Нічне ШАПІТО
Одного похмурого, дощового дня трапилася дивовижна подія, яка назавжди змінила звичне життя письменника.
Письменник відкрив свою поштову скриньку і йому до рук просто стрибнув білий конверт, на якому, проте.. не зазначалося жодної адреси, жодного імені – ні адресата, ні відправника. «Мабуть, чергова витівка друзів», - міркував чоловік, зручно вмощуючись у м’якому кріслі перед екраном телевізора. «Цікаво, що цього разу?, - усміхнувся, недбало розриваючи конверт. І ось яке послання чекало на нього:
ЗАПРОШЕННЯ
Майстру Слова від Її Величності Мови
на особисту аудієнцію
23 листопада, 00:00. Цирк ШАПІТО
«Оце-то вигадали!», - сміявся письменник, згадуючи жартівливі освідчення у коханні, підроблені призові лотерейні квитки, паперові бомбочки та інші різноманітні витівки, на які його приятелі були вельми щедрі й удатні. «І щоб воно означало?.. Начебто мій день народження ще не скоро та й перше квітня не на часі. Цікаво…Ну принаймні знову буде весело. Ось у цьому я впевнений. Але чому аж опівночі?.. І чому саме біля цирку?.. Не розумію».
За 5 хвилин до вказаного у посланні часу письменник вже дістався до циркового шатра, яке розташувалося посередині парку в самому центрі міста. Навкруги звісно ж нікого. Темрява – хоч око виколи. Навіть власники домашніх улюбленців уже повернулися до своїх теплих осель із вечірніх прогулянок.
«Ну і що, оце й увесь жарт?», - розчаровано думав письменник. «Ні, такого не може бути. Моє товариство, напевно, заховалося десь у кущах. Сидять і хихочуть. Спостерігають, що я робитиму, і на скільки часу в мене вистачить терпцю стовбичити посеред ночі біля пустісінького цирку», - думав чоловік, дивлячись на годинник. Рівно північ. «Ну все, пора завершувати гру. Я здаюся і йду додому. Нехай чимшвидше виходять зі своїх засідок. Порегочемо. Бо стає холодно та й спати вже пора». Письменник закрокував у напрямку свого житла. За спиною почувся шум. «Ага, а ось і вони! Заворушилися! Я так і знав!», - письменник швидко оглянувся і застиг із роззявленим ротом. Щойно мертві вікна шатра запалали веселковими вогнями. Алеєю полилася ніжна мелодія, яка було начебто добре знайомою, та точно згадати яку було неможливо. Але, мабуть, ще дивнішим було бачити як з різних сторін парку до цирку прямувало безліч людей, дорослих та малих. Йшли вони впевнено, цілеспрямовано. Мовчки та безшумно. Письменнику стало моторошно від цього напівреального й напівказкового видива. «Циркова вистава – вночі?! Відвідувачі – вночі?! Щось тут не те… І зовсім не схоже на жарт, до речі! Подалі звідсіля…» Чоловік хотів уже накивати з парку п’ятами і чимшвидше вмоститися вдома під теплою ковдрою, та звуки музики цього зробити не дозволяли. Вони обіймали серце, заворожували його і не відпускали. Чоловік хотів піти, але не міг змусити себе відірватися від насолоди – слухати звуки, від яких щеміло десь дуже-дуже глибоко і від яких у пам’яті зринали найрадісніші миті його життя, а перед очима поставали обличчя найдорожчих йому людей. Щастя і ностальгія охопили водночас його душу, затіявши у ній якесь незрозуміле змагання з метою витіснити один одного. А відвідувачі нічного шоу все сходилися до циркового намету. Мелодія гучнішала і гучнішала.
Із шатра до письменника наближалася жінка. «Цікавий у неї грим», - подумав чоловік, роздивившись її у світлі циркових вогнів. У жінки був досить незвичайний вигляд: мало не до землі сягали сиві локони волосся, на довгих, чорних віях сяяли дрібні блискітки-зірочки, над очима здіймалися тонесенькі, чорні, як сажа, шнурочки брів, яскраво-червоні уста усміхалися привітно і сумно. В руках жінка тримала арфу, струни якої, під тендітними пальчиками незнайомки дарували нічній алеї неймовірні акорди. Одягнена жінка була у старовинну сукню із корсетом. Загалом, екстравагантний і тендітний образ важко поєднувався із важкими, глибокими зморшками, що вкривали обличчя й руки незнайомки, адже більше пасував би молодій особі. Здавалося, природа пожартувала і старість застала дівчину з епохи Середньовіччя у розпалі святкового балу.
Незнайомка ледь торкнулася плеча чоловіка. «Ходімо», - кивнула головою у бік намету. Незважаючи на її трохи моторошний вигляд, було у голосі, поставі, ході жінки щось таке, що не дозволяло ослухатися. Наче заворожений, чоловік поплівся до шатра. Мовчки сіли на лаві у першому ряду. Тільки тепер письменник помітив, що всі глядачі заходять у шатро і займають свої місця із заплющеними очима, тихо, мовчки, як привиди. «Це я надіслала тобі запрошення», - перервала спостереження чоловіка незнайомка. «А хто ви?», - зрештою наважився запитати письменник.
- Я – Мова, - протяжно і замріяно проказала незнайомка, - А ти – письменник. І мені дуже потрібна твоя допомога.
- Моя? шановна пані, а чим зможу я вам зарадити?
- Зараз ти бачиш дивні й незрозумілі для себе речі. Не розумієш, що тут відбувається і куди ти потрапив, - наче читаючи думки, говорила жінка, - Я тобі поясню усе помалу. А щось зрозумієш і сам, про щось здогадаєшся. Бачиш, діти мої, слова, у велику біду потрапили. Заручниками зробили їх… А моє материнське серце рветься з туги й болю як бачу, що вдіяли з ними негідники.
- А хто ж ті негідники? Хто полонив дітей ваших? У чому справа?
- На все свій час…
За такою розмовою їх застав початок циркової вистави. Загасло світло. Лише рампи освітлювали арену, на яку вибігли артисти. Вони низько поклонилися глядацькому залу і помчали за куліси. На арені залишилися тільки вправні жонглери, які демонстрували своє вміння спершу на апельсинах, потім на кришталевих бокалах, а далі – на гострих ножах. «Зараз діти мої служать для чиєїсь підступної, нечесної вигоди і користі, - озвалася жінка. «Люди, які поневолили їх, завжди говорять те, що є вигідним та потрібним для них, не цураючись прямої, відвертої брехні – аби їм лише велося гаразд! Жонглюють словами – а інші вірять…»
Жонглери закінчили свій виступ. На зміну їм випурхнула пара повітряних акробатів. Миттю злетіли вони аж під сам купол шатра, та за мить вже стрімголов неслися до землі. Запаморочливі піруети й віражі артистів раз за разом заставляли письменника то заплющити очі, то схопитися за серце. Здавалося, не людські творіння з плоті й крові перед ним, а справжні птахи. «Словесний еквілібризм – мистецтво, яке люди опановують нелегко і не відразу. Той, хто оволодів ним – тонкий знавець людської душі. Як на мене, то це – найпідступніші експлуататори моїх діток, бо розпізнати таких зловмисників найважче. Вони маніпулюють словом та оточуючими людьми. Вони не лише обдурюють, а здатні обґрунтовано переконати у чому завгодно, у повній красі представити білизну чорного та забруднити найкришталевішу чистоту», - озвалася жінка. «І впіймати їх на гарячому – дуже важко. Виходять сухісінькими хоч із океану води».
Акробати завершили виступ, вдячно поклонилися залу, хоча необхідності в цьому і не було. Усі глядачі й далі, здається, безпробудно спали. А може, й не спали… У цьому цирку спробуй щось зрозуміти, щось збагнути.
На зміну еквілібристам із-за куліс у хмарі диму виплив ілюзіоніст. Годі було відвести очі від нього. Просто з повітря він матеріалізовував спершу прості предмети: олівці, фломастери, кухонне начиння, а потім – папугу, білку, кролика. Артист розпилював себе на частини і ними жонглював. Його вишукане, блискуче вбрання раптово перетворювалося на жебрацьке лахміття та навпаки. Потім циркач почав роздвоюватися, потроюватися. Далі знову воз’єднався в одне єдине ціле, злетів, як на крилах, угору і полетів за куліси.
«Ми віримо, що у нас є найкращий друг. Певні, що поруч ті, хто нас любить, кому ми дорогі та потрібні. Але однієї жахливої миті усвідомлюємо, що поруч – лукавий, осоружний тип, який солодкими, улесливими словами спонукав нас бачити те, що ми хотіли би чути і бачити самі, ховаючи від нас реальність за невидимою завісою наших бажань і почуттів. А мета – власний зиск, звісно. Майстерна гра. Бурхливі емоції. Та зрештою рано чи пізно чари розвіюються, маски спадають. А у серці після цього – порожнеча.».
Тим часом на манежі величезні уссурійські тигри стрибали через палаючі кільця. Було очевидно, що це заняття не дуже до вподоби хижакам, але раз у раз, у такт музиці виблискував замашний батіг в руках юної, стрункої дресирувальниці і змушував непокірних кішок коритися волі людської забаганки. Тигри грізно гарчали, демонструючи без зайвої скромності величезні, білі ікла, проте покірно бігали, стрибали, граціозно зводилися на задні лапи. Лягали, утворюючи живий килим і дозволяючи своїй господині виконувати різні гімнастичні трюки на своїх смугастих спинах.
«Для дресирувальника головне – змусити собі коритися. І зустрічаються такі умільці, на жаль, не лише на цирковій арені. Як часто знаходяться бажаючі змусити когось виконувати свою волю будь-яким чином. Їм байдуже до чиїхось почуттів та ставлення до них самих. Адже як просто змахнути грубощами, лайкою, - наче батогом. Проклинаючою злобою змусити когось погодитися зі своєю волею. Бо краще виконати її, ніж наражатися на біль і гостроту грубості», - продовжила Мова. «Тепер ти бачиш, письменнику, хто і у який спосіб полонив, закував у кайдани моїх діточок. Хто збезчестив їх і перетворив мене із вічно юної цариці у безглузду господиню спотвореного Шапіто, у якому служать мої діти слова. Хіба призначені вони для втілення у житті людської брехні, злоби, ненависті, вдоволення чийогось честолюбства?! Так, ми маємо служити людям, бути вашим дорогоцінним скарбом. Але ж для того, щоб відтворювати красу почуттів, відображати безмежну досконалість світу, бути гармонійним довершенням людської сутності, рікою, яка несе життєдайну наснагу із глибин людського серця у навколишній простір, благословляючи усе світле та добре. Цінність слова у вмінні будувати, творити, зцілювати, воскрешати. А воно – знівельоване і спаплюжене. Хтось робить слово своєю грізнішою, ніж атомна, зброєю, невільно поселяючи його у цирковому наметі, а хтось – вже цурається його, батьківського і навіть свого власного, вбачаючи у слові лише циркового клоуна: спробуй здогадатися, що чи хто так вміло й невинно ховається за привітною маскою. Такий же добродушний веселун, хитра, руда лисиця чи голодний вовчисько?! «Спробуй зло розпізнать. Душа від підозри втомилась». Втомилась і я. Втомилися мої діти, бо не для цього ми прийшли на землю. Люди, припиніть, схаменіться! Звільніть нас. Поверніть словам свободу, не калічте їх, виплескуючи ними найчорніші закутки своїх душ і сердець. Поверніть мені мою знівечену вроду! Очистіться! А то лише арфа нагадує мені ті славні часи, коли ми були вільними.
- А хто ж оці сліпо-німі відвідувачі?, - зрештою насмілився запитати письменник.
- Кожен поневолювач мусить пам’ятати, що заковуючи у кайдани когось, інший кінець ланцюга доводиться приміряти на своєму власному зап’ясті. Вони, - Мова показала рукою на глядацький зал позаду, - нібито сплять. Тобто сплять мирно і спокійно у своїх домівках, але їхні вражені сумління щоразу, коли вони засинають, прямують на місце їхнього злочину, примушуючи знову і знову дивитися на те, що вони зробили зі словом, на що нас прирекли.
- Тобто, виходить, що невільки й вони самі?
- Так, невільники, бо досягнуте, завойоване вже відомими тобі способами не дає спокою душі, а відвідини нашого Шапіто викликають відчуття провини, хоча й не завжди до кінця усвідомленої.
Письменник розпочав свій робочий день, як звичайно, у товаристві ноутбука та чашки чорної кави. Та сьогодні він не прагне вразити читачів карколомним сюжетом нового детективу. Адже вночі він пообіцяв її величності Мові допомогти. Він спробує звільнити її, спробує звільнити слово, спробує торкнутися душ читачів.
Прокоментувати
Народний рейтинг
-- | Рейтинг "Майстерень"
-- | Самооцінка
-
Executed in 0.1904 seconds