Це перша прозова книжка Степана Процюка, що вже мною прочитана. Прямуючи від вражень, що справила Процюкова поезія, розуміла – проза також має бути нестандартна, смілива, авангардна… Але все почергово.
1. Ментальний Майдан. Роман? Сценарій!
Мимоволі я подумки віднесла твір до нового жанру «ментального роману»?, скоротивши зухвало авторське визначення із двох пунктів до одного універсального. Ментальний – так. А чи роман – не знаю. Навряд чи… Взагалі, жанрові особливості даного твору вели між собою дискусію в моїй голівоньці. Добалакалися вони до того, що я, власниця мізків, уважаю «Під крилами великої Матері» сценарієм фільму арт-хаус. У ці рамки вписується. І якщо достеменно йти за екранним втіленням викладеного в книжці, вийде дорогуще, але глибоке кіно. Вийде багатошарове напівмістичне полотно з мандрами у свідомість, підсвідомість, нервову систему тощо. Вийде полотно з різноманіттям внутрішніх пейзажів свідомої і притомної української людини, котра реальність перепускає крізь себе, як кров.
2. Якщо ж автор наполягатиме (а він наполягатиме!), що написав роман, то я (читач, чи як?) заперечуватиму. Це не роман. Такий мій діагноз.
3. Чому це не роман?
Так, можна зараз розпочати гарячу дискусію про те, як жанр роману мутував і його не можна сприймати традиційно. Згодна. Отож простіше й нову назву новому жанру дати) А з точки зору традиційного сприйняття – мої висновки вам ось... Багацько сучасних авторів (і пан Процюк не виняток) грішать надмірною публіцистичністю викладу. Публіцистичністю узагальнень, висновків, які читачеві дуже б хотілося самому робити. Але за нього все робить автор, підводячи розлогі внутрішні все-охопні монологи все-свідомості до чітких заключних акордів. Так нецікаво. Зникає співавторство читача й письменника, котре й має тримати читача на повідку романіста (і не лише романіста).
4. Ще трішки про монологи. Про тло існування присутніх у романі персонажів. Автор подає українську історію, українську реальність, Майдан і все, що творилося навколо нього, у ключі ретельного відкривання усіх-усіх комірок теми. Однак це може бути цікаво для невтаємниченого. Тобто, твір у такому вигляді й з такими роздумами дасть багато для іноземця, який хоче зрозуміти українця, або для українця, який з певних причин (не дай Боже!) позбудеться ментального й кревного зв’язку з Україною та історією, а інформаційних і літературних джерел про Україну (не дай Боже!) просто вже не існуватиме ні на Землі, ні у Всесвіті. Тобто: як джерело інформації і як джерело філософії мені особисто (мені, підкреслюю!) роман не дав нічого. Бо всі ми жили й досі живемо з цим нервовим внутрішнім монологом-діалогом на зразок Процюкового в романі «Під крилами великої Матері». І очі маємо, і вуха…
5. О, про вуха… Місцями публіцистика твору взагалі притягнута за вуха. Скажімо, роман не збіднів би ні на грамочок, якби звідти видалити текст про Корею. Ця аналогія давно перезріла і вже обслуговувала доволі публіцистики, тому ще більше підкреслює й так надмірну публіцистичність роману. Інша справа, якби хтось із героїв так чи сяк був сюжетно пов'язаний із КНДР… Простіше: що хотів сказати автор цим розділом? І подібними до нього розділами?..
6. Час від часу текст розчиняють діалоги. Ні, їх інтенсивність і кількість – справа авторська. Але спостерігається одна особливість. Відсутні живі (ЖИВІ!) діалоги «позитивних», умовно кажучи, персонажів у традиційному розумінні діалогів. Натомість є уривчасті штучно склеєні у діалог репліки, елементами яких стали вигуки, лозунги, пафосні фрази тощо. І (підкреслюю!) ці діалоги виглядали б для мене зовсім інакше, якби, знову ж, вони побутували у контексті кіносценарію. Цю думку я б так не розвивала, якби «темних» персонажів твору автор не наділив би надміру ЖИВОЮ розмовою – експресивною, матюкливою, щирою в своєму брудові і виверженні переконань. Тобто, виходить, позитивних героїв наче заціпило – розмови і діалоги не несуть тієї глибини переживань, яка виринає із горлянки В.І., скажімо. Але, між рядків видно, автор прагне зусюсили облагородити Лукаша й Олесю. Проте в їх прямій мові ЇХ і не побачила я.
7. Отож про героїв і життєвий сюжет, в якому вони опинилися. Так і хочеться смальнути: «А якби не Майдан і не прозріння суспільства, то Олеся так би й далі жила з В.І./в.і., зневажаючи його, люблячи Лукаша і далі споживаючи надбане тією ригівською мордою?». Але я вирішила більш делікатно. А саме…
Знаєте, я завжди солідарна із жінками. А з нещасними жінками – само Бог велів… Однак тут, у романі, «нещасність» Олесі викликає сумнів. Тому українська жінка постає такою собі несамостійною істотою, яка постійно робить неправильний вибір (чоловіків, конкретно), постійно сумнівається і, врешті решт, отримує за це кривавого ляпаса. То чим же вона краща В.І.? Він то хоча б через переконання й через свої статки печеться – є що втрачати. А Олеся? Чого ж вона так мучиться? Які ниркові камені її добивають? Крім переживань більш меркантильного характеру, ніж духовного?.. Ця україночка з гарним іменем і тьмою аналогій з іншими персонами української літератури, яка її МРІЯ – жіноча, материнська? Сучасна Мавка… з Лукашем, де Лукаш більше схожий на Мавку, а Мавка – більше на Лукаша…(((
Нехай. Нехай це така контраверсія, погоджуюся…)
Якщо висмикнути сюжет (нитку, на якій все шитво тримається), що трапився для обох закоханих і дійсно нещасних Олесі й Лукаша (банально, але ж так і є), то це сюжет маловартісний і давно знайомий. Відтак присутність у творі епічних і міфічних персоналій видається більш реалістичною і майстерніше виписаною канвою. А живі герої абсолютно безпорадні й метушливі – ниточка коротенька і благенька… Хоча, може, саме цим і хотів автор наділити типового чоловіка і типову жінку – слабкістю й неспроможністю?.. Сюжет без трамплінів, дуже звичайний і вживаний, відтак персонажі в ньому рухаються незграбно і пробуксовують. Хоча опиняються в драматичних обставинах. Чому? А тому, що автор замахнувся ж на їх присутність в контексті живої української історії… До кінця чекала, що таки щось кожен із них утне. Не утнув жоден. Навіть В.І. від того виглядав нудненько. Типовий регіонал. Не оригінал зовсім (в сенсі – виявити себе неординарно). Тобто – образи пласкі й передбачливі.
8. Зацікавило ось що! Від початку я зачепилася за той конкремент, що мордував Лукаша. Без іронії. Делікатна сфера людського існування, фізіологія, біль, тіло – дуже вдячна територія авторських дослідів. Діагноз тим паче підводив до роздумів про наші потуги в переході від України «тієї» до «цієї», так би мовити. …що просто так нас минуле не відпустить… що воно зробило свою марудну чорну справу, наслідки якої вивести так само важко, як і камінь із нирки. Не знаю, чи навмисне Процюк використав нирку й сечовивідну систему для реалізації авторських задумів, але цей натужний і щиро болісний шлях через сечовивідну сферу – інтуїтивно вірний! Лукаш прив’язаний до лікарняного ліжка, коли потрібно рятувати Україну й Олесю! Тут назрівало й назрівало… Нагніталося! Однак і цей пірует сюжету чомусь зійшов нанівець… Лікарня – як містична й, навпаки, буквально нездорова країна – благодатна для письменника територія, є де розвернутися і «погратися»… на мою думку, знову ж… Територія сумління, спромоги, ураженого вадами фізичного потенціалу і т.д.! Словом, медичний діагноз Лукаша – фізичні й моральні муки кожного з нас, наші внутрішні гризоти й зізнання перед собою, болісні й невчасні (але неуникні) сповіді вголос – доречні й виправдані як авторський засіб…
9. Текст. Є чимало родзинок Процюкового тексту, що мені імпонують. Переплітання рядками пісень…Експерименти з структурою тексту. Стрімке порушення внутрішнього ритму й гармонії тексту – як елемент смислової й емоційної тахікардії для підсилення сприйняття. Нервовість тексту… Це мені імпонує. Але загально, як на мене, структура тіла всього роману, не має органічності, якої хотілося б. Ментальні розділи якось існують самі по собі. Розділи з реального життя – самі по собі. Але ж, смію здогадатися, автор хотів не цього? Мабуть, прагнув взаємопроникнення, одночасності. Синхронності?.. Якщо ні, якщо за тим криється щось інше, то, очевидно, я не вловила прихованого інструменту, котрим Процюк навпаки прагнув розвести врізнобіч ментал спільний і ментал індивідуальний.
Однак, попри невдоволення цим протиріччям, я смакувала текст як мовне явище. Автор дійсно по своїй суті романіст. І на кожному кроці ця жанрова суть виплескується, як річка з-під криги навесні, прагнучи стихійно зірвати панцир обмежень. У Процюка потужний інтелект, критичний і динамічний, з якого автор черпає не лише аналогії і асоціативні зв’язки, а й дістає зародки новітніх мовних, мислених явищ, копалини новітнього індивідууму.
Проте впродовж всього тексту я так і не позбулася відчуття, що історія Лукаша-Олесі – окремо, а все, що «під крилами великої Матері» - окремо. Ну, розсипається, розпадається, хоч плач! Якщо стверджувати, що це роман. А якщо припустити, що даний текст потрапив до рук новітнього Параджанова, то… все складеться у цілісну картину на екрані. Кіно легко зрощує кадри епічні й неепічні, бо в їх сприйнятті бере участь ОКО! У нього дещо інші зв’язки з мозком. Коли око читає книжку, ним керує його величність Мозок. Коли око бачить картинку, мозок мимоволі моделює найоптимальніший варіант смислу і найефективнішу карту взаємозв’язків побаченого, перебуваючи у гостях емоцій, інстинктів, несвідомого досвіду...
А поки роман є текстом, двома окремими руслами розтікаються романи – ментальний і життєвий. І прикро, що на завершення вони не зливаються в одне гирло й повноводне «водоймище» вражень.
10. Це не означає, що не буду більше читати творів Степана Процюка. Навпаки. Принципово перечитаю. Бо поки читала ментальний роман, зазирала в інші його романи, щоб збити настрій невдоволення. Навіть мить зазирання давала інші враження. Хоча… Навіщо поспішати. Якщо мене чекає цікаве читання, не варто перебивати насолоди і нав’язувати очікування вам.

З повагою до автора й до читачів, з бажанням почути аргументовані заперечення Ірина Кримська.

Коли натрапляєш на Поезію Світлани-Майї Залізняк, розумієш, що в твоєму світі вона (її Поезія) оселяється на постійно. Бо так тобі хочеться. Бо там є чим живитися з кожного пірнання в неї.
І як оминути банальне «у кожного свої смаки»? Бо смаки смаками, а проте якщо ви хочете знатися на Поезії як явищі, хочете відчувати (із середини) процес творення світів і всесвітів, хочете по-бачити українську літературу, то вам таки не оминути Залізняк, котра ловить «росу в шовкові ятері». («Самодостатність», ст.152).
Так тішуся, що її вірші ще ніде не втиснули в шкільні програми й хрестоматії, так тішуся, що її ще не взяли «в оборот» і не стандартизували. Так тривожуся – візьмуть?..
Попри початок у вірша «Самотужки»))) – «З’явився в маї невтомимий імпресаріо…», (ст.498) – їй не зичу сповнити це власного авторства яснобачення (хоча йдеться про травень) і лягати примітивно потлумаченою в стосах макулатури. (То шкідливо для Поезії, ми ж бо переконалися в шкідливості на відомих іменах, так?).
«…Минаймо тих ласкавців, що завзято свищуть.
В горішнє сяйво йти нелегко – самотужки.
Зате не покусають ні песці, ні заздрі служки». (Там, ст.498).
Та, гадаю, і не вдасться: «Не полечу! Я – пташка бунтівлива. Від голоду хай згине потороча…». («Про критикана», ст.459). Бо Світлана-Майя випадає з рамців.
Якщо ви маєте у себе книжку поета Залізняк, то маєте приємний клопіт у будь-яку мить відкривати її як скриньку з секретами і ключами, що відмикають двері… Двері до всього-всього, з чим кожен жив-живе-житиме, але бачив до того лише в шпаринку. Після Залізняк кожен має вільний доступ. До себе – насамперед.
Перебільшую? Ні. Тим паче, що це мої відчуття і враження – такий наслідок читання її поезій…)))
Намагаюся систематично знайомитися з авторами в сучасній українській поезії. А їх є – о! – таки є. І попри песимізм деяких знаменитих смію заперечити: у нас є і література, у нас є і поезія!
Однак у поезії є ще й Поезія. А в Поезії є Залізняк.
В моїх наступних публікаціях про авторку ви не знайдете жодних аналогій із іншими авторами-поетами. Вмію і люблю насолоджуватися читанням, словом одного автора й не потребую порівнянь його з кимось, аби виокремити досягнення чи… недосягнення кожного. Це нікому не робить честі. Тим паче, що мої есе – данина богу вражень, а не богу літературної критики…
А Світлана-Майя зі своїми багатошаровими, багатосторінковими обріями, повірте, здатна фокусувати увагу саме на своєму слові: «Не смикаю з чужих поцвілих скирт. Свій лан буяє…». («Жнивую», ст.265). Вона настільки самодостатня, що в читанні її Поезії знаходиш все, що здатна дати Поезія як акт творення, естетичної насолоди, смислових мандрівок, емоційних гойдалок…
І схоже, впізнаю її кредо:
«Діждися кетягів! Не варто зеленцем
Розлогий відчай в тиші смакувати…» («Повернення», ст.389).
Вона зріла й самодостатня була вже відпочатку. Це ознака винятковості і геніальності.
Але що перше привабило мене в Залізняк? Натрапивши на її вірші в «Поетичних майстернях», а потім і в інших джерелах, була приголомшена двома речами – вона пише постійно і вона пише однаково якісно. Хоча визначення «якісно» стосовно Поезії звучить дещо образливо, штучно й примітивно, однак «гатунок» її поетичних дітей – винятковий. Відтак, виявивши в українському світі авторку, яка стільки пише і не «халтурить», не впадає в само-тиражування, не перетворюється на ремісника, я знайшла підказку щодо неї: «…нудьга в полон майстерниць не бере». («Крізь дим», ст.202).
Маю право на багато схвальних сторінок про Поезію Світлани-Майї, бо прочитала її дітища на сайті «Поетичні майстерні» і в щойно виданій книзі «Птахокардія», яка по-пташиному втрапили до моїх рук. Вони, її вірші, йдуть до рук – справді як птахи. Тобто – до налаштованих рук. І як діти – з невеличким уточнення – як діти-індиго. Отож – не до всіх рук.
Маю право на повноту озвучення вражень, бо вірші авторки – величезний простір чесності, сумління («…крізь два цідилка словеса ціджу…», («Трієра», ст.432); безмежний світ естетичної, емоційної і філософської насолоди. Там знаходиш і постійно відтворюєш себе, хоча ти просто читач і просто добровільний блукалець у її текстах. Але ці вірші – втілення-перевтілення, переодягання-ролі, примірювання на себе, вдивляння у дзеркало праведності:
«Стовпи. Трамплін.
Де ж вільнокрило стати?
«Ти зірочка моя…» - шептала мати.
Безпутні віри не йняли, блудили,
Пливли під скелями – Харибди, Сцилли…». («Жорства», ст.463).
Праведності. …Не скажу – істини, бо то пафосно й претензійно. А скажу саме праведності – бо в її рядках немає штучних прикрас, однак є неймовірно багата колекція деталей і нюансів; немає пафосу, котрий так відштовхує, однак є увесь спектр інтонацій та емоцій, які, проте, тріпочуть довкруж міцної щогли її човна на високій хвилі, на її не по-жіночому залізному залізняківському хребті…
Не знаю і не дізнаюся, як відчуває написання-творення сама авторка. Як читач – відчуваю результат, плід, вершення. І якщо авторка віддала у світ – людям – свої творіння, то я маю право говорити, що відчуваю, всиновлюючи її вірші як читач.
А моє всиновлення виявляє себе в тому, що я закохана в залізняківські складені менший-в-більший, як матрьошки, контексти текстів. Опиняючись читаним знову, її вірш так само наново тче контекст, творить контекст для себе і читача туди затягує. Тобто не вірш опиняється у контексті читацького сприйняття, не вірш опиняється у зовнішніх впливах, а він сам моделює контекст і створює зовнішнє тло. В хорошому сенсі, Залізняк населяє собою навколопоетичний і поетичний простір. Ще один парадокс? Але тут є розгадка теж. За цією ознакою впізнається справжній творець, від творінь якого йде відлік, резонанс, ріст.
Мене хвилює неймовірна розкомплексованість, розкутість текстів Майї-Світлани, де слова, фрази і рядки, притягнувши одну асоціацію, ведуть цілу компанію нових. І тоді вже по-читацькому стаєш співавтором, стоячи по цей бік овиду-вірша і захоплено й здивовано споглядаючи смислові й кодові космоси на тому краю-горизонті його. (Тому цілком можливе написання нового словника за авторськими поетичними тлумаченнями Залізняк).
Дивина ще й в тому, що це асоціативне багатство родиться з абсолютної конкретики! Слова, вжиті нею в конкретному тексті, мають віртуозно уточнений сенс. Слово у її вірші – точне, має свою ноту, барву впізнавання його, вихоплену із багатющої веселкової купелі значень. Знову парадокс. Але від нього (поетичного слова) вже в першу ж мить читання прагнуть навсібіч пагони й пухнуть бруньки розвитку нових значень.
А знаєте чому? Залізняк настільки свобідна, смілива, розкута, що навколо кожної лексеми гуляє справжній (степовий! гірський! морський! космічний!) простір. Хоча на дотик лексема до лексеми притулена у тексті щільно, як хрестик до хрестика у вишиванці, хоча горизонталь рядків міцно – основа! – вповита-пророщена вертикаллю утоку, який довершує цілісність-органічність-пластичність-потік-нескінчимість усього полотна тексту і підтексту… Ані вузлика, ані латки, ані уривчастості! Проте у цьому полотні дихає вітер творчості, який і надуває в нього все нові барви, пахощі…
«…А я малюю абриси пером тонким» («Аркуш у сльозу», ст.94) – тонкі інструменти і душа Майї Світлани, і винятковий власний стиль, і натренований камертон…
Це моє есе – поки що вступ, абрис моїх дослідів тексту Залізняк. Поки що перший тон-аромат у віялі виняткових пахощів Поезії. Хто хоче в мандрівку – рушаймо. Але спочатку маєте «підхопити» «Птахокардію» (пташине пір’ячко тут в есе подекуди розсипане), щоб «слабнути» разом зі мною.
Наступні есе матимуть ракурсне спрямування, тематичні рамки – умовні рамки, звичайно. Але в них я почуватимуся вже не гостею, а мешканкою. До зустрічі у новій розмові про Поезію Світлани-Майї!
Ірина Кримська

Коли пишеш репортаж із події, легко аналізувати, відсіювати другорядне, акцентувати головне.
А зараз я пишу ЩО? Репортаж? Не знаю, як це назвати. І всі закони й правила написання зникають. Якби можна було заговорити до цієї людини, яку я ніколи не знала. Щоб подякувати, вклонитися. Сказати…
Можу лише розказати – і не так Йому – своїм землякам – як проводжали Його з цього страшного у, сподіваюся, кращий світ.
Василь Барановський захищав цей світ, цю країну і цю родину, що зараз впустила голови на замуровану німу домовину. Захищав цих людей, що обступили двір і вулицю біля хати в центрі Горині.
Стояла собі поліська хатинка і горя не знала. Жила собі тихим життям і та тиша була благословенна. А тепер та тиша на багато років буде пасткою душі для всіх тих, кому Василь був небайдужим і кого любив сам Василь.
Він сподівався і вірив, що повернеться. Але ж не так. Не в труні, яка в собі містить ще одну – цинкову. Але ж не так – довго і після виснажливих пошуків рідного тіла в нетрях того пекельного сходу, який пожирає нас і забирає назавжди Василя. Забирає Василів.
Того першого Василя, який волів бути похованим у землі своєї дружини, теж шукали довго. Але його хоча б ховали у відкритій труні, щоб прощання не було сліпим і невіруючим. Чоповицька земля тоді прийняла Бондаря Василя як рідного. І вся свідома громада Малинщини так сподівалася, що наша земля більш не муситиме розступатися під лопатами копачів…
Ні. У війни своя статистика.
Василя Барановського доставили в Дніпропетровськ тоді, коли Василя Бондаря звідти забирала дружина й друзі, щоб везти на Полісся – поховати. Що ж за така містична естафета… (Публікація в "ПМ" на моїй сторінці - "Осколок нестерпного болю").
П’ять місяців другий Василь не міг повернутися до себе – додому – в рідну Горинь до дружини Лариси і двох доньок, що стали рідними з нею; в рідну Устинівку до нені, до брата, до сестер (і до ще одного брата, що помер у 2010 році) – стільки горя випало на одну сім’ю!
І от він повернувся і стоїть його обшитий вишневим оксамитом ковчег серед тихого двору, встеленого споришами. Ось він – твій двір! З похиленим у зажурі гіллям старої яблуні, з білими стінами подружнього гніздечка, з ліхтарями, які ти ж сам, мабуть, і чіпляв, щоб у дворі світило, як буде поночі. Тепер тобі ніщо не засвітить. І цим згорьованим жінкам – теж не засвітить.
Господи! Щоб так було все мирно тут, куди війна прислала свої пекельні дари, - наче нічого й не сталося: кури загорнулися в порохи й дрімають у затінку яблуні, песик згорнувся калачиком біля будки – й не гавкне. Навіть кіт не хазяйнує – він примостився клубочком біля самісінького узголів’я домовини – спить на землі, а навколо сотні людей! Навколо стоїть таке гірке тужіння!
Сонце заливає Горинь й околиці, а в людських душах така тінь!
Василь дивиться світло зі свого портрету на столику перед домовиною. Йому поклали хліб. Йому принесли колива. І свічку запалили. А він ясніший і за свічку, і за сонце. А він святіший за оцей хліб. Як без нього, насущного, бути мамі, дружині, дітям?
Що ж він вернувся так, що й обійняти себе не дає?
Стара мати тільки й того, що припадає до портрета і питає, і питає, і питає! А відповіді немає:
- Ой бандіти убили мого синочка, а самі поховалися! А я ж не знаю, що там, чи ти там… Що там привезли? За що його вбили? Він же нікому зла не зробив.
Треба розпочинати урочистий траурний мітинг, поминальну службу, а несила ніяк і не сміє ніхто перервати жіночі плачі біля синової й батькової труни. Однак міцним, рубаним голосом, ніби запечатав емоції, сільський голова Володимир Омельченко починає…
Він рівним тоном переповів просте й гідне життя поліщука Василя Барановського, розповів про його чесноти, про його прижиттєві мир і затишок. Тільки ніщо з цих слів не розраджувало неню, дружину й дочок. Їх голоси рвали слух. І була лише одна думка – як вони це все витримають?
Як витримали таке довге чекання? Може, тому, що сподівалися на диво? А тепер найменші надії відібрано…
Священик править молебень, а потому домовину беруться нести на машину. Родина просить прощення від імені сина, чоловіка, батька. Прощення відпускає, мабуть, щоб легко було йти до Бога. А чи легко Василеві? З якими думками, як і коли він перейшов у той світ? Ніхто не знає точної години, точних обставини смерті. І це ще більше пригнічує. Оті документи про встановлення особи загиблого – що в них є про Василя, крім прізвища? А та купа багатоцифрових чисел, номерів і дат – про кого і про що вони розповідають? Про нашу страшну новітню історію, де найдорожчий цим людям Василько захований під словами «Постанова про встановлення особи трупа», «ознаки злочину», «судово-медична експертиза», «молекулярно-генетичне дослідження»?..
І як там наприкінці… «Враховуючи вищевикладене… старший слідчий постановив… копію направити в прокуратуру» . А його? «Уродженця с.Устинівка… місце проживання с.Горинь…»? Визнати Барановським Василем Володимировичем. І все.
Ні. Нехай тут всі кажуть – Герой! Он і про нагороду, до якої представлено, згадують… Але то все, на що спромігся той, хто не ховався за спинами земляків тут, а побратимів – там. Його право одне – прийняти насильницьку смерть і бути похованим.
… Траурна хода пливе до околиці Горині. Там люди сідають до автобусів і легковиків, щоб їхати в Устинівку.
В салоні автобуса сільські жінки говорять знову про Василя. Розповідають сни про нього. А виявляється, він снився всім! Не лише дружині! Ларисі наснилося, як вона взяла переполовинену хлібину… Іншій жінці приснилося, як вона з Ларисою йде за селом й бачить, ніби Василь з іншим чоловіком зустрівся. Лариса не бачить, а вона бачить і мислить: дай думаю, зараз його на гарячому упіймаю, запитаю, що ж ти тут, а ми всі думаємо, що ти там? Коли ж Василь першим ловить на гарячому Ларисину подругу , буцім, а що це ви йдете й не признаєтеся, що бачите нас. Тоді й запитали Василя: «То ж думали, що ти пропав безвісти!». «Ні, я живий, он у тому селі живу!». Тільки село те, каже оповідачка, незнайоме якесь.
А як же він снився всім і стверджував: «Я живий!». Ще комусь приснився той брат Василя, що помер п’ять років тому, і каже: «Василя зі мною немає»…
Усе як сон. Ця спекотна реальність між пересохлими лісами. Ці заплакані люди, що йдуть за ковчегом Василя – в нікуди. Нізвідки – в нікуди. Бо оте «нізвідки» - офіційно зветься АТО, а народ зве не інакше як війна – підступна, з прихованими личинами, де ворог не один, чітко впізнаний, а безліч. То вороги-тіні, які досягають чорними шатами аж сюди – на рідне Полісся. Вороги, які не дають раз і назавжди покласти край безглуздому кровопролиттю. Хто ви? Нащо така ціна ваших планів? Якого відкупу ви хочете?
Такі думки рояться в головах мовчазних людей.
Вони виходять на околиці вже Устинівки й рушають рідним селом Василя. При в’їзді на вулицю стоять односельці навколінці. Чоловіче! Оце твої ворота до раю! Хтось виніс і поставив серед дороги табуреточку з хлібиною ти півлітрою – така традиція. Схожа на ту, весільну, коли переймають хлібом і чаркою і змушують відкупитися. А тепер що ж… Просять відкупити нас усіх від загибелі. У кого? Кому передасть наші благання Василь? Він був мужнім і терплячим. І оце все, що він натерпів…
Попереду ходи йде юнак як дві краплі води схожий на Василя. Андрійко, син його. Запитайте, що зараз у цій білявій голівці, в цих синіх очах?
А за ним – такі ж юні вояки, які вже, гляди, не одне поховання супроводжують… Запитайте у них!
І у них – що несуть важезну домовину на плечах, які вже звикли до холоду приклада автомата, а мали б звикати до тепла дівочих обіймів.
Запитайте у тих сотень людей, що бредуть за домовиною, - що ви несете в душах своїх і думках в таку мить?!
Квіти стелються під ноги земляків. Троянди, ромашки, волошки полягають покірно і мовчки, як тисячі наших синів і чоловіків – на війні.
Від околиці Устинівки до кладовища у Фортунатівці знову їдемо. В автобусі закипає вода в радіаторі… Десятки машин оточили край лісу.
Небо насупилося і пішов легенький дощик.
Василя внесли на місце його вічного спочинку. Вже не буде степ обпікати його своїм нещадним сонцем. Тут рідні сосни, пісок, як золото, а поруч – могила брата.
Мати кидається до могили іншого сина Михайла. На очах у всіх людей рветься на клоччя її душа.
Траурна церемонія на цвинтарі ще гнітючіша. Донькам, сестрам стає раз-по-раз погано, непритомніють. Медики ледь встигають…
Наближення миті поховання доводить емоції і так знеможених родичів до найвищої точки. Навколо сотні людей, а зарадити не можеш. Так, це горе України, але з кожною втратою рідні опиняються сам-на сам.
Тут теж кажуть гарні слова на адресу Василя, тут схиляють голови і втирають сльози чоловіки й просять вибачення за смерть Героя. Командир просить вибачення в матері й дружини, що не зміг бути поруч – може б, сталося диво й тоді Василь не загинув.
Дякують матері за такого сина, дружині – за такого чоловіка. Тільки криком кричить мати на увесь високий ліс:
- Оце все, що ти заслужив!
Дружина, яка мужньо трималася увесь час, зривається теж на стогін:
- Хай би він не був героєм! Хай би він був краще живий!!!
Оркестр прощально грає. Небо тихого Полісся розстрілює салют прощальних військових почестей.
І я хочу і не можу зрозуміти слів, які сама повторюю в унісон з іншими: Герої не вмирають!
Герої не вмирають? Вони віддають своє життя.

Ірина Кримська

Вірші Віктора Михайленка, педагога-організатора школи-ліцею №1 (місто Малин, Житомирська область), ніде не публікувалися. Але його поезія вже не раз у його ж виконанні звучала зі сцени: він захоплював і підкоряв зал – що глибиною і силою думки, що виконавською майстерністю, що незаперечною харизмою.
У Віктора Михайленка всі поезії зібрані у рукописному зошиті – виданням книжки він не переймається взагалі, а на першому місці у чоловіка не поезія, а систематичні постановки шкільних заходів, концертів і вечорів. Принаймні, так у нього розставлені акценти. Однак навіть кожен сценарій – це оригінальний поетичний твір, а не примітивний римований монтаж. Ба навіть у роботі організатора він прагне уникати самоповторів, плагіатів, примітиву.
«СП» раніше писала про Віктора Михайленка як яскравого представника культури Малинщини, як талановитого режисера, адже всією своєю діяльністю – і в сфері культури, і в сфері освіти – він виправдав отриманий колись диплом режисера масових театралізованих видовищ.
Усе, що він робить, робить натхненно і з любов’ю. Колись я сказала Михайленку: «Ви могли б бути режисером у столичному театрі і прославитися на всю Україну!». А він відповів, що у звичайній школі займатися режисурою не менш цікаво і відповідально, не менш захопливо й перспективно, і додав: «Усі мріють, але не можуть бути відомими столичними режисерами. А от мало хто мріє бути на моєму місці, а працювати при цьому з віддачею, як у столичному театрі». Отож своє творче кредо в режисурі й освіті Віктор Михайленко визначив. Сьогодні, з нагоди міжнародного свята поезії, запитаємо у нього про поетичне кредо.
- Вікторе, коли ви читаєте вірші зі сцени, видно, що продумано кожний інтонаційний штрих, кожна пауза й наголос. Виходить так собі міні постановка, відразу видно вашу режисуру. Ви так само і пишете – постановочно, по-режисерському?
- Ні. Здивую, але ні. Я йду за думкою, розвиваю її, хочу викласти образно, але максимально доступно. Водночас намагаюся вірш зробити мелодійним. Тобто, щоб і звучало гарно і щоб думка не була туманною.
- Однак таки саме кінцевий результат – виконання вірша вголос на люди – й стає основним творчим принципом Михайленка-поета.
- Не називав би себе поетом. Який я поет? Оце лише чотири роки пишу.
- Як так?
- Микола Скуратівський (малинський літератор) у 2011 році запропонував поїхати на фестиваль до Коростеня. Вже багато років відбувається він у сусідів під назвою «Просто на Покрову». Я спробував саме для участі у конкурсі в Коростені написати кілька поезій. Поїхав таки з малинськими літстудійцями…
- І переміг. І в дебюті, і потім ще два роки - поспіль перші місця. То поет чи не поет? Ви ж і до того писали вірші, і писали давно.
- Писав тому, що робота моя пов’язана з творчістю. Легше написати самому, ніж перелопатити гори літератури. Кожен сценарій свята має бути оригінальним і небанальним. Отож і віршував.
- А коли ж прийшли найперші рими?
- Ой давно! Ще у школі.
- А що стало поштовхом до віршування?
- Та хто це знає достеменно? Однак батько точно на мене вплинув своїм даром імпровізувати. Він римував на ходу дотепи й дошкульні строфи. Ось, наприклад: «Хто більше гавка, тому більша ставка!». Його віршування було критичним, сатиричним.
- Ви ж пішли своїм шляхом. Які сходинки до поезії були найпам’ятнішими?
- Пам’ятаю, писав і в армії. Хоча і російською. Написав цілу поему! (Сміється). А історія написання була така. Командир розповів, як один солдат під час війни втратив пам'ять у наслідок контузії. Ніщо не допомагало йому згадати себе й своє життя. Минуло багато часу, і раптом хлопець усе згадав, побачивши кущ троянд. Пригадав, як для коханої крав троянди з куща на клумбі… Так мене вразила ця історія – сів і написав під час нічного чергування. Але ту поему, крім мене та мого напарника-радиста Льоні, ніхто не читав. Згодом, показав її інститутському викладачеві, похвалила й вказала, над чим ще попрацювати. Таких опусів потім було безліч, але поетом себе ніколи не вважав.
- Чому ж зараз крім віршів для роботи з’явилися вірші для душі?
- От тоді після конкурсу в Коростені якось увійшов у азарт і перебуваю у ньому й досі! (Знову сміється).
- Оці обов’язкові щоденні римування сценаріїв не виснажують?
- Чом ні, виснажують.
- А як же рятуєтеся від штампів, від голоду образів, рим?
- Мабуть, рятує те, що і в написанні віршів для шкільних чи міських заходів, у систематичному «творінні» нескінченних посвят на ювілеї, восьмі березня, «капусники» уникаю штампів, повторів, формальності. Просто не можу писати абияк! Однак ці віршування – не поезія. У поезії я поет-початківець, повторюю. Мені як поету чотири роки, так і напишіть.
- Людина, яка пише вірші, не може не бути закохана в поезію. Коли ви зрозуміли й полюбили поезію?
- З дитинства. Знайомство з поезією відбулося через Маяковського, якого дуже любив мій батько. У другому класі я із захопленням прочитав «Стихи о советском паспорте».
- Оригінальний старт у світ поезії…
- Та я просто був здивований і приголомшений! Пізніше читав й інших поетів. От, скажімо, до Пушкіна – байдужий. А Шевченком – упивався. Він був і лишається для мене загадкою, при всій ніби простоті стилю. Спочатку взагалі було непросто зрозуміти Кобзаря. Наша вчителька літератури, Ольга Петрівна, читала Шевченка, як і всі жінки, по-жіночому, із жалісливими й тужними інтонаціями. Мені ж заважала сприймати думку Шевченка ця підсвідомо вловлена невідповідність. Ті рядки писав же обурений і злий на катів народу чоловік! І жінки тут ні в чому не винні… Однак я, впертий і прямий, сказав про свої сумніви вчительці і запропонував виконання Шевченка по-чоловічому. І як врізав – з усім Шевченковим гнівом і натиском!.. Ольга Петрівна лиш здивовано слухала… А потім зрозуміти Шевченка більше допомогли його щоденники. Тоді я відчув по-справжньому, як маю його читати. До нього можна повертатися ще і ще. Він – невичерпний.
- Як щодо інших поетів?
- Так склалося, що поезія для мене була насамперед концертним номером. Я любив вірші і ті, що любив, читав зі сцени. Здебільшого, то були гуморески. Але яких авторів! Степана Олійника, Глазового! Знаю, що мої виступи любили. Я й ролі здебільшого грав гумористичні. Коли вступив до інституту, то читання зі сцени стало просто стилем життя. І там навчився багато чому новому, зрозумівши, що оті правила і стереотипи таки потрібні як базові. Їм треба навчитися і знати, лише тоді можна оцінити творчу індивідуальність, вихід за ці рамки. Був у мене однокурсник, який читав вірші неповторно, але якраз усупереч усім правилам. Однак його манера надавала творові особливого значення й шарму.
- А кого в поезії вважаєте особливими?
- Ахматову, наприклад. Вона мене ще в школі дивувала…
- У школі? Коли її не вивчали у школі?!
- Отож. Читав її тихцем і намагався розібратися. В її надзвичайних віршах не лише поезія, а й історія живе. Там я бачив одну картину, а на уроках історії Недоруба нам розповідав інше. Або Ахматова пише щось не, або шкільна історія… Аналізував і, звичайно, більше вірив Ахматовій.
- А зараз чия поезія так само притягує?
- Сотні разів перечитую вірші Ліни Костенко і розумію, що вона – невичерпна. Так, є чудові й сильні поети. Павличка люблю, Борис Олійник надзвичайно сильний. Але Ліна Костенко – це титул української поезії. Щоб так просто писати і так проникливо!
- Знаю, що не лише поетичний жанр приваблює вас як читача.
- Читання – то взагалі найбільша розкіш для людини. Я читав завжди і все, всі жанри. І родина вся читала. Батько у вільний час – з книжкою, мама, тільки прийде з роботи, попорає – за книжку. Бувало, треба знову порати, ледь від книжки відривалася. Так було у неї з «Анною Кареніною» Прочитала і сказала, що такої гарної книжки більше просто не існує. А пізніше я запропонував їй прочитати «Поющие в терновнике». То цей роман приголомшив взагалі і став номером один в її рейтингу. Так і батько. Упивався читанням. А найбільше мріяв прочитати «Они сражались за Родину». На фронті в газетах траплялися йому фрагменти твору, а повністю він був виданий набагато пізніше. Шукав я скрізь, щоб йому дістати. Так і помер батько з цією мрією, а роман потім відразу і вийшов окремою книжкою… (Замовк, продовжив після паузи). Я ж читав усе підряд. І пригоди, і фантастику, і класиків. І все мене захоплювало! Пам’ятаю, як тільки вільний урок, однокласники просять переказати свіжу книжку. А мені тільки цього й треба, любив розповідати. Потім хлопці й самі бралися читати й саму переказану мною книжку.
- Уже тоді ви були майстром читання зі сцени!
- Згадав раптом, що найбільше задоволення від читання зі сцени отримав, виконуючи «Переслів’я» Руданського. Без сміху його не можна було ні читати, ні слухати. І то був великий подвиг читця: витримати й самому ні разу не зареготати, не посміхнутися, коли від почутого весь зал регоче! А як його вчив напам’ять! То ж величезний твір для дитини, але так хотілося – і вивчив.
- Що ви думаєте про українську поезію?
- Вона багатюща. І не вивчена! Я й сам її добре не знаю, читаю й читаю постійно.
- Але найбільше – Ліну Костенко…
- Такі люди з’являються раз у століття. Як Шевченко. Однак варто пам’ятати, що й інші поети мені небайдужі. А в літературі і в серцях людей лишається той поет, який зачіпає вічні теми, а кажучи інакше – соціальні, проблемні, гострі, болючі. Тоді він будить душу…

Для «Соборної площі» з Віктором Михайленком розмовляла Ірина Кримська

ПОЕЗІЇ ВІКТОРА МИХАЙЛЕНКА

«Вставай! Вста-а—вай!» - хитнуло Україну.
І краплі крові окропили брук…
Заголосили матері чаїно,
Заламуючи в горі крила рук.

«Вста-а-а-вай! Вста-а-а-вай!» - здригнулось піднебесся
І гнівом розлилось за небокрай.
З могил благають і Шевченко, й Леся:
«Вставай, Країно скривджена, вставай!».

«Вста-а-а-вай! Вста-а-а-вай!». І стало їх без ліку.
«Вста-а-а-вай! Вста-а-а-вай!» - рвонуло догори!
Стоять за барикадами шуліки,
На барикадах мають прапори.

Незрушні барикади, мов Говерли.
Промерзлий сніг багряний, як зоря.
До зір злітає грізне «Ще не вмерла!..»,
І шини жаром харкають – горять.

О Дух Свободи! О святий Майдане!
Ти не забудь ніколи й не прости!
Твої прошиті кулям каштани
Цвістимуть як скривавлені бинти.

За тих, хто впав і більше вже не встане,
Бо за свободу з гідністю повстав,
Ти на каштанах, праведний Майдане,
Весною квіти-свічечки постав.

***
Яке нещастя жить на перехресті,
Де прагнуть затоптати твій город
Пройдисвіти без совісті і честі
І орди ненажерливих заброд.

Нещастя, що земля твоя багата,
Що чорнозем півметра в глибину…
За них не раз і битий, і розп’ятий,
І пережив навалу не одну.

А всі ж клянуться, що бажають миру,
Що навіть предки спільні – не чужі…
Та спи – й тримай під ковдрою сокиру,
Бо ця рідня вигострює ножі.

І всі твої і терени, і збіжжя,
І навіть воля очі їм пече…
Як прокляті – живем на роздоріжжі.
Як припнуті – нікуди не втечем.

***
Мати згорьована марно чекає:
Раптом проснеться – й цього не було.
В небо злетіла прострелена зграя,
Чорний лишаючи дим під крилом.

Голову крепом покрила дружина,
В доньки сльоза закипіла в очах,
Кров, як розчавлені грона калини,
Плавить асфальт, щоб вовік не прочах.

Що із того, що напишуться вірші,
Площі назвуться ім’ям дорогим?
Маму, дружину і доньку не втішить
Навіть стотисячноспівний гімн.

Шкіру поспішно міняє гадюччя:
Можна у владу пролазити знов.
Шини дотліли, і димом смердючим
Тхнуть і надія, і віра, й любов.

***
Басує пам'ять так, що не укоськаю…
От знов занесла в ті часи, коли
Ще дід Микита з бабою Ходоською
Навпроти – через вулицю жили.
Була їх хата мальвами заклечана,
З соломи дах і вікна голубі…
До сотні літ вона гніздо лелечине,
Немов корону, несла на собі.
І лищ зима збігала до проталин,
Ще туманіла сиво далина,
Вже з вирію лелеки повертались –
Спочатку Він, а згодом і Вона.
Так з року в рік небесними дорогами
То із села, то знову до села…
Коли понесли діда за корогвами,
Не дуже довго й баба прожила.
Зостався син (а він був нежонатим),
Дочка з дітьми з’являлась на канікули…
Як брат помер – осиротіла хата,
Бо вже сестра ні разу й не приїхала.
Травою заросли і двір, і вулиця,
На місці мальв – під стріху бур’яни.
Лелеки відлетіли… й не вернулися –
Мабуть, на пустках не живуть вони.

***
Сосни, глиця, барвінок хрещатий…
Вам, ровесники, пухом земля.
Як багато, з ким пас я лошата,
Вже пастушать в небесних полях.

Ми тут – гості, вони – уже вдома.
На віки… На завжди взагалі.
У мене тут вже більше знайомих,
Ніж знайомих лишилось в селі.

Незворотня життя бистротічність,
Не вернеш, кого там полишив.
Все частішають думки про вічність,
Хоч здається, що ще і не жив.

9 березня в день народження Шевченка двадцятеро чоловіків пішло на війну. Може, хтось виправить слов «війна» на АТО. Я виправляти не буду. І навіть якщо спочатку вони потраплять у навчальний табір, а війна закінчиться швидше, ніж закінчаться польові навчання, я не виправлятиму. Вони пішли на війну.
Хто вони? Селяни і містяни.
Ось благородної зовнішності зосереджений і мовчазний чоловік, якому далеко за сорок.
Он по-сучасному одягнений юнак із гарними руками, які ще вранці, можливо, як метелики, літали по клавіатурі комп’ютера.
А ще он стриманий і дещо стривожений чоловік років тридцяти.
Кілька призваних трошки п’яненькі (мабуть, з друзями на прощання чарочку пили). Більшість із обвітреними й засмаглими чолами, з натрудженими руками. Хтось насуплений, хтось посміхається, хтось тримає емоції під контролем.
Звучать напутні слова воєнкома. Ледь закінчив він говорити, з другого ряду мобілізованих наперед робить крок – спонтанно і по-дитячому рішуче – чоловік років 35-ти:
- А тепер послухайте, що я скажу!..
Однак не встиг нічого сказати – духовий оркестр заграв Гімн України. Чолов’яга знітився і повернувся у стрій. Коли оркестр вже мовчав, він більше не намагався почати промову. Що хотів сказати нам? Чи іншим мобілізованим?
Почалася перекличка. Хлопці по одному заходили до автобуса. Хтось іще прощався з дружинами, дітьми, друзями, нареченими, мамами.
- Я йду. Тепер мама приймає чергування, - намагався жартувати тато до своєї малолітньої донечки. У нього дрижав голос. І добре, що дитина до кінця не розуміє, куди йде татусь.
Інший чоловік мовчки злився в обіймах з дружиною чи нареченою.
Обійми й теплі слова ледь прикривали душу від холоду тривоги і тих, хто проводжав, і тих, хто їхав.
- Бережи вас Бог! – звучало звідусіль, супроводжуване й посмішками, й сльозами. – Ми вас чекаємо.

Він загинув від підступного осколка. Беззвучний розрив снаряда у повітрі, кілька секунд і:
- Хлопці, мене, здається, ранило…
Експерти припускають, що тоді, як і в багатьох випадках смертей наших захисників, агресором була застосована заборонена зброя. Але хіба для того агресора є розуміння поняття «заборонено»?
А якби Василь Бондар не вийшов у ту мить із бліндажа? А якби чоловік після лікування поламаної ноги лишився вдома – мав на те повне право, і ніхто б не дорікнув? Адже дивом лишився живим тоді, і ще раніше, і ще раніше. Його бензовоз згорів. Проте Василь рвався назад, на передову, бо там його побратими. Тим паче й машини нові прислали. «Одна – моя!» - попередив він і поспішив повернутися у стрій, у гарячу зону під Дебальцеве.
Щоб ніхто раптом не затримав через недоліковану ногу, тільки-но почув від лікаря, що кістки зрослись (всього два тижні полежав вдома), рушив у дорогу. «Я обіцяв друзям повернутися. Я їх не кину».

Василь Бондар народився 7 листопада 1973 року і виріс на півдні України, на Одещині. Батьки рано померли, а хлопчика виховувала бабуся.
Одружився із нашою землячкою Наталією Фещенко із Барвінок. Жили і працювали в Києві. Звідти Василя й призвали 5 серпня 2014 року.
А вже 12 лютого 2015 року бійця не стало.
В останній день життя зранку Василь Бондар зателефонував дружині і незвично довго розмовляв з нею по телефону. Дивно, адже зі сходом постійно поганий зв’язок, а розмови завжди лаконічні й схожі. Хлопці казали так: «Хто там телефонує?» - «Дружина!» - «Якщо дружина, то у нас все добре, хай не переживає».
Однак Наталія переживала, тривожилася. І так втішно було зайву хвилину почути свого чоловіка: «Як там батьки? Що нового?.. Ти бережи себе, бережи дітей. Обнімай дітей…». Він наполегливо повторив цю настанову: бережися і бережи.
Більше жінка Василя не чула.
Того ж дня пізніше з чоловікового номера говорив його друг Сергій. Від нього Наталія дізналася, що Василь загинув. Почула й не повірила. Ще довго сподівалася, що то помилка.
Потім минали довгі тижні очікування – рідні не могли забрати тіло Василя. Бо це теж реалії цієї підступної війни. І лише 5 березня Наталія Бондар виїхала до Дніпропетровська, куди нарешті було доставлено тіло захисника. З допомогою добрих людей всі процедури оформлення документів минули за кілька годин. Отож дружина нарешті забрала свого чоловіка.
6 березня прибули до Києва. Вранці наступного дня з Василем прощалися сусіди по дому і побратими (багато хто з них приїхав і на поховання). А вже опівдні героя доставили на Малинщину – він хотів бути похованим на батьківщині дружини, бо йому подобалося, як тут дбають про пам’ять померлих, приходять в поминальні дні на могилки. Ні, він не збирався помирати, але він знав, що війна – це смерть.
Траурна процесія рушила з Барвінок до чоповицького кладовища. Василя прийшло проводжати кількасот земляків, у Чоповичах до процесії приєдналося ще кількасот. Уся людська увага й усі військові почесті були присвячені Василю Бондарю. Кожен присутній взяв крихту великого горя, щоб легше було нести його в серці. Але втрата героя-захисника однак легшою не стала.
Тому з таким болем звучали слова всіх прощальних промов. Тут поруч в акаціях аж заливалися щебетом пташки, на гілочках із бруньок повистромлювалися мережки першого листячка, сонце сяяло. Але всі посліпли від сліз.
Побратим Василя Сергій говорив крізь сльози, що не може підняти очей на дружину і дітей свого друга. Буцім, вони ж обіцяли, що виживуть. І от він тут стоїть – живий, а Василя – немає.
Важко зринали слова сільського голови Людмили Недашківської, голови Малинської РДА Володимира Литвиненка – за кожним словом підходила до горла давка болюча грудка.
З портрета дивився усміхнено й просто живий Василь. Фото зробили на тлі блакитного неба й хлібної ниви.
- Це Василя фотографували на новорічне свято, розповідає мама Наталії. – Він взяв торта до рук і попросив зняти його на фото. А це вже зараз переробили портрет із жовто-блакитним фоном.
І полилися дощем спогади тещі-мами, ще не старої жінки:
- Якби ж ви знали, який це був синочок! Приїде й кидається до всякої роботи. Яка це дитина золота була!
А Василеві донечка й синочок туляться до мами. Тато захистив їх і свою Україну.
Побратими повертаються назад – туди, де пекло. Вони не можуть не поїхати:
- Ми маємо стати поруч із необстріляними новобранцями. Ми повинні виконати свій обов’язок до кінця. Ми помстимося за Василя й усіх наших полеглих друзів.
Герої не вмирають! Вони на передовій і… в нашому серці.

Небесна сотня. Вона стала трагічним символом переваги наших високих переконань над нашими ж манівцями, помилками і компромісами. Революція Гідності із такою великою жертвою від рук нелюдів мала б закінчитися остаточною перемогою там, де почалася, - серед кривавої бруківки київського середмістя. Однак вона триває на сході та півдні.
Якби ті завдання, що ставили перед собою багатотисячні представники всього народу на Майдані, були остаточно виконані, річка крові не впала б прямо з неба в праукраїнські степи і не текла б бурхливою й загрозливою стихією зі сходу на захід, змиваючи нашу новонароджену віру, вбиваючи надію і нехтуючи любов – усе краще людське, що там, на сході, перевернуте з ніг на голову. Тому вирій з Небесною Сотнею став неймовірно довгим, а крик відлетілих душ розлунився всією Україною – в риданнях і тужливих голосіннях матерів, дітей і дружин загиблих.
Небесна Сотня – вже навіть не Небесна Тисяча. Не знаю, на якій окриленій душі вона закінчиться. Так, ніби тут, в себе вдома, народові не лишається місця. Народ – жива птаха, однак зловлена за крила в капкан. І птаха виривається з неймовірною відчайдушністю і безстрашшям, гублячи то біле пір’я правди, а то і саме життя.
Небесна Сотня стала символом нас самих. А ще боюсь, щоб вона непомітно не перетворилася на плакат, який ліплять на стіну, ховаючи в ній дірку.
Одного дня якось мимоволі озирнулася на стенд, який вже майже рік стоїть у вестибюлі адміністрації. Його, очевидно, розмістили тоді, коли… Небесна Сотня відійшла у небо. І добра, ніби, справа. Читайте люди. Імпульсивно порахувала – а там трохи більше сімдесяти. Небесна Сотня вже коротшає і віддаляється в наших очах…
Не нарікаю. Боюсь і шукаю відповіді. Щось знову ми робимо не так, знову звертаємо на манівці компромісів і помилок. А там так легко нас переловити і спровадити потрібним для когось шляхом. Бо це небесні птахи можуть відлетіти в момент загрози, та й то не всі – мисливці цілять і на злеті. Що ж казати про людей, про народ, розірваний на клоччя.
Тому: Небесна Сотня – у Небі України і в наших серцях, Революція Гідності насправді не закінчилася – вона тут. Видима барикада – війна. А невидима барикада – ускрізь. Тому так важко зрозуміти, по який бік її перебуваєш ти сам. А визначатися доведеться. Бо це зроблять за нас мисливці так, що й не помітимо.
(Фото автора. Зроблене 11 грудня 2014 року на Русанівці в столиці).

Днями повернулася із поїздки до Сан-Франциско малинчанка Ольга Гура – громадська активістка, поет і музикант. «Відкрити для себе Америку», зокрема – Кремнієву Долину, Ольга мала можливість, отримавши заохочення за перемогу в конкурсі. В травні 2014 року компанія «Нестле» визнала найкращою ідею екологічного спрямування, автором якої є наша землячка. Ідея – посил екологічного майбутнього, яке у такий новаторський спосіб Ольга, так би мовити, і наближає. А суть ідеї в тому, що кожен товар має свою екологічну ціну. Цей термін, як і його тлумачення, належить власне Ользі. Можливо, згодом, знайшовши практичне втілення завдяки ентузіастам від економіки, екологічна ціна стане обов’язковою складовою штрих-коду на товарній упаковці. Тобто, підійшовши до прилавку і взявши в руки товар, ти зможеш в лічені секунди за допомогою спеціальної програми і гаджета дізнатися, які природні ресурси затрачено на його виробництво. Якщо вони дійсно великі й виснажують наше природне середовище, ти як покупець надаси перевагу іншому товару, виробник якого вже дбає по майбутнє природи та людства, заощаджуючи й не витрачаючи бездумно.
Отож завдяки своєму екологічному мисленню Ольга потрапила до країни, яка намагається наблизити втілення всіх кращих сучасних ідей. А Кремнієва Долина – саме те місто, де найбільше і зосереджено носіїв таких ідей, особливо ж у сфері ІТ-технологій.
Наша розмова присвячена враженням Ольги від поїздки до Сан-Франциско.
- Ольго, які найперші здивування й відкриття подарувала Америка?
- Америка почалася вже в літаку. Ти миттєво потрапляєш вже в інше середовище. Природна розкутість, максимальний комфорт, стиль спілкування… Перший погляд на американців в аеропорту Сан-Франциско говорить про зовсім інше середовище. Це можна визначити так: манери, настрій, поведінка американців говорять про впевненість у собі, у своїй країні, у своєму майбутньому. Цим просто просякнуте повітря.
- Які краєвиди відкрилися українському окові?
- Широкі дороги, великі авто, прості форми. Очевидно, свою природну простоту і відкритість американці найбільше демонструють у формах. Однак люди вразили найбільше. Я знайшла для себе пояснення загадки американської посмішки.
- Поділишся.
- Секрет простий. Посмішка – найдешевший і найпростіший , найраціональніший спосіб уникнення будь-яких конфліктів. Адже вона нічого не коштує, ні до чого не зобов’язує, але відразу міняє на краще ситуацію й настрій людини. В Америці я відчула, наскільки ми, українці насправді ще скуті й закриті в собі. Це можна умовно порівняти з аутизмом. У Сан-Франциско, варто було мені з кимось випадково зустрітися поглядом, я відчувала хоча б секундну увагу – до мене посміхалися й кивали на знак вітання.
- Тобто, посмішка є ключем до розв’язання суспільних проблем?
- Так. І цей американський винахід насправді дуже цінний. Хоча Америка має теж певні суспільні проблеми. Однак ставиться до них з розумінням. Скажімо, мене неприємно здивувала велика кількість безпритульних на вулицях міста. Я навіть в Україні стільки не бачила.
- Чим це пояснюється?
- Америка, як вона сама себе позиціонує, вільна країна для вільних людей. Кожен має право обирати, як він житиме. Гід зробила екскурс в недалеке минуле США і дала нам пояснення, чому саме в Сан-Франциско так багато «бомжів». Коли закінчилася холодна війна між Заходом та СРСР, закрили дуже багато військових баз. А їх території віддали під парки. Також було звільнено дуже багато військових. Значна частини їх так і не змогли реалізувати себе в іншій діяльності, в інших сферах. Але в Америці й ці люди – соціально захищені, адже допомогу від держави отримують. Це 1,5 доларів. На цю суму житло в Сан-Франциско не винаймеш (потрібно мінімум 2,5), але голодним і голим не будеш.
- Це якась особлива каста безпритульних…
- Є ще одна грань цієї проблеми. От, скажімо, у нас традиційно хлопчиків виховують як майбутніх вояків-захисників – хоча б на словах. Ми це звикли чути. В Америці такого виховного стимулу немає. Армія – контрактна. Здебільшого до неї йдуть служити з не дуже заможних сімей. Але ж не секрет, що армійське середовище – важке випробування для багатьох і не лише в Америці. Ламаючи себе під армійську муштру, деякі люди, вочевидь, ламаються і самі… Безпритульні – наслідок такої колізії. А от жодної безпритульної тварини там не побачиш, хоча ніде немає загорож…
- Так вже й ніде?
- Хіба що у зоопарку! І то тварини там відгороджені для їх безпеки насамперед. Адже йдеться про унікальний звіринець. Там зосереджено 250 видів тварин, які в дикій природі є зникаючими. Тому й паркан стоїть. Однак довкола – парк відпочинку, зелена зона, де повно людей, дітей, бо там створено всі умови для комфортного відпочинку. Всі парки – муніципальні. І держава про них дбає також. До речі, в одному лише Сан-Франциско дві сотні парків, озера, водоспади – суцільна краса. І все це на відносно невеликій площі. Дві найвіддаленіші точки міста – на відстані всього 10 кілометрів. Земля там дуже дорога, все в місті розміщено компактно й щільно.
- Місто чимось ще особливе?
- Таких родзинок чимало. Починаючи від природи з її різноманіттям – можна побачити дерева й квіти різних кліматичних широт: пальми й чудернацькі суцвіття (місто просто потопає у барвах весни, яка тут практично весь час, від’їдеш на сотню кілометрів, потрапиш у пустелю) і закінчуючи мультикультурним людським різноманіттям. І всі мирно уживаються. Хоча в інших країнах національне різноманіття стає причиною конфліктів, іноді кривавих. В американців, очевидно, варто вчитися знаходити порозуміння. Хоча б такий приклад. Ті ж самі китайці в різних країнах поводяться по-різному. Китайці в Росії – це не китайці в Америці…
- А українців довелося там зустріти?
- В Кремнієвій Долині їх дійсно чимало. Відомо, що наші вчені, зокрема програмісти – надзвичайно талановиті. Але зустріти не довелося. Росіян бачила. Присутність їх теж відчутна. Скажімо, ось православна церква, а через дорогу – оголошення на ресторанчику, написане від руки: «Заходите, у нас сегодня блины!».
- Якісь особливі речі характеризують людське середовище в Сан-Франциско?
- Так. Дуже багато людей займаються фізкультурою і спортом. Скажімо, Європа їздить на велосипедах, Америка ж бігає.
- А традиційних американців-товстунів багато?
- Ні. За час перебування бачила 2-3, мабуть.
- Як щодо харчування?
- До їжі там, звичайно, треба звикати. Наша кухня інща, хоча б тим, що вона дійсно є. В Америці кухня характерна для ресторану, хочеш смачно поїсти – йди до ресторану. Вдома практично не готують. Поняття гарячої рідкої страви відсутнє. Від страв я не в захваті. Як і від ресторанної ціни. Тому там харчувалася здебільшого фруктами, купуючи їх на розкладках. Яблуко коштує 1 долар, банан – 5- центів. А от тарілка супу, так звана «Хлібна миска» - 6 доларів.
- А як самі американці адаптовані до недешевого життя?
- Нормально. Якщо людина має стабільну роботу, вона вкладається в бюджет. Найменша зарплата там – 60 тисяч в рік, тобто – 5 тисяч щомісяця. Половина йде на оренду житла чи сплату іпотеки. До речі, соціально доступний будинок коштує 1 мільйон. Житло тут дороге суто через присутність високооплачуваних фахівців ІТ-галузі. Будиночки звичайні, дерев’яні (бо сейсмічна зона), стоять стіна при стіні. Міські площі під забудову використовуються дуже економно.
- А елітне житло є?
- Є, однак воно не дуже відрізняється. Трохи більше, але доволі скромне зовні. Немає хизування розкошами й надміру чогось. Однак ціна на житло в елітному районі, де живуть заможні люди, різниться суттєво – 20-30 мільйонів: престижний район, престижний статус тощо.
- І теж відсутні паркани?
- Так. Ніхто не відгороджується. Навіщо? Всі дотримуються законів. Ускрізь – поліція. Вона поводить себе ненав’язливо, але свою роботу знає. Скажімо, ми з іншими гостями з України під час прогулянки зупинилися перед переходом і розгорнули карту, щоб зорієнтуватися, куди рухатися, поліцейський поруч зосередив на нас увагу. Це було помітно. А рацією передав іншому черговому, щоб пантрував наш гурт. Ось так. Нам пояснила гід, що нас могли прийняти за представників «Грінпісу», які поводяться доволі агресивно (штаб квартира цієї організації теж у Сан-Франциско).
- До речі, там дійсно багато інших штаб-квартир?
- Так. Ми навіть стояли поруч із будівлею, де засідають масони. Екскурсовод-білорус дотепно підмітив, що ця штаб-квартира схожа більше на будинок культури залізничників радянського зразка.
- Хто ще прописаний в місті?
- Це відомо, але нагадаю, що там «живуть» «Гугл», «Фейсбук», «Йо-хо!», «Майкрософт» та інші відомі компанії.
- На екскурсії хоча б в одній побувала?
- Так. Ми прогулювалися вихідного дня у дворі «Гугла». Офіс було зачинено, звичайно. Однак і так багато цікавого побачили. Навіть покаталися на велосипедах працівників компанії, які вільно стоять там. До речі, офіс компанії – абсолютно автономне інженерне утворення. Само себе цілком забезпечує всіма ресурсами для підтримки життєдіяльності – такий собі будинок майбутнього без шкоди для середовища, що виробляє електроенергію, очищає воду тощо. Компанія взагалі підтримує всі екологічні ініціативи. Навіть заохочує своїх працівників п’ятьма тисячами доларів, якщо ті купують авто-гібрид, автомобіль з електродвигуном.
- Сама бачила такий?
- О! Тут здійснилася моя мрія. Я побувала на заводі електромобілів «Тесла», зокрема в салоні готових авто. Навіть посиділа в такому. Хоча ця машина навіть для американців ще дорога – а це 85 тисяч доларів – однак за ним майбутнє. Також ми побачили автомобіль, який для компанії «Гугл» робить по всьому світу відео зйомку. Їздить ускрізь, керований дистанційно, а отриманими фото компанія й ілюструє представлені в інтернеті карти.
- Побувала ще у яких музеях?
- Хочу зупинитися на музеї «НАСА». Невеличкий заклад – безкоштовний. Хоча не витрачає й копійки державних грошей. Утримується за рахунок благодійників, а його засновники проводять екскурсії на громадських засадах просо задля того, щоб люди могли познайомитися з унікальними речами. Ми побачили капсулу. В якій космонавт повертається на землю, орбітальну станцію і безліч винаходів, які призначалися для космічної галузі і потім знайшли застосування в побуті чи медицині.
- А були у вас якісь суто приватні контакти?
- Здебільшого з російськомовними людьми. Я відчула там, як не вистачає гарного знання англійської. А щодо спілкування… американці мало знають Україну. Але ті, які таки знають, переймаються ситуацією в нашій країні і щиро бажають вирішення її проблем.
- Вас може впізнавали за жовто-блакитною символікою?
- Аж ніяк. Щоб ви знали, там жовто-блакитна стрічка означає зовсім не українську тему. Такі стрічки мають на собі діти із синдромом Дауна. Тобто, для їх же комфорту, вони видні для решти.
- Що цінного ще з американського способу життя запозичила?
- Звернула увагу, як там люди вміють дати собі раду. Впало в око, як одна жінка вигулювала 7 собак, які поводили себе зовсім неагресивно. Бо тварин там так виховують. А та пані за вигул має кругленькі гроші, бо 1 година такої послуги коштує 10 доларів. От і порахуйте.
- Не всі ж вигулюють собак…
- Якщо людина в Америці працює і не має проблем із законом, то вона насолоджується життям. У нас же навпаки. Якщо у людини немає проблем із законом – це ознака низького соціального рівня і убогості. Чи не так? А в тій країні, якщо виявляєш наполегливість, то маєш багато можливостей. Хоча все дається теж не без зусиль. Хочу розвіяти міф про легкість ведення бізнесу в США. Так, ти можеш легко відкрити свою справу, тобі всі закони сприяють. Однак із 100 початкових проектів виживають лише 20, тому що ринок з високим рівнем конкурентності здатні витримати найкреативніші й найдоцільніші види діяльності. Попит диктує правила. Якщо ти не знайшов застосування й тих, хто купить твій товар чи послугу – бізнес не піде. Але мати свій бізнес – дуже престижно.
- Люди там освічені?
- Це ж особливе місце. Тут поруч Стендфордський університет – ціле місто! Ми встигли обійти лише 3 відсотки його території. Навчатися там – мрія багатьох молодих людей. Але стартова річна сума навчання – 60 тисяч доларів. Дехто навчається за рахунок благодійників. Хочеш навчатися – спосіб знайдеш.
- А як щодо середньої освіти?
- Державних шкіл у Сан-Франциско немає. На одну дитину в рік треба витратити 25 тисяч доларів. Хто не має такої можливості, віддає дітей до державних шкіл в ближні міста. Це не проблема.
- Таки дороге життя!
- Білорус, який нас супроводжував, живе там вже 20 років. Він адаптувався і пояснює так: розрив між зарплатою і цінами на товари першої необхідності в Америці такий, що людина може вижити і жити. Катастрофічної бідності немає! Цим Америка і приваблива. Крім того, там вже сьогодні дбають про майбутнє. Можна без страху за здоров’я напитися з-під крану води. Повітря дуже чисте. Живи й радій! Самі американці кажуть: нам байдуже, хто у нас президент, аби не заважав жити і працювати.
- Хотілося там залишитися?
- Аж ніяк. Додому тягнуло. А дім, правда, вже в літаку відчула, коли пересіли на борт вітчизняних авіаліній. От ніби й увага є, і турбота, а різниця відчувається. Коли нас обслуговували на іноземному борту, увага персоналу постійно зосереджена на пасажирові. Наші ж дівчата дивляться на тебе, але в твої потреби по-справжньому не поринають. Тому нас швидко реальність повернула додому ще у повітрі. Вода безкоштовно, все інше – за гроші. Коли ми запитали, що ще можуть запропонувати безоплатно, нам відповіли: «Лише нашу гостинність!». Але, гадаю, таким український сервіс та українська дійсність будуть не завжди. Багато можна спробувати змінити. Особливо ж, коли відкрив для себе Америку.

Історичні акценти столітньої ювілярки

Мазуркевич Надія Федорівна із роду довгожителів. Старенька і немічна, на перший погляд, вона має ясний розум і добре пам‘ятає минуле.
Спогади наших старожилів — великий скарб для нас. Хоча самі вони ніякого великого добра не надбали. Якщо говорити про матеріальні виміри. А от родиною своєю старенька може пишатися: дружні, щиросердні, доброзичливі. Всі вони знають про нелегку жіночу долю Надії Федорівни, з якої можна писати історію України двадцятого сторіччя. Які ж акценти на цій історії робить ювілярка?..

У чистому й затишному подвір’ї однієї з малинських осель спочиває родина. День трудилися на своєму городі на околиці Малина. Однак втома не позначається на привітній вдачі таких людей. Господарі з радістю зголосилися на спілкування з журналістом. Знайомтесь і ви: Микола Сергійович Мазуркевич. Це привітний 66-річний чоловік має таку ж привітну дружину Ніну Семенівну. У них гарні дочки, онуки.
Тут і живе віднедавна ювілярка, Надія Федорівна, котра має вже і праправнучку. Довге життя нашої героїні було сповнене набутків, але й усе воно позначене втратами.
Розповідати про матір почав Микола Сергійович. Однак кожен із присутніх достеменно знає історію життєвих випробувань, які лягли на плечі невеличкої жіночки з Радомишльщини. Із усіх деталей і сплелася історія життя Надії, яку я вам зараз і повідаю, звісно, у дуже скороченому вигляді, хоча й претендує вона на великий розділ у книзі «Історія в людях», котру варто було б написати і долучити у якості підручника до офіційних підручників історії.

…Жив собі і трудився заради шістьох своїх дітей Федір Боженко. Усе надбано власними руками, чесною працею. Трьом дочкам та стільком же синам є що лишити.
Діти ж теж знають ціну цим семи десятинам земельки — оброби ж її, доглянь урожай, кільком десятинам лісу між Дитинцем і Русанівкою, цим волам, коням та іншій худобині.
Знала важку ціну хліба змалечку й Надія, донісши своє знання дотепер. Вона, як і решта дітей, мала свої обов’язки. Адже праця була духом і хлібом, законом життя селянина. За звичайним ніби епітетом «працьовита» — увесь родинний і селянський уклад.
— Якби я не була працьовита, — робить свій перший історичний акцент старенька Надія Федорівна, — то мене і заміж не взяли б. Та якби не було надбаних батьком десятин, то теж не захотіли б мене взяти.
Як би там не було, ясна річ, юність і врода теж відіграли не останню роль. Коли приходила Надійка до своєї вже заміжньої сестри в Русанівку, на «гойдалках» придивлявся до неї майбутній чоловік. Скоро і повів її під вінець. Вінчання у церкві, вінок поверх вельона у ту далеку осінь ще й досі пам’ятає жінка.
…Слухаючи матір, син та невістка додають до розповіді звичаєві деталі, які й навряд чи зустрінеш у підручниках честі сучасної молоді. Одне те, що стосунки між хлопцем та дівчиною виявлялися дуже стримано і суто умовно, знають про ті часи й сучасні покоління. Однак суспільство було вельми вимогливим до визначення дівочої честі. Родина Мазуркевичів розповіла, як з пошлюбленої дівчини на другий день забиралася червона стрічка (ця прикраса вдягалася поверх білої хустки, якою традиційно у нас напинають після весільного церемоніалу на знак закінчення дівоцтва та початку жіноцтва). І клалася та стрічка до батюшки в Євангеліє. Якщо стрічка швидко виблякала, то це було вірною ознакою «нечесності» молодої. Про дівочу честь вивішувалося й червоне знамено на хату. Був випадок, який зберігся у пам’яті старших представників родини, що в хату однієї молодої, щойно виставили знамено, вдарила блискавка. Ледь не згоріло житло.
Так почасти через віру в силу божественних проявів, почасти через свою споконвічну охорону людських моральних цінностей, родина стояла на високому щаблі. Бог, родина і земля були триєдиним сенсом існування селянина.
Але прийшли інші часи з іншими цінностями, нав’язаними поліщукам, як і решті сучасникам Жовтневої революції. Хоча й не раптово селяни перейшли до нового способу життя, однак прийняли і його — а коли, скажіть, нашого народу був вибір?
Повіддавав усе краще до колгоспів Федір Оксентійович Боженко. Віддала, як частину своєї душі, надбане на ту пору й Надія Федорівна з чоловіком Сергієм Івановичем Мазуркевичем.
Чи вірили, чи не вірили в обіцянки про світле майбутнє наші селяни — для радянської влади те не мало значення. Мазуркевичі, як і решта люду, спізнали і характер «красної мітли», і «неприродного» відбору за суто більшовицьким розумінням.
Отак і жила Надія, пізнаючи гірку долю української жінки, від якої і рідний чоловік не міг уберегти.
Народила четверо діток — дві доньки та два сини. Одна донечка померла під час війни, захворівши на «свинку»: хто тоді міг перейматися проблемою матері і дитини, коли увесь народ потерпав від фашистського лихоліття!
Нині у старенької лишився один син, Микола, у якого і живе віднедавна. Адже донька-одиначка, з якою вікували вік, недавно померла, а інший син помер набагато раніше. Проте, зазнавши стільки лиха, родина не стала скупою на душевне тепло. Всі вони оточили піклуванням свою стареньку Надію. Вони й додали до розповіді про долю столітньої глави родини інші історичні акценти.
Згадали й про неймовірні податки, котрими було обкладене все, що можна було обкласти. Страшним і антилюдським по своїй суті був податок на бездітність. Щойно виповнювалося людині 18, як вона чи за неї мали віддати щорічно 150 рублів! Колгоспник за свою горопашну працю тих грошей не бачив ніколи. Ото лише коли продасть щось із городу чи хліва — ото і всі гроші. Маючи двох синів, Мазуркевичі сплачували за них.
Згадує син Микола, якою страшною повинністю був колгоспний труд. Від світання до смеркання він не бачив матері.
Якось мати доручила йому, шестилітньому, доглянути хліб у печі і вчасно його вийняти. Бо сказала б жінка бригадирові Бунчуку, що ще хліб не достиг, то жбурнув би той до гарячого черева з хлібиною відро води!.. (Господи, вкотре я вже чую від старожилів про подібні діяння бригадирів — наче їм хто задавав дух жорстокості. Бо чи могли народитися бригадирами-нелюдами?)
Отож мале хлопченя, боячись прогавити потрібний момент, раз-по-раз витягало недопечений хліб і колупало м’якуш — ні, не готовий. Та й годинника у хаті не було, щоб за стрілкою пантрувати. Переживаючи, що тісто не пропечеться наскрізь, Миколка перекинув, як млинця, хлібину…
Звісно ж, того дня родина хліба не бачила. Та й у інші дні доволі його наїстися не могли. До нового урожаю ніколи зерна не вистачало. У тітки дітей було багато, то навесні малеча харчувалася заячим щавлем.
Ледь колоски показували зерно, можна було скуштувати таку-сяку перепічку з нового урожаю.
Микола Сергійович зі своєю дружиною Ніною Семенівною, котра зросла і йшла заміж сиротою, згадують, що звичайним хліб був великим святом і в кращі дні.
— Бувало, якщо їде хто з дорослих базарувати чи з іншої причини до району, бере наперед із собою шматочок хліба, щоб, повернувшись, дати найменшим: «Це від зайчика!» А ми вірили і чекали того заячого почастунку.
Білий хліб, булки, малий Миколка бачив і їв лише на Різдво та Пасху:
— На Поліссі селяни того білого хліба ніколи не мали! Уявіть собі дитячу радість: я над усе любив білий хліб з’їсти зі шматочком сала…
Зрозуміло, що невістка Надії Федорівни Ніна у дитинстві жила і впроголодь:
— Було, що і руки хотілося накласти на себе. Мама загинула у мене на очах, потрапивши до січкарні. У той час і в родинах бідували, а лишитися без батьків — хоч у світ іди.
До слова згадало подружжя і про випадок, коли одну родину «розкуркулили», батька забрали, мати швидко померла, а дітей-сиріт «гуманна» влада вигнала з власної домівки. То ті зимували у власноруч складеному шалаші.
Але й доля Ніни була не легшою. Ще живучи з мамою, дівчинка харчувалася навесні коржиками з… конюшини.
Отак наш селянин ніколи не міг досхочу поїсти. Держава все пеклася, аби він не переїв, бува. Хоча й недоїдав, а віддавав державі всі свої сили.
До війни вся колгоспна робота була ручною.
Старенька Надія Федорівна розповідає:
— Все, що бригадир загадає, все робили! Жито в’язали, картоплю заступами копали, молотили… Робили, як чорні воли.
Син продовжує:
— Приходить жнивна пора. Попереду косар косить. За ним дві в’язальниці складають у копи. Їздовий присилає на кидальників, які звозять усе в скирти. Бувало 9-11 скирт стоять. А молотять до зими і взимку. Бо не встигають. Працювали день при дні. Я особисто з чотирнадцяти років. Вихідних поняття не було. Це вже аж при Брежнєві з’явилося.
Повертаючись до розповідей столітньої землячки, я запитую, які ж часи запам’яталися найбільше. Старенька говорила про голодомор. І навіть коли діти й онуки оповідали вже про щось інше, Надія Федорівна повторювала уголос:
— А найстрашніше — то голодомор…
…У цю мить до хати заходить ще одна людина. Приїхала тітку привітати небога Катерина Миколаївна Боженко, вчителька з Дитинця. Вона теж долучається до розмови, бо має на пам’яті чимало родинних оповідок.
— У голод люди мерли дуже. А був у селі такий Василь Бомбур, який зголосився трупи вивозити до ями на кладовище. Ото цим і заробляв шматочок хліба.
— Наша сім’я вижила, — додає Микола Сергійович, — завдяки батькові. Він був дуже майстерним бондарем. Пощастило в тому, що на радомишльський пивзавод треба було гарного бондаря. Там він і отримував невеличку пайку хліба, якою і рятував родину.
Бондар Сергій Іванович воював , а в 1943-му був поранений у руку й ногу, що зробило його калікою на все життя. Помер ще у 1976-му з незаживаючою раною від розривної кулі.
…Скільки ж ран не загоїлося у душі Надії Федорівни, знає лише Бог. Жінка не скаржиться. А з розповідей уже літнього сина можна рахувати їх довго — пальців на руках не вистачить:
— Знаєте, хоча й люди скаржаться, що зараз важко, але ж по-справжньому важко було тоді… все, що мої батьки і ми вирощували, забирала держава. Продукти здавалися на «контрактацію». Одного м’яса треба було здати за рік 80 кг. Я вирощував кролів, а не знав, яке воно на смак, кроляче м’ясо…
Час минав. Держава міцнішала на людських мозолях. А на заміну дарувала народові нові звичаї і традиції. Вони химерно перепліталися з традиціями споконвічними.
— Яка ж то велика радість була, коли радіо з’явилося у хаті. — Це згадує Ніна Семенівна. — Так як зараз з нетерпінням чекають телесеріал, так чекали й радіопередачі. Досі пам’ятаю, як долинало вранці з «тарілки»:«Над полями зорька светится!». А ще був звичай по тижнів два крутити на радіо котрусь нову пісню, щоб люди вивчали. Полюбилася мені одна:«Я шахтарочка сама, звуть мене Маруся. В мене чорних брів нема, та я й не журюся…».
Так умів радіти життю наш народ, чи був він царський, чи радянський. З вдячністю згадує родина й першого трактора, який з’явився у колгоспі в далекі 50-ті, «лампочку Ілліча», і кіно привозне.
Але корінне традиційне своєї споконвічної території не віддавало «світлому майбутньому». Чи то містика, чи випадок, проте траплялися й дива.
Ніна Семенівна згадала дивовижне:
— Привезли кіно, простирадло-екран напнули на церкві. То тут така буря раптом здійнялася!.. Більше кіно на Божому храмі не показували. Але дивитися кіно до клубу любили йти всі. Мене й Микола водив. Однак не так, як тепер. Віддасть мені потай квиточка, щоб ніхто не бачив, ото і всі загравання. А як йде проводжати, то тримається відстані. Як же інакше? Не було розпусти, та молодь уміла весело відпочивати. Вечорами не змовкали балалайка й мандоліна. На престольне свято село аж тріщало.
Однак скажу, і Микола підтвердить, що і строгі традиції тримали так само. Як наставав піст, їли пісне, а до клубу хоч і йшли, та не танцювали.
— І пісні страви були смачні. З дитинства любив мамині коржики. Для них робилося спеціальне мочання — товклося і запарювалося конопляне насіння. Смакота, скажу я вам. Це зараз коноплі — наркотик. А колись у селянському побуті без конопель не можна було…
Спогадам родини кінця-краю нема.
…Ось і написано кілька сторінок із омріяного підручника «Історія в людях». Автор їх — великий життєлюб і трудівниця Надія Мазуркевич, а співавтори — її нащадки. Цим людям ніхто ніколи не заплатить гонорарів за їх спогади та премій за їх довготерплячість. Та й вони не потребують їх. Старших, що зазнали справжньої біди, більше турбує душа молодого покоління. Нехай же чутливим душам молодих сучасників стане настановою звичайне й героїчне водночас життя сторічної українки. До моралі опускатися не буду. Закликаю вас піднятися, возвиситися до піднебесної вершини ювілярки.

2007 (?)

(Грудень, 2013)

Представити Василя Сташука можна окремо для тих, хто знайомий з його творчістю, і для тих, хто жодного Сташукового рядка не прочитав. Кому потрібніший наш з ним передювілейний діалог? Гадаю, і першим, і другим. Василь Сташук має багато літературних досягнень та відзнак. Можна довго говорити про його громадську діяльність, про роботу в газетах, про фундаторство й різні ініціативи.
Завітаймо на короткий час до творчої світлиці земляка, котрий 1 січня 2014 року зустріне своє 70-річчя, щоб привітати його.
Із вікон тієї світлиці видно й наші Савлуки, де народився Василь Федорович, і Брусилів, де вже чимало років мешкає поет. Видко Малин, Полісся, Україну.
– Із дитинства й молодості яке із новорічних свят найбільш пам’ятне?
– Святкувань Нового Року та дня народження як таких не було. Ви ж знаєте, які були роки. І які свята у родині без батька? Справді святкову незабутню атмосферу вперше пережив, коли був двадцятирічним парубком. Зібралося нас із семеро хлопців та дівчат. Хтось добув колгоспні коні. Ми на санях із баяном і транзистором рушили до лісу. Коні мчать, дзвіночки грають! Засніжена природа, казкове вогнище… Коля Єсипчук, нині малинчанин, мабуть, пам’ятає той новий рік. Декого із тих друзів уже немає… Веселились, грали на баяні (і я трішки грав!), кидали на щастя гроші у вогонь…
– Радості були звичайні, але яскравіші?
– Скажу так, повторюючи когось із творчих людей: дякуючи нещасливому дитинству став поетом. Бо більше й гостріше відчував. Благополуччя і статки гарні тим, що не треба ні про що думати. А в нестатках розум і душа постійно шукають відповідей на важливі життєві питання.
– Тобто, такий досвід допоміг відчувати справжнє і несправжнє…
– Такий досвід наповнює творчість змістом. Наведу такий приклад. Коли я жив у Києві, був у мене творчий вчитель Абрам Кацнельсон. Я ходив до нього на літстудію, слухав його зауваження. І він пояснив мені творчість раз і назавжди. Якось приніс йому один із міністрів вірші своєї дочки. Вчитель почитав і сказав: «Загалом нічого. Але вони несправжні. Душі тут немає. – То як же бути? – Коли ваша донька переживе велику любов без взаємності, у цих віршах оселиться душа. Бо це ще не поезія».
– Ваше визначення поезії у зв’язку з цим?..
– Можна скласти вірш, як дрова. Але якщо ти не відчуваєш того, про що пишеш, то краще не пиши.
– Ви безперервно у поезії багато десятиліть. Пишете, бо…
– Бо душа не втомлюється любити. Буває сплю, а вірш будить – записую, потім лише правку додаю. Душа у постійній роботі. Принаймні, моя душа не старіє. І не я один такий. Неповторна лірика з’явилася у Павличка, коли він був уже дуже зрілою людиною. Поки наші серця чують, будуть вірші. Бо придумати вірша неможливо. Можна лише почути його у собі.
– Виходить, що поет постійно живе душею привселюдно навиворіт?
– Так жили й писали мої улюблені Єсенін, Сосюра. Страшно оголювати душу постійно. Але якщо ти поет, то інакше ти не творитимеш. Без самобичування читач не відчує поезії. Якщо скористатися словами великих, Гарсіо Лорка сказав: «Сумна та радість поетом бути». Та й не треба далеко ходити – достатньо звернутися до Сингаївського, ще не прочитаного і не почутого: «Бо душа поета – ніжна терпелиха, що себе не може вберегти».
– Чи бували періоди, коли ви роками не писали віршів?
– Місяцями – так. А щоб роками – ні.
– Що ж змушувало замовкати?
– Переживання зради. Коли хочеться спалити вірші, на які надихнула людина, котра потім зрадила. Щоб ніхто не смів торкнутися до того, що я пережив.
– І спалювали?
– Ні. Проходило. Вчився знову жити і любити. Завжди пам’ятатиму слова Михайла Клименка, який редагував мої вірші: «Таких віршів про любов, як у тебе, в Україні небагато поетів мають». Мене це зобов’язує тримати високу планку.
– Ви згадали Клименка… Гадаю, він незаслужено забутий, перебуває у тіні.
– Знаєте, якби він жив у Києві… Не хочу нікого образити, однак, як ведеться, до визнання «пхають» друзів і товаришів, часом не вартих уваги. Є визначення – літературний літератор. Оце про таких. А Клименко?.. Його немає у наших хрестоматіях, але він є у антології світової літератури. Цим все сказано.
– Хто з наших поетів теж заслуговує більшої уваги, ніж має?
– Не треба далеко ходити. Той же Микола Сингаївський. Його «Чорнобривці» – еталон української душі. «Чорнобривці» знають всі, а чи знають іншу поезію земляка? Що говорити про нього, якщо навіть визнані класики недостатньо поціновані. Візьміть сонети Тичини – це поет світового рівня!
– А як почалася проза у вашій творчій біографії?
– Це був 2004 рік. Я брав активну участь у подіях на Майдані. Враження й переживання переповнювали мене. Так з’явився перший публіцистичний твір «Те, що минуло, не минає». Останні рядки: «Народ вибрав Ющенка. Тепер Ющенко повинен вибрати народ».
– А він таки не вибрав.
– Таки не вибрав…
– Що ж у прозі далі відбувалося?
– Свої думки щодо Чорнобиля, згадка про Великі Кліщі (виселене село Народицького району) – вклав у публіцистичному нарисові «Останній лелека». Зараз я б уже дещо переробив би, здається, міг би краще. Але земляки читають і дякують, тому далі тему Полісся, нашої духовності і моралі, до чого ми прийшли, торкав у «Голосі спаленої трави». Лише потому з’явився роман «Западня для Івана Денисовича».
– Я чула, що Юрій Мушкетик схвально відгукнувся про роман.
– Для мене стало справжнім святом, що роман отримав минулого року відзнаку – премію Василя Земляка. Я дуже шанував Земляка, тому така оцінка мого «Івана Денисовича» для мене багато означає.
– А щодо творчих планів?
– Поговоримо, коли плани будуть реалізовані, а задуми – втілені.
– Які принципові речі важливі для вас так само, як і творчість?
– Не бути падлюкою. За будь-яких режимів лишатися людиною, не гнутися, мати свою думкою. Якщо відкинути все, моє сумління втішиться тим, що я не продавав і не продався.
– Мимоволі спонукаєте мене до запитання про нинішній Майдан.
– І в 2004, і тепер – я з Майданом! Але ми ще лише на початках. Нація формується. Однак вже маю стовідсоткову певність – нація буде. Так, Хохляндію творили довго і старанно, робили все, щоб людина не мала індивідуальності і нації. Так само довго триватиме процес повернення. Ліна Костенко права: «Всі нації уже збулись, а ми ще стоїмо на старті». Нам ще багато працювати над собою, щоб побороти «колінозгинання». Ми ж іще насправді з колін не піднялися. Адже в масі своїй не дійшли розуміння, що Україна починається в кожному з нас. Бо дехто каже, чому він не на Майдані: у того бензину немає, того жінка не пускає… Жанну д’Арк перед спаленням просили відректися, буцім, і король тебе, Жанно, зрадив. А вона відповіла: «Король зрадив, а Франція – ні!» Тоді у Франції народилася нація. От і ми виходимо на цей шлях.
– Що кожен має зробити для України, чим пожертвувати?
– У кожного своє уявлення про жертовність. Олекса Гірник, відомий усім патріот, висловив свій протест через самоспалення. Його намагалися й намагаються виставити божевільним. Ось і на Майдані був випадок самоспалення, який припинили. Зводять на неадекватність. А зрозуміти просто – так, і ніяк більше, людина висловлює свій протест, свою думку – через самоспалення. Жертовність і присвята Україні може виявлятися по-різному. Хіба можна применшити жертовність тих, хто відсидів по радянських таборах? Це, скажімо, Стус. А як вам така моя думка: Сосюра й Тичина не були у тюрмах, у чомусь пішли на компроміс, славили партію, режим. Але той факт, що вони робили все, щоб збереглося українське слово, українська поезія, – переважує негатив. Це теж немало. От і зараз – лишається актуальним зберегти українське слово, а з ним – і честь, гідність. Зробити все, щоб лишилася українська пам’ять. І щоб лишилася пам’ять поліщука. Бо коли людина здатна уголос сказати «я – українець» або «я – поліщук», вона вже чогось досягла. Де б я не виступав, повторюю: будьте українцями і не бійтеся про це казати. Не бійтеся казати правди. Олесь Гончар щодо цього висловився: «Казати правду – найважче». Для початку – хоча б собі.
– У вас вже стоїть новорічна ялинка?
– Так. І щороку. Коли доньки були молодші, і тепер також. Але я в дитинстві і юності стільки дерев насадив, що мені природа вибачить новорічну ялинку. Коли їду на Полісся по гриби та ягоди, входжу у свої ліси – ті, що ми садили разом з тим же Колею Єсипчуком: він штирем робив луночку, я вкладав саджанець – тепер мої ліси велично шелестять…

Вірші Василя Сташука

***
Хтось сміхом сипоне у душу,
Як сіллю – в рану ножову, –
Що я, такий-сякий дворушник,
І вішаю «лапшу на уши»,
Що вже не так, як всі, живу.
Мовляв, ну що мені ще треба?
Мандруй на піч і жвачку жуй,
Про нас вгадає, звісно, лейба,
Запросить весело до цебра –
Ото вже буде сабантуй!
І справді, що мені ще треба,
Яких достойних кренделів?
Довірсь словам, спитай у неба.
Спитай лишень самого себе, –
У високосних журавлів.
Сходи на батьківські могили…
Спитай, чи так ми живемо?
Чому нам світ уже немилий,
А на чужих холодних схилах
Ми кров свою уже п’ємо.
Десь бродять зорі безталанно
Серед засніжених руїн.
І знову – біль, і знов – кайдани,
Якщо в рядках моїх не встане
Душа з уярмлених колін.
***
Любить Шевченка – Боже! – як це просто!
Волать затяжним ґвалтом «Заповіт».
Носити справно квіти до погосту,
І вправно проголошувати тости,
Від котрих почорніє білий світ;
Ходить в народ, як у корчму – з похмілля,
Чоломкатись до хрускоту щелеп,
Благословлять своє чуже весілля,
Немов сукати з брата сухожилля –
У сухоребрий вилощений склеп.
Любить Шевченка – ревно бить поклони,
Єлеїти заціплені уста.
Прогендлювать всевишнього хитона,
І продавать за срібняка з амвона,
Ордою розіп’ятого Христа.
Любить Шевченка – спопелити квіти,
Що на колінах віддано тремтять!
Любить Шевченка – треба вовком вити,
Коли його співають єзуїти
Під всевельможне і гучне «Гаття!»
Любить Шевченка – в руки брать сокиру,
Щоб від парші і сліду не було.
І не дай Боже, сотворить кумира,
Щоб і моя уже свавільна ліра
Не заблудила в сує за селом,
Дай боже, не зігнутись, не заплакать, –
І не шукати броду – в круговерть.
Через ліси, поля, через байраки, –
Грядуть – мої братове – гайдамаки –
Під переможне: «Воля або смерть!»
Любить Шевченка… йду, молюсь на Кодню,
Де Гонту ждуть Тарасові слова.
І він прийде під зорі Великодні.
І упаде безславно у безодню
Невігласа остання голова.
***
Я – неминучий… Не мину ніколи,
Навіть тоді, як в землю перейду,
Десь у свавіллі безуму й крамоли
Я не прийду у світ бездарно голим,
А зіркою Всевишнього зійду.
Я у гріхах стодзвонних неминучий,
Як у вогнях – душа Залізняка.
Тут все моє: від соняхів – до тучі,
Тут пращур мій ніколи не падлючив.
І я не плакав мовчки у рукав.
Щоб неминуче душу розпанахать,
Прийду і стану на семи вітрах.
Тут все моє: від сволока – до плахи,
Від втіхи – до чорнобильського жаху,
Де й досі наше сонце в міражах.
Я неминучий у праотчих водах,
Що б’ють ключем з нуртуючих глибин.
Я – неминучий на своїх клейнодах,
Де тільки честь козацька верховодить, –
Під легіт колискових – до сивин.
Я – неминучий у прийдешнім слові,
Що мою душу грішну не мине.
Я – неминучий у своїй любові, –
Засвітиться над світом бурштиново,
І десь на вежах грому спалахне.
Я перейду у вічність неминуче, –
Як дух. Що гартувавсь у курені.
Тут все моє: від соняхів – до тучі.
Від борозни праотчої – до кручі,
Де Гонта сталить душу у вогні.

Діти вмовили Марію продати корову. Довго вмовляли, бо жінка попри всі хвороби й немочі тримала свою круторогу заради онуків. Малеча мусить рости на здорових сільських харчах. Але відколи хронічні недуги почали частіше нагадувати про себе, Марія й сама запереживала – це ж і сіно надбай, і гній почисти. Як то воно вдові?
Останньою краплею стала зламана нога. Однак і тоді сусіди виручали. Так заведено в селі – відлучаєшся на день-два чи, борони Боже, потрапляєш до лікарні – сусідка йде на твоє хазяйство. Обом добре: у тебе попорано, а сусідка молоком смакує. Бо скільки ж тих корів на все село лишилося?
Продала годувальницю і наче знову осиротіла. Втомилася жінка втрачати. Нестарими пішли одне за одним батьки. Молодим помер чоловік Михайло. Тому довелося самій дівчаток піднімати, навчати. А вони матері не підвели. Старша дві освіти медичні має і працює на швидкій допомозі, молодша спочатку училище закінчила, а потім педагогічний. Працюючи в столиці у банку, ще й диплом фінансиста отримала.
Мріяла Марія, що дівчата після закінчення школи здобудуть професію і повернуться в рідне село. А куди ж було повертатися вже? Добре, що онуки люблять у бабусі гостювати. Троє їх Марії. Молодша донька назвала своїх дітей на честь батьків – Міша і Маша.
Родини дочок тепер стали найбільшим щастям жінки.
І не те боліло жінці, що її жіноча осінь стає холодніша й сумніша, а те, що сонце для рідного села котиться за обрій. Нестає села. Є селяни, живуть у Вишеві – одному із тисяч таких занепалих куточків України. А села їхнього немає, ніби з-під них висмикують! З теплих турботливих рук забирають! Хто? Яка сила? Не знає Марія відповіді на ці питання. А якби знала, то хіба б зарадила?
Ніколи було пектися про філософію, коли спочатку доглядала лежачу свекруху, потім рідну бабу Мар’ю, у домі якої зросла, бо у матері одна за одною народилися ще дві доньки; потім ще одну свекруху – вже і другої свекрухи немає, і другий чоловік помер.
Двері Маріїної домівки завжди були відкриті для близьких і далеких родичів, бо хотіла, щоб родина купи трималася і в радості, і в скруті, і в хворобі. І коли смерть забирає близьку людину.
Та забагато було тих смертей. Найгіркіше, коли хтось рідний молодим іде із життя…
І як настає весна, Марія поспішає навести лад і провідати рідні могилки – у Недашках, у Вишеві, у Мар’ятині.
Вона знає ці села, як рідні. Усю околицю з Плугатарем, Дермановкою разом. У Мар’ятині народилася, у Плугатар заміж вийшла…
Знає ці села, бо любила їх і дбала, коли була головихою.
А ще до цього переходила рідні поля й ліси уздовж і впоперек. Із Мар’ятина у Базар ходило аж вісімдесят школярів! І Мар’ятин, і Вишів, і Дермановка (Трудолюбівка) цвіли й плодилися. Тому й гадки не було покидати рідну землю, проміняти її на столицю чи Житомир з Малином.
Світло жилося. Стала завклубом спочатку у рідному селі. А коли закінчила Житомирське культосвітнє училище, пішла бібліотекарем у Трудолюбівку.
Де ті клуби, де ті бібліотеки? Тут і шкіл уже немає… Лише у Вишеві жевріє бібліотека завдяки Вірі Чуєвій.
Марія теж любить читати, кілька газет виписує, щоб знати, чим живе Малинщина й країна. Чим живе і як живе. Щоб хоча б так зв’язок тримати із зовнішнім світом. Бо ж тут у Вишеві – як на острові. Може місяцями автобус не ходити. Як хочеш добирайся до Малина! А це підприємець Олександр Столяр, дякувати Богові, врятував. Уся громада кланяється Столяру! Знову є зв’язок з великою землею – і діти можуть приїхати в гості, і ти до дітей. Може, ще й інша рідня добереться. Бо Марія звикла, щоб у неї була повна хата – кожен міг сподіватися і на щедрий стіл, і на допомогу, і на пораду.
Які ж вони рідкісні, ті посиденьки у колі родичів. Сядеш обідати сама, то кусень у горло не лізе. Так гірко.
Казали старші, що так важко і гірко було після війни. Щоб отака пустка і безпорадність! Хіба ж думала Марія, що так раптово, за кілька років село перетвориться на пустку? Занепаде й стане на коліна! І нікому підвести тих літніх вдів, щоб випросталися їх натруджені спини, не боліли натруджені руки…
Поки попідростають оті малята, що їх жменя у селі, то нікого буде підводити. Хоча й родяться діти у селі, а чи відродять вони Вишів? Чи їм дадуть це зробити і чи самі вони захочуть? Оте маля найменше, що у Люди Ходимчук – яка його доля: вишівська чи чужинська?..
Хто молодший із чоловіків, їздить далеко на заробітки – діти виростають без батька, жінки самі побут тягнуть.
Більшість ще спроможних чоловіків і жінок можуть розраховувати лише на гроші, виручені від ягід і грибів. А коли яблучний рік, то ніде в селі та околиці жодне яблучко не лишиться на дереві, несуть і здають, бо кожна копійка дорога. Ще молодші чоловіки допомагають старим людям: тин підправити, дров нарубати чи скласти. Як у допотопні часи, переходимо на натуральне господарювання. Чим тут похвалишся?
Було, років ще з двадцять тому, новин і новин щотижня! Зателефонує Любов Іванчук із «Малинських новин», розпитає, як у селі живеться, приїде – так Вишів жив спільним із районом життям, у ногу йшов з часом. Не забуде Марія ніколи матеріал про село з такою світлою життєстверджуючою назвою: «От і Вишів на орбіту вийшов»… А зараз теж на орбіті, як окрема планета. Відірвана планета.
Сюди, як в інший світ приїздять, а потім наче дорогу забувають. Минулого року хоча б: завітав Фролков, по селу списки склали – записали, хто взяв би на утримання корову, хто коня. Люди зраділи, адже тобі молоко – доглядай лише худобину, теличку здай, а так тримай корівку і радуйся, що ти господар. Нарадувалися…
А ще були збори, коли обіцяли пилораму відкрити. Поманили людей роботою та заробітком. Щось і тут не зрослося.
Отака орбіта. Петля, а не орбіта. Вийдеш на село, центр порожній. До клубу в хащах уже років п’ятнадцять ніхто стежку не топче. Тільки й чуєш відлунням у пам’яті голоси… Закриєш очі і ті голоси впізнаєш, а відкрити боїшся. Хіба ж зараз усміхнуться тобі так дівчата з ансамблю «Колосок»? Висипався колосок, зерно погубилося в стерні й прибило багнюкою. А вскрізь же ті жіночі голоси чути було: й у клубі, й на обжинках. Конторські дівчата, колгоспниці, вчительки.
І все ті сільські жінки встигали. Робота, домашні клопоти, поранка. Дітей ростили і в світ виряджали. А ще кожна була сама собі годувальницею. Рідко хто хазяйство не тримав. З роботи – в город, з городу – на колгоспне поле, з поля – до корови, від корови – до баняків. Й при тому людьми лишалися.
Скільки жінка в селі винесла на собі! Марія озирається на свою молодість і читає її ніби казку. Погляд вихоплює із пам’яті то ту, то іншу сторіночку. Ось вона бібліотекарем у Трудолюбівці, де не менше, як по п’ять душ у кожній хаті жило. Як привозили до клубу індійське кіно, то всі не могли вміститися.
Велику громаду чотирьох сіл довірили Марії, коли вона була ще зовсім молодою. Спочатку була головою сільради, пізніше – і бухгалтером, і секретарем. Колись турботи голови сільради відрізнялися від теперішніх. Інша система була. Доводили до тебе план заготівлі молока, яєць. Працюй. Викликали у райком на доповідь про успіхи заготівлі у сільсекторі.
Люди охоче здавали молоко на вишівську молочарню. У селі в кожному дворі тримали по дві корови. За літр молока платили, здається, по 23 копійки. І на здане молоко людям пропорційно комбікорми давали.
Згодом і Плугатар став близьким не лише по роботі. Вийшла заміж у це село, народила доньок. Жила у свекрухи.
У 1984 році дали хату у Вишеві. Здавалося, що все у житті йде на розквіт. Бачила для дітей перспективу, мріяла онуками у селі обрости. Щоб отих 1400 населення на території сільської ради більшало її паростям.
От воно і є її паростя, та в селі йому нічого робити. Особливо ж тепер, коли школу закрили. Ця багатотерпляча школа вже не вперше закрилася. Але тоді, коли у 1974 році закрили під час укрупнення колгоспів (Вишів пішов до Морозівки), за пару років все повернули назад. Згодом і колгосп знову став свій. Повірили, що Вишів на своїй орбіті рухатиметься стабільно.
Даремно повірили. Струсонув Чорнобиль, потім політичні зміни. Сама Україна не відомо, як на орбіті утримається, он тільки й губить по дорозі й людей, і добро. Марія дивиться на ці занепалі поля, що не обробляються, і розуміє, що радітиме за своє село нескоро, бо поки нічому.
Як тільки не стало колгоспу, сім’ї з дітьми старалися з села виїхати. А як не стало школи, то і зовсім край прийшов. Та жменька вишівських дітей їздить до школи у Діброву. По що ці діти мріють, у що вірять? Які горизонти бачать?
Марія дивиться своїми очима і міряє своїм життям. Вона несе свою долю вишівською стежкою і вже нікуди не зверне. Природа, люди, історія – це все в її серці, і вирвати можна тільки разом із серцем. Тут хоча б донести його пам’ять до своїх онуків, щоб знали, як на цій поліській землі, на цьому богом забутому кутку, де українці, росіяни-старовіри, поляки та чехи ділили й ділять одну скибку хліба. Крихтами її посипають стежку, щоб таки був позначений напрям із минулого у майбутнє.
… Вийшла Марія за звичкою у двір – настав час поранки. Та порати нічого. Місяць, як продала свою круторогу.
Звично пройшлася стежкою, якою вигонила корівку на пашу. Подумки порахувала, що у Вишеві тепер лише вісім корів. Старі сусіди Грегулі теж свою корівку збули – вік уже не той. Мабуть, і вони так само тужать. Є за чим. Раїса Гнатівна вік у школі пропрацювала, наших дітей вчила, директором школи була.
Молода директор школи, що закрилася, вже у статусі колишньої. Зате дитятко маленьке є в сім’ї після старшеньких двох. Може, якось воно все налагодиться ще у Вишеві? Якимось дивом, помахом.
Глянула Марія на вулицю – в один бік та протилежний. Сутеніло. Ніщо не тривожило тиші – Вишів тихо плив своєю орбітою. У Марії на цій планетці є донечки з сім’ями, онуки, односельці. І могилки у соснах та акаціях… І орбітою крові рухалося до серця й живило серце завжди тепле й ніжне почуття. Воно знайоме всім, хто родився в селі і селу себе присвятив.
2014 (до війни)

З людиною, котра живе інакше, вести розмову – неабияка відповідальність. Бо інакшість її так і лишається таємницею, навіть коли тобі цю таємницю привідкривають. Тому важливо максимально точно передати думки й слова такого співрозмовника.
Наталія Дідківська, талановита поетеса із Недашок, сама ростить і виховує сина Сергія, хоча стверджує, що це син ростить і виховує її…
Сергій – дитина-інвалід. Шістнадцять років живуть мама і син у своєму (іншому) світі. Цей світ відомий лише його людям. І розповідь ця, записана зі слів Наталії, для тих, хто ніколи не був і не буде там. Але щоб наблизились.

Початок
Коли стало зрозуміло, що у мого синочка ДЦП, пережила страшні часи. Піді мною розверзлася земля. Не вірилося. Сподівалася, що з’ясується непорозуміння, син стане на ноги.
Три роки не могла прийти до тями. Відійшла від Бога, від світу. Все ненавиділа. Сприймала це як покарання і не знала, за що. Любов до дитини поєднувалася з відчаєм.
Кожна жінка, яка народила дитину, знає, що любов до дитини приходить разом з нею. Але любити – це одне, а прийняти свою дитину, яка вона є – зовсім інше. Це стосується не лише матерів, котрі мають дітей-інвалідів. А взагалі: справжнє материнство завжди повинно приймати і бути готовим до випробувань.

Світло
Мій синочок підростав. Фізично ставало все тяжче, а от психологічно й морально йшло полегшення. Людині, щоб прийняти щось, потрібно звикнути. Як тільки приймаєш, починаєш змінюватися. В який момент відбуваються ці зміни, зовсім непомітно.
Для мене ці зміни полягали у тому, що я побачила свого сина іншими очима: який він світлий, життєрадісний. Побачила сина душею.
Теж буваю слабка і плачу. Адже хотіла б, щоб синочок був здоровий. Однак я дійшла розуміння, що ця дитина прийшла в світ саме такою й інакше не буде. Що це насправді дарунок: уповні зрозуміти й відчути все, що вміщає в собі любов.

Любов
Ми можемо сотні разів чути й повторювати самі, що людина створена за образом і подобою Бога. Можемо повторювати і не розуміти, що якщо він є любов, то і ми, кожен з нас – є любов. Коли ми доходимо до розуміння суті цієї подоби, то інакше й дивимося на власну внутрішню еволюцію.
Однак це не приходить за один день, але приходить обов’язково.
Розуміння любові прийшло до мене через сина. Він з’явився у моєму житті, щоб я навчилася любити, навчилася людяності і співчуття.
І коли дякую Богові за свого сина й за себе, я абсолютно щира, хоча мені й дитині жити непросто. Дякую, як би гірко не було. Бо насправді ми не знаємо, що таке найгірше.

Милосердя
Останні роки люди почали дуже змінюватися, зростати духовно. В них стало більше милосердя. Адже співчуття і доброта – це все таки пасивні почуття, а милосердя – активне. Люди допомагають. Мене й мою дитину це дуже підтримує. І суть милосердя не лише в тому, що комусь надана допомога, а що й сама людина при цьому міняється, вона вже ніколи не лишиться немилосердною.
Так, є люди, які ігнорують сам факт інвалідності мого сина (чи іншої подібної людини). Сергійко хоче розмовляти з усіма. Однак відповідають не всі. Хтось заговорює до сина, а хтось робить вигляд, що не чує його. Очевидно, вони бояться того, чого не розуміють. Бояться наслідків контакту.

Люди
Більшість людей, які ходять до нас, син упізнає по голосу. І тому він знає по першому слову з порогу, що ось ця людина до нього заговорить, ось ця – ні. Я бачу, як син почуває себе обкраденим…
Але розумію тих, хто уникає контакту з Сергійком. Вони сумніваються, що якщо перший раз це зроблять, чи ж зроблять це іще й іще. Нікого не засуджую. Адже не кожна людина ще й здатна проявити свої гарні й добрі якості, не кожна людина психологічно готова. Це праця не одного дня і навіть року.

Безвихідь
Були випадки, коли мене й дитину ображали, дорікали мені.
Якось давно сторонній чоловік поставив мені у вину – грубо сказав, що я тільки й спромоглася, що народити сина-каліку. Мені було дуже гірко.
Хай би там як, але моя дитина у її стані має все, що необхідно. А найголовніше – має мою любов, котрої, подеколи, не вистачає іншій здоровій дитині. Готова у будь-чому вщемити себе, але дати синові максимально те, що він потребує.
Такі думки тоді (та й зараз) я протиставляю подібним звинуваченням.
Через багато років той чоловік захворів на рак.
Одного разу, зустрівши мене, попросив пробачення. Гадаю, він відчув, що таке безвихідь, коли нічого не можна змінити.
Але я й не тримала на нього зла відпочатку.

Зв’язок
Кожен дійде висновку сам. Жорстокий стане милосердним, а байдужий – полюбить. Але завжди потрібно пам’ятати, що є слова, які не можна вимовляти уголос, бо вони ж тобі й не даватимуть спокою.
Бог посилає одну людину іншій заради того, щоб прийшло розуміння істинних речей. І чим більше захаращено й занедбано душу однієї людини, тим сильнішим буде вплив з боку іншої людини.
Так само рятівним став уплив моєї дитини на мене. І все, що у мені є найкращого – це від мого сина. Він навчив мене дисциплінованості, організованості. Навчив гостро реагувати, коли ображають слабших, ставати на їх захист.
Через сина мені відкрилося найголовніше: розуміння і відчуття безумовної любові.

Тандем
Відколи я прийняла хворобу сина не як Божий гнів, а як дарунок, встановилася внутрішня рівновага, відчуття гармонії зі світом.
Така ж гармонія існує і в спілкуванні з Сергійком. Дивлюся на світ очима сина, живу його почуттями і відчуттями.
Важко дохідливо пояснити, наскільки самотні такі люди, як мій синочок. Вони живуть у своєму світі. А свого тіла не сприймають, хоча почасти дуже потерпають фізично. Синові далеко не все треба те, що він потребував би здоровим. Отож навчилася керуватися його потребами. А заодно зрозуміла, що й здорових дітей мами часто сприймають неправильно. Здебільшого керуються тим, що вони краще знають, що треба їх дітям, лишаючись насправді глухими до них.
Ми з сином як тандем – одне ціле, тому гостро відчуваю і його біль, і його радість, і його бажання.

Інший
Він, як і всі люди, переживає радість та інші позитивні емоції. Його зв’язки із нашим світом виявляються, наприклад, у любові до музики. У нього надзвичайно розвинений слух. Варто зазвучати по радіо першим акордам мелодії чи пісні, він безпомилково впізнає її, коли я думаю, що звучатиме зовсім інша пісня.
Син любить, коли я поруч з ним. Ці почуття зовсім чисті, без нашарувань комплексів і стереотипів, через які згодом страждають взаємини батьків і дітей. Синівська любов мого Сергійка дуже природна, ніщо не гальмує її. Такі діти також живуть у безумовній любові, бо якраз умовності й формула «любити за щось» ніколи не торкнуться цього їхнього сонячного почуття.

Квітка
Коли переживаю втому чи розчарування, швидко оговтуюсь, помітивши раптом якийсь світлий штрих у навколишньому світі. Тоді повертається відразу запорука внутрішньої гармонії – любиш і радієш життю просто так, на порожньому місці.
Поганий настрій зникає, і бачиш, яким прекрасним Бог створив цей світ. Він іноді кидає маленький штрих, щоб я це розуміла постійно. Щоб я бачила, що ніколи не буваю сама, що ніколи не лишаюсь наодинці зі своїми печалями.
Ось одного разу поверталася засмучена додому. Йшла повз пустище, заросле полином. Глянула мимоволі, а там, серед хащів полину – квіточка маку. Така тендітна і яскрава! Це ніби лист мені, прекрасне послання про те, що життя наповнене багатством радості і краси.

У спілкуванні й побуті Наталія – така ж, як і всі ми. Живе звичайними щоденними турботами: вчасно посадити й викопати картоплю, заготовити дрова на зиму, знайти годинку сходити в ліс по ягоди чи гриби, двічі на рік традиційно по-українськи вибілити хатинку всередині і знадвору.
Жінка перебуває у постійному спілкуванні з подругами, колегами по творчості, старшими односельцями. Двері хатинки завжди відчинені для гостей. І сама провідує літніх та залюбки посидить з чиїмись дітьми та онуками. Людське коло села для неї тепле й затишне. Підтримку людей відчувала багато разів і безмежно їм вдячна.
І хоча маленький дім Наталія може покинути не більше як на кілька годин, відлучившись у Малин за ліками для сина, вона не вважає своє життя обмеженим і обікраденим. Черпає з нього дари й намагається іншим передарувати.

У школі з історії я мала п’ятірку. У тій школі. З тієї по-радянському трактованої історії. Однак історія Криму і тоді, і дотепер лишилася для мене, як, гадаю, і для більшості моїх співвітчизників, білою плямою. Я любила Крим тому, що моє прізвище мало з цією географічною назвою один корінь. І мріяла побувати в Криму.
Побувала взимку в середині дев’яностих, супроводжуючи на відпочинок своїх учнів-чорнобильців до санаторію в Алушті.
З тих трьох тижнів перебування на субтропічному чорноморському узбережжі лишилися ніби не прив’язані до реальності пазли: на трояндових кущах горіли бутони; у лютому можна було ходити без куртки; лікарі й масажисти переживали, буцім, мусять до нас, радіаційних торкатися, а їм ніхто за те не доплачує; у їдальні санаторію подавали картоплю, привезену морем з Туреччини; зустріла місцевих — україномовних вихідців з Чуднівщини…
Що ще? Неймовірне задоволення від дотику бірюзової хвилі до тіла — бо не витримала і зайшла у зимове море по коліна (як то побувати біля моря і не вмочитися?). А, ще! Частина дітей розмістилася в кімнатах колишньої дачі Курчатова: нічого собі! — подумала собі — мали привілеї заслужені люди! Дача стала міні-санаторієм. Працівники її мимохідь сказали, що шпалери початкового оздоблення (з 50-х років) і досі прикрашають кімнати дачі — ото якісна робота!
О! Ні! Був іще Крим у моєму житті. На моєму курсі в Дніпропетровському університеті навчалася татарка Мір’ям, дуже старанна у навчанні і небалакуча ровесниця. Її називали Марина, але я вперто — Мір’ям. Вона привозила цікаві страви, завжди всіх пригощала. До сьогодні пам’ятаю смак закрученого ковбаскою рулету з бараниною. А назву забула! Шкода. Мір’ям плакала, коли помер Брежнєв, а ми всі, невдячні, — ні. Вона закінчила навчання з червоним дипломом і повернулася додому.
Ось і увесь мій Крим.
Господи! Мій Крим — біла пляма. Ой як же на тому білому може засяяти червоний біль!
Зараз про Крим не думає і не говорить тільки ледачий або мертвий. Навіть он двійко алканів на автостанції сперечаються, ефективна чи ні політика ігнорування путінського вторгнення.
А він же наш, Крим…
Витягла із шаф усі довідники та монографії, де можна зустріти слово Крим чи однокореневі з ним. Це якісь інтелектуальні судоми від мого внутрішнього діалогу з неадекватним Путіним. І сама собі дорікаю: ми нічого не знаємо про Крим.
Око зачепилося за слова Ігоря Юхновського, академіка, депутата ВР чотирьох скликань в газеті «Бульвар»: «Яка російська автономія, який подарований Україні Крим? Хрущов не дарував Крим, він його рятував, бо росіяни, які заселилися туди замість депортованих татар, так занехаяли господарство, що ця територія фактично лежала в руїнах! Тому вона увійшла до складу України в обмін на наші землі над Прип’ятттю, Орловщину і так далі. І коли ці, вибачте, гівнюки кричать, що хочуть вдруге увійти в ту ж річку, у мене слів немає! Ці заяви антиукраїнські, антидержавні…»
Раптом ще згадалося, що в Криму я вперше скуштувала інжир. Взимку курортників мало, санаторії стоять порожні, тому місцеві так раді, коли у них купують сувеніри чи продукти. Наші з Житомирщини купували цілими гілками лавровий лист, а гід від санаторію намагалася пояснити, що не варто на це «куплятися», бо то не лавр, а лаврова вишня — листя гірке і непридатне до вжитку, чого поліщуки не розуміють.
Годі спогадів та емоцій. Звернуся до розумних книжок. З якої ж почати? Енциклопедичний словник (1985). Стаття «Крим». «… був заселений людиною з часів раннього палеоліту…» Ні, не те. Де воно, ближче до нас?
В 13 столітті став провінцією ї Орди, після розпаду якої виникло Кримське ханство. На язик стрибає слово «хамство» замість «ханство». Знову емоції… Реально ж — 1443-1783 роки. З 1475 року ханство стало васалом Туреччини.
А ось і Росія: «В 1783 році приєднано до Росії. Під час Кримської війни 1853-56 років був головним театром воєнних дій».
Потім, чули, повстання на «Потьомкіну», Севастопольське збройне повстання. Таки щось пам’ятаю. Революція, громадянська війна… В 1921 році утворено Кримську АРСР. Друга світова. 1945 — перетворено на Кримську область.
І без всяких філософських манівців раптом: «19 лютого 1954 року Кримську область передано до складу УРСР»!!! Бац!
Годі. Може, 2-й том енциклопедії (1987) підкаже? Ні, все так само. Лише уточнення: «В 1918-1954 в составе РСФСР, с 1954 — УССР». Мало.
Є ще стаття «Кримська область». Здравница… посевы… виноделие… Знову згадала: ми ж тоді в 90-х дегустували кримські вина! І ходили по палацах. І були поблизу «Ластівчиного гнізда», як сказала екскурсовод, орендованого італійцями на 50 років під ресторан, де вони, орендатори, поверх автентичного розпису наклали банальні псевдофрески. Ми під час екскурсії зазирали до вікон — відвідувачів украй мало, але зайти кортілося…
Ідемо далі, бо енциклопедії безпорадні. Попросимо допомоги у Грушевського? Перший том його історії, сторінка 91-92 (Історичні дані перед слов’янським розселенням): «Затока при Перекопі… торговельного значіння не мала. Важне значіннє мав тільки крайній східно-полудневий виступ півострова. … той півострів звуть Херсонесом. Головна маса людности була в усякім разі дорійська… Оселяючись в сусідстві диких і нелюдських Таврів, про котрих оповідались всякі страхи, осадники на початках шукали не стільки торговельних вигід, скільки безпечности. Але з безпечного кута Херсонес здавна почав розселятися і далі на північ…». Ще б пак! Крим, він такий — хто заселявся, той і зоставався назовсім. А далі цікаво-цікаво: «По упадку Мітрідата якийсь час належав до Боспорського царства під зверхністю Рима, але потім був признаний автономною республікою, під номінальною римською зверхністю. На монетах його пишеться Херсонес незалежний… без жодних царських імен, як самостійна держава. Але фактично мусів залежати дуже сильно від шефів римських сил, що держали тут свої залоги для охорони, часом і фльоту в Херсонськім порті, і побирали ріжні доходи з міських оплат на удержаннє воєнної сили». (Орфографію джерела збережено).
Дежавю?
Як це давно було — І, ІІ, ІІІ століття! Потім ще у Грушевського є кримські розвідки. Але Крим таки лишається білою плямою.
Однак білий колір — то ж абсолютна гармонія поєднання кольорів веселки! Скажете, це годне для фізики чи живопису. А я заперечу — а чому б не для історії? Крим — юридично Україна, а фактично — осередок мирного співіснування різного кольору думок та сповідань.
Що важливіше: юридичне чи фактичне. І те, що зараз робить Путін, юридичне чи фактичне? Це апофеоз абсурду. Бо Крим слід приймати таким, яким він є.
Перше «є». Знаходжу її у другому томі «Дипломатического словаря» (1086) — бачте, я все навожу джерела, убезпечені радянською цензурою від посягань бандерівців))) і фашистів))), а тим паче — від «Правого сектору» і «Народної самооборони». Йдеться про Кримську (Ялтинську) конференцію. «Проходила, когда в результате мощных наступательных ударов Советской Армии, а также военных действий союзников… война против гитлеровской Германии вступила в завершающую стадию».
А зараз яка стадія і чого стадія? Тоді — «Ялтинская конференция отразила период самой высокой степени сотрудничества между Россией, Великобританией и Соединенными Штатами и увенчались большим успехом. Не было никаких переговоров о каком-либо разделе мира» (бывший посол США в СССР У.А..Гарриман, 1982 год).
Гаразд, світ перестали ділити. Окрема держава почала вчитися поваги до окремої держави. СРСР ду-у-у-уже поважали у світі, бо навпаки було небезпечно. І в СРСР дуже поважали СРСР, тому все, що робилося — робилося апріорі правильно. То хто ж скаже, що приєднання Криму до УРСР було неправильним? Була застосовна сила? Ні. Була війна з результатом приєднання Криму до України? Ні.
А що ж було? Гадаєте, просто сказати. Листаю фундаментальні багатотомні фоліанти історії УРСР, шукаючи детального опису факту приєднання. А там якось дивно все — ось ще Кримська область є частиною Росії, а тут вже (бац!) – у складі України. Скажімо, темі приєднання Західної України присвячені сторінки (ще б пак!), а про приєднання Криму — мимохідь як-небудь. Ніби історики соромляться самого факту. Крим у контексті сучасної української географії та економіки виникає ніби нізвідки. Академічне енциклопедичне видання «Українська Радянська соціалістична республіка» 1967 року лишає мені Крим білою плямою. Кримові в 1967-му 13 років, мені — 3.
Академічне видання «История Украинской ССР» (1985), том 9 «Украинская ССР в период построения развитого социалистического общества 1945- начало 60-х годов». Сторінка 242: «В середине 50-х годов начался новый, третий этап общего кризиса капитализма». Отакої! Читаю історію України, а говориться про кризу капіталізму. І не просто фраза, а кілька сторінок ґрунтовного опису кризи капіталізму. У наступних розділах доволі пишеться і про проблеми у радянському сільському господарстві. І на тлі цієї самокритики околицею непомітно для радянського робітника і тим паче селянина Україна більшає аж на цілий півострів. Про що лише хронологічна згадка на сторінці 562 (9 том): «Указ Президиума Верховного Совета СССР о передаче Крымской области из состава РСФСР в состав УССР».
Пошепки, поспіхом, щоб ніхто не оговтався і не відкараскався? Як? Як усе було насправді?
Не буду цитувати той Указ. Гадаю, його можна цілком винайти в інтернет-мережі. Діти кажуть: «Що упало — те пропало». Не знаю, як про це думають дорослі. Я мислю адекватно, але й досі не можу думкам дати ладу. І серце, і розум волають: «Усе має лишитися (і лишиться!) як було до появи цих зелених чоловічків і самозваної Верховної Ради Криму».
І оскільки я нафарширувала цей матеріал цитатами, то ще одна гіркоти смаку не зіпсує: «У 50-х роках Хрущов передрікав: «Ми вас поховаємо». Але на заході ми бачимо сьогодні вільний світ, який досяг рівня процвітання і добробуту. У комуністичному світі ми бачимо застій, технологічну відсталість, навіть брак продовольства… І тепер Ради зрозуміли важливість свободи. Це початок глибоких змін в радянській державі? Або ж це символічні жести, які повинні породити помилкові надії на заході і підсилити радянську систему, не змінюючи її? Я розумію побоювання щодо війни і біль розділення, які присутні на цьому континенті…» Це із промови Рональда Рейгана 12 червня 1987 року. Без коментарів.
А може, нічого й не було? Все наснилося? І Путін будить нас та Україну («у вогні її окраденую») під Шевченків біль передбачень втрат і досягнень.
Крим! Тест на втрати і здобутки. Екзамен на знання історії. Твір на вільну тему. Хто складе тест і екзамен, хто напише твір бездоганно — на білій плямі нашої незрілої української свідомості. Бо там, на білій плямі твориться кримська історія України. І мені так хочеться побувати в Криму влітку. Бо я наяву бачила Крим лише один раз — у лютому-березні в далеких дев’яностих. А зараз бачу по телевізору щодня, але мені від того темніє в очах.

Весна 2014

P.S. Зима 2015 І нічого додати. Лише безпідставної поки що віри, що я таки побуваю на відпочинку в знову нашому Криму.

Кілька днів тому дорога привела до Ворсівки. Почувши про родину біженців, що з’явилася тут, хотіла з перших вуст почути і читачам переказати правду очевидців і жертв російської агресії.
Єдине, що знала, буцім східняки мають корені на Поліссі й приїхали, можна сказати, до себе додому. Голова сільради Підручний, вислухавши про мої наміри, підвіз до обійстя родичів біженців із Славянська.
Сільський закуток, земний рай тиші і спокою, прихистив восьмеро українців, котрі вчасно встигли покинути небезпечне місто, полишивши там оселю й усе майно.
На поріг вийшла їхня тітка, пояснивши, що чоловіки подалися до Малина в пошуках роботи, а дівчата наразі пішли до лісу – може, ягід візьмуть. Жінка була відверто невдоволена:
– Не будуть вони говорити з журналістами. Не захочуть, скажу наперед. А то понаписують потім в інтернеті казна-що… Їм це не потрібно.
Намагалась переконати родичку, що маємо найкращі наміри, адже така велика родина, зрозуміло, потребує сторонньої допомоги. Вважай, щодня хоча б відро картоплі, прикинула я собі…
За кілька хвилин тітка біженців пом’якшала у спілкуванні й навіть взяла мій номер телефону, припустивши, що, може, й подзвонить хто – раптом саме підтримка газети буде вчасною і суттєвою. Адже «СП» має досвід у сприянні вирішенню багатьох гострих питань чи подолання скрути. (Проте, забігаючи наперед скажу, досі ніхто так і не зателефонував).
– Ой, ви ж дивитесь телевізор – знаєте, що там лишилося від того Славянська. Що ж вони будуть вам розказувати? Ще добре, що їх житло вціліло. Але допоки? – скрушно махнула рукою. Далі просто не було сенсу спілкуватися.
На зворотньому шляху сільський голова завів мову про ворсівських хлопців, котрі зараз перебувають на Сході – на війні:
– Подумайте тільки, – вів голова, – ось один з них, провівши тут, на Карачуні, своє дитинство (бо його бабуся живе у Ворсівці), тепер чатує під кулями сепаратистів Карачун у Славянську.
– Дійсно, містика просто… – тільки й змогла додати.
– Можна навідатися до його бабусі, поговорити з нею про внука.
Валентина Ракевич, бабуся малинчанина Олександра Чалбаєва, розповіла про хронологію пересування внука на східному фронті. Двадцятивосьмирічний Сашко систематично, як тільки є вільна мить, телефонує мамі, а мама переповідає новини бабусі. Проте скільки ж тих новин за хвилинку розповіси?
– Спочатку Миколаїв, потім Херсон, далі – Добропілля й … Славянськ. Ніби мають їх перекинути до Краматорська. Може, досі онук вже досі там? Ой, не можу спокійно по це говорити.
Проте, стримуючи сльози, бабуся розповіла і про ночівлі на голій землі і про відсутність попервах бронежилетів, а то й білизни. Тепер вже мають спальні мішки.
– І мамі гроші вже надіслав…
Однак бабуся раділа б його зараз бачити тут, на рідній землі, а гроші – наживне.
– Ви краще з моєю донькою поспілкуйтеся, може, вона більше розкаже.
По дорозі до Малина ворсівський сільський голова розповів про своє недавнє перебування в Одесі, де довелося спілкуватися з одеситкою, категорично переконаною в істинності інформації російських телеканалів. І тим не доречніша була її «ідейність» на тлі нашої чорноморської Пальміри, яка сповідує українські настрої і не збирається до Росії попри переконання окремих віруючих в Путіна.
Родина Олександра Чалбаєва живе у центрі Малина. Розмова наша оберталася все навколо спільних тривог і очікувань щасливого фіналу для України й для кожного вояка та його близьких зокрема. Тут, серед домашнього затишку та буяння квітів у доглянутому дворику, такими недоречними й брутальними здавалися слова «війна, збитий літак, вибухи, сепаратисти» тощо. Тут, де мамина оповідь у присутності десятирічної доньки Анастасії, котра так пишається братом і чекає на нього не менш нетерпляче, ніж мама, у товаристві великого кота, що звично панував на своєму стільцеві під верандою, тут, де полотно літньої зливи, підсвіченої західним сонцем, затуляло, здається, нас усіх від інших неприродних негод, звучав мамин голос, як молитва:
– Я ж розклад усіх новин знаю до хвилини – переключаю з каналу на канал, щоб знати, що робиться на Сході. Бачила, як показували репортаж про цю нашу Житомирську 95-ту бригаду, а потім мені син казав, що тільки задрімали, як тут телекореспонденти будять… Важко чути, коли син розповідає, як когось убили… Як не знаю, що думати, коли раптово зв'язок переривається і рахую хвилини, поки син знову може подзвонити. І коли скаже пару слів, то знаю, що зможу хоча б трохи заснути… А часом годинами там не вщухають вибухи та стрілянина. Казав син, що коли з ними прийшла підмога до наших на Карачуні в Славянську, там уже хлопці прощалися із життям – нічим було боронитися від агресора.
Настя підійшла до мене на прощання й прошепотіла на вухо:
– Привітайте, будь ласка, мою маму з днем народження 19 червня.
Дитино, «СП» вітає твою маму, Аллу Тимощук, й бажає їй найважливішого сьогодні – щоб радість за дітей стала повною й невичерпною, окриленою не лише, дитино, твоєю увагою, а й щасливим поверненням з війни твого дорослого брата, який боронить разом з побратимами вас і нас від горя.

P.S. Днями пролунав у редакції дзвінок. Обурений жіночий голос кидав чи то звинувачення, чи то претензії щодо родини біженців із Славянська:
– Скажіть, хто вам доручив писати про цю сім’ю? Приїхали тут відсиджуватися. Чого ж не лишилися там оборонятися і воювати. А наші хлопці повинні їхати туди на погибель? Чого ми повинні їм допомагати?
От воно, хохляцьке – справжнє й оголене. А той факт, що чоловіки вивезли (і молодці, що вчасно схаменулися!) свою родину у безпечне село, не викликає поваги? Хіба не треба дбати про збереження життя і в такий спосіб, хіба кращі абсолютно невмотивовані смерті наших східних українців, які з тих чи інших причин лишилися на Донеччині та Луганщині. А тема добровільного захисту східних областей переконаними українськими патріотами місцевого походження – це вже інше. І так чи інакше хлопців з Галичини, Волині чи Полісся посилали б туди. Але невже так важко хоча б на мить уявою поставити себе на місце біженців?.. Отож бо.
Тому й не прагнуть вони ніякого контакту з журналістами й не хочуть нічиєї допомоги. Тепер, коли Путін загнав сокиру по самісіньке топорище в тіло України, зовсім не час допомагати йому оту криваву рану робити глибшою та ширшою. Інакше гріш ціна нашому патріотизму і нашому майбутньому.

У момент перебування на цьому тривалому пікніку тривоги серед розкішних полів, унизаних літнім квітом, напоєних щедрим сонцем та не менш щедрими дощами, мені так хотілося запитати їх, наших вояків, з якими думками вони засинають у казармах, що сниться їм на цьому шматку рідної України…
…тут, під Новоградом Волинським, на полігоні, де добровольці проходять бойове злагодження (навіть у цьому терміні «злагодження» вчувається ласка і ніга), хоча в момент моєї присутності це було багатогектарне стрільбище, де бойовими набоями автомати сіяли короткі, як гострі гвіздочки, звуки, а гранатомети посилали у простір відлуння, схоже на розрив величезного серця.
Тут все мимоволі викликає найглибинніші асоціації та думки, хоча керує молодими й зрілими бійцями чоловіча конкретика й рішучість. Кожен із мешканців полігону щомиті готовий боронити батьківщину й родину.
Мене просили не вдаватися до конкретики у вигляді точних даних, цифр і фактів тощо – тобто всього, що не повинно стати інформаційною зачіпкою для агресора й диверсанта (лише трішки я порушу обіцянку).
Спершу мене привели на командний пункт, де з’являлися по-черзі офіцери різного рівня, щоб швидко віддати чи отримати команду. Мою появу сприймали з легкою і негрубою іронією, позаяк вона в цей день була зовсім недоречною.
У командному пункті від одного з командирів почула суттєве:
– Наш батальйон призначений боронити свій край. Але, можливо, доведеться їхати захищати північний кордон з Білорусією. І хоча з цією державою у нас гарні відносини, але кордон абсолютно прозорий. Диверсійні групи агресора можуть зайти в Білорусь, а потім і до нас. Путін може зробити так, що, що Лукашенко і знати не буде. Отож чекаємо команди – можливо рушимо на підсилення 200-кілометрового північного кордону.
– Усіх секретів не видавати! – жартома зауважив підполковник Василь Васильович Карпенко, заступник командира батальйону. Жартують і сиплють дотепами тут всі: і офіцери, і рядові – такий настрій чоловіків, які адекватно оцінюють свою місію нинішню й потенційну.
Потім підполковник додав уже серйозно, що говорити варто про проблемні питання підготовки армії до бойових дій і не боятися передавати свою думку нагору. Він дав зрозуміти, що тутешні командири несуть відповідальність за кожного свого бійця і не збираються їх виставляти незахищеними й неоснащеними під кулі агресора. І категоричність командирів з Житомирщини зрозуміла, адже й ми знаємо із ЗМІ, чому і як гинуть десятки наших захисників.
Далі командири розповідали:
– Люди місцеві нам допомагають дуже. Один спонсор, чоловік добрий, привіз сала 50 кілограмів. Дзвонять селяни із ближніх сіл. Привозять консервацію, картоплю. Навіть матраци і ковдри!
Якщо про допомогу цивільного населення говорили з оптимістичною інтонацією, то згадка про земляків, що боронять Україну на Сході звучала з неприхованою тривогою:
– Ви ж знаєте, що там 30-та механізована бригада, 95-та аеромобільна, 26-та моторизована. Ми тут поки на прикритті. Добре, що бізнесмени на Сході вирішили укріплювати кордони технічними засобами. Адже така практика є і в інших країнах: наприклад – Ізраїль, Палестина. Відомо тепер всім, що на Сході наші частини за останні роки були розформовані. Однак це не змінює наших намірів у даній ситуації дати відпір і перемогти агресора. Готуємося ми лише до незаперечної перемоги.
Неподалік помітила молоду гарну жінку з пов’язкою медика вище ліктя.
– У вас тут і жінки служать?
– Так. Взагалі жінок багато в Українських ЗС. Відсотків з десять – це медперсонал, зв’язківці тощо. Часом жінки виявляють більшу відповідальність, а бойову підготовку – нарівні з чоловіками.
Не без неприємностей буває й тут, я маю на увазі тих молодих людей, котрі на дозвіллі звикли час проводити з чарочкою. Однак це виняткові випадки. А малинчани – відповідальні бійці. Ваш земляк Славко Хелемендрик – відчайдух і патріот. Прагне в бій, наполягає, щоб його відправили на Схід.
На мою цікавість про заохочення хлопців отримала відповідь:
– Права і грошове забезпечення – як у регулярних військ. Такі батальйони як «Азов» та «Донбас» спонсоруються Коломойським. Наші ж хлопці отримують зарплату як контрактники. За повний місяць перебування, скажімо, водій, кулеметник чи стрілець матимуть 2400 плюс преміальні – за бойову підготовку та інші показники. Командир відділення вже має від 3000 гривень, офіцер – від 4000.
– Чи є тут офіцери, що мають реальний бойовий досвід?
– Старші офіцери – це офіцери запасу ще з радянських часів. А молодші офіцери ті, що закінчили військові кафедри при вузах вже в роки незалежної України. А щодо досвіду, то тут є люди, у котрих за плечима Афганістан, Ірак, Косово. Тобто, навчати молодих є кому. Однак, хочу зауважити, бойовий настрій здебільшого спричинений тим, що у всіх проснулися особливі почуття до України. Тобто, вони були, а зараз проявляються по-особливому. Тому жоден із хлопців на цьому полігоні не викликає жодних сумнівів.
…Вояки були розкидані по тренувальних об’єктах полігону – тривала стрілецька підготовка і ніхто не збирався якось ламати регламент заради журналістської цікавості. Дякую, що і так дозволили хоча б коротку екскурсію у супроводі майже юного, але насправді зрілого заступника командира, молодшого лейтенанта Вадима Борецького. Цей хлопчина виявився чоловіком, що пройшов бойове хрещення на Майдані – жив і пліч-о-пліч відстоював ідеали революції гідності з білорусом Жизднєвським.
Колишні радянські, а тепер українські офіцери кількома словами пояснили, що до складу присутнього тут батальйону входять мешканці Житомирщини. Злагодження на цьому ще за СРСР збудованому полігоні проходить і вдень, і вночі.
Поки йдемо з Вадимом, у цивільному житті фахівцем у галузі освіти та фізичної підготовки, територією полігону, він відповідає на моє запитання, як опинився тут:
– Призвали й запитали, чи маю бажання захищати Батьківщину. Звичайно ж, дав згоду, як і всі побратими. Пройшов комісію і от з 22 травня вже тут. Проте вже з 7 травня, в другу хвилю мобілізації в рамках АТО, сюди почали з’їжджатися хлопці з різних районів Житомирщини. Звичайно, спочатку налагоджували побут, приводили в порядок казарми… Годують тут нормально. А кому не подобається, то нехай не забуває, де він знаходиться. От щодо умов, то можна було б і кращі. Читав на «ЖитомирІнфо», де відзвітували, що все закуплено – комплекти білизни, бойлери, що все профінансовано. Насправді все не так або не в такій кількості. От помитися в бані змогли нещодавно лише раз. А так миємося холодною водою. Тому дехто й захворів.
Добре що літо, подумала, а вголос запитала Вадима:
– М'ясо дають?
– Щодня.
Хлопець показав мені старшого чоловіка і порадив з ним поспілкуватися. Той підбіг лише на мить, сказав, що він із Радомишля, а почувши, що говорить з журналістом, по-чоловічому заявив:
– Знаєте, для нас, малинчан і радомишлян, люди збирали гроші. 80 тисяч зібрали. Ні хр…на не куплено досі. Сказали: «Будете у Славянську, тоді витратимо на вас…». Павленко це сказав. Знаєте такого? Колишній губернатор. То передайте йому привіт від нас!
Чоловік повернувся до пункту видачі патронів, лишивши мене у повному здивуванні від позиції колишнього губернатора. Чи, може, не варто дивуватися?
Як не варто дивуватися й факту, про який тут говорять всі – від командирів до рядових, що бійцям продали непридатні «бєрці». Ось їх недавно привезли (по 260 гривень за пару) з Бердичівської взуттєвої. Дехто взув – швидко стало зрозуміло, що носіння в польових умовах це взуття не витримує, почало розлазитися і лопати. Тому комбат прийняв рішення х віддати назад з вимогою закупити хлопцям на ці ж гроші якісне взуття.
Про взуття взагалі можна говорити й говорити, бо бійці проходять підготовку, хто в чому приїхав чи прикупив за власний кошт. Тому раз-по-раз траплялися ноги то в гумових шльопанцях, то в кросівках.
І не лише із взуттям проблема. Так само наші добровольці мусили подбати й про комфортну камуфляжну форму та інші аксесуари.
По ходу екскурсії таки фотографувала, так, для історії. До мене з цього приводу звернувся ще один командир:
–Прошу, не фотографуйте. Ви ж дивитеся телевізор. Знімайте лише загальні плани. Адже за вашими знімками, розміщеними в мережі, наприклад, можуть ідентифікувати наших бійців. Зрозумійте, зараз хитра війна: сидять люди на місцях, маючи такі хвости, за які їх тримає колишній КДБ – отож не знаєш, що від них чекати. Маємо нині таку спадщину у вигляді ворогів, які звуть себе братами. І внутрішніх ворогів багато. Напишіть без фотографій, як служать ваші земляки. А служать вони зразково. Тих, хто показав себе не з кращої сторони, ми відправили додому. І у свій час також напишемо на їхній батьківщині про їх «подвиги». Але це виняткові випадки. А загалом панує справжній бойовий дух.
Нам видалася нещодавно дивною реакція однієї журналістки, яка сама перебуває в занепадницьому настрої й нам намагалася його нав’язати. Дивно. З настроєм у нас порядок. Проблема не в нас, а нагорі. У нас же – порядок і порозуміння. А те, що є недоліки постачання й оснащення – варто говорити вголос. Адже потрібна термінова допомога. Можливо, громада допоможе. В тому ж, що ми дамо відпір, якого агресори й сепаратисти і не уявляють, не сумнівайтеся. Раз вони не хочуть поважати нашу свободу і незалежність, ми їх змусимо. Однаково позбуватимемося ворога зовнішнього і внутрішнього. І хочемо, щоб ви, журналісти, нас у цій справі підтримали. Кожен має починати із себе. А всі ми змусимо й отих чиновників жити по-новому. Не захочуть – ці хлопці попросять їх піти із влади. Бо наші бійці зараз набувають не лише бойового досвіду. Вони стали справжніми патріотами України.
Хлопці підхопили:
– Так, тут всі патріоти.
Довелося спостерігати, як бійці готували собі захисні окопи, а мій молодий супутник вів далі:
– Хотілося б таки більше досвідчених інструкторів, які мають бойовий досвід. Підручник тут недоречний.
Я підсіла до малинчанина, стриманого та неговіркого 42-річного чоловіка,батька двох дітей і мешканця мікрорайону СПТУ. В кількох словах він повторив потреби свої побратимів і пояснив, як заважає нестача оснащення в успішній підготовці, не кажучи про бій. Немає «броніків», немає наколінників, немає «розгрузки».
– Я ще служив у Радянській Армії аж у Владівостокові. Дещо в голові лишилося. З моєю мобілізацією співпав і розвал Союзу. Хочу просити, щоб допомогли нам всім бронежилетами. Конкретно, хто може – комусь конкретному.
Поруч лежав гранатомет, автомат. Тут все по-справжньому. Стрільба бойовими набоями. Готовність номер один.
І не дивлячись на непідходящий для спілкування час, хлопці встигли повідати важливі речі в коротких фрагментах розмови:
– А знаєте, що прикро? Що там, на Сході в наших земляків стріляють земляки. Вихідці з Житомира, Баранівки… Стріляють за гроші, за дозу, бо вони наркомани. Це перевірений факт. Як і той, що там є наші колишні силовики, котрі знають наші слабкі сторони і цим користуються. А серед слабкостей – і слабка теоретична навчальна база. Особисто я змушений шукати в інтернеті сучасні матеріали, написані на досвіді американських збройних сил. Вчитися по дідівських методах просто смішно. От погляньте на цей речовий мішок. Він – зразка 1945 року!
Інший підхопив:
– Люди гроші нам збирають! Куди вони поділися? Не знаємо ні ми, ні командири. Чули, що й малинські підприємства зібрали кошти – до кого вони пішли? Розберіться, будь ласка. Ось баранівським хлопцям передали 5 бронежилетів – в руки. І на би так. А то багато доводиться купувати за цінами, що виросли у 2-3 рази. Зрозумійте, ми не примхливі. Річ не в каші, яку ми можемо і без їсти. Річ у готовності дати відсіч ворогу, який використовує проти нас новітні тактики бою. Добре, що поруч є старші люди, котрі знають не із книжок, що таке війна…
Змушена була покинути полігон, зустрівши на зворотньому шляху ще одного земляка. Ним виявився Ігор Шмир. Йому ось 29 червня виповниться 41 рік. І так хотілося б, щоб він святкував його вдома з друзями. Але він тут, бо доброволець і патріот, а свято його – вільна Україна.

Червень 2014

Аналогії

Журналісту іноді доводиться кривити душею. Чуєш правду, а донести її до людей не можеш.
Так було й після квітневого мітингу, присвяченого 27-й річниці чорнобильської катастрофи. Працюючи у провладній газеті, я могла констатувати побачену подію в її офіційному і безбарвному репортажі. Особисті людські ж враження лишила при собі – у вигляді неформатних фото та запису «із перших вуст» на диктофон. Однак про це пізніше.
Зрозуміло, що цей грудневий мітинг, яким держава вшановує ліквідаторів, знову пройде шаблонно офіційно… А неофіційно все виглядає так.
Коли я 25 квітня цього року фотографувала перебіг заходів у великій залі РДА, мимоволі порівняла із різноманітними заходами радянської доби. Вшановують і пам’ятають. Та якось не так. Ніколи (рада буду почути заперечення) не запросять ветерана-ліквідатора, як ветерана Великої Вітчизняної війни, на виховну годину до школярів. Ніколи сучасні «тимурівці»-скаути-пластуни не провідають хворого учасника наслідків аварії на ЧАЕС, або вже лише його вдову. Ніколи учнівський загін чи бригада не візьмуть собі наймення будь-кого із земляків, котрі, як і вояки другої світової, виконували свій святий обов’язок – захищати батьківщину й народ від ворога. (Ця тенденція з’явилася і згасла у перші роки після аварії на ЧАЕС і стосувалася лише бригади пожежників, яких безглуздо кинули у полум’яне пекло розверзлого реактора). Ніколи іменем котрогось із ліквідаторів не буде названо у Малині вулиці.
Ніколи не буде пережито, у зв’язку з чорнобильськими датами, шквалу радості й торжества, того особливого весняного настрою, яким позначався День Перемоги 9 травня – перемоги над злом і смертю. Хоча ліквідатори зробили для народу й України (і не лише України!) не менше – не треба бути й аналітиком. Але не завжди там, де велика жертовність, є велика Перемога.
Не стане ліквідаторів – не стане й події (до нового вибуху, нової аварії?..)
Але не буду фантазувати про чорне. Є фарби реальності, і їх слід використовувати, поки не засохли й не вицвіли. Щоб потім школярі, які писатимуть МАН-івські роботи з історії, або науковці, котрі прітимуть над монографіями про достеменність подій навколо ЧАЕС, не ходили по старожилах та не збирали факти, щоб реконструювати правду. Це вже проходили: голодомор, національно-визвольний рух – ходимо, по крупинках збираємо, що баба-дід скажуть. І, як ведеться, кажуть вони мало, бо пам’ять зраджує. А здебільшого й казати нічого – більшість уже в іншому світі. Отож і виходить офіційна історія – багато пафосу і жменька істини або й повна її відсутність.
А історія події живе й помирає разом з її учасниками. Тому прикро, що на урочистостях ми слухняно слухаємо рядки стандартного сценарію, виступи офіційних осіб, депутата Журавського і йому подібних. От якраз ці шаблони успадкували радянської влади один до одного. Неформат і сьогодні не потрібен. А коли й говорить котрий ліквідатор, він лишає, ховає в собі найболючіше і найправдивіше. Він знає, що його сповідь зачепить лише емоції присутніх, а держава вже не дасть більше, ніж дала. Забрати може, а додати – навряд чи.
Тож збирайте, юні пошуківці й чесні історики, факти, які ще носять їх свідки. Підкидаю вам підказку, повертаючись до матеріалів, котрі мною ніде не були використані.
Отож про те, що згадала на початку. Підійшовши до учасників зборів 25 квітня цього року, поцікавилася, яку ж допомогу роздають у конвертиках разом із гвоздичкою? Чоловіки-ліквідатори, що сиділи в останньому ряду, показали начиння конвертика. Фіксуйте, майбутні чиновники й історики, майбутні вчителі й учасники майбутніх подій! Фіксуйте традицію сьогодення. Щоб потім могли або пишатися цим, або могли виправдати, або здивуватися чи зневажити.
Зауважте, я не роблю власної оцінки – вона ж бо надто суб’єктивна. Я не знаю, добрі чи недобрі ці 100 гривень. Чи допомагають, чи ще більше принижують? Просто дарую фото до вашого власного підручника історії.
Того ж квітневого дня учасники зборів у РДА були підвезені на мітинг до пам’ятного знака жертвам аварії на ЧАЕС. Знову – ті ж офіційні слова, жалобна музика, інші старі й нові ритуали. Хто ж скаже, що це погано, що цього не варто робити? Варто.
Але чому ж дехто з ліквідаторів не хоче лишатися на мітинг та слухати слова й промови? Бо він учасник своєї історії, а не офіційної. Бо там немає місця його словам – незручним словам, які записані мною на диктофон і не використані вчасно.
Чоловік (на фото) поклав свою гвоздичку до чорнобильського дзвону, вклонився і пішов геть, не чекаючи мітингу. А на моє запитання, чому йде, відповів:
– Я мусив доводити, що був учасником ліквідації. Держава вимагала то одну, то іншу довідку. Кажуть в установах, що ти маєш довести погодинно, де і скільки працював там, у зоні, біля станції. Не можеш довести свою правду, шукаєш у архівах, щоб із тебе дурня не робили, щоб тобі повірили. Найшов, що зміг, бо архів у ті роки зберегти ніхто не намагався: підприємство одне ліквідовувалося, на його місці виникало інше, а документи шукай сам. Частково добився правди. У них для нас, бач, грошей немає. А тому синку президента, який за рік декларує багатомільйонні доходи, нічого доводити і довідок шукати не треба… Я не хочу лишатися на мітинг і слухати. Що тут можуть мені сказати?
Чоловік міг би ще говорити. Якби ж я пішла з ним і вислухала його історію від початку до кінця. Запитати, скільки його побратимів було у квітні 1986-го там і скільки їх у квітні й грудні 2013-го тут? Хто з них солідарний з ним і не хоче присмаченої жалобною мелодією офіційщини? Хто з них покинув цей світ? Скільки зробила чи не зробила держава для своїх рятівників? Повірте, це цікавить не тому, що журналістові так і хочеться піддати критиці, запереченню чи сумніву кожен факт. А тому, що відсутній сам голос справжньої історії.
Нехай знають прийдешні покоління і про отримані пенсії та квартири, щоб пишатися державою; і про зневажені права ліквідаторів, щоб соромитися держави.
Знаєте ж, що є «свідчення» учасників Великої Вітчизняної війни, котрі ще пішки під стіл ходили, коли справжні учасники святкували Перемогу. Бійтеся, щоб і наша історія ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, писалася зі «спогадів» псевдо-ліквідаторів, котрі не мали права, але мали й мають можливість хизуватися своєю участю у своїй історії.
Вибирайте пам’ять. Вибирайте історію.

P.S.
Ця стаття була написана у грудні 2013 року про переживання й враження по подіях вшанування у квітні цього ж року. Тобто минуло 8 місяців. Коли вийшло число тижневика з цією публікацією, підійшла до мене чиновниця з «чорнобильського» кабінету: «Ти, Ірино, перш ніж писати про людей, поцікавилась би, хто вони, як вони. Ти от написала, а не знаєш, що вони влітку один за одним померли…». Потім був ще діалог, бо виходило, що за мною якась моральна провина. Але ж річ не в моїх професійних суперечках, а в іншому. Ви хоча б розумієте?
P.S. – 2
Господи! Це ж із новітніми «ліквідаторами» в АТО так буде?????????

Наша зустріч із генерал-лейтенантом Олександром Скіпальським, екс-заступником голови СБУ, депутатом Верховної ради минулих скликань, громадським діячем відбулася у п’ятницю 24 січня в столиці. До нього як до досвідченого військовика та аналітика сьогодні звертаються різні українські та іноземні ЗМІ з проханням дати оцінку подіям, щось спрогнозувати. Перед початком розмови гість «СП» у телефонному режимі відповідав на запитання російської редакції радіо «Свобода». Говорив про покоління, що вже народилося в незалежній Україні, потім – про дух криміналу і схожість на карателів Берії, далі – провів паралель з історичним прикладом, хто саме допомагав Гітлеру укріпитися у владі, ще – про те, що не варто брати чужі і не кращі уроки поведінки на Кавказі…
З читачами «СП» (тижневик «Соборна площа» на Малинщині) Олександр Скіпальський поділився своїми думками про долю держави і народу, заявив про свою громадянську позицію і нагадав про громадянську і людську гідність кожного, без чого неможлива нація й держава.
– Передаю найщиріші вітання читачам «Соборної площі» на Житомирщині, на Малинщині. Для мене – це рідний поліський край, яка тягнеться аж до моєї рідної Волині. Крізь власний патріархальний світогляд я розумію тих, хто живе на Поліссі. Поліщуки – прості і гарні люди з героїчною історією, з умінням захистити і відстояти свою землю – ще з часів князівства. Щиро погодився відповісти на запитання «Соборної площі» для малинчани, які хочуть почути слово військової людини.
– Що зараз відбувається – для влади, для опозиції, для народу?
– Ситуація дуже тривожна і напружена. Загрозлива для всіх трьох категорій. Влада не розуміє куди вона рухається з тієї позиції, яку зайняла. Безумовно, що і опозиція не була готова до такого розвитку подій. Народ побачив, що не може більше жити в країні, яку грабують, де корупція досягла такого рівня, що людина не може вільно вирішити будь-яке питання. А коли хочеш своє питання вирішити, тебе зневажають, переслідують, намагаються знищити. Цим підготували грунт для психологічного бунту, коли людина не підкоряється… І маємо несподіваний поворот подій як для всього світу, так і навіть для тих сторін, які готували певні сценарії. Простіше кажучи всі перебувають в атмосфері народного гніву.
– Хвиля гніву покотилася по всій Україні…
– Останні двадцять років я викладав свою позицію й погляди послідовно. З одного боку, те що відбувається, – це вияв ситуативного невдоволення, а в загальному геополітичному вимірі, у вимірі боротьби за свободу – це закономірне явище. Ми сьогодні розплачуємося за те, що не бачили чи не бажали бачити, як іде таємна війна, зокрема, таємна інформаційна війна. Як ті, кому подобається Україна виключно як територія, багата корисними копалинами та енергетичними ресурсами, й подобається терплячий народ, який можна підпоїти і дати сала, а він працюватиме! Бачте, розрив росте – народ біднішає, а пропорційно до збідніння народу, олігархи збагачуються навіть коли у світі триває криза. Маємо наслідки того, що в Україні впроваджувалася олігархічна форма правління. Тому стверджувати, що все це зробила лише сьогоднішня влада, – неправильно. Початок сягає 92-93 років, коли націонал-демократичні сили були ослаблені й не підготовлені до того, щоб реально взяти владу в Україні. В силу всіляких інсинуацій і недалекоглядності вони віддали владу колишнім номенклатурщикам. Останні ж, не маючи патріотичного державотворчого налаштування, почали збагачуватися й прибирати до рук те, що було напрацьоване багатьма поколіннями. Пішли у владу і прикрили своїми владними повноваженнями незаконні дії. Тому в нашій країні багатіють ті, хто має владу. Хтось за будь-який прояв у бізнесі має платити, а іншим це сходить з рук. Плата тим, хто має нас захищати, стає поборами. Але ця банальна ситуація добре всім відома. З цим явищем не велася боротьба в силу різних причин. При переході від планової до ринкової економіки під час двох термінів президентства Леоніда Кучми втримувався в цілому зовнішньої політики, однак він включив важелі стихійної не контрольованої державами і структурами приватизації, унаслідок чого пішов значний перекіс. Прийшов Ющенко. І декларуючи свою гуманітарну політику й загальнолюдські цінності, абсолютно не брався за реформування державного механізму, економіки. Українець за світоглядом, але у фінансову політику приходив завжди на готові позиції – така моя думка поти твердження, що він був гарним економістом. Якщо Гетьман налаштував банківську систему, то Ющенко, не ламаючи її, використовував просто по інерції, набуваючи слави й іміджу успішного економіста. Коли ж довелося вирішувати ці ж гострі питання на рівні президентства, найважливіших кроків ним і не було зроблено.
Причина, чому ми сьогодні маємо таку ситуацію, – були втрачені роки для реформування країни як європейської держави за час перебування на президентстві Ющенка. І внутрішні протистояння не сприяли. Була скомпрометована українська спроможність, віра людей. Довгі роки зневіри і вилилися в черговий Майдан.
Тому маємо закономірний прояв: українці хочуть мати українську Україну і не хочуть ати ситуацію, яку нав’язують певні ідеологи в оточенні Януковича. Вони ще в середині 90-х казали: «Пусть эти хохлы уезжают к своим бандеровцам в Канаду и Америку. А мы тут создадим новую политическую нацию». Побудувати націю на українській землі без урахування української душі й культури, традицій, а українців змусити мовчати й при цьому розповсюджувати іноземну попсу і не турбуватися про українську культуру, розкрадаючи українські музеї, неможливо.
– Чи варто у контексті останніх подій говорити про це сценарії. Зовнішнє втручання? Якщо таке є, як відмежувати міф від реальності?
– Людство живе за прецедентами. Для прикладу: сусід своєчасно полив огірки, коли був молоденький місць, і зібрав гарний урожай, а я, скажімо, не полив огірки і лишився без урожаю. Наступного року я, навіть не питаючи сусіда, буду поливати огірки в молодий місяць. Наслідування прикладу зробило Англію процвітаючою державою, юриспруденція якої і побудована на прецедентах. Отже, з одного боку варто опиратися на прецедент. З іншого, враховувати, що природа і філософія людини за всю історію людства при удосконаленні механізмів існування практично лишилася тією ж. Сьогодні можна читати твори єгипетських жерців або східних мислителів, скажімо Конфуція. Наприклад, праця «Мистецтво перемагати» – автор Сун Зи – п’ять сторіч до нашої ери: там описано те, що сьогодні використовує (прийоми і методи) як і влада, та і опозиція в протистоянні. Однак людям властиво багато чого не бачити. Більшість бачать лише у площині безпосереднього відображення. А людина ж здатна мислити не лише в площині відображення (бачити перед себе стіну з дзеркалом і гарною картинкою). Досвід і знання, добуті з різних джерел, дозволяють бачити за стіною, за якою, можливо, готується пастка, ставлять гаубицю і відбуваються події у взаємозв’язку аж до безмежності. У свій час, коли я був у системі спецслужби, контррозвідки, був такий термін – мислити за горизонтом.
– Такий дещо поетичний термін…
– Але автором цього терміну, ідеологом цього вислову для організації роботи із забезпечення безпеки радянських громадян від закордонного впливу був Андропов. А Радянський Союз і радянські чекісти успішно захищали інтереси держави від впливів ззовні. Інша справа, що проблеми внутрішнього життя, примітивна, можна сказати, відсутність приватної власності привела Радянський Союз до розпаду. Вичерпався ресурс колективного надбання. В масштабах тієї країни без приватної власності не можна було нагодувати всіх. Це я веду до того, що з початку незалежності потрібно було вивчати ситуацію, доручити це фаховим інституціям, а насправді в Україні на це зовсім не звертали уваги. Ні у Ющенка, ні у Януковича людей, які б оцінювали, прогнозували й бачили вихід з тієї чи іншої ситуації в інтересах української України, не було. Відомо ще з часів Київської Русі, що люди, не спроможні мислити стратегічно, політично, брали на озброєння лозунг: «Приходь і керуй нами». Це трапилося за Київської Русі, коли Україна втратила свою незалежність і відтоді 25 поколінь проживали без власної держави. Свідомість, інтелект були присвячені служінню не українському народу. Розраховували на чиїсь сили й не розраховували на свої. Українці й сьогодні – частина розраховує на Європу й Америку, інша частина – дуже розраховує на Росію, але й звідтіля, звідтіля лунають правильні голоси, що, шановні українці, ми вам будемо допомагати й радити, але державу собі зробіть самі. І це мають зрозуміти в Україні. Особливо той, хто приходить і керує державою. Я навіть поділяю посил Президента в одному із звернень, о ми, українці, маємо вплив і звідти, і звідти. Але вже зовсім інша справа розуміти, чим це викликано. Навіть Скорик і Герман, які мають глибоке українське коріння, не спроможні пояснити Януковичу, що не можна побудувати державу без урахування фактору ідентичності. Ми навіть чуємо, що Президент декларує те, чого ми бажаємо, але, скажімо, закони Ківалова-Колісніченка, Олійника-Царьова – всі вони є з суттю антиукраїнські. Це додає перцю в українську кров, і народ бунтує. Можна тільки знищити людей, які налаштовані так патріотично, але не зламати такими законами. Янукович, можливо, цього не розуміє. А люди з його оточення через фактор матеріальної зацікавленості, отримавши ті прибутки, яких не мали б без наближення до верхівки влади, намагаються всіляко пристосуватися й закріпитися, аби виграти матеріальний зиск.
– Очевидці короткого існування Української держави на початку минулого сторіччя у спогадах говорять про недолугість українських політиків. Отож і сучасні політики не здатні дати народу і країні те, що їм треба?
– Насправді навіть одне Полісся давало дуже багато мислячих людей. Полісся має історичні приклади опору і в давні часи, і після приходу більшовизму тощо. Однак репресії вичистили цих особистостей. І голодомор пройшовся катком. Ми всі в Україні дещо травмовані. Травмовані відчуттям страху і керовані бажання вижити, заховатися в лісі чи на хуторі. Це наша біда. Але наша слава в тому, що завжди народжувалися й будуть народжуватися такі, як Іван Фещенко-Чопівський, член першого українського уряду, й схожі до нього. Але якщо народ перестане пам’ятати своїх героїв та їх досвід, він втратить свою ідентичність. А що стосується оцінки сьогоднішніх політиків, я обіцяю вам у свій час дати її. Одна сьогодні, у такому протистоянні, коли однієї віри не вистачає, щоб все витримати й пережити, така оцінка не на часі. Не можна ослабляти, підливати масла у вогонь, уражати в будь-який спосіб наш український фронт, не закидати розбрат в опозиційну діяльність, тому що це буде на шкоду спільній справі й Україні. Сьогодні я прагну не до оцінок, а допомагати розкривати очі, наскільки вмію тим, хто сьогодні на Майдані, а я теж на Майдані зі своїм світоглядом і душею. І навіть до тих, хто по інший бік, апелюю – зупиніться, бо в будь-якому випадку, це не вигідно. Нікому, навіть і олігархам. Бо полум’я війни спалює всіх. А потім на поле бою приходять мародери, які забирають трофеї і починають панувати на цій території. Лише мародерам це вигідно. Тому потрібно зробити все, щоб мародери на Україні не запанували.
– Усі ми зараз перебуваємо так чи інакше в групі ризику.
– Знаєте, всі, хто здатен почути, повинні зрозуміти, що горе, яке сьогодні прийшло на Україну, не омине нікого. Якщо навіть і в родині ніхто не постраждає, то постраждає економічно в перспективі, постраждає освіта тощо, тому що все взаємопов’язане. Один німець сказав: «Я спокійно спостерігав, коли приходили й забирали соціал-демократів, коли забирали комуністів, бо я не був ні тим, ні іншим. Я спокійно спостерігав, коли забирали євреїв. Забирали інших. А коли прийшли за мною, то я побачив, що нікого немає, мене нікому захистити». Тому сьогодні весь український народ повинен бути разом. Тільки організованість, тільки єдність простих людей, Малинщини – зокрема, як і тих областей, які піднялися на підтримку, допоможе. Ми мусимо сказати: «Шановні, припиніть! Ми маємо право мати чесну державу». Єдність і є найсильнішою зброєю. Підказки й поради чужих інструкторів, котрі створюють прецедент для своїх держав, де їм вдалося втілити свої ідеї, не підходять нам. Там інша психологія. Крім того, зверніть увагу на таку важливу річ. Скажімо, Лукашенко, з яким можна погоджуватися або не погоджуватися чи з його економічними постулатами, – патріот Білорусі, він – за білорусів у Білорусі. І поки що він виграє в економічному поєдинку з Росією. Чи візьмемо Росію. Путін, як би ви до нього не ставилися, він «за великую Россию». І протистояння там іде не на тому, чи бути Росії чи не бути, а заклик до тієї Росії, яка притягне до себе інші держави, Україну – в тім числі. А в Україні протистояння базується на протилежному: провладні сили борються не за українську Україну, а тягнуть нас до втрати української державності, щоб Україна як така стала губернією. От в чому відмінність! Тому народ і піднявся. Кожна людина має право захистити своє право зберегти Україну. І Президент мусить таки показати, що він дійсно за українську Україну. Хоча Янукович говорить одне, а виконавці роблять інше.
Крім того, варто зменшити градус вимог протилежних сторін. Може я і помиляюся, але як людина військова знаю, що не можна успішно наступати на всьому фронті водночас. Для того, щоб підготувати успішну операцію по всьому фронті, потрібні довгі місяці підготовки. Якщо такої підготовки не було, потрібно розраховувати на тактичні перемоги. Простіше кажучи: навіть найсмачніший найсолодший торт повністю не здатний проковтнути ніхто. Можеш задихнутися. А по частинках можеш з’їсти. Як і по частинках намагатися загасити полум’я. Є сьогодні, наприклад, вимога припинити стріляти в людей: поставили – домовилися. Є вимоги притягнути до відповідальності – добивайтеся… А так відразу змінити все і сьогодні ж – теж можна, але для цього повинна була б бути колосальна підготовка, якої, жаль, в Україні не проводилося.
– У цей гарячий період наші емоції й думки зосереджені на тому, що відбувається. Чи можемо ми мимоволі прогавити якісь інші небезпеки?
– Сам я волинянин, «поліщук», народився на хуторі, як і властиво землякам – трохи за характером впертий, але й послідовний. Усі мої виступи в ЗМІ, інтернеті об’єднані спільною ознакою – я завжди апелював, вказуючи на небезпечні промахи. Звертався до Ющенка: «Пане Президент, ви руйнуєте державу, ви творите руїну!..». Сподівався, що Президент зверне увагу на заяви генерала. Я навіть готовий був прийняти дискусію в суді з цього питання. Ющенко чути не хотів. Апелював я і до суспільства. Далеко не кожен готовий почути. А сьогодні вже апелюю лише з метою: не допустити розв’язання громадянської війни і розподілу України на анклави. Ось це головне сьогодні. А те, що ви запитуєте, як не прогавити, не допустити інших небезпек – давайте не будемо ділити шкуру невбитого ведмедя. Сьогодні не на часі говорити про це. Хоча видно персон, які пригнулися на старті кинутися у владу – я відчув підтекст у вашому запитанні…
– Як повинні поводитися звичайні люди, щоб не підсилювати негативу ситуації?
– Зберігати мораль, честь, бути твердим у переконаннях і пам’ятати, що у світі було дуже багато невеликих племен і великих держав, які у результаті неправильної політики чи природних катаклізмів щезли з лиця землі. А Україну Бог береже. Ми маємо потужний природний, генетичний, інстинктивний запас. Таких націй мало. Можна порівняти з євреями. Нація, яка живе в оточенні своїх ворогів і виживає. І дві тисячі років ішла до своєї незалежності. Але йшла й залишається зараз об’єднана. Ми, українці, повинні вчитися. Та нація виживає в пустелі, а ми кульгаємо на чорноземах. Слід вчитися у євреїв будувати свою державу. А не кричати, що нам тут хтось, євреї в тім числі, заважають. Не перешкоджають. Мені – не перешкоджають. Треба вміти себе знайти й зрозуміти, для чого ти прийшов на цей світ. Не шукайте винних ні в кому, не шукайте винних на Малинщині, скажімо, шукайте винних у собі. Головне – твердість духу і пам’ятайте, що ми українці.
– Переконана, що у Малині, мої земляки пам’ятають.
– Людина як мікроскопічна частинка всесвіту живе законами, які диктує природа. Риба шукає, де глибше, а людина – де ліпше. Хтось в опозиційній партії, хтось – в Партії Регіонів. Тому я не прихильник поділу за політичною приналежністю. Більше того, жодна партія в Україні не заслуговує на те, щоб зняли перед нею шапку. Жодна ще нічого для народу не зробила. Крім того, слабкість духу появляється на кожному кроці – щойно людина за партійною чи службовою ієрархією дещо піднялася, отримала якісь повноваження, можливості, вона швидко забуває, що до цього говорила й обіцяла. Інколи так і хочеться сказати, ну що ж ти так змінюєшся, так легко міняєш свій світогляд? Слід прагнути до встановлень – через власний приклад – чесних правил життя. Розумніші й працездатніші тоді зможуть і заробляти більше. Отож люди, не залежно від партійної належності, в кому патріотична душа, не розділяйтеся. 95% усіх нас добре «взули». Усіх! На східній Україні – прекрасні люди, я там працював певний час. Але вони зазомбовані, бо ж ними ніхто не займався. За 20 років там нічого українського по-справжньому не впроваджували. Тепер це робота на перспективу. А потрібно було їхати і показувати українцям Сходу, як має поводитися справжній українець. Ніхто цього не робив, компрометуючи українську владу. Зі свого боку людей там дурять і грабують такі ж, як і ті, хто дурив і грабував українців тут. Тому в людей зневіра. А сьогодні є можливість людей консолідувати. І в такому місті як Малин абсолютно немає що ділити. Питання не в Партії Регіонів чи Свободі. Питання в устрої влади, яка буде чесно, не корумпованою, однаково гарно ставитися до сіх своїх громадян, не залежно від того, хто в якій партії. Якщо ти в партії «Свобода»/Регіонів і крадеш – сідай до в’язниці. От де критерій. Головне, щоб не повторити зроблених помилок.
Нагадаю. Що будь-яка війна закінчується перемир’ям, переговорами сторін. Іншого виходу все одно немає. Так чим раніше ми домовимося, тим менше буде жертв. Це закон війни.

Близько опівночі між 16 та 17 квітня у під’їзді свого ж будинку в місті Нововолинську було здійснено замах на журналіста і відомого львівського громадського діяча Желізка Ігоря Миколайовича.

Ігор Желізко є засновником і директором підприємства «Радіоорганізація «Львівська жінка». Підприємство має філії у Нововолинську та Ковелі – містах на Волині. На початку 2000-х років Ігор разом із дружиною Христиною Кравець заснували і розбудували кабельні мережі у цих містах. Христина призначила директором Нововолинської філії Ігоря Іщука. У 2004 році вона мала серйозні причини на централізацію коштів на львівському рахунку підприємства (головна дирекція та ще одна філія знаходилися у Львові). У той день, коли засновниця приїхала до Нововолинська реалізувати свої наміри, біля будинку, де зараз хотіли вбити, але не вбили, Ігоря Желізка, її було жорстоко побито, про що свідчить експертний висновок. Жінку били ногами у голову, живіт, спину п’ятеро нападників. Одного з них звати Тареля. Винуватців не було знайдено… Півроку постійного болю у животі вилилися у ракову пухлину, прооперовану, але не знешкоджену.
Того ж року Ігоря Желізка намагалися отруїти миш’яком – він дивом лишився живий.
Христина ж іще три роки боролася із страшним захворюванням і померла 10 травня 2008 року.
У період її хвороби розпочалася і активно розгорталася діяльність по захопленню підприємства «Львівська жінка». Ігор Желізко, перебуваючи постійно біля дружини, не міг належно контролювати роботу підприємства та його директора. Та ще мав помилку довіряти директорові філії Ігорю Іщуку.
Тим часом останній вже був близький до мети, відверто викрадаючи матеріали, куплені на кошт «Львівської жінки», та відмиваючи через інших підприємців грошові кошти «Львівської жінки». Те грандіозне захоплення підприємства варте багатосерійної кіноепопеї. У Іщука та його «побратимів» усе йшло злагоджено і за графіком – мета вже була близько. Але благополучному завершенню завадила смерть бухгалтерки Нововолинської філії «Львівська жінка», котра загинула в автокатастрофі й під час похорон якої Желізко дізнається, що у місті розгортається ще одна кабельна мережа, яка, зі слів мешканців міста, чи то утворилася замість «ЛЖ», чи то відбрунькувалася від «ЛЖ». І те, й інше було абсурдом і повною несподіванкою для власника, котрий успадкував право власності по смерті Христини.
Нове підприємство, що з’явилося на майні та коштах «Львівської жінки», звалося ТзОВ «Нововолинське Телебачення Телефонія Інтернет». Усі працівники «ЛЖ» опинилися в «ТТІ». Новітні рейдери за лічені тижні захопили більшу частину абонентської бази «ЛЖ» - споживачам говорилося, що «ЛЖ» вже не буде, а ті вірили й підписували угоди безпосередньо вдома після переконливих бесід з інспекторами з «ТТІ», не розірвавши угод з «ЛЖ».
Водночас «тетеішники» хвацько нищили й зараз нищать мережу «ЛЖ». Однак «Львівська жінка», попри свою назву, вистояло і продовжує боротьбу за своє майно і свої права. З жовтня і понині підприємство засипає усі інстанції заявами, починаючи від місцевих і закінчуючи столичними. Зрештою,коли листами ними було встелено дорогу до столиці, то і органи почули волання про допомогу.
Важливим елементом, чи не найголовнішим, у цій історії є гоп-компанія, котра зібралася на чолі «ТТІ». Що цікаво, офіційно Іщук там не числиться ні засновником, ні директором, ні навіть монтером. Але це не завадило йому творити свою чорну справу, і фактично всіма виробничими процесами керував у «ТТІ» він.
Засновниками стали: Віктор Ярема, відомий у Нововолинську підприємець та наближена до мера персона, Борис Очеретко, відомий у Нововолинську підприємець, племінник мера, Оксана Редько, родичка покійної бухгалтерки «Львівської жінки».
«ТТІ», щоб виправдати існування «свого» майна, через «відмивочні» фірми оформило накладні, за якими, ніби, отримали кабельне обладнання.
«Львівська жінка» не просто мусила рятуватися від захвату виробництва й потерпала від значних фінансових втрат. Страшніше, що постійно з боку «ТТІ» на адресу людей «ЛЖ» йшли погрози, якими страхаючі не обмежилися. Міліція знає про всі замахи і побиття, про всі напади на й нищення автомобілів «ЛЖ».
Знає влада, однак міські сесії жодного разу не дозволили виступити «ЛЖ» перед депутатським корпусом. Знає місцева преса, але… Знає вся громада і зараз намагається стати на захист «Львівської жінки», розібравшись у тому, хто є хто, що є що.
«Львівська жінка» 7 місяців воює за правду й справедливість. Але ті, кому вона стала поперек горла, знайшли найвразливіше місце «ЛЖ», коли їм зрадили останні краплі людського : вбивство власника «ЛЖ»!
Але він вижив. Бо інакше і бути не може. Нехай у цій країні вже не вірять у перемогу справедливості, нехай скептично збоку спостерігають боротьбу «ЛЖ» за місце під сонцем… І «Львівська жінка» вийде абсолютною переможницею, щоб як ЗМІ захистити усіх тих, хто був так само битий і ледь не вбитий у Нововолинську, захистити просту людину, котра й досі перебуває у сліпоті щодо власного становища – залежної (від нещадної хлопавки) комахи у незалежній державі. Однак то вже інша історія, оптимістична і тріумфальна.
Журналісти! Допоможіть сьогодні перегорнути драматичну й цинічну сторінку знищення правди і честі.

З надією, Ірина Кримська-Лузанчук, директор Нововолинської філії «Львівська жінка», дружина Ігоря Желізка.

P.S. Щодо самої події – нападу на мого чоловіка Ігоря Желізка.
Аби не було різних домислів та фантазій, що вже таки пішли гуляти у ЗМІ.
Ми довго затрималися в офісі – колеги, друзі, я, мій 6-річний синочок та Ігор. Після 21-ї утрьох ми повернулися до квартири, о 22-й повечеряли. Утрьох лежали на дивані. Дивилися телевізор, а Ігор з малим ще трохи бавився шахами – хоче навчити синочка гри. Пам’ятаю, що приблизно о 23-й, коли по одному із каналів йшов старий радянський фільм про розвідника часу ВВВ, я нагримала на малого, щоб вже лягав спати. Згодом і сама задрімала поруч Ігоря.
Прокинулася я від швидких кроків по коридору і голосу Ігоря: «Викликай швидку і міліцію – мене порізали». Я встигла розпитати лише, що напав один, але на вулиці біля підвалу чатували ще двоє. Також Ігор бачив одного із співзасновників «ТТІ».
Як потім Ігор розповів, перед сном він вийшов до авто зробити коло по місту (він і наші працівники постійно наглядали за мережею, на якій систематично здійснювалися пошкодження кабелю та підсилювачів тими ж зловмисниками). Довго він не їздив. До квартири повертався, забравши речі з машини – коробки з піктейлами (для оптико волоконної мережі) та пневматичну рушницю. Рушницю він притулив до себе і прикрив курткою, аби не настрахати раптового перехожого. У під’їзді на Ігоря напав чоловік, який, швидше за все, чатував на сходовому майданчику 2-го поверху.
Інтенсивно наносячи удари ножем у спину та живіт, нападник скористався розгубленістю Ігоря, якому завадили оборонятися речі в руках. Однак за мить Желізко оговтася і почав захищатися.
Очевидно, думаючи, що добив Желізка, вбивця втік, забравши рушницю і піктейли.
Обороняючись, Ігор не кричав. Ніхто з сусідів нічого не чув.
Ігор дійшов до квартири. Коли я викликала швидку і міліцію, Ігор стікав уже кров’ю, ледь тримаючись за одвірок.
О 12.04 мого чоловіка вже забрала швидка. Отож, напад був за кілька хвилин до півночі. О 3-й вночі Ігоря прооперували. Життя врятовано.
Але є небезпека, що замах на керівника ЗМІ дивним чином перейде у розряд «битовухи»…
А ще ми боїмося, що замовники не зупиняться.

Пам’ятаєте сюжет про короля і капусту? Це про життєвий вибір, про чесність перед собою та людьми. Король знайшов себе у тому, до чого лежить душа. Було знайдено сенс життя і все стало на свої місця.
Олександр Миколайович Андрійцев, з яким ми спілкувалися напередодні професійного свята, пригадав класичний сюжет, коли почув традиційне запитання про вибір
— Мені пощастило в тому, — говорить хірург, — що мій вибір від початку був вдалим. Певним чином обумовлений — мама працювала фельдшером. Однак і роки навчання, і потім — роки становлення довели, що я не помилився. Бо не втратив ні радості життя, ні інтересу до професії і всього, що з нею пов’язане.
— Які фундаментальні принципи ви вважаєте для себе найвизначальнішими?
— Професіоналізм. Як і в будь-якій іншій професії, а в лікарській — особливо. Професіоналізм, якому вчишся постійно, який вдосконалюєш. Однак, на цю ж висоту поставлю поруч і порядність. Адже професіоналізмові можна навчити, порядності — ні. І остаточне резюме до цих роздумів: закономірно те, що високопорядна людина не може не бути професіоналом.
— Повернімося у молодість. Як ви починали йти до розуміння речей, які для вас тепер принципові і непорушні?
— Змолоду і зараз я утримався й ніколи не сходив з певного напрямку. Був і залишаюсь навиправним оптимістом. Вірив і вірю в добро. Підлість — це гріх. Це не просто слова для мене. І професія, і громадська діяльність, і спілкування з людьми змушують видимими і невидимими способами захищати ці принципи. Та з досвідом все одно не перестав вірити людям. Щоб чогось навчитися і щось осягнути, здобути, я дозволяв себе вести. Мене це ніколи не принижувало. Адже досягнути певної висоти можна лише поступовим подоланням щаблів умовної драбинки. І треба бути дуже зухвалим, щоб думати, що здатен рухатися без сторонньої допомоги. Я й зараз, перш ніж робити якісь кроки, наприклад, навіть щоб (що стосується хірургії) визначити діагноз і прийняти єдине вірне рішення, не гордую звіритися з колегою. З мене корона не спаде, якщо я ще у когось знайду підтвердження свого висновку. Особливо ж коли йдеться про здоров’я і життя людини.
— Так розумію, що ви щойно виклали свою життєву і професійну концепцію. За багато років ви, мабуть, якось коригували свою філософію.
— Без цього не обійшлося. Оскільки, повторюю, я дозволяв себе вести по життю, то цілком довіряв колись великій ідеї Партії. Став членом КПРС теж цілком свідомо. Отоді й почалися невтішні роздуми, коли я зрозумів, що мушу на чорне казати біле і навпаки. Мій принцип не кривити душею вступив у протиріччя з вірою в ідею. Хто працював у тій атмосфері і намагався аналізувати, пам’ятає, як це непросто вчення Маркса й Енгельса притулити до охорони здоров’я і знаходити такі переконливі аргументи, що ось ці чи ці їх слова сказані саме про медицину. Добре, що так історично склалося, що моє розчарування співпало з кінцем тієї епохи.
— І не наступила в душі порожнеча?
— Ні. Адже важливі постулати філософії, етики та естетики завжди базувалися на віковічних заповідях. Системне мислення і глибинне розуміння речей і процесів мені завжди давав діалектичний матеріалізм. Моя професія мені ілюструвала і доводила: форма визначає зміст, кількість переходить у якість. Правильно зроблена операція і правильно накладені шви зрештою визначають благополучне функціонування певного органу. Чи не так?

На деякий час наша розмова перервалася. День заступника головного лікаря і депутата в одній особі розписаний похвилинно. І коли спілкування продовжилося, то воно пішло дещо іншим руслом. Андрійцев був стурбований виявом некомпетентності і байдужості, тому перше, про що заговорив після перерви, були певні галузеві проблеми.
— Уявіть лише, що в області не вистачає 1300 лікарів!
— Але ж патріоти професії лишаються, зокрема і в провінції.
— Несуттєво, де ти працюєш. Суттєво — як! Навіть районний ветеринар знає, скільки у нього обліковано свійських тварин. Тож неприпустимо, щоб лікар не володів певною статистикою на своїй дільниці! Однак і нажаль таке буває. Лікар повинен на кожному кроці звірятися сумлінню, дотримуватися жорсткого професійного контролю над своєю роботою.
— Що ви вимагаєте від себе?
— Власне, все життя я невдоволений собою. Поясню. Скажімо, не зраджувати своїй совісті, не копати яму іншій людині, не чинити зла і не робити добра тому, хто цього не просить, бо це теж уже зло, — це завжди витримував. Однак, коли я розумію, як кращі принципи намагаються змінити викривлені суспільні відносини та викривлені цінності, ставлю до себе ще жорсткіші вимоги, щоб не схибити і не зрадити заповідей.
— Доводиться відкрито йти на конфлікт, щоб захистити їх?
— Так, коли треба відстояти принцип, то страху нема.
— А емоції?
— Емоціями вже давно навчився управляти. Якщо я стаю на позицію захисту людини, стосовно якої порушується закон, то треба взагалі контролювати суб’єктивні прояви. Скажімо, ця людина мені може подобатися чи не подобатися, але справедливість базується не на наших симпатіях.
— Так дуже просто і ворогів нажити.
— Не думаю. Завжди поводжуся і висловлююся виважено. Запам’ятайте, що краще мати сто поганих друзів, ніж одного ворога. Накопичувати добро, а не зло.
— Ви часто говорите речі, продиктовані сумлінням віруючої людини.
— Атож. Вірю. І особливо зворушений тим, що Євангеліє кілька разів згадує про лікаря. Вислів «лікар від Бога» походить звідти і дає правильне розуміння лікарського покликання. Лікар, а хірург особливо, інструмент у вищих руках. На ньому подвійна відповідальність! Людина під Богом сподівається на порятунок від хвороби, вона довіряється мені цілком, і я не маю права схибити. Тому нічого у нашій професії чи у житті загалом не буває випадковим. Людина, яка вірить у випадковості, не вірить у Бога.
— У що ще ви вірите?
— У свій народ, в Україну. Перед виникненням отієї потужної хвилі народної активності я якраз прочитав книжку «Шлях аріїв». Я вкотре знайшов підтвердження своїх, і не тільки, передчуттів великої історичної місії і народу, і України. Навіть попри теперішні політичні негаразди не шкодую, що обрав той шлях, яким і нині йду. Ми вчимося, ми ще всі вчимося.
— А якщо говорити про вчителів конкретних — хто особливо вплинув на вас?
— У професійному та особистісному становленні це Шалімов, це і мій перший наставник з особливим ім’ям — доктор Фауст. Коли я починав працювати на Чернігівщині, він став першим моїм учителем. Авторитет цієї людини був у районі більшим за авторитет першого секретаря райкому партії. З ним радилися перші особи і зазвичай приймалося рішення доктора Фауста. Важко сказати, чого він не вмів як хірург і як головний лікар. Однак і він пройшов через нерозуміння. А на своє 80-річчя Фауст Федорович запросив усіх, і тих, хто ображав, говорив тільки слова вдячності, хоча це був його ювілей. Через місяць помер.
— Яскрава людина. Однак всі не можуть водночас бути на високому моральному чи професійному рівні.
— Людина повинна насамперед сповідувати самовдосконалення. На будь-якій посаді і в будь-якій професії можна постійно розвиватися. Людина має прагнути сама щось зробити. Якщо майдан, кажучи образно, не відбувається в душі кожного, то годі сподіватися на кращі зміни в людині чи в суспільстві. Можна натикатися на неадекватне ставлення оточення, на відверте неприйняття, але людина, роблячи добро, завжди знає, що вона і далі має це робити. Усі проекти, які я намагаюся впровадити як депутат, розраховані на таку якісну зміну людської свідомості. Особливо ж коли йдеться про об’єднання. Прикро, що зараз люди більше дбають про те, як вижити кожному окремо, а об’єднатися заради спільних інтересів не прагнуть. Однак всі сподіваються, що хтось якось їх проблеми і біди вирішить.
— Важко у такій процвітаючій байдужості рухатися до мети.
— На цьому не варто зосереджуватися. Я часто відвідую Києво-Печерську лавру, де придбав дивовижну книгу — «Печерський патерик». Особливо вражає духовний подвиг Феодосія. У нього я навчився … вигравати у суперечці з собою чи з опонентом. Якщо я раніше бурхливо реагував, коли щось доводив чи відстоював. Мудрість Феодосія — не дозволяти емоціям і суєті впливати на свої думки, вчинки, віру і ставлення до людей. Вступаючи у конфронтацію ти завжди ризикуєш програти в своїх очах та й потішити ворога.
— Якщо ви встигаєте читати, то, мабуть, знаходите час і для інших захоплень?
— Ви знаєте, я нещодавно захопився кімнатними рослинами. Квіти останнім часом взагалі дуже мене зворушують. Досконалість форми і кольори — незбагненні і невичерпне джерело насолоди, захоплення цим творінням. А щодо кімнатних, я зрозумів, що рослина відчуває ставлення людини. Дуже переживав, коли мої рослини не зацвітали. Усе живе хоче уваги і любові.
— Ви людина, як бачу, романтична і пристрасна. Без чого ви б не змогли жити?
— Без України. Я ніколи звідси не поїду. Буду жити на воді і хлібі, але тут.
— А ще?
— Без футболу! Ми постійно збираємося у Городищах на стадіоні. Там можна побачити і Науменка, і Буткевича. От прикро, що молодих переграємо! Вони ж бо мають бути міцніші від своїх батьків!
— Доречно тут запитати про ваших синів.
— Вони мене радують все більше. Молодший знову став чемпіоном України, і я остаточно переконався, що його шлях у спорті не випадковий.
— Навіть так. То ви теж переживаєте традиційний комплекс батьків і дітей?
— Певною мірою. Однак зараз старший син вважає, що наші стосунки переросли рівень з’ясування стосунків. Він вважає, що ми вже більше зрівнялися і стали друзями, які вміють спілкуватися і поважають один одного.
— Ви багато працюєте, однак все встигаєте. Яка стихія вас веде. До чого більше тяжієте?
— Мені однаково добре і біля моря, і в затишному поліському куточку. Одразу постає перед очима річка, оповита туманом, коли чутно голоси з протилежного берега, коли сонце вже все освітило над туманом, а саме ховається у ньому, коли навколо неповторні кольори і звуки. У казанку кипить юшка…
— Такі слабкості, як рибалка і полювання, притаманні і вам.
— Вже менше. Раніше мисливський азарт допомагав і кабана вполювати. Це достойний суперник мисливця. Та варто лише уявити трепетну косулю навпроти своєї рушниці… очима мисливця я дивитися вже не можу. Тому й не полюю.
2008

У центрі Малина дороговказ над перехрестям біля пошти вказує стрілкою – АВТОСТАНЦІЯ. Якоїсь миті мені здалося, що там написано ЗАДРИПАНКА. Бо це ж зараз побутує вислів «у районі автостанції». Колись висловлювались простіше й точніше – «на Задрипанці».

Мене ображає ця назва і похідне від неї – задрипанці. Дуже багато змінилося, відколи цими словами визначався геосоціальний статус мешканців даної околиці міста.
Але певні ознаки Задрипанки міцно тримаються і тепер. Це не може не турбувати.
…Після кожного дощу чи танення снігу мій сусід вітає вулицю бадьорим гудінням моторчика, котрий вперто відсмоктує воду, що прибуває із сусідніх садиб. Так він рятує свою садибу від потопу. Так він рятує увесь теплий сезон урожай на своїх грядках. І це йому вдається! От тільки краще не рахувати собівартості чудових овочів та фруктів.
Коли це почалося, уже ніхто не пам’ятає. Ніби так і треба, щоб багато людських дворів та садків щороку потопали у паводках. Не такі вони й страшні, але сили і нерви точать. Живеш на Задрипанці, то і долю маєш відповідну.
«Скільки себе пам’ятаю, Задрипанка славиться багнюкою, -- ділиться спогадами мешканка вулиці Чкалова Любов Бакланова.—Наша вулиця звалася Задрипанка №1, а вулиця Горького – Задрипанка №2. Вулиці Чернишевського та усі, котрі з’явилися на північній околиці Малина, мимоволі стали теж Задрипанкою. Назавжди врізалася у пам’ять багнюка по коліна…»
Я згадала, що і мій батько родом із Задрипанки №1, а будинок звів на Задрипанці №2. Ніяк вона не випускала із свого полону. А ще він розповідав, що у сезон затяжних дощів навесні і восени, дорогою не міг рухатися ніякий транспорт. Віз лягав на пузо, коні безнадійно грузли…
Читач скаже, ну до чого тут ця недоречна ностальгія? Дороги за століття підсипані так, що вікна деяких домівок якраз на їх рівні. Проте навколо цих домівок у мокречу панує дух колишньої і завжди живої Задрипанки! Зводяться будинки на нових ділянках, але їх господарів чекає здебільшого доля задрипанців.
Доречно вставити тут запитання: якщо сто років тому муніципальна влада не вельми переймалася перспективами розвитку вулиць і цілих мікрорайонів (тут хоч би зад
прикрити), чому тепер, коли інженерна і архітектурна думки пішли далеко вперед, подібні проблеми лишаються супутниками побуту мешканців моєї і подібних до неї околиць? Чи ці думки пішли так далеко, що проминули нас?
За яким принципом облаштовуються нові вулиці, коли на них ті ж проблеми із «заливаннями», коли ускрізь однаково вузенькі узбіччя, ніби провінційне містечко ніколи не повинне розраховувати на потрібні (хоча б у майбутньому) тротуари? Як тут не провести аналогій із малометражними «хрущовками» та їх низенькими стелями, де людина мимоволі вичавлює із себе особистість, котрій для повноцінного життя і розвитку потрібен простір, висота, естетика…
Добробут людей зростає із року в рік. І на цих розпланованих убогою фантазією вулицях узбіччя зайняті різного роду авто. Хто ж міг передбачити, що ніде буде машин ставити. Колишнім же мешканцям мікрорайону особисті «екіпажі» були не по кишені!
А тим часом, поки інженерна думка блукає у пошуках достойного застосування, раджу міським господарям почитати спогади з історичної хроніки:»Робітники жили в дуже важких умовах. Ветеран паперової фабрики М.Г.Канюка згадує:»Жили ми на одній з глухих вулиць Малина з характерною назвою Задрипанка… Ніби вросли в землю хати-мазанки – одновіконні, підсліпуваті. Восени і навесні грязюка непролазна. На Задрипанці мешкала в основному біднота: селяни, що мали клаптики землі, і робітники-папірники, які не мали нічого, опріч мозолистих, натруджених рук.»
Не забуваймо, що історія веде свої записи постійно. Як і чиєю рукою змалює вона мою рідну околицю для прочитання нащадками? І чи не здадуться нащадкам дуже схожими історичні хроніки з різницею у сто років?
2004

Між народженням моєї другої та третьої дитини — 15 років. Тут легко й мої роки вгадати. Але ж не це головне. За півтора десятка років з’явились такі речі, як памперси, медичне страхування, висококласне медичне обслуговування.

Мій малий хлопчик вже має 3,5 рочки, і цього досить, щоб виявлявся його чоловічий характер. Виховувати сина – не те, що дочок. Але, дякую донькам, вони допомагають доглядати та виховувати свого братика. Вони менше з ним церемоняться, розмовляють, як з дорослим. Він сприймає це цілком адекватно. Материнськими почуттями і турботливістю, бачу вже зараз, мої доньки не обділені. Тому я у цю мить можу спокійно поринути у ще зовсім свіжі враження, подаровані так званим пізнім материнством.
Так вийшло, що перед декретною відпусткою я працювала на одному із столичних підприємств. Тому і в Києві стояла на обліку у центрі жіночого здоров’я при лікарні залізничників. Тому і народжувала у пологовому будинку цього ж центру.
Я ніколи не сподівалася на таку опіку з боку лікарів. Як виявилося, у Києві діє місцева програма щодо охорони дитинства і материнства. У ній безліч пунктів, серед яких і особлива увага до пізніх пологів, і особлива увага до матерів, котрі народжують третю дитину, і особлива увага до мешканців усіх наших неблагополучних чорнобильських зон. Коли я уникала, скажімо так, занадто частого спілкування з лікарями, вони самі зв’язувались зі мною, щоб поцікавитись моїм станом.
Відверто скажу, що раніше не дуже довіряла будь-яким формам медичного страхування. Для залізничників теж існує медичне страхування у межах лікувальних закладів, які належать галузі. Колеги мені порадили застрахуватись. І я це зробила більше з цікавості перевірити розповіді заводчан про чудові пільги лікування, аніж з необхідності.
А необхідність дала швидко про себе знати досить тяжкою, як на мій вік, вагітністю.
Отже, з перших кроків у медичних закладах галузі я безкоштовно користувалася всим, що потрібно було для збереження мого і дитини здоров’я. І це притому, що я встигла лише кілька місяців платити внески на свій страховий рахунок.
Окремої уваги заслуговує розповідь про пологовий будинок. Такої охайності і комфорту я ніде ще не бачила і вже, мабуть, не побачу. У палатах з телевізором і холодильником -- лише два ліжка для породіль. Годують різноманітно. Зазирають по кільканадцять разів до палати, щоб поцікавитись, як себе почувають мама і дитина.
Опісля важкої вагітності пологи були справжнім святом. Поруч знаходилася така кількість медичного персоналу, що тяжко народжувати я просто не мала права.
Я мимоволі пригадувала, як колись санітарка у нашому пологовому будинку називала нас ледачими коровами, котрі їй додають клопоту. Як у спекотні літні дні була черга за водою,
щоб помити груди перед кормлінням дитини. Як давно забула білизна про свій первісний колір. Як, як, як…
А тепер я потрапила у рай і почала вірити, що Україна таки знаходиться у Європі, а не на околиці світу і прогресу. І коли, лежачи на білій-білій постелі, слухала серце власного синочка, биття якого через спеціальну аппаратуру чутно було на всю кімнату, я мріяла про його щасливу долю. І не лише мріяла – майже вірила. Майже. Бо мені хотілося, щоб так цілком безкоштовно, з комфортом і людською увагою народжували жінки не лише у столичних пологових будинках…
Колись я розповідатиму синові, чому у його метриці записано «народився у м.Києві». І жаль, що я не можу поділитися щасливими спогадами про народження двох вже дорослих тепер доньок. Бо щастя було лише у факті їх появи, але не у драматичних обставинах, належних сценарію медицини багаторічної давності.
Я – тричі мати. Я цілую руки усім лікарям в усі роки, зусиллями котрих мої діти прийшли у цей світ. Я бажаю всім побувати у тому раю, у котрому стала більш щасливою і впевненою у собі жінкою, свідомою своєї материнської гідності і віри у майбутнє своїх дітей. І щоб цієї віри було досить на всі майбутні покоління.

2007

Нотатки пам’яті


«А цікаво, нагло спливла інша мисль, хто ж з нашого села може потрапити до раю?»
Василь Скуратівський, «Нічний сторож»


Я вкотре гортаю одну із останніх книг Василя Скуратівського «Мамина молитва». Цей екземпляр він позначив своїм автографом. Тоді, на початку грудня минулого року, коли немічна рука генія підписувала в дарунок свою книгу в дарунок «Соборній площі», знав і він, знали і ми, що ця неповторна зустріч —остання. Мимоволі я шукаю зараз, пишучи ці рядки, якісь особливі знаки і ключові фрази у книжці, котрі мене напевне відішлють ближче до тієї зустрічі… І знаходжу їх ледь не на кожній сторінці. А на останній, з типографськими примітками, бачу число — наклад 1000 примірників. Яке ж бо щастя володіти подарунком із тисячі, усього — із тисячі.
Тисяча. І одна ніч. Нескінченна і непереборна. Ми лишалися тут, у дні, у житті. А він відходив у ніч, вперто спинаючись на ноги, аби викурити ще одну цигарку…
З-перед очей не зникає лик святого, кого так дивовижно нагадував останні тижні Василь Тимофійович. Він, життєлюб, котрий заражав життєлюбством інших, геть тонув у великій подушці, одними лише очима сповідуючи життя.
Я необережно тоді поставила у минулому часі одне із запитань:
— А ви очолювали редакцію?..
— Я і тепер очолюю, — спокійно виправив мене Скуратівський.
Ми привезли йому тоді мандаринів, так — для годиться. Ми не знали, що можемо дати йому, чим потішити. Він завжди знав, що може дати іншим. Тому тримався з гідністю усе життя до кінця…
Потім було кілька кволих слів на одному чи двох телеканалах про смерть Василя Скуратівського. Україна продовжувала жити політичною метушнею, не помітивши, як над нею вознісся Василь, пташино розгорнувши крила у мороці ночі. Хоча, тепер переконана, що і жив він, вознісшись, тому, може, лишався непоміченим більшістю, яку життя привчило дивитися під ноги, щоб не спотикатися. І лише, хто здатен від землі відірватися, здатен назавжди зрозуміти: не спотикається той, хто летить.

Галина, пісня лебедина…
«Увижалася нова хата, яку вони збудують отам, у садку…»
Василь Скуратівський, «Діва»

Однак його прижиттєвий політ був здебільшого польотом самітника. Доля його не обділила друзями, увагою жінок. Бог йому дав живий дар розказати людям — про людей, народові — про народ з любов’ю. Чому я зву його генієм? Тому що колись прочитала визначення цього поняття: геніальність — це найвища міра щирості.
Генія розпізнала в ньому і Галина, його остання дружина і Муза. Йому, з важким діагнозом-вироком, вона допомогла прожити, замість чотирьох обіцяних лікарями місяців, майже три роки. Любов творить дива.
Галина тепер почуває себе на Україні більше вдома, ніж у Москві. Вона не припинила спілкуватися українською, утримуючи у російськомовній столиці хисту ниточку національної гідності українця.
Вона намагається робити те, чого не встиг її Василько. Тепер, коли душевний біль трохи втамувався, Галина мріє про нові пошукові експедиції:
— Не дає мені спокою незавершена робота… От, скажімо, Василь натрапив на три канти (пісні-плачі), котрі співають, проводжаючи у останню путь незайману дівчину. Четвертий кант, прощальний, лишився білою плямою. Але я знаю, що таки відшукаю його, не може бути, щоб він безслідно зник із людської пам’яті…
У передостанню нашу зустріч, коли ми ковтали сльози, запиваючи їх кавою, і шепотілися на кухні, щоб Василь Тимофійович не почув, Галина призналася нам, що хоче створити музей Скуратівського.
— Не можна дозволити, аби хоч один листочок пропав із його архіву! — вболівала тоді Галина.
Вона з якоюсь жадібністю-приреченістю збирала докупи світлини Василя (страшенно любила його фотографувати, і як їй тепер не подякувати за це?). Вона впорядковувала його архів, але частину його назовсім забрала перша родина (мають право!). Вона трепетно зберігає його речі — від робочого столу до …краваток.
Я не перестаю, відтак, себе запитувати: чому українського генія останні роки плекала московка, представниця тієї клятої «кацапії», котра «заважає» нашому національному відродженню? Чи не стало снаги українці тримати руку на пульсі гонорового, непокірного і волелюбного митця?
Ні, не дорікаю. Не дивуюся, а стверджую: нема пророка у своїй вітчизні! А чи буде? Чи так і нестиме Муза тепер наодинці з пам’яттю тернового вінця свого Василечка, котрий би не зносив його й довіку?..
Хтось може справедливо дорікнути мені, чи не занадто страдницький образ я змальовую з Василя Скуратівського? Можливо. Але маю на це право. Адже так чітко прослідковується паралель із Шевченком. Усі згодні, що геній. Усі згодні, що символ України. Усі згодні, що й досі гідно не оцінений. Згодні, що з одного боку вельми ідеалізуємо та «ідолозуємо». А здебільшого так само далекі лишаємося духовно і душевно, замкнувши Кобзаря у тисняві шкільних хрестоматій.
Сміливо ставлю і Скуратівського поруч із Шевченком й відкидаю відразу будь-які закиди у моїй зухвалості. Прочитайте хоча б кілька народознавчих і художніх творів земляка, і з легкою душею та спокійним сумлінням погодитеся зі мною.
Але ж із сумом резюмую, що на короткому віку Скуратівського, як і у Тараса, було не менше випробувань на тривкість духу і таланту.
Як і Шевченко, Скуратівський усупереч обставинам і недругам, продовжував робити справу, яку найбільше любив. От із супутницею останніх років пощастило нашому сучасникові більше. Шевченко так і помер із нездійсненою мрією про вірну дружину. А Скуратівський мав щастя мріяти разом з Галиною про щастя свого народу.
— Він подарував мені будиночок-дачу в Боярці. Це моє улюблене місце. От лише ніколи плекати квіти і плоди, настав час щось зробити для Василя.

Коник із тиші
«Я лишаюся один, правда, іще думи є, вони будуть зі мною всю ніч, усе життя…»
Василь Скуратівський, «Мамина молитва»

Галина приїхала до Малина київською маршруткою, попередньо зателефонувавши на мобільний. Якраз напередодні про Скуратівського, так співпало, я і не лише я, згадували у різних розмовних контекстах. Усі, хто знав його, вважають за потрібне вшанувати пам’ять Василя Тимофійовича — творчим вечором, публікаціями, створенням музею чи хоча б експозиції для початку і т.д.
Втішає й те, що серед посадовців є люди, котрі цінують талант земляка. До них ми і рушили з Галиною.
Дорогою вона згадала:
— З півроку я перебувала у повному відчаї. Нічого не трималося рук. Одного розуміння, що треба працювати над творчою спадщиною Василя, щось для нього зробити, було замало. Мені боліло. Бо все дихало згадкою про нього, все було його предметним втіленням. Однак якось ніби знак мені подав сам Василь. Прогулюючись з онуком ботанічним садом, я подумки говорила з Василечком: «Розрадь мене. Допоможи перебороти біль». І тут один із голубів, зграя яких метушилася під ногами перехожих, м’яко зринув поруч мене, ніжно торкнувши крилечком. Той, хто переживав подібне, зрозуміє мене. Відтоді я намагаюся не обтяжувати Василевих крил зливою сліз. А натомість робити конкретні справи, котрі б наблизили Василів талант до людей і людей до його творчої скарбниці.
У кількох владних кабінетах наша жіноча делегація із двох журналісток та жінки-Музи знайшла цілковите розуміння. Зроблено перші кроки. Скоро з’явиться меморіальний рахунок для пожертв, які допоможуть реалізувати одну із цілей — створення пам’ятника Василеві Скуратівському в Малині. Буде і музей. Є переконання, що варто одну із бібліотек назвати іменем Скуратівського. Отож, попереду офіційні листи, офіційні кабінети. Нічого. Ходив Василь Тимофійович цими лабіринтами і завжди знаходив напрям руху і вихід. І ми знайдемо. Громадою.
Я переконана, що все це буде. Недарма ідея і мрія про музей та пам’ятник прийшла до кількох людей поспіль і стала водночас предметом розмови. Це велика праця, тривала у часі.
Василь Скуратівський має бути зі своїм людом, зі своїм Поліссям.
І на завершення. Не вважайте мене схильною до містифікації, але сьогодні, у поході по «білому дому» нас супроводила маленька істота: зелений коник. Ця комаха не зрозуміло звідки взялася і поводилася трохи неприродно: вона сумирно сиділа на плечі Галини. І покинула її в останньому кабінеті, котрий ми відвідали, уподобавши стіл господаря кабінету.
Для мене це був знак хисткої присутності Скуратівського на рідній землі. І ця мала присутність має перерости у значуще явище, яке буде помічене і оцінене не одним поколінням. Бо інакше?..
2005

Це мало бути інтерв’ю — за жанром. Це стало неповторною і незабутньою зустріччю усупереч жанровим обмеженням…
У кількох кроках від станції метро «Берестейська» на порозі звичайної квартири зустріла звичайна жінка.
— Галина, — представилась і запросила нас до зали.
Раптом з’явилась велика волохата істота.
— Не бійтеся. Нік просто хоче познайомитися. — Сказала господиня, притримуючи величенького пса. — Він дуже миролюбний. Ще відгукується на ім’я Турок — так кличе його Василь Тимофійович.
Пес, почувши ім’я господаря, попрямував до зали і ліг на килимові неподалік Василя Тимофійовича. Тваринна відданість нас і потішала, і бентежила. Нік-Турок майже по-людськи реагував на наші репліки, кумедно здіймаючи волохаті надбрів’я і цілком дружньо позираючи на нас, гостей.
Василь Тимофійович вже чекав на нас. І ми, жадібні до щасливої можливості поспілкуватися із людиною-легендою, відкинувши всі традиційні і формальні запитання, попросили нашого уславленого земляка просто почати оповідь про себе із згадки про дитинство і малу батьківщину.
— Народився я 25 жовтня 1939 року на хуторці у п’ять хат — Забуді. Зараз від нього і сліду не лишилося. Малі хутори тоді звозились докупи, села укрупнювалися. Отож дитинство моє пройшло на хуторі Великий Ліс, що за Скуратами, де стояло 140 хат…
— А літературний дар, потяг до творчості у вас звідкіля? Від батьків?
— Вони були звичайними трудягами. Батько майстерно теслював. Він увесь час був на роботі. Мама ж була теж колгоспною рабинею. А проте більше часу з дитиною, мною, звичайно проводила вона. Знала багато пісень. Природне середовище та почуте від неї, мабуть, сформували у мене потяг до творчості, сильніше розпалили закладену в мені природою іскринку. І дядько мій, репресований і розстріляний більшовиками, мав літературний дар.
Я зростав у середовищі зі ще міцними патріархальними традиціями у той час, коли в укрупнених селах вони були розмиті і розчинені традиціями більшовицької доби. Люд збирався на вечорниці, щоб відпочити, спілкуючись і співаючи, й на толоку, — коли гуртом зводилась нова хата або ж вібудовувалась після пожежі. Нині про це можна вже тільки прочитати…
— Згодом, як нам відомо, ви про ці традиції детально писатимете. Але чи ж у ранньому віці ви думали про своє призначення у майбутньому?
— У третьому класі вчителька запитала, хто ж ким мріє стати? Дівчатка називали вчительську та лікарську професії. Хлопчики здебільшого хотіли стати водіями. А я сидів і мовчав. Врешті вчителька звернулась до мене:«Василю Томашів!(А у класі було ще два Василі Скуратівські) А ти?» Я знітився, але відповів, що хочу бути письменником. Клас вибухнув реготом. Але вчителька сказала, що, може, так і буде. І мала з того додатковий клопіт. Вона не залишилась байдужою до моїх перших віршованих спроб. Згодом довірили мені шкільну стінгазету.
— То ви починали із поезії?!
— Атож. Але і поетичний досвід починався своєрідно. Я написав сумний вірш про старий вітряк, який слугував людям довгий час. «А вітряк стоїть сумує…» Та на зміну йому привезли і встановили парову машину. Цей факт аж ніяк не додавав мені ентузіазму. Дитяча душа переживала незворотність якихось процесів… Проте там, де слід, мене зрозуміли по-своєму і дуже швидко відреагували. Якось завітав додому голова колгоспу і звернувся до батька:«Що ж це, Томашу, твій син осоромив на увесь світ наше село? Ми тут стараємося, а він за вітряком плаче!» Батько налаяв мене, але, щоб залагодити ситуацію, поставив на стіл півлітру і помирився з головою у хатній бесіді. Порозумілися якось…

Василь Тимофійович посміхнувся своїм спогадам, перевів дух, щоб продовжити розмову. Вірний пес, зважаючи на реакцію господаря, дозволив собі відійти в інший куток кімнати. Я скористалася паузою і роззирнулася. В око впала яскрава автентична картина — бог Ярило на коні — сонячний дитинний образ із нашого минулого. У кімнаті ще й інші предмети вказували на небайдужість господаря до народного мистецтва…

— Чому саме етнографічні дослідження стали вашою пристрастю?
— Стали проте не одразу. Я просто друкувався час від часу у Чоповицькій районній газеті, у Малинську подавав свої вірші та новелки. І думав, що нічого з цього не вийде. Мріяв про університет. А до редакції заходив як до храму. Встиг попрацювати коректором у Народицькій районці. І тут романтика покликала у мандри. Поїхав до Сибіру і сезон годував комарів. Змінив тайгу на іркутський завод, а його швидко, за рекомендацією земляка із обкому, — на журналістську роботу в Усть-Куті. Півтора року працював там і, може, працював би й довше. У місцевому кінотеатрі демонстрували фільм «Кров людська — не водиця», а перед ним — журнал кінохроніки. А там був сюжет про мальовничі куточки України. Я раптом просльозився, зрозумівши, що ніколи не зможу без України. Наступного дня подав заяву на звільнення і швидко повернувся додому, на Полісся.
— І знову журналістика? Чи вже народознавство?
— Ні, ще набував журналістського досвіду в районках — на Донеччині, в Олевську, у Радомишлі. Працював у газетах:житомирській — «Комсомольська зірка» та київській — «Молода гвардія». Згодом переїхав до Немішаєва. Де очолював видавництво по випуску сільгосплітератури для технікумів.
— Це ніяк не спонукало до високого…
— Згоден. Але я увесь час жив своїм захопленням народною творчістю. Збирав легенди. І вирішив їх показати у редакції академічного журналу «Народна творчість та етнографія». Редактор переглянув з цікавістю. Але зауважив, що я не повинен був ці легенди літературно обробляти, адже вони втратили свою мовну неповторність і стиль. Мою добірку не надрукували, але запропонували очолити відділ етнографії. І цій роботі я віддав 27 років. Але й вона мені багато дала.
— Так, це очевидно. Адже підрахунок років наближає до того моменту у вашій біографії, коли почали широко з’являтися у пресі ваші публікації.
— Зустріч із редактором «Молоді України» Іваном Боким, коли я показав йому матеріал про пасічництво на Україні «Кухоль меду», дала початок постійній рубриці у газеті. Тираж газети піднявся за короткий час удвічі! Проте це не було аргументом для людей із бюро ЦК комсомолу, і нам закинули, що ми надто захопилися… І щоб мої матеріали не кололи їм очі, ми назвали рубрику «Зелене полум’я сосни». Читач сотнями листів реагував на публікації про народні традиції. Газета була, без перебільшень, просто завалена поштою з читацькими відгуками. Чого б не видати книжку, сказав собі. Так народилася «Берегиня».
— І зробила вас знаменитим!
— Це було потім. А спочатку, на шляху до друку і читача, книга спіткнулася об цілком зриму перепону в особі колеги із видавництва. Решта колег захоплено читали сигнальні екземпляри, а та особа розпалила конфлікт на рівному місці. Буцім, у книзі забагато патріархального і т.д. Врешті я вперше в житті з горя напився. Переді мною була стіна, зрушити яку я не знав способу. Але на допомогу прийшли Оксана Пахльовська, дочка Ліни Костенко, та інструктор по пресі із ЦК… І нарешті «Берегиня» вийшла… А потім ще 20 книжок.
— Погодьтеся, що перша книга, а потім і решта, стали таки поштовхом і помічником у духовному відродженні народу. Скажімо, «Берегиня» у свій час стала справжнім одкровенням для читача. Це було ні на що не схоже явище!
— Можливо. На одній із перших конференцій після виходу книги навіть виникла дискусія, яка і досі триває у наукових колах, щодо визначення жанру. Як визначити стиль, котрий поєднав суто наукове і літературне?.. Власне, все, що я написав, не варто втискати у якісь жанрові рамки, навіть якщо вони умовно присутні на сторінках книг.

До зали увійшла Галина і запропонувала нам кави. Ми тим часом розглядали авторські книжки на полиці. Подивувалися, що більшості книжок, нажаль, не бачили і, тим більше, не читали. Далеко не всі вони представлені і в наших місцевих бібліотеках. І це на батьківщині автора! І це при немалих накладах! Але геть неприємні думки!

— Василю Тимофійовичу! Чим же для вас тема коріння роду, тема Полісся така приваблива?
— Скажу інакше. Кожна етнічна група по-своєму унікальна і збуджує інтерес дослідників. Але вже доведено, що поліщуки — найдавніший етнос. У Англії, скажімо, видана карта, де Полісся позначене як епіцентр усього слов’янства. Це унікальні люди, поліщуки. І чимось схожі на бойків. Ми кучкуваті і замкнуті, якщо нас щось насторожує. Проте за цими рисами — люди комунікабельні і доброзичливі. Надзвичайно працьовитий люд Полісся. Скільки праці він вкладав у цю стражденну земельку, щоб вона дала хліба! Природні умови у чомусь сприяли, а у чомусь і обмежували. Можливо, тому навіть житло наше не на такому естетичному рівні, як у інших регіонах України. Тут є над чим подумати… Чимало матеріалів зібрала наша етнографічна експедиція «Чумацькими шляхами» у складі 10 чоловік (15 років — на громадських засадах!), зокрема і на Малинщині. Після Базару ми збирали матеріали у Недашках, Скуратах, Ксаверові, Владівці, Йосипівці, Чоповичах і навколишніх селах.
— А як щодо Чорнобильської зони?..
— Розкидано поліщуків тепер по всьому світу! Це виправити вже не можна. Про яке збереження традицій і автентичності може йти мова, коли поліщук на чужині усі сили витрачає на вирішення своїх соціально-побутових проблем. Кремлівський злочин щодо народу України досяг, нажаль, своєї чорної мети! Якби ще не протести Патона свого часу, то атомна станція опинилася б під самісіньким Києвом. Чи є виправдання цим примітивним технологіям, які перетворили атом на реальну загрозу для всього народу? Я переконаний, що все робилося свідомо. І відтоді етнос, який зберігав прадавню культуру, розкиданий у степах й інших незвичних для нього природних середовищах.
Я не перестаю запитувати, чому бог кидає стільки випробувань на цю стражденну Україну? Усі війни перехрещувались тут! Голод і репресії теж зробили як ніде свою темну справу! А Україна таки вижила! Але чи хоч усвідомлюємо ми, для чого?
— Ви маєте на увазі нинішню ситуацію?
— І нинішню теж. Досі Україна не має сильного речника національної ідеї. І чи здатні ми зараз сформулювати цю національну ідею? Погляньте трохи назад: які сильні позитивні моменти були у Ющенка! Але гасла лишились гаслами. Згоден, наш Президент, якби Україна вже стала стабільною і цивілізованою державою, був би дійсно на своєму місці. Наразі ж народу потрібен не лагідний ватажок, який все всім простив і забув свої обіцянки про відповідальність фальсифікаторів перед Законом. Потрібен жорсткий лідер, котрий іноді діяв би і непопулярними методами.
— То що ж нас очікує? Адже попереду парламентські вибори…
— Я щиро бажаю Президентові витримати це випробування. Але ж ви подивіться, як опозиція готується до реваншу! Партія регіонів стала настільки потужною, що цілком може розраховувати на перемогу. Та чи потрібна нам національна ідея, яку пропонує ця політична сила? Це ми за крок, вважай, від проголошення другої державної мови і всіх наслідків цього кроку. Ми що, цього хотіли?

Василь Тимофійович перевів дух від хвилювання. Його очі проте випромінювали внутрішню силу і непохитний дух людини, переконання котрої не потребують аргументів і доказів іззовні. Тому ми не могли не запитати:

— Невже ми такі немічні, що не скористаємось по-справжньому своїм історичним шансом?
— Є речі, котрі важко подолати через їх генетичну укоріненість. Згадаймо голодомор. На скільки поколінь наперед він знищив нашу гідність? Страх заволодів душами людей. На це і розраховували державні злочинці, щоб просто нікому було репродукувати народ! Хочемо ми того чи ні, але цей страх ще й досі не витравлений у нас.
— Проте ваша діяльність якраз спрямована на відродження гідності, усвідомлення нами своєї самодостатності!


2004