи життя природний плин,
І не ловлю нічого і ні з ким.

Коханням ділячись, хіба ж його ділив?
Я просто поділяв - і вистачало.
Було, і проливав - тоді й полив
Бував таким, що не здавалось мало.

І все я бережу, як і беріг
У свіжості отій, що має бути -
Як ранок, що озвучив Едвард Гріг.
Його і слухаю в часи відрад і смути.

І силу гармонійного єства
Ся родить і поезія нова.

* * *

Ранок

Ранок

 
І поки любов уві всіх почиває
Моя гітаро, плач собі
І поки підлога метіння чекає
Поплач, гітаро, собі
 
Чом не підкажуть вам спосіб жоден
Свою відкрити любов
Чом інші вами керують знову
Купляють і продають
 
І поки сей світ не спинив обертатись
Моя гітаро, плач собі
Із помилками, але мусим навчатись
Поплач, гітаро, собі
 
Навіщо збили вас із дороги
Зурочивши, геть усіх
Спотворив хто ваш вільний розум
Чом жоден не стеріг
 
І поки любов уві всіх почиває
Моя гітаро, плач собі
Усе поки любов . . . .
Поплач, гітаро, собі
 
 
 
 
 
 
 
 

 що тут вигадувати що ліпити
 у порожнечі між байдужих стін
 і то не гобіти були а брити
 казав тобі а ти скривилася при цім
 тебе цікавить щось просте і зрозуміле
 поплакати чи посміятися собі
 і речі що тебе наразі оточили
 чи уточнили · всі вони аби
 явити зблиск на мить а потім якось
 не докучати хай збирають пил
 за вікнами одноманітна мряка
 дахи меланхолійні наокіл
 

Вона дивилась на перехожих,
На їхні пусті обличчя, на лагідні руки,
На квіти в обіймах тієї,
Хто вже давно живе сама,
На окуляри і нахмурені брови того,
Хто вже давно не спить.
Вона дивилась на провулки і ринки,
Що вже постаріли під злими словами,
Але не впали і не зламались їхні історії.
Як і річка, що тримає маленькі човни,
На яких все ще йдуть незнайомці,
Як теплий літній вітер, що живе в її спогадах,
Як ті, хто посміхається нам уві снах.
Таким залишилось її місто,
Такою є її любов.

Вимотуєш байдужістю, мовчиш -
Стає далекою для нас торішня близькість.
Твоя безпристрасність нагадує фетиш.
А наше спільне де могло подітись?

Направду може бути все страшніш -
До царства тіней ти зійшла ще взимку,
А я не знав, і слухав La Mattchiche,
У музиці знаходячи підтримку.

Ні, не байдужість висотала так
Душевні жили у тонке й незриме.
Вчинив це я, невтішний одинак,
Плачами і митарствами пустими.

Подужаю журбу, свою печаль.
А ні - тоді на небі зустрічай.

Матчиш

La Mattchiche

 мої мізки тобі не машина
 для цього придуманий ші
 у нього є точні рими
 а також вірші для душі
 не питай про ормузьку кризу
 про кордицепс і мікропластик
 про те чи майбутній антихрист
 буде сином ілона маска
 бо знаєш друже байдуже
 при скорботі усій світовій
 що тобі актуально дуже
 що саме для тебе відстій
 не тули мені власної музи
 ні парадигми ні прагми
 обійдімося без екск’юзів
 я не мама і не далай-лама
 

Біла голубка з червоними ніжками –
Польща здалека.
Польща зблизька –
Тихої ночі, наче причаєні,
В польську вчаровані,
Польську вивчаємо.
Мов відчиняємо навстежінь вікна,
Аби вдихнути свіже повітря,
Свіже повітря іншого світу.
Тихо сопуть собі в ліжечках діти.
Доки, як наші, їх світлії голови
Ще не набиті в школі половою,
Ми їм розкажем (бодай дещицю)
Те, що нізащо їм не присниться,
Що принесе нам з іншої книжки
Біла голубка, червонії ніжки.

троє нас
набралося на віче
на безлюдді повному
корчма
де за біль
розносить вина
відчай
павутиння тче
в кутку
зима

ми сиділи
словом ворожили
згадували
мертвих
і живих
той
праворуч
янгол білокрилий
ну а зліва
той
що не із них

ми давали раду
рубіконам
істину втопивши
у вині
білий
голови стинав
драконам
ну а чорний
греблі рвав
у сні

ми ділили
землі і щосили
намагалися накрасти зір
ранок запалив нам
білокрилий
сонцем закрутив
той чорний звір

стали на порозі
шкода часу
кожен залишився
при собі
білому бракує
трохи басу
ну а чорний
менше би
хрипів

попросив я
щастя всім
у Бога
неба
непокритого свинцем
білий каже:
що тобі від того
ну а чорний:
що мені за це

 квіти троянди квіти лілії
 гіацинти
 змальовані на цераті
 на столі за яким сидиш
 що анічого не важить
 вір мені синку
 але тобі хотілося
 ще сотворити вірш
 артюр рембо стібався би
 ясно понятно
 дівчата переймалися би
 може й ні
 поезії не бува
 але усе ж і одначе
 поезія є тобою
 у сріберній однині
 її заманити непросто
 звести не важко
 сипни до горнятка
 суданської рози цвіт
 господь із ним
 із лагідним прустом
 телятко
 яке все бажає бухнути
 але наразі їсить
 їжа стає фетишем
 пияцтво прокляттям
 музика теж
 і розмова при музиці ні?
 і я давно не поет
 але умію сказати
 інколи
 за цератою
 щось
 про ніч
 і господні вогні
 

Цвітуть: конвалії, бузки,
аж млосно понад кручею,
та я плету терпкі думки
із будяка колючого.
Черемха грона снігові
розвіяла по щебеню.
Холодні хмари угорі
перини стелять лебедю.
На перехресті двох стежин
самотина́ засмучена
збирає в пазуху полин —
з закоханим розлучена
на ві́ки вічні, на віки́ —
за обрієм побачення.
Чи з лавра, терну ті вінки —
уже немає значення.
Можливо, у грузькі́м багні
чаклун потопить віхолу.
нориця* прірвою в мені,
а залатати ні́кому.

Нориця* — виразка

 
У Мангровій Долині ухопивши промінь сонця
Усе коливається від бейбі до ци
Бейбі бейбі чому би не вівторок
О давній демон лиє ром у чаї
Бейбі мила кажи мені що треба
У чому річ кажи мені що за біда
Кажи чому не вернешся додому о
Кажи у чім причина якщо справді була
Куди би не йшов усе піпол зна щось
Усякий танцює цей реґ
Куди би не йшов усе піпол зна щось
Усякий танцює цей реґ
 
Візьми ліску мою йти рибалить у вівторок
А ще за мене їсти біля моря вечерю
Оце резонів бейбі двадцять або сорок
Не винайшов кращих ніж устати о третій
Дощі все ідуть і дощі минають певно
Рвучко виходячи із лав і манер
Темно холодно як у підземеллі
Може й розвидніє поки день на підході
Хіпстери трипстери дівки гордовиті сер
Бо всякий танцює цей реґ
Хіпстери трипстери дівки гордовиті сер
Бо всякий танцює цей реґ
 
Не золотить лілею не офірувати сонцю
Ніхто не виглядає твою власну тінь
Омий свої самотні ніжки у ранковій річці
Усе що обіцяли принесуть тобі
Не ігноруй забирай свою частку
Зимуючий птах усе додому летить
Ей кохана йди і глянь довкола
Немає нічого що не бачила ти
Можеш брести по воді але не змокнути
Якщо усе танцюєш цей реґ
Брести по воді і нізащо не змокнути
Якщо усе танцюєш цей реґ
 
Одноокі валети й двійки що без тями
Тузи усе повзають рукавами чиїмись
Вертайся сюди бейбі Луїз &
Кажи назву гри що граємо або не
Чи усе пішло чи усе надарма
Чи усе пішло чи усе надарма
(etc.)
 
Куди би не йшов
Усе піпол зна щось
Й усякий танцює цей реґ
 
 
 
 
 
 
 
 

У душевному багатті
ми згораєм, Боже!
Пообі́ч гробків розп'яття
на Голгофу схоже.
Цвинтар тулиться барвінком
до кори земної.
Навкруги голосять дзвінко
матері́ Героїв,
а небіжчики, неначе
теж переживають —
зачекалися терпляче
на воротах раю.
Чередуємо утрати
навпіл з гострим болем;
заливаємо затято
душі алкоголем.
Запускаємо ракети,
дрони і салюти,
аж тремтить уся планета
від людської люті.
Заїдаємо пасками,
крашанками тризни.
Господи, а Ти ще з нами
в білосніжних ризах!!!
Милосердно знов прощаєш
і сліпих, і зрячих,
від пекельного одча́ю
у Великдень плачеш,
і не знаєш, як косою
грішний світ скосити,
поки чистою росою
колоситься жито,
сходить сонце над землею
і співає птаха...
З грудочки живого глею
ліпиш сіромаху*.

Сіромаха* — бідна людина

14.04.2026р

Вглядаюсь пильно у портрет —
за тлом скорботи сліз не видно.
Пішов улюблений поет
у потойбіччя самотинно,

лишивши на папері дум:
рожеві мрії, сподівання,
і лірики осінній сум,
і неприборкане кохання.

Свого життя важкі томи,
де соловейки голосили.
Ще мить, одна трагічна мить —
і я впаду біля могили.

Тримаюся, останню роль
без потрясіння не зіграти.
Жалоби вічної юдоль —
трояндами на пласі страти.

Душа тремтить, як лист сухий
на гілочці живого древа.
Ось, ось зірветься в чорторий
завією пора квітнева.

Біду до серця прикладу,
як відзвучить церковна треба*.
По чорнім гравію піду
за рідною душею в небо.

Треба* — богослужіння

13.04.2026р.

 у цьому світі пів прозорім
 чи парадизові земнім
 небесний батьку дрібку солі
 мені спаси і сохрани
 я грішний у своїм позорі
 і я страхаюся пітьми
 але земна ця дрібка солі
 мені потрібна мовби смисл
 і пережити неспроможний
 іще жорсткішої зими
 молюсь усе на дрібку солі
 у сні моєму сні моїм
 

Вітаю щиро з книгою новою —
Вона, мов птах, злетіла в височінь.
У кожнім слові — серце із тобою,
У кожному рядку —слів глибочінь.

Нехай її читають і відчують
Те одкровення, що в душі зростив.
Нехай слова торкають і чарують,
Дарують віру, спокій і мотив.

Хай ця дорога — тільки початкова,
І ще не раз народиться рядок.
Нехай живе і квітне рідна мова
У книзі цій і в тисячах думок.

Натхнення, сили, світла і любові,
І вдячних читачів на довгий шлях.
Хай завжди буде істина у слові —
І світло не згасає у рядках.

Тремкі сніжинки, радощі зими,
старого і нового пеленання,
провулкового ліхтаря гойдання
у повні теракоти й білини.

Колядки хвилі з-за віконних рам,
гул в небі над святковими свічками,
тривога над вітальними ладами -
акордами Ісусовим дарам.

І зори часу іншого: поміж
годинного биття хиткої вежі -
за колихливі святвечірні межі
із вічності до звичних роздоріж.

На два життя - назовні і в собі -
розділений, стою під сніговієм,
захоплений раптовим «carpe diem»*
у невідомій майбуттю добі.

О, скільки раз усе уже було:
той самий сніг, і ті сліди в нікуди,
де стільки ж радості, як і полуди,
де крок, і все позаду замело!

Та є серцебиття струмки земні,
і ці сніжинки із висот незнаних,
і невимовність сподівань різдвяних -
понад усе, що тане в далині!

Дивитись крізь оптику двох незамараних скелець,
І бачити світ у серпанку з вогнями пожеж,
І визнавати, що ти не хазяїн життя, а лише поселенець,
І не владарюєш, а в мареннях так і живеш.

Ти іноді куриш "траву", і затим забуваєшся в димі,
На довгі секунди щоразу фіксуючи вдих…
І видих - і друге народження наче,
"приходом" як тільки накриє,
Де видива стрінеш, а то і потонеш у них.

Солодкі хвилини твоїх нечисленних ульотів ‐
І знову Земля, хресна мати дорослих сиріт.
А те, що було, ще відбутися може і потім,
Тебе дочекається космос - готуйся в політ.

За вікном інсценівки похмурі,
Де серпневе убрання пройшло.
У степу золотисті козулі
Шурхотять пересохлим листком.

Налетіли небесні фіранки.
Ось виднівся і щойно пропав
Ілюстрацій відбиток квітчастий
Зник водойми дзеркальний овал.

Все продовжує далі темніти,
Із вагона ніяк не втечеш.
І здається, життя — переміни,
Що спадають із божих одеж.

А затримку зробити не в змозі,
Так задумано дійство земне.
То й несеться на станцію «Осінь».
Згідно з розкладом, мокрий експрес.

 
Холодна гірська ріка і торгівцева донька
Місяцеві гори Ілектро уклонись мені
Хай-хо закрукає ворон теревені-терни
Хай-хо закрукає ворон уклонись мені
 
Хей Томе Банджо
Хей о лавре
Більше лавра аніж сіяв би
Більше лавра аніж сіяв би
Хей о лавре хей містечко під дощем
Хей хей хей пшенице що хвилює вітер
 
Двадцять градусів самоти двадцять градусів далі
Танцюючі королі та жінки зібралися у залі
Довгий і найсамотніший час і літа Сивіла-фея
Усе є уподовж удовж місяцевих гір
 
Хей Томе Банджо
Є час на сенси
Земля тебе пізнає через час
Земля тебе пізнає через час
Близ води дочка боліт чи знаєш ти?
Усе вона в лахмітті Томе де о ти ходив?
 
Місяцеві гори Ілектро місяцеві гори
Усе є уподовж удовж місяцевих гір
Хай-хо закрукає ворон теревені-терни
Хай-хо закрукає ворон уклонись мені
Уклонись
 
 
 
 
 
 
 
 

На незайманій кухні не вариш під музику добрі обіди.
У вітальні навпроти не чути відраду маненьких дітей.
Не дрімає на бильці дивану розніжена кішка спокійно.
У кутку підвіконня кімнатна фіалка ніяк не цвіте.

На засніженій вулиці змерзлі машини по трасі не їздять.
На відвислих дротах не горланять про холод тривожні круки.
Із кав’ярні «Сузір’я» не лине приємно записана пісня,
Де відчинені двері, щоб зварену каву в дорогу купить.

Не вертаюсь додому опісля важкої нічної роботи.
Не сміюся на жарти, що зранку в під’їзді говорить сусід.
Не чекаю спокійно на ліфт, що людей на «дев’ятий» довозить.
Не заходжу у тамбур, де стіни тримають картини чудні…

То буває таке, що утримати важко страждання шалені,
Бо як щойно у місто спокволу приходить холодна зима.
Намагаюся й досі ключі відшукати в дірявій кишені
Від квартири на сьомому поверсі дому, якого нема.

2025.

Я ще відбиваюсь у дзеркалі сонних калюж,
Чомусь прикидаюся сильним та зовні здоровим.
А хмара на небі підтягує ношу важку,
Що схожа частково на сиву примару ворони.
І навіть якщо у минулому сенси вбачав,
То зараз уже розгубив притаманну гостинність.
Мені не зігрітись від подиху свіжих багать.
Не треба журитися, справді цей біль вже колишній.

Скінчилась війна? Та натомість лишилась зола.
Латати без сил самостійно пробоїну вічну.
А мати старенька робила усе, що могла:
Молилася тричі щоденно та ставила свічку.

І плакала гірко, ковтаючи в ніч анальгін,
Втираючи очі зажурені шматкою марлі.
Я винним себе відчував та постійно жалів,
Розірваним серцем, говорячи речі банальні.
І вже розумію, що час до воріт підійшов.
У цьому сезоні зима наближається махом.
Закохана смерть неквапливо цілує в чоло.
Не знаю, чому, та так …холодно…й солодко, мамо.

Коли квітень тільки почався і дні неочікувано стали холодними і дощавими мене запросив у свою самотню хижку старий хайдзін, що підписує свої прозорі хоку іменем Ейєн-но Котокутобіто (永遠の異邦人) і вирощує в своєму саду ожину. Ми пили чай, заварюючи заміть традиційних зелених листків каорі такай отя (香り高いお茶) сухі листя ожини (ブラックベリー) і сухі плоди лохини (ブルーベリー), з горняток які виготовив в часи Сенґоку майтер Фуру Хайро-но Цуру (古い灰色の鶴). Ми слухали кото – мелодію «Генкію сінай» (言及しない), яку виконувала запрошена гейша в блакитному кімоно з візерунком у вигляді бамбуку, що хилиться під вітром. За вікном серед холоду і сирості зацвіла слива, тому вирішили віршувати на тему «Сумна квітуча слива» (悲しい梅の花) і я написав таке:

* * *
У пустку дзвінку
Повертаюсь додому.
Квітучі сливи.

呼び声の荒野へ
私は故郷へ帰る。
梅の花。

* * *
Цвітасті вишні.
Білий ранок запашний.
І думки про смерть.

桜の花。
芳しい白い朝。
そして、死への思い。

* * *
Серед квітучих слив
Кричать нездари сойки.
Я загубився.

満開の梅の木々の間で
カケスが泣いている。
私は道に迷った。

* * *
Білої квітки
Торкаюсь холодними
Пальцями. Квітень.

冷たい指で白
い花に触れる。
梅の花が咲く季節だ。

* * *
Мовчазна слива
Про нетутешнє шепоче.
Боривітер. Крик.

梅は静かに、
死後の世界を囁く。
鷹は叫び声をあげる。

Почувши мої хоку гейша припинила грати і її рясні сльози падали на струни кото. Я перестав розуміти: чи то дощ за вікном чи то сльози падають лаковане дерево старовинного інструменту.

Відтисками, схожими на зліпки,
Сходяться й розходяться сліди.
Тягнуться вони і вийшли звідки
Кроками нестримної ходи,
Де майбутні храми та осідки,
І про те, хто як веде й куди,
Знає тільки Він, Отець Верховний,
З вершниками гиблої біди.

Біймося не каверз побутових
І душевних розладів і мук.
Слухаймо, чи цокають підкови,
Стишуємо свій зубовний стук.

Де б ми не були, а щось настигне,
Острах - відчування не постидне.

 
Думав про поїздки наші, в мустангу
Мабуть, завіз тебе я далеко занадто
І я думав про любов, що поклали на мій стіл
 
Казав тобі, в пітьмі не ходити без пари
Про лебедів іще, котрі жили у парку
І про нашого сина, з Мейбел він одружився
 
Я казав тобі, зринає світло, та
Оберт колеса –
Не бачиш хіба?
І тобі піднятись ліпше лагідно
Поки завіса ще не упала
Ще поки ця завіса не упала, ох-оо
 
Уставай, уставай
Ей, ей, ей
 
Про дівчину казав, яка майже ти
Не мала часу черги вистоювати
Усе життя плакала, лишивши колиску
 
 
 
 
 
 
 
 

Горіхи розпустили чорні крила
Воронячі на вЕльон аличі,
У сні стоять, весна не розбудила.
Та в голих вітах трудиться Ярило,
Брунькам тугим тепло віддаючи.

Цілує кожну пристрасно, бо хоче
Зацілувати так, щоб і чалма
Із них сповзла, і зародки охоче
Відкрили прийми цвіту непорочні,
І звісилась сережок бахрома.

В м'ясистому безпристрастному гіллі,
(Те викували дужі ковалі
Із чавуну), по жилах зціпенілих
Від коренів снага заструменіла,
Підтягуючи соки від землі.

Там зрітимуть плоди, на юність схожі,
Що набухає жАгою життя,
Яку щодня цікавить і тривожить:
- А завтра як? А вже сьогодні, може?
О, як бажання ті палахкотять!
Та прийде час, в долоні ляже кожен.

Ми зараз - як пуритани
Живем у розлуці нашій.
Молімось - і час настане,
Як вимре сердечний шашіль.

І зверне судьба на вдачу,
А серце заб'ється лунко,
Як тільки тебе побачу,
Моя неповторна юнко.

А я не хвалій лукавий,
Ти краща за всіх на світі.
Розлуці нема підстави,
Ми нею, погодься, ситі.

Вода пробиває камінь,
Любов не боїться тріщин,
У злагоді нашій навіть,
Є смислом життя найвищим.

Сниться мені небо —
Лагідно-блакитне,
Все довкола сяє,
Все таке привітне.

Сниться мені тато,
Йдемо разом в лісі,
Сниться мені мама —
Садимо нарциси.

Сниться старший братик —
Поруч, на природі,
Шепочу щасливо:
«Вдома… Не на Сході».

І яка ж чудова
Моїх снів дорога —
Мандрував би вічно…
Та реве «Тривога».

 
Ти стояла на межі свого пір’я
Політ обираючи
Усміхався я із подивом чи в силах
Помахати на прощання
Коли усе пройшло –
Се загоїлося до літа
Опісля прощань
Всі чуття що ми пережили
Із них лишився плач
Бейбі залишився плач
Бейбі залишився плач
 
Стояти намагався з усіх сил
Але і спотикався і падав я
Непросто сміятися тягнучись
До обійм любові знайденої
Коли усе пройшло –
І якщо би я жив без тебе
Знаєш умирав би
І якщо я сказав би люблю
Якщо я сказав би
Бейбі як оце сказав би
Бейбі як оце сказав би
Бейбі
 
 
 
 
 
 
 
 

Без майбуття, о, щемна яв!
Я чую зраду в кожнім слові!
І спадної тепер любові
Для мене сяє вже зоря.

Так відлітаючи, із тим,
Не впізнавати безкінечно.
В знемозі цілувати плечі,
Як тиха ніч огорне дім.

Тобі я мила не була.
Ти остогид. Тягнулась мука.
Любов, заручниця розпуки,
Повільно сповнювалась зла.

Як брат. Мовчиш. Ми мов німі.
Та, як зустрінемось очима.
Клянусь, що зможу невловимо
Розплавити граніт в вогні.

16-20 березня 2026 року.

 у неміч кануть сни
 і сяєво на сході
 розвидніється ніч
 понад полями дим
 нездалі та цупкі
 народжені до вроди
 слова усе не ті
 але усе ж ходім
 про безміри ясні
 і величальні дзвони
 я розповім тобі
 або не розповім
 

В рожевім кришталі
Сіяють дні і ночі,
"Мій друже, mon ami":
Говорять її очі.
Австрійська лілія
В саду версальському —
Самотня Лівія
На капищі поганському.
Хто ж знав, хто ж знав,
Що за мою любов
Моє життя забрав
Народ мій стрімголов.
Що я зробить могла,
Коли кругом потоп,
Коли кругом імла,
Й Париж мов той окоп.
Розніжена балами,
Ридала в Тріаноні:
Розтоптана ногами
Й сплюндрована в погоні.
Я жінка, я людина —
Марія-громадянка.
Холодна гільйотина,
А я — її коханка.

Ви всі мене цураєтесь
То мабуть є за що,
Може колись відступитесь,
Але тепер — нізащо.

Шляху назад нема,
Злітає голова!

24 жовтня 2023

Там немає біди, і колись не було,
ще душа не вродилася болем,
лиш безмежжя старого совине крило
блискавиця серпом гострим голить.

У отавах незайманих звуки Орфей
розсипає, а я підбираю.
Гнучі башти дерев серед тихих алей
бовваніють у німбах розмаю.

На хмарині Господь відпускає гріхи
тим, кому не судилося пекло.
Вириває з грудей пирії, реп'яхи
і слідкує, щоб сонце не смеркло.

Топче ряст на околиці ночі зоря,
вітер хилить розніжені верби.
Там немає війни і того упиря,
що п'є кров з милосердного неба.

26.03.2026р.

Соломон Фогельсон (1910-1994)

Вночі перед боєм
сиджу під вербою,
дивлюсь на дорогу – укра́їнський шлях...
Й стає пред очима
все те незгасиме,
за що ми б’ємось у жорстоких боях.

Моє рідне місто
спалили дочи́ста,
в неволі ворожій лишилась сім’я.
І, сповнений суму,
гадаю я думу:
до чого сплюндрована доля моя!

Кому це розкажеш?
Нікого не вразиш,
бо кожний вже знає, що́ значить війна.
У кожного – горе,
велике, як море,
так само без краю, так само без дна...

Я бачу руїни
і кров України –
і прагнення помсти мене спопеля.
Злощуся до дрожу,
і жити не можу,
допоки не звільнена рідна земля!

(2026)

Як горить у небесних коморах
І освітлює звідти пітьму
Паліями розбурханий порох,
Я не знаю, навіщо й чому!

Роздивлятися та міркувати
Заважають земні комарі.
То й втікаю знадвору до хати,
Де й сиджу від зорі до зорі!

Де за щедрість подякую червню,
За надмірність його посварю,
І народженим віршем запевню,
Що закоханий в кожну зорю!

Народилися б і дифірамби
Для прослави небесних комор.
І метафор ні в кого не крав би.
Я пристойний нічний чудотвор!

А якщо це не дуже вдається,
Для дискусій воно не предмет.
Головне, що від чистого серця,
Як і має творити поет!

2025

Вони у згадах не для втіхи –
Квартири наймані й кутки.
Скоріше це сигнальні віхи
В руслі життєвої ріки.

Лимани, плеса та причали,
Протоки, створи та буї...
А судноплавству не навчали
Батьки небачені мої.

Питання зайве чи не зайве,
Вже не важливо так чи ні.
Неси мене, фатальний драйве,
Або забудь на бистрині.

Хай вибір буде не за мною,
А кожна втрата – незначною.

Про щастя: арії, пісні,
тремкі балади,
та вітер виє у мені
гучним торнадо.
Йду по стерні до забуття
дороговказом.
Навіщо вірні почуття,
коли не разом?
Нас розділяють береги
ріки-розлуки.
Невже насназі до снаги
солодкі му́ки?
Хоч опові́дка не нова —
жури чекання.
Навіщо ж нам гіркі слова,
що душу ранять?
Життя гойдає терези
в мінливу осінь,
та під вінчальні образи́
не кличе й досі.
Зітремо порох з підошов
і все минеться.
Навіщо ж нам така любов,
що крає серце?
Та біжимо на зустріч мрій
по круговерті,
хоч між обіймами надій
лиш кілометри,
а, може щастя дивний сон,
безмежна вічність,
щоб тріпотіли в унісон
жага та ніжність!

20.03.2026р.

 
Я гадаю
Буде це
Легковажно, гаразд
Я гадаю
Буде це
Легковажно, окей
 
Твою машкару
Я пальцями протру
Шати із контролю
Піднесення розгорне
 
Я гадаю
Буде це
Легковажно, єй
Захват ще боре
Самоповагу
Самоповагу, еге
 
Камінний полиск
Камінний полиск
В очах я бачу
Огняне скло
Огняне скло
Ув усміханні
Усмішку, бейбі
 
Твою машкару
Я пальцями протру
Шати із контролю
Піднесення розгорне
 
Єй
Легше, бейбі
 
Царівно коди, нареченою
Бийся поруч у цій темряві
Хапай літо на проспекті
Торуй зиму кроком ревним
 
Усе легко
Легше, легше . . . .
Ей–єй
О, гаразд
 
 
 
 
 
 
 
 

Імла незгод і світлий смуток –
Це те, що визріло між нами.
Розрив - одна з тих оборудок,
Де розраховуються снами.

Вони однаково самотні,
Як ми в теперішньому стані.
А що було напередодні,
Наразі вже вчорашні дані.

Тумани ранішні й безбарвні,
І сонце в їхньому тунелі -
Річок любовних тихі плавні,
Хрестин божественні купелі.

Не все, що втрачене, пропало.
Весна прийшла - і це немало.

Якось трапивсь папуасам
Отакий журнал «Плейбой».
Племенем вивчають, разом, -
Лише чути: - йой та йой.

Граціознії постави
І фігурки, бюсти пишні.
Папуасам все цікаве -
Це ж таке меню розкішне!

18.03.2026

Перемовчи, перетерпи,
Перелюби мою печаль,
Коли розхристані вітри
Крізь мене мчатимуть у даль,
Коли відступниця зима
Мене полишить на весну,
Коли давитиме вина
Холодним потом після сну,
Коли сама себе давно
Загнала подумки у кут,
Я знатиму лише одно –
Ти – мій останній якір тут.

2026

Весняного зачаття дух тонкий
Несе світання поспіхом несмілим.
Де снігу нерозталі п'ятаки
Дивацьким слідом поміж трав осіли,

Збігаючись до півночі у тінь.
Так схожі на потріпані мачули.
Обабіч них струмок прохлюпотів,
Вони ж цілунку сонця не відчули.

Сховалися за крони тополин,
Що в небо натягнулись, струни ніби:
Чи арфою Стрибогові були,
Чи, може, то була мітла для німфи,

І нею завірюхами мела
Чаклунка юна, як служила січню.
Та відає про те лиш омела,
Залежнозверхня і зеленовічна.

Та так, а чи інакше, а тече
По вітах струм весняного зачаття.
І завтра вже кизиловим кущем
Засвітиться, той любить поспішати.

А сонце все сильніше тягне сік,
В найвищу із вершин, у бруньку кожну.
Ще трохи, і розпустяться усі,
І стануть струни з бородами схожі.

Та знову їх чесатимуть вітри.
Так пройде час: з весняного світання
До пізньої осінньої пори,
Коли впаде додолу лист останній.

Молочний місяць — золоте телятко,
Візьму тебе на руки й притулю...
Одвічна на Землі для всіх загадка:
Хто це говорить зорями «Люблю»?
Чому стежина в небесах ясніє?
Хто йде по ній і одночасно мріє?
Чому сопілки музика бринить,
Коли, здається, все довкола спить?
І хто так рясно зорі розкидає
З ковша по небу? Чи про це хтось знає?

Сяйливе, любе місячне телятко,
Скажи мені тихесенько відгадку.
18.03.2025