Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Василь Думанський (1950 - 1996)
Мені б навчитись так писати,
Щоб той, хто візьметься читати
Мої ще не відомі вірші,
Читав одне, а бачив більше







Сторінки: 1   2   

Художня проза
  1. Все одно весна!
    Дощ. Цілий день - дощ: холодний, зі снігом, із зимним вітром. Може б він мало кому дошкуляв, якби не прилетіли журавлі, та якогось вечора не прогелготали над селом дикі гуси. Відгукуючись на пташиний поклик, полізла з чорнозему трава і подалися в поля посівні агрегати.
    І раптом цей дощ...із снігом...
    Шуміла б зараз по-весняному тепла злива, та ще із громом щоб - на врожай! - то й не спантелечила б нікого. А такий ось не в міру запізнілий придаток зими зовсім недоречний.
    Одначе, у непривітній мокві, у хмарній сутіні веселою плямою зеленіє молодюсінька травичка, наче підбадьорує розбубнявілі бруньки, що зібралися от-от заквітувати, кидає незлий докір: що ж ви, мовляв, похнюпились - минеться все це, бо ж все одно весна і дотепла йдеться!
    25.04.88


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Твої листи
    Твої листи такі потрібні моєму коханні, як для багаття повітря. Коли його не вистачатиме - вогонь згасне, вистигне і перестане гріти, простір огорне сизий сірий дим, тільки купка попелу і недогорілі поліна ще довго будуть сивіти, як надмогильний камінь.
    Тож пиши мені, щоб у моєму серці не згасла любов, у ньому вистачить сили на вічне горіння тільки підтримуй його своїми листами. Присилай їх часто-часто;якщо не зможеш часто-часто, то все-одно, навіть рідко, але присилай, і в кожному разі обов'язково щирі-щирі! І тоді не зникатиме відчуття польоту, буде нестримно кликати даль, і весь світ буде чудовим до запаморочення: люди стануть ще добрішими, квіти - ще барвистішими і запашнішими, і над усім цим стане ще вищим і голубішим небо!
    А для того, щоб листи були, як повітря, щоб у них була така житєдайна сила , яка змогла б підняти вкрай стомленого і смертельно хворого , потрібно щоб вони були неповторимими, як у калейдоскопі! А калейдоскоп - це звичайна трубка з дзеркалами, куди насипана жменька кольорових камінчиків. І хоча камінчики завжди залишаються незмінними, проте візерунки створювані ними кожен раз нові і привабливо красиві.
    І я прошу тебе, надусе бійся повторення, бо навіть найкрасивіше, кілька разів повторене, перестане захоплювати і наводить байдужість, то хай же у твоїх листах, як у калейдоскопі, одні й ті самі, слова щоразу складаються у неповторимі красиві малюнки! І доки зумієш робити це, доти не перестану любити!
    11.12.76


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Запізнення
    Перехилений через тин садок заступав вулицю, та коли хтось наближався дорогою чоловік майже інтуїтивно помічав це і квапливо зиркав під навислу зелень: спочатку показувались тільки ноги. Вони щоразу виносили когось чужого і цей обман починав вигудовувати тривогу.
    Казала ж "до завтра", тепер виглядав її... Щоб відразу не угрузнути у засмоктуючу муку чекання, сів на лавочку, книжку розгорнув. Поки сторінки пропонували досвід сердець, колись таких же невгамовних, переповненим гарячим тріпотливим життям, - невтримне сонце зайшло в імлисту синяву, потім за будівлі...За ним поточився в ту прірву день, посутеніло - і книжка лежала вже осторонь, і звук кроків рідше переймав подих, та перехожі все рідше дражнили перенапружене сподівання.
    Жінка знала, що її виглядатимуть, збиралася піти, проте час ще у неї був і вона хотіла дошити сукню. Зшивала, приміряла, а думки пересотувались тим, хто давно вабив, кого прихилити хотіла. І непомітно забула про другого, що зараз терпляче дожидався, прикипівши до дороги і зором, і слухом. Забула, бо в його відданості їй вона не сумнівалась. І єднала-то їх лише давня дружба.
    За тривалий проміжок між знайомством і днем сьогоднішнім стільки пережито й переговорено разом, що доля одного стала близькою другому. Обоє однаково шукали собі свого щастя, а надибували - міражі, та й знову повертали на старі дороги і неприкаяно кружляли по тих самих слідах, починаючи все спочатку. Це дуже ріднило і при зустрічах, у сповідях щирих, душа так відпочивала, ніби скидала ношу важку. Тому й тягнулись одне за одним, як за живою водою.
    Спохватилась за північ, вийшла - в обличчя прохолодно повіяло незворушною темрявою і жінка збагнула, що запізнилась. Тільки далекий соловейко ще кликав когось. Вона ж стала на подвір'ї: іти не мала куди, до хати не хотілось - дивилася як до місяця підступала хмара, а з вологим повітрям наносився в груди такий важкий сум, що там розчахнулося щось і все зрушило й летіло, летіло в бездонну порожнечу. Коли все-таки занесла в оселю свою прикрість - то навіть не глянула на покинуте шиття. І так розстеляля широке ліжко, і так роздягалась і йшла виключати світло, наче довкола неї обвели ножем і вона більше ні до чого дорогого вже не була прив'язана.
    25.09.82 р.


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Безсоння
    Під літніми зорями засинає село, лиш де-не-де світиться вікно і на спорожнілу вулицю, зрідка полохаючись звуків, влягається тиша.
    Віти сонних дерев непорушно розмаєні по теплому повітрі. Сплять трави, нечутно видихаючи пахощі у світ, що дедалі запливав у глибину ночі.
    Стара, запорошена лавка обізветься до мене якимсь спогадом, та й знову поринає в дрімоту, тамуючи нелічені переслухані розмови.
    У цьому колисковому спокої тільки тополі здаються безсонними. Струнко стоять уздовж дороги й тихо, закохано тягнуться до неба всіма гілочками.Видно, хвилюють, дуже кличуть їх зорі і той вічний потяг сформував їхні крони стрілами й виніс вище людських садків. Та не можуть тополі доторкнутись до них навіть краєм листочка і не можуть не відповідати на ясний поклик. А зорі й самі зриваються їм на зустріч, та чомусь завжди, завжди зісковзують убік.
    І так вони принаджуючись розминаються щоночі як розминаються зараз мої думки з думками тієї єдиної, що не спить десь у далекому місті і не дає заснути мені.
    Серце ж неймовірно поривається вдалину жадану і йому страшно, щоб якась сила отак не розвела нас.
    15.11.81


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. Не в мій бік
    Спішу від селища до селища. Лечу, як усі летять. Тільки шини шурхотять по лискучому шосе. То в зелене пониззя несуть, де річка попід міст просиляється, то на сонячне узвишшя виносять, де пшениці достигають. Аж раптом - липи при дорозі...
    Квітують, - бачу. Я хочу надихатись їхнім духмяним цвітом, але вітер не в мій бік віє. Зупинитися - не маю часу, вітра повернути - не можу. Тому стрімко розминаюся з липами, і там, куди спішу, не буду знати як вони солодко пахнуть, адже в цьому році вітер не в мій бік.
    04.07.95


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  6. Месія
    Ви тавруєте мене ганьбою, бо живу не на ваш манір, - і почуваєте себе праведниками. Поливаєте мене брудом наклепів, щоб самим виглядати чистими.
    А я, спаплюжений у ваших очах, спокійно іду на Вищий суд, тому що сумління моє чисте. За те й женете мене неприязню, що вам не вигідно бачити мою душу, і в слід кидаєте кпини, аби насміхом глушить свою несправедливість.
    Тяжко мені від цього, та я не маю часу виправдвуватись перед кожним - суть не в показних словах, а в діянях. Тож насамперед шукаю злагоди й любові у Бога. І вас до цього закликаю, поскільки земля - Його долоня, а небо - Його очі: де б ви не були, що б не робили й не думали - Він завжди з вами і не залишить вас заради срібла-злота чи тілесних потреб.
    Думайте про це й очищайтеся од скверни, щоб не впасти зі Святої руки, і не здіймайте гамору розбрату, щоб почути голос Істини, яка веде до світла Досконалості й Любові.
    22.11.91


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  7. Маленьке сонечко
    Між дорогою і полем здійнялися бур'яни. Усе те, що проганяється з ланів та городів, тут, на вузькій смужці, зачепилося в нещадній міжусобиці: зухвало витикала голову лобода, а будяки хижо рзчепірювали п'ястуки, сивими віниками пхався полин і штовхалися лапаті лопухи...Ця тиха війна за землю точилася упродовж літа і тому мало привертала увагу, лишалась осторонь, бо погляд більше тягнеться до високих дерев, припадає до колосистих нив.
    Та раптом із того занехаяного узбіччя дороги у вічі падає соняшник! Його жовтий цвіт дуже виокремлювався серед запилюжено-зелених заростів і так яснів, що, здається, відразу потеплів вечірній присмерк, а в грудях здійнялася велика повага до маленької зернини, якимось побитом закинутої у таке принизливе і несприятлива середовище. Проте насінина соняшника вберегла своє добре начало і не дала бур'янам затінити й спотворити гінке стебло - і розківтло над наїжаченою гущавиною маленьке сонечко та так приязно й велично видніло звідти, що доки міг озирався на нього і воно світило мені із сутінку образом незламності, чистоти, віри у все краще!
    Та й досі продовжує світити у моїй душі.
    14.10.88
    с. Серединка


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  8. Якщо любиш
    Якщо ти любиш, то любов твоя привітає на світанку, благословить удень, прийде у сон...
    Якщо ти любиш, то любов твоя розшириться до всього, що стосується і має причетність до твого любого, і ти любитимеш його справу, його рід, його дім...
    Саме така любов допомагає пізнати кохану людину. Якщо на неї надійде радість чи наляже гризота, ти не станеш допитуватися словами, бо у тобі забринять такі ж струни, які бринять у близькій душі. Тому не вимагатимеш роз'яснень, а зробиш те, що треба зробити.
    Любов навчить перейматися усім тим, чим живе той, кого любиш.
    Тоді педбачатимеш його помисли та поступки і не повіриш, коли скажуть, що він вчинив те, чого ніколи вчинити не може. Якщо любиш, то без нарікань розділиш турботи, радощі, страждання любого серця. Станеш йому добрим порадником, вірним другом, надійною підтримкою і щомиті відчуватимеш поряд, і будеш необхідним, як повітря! Про тебе піклуватимуться, тебе шануватимуть, тобі будуть віддячувати тим же, що даруєш-випромінюєш ти.
    Якщо ти істино любиш, то любов твоя безкорисна. Вона сприяє дотягнутися одному до одного і два світи єднає у великий третій. Такий чудовий і несказанний, тому що він - понад усім земним. Його потрібно осягнути своєю суттю і тоді відчуєш у собі Людину і збагнеш, що Вищий світ приймає у своє лоно тільки глибоко залюблених у Мудрість Життя!
    25.02.91


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  9. Бо він - рід наш
    Так випало, так сталося, що місяць березень, світлий березень дав і забрав Шевченка. Давно це було, тільки Слово живе, бо навіть хату Поета - спалили. Війни обійшли, руйнації помилували, а тепер спалили, щоб знищити Мекку української душі, щоб не вчити української мови, бо щось дуже заговорили про це. Заговорили про Україну, сполошилися її долею. А Він теж казав:
    ...Хто матір забуває,
    Того Бог карає,
    Того діти цураються...
    - щоб захиститися від пророчого докору, підла душа вибирає підлий спосіб.
    Але "Кобзаря" не спалять, тому що він у кожній оселі і кожне серце, здатне читати, защемить, коли розгорне Його посланіє "І мертвим, і живим і ненародженим землякам..."
    Подивіться на рай тихий,
    На свою країну,
    Полюбіте щирим серцем
    Велику руїну,
    Розкуйтеся, братайтеся!
    Мовлено це для того, щоб ми стріпнули з себе сліпоту і байдужість, щоб усі глянули на спільні біди і разом шарпнулися з рабської колії, щоб мали хату і кімнату, та ще й у вишневому саду. Бо нам справді пощастило народитися й жити на мальовничій та родючій землі. От тільки не можна збагнути чому Шевченкове:
    Світе тихий, краю милий,
    Моя Україно!
    За що тебе сплюндровано,
    За що , мамо, гинеш?
    - уже півтораста літ звучить по-сьогоднішньому? І зі словами українського Нострадамуса повертаємося до вершника з гетьманською булавою:
    ...Ой Богдане!
    Нерозумний сину!
    Подивись тепер на матір,
    На свою Вкраїну...
    Всі приходили начебто з добрими намірами і закликали боротися то з монголо-татарами, то з шляхтою, то з царизмом. Боролися з куркулями, з фашистами, з ворогами вигаданими й невигаданими. Тепер з року в рік боремося за врожаї, боремося з наслідками Чорнобиля, боремося за незалежність. Тут уже ідеться не тільки про волю та про збереження і розвій національної культури, а про виживання цілого народу, про корінь Київської Русі!
    Адже ж віщо написано у посланії:
    Доборолась Україна
    До самого краю.
    Гірше ляха свої діти
    Її розпинають.
    Людоньки, чому це так? Чому це правда? Звідкіля це лихе бусурманство? А, видно, звідтіля, що виносили з храмів ікони, а з душ - Бога! І не стало головного стражника та судді людської совісті. Відтак у тих "своїх дітей" ніщо не болить, коли вони до нитки обкрадають охлялого гречкосія і не чують благального волання:
    Схаменіться! Будьте люди,
    Бо лихо вам буде.
    Та як вони почують такі слова, коли здебільшого вони розмовляють не нашою мовою і їх розпирає та оглушує ненажерливість...
    Тому-то в епоху бурхливого прогресу людства наш натруджений і працелюбний люд так само, як колись, латає дрантя і в його думках сумно постають
    За горами гори, хмарою повиті,
    засіяні горем, кровію политі.
    А коли ж буде за радістю радість сонечком умита? Щоб благословляючи діток на щастя та добро не передчувати муки!
    Довго ми жили зі всілякими гаслами і звикли бачити дороговкази. Наостанок давайте піднесемо над головами заклик Великого Кобзаря, що не суперечить ні християнським, ні вселюдським законам і веде лише до радості життя.
    Обніміться ж, брати мої,
    Молю вас, благаю!
    Так випало, що березень нам дав і забрав Шевченка. Хто доторкнувся до Його Слова - у того неодмінно защемить серце, коли майне знайома дата. Бо Він - рід наш!
    19.02.93


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  10. Майже ідилія
    Після зими сонце так пригріло, що аж лопали бруньки і плавилися хмари, розтікаючись рожевими потьоками по блакиті.
    Сліпучий сонячний блиск падав на ставок, дробився, множився міріадами хвиль і розбрискувався на усюбіч. Тому село, садки і люди були просякнуті великим світлом.
    Ластівки навперебій розповідали про дорогу з вирію, квітучі морелі пахли розхлюпаним бджільми нектаром, риба розтинала поверхню води, білим по синьому креслив літак...
    А в якомусь закутку били собаку і скавучання довгими тонкими свердлами угвинчувалося в ясноту неба, садків і душ.
    26.04.95


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  11. Час відновлювати Храми
    Нарешті настав час відновлювати й будувати Храми. Майже в кожних устах з'явилося ім'я Бога і люди натовпом рушили до Церкви, щоб хоч ковток святості впустити в душі і бодай на мент одірватись від земних справ і подивитися на життя з позиції вічного. Це зм'якшує серця: звільняє їх від злоби й спонукає до прощення та доброти.
    А злоби надто багато, вона лютими псами живе серед нас. Ще жодна криниця не вичерпалась у нашому краї, але люди сваряться за воду. І земля не втрачає родючості, однак багатим хочеться прикраяти собі чужий лан. Тому люди нерідко дивляться одне на одного очима ворога, а не дрега і брата. І ніхто не згадає, що всі - багаті й бідні - рівні у своєму народженні і смерті, для всіх одночасно світить сонце і тече повітря. Хочеться, щоб кожен збагнув це, щоб кожному додалося розуму, адже натовпом ідуть до Церкви, прилучаються до святих істин і тримають у вустах ім'я Бога! Але чи всі з того натовпу брали до рук Біблію, чи всі пройнялися волею Всевишнього? Очевидячки - ні! Бо чи ж так ми жили б, як живем нині, коли б добрі справи творили не тільки на словах! Але час настав відновлювати Храми.
    16.03.93 р.


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  12. Тисячі літ...
    Тисячі літ Сонце дивилося як обертається Земля і тисячі літ воно бачить на ній плями крові. Йому все хочеться, щоб вона повернула до нього свою нічну сторону росою вмиту, а там щоразу червоним набризкано по пісках, по каменях, по травах...
    Якби люди прагнули дивитися на себе з висоти Світила, то вони побачили б скільки простору кругом і ніколи б не сходились на вузьких місцях, де їм не розминуться. Але люди не дуже люблять відрікатися від власних вигод ради загального добра і помічають лиш те, що їм блищить. Тому все інше для них темрява і вони блукають у пітьмі, не знаходячи одне одного, кровавять Землю.
    А Сонцю це супротивно, Сонце не хоче, щоб від нього затулялися хмарами, бо воно - Сонце, і тисячі літ учить світити всьому сущому.
    6.06.91 р.


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  13. Світання
    Десь далеко-далеко розгоряється день. Але полум'я ще невидно, навіть заграва не піднялася, та по землі вже розходиться блакитний дим. І в ньому блякнуть дрібні зірки й розчиняється ніч!
    Ще не розвиднілося, не розтопилися сніги, проте в душі вже радісна повінь, і на голому, здавалось усохлому дереві мого життя брунькуються мрії та в'ють гнізда сподівання, адже наповнилися капіляри соками віри в добро і - настає березневий ранок!
    20.03.96р.


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  14. 8 Березня
    8 Березня - у цих словах стільки сонця й тепла, що починає капати зі стріхи, стільки блакиті та хорошого передчуття, що хочеться жити й жити. Бо свято наших матерів, сестер, коханих - це свято нашої душі.
    А на свята ми бажаємо своїм дорогим і близьким щастя, здоров'я, добра! Тільки настрій від цих найважливіших побажань сьогодні не дуже світлий, оскільки практично забезпечити добро вельми трудно.
    Мені, як і кожному, ці труднощі також дошкуляють, проте я все-таки вірю, що життя колись вирветься з лабет, виздоровіє і понесе нас уперед і вгору - до всього кращого! Тому що саме така суть закладена у природі. А інакше знищився рід людський. Отже, страждаючи сподіваймося.
    Переймаючись усіма болями нинішньої доби, все ж наважуюсь сказати, що легше було б пережити незгоди, якби ми більше мали душевної доброти. Звичайно, матеріальне теж необхідне. Уявімо, якби належно було забезпечене фізичне життя, то зникли б розмови про дефіцити, купони, ціни, черги...
    Замість тривоги про завтрашній день, говорили б про стан душі, про свої думки і почуття, про дружбу і любов, про все, що так благотворно впливає на нас.
    Щоб зберегти себе як людину, більше повертаймося до того, що не купується - до нашої духовної основи. Якби в кожному з нас було достатньо внутрішньої культури, якби всі однаково були доброзичливими і ввічливими з друзями й недругами, то зло не ходило поміж нами, не чинило б образи та неправедливості. Легше переносились би нестатки, ніхто б ні від кого не ховався, а всі підтримували одне одного у скруті і жили по-братськи.
    Вітаючи зі святом усіх жінок - літніх і юних, прошу - підіймайтесь над усім скороминущим, дріб'язковим і несуттєвим і піднімайте весь свій рід, не залишайте поганому шпарин ні в собі, ні в комусь, не спонукайтесь і не спонукайте до жорстокості, бо вона така колюча, що навіть рідних ранить. Цього не важко досягти, Треба тільки вміти у кожного шанувати його гідність, любити людину, прощати й помічати неповторність. А люди неповторні - ніхто нікого ніколи не замінить.
    Недарма ж носіями найвищої людяності вважаються ті, хто отримуючи з недобрих рук камінь, у відповідь подає хліб. Така людина не опоганить уста свої грубим словом, не носитиме довго образ, а буде випромінювати приязнь, доброту і біля такої душі захочеться самому очиститись од суєтності. В цьому високий смисл духовності, який не дозволить штовхати одне одного, не дасть нікого скривдити, щоб не принизити себе.І все було б по-справедливості, і всі ми страждали б менше.
    Я щиро бажаю усім навчитися цієї доступної і мудрої науки. Чому кажу це в день жіночого свята? Тому що жінка найбільш вразлива і чутлива, вона особливо гостро переживає соціальні біди, постійно прагне поліпшити добробут і життя загалом, тому що впродовж віків береже родинне вогнище. Від її усмішки стає у домі сонячно, від її доброти стає усм тепло, її руки утримують нас від лиха, від необачності.
    Закінчуючи соє слово, прошу дорогих жінок, - будьте здоровими, світіть нам і рятуйте наші душі, щоб усі ми були щасливими!
    В. Д. 1.03.91р.


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  15. НЕРОЗУМІННЯ
    Людська душа хотіла любити іншу душу, але притулку серед людей не знаходила. Адже в них стільки роботи й клопоту на землі, що прислухатися до любові ніколи. Бо що їм той порожній солод серця, що їм та гола радість душі — з цим добром до крамниці не підеш, дітей не одягнеш і не нагодуєш.
    Але ж людська душа, народжена любити, потребувала когось опікувати. І тоді вона пригорнулася до цуцика. І це не отваринило, а піднесло людину, бо життя її стало необхідним живому створінню і мало за що триматися.
    Звідтоді двоє сердець не розставались, викликаючи тією любов'ю подив і нерозуміння в людей. А подив та нерозуміння збуджують цікавість і спонукають допитливих словом чи дією розколупувати таємницю.
    Після чергового колупання хтось застав ті серця не в кращому настрої та й пішов оповідати, що людина плаче а песик скиглить. Односельці швидко зміркували по-своєму: «Видно, перепала чоловікові зайва чарка, от і виливається слізьми. А цуцик же крихітний — куди йому де наших псів, тому й скімлить».
    Таке пояснення багатьох влаштувало, бо кому потрібна істинна причина чужих страждань, тим паче, коли не хочеться ними перейматися?


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  16. НА ГОРІ
    Коли повертаю на кладовище, хрести розкидають руки і не пускають мене. Видно, маю ще достатньо життєвої снаги. Але я обережно обминаю їх і спиняюся біля могили брата. Він дивиться на мене з жалобної картки тим веселим поглядом, який закарбував столичний фотограф у різдвяні свята. Скільки гляну, чогось щоразу прилипаю зором до простої картатої сорочки — фотографія відбила тільки чорно-білі тони, а я ж пам'ятаю, що то — зелене з білим. Так як пам'ятаю, що на фотографові була нейлонова сорочка й краватка — верх тогочасної моди й розкоші. Згодом усе те перекотилося через села і відійшло в минуле. Тепер у нас інший одяг, який годі було й уявити. Багато всього змінилося за десятки літ — хати, речі, життя.. За цей час я постарів, стомився, розучився дивуватись, а брат зостався незмінно юним, тому що для вічності навіть сотня чи тисяча років коротша за найменший мент.
    Вічність безмірна. Тому перед нею маліє все земне. А ми — лиш падаючі зорі, і наша головна суть — світити, не бути марнотою. Ця істина найбільше відкривається тут, на горі, де осіла несхитна тиша, яка глушить і щебіт птахів у гущавині, і гуркіт машин за деревами, і гамір села внизу над ставом, щоб серцю ніщо не заважало підноситися над тлінням. Тільки трава скрутно шелестить про те, що сюди так рідко приходять очищатися від скороминущого. Он могили позаростали бур'янами і їхню печаль приречено стережуть залізні огорожі, що давно вже плачуть іржавими слізьми. Чи вже нема кому доглянути, чи від буденного ніяк не одірвуться?
    А весни летять, і стають нові ряди хрестів — заступають дорогу тим, хто ще може потурбуватися про притулок душі. Бо тільки по цьому нас розрізнятимуть, коли час накаже лягти тут навічно і зрівнятися з усіма. Саме про це належить пам'ятати щомиті, якщо хочемо, щоб наші гостини на землі були гарними.
    Поки хрести відпускають нас — ми відчуваємо щастя життя і йдемо до села на своє випробування.



    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  17. ВІДЧИНІТЬ - ХРИСТОС ІДЕ
    Затамуйте подих, прислухайтеся — Ісус Христос народжується! Чуєте, Він прийшов до вас і стоїть під дверима, бо ж двері ізсередини відчиняються.
    Якщо впустите його, Він повечеряє з вами, побачить, що споживаєте у повсякденні, і нагодує вас Хлібом Духовним, і напоїть Святою Водою, щоб ви набралися сили і звільнилися од тягаря гріхів та дійшли до Царства Божого, де вашим душам наготовано Життя Вічне у Благодаті, Мирі та Любові.
    Почуйте, Спаситель уже тихо стукає у ваші серця і весь світ голосно співає: «Нова радість стала!..»
    Відчиняйте двері - і вам простяться ваші провини, свідомі й несвідомі, і вам дадуться дари Господні, видимі й невидимі!
    Отворяйте вхід! В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа!


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  18. КАЗКА ПРО СИРОТУ
    Хлопчина прокидався і засинав у невтішному горі, воно притлумлювалося лиш на час короткого сну. А коли сну не було, він безнадійно виглядав батька й матір, що разом з конячиною замерзли в хурделиці. Без дорослих у хаті ставало холодно й голодно, та односельці не давали загинути дитині: хто хліба, хто одежину, хто дровець принесе, бо не так уже й важко цілому селу допомогти сиротині.
    З рокам хлопчина зробився юнаком, який уже сам собі давав раду і кожній родині чимось оддячував за допомогу в лиху годину. Та хоч би скільки віддячував, усе одно почувався боржником. Своїм боржником його вважали люди, бо люди хай і з доброї волі допомагають, але все ж полюбляють мати якусь вигоду.
    Так би вони й жили у взаємній щирості та доброті, якби одного дня не дійшла звістка, що сусідні поселення пожираються чорними багатолапими страховиськами. Усі заквапились ховатися й тікати.
    Та хіба ж сховаєшся чи втечеш від багатолапого?
    Порятувати від страховиськ міг тільки велетень, який жив неподалік. Він був такий великий, що лиш голос величезного хору долинав до нього. Тоді юнак-сирота зібрав усіх односельців і привів їх до велетня. Той вислухав багатоголосе прохання і мовив, що не може їх врятувати, бо страховиська поїли всю дичину в навколишніх лісах і його бойовий змій конає з голоду. Почувши це, юнак вигукнув:
    — Скажіть велетню, що я нагодую змія!
    Поки хор переказував ці слова, сирота ступив у змієву пащу. Вогненний змій зразу ожив, підхопив велетня і поніс на переможний бій!
    Скоро всі багатолапі страховиська були знищені, люди щасливо повернулись у свої домівки й засвітили радісні вогні.
    Лиш у сирітській хаті не світилось. Але те помітили тільки згодом, бо юнак був нічий, тому одразу помітити його відсутність не було кому. Зате його досі пам'ятають у кожній родині.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  19. ПРИСМЕРКОВЕ
    Пізньої осені на околиці села хтось палив зів'яле бадилля й уже опале шкарубке листя. Багаття валувало густющим димом, і з нього зрідка висувались гострі язики полум'я, щоб лизнути свіжого повітря. А вологий дим кошлатими клубками котився по землі, й здаля здавалося, що село заволікало туманом, який заплутувався за дерева, щипав очі, сушив горлянки, ліз у помешкання... Навіть небо підняло товсту завісу й заступило нею червоне сонце, аби не уздріло цього глуму над Божим світом. Тому що весь непотріб належить прикопувати, бо тлінне має віддаватися тлінню, а не світлому небу.
    Може, й ми страждаємо від того, що свої гріховні помисли досі не прагнемо нищити у глибинах душі, а видихаємо їх. І в їхніх випарах бідують невинні діти, їхні здорові батьки та згорблені старці і, зрештою, своїми незаслуженими нещастями нам же навівають сум.


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  20. У ПАДОЛИСТІ
    Нема, нема й нема... І мені порожньо, порожньо...
    Куди похилюся - прірва. За що ухоплюся - не тримає.
    Тому так жалібно озираюсь на кожен шерех: думаю - кроки!..
    А то - листя падає. З вишень, із яблунь, із груш...
    Землю встелило! Та що мені з цього? Я хочу людського листа, з одним-однісіньким словом! Бо нащо я нелюбий?!
    А того листа нема й нема... Ні позавчора, ні вчора, ні сьогодні. Тільки листя. З вишень , із яблук, із груш...
    Але ж мова у листа не та. І я прагну іншого листопаду!
    Адже у цьому падолисті мені порожньо. Куди похилюся - прірва. За що ухоплюся - не тримає. Тому так жалібно озираюсь на кожен шерех, аби назустріч іти!
    Бо нащо я не любий?


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  21. ВЕРЕСНЕВИЙ ЕТЮД
    Пругкий вітер жене на південь отару хмар, що білими баранцями розбрелися по синьому степу і, перебиваючи сонце, біжать, біжать, біжать...
    За ними знялися й полинули довгошиї лелеки і потягли за собою засмучене листя — воно зривалося і падало грудьми на холонучу землю.
    Якби не ти на моєму шляху, то захолонув би тут і я, хоча маю хату з подвійними вікнами, а в повітці — достатньо на зиму дров. Однак цього тепла людині мало. Тому й радіємо, що стрілись, і всіма силами, словами, серцями, руками тримаємо одне одного. Бо ти заступаєш мені вітер, а я не даю тому вітрові гнати тебе по землі, мов перекотиполе.
    Нам не можна звідси — тут наше коріння, і без нас цей край спустошився б.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  22. В ОСІННЬОМУ ЛІСІ
    Осінній ліс під ноги скинув шати. Ступаю по їхніх сувоях, і вони багатоголосим шерехом розповідають, як ліс довго чекав мене, щоб привітати всіма своїми барвами. Він вирядив у вирій птахів, аби не пообтрушували позолоти; він верховіттям відводив хмари, аби не позмивали охри та багрянців... Але поки я відв'язувався від липучих справ, вітер повідстібав листочок за листочком. Тепер древа виструнчились голі і чекають хрещення на нове життя.
    Я теж зараз хочу, разом з цим лісом, почати все знову. І в тому новому початку хочу нікого не образити, всіх простити і берегтися від осуду, заздрощів та пристрастей, щоб не впасти тліном, а вітром злетіти!
    Ногами горну різнокольорове опале листя, і воно кричить мені: «Тобі ще не пізно, ще не пізно, ще не пізно!..» Тим часом у вечірньому небі зійшла маленька яскрава зірочка, серед осіннього холоду і темряви, і десь терпляче мене очікувало те, що має зі мною бути.



    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  23. ПРИПНУТА ДУША
    Звечоріло. Порозходилися до своїх притулків люди, закутуються в сутінь дерева, починають вилітати сови, і стає тихо-тихо. Лиш корова, що паслася на узліссі, му-у-укає в ніч, що надходить.
    Над головою — молодий місяць, під ногами — висока трава, медові пахощі білої акації, густі, мов каша. А корову зараз мовби й не вабить цей милий маленький рай — їй болить невидоєне молоко, і вона шарпається додому. Та налигач рвучко завертає назад.
    Дивлюся на ті спроби вирвати забитого в землю кола, і здається мені, що то тривожиться моя припнута душа. Вона бачить дорогу, якою дійшла б до крайнеба, але ж сама не може розв'язати мотузки. І буде чекати, поки хтось не прийде та й не забере.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  24. НА ВСЕ СВІЙ ЧАС
    Ти полинула від мене, як рибка у воду, як пташки в небо, і моє місце у твоєму житті посіли інші люди, котрі опинилися ближче до тебе. Тепер вони прихистили твою душу, і ти похилилася до них.
    Цього ніколи б не сталося, якби я був струмком, що тече вздовж дороги. Але я — мов колодязь у степу, а ти — подорожниця. Напилася, перепочила, сльози обмила та й рушила за виднокіл, хоч я не вичерпався, ні!
    Однак тобі належить іти, мені належить залишитись, і ми вже так віддалилися одне від одного, що «доки море перелечу, крилонька зітру»... Тому тобі сумно мене згадувати, а мені сумно тебе забувати.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  25. ЧОМУ ВИ ТАК?
    Був травень, і було свято. Під синім небом палахкотіли прапори, і було біло-біло: цвіли садки. З трибуни на сільському майдані вже промовлено потрібні слова, до меморіалу Слави покладено квіти, замовк духовий оркестр — і люди купкувалися, розходились по домівках. Порожніла вулиця, тільки шелестіли прапори, тихо гули бджоли, і десь у центрі села гучномовець піднесеним голосом навперебій розповідав про всенародне святкування.
    Свято тривало, а старому Павлові було тоскно, і не міг чоловік второпати, що так обтяжує йому душу. Та здогад вигулькнув із-за тину разом із гуртом молоді, яка з напханими поліетиленовими торбами й магнітофоном прогомоніла повз ворота.
    —На природу подалися, — подумав Павло. — Колись отак і я все кудись квапився, до всього мав діло і ніколи не мав часу, а тепер... дожився до пенсії та й тиняюся в загорожі власного двору.
    Вкотре лапнув накривку поштової скриньки — там так само нічогісінько! Потому згадав, що листоноша приходить аж надвечір. Старому хотілося хоч би листівку від давніх друзів. Наче кисню, не вистачало отих звичайних слів, які вміщуються на куцому прямокутнику розмальованого картону.
    З вулиці віталися святково одягнуті односельці, сновигали легковики, видмухуючи гармошкуваті струмені диму, а старий прикляк до порожньої скриньки і перебирав прожиті літа, згадував друзів, з якими зводила доля. Він пам'ятав усіх, пам'ятав їхні дні народження, знав, кому і як живеться нині, тому й слова поздоровлень щоразу підшукував кожному окремо. От і тепер відніс на пошту купку барвистих, щирих листівок. А йому, мовби за злою волею, не надійшло жодного привітання.
    —Друзі, чому ви так?.. Чому ви так?.. — мовчки допитувався старий Павло. — Ніби забули враз, ніби повмирали всі. Невже справді забули, як спішили на допомогу одне одному? Переривалися, щоб у пригоді стати. Чи, може, на листівку грошей не знайшлося?! Адресу ж знаєте, бо й самі звідси родом.
    Та замість відповіді, замість листів лише летіли й летіли пелюстки вишневого цвіту, вони білими цятками тихо опускалися на вологу землю і на сиву голову задуманого чоловіка.
    Він поглянув на хвіртку і сумно посміхнувся: «Не замкнено ж... Піду пройдуся, може, стріну кого — погомонимо про колишнє, про нинішню весну, вона ж бо така пишна, така обіцяюча!»


    Коментарі (3)
    Народний рейтинг 5.38 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  26. ЯКЩО ТОБІ ВАЖКО
    "Якщо тобі важко, знайди того, кому важче"... - радить давня мудрість нещасному, аби він утішився хоч тим, що йому не зовсім зле, що йому більше за когось поталанило.
    1.
    Давно колись я опинився далеко за селом. Уже починало сутеніти, а на версту кругом — ні душі. Тільки купка верб на дні широкої долини. Закутали ноги в туман і стоять під щербатим місяцем. Це ж не одну ніч вони самують у цьому безгомонні! До них ні дороги, ні стежини, тільки влітку, навпростець, забреде людська худоба. Взимку ж, як опаде листя, там лише морози, лише хуги й замети по шию, в яких можна втопиться, не докликавшись порятунку. Проте верби ростуть, як і ті, що в сільському затишку, вітами-пальцями до зірок тягнуться!
    Совісно мені стало скаржитись на свою самоту, адже я можу вибирати собі місце. Відтоді, лиш почне здаватися, що вже нікого живого не знайду, здичавію в безлюді й спотворюся від незгод, — із пам'яті являються ті тихі верби. І тоді десь беруться сили, і я видряпуюся з лиха на берег, і випростаюся під тягарями, і живу далі, хоча ноша важка й невесела. Зате мені любо почуватися нерозтрощеним!
    2.
    А ще була ніч у селі й не було вогника в жодному вікні. Темні дерева, ніби сторожа, понахилялися на тини, аби бачилося, що у хвіртку — зась! Я й не рипався куди-небудь, бо ще трохи мав сили, тому думав, що світло десь попереду не згасло, що тільки чомусь заступилося. Саме ця сподіванка тримала і вела у темряві.
    Аж раптом — заводить собака.
    Наче з-під землі вирвався стогін усіх придушених. Чого бракує собачій душі — хліба?., води?.. Відповів брязкіт ланцюга: «Во-о-лі!». Пес був прикутий до своєї туги і міг її передати лише голосом.
    Мені ж було легше: моя туга була прикута до мене, я міг носити її з собою, розвіваючи по життєвих теренах.
    3.
    ...А верби стояли мовчки у своїх стихіях, позаяк не могли ні озватися, ні поступитися. Може, тому й не озивалися гуком, що уміли мовчати під щербатим місяцем. Може, тому й не поступалися з місця, що уміли стояти, закутавши ноги в туман?
    Напевно, саме у цьому і мужність, і стійкість, і сила!


    Коментарі (3)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  27. РАНОК
    У мої вікна червоно сходить сонце. І золоті плями на стіні заселяють кімнату радістю народження ще одного дня. Він тільки-но починається, ще повний невідомості, його ще належить прожити, а душа, мов ця кімната, вже проймається втіхою від того, що оранжево-фіолетові хмари відгрібають зі сходу ніч, розступаються перед сліпучим промінням і розходяться із блакитного плеса неба.
    Хоча мене вже смикають нетерплячі справи, та я все одно на мент зупиняюсь, замилуваний прекрасним видивом.
    І найдужче мене радує те, що це сонце так само сходить і в твої вікна, і ти, поспішаючи на роботу, теж зупиняєшся перед ранком, який цвіте барвами, щоб тобі було гарно.
    А мені дуже треба, щоб тобі було гарно, бо в тобі частка мого серця, і я хочу, щоб йому почувалося добре. Тому всіма силами зичу, щоб для тебе золотилися причілки будинків, стовбури дерев, високі стовпи, довгі паркани, люди на вулиці... Щоб тобі легко і радісно верталось додому, щоб не хмарились твої зоряні ночі... Бо ж у тобі частка мого серця! А кожному серцю завжди тісно й невільно в одних грудях, воно не вміщається в них, як не вміщається в одних очах великий світ. Усе це необхідно з кимось ділити, щоб велич почувань і бачення не розривала нас, не втрачала сенсу.
    І мені так солодко, що ми дивимось на одне сонце.



    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  28. ПРОДАВАЛИ САМОТУ
    З усякого надлишку люди прагнуть мати зиск. Відтак що лиш не продається?! Вони ж продавали самоту. Він — свою, вона — свою. Позаяк попиту на їхній крам не було, а вертатися з ним додому не хотілося, то, змовившись самими очима, швидко сторгувалися: він купив у неї, вона — в нього. Наче на крилах поверталися з ярмарку! Давня втома — як руками знялася: рамена розправились, мова залебеділа... Він зажебонів повноводим струмком, а вона поряд виструнчилася свічечкою і сяяла, сяяла!..
    Її руки зайшлися солодким передчуттям тієї жіночої роботи, без якої чоловік нещасний та безпорадний, як нещасна та безпорадна жінка без чоловічої сили та міцності. Тому кожне серце шукає собі притулку на землі. Як тільки десь на виднокраї замріє хоч натяк на прихисток — у людини починаються кольорові сновидіння.
    І жінці якоїсь ночі наснилося, чи намарилося, що вмирає той чоловік! Ужахнулась, та вперше на віку не злякалась ні темряви, ні неприв'язаних собак. Але, про всяк випадок узявши дубця та кусень хліба, серед ночі побігла на скраєсько села, де по дорозі, де по сонних травах, збиваючи холодні роси. Його хата зустріла її темними вікнами і... замкненими дверима. Ніщо ніде навіть не шелеснуло — він ночував у іншої самоти.


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг 6 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  29. ОСЬ ТАК ЖИВУ
    Ви запитуєте, як я живу? А так, як живе адміністративний будинок. Він вирізняється з-поміж інших споруд, до нього весь час ідуть: з паперами чи за паперами, з надіями та відчаєм, зі скаргами й подяками... Запитують, розповідають, радіють, плачуть — шукають поради, підтримки, співчуття, І після всіх - сліди, та ще двері — грюк-грюк, грюк-грюк... Цілий день!
    Лиш увечері коридори та кабінети набиваються німою пустотою. Аж кам'яним стінам від неї сумно. Бо кожному будинкові хочеться, щоб у ньому хтось жив. Але адміністративні приміщення для житла не придатні, тому в них ніхто не оселяється і не дихає там ночами.
    Ви ж бачите, що є люди подібні на такі будинки, то навіщо допитуєтесь, як я живу.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  30. ВОНА ЧАСТО ХОДИЛА В ЛІС
    0.0.
    Вона часто ходила в ліс. Обіймала дерево і, притулившись до його кори, відпочивала, набиралася сили. То була надійна опора, бо дерево не стомлювалось і не відхилялося від неї.
    Стомлювалися і відхилялися люди, бо їх підточували немочі, невигоди, недуги. Тому вона між людьми нерідко падала й забивалася, заробляючи докори за необачність і настанови на розум, принижуючись та знічуючись.
    А дерева не картали й не потурали. Вони тримали і підносили ЇЇ тим, що в усяку погоду стояли поряд із нею міцно та прямо, навіть на крутосхилах!


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -