У дерев’яних снах
Старого рибалки на ймення Мартин
Легкі дерев’яні міста
Плавають на поверхні озера,
Над очеретом літають дерев’яні чайки,
У дерев’яних скрипучих храмах
Монахи з очима синіми
П’ють черлене вино єретиків
З букових чаш всепрощення.
Зачесуючи сиву бороду
Він вважав себе королем алазонів,
Називав себе Епісторофом
І плив човном-вітрильником
З назвою сумною «Марнота»
Рікою незнаного смутку Гіпанісом
У пошуках Ексампею.
Питали його: «Навіщо?»
Він відповів: «Щоб води напитися –
Тої, таємної, і прозріти хоча б на мить».
Сміялися з нього: «Для чого бачити,
Навколо ж одні ляльки і порох сухий,
Солом’яні бусоли та дзвони з олова,
Краще змайструй у своїх дерев’яних снах
Свиту собі дерев’яну
А на осонні посади соняшник».
На те він лише посміхався і майстрував сіті,
Конопляні, наче будинів рубища,
Щоб зловити в ріці Ерідані
Дерев’яного сома байдужості,
Що мудрий, хоч і банькатий,
Бо знає як майструвати
Зозулясті дерев’яні годинники.

Я відчиняю скриню мовчання
Через плече зазирає і блимає
Очима сумними синіми (наче квіти цикорію)
Козлоногий рогатий Пан флейтист,
Що забув яка вона – посмішка,
Бо знає: я ловив зозулю над прірвою:
Не так зозулю, як її крик,
Бачив на вербі зозулині сльози –
Цієї плямистої босоркані пташиної:
Заворожив мене її лемент пророчий –
Годував би її діток хвилинами,
Та вони в сутінках
Мовчать до пори, бо не їх літо,
Шукав би шовку для сорочки білої
Якби хтось би назвав мене Томасом,
Майстрував би дерев’яних свищиків,
Та вальдшнеп на ім’я Заратустра
Забороняє – всім хто мовчить заказано
Повік (мовляв), бо дощ квітковий
Малює на білих мушлях мурексів
Портрет ледачого пастора Сонце.
Відчиняю скриню мовчання –
А вона березова – тесана з дерева сліз
Старим теслею з міста Урім,
Що заблукав у краї наші холодні ягідні,
Де пісок тільки на дні струмка,
Про який напророчив якийсь гелон-дармограй,
Що зазирне в його воду холодну Місяць,
Коли зацвіте сухе дерево розпачу.

Шукаю фарби:
Цей сірий світ сумний розмалювати
Наче б то він розмальовка дитяча,
а не вигадка божевільного деміурга.
Шукаю фарби:
Жовті кульбаби у мій старий сад
Прийшли дивувати волохатих
Марногудів крилатого травня,
А я все шукаю фарби –
Може я не помітив, може просто забув,
Що діти Сонця ось вони – під ногами,
А може то просто марево
Моєї уяви хворої?
Шукаю фарби:
Так хочеться птахом крилатим
Сірим як все, як дах після зливи
Летіти в небо, де бородатий маляр
Заховав кольорове, лишив трохи білого
Для нас – замріяних в синє.
Шукаю фарби:
У царстві снів, де смарагди реальності
Насипані шматочками
В калейдоскоп образів –
Подаруй Морфею мені сни кольорові,
Відчини браму.
Шукаю фарби:
Не для себе – для бджіл кудлатих,
Нехай принесуть мені мед гіркий
Притрушений пилом обніжжя,
Що сповнений ароматом.
Шукаю фарби:
Марні пошуки серед дощів,
Серед гнітючих снів,
Серед клошарів з байдужими поглядами,
Серед зачинених брам і хвірток,
Серед міста порожніх будинків.

 видихнутий цигарковий дим
 який розчиняється у повітрі
 мовби пучка солі вкинута до окропу
 негода імла яка загортає місто
 дедалі ретельніше ген
 поетичне натхення котре на хвилину
 просотує день безнадійно прозовий
 що із цього вам чуття на порозі
 що вам у цім
 перехідне хвилинне розчинне
 метаморфічне
 печаль чи байдужість
 нечутна музика
 мрії у безнадії
 сподівання в чеканні
 тексти поховані заживо
 безтолково
 

 королівські лучники
 королівська кіннота
 шикуються
 у надвечірньому
 вітрі
 танцюючі маски
 танцюють
 у глядацьких енергіях
 у якомусь зі сновидінь
 між літерами
 невідомої книги
 літери брами майже
 між ними
 вірогідно пройти
 наскільки
 відрадні вони
 цього не збагнути
 не втямити
 і це невагоме
 над чуттями блукання
 усе на линві тонкій
 тим часом
 у королівських покоях
 тихо тьмяно
 ошатно
 сам король не бажає
 тлумачення снів
 найчудернацькіших
 і не вірить в казки
 утім любить
 казки розказувати
 якщо умієш звернутися
 і попрохати
 як слід
 а якщо не умієш
 учись
 

 знову цей червень хмарний
 зі своїми осоннями
 вивуджує тебе мов рибину
 із глибини
 ти не знаєш чого
 може там інший світ
 світліше щось
 що ти знаєш
 про світло про темряву
 хапаєш гачка
 підносишся із глибини
 але хапаєш недоста
 гачок не втримує
 на поверхні майже
 світлішого чогось
 ізнову падаєш
 занурюєшся
 десь туди
 кудись
 де
 заживсь
 

 consider death
 співає майкел стайп
 consider death
 з динаміків у супермаркеті
 на пенсіонерів
 на поліціянтів
 на матусь із дитями
 на візки для гавчиків
 на сезонний ярмарок
 із розмороженим хеком
 із філе форелі
 на сніговому лоні
 салатами шпондерами
 баликами
 грибами корейськими
 на галявини полуничні
 піраміди акційних яєць
 вишукані елітні сири
 чергу до відділу кулінарії
 де поруч роблять піцу
 а ті хто замовив і чекає
 свою піцу
 посиджують за перегородкою
 поцмулюючи
 лате капучіно американо
 або не поцмулюючи анічого
 і коли зникає світло
 і затикається майкл стайп
 все так само незворушно
 посиджують
 поцмулюючи безцінні
 хвилини життів своїх
 бо світло
 і майкела стайпа
 повернуть їм
 хай там як
 

 стояв мовчав дивився
 на останній
 багряний кленовий листок
 на дереві під під’їздом
 думаючи про своє
 про листок хай останній
 який ще
 повисить ще нічо ще ого
 адже воно
 символічно метафізично
 містично зрештою
 круто
 вітру не було
 мряка звичайна
 анішелесь
 а коли ізнічев’я
 той останній багряний
 кленовий листок
 злетів із дерева затріпотівши
 покружлявши
 недбало
 занурився ледь
 у найближчу калюжу
 я не зміг не відчути себе
 зрадженим так
 хоча це комічно звісно
 усе ж я відчув себе
 зрадженим
 

 неминучість намагається
 влізти в душу ніби
 їй мало того що вона і так
 неминуча
 мовби поганські боги
 якім обов’язкова
 маніфестація
 неминучість ревно
 являє себе надовкіл
 як завгодно
 у старінні каліцтві смертях
 руйнуванні
 на позір випадковому
 нещасному випадку
 нечесній конкуренції
 цькуванні ганьбі
 втраті амбіцій абощо
 одиноцтві зрештою
 що же натомість?
 жити миттю жахаючись
 що ось її вже і нема?
 жити днем який
 ось вже й завершується?
 не зважати? не жити?
 неминучість усіх цих питань
 намагається
 влізти в безсмертну душу
 добуваючись
 раніш чи пізніш
 

 верлібри дуже навіть
 експортний артикул
 якщо у тебе є
 чого продати
 їм
 читачам трактатів
 молодняку на слемі
 панночкам серпанковим
 ще трохи крові
 згустків сплесків
 за оплески або
 знеміння начеб
 ритм вітер дим
 бродячий кіт
 із кроликом тим
 у циліндрі сатиновім
 чому би ні чого ні
 пишномовний папуга
 вар’єте
 слеп-стік
 кастет малярія
 потрохи всього
 ненав’язливо
 і літери
 літери мріючі
 недослівно
 але побільше літер
 ще крові
 елемент абсурдизму
 зринаючого
 весело і бомбезно
 ось
 маєш верлібр
 

Почутого про подвиги трьохсот троянців
Замало, якщо ти серйозний ерудит,
Для написання навіть прози.
Хоча про Ксерокса ти можеш розповісти
Не тільки уривками службових розмов.

І пишеш вірша про своє – про зустрічі,
Природно, що не для баталій,
І чим би ви не займались, воно між вами.
Минулорічна обранка твоя чи всидить
У кампусі десь у Америці?
А ти сидів ось тут.

З нинішньою ви сексофіли, і це ваш вектор.
Вона теж гадає, що ти Леонід,
І називає – ти мій Льоша.
А ти і не Пріам – вірить вона чи ні,
Довіра – це справа хороша.

1.ТАНКА галицько-пуерто-риканська.

Я - ніби кролик,
З котрого чупакабра
Кров відсмоктала.
Крівці мого кохання
Достатньо тобі на ланч?

2.ТАНКА святково-резюмуюча.

Орхідеями
Ми тішимо коханих
У свята різні.
Це ж ліана-паразит.
Все квітуче є таким?

3.ТАНКА весняно-стратегічна.

Сніги розтали,
Пропали знов дороги.
Розою вітрів
Розцвів напрямків букет.
Вкраїна-бездоріжжя...

4.ТАНКА оптимістична?

День нових надій?
Інавгурований нам
Черговий гарант.
Та чи настав таки край
Епосі альфонсизму?

5.ТАНКА недотрастова.

Складав він пальці.
У день голосування
Народ склав дулю.
Нездорове суспільство
Бджолами не лікують.

6.ТАНКА лицемірно-гігієнічна.

Епідемія.
Вдягнули усі маски.
Дивне суспільство -
Чи не заважким буде
Для обличчя новий шар?

2007-2010

Наша зима розлуки не минула з лютим,
а триває синіми ночами полотен,
писаних під ван Гога –
з нетанучими сніжинками теплих спогадів,
за кожною з яких – і моя нехолонуча тривога.

Вона гостро пронизує мене –
і згасає в регістрах невгамовної німоти,
Не торкаючись наших прагнень –
І ті зійдуться замість або раніше нас.

Щовечора входимо в ночі, не нами омріяні,
Такі не потрібні обом, а сильніше – мені.
І наші відбудуться з нами – сміливі, як місія.

Про них вищі сили любові ми просимо –
І справдяться мрії високі, як зоряні розсипи.
Не віриться майже, що місія спільна – impossible.

«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мене простив...»
«І не радий, виходить, що Я помилував тоді?»
«Тоді – так, а зараз – ні».
«Але чому? Ти ж усе зробив, як Я казав...
«Отож бо й є, що всі мої пророцтва
Про кару неминучу для Ніневії
Стали насправді пустослів’ям...
За розпусту вона ж мала загинуть...
Як колись Содом і Гомора...
Аби не стати посміховиськом, я втік із міста.
А повернусь в Єрусалим, і там візьмуть на глузи...
Тож і лишилося одне лиш – вмерти.»
«Здається, ти зразу ж не повірив,
Що я скарати маю Ніневію».
«Яка ж од Тебе кара, коли Ти милосердий?!»
«І ти в інший бік подавсь...
І мало не потопив те судно,
Що замість Ніневії повезло тебе в Фарсіс.
Що тобі шторм, яким Я збурив море,
Аби як слід провчити за непослух?..»
«Але ж зізнавсь я морякам,
Що через мене здійнявся шторм...
І навіть попросив, щоб кинули у море».
«Як сонного тебе знайшли у трюмі.
Так що не корч з себе героя»
«Але навіщо в Ніневію Ти знов послав?
Щоб тільки осоромити по всіх усюдах?»
«Ні, щоб показать, що і пророки – просто собі люди.
Що й вони не всі, як Аврагам,
Готові торгуватися зі Мною...»
«Ти ж од тих міст лишив одну лиш пам’ять!»
«А ти досадуєш, що ніневійці, налякані тобою,
Взялись за розум і постились на знак того,
Що з блудом покінчили?
І те, що Я їх не скарав, ти називаєш милосердям?
Подумай, чи ж варто карать за зло, що вже скінчилось?
А ти затямився – карать та й годі!
Аби лише збулось твоє пророцтво...
Ні, Йоно, не годен ти буть пророком.
І в пам’яті людей залишишся на віки вічні
Таким, що думав лиш про себе.
Немовби сам один на світі.

Ще тримається 
ця дивна звичка ‐
думати про втрачене,
обминаючи себе.
А воно чекає на всіх
зі знахідками
у печерах наших помилок,
ні – не зі скелетами 
шукачів артефактів
і прахом вогню
згаслих смолоскипів.

Утрати наші -
велосипеди, золото,
оргтехніка,
розум...
Вибачте, ми були
неуважними -
і до руху планет,
і до наших коханих.

І цей час одного разу
може настати.
Про нього я думаю,
лягаючи на смужку
порожнього ліжка,
як про диспетчера
наших утрат,
і прокидаючись,
втрачати знову,
в'язнучи у сумнівах.

Не трушу клепсидрою,
у ній потопає і –
випливає час.
Яка глибинність
замкненої системи!
Ха! В ній вічність?

 білий брудний голуб
 із тьмяними рожево яскравими
 лапами
 сторожкий мов отруювач
 у якого при собі
 отрута і намір
 скрадається підскоком
 межею тіні й осоння
 роззирається круглими
 очима параноїка навсібіч
 іржаві трамваї
 сунуть іржавими рейками
 неподалік
 дотлівають недопалки
 догнива хвіст плотви
 стоять зношені черевики
 в тих черевиках
 стоїть зношений чолов’яга
 на позір байдужий до всього
 за тим чолов’ягою
 хвилинний гармидер і лемент
 тінейджерів
 за ними виття сирен
 стіни панельних будинків
 давно занедбаний і зачинений
 заклад mozzarella
 декілька ще поки безлистих
 тополь і небо квітневе
 на позір байдуже до всього
 стогін сирен уривається
 зблискує шибка
 прочинена кимось на осонні
 і в мить зблиску голуб
 набирає висоту
 все далі від стін будинку
 тінь голуба
 віддаляється стрімко
 у протилежному напрямку
 нагадуючи скидання каба
 із бомбардувальника
 

безглузді питання запитують те що не варто
метушаться і тягнуть за руки як діти
чому питають
чому поясни
небо тут не блакитне
чому колючі дерева-сітки й приціли вікон
краплі-снаряди і сонце-снайпер
чому квартири пробиті шини
дитсадки і шкільні будівлі крихкі іграшки
діти і підлітки
тихі холодні й обвітрені

чому паркани мостів автоматна черга
гільза серця відстрелена
не в мене
над головою шрапнельне небо

чому я не знаю
ви помітили що тут квіти
стоять без бронежилетів
чому янголи
чому із двохсот лише сім
чому гілки квітнуть а не сивіють
вони ж бо як люди не сплять уночі
чому хмари титанові пластини
всередині тіла
порізана тиша
на автівках і на сітківках скло-павутина

чому питають
жодної відповіді
надто ж на це
чому і навіщо
ну навіщо
я ціла

одне лише
мені хтось казав
в кожній людині в легенях посаджене дерево
тому що йому треба рости
дихай ним дихай ним
ця бронхіальна інфекція
з деяких пір всюдилюдна
тож дихай всією силою
розправивши альвеоли гілок
вичекай три секунди

три

два

один

тепер

довгі й глибокі руки озера
вже давно не пускають
тягнуться з-за обвітрених трав
як крики воронів

що би я не робила
я буду там

хоч не варто боятись
це лише привид
що зачепивсь за волосся стрічкою
з обіцянкою не відпускати
скільки їх буде завтра
можливо сотня
можливо тисяча?

привиде ранку
чим я тобі завинила
як змусити тебе всміхнутися
всміхнутися
тільки не так

вкладаються спати в мене
під очима
їхні сльози то привидна вода
не випити ні вилити
ні втопитися
можливо хіба що
-люватися
у цю привидну музику

саме так
гойдайся разом зі мною
у скляній півпрозорій кульці
де привиди голубів розлітаються у повітрі
над привидним сонцем розталим в озеро
де привиди гілок і привиди-хмарини
шиють довкола привидний день
прозорі квартири виліплені з бавовни неба
перезираються з вікнами
шлють їм шлюпки невидимих гуків
і коли ти йтимеш вулицею
дороги всміхатимуться тобі
своєю привидною крейдою
залишеною привидними дітьми
ні для кого іншого
ніж для привидів перехожих
що колись стануть самі як крейда

єдиний не привид тут це
тривога

Професор дрімав
під час
засідання кафедри
але всередині нього
вирувала запекла дискусія
між виноградною силою Кавказу
та галицькою стриманістю
та чача була не просто рідиною
а чистим першоджерелом
вона обпікала піднебіння
наче гостра рецензія на слабку збірку
і вивільняла слова
що роками кисли у шухлядах
вона підіймалася вгору
прямо до мозку
перетворюючи сухі правила
на живий потік свідомости
де кожен вигук — це метафора
а кожна еруктація —
глибокий філософський
підсумок буття

13.03.2026

Хто збирав металобрухт
і макулатуру
у того кремезний дух,
здатен зрушить фуру.

Комсомольці, піонери
в наші сімдесяті,
ніби справжні мародери
обчищали хати.
Нишпорили у садах,
не діждавшись "візи",
із візками й на горбах
зносили залізо.
На шкільнім подвір'ї — пункт.
Весело й завзято
там приймали різний брухт
піонервожаті.
Ложки, вили, водночас
сапи і сокири.
Двісті кілограм на клас
хоч з могили вирий.
Залишився у сусіда
заступ на городі,
обернувся, нема сліду
і шукати годі.
Всі старались, як могли,
перещеголяти
старші класи, тож несли
що завгодно з хати.
Хто пательні чавунові
ще відніс раніше,
пер нові, потрібно школі
якомога більше.
Скільки б не збирали поспіль,
вимпел — "Пісня файна",
той отримав хто в колгоспі
розібрав комбайна!

очі хитаються роблячи кроки на лініях
збиваючися з рахунку на пішохідному переході
знаєш це правило
подивись наліво
подивись направо
на старт увага руш

та вкотре шукаєш поглядом ручку
чи хоча б телефонний дзвінок раз на тиждень

приїхала б до дитинства спитала би скільки йому зараз років
я би дізналася у приїжджих місцевих в якому воно заховалось підвалі
не нагадувала би за тих котів
чи за тих сусідів
я би з ним говорила я би можливо його крадькома вивела
пограти у бадмінтон
та там завжди напевно такі вітри
ракета воланчика прилітає туди де не треба
бо що ці ракети ще можуть

а потім спитала би скільки йому залишилося
я б йому на руках погадала
дитинство чхає дитинство кашляє
дитинство – то вічно хворий хлопчик
каже воліє давно розчинитися в стінах
увійшло би у цегли як відповідний пазл

але завжди те саме
лежить потерте
по ту сторону пішохідного переходу
ти знаєш це правило
подивись наліво
подивись направо
на старт увага руш
і якщо в тобі дійсно живе дорослість
то як усі дорослі ти не зачепиш погляду
не здіймеш звуку

коли дім прокидається
потягується сонно стінами
нишпорить у своїх жовтогарячих кишенях
шукає шукає
дім посміхається заховавши зіниці під темні очі
дому дитинно

чи тобі чутно
як у нього запали в кутках монетки
там у його жовтогарячих кишенях
монетки звичайні монетки мідні
тепло подзвонюють
а для нього більше
для нього завжди більше

дім ними ніколи не платить
хоч у дома немає давно чим розраховуватись
дім не хоче казати що він придбав мені життя у кредит
дім хитається
хитається сходинами і кімнатами
дім не спить
йому хочеться але він не відпускає з рук мідні горстки
дім плаче
у нього кишені діряві
та він радий він посміхається жовтими зубами
бо одна закотилася під чийсь чобіт

Арчі —
мій малий читирилапий друг —
завершив свій ранковий ритуал
на газоні біля під’їзду.
Потім він подивився на мене
цими вологими очима,
у яких —
і любов, і виклик,
і вся філософія собачого роду.
Він не шукав серветок,
не чекав на папір «Обухів»,
він просто підійшов
і витер свій досвід
об мої улюблені штані.
Це був його автограф.
Стислий. Теплий. Липкий.
Тепер ми з ним —
одне ціле,
бо я несу на собі його тягар,
а він біжить далі,
легкий,
як непрочитаний верлібр.

31.01. 2026

Це так просто —
не шукати істини у вині,
коли вона прозоро стікає
стінками келишка з «Чачею».
Входиш туди критиком,
а виходиш —
чистим аркушем.
Перша чарка — за герменевтику,
друга — за долю літератури,
а на третій
метафори починають двоїтися,
як і обличчя друзів.
На ранок
тексти стають заважкими,
світ — надто гучним,
і лише каламуть у голові
мовчазно свідчить:
семіотика похмілля
нещадна до тих,
хто надто глибоко
занурився у контекст.

27.01.2026

Накликали літній прозорий дощ:
В час посухи:
Стукали в шкіряний козячий бубон,
Співали заклично, по вовчому,
А Небо порожнє, чи то посліпло,
Поглухло, почерствіло.
Думали, що то наше селище,
А то Вавилон – цегляний, стобрамний
Пихатий, з потворами-баштами,
Що тикають в Небо шпилями
(Хоча й Небу не боляче,
Але воно образилось).
Накликали рясний життєдайний дощ:
Співали таємні слова,
Танцювали навколо вогнища,
А визирнув з Ріки сом
І сказав, що то все намарно:
Сердите Небо дивиться
На людей-мурах потомлених
І заплющує сині очі.
Накликали дощ-подарунок:
Хотіли врожаю і стиглих яблук,
Важкого колосу і ситих ягнят,
А виросли з сухої землі
Кімерійські бронзові стріли:
Гострі як палючі промені
Зчужілого невблаганного Сонця.
Назбирали перламутрових мушель
М’якунів затоки марення
І зробили блискуче намисто,
Вдягли його на молоду відьму,
Що скинула конопляне дрантя
І кричала в чорну безодню,
Де глипав оком лихим Сіріус
Але марно.
Ми пішли у хижки свої
І бачили сни круговерті,
Не хотіли з тих островів вертатись,
Плисти човнами-довбанками
У світ яви.

ранок
це завжди про те
що всередині
вимагає виходу назовні
я біг по снігу
ніби по сторінках
ще не написаної рецензії
і раптом
світ зупинився
в одній точці
під старим деревом
це не гріх
і не сповідь
це просто теплий сонет
залишений на снігу
як свідчення
що я був тут
що я живий
господар дивиться
з висоти свого інтелекту
шукає пакет
а я дивлюся у вічність
і хвіст мій —
мов знак оклику
над порожнечею буття
зробив
і пішов далі
не озираючись
так пишуться справжні тексти
так минає
день.

2026

знаєш я зазвичай намагаюся не тримати в кишенях прикрості
неважливо скільки мені на касі видали решти
та все ж залишилась одна монетка
що запала за шов і ніколи не зникне

коли падає дощ
торкається мого вікна мокрими пальцями
дивиться мені в очі хоче впізнати себе
і не може

дощ більше не відчувається
не відчувається
якщо не відводити очі якщо простягнути скрипкові руки якщо вийти в одній футболці якщо ним дихати якщо стати криницею стати бруківкою стати листям стати
статуєю у парку й не рухатись
не відчувається
стебла волосся та рук завмирають від сухості хрускоту
око криниці
голодне
а я поросла зусібіч асфальтом
і саме тому напевно
холодно

якби мене народили деревом
то точно тією акацією що ловила віями дощ
вона стояла невзутою там за парканом
дихала бруньками білих легень ховала обачно від дітей голки
мовчала
про те що дощ не здатний ні на що більше аніж
розлитися на підлозі

Сидить Критик
на березі Бистриці Солотвинської
або Надвірнянської —
йому, зрештою, байдуже,
бо в обох тече не вода, а тексти.
дивиться у дзеркало ріки
і бачить там не себе,
а чергову книжку, яку ніхто не прочитає,
крім нього,
і, можливо, автора
(хоча щодо останнього — є сумніви).
дістає люльку,
набиває її тютюном гіркого досвіду
і прискіпливо вдивляється у простір:
хто там знову видав збірку?
хто замахнувся на святе —
на сторінку, що мала залишитися білою?
він не пише рецензію —
він виносить вирок,
але робить це так лагідно,
ніби прикладає подорожник до рани,
яку сам щойно і завдав.
«брате, — каже він відображенню, —
ти забагато знаєш про інших,
і замало — про те,
куди зникають незатребувані тиражі».
усміхається у вуса,
закриває черговий «товстий» журнал,
і йде собі далі —
самотній вовк у шкурі критика,
який точно знає:
найкраща книга — це та,
яку він ще не встиг розібрати на атоми.
а сонце сідає,
червоне, як нутрощі кавуна,
і Критик Маститий мовчить.
це його найкращий текст за сьогодні.
17.12.25

Едвард:
Сон – це тканина з овечої шерсті,
В яку загорнули сувій з портоланом.
І що тоді лишиться лелекам-апостолам
Що летять на озера кольору Сонця?

Філіппа:
Зафарбуй оксамит сьогодення
Пурпуром запашних троянд острова
Чи може човна, на якому сумує лев,
А сова все літає і шукає мишву.

Едвард:
Я годував круків з руки – тих самих,
Що на вежі мостили гніздо, і дзьоби-ножі
Точать об камінь Долі, що його привезли
З Каледонії – краю відьомського
Колись, ненароком.

Філіппа:
Сховай краще спогади в глек,
Що зліпили дзьобаті чаплі,
У чорну чашу, в яку світанок
По краплям вичавлює тьму.

Едвард:
Лицарство сумне горобців сірих
Лаштує крилатий похід необачний
Під стріху буття
Наших грішних сеньйорів.

Філіппа:
Покидають нас круки –
Діти старого Сократа,
А над вежами-голками сніг.
Падає, падає, падає сніг.
Лапатий як lament.
Як сонети Петрарки – лапатий.

Едвард:
Рудочубі шотландці
Вертають в гори мечів,
І навколо скорбота,
І біле мовчання –
Така порожнеча снігів,
Що боляче погляду.

Філіппа:
Для зігрітої пустки
Вистачить жменьки ілюзій
Щоб лев золотий
Не блукав серед пагорбів білих,
Бо зима…

Похмурий горіх
із зів'ялим після морозу листям.
Він нагадує старого,
який просить милостиню.
Голосіння дідугана
ударяються об небо
і осипаються
не золотими монетами,
а черепками.
Вони падають із дзенькотом
на бруківку,
ніби знецінена валюта.
Голосіння старого
схожі на прокламації
збанкрутілих політиків,
виснучи пожовклими
листівками на стінах,
як розп'яття надії.
Горіх просить милостиню
у неба, а воно вдаряє
жорстоким холодом,
льодяними дощами,
пекельним градом.
Горіх - як самотній солдат
на полі абсурду,
як Дон Кіхот,
який розбився
об вітряк ілюзій.

19 травня 2024

У кожному дереві –
Мертвому чи квітучому,
Старому чи щойно зміцнілому,
Ховається (до часу) ідол –
Іноді гнівний і невблаганний,
Іноді життєдайний і життєлюбний
(Як теплий весняний дощик).
У кожній камінній брилі –
Замшілій чи то блискучій,
Омитій зливою чи то порохнявій
Зачаївся спокійний Будда –
Лише звільніть його,
І можна буде йому поклонятися,
Запалювати ароматні палички
Зазираючи в Порожнечу.
У білому небі відчаю
Квіти вохряного смутку
І синьої павучої меланхолії
Бубнявіють легендами
Про вересове диво і людське торжище.
Як писав один принц на пергаменті
Чи то княжич бородатих варварів
(Бо писарів було годі шукати –
Повтікали хто міг до Аркадії,
Бузиновим чорнилом фарбуючи
Гречні воскові спогади),
Марево візерунок малює
Судомами горобинового жадання,
Знаками бруслинової дикості
Повість про цю ілюзію
Сьогодення.
Бо нині сухий хмиз писання
Запалює рожева троянда буття –
Спалахом невблаганного неминучого,
Пожежею, якій відчиняють двері –
Важкі, цвяховані та скрипучі,
Двері до чорної кам’яниці,
Де ховали два облудних пророки
(Яких боялися кликати по імені)
Книгу Судного Дня.

Старий шукає ровесників,
але їх уже більше
у царстві мертвих, а не живих.
З ким йому розмовляти?
Він бачить молодих,
яких зовсім не розуміє.
Як перекинути місток
до померлих? Як відновити
зв'язок поколінь,
зв'язок часів?
Тепер старий розмовляє
лише із дзеркалом,
намагаючись побачити в ньому
відблиски минулого,
почути голоси померлих,
але бачить у дзеркалі
лише дим
спалених сигарет
чи згорілих почуттів.
Ровесники десь там,
на іншому березі,
махають руками,
проте їх розділяє серпанок,
простір із розбитого скла.
І старий тоне
у руїнах спогадів,
серед битої цегли,
продираючись в інший простір
камінням згаслої любові.

21 жовтня 2023

Я шукаю істину в травах,
я хочу почути голос трави,
я шукаю у травах
подробиці минулих епох,
я шукаю голоси,
які засипала земля часу,
які сховалися під пилом архівів,
але їх неможливо почути,
доходять лише
ледь зрозумілі звуки,
стогони, буркотіння.
Ти намагаєшся скласти мозаїку
із розрізнених звуків,
але нічого не виходить.
Те, що вмерло в минулому,
не відродиться знову,
мертве не стане живим.
Ти хочеш підібрати
із паростків трави
речення, проте губиться
щось важливе, істотне.
Скільки води втекло!
Що ти хочеш знайти
у цій безглуздій воді?
Якщо там були голоси,
то вони потонули,
їх неможливо почути.
Тому залишається
тільки впасти в траву
і вдихнути аромат
із розрізнених звуків.

15 травня 2023

Не дивилась в дзеркало давно,
а оце сьогодні подивилась.
Скільки б не минуло, все одно,
як була колись струнка й красива,
так і залишилася тепер.
Не даремно голова сільради
залицявся, шкода, що помер,
не пізнавши всі мої принади.
Під очима сонечка ясні —
не велике горе, а маленьке.
Добре, що ще зуби є вставні,
в спадщину дісталися від неньки.
А перук розкішних навіть дві,
ще бабуся їх носила, мила.
З кінського волосся — голубі...
міль побила... здохла й та кобила..
А, ось ніжки в мене досхочу,
як в моделі, чи у балерини.
Зараз «Фастум гелем» намащу
і піду знайомитись з блондином.
Зморшки на обличчі не біда,
ще нічого спереду і збоку.
У сто років звабна, молода!
Вийду в люди, скажуть ще нівроку!

06.04.2025р.

Німота, як вичерпаність.
Німота, як пересохла річка.
Німота, як відсутність
води в пустелі.
Німота - як неміч хворого,
як параліч,
як прикутість до ліжка.
Після бурхливого потоку слів
настає мовчання.
Мовчання як вища форма
самовираження. Німота
як переповненість нічим.
Коли в річці висихає вода,
на її місце приходить німота,
як густий туман.
Людина заходить у порожнечу,
яка здається їй реальним
змістом. Ріка порожнечі,
ріка німоти, ріка мовчання.
Із парою вгору здіймаються душі,
які вичерпалися
і яким уже нічого сказати.
Вони стають безликими,
як німота, у якої водночас
тисяча облич. Кожне з них
може стати твоїм. Даремно
ти шукаєш у німоті змісту,
ти відразу досягнеш дна,
яке стане омега-точкою.

14 січня 2022

Зло безсмертне,
воно переходить
в інші форми,
як і добро.
Хоч би скільки
ми намагалися
його викорчовувати,
зло однаково залишиться
глибокими віддаленими
коренями. Зло може
одягти маски добра.
Для багатьох не зрозуміло,
що є злом, а що добром.
У маскараді життя
остаточно змішалися
маски. У які личини
здатен убратися диявол?
Знаходяться люди,
які виправдовують зло,
а воно однаково
проростає отруйними квітами,
проситься у свій
чорний антисвіт.
Зло може скиглити
і просити пощади,
а потім знову
накинеться хижою пащею.
Отож викликай його на ринг,
як звіра, усадови
гарпун у його серце
до нових перевтілень.

27 грудня 2021

три яблука
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
не такі як раніше
нагадують
життя триває
важко іноді
все ж можна знайти радість
три яблука ще міцні

Всесвіт від мене тікає
Білим рогатим оленем,
А між галактиками
Вода. Хмарою.
Така могутня, що породжує
Життя перелякане.
А я в цьому тілі подарованому –
У цьому потріпаному одязі
(Для душі)
Йду вулицями Дубліна
І відчуваю себе дитиною
Серед юрби рудочубих,
Серед юрби неприкаяних,
Що думають про Небо,
Траву і листя.
А кожне вікно – око кімнати
В якій стоїть стіл
І на ньому розсипана сіль:
Зайшов би туди,
Але вітер насвистує
Бадьору пісню
На флейті моїх наскрізьних ран,
Що лишились від полювання,
Коли я був не мисливцем,
А живою мішенню:
Лише тепер зрозумів,
Що спокій – це глибока журба,
Це колодязь відчаю.
І стало якось незатишно
Серед юрби одноплемінників,
Серед міста, яке вважав я рідним.

Ілюзорні вухасті кролики
Гризуть ілюзорну траву*
(Таку ж зелену, як мої сни),
А Шовковий Томас
Ласує морозивом хмар:**
Трохи білого на блакитному –
Наче в Армориці*** – берег і шум
Моря. Того – неспокійного.
Розкажіть про це королю Джону –
Невдасі й муралю замків
Таки на острові, на зеленому****
З каменів, таки диких.
Дочки блаженного Гумберта*****
Виглядають птаха сірої пісні
Крізь заґратовані вікна замку:
А десь гагари оксамитових мрій
Туляться до скель острова Долі.
(Так судилось. Усім. І гагарам теж.)******
А на руїнах замку Мейнут*******
Хтось пов’язав білу шовкову стрічку,
Вирізавши смужку з самого серця
Ірландського прапора.
Повітря прозоре
Після дощу просвітлення
Чи то алегорій зливи –
На відміну від моря прийдешнього:
Завжди темного і непрозорого
В якому ловив банькатих риб
Я – нетутешній поціновувач кави
З чужим прізвиськом Мерфі.
Малюю недолугий пейзаж
На околицях дивакуватого Дубліна
Кавою.

Примітки:
* - насправді ілюзорними є не тільки кролики і трава, ілюзорне все – ми живемо в світі ілюзій. Точніше в ілюзорному світі. На жаль. Чи то на щастя…
** - Насправді Шовковий Томас ніколи не ласував морозивом. Він навіть не уявляв собі, що це таке.
*** - є такі країни для яких все в минулому. Серед них Арморіка. Недарма в неї і прапор чорно-білий. Але без Арморіки не було б Європи – країни священного каміння.
**** - про це мені пошепки розповів Маттеус Парзіансіс (Matthaeus Parisiensis) завітавши в мій сон, коли Місяць був оповні.
***** - Гумберт ІІІ Блажений (1136 - 1189) на відміну від свого знаменитого тезки був пор’ядним хлопом і дуже чемним.
****** - і хотів би я пояснити свої тексти, але не судилось. Епоха великого «не». Епоха заперечення.
******* - замок Мейнут правильно називати замок Ма Нуад – Майже Новий замок. В Ірландії більше 3000 замків, але саме в цьому замку Шовковий Томас отримав остаточну поразку.

Пригостив необачно
Трунком, зробленим з крапель дощу
Та пелюсток мигдалю,
Дивака меланхолій П’єро –
Сновиду міста кленового листя,
Співрозмовника блідого лилика.
Поділився черствим окрайчиком
З потріпаним сумним опудалом,
Дерев’яне серце якого дірявлене
Навесні сталевим ножем алегорій.
У глибини холодних рік,
Що течуть на північ від снів,
Я кинув камінь важкий
Своїх зранених спогадів:
Нашкрябав на тому камені
Ієрогліфи – напис
Про те, що немає мети,
Є тільки шлях – порожнечами.
Той камінь проковтнула
Риба-тінь: сіра як дотик,
Що залізним хвостом
Каламутить непевний Час
Лускою колючою
Торкається вигадок –
Риба ріки,
Що тече на північ від серця:
У холодній воді бистрини
Погасили люди мовчання
Свічку прадавнього болю:
Тепер морок пульсує числами,
Тепер фатум наче сліпе дитя
Шукає навпомацки
Мармурове пророцтво.

Настало літо
Аромати навколо
Липи квітують
***
Великі хмари
Заполонили небо
Ітимуть дощі
***
Падають краплі
Оживає природа
Зелень буяє

Ведмежий пастух*
Оком червоним своїм
Глипає в тьму ночі коліс:
Вінценосний слуга
Мусить пройти через ліс
Що стримить голками в Небо
І ховає стражденних лиликів
(Летіть!)
Глибоко в прірві між століттями,
В безодні між фразами
Філософа, що шукав вогню
Як першопочатку,
Як втілення Істини
Птах пересмішник
Прокричав своє незабутнє «прощай!»
З усіма, хто майстрував арбалети
Під зливою – не ховаючись,
Згадуючи гудіння бджіл,
Яким дарували шматочки повітря
До пори. До сонячний днів
Осиротілого ясена,
Що ховає своє дерев’яне серце
Від злого птаха-заброди,
Що пророчив кожному лісорубу:
Крадіжка – це діжка Кра** –
Крука, що бачить усе,
Навіть тіло загублене
Душею мандрівницею,
Яке вона скинула мов плащ сутінок,
Мов тогу патриція мармуру,
З якого будують форум***
Раби.

Примітки:
* - сколоти вважали ведмежого пастуха волопасом, а греки сином Калісто. Шумери називали його Енлілем, що любить справедливість, але насилає на людей бурі і моровиці, аккадці називали його ярмом, араби вершником, а індуси благодатним.
** - ірландці крука Кра вважали супутником Мор Ріоган, а давні слов’яни супутником Мари.
*** - взагалі-то з каррарського мармуру раби збудували базиліку Семпронія та храм Конкордії, що стояли біля форуму.

У краю сліпих кипарисів*,
Що здіймають свої гілки-руки
До порожньої байдужої синяви,
Розмовляю з плазунами-тінями:
У кожному оці змії лускатої
Бачу відображення Галактики –
Ніби то не сіль розсипана,
А ріка: досі майструю човен,
А вже присмерк, вже сутінки:
Куди плисти під чорним вітрилом,
Якщо померло саме очікування,
Якщо на березі Стіксу хатинка Пандори –
Синьоокої швачки пустель.
Всі ріки плинуть –
Навіть ця біла ріка – Галактика,
Тільки впадають в Стікс,
Що океан Забуття напоїти не може.
Місто, де невмирущий алхімік-ліхтарник
Споглядає щоночі череп фанатика,
А подерту свиту днів Поліфема
Латають крикливі вивільги** –
Птахи сваволі й воскових свічок:
Лаври цвітуть за вікнами***,
А днів напророчених чекати годі,
Чаша наповнена, а ми бачимо Небо,
Відображене ненароком чи то необачно,
Зазираємо в неминуче, а воно пелюстками
Глоду****.

Примітки:
* - вони (кипариси) ще вміють мовчати. Приємно говорити з деревами, що забули слова.
** - вивільги, плетучи свої гнізда, зашивають дірки в тканині буття, отвори в часопросторі, в які може провалитися світ. Доки є ці золотисті птахи, Сонце буде світити.
*** - Гійом Белібаст колись сказав: «Через сімсот років лавр знову зацвіте». Сімсот років минуло, а «Добрих людей» (Bons Hommes) не видно…
**** - Пандора не користувалась парфумами, але весною вплутала в своє чорне волосся квіти глоду.

Світанок – це сонна чапля,
Що прокидається на озері весни,
В тіні осокору не хочу бути рибалкою
І ловити пічкурів торішніх снів
(А пам’ятаєте той березень синичковий,
Трохи блаватний і геть оксамитовий?).
Ранок – то сонна левада перших кроків,
Коли гаснуть ліхтарі холодного світла
І спалахують квіти-апострофи
З яких роблять вино почуттів
Мрійники країни загірної.
Разом з очеретом з води зимної
Проростають слова одкровення:
Аби ловити журбу нездоланну
Березоль назвався Арахною,
А квіти білі слив тенетами днів
Без хмар, без дощу і без ностальгії:
Наче Сократ, що на кручах глиняних
Борисфену – бородатого схимника
Запитання збирає чи то карбує,
Наче не слова то, а драхми,
Наче не мрійник він, а скарбничий,
Наче то не ріка сколотів, а Ерідан мрій.
Деревій проростає на торішніх згарищах
(Для кого? Хіба ворожбити захочуть
Пророкувати його сухими стеблами
Майбутнє країни загірної
І лікувати болючі подряпини
На руках хворих на клаустрофобію?)
Душі нагадують коней стриножених –
Ще зарано.
Ще надто зарано.

В Едемі знов зацвіли проліски,
Наче безхмарне посліпле Небо
Знову тикало тремтячими пальцями
В землю м’яку і омріяну.
Час міряють вітряні годинники:
Вітряки стали хвилинниками,
Календариками і хронометрами:
Прийди, Капелло, квітневої ночі –
Серце Брахми – засяй на небосхилі
Жадань і мрій.
Коли Місяць був погризений мишею До
Я збирав сухий очерет торішній
Для хати одвічної самоти,
Яку мурував з людьми вересу,
(Наче не чернець я, а вільний муляр)
Для стріхи, де ховалися птахи,
Замовкаючи в передчутті сутінок –
В передчутті тьми вороних коней.
Я нетутешній –
Стою на всіх вітрах березня
Крижаніючи на землі зелених троянд,
Відчував біль, коли дерева плакали,
Згадуючи числа, якими міряли Всесвіт,
А потім малювали його на глині
Фарбами кольорів крові і ночі,
Слухали, як проростає зерно
І очікували повернення жайвора
На пустку заквітчану,
На гостинну камінну пустелю,
Так, мандрівниче, так…

Що ховається в глибині троянди
У сокровенній серцевині пелюсток?
Ніщо.
Порожнеча, з якої виникло все.
І в якій все тоне і розчиняється,
Запитую в цієї пишної квітки:
Ти пам’ятаєш про що я снив?
Пам’ятаєш мої блукання
Країною папороті берегів Ерідану
Та водоспадів синіх Гондвани –
Велетенської країни дощів?
Мовчання наодинці з трояндою –
Квіткою, якої немає в дзеркалі,
За межею нетривкого срібла буття:
Спалюю всі імена непевні
Квітів і людей клану Можливо
На жаркому вогні автодафе,
Збагачую себе досвідом небуття,
Відчуваю
Яка нескінченність – там, за порогом,
Називаю предмети й рослини
Новими словами-смарагдами,
Тим часом, коли птах синьокрилий,
Що прилетів з Едему запашних спогадів,
Що співав про храм, що збудують завтра
Огортає літеру «алеф»
Крильми.

...Авжеж, тривалий строк
від наскельного мамонта -- до Джоконди...
І все це -- людська п'ятірня,
що спершу навчилась тримати палицю,
а потім винайшла... атомну бомбу...

Авжеж, тривалий строк
від знаку "моя печера" -- до символу "наша Земля"...

Чи, може, ще й досі
в кремлівських застінках
марять кам'яним ренесансом?

...Тільки мамонта в скелі
вже не буде кому
вибивати...

24.01.24

У морі легенд вогняних
Пливуть човни кам’яні –
Човни, які тесані завтра –
З базальту сірих ілюзій,
Що придумані птахом
На ймення дивне неясить:
Після вівторка стоптаних черевиків
Після дощу музики, що схожа на осінь
Після коріння, що вростає в пейзаж,
В якому жодного жайвора
Схожого на Сократа – хоч трохи,
Хоча б натяком, хоча б мрією.
Жодного. Навіть уявного.
Пливу на човні кам’яному
До берега чебрецевого,
Де храми, палаци й халупи будують із диму
Густого, як провесінь, як темінь чорнозему.
Гондольєром вусатим кота
Посадив на корму
Кам’яного човна,
Що змайстрований завтра.
Нехай заспіває
Пісню сумну про Венецію слів і мишей.
Хвостатих як ніч назавжди.
Тягар лускокрилих апокрифів
Тягне в Небо – чашу Гекати
Кольору попелу
Майстровану з глини – як все.
Як першолюди, що знали як ми –
Необачно – тільки легенди.

Місто рудою хвостатою кішкою
Відловлює галасливі трамваї –
Втікачів зі світу духмяних яблук
Дощавої мачухи осені (жовтень Петрарки).
Місто, де щастя міняють на жмутки трави,
На жменю жолудів – стиглих, як небо,
Місто простягнутих рук,
Де сойки кричать про смородину радості плоті,
День, коли осінь назавжди
У гості в чайний будиночок,
У хатку під вишнями, нехай і торішніми,
Нехай замороженими, але на гостину –
Відчути на смак гіркоту ренесансу – над річкою,
Що мені дарувала камінь – округлий, холодний,
Що потім втопили в бездоннім колодязі
Сліпі музиканти – гравці на кото.
Перехожі під чорними парасольками
Дивляться вниз, під ноги – в асфальт,
Мислять лускатими рибами,
Що пливуть проти течії часу,
Кожен годинник – плямиста форель,
(Все так однозначно, що хочеться бути),
Щось перекинулось, круки вдягли окуляри:
Жадають побачити ратушу декларацій,
Де цвіркуни – стрибуни і вусаті пророки,
Сірі як комин, як попіл каштанів,
Як очі осіннього ангела алегорій,
Проспівають хвалу чи то гімн
(А може пеан чи елегію)
Невідомому.

Сяйво місяця
тихо лине у вікно
у повнолуння.

Зоряні вогні
розкидані по небу
тануть на очах.

Казкове небо
міріади сузір'їв
немає ліку.

Ховає вміло
небесну феєрію
Темрява ночі.