три яблука
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
не такі як раніше
нагадують
життя триває
важко іноді
все ж можна знайти радість
три яблука ще міцні

Всесвіт від мене тікає
Білим рогатим оленем,
А між галактиками
Вода. Хмарою.
Така могутня, що породжує
Життя перелякане.
А я в цьому тілі подарованому –
У цьому потріпаному одязі
(Для душі)
Йду вулицями Дубліна
І відчуваю себе дитиною
Серед юрби рудочубих,
Серед юрби неприкаяних,
Що думають про Небо,
Траву і листя.
А кожне вікно – око кімнати
В якій стоїть стіл
І на ньому розсипана сіль:
Зайшов би туди,
Але вітер насвистує
Бадьору пісню
На флейті моїх наскрізьних ран,
Що лишились від полювання,
Коли я був не мисливцем,
А живою мішенню:
Лише тепер зрозумів,
Що спокій – це глибока журба,
Це колодязь відчаю.
І стало якось незатишно
Серед юрби одноплемінників,
Серед міста, яке вважав я рідним.

Ілюзорні вухасті кролики
Гризуть ілюзорну траву*
(Таку ж зелену, як мої сни),
А Шовковий Томас
Ласує морозивом хмар:**
Трохи білого на блакитному –
Наче в Армориці*** – берег і шум
Моря. Того – неспокійного.
Розкажіть про це королю Джону –
Невдасі й муралю замків
Таки на острові, на зеленому****
З каменів, таки диких.
Дочки блаженного Гумберта*****
Виглядають птаха сірої пісні
Крізь заґратовані вікна замку:
А десь гагари оксамитових мрій
Туляться до скель острова Долі.
(Так судилось. Усім. І гагарам теж.)******
А на руїнах замку Мейнут*******
Хтось пов’язав білу шовкову стрічку,
Вирізавши смужку з самого серця
Ірландського прапора.
Повітря прозоре
Після дощу просвітлення
Чи то алегорій зливи –
На відміну від моря прийдешнього:
Завжди темного і непрозорого
В якому ловив банькатих риб
Я – нетутешній поціновувач кави
З чужим прізвиськом Мерфі.
Малюю недолугий пейзаж
На околицях дивакуватого Дубліна
Кавою.

Примітки:
* - насправді ілюзорними є не тільки кролики і трава, ілюзорне все – ми живемо в світі ілюзій. Точніше в ілюзорному світі. На жаль. Чи то на щастя…
** - Насправді Шовковий Томас ніколи не ласував морозивом. Він навіть не уявляв собі, що це таке.
*** - є такі країни для яких все в минулому. Серед них Арморіка. Недарма в неї і прапор чорно-білий. Але без Арморіки не було б Європи – країни священного каміння.
**** - про це мені пошепки розповів Маттеус Парзіансіс (Matthaeus Parisiensis) завітавши в мій сон, коли Місяць був оповні.
***** - Гумберт ІІІ Блажений (1136 - 1189) на відміну від свого знаменитого тезки був пор’ядним хлопом і дуже чемним.
****** - і хотів би я пояснити свої тексти, але не судилось. Епоха великого «не». Епоха заперечення.
******* - замок Мейнут правильно називати замок Ма Нуад – Майже Новий замок. В Ірландії більше 3000 замків, але саме в цьому замку Шовковий Томас отримав остаточну поразку.

Пригостив необачно
Трунком, зробленим з крапель дощу
Та пелюсток мигдалю,
Дивака меланхолій П’єро –
Сновиду міста кленового листя,
Співрозмовника блідого лилика.
Поділився черствим окрайчиком
З потріпаним сумним опудалом,
Дерев’яне серце якого дірявлене
Навесні сталевим ножем алегорій.
У глибини холодних рік,
Що течуть на північ від снів,
Я кинув камінь важкий
Своїх зранених спогадів:
Нашкрябав на тому камені
Ієрогліфи – напис
Про те, що немає мети,
Є тільки шлях – порожнечами.
Той камінь проковтнула
Риба-тінь: сіра як дотик,
Що залізним хвостом
Каламутить непевний Час
Лускою колючою
Торкається вигадок –
Риба ріки,
Що тече на північ від серця:
У холодній воді бистрини
Погасили люди мовчання
Свічку прадавнього болю:
Тепер морок пульсує числами,
Тепер фатум наче сліпе дитя
Шукає навпомацки
Мармурове пророцтво.

Настало літо
Аромати навколо
Липи квітують
***
Великі хмари
Заполонили небо
Ітимуть дощі
***
Падають краплі
Оживає природа
Зелень буяє

Ведмежий пастух*
Оком червоним своїм
Глипає в тьму ночі коліс:
Вінценосний слуга
Мусить пройти через ліс
Що стримить голками в Небо
І ховає стражденних лиликів
(Летіть!)
Глибоко в прірві між століттями,
В безодні між фразами
Філософа, що шукав вогню
Як першопочатку,
Як втілення Істини
Птах пересмішник
Прокричав своє незабутнє «прощай!»
З усіма, хто майстрував арбалети
Під зливою – не ховаючись,
Згадуючи гудіння бджіл,
Яким дарували шматочки повітря
До пори. До сонячний днів
Осиротілого ясена,
Що ховає своє дерев’яне серце
Від злого птаха-заброди,
Що пророчив кожному лісорубу:
Крадіжка – це діжка Кра** –
Крука, що бачить усе,
Навіть тіло загублене
Душею мандрівницею,
Яке вона скинула мов плащ сутінок,
Мов тогу патриція мармуру,
З якого будують форум***
Раби.

Примітки:
* - сколоти вважали ведмежого пастуха волопасом, а греки сином Калісто. Шумери називали його Енлілем, що любить справедливість, але насилає на людей бурі і моровиці, аккадці називали його ярмом, араби вершником, а індуси благодатним.
** - ірландці крука Кра вважали супутником Мор Ріоган, а давні слов’яни супутником Мари.
*** - взагалі-то з каррарського мармуру раби збудували базиліку Семпронія та храм Конкордії, що стояли біля форуму.

У краю сліпих кипарисів*,
Що здіймають свої гілки-руки
До порожньої байдужої синяви,
Розмовляю з плазунами-тінями:
У кожному оці змії лускатої
Бачу відображення Галактики –
Ніби то не сіль розсипана,
А ріка: досі майструю човен,
А вже присмерк, вже сутінки:
Куди плисти під чорним вітрилом,
Якщо померло саме очікування,
Якщо на березі Стіксу хатинка Пандори –
Синьоокої швачки пустель.
Всі ріки плинуть –
Навіть ця біла ріка – Галактика,
Тільки впадають в Стікс,
Що океан Забуття напоїти не може.
Місто, де невмирущий алхімік-ліхтарник
Споглядає щоночі череп фанатика,
А подерту свиту днів Поліфема
Латають крикливі вивільги** –
Птахи сваволі й воскових свічок:
Лаври цвітуть за вікнами***,
А днів напророчених чекати годі,
Чаша наповнена, а ми бачимо Небо,
Відображене ненароком чи то необачно,
Зазираємо в неминуче, а воно пелюстками
Глоду****.

Примітки:
* - вони (кипариси) ще вміють мовчати. Приємно говорити з деревами, що забули слова.
** - вивільги, плетучи свої гнізда, зашивають дірки в тканині буття, отвори в часопросторі, в які може провалитися світ. Доки є ці золотисті птахи, Сонце буде світити.
*** - Гійом Белібаст колись сказав: «Через сімсот років лавр знову зацвіте». Сімсот років минуло, а «Добрих людей» (Bons Hommes) не видно…
**** - Пандора не користувалась парфумами, але весною вплутала в своє чорне волосся квіти глоду.

Світанок – це сонна чапля,
Що прокидається на озері весни,
В тіні осокору не хочу бути рибалкою
І ловити пічкурів торішніх снів
(А пам’ятаєте той березень синичковий,
Трохи блаватний і геть оксамитовий?).
Ранок – то сонна левада перших кроків,
Коли гаснуть ліхтарі холодного світла
І спалахують квіти-апострофи
З яких роблять вино почуттів
Мрійники країни загірної.
Разом з очеретом з води зимної
Проростають слова одкровення:
Аби ловити журбу нездоланну
Березоль назвався Арахною,
А квіти білі слив тенетами днів
Без хмар, без дощу і без ностальгії:
Наче Сократ, що на кручах глиняних
Борисфену – бородатого схимника
Запитання збирає чи то карбує,
Наче не слова то, а драхми,
Наче не мрійник він, а скарбничий,
Наче то не ріка сколотів, а Ерідан мрій.
Деревій проростає на торішніх згарищах
(Для кого? Хіба ворожбити захочуть
Пророкувати його сухими стеблами
Майбутнє країни загірної
І лікувати болючі подряпини
На руках хворих на клаустрофобію?)
Душі нагадують коней стриножених –
Ще зарано.
Ще надто зарано.

В Едемі знов зацвіли проліски,
Наче безхмарне посліпле Небо
Знову тикало тремтячими пальцями
В землю м’яку і омріяну.
Час міряють вітряні годинники:
Вітряки стали хвилинниками,
Календариками і хронометрами:
Прийди, Капелло, квітневої ночі –
Серце Брахми – засяй на небосхилі
Жадань і мрій.
Коли Місяць був погризений мишею До
Я збирав сухий очерет торішній
Для хати одвічної самоти,
Яку мурував з людьми вересу,
(Наче не чернець я, а вільний муляр)
Для стріхи, де ховалися птахи,
Замовкаючи в передчутті сутінок –
В передчутті тьми вороних коней.
Я нетутешній –
Стою на всіх вітрах березня
Крижаніючи на землі зелених троянд,
Відчував біль, коли дерева плакали,
Згадуючи числа, якими міряли Всесвіт,
А потім малювали його на глині
Фарбами кольорів крові і ночі,
Слухали, як проростає зерно
І очікували повернення жайвора
На пустку заквітчану,
На гостинну камінну пустелю,
Так, мандрівниче, так…

Що ховається в глибині троянди
У сокровенній серцевині пелюсток?
Ніщо.
Порожнеча, з якої виникло все.
І в якій все тоне і розчиняється,
Запитую в цієї пишної квітки:
Ти пам’ятаєш про що я снив?
Пам’ятаєш мої блукання
Країною папороті берегів Ерідану
Та водоспадів синіх Гондвани –
Велетенської країни дощів?
Мовчання наодинці з трояндою –
Квіткою, якої немає в дзеркалі,
За межею нетривкого срібла буття:
Спалюю всі імена непевні
Квітів і людей клану Можливо
На жаркому вогні автодафе,
Збагачую себе досвідом небуття,
Відчуваю
Яка нескінченність – там, за порогом,
Називаю предмети й рослини
Новими словами-смарагдами,
Тим часом, коли птах синьокрилий,
Що прилетів з Едему запашних спогадів,
Що співав про храм, що збудують завтра
Огортає літеру «алеф»
Крильми.

...Авжеж, тривалий строк
від наскельного мамонта -- до Джоконди...
І все це -- людська п'ятірня,
що спершу навчилась тримати палицю,
а потім винайшла... атомну бомбу...

Авжеж, тривалий строк
від знаку "моя печера" -- до символу "наша Земля"...

Чи, може, ще й досі
в кремлівських застінках
марять кам'яним ренесансом?

...Тільки мамонта в скелі
вже не буде кому
вибивати...

24.01.24

У морі легенд вогняних
Пливуть човни кам’яні –
Човни, які тесані завтра –
З базальту сірих ілюзій,
Що придумані птахом
На ймення дивне неясить:
Після вівторка стоптаних черевиків
Після дощу музики, що схожа на осінь
Після коріння, що вростає в пейзаж,
В якому жодного жайвора
Схожого на Сократа – хоч трохи,
Хоча б натяком, хоча б мрією.
Жодного. Навіть уявного.
Пливу на човні кам’яному
До берега чебрецевого,
Де храми, палаци й халупи будують із диму
Густого, як провесінь, як темінь чорнозему.
Гондольєром вусатим кота
Посадив на корму
Кам’яного човна,
Що змайстрований завтра.
Нехай заспіває
Пісню сумну про Венецію слів і мишей.
Хвостатих як ніч назавжди.
Тягар лускокрилих апокрифів
Тягне в Небо – чашу Гекати
Кольору попелу
Майстровану з глини – як все.
Як першолюди, що знали як ми –
Необачно – тільки легенди.

Місто рудою хвостатою кішкою
Відловлює галасливі трамваї –
Втікачів зі світу духмяних яблук
Дощавої мачухи осені (жовтень Петрарки).
Місто, де щастя міняють на жмутки трави,
На жменю жолудів – стиглих, як небо,
Місто простягнутих рук,
Де сойки кричать про смородину радості плоті,
День, коли осінь назавжди
У гості в чайний будиночок,
У хатку під вишнями, нехай і торішніми,
Нехай замороженими, але на гостину –
Відчути на смак гіркоту ренесансу – над річкою,
Що мені дарувала камінь – округлий, холодний,
Що потім втопили в бездоннім колодязі
Сліпі музиканти – гравці на кото.
Перехожі під чорними парасольками
Дивляться вниз, під ноги – в асфальт,
Мислять лускатими рибами,
Що пливуть проти течії часу,
Кожен годинник – плямиста форель,
(Все так однозначно, що хочеться бути),
Щось перекинулось, круки вдягли окуляри:
Жадають побачити ратушу декларацій,
Де цвіркуни – стрибуни і вусаті пророки,
Сірі як комин, як попіл каштанів,
Як очі осіннього ангела алегорій,
Проспівають хвалу чи то гімн
(А може пеан чи елегію)
Невідомому.

Сяйво місяця
тихо лине у вікно
у повнолуння.

Зоряні вогні
розкидані по небу
тануть на очах.

Казкове небо
міріади сузір'їв
немає ліку.

Ховає вміло
небесну феєрію
Темрява ночі.

У порожнечі липкій міжзоряній
Марево синіх ялинових мрій
Схоже на заморожені айстри.
Зелений олень і прозора троянда
І серце схоже на жмуток трави.
Плутана стежка в інферно задимлене,
Бита дорога в холодне чистилище:
Кіпріда стала пастушкою босоногою –
Йдемо так довго дорогою битою,
Вівці танцюють танго – під хмарами,
А Сонце – мій брат чи то побратим,
Говорить про вічність:
Цитатами. З мітів недобрих.
Квітку незнану назву Левкотоя,
Припильную світанок кентавра
Над джерелом, що назву Бористен.
Хоч насправді то Лета. Біля витоків.
Країна Загірна видається Гранадою,
Хоч зовсім не схоже:
Навіть мигдаль не цвіте. Ніколи.
Не дозріває інжир, божевільний гідальго
Навіть не мріє про подорож.
З мороку плащ мені шиє печаль,
Радить сховатись від крапель
Дощу, що накликав олень,
Дощу, що зволожив троянду,
Яку досі ніхто не бачив.
Ніхто. Навіть вісник мовчання
У своєму прихистку-пустищі,
Де повітря важкою ковдрою
Огортає самотність.
Помираючий вечір!

Димар курив ядучу люльку
І зиркав, як на полі зла
Клювали ворони голубку,
(Злетіти в ирій не могла.)
Яка у тім була причина:
Не поділили небосхил,
Чи не достатньо для спочину
Безвісно канувши могил?
Спостерігав за лютим дійством,
Увесь її пташиний рід.
Хто співчував, а хто з призирством
Нещасну плоть до себе гріб.
Хоч горобці здійняли галас,
Ніхто спинятися не хтів
Допоки горличка не впала
Від кігтів посеред снігів.
Кружляв орел у верховині,
Всі розлетілись, ні гу-гу...
Лиш від голубки залишилось
Криваве пір'я на снігу.

Жорстокість всюди розпускає
Свої залізні кулаки,
А подолати люту зграю
Всім заважають дрижаки.

28.11.2023р.

Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу перевтілить мене в мурашку
неподалік десь од домівки.
Мову і звичаї улюбленців своїх охоче вивчу.
Без нарікань ходитиму за провіантом з ними,
(звик на роботу ходити тільки пішки).
І вже без заздрощів дивитимусь, як праведні юдеї
чимчикують звідусюд в Ізраїль...
«Таки збувається ...»,- скажу тоді по-мурашиному
та й поспішу наздоганять нову свою родину.
А як заллє дощами край наш пізня осінь,
і затишно, і тепло буде нам у сховку.
Наслухаюсь тоді бувальщин про літа давноминулі -
такі ж бо схожі на міфи та казки людські.

Викинутий кнопковий телефон ―
Немов старий язичницький ідол.
Тепер я мрію про те, щоб його знайти,
Бо разом із ним я втратив старий всесвіт.
Мені потрібні записи,
Які залишилися в ньому.
Вони нагадують старі манускрипти,
Без яких немає майбутнього.
Вони ― своєрідні священні книги,
У яких ми бачимо одкровення.
Я втратив частину себе,
Яка загубилася у невідомості.
Мені не відновити ці письмена,
Написані на важких скрижалях.

15 жовтня 2019

Що ми шукаємо
У нетрях диких своєї свідомості?
Свічадо втомилось розказувати
І відчиняти двері потойбіч,
Темрява втомилась бути,
Небуття втомилось не бути.
Знайти хотілось п’ятьох великих магістрів
Таємного вчення порцелянових горняток,
А знайшли поле кульбаб,
Що відцвіли, і лишився пух,
З якого майструємо собі одяг
Для зими почуттів, для грудня сум’яття:
Вічне чекання холодного вітру,
Вічне блукання-шукання себе чужого
Всім.
Мій шлях до грози синьої –
Давно я не бачив блискавок,
Давно танці крапель
Не турбували гострі пальчасті площини
Листя зеленого кленів
(А час червоніти – їм, не заграві,
Час).
Ступив на шлях, яким мрійники
Блукають одвічно –
В черевиках чужих секретів
І міняють сміх на подарунки тіням
Тих, хто блукав намарно –
Не відшукавши жодної маргаритки
Недбалої осені хмар.

І пішов він розшукувать
Долі своєї початок,
Та забув,
Що треба робить це неспішно,
І стомивсь, і присів на узбіччі.
І тоді наче хтось прошептав:
«А що як пошукать кінець долі?»
Підвівся.
Став навшпиньки.
Бачить –
Котить хлопчик на нього
Втричі більшу за себе зорю.

Ти – виноград стиглий,
Якому ще судилося стати
Вином солодким хмільним.
А я лише глек порожній
З чорної глини світанку –
Кераміки темних пелазгів.
Ти – спів золотої вивільги,
А я лише клекіт
Чорного бусола відлюдника
Над дрімучим болотяним пралісом.
Ти море, в якому втопилося Сонце,
А я лише мить альбатроса
Між блискавкою і поривом вітру.
Над згаслим вулканом книг єретиків
Незавершена осінь саду Дамокла
(Не Епікура).
Трохи терпкої самотності
Лігва вовка-пустельника,
Що сторожив ватру – на вершині мрій.
Якось у чужу п’ятницю,
Коли вогнепоклонники
Виглядають блискавку
Смакую гіркоту перевтілення,
Гортаючи манускрипти Сивіли
(О, для чого?)
Нескінченний мій день-таласса:
По ньому пливуть човни думок
До острова Патос.

З прозорих цеглин повітря
Збудував собі дім вічний:
Між пухнастими хмарами лісу,
Між громадами хмар гір,
Між химерами хмар замків:
Збудував, ніби я муляр у фартусі:
Вільний як вітер-зброяр
Між сонячних променів:
Між.
Важкий ключ носив одвіку
У торбі залатаних мрій –
Синіх як небо у травні –
Якраз на Белтайн – день вогню.
Важкий ключ мідний хрещатий
Змайстрував зі старих ножів,
Якими володіли люди дольменів:
Ключ від дому ще неіснуючого,
Незнаного і незвіданого,
Хоч і мого сокровенного.
Відчиняю ним прозорі двері,
Як відчиняють келію
В якій живе Час – монах бородатий,
Що гортає палімсести літописів
І пише сонети містралів,
Елегії ірландських туманів,
Наче не Час він, а сторож Міста –
Отого, що ніколи не буде збудоване:
Хіба що у п’ятницю – скорботну.
Такими як я муралями-мурахами…

Кульбабки ще цвітуть...
Ще світла мить минає,
перечіпляючись об наші сподівання,
вгрузаючи в піски сипких ілюзій,
не обіцяючи ніяких молитов
у тому сховищі,
де невблаганний час
заархівує мегабайти болю...
2014

"Ні від кого так не божеволів."

Серце захлинається від болю -
Похвальби в твій бік — чужі слова...
Ні від кого так не божеволів,
І нікого так не ревнував.

Не позбудуся ніяк напасті,
(Чи вона привиділася в сні?)
Ця любов дана мені на щастя,
А також на муки, ой страшні.

Лють в очах. І стрілами погрози
За невинний комплімент летять...
О Боги, чи я втрачаю розум?!
Як своє зустріну майбуття?!

Наче відкрива могильні плити
Геть оскаженілий буревій.
Кожного готовий я убити,
Хто на тебе кине погляд свій.

Уявляю: у тюрмі-безодні
Я сиджу і лихо роки мне.
Залицяльників зарізав сотні,
Кожен зек жахається мене.

О Боги, даруйте силу волі -
Не зважати на отруйну мить.
Від кохання щоб не збожеволів...
Й до ста літ з красунею прожить.
(Ярослав Чорногуз)



Божевілля в квадраті
(пародія)

Серце захлинається від болю
І оскаженілий я сиджу,
Ніби у в'язниці втратив волю
На свою і на твою біду.

Та ніяк позбутися напасті,
З голови не лізеш — хоч убий.
Думав, що ми створені для щастя,
А ти хочеш всіх підряд любить.

Посміхнулась радо чоловіку,
То угледів із чужим в кущах.
Померещилось, чи хочеш втіхи?
О Боги, напевно, їде дах!

Наче, під могильною плитою
Задихаюсь від думок — "ти де?"
Кожного зарізати готовий,
Хто на тебе око покладе!

Уявляю як в тюрмі-безодні
Я сиджу і в штанях лихо мну.
Повно зеків і дали б по повній,
Добре, що молився Перуну.

О, Боги, що ж коїться зі мною?
Ця любов вже з розуму зведе!
Хочу миру, щастя, супокою,
І самому в гречку де-не-де.

(Тетяна Левицька)
25.03.2023р.

я б міг ніколи
про тебе не згадувати.
я б міг просто забути і крапка.
я б хотів скинути цей вантаж
і все зайве
зі своєї пам‘яті.

немає нічого випадкового.
немає збігів обставин.
і в паралельних світах все по-іншому -
ти закохана в мене,
а я про це навіть не знаю.
вже пізно
приймати будь-які рішення:
кожне слово сказане мною,
буде сказано просто постфактум.

періодично копаюсь
в минулих спогадах -
переливаю з пустого в порожнє.
тільки я винен в тім,
що той діалог не відбувся.
«просто не можу.
просто боюсь.
просто не хочу.»
просто
знов виправдовуюсь.

так, я за тобою сумую
і часто про тебе згадую.
випадкових знайомств не буває
і ми обидва чудово це знаємо.

я б міг ніколи
цього не писати.
забути про все,
поставити крапку.
я б міг розкрити всі карти -
сказати все, що ховаю в собі,
але
навіть зараз забракне
духу зізнатись,
що цей вірш присвятив
саме тобі.

січень`23

— На підприємстві сабантуй
пошти, шо кожної суботи,
тож схаменися, не ревнуй
до кожного стовпа навпроти!
Ну, танцювала з Босом я,
подумаєш, біда велика?
Він мій начальник, не сім'я,
не репетуй, давай без крику!
А те, шо обіймав мене
чуть нижче пояса, то п'яний,
на ранок навіть не збагне
з ким фліртував, повір, коханий.
Що до бухгалтера, то він
у нас якийсь дивакуватий.
За груди мацав навздогін,
бо звик гантелі рахувати.
І охоронець не моргав, то в нього
сіпаються очі.
Від тебе, любий, голова,
у мене пухне серед ночі!

29.12.2022р.

Знесилений і працею, й літами,
Дідусь пошкандибав у ліс по хмиз.
Кректав, стогнав, та всеж щось назбирав
І шкутильгаючи побрів додому.
І тут найшла на діда така туга,
Що в’язку, кинувши додолу
Він заходився проклинати долю:
«Вже б краще смерть мене забрала!»
І враз вона постала в чорному лахмітті:
«Мене ти кликав? Чим зарадить зможу?»
«Піддай-но в’язку! З Богом відійди, сіромо!»

P.S.
Радість і горе влиті в слово кожне.
Отож, і тринькати його не гоже.

Вітрильно
І спрагло.
Пишу листи за межі Всесвіту,
За межі часопростору –
Туди, де Ніщо.
А ви пам’ятаєте пісню
Сліпого рапсода про Неприкаянного,
Про знавця дерев’яних коней,
Про вівчаря й окуліста,
Пам’ятаєте?
А я ж так само пливу
Морем вечора, серед Міста –
Архіпелагу будинків –
Кам’яних островів самотності,
Серед тьми вгадую шлях по зорях
У день вина та коней, виднокраю та бджіл
І шаную Епону – я, невгамовний.
Серце наповнене важкістю світу сього,
Кінь цокотить срібними підковами зір,
Дорога курить пилюкою вічності,
Дорога туди – шляхом титана Ітаки –
Онука Автоліка. Того, що з веслом на плечі.
Я йшов навмання
З торбою повною безнадії,
Годував з руки крука
На ймення Ніхто.
А тепер листи пишу – клинописом,
Гельською. За межі Всесвіту.

А знаєш, Всесвіт нагадує яблуко,
Що висіло на гілці дерева-порожнечі,
І полетіло-зірвалось:
Летить досі з минулого в майбутнє,
А я слухаю тупіт копит
Коли пишу кострубаті верлібри
Та фіалкові елегії про кімерійців-блукальців,
Що як зорі – ні дому, ні прихистку:
Лише стигле яблуко, яке летить-падає.
Яке колись було квіткою – вогню.
Псалом. А знаєш, я співав колись
У церковному хорі
Храму дітей вдови
Біля якого мальва цвіте. І пахне м’ятою.
Пил годинників, завірюха клепсидр
У місті над річкою – над Бористеном,
Де височіє дерево – старе, як світ ящірок,
Шрам на шрамі, але далі цвіте і росте –
В Небо мовчання. А знаєш, давно вже
Мурували будинок – білий, білий
Як вишня весною, як одкровення,
Будували на радість Сонцю,
Місили глину у ночвах Ночі,
Доки блискавка-спалах
Не провістила грозу.

Годинник, що вимірює епохи
Замість циферблату має лише порожнечу
А замість стрілок галактики:
До нього причеплено тягарець –
Чи то не тягарець, а тягар
Чи то Долі нашої попелястої
Чи то Всесвіту сього незбагненного
Гомеостатичного.
Не нами придуманого.
Той тягарець стримує порожнечу –
Вона не летить вгору,
Вона не летить донизу,
Вона не летить вперед,
Вона не летить назад,
Вона не падає і не підноситься,
Вона просто є,
Заповнює все суще,
Не лишає крім себе нічого,
Бо може вона і є оте «нічого» -
Ніщо.
А ми до того годинника прислухаємось,
А ми думаємо про майбутнє,
І вважаємо, що душа вічна,
Що то якась субстанція,
А не лише форма існування
Порожнечі.
Де той годинниковий майстер
З розбитими окулярами
У фартуху засмальцьованому
Зморшкуватий, наче чужа самотність,
Сивий, наче вчорашнє «приходь»,
Добрий, наче квітуча крона – айви,
Де він, що налаштує стрілку-галактику
І скаже ненароком ніби,
Ніби бароко ще тільки минає,
Наче Сократ не на нашому ринку
Оливки купує – скаже – тобі і нам:
«Хай буде!»

Весняні тіні людей білого міста
Плазують між квітучими сакурами
Вони тікають від огненного змієлова –
Жовтолобого крутія-паяца Сонце
(А ми йому поклонялися, треби приносили
А ми називали його конем золотим,
А він паяц – бо чого ж так байдуже
На це все дивиться – нібито весна,
Нібито і він дарував, а мені невесело,
Не солоно і не солодко - схоже зрозумів я
Нарешті, чому так сумно коли вишні цвітуть,
Чому журба така, але все-таки),
Весняні тіні – чому вони плазунами,
Сірими ящірками по землі нечутно,
Чому і навіщо, для чого, а може я
Тільки тінь того – мене не тут сущого
У цьому світі ілюзій, у цьому мареві
Квітів вишні, де все тек нетривко, так плинно.
Я лишаюсь. І тінь моя змія-подруга – тут,
У завулках міста, де кожен тепер нетутешній –
Наче пелюстка сакури, наче й нема,
Наче й не було. Наче й не в місті я
А в театрі тіней-плазунів, де ти, ліхтарнику,
Де ти? Не світи мені в очі, не лякай мою тінь.
Хоч ти – не лякай. І не блимай.
Ще ночі вишневого цвіту
Будуть.

А що як потвора кагебістська гатить зі свого бункеру,
Щоб стерти з лиця землі мою любу Україну,
А невдовзі розпростерти пазурі на цілий Божий світ?
А що як задум Всевишнього зводиться до того,
Щоб розорить Росію до нитки і дать поневоленим
Століттями народам звільнитися нарешті з-під її гніту,
А шосту частину суші звузить до природніх розмірів
І називать не Росія, а така собі задрипана Московія?
Воно ж і справді смішно до безглуздя,
Що нафтоносно-газова Татарія просить милостиню,
Що бурштиново-золотоносна Якутія дійшла до злиднів...
І так куди не кинь по облудній федерації народів...
...Світ зачекався присуду Всевишнього.

Люди збудовані з повітря
Прозорі, наче моє минуле,
Хороші, наче перекази про чуму,
Розказують мені казку
Про Езопа горбатого,
Про теорему Евкліда
Записану між сторінками зошита,
На торішніх жовтих листочках
Осені моїх днів спокою.
Між сторінками зошита
Знайденого серед руїн.
А може справді я лише хвиля річки –
Трохи води в якій плещуться
Ондатри пам’яті і риби слів:
Такі блискучі, лускаті
І такі волохаті й зубаті:
Вони.
Стихії до мене приходять як пори року,
Розказують про суть і прийдешнє:
Наче не стихії вони, а просто пелюстки
Абрикоса, якого посадив Шеймас
На торфовищі, де не росло нічого і зроду,
Хіба що крім моху білого – сфагнуму.
Люди, які стали тінями!
Мислителі, які стали світлом!
Куди полетіли ви, куди зникли
У світі, що перестав бути?
Сміється з мене жбанок з вином –
Може і справді він колись був людиною?
Може не збрехав нам наметів швець,
Може сказав нам правду?

Ну хто ж не знає про Шовковий Шлях,
Проторений століттями із древнього Китаю?
А от Бузковий Шлях в сьогоднішнім Єрусалимі,
Відомий лиш мені, бо прокладав його я,
Як серце змусило гулять неспішно наодинці,
Спираючись на подруги плече – ковіньки.
Дивними стежками проляга Бузковий Шлях.
Першість належить Ір Ганіму - Місту саду,
Де назви вулиць як одна – запахуща квітка.
Щоправда, не обійшлось тут без досадного курйозу:
На вулиці, названій Бузковою,.. жодного кущика бузку.
Хоч і не густо, а все ж буя бузок і в моїм Кір”ят Менахемі.
Хоча район цей годилося б назвать Латинською Америкою.
Судіть самі: Мексіко, Колумбія, Нікарагуа, Дагомея...
Отак і мандрую з незмінною ковінькою щодня,
Та попри красу роздумую про долю України,
Про Київ, Ботанічний сад, де стільки мого любого бузку,
Дурманні пахощі якого, на превеликий жаль,
Не в змозі радувать належне мешканців столиці.

Мовчання –
Легке, наче подих пролісків
Несу в долонях
Якими вчора
Виряджав у політ залізного птаха.
Мовчання –
Кидаю його насіння
У землю, що пахне тліном.
Бо мовчання – це дерево,
Яке виросло з попелу,
Яке зеленіє листками майбутнього,
Яке бубнявіє плодами прийдешнього.
Мовчання.
Його важкі зерна
Тримаю в долонях обвуглених –
В руках алхіміка,
Що плавив золото слів
З олова сірих днів Днів Судного Дня.
Останню офіру
Вершу вперше не медом – глиною,
Виліплюю глиняних коників –
Тіней крилатих вершників,
Що скачуть між білими хмарами –
Сонцю назустріч калиновому.
Мовчання.
Слухаю його одкровення –
Голос білого неба
Весни давно очікуваної
Весни сумної. Весни трагічної.
Весни вічності. Весни майбутнього.

спопелілі
слова

зламані
вихором злим
дерева

сирени-сирени-сирени

руїни-руїни-руїни

обвуглені поцілунки
останні обійми

розчахнений світ не зростеться

рятуємо гнізда пташині
і росяні ранки
рятуємо землю свою
2014-2022

Дзеркало – то Боже вікно:
Туди зазирає Сущий
(мій старий незнайомий)
І бачить наші втомлені очі,
Які теж глипають в цю шибу,
Намагаючись дізнатися
Де то ота чаша, яку мимо не пронесуть,
Яку наповнять – ось вам!
Яку – ось випийте і до денця
На якому намальована Темрява,
Свічада срібного,
Де оті дівчата, що ніколи не зістаріються,
Бо в тій шибі – в отому світі (як в кіно)
Відображаються спогади,
А не тільки ілюзорна «реальність».
Отой сивобородий справді живе там –
По ту сторону скла:
Я тільки нещодавно довідався,
Що він приклеює бороду та одягає перуку:
Стає сивим як лунь,
Зморшкуватий, наче рілля –
Він молодий, насправді,
Таким завжди і лишиться –
Тоді, як помандрую у засвіти,
Просто не буде людям показуватись:
Бо живе він у світі
Який Бог домислює – досі.

з того часу як глибина твоїх очей
вибігла до мірки перекинутої чарки
і замулила погляд
викашлюючим нісенітниці
хмелем
нам не бракувало
її

тобі
більше не хотілося
комфорту
від поступу диванних подушок
мені
приналежності
до кола ввічливих віч-на-вічників

зникає важливість
податися
стрічкою у замовклий кулемет
надійними дверима
на марцепановий захід
здатністю безперешкодно дихати
продатися
за
чи купитися
на
золотом поблискуючі гори
срібло на власних скронях
мідний гріш
і виходити зі себе
разом з вихлюпами сміху
проникливістю емоцій
у міжтілесний простір
знеструмлюючи понервно
бажання оприлюднити
дикість ще не осілих думок
безперервність зближеня уст
одностайність бентежного бачення

і ось він
апокаліпсис міжсерцевого значення
зіткнення міжгендерних всесвітів
кремація цноти

уста до уст
клітка до клітки
пальці між пальці
прибій і відбій
з відлигами стогону

а ось і воно
розвіяння раювання
отримання земного тяжіння
непевне продовження роду
правдоподібне придбання нерухомості
посеред ласк і поривань
у одночасному міжбезхміллі

цікаво
навіщо існують
порожні пляшки
гортані у ранків
вулики справ
поза-обвито-тіле інше-душшя
у час
коли навіть охорона
з недовірливих янголів
солодко спить
на лушпинні
з охололого вже одягу

15 Березня, 2017

коли так мало на сльози
Божого світла
увімкни
цю оголену місяцем тишу
до якої душа
ще незболена звикла
і купайся
кохайся
а сльози – пізніше
без прохання нахлинуть
запалять розлуку
так запалюють небо
стрімкі бликавиці
і не стане для серця
ні бою
ні стуку
тільки спогади грішні
з якими не спиться
тільки шлях
затуманений самообманом
далі крок
і не видно
куди світлу впасти
там трава не росте
що тебе одурманить
у терновий вінок
уплітаючи щастя
там вмирає надія –
народжує холод
від якого вода воскресає
в сніжинках
і життя вимальовує відчай
у колах
що розносяться вітром
шукають зупинки
та притулку не створено
в бідній уяві
сил багато розгублено
мало сказати
та антракт оголошено
в болю виставі
миті крила обрублено
в білій палаті

27 Січня, 2017

Минуле – це книга.
Я це зрозумів дощавої ночі
Коли гортав свої млисті спогади,
Розуміючи, що нічого не забувається.
Минуле – це книга з шкіряною обкладинкою
На якій нічого не писано,
Тільки прикрашено рубінами, смарагдами
Та шматочками срібла
(Бо ніч – навіть там – на обкладинці).
Теперішнє – це кавалок світла,
Що вдирається в око голкою,
Що малює на стіні черепа
Фрески – вохряні. Про Істину.
Про людину зі свічкою.
А майбутнє – це форма пітьми,
Чорна ластівка, що відлетіла в Африку,
Гніздо якої порожнє:
Ніч там знаходить затишок,
Коли кладе правицю
На рамена цієї жебрачки
Войовник-вершник Сонце.
Майбутнє – страшна чорнота,
Де око відпочиває
І не боїться посліпнути
І стати (як все колись)
Нічим.
Бо Ніщо
Воно тут, воно поруч,
Не тільки в майбутньому.

У краплю води
Наче в кавалок свічада
Зазирає нажаханий Місяць.
Щурі між собою шепочуться:
«Від молодик – цей свідок Каїна…»
І думають, що то козлоногий Пан
Блукає з восковою свічкою
Між зірок – вуглин тліючих.
А він просто дивиться на всіх нас
І не вірить: як вони отак ось
Вже тисячі літ,
Вже тисячі покалічених літ,
Вже скільки ночей – не злічити,
Вже стільки темряви –
Вистачить на всі чорнильниці:
Бо кожна чорнильниця – це колодязь:
Без журавля і без перехожого,
Без спраглих і без коромисел зігнутих:
Кожен з нього черпає:
Хто отруту, хто істину, а хто бруд,
Вже давно мали б висохнути,
А люди все варять чорну кров світу сього,
Варять з тьми ночей і бузинового соку:
Щоб вироки підписував пером вороновим
Черговий Тіберій чи новий Симон де Монфор,
Чи писав літанії про квіти злі
Парижанин Шарль.

Не володіть – підвладним буть волію,
Без роздумів сповняти задуми твої,
Бо ти для мене життєдайна нива,
Дарована бозна за віщо Небесами.
Мовчазною любов’ю звіряюся тобі
І не чекаю відгуку словами.
Ну, що слова, як ти в одвіт
Обдарувала аж двома синами.
Та, якщо можна щось іще просити,
Без вибору проситиму Всевишнього
Додати стільки повноцінних літ,
Аби за щастя підвладним буть тобі
Наснаги й сил розплатитись вистачило.

Я люблю затінок
Як птах з сірим пір’ям
Любить дерево снів рибалок.
Я кидаю свою тінь на долівку трави
Наче не тінь то, а сонети Петрарки,
Наче не трава то, а кучері дівчини,
Що торгує устрицями та мідіями
На ринку міста-невдахи Дубліна.
Навіщо?
У затінку мого капелюха
Ховаються загублені пророцтва
Про жінок,
Що малюють мокрому склі пальцями
Знаки для перехожих-привидів,
Ховаються чорні мурашки стежок пастухів,
Що звикли забивати цвяхи в дошки
Так голосно, ніби вони не будують,
А співають осанну,
Хоча молитися треба мовчки –
І слухати тишу: там Істина.
У тіні мого капелюха сутінки:
Там ховаються від палючих променів
Світила нещадного
Подорожні буття – крилаті любителі квітів
Та птахи з якими можна поговорити,
І цвіркуни, що грають блюз
На скрипці крил –
Концерт для мертвих спогадів –
Сонце й посуха.

На сонному пагорбі блідого сновиди –
Камінного ліхтаря чорнокнижників,
Що червоніє раз на століття –
Від передчуття жахливого –
Як провісник,
Серед вересового квіту ранньої осені
Я снив оксамитову казку – медову й бджолину:
Я – лицар королівства забутого,
Королівства сонячного, хоч і холодного,
Лицар меча іржавого та коня білого:
Королівства вітрів і хрестів кам’яних Тір Коналл.
Я снив під музику флейти зробленої з очерету
Музику Тір на н-Ог – країни вічної молодості,
Яку наспівав мені вітер – осінній філософ Неба.
Я снив і вростав думками-коріннями
В рихле торфовище пустища Часу:
Снив темним минулим чи то млистим майбутнім,
Блукаючи між кромлехами та дольменами,
Плутаючи старі пагорби з хвилями:
Сперечаючись з тінями, обпікаючи рот
Словами забутими, іменами терпкими.
Будую кам’яний дім – притулок свій вічний
З холодними стінами відчуженості.
Я мандрую у сні: тільки стукіт копит
Чутний тільки мені – у сні.
Я сплю на Сонному Пагорбі –
На його вершині, під небом чорним,
Під Місяцем таврованим.
Я – нетутешній.
Завжди нетутешній, невчасний.

Я крайнощі краю, як ріжуть хліб,
Що лежить на дерев’яному столі буття
І кажу волохатим хвостатим людям:
Не сідайте на гілку, яка росте
З гнилого дерева вашої «реальності»,
Тоді не треба буде її пиляти
Залізними зубами вічності.
Я слухаю хмари – слухаю
Про що вони шепочуть вітрові,
Що дме в глиняну сопілку берега,
Збираю цю вічну музику
У дірявий мішок меланхолії
І дивлюсь у дзеркало:
А там зима, а там холодно,
Там вічна негода і сльота,
Але я зазираю,
А там не люди, а привиди
Міста довгастих тіней.
І навіщо ж мені оте дзеркало –
Навіщо ж туди зазирати,
Я знаю наперед, що побачу там:
Краще б піти мені у світ сонячний
У царство королівство Я китайське
І писати там ієрогліфи
На шовку моїх спогадів –
Білих, як марево, шорстких, як метелики
В раю злому і недоречному.
А ви кажете: нездоланне,
Кам’яне, тому чуже, тому втрачене,
А я не хочу про сову згадувати –
І так прилетить ночі цієї
На горище моє захаращене
Гори ще халупа непотребу,
А я біля криниці вічності
Буду пити воду холодну роздумів
І згадувати.
Згадувати.
Згадувати.

Кохай ненависті прозорість –
Не лячні щірі почуття.
Весь жах в брехні…
Примари світу…

2019 рік

у кролика без очей – день народження
йому сьогодні – дев’яносто п’ять
маринка – маленька кроликова мама
із пшеничними кісками та ясним поглядом –
не зможе привітати його нині –
маринка померла від старості та крововиливу
чотири роки тому
у лікарняній палаті номер вісім районної лікарні
далеко від свого дому та дитинства
А він ще живе –
кролик без очей
навіщось...

діти! спалюйте іграшки коли виростаєте –
заповідав кролик самому собі під ніс –
бо й викинути їх буде нікому
пережити дітей яких доглядав – нестерпно
добре що у мене немає очей – бурмотів кролик –
я можу думати що світ не змінився
бачити його таким як хочу
маринка видерла мені очі задовго до того
як стала старою втратила зуби
мабуть тому я не боявся її а завжди любив
і бавив мов п‘ятирічну

любив її дужче як чортів муж-п’яниця
дужче за непутящих дітей
за соціальну робітницю останніх років й увесь світ
тим байдужіший до неї чим старішою та біднішою вона ставала
моя маленька маринка
з пшеничними кісками ясним поглядом

вона померла від старості –
моя щаслива маринка
я ж зроблений так добре що житиму ще довго
навіщось –
сумував кролик без очей
у свій день народження

...........................................
Літо чіпляється за серпень
чіпляється з усіх сил
в"юнкими пагонами гліцинії,
крихкими стеблами винограду,
підступними колючками ожини,
сивими стеблами полину,
вузлуватими петровими батогами,
високими золотими різками -
літо чіпляється
з усіх сил
за лагідні сонячні промені,
за дзвінкотливі дощові струни,
за павутиння туманне...
Літо спішить набутися,
літо чіпляється
з відчаю
за нетривке кохання,
наче цей серпень востаннє
2019
..................

Спочатку ти чуєш - вперше за багато років,
⠀
Зловіщі, приглушені кроки .⠀
⠀
Хто ж посміє порушити спокій,⠀
⠀
Що коштував тобі життя ?⠀
⠀
Промінь світла розрізав блідий атлас тьми,⠀
⠀
А під ним лежиш ти:⠀
ледь помітний, німий.⠀
⠀
" Збирай свої речі: кожне ребро, кожну фалангу холодних пальців⠀
⠀
І йди геть, вимітайся !"⠀
⠀
Ти будеш блукати попід парканом,⠀
⠀
Знову зустрінеш багряний світанок⠀
⠀
Так наче для цього і жити не треба.⠀
⠀
Будеш лежати й дивитись на небо...⠀
⠀
Твоїм черепом - будуть гратися діти ,⠀
⠀
Він стане вазоном для диких квітів⠀
⠀
Адже зелені байдуже звідки зростати⠀
⠀
Байдуже з чийого праху⠀
⠀
Диктатора чи монаха...⠀
⠀
Мурашки повзуть по шкірі,⠀
⠀
Якої давно вже немає.⠀
⠀
Пам'ятаєш як щиро ти вірив,⠀
⠀
Що тебе після смерті⠀ згадають?...⠀
⠀
Копачу, УСМІХНИСЯ!!!⠀
⠀
В цих холодних порожніх, зіницях⠀
⠀
Вся сутність буття.⠀
⠀
Не сумуй за життям, адже смерть - лиш початок чийогось життя.

Чемна дитина, ще мати від перс не одлучила, а старших шанувати навчила.

Ох, і хватка та Надія - завжди готова до дії: хай їх і трійко – за раз прийме Надійка.

Сходить, як та зірка, а на вустах гірко.

Воно, як птаха Божа, живе: насіння клює та під ноги плює.

Таке почало сунути, що й нікуди плюнути.

Щоб ви тут усі повсералися, скільки вас у черзі зібралося.

Куди не прийде, як місяць зійде, куди не приходить – скрізь хороводить.

Дурне наперед все знає, а розумне - порад шукає.

Ото жнець-молодець: як жнива - приходить під самісінький кінець.

Така вже вражИна: наїсться лайна, а каже ожина.
Не людина, а вражИна: їсть лайно, а каже ожина.

Коли не вистачає знань – повно питань. Якщо нема питань – не буде знань.

Таке вперте, а все у нього на хмари зіперте.

Вперте та затяте – не слухає ні батька, ні мати.

Не спиться, бо лихе сниться.

Думки снують та не дають заснуть.

Не спиться.. чи то лихе сниться, чи то думки снують та не дають заснуть.

Бігає-волає, наче срачка його припікає.

І сам до ладу не знає, куди весь час поспішає.

Хоч не кричить, та все не мовчить – або гарчить, або скавчить.

Коли народ лікує – він лікується.

Такому до сраки усі ваші подяки.

23-29.03.18