Читець 1
То не ніч зійшла на землю, не пітьма все вкрила…
Чорна Віхола зі сходу холодом повіяла.
З рукавів своїх потвора кригу всюди сипала,
Завивала, як гієна, як нещастя, хлипала.
Скреготала залізяччям, вибухами страшила.
І гуділа, як сирена, над містами нашими…
Читець 2
Жінка йде. А біля неї діти поспішають.
Вони в Золочеві зараз, бо дому не мають.
Чорна Віхола зігнала їх з рідної хати,
Мусять тепер поневолі вони мандрувати.

Читець 1
Залишили свого тата, він уже на фронті.
І щовечора – молитви тихі при віконці:

Діти разом
«Отче наш, звільни цю землю, дай усім надію!
Хай наш тато буде з нами, лиш тоді радієм!»

Читець 2
…Жінка йде. Веде за руку дітей за собою.

Соломійка
Мамо, а коли наш тато вернеться? Сумую…

Мама
Поки батько наш на фронті боронить Вкраїну,
Ми свою сім*ю як цінність зберегти повинні.
Галичани нас люб*язно в гості запросили,
Щоб серця ми відігріли, набралися сили.
Ось і Золочів чудовий гірляндами сяє,
Ліхтарями здаля манить, площу простеляє.
Сашко
- Мамо! Гляньте, це ж ялинка світиться святково!
А давайте фото зробим? Новий рік вже скоро!
Татко буде за нас радий, що ми у безпеці.
Бо цей Золочів – як замок. Ми ніби в фортеці!

Тільки вбік ми відійдемо, щось отут чорніє.

Соломійка
Ой, як страшно! Що за лихо? Холодом тут віє!
Наче прірва десь поблизу.

Іринка
- І мені вже страшно!
Виходить вся в чорному Віхола
Віхола
Ха-ха-ха! Я вас догнала! Мчала я поспішно,
На таксі, на гвинтокрилах, на залізних танках,
І на бронетранспортерах (ніби у бляшанках!),
На чортяках добиралась, дуже поспішала,
Аби ви тут, западенці, сильно не втішались.
Так, це я, коли лютую, гуду, як сирена.
Так, це я, коли програю, нестерпно скажена!
Вам блекаути влаштую, труби заморожу…
Щонайгірші заклинання я для вас знаходжу.
Я збирала темні сили ці довгі два літа,
Щоби стерти Україну вашу з карти світу.
І нарешті вже добралась я до вас на Захід.
Бо для мене у Європу це чудовий вихід.
Бо для мене насолода, коли все страждає!..

Ангел 1:
Чи не надто, чорна сило, ти розперезалась?
Чи забула, що у світі ще добро зосталось?
Так, багато залізяччя всякого ти маєш,
Так, руйнуєш. Так, лютуєш. Так, іще вбиваєш.

Ангел 2
Ти зробила з України справжнісіньке пекло,
Й думала, свободи сонце нарешті померкло?!
Ти забула, що козацький дух отут витає?
Ти забула: де молитва, там і правда сяє?

Віхола
Не так просто вам, біленькі, мене подолати,
Бо я вмію потаємно душі руйнувати.
Я не тільки залізяччям вас усіх лякаю.
Де слабенько – російською стиха розмовляю,
Та щоразу голосніше, вже й права качаю!
А ще дітям непомітно смартфон підсуваю
Замість книжки. Хай тупіють! Нема чого вчитись.
А хлопчиськів я навчаю лаятись і битись!
Нехай чубляться, не дружать, це мені на руку.
Ось, послухайте, як добре вчать мою науку.
Пісня «Миколай до мене не прийде»

Ангел 1
Постривай, лиха ти бабо! Забери Вітриська!
Що ганяють тут довкола, як скажені псиська.

Ангел 2
Але все це вже все недовго. Ваш кінець настане!
Вітер люті втратить силу, крига зла розтане.

Соломійка
- Мамо, мамо! Подивися! Що це там так сяє?
Яка музика чудова! Як гарно співає!

Мама
-Заспокойся, Соломійко, і не галасуй!

Сашко
- Подивися, подивися! Справжній Миколай!
Біля нього два ангели… Мамо, справжнє диво!
Глянь, як дивиться правдиво, як іде сміливо!

Св.Миколай
- Добрий вечір, Україно! Добрий вечір, діти!
Вже недовго лиха сила буде тут радіти.
Вже сформовано на небі легіон потужний,
Вже отримає підтримку Валерій Залужний.
Бо молитви ваші спільні не минають марно.
Всі збираються потроху у сховищі хмарному.
Мама
Другий рік уже країна у пітьмі, у мороці,
Другий рік супротив чиним ми усі потворі цій.
Але дух міцний козацький не дає зігнутися,
Але промінь світлий Божий не дає схибнутися.

Соломійка
Я читатиму охоче, плакати не буду,
Розмовлятиму вкраїнською тепер я усюди.

Сашко
Не почуєте від мене ви лихого слова,
Я тепер вже точно знаю: це для зла основа!

Іринка
Я смартфон візьму у руки лиш тоді, як треба.
Бо не хочу, щоб зі мною трапилась халепа!

Св.Миколай
Сили світла вже зміцніли. Не час поспішати.
Треба, друзі, гуртуватись, в українській хаті.
Волонтерити, де можна, і міцніти спільно.
Тільки в єдності ми будем незламні та сильні!

А молитва – сила вічна, нас веде до Бога.
А із богом, будьте певні, наша перемога!

Пісня «Ох хто, хто Миколая любить»

Кава карпатського ранку
Смакує не так, як у Львові.
Шоста. Туман. А горянки
Струшують сни кольорові.

Жовті модрини у вічі
Світять, як свічі воскові.
Вітер-пастух жене хмари.
Гори стоять гонорові.

Гори… О гори! Ті гори
Кличуть, манять, не пускають.
Дужі смереки у хорі
Вільні співанки співають.

Близько, так близько потічок
Щось жебонить, не стихає.
Гарно. Спокійно. Аж кава,
Кава гаряча чекає.

Команча
05.11.17

Смерек вершини ловлять пишні хмари.
Вітри, як діти, бавляться собі.
То ніжно гладять шовковисті трави,
То гнуть дерева на гірськім хребті.

І все це бачили мої прадіди й діди,
Бо тут жили, тут був їх рідний край.
Вітання вам, команчеські Бескиди!
Гора Хрещата, ще про нас згадай.

Я тут була, тут дихала, ходила,
Я тут жила, як вільний предок мій.
Лемківщино моя, до болю мила!
У спогадах іще не раз зігрій.

05.11.17

Пасу очи у верхах, поки у Бескидах.
Так мі мило чути тут лемківську бесіду!
Мию душу в потічку, слухаю ялиці.
На землі батьків моїх легко так молиться.

У Команчі у церквах українська служба.
Милий Боже, бачиш все, бачиш наші душі.
Скільки радості у них і благоговіння!
Це ж бо тут, у цій землі, і моє коріння.

На вкраїнських цвинтарях в Польщі помолились,
По землі батьків своїх з трепетом ходили.
Як же тяжко їм було землю покидати,
Де на світ їх привели лемки – няньо й мати.

Он смереки у верхах, певно, пам`ятають,
Як ішли вони тоді із рідного краю.
І не знали – де, куди доля їх закине.
Хто сьогодні ще живе завтра, може, згине.

Але брали зі собою, попри заборони,
Із церков щонайцінніше – книги та ікони.
Бо без віри, без Христа не вміли прожити.
І в далеких тих світах учили молитви.

О Ісусе! Ти пильнуй нашу Лемківщину.
А від смерті вбережи сім`ю та родину.
Дай нам, Боже, хоч на днесь, той кавальчик хліба,
І про нашу тяжку долю на весь світ повідай.

Команча – Реп`ядь – Ослава – Зиндранова – Боско

05.11.17

Зелена Євангелія душі
Пустила пагони і зацвіла, як вишня.
І заджуміли, загули хрущі,
Замилувався видивом Всевишній.

І лемківський талант благословив!
Фантазію дав буйну і нестримну,
Щоби метафори між трав густих ловив,
Рушницею вистрілювали рими.

…Він торував осібно творчий шлях
І пестив образи між папороті в тиші.
Ранкові сни зростив нам у словах
Та згусток радості прещедро всім залишив.

11.01.2019

Усі дороги в храм ведуть,
Усі ведуть до Бога.
У лемківську церковцю йдуть
До рідного порога.

Рука об руку – земляки,
Відбірне товариство.
Розсипані по всій землі,
Як порване намисто.

Як шарпнула страшна рука
Намисто на Вкраїні –
Не може позбирать дітей
Докупи й понині...

А на відправу в Божий храм
Зібралися так дружно.
Щоб меншало у душах ран,
Молилися побожно.

Будеме, браття, нинька ми
По-лемківски гварити.
Абисте знали, же діди
По-правді гміли жити.

14.04.2013 р.

Історія написана не нами,
Але від нас залежить об`єднання.
Залишилися доньками й синами
Усі, чиє коріння – у Надсянні.

Могили предків – там, на Закерзонні.
Земля дідів сьогодні в гості кличе.
І в снах приходить вчора і сьогодні
Надсяння рідне, рідні Ніновичі.

І річка Вишня хвилями плюскоче,
На цвинтарях ростуть дерева й квіти.
Гірка сльоза текти зрадливо хоче -
Без рідної землі зростають діти.

Болить, пече і не дає забути,
Бо непрості в переселенців долі.
Ці спогади непросто всім нам чути.
Згадаєм Хотинець, Заліську Волю.

…Історію напишемо самі ми.
Ніщо не маєм права забувати.
Усі ми – члени спільної родини,
Бо в нас єдина Україна-мати!

19.10.2014 р.

Якби мій дідо був посеред нас,
То він би плакав, як мала дитина.
Що ми сьогодні – як сім`я єдина,
Що вже настав отой єднання час.

В його очах могли б ми прочитати:
І «Віслу» пережив, і роки скрути,
А рідні гори все ж не міг забути.
І ми про це повинні пам`ятати.

Якби бабуня бачити могла,
Як ми разом отут гуртом зібрались,
Як приязно усіх гостей вітали,
Вона б також сльозину пролила.

І холмщаки, і лемки, і надсянці –
Ми тут свої, а не якісь вигнанці.
До нас у гості йдуть колядувати –
«Родинне дерево» уміє святкувати!

27.01.2014

Село моє лемківське…
Батьківське і дідівське.
Де на карті шукати?
Ані сліду не знати...

Ні городу, ні хижі.
Ні садочку, ні межі.
Лиш надгробки цвинтарні
Попід небом безхмарним...

Заросло, забуяло,
Бур`яном повкривало.
Де могилам вклонятись?
Зі землею зрівнялись.

...Висихають дерева,
В`януть трави і квіти.
А вмирають як села?
Як зникають зі світу?

Чи болить їм? Чи тисне
Під грудьми від розпуки?
Чи згадають, що лемки,
Наші діти і внуки??

Доки ми пам`ятаєм,
Не допустимо смерти.
Липовець і Черемха
Не посміють померти.

10.10.2013

Давно було це... Час летить невпинно,
Стирає села із земних твердинь.
Дітей втрачаєш, ненько-Лемковино!
Бодай думками ти до них полинь.

Як нині Крим зорить осиротіло,
Благає: «Україно, захисти!»,
Колись так Лемковини дуже тіло
Пошматували нелюди-кати.

Порвали тіло, роз`ятрили душу
І вишмарили на усі вітри…
Мовчати годі, тут сказати мушу:
Якщо ти лемко – пам'ять не зітри!

Не стань манкуртом чи космополітом,
Якому кожен кущик – рідний дім.
Ти можеш мандрувати цілим світом,
Та пропадеш без кореня у нім.

14.06.14 р.

Батьки старіють, стають, як діти.
Вони ще вміють життю радіти.
А серце часто не в такт стукоче,
Тому життя те чимраз коротше…

Батьки старіють. Це не спинити.
І ніби знають про це їх діти.
Хіба так складно батьків любити?
Чи обійняти… Чи подзвонити…

А діти… Діти? Вони в турботах.
То на курортах, то на роботах.
Самі ще хочуть життю радіти,
Бо ще не знають, як то – старіти…

Коли самотність. А, може, неміч.
Чи просто втома приходить на ніч.
Коли нема з ким поговорити.
Коли у рамці на фото – діти…
Не треба свята аж рік чекати.
Зайти частіше до них в кімнату,
Обняти міцно, тихо сказати:
«Ти мій найкращий у світі тато».

Набрати номер, довго чекати
(Не відпускає диван строкатий!).
Дзвонити ввечір, і ще раз рано,
І запитати: «Ну, як ти, мамо?»

Погано чують. Погано бачать.
А дехто каже: «Вже здитиніли…»
Вночі тихенько самотньо плачуть
І так чекають, щоб їх любили.

Не подарунків і не сюрпризів.
Щоби почули. Поговорили,
Щоб зняли штори важкі з карнизів
І трохи стіни десь підбілили.

Батьки старіють. Потиху гаснуть.
Чомусь дочасно. Завжди невчасно.
Комусь вже сонце більше не світить,
І вже на цвинтар приходять діти.

…Батьки старіють. На список – ліки.
Роки тікають, як в горах ріки.
Дзвони сьогодні. Приходь не завтра.
Бо буде потім: «Спізнився, тату…».

26.08.2018 р.

Хто ти, Никифоре з Криниці?
Одне з сімнадцяти імен.
Ти жив, як вільнолюбні птиці.
Без стін. Без грошей. Без письмен.

Не знала мати Євдокія,
Кого у світ цей привела.
Ще й вада мови… Безнадія…
Зарання в інший світ пішла.

Спільнота лемків хлопченятка
І годувала, й берегла.
Хто дасть напитися з горнятка,
Хто хлібчик дасть. Та й одяга.

І так він ріс, як вітер в полі.
І не тримав у серці зла.
І так поволеньки, поволі
Піднявся вже на два крила.

Дешеві фарби на папері
Малюють неповторний світ.
Аж поки у Європу двері
Прочинить Турин. Стільки літ

Його малюнки дитинячі
Ніхто й за працю не вважав.
А тут – захоплення! Неначе
Враз долю він за руку взяв.

Жебрак? Художник? Просто лемко,
Що жив лиш так, як відчував?
…А світ химерний світить тремко.
По ньому нам усім зостав.
30.07.2019

Я прийшла до своїх. Як приходять у дім до родини.
Як же тепло мені, як радісно тут на душі!
Ті, хто мають стосунок до неньки, до Лемковини,
Не сторонні. Не дальні. Не заздрісні і не чужі.

Ви родина моя. Велика і щира без міри.
Я обличчя ці рідні (хоч багато їх!) упізнаю.
Ми з одного корінчика, пагони спільної віри.
Наші предки жили в Закерзонні, немов у раю.

Тик, жили і жили… До фатального того вигнання.
Депортація – кара, що випала лемкам з небес.
Не змінити минуле. Ми прагнемо просто визнання,
Бо несила нести вже тих зболених спогадів хрест.

То по людськи було?! Та нас просто згребли, як непотріб!
Нині ти ще господар, а завтра – вигнанець в світи…
…Голосили жінки, відкладаючи щастя «на потім»,
І сивіли діди від нежданої тої біди,

І не знали батьки, як нехитрий свій скарб боронити,
Як на воза тісного узяти з собою хоч щось…
І мовчали від страху іще не народжені діти.
Не збагнули ще села – а що ж то таке відбулось?

Вчора в церкву ходив, а сьогодні її підпалили…
Вчора пас ти худобу, а нині під дулом стоїш…
Боже милий! Де взяти на все те ще трішечки сили,
Як не впасти у розпач і вижити, вижити лиш!


…Нас везли у вагонах…не СВ. У товарних вагонах.
Ми губили дітей і втрачали стареньких своїх.
В документах писало, що все то було «по законах»,
А насправді то злочин. А під небом Господнім – то гріх.

І хтось мусить узяти на себе велику провину
За скалічені душі, за смерті, за сльози гірки.
І хтось мусить сказати, за віщо оту Лемковину
У тих жорнах диявольських нелюди терли такі.

Я не помсти жадаю. Я хочу, аби справедливо
На державному рівні нарешті сказали мужі:
ДЕПОРТОВАНО лемків. Насильно. Безжально. Жахливо.
Пошматовано долі і кинуто в землі чужі.

Моє серце від того не стане спокійніше битись,
Я любитиму землю, яку відібрали в дідів.
Але знатиму твердо, що правди побільшає в світі.
Діду Петре, ти чуєш? Ти так того сильно хотів…

20.10.2018 р.

Холодна осінь. Тридцять сьомий.
Тут «Березіль» зів`яв-засох…
Десятки років невідомий
Стояв могильник – Сандармох.

Їх тисяча сто одинадцять.
А «Білбалтлаг» - лише пролог.
Життя обірване зненацька
В урочищі – це Сандармох.

Зі Соловків вели етапом
(страшним, останнім!) багатьох.
Безжальний вирок – «Розстріляти!
Сховає злочин Сандармох».

Не стерла пам`ять їхні ймення,
Хоч знаємо небагатьох.
Для когось – вперше одкровення:
Медвеж`єгорськ. І Сандармох.

Зеров, Куліш і Підмогильний…
НКВС тут цар і бог…
За кожним нагляд дуже пильний.
Вже скоро… Видно Сандармох.

Тут Яловий, Ірчан і Епік.
Чи ж Бог тоді осліп? Оглох?!
І постріл в`язням душу випік.
Могила спільна – Сандармох.

Тут майже триста українців.
Ніхто не пише некролог.
Святкують жорна революцій
В карельських землях. Сандармох.

О, це ж не просто так - еліта!
Цвіт нації і біль епох.
Зігнали мало не з півсвіта
На північ. В смерть. У Сандармох.

Не дожили… Не долюбили…
Не відчували всіх тривог…
Щоб ми себе не одурили,
Не забуваймо Сандармох.

29.10.2017

Як це, люди? Як це – мати ховає сина?!
Як у двадцять один таке можна собі зробить?!
Як тепер їсть, і спить, і живе саме та людина,
Що на горі чужім хоче статки собі зробить?

Як це – матері тій свого меншенького ховати?!
Як ту грудку землі… самі знаєте… Як їй? Як?!
Десь в підвалі стоять кляті гральні ті автомати,
Десь азарт заправляє - чортів дідько танцює гопак…

Можна винних шукати і горілкою біль залити,
Але це не поможе. Не згоїться рана на шрам.
На чужому нещасті… Ви знаєте, що й говорити…
Не мовчіть. Не терпіть. В цьому місті ще жити нам.

P.S. Тут немає власних назв, але це біда багатьох міст

Червень 2017

Вросли корінням у рідне місто,
У землю щедру, вмиту з джерел.
Смакує добре повітря чисте,
Де Золочівка силу бере.

Золочів славний! Світлий твій шлях
Ангел завжди береже.
Ти у майбутнє неси у віках
Те, що у серці живе.

Замок стоїть велично,
Спокій наш стереже.
Голосом предків кличе
І від нещасть береже.

Сплять золоті пшениці,
Силу беруть землі.
Очі землі – криниці –
Мружаться у імлі.

Золочів славний!Світлий твій шлях
Ангел завжди береже.
Ти у майбутнє неси у віках
Те, що у серці живе.
2010

Отак живемо, мріємо, плануєм.
Буває, щось загрузне в метушні.
І раптом – звістка, з розмаху, як києм:
Життя комусь сказало різко «Ні».

І все в тобі умить перевернуло,
Очима іншими ти дивишся на світ.
І віри джерело вже чистиш з мулу,
І думаєш: «Як мало дано літ!».

Біда не спить. Удар завдала в спину.
Не озирнулась – діти ж бо дрібні!...
І світ став завбільшки лише з пухлину,
Й пульсує нервом, душу рве мені.

Покладено на плечі хрест. Під силу
Його нести, бо поруч – завжди Бог.
…Ти сильний. Ти подужаєш, Василю,
Цей шлях. Цей біль. Це місиво з тривог.

17.05.17

Соломійка мружить оченята,
Плескає в малесенькі долоні.
Кличе бабу, та не кличе тата:
Тато у хвороби у полоні…

Київ – Львів - Ізраїль. Знов додому.
Сил і грошей треба так багато…
Мати віру, подолати втому.
Тридцять дев`ять – молодий ще тато!

Є сестричка, є ще старший братик,
А вона – мале горобенятко.
Рік минув, ще світ лиш пізнавати.
Їй так треба ще живого татка!..

Батько в неї сильний, та і мужній.
А про скільки справ чудових мріє!
Відгукніться, люди небайдужі!
Виросте із татом Соломія.
12.05.17

За кожен день боротись, аби жити,
Вони летять разом у цю хвилину.
«Благословляю!» (тихо – мати сину,
Щоб зайвої сльозини не зронити).

Дві донечки і син. Чекають діти,
Не знаючи: лихе дихнуло в спину…
За кожен день боротись, аби жити,
Вони летять разом у цю хвилину.

Єрусалим! Стіна Плачу й молитви.
Хай віра в диво тут не одпочине!
З надією вертайтесь в Україну.
Дай, Боже, сил перемогти в цій битві
Й за кожен день боротись, аби жити.

07.05.2017

Щоби цей світ у прірву не злетів,
Будь як Оленка. Або просто будь.
Люби життя, вершину цю здобудь,
У кожному відкрий мільйон світів!

Даруй всім усміх, жвавий танцю спів.
Для кожного промінчиком побудь.
Щоби цей світ у прірву не злетів,
Будь як Оленка. Або просто будь.

Плекай любов, збагни таємну суть.
Живи на повну в позитиві днів,
Побач усю яскравість кольорів,
Про посмішку щоденну не забудь!
…Щоби цей світ у прірву не злетів.

23.04.2017

«Людей мільярди, і мільярди слів»…
Хтось правду мовив, ну, а хтось – як завше.
Аби цей світ в мені не онімів,
СВОЇ слова я вимовлю уперше.

І хто осудить – чи ж мої вони?
Тут – схожа рима, не новий епітет.
МОЇ слова – зі серця глибини,
І я не можу їх не говорити.

23.10.2014

Не розумію, як так може бути –
Не раз, не два, а кожен-кожен раз:
Коли відкрию книжку – мов отрути
Солодкої я напиваюсь враз.

Мене беруть в полон стрункі рядочки,
І знов не відпускають рими. Все ж
Галопом я – аж до кипіння точки --
Лечу, не бачачи ні перепон, ні меж.

А по спині – крижинки задоволення.
Закрила очі – і усе моє:
Правічні ріки і дерева зболені—
Усе це поряд, біля мене є.

У час наш прагматичний, рафінований,
Коли так легко все «купи-продай»,
Коли торгуємо і душами, і мовами,
Коли махнем рукою: «Та нехай…» --

У неї тут немає компромісів.
Де чорне – прірва. Де струмок – буття.
Об неї поламалось стільки списів,
Що би забрали не одне життя.

Тут все пахтить, тріпоче і вмирає
По-справжньому. Якщо вже – то навік.
Якщо Вона його вже покохає,
Вважай, щасливим буде чоловік.

Чи то колумби, чи неандертальці,
Рогніди, ївги, нансени, папуші…
Яка сторінка не впаде під пальці –
Там всюди – люди. Всюди -- їхні душі..

Усі оці катрени й інкрустації,
Замішані із болю і тривог,
Ще не одного уведуть в прострацію,
Щоби збагнути: вічний тільки Бог.

Така в них мудрість, глибина і вправність,
Таке у них все давнє, аж нове,
Що, певно, й через сотні років правнук,
Торкнувшись віршів, серцем оживе.

Ви нас навчили. Ми вже не потонем,
Ми в світі птиці – але не вужі.
… «Поезія – це завжди неповторність,
Якийсь безсмертний дотик до душі».

12.10.2010 р.

Весна…. І серце б`ється збуджено.
А сонце кимось вже пробуджено.
Сутужно зимоньці, незатишно,
лИбонь, хотіла владу мати ще.
Лопоче легіт по-весняному
сЬогодні дню - п`янкому й п`яному.
Кортить відчути справжнє літепло.
Усмішки дарувати, сміх. Стекло
Знічев`я снігу сіре-сіре тло.
А кров пульсує. Серце як чуже.
Навідліг нас весна зборола вже.

25.02.2017

Черемош скинув льодовий сардак,
Пливуть по річці вже не зовсім пазли.
Зима минає, і нема навспак
Туди дороги, де й смереки мерзли.

То льодохід. І крига креше креш,
І пре вперед, і гостро берег муля.
А на крижині – й слів не добереш! -
Тремтить нервово молода козуля.

Вона й не знала, що таке бува:
Ступила на ріку, як завше, сміло.
А тріщина, що кригу убива,
Враз почалась – і в безміри побігла.

І от козуля посеред ріки.
В полоні у крижин - краса і сила.
Довкола лиш непевні острівки.
Вода стрімка погибеллю манила…

Та не чекала. Зупинила дрож
І гордо по крижинах пострибала.
Бо гори кликали. Тому і Черемош
Перепливла. Зуміла. Подолала.
24.02.17

Скажи словечко – я тебе побачу.
Відкрий уста – і маску забери.
Якщо попросиш – все тобі пробачу,
Та тільки щиро, щиро говори.
Осанна всім словам у рідній мові.
Святиться хай земля моя повік!
Людська душа відроджується в слові,
А заздрість тоне у глибинах рік.
Візьми мене, о мовонько, до себе!
Молитву словом, серцем шепочу…
А всі скарби твої - моя потреба.
Колись зберу їх, бо щоденно вчу.
Слова, слова! Ви додавали сили.
вИ забирали горе і печаль,
Манили, у серцях вогонь палили,
Чекали дива і творили жаль.
У кожного своє вагоме слово.
Кажи його – і не зів’яне мова.
2011

Холодна осінь. Днів сумненькі личка.
Дощів, туманів гусне круговерть.
Насипала шипшини в рукавичку,
Заповнивши й кишені нею вщерть.

Маленькі дзбаночки так пишно червоняться,
Здається, сік з них вихлюпне от-от.
Корисна радість, вітамінне щастя
На гілочках аж мліють від щедрот.

«Бери, це щиро. Не шкодуй пташині!
Залиш по кілька ягід для краси.
І на Камінній слухай в самотині
Птахів, вітрів і тиші голоси».
11-20.10.2016

Гарячі вишні. Виплекані сонцем,
Вітрами пещені та росами умиті.
Червоні зорі. А чи, може, сон це?
Та ні! Це правда. Спека. Червень. Літо.

І їж, і рвеш, і їж… Спинитись годі.
Такі жагучі… З дерева – устами…
І будень святом став собі сьогодні.
Ще вишня гарна. В кульчиках востаннє.

Ще досягаєш ягоди, і пнешся,
Скуйовдивши мереживо зелене.
Гіляка – вниз. Переляк. І здригнешся.
Напевно, досить цього щастя з мене.
30.06.2016

Я хотіла би вам розказати,
Як чебрець шаленіє духмяний,
Як вітри тут ганяють крилато.
Від повітря гірського йдеш п`яний.

Я б хотіла…

Як хотіла би я показати,
Як Говерла стримить величаво,
Як сніги майже кольору м`яти
Освіжають Карпати ночами.

Не зуміла…

Так хотіла би вам передати,
Як на Камені Писанім красно!
Як там легко від щастя ридати,
Забуваючи болі дочасно

Всього тіла.

Як хотіла б ще раз це відчути!
Та ні вірші, ні книги й картини
Не дадуть повноти. Тільки бути
І ходити там треба людині.

Затремтіла…

27.06.16

Обіцяли – буде нині дощ.
Ще нема. Витає десь у небі.
Тру бруківку древніх львівських площ,
Обсервую вулички в потребі

Увібрати неповторний дух.
Щоб надовго в пам`яті тримати.
Набуваюсь. Вловлюю лиш рух -
Запах кави довго міг тривати…

Звук живий проник в моє єство -
То джаз-фест на площі Ринок тішить.
Хочеш – слухай. Хочеш – пий вино.
Мить лови! Її не буде більше.

Люду повно. Липа, як дурна,
Лиє запах – голова п`яниться.
Я є ТУТ. Тут Є. І вже нема
Всього того, що дає журиться.

Традиційно йду на Вернісаж.
Вишиванки, камені, кожухи.
Заньковецька. Опера. Мій час
У фонтані вмию, а не руки.

Файно, як ніколи. Щастя є.
Барви, звуки. Леви гонорові.
Місто рідне, нині ти моє.
Де ви там? А я таки у Львові!

27.06.2016

ВишИванка і вишивАнка.
Як мова, найцінніший код.
Не просто мода, забаганка,
Бо особливий мій народ!

Чудове міжнародне свято,
Щороку в травні, у четвер.
Змагаються усі завзято,
Хто найгарніший з них тепер!

Багатство барв, сплетіння ліній,
І настрій, і сакральний зміст.
І взори, древні і нетлінні,
Майстринь покажуть справжній хист.

Вдягайте вишиту сорочку
Не тільки у святкові дні!
Від немовляти в сповиточку
Усе життяна полотні.
19.05.2016

Квітує травень. Сипле дні за днями,
Дощами сіє. Ось і двадцять два.
Сто п`ятдесят і п`ять вже літ за нами
Відлунюють. А пам`ять все жива.

Тарас Шевченко. Всім ім`я відоме.
Так мало жив, багато так зробив.
Він слово щире, рідне і вагоме,
Нам на сторожі щедро залишив.

У сорок сім. І мало, і багато.
У розквіті таланту ти пішов,
Але навчив нас волю цінувати,
Не кланятись до панських підошов.

Любити! І свободу, й Україну!
Багату й вбогу – лиш за те, що є.
І безталанну бідну Катерину,
І Перебендю, і село своє,

Хруща малого, і калину, й вишню.
Батьків і сиріт щиро шанувать.
У світ широкий слово твоє вийшло,
І смерть не в силі щось там диктувать.

Тарасе, батьку! Ти ж лише людина…
І біль у серці птахом тріпотів.
Відчув ти: наближається година.
«До Канева!» - лиш друзям шепотів.

Вже стан важкий, вже муки невимовні.
І кожне слово – надлюдських зусиль…
Про що ти думав? Села рідномовні?
Про заповіт? Дніпровий шепіт хвиль?

Ти вимолив складну у Бога долю,
Але дав ваговитий добрий плід.
Не витримало серце стільки болю.
І зупинилось. Зупинився світ…

В далекому чужому Петербурзі
Помер поет. Холодні дні були.
На мить завмерло все. Молились друзі,
Про похорон розмову завели…

До Києва, у рідну Україну!...
Хатиночку купити він хотів,
Садочок мати, діточок, дружину….
Людського щастя скільки ж треба всім?

Тебе боялись. Й мертвого боялись!
І дозволу вернутись не дали
Твоєму тілу. Певно, сподівались,
Що згине слава в білих ночах мли.

В останню путь... Смоленське кладовище.
Тумани петербурзькі. Царська Русь.
О Україно! Тараса не знищить!
«До Канева!» - сказав. І повернувсь.

Труна поволі тихо мандрувала,
Освячувала дивне місто Санкт,
На острів, що Васильєвським назвали,
Адміралтейську площу, на проспект.

А далі із Московського вокзалу
В первопрестольну поїздом везли.
І друзі Честахівський й Лазаревський
У супроводі день і ніч були.

Зі залізниці – на Арбат відомий.
Прощатися прийшов московський люд.
А там і церква Тихона. Свідомо
І Тихонравов, і Бодянський тут.

Поштовий тракт, і пароплав, і потяг.
За містом місто, за селом село.
Забрали з петербурзького болота,
Яке в собі таїть гріхи і зло.

Поштовим трактом – в СЕрпухов. У Тулу,
Орел, Кошелевку, Дмитровку, Упорой.
Березовку і Севськ ото минули,
Вже Лозняково видно за горою.

Проїхав Толстодубово, і Есмань.
Там Глухів, славне місто. Кролевець.
Алтиновка. Втомилися вже, чесно.
Хоч довгий шлях, та буде ж і кінець.

Батурин, Дочь, Комарівка і Ніжин,
Дівиця, Носівка. Нанизує печаль.
Скрипить ще віз. Болить ще рана свіжа.
Тепер на всіх цих селах є печать,

Тепер стоять там знаки верстовії:
«Цим шляхом йшов Тарас». Та ба, не йшов…
Були ще мрії і були надії,
А він уже у вічність відійшов.

Везуть труну. Вже видно Козелець.
Проїхали і Смітовку, й Залісся.
Втомились коні, на межі терпець.
Вони ж везуть не прах, а слово й пісню!

І – Бровари. А далі – славний Київ,
Студенти воза везли, не воли.
Ти батьківщину так давно покинув,
Але тебе забути не змогли.

І тисячі киян прийшли прощатись.
Тут шепіт. Дама в траурі. Вона
Вінок терновий на той гріб дощатий
Поклала мовчки. Хто то? Репніна?...

Собор Успенський. Дві доби. Родина
Отут ховала б. Стільки корогов….
І прийняла б столиця України,
Та заповіт дотримали його.

Бо Честехівський вперто послідовний,
Він був із другом в передсмертний час
І пам`ятав той шепіт невимовний.
«До Канева!» - велів йому Тарас.

Вже по обіді з тілом домовину
Із церкви понесли на пароплав.
Як блискавку, розносили новину.
Прощатись кожен йшов. Оркестр заграв.

Брати й сестра, і друг Сошенко, й Чалий
З дружинами, і сотні, тисячі
На панахиді в Каневі мовчали.
Гора Чернеча! Ти хоч не мовчи.

Готуйся, бо сьогодні в твоє лоно
Найбільший скарб Вкраїна віддає.
Сюди прийдуть - побачиш ще! - мільйони,
Господь-бо по заслугах воздає.

Козацький віз, китайкою покритий,
Віз гріб поволі. Йшов хрещений люд.
Він вчив їх землю – не себе! – любити,
І закликав позбутися всіх пут.

Мацкевич Гнат служив Заупокійну.
Надгробне слово впевнено сказав:
«Благоговій до граду, Україно!
Шевченка прах аж тут покій дістав.

Бо на одній з найвищих гір Дніпрових
Як на Голгофі, водрузиться хрест».
На краєвиди берегів чудових
Вказав не випадково Божий перст.

Нарешті вже скінчилися насилу
Ті п`ятдесят і вісім довгих днів,
Подумаймо: з могили у могилу…
Та поховали там, де Він хотів.

Ще кілька днів селяни і міщани
Носили землю канівську в шапках,
Молилися щоразу в знак пошани,
Аби достойно вшанувати прах.

І піднялась могила так, що годі
З двох берегів не бачити її.
І хвиля прокотилася в народі,
Бо сказано було у «Кобзарі»:
«Поховайте та вставайте, кайдани порвіте,
І вражою злою кров`ю волю окропіте!»

І виросли сучасні Нігояни,
Бо ще в садочках знають Кобзаря,
І всіх героїв на ім`я пом`януть,
Вкраїни засіяє ще зоря.

Чи ти, Тарасе, нашу Україну
Уставши з гробу, упізнав би днесь?
Це лиш початок. Вже було Руїна.
Випробування час усім дає.

Усе ти бачиш з Канева. Й чекаєш,
І молишся за весь хрещений люд.
Не кидать неньку в горі закликаєш,
Не сподіватись на людський лиш суд,

Бо буде Божий Суд. І Україна
Розквітне. Ми в це віримо весь час!
І усміхнеться втомлено родина,
в якої батько – наш пророк Тарас.

Такий життєвий шлях отой тернистий,
Такий посмертний, Боже, нелегкий!…
Стоїть Тарас, упевнено й врочисто,
Із Канева вдивляється в віки.
12-14.05.2016

Не нарікаю. Не клену. Не стогну.
Найгірше – ось: не розправляю крил.
Бреду… Стою… Так, певно, і застигну,
Узувши душу в мішуру бахіл.

Щокрок – то знов нова медична тема.
Тож ампутую паростки бажань…
Я – скручена у джгут туга дилема,
Що вгрузла у липку болотну твань.

Мені б рвонути, розірвати коло,
Що вже давно в трикутник розтяглось.
Колючі дні минають гірко й кволо,
Думок тривожних стільки тут сповзлось…

Душа давно за зоною комфорту.
Нема для неї щастя мережі.
Та всі ці болі, зібрані в когорту,
Чомусь таки для мене не чужі…
04.02.16

Що думаю – те говорю.
Моя віра здолає втому.
В Росії нікому не вірю,
Не прошу, не боюся. Додому,

В рідну свою Україну,
Повернуся – жива чи мертва.
Душу таку зміїну
Хай рятує суддя. Я – жертва.

В серці моїм Україна
Зорею завжди сіяла.
Слово своє останнє
Я вам усім сказала.

Біль у моєму тілі
Рішення не зламає.
Не торкайтеся, скам’янілі.
Воля ціни не має.
05.03.16

Бортняк Н.А.

Коли, прорвавши відстані завісу,
На небі перша зірка променіє,
Від неї чую через морок часу:
Надія.

Коли, стомившись сяяти на небі,
До ранку місяць тихо потемніє,
Ім’я він прошепоче на прощання:
Надія.

Коли багаття, стоптане вітрами,
Безболісно і трепетно дотліє,
Від нього нам залишиться на спомин
Надія.

Коли над нами доля насміється,
Коли погасне вже остання мрія, –
Залишиться малесенька жаринка:
Надія.

2010

Скільки часу на нього витрачу,
Скільки долі на нього виділю?
Рани згою. А дихати знов навчусь,
Суху душу від болю вибілю.

Суху душу… Так тяжко чавлену…
І без соку надій залишену…
І підуть ці слова прочанами
Колихати неспокій тишами.

Спи, неспокою, люляй, капосний.
Скільки можна терзати звірами?!
Закінчаться солоні напасті.
…Спокій вимрієм. В долю віримо.
04.02.16

Вночі було це. Хто, чому й коли
Забув на небі зачинити шлюзи?
Хоч ущипни себе, хоч уколи -
Це не поможе збутися ілюзій.

Шалений дощ! Я думала – вже сплю.
А тут – цей рейвах і тарам-барами.
А злива запевняла: «Я наллю
По вінця вам, по тротуари й брами!».

А зранку геть усі ідуть сумні.
Чудуюся: усе прозоро-чисте!
Чи ж варто наші неповторні дні
Нанизувать у сіреє намисто?

І парасолі. Пара парасоль,
А там – ще пара. І таких багато.
Співають ринви: до-ре-мі-фа-соль!
Співає серце – радість не сховати!

Спинюся. Помилуюсь. Поспішу.
Послухаю і музику, і тишу.
Болото витру, мокре просушу,
А радість я собі на день залишу.

Нехай всього лиш парк – не справжній ліс,
Поміг він розпрощатися з журбою.
А крапелька, що втрапила на ніс, -
То привітання дерева зі мною.

Чи це пристойно – посміхатись всім?
Чи це банально – тішитися зливі?
Стереотипи? Їх залишим їм.
А ви зі мною? Будемо щасливі!
25.09.2015 р.

Кольорові кахлі віршів зігріли мене,
Мимоволі всміхаюсь, бреду між рядків невпинно.
Приручили серця рослин. Їх життя земне
Перелите у келих метафор. Хвала, людино!

За розкішну спасибі тишу, оспівану тут,
За отих цвіркунів і комах, золотаві шишки.
За стіжки на кропиві, за кота, що такий баламут,
І, напевно, зізнаюсь: позаздрю я нишком трішки.

Так все зримо, і смачно, і густо – що просто ах!
Затріпоче в екстазі маленьке серденько глоду.
Я сьогодні побачу усе це у теплих снах,
Загорнувшись у крилець халатик собі на догоду.
12.09.2015

Насупилося небо і мовчить.
Але недовго - здалеку гуркоче.
Темніє, злиться, гусне. Ще лиш мить -
І все довкола зливою промочить.

Всі води неба, неба і землі
Полилися. Торкнувся хтось кресала.
Зітхнуло грізно – краплі, мов джмелі,
Летіли стрімко, геть усе кусали.

А біля мене вже танцює дощ.
Шалено, дико, рвучко і нестримно.
Щось там зламалось у небесних площ -
На мене лиє, наче із-під ринви.

Регочуть краплі, хлюпають, дзвенять,
Притупують то зліва, то праворуч.
Яка стихія! Вся небесна рать
Баталію провадить зовсім поруч.

…Травнева злива злилась і гула,
Бо блискавка їй небо шматувала.
І градом била, потічком несла
Ті води, що на небесах тримала.

Не втримала. Немов відкрила шлюз.
А в епіцентрі я - така вже доля!
Зіщулився весь страх, в мені загруз.
Не захистить ніяка парасоля.

Хвилина, дві – вже їх не полічу.
А тут - потоп всесвітній під ногами!
На хвилі срібні, ніби на парчу,
Ступаю, поки грім ще не отямив.

«Побудь удома, хмара перейде», -
Сказала б я із мудрістю Софокла.
А так… з дощем танцюю па-де-де
І визнаю: сьогодні я промокла.
26.05.2015

Минула ера Лєнок, Васьок, Мань.
Народ вертає до імен прадавніх,
Щоби Захар життя благословляв
І Северин вчиняв діяння славні.

Устим згадає: був же славний дід!
Дем`ян доточить Многогрішних слави.
Імен чужинських згине сірий слід.
Не маєш імені – не матимеш держави!

Устина, Пелагея чи Лука,
Іванна, Василина чи Марія -
В благоговінні здійметься рука
Благословити мрію і надію.

Іще воно лежить у сповитку,
А мама вже Гордієм зве велично.
І як назвеш – то й долю даш таку.
Матусі! Гарно своїх діток кличмо!

Юрко, Михайлик, Дмитрик і Павлусь,
Оксанка, Василина і Ярина.
І гордо у століттях я зовусь
Не Малоросія, а Україна!

07.04.2015

І пише кіборг Гриня есемес,
Допоки вибухи ще не лунають:
«Розбився Скрябін. Мабуть, буде сплеск
Новин, сюжетів – ще не всі це знають.
Вшанують. Поговорять. Помовчать.
Це правильно – мужик був той, що треба.
А в нас тут міни виють і скавчать,
А в нас – не розбереш: земля чи небо…
Немає наче автокатастроф,
Не їздять тут давно молоковози.
Тут пекло. Роздоріжжя всіх Голгоф.
І сухо там, де завжди були сльози.
Підірваний он позашляховик.
Тяжкі трьохсоті. А один хлопчина
Вже без ноги. Хто наш почує крик?!
Коли про нас згадає Батьківщина?!
А другий… Від осколка. Смерть умить.
Та що ж таке?! Життя міняє шифри…
Хто НАС згадає? Від думок штормить,
Бо ми тут, вибачайте, просто цифри".
03.02.2015

Він нас не кинув. Він покинув нас,
Хоча робити це ще не збирався.
Чому так швидко збіг Андрія час?
Такий міцний ланцюг – і обірвався?!

Знов ДТП. Який, Вкраїно, раз,
Назавжди гинуть кращі. Ба - найкращі.
Або молоковоз, або КАМАЗ –
І знов нема людини в хижій пащі.

Клубок у горлі. Жаль. А слів нема…
Затерпло серце від німого болю.
Андрій, чи Скрябін, а чи так – Кузьма -
Завжди і всюди був лише собою.

І зойкне ще не раз телеекран.
Нової пісні більше не напише…
Таке пронизливе й щемке синівське «Мам».
Усі концерти – вже тепер колишні.

І обірвалась пісня – сорок шість…
Ідіть до друзів, поки є до кого.
Бо кожен тут, як бачимо, лиш гість,
Що залишає слід або дорогу.

Він так хотів на небо зазирнуть
Й побачити, як рідним там живеться.
Тепер же сам пішов у довгу путь,
З якої вже ніхто не повернеться.

Прийшов у світ цей Скрябін недарма.
Його країна нині – вся в руїнах.
Небесній сотні заспівай, Кузьма!
Ви ще поборетесь за нашу Україну!
03.02.2015

Акровірш
Фортуна – жінка з примхами, проте
Активним, працьовитим помагає.
Радіє, коли хтось щодня росте,
лИше достойним плечі підставляє.
Нехай не всі помітять ті труди,
Однак побачать гарну перемогу.
Веди нас, Боже, до вершин веди,
тИ нам показуй праведну дорогу.
Часи важкі. Коли ж легкі були?
Світає завжди, гинуть темні ночі.
Вкраїнонько! Війною відболи…
І справдяться тоді слова пророчі.
Талант і праця – формула проста.
Людина в цьому світі для служіння.
А в кого в серці щира доброта,
Не перешкодить і земне тяжіння.
…Атланти втримають небес склепіння.

25.01.2015

Я просто вчитель. Вчитель у селі,
Де сонце вранці променями будить,
Де шлях до школи – стежечки малі,
А наші краєвиди не забуду.

Де вийдеш на перерві – і дива!
Довкола гори, всипані лісами.
Ген-ген - дорога, та, що привела
Мене до мене тут, під небесами.

Сільський учитель. То не просто так.
Спокон віків село народ живило.
І я вбачаю в цьому добрий знак,
І я черпаю в цьому знову силу.

Вже є тут і комп’ютер, й телефон,
Вже мережа всесвітня – на соснині!
А Тростянець – моє життя. Не сон.
І я стою тут перед вами нині -

Сільський учитель, що зумів знайти
Натхнення в праці, радість – аж в утомі.
Відкрив цим дітям у знання світи.
Та річ, напевно, навіть і не в тому.

Колись сказав усім Сковорода:
Найвище щастя – це є сродна праця.
Тоді щодня легка твоя хода,
Якщо тобі знайти цю працю вдасться.

А я знайшла. Хай труднощі, бува,
Затягнуть небо, задощать, заниють,
А сонце блисне – думка вже нова.
І роси чисті вранці душу миють.

Я вірю, що в селі тут проростуть
В серцях ті насінини, що я сію.
І учні виростуть, у світ підуть,
І понесуть вони мою надію.

Я вірю в Україну, у народ,
Якого я – частинка нездоланна.
Бо він достоїн всіх людських свобод.
І встане Україна невпізнанна!

16.12.014 р.

Всі відтінки рудого поміж хакі.
О, Осінь, Осінь – знову в неї свято!
І яблука такі рум`янощокі
Зорять з дерев – їх там вже небагато.

Іде полями чисто і врочисто,
І грає кров ще предків, ще поганська.
Манить здаля калинове намисто.
Красуня – українська. Хна – іранська.
09.10.14

Бузкова палітурка. Тиша. Ніч.
Там всі слова шліфовані, мов перли.
І я не знаю, в чім тут справді річ:
Синонім «Ліна» до гори Говерли.

Їх триста, як спартанців, що колись
Не побоялись тисяч персів Ксеркса.
Читай і думай. Думай і молись.
Поезія, а не відбиток ксерокса.

Нехай у світі є десь Еверест,
Нехай про когось слава всюди лине.
Говерла й Ліна. Вгору Божий перст.
Для мене це вершини України.

23.10.2014

Постаріли мої голуб`ята,
Притрусило їх сріблом, роками.
І на діда став схожий мій тато,
І коса не до пояса в мами.

Від цілого – то дві половини,
Що окремі були, та зрослися.
Смерть доньки пережили і сина,
Сльози втрат у душі запеклися.

Дві гіллячки великого роду,
Що корінням аж ген з Лемковини.
Хто посіяв – у того зародить,
Хто повірив – той Божа дитина.

Світлий погляд і втомлені руки,
І любов струменіє зі серця.
Дочекатись би вам праонуків!
Тоді щедрість душі не минеться.

Так люблю вас, що важко сказати.
Розмокає папір від сльозини.
І святим стає слово це – мати,
І батьківська любов до дитини.

Розміняли здоров`я на болі,
Стало менше у тілі вже сили.
І побільшало страхів у Олі,
І книжок менше носить Василь.

Ви – цілющий бальзам, моє зілля,
Що лікує і поглядом, й словом.
Золоте відгуляєм весілля
І почнемо життя наше знову.

21.07.2014

Ще не торкнулась – вже в моїй долоні
Червневі пишні ягоди розкішні.
Набралися тепла тут на осонні
Живі рубіни, по-простому – вишні.

Мов кров землі застигла раптом соком...
Його налито в них по вінця. Повінь.
Під небом рідним високо. Глибоко
В земній твердині – невмирущий корінь.

Манять... Спокуса... Змушують зірвати,
В уста покласти ягідку звабливу…
Примружившись, неспішно куштувати,
Смаком насолодитись особливим.

На довгих вітах легко колихались.
Аж світиться в них кісточка на сонці.
Це під шатром зеленим достигали
Смаколики в ріднесенькій сторонці.

Червоні, запашні, тугі морелі.
Прекрасне поруч, вмій його відчути!
І навіть вишні стиглі на тарелі –
Це настрою і літа атрибути.

03.07.2013- 2014

Пахне липа, кава і герань.
Всюди настрій, спокій і натхнення.
Тепло від закоханих зітхань.
Гарно, бо усе це – сьогодення.
Куфер, лямпа, креденс і бомбон.
Кавалєрка, дзига і канапа.
Шпондер, штрудель – слово ж, наче крам!
Пструг, братванка, батяр, чоколяда.
Ель медовий, пиво чи вино.
Паб, кафе, а там – копальня кави.
Місто Лева нині – ось воно.
Я давно його таким шукала.
Ліхтарі у небі і футбол.
Мексика з Голландією грали.
І здригнулась площа Ринок: «Гол!!!»
Головне, щоб москалі програли…
«Меделін», «Комуна», «Вин букет».
Отакі вони, принади львівські.
Може, «Лемберг», а чи «Дім легенд»?
У «Ковчезі» нині чи в «Криївці»?
Щоб тобі не стало раптом зле,
Польську чи англійську варто знати.
Головне – не бути москалем.
Можеш й по-російськи розмовляти!
Кава для донєцьких і бандер.
Лавки для бомжів і для туристів.
Всім тут файно. Вчора і тепер.
Місця досить. І усюди чисто.
Теплий камінь гріє задарма.
В банці півлітровій гасне свічка.
Всюди люди – геть, як мурашня,
Та для кожного своє знайдеться місце.
Хтось – додому, хтось – не поспіша.
Цокають підбори по бруківці.
Відпочине втомлена душа,
Старі мури полікують львівські.
Саксофон, гітара, контрабас.
Пахнуть зліва смажені каштани.
Львів гостинно зустрічає вас
І так само проводжати стане.
29.06.2014

Не кидаймо сміття. На стежці, біля хати,
У лісі край дороги, на березі ріки.
Не залишай його в душі, щоб не вертати
Туди й не вигрібати непотріб за роки.

Не засміти душі. Своєї і чужої.
Не виплекай тітушок з пустелею в очах.
Не множ у світі зла, не сповивай в сувої.
Живи, щоби Майдан у серці не зачах.

13.03.2014

Вкраїна у жалобі.
Душа самотня.
Зорить із високості
Небесна Сотня.

У дні, омиті кров`ю,
Такі спекотні,
На прю зі злом постали
Герої Сотні.

За те, щоб наші діти
Майбутнє мали,
Вони без крихти страху
Себе віддали.

Поглянути б у очі
Оті мерзотні,
Котрі життя забрали
Небесній Сотні.

Ці дні сльозами вмиті,
Гіркі, скорботні.
Вшановуємо всі ми
Героїв Сотні.

Синочки України!
Ви не самотні!
Помолимось за волю
Небесній Сотні.

23.02.2014

Страшно, мамо. Людей вбивають,
Замордовують безневинних.
А серця беркутяк догнивають –
Сморід чути по Україні.

Світ притих і спідлоба зирить,
Розглагольствує так неспішно,
А з народом ця влада чинить
Все, що хоче. Бездушно. Грішно.

Як це страшно, коли навпроти
Смерть із дула – тобі ув очі.
А у тебе – лиш мирний спротив,
А вмирати ти так не хочеш…

А отому, з щитом, в шоломі,
Обіцяли нову квартиру...
І за це у крові потопить
Свою совість і свою віру.

На Майдані – усі пліч-о-пліч.
Бо інакше ніяк не можна.
В тих, навпроти – душі параліч.
І у мріях – життя заможне.

На крові?! На смертях?! Ніколи
Більше їм не зазнати щастя.
Своїм духом, навіки кволим,
Із Вкраїни тут познущались...

Моя мамо! Моя Вкраїно!
Я за тебе щодня молюся!
І за тебе, моя єдина,
Ще сльозою не раз проллюся.

Але віра тверда, як камінь,
Непохитна, як сонце в небі:
Буде владі кінець. І амінь.
Бо інакше мені не треба.

19.02.2014

Не можу дихати, затамувавши сльози.
Не можу жити, приховавши біль.
Які вони, життя мого морози?
Яка ти, існування мого сіль?

А він прожив без сорому за вчинки.
А він прожив – душею у вогні.
Його не розстріляли біля стінки,
Лиш витончено били день при дні.

Слова бичують гірше за шпіцрути.
Система душить тягарем «Не смій!»
По вінця душі їх пусті – в отруті,
І весь Союз – підступний ниций змій.

Зима колимська! Люба твоя лютість.
Бо ти не зла – це справжня твоя суть.
…Так хочеться додому повернутись,
Коли усі кати уже помруть.

…Моя душа сьогодні завмирала.
Не кожен з нас зумів би так, як він.
Орала смерть Вкраїну, ой орала.
На всі століття вистачило всім.

Великий син великої країни.
І смерть твоя не зникла в небуття.
Душа – як скеля, тіло – вже руїна.
На вівтарі свободи – все життя…

Синій Кінь спинився біля хати:
Господарю! Вийди розгнуздати!
Щоб щасливо цілий рік прожити,
Щоб не знати горя, не тужити!

Синій Кінь запряжений у воза.
Що там є? І що він нам привозить?
Лантухи зі щастям і здоров`ям,
І мішки із радістю й любов`ю.
Торби із добробутом і сміхом,
І багато подарунків в міхах.
У мішках є усмішки щоденні,
А також путівочки південні.
Для дітей – забавки і розваги,
Для дорослих – їхні перемоги.

Вогняний, рухливий, дуже жвавий,
Енергійний, владний і яскравий.
Є жадоба в нього перетворень,
Нетерпимість до сухих повторень.

Тож нехай цей Коник дерев`яний
І до вас приїде в час різдвяний!
До воріт примчить невипадково
І на щастя зронить вам підкову.

1.01.2014

Бетонний моноліт мав час, щоб застигати.
Не зрушити одним ударом враз.
Але ми вміємо (це точно вже!) чекати,
Для перемоги оберемо слушний час.

Вже влада звикла: можна нас купити.
Хтось гречки кине, дехто – срібняки.
Але вона не знає, що робити,
Коли в кулак стискає кожен дві руки.

Які слова чудові: «рада», «віче»,
Коли народ виходить на Майдан.
Нас голос предків до борні сьогодні кличе!
Ведімо, браття, український тан!

Не стріляне, не лякане, не бите,
А молодеє покоління підросло.
Воно не хоче по-старому жити,
Плекати олігархам злото-зло...

Здавалося: немає на то ради,
Незламна влада. Сильна вертикаль.
Ані щілинки, тріщинки чи вади,
Бо керівна рука міцна, як сталь.

Але вода, відомо, камінь точить.
Майдан стоїть. Ти, владо, жди біди!
Бо скине мій народ, як тільки сам захоче,
Зі спини власної потвору назавжди.
22.12.13

За роботою роботом стала,
Заклопотана клопотом денно.
...Дзвоник. Ранок. Знов ледь не проспала.
Блись – і вечір. За вікнами темно.

І, як вервиця,тягнуться тижні,
Місяці вже беруться за руки.
Озираюсь – турботи колишні
Пожовтіли, немов стародруки.

Десь поезія спить моя мило.
Десь подзенькують свята монетки.
…На ослінчику Муза присіла
Зашивати для буднів шкарпетки.

11.11.13

Така лимонна дівчинка Іринка…
Ні, не нудка – солодкого в ній в міру.
А вже пікантності додасть кислинка.
А жовта барва переможе сіру.

Уперемішку в ній слова і ноти.
І музика, що лине, - невгамовна.
Сама собі гукає в душу: «Де ти?!»
...Себе назвала Цедрою лимона.

Цю загадку хотіли б розгадати
Блондини і брюнети кучеряві...
Щоби – лише для них... Щоби – кохати...
Вона ж не вірить у слова лукаві.


Така руда... І це її візитка.
Хто хоч би раз ту дівчину побачив,
Шукатиме, мов Аріадни нитку,
Волосся – колір стиглих помаранчів.
11.11.13

Стець Марії Романівні

Яка ж це осінь! Теплими медами
Стікають барви із гілок врочисто.
Вином червоним багряніють плями
Сп`янілого за літо сонцем листя.

І світяться берези, що навшпиньки
Піднялися і нагрівають небо.
Зчудований, принишк вітрець тихенько.
Хоч батяр, розуміє: так і треба.

Хай догоряє свічечка берези,
Пахучим воском потече на трави,
Застелить землю, приховає сльози,
Що застигають в стовбурі тужаво.

І скапують листочки на потребу,
Бо тчеться пишний перський жовтий килим.
...Що на губах лишає присмак меду?
Ця дивна осінь, що втрачає сили.


17.10.2013

Ми як вино. Побродимо в розмові,
Самі себе очистимо. Й тоді
Залишиться оте єдине Слово,
Яке запалить свічку у тобі.

Не спрощено. Розумно. Кришталево
Освітить душу, змусить не мовчать.
І вже у завтра впевнено підемо,
Байдужості відкинувши печать.
* * *

Помити руки. Помити ноги. Помити душу.
Сказати слово. Розворушити в собі Людину.
Мовчи, як можеш. Кажи, як хочеш. ...Пишу, бо мушу.
Бо кожен – будень. Бо кожен – свято. І ще – єдиний.
04.10.2013

Летять роки, минають по хвилині.
Ростуть тривоги, клопоти, жалі.
А серце безупинно в небо лине:
Що після себе лишу на Землі?

Коли позаду – добрий шмат дороги,
Коли вже мудрість добра є своя,
Коли родина в серці й віра в Бога,
Коли найбільша цінність – це сім`я,

То починаєш цілий світ любити
І дарувати посмішки щодня.
І розумієш: варто так прожити,
Щоб сумнів потім не наздоганяв.

Що ж, сорок літ. О, як це вже багато
І скільки вже зробила добрих справ!
Та ще нові вершини здобувати
Господь щодня нас на Землі призвав.

Так, сорок літ. Та це ж до болю мало!
Та це ж лише частиночка життя!
Ще стільки доля нам підготувала
Щасливих днів і радості буття.

Нехай родина – то міцна опора,
Нехай як друг – то справжній, назавжди.
Нехай не буде ні біди, ні горя.
Здоров`я зичу вам з роси й води!

2013

Яблуневий спас теплом леліє,
Рясно гнеться у садках гілля.
Оповитий сумом, вбраний зіллям,
Серпень від нас літо віддаля.
Лине воно разом з журавлями,
Аж за рік повернеться до нас.
Вишите барвистими нитками,
Вбране пишно й скромно водночас.
А тим часом листя на деревах
Стало жовті барви примірять.
тИ не поспішай! Осінній рейвах
Літу зробить вереснева рать.
ТінЬ стає потроху знову довша,
Одцвітає чорнобривців тьма.
Вихолонуть дні, тим паче – ночі,
лИш для смутку місця тут нема!
Час спинився. Гарно влітку нам.

19.08.2013

Дві смужечки дороги польової,
Трави короткий чубчик поміж них.
Нема нікого поруч тут зі мною,
Далеко десь світ «урбо» той притих.

Барвисте, дике, пишне різнотрав`я!
Бенкет природи, свято без причин.
Веселку барвів, запахів прославлю.
Мене, мій Боже, бачити навчи...

Овес і повитиця обплелися,
Немов одненька доленька на двох.
Спориш рівненько, густо постелився.
Ти, мо`, стомився, друже мій горох?

Блакитно кліпа очками цикорій,
Під парасолькою сховався дикий тмин.
Яке зелене ароматне море!
Лоскоче ніздрі запашний полин...

Простакувата щирість у ромашки
І вишукана срібність лободи.
Легенька пишність у травиці-кашки
Манить мене: ходи, ходи сюди!

Жовтенько усміхається суріпка,
Стрімким мечем угору вріс пирій.
Насіннячка розсипалася дрібка
І віялом махає деревій.

І я іду, милуюся красою,
Дощу стрясаю краплі із трави.
Допоки дядько гострою косою
Цей цілий світ уранці не скосив.

4.07.2013

Мене рано розбудили: спати годі!
Треба бульбу рятувати на городі.
Сонце гріє, вітер віє, від жуків аж червоніє.
Йой, пече так пече!

До обіду я спеклась на тому сонці.
Дайте трішечки сметанки на долонці!
Певно, трішки не поможе – тут півлітри треба, може.
Йой, пече так пече!

Та постала тут проблема вріз нагальна:
Де знайти тепер сметану натуральну?
Всі почуйте, всі почуйте. Порятуйте! Порятуйте!
Йой, пече так пече!

Я ся тішу: бульбу нині врятувала.
Та сама, як помідор, червона стала.
Руці-нозі, як у рака. Отака я загоряка!
Йой, пече так пече!

Уся намазана сметаною,
Лежу і стогну на дивані я.
Ніц не чую, ніц не бачу,
Лиш лежу собі та й плачу.
Йой, пече так пече!

20.06.2013

Наповнила, залила, затопила
Вишнева повінь вулиці й двори.
Її враз підхопили дужі крила –
Хрущі, мій Боже, линуть догори!

Засліплені любов`ю чи коханням,
Не бачать аніяких перепон.
І будуть смакувати аж до рання
Весни п`янкої неймовірний сон.

Маленькі і невтомні бомбардири
Гудуть, стрекочуть, падають, летять.
На яблуні, на груші і на сливи
Іде до бою незчисленна рать.

Ще все довкола свіже і зелене,
Ще сплять на хмарі весняні дощі.
Ще, може, прилетять сюди до мене
Шевченка чи Антонича хрущі...

02.05.2013

Жінка мучить чоловіка: «Син росте без тата!
Як два слова за день скажеш – ото вже робота!
Не говориш, не порадиш, не покажеш приклад.
Отак виросте без тебе, дурний та великий!
А у нього вже, між іншим, засіялись вуса.
На дівчаток поглядає і прямо, і скоса...
Почни якось з ним розмову, наче ненароком,
Та наздогад буряків, та трохи так збоку...
Не травмуй його ти часом! То ж іще дитина...
В нього психіка слабенька, як у дітей нині!
Та не кажи зразу – «секс», а якось так м`якше...
Та мужик ти, врешті-решт?! Тобі ж знати краще!»
...Три дні думав бідний батько, як почать розмову.
Рот відкриє – і затнеться. Слово – й мовчить знову.
Та наважився нарешті, зібрав усі сили.
- Про стосунки між статями говорим, Василю!
Ти великий, пора, синку, вже все розказати…
Син скривився.
- Добре, тату. Що ти хочеш знати?

25.04.13

Гарний ранок. Батько з сином
Йдуть на риболовлю.
- Як же гарно тут, татусю!
Словом не промовлю!
Роздивились. Милувались
Красою, росою.
Батько згадував, як трави
Він косив косою.
Розіклали всякі снасті
Поближче до броду,
Із харчами торби – збоку,
Вудочки – на воду.
Та й присіли. Тато тихо
Все розповідає,
А синочок у торбину
Руку мовчки пхає.
- Дай-но, синку, мені хліба
Того для підкормки.
- Я вже з`їв його, татусю,
Всього до скоринки!
- Тоді дай мені ту кашу,
Що зварила мати!
- Нема й каші, встиг я нею
Тут поласувати!
Плюнув батько спересердя
Та й крикнув малому:
- Доїдай же і хробаків -
Підемо додому!

24.04.13

Народивсь малий Тарас
У скрутний, непевний час.
Батько й мати – кріпаки,
Ой надовго - на роки.
Про дитинство і родину,
Про сім`ю його єдину,
Як малим ягнята пас
Ми розкажемо для вас.

Енгельгардт – заможний пан,
За походженням барон.
То великий був магнат,
Кум королю, чорту брат.
Мав маєтків – не злічити.
От усім би так пожити!
По імперії великій.
Лиш землі – ой леле! – скільки:
160 тисяч десятин
(а володіє він один!).
Кріпаків (як рахувать?!)
Тисяч, певно, п`ятдесят.
Серед тисяч тих нещасних
Й Тарасові батько й мати.

Батько Тараса, Григорій Іванович,
А по-вуличному Грушівський,
Узяв за дружину
Катерину Якимівну Бойко.

Полюбилися, одружилися.
Вісім років в Кирилівці жили
У хатині у діда Івана,
Але дітки родилися справно:
У четвертому році – Катруся,
А у восьмому вже є Маруся
(правда, мало пожила дитинка -
У два рочки померла Марійка).
І родина росла-розросталась.
І вже тісно в хатині тій стало:
Як тринадцять осіб розмістити?
Не повернешся! Важко так жити.
Переїхав Григорій Шевченко
В Моринці, що недалечко.
Народився синочок Микита,
За три роки – маленький Тарас.
Але хата була та чужа,
Тимчасово жила в ній сім`я.
Коли власник назад повернувся,
То й Шевченки - в Кирилівку теж.
А Тарасику – рочок лише,
Де завезли, то там і живе.

У Кирилівці хату купили,
І вже знову сім`я оселилась.
Народились молодші сестрички:
На два роки молодша Ярина,
На пять років молодша Марія
(мабуть, дуже любили ім`я це,
Коли знову назвали так доцю).
І брат Йосип, на сім літ молодший,
До забавок дитячих охочий.

Батько й мати на панщину йдуть,
А Тарасика Катрі дають.
А вона – то ж сама ще дитина!
То забуде, що брат десь під тином,
То у ямці у полі залишить,
Лиш травою над хлопцем колише!
А сама до подружок гайне,
Чи й згадає: а де ж те мале?
Лиш надвечір, коли вже стемніє,
То Катруся про братика дбає:
Приголубить, до серця пригорне –
І забудеться горенько чорне!
Підростає, на ноги зіп`явся -
Новий світ перед хлопцем відкрився.
За село, у садок, на леваду.
Де пішов – не знайдеш навіть сліду!
Якось всі вже вечерять зібрались.
Де Тарас? Де Тарас?! Обшукались,
І наплакались – все це дарма.
Бо довкола малого нема.
Але тут чумаків до села
Ціла валка поволі ввійшла.
А на возі – веселий Тарас!
Для родини – щасливий вже час.
Мати діток вже спати вкладає,
А Тарасик все розповідає,
Як у полі ото заблукав,
Спершу просто дорогу шукав,
Ну а потім забрів аж туди,
Де до неба – залізні стовпи,
Що те небо собі підпирають.
А сусіди лише наслухають,
Та й міркують, що в того малого
І фантазії, й розуму – всього.

Проминув іще рік...Всюди злидні,
А пани щораз більше капризні:
То людей на собак обміняють,
То поб`ють, бо розваги бажають.
А не будеш покірно мовчати,
То тебе віддадуть у солдати.

І родина уся, і сусіди
На свята все збирались у діда,
У Івана. Той грамотний був,
Окуляри на носа надів -
І давай про святих все читати,
Про прочитане те розмишляти.
Часом зайде в село і кобзар:
Сам сліпий, тож веде поводир.
Але кобзу візьме лиш у руки -
Чарівні розливаються звуки.
Кашляне, поведе свою річ:
Козаки, Запорізькая Січ,
Славні битви, відомі гетьмани -
Аж світліше довкола все стане.
Та розкаже й про те: Катерина
В зруйнуванні Січі була винна.
Коліївщина і гайдамаки,
Залізняк і, звичайно, що Гонта.
Тихо слухає, пильно Тарас:
Загоряються очі в той час,
Щось у серці маленькому зріє,
А назовні ще вийти не сміє.
Біль пекучий у серці болить.
І вже зранку малий той летить
Сивим коником у бур`яни,
І летять бадилини-пани.
І махає лозою-мечем,
І стинає вже сонях з плечей.

Хоч Тарасик той був ще малий,
Жив на дуже співочій землі.
Він ізмалку купався в піснях,
Може, так і обрав собі шлях.
Бо пісні, що народними звуться,
Назавжди у серцях зостаються.
Чув від батька чумацькі пісні,
А про сербина – тітки сумні.
Від Катрусі – про брата й сестру,
Про розлуку, дорогу важку.
Хоч було те життя не найкращим,
Він у вісім підспівував старшим.
І почув ті пісні якось дяк,
Та й випитував: «Хто співа так?».
Похвалився Григорій Тарасом,
То й до школи ходив з того часу.
Та була та наука важка:
По церковних (складних же!) книжках,
І нудна, дуже часто – з-під різки.
Вивертала навиворіт мізки...
А Тарасику – втіха одна,
Як писанню навчають щодня.
Захотів собі книжку зробити,
Почала вона навіть вже снитись...

Перше горе спіткало Тараса,
Коли мама померла дочасно.
»Там матір добрую мою,
Ще молодую — у могилу
Нужда та праця положила» -
Напише потім. І зі школи
Забрали хлопця вже додому -
Глядіти менших. Батько взяв
Собі вдову знов за дружину,
А в неї теж свої проблеми –
Маленькі діти... Злидні, плач.
Помер і батько – застудивсь.
Недовго він на світі жив.
У хаті – пекло. Де подітись?
Пішов у школу – вже служити...
І вже молодші браття й сестри
розлізлися поміж людьми
Служити іншим... З міста в школу
Прислати іншого дяка -
Із лютим серцем, пияка...
Тарас терпів, Тарас корився,
А при нагоді вчився, вчився.
Раз якось в Лисянку послали
Його до маляра-дяка.
Робота ж в того ось яка:
Святого треба малювати.
Тарас завмер: це диво, свято,
Коли з-під пензля (ось які!)
Враз очі глянули людські!
Вогонь йому пішов по жилах,
Якась зануртувала сила –
Здалося, міг би все віддати,
Щоби навчитись малювати!
Шукав учителя, та всюди
Не вірили, що будуть люди
Зі селюха, із кріпака.

Та долі впевнена рука
Малого хлопця повела
У світ – і світ тоді здригнувся,
І словом віщим оновився.

3.03.2013 р.

У голові військові дії,
Напевно, між двома півкулями.
А я, не втративши надії,
Пігулками там щось лікую.

Піднятись – постріл. Встати – вибух.
Пройтись – вершину подолати.
В графі за цей день – прочерк: «Вибув»,
І вже його не наздогнати.

Сім обручів чоло жорстоко
Стягнули – сил нема терпіти.
Не слух, а нерв. Втомилось око.
А ти немилосердний, світе!

...Мине доба. Прозріє вітер
І втихомириться належно.
Тоді чоло спітніле витру.
Мій вирок – «Метеозалежна».

25.02.2013 р.

Готує нам життя спокуси, перепони,
Рови копає горе, збирає грона бід.
лИш тільки так чомусь: чим більші заборони,
Гостріше хочем той скуштувати плід.
Ось тільки не завжди те щастя десь далеко.
Розгледіти себе – найвище із начал.
І де б не полетів у вирій наш лелека,
Його вертає шлях додому. Тут причал.
Сумні стежки людей, які себе згубили,
А ще гіркіше тим, які йшли не туди.
Вони, мов у тумані, блукали і блудили,
тИм гірше їм усім – знайшли сліди біди.
Чому ж, скажи, людино, така ти нещаслива?
Скажи, допоки будеш шукати рай земний?
Коли давно відомо: умиє щастя злива,
Ось лиш сама собі ти серденько відкрий.
Вогонь душі живий. Його плекай поволі.
Огорне радість праці (відомо ж – сродний труд).
Розкриється душа, прихильна стане доля.
Один лише лінивець не вибереться з пут.
…Додому повернувся, спочити там бажав.
А світ ловив тенетами, та так і не піймав.


18.10.2012

Світило сонце, грілися Карпати,
Дугою вигинаючи хребти.
Гуділи бджоли – треба працювати.
Ідилія.. Та раптом – знак біди.

Сказали різко: «Хутко виселятись!
Збирати необхідне та іти».
А як поглянуть в очі рідній хаті?
А як промовить яблуньці: «Прости»...

Дрібненькі діти доокола плачуть,
Старі хрести на цвинтарі німі.
»Збирай-но, жінко, речі... Ще побачать
Сльозу на оці та думки в пітьмі».

І кожен в серці ніс дідівську пісню,
І кожен в душу хухав: не схолонь...
Назад би озирнутись... Та запізно,
Вже вислизали спогади з долонь.

Сховати в серці від чужого ока
Те найсвятіше, що вкраїнець мав.
Нехай притихне, хай лежить глибоко,
Аби ніякий ворог не дістав.

А потім, озираючись несміло,
Бабуся вчила давніх молитов.
Її боліло не старече тіло,
А спогади, відроджуючись знов.

Хотіли з нас рабів зробить. Німими
Очницями дивитись вік у вік?
Щоби в страху забули, ким були ми?
Щоби посохли корені навік?

...Земельки скибка, звана Закерзоння!
Позбавлена ти наших молитов.
Та віримо: ти в Бога на осонні,
І ми в думках до тебе линем знов.

11.2012

Жовтіє, золотіє, багряніє,
Несе в пригорщі бажане тепло.
Розхлюпати його вона не сміє -
Бо мало, бо останнє, бо було...

Було багато спеки ще у серпні.
Тепер – як у аптеці: на вагу.
Холодні ночі вже такі нестерпні.
Дорогу в літо вересень забув.

Вплела в зелені барви сухозлітку,
Бурштинові сережки одягла.
Хизується: чи так буває влітку,
Щоб сонця барва золотом цвіла?!

Ще не здаються у полон тополі,
Смарагдові ще носять кунтуші.
Та розстібають гудзики поволі:
То стовбур чи краєчок їх душі?

«Напийтеся з пригорщі, - каже Осінь, -
Напийтеся цілющого тепла!».
Бо в листопаді скаже сухо: «Досить!
Я вже втомилась. Я вже відцвіла».

29.09.2012

Усе на світі плід живий дає:
Рослина і звіря, земля і житній колос.
Тому і безкінечне все це є,
Що чує Бога невмирущий голос.

Всі сили, що рослинка набере,
Вона вклада в майбутнє – у насіння.
Чи рід продовжить, чи вона не вмре -
Пора весни покаже, не осіння.

Так і душа. Працює у думках,
Бо без спочинку Бог велів трудиться.
А потім в мить одну злетить, як птах,-
І вірш рядочком дивно золотиться.

Поезія - насіння. Так, душі.
Її найбільший скарб, гірка нетлінність.
Коли відлущаться слова і фальші, й лжі,
Залишиться у вірші справжня цінність.

17.07.2012

Я часто плачу. Я живу душею.
Мене болить чужий нестерпний біль.
Я не люблю нещирого єлею,
Вже краще хай отак – на оці сіль.

Коли твоя душа – чутливий легіт,
Коли ти бачиш край сердечних ран,
Коли твої слова, як щирий легінь,
І співчуття не рветься на екран -

То ти жива. І не плаксива духом,
А просто наче Божий камертон.
Не вкрите серце шкарубким кожухом,
Бо відчуває болю напівтон.
07.05.2012 р.

Земля батьків, далека Лемковина.
Могили предків постають зі снів.
Чи ти була у Бога в чомусь винна,
Що розгубила всіх своїх синів?

Чи ти їх, земле, мало так любила,
Чи ти їх не плекала, не вела?
...Пішли вони у світ – і не спинила,
І від біди тоді не вберегла.

Вони пішли із тугою у серці,
Узявши дрібку рідної землі.
Чому не піднялось усе у герці,
Коли ішли беззахисні, малі?!

Хати лишали, корені рубали.
Не озирались – сил нема ридать.
Усі щось мали, і усе лишали,
Торбину тільки встигли в руки взять.

Товарний поїзд. Далі – невідомість.
Брутальна дайка липне до душі.
Затьмарювала думка лиш свідомість:
"Ми тут - свої, а там – чужі, чужі"...

Як прийме нас нове село? А люди?
Які там люди? А яка земля?
І так нестерпно тисне, тисне в груди,
І крик душі до Бога промовля:

"Ми так ростили кожну деревину,
Ми тяжко працювали день при дні...
Прости нас, Боже, й нашу Лемковину
Віддай у руки добрі, а не злі".

...Земля дідів, квітуча Лемковина.
Чи я побачу всю твою красу?
Та думкою до тебе часто лину
І в серці, там, на дні, любов несу.

14.06.2012 р.

Лунає місто дивно, стоголосо,
Юначий запал блискає в очах.
Думки порозбігалися урозтіч –
Мить серцем лиш живи, як вільний птах.
скрИплять трамваїв невгамовні гальма,
Летять у небо вічні голуби.
А Львів накриє ночі амальгама,
Красиво закінчивши час доби.
Округляться зірки від здивування.
Вони побачать: місто це живе!
А потім шепотітимуть до рання
Лише твоє ім`я, лише твоє...
Львів - гарне місто зі своїм обличчям.
О скільки вже було отих облич!
Воно пізнати таємниці кличе,
А ти його до себе в серце клич.

28.05.2012 р.

Просіялася радість крізь тривогу,
Як через листя білий вишні цвіт.
Це молодість виходить на дорогу,
Яка веде в новий дорослий світ.

Це наші Олі, Юлі та Оленки,
Володі, Іри, Юри та Сашки.
Ще вчора безпорадні і маленькі,
Сьогодні – галстук, плаття, каблуки.

Погляньте: ці дівчатка – всі крануні,
Милують око всі одна в одну.
Талановиті, щирі, добрі, юні,
Вдивляются сміливо в далину.

А хлопці! Це ж надійність і опора,
відважність, розум, вірність і талант.
Футбол, комп`ютер, ігри – це учора,
А завтра –може, навіть президент!

Спасибі вам, колеги-педагоги,
За вашу працю, за невтомний труд.
Виходять діти на нові дороги,
Високі цілі за мету беруть.

Заслуга ваша – всі знання глибинні,
Досягнення – це людяність в серцях.
Пишайтеся випускниками нині
І хай щалсивим буде їхній шлях.

Не забувайте, діти: завжди школа
Із радістю чекати буде вас.
А скоро вам такий веселий дзвоник
Востаннє пролунає. Рідний клас

Зіщулиться і, певно, засумує.
За ваші парти сядуть малюки.
Рука на дошці вже не помалює...
Тож згадуйте щасливі ці роки!

Ріка життя широка і бурхлива,
А ви чекаєте від неї див.
Та зрозумійте: ви – найбільше диво,
яке Господь у світі сотворив.

Ви, як струмочки, сильні і невпинні,
Вам ще міцніти, набиратись знань.
Сьогодні перед вами вільний вибір
І виконання нелегких завдань.

Я вам бажаю: хай усі дороги,
Якими доведеться ще іти,
Благословенні завжди будуть Богом
І приведуть до справжньої мети.

2011-11.05.2012

Нарешті вже весна! Аж зачекалися.
А неба купол більшає щодня.
Дарує сонце день – і усміхається,
І зігріває, манить віддаля.
Як той підсніжник, радість пробивається,
Горить в очах, у посмішках усіх.
Регоче, щось наспівує і сяє вся,
вИхлюпує зі серця щирий сміх.
Гостинно, світло, щиро, мимоволі
Охоплює весна усі серця.
Ростуть у них, мов проліски, поволі
І віра, і надія без кінця.
Весна прийшла. Природа оживає,
Несе деревам зелень і красу,
А для журби притулку вже немає.
10.02.2012 р.

Як довгий сон, минулася зима.
Цього усе довкола не збагнуло,
Іще тепло рослин не сколихнуло,
Та холоду у серці вже нема.

Цього усе довкола не збагнуло -
Нема морозу, снігу теж нема.
Не ріже очі біла пелена.
Як дивний сон, ота зима минула.

Іще тепло рослин не сколихнуло,
Ні паростка, ні бруньки, ні трави.
Іще весна не крикнула: «Живи!»
Іще весна рости їм не гукнула.

Що ж, холоду у серці вже нема.
У когось там то віра, то надія
Чи то горить, чи, може, тільки тліє.
І як то добре, що прийшла весна!
10.02.2012 р.

Сьогодні жах мою терзає голову -
Погода, кажуть. Метеозаслон.
І вже здається, що іду по колу я:
Якісь пігулки, знову цитрамон…

І тут згадала. Раз така оказія,
Що медицина біль не віддаля,
То, може, порятує ще поезія
Ота – «Безсмертним рухом скрипаля».

…На цій сторінці притулюсь до дерева,
А там нап’юсь джерельної води
Та просто неба ляжу горічерева.
І вже всі охи врозтіч хто куди.

Поезія десь поряд. Їй не спиться.
І тільки ще слова в мені болять.
Така ось незбагненна таємниця -
Не тільки душу може лікувать.
18.02.2012 р.

Не кидайте у мене словом-покручем,
Не вивертайте душу, як сіряк.
Не згадуйте недобрі сили поночі,
Бо потім не відчиститесь ніяк.

Не легковажте, бо закони Всесвіту
Працюють, їх ніхто не відміняв.
Не втоптуйте до смітника доріжку ту,
Щоб жаль гіркий вам серце не пройняв.

Так легко бруд словесний виливаєте,
Так просто зло пускаєте в життя.
Але чи думаєте, люди, чи ви знаєте,
Як ваших ближніх словоблуд протяв?

Бездумно, нерозумно так толочимо
Зелені луки українських слів.
А потім ще, такі наївні, хочемо,
Щоби в душі у нас вогонь горів.

Та наші предки при печі не лаялись,
Та ж козаки не знали, що то – мат.
Собака, чорт і дідько – ось перелік весь
Найгірших слів десь триста літ назад.

Тепер же… Навіть згадувать не хочеться,
Який «багатий» той плюгавий ряд…
І з уст людських і далі нечисть точиться,
І кожен все це чує, рад не рад.

Це, люди, зло, і це така енергія,
Що забирає сили у душі.
Почни зі себе. І скажи: «Не буду я
Вже смакувати ті слова чужі».

Не буде тому роду переводу,
Який забуде про тавро «холуй».
І мова – то таки душа народу,
І ти у неї – схаменись! – не плюй.
29.02.2012 р.

Іще нам лютий начебто погрожує,
Іще садам гілячки приморожує,
Ще день вкладає в ложе, як Прокруст,
Але почує лиш хвилинок хруст.
А сонце тільки на дахи позиркує
І тішиться, що у снігах вже дірки є.
То не зима – лише її фантом,
Лиш відблиск, тінь, відлуння, льодолом.
Зима іде. Малий горобчик тішиться,
Що хуга-хуртовина не засніжить все.
І хоч зима іще скрипить зубами,
Та сніг розтане в неї під ногами.
Весна іде, її ознаки невловимі,
І небеса стають такі врочисто сині.
Ну потерпіть іще хоч трішки, подорожні!
Недовго ріки будуть льодом заморожені.
І що б там не казала нам зима,
Але її нема, нема, нема!
19.02.2012 р.

Вмирає цілий стиль – епістолярний.
Його емейл не може замінить.
Чи то він за гріхи якісь покараний,
Чи то йому в минулому лиш жить?

Бо як листів чекали всі закохані!
Поштарку виглядали раз у раз.
Молитвами намолені-напрохані,
Слова ті рятували повсякчас.

Тепер же у всесвітню павутину
Так лячно відпускати щирість душ.
Бо там же і незатишно, і зимно,
А душу не одягнеш у кунтуш.

А то, було, візьмеш того конверта,
І наче хто тебе озолотив.
Відкриєш – і слова такі відверті
Поллються просто в серце. Диво з див!

Читаєш – перечитуєш – зітхаєш -
Відписуєш – закреслюєш ізнов -
Хвилюєшся – очікуєш – кохаєш
Плекаєш і несеш свою любов.

Ну а тепер… Нема того чекання.
Натис на кнопку – відповідь отут.
І якось так, як виростає камінь,
Так холод заповзає, наче спрут.

…Папір вбере той свій конвертик-свиту,
Сховає запах слів, і нот, і рук.
Напише лист маестро композитор,
Зашифрувавши свого серця стук.
19.02.2012 р.

Знаю слово чарівне – бабуся.
Чарівне? Ото ще дивина!
Та промовлю – й зразу усміхнуся,
Бо любов посіяла вона.

Різні види є бабусь у світі,
Різні руки, очі та думки.
А кого найбільше люблять діти?
Зараз ми розставимо крапки.

Є такі бабульки, що тримайся!
То бабухи з прізвищем «Яга».
Навіть Змій Горинич не сховався –
Всюди віднайшла стара карга.

І запаси невичерпні злості,
Знає слово гостре, наче ніж.
До такої не підеш у гості,
Тільки обминеш її скоріш.

Є такі мадами з манікюром,
Що куди там – памперс помінять!
Горда й неприступна ця натура,
Краще на шляху їх не стрічать.

Там пихи багато й самолюбства.
Те – не руш, а те - і не чіпай.
Але не таких шанує людство,
Та уже живуть собі нехай.

Є такі бабусі, як кульбабки.
Мудрості у них – на всі віки.
Спину їм зігнули вічні сапки,
Зморшки малювали їм роки.

Що ж, такі бабуні – для онуків.
В них в кишенях яблука ростуть,
І теплом налиті ніжні руки,
Колискові у серцях живуть.

Дай їм, Боже, і здоров`я, й сили
Й праонуків жвавих доганять.
Щоб любов посіяну зростили
Й дочекались вдячності збирать!
13.01.2012 р.

Взяла до рук «Мадонну перехресть».
Душа святкує, плаче, їй не спиться.
Тут є порядність, мешкає тут честь.
Що не сторінка – вірш, як райська птиця.

Вона ж така: в неволі не живе.
Її плекає жінка, ймення – Ліна.
Тут кожне слово вмите, як нове,
Як навесні проросла насінина.

Тут благородство, ніжність і любов.
Тут казка, диво, що тепер не в моді.
Шукаємо екстриму і обнов…
Не бачим: диво – сонях у городі!

Шалений вік. Епоха потрясінь.
За вікнами – то феєрверк, то вибух…
Коли поет шанує власну тінь,
То з лав поетів, імовірно, вибув.

Але Вона… Спокійна, як колись,
До примхи слави, до недолі й долі.
Де чоловік, який не помиливсь?
Де є душа, що не була в неволі?

Даруйте, Ліно, що пишу про Вас.
Це не тому, що нічого писати.
А Ваші вірші гоять від образ.
А Ваші вірші помагають Знати.

Що ми шукаєм? Щастя? Суєти?
Уліво, вправо, знов нова дорога.
А що нам треба? Істину знайти.
А відповідь проста: вона у Бога.

10.12.2012.

Учитель може бути різним:
Серйозним, іноді – не дуже.
Суворим. Строгим. Навіть грізним.
…Лише не був би він байдужим.

Повинен вміти жартувати.
Буває, щось і призабути.
Звичайно, що багато знати.
…Жорстоким він не сміє бути.

І толерантним дипломатом,
Культурним, ввічливим і чемним.
Учитель може бути святом.
А може бути і буденним.

Учитель може бути другом,
Для когось – мамою чи татом.
Та щоб не говорив він сухо
І не почув услід: «Диктатор»…

Уміти володіти словом,
Іти у ногу з сьогоденням.
Та лиш зі справжньої любові
Розквітне творчості натхнення.
30 11 2011 р.

Оксамитова розкіш золотих білокорих беріз.
Ледь підсинене небо не поміститься в обрію рамки.
осЬ листок невагомо на мить у повітрі завис.
Глянь – летить до землі із граційністю діви-панянки.
А довкола – краса, що сховається сам Ермітаж.
Вільний вхід для усіх, хто відкрив для прекрасного очі.
Онде – пані Калина, а тут серед гілля – вітраж.
Лиш сухі бадилини стоять, мов оті поторочі…
О, не гасни! Погрій ще нас, осінь, жаданим теплом!
Дайте дрібочку часу, щоб душею усе роздивитись.
сИпле листом на землю. Пахтить, висихає зело.
Манить сонце здаля, та уже не нагадує літо.
тИхо-тихо згасає потроху і меншає, меншає день.
Розсипає під ноги карбовані злоті – листочки.
І так хочеться чути ще птахів, і сміху, пісень!
Відчинити вікно – і вслухатись в дзвінкі голосочки.
Найпрекрасніша осінь – це та, що горить за вікном.
А найкращі моменти – це ті, що у серці не гаснуть.
Коли станеш мудрішим - благатимеш кожну ти мить
І радітимеш світло, як серце чомусь защемить.
Схаменися, людино! Життя це, як завжди, прекрасне!
5.11.2011

Народ мій терпить спрагу вже роки.
Нема цілющих вод живого слова.
Замулені джерела і ставки,
А недруг нищить українську мову.
Приспів
Чи можна спрагу слова втамувати,
Коли печать наклали на вуста?
Не спи, Вкраїно! Можна все проспати.
І мову, а вона у нас – свята.

Чому замовкли, сестри і брати?
Так меншає джерел живого слова.
Не будь манкуртом. Рідне бережи.
Як стулимо вуста – загине рідна мова!

А Маркіян будив, додав снаги -
Цілющої води живого слова.
Щоб рідну мову мали на віки,
Він без вагань віддав себе самого.

2011

Мало часу для роботи,
А на забавки марнуєм…
Разом треба нам охоти
Кликнуть клич – усі почують.
І Вкраїна наша встане,
Ясно й щиро на нас гляне –
Ненька наша вільна стане!

Ширше коло, любі други!
А все темне най сконає.
Шану й велич до науки
Кожен хай у серці має.
Ей, хто хоче волі й долі!
Встань – душа-бо не байдужа!
вИклик кинь собі й недолі:
Чи ж тоді нас хто подужа?
2010

Не кожен вчитель може бути Вчителем
Таким, щоби надовго, назавжди.
Таким, щоб називали не мучителем.
Щоби урок, немов життя, прожив.

Щоб згадували не лише із примусу,
Щоб пам’ять образ берегла, як скарб.
Щоби листи (хай навіть не написані!)
Хотілось надіслати хоч в думках.

Не кожен вчитель може бути Вчителем.
Дорога в серце – шлях не із легких.
Дитячі душі, вчасно не прочитані,
Як викинуті на смітник книжки.

Не кожен вчитель може бути Вчителем,
Бо різні нам Господь таланти дав.
Щоб Учень хоч би раз в житті молитвою
Про справжнього Учителя згадав.

…Але Ви є. Сьогодні. Завтра. Потім.
І ймення Вам довіку – Вчителі.
За те, що горите Ви на роботі,
Вклоняюся Вам низько, до землі.

2009

Справжньому Учителю
Цюпці Л.
Вклоняюся Вам низько, шанобливо
За працелюбність, за душі талант.
За Вашу м’якість і за Вашу силу,
За той вогонь, що в душах запалили.
За Вашу мудрість – древній фоліант.

2008

Земля без праці щедро не зародить,
Порожні зерна в колос не підуть.
І сонце гордо тільки там лиш сходить,
Де мудрі вчителі дітей ведуть.

Учителю! Важка твоя робота.
Орати й сіяти, полоти бур’яни.
Та урожай побачити охота –
Яка ж людина піде у світи?

Дитина йде до школи – чисте поле:
Посій що хочеш – виросте усе.
Укинеш зерна злоби – зійдуть болем
І вітер їх далеко рознесе…

Добра зернятка дуже вже дрібненькі,
І сходять довго – треба їх глядіть.
Але якщо зійдуть в малих серденьках,
Не страшно тих дітей у світ пустить.

То хто ж вони, колеги-педагоги,
Що вибрали професію святу?
Вони ступили на важку дорогу,
Вони щодня в майстерності ростуть.

Художник голки, пензля а чи слова,
Професор такту, майстер до сердець.
Освітлює знанням усе довкола.
Учитель – то достойний знань вінець.


2008

Вже сімдесятий раз тебе прощу.
Душа іде в прощення, як на прощу.
Не втримаю, тому і відпущу,
Поміряючи зла велику площу…

Хіба це всоте вже – така ганьба:
Принижено сліди твої шукати.
Гудків безвихідь. Вже німа мольба.
Стакато серця. Скерцо. Знов стакато.

Спинися, озирнися хоч на мить!..
Навіщо непоправного чекати?!
Болить любов у серці, ще болить…
Єдиний в мене вибір є: кохати.

2011

Скажи словечко – я тебе побачу.
Відкрий уста – і маску забери.
Якщо попросиш – все тобі пробачу,
Та тільки щиро, щиро говори.
Осанна всім словам у рідній мові.
Святиться хай земля моя повік!
Людська душа відроджується в слові,
А заздрість тоне у глибинах рік.
Візьми мене, о мовонько, до себе!
Молитву словом, серцем шепочу…
А всі скарби твої - моя потреба.
Колись зберу їх, бо щоденно вчу.
Слова, слова! Ви додавали сили.
вИ забирали горе і печаль,
Манили, у серцях вогонь палили,
Чекали дива і творили жаль.
У кожного своє вагоме слово.
Кажи його – і не зів’яне мова.
20.05.2011 р.

Світ схарапудився й помчав.
Стовпом пилюка.
А Фукусіма простяга
За ним ще руки.
О Боже, Божечку! Ти знав?!
Ти попередив…
Ходив, і стукав, і благав
За нас із неба.
Сини невдячні і глухі
Смерть засівали.
Тепер обжинки. Що? Не ті?
Ми знали. Знали…
12.04.2011

Коли прокинуся ранесенько у травні,
Побачу наречену за вікном.
Ще бджоли сонні, ще хмаринки ранні
Закутані в легкий серпанок сном.

Вона стоїть, легка і білосніжна,
Як Афродіта, в піні та шовках.
І білий колір травам очі ріже,
І від краси завмре в польоті птах.

Аж перехопить дух – ця ніжність чиста
До неба тягне пишність верховіть.
…Розквітла яблуня, як молода невіста,
Який вже день під вікнами стоїть.

трав.2011

Містичне таїнство – цвітіння яблунь.
Рожеве, білопінне, чарівне.
Якби у душу дереву поглянув,
Угледів би там сум, що це мине.

Побачив би струну, якої бджоли
Торкаються, запліднюючи цвіт.
Але напоказ яблуня ніколи
Не виставля тремтіння своїх віт.

Вона кохає. Бо хіба інакше
Родила б яблука, як сонця, восени?
Відверта й щира. І без крихти фальші.
А біль ховає в глибині зернин.

2010

Нове життя… В тобі – нове життя!
Не віриться – таке звичайне диво.
Хто буде це? Малесеньке дитя
На світ глядітиме так щиро й незрадливо.

Яка це радість – слухати себе,
Коли собі вже точно не належиш.
Благати щастя й долі у небес
І відчувати в серці дивну легкість.

Його очиці – весь безмірний світ,
Його душа – таке щось незбагненне.
Хто зна, вона чекала скільки літ,
Щоб зародитися тепер у лоні в тебе.

Святиться слово Мама у віках.
Ти знову – Мама, знову ти – Мадонна.
Тріпоче серце, наче вільний птах,
Вслухається в життя – в тремтіння лона.
2.05.2011

Скільки в небі сонце світить,
Скільки є дітей на світі –
Кожен свою маму має,
Яку любить, поважає.

Хто розкаже на ніч казку?
Хто запаси має ласки?
В кого руки найніжніші?
В кого страви найсмачніші?

Тільки мама щиро любить
І так лагідно голубить.
І тому ми скажем прямо:
Неможливо жить без мами!

Мама смачно нагодує,
І обійме, й поцілує.
Треба – вчасно посварить.
Як без неї в світі жить!?

З`явиться лихе, потворне –
Мама вмить тебе пригорне.
Приголубить, поворкує
І до серденька притулить.

В кого добрих слів багато?
Хто уміє все прощати?
Довго думати не станем:
Тільки мама! Тільки мама!

Про найкращих в світі мам
Ми розкажем казку вам.

Має курочка курчатко,
А собачка – цуценятко.
Лиш одна сумна ворона
Без дитинки марно ходить.

Не знесла свого яєчка –
Не хотіла потрудитись.
Але є тут недалечко
Зоопарк. Туди дивитись,

Зазирати у вольєри
Ходить ця ворона вперто.
Може, хтось якщо не дасть,
То дитя своє продасть?

Це ж і клопіт, і морока.
Розказала раз сорока:
І ночей недосипала,
І харчів бувало мало.

Сторож
Зоопарк – це вам не ліс.
Тут порядок всюди, скрізь.
Я його охороняю
І злодюжок не пускаю.
Я – надійна охорона.
Ти куди? Зажди, вороно!

Ворона
Не хвилюйся, я у справі.
Не сварися, будь ласкавий!

Сторож
Бачу, птаха ти культурна.
Що ж, лети, та не пустуй.

Ворона
Стало мені сумно жити
Хочу я собі купити
Чи доньку, чи, може, сина.
Не підкажеш магазини?

Коала
Розумієш, я – коала.
По землі ходжу так мало.
Треба вдосталь мені спати,
Щоб багато сил набратись.
Що там кажеш? Магазини,
Де купити можна сина?
Ну й придумала, чудна!
Та таких ніде нема!
Хто продасть свою дитинку,
найкоханішу кровинку?
Знаєш, тут часу не гай.
Забирайся! Геть тікай!
Щось не бачу я здаля,
Як там спить моє маля.
Певно, треба поспішати,
Щоб його охороняти.

Ведуча
Може, запитать у лева?
Вчора чути було рев.
Так кричали на синка,
Що тремтіла аж ріка.

Ворона
Запитати, кажеш, в лева?
Буду в звірів королева.

Вас хотіла запитати:
Може, продасте малятко?


Левиця
Чи ти з глуздом не дружила?
Схаменись, вороно мила!
Хоч на нього я кричу,
Зате розуму навчу.
Вдень, вночі, надвечір, зрання
важко дати вихованя!
Це ж не просто син – це лев!
Він у мене як орел!
Так, буває він упертий,
Неслухнянний і обдертий –
Не пропустить жодну бійку.
Неспокійний парубійко.
Хоч який, та все ж мій син.
Я люблю його таким.

Левеня
Я – малятко-левенятко.
Маю маму, маю татка.
Скільки б лісу не пройшов,
Кращу б маму не знайшов.
Лев у лісі найсильніший,
Найгарніший, найгрізніший.
У левиці голос – грім.
Налякатись можна всім.
Часом трохи бешкетую,
Мама кличе – я не чую.
А як ніжно притулюся
І скажу: «Пробач, матусю!»
І вмощуся їй на лапи,
І почну тихенько плакать –
Мама зразу стане інша:
Наймиліша, найніжніша.
Звісно, все мені простить.
Як цю маму не любить!

Левиця
Чимчикуй собі сама –
Тут тобі дітей нема.

Ворона
Дивина! Оце так!
Мабуть, це заморський птах.
Кажуть в нас, що за кордоном
Можна всиновлять воронам
І своїх, і чужих.
Дивний він якийсь. Притих.
Не ворушиться . Заснув?
Відгукнись! Агов! Почув?

Екзотична птаха
Щось над вухом шамкотить,
Наче муха тут летить.
Ти чого мене збудила?
Прочуханки захотіла?
Цілу ніч я цю не спала,
Пташенят все пильнувала.
Їх у мене так багато,
Годі ради собі дати.


Ворона
Слухай, хочу я спитати:
Може, в тебе забагато
Тих пухнастих крикунів?
Ти ж не маєш навіть снів!
Подивись, яка худа.
Певно, в тебе геть біда.
Ось тобі що пропоную:
Вже одного я купую!

Екзотична птаха
Ці слова мене не тішать.
Ти затям: найголовніше –
Це не скільки їх у тебе,
А яка у них потреба.
Адже кожного люблю,
Дуже втратити боюсь.
Поки всіх перерахую,
І напою, й нагодую –
Так, звичайно, притомлюся.
А вони мені: «Матусю!»
Втома вся кудись зникає
І у серці щастя сяє.

Дам тобі таку пораду:
Спробуй дати з ними ради.
Всіх послухай, догоди.
Будеш мамою тоді!

Ворона
Це ж легенько! Здивувала.
Зовсім праці в цьому мало.
Діти, діти! Йдіть сюди.
Кому їсти і води?

Пташенята
Дай нам їсти! Дай нам пити!
Хочу я поговорити!
Хочу казку! Хочу спати!
Хочу віршик розказати!
А мені приснився сон,
Наче я - великий слон!
Хочу я смачне зернятко!
Я вже знову хочу спатки!

Ворона
Як же вас тут всіх багато.
Годі ради собі дати.
Припиніть уже кричати.
Я почну усе спочатку.
Цьому їсти. Цьому пити.
Той хотів поговорити.
Цьому казку розкажу,
Того спатоньки вкладу.


Екзотична птаха
Дам пораду ще одну:
Маю пісню чарівну.
Заспівай їм колискову,
Пригорни, скажи по слову:
Найгарніший, найрідніший,
Наймиліший, найкрутіший.
Вас усіх-усіх люблю
І до серця притулю.

Ворона
Найчудніший, найкрутіший,
Найбрудніший і найзліший.
Вас усіх-усіх люблю
І до серця притулю.

Слухайте, мої малята,
Буду пісню я співати.

Карету коричневу вам запряжу,
І коней красивих усім покажу.
Поїдем кататися круто кругом,
Крутитися весело всім!
Бом, бом, бом!

Кар! Кар! Кар!
Чути аж до хмар.

Пташенята (плачуть)
Е-е-е-!

Екзотична птаха
Спіть, улюблені малята,
Спіть, сіренькі пташенята.
Мама з вами, мама тут.
А вороні цій капут!

Ворона
Все-все-все! Я зрозуміла.
Знов мені не пощастило.

(до зебри)
Може, діти є у тебе?
Може, їх тобі не треба?

Зебра
Діти! Діти? Які діти?
Де мені від них подітись?
Я модняча! Я крута!
Я красуня непроста.
Хочу жити лиш для себе.
Про дітей же дбати треба.
То нащо мені морока?
Маю вигляд я нівроку.
Чорна-біла, біла-чорна.
І приваблива, й моторна,
Зможу вийти заміж вдало.
Грошей буде вже чимало!
Дуже вже люблю я гроші.
Ох, які ж вони хороші!
Щось я трохи вже втомилась.
Мабуть, надто зазебрилась.
Треба трохи відпочити.
Потім буду чепуритись.

Злюки
Ми – потворні, злі, нечемні.
Неслухняні і химерні.
Нас усі-усі бояться,
Бо ми вміємо кусаться.
Зуби в нас – це ого-го!
Зараз я вкушу. Кого?
Хто один отут блукає,
Друзів вірних не скликає?
Він – один, а нас – аж два.
Налякаємо? Ага!
Бу-бу-бу! Бе-бе-бе!
Налякали ми тебе?

Ворона
Ой, рятуйте! Тут потвори!
Караул! Рятуйте! Горе!

Злюки
Не втечеш тепер від нас.
Налякаємо всіх вас!

Чарівниця
Чую крик по допомогу!
Поспішаю на підмогу!
Треба тут приборкать зло,
Щоби й сліду не було.

Знаю, чом це ви патлаті,
Неумиті, волохаті,
Розкуйовджені нечеси.
Та самі скажіть все чесно.

Злюки
Ми були малі нечемні
І не слухалися нені.
Лихословили, сварились.
На бандюг перетворились.
Мама спершу нас просила,
Цілувала і молила,
Піклувалась, скільки сил.
Ми сміялися з цих слів
І, нечемні, утекли,
Жити в лісі почали.

Ми не хочем буть такими.
Ми втомились бути злими!

Чарівниця
Знаю, як допомогти.
Тут без чар не обійтись!
Чари-бари вищий клас.
Станьте іншими в цей час!

Крокодил
Ой-ой-ой! Я став зеленим!
Мавпа
Ай-Ай-Ай! Поглянь на мене!

Ну, спасибі, начудила.
Що ти тут наворожила?!

Чарівниця
Чари-бари вищий клас!
Станьте гарними в цей час!

Бичок
Це, по-твоєму, краса!?
Дай я почаклую сам!

Чарівниця
Чари-бари вищий клас!
Станьте добрими в цей час!

Слон
Ось тобі і збувся сон…
Тільки я – великий слон!
Вже не буду більше злюка,
Поганюка і вреднюка.
Стало в світі легше жити,
Бо не треба зла робити.
Бачу, маю слоненя.
Це тепер моя рідня.

Слоненя
Я-маленьке слоненятко.
Маю маму, маю татка.
Хочу вам усім сказати:
Старших треба поважати.
Я до мами притулюся
І за хобот ухоплюся.
Є родина у слона
Невелика, та міцна.

Ворона
Може, ти й мені поможеш?

Чарівниця
Чом би й ні, якщо ти просиш.
Ось тобі одне яйце.
Ти погрій, подбай оце
Про гніздечко для дитини –
Будеш мамою віднині!

Ворона
Лиш одне? Хай буде так!
Вити гнізда я мастак!


От настав для мене час:
Не зійду з гнізда і раз!
В лапу коле, там пече,
Тут свербить, болить плече.
Я тепер вже точно знаю,
Що любов у серці маю.
За мої оці терпіння
Буде, врешті, вже дитина!
Відлучатись я не можу –
Буде воронятко гоже,
Дуже гарне пташеня.
Ой! Щось стукає! Маля?!

Пташеня
Я нарешті вже з`явилось!
В шкаралупі засиділось.
Ой, а це хто? Чуня-муня?

Ворона
Схаменися! Я – мамуня!

Пташеня
Щось ти в мене не крута.
Хата в нас не золота.
І авто я тут не бачу.

Ворона
Люди добрі! Ледь не плачу.
Ще не встигло роздивитись,
Починає мене вчити.
Що за діти! Що за час!
Та нічого. Без образ.
Ти у мене найгарніший,
Найрідніший, наймиліший.
Як же я тебе люблю!

Пташеня
Бачу маму я свою.
Що ж, батьків не вибирають.
Я люблю тебе!

Ворона
Я знаю!

Ще багато треба вчити,
Як оце життя любити.
Головне в житті – любов.
Це повторю знов і знов.

Минає день, минає тиждень, рік,
А ми вчимося жити кожен раз.
Разом з Ісусом сильний чоловік,
Якщо навчиться не тримать образ.
Нехай ми учні аж до сивини,
Основа – це любов, а не знання.
Ласкаве слово не додасть вини –
тЕбе добром воно наздоганя.
Казав Ісус: «Люби мене в усіх».
Святиться слово – найсильніша рать.
І не обтяжить більше душу гріх -
Йому несила Бога подолать.
Один ніхто в цей світ ще не прийшов,
Веде нас ангел – захища крилом.
жИви лиш так, щоби твоя любов
Через життя здолала всяке зло.
18.04.2011

Весняні вітражі беріз.
І синявою день проріс
В прозорості небес.
Тремтить в тривозі тихій ліс,
Бо час новину вже приніс.
Радій! Христос воскрес!

І все оновлюється знов,
І слово вже п’янить – любов –
Розлите з-під небес.
Життя ожило. Спів птахів
Бринить, як великодній спів.
Радій! Христос воскрес!

Природа довго так ждала,
А тут умить вся ожила
І тішить буйством нас.
В захопленні від дива світ
До цього дня йде сотні літ.
Радій! Христос воскрес!

2010

Палітру кольорів земля уже готує,
Алхімія весни. Все пахне, наче ліс.
Зазеленіє світ, аж засумує туя –
До відтінків таких художник не доріс.
Зело усяке пнеться крізь грудочки до сонця,
І не спинить його нізащо і ніким.
Радіємо усі, прочинимо віконця
Сердець теплу, любові, щастю – всім.
сутЬ кожної весни – прогнать назавжди холод,
Кидати насінини поважно у ріллю.
А потім бджолами спивати меду солод,
Магічну, вічну фразу промовити: «Люблю!»
Актори ми усі, і наша роль – творити,
Розсипати довкруг, мов іскорки, добро.
І місія свята – навчитися любити,
Як нам Ісус казав, позбувшись заборон.
Могутня сила це – життя. Воно лікує,
лИш треба захотіти позбутися оков.
Роди, землице, нам, ще поки нас дивує
Обновами цей світ чудовий знов і знов.
Назавжди полюби свою єдину долю
І вдячний Богу будь за всі свої стежки.
Вони тебе ведуть, тобі дарують волю.
Нехай і завдають часами трохи болю,
Але для смутку це не додає причин.
05.04.2011

Кіс О.В.
Гарно. Тонко. Вишукано. Вимріяно.
Зболено. Промучено. Знадієно.
Знайдено у найтемніших закутках
Думи й мислі. Виспівано птахами.
Ходжено глибинними дорогами –
В душу, в серце, в нетрі. Крутогорами
Ношено до сонця правди пуп’янки –
Для життя, для радості, для муки. Ми
Можемо відчути спраги порухи –
Як здійма життя завію порохом,
Як засипле нас піском буденщини.
А ми є. Ми предковічні жони. Ще
Ми, жінки, були каріатидами,
В океані сліз – німими рибами.
У вогні жалю – палкими птахами.
Та ніколи не були ніякими.
Ми любили. Плакали. Молилися.
Ми за долі інших потомилися,
Щоб життя ніколи не кінчалося.
Ми -- жінки. Земна печаль уся
В нас так щільно напхана і втоптана,
Що, здається, вже немає місця там
Для чогось прекрасного і світлого.
А ми квітли, квітнем й будем квітнути!
Всупереч законам прагматичності,
Аксіомам злючості і звичності,
Завдяки тому, що не вмирає в нас
Божий Дух, його любові глас.

2010

Народ мій терпить спрагу вже роки.
Нема цілющих вод живому слову.
Замулені джерела і ставки,
А недруг нищить українську мову.

Приспів
Чи можна спрагу слова втамувати,
Якщо печать поклали на уста?
Не спи, Вкраїно! Не спи, Вкраїно!
Можна все проспати.
І рідну мову -- а вона у нас одна.

Чому замовкли, сестри і брати?
Так меншає джерел живого слова.
Не будь манкуртом – рідне бережи!
Як стулимо вуста – замовкне мова!

А Маркіян збудив, додав снаги -
Цілющої води живого слова.
Щоб рідну мову мали на віки,
Він без вагань віддав себе самого.

лютий 2011

Оксаночка, Роксанонька, Оксанка
Чи Ксенія – як в Київській Русі.
Наймення це любили там слов’янки,
Мабуть, таки без винятку, усі.

За що любили? Звісно, за співучість,
Що дарувало це чуже ім’я.
За простоту і ніжну милозвучність
Вподобала його моя земля.

Ксенечка, Оксинонька, Оксинка.
Пестливе й лагідне, як вранішня зоря.
Ім’я це означає, що чужинка
Прийшла колись, долаючи моря

У наші землі. Тут і залишилась,
Дивуючи гостинністю весь світ.
А нам ім’я на згадку залишилось,
Що на вустах тремтить вже сотні літ.

1994

Я тиша тиш. Чекання всіх чекань.
Я усміх, що прилип колись до сонця.
Я сон, коли, стомившись, тихо спиш
І жнеш мої думки серпом бажань.

Я квіт зими у новорічну ніч.
Я спів дерев під інеєм кохання.
Я ягідка, примерзла до весни,
І сірий усміх сивих попелищ.

Хто ж я така? Напевно, тиша тиш.

Веселяться ангели в небі,
А колядки бринять навкруги.
Сніг , як сміх, сипле все без потреби,
Иній гілочки пестить малі.
Лине слава про Бога усюди.
СілЬ землі – віра в нього для нас.
Помолімося спільно всі люди –
Ехом лине нехай Божий глас.
Тихо свято заходить у серце,
Радість в ньому гніздечко зів`є.
Озоветься рухливо, мов скерцо,
Всім розкаже про щастя як є.
сИн Господній - Ісус - народився.
Час прийшов для духовних начал.
В наших душах це Бог оновився,
А до нас він стежину почав.
Рік Новий вже до нас промовля.
Янгол дзвоник торкає рукою.
Наречена прекрасна – земля –
Кута все навкруги пеленою.
Ось і свято прийшло – Василя.

2011

Вбираю очима даль,
Красою заповнюю душу.
Гармонії ніжну вуаль
Думками я не порушу.

Відтінки до білого тут
І жодного кольору літа.
Зими монохромний салют
На гілочку кожну насипав

Незримий художник. Митець.
Кущі – немов оленів панти.
Тай гарно ж бо, хай йому грець!
Душа піднялась на пуантах.

В німому захопленні світ
Дивує, вражає, милує.
Спинися, завмри серед віт.
І жодного слова – всує.

2007

Сині очі, русявий чуб.
Ех, душа – як криниця!
Річ крамольна злітає з губ,
Губи тріпочуть, як птиця.
І удень спокою нема,
Й уночі тривожно не спиться.

Є талант, а щастя катма.
Стільки сил пішло на марноти!
Ех, кохання мої неземні!
Ніби є, озираєшся – де там…
І ніхто на цілій землі
Не збагне таїни поета.

Взяла зима пензлик сьогодні у руки,
Малює так тонко все срібним і білим.
Який же то майстер давав їй уроки,
Що водить упевнено, легко й уміло.

Ось тут домалює останню сніжинку,
Там іній поправить – розтанув невчасно.
Майстриня. Умілиця. Звісно ж бо – жінка,
Й довкола усе має бути прекрасне

Тут снігу ще трохи досипати треба,
Там сосни закутати ніжним серпанком.
Лише не вдається їй відтінок неба.
Що ж, це почекає, напевно, до ранку.

Так тихо. Спокійно. Морозяно. Сиво.
Якась таємниця захована всюди.
До сліз неймовірно. До болю красиво.
Здається, що тисячу років так буде.

А це непросто – розітнути спогад
І – сам на сам.
А ти давно до мене не приходив,
Не колисав.
Давно не брав п’ять пальців у долоню
І – біля уст…
Не дотуляв їх ніжністю в безодню.
Хвилинок хруст
Лоскоче вухо неприємно-тихо,
Не так, як ти.
Вже змила поцілунків краплі, крихти –
Твої сліди.
У пам’яті відкопую моменти
Твоїх зітхань.
Не чую голос твій, не знаю, де ти,
Де щастя грань.
Сумую я без тебе вже, сумую.
Хоч слово дай!
У холоді, без ласки, прозимую
Свою печаль.
Голублячи чекання і неспокій,
Тебе діждусь,
І, впавши оком у глибокий погляд,
Із уст нап’юсь.

1994

Терпіли довго. Мовчки біль ковтали.
Кінця чекали всіх цих лихоліть.
Ви нас приспали... Так, ми довго спали.
Тепер тремтіть же, бо народ стоїть.

Він вийшов на дороги, на майдани.
Нема прокльонів, злоби чи хули.
Ваш час минув. Тепер наш час настане!
Народ є завжди, ви ж лише були.

Царю – цареве, а народу -- волю.
Ви на коліна більше нас не гніть.
Земля моя зазнала досить болю.
Це влада гине, а народ стоїть.

Вже світ цілий побачив нашу силу,
Піднялась Україна, як один.
За кращу долю для доньки чи сина,
За щастя всіх майбутніх поколінь.

Заграва на Вкраїні запалала –
Оранжевих знамен святий огонь.
Це мирна сила, це вогненна лава,
Яку не спинить «Беркут» чи ОМОН.

Хвала тобі, мільйоноликий Київ,
За хліб і сіль, і за тепло душі.
За те, що Захід й Схід ви обігріли
Без фальші, без облуди і без лжі.

Вітай же нас, о Україно-мати!
Це твої діти вийшли на Майдан.
І нас багато, нас не подолати,
Міцним, непереборним став наш стан.

…Душа палає. Серце прагне зміни.
І час минув рубіж тисячоліть.
Система влади вже потроху гине.
Вони здаються… А народ стоїть!

2.12.2004

В швидкому танці тротуарні плити
Мозаїку вистелюють під ноги.
Час поспішає, щоби слід мій спити,
А ранок хоче стати днем знемоги.

Сіріє втома. Контури неясні
Вихоплює мій погляд з шуму міста.
А думка то спалахує, то гасне,
Щоб радістю на край землі осісти.

Я буду потім думати. Я знаю,
Що знов сама собі лише належу.
Кінець дороги стане небокраєм,
Душа і смуток пісню помережать.

1993

Зима – як бояриня: довгі рукАва.
У хутра розкішні закутано тишу.
Сьогодні вона милосердна й ласкава,
А завтра на клапті порве все колишнє.

Завіє, засіє, ногою притупне,
Колючим морозом сипне аж у душу.
Холодне минуле, майбутнє підступне.
Милуюсь, дивуюсь...Пишу, бо так мушу.

Преранній ранок. Сонечко цнотливе
Рум’янець свій показує з-за гір.
Туман туманович повзе по тихих нивах
Скрадаючись, як сірий дикий звір.

Він мовчки підповзає до світила
І в темну торбу аж на дно кладе.
Все засмутилося, зітхнуло й помарніло,
Немов надії вже нема ніде.

Воно борсається, пульсує і тріпоче,
Як лист останній на сухій вербі.
Воно цей ранок покидать не хоче,
Бо знає: пропаде усе в журбі.

Напружитись – і стрімко розірвати
Всі пута в клапті, скинути до ніг.
…Якби і ми так вміли вибухати
Любов’ю до землі, щоб чути її сміх!

30.10.08

Я їду, Львове. Ти мене не втримав.
На оці мокра не з`явилась сіль.
Львів`яни йдуть повз мене – пілігрими.
І пластик вікон видає твій біль.

Мов гудзики, пришиті лиш до шкіри,
Такі потворні на фасадах доль…
Ти людям довіряв і, певно, вірив.
Шкода: поспівчувати хоч дозволь.

Довкола суші, "кофе" та фаст-фуди,
Арт-бари, космо, ультра… Жах. Амінь.
Наліплено тобі на древні груди,
Пришпилено до камяних творінь.

Гранітний монстр – Міцкевичу товариш.
Фальшиві лиця на бігбордах скрізь.
Не руш святого – душу лиш пораниш.
Залізли в тіло -- в серце хоч не лізь…

Мене в минуле кличе тихо пам'ять –
Туди, де бути вільним вмів ще Львів.
І спогади, протнувши час, поранять.
Чогось забракне. Може, щирих слів.

Таке чуже оце знайоме місто.
Таке далеке зблизька. Не моє.
Столиця галичан. Мені тут тісно.
Чи ж хоч куточок тут для мене є?

А мова, мова! Корчиться в судомах,
Коли злітає з уст дитини мат.
Мій бідний Львове! Бий уже на сполох.
Сучасний день – твого обличчя кат.
25.11.2010 р.

Квіти осінь зростила щедро.
Аж не віриться – стільки їх.
Та лише одна хризантема –
Елегантна пані. До ніг
Рясно сипле їй позолоту,
Иній сріблом вкриває стебло.
Наче всю ювелірну роботу
Артистично зробила давно.

Бачить ніч, як пелюстки тендітні
Аж до ранку вирізьблює час.
Легко пахощі терпкістю квітнуть.
Ах, яка насолода для нас!
Гне стебло вітер рвучко і стрімко.
У природи немає жалю…
Шле нам пані осінню листівку:
«Я життя це люблю!»


2006 р.

Неоплакана тиша важка і невтішна.
Невідіграну ноту тривожить печаль.
Невідлюблену ніжність мій погляд запише
На тендітних пелюстках невирослих мальв.

Непромовлене слово – незіграна п’єса.
Невколисана думка кричить, як дитя.
А життя – це ж не потім. На потім лиш стреси.
Бо лише в цю хвилину є справжнє життя.

Я до тебе іду і не раз ще спіткнуся.
Ти не бійся мене, тільки тихо збагни,
Що кохання моє відлюбитися мусить
Не колись, не далеко – цієї ж зими.

Кроки. Чиї? Не знаю.
Світло. Яке? Не бачу.
Тиша від краю до краю
Палить душу гарячим.

Небо. Сіре? Неправда.
День. Скінчився? Побачим.
Смуток радість загарбав.
Місяць – око козаче.

Місяць – тільки зіниця.
Ніч – пелюстки любові.
Слово не спопелиться.
Я народжуюсь в слові.

Батьків наших, Господи, охорони,
Бо стільки зазнали вже лиха!
Вони бідували у роки війни,
Тож дай їм сьогодні потіху.

Із коренем видерли з рідних земель,
Завезли аж ген поза Віслу.
Хто там порядкує? Глядить хто осель?
Під серцем і досі ще тисне.

Змирились. Селились, кому де вдалось:
У хаті, в коморі, в сусіда.
І тугою серце не раз зайнялось:
«Гой, лемки, за што така біда?»

Земелько! Одна незрадлива єси.
Ти любиш господаря завше.
Є люди, людиcка, а є хижі пси.
Є правда, а є – згусток фальші.

Болить, коли згадують всі ті часи.
Душа завмирає так щемко.
Антоничу! В Бога за всіх нас проси.
Пишаюся тим, що я – лемко.

Втомилася моя любов чекати
Твого прозріння, болю й каяття.
Не хочу ні кричати, ні карати.
Найвища справедливість – це життя.

Воно усе розставить так, як треба,
Бо Господом кероване колись.
Не проклинай і не кричи до неба.
Ти просто йди і подумки молись.

Терпіння, Боже, мудрості й любові
Благаю в тебе на оцій стезі.
Спасибі: можу виплакатись в слові,
Просіявши крізь час думки усі.

Скажи, що в серці є твоїм?
Чи хоч єдиний тихий спогад
Мого життя, кохання мого
На мить заходив у твій дім?
Скажи, що в серці є твоїм...

Скажи, чим дихає душа?
Чи хоч стеблина моїх слів,
Чи хоч пелюстка моїх снів
Зосталась в серця споришах?
Скажи, чим дихає душа...

Скажи, чи згадуєш мене?
Чи пам'ятаєш рук балет
І сліз моїх нестримний лет? ...
Чи ждав, коли це все мине?
Скажи, чи згадуєш мене…

Скажи, ким я була тобі?
Зорею, піснею чи сном,
Що ще блукає під вікном
І плаче у своїй журбі?
... Скажи, ким я була тобі?

А це непросто – розітнути спогад
І – сам на сам.
А ти давно до мене не приходив,
Не колисав.
Давно не брав п’ять пальців у долоню
І – біля уст…
Не дотуляв їх ніжністю в безодню.
Хвилинок хруст
Лоскоче вухо неприємно-тихо,
Не так, як ти.
Вже змила поцілунків краплі, крихти –
Твої сліди.
Вже в пам’яті відкопую моменти
Твоїх зітхань.
Не чую голосу... не знаю, де ти...
Де щастя грань...
Сумую я без тебе, так сумую.
Хоч слово дай!
У холоді, без ласки, прозимую
Свою печаль.
Голублячи чекання і неспокій,
Тебе діждусь,
І, впавши оком у глибокий погляд,
Із уст нап’юсь.

Людинонько, чому грішиш так часто?
Чому на манівці твоя дорога?
Молитись спонукає нас нещастя,
А в радості не згадуєм про Бога.

Гріх завжди починається із думки,
Слизька дорога – із кривої стежки.
І лиш пройшовши крізь сумління муки,
Змиваєш бруду і огиди рештки.

Гріхи не залишаються німими.
Образиш раз – пораниш на століття.
Породиш зло – і стануть люди злими.
Посієш світло – і воно розквітне.

Почався дощ. Почався просто дощ.
А потім все чомусь зашаленіло.
Туманик сивий, як асфальт із площ,
Враз перейшов у мокре й дуже тіло.

Ялини не скорялися воді –
Угору стрімко йшли назустріч часу.
А ось берези… В ніжності своїй
Стелили листя, як офіру ясну.

А дощ уже не стримував себе:
Розмито рамки і немає спину.
Тече ріка могутня із небес
І падає лісам, полям на спину.

Які там гальма! Шаленів потік.
Між небом і землею – мокра траса.
На швидкості, як як двадцять перший вік,
Він мчав повз нас і не помітив вчасно.

Здавалося – роздушить, розчавить,
Притисне до землі й не озирнеться.
І так тривала мить, і мить, і мить…
А ми стояли. Може, так минеться?

Застигли хвилі гір під поглядом Горгони.
Шматує осінь хмари сіру вовну.
Земля потроху тихне і холоне.
На небі вже налито чашу повну.

Ось-ось на твердь враз вихлюпне ту воду,
Затопить золоті скарби безжально,
Залиє їх. А люди ту погоду
Перечекають сумно і несхвально.

Шкода їм кольорів, розмитих акварельно,
І жаль розсипаних довкруг пацьорок.
…Сахнеться вітер срібною фореллю,
Бо на дощі ця осінь знову хвора.

Приїхав мій молодший любий брат
З кленовим листям суму на манжетах.
Після веселих і хмільних пригод.
З чолом розумним й пальцями естета.

Мій братику! Обійми на плечах
Лишають мокрий слід, ідуть у землю.
Ти був далеко, довго і мовчав,
Не подавав і звісточки про себе.

І от тепер – цілунок на устах
По-братньому залишено для тиші.
Ти тут. Ти є. Ти вільний, ніби птах.
Ти ще ідеш. Ще падаєш. Ще пишеш.

Вас не було лише маленьку вічність.
Тривога в серці. Сум в кутку душі.
Біля воріт чекали мовчки вишні,
Струною натягнулися кущі.

Усім Вас треба. І тепла, й турботи
Не вистачає, поки Вас нема.
Зіщулилась незроблена робота
І в руки не дається нам сама.

Вертайтеся, рідненька, до порога,
Хай біль повз нас минеться-пролетить.
Ми віримо. І молимось до Бога.
Та серденько без Вас усе ж щемить.

Яка різниця – склянка чи стакан?
Аби напиться.
Чи є відмінність – раб чи, може, пан?
Зоря - зарница?
Яке нам діло – русич ти, москаль?
Слова чи перли?..
Гей, українці! Хто це вас приспав?
Чи ви вже вмерли?!
Де ваші думи, що вогнем горять,
Бо небайдужі?
Де ваші справи, де могутня рать,
Де ваші душі?
Чи між минулим і майбутнім днем
Уже парсеки?
Чи ми готові продавать себе
Комусь на секонд?
Не вірю, Боже! Ти нам говорив,
Що спершу – Слово.
…Знайди його. Шануй. Боготвори.
Любімо мову!
13.10.10 р.

Зазоріє зоря – згине темінь приземлена.
Облетить пелюстками безмісячна ніч.
Розпогодиться небо, стане світло і зелено,
Як уперше любов тихо скаже: «Помовч!».
Не сполохай її, приголуб і доглянь,
А як виросте трохи, дай притулок у серці.

Я плачу словами, а ви читаєте вірші.
Я біль виливаю – редактор рахує рядки.
Мені треба тиші. Розкішної чистої тиші,
Щоб вільно родились вколисані небом думки.

Мені треба неба – великого, на всі очі.
Зірок мені треба багато – на кожну мить.
І ще – хоч би вишню. Її обійняти хочу
І серце гаряче до стовбура притулить.

Нехай запливе смолою, немов сльозою,
Нехай зашепоче листям мої жалі.
Нехай мене зробить доброю, а не злою,
Щоб я не боялась ходити по цій землі.

28.05.93

Вчорашній день – як лагідність жоржин.
Цей тихий день – невже він був лиш вчора?
Осіння урочистість без причин
На золоті берези дивно хвора.

Нерівні сходи у твердій землі,
Насипана без жалю жовта глиця.
Кошлатий дуб і жолуді малі,
Та холод під модринами розлився.

Остання пісня осені горить,
А димом пахне комин в давній хаті.
Застигла, заніміла наша мить
Й сіріють трав чуби, на сміх багаті.

1993

Розлилось листя золоте попід дерева.
А вітер ще мете, мете і легко стелить.
А сонце топить меду час у сотах листя.
Прислухайтесь! Це все – для вас. Ця Осінь – пісня.

І грозило, і погрожувало.
Блискавками заворожувало.
На деревах листя тріпало.
І від ляку серце тіпало.
Що могло – ламало, шарпало.
Все було йому однаково.
Вимивало до корінчика,
Не пускало ні промінчика.
Не впокориш його ласкою.
Зуби блискавки виляскують…
Гримотіло – заливалося,
Потоками умивалося.
Лило, лило – не питалося,
Чи що гнуло, чи ламалося.
Чи додолу прихилилося,
Чи од вітру надломилося…

Засвіти свічу на вікні.
Хай промінням сягне до зорі,
Хай освітить весь світ співчуттям.
Це збагни і затям.

Засвіти свічу у душі.
Хай згорять метастази лжі,
Хай вона до живого пече
Й зла зречеться.

Засвіти у серці свічу.
І думками туди я мчу,
Де мільйони моїх братів
В смерть летіли.

Виринають обличчя потвор
Із погонами. Голодомор
Забирав за наказом життя.
Без надії. Без каяття.

Запалімо мільйони свічок!
Душі тих малих діточок
З болем з неба за нами зорять.
І німують. Мовчать.

«Їсти, їстоньки! Хлібчика дай…»
Хліборобський багатий край…
Пухнуть ноги і зводить живіт.
Мре селянський рід.

Засвіти свічу, засвіти!
Хай здригнуться від правди світи.
Хай дізнається вся Земля:
Панахиду Вкраїна справля…

2008

Ти на мене чекав, мій старенький замислений Львове.
Я до тебе ішла – і в думках, і у снах. І тепер
Я пірнула бездумно у тіло твоє стоголове
І у очі так пильно поглянув сто перший твій лев.

Я завмерла на мить. Остовпіла. Заклякла. Зніміла.
Він у душу діткливу свій погляд свинцевий поклав.
Він пронизав нестерпно, і я підкорилась несміло,
І віддала себе всю у м’якість його дужих лап.

Так люблю тебе, місто! До щему, до болю, до крику…
Я по вулицях йду, як по руслах прадавніх річок.
І зриваю зі себе ту маску повторну, безлику –
Через час, через простір до себе я роблю стрибок.

А той запах осінній! П’янієш від нього щомиті.
Те повітря на каві настояне тут і віках.
Тут невидимі струмені всюди так щедро налиті,
Хоч ніхто їх не бачив, ніхто не тримав у руках.

Як я вдячна тобі за це свято осінньої казки,
Коли просто в обличчя так стрімко летять голуби,
І прабабине літо дарує ще крихточки ласки,
І у душу так лагідно хиляться гілки верби.



2008

Зазолотилася, вина напилася,
Вдягла святкові свої шати.
Нащо підбори? Умить роззулася
Й пішла полями погуляти.

О небо - небонько! Мене, лебедоньку,
Пусти до себе – запрагла волі.
Тріпоче листячко, стукоче серденько.
Нема нещастя, немає болю.

…Лиш простір з обрієм десь обіймається,
Лиш шелест сумом шепоче тихо.
Вона милується, вона всміхається.
Вона – це осінь. Моя це втіха.

2007

І босі яблука летіли у траву,
І мокрі коси дощ сушив на вітах.
Сестрою сіре сонце я назву
І кину жмут думок своїх на вітер.

Хай забере їх синій шал годин,
На нитку вечора наниже, ніби перли.
Мій сум – мій син. Мій безпорадний син,
Котрий, як виросте, ніколи вже не верне.

1993

Цілу нічку ридала. Нестримно, надривно і тяжко.
Чом покинув мене, залишив на холодній росі?
З ким я пісню кохання співатиму, мій солодашко?
З ким вночі я у полі збиратиму зорі усі?

Цілий ранок блукала – і простоволоса, і боса…
Цілий ранок під ноги кидала йому багрянець,
Злото сипала, лагідно кутала в мокрії коси…
Але він був як скеля. А він для кохання був мрець.

Як страждала княгиня, пишновласа краса-Ярославна!
Чути було, як кров їй у жилах пульсує, тече.
І краплини зі серця на шати упали єдвабні,
І вже нитка скарлатом червоний свій відтінок тче.

«Свіченята-берізки! Горіть, тріпочіть і палайте
За кохання шалене, що Мойри забрали у нас.
Князю, князю! Ти зрадник. Ти так насміявся із мене!..
Ти встромив ніж у серце. Не згоїть той шрам навіть час».

…Утомилась, нещасна. Упала, знесилена, в полі.
І розкинула руки, і душу відкрила вітрам.
І так буде щороку. Така вже у Осені доля –
Прометеєм всесвітнім складати офіру богам.

І щоночі -- дощі із краплинами крові зі серця
На дерева спадають. Тому й червоніють вони.
Сушить золотокоса свій одяг безцінний на шворці,
Ходить боса аж доти, поки не зустріне Зими.

А Зима – то бабуся. І мудра, й багата на ласку.
Лиш вона залікує розпечену в серці любов.
І засне Осінь міцно. Й у снах споглядатиме казку.
…Їй присниться той князь, що улітку полюбить ізнов.

2007