Шульга Вікторія
Скляність
Випадковий штучний образ
Зберігається у мозку.
Темний – світлий, чорний – білий,
Вістря голки – крапля воску.
Вже й спокій знайшла від нього,
Вже й запхала його в сміття,
Та з’являється невчасно:
Геть забуду – тої ж миті
У мої нервові ранки
Твоїм голосом ввірветься.
Образ – нестійка примара.
Перехрестиш – розіллється
Слізьми, дзвоном вечоровим,
Гарячковими дзвінками.
Розлетілись мої вірші
Чорно-білими птахами.
Безліччю твоїх сторінок
Забиваєш цвяшки в пальці.
Неіснуюча безмежність
Проїдає очі наскрізь.
Переплутати боюся
Тінь, люстерко і людину,
Бо на троє не ділюся.
Я існую. Я єдина.

Публікація Вікторія, Київ 2003-02-25
Останні чотири рядки вельми симптоматичні, - власне, чи "єдина"? Проте, яка містерійність одночасного звучання всіх нервових закінчень... на грані з божевіллям, чи вже за межею?.. Очевидно, що в цей важкий зимовий час, Вікторії важко бути уважною, - бачення дуже цікаве, але подекуди трапляються і провальчики...

Шульга Вікторія
божевільня має бути жовта, ледь лимонна
із маленькою цукернею у парку
звивисті доріжки із бетону
тихе небо, сонний став крізь арку
літня парасолька в прохолоді
посивілий від нудьги письменник
набридає компліментувати вроді
віддавать редактору щоденник
по-комашому боятись персоналу
ті доглядачі лиш у свята лякають
відбирають тонкі простирадла
нащо, мабуть, і самі не знають
задихаються поміж шеренг клієнтів
у махрових процедурних шпальтах
попід стелями принишклих кабінетів
із одвічним запахом асфальту
розібрать історії коханок не кохання
що то є ніколи не згадають
їм кортить найдужче завтра зрання
а у справжньому житті вже не бувають

Публікація Вікторія, Київ 2003-02-25

Фрагментарність Вікторії - взагалі цікавий випадок, бо наряду з безперечними поетичними зернами - такі дивовижні "непопадання", що виринає підозра - у голові у Вікторії лунає якийсь мотив, що гармонізує самі по собі розрізнені образи, і можливо в якійсь іншій реальності.

Радий був зустрічі і з добре відомою нашому виданню Діаною Пташинською. Ось якою її побачив саме я:

Останнє тепло
Потемніла в садах на деревах сумних позолота,
І холодні вітри вже радіють, що літо пройшло.
І осінні листи на землі, мов розсипані ноти,
Зберігають для нас позабуте останнє тепло.

Знов повітря дзвінке, терпко пахне духмяним любистком,
І летять в небесах у далекі краї журавлі.
І палає вогнем горобини червоне намисто,
І жовтіє трава на холодній осінній землі.

Залишились від літа на згадку лиш радісні фото -
Милі сонячні дні не повернеш нізащо назад...
І зривають вітри із дерев мовчазних позолоту,
І останнє тепло залишає незатишний сад.

Публікація Діана Пташинська, Вінниця 2002-11-13