Ніколи не кажи ніколи,
Тебе це тихо поневолить:
Ніколи? Як? Ні – ні? Чому?
І вже ти істину просту
Зав`яжеш у клубок питань.
Отут не стань -
Казав «ніколи».
Не розкажу!
Чому? «Ніколи!»
Не покажу, не полюблю…
А все: у впертості стою!

Горе моє, лихо, гарбузовий цвіте,
Розпустивсь у пору бабиного літа.
Бабиного літа, на коротку днину
Появивсь ти, друже, у лиху годину.
Пелюстки на сонці тішаться як діти:
Треба кожній миті у житті радіти.
А навколо тебе світлі амплітуди
І тобі байдуже, що там далі буде.
Що там далі буде: тепло чи морози?
Висіваєш вітру щирі свої сльози
І бентежиш серця заскорублу тишу.
Як це янголятко я тепер залишу.
І такий ти пізній, що мені робити ?
Попереду грізно вітер дме сердитий,
Білі кучугури кличе за собою.
Стану тобі, брате, теплою стіною.
Хай мізерні шанси вдвох весну зустріти
Та я біля тебе, гарбузовий цвіте.

23.10.12

Не моя вина -
Не твоя вона.
Від торкань струна
Не звучить, німа…

Розірву струну -перейду стерню!
Принесу вогню!..

Не моя вина,
Що любов земна...
Не твоя вина,
Що мене нема.

І струни нема, і стерні нема,
У житті зима...

2012.10.21.

Моя любове середзимна,
На щастя ти чи на біду?

Ще платонічна, не інтимна,
Не легітимна до ладу;
Ще нерозділена, нерівна
Між нами:
Я в таких літах
Сивоморозних!
Ти ж – царівна
Волошкам в стигнучих житах!

Мені так боляче з тобою,
На самоті – ще болючіш:
Завжди каленою стрілою
Стримиш у серці
І мовчиш
Про все, що станеться,
Що стало
Трагічним вислідом в кінці…

Мені лишилося так мало
В степах топтати чебреці!

Моя любове неповторна,
Згорай в пекельному вогні…
Вже чорна ніч непереборна
Не розвидня і при вогні
Мені, осміяному…
Де вже
Мені боротися –
Либонь,
З ошмать словесної одежі
Вже не роздмухати вогонь
Ліричний!

О, моя любове –
Моє світання вечорове…

Телефонуєш – мов із того світу…
Я вже й забув про те, що ти – була,
Що ти – цвіла в ту весну розмаїту,
Цвіла для когось – виклично цвіла
І безсоромно! Я ж у білій кроні
Притулку не знаходив – був чужим;
Лиш забілив той цвіт дочасно скроні
І без любові літо я прожив;
Та й осінь відпалала без любові,
Та й душу вже вистуджує зима,
І дні такі суцільно-вечорові,
І просвітку ніякого нема…

А в телефонній рурці – схлип і сльози, –
Та й слів не треба… Крихітку жалю
Для тебе ще знайду, хоча морози
Давно вже вбили словоцвіт «люблю»;
Знайду я співчуття твоїй печалі,
Хоча моя печаль – твоя вина
Досмертна… Проганяю все ж чимдалі
Свою образу – зайва тут вона!
Життя минуло: ми чужих чужіші,
Та спогади нас в’яжуть вочевидь,
І я пишу ці невеселі вірші,
Мабуть же, не від нічого робить…


2001

Тайна жінки – всім тайнам тайна,
Не розгадана ще ніким.
Її чар золоте кайдання
Носять з гордістю чоловіки.

Вся із затишку і неспокою,
Із узгоджень і протиріч:
То засвітиться яснооко,
То в очах її – темна ніч.

Хто її отакою вигадав,
В плоть зодяг і вдихнув життя?
Хто й навіщо у серці вигойдав
Незбагненно смутні чуття?

Я дивлюсь, я тамую подих.
Ось вуста… Ще вони мовчать.
Тільки подив, нелюдський подив
Закипає в її очах.

Ось зіниці її кришталяться.
В них – півсвіту в оздобі вій.
Зараз станеться… Зараз станеться!..
Я в тривозі. Я сам не свій…


1971

1.
людино
із лампадними очима
з обличчям
із потрісканої глини
знекровились
давно уклінні трави
згоріли
неприборкані заграви
а серце матері
калини серцевина

на віроломних воскресіннях
палих
дощів снігів і зір попутних
підносить груди вдих
за тих
всесутніх
хто вже посіявся
в нетлінність
у тишу карцерну
впустив коріння
набрався висі
і затих оклично

2.
людино
з поглядом у вічність
у кожнім подиху
незвичність
перекликається зі страхом
думки ідуть
немов на плаху
в устах переростають
у словоблудну стаю

неначе всілася земля
твій видих заникає
на почорнілих берегах
де пеклом вийняті слова
при брамах агонічних раю
де вже немає
бідолах-дзеркал
що старяться
із кожним днем
та іритують

а час працює
без лекал
де подається
боронує
та не лікує
а лічить сам себе
до шістдесят
збивається
і починає знову
перебирати душі
на місцях
перекладати мову
розчавленого всесвіту
на вуличність судин
благі його почини і суди
пeрeганяє
поетапно кров-обнову
і виганяє кола із води
повіками стинає
барви кволі

3.
людино
з костуром
що застигає
як сидиш
в підгорлі
що виявляється
міцнішим
за земне тяжіння
і служить кроку
замість флюгера й коріння
він переносить неміч
і невпинність болю
доступного приреченим
та впертим
хто бореться
за кожну мить
коли зболить
її посестра

4.
людино
чиста
ненебесна
перед обличчям смерті
людино
вибілена криком
церков безхрестих
чайок безморих
кому нести
ти залишаєш небо хворе
до видноколу
з пекельним колом
де край згорає
і окриляє
вітрам дорогу
та наповняє
поштовх серця
жертовним стиском
до знемоги

5.
людино
із лампадними очима
а як тобі
у Бога

близько

19 Жовтня 2012

и крикнешь ты в огонь во тьму врагу врачу
что живы мы а если нет я прокричу
не ты в огонь не ты во тьму но я в ноябрь
нас не разъять на инь и янь на ид и яд
и живы мы и оба мы живем во мне

но ты солжешь
и я солгу
и эха нет

Закурівся бузок біля кручі,
Ніч зайшлася плачем золотим,
Пахнуть яблуні густо-жагуче,
Біло котиться місячний дим.

Сумовито-протяжно за гаєм
Щось виводить баян голосне.
- Чи ти любиш, скажи, чи кохаєш? -
Може, всоте питаєш мене.

І чекаєш на відповідь ревно,
Яблуневу хитнувши фату.
Хата світить віконце даремно,
Видивляється у темноту...



1990

Шукали вирію
і ми, і чорні крýки,
а небо музику шукало -
отам, де попіл бурштину
і там, де крила,
котрим
ця суголось тепла
німотно римами ятрила.

І дощ, як клавіші
вогню, слова, як струни.
Згорало соло, ти і я,
на повні груди...

А падолист
у сни укутує негоду.

Твоя рука, фортепіано...
Так необачно все було
і так мінливо.
Проте,
без тебе й осінь
не була б така красива...
2012

я не знаю чи буде це схоже на блюз
бо у мене там мінус де мав бути плюс

бо струна випробовує пальці на міць
бо я дика і люта гризота самиць

і мене б оспівали жадан і бажан
я людина павук я людина кажан

я людина людина і це мій секрет
я плету павутинно свій хижий інет

пролітаючи повз ваших вікон нічних
це не місяць це я заглядаю у них

де коханці сплелись в позиційнім бою
де самотні гойдають самотність свою

де хлопчина вдивляється в темне вікно
за яком невидиме і хиже воно

реагує на рухи а може на звук
мене звати червоний як твердить памук

та на тому кінці найчорніша з самиць
і струну випробовують пальці на міць

рветься блюз бажанові приносять житан
я людина памук я людина жадан

7.12.08

Як розгублені мрії похрустують під ногами,
Із сентенцій ванільних – рожевий будинок Барбі...
Посеред усіх раніше бачених моногамій
Перед очі – гітарно-наметова святість бардів
І дівчатка, що гострі на слово, м"які на дотик,
Їм про це вже давно, не один і не раз казали.
Не біда, навпаки, компліменти, вони ж – наркотик,
Навіть вихованим на «Катрусинім кінозалі».
І тоді вони підсідають і знову пишуть,
І тоді їх читають, так – аж у вухах ляскіт,
І тоді кристалізується сутність миші,
Коли осьде три коти, два коти, раз кіт…

17.10.12

Повернення висмоктує не менш
Енергії, упевненості, сили,
Аніж прощання. До умовних меж
Звикати легко… Небо колесити,

Себе привчивши до простих речей,
Яких ніхто не хоче розуміти
Отут, удома. А життя тече…
А душу не нагодувати світом.

Хоча… Таке пекуче слово «допоба…»,
Немов «пробач». Приїхав… Поцілуймо
Себе минулих. Та живе доба,
Яка на серці випекла клеймо…

Летів додому, щоб черпнути віри,
А враження – мов зазирнув у прірву…

13-15.10.12

— тихо

з духа
глухо
руться струни дикі
оповиті
в одинокі
жовтаві осені октави

розпатлали
розжумлили
вої вогнище стожар
із-за хмар
дзвонар
вигойдує гірчинкою вітриська
низько
сердоблизько
опускає опій одурманених утопій
зленоокій
зависокій
п’янкуватій ясновласій яворині
по краплині

в павутинні
заполоч чадру чіпля чванливо

диво
розтрусило
сиво-сиву сонну сутінь
мерехтінь
шепотінь
півгріха медовухи в скруху
завірюху-
вередуху

вакха-павучиха із осоння тче відчАй
теплограй
Рай...

Рятуй, хоча б надії подих
Гойдни мені...
Судома душу терпко зводить
На бистрині

Спасти не хочеш чи не можеш, -
Ніхто не зна
Русалка я... чи ласка божа...
вина... весна...

А вир нуртується затято
Димить глибінь
І потопаю я безтямно,
Тону
В тобі





1992. 2012

Ностальгія приходить першою,
А за нею он - осінь йде.
Ми чужинської долі вершники,
Свій розшукуємо Едем.

І давно не рятує музика
(якось, звикли іти в туман).
Ніби діти малі вовтузимось -
Ніде спокою нам нема.

І зневірені, і розлючені
Ми розігруєм свій спектакль.
І безсилі такі, бо змучені
Перегукуватись в світах.

Але що, коли совість приспана?!
Хто розбудить її? Спасе
Від отих ностальгійних приступів?
Хто поставить на кон усе?

Чую, земле моя спустошена,
Як болить тобі твій народ…
Кров’ю власних дітей просочена,
Чи діждешся своїх свобод?

А вітер все віє,
і віє, і віє,
По небу летять,
наче відьми, хмари,
І черкають тушшю
по віях повії,
І дивляться в дзеркальце
шмари, шмари.
А хмари на небі
чорні, чорні,
А вітер сильніше
все віє і віє,
І чую, як голосно
каркає ворон,
А в душу вповзає
сумна безнадія...
Ховається в серці,
тріпоче і мліє
Така безнадія,
Така безнадія…


11.10.2012

У холодних росах терпне
Нив – лугів єство безкрає.

На стезю гарячу серпня
Бурштинова мла ступає.

Протирають шибу неба
Журавлі прощальним клином.

Безродинні в полі стебла
Гнуть на вітрі темні спини.

Вікові пустіють клени,
Фарб зелених сила хляне.

Прихиляється до мене
Серце осені багряне.

10.09.12

З метрономів для серця, найкращий – то стукіт коліс,
Ну а те, що на стрілках збоїть, то на те вони й стрілки.
Як легеням непросто з пустелі – у мішаний ліс,
Так і серцю непросто оговтатись після помилки –

Розігнатись, почути – струною дзвенить магістраль
І летіти вздовж неї, лякаючись тахікардії,
Як узяті разом Трамонтана, Памперо й Містраль,
Незборимо, нестримно, наосліп, до неба, до мрії!

З метрономів для серця найкращий – то стукіт коліс,
На якої ж холєри придумали рейки безшовні?
Вже й в святая-святих – в поїзди запихає свій ніс
Всюдисущий гламур, все псує і зсередини й ззовні.

Все однаково тепле, зручне, й не чуже й не своє,
Все гладеньке стає, все блискуче, рожеве і … мертве,
Доведеться вже скоро шукати, де ж, Господи, є
Хоч один хтось, кому не в бутік, чи у банк, а до церкви.

З метрономів для серця найкращий – то стукіт коліс,
Записати б цей звук, бо, їй-право, вже скоро забудем,
Разом з вод чистотою й святою солоністю сліз
Як зовуться оті, за подобою й образом створені… Люди!

Коли твоє племя виходить на стежку війни,
Коли шаман чи друїд, чи жрець, чи брахман
Жертву приносять чорному каменю смерті –
Лань ясночолу в офіру, орла і змію,
Коли стріли збирають у сагайдак своїх мрій,
Гострять вістря списів і мечі своїх сил,
Небо байдужим оком споглядає пристрасть ловців
Дичини з твоїх снів, оленів з твоїх пісень,
Торкнися кори високого явору, листя збирай
Цілий жмуток – з бересту, грабу та клену
Гілку зірви бересклету та корінь копай ялівцю
Вогонь розпали та дим ароматний богам подаруй!
Танець вовка біля святого вогню на вершині танцюй!
Бубон звучить над долиною Синьої річки
Стадо зубрів біжить у ліси потойбічних рівнин,
Білка шишки збирає тільки з ялиці Білого Неба,
У водоспаді стрибає лосось і вогонь тріскотить
Чуючи клекіт орла з плямистими пір’ями хмар…
Тіло мужів розмалюй чорними й білими смугами,
На ланітах й раменах черленим познач знак вогню,
На обличчях жінок намалюй знак води – синім і жовтим –
Знак Сонця й Світанку. Й протяжно співай
Під бубен пророчий – завтра мисливців вести
За хребет Чорного Крука, де на галявині Мертвих Дерев
Землю поїти мужі будуть водою кольору охри.

Ти пиши, і колись воно вийде,
Може боком, а може збіркою.
Посміхається Всесвіт сновидам
Крізь велику небесну дірку.
Ти пиши, допоки ще пишеться,
Бо вже мають рукописи тліти.
На гілках паперових колишеться
Листопадове дідове літо.
Ти пиши, не бери готівкою
За слова до кісток римовані.
Бо не стане вже баба дівкою.
Гуси-лебеді не годовані.
Горобці за сумним віконцем
Розклювали колючу зірку.
Витікає осіннє сонце
Крізь кудлату небесну дірку.
2012 рік.

Осіння трава
З чисто бурбонським спокоєм
Шепоче мені – такому ж вицвілому
Про епоху мовчання та фарб густих -
Про часи Генріха Восьмого.
Як хочеться у прозорій непотрібності
Дзеркало на вулицю виставити,
Щоб його перехожі сахалися,
В душу свою потріпану зазираючи.
Як хочеться підошви черевиків своїх
Сонцю іронічному показувати
Хай з мене старого насміхається –
Весь світ обходив шукаючи
Чи то істину чи то тінь її,
А знайшов журавля білого
Такого ж як сам сивого.
А в провулках сміються юродиві,
А будинки як сніг загублені,
А люди як сновиди зачаровані,
А діти небом заколисані,
А книги на смітник пожбурені,
А я все у вікно дивлюся
На вас – перехожі і привиди…

Тепла осінь... Падають каштани...
В позолоті потопає світ...
Я любити вас не перестану,
Хоч душа вже й проситься в політ.

Рожевіють заспані світанки
І втікають із моїх віршів!
Ви – моя найбільша забаганка
У період листяних дощів.

А каштани восени розквітли
І сміються в ситцеву блакить.
У душі шукаю вашій світла,
Що промінням щирості бринить...

Ще печуть печалі пережиті,
Ще струмує біль від помилок...
Ви зі мною будете щомиті
У кільці розбурханих думок...

О що би ти не казала, мовчання твого політ
Лабіалізованій лаві дасть фори в сто Афродіт,
І погляд зелено-сірий за вод неземних опал
Богемніший тим беззвуччям, оправа якому - шал.
Римована світу зваба мрійливо майне в очах,
Але яскравіша втеча у вільних оцих вітрах:
Жаданого крою обрій, міста, де нема зими.
Ну жодного шансу, хлопче, навіяти інші сни-
И-и! Ех!.. Отака вже доля – вини її не вини -
Красніша мовчанням зору безмежної далини.

6.10.2012

На стіні коштовні гобелени
змалювали смуток дивних мрій.
Погляд твій нестримано зелений
щулиться в задумі весняній.

На душі лишив свої стигмати -
від любові вбитої рубці.
Як посмів ти щастя розіп'яти
у чужої жінки на руці?
2010р.

Таку журбу навіяла оця
Сумна калина ягодами-слізьми,
Така печаль явилася очам –
Візьму її в дорогу дальню... Всі ми

Такими слізьми плакали колись,
Печалями вкривалися щоночі,
Коли стелило понад землю вись
Туманом обездоленим… Співочі,

Співзвучні недосяжним небесам,
Котились мрії перекотиполем,
Коли ми поставали сам на сам
Із ненаситним нездоланним болем…

Але калина вірила, що ми
Зуміємо лишитися людьми.

04.10.12

Усе мине...
веснянки пролетіли,
поблідли очі,
зникла голубінь.
Здивовано
у дзеркалі тріпоче…
можливо, я…
а, може,
світла тінь…
Усе мине,
і дощ оно
стихає,
і літо промайнуло
за межу…
Життя на мене
погляди
кидає, -
та не лякайся -
я іще ЖИВУ!

03.10.2012

Живи сьогодні, як у день останній..
На носі жовтень і нема води
Гарячої…так холодно у ванній
Щоранку..ніби й не ходи туди…
Ииии…

Сумні шкарпетки виснуть сиротливо
Оплакує герань останні дні
палкого літа..завтра вітер..зливу
пророчать ці синоптики мені…
Ііі…

У магазині на слизькім бетоні
Стоїть Тамара вже у чобітках
На носі жовтень…чобітки на Томі
І светр новий і квітка на цицьках….
Вах..!

Млинці схололі і сметана кисла…
Ця осінь самотиною торка
І ти, моє життя, не маєш смислу
Без Томи у новеньких чобітках…
Ах…

коли виникає музика з нічого
так хочеться пригорнутися до Бога
до сивого бородатого з очима
що нагадують дощ за вікном і чимось
матіоловий вечір і капустяне літо
і свічу монастирську що тонко світить
коли виникає музика
замало
і усієї небесної емалі
і кульбаб у сонячному павутинні
а Бог усміхається
у сні дитинно

Яка досада!- сонце одзвучало-
перелило сусалі дo листви.
Ще ледь відчутне осені начало,
а тепле "вчора"... ми вже з ним на "ВИ"
і серце камертонить ля мінором
тужливому крилу у небосхил.
Розгульному Сіверкові не сором
з дерев одінь коромсати щосил.
Рапсодія дощу - життя мотиви,
у мушлі сну так затишно душі
і, навіть, баболіто срібно-сиве
y хмарні заховалось вітражі.
Яка тривога! - передкрок у невідь,
жорствою критo часовий поріг.
Минулого - тумани перкалеві,
майбутнього - невизначений штрих.
А ти в золі років аж по коліна
шукаєш те найважливіше сло...
А Слово - шелест, позолоти пІна...
Яка досада! - літо відбуло.

Щойно викотився парубійко-місяць,
Ніч укрилась в золотистий теплий плед.
Після натовпів, брудних підлог і тисняви
Зорі – крихти хліба, вмочені у мед.

Після довгих речень і смачних ілюзій
Поцілунки грудня гарячіш твоїх…
Кажеш, що у мене мало так від музи?
Ти ж не надихаєш навіть і на гріх.

Постмодерн твій тістечком зажовую,
Настрій мій світліший від твоїх химер.
Кажеш, що ти творчий і не прогнозований?
Встав і після себе столу не протер.

Щойно викотився парубійко-місяць,
Загорнула шию у м’яке кашне.
Сійся, музико, і снігу, сійся!
Знов рятує слово… Слово запашне.

Я грішна перед Вами,
пане мій,
що пам’яті збиваючи пороги,
шукала Вас у собі,
наче Бога,
коли звучав для іншої Ваш сміх.

Ішла за Вами
І губила Вас
отам, де Ви давно відшепотіли.
Та, голос, затаврований у тілі
у танці літа передчасно згас…

Я согрішила, знаю,
пане мій.
Мені мовчання Ваше не під силу.
Я спогади про Вас
в собі носила…
я їх вбивала...
та усе без змін…

А Ви мені пробачите колись
терпке мовчання
у хвилини болю?
Мій пане, я візьму його з собою,
ступаючи у жовтий падолист…

І знову з лі-
та в осінь повертаюсь…
Сурмлять лелеки пісеньку німу…
Тобі, мій любий, холодно? Я знаю…
Іди до мене, просто – обійму…
Із ніжністю,
без всякої надії…
Я поцілую і піду…
Лиши насамоті
зимі-повії,
снігам,
що їх без тебе не знайду…

Осінній дощ
і невигойні рани.
А знаєш – я сьогодні
помолюсь…
Прости мене,
як Бог нас всіх прощає…
Хай поцілунком я
до тебе
доторкнусь…
і не скажи,
що віра – зла як відьма.
Вона ще гріє серце багатьом…
Тобі ще холодно?
Тобі ще – безнадійно?
А я молюся…
я – молюся!
Я – молюсь…

речь это камень, бреющий рябь речную -
бег отражения вдоль отторжений;
речь это ревность -
я говорю, ревнуя вас к человечеству (оптом дешевле);
речь это все пустое и все вранье, часто не видно смысла, а чаще сути;
но - я люблю вас, видимо, больше слов: с кем бы вы ни были счастливы, будьте.
будьте.

1.

Я люблю покидати це місто:
Чути віддалений присмак
Ранкових перонів.
І свіжість
П’янкої свободи
Там далі, за його межами.
Помічати сонливу втому.
І, розжовуючи цедру лимонну,
Я люблю НЕ відчувати
Гіркоту міської оскоми.
І запізнюючись на поїзд,
Пробігаючи поміж
матюкливих,старих дідів,
Заглядати до вагонів.
А потім, нарешті усівшись,
Видивляти в туманній сірості
Тьмяні вогні семафорів.
Я люблю покидати це місто
Із шаленим разючим тріском
Залишати його закапелки.
Кожен раз, ніби навіки.

2.

Тернопіль-Харків.
Кава - чай.
Затяжка за затяжкою.
Моя маленька дівчинко,
А ти шукаєш щастя?
Купе волає смородом
І затхлими речами
І довгою дорогою,-
Колійними рядами.

Моя маленька дівчинко,
Ще твої сірі очі
Не стомлені тривогами
Не потускнілі баченим.
Ще п’яний гомін в тамбурі
Й твої промерзлі пальці
Вистукують мелодію -
І божевільні танці
Кидають знов у спогади.

Занурені в безсилля,
В купейних авангардах,
Такі ж як ти шукають
Цю втечу від реалій.
Хіба тобі не важко,
Моя маленька пташко?
Так загадково й дивно
Зникають знов за обрієм
Твої дитячі мрії.

Тернопіль-Харків.
Кава – чай.
Затяжка за затяжкою.
Моя маленька дівчинко,
Ти ще шукаєш щастя?

3.

Пам’ятає…
..те, коли була зима,
коли брунатно-
чорного снігу
торкалися підошви
мого взуття?
І коли сіра пелена
затуляла очі потягам,
котрі летіли в ніч.

А мені здавалось:
не протяги із провулків
затягували
у свої чорні легені
людські голоси
й відлуння свята,-
а Ви.
Так рвучко й вільно
дихали.

Знає…
..те, як важко
стояти на пероні
того вокзалу
в тому місті,
де більш ніколи
не з’яви…
..шшшш...
Не з’явитеся Ви?

Ваш сум мене крильми
огорне, пане,
Як вам живеться
в ці пекучі дні?
Чи ви іще заблукані
В весні,
Де так рожево
Стеляться тумани?

Пахуча тиша
Падає до рук,
Цвітуть черешні,
Пінно сяють душі
І так далеко
До зими і стужі
Такий приємний
Серця перестук,

Що хочеться мовчати
І мовчати
Забувши остогидну
Суєту.
Ще досі та черешня
у цвіту
дорогу б лиш
до неї відшукати…

Каштан на бруківці
Він теж грає Шекспіра.
Осінь пахне свободою -
Не тільки істиною
І просвітленням:
Я так довго чекав -
Холодного осіннього вітру
Подих,
Що забув – маю грати
Свого Шекспіра.
Дивіться ж сумну трагедію!
Ви глядачі заспані!
Акварелі сірого міста. Над.
Серед мишей є художник
Він зобразить. Як сонце сідає у сірість.
Дарма розмальовують
Фасади вулиць.
Місто і далі лишиться кольору пилу.
Познімайте маски байдужості!
Визирніть у вікна відчинені!
Сторінка Книги
Заляпана кавою.
Фільми спогадів
Затуманені буднями.
Запросіть двірників
На свої брудні вулиці.
Втечіть хоч на хвильку
З міста брудної совісті…

(Написано в місті Лондондеррі у 1969 році. Авторський переклад з ірландської. Для мене місто Лондондеррі завжди просто Деррі... Це я написав так, що читачам було зрозуміліше... Світлина з мережі.)

Козенятко маленьке
Мандрує між галактиками
Затиснувши між ріжками
Одкровення.
З нього би виріс
Цап-відбувайло,
Якби воно лишилось
Серед стада кудлатого…
А старий сантехнік,
Що в дитинстві його
Морквою частував
Бачить у снах водогони
Потопу всесвітнього
Та старця сивого бородатого,
Що велить лагодити труби,
Що просурмлять
В руках людини крилатої.
Мені б його спокій!
Після трудів праведних
Дивлюсь на ягоди,
Що з дерев звисають
Зажурених,
Слухаю тишу
Людською юрмища…
Осінь.
Просто осінь.
Пригальмуй, капітане!

(Світлила зроблена шляхом прикладання фотоапарату до телескопа. Козенятко на світлині не видно. Нажаль... Але воно є - мандрує між галактиками - в отій порожнечі...)

Кожна колиска – каравела
Кожна дитина – Колюмб.
Вирушають океаном часу
У невідомість життя
Не знаючи, що Америка
Давно вже відкрита.
Кожна іграшка – компас,
Кожна дитяча пісенька – вітрило.
Всі ми мандрівники,
Всіх нас кидають хвилі
Змушуючи ставати рибалками,
Закидати сіті у прозорі дні
Ловити химерну здобич
У якої замість луски хвилини,
А замість зябер книжки.
Кожна хата – то острів,
Де Робінзон будує
Свою тимчасову хижку
Мріючи про повернення.
Кожна смерть – відпочинок
Чи то маленький порт
Де ми напиваємось
У брудній таверні
Перед наступним плаванням…

Зо́лота перуку
Торсає вітрець.

Ниву сухоруку
Залишає жнець.

Щедро сіють щиглі
Спів у вись бліду.

Падають достиглі
Яблука в саду.

Літепло втікає
Долом навмання.

Осінь оббирає
Капустину дня…

20.09.12

На роздоріжжі смутку і життя
Прийде Любов і поведе за руку.
І навіть я, о Боже, навіть я
В ту мить не зможу видати ні звуку.
І всі птахи замовкнуть й оніміють
І ніч в екстазі звуки покраде.
Сам Бог зворушить Тишу не зуміє…
Притихніть всі! Мене Любов веде!
31.03.12

На розі Котлярської і прозаїка Куліша
Я зустріла Його – красивого, мов царівну..
Свого ненаписаного вірша
Що приїхав за мною потягом…
Аж із Рівного

З пересадкою..до Любартового шалашу,
А за тим по дорозі на Паланок
У душотрясці
Він сидів тихенько і волосся його, мов шовк
Ароматом бігме перебивало яйця
варені і амбре вчорашніх котлет
і якісь шкарпетки нашвидку бюджетно прані
і я знала, що він зі мною на тет-а-тет
не готовий…бо я в дорозі до поля брауні..

Він хотів..сподівався - Свободою пробіжу,
Перекинуся знову птахом і знову зможу я
І увечері…у готелі його напишу…
Чи, бодай, наспіваю здивованому перехожому…

А у Львові мені не загоїлася душа..
Розшматована ще задовго до тої латини,
Що катедра дарує…не написала вірша…
Недовиносила…недовиторкнула…Винна

Знаю.. Винна. Болить рука від книжок, які
Накупила без ліку...потреба у ілюстраціях..
І душа, яка заглохне без коньяків
Зупинившись..на півдорозі десь між станціями…

А у Львові мені не загоїлася душа…
Все без змін…Тільки ноги набрякли..
уже так буває…
Я зустріла його.. ненаписаного вірша…
Десь на розі пекла мого і мого раю…

вересне-звабнику ще не тікай
смійся жоржинно
не оминай мене я не така
ще не крижина

скупана променем вигріта сном
золототкана
серцем уповні – гаряче вино
сточує камінь

переплети мене вітром терпким
вигойдай літом
розпороши наді мною зірки
іншого міту

поринає серце в музику осінню,
ціпеніють ранки – чують холоди.
проросло до неба тугою насіння,
де саманний серпень з кошиком ходив.

перелітне літо крилами майнуло,
прикотило сонце ближче до землі.
витрусило з маків вигріте минуле –
хай несуть у вирій срібні журавлі.

Прости мені, Язичнице.
Прости,
що облітає
ясен золотий
і стигне кава.
Усе частіше
хочеться іти
туди, де гір
зажурені Світи
і трави.

Де голоси
підхоплює луна,
дуби правічні –
неземна стіна:
сторожа Божа.
Ярило день у день
долає тьму –
ти знаєш?
То скажи мені,
Чому –
тривожно?

Я тобі заздрю. Ти можеш усе
Просто забути… Забити красиво
Цвях у свідомість. У кришку, що вже
Світ одягає у чорне намисто.

Тихо по-доброму заздрю. Бо ти
Крок у минуле робити не вмієш.
Битими картами криєш і блеф
Зичиш потузі тебе розкусити.

Нехтуєш небом, що виссало дощ
З площі, із озера, з моря любові…
Дні загадкові зі мною і без
З тіла змиваєш чужою водою.

Змий поцілунки і ласки… Мене ж
Ночі тулитимуть вічно до тебе.

31.08.12

Сумління мерехтіло мимоволі
і серце мліло, мріючи про мить,
коли зв/язок мінливий, наче доля,
в усталені слова перелетить
.
Тож не багато мріялось...молилось...
марудились думки, висотуючи хіть,
сльозами мружилось, пропасницею билось,
а зникло враз, лиш спомин майорить
.
Клиночком білим в скронях сивина,
то не напасть-літа своє співають..
І мальви вранці в сонці умлівають,
лиш роси плачуть у мого вікна...


06.2010.

…вони ще тут – у небі, понад нами –
гуртуються рушати у політ…
журлива доля - бути журавлями:
щороку покидати рідний світ…

…але серця затужать за лугами,
повернення засяє у імлі…
щаслива доля - бути журавлями:
вертатися до рідної землі…


28.08.2012

На жаль не я пішов під Крути
І там в нерівному бою
Зриваючи імперські пута
За Україну вмер свою.

На жаль не я під прапорами
Із Гуляй Поля* йшов у бій,
Та зраджений більшовиками
У Кримській** сплю землі сирій.

Не я від голоду в тридцяті
Збирав у полі колоски…
За душі голодом розп’яті,
У пеклі всі більшовики.

На жаль не я вмирав за волю
В Карпатських букових лісах,
Але я теж за кращу долю –
Вона живе у нас в серцях!

*Гуляй Поле – селище в якому знаходився штаб батьки Махно.

**Під час штурму Криму армія батька Махно була спрямована більшовиками на штурм неприступного Перекопу… Після взяття більшовиками Криму залишки армії батьки Махно були безжалісно розстріляні своїми бувшими союзниками з кулеметів біля Перекопу.
18.02.12р.

Тебе ніхто не врятує, крім тебе,
Ні від суму, ані від люті,
Якщо падаєш - значить, так треба,
Якщо плачеш, то сльози почуті,
Ні, не Ним, і не Нею – землею,
Чи то космосом - певною сферою,
Бо ніщо не зникає безслідно,
Все поєднане міцно системою.
Ось зрання невдоволений настрій,
Хоча вечір був наче приємний,
Захотілось банального щастя,
Захотілось кохання взаємного,
І виношуєш думку у серці,
Тихо мрієш про сонячне диво.
Непомірну ціну заплативши
Знов стаєш на години щасливою.
Розкіш теплого хутра уваги
До персони, до особистості…
Ні, ніхто не врятує, тримайся,
Бо триває процес – зрілості.