Отам,
де час гордує світом,
а віри просто не бува –
запий сльозою оковиту,
допоки ціла голова,

і не взискуй тоді розпусти,
а тричі сплюнь через плече,
як дивна зваба хижоуста
тебе очима пропече,

бо засміється аж на кутні,
коли за блиск її краси
і славу,
і своє майбутнє,
і навіть душу продаси…

Це вкраїнський рубіж.
Ти на ньому стоїш.
Тут за тебе – земля і вода!
Хоч горить небозвід
і кривавиться схід,
звідки суне дикунська орда.

Приспів:

У чистилищі бою –
сила правди з тобою
та обличчя Небесної Сотні.
І чи бути Вітчизні
попри смерчі залізні –
ти вирішуєш тут і сьогодні!

Проти злобних нашесть –
наші віра і честь,
для імперій убивчий заряд.
Хай наш праведний гнів
попелить ворогів,
їхні зграї у ньому згорять!

Приспів.

Маєш пам’ять сторіч:
як боролася Січ,
як тікали кати не одні.
Свій нескорений край
ти у серці сховай –
він тебе вбереже у вогні!

Приспів.

А кому закортить
українських угідь,
той одержить сповна по руках!
Це останній рубіж.
Ти на ньому стоїш,
щоб жила Україна в віках!

Приспів.

07.2014

кінець

2014

Повесіння…
Час оглух, онімів, закляк.
Здається, далі ніяк.
Єдине спасіння –
Не згинати колін, не падати.
Ніч зазирає холодними лампадами
Ніби літо, не літо,
А так – повесіння.
Розраховувати на терпіння?
Можна, взагалі-то.
Хоча бажалося небуденного…
Вітер гортає щоденника,
Регоче в душу,
Прозорими пальцями стукає у вікна.
Ніч не вічна.
Розчиняюся у темному плюші
Дочитую останні думки.
Прийшло не з легкої руки
Нинішнє повесіння…

З гори Чернечої вдивляюсь у колишнє:
куди не глянь – кров, шабля, ятаган…
Вершина слави і… ридання тиші…
Софії дзвін!.. Розораний курган…

З гори Чернечої вдивляюся у нині:
жертовність юні, вплавлена в щити…
Й «перетин золотий» у небосині –
ну хто ж тоді, якщо не я і ти?!

З гори Чернечої вдивляюсь у прийдешнє:
і бачу Україну – навкруги!
Вона – могутня, горда, незалежна!..
І як роса, пощезли вороги…

З гори Чернечої так близько до престолу…
І вірую – нарешті, в молитвах
Пророк полинув… Заповітне слово
утілилось! Зорить Чумацький шлях...

З гори Чернечої Всевишньому – осанна!
Доземний батьку й матері уклін…
Леліймо Україну, мов коханих,
і буде рід на сотні поколінь!

30.06.-03.07.2014

У небуття відходить блакитноокий вечір
Далекими морями приємних сподівань.
І сонне королівство торкає вас за плечі
Туманними шапками сріблясто – сірих бань.

Тут швидкокрилий сокіл зустріне Вас у полі
І травами густими до замку проведе.
До кожного привітно вклоняються тополі,
А небо зустрічає дощем із орхідей.

І пісню біля брами співатимуть сопілки,
Старанно розіллються на сотні голосів.
У всьому королівстві немає зброї – тільки
З усіх усюд лунають мільйони голосів.

Усюди гарний настрій Вам будуть дарувати
Бджолині передзвони та орхідеї цвіт.
І з радістю запросить у сонячні палати
Володар королівства до себе на обід.

А павуки на стелі ніколи не дрімають –
Казки переплітають мереживом подій.
І чудернацькі звуки нізвідки долинають,
А стіни прикрашають картини сновидінь.

Але пора приходить надскорого прощання.
І дякуючи щиро старому королю,
Лишається надія: ця зустріч – не остання.
І голосні сопілки світанок розіллють.

То доля звела молодих патріотів,
Щоб разом пройшли незвичайний маршрут.
Забулося "До", не бентежило "Потім",
Усе відбдувалося "Зараз і Тут".

Забув про умови ти в таборі, друже,
Хоча до комфорту і затишку звик,
А тут не стогнав, був терплячим і мужнім,
Майбутній солдат, захисник, чоловік.

Хіба зрозуміє любитель дивану
Усе, що не з ним, а з тобою було:
Як дрова в буржуйці палатки з майдану
Давали ні з чим не зрівнянне тепло,

Як з друзями разом підкорював хвилю,
А сам би ніколи її не здолав,
Як множила пісня і витримку, й силу,
Як тричі піднявся, де двічі упав,

Як ближнього біль був твоїм особистим,
Як успіх його був тобі дорогим,
Як друг із ногою, пробитою вістрям,
Не вийшов зі строю, доспівував Гімн,

Як стихли вітри і підкорена злива,
В яких з Юнака виростав Чоловік...
І довго ще будеш від того щасливим,
Що ти це зробив! Не злякався й не втік!

Німі красиво розмовляли жестами,
так, наче річка,
різнобіччя пестили,
шукаючи, куди сховався звук.
Хотілося деревам
бути веслами
і припадати зболено
і весело
до їхніх віртуозно-чесних рук.

Намріяв ранок
обернутись теслею,
що затишок майструє
понад месами
для викрадених
смертю
голосів.
Коли б вони озвалися воскреслими,
одягнутими сонячними фресками,
наземний пил
на душі б не осів.

Німі красиво розмовляли жестами.
Німа розмова зріла перехрестями.

2014р.

Мовчання ночі –
чорні гори
ятрять вогнями

форти прадавні
берегами
і дзвонів пам’ять

примари моря –
чужих часів
доба химерна

на каравелах
щогли впали,
піною – перли

п’янкі заграви
крові дзбани
винА і вИна

о, мій герою,
капітане,
провина?
Рана…

Співає море
оду сонцю
теплом

безодні, парус
висне млосно –
огром

тривоги і надії,
сплітає день
нитки –

пливти, палати
чи втопити
думки?

До витоків… Одвічне – батько й син,
Матуся й доня, перший крок онука…
В колисці роду літ невпинний плин –
І сміх, і радість, горе і розлука…

Коріння міцно землю обійма,
В нім поколінь минувших міць і сила,
У нім неправди й зéрнятка нема –
Воно святе, як прадідів могили.

Воно міцнюще, сину, подивись –
Повітря дивне набери в легéні!
Глянь – крона розростається увись,
Вшир струменіють пагони зелені!

Ми теж – гілля, а ще – листки на нім,
Ми теж повинні силу в нього влити!
У генах є, як захистити дім,
Як пахне хліб, і зацвітає жито.

Є небеса у відблисках грози,
Є пісня, слово, небокрай, калина,
Є вишитий рушник і образú.
І над усе – єдина Україна!

Над древом роду непідвладний час –
Воно живе, і житиме віками,
Бо ми отут – усі, хто був до нас,
І сущі днесь, і що прийдуть за нами…


03.07.2014

До тебе знов думкою лину,
Розлукою змучений я,
Згадай же, ну хоч на хвилину
Про мене, кохана моя.

Голівку схили у задумі
Й ласкавих думок мені шли,
Щоб квітами ніжними суму
Вони в моїм серці зійшли.

Голубкою хай затуркоче
Надіслана ласка хоч мить,
І серце моє затріпоче,
І солодко так защемить.

І радість у душу наплине,
Мов пісня весела й дзвінка...
О щастя сяйлива хвилино,
Чому ти коротка така?!

7506 р. (Від Трипілля) (1998)

Я знаю висновок один,
І цим ділюся нині:
У правди - кілька одежин,
У кривди - повні скрині.

Я ходив із іншими жінками,
Не була стосунків то краса.
Ти одна стоїш понад віками,
Як Богиня світла в небесах.

Ти – моя Лаура, Беатріче,
Сонцесяйво в холод і зиму,
Лиш тебе прощатися покличу
Я на одрі смертному свому.

Ти одна затьмарила собою
Міріади зір в ясній красі -
Ніби розчинилися усі –
В мареві планети голубої.

Голос твій – солодкий спів сирени*,
І цілюща сила у очах,
Джерело моє ти Гіппокрени**
І політ Пегаса в небесах.

І печаль, і радощі, й натхнення,
І проміння сонця поміж хмар,
Задуми велично-дерзновенні,
Серця мого пристрасного жар.

Бути в щасті піснею твоєю –
О якби судив мені так Бог! –
Дай мені летіть понад Землею,
Сяєва торкатися твого!
*Сирена – міфічна птаха у Греції, яка зачаровувала своїм співом.
**Джерело Гіппокрени – у грецькій міфології - джерело натхнення для поетів.

24.06.-30.06.7522 р. (Від Трипілля) (2014)
Київ, Конча Озерна (півострів Печалі, дача).

Дивись, ти сам – присілки і міста,
уламки флейт, порожні скойки щастя,
ти – літери в міжряддях… Ти – безчасся
смарагдових небесних заплітань,
де в’ються риби у Петрових снастях
і проступає титла золота

з Її долонь… З Її ридальних днів
поперек лютні виникають пальці,
немов жита, де любляться блукальці,
у землю застромивши кетмені.
Ти – перст Її. Ти музика до танцю,
проталина на зимному вікні.

Вона тобі – співоча горловина,
піднесене кантабіле, в якім
здіймає птах палкі сонетні стіни
над ідилічну самоту латини,
над чорні перетлілі мотузки –
крізь моровиці, вогнища й руїни.

Вона – криниця, де втопився сад.
Ти ж – тільки поклик, тільки зойк без неї.
З-поміж дощів і марних воскресань
нехай вона студено, як роса,
тебе торкнеться над сливовим клеєм
у млі пагіль, у плаванні мансард.

Впусти її – у свій ослаблий тон,
у перемерзлу прозелень суглобів,
в журбу і страх, в несилу і випробу
хай ллється кармазиновий потоп.
І ти узрієш із пітьми, із гробу
всього себе в пелюстяній утробі –
того, який без неї ще ніхто…

2014

В жерлі божевільної війни
Мимоволі душу відпускає,
Проникає у короткі сни
Геніальна опера весни –
Соловейка арія лунає
У нічному мареві війни…

Травень 2014

хвилина мовчання, що сягає вічності
'2014

Позолотою
повняться води
під розпеченим
сонячним диском

у розморених
подихом гротах
вітер пестить
струнку одаліску

виколихує
шумом у лоні
перламутрову
піняву мушлі

купідонові
стріли в долоні
мов стигмати
кривавлять душу

розгортанилось
навпіл тут небо
струменіє
єство гаряче

хмари вихлепчуть
очі у Феби –
розсміється
і не заплаче

а підсолене
щастя ген горами
помандрує отам
прийменником

розговілася
винами повені –
не чіпайте її
не треба…

Вже скоро осінь гомінка*
Розпушить хмари білопері
І музи виведе рука
Рядки печальні на папері.

Із хмар, як спогад по тобі,
Кохане вирине обличчя.
І у захмеленій журбі
Сльозу непрохану покличе.

І заридає враз гроза,
Мої усі потопить мрії…
І листя світла бірюза
Від розпачу зазолотіє.

29.07.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

кінець

Хіба цей день уже не йде у вічність,
Ридаючи від болю нелюбові?
Инакший світ, народжений у Слові,
Стає клеймом печаті, як дотичність
Твоїх пекучих уст. Моєї ниці
Обличчя відкриваються, обличчя
Сумних щасливих світу перемог.

Хіба вже не тепер ласкавий Бог
Люстерко до очей моїх підносить
І просить так беззвучно-тихо: досить!
Бо вже душа із Ним одна на двох.

Живеш в мені -- у світі не від світу.
Искринкою в Тобі жеврію я.
Тайнописом твоїх одвічних літер
Трисутня відкривається земля.
Ясніє час скресаючих завітів.

20.03.2010р.

Білий метелик дає в подарунок
Голуба чорного, сумнів і страх.
Наче коханця нечистий цілунок
Чорною кицькою в білих устах.

Чи не краса його срібними крильцями
Струсить пилок по дорозі до свіч?
Лет його Ангел незримими кільцями
Спинить і тихо поверне у ніч.

28.07.2011р.

кінець
2014

Стихло все в палацах Дожів, мера,
На дзвіниці змовкло звичне «Бов!»
Нам венеціанський гондольєро
Пісню заспіває про любов.

І гондола так нечутно плине,
Пісня щем у серце принесла.
В гондольєра місячні перлини
Сріблом опадають із весла.

Як звучить мелодія розлога! –
Ніжно рожевіє небокрай…
Слухай, мила, музику від Бога,
І в моїх обіймах завмирай.

У підсвічниках танцюють зорі
Відсвітом коханого лиця,
Вікна пісню слухають прозорі
Й одкриваються, немов серця.

Музика замовкне величава,
Підійде гондола під причал,
Раптом, як в театрі: «Браво! Браво!» -
Рвійно налетить овацій шквал.

А коли затихне все довкола,
Як тріумфу музики сліди –
Вже просвітлені каналу кола -
Загойдають квіти на воді.

17.02.7517 р. (Від Трипілля) (2010)

кінець
'2014

розбий намети
людей — на сотні
б’ють водомети
і дзвін Господній

цей крематорій
на страх і шини
майдан говорить —
здригайте стіни

майдан у серці
майдан де душі
він без комерцій
а є — бо мусить

болить і гріє
скипає гнівом
у веремії
і на відспівах

лунає славнем
і Слава Богу
з новин останніх
ідемо вногу

спокійні кроки
як світла в хату
ми сильні поки
вікон багато

ці вікна — очі
де ширм немає
ми волеточим
і проростаєм

у бій кістками
крилом правиці
з могил вінками
з-за ґрат в’язниці

а ворог лютий
хорти голодні
зникає сутінь
палає сотня

12 Лютого, 2014

зі собою — на ножах
квит за квит — зі світом
з мене бідний урожай
та добротний вітер

бо себе вже не боюсь
і живу прозоро
просто вивітрився глузд
отверезів сором

в небо ближче ніж на хрест
а до слова — видих
то ж беруся за старе —
збовтую кориду

і вона в мазках ‘оле’
зрушує полотна
де телець неначе лев
на життя голодний

я рішучий матадор
публіку потішу
в серце бачу коридор
наче риму віршу

не бракує смакоти
втраченої крові
розолеєні роти
йти на біс готові

їм — на біс мені — до сліз
від останніх півнів
у кориднім ремеслі
шпага й роги — рівні

і колись умовкне зал
від інтриги ситий
похитнусь при образах
ніч мені світити

кажуть що від свічки день
а від слова — вітер
кажуть — дощ як не іде
то збігає світом

17 Січня, 2014

Хмари затягнуть повіки
Великі калюжі у небі
Тебе ігнорують квіти
і всі позабули напевно

Хмари втекли задалеко
і ти проспав цей світанок
сонце печє до нервів
човни не йдуть у гавань

і залишилось тобі
лежати у цій траві
марити за літаками
й чекати від неї листи

В моїй душі - печаль, і більш нічого.
Безмежне море сірості, і все...
Втомилася шукати правди в Бога,
Боротися супроти лету злого
Над банями розгублених осель.

Ба, навіть у безмежжя днів солоних
Несила прошкувати мимохіть.
Хоч молитовно складені долоні,
Та смутком огортає тихі скроні
Слабких моїх, безрадних верховіть.

І, наче втеча, кожний віддих думки.
Омана ніби - паралелі сну,
Де рідний хтось... Тримаємось за руки
Супроти сірості, печалі, смутку, муки
Над прірвою, що згризла далину.
(10.06.14)

Декламує гроза
віртуозно,
заклично,
облямовують голос
вулкани і арфи.
О вогненні,
о вірші!
Гучніше та вище
не буває гротеску,
літоти,
метафор.

Сто епітетів
тільки босоніж дахами,
на бруківці завулків
без масок і гриму,
щоб різцями небесними
різьблений камінь
відізвався прозорими
сплесками рими.

Між загрозливих ноток
потік ангелочків
миготінням відходить
на стінах,
на лицях.

… Аплодуєш у тиші
зеленим рядочкам,
що, всотавши небесне,
в дарунок землиці…

2014р.

Ілюзія намовлених огнів
Коли горить минуле й невідоме,
Коли надія гіркне до оскоми
І день, що подарований мені –
Це всього-на-всього лиш звуки павутини
І шал рутини...

Ілюзія несказаних думок
Де всі слова загублені в «сьогодні»,
Від горя слизько – далі йти негодні.
З пісочника розсипався пісок,
Що рахував: «а скільки ще до літа?»
Лишився вітер…

Ілюзія не вистиглих бажань
Між «не моли!» і вічністю, що в небі.
Оте столике, стоязике «треба»
Де кожен крок – на вічних терезах.
І дощ не дощ, а марево зелене,
Що йде крізь мене…

Петербурзький кухар-дід
готував царю обід –
щі, баранину, пиріг.

Уявляв себе на троні
в золотій царя короні
і щоб світ – до ніг.

Внук утілив його мрію:
зліз на трон всія Росії
і корону – хап!

Приміря на себе лики
завойовників великих
миршавий к*ацап.

Тільки тисне той вінець,
плавить мізки в холодець,
ботокс не спаса.

Прийде свашка із косою,
візьме внука із собою –
судна жде ясА.*

*Яса – (заст.)страшний гуркіт.

2014

Дитяча мрія
щулиться під обстрілом.
Вивчає світ
безпечності ази.

Уперше
не від спеки знепритомніло
жур-літо –
ні розради, ні сльози.
Саме собі
уже здалося казкою:
засмага, бризки,
пустощів луна…

Вогонь і дим.
Бронежилет із каскою.
Тримайся, рідне. Дихай.
Це війна.

06.2014

Печальний день одинаком на краю осені
Тремтить на гілці стомлений листок.
Півсонна тінь бреде крізь дощ ногами босими
І сивий дуб зіщулився, намок.

Уже тепла не догукатись, не домірятись
Багатозначне Ню, куди не глянь.
Малює вітер срібноперими завіями
Осиротілу заосінню грань.

Подарована Богом
Янголом радості в дорогу,
Стежкою до незнаного порогу,
Пам’яттю про солодку знемогу.

Подарована світу
Запахом пишного цвіту.
Чарами цього теплого літа
У келих життя сонцем налита.

Подароване Небом
Щастя для юного Феба.
Ось лебедине сяйво Денеба,
Чого тобі ще, мандрівцю, треба?

*Денеб - яскрава зірка в сузір"ї Лебедя, також, за однією з легенд, фея, що допомагала закоханим зустрічатися на прокладеному через Всесвіт мосту Чумацького шляху

А на цвинтарі пахнуть трави,
Бджоли навіть збирають мед…
Десь у світі мирськé й лукаве,
Поспіх, біг, суєта суєт…

Тиша тут, як найвища милість,
Час застиг, і не має справ…
Ви за рік мені раз приснились –
Ми прощались, я від’їжджав…

Чи під вечір було, чи зранку –
Легко пам’яті рветься сіть…
Пригорнули мене на ганку,
І, як завше, шепнули – Їдь…

А думки душу рвуть і будять –
Поспішаєш, біжиш, живеш…
Хрестик Ваш я ношу на грудях,
І з молитвою образ теж.

Бо всесильна молитва мами –
Просто з серця, без слів і фраз,
Знаю, там, нагорі, Ви з нами…
Щиро молитеся за нас.

Хай душа спочива в Покóю,
Вічна пам’ять Вам на рокú…
Доторкнуся хреста рукою,
І поправлю під ним вінки…

Рік пройшов…


9.06.2014

Чи не купуєш багатствами світськими
Того, Симоне, що є у Христа?
Час позмітає і маски, і відстані.
Зайве спаде, якщо віра не та.

Хрест золотий із розп"яттям чи варто нам
Передрібнити у жменю монет?
Стали удвох між небесною вартою
Очі ув очі -- король і поет.

09.07.2012р.

В кімнаті розливає запах м`ята,
Не килим на долівці – очерет,
На стінах осока ще не прим`ята,
Вже хата вся – зелена, мов намет.

Дажбоже мій, ти чарівник, естет,
Уявою душа твоя багата.
Зеленого вогню створив бо злет,
Оцю красу земну – зелені свята.

Здається, в день цей тріскає асфальт,
І упирі ховаються по норах,
Природа лік дає слабким і хворим,
Звучить її глибокий, чистий альт.

Здається, що увесь народ співає,
Його здоровий, вільний дух літає.

7504 р. (Від Трипілля) (1996)

З нашої тертої в битвах чоти
зо три лишилося рої.
Обіч дороги – козацькі хрести.
Куриться шлях під горою.

Ворог утік –чи до часу сховав
рештки залізних центурій?
Шлях наш – на гору. А там – перевал
в димці тривожно-похмурій.

Бій наш останній – це тільки виток
звитої кимось спіралі.
Що нас чекає – за місяць, за крок –
на перевалі… і далі?

Наші старшини собі на умі,
марять, чудні, булавою…
З неба ж – нам білими сяють крильми
ті, хто наклав головою…

Предками ходжений тяжко, узвіз
нас піднімає помалу…
Наше сьогодні – це вічности зріз,
стятий мечем перевалу.

05.2014

Мої слова про смерть не надаремні,
Здавалось, горю вже немає краю!
Та я вогнем палю ланці тюремні,
І, наче Фенікс, з полум"я злітаю.

Вогнем любови. Як Христос розп"ятий
Простив мені, так я прощаю кату.
Для Тебе хрест цей, Господи, Тобі:
Дочка я, Отче, всі стражденні дні!

Розкрите серце пропускає стріли,
Вони вбивають те, що наболіле.
І вільну душу чисту, білу-білу
Стражденна Мати Синові дає.

І вже нема ні кривди, ані тліну,
Лиш дух любови зцілює країну.
Мене, малу, народжену дитину
Тримає Діва ніжно на руках.

З вогню і болю -- в долю воскресаю --
Предивний Фенікс --
світлоносний птах!

До 2005р.

Гайда гойдатися на гойдалку у гай,
Готове горе вже зими змаганням!
Не гайся, галочко, і бігти устигай –
Розгойдується гойдалка кохання.

Агонія снігів гряде на берегах,
Густі гілки згинаються дугою…
Гойдаємось, кохаємося – ах, ах, ах! –
Вагання невагомістю легкою!

ГойдА! ГойдА! Ого! Ого! Ага-а-а! -
Зневагою до гніву гравітацій,
Де ігнорується жива вага –
З галантністю голубимося грацій.

Гойдай мене, гойдай мене, гойдай! -
Ти гаряче гукаєш гуком ярим…
І я гойдаю, аж регоче гай,
Аж розбігаються безгучно хмари!

10.03.7517 р. (Від Трипілля) (2010)

Російсько-чеченська орда,
Фашистсько-московська навала.
Це спроба убити Майдан,
Це сила, що дух убивала,

Цвіт нації гнала в Сибір
І військо топила у ріках…
Статистикою – на папір
Мільйони. Життя чоловіка –

Ніщо для машини убивств
Комуно-совіцьких тиранів.
І цар так, і Сталін робив,
Учив так диктатор Ульянов.

Земля ця уся у крові,
Тут душі загиблих, як маки
Цвітуть… Пацани дворові
Не знають як ставили ставки

На голод і на Колиму,
На смерть ненароджених навіть,
На чорну народів тюрму,
На постріли в душу і пам’ять…

Ми знаємо. Наша війна
Священна, свята, справедлива.
Це наша одвічна земля,
Тут мати, від розпачу сива,

Молилась за сина й за мир
І Господа-Бога просила
Спасіння і правди, бо ми
Єдині, і в тім наша сила.

Бо ми не загарбники, не
Йдемо до сусідської хати…
Ось літо любов’ю війне
І будемо ми раювати.

І згине ця чорна орда,
Бо дух наш її переможе,
Бо віра і куля тверда!
Спаси нас, усміхнений Боже.

01.06.14

Безкриле тіло. Дух --
крилатий.
А думка -- птахом над землею.
Творець забрав наш дар літати
І стало долею моєю:
Орати, жати, їсти, йти...
Та щоб летіти до мети --
Ростити крила і ламати.
О, мій Ікаре дорогий!
Не тіло, ні, а дух
крилатий.
А тіло й дух не вороги,
Та духу -- першість і первинність.

Хвилинно сходить часу плинність.
Де духу більше -- час летить.
Сидить на дубі птахом думка
І тихо спить...

До 2005р.

Господи,
ну, хоч зрідка, Ти чуєш мене.
я зарані готуюся до Твого ужинку
і хочу попросити лише про одне:
як зіницю ока, бережи цю жінку.
можеш мені не вірити, але, їй-бо,
серед люду, ласого до жіночих сліз,
вона заслуговує на таку любов,
до якої я іще не доріс.
і дотепер вона має мене за бога,
але це, Ти ж знаєш, колись мине.
з-поміж інших чоловіків дай їй такого,
який у всьому перевершить мене.
голуб її і пестуй, люби й лелій,
пристав до неї неусипну сторожу,
щоб від краю до краю – на всій землі,
її не торкнулося ніщо вороже.
від вечора до рання і з рання до ночі
наглядай за нею, сповідай, пильнуй.
хай вона живе тільки так, як хоче, –
не свари її часто за цю вину.
здавалося б, що Тобі – до мене, до неї?
просто бережи її... і нічого більше.
я почуваюся вінницьким Енеєм,
що ніяк не спроможеться на достойні вірші.
слова не даються, як риба у воді,
як пташки у небі – полохливі, вільні.
мій український Божечку, я б хотів
написати про цю жінку з Тобою спільно.
ще нічого не сталося, нічого не скоїлось.
але якось тривожно між лівих ребер.
захисти її, Господи, своєю рукою, –
більше нічого не проситиму в Тебе.
ну, хіба що оцю перестиглу ніч,
із блискучими цятками над головою,
що буяє і квітне, – довір мені
розгортати цей безмір Чумацьким Сувоєм.
де б Твій коник щоразу губив підкову,
прямо серед неба – коштовну, гнуту.
і нехай я складу таку колискову,
щоб вона без неї не могла заснути.
а хто її тихенько для неї співатиме,
це питання, як водиться, вже не до мене.
навчи її оглядатися й забувати
все, що стосується нас – поіменно.
навчи її берегтися серед зваби й згуби,
поведи її за Собою у цій борні.
і коли я востаннє питатиму: "любиш?",
врозуми її твердо
сказати
"ні".

Утечу під шати липи
Від грайливого дощу,
Що за комір жарти сипле,
Почекаю, щоб ущух.

У моїм раптовім схові,
Мов життя п’янкий ковток,
Ніжні пахощі медові -
Передвісники квіток

Зацілують, залоскочуть,
І від пестощів таких
Помічати не захочу,
Що давно вже дощ затих…

Повертатимусь повільно
Боса лугом-пирієм…
Хтось подума: «Божевільна!»
Боже, вільна! Так і є!

Нарешті цей морок
за вікнами щез,
Дощем на бруківці
розсипався лунко.
Зігрій теплим словом
обіймами теж,
Бо від божевілля
нема порятунку.

Для міста надії
ще й досі чужа,
Мізерна піщина
у оці облуди.
Тікаю від себе...
І де ж та межа
Терпіння, прозріння?
Немає, не буде.

Лиш мирна свіча
нищить біль на льоту.
А віра, надія,
любов з аналою
У діжку страждань
ронить Божу сльозу.
Хто хоче зцілитись,
ходімо зі мною!

2014 р.

Не пройти ту дорогу життя,
Яку серце прийняти бажало, -
Це пізнати у смерті пуття,
Це тонким пропекти його жалом...
Це - віддати частину себе,
Зрозумівши причину і вихід.
І - прийняти дарунок небес...
І - проквилити болісно, тихо.

Прояв слабкості - вийти із гри,
Наперед передбачивши докір...
Не прийнявши веління згори,
Не ввійшовши у води потоку.
Не зміцнивши терпіння-любов,
Не поліпшивши світ ні на йоту.
І себе не змінивши... Немов
Не здійснив надважливу роботу.

Балансуючи, пройдеш канат,
Перемовишся поглядом віри...
І злякається серце: війна!,
Ціпеніючи голосом ліри.
А тоді кинеш оком увись,
Здіймеш руки - і зірвешся вгору.
Головне - не дивитися вниз.
Основне - підніматися зору!

21.04.2014р.

А як тобі мандрівка в осінь
І сповідь жовтого листка?
Ще зеленіє хмелем досі
Стежина тепла і витка.
У павутинні рештки літа
І за туманами півсвіту
І день, як станція прощань.
Вдивляються стоокі клени
Журбою в марево червлене
Крізь полотно, що ткала рань.

А як тобі посеред тиші
Без найдоречніших стихій,
Коли негодою не пише
Рудоволосий листосій .
Коли полинно б’ється серце
І час – не час, а димне скерцо,
Оперезало хмарну вись.
В струні дощу –земний Едем.
І хто нас далі поведе,
Не знаю, янгол, а чи біс?..

В шатах сліз моїх чисто-затишно,
Стіл, свіча.
Запах ладану. Білим аркушем
Плине час.
У долонях Твоїх захищена,
Як в вінку.
Чорним габітом горе знищене
На віку.
Животворною прохолодою
Серця вись.
Огорнулася я свободою,
Подивись.

27.05.2014р.

Така прозора і цнотлива днина –
їй навіть грім освідчився: «Люблю!»
і на траву,
засніжену жасмином,
накидав рясно зерна кришталю.

Травневе місто в щедрому розмаї
відпочиває від земних тривог,
лише вітрець співаночки співає
моїй весні,
поділеній на двох.

Оцій весні,
на двох одній-єдиній,
яка тримає душі, мов магніт,
де між двома серцями пуповина
пульсує в ритмі зоряних орбіт.