Жахним потокам зла
немає спину.
Ворожить час на пелюстках оман.
З осердя пекла діючий вулкан
нечисту лаву ллє на Україну.

Ятрить вуста скорботна німота
і замість неба
визріває пустка,
коли біда вдягає в чорну хустку
оторопілі села і міста.

Лягає сива паморозь на дзвони.
Свобода родить божевільні клони.

Безглуздя кпить. Війна дає поради.
Немає спину,
і немає ради…

Принижено
Схиляю руки й тіло:
Заділо - не за діло, а за тіло,
За серця ритм вчепилося й байдуже
Примушує не тьохкати, а тужить…

Недужа я,
Півроку як вагітна,
На противагу всім рокам бездітним
Вслухаюся у себе і радію:
Життям лелію, я життям лелію!

Червневим днем народиться дитина -
Чекать несила…


06.05.2014

Наповню келих іменем твоїм,
Аби тепла ще раз напитись вволю.

Палають мрії в серці, як в огні
Останню свічку випросивши в долі.
Розмови меркнуть. Вже немає слів .
Одна сльоза в очах, як дрібка солі
Застигла самотою на щоці.
І зорі в небі, наче на стіні.

Опалим листям вишиває осінь,
Бредуть думки по сходжених стежках,
Розп’яті, наче грішні, на вітрах,
І тягнуться за обрій, де колись
Юначі крила нам відкрили вись.

Ведмежої позбав любові й дружби:
твоя душа – в нечистого на службі.
А Україна, звісно, – не Росія:
поміж братами розбрату не сіє.
І пам’ятай, неситий московите,
що генів аж ніяк не обдурити –
крізь покоління грає кров погана
«братів-слов'ян» із роду Чингіз-хана.
Здається-бо – розтануть неосудно
діяння злі, брехливі і облудні:
забити баки світові готова
орда кремлівська – чуркіно-лаврова,
нахабно преться «русских» захищати
у нашій світлій українській хаті…

Від путіна-ординця-«славянина»
і пут його спаси нас, Божий Сину…

04.05.2014

Здрастуй мила, травневая весно,
Буйноцвіт заяснів ув очах .
Загойдалась на вітрі чудесно
Сонцелюбна каштану свіча.

О, трави шовковистая звабо,
Потонути б у хвилях твоїх!..
Поміж крон верховіть величавих
Чути птаства розгонистий спів.

Фіолетові грона, мов тучі
З оксамитом єдвабним сплелись…
То бузок і черемха пахучі
Захмелили вчаровану вись.

Тінь Богині прадавньої Майї*
Огортає розквітлі гаї.
Їй осанну врочисто співають,
Щастям плачуть немов – солов`ї!

2.05.7522 р. (Від Трипілля) (2014), Дажбогів гай.

Наш цвіт обірвано. І пусткою наш сад стоїть.
Жорстокий садівник посеред марева століть
Чужий і зайда – мріє порубати наш вишневий сад,
На пустищі собі садити чорний виноград
І готувати трунок із його гірких плодів,
І ним втруїти світ – птахам забракло слів:
І не папугам – солов’ям наляканим для співу,
Замовкли й зажурились сірі птахи посивілі,
Коли з сокирою у наш чарівний край
Прилізли нелюди. Палає небокрай,
Дідівську шаблю й кріса дістає орач,
Знов, як в старі часи над селами лунає плач
Сиріт і вдів. На герць за волю встануть козаки
Ми сад захистимо. Сьогодні. Й на віки.

Манять запахом скошені трави -
То земного волосся пахощі,
Важко дихати й бути нейтральним,
Як у грудях пташина юрба харчить.

Вкрилось поле зеленим бушлатом,
Застебнулось на гудзики квітів.
Весно, березні всі обійшла ти
І у травень ввійшла діловито.

Прядки зела укрили ріллю,
Наче крила лебідки підкошені,
В них тривоги свої переллю,
Пересиплю я сум в їхні кошелі.

Сіно в'яжеться, ген, у снопи,
Мріють в полі солом'яні големи.
Був без тебе я, весно, сліпим,
А з тобою став серцем оголений.

пародія

Не заблукав. Я не виню нікого,
Що приповзло моє у всій красі.
В четвертій ночі, побоявся б Бога,
На кухні захотів зловить таксі.

Я підглядаю – голосує наче,
І в холодильник лізе – то фінал!
На мигах (бо назюськаний добряче)
Питає – Шеф, а можна на вокзал?

Ну ні – то ні! – І тряскає дверцята,
В одних трусах мій волохатий троль…
Знов голосує (от натура клята) –
Вивітрюється довго алкоголь.

І голос тонша – плямкає губами…
Пішла я спати – хай дуріє сам!
Куди він з хати дінеться? Між нами,
Хіба вина ще вип’є двісті грам.

… А рано в ліжку мацаю – немає,
Щез холодильник – хто верне назад?
Я зрозуміла – може і трамваєм,
Таки домовивсь та поїхав… гад!



29.04.2014

1.
Ожив у дереві Тарас
На велелюдній площі.
Звертає погляд свій до нас –
Душа бажає прощі.

Поникла горда голова
Від болю і печалі.
У той раз кулі, не слова
Бездумно в ціль влучали.

І брат на брата знов повстав.
В скорботі сива мати.
Вкраїну знову, як Христа
Взялися розпинати.

2.
Твої пророцтва, як набат.
І чув їх той, хто слухав.
Тарасе, ти також солдат
Нескореного духу.

Ти бачив, як до Бога йшла
Свята Небесна сотня,
Як полотніли небеса
Й здригалася безодня.

Тарасе, батьку, нам пробач,
Що ми немов нерідні.
У цей важкий зневіри час
Ти, як ніхто, потрібний.

2014

Як не є, а гірше може бути
не тому, що ми такі-сякі,
а за те, що не розбили пута
і усе надіємось на Брута
у лихі години і тяжкі.
               І за те, що забували мову,
               вилізши у люди із халуп,
               і влізали в ігрища совкові,
               де орда, почувши запах крові,
               прагнула, аби валявся труп.
Нас гнітили алкаші-нероби,
і партійні виродки сім’ї,
і брати, улюблені до гробу,
і борці, що доїдали торбу,
і у владі коміки свої.
               І за те, що вибрали дорогу
               вічної юдолі у імлі,
               за гріхи великі і малі –
               все негідне, неугодне Богу,
               осідає на моїй землі.
І у віщих паралелях ночі
неземного світу наяву,
поки чую душу ще живу,
у часи самотності урочі
бачу хижі, ненаситні очі,
що чатують нашу булаву.

                              28.04.14

Душа без тебе –
незагойна рана,
де визріва осіння каламуть…
Блукаю сумно
між світів незнаних,
які навшпиньки чорний вітер п’ють.

Без тебе я –
вербичка на подвір’ї,
далекім від цілющої води…
Без тебе очі стали темно-сірі,
хоча були
блакитними завжди.

Мій вічний гріх,
моя тяжка спокуто,
суцвіття мрій в обіймах у образ…
Невже для того,
щоб з тобою бути,
я маю народитися ще раз?

пародія

Вже навіть наливали на верблюда,
Бо кінь не міг – він скоро сам закурить.
Ти обіцяв - едем сьогодні буде...
Втекли амури.

Я також чаю випила немало –
Хоч пожалів би доленьку дівочу…
Та не тремти, що ніж у руки взяла –
Салату хочу.

Той за сусіднім столиком навпроти
Моргає всоте, бачить – дівка файна…
Ти хоч би груди спробував на дотик…
Проклята “Чайна”.


28.04.2014

Захотілось на небо на сьоме -
і намарно тягнулась рука…
Щоб помітили інколи комин,
треба віхоть сухої соломи
і прощальний етюд сірника.

Відшукати б ґонзоль на горищі
і не дати спочити руці,
доки ґринджею ґалиці хижі
із душі на ґорголя і вище
не полізуть у різні кінці.

Затанцюєш тоді як ґанджело,
коли щезнуть вони назавжди,
і святі, перейшовши оселю,
в ґалаґані для грішного хмелю
приготують від Бога плоди.

І тоді, наче в казці веселій,
що на ґанжах вирощує рай,
понесе тебе в сьоме ґерґеля,
у якої позичиш розкрилля,
висоти й незникаючих сяйв.

2014р

Примітка
Ґонзоль – брязкальце.
Ґринджа - сніг з дощем.
Ґалиця – чорна гадюка.
Ґорґоля – сук.
Ґанджело – дзиґа.
Ґалаґан - мідний казан.
Ґанж – недолік.
Ґергеля – велика гуска.

Художник Ярослав Саландяк

Эталон лицемерия,
потерявший доверие,
тупо бьется в истерике
от угрозы Америки.

Оболванил часть нации,
чтоб спастись от люстрации
и продолжить салонами
щеголять миллионами.

Возомнил себя сказами
властелином Евразии
и нарек «миротворцами»
отморозков испорченных.

Он своими замашками
кинул мир вверх тормашками:
все, кто был пацифистами,
сразу стали «фашистами»,

наводнил террористами
мою землю неистовый
и спасать их, непризнанных,
покусился от избранных,

тиранию презревших,
свою сотню отпевших,
на своей территории
и страницах истории.

Мы запомним для вечности
акты бесчеловечности -
вы «живыми щитами»
не прикроетесь сами.

25 апреля 2014

Стоїть він на автобусній зупинці –
Міцна статура, порожньо в очах,
Нуль інтелекту (як усі ординці),
Спортивна куртка на тугих плечах.

Із неї виповзають, наче змії,
Смугасто розмальовані стрічки
Георгіївські. Звідки вітер віє?
З якого Колорадо ці «жучки»?

Із голови до ніг обвитий гаддю,
А на обличчі скаженіє злість…
Невже є ті, що цьому типу раді?!!
Що нам привіз непроханий цей гість?




22-23.04.14

Пародія

Прокинувся. Обмацуюсь. То я?
І третя та нога – також моя?
Проймає дрож, страшать думки дурні –
Чи все моє, пробачте, при мені…

Знайшов! Ура! Проходить переляк –
Ну випив, то таке – буває всяк.
А ось сусід торік згубив… своє…
Жона давно пігулок… не дає.

Він їй вірші читає, обніма,
І хоч не п’є – сніданків вже нема.
Ото в халепу втрапив би і я –
Не дали б їсти більше … анітрохи.

Від тих страхів аж кинуло у піт!
То все дурня – сніданок і обід...

…То де це я? По хаті бродить тінь.
А все одно – Мукачево, Ірпінь…
Халат прозорий… Десь знайшлись слова…
…Таке от зранку, деколи, бува…


24.04.2014

Із Володимира Висоцького

Стільки довгих верстов крізь запеклі бої
я пройшов зі своїм батальоном,
а додому мене - за заслуги мої -
санітарним везли ешелоном.

Від попутки зробив перший крок -
й занімів, біля хвіртки заклякши.
А над дахом, із комину - звичний димок
підіймавсь ніби якось інакше.

Не дивилися вікна у вічі мені,
і немовби посупилась хата,
і хазяйка - майнула тихцем у вікні,
та не вийшла зустріти солдата.

Пси цепні - аж заходились вже.
Я пройшов через двір до порога,
зачепився у сінях за щось за чуже,
двері шарпнув - ослабнули ноги.

Там на місці моєму сидів за столом
самовпевнений інший хазяїн.
І хазяйка при ньому, й вечеря - з вином,
і колиска видніється краєм.

Це виходить, що поки у бій
я ішов кожний день без спочину,
він усе переставив у хаті моїй
і по-своєму все перекинув.

Ми ходили під богом, - під богом війни,
артилерія нас накривала,
тільки кулі у спину - страшніші вони,
тільки зрада - до серця дістала.

Я себе в попереку зігнув,
кулаки заховавши в шинелі:
«Вибачайте, добродії, що завернув
мимохіть до чужої оселі».

Мов, любові та згоди вам, й довгих років,
й щоб завжди на столі - паляниця...
Ну, а він - навіть вухом на це не повів,
ніби так воно все і годиться.

Я тремтіння в колінах зборов,
причинив тихо двері до хати, -
тільки вікна відкрились, коли я пішов,
й подивилися вслід винувато.

(2009)

Із Володимира Висоцького

Усе позаду - КПЗ й нарсуд,
і прокурор, і судді з адвокатом.
Тепер я жду, тепер я жду - куди пошлють мене на труд,
куди пошлють мене робити за безплатно.

Матінко, давай ридати,
міркувати та гадати,
куди, куди мене пошлють;
матінко, давай ридати...
Втім, мені уже плювати,
куди, куди мене пошлють.

У Воркуту посилки довго йдуть таки,
у Магадан - так само, зрозуміло.
А там же всі, а там же всі - злочинці, суки та вовки,
мені не бачити ніколи тих посилок.

Матінко, давай ридати,
міркувати та гадати,
куди, куди мене пошлють;
матінко, давай ридати...
Втім, мені уже плювати,
куди, куди мене пошлють.

Аж ось вчуваю я: по мене йдуть.
Відкрили двері, сонного забрали -
і ось тепер, якраз тепер - мене кудись-десь повезуть,
а от куди - ізнов, паскуди, не сказали.

Матінко, ізнов ридати,
міркувати та гадати,
куди, куди мене пошлють;
матінко, ізнов ридати...
Втім, мені уже плювати,
куди, куди мене пошлють.

І ось - вокзал: конвой спиняє гам,
у них - гвинтівки, і багнети гострі...
Нас, кажуть, шлють туди, де правлять роги козам - й парубкам,
кудись на Кольський, буцімто, півострів.

Матінко, ізнов ридати,
міркувати та гадати,
куди, куди мене пошлють...
Матінко, скінчай ридати,
починай тепер гадати,
коли назад нарешті привезуть.

(2013)

Засни, засни, коханий, у обіймах,
Вони - мов тиха гавань після дня.
Нехай, нехай від марев неспокійних
Моя любов тебе охороня.

Малює ніч на прядиві зірчастім
Мазками найніжніших диво-фарб
Дві долі, оповиті спільним щастям, –
Довірений мені безцінний скарб.

Чи тепло на плечі моїм, чи зручно? –
В душі - турботи лагідні слова.
Цілую тільки поглядом, беззвучно,
Аби не потривожити, бува.

Малює ніч на прядиві зірчастім
Мазками найніжніших диво-фарб
Дві долі, оповиті спільним щастям, –
Довірений мені безцінний скарб.

Гибіли тури твої, на три поля волаючи,
капища вснули, прокільчився чортополох.
Ти виливала утрати в сопілкові розпачі,
всталий зо твані – міцнів, а бодай би усох.

Вився по стовбурі, ліз, окаянний, по гіллячку –
геть заснував густокроння кільцем омели.
Вдягся у ймення твоє – воцарився... О, вигачкуй
зла підбатийського жало зо себе – й спали!

Ач, довгоручиться суче поріддя – висмоктує
пісню русинки і точить енергію сил.
Бий в тулумбаси напруглої ночі неспокоєм!
Вражого сина візьми на загострений кіл!

Бо захапущий не всне, поки кров’ю не всититься,
в зірні нанебні богописи впише себе.
Ти ж своїм воїнам дай зо сердечної китиці
ягід безсмертя: і воїнів куля не вб’є!

Бронзові тури повстануть із чорного дерену,
з глеків розбитих пелазги злетять – лише глянь,
золото вилиє просвіт у море, як велено.
Тіні Мокселі підуть у болотяну хлань.

Весна о тій порі, коли усе – зненацька:
і листя, і трава, і квіти у саду,
і сонця у гаю здається так багацько,
що іншої пори такої не діжду.

Ідемо у поля. І дихати так легко,
і описати все не вистачає слів.
– Дивись, яка краса і близько, і далеко,
і котики оці, і обрії лісів.

Назустріч нам ідуть берези і осики
до ранньої зорі умиті у росі.
Які оці світи мої багатоликі
у величі своїй і у ясній красі.

І як оті слова дитячого кросворду
дарує нам обом зелений живопліт.
У тебе на умі – фіалка і козодра,
у мене – купина і синій первоцвіт.

Але – не у руці...
                           Нехай рум’янять личка
і лілія жива, і фея лугова,
зозулині – твої «куючі» черевички,
і як євшан – моя таємна сон-трава.

І юності пора уже й не за горами,
і у душі моїй співають солов’ї,
і заплітає кущ зеленими руками
і китиці беріз, і кучері твої.

А десь ідуть дощі, а десь і передгроззя,
а де-не-де й гроза і канонади грім.
На щастя у ці дні немає безголов’я,
аби жилося так, як хочеться усім.

Чекаємо зела і навської неділі.
Засіє Зодіак і ниви, і лани,
і казкою підуть русалії у сни.

І недалекий час, коли далекі й милі
помоляться за нас у полі на могилі,
як це о цій порі буває щовесни.

                              21.04.14

Довкола церкви обруч молитов –
розкручений, аж відблиски за обрій.
І хай сюди статечним підійшов,
тут янголям тобі рости хоробрим,
вітри ловити і сріблястий день,
весні на плечі бубон завдавати
і дзвін, і світло кликати за тин,
де їх підхопить місто вайлувате,
що знову хоче стрункості та струн
і на долоні правди від підкови,
і від мистця таких гарячих рун,
щоб зашарілись полум’я і слово.
Вгадай на цьому ярмарку весни,
коли святому розпростерти плечі,
а потім крильця янгольські верни
і йди під Богом, як завжди, - статечним.

2014р.

Господь! Земля втомилась від зими,
Нам смерть докучила… Прийди!
Явись нам вітром, квіткою, знаменням,
Ми торжество весни вітаємо іменням
Великодня – ми вільні, ми сини
Землі, що нині прославляє сни
І мрії бути вільними людьми.
Ми віримо, Вітчизну вересову
Несемо у серцях і за основу
Беремо істини слова і нашу віру,
Вкладаємо в пісні, а на терезах мирру
Відважує весна. На сонечку засяяли хрести,
Ми у майбутнє побудуємо мости,
Ми нині гімн співаємо весні,
Ми Господу даруємо пісні.
Ми живемо і віримо, і свічку
Запалимо…

на моє існування подальше
покарання намул не стече
від потопу тотальної фальші
побудую надійний ковчег
із євангельських матеріалів
вірні розміри стиль і каркас
і потоки неправди зухвалі
розіб"ються об істини м"яз
уподібнившись древньому Ною
на одвічний зійду материк
і плодами Едему загою
злом омани прошитий язик

Зібралися запорожці
тай на тому світі,
подивитись, – цо то діють
їх онуків діти.

Та не тії, що водили
на турка та ляха,
а голота, що поклала
голови на плахи.

Із-за хмари добре видно
і луги, і хати,
а он де, як на долоні,
гуни-супостати.

– Ой, дивіться, пане-брате,
що се ся то стало?
Скільки тої московщини
у черзі по сало.

– Та ні, пане-отамане,
то землю покрила
або орда, або біда:
все – нечиста сила.

– Та вже бачу. На бунчуку –
біла костомаха.
Певно орда посунула
на турка чи ляха?

– Та ні. То є опінія
Гоги і Магоги.
Все рогате і хвостате –
за наші пороги.
Все їй хочеться утяти
під свою корону,
що раніше було наше
від Сяну до Дону.

– А мо’, іде з калачами
у гості до брата?
Може хоче імперія
всіх нагодувати?

– Нагодує. Удавишся
їхніми дарами.
Дике поле устелене
нашими тілами.
А від брата-бусурмана
добра не діждемо.
Вони їдять чуже спільно,
а своє окремо.

– А де би це та Європа,
що нас шанувала?
Не далеко і до бойні.
Чи їй цього мало?

– Нема чого надіятись
на чужі галери.
Туди треба Наливайка,
Гонту і Бандеру.

Приснилося – проснемося
і пора настане...

Із-за хмари чути голос
батька-отамана:

– Хай ще за́світ запорожці
коней запрягають.
Та візьміть небесну сотню,
ці не підкачають.

                              17.04.14

Припала темінь до вікна
І – тиша зазвучала,
Немов мелодія сумна,
Немов мелодія сумна
В напівпорожній залі,
Де я, лишаючись без Вас,
Журбою оповитий, –
Більш не наважився на вальс,
Більш не наважився на вальс
Нікого запросити.
Втопивши думи у печаль
Життя свого безкраю, –
Я тільки в спогадах, на жаль,
Я тільки в спогадах, на жаль,
Вас досі зустрічаю.
На небі місяць спить блідий,
Надівши хмар перуку, –
А я – безсонний вартовий,
А я – безсонний вартовий
Нестерпної розлуки.
Вже бронзовіє бересток
Між черешневих віхол, –
А Ви не йдете із думок,
А Ви не йдете із думок
Моїй душі на втіху.
17.04.14

Тут Шлях Чумацький
вперся у поріг
старої милосердної каплички,
і неодмінно ділиться на всіх
окраєць сонця
та пелюстка свічки,

омиті молитвами знахарі
не чули зроду-віку про плацебо,
і сяють, мов сузір’я, угорі
відбитки доль
на плащаниці неба.

Це звідсіля на прощу
і на рать
іде мій рід, нескорений донині…
Тут вільно жити,
вмерти – й воскресать
у молодих туманах при долині…

Я пропоную сказати відкрито –
Ми не брати від колисок-джерел.
В нас на знаменах – небо і жито,
В них на гербах – двоголовий орел.

В нас завжди гостеві раді у хаті –
На рушнику подаємо хліб-сіль.
В них всі сусіди навкруг винуваті –
Треба посіяти сльози і біль.

В середньовіччі живуть фараони,
Чоботом пруть до сусіда у дім.
Я пропоную – закрити кордони,
Хай там подавляться газом своїм.

Всіх комуністів, з ПееРами разом,
Прямо у Думу – випендрюйся там!
Втік вже один з золотим унітазом,
Того, з вінком, теж віддати “братам”.

Ти до люстрації, ненько, готова?
Воля й майбутнє стоять на кону!
Вкупу зібрати їх – і до Ростова,
Того, в Расєї, що на Дону.

Чи вгомонишся колись, московите,
Вічно голодний, захланний, як звір?
Я пропоную – агресора бити,
Гнати, проклятого, аж у Сибір.

Світ нас підтримує – дяка Творцеві,
Скоро один ти залишишся, Вань!
Навіть руки не подати в Женеві,
Я пропоную – без рукостискань.

Я пропоную – без сліз і без панік,
Стати горою за землю свою!
Піде додолу російський Титанік –
Вірю, надіюся і визнаю!


15.04.2014

Ейфорія доблесті минає.
Інвазія нашесті мине.
Хто вітри неправди засіває,
бурю гніву Божого пожне.

Україно, є ще отамани
і твердої, й моцної руки,
і готові йти у партизани
месники і юні козаки.

Не журися. Ще озветься слово
захищати гідність і права.
Оживе мелодія любові,
поки ще поезія жива.

І прозріння зомбі ще настане,
і пора супротиву гряде.
Буйний вітер нашого Майдану
на Червону площу перейде.

Стануть і «бандерівці» до бою,
поки пережовує плебей
печію оскомини ідей.

І рідіє черга за бідою.
Інвазія нації ізгоїв
істинно згуртовує людей.

                              11.04.14

Партія Ригів, отруйна Пухлина Ракова,
Йде метастазами, все пожирає пухлина.
Якби могла, то розрослася б до Кракова.
Господи, збав! Во ім’я Отця і Сина.

І грабували, і гроші гребли лопатами,
В тіло вгризалися – аж на клітинному рівні.
Світла бояться – а скоро уже світатиме,
Третій Майдан? Бо співають вже треті півні…

Не перебути скраю, не відлежатись в затінку,
Діти немудрі бувають, що взяти – діти…
Боляче буде, та знаєш сама ненько-матінко –
Ту операцію треба перетерпіти.

Будеш здорова, хоч тіло покрите шрамами,
Будеш щаслива – з пухлиною зникнуть біди,
Як попрощаєшся з гепами, допами, хамами,
Вкажеш на двері азійським своїм сусідам.

Кожен у світі полюбить тебе і знатиме –
Ти за ідею останні віддала сили.
Ти не змирилася з бандами і паханатами,
З “помощью” “брата”, з якою і світ немилий.

Довга Хресна дорога твоя і нації,
Зціплені губи і сльози розпачу зайві…
По Воскресінню ще буде шістнадцята стація –
І за Ісусом ти також воскреснеш в сяйві.

Ненько, вставай, і від тої пухлини зцілюйся,
Хай “воріженьки” потонуть у злості-слині…
Треба робити резекцію, чуєш? Змилуйся,
І якнайшвидше, рідненька, найліпше – нині!

11.04.2013

Уже весна, а ще тепла немає,
Але це, знаю, тільки півбіди, –
Біда тоді, коли вже не чекаєш
Од майбуття ні радощів, ні див.
Коли стоїш, розгублено-завмерши,
Вдивляючись замислено в світи,
І наче все навколо бачиш вперше,
Не знаючи куди й навіщо йти?..
09.04.14

Низочка строф – то набої в моїм патронташі.
Хрестик прицілу вихоплює з мороку тіні.
Поки без крові, пасуться пегаси на паші.
Миті безцінні.

Ким би не був, у душі я – замріяний снайпер,
Хоч із кадилом чи просто при клавіатурі.
Граючи, пишучи, тихо гортаючи сайти –
Стражник на мурі.

В мене стріляють не кулями, тільки словами,
Наче й не боляче тілу, а душу виймає,
Так, мов на Пасху палити примусили храми
К пєрвому Мая…

Я відіб’юсь, відстріляюсь останнім набоєм,
І серед пустки розплачусь неначе дитина.
Серце затисне, думки як годинник із боєм –
Лобом у стіну.

Цегла розсиплеться в пил наче сіль на підлогу,
Не забаряться і чвари, неначе наврочив.
Гасне свідомість… чи дрова були завологі?
Гріти не хочуть…

У світі цім втрати духовні
Стаються під натиском хиб,
Погане спливає назовні,
А добре стікає углиб.
Хороше оцінюють тано,*
За зло із лихвою дають.
Як не заощаджуй старанно,
Твій титул незмінний: банкрут.
Отож багатітиму небом,
Молитви зберу капітал,
Бо вкладнику більше не треба,
Аніж потебує фінал.

Чорним по білому, бачиш, ночами по днях
Сни наші пишуться, мов чорно-біле кіно.
Спиться, не спиться? І чуються звуки – то знак:
Після опівночі музика сходить із нот…

Чорними, білими, чуєш, – це клавіш луна!
Хто на них грає мелодії наших пісень?
Час чорно-білої магії… Зараз у нас
Є лише музика, щоб закохатись, і все.

Білим по чорному – днями по наших ночах.
Сни вже здійснились, попереду стільки чудес!
Час прокидатися, поки нас будять, хоча…
Краще проспати і все залиши́ти в ч/б!


2014

Ходить Києвом дощ,
знову проситься в прийми –
підійшов крадькома,
стукотить у вікно,
і жене у світи непоступливу риму,
затирає рядки –
а мені все одно…
Вже задосить мені язикатого світу,
вистачає громів
і зурочених прощ…
Маю щастя отак, на хвилинку, спочити,
поки вірші мої заштриховує дощ…

Все зникло, розчинилося, пропало…
Кленовий вечір дзеркало розбив.
Багряно серце болем запалало,
А мозок – сум в обійми захопив.
Волосся пада, мов осіннє листя,
І вицвіта смарагдовість очей.
Звела курок. Готуюся до вбивства.
Свій час лічу, як гроші казначей.
Це три секунди, й відчай оксамитом
Простелиться на гладь моїх думок.
Усі там будемо… Цим шляхом битим
Перейдемо на інший бережок.
І буде Стікс ревіти під ногами,
Душі останню честь віддаючи.
І буду прощена своїми ворогами,
І заспокоюсь, в небуття йдучи.
15.12.2005

Старий, гладкий, смугастий кіт
Розлігся серед вулиці, –
Уткнувши вуса у живіт,
Муркоче щось і мружиться.
Хоч наступають на хвоста
Отут йому, принишклому,
Але, відбігши, кіт верта
Назад ізнов до вишколу.
Себе являє вояком
Противником ураженим, –
Лежить, виляючи хвостом,
І ні на що не зважує.
01.04.14

Все життя на чистому папері –
Зроблено отой останній крок…
Біля ганку хрест. Відкриті двері.
Шепіт тихий, тіні від свічок.

Путь земний завершила людина,
І літа-роки мигнули – мить.
А навкруг труни – сумна родина,
Правнук все питає – Дідо спить?

Відшуміли буревії-грози,
Винесли до тихої ріки…
Внуки тихо витирають сльози,
І беззвучно плачуть невістки.

Спокій вічний сльози не розбудять –
Душу в небі ангел зустріча.
Руки смирно зложені на грудях,
І у них ікона та свіча…

В тих руках було ще стільки сили,
Вузлуваті – доля не проста.
Руки ті орали і косили,
І мене тримали до хреста.

…Помолюся коло домовини –
Лід гріха хай душу не скує…
Господи, прости йому провини,
І прийми у Царствіє Твоє.

7.04.2014

У раннім димі ходе зграя,
аж ясень скрапує, тонкий...
Весна стобарвно наливає
гаїв і куряв у чарки.

Циганські сріблені пацьорки
поприпадали до брови...

Не розсупонюй! Не приборкуй!
Лиш тілом темряву лови!

2014

Проводить свій весняний майстер-клас,
рясні смарагди кидає на віти,
мене пильнує мудрим ворожбитом
дизайнер-час.

Плекала цю омріяну весну,
коли в завії сивіли дерева,
стогнали і ховались у лютневих
обіймах сну.

Вклонюсь тепер, як нива сівачу,
твоїй любові, й лініями долі
вросту в палкі долоні мимоволі,
та помовчу…

Не журися, матусю, до сліз,
Не молися щораз до безтями,
Коли зорі зриваються вниз
І зникають навік над полями.
Порожніють вночі небеса,
Наповняючи простір журбою,
Але я ще не падаю сам
І не кличу тебе за собою.
Наче привидів рій, зорепад
Миготить і шурхоче навмисно,
Щойно я налаштовую лад
На гітарі для доброї пісні.
Вона сонцем назавтра зійде
І зігріє усю тебе щастям,
Бо у сонячнім сяйві ніде
І ніколи не смію упасти.
Я не зраджу надіям твоїм,
Повним туги і віри, і сили, -
Не розтану світінням блідим
В порожнечі німій небосхилу.
06.04.14

Не кваптесь викорчовувать пеньки:
Корінням у життя вони вп’ялися.
Невдовзі вирвуться на світ гілки,
Закучерявляться зеленим листям.
Зів’ють там гнізда радісні пташки,
Заграє далеч тьохканням і свистом...:
...А поки що на них з утоми можна сісти.

Життя зігнуло, мов підкову,
Давно сусідку, та стара
Іще до вигону корову
Жене, коли стає пора.
І на городі із сапою
Не розлучається ніяк,
Неначе сили їй потроїв
На старості якийсь мастак.
Чи за свої гріхи минулі
Не розрахується повік,
Що господарство не згорнула,
А лиш примножила вторік?
Були в хліві качки і кури,
І завжди пара поросят,
А віднедавна сіро-бурий
До них додався “експонат”.
Старезний цап, увесь облізлий
І хворобливий, ніби дід, –
Валився з ніг й просився слізно
У двір охайний підобід.
Хіба не вмиєшся сльозою,
Коли жура – нехай чужа, –
Об тебе треться бородою
І відступати не бажа?
З печальним усміхом і жалем,
Недовго думала стара –
За мить одну цап підупалий
Водичку сьорбав із відра.
Іще вона, як і належить,
Шкребла і терла шерсть брудну,
Адже зібрав на себе, лежень,
Чимало пилу й бур’яну.
Він, між лежанкою й стіною,
У хаті тижнів зо два жив,
І все з цікавістю німою
Дививсь на фото й образи.
Здавалось, плакав, як дитина
По тих, чий лик на них узрів,
Кому, безмовному, на зміну
Прийти негадано зумів.
Бо, призвичаївшись до хати,
Став чоловіку цап під стать –
Якщо не губи облизати,
То за поділ спідниці хвать.
Ось, незворушна і байдужа,
До тих настирних залицянь, –
Бабуся зразу, як піддужав,
На нього крикнула: – “Відстань!..”
Хоч упирався гість убогий,
Але такого “жениха”
Хазяйка вивела за роги
У хлів подалі від гріха.
З тих пір до бабці обережно
Козел підходить, а вона
Веде з ним бесіди бентежні
Про примхи долі дотемна.
А він все слухає уважно
І, певно, згадує часи,
Коли, проворний і безстрашний,
До кіз стрибав через вози.
І геть не думав про постелю
В хліві чужому дощану,
Бо спав – де ніч йому постелить
І подарує спокій сну.
Не міг подумати, що в прийми
Нужда незмірна пожене,
Що хтось, покірному, ошийник
Дбайливо й вміло застібне.
А він не хоче бути збитком
Для господині, бо яка
Від нього буде користь діткам –
Ані яєць, ні молока.
Але бабуся, мов читає,
Його думок нехитрий зміст: –
“Своїх дітей, на жаль, не маю,
І на подвір’ї ти не гість.
Нема в житті біди чужої,
Усі на світі ми рідня, –
Зійшли із волі пресвятої
Колись на землю ти і я…
А зараз йди, давай, у клітку
І не журись, що дармоїд…”, –
Зітхнула втомлено сусідка
І подивилась цапу вслід,
А потім глянула на мене
Очима повними жури –
Скінчилась праця цілоденна
Аж до ранкової пори…
03-04.04.14

Квітка на довгому пагоні
Вихором винесла серце
В небо, а душу засіяла
Ніжністю з перцем.

Квітко з високого пагорба,
Тихо виписую віршем,
Спогад про тебе, лагідну.
Вітер колише

Квітку, у коси вплетену
Мавці казкового гаю,
Тій, що у вітті калиновім
Пісню співає.

Квітка. Над нею тендітною
Тишу джмелем розрізаю.
Він, за пелюстку скинуту,
Вигнаний з раю.

Квітко, довіку не встигнемо
Матір весну наздогнати.
Я ж все одно не наважуся
Поцілувати.

ой летіла весна на рябому коні
рукава золоті
коміри вивірчаті
наловила линів у глибокій луні
у торішнім гнізді
розіклала багаття

та й сиділа сама та й сиділа одна
а довкіл пастухи
дітлахи ворожбити
- ой позичте мені сім аршин полотна!
- штири мірки вівса
та полукіпок жита!

десь мисливець ходив по дощу від Сули
по снігу від воріт
по дрімоті від скрині
запопав розбудив запитався
- коли?
а вона відреклась
і промовила:
-нині...

СМС-ку надрукую зранку –
Доню, цьом! Як завше, бракне слів…
Зичу я тобі, моя Оксанко…
Та чи скажеш все? А так хотів…

В нас весна, і небо кришталеве,
І святковий Львів йому під стать.
За тобою скучилися леви,
Відчуваю, хоч вони й мовчать…

Вперто думка крізь роки полине,
Мов щемливий спогадів ковток…
Погортаю знов твої світлини
Подивлюся – ясла, дитсадок…

Ось ялинка, очі повні дива,
Миколай розпитує Святий…
Подарунки – ти така щаслива…
Далі школа, потім випускний…

Друзі. Вуз. А ось – чужі терени…
Вперто-вперто стиснуті вуста…
Але всюди – усміх (певно гени),
І в очах – іскриста доброта.

Впевнено іти життєвим ланом,
Під удачі-долі переспів!
Півдуші отам за океаном,
Вигляда, що роблять другі пів…

Все в три слова вклалося неначе…
Віртуал також… п’янкий, як ром.
З Днем тебе, Маленька… І удачі.
І вкінці – від тата в щічку Цьом!

…Вітер березневий радо свище,
Перший цвіт уже торкнув гіллю.
В тебе ніч, і ти напевно спиш ще…
Не тривожу. Потім відішлю…


27.03.2014

Дитинство пахне радощів слідами
І полисками щастя виграє, –
Бентежачи у згадках до безтями
Усе єство наморене моє.
Днів незабутніх прянощі медвяні
Смакую і вичерпую до дна, –
І гояться карби на серці й рани,
І старість відсувається сумна.
25.03.14

Стишені кроки і два силуети вночі.
Сині заграви небес і далекі громиці.
Плутає пам'ять слова і тривалості миті,
плутає пам'ять тебе у собі - хоч кричи!
Світ розщепляли дощі та спекота між них,
Світ коливався у сяйві то гроз, то майданів,
хтось матюкався уперше, молився востаннє,
світ поділявся на сильних... і дуже дурних.
Два силуети у вічко квартирних дверей,
чорна неясність і шепіт на східцях під'їзду -
здогад непевний, дитина налякана. Пізно
звіра спиняти, коли оголошено рейд
проти людей, проти волі. А ти ж говорив
щось про братерство, про спільні історію, цілі,
вірив солодким словам на відомий мотив,
доки із даху стріляли по людях прицільно...
Ти не прозрів, тільки глибше у комір пірнув,
звуку додав телевізору, склянці - міцного.
То не до тебе постукали. Так і заснув.
То не по тебе... Вдавай, що не сталось нічого...
2014 (2011)

Моя любовь принадлежит не мне.
Она судьбой присуждена другому.
А я останусь здесь наедине
Смотреть, как тучи кружатся над домом.

Моя любовь, как нежный мотылёк,
Стремится к свету, обжигая крылья.
И даже самый легкий ветерок
Её уносит в даль, туда, где раньше был я.

Моя любовь, о, как она сильна,
И молот времени её уж не сломает,
Но как же быстро все надежды тают,
Когда о ней вдруг вспоминаю я.

Моя любовь, люблю твои глаза,
Они же смотрят прямо в моё сердце,
Ведь я давно уже открыл все дверцы.
Но дверь для сердца вовсе не нужна...

04.03.2014

Салюти: від Тули до Тузли.
Дамокле, твій меч - іще твій?!
Півострів - одрубаний вузол -
програти... в "морський бій".

24.03.2014