– Не так, не так! Дальньою ногою відштовхуйся! Мах – ближньою ногою і руками разом! Головою вперед і навзнак! – фізрук раз-у-раз повторював цю настанову, а я щоразу робив усе навпаки: відштовхувався від землі ближньої ногою, летів уперед чимось не тим, і планку збивав, і сам забивався. Було це чи не тридцять років тому, а раптом пригадалося, та так ясно, ніби ось щойно мою голову осяйнуло розуміння, і усвідомлена техніка стрибка перетворилася на правильну послідовність нервових імпульсів і м’язових скорочень, я розбігся-відштовхнувся-махнув – і злетів! Спиною впав на пругкий мат, прислухаючись – і відчув просто шалену радість: я вперше не почув глузливого калатання збитої планки. Перемога! А ну, ще раз... і ще... – а далі вже планка могла боронитися від мене тільки моєю ж макоцвітною зухвалістю, що змушувала мене ставити її надто високо. Якби не смакував я ту давню перемогу над планкою та власним тілом, не оцінив би того, що побачив нещодавно. А бачив я ось що.

Щоранку ми з Тонею йдемо до Ботсаду – на прогулянку, розвідку, дослідження, спостереження, споглядання та все такі інше подібного ґатунку. А ще – на частування наших знайомих ворон, які нас завжди чимось здивують або розважать. Крізь білу охайну арку потрапляємо з галасливої вулиці у затишний тунель алеї між англізованим газоном Університету та буйними хащами Ботсаду – десь тут зазвичай і чекають на частунок «мої ворони»*, це їхня суверенна територія. Звертаємо з алеї ліворуч, у хвіртку Ботсаду, простуємо стежкою уздовж паркану, аж тут і ворони. Привіталися та й пішли далі разом у такім порядку: ми з Тонею стежкою по один бік паркану, а вони – стриб-стриб, плиг-плиг! – по інший бік, алеєю, паралельним курсом. Та щойно я поліз у кишеню, а там зашарудів пакетик із воронячими смаколиками, одна з ворон югнула під парканом і скоком мало не впритул наблизилися до моїх ніг і Тоніних лап, вже так призвичаїлася, що я собі й рук не забрудню: присів навпочіпки, пакетик розкрив, пригощайся, а вона й вибирає дзьобом, що хоче. А друга ворона не така прудка: калічка, має одну покручену лапу; це заважає їй ходити, як тому Гоголівському кульгавому чиновнику, в якого труд одної ноги мало не цілком руйнував труд іншої. А баритися ж не можна: хоча ці ворони й пара, і вже давно пара, та «труд» одного подружжя над пакетиком може цілком звільнити друге від будь-якої необхідності у той пакетик заглядати.

А кульгава пташка й не стала баритися. Вона підстрибнула на чорних довгих лапах і водночас двічі або тричі вдарила повітря своїми широкими крилами. Цих пружних ударів було достатньо для створення такої підйомної сили, яка піднесла ворону понад висоту паркану, це десь два з половиною метри. А далі сталося найцікавіше: все ще в русі ворона склала крила, щільно притиснувши їх до тулуба, так що перетворилася на обтічний видовжений снаряд, типу м’яча для регбі, та водночас повернулася лівим боком до землі, правим до неба. Цей складний маневр надав пташці додаткового імпульсу вперед-угору – і той імпульс штовхнув її ще трошки вгору та ще достатньо вперед, аби здолати паркан всього лише в кількох сантиметрах понад його шпичаками. Птах не перелетів, а перестрибнув той паркан! – ось яке було враження. А далі ворона розчепірила крила на манер парасольки та граційно, наче Мері Поппінс, опустилася на стежку поруч із моїм пакетом – а там іще було досить для вправного легкоатлета. Заслужена винагорода! – зважайте, що цей складний маневр було виконано без роздумів і вагань, блискавично, за якусь секунду або й менше – один швидкий і плинний рух, в якому неподільно злиті всі його елементи. Це був він – найсправжнісінькій, бездоганний і видовищний стрибок у висоту, стиль ворони.

Можливо, я б його не помітив і не оцінив, аби колись давно сто сердитих фізрукових «дальньою ногою відштовхуйся!..» не перетворилися спершу в набиті гулі та збиті планки, а після багатьох невдалих спроб – в усвідомлення техніки, яка з дурної сили робить розумну, а з падіння – стрибок-політ, успіх, досягнення, перемогу…

...власне, так оті всі висоти й беруть – і ворони, і люди.

16.V.2023

*"Моїми" я називаю двійко ворон, яких ми з Тонею підгодовуємо та спостерігаємо вже третій рік - спершу одна почала брати їжу з долоні, а потім і друга наважилася. Ким вони вважають нас, невідомо - птахи тактовно обходять це питання.

Малим я мав двох чудових друзів. Не хлопчаки-однолітки, навіть не юнаки, радше молоді чоловіки – лагідної вдачі, завжди у доброму гуморі та щиро-усміхнені попри негаразди, що їх раз у раз переслідували, неговіркі, зате що не слово, то золото, то безцінна порада, а як два – то ціла наука. А ще вмілі на будь-яку справу, а надто на всі ті штуки, які дозволяють виживати у будь-яких умовах і шануються серед хлопців: розпалити вогнище у зливу, знайти воду в пустелі, зорієнтуватися по зіркам або сонцю. Мабуть, через постійні змагання з неприборканими силами природи вони й вбрані були відповідно: рюкзаки, дробовики, похватні чоботи з закотом, блакитні спортивні костюми, що нагадували легкі космічні скафандри, зелені в’язані шапки, кучеряві бороди. Вони завжди кудись прямували небаченими, суціль з урочищ і рідкісних природних явищ і об’єктів складеними місцинами, щоправда, дещо штучними – якщо придивитися, ті місцевості, наче пазл, складалися зі зворушливо-охайних топографічних позначок, накладених на мапи з татового «Малого атласу світу». Воно й не дивно: ті чудові хлопці були моїми уявними друзями, тож і все решту довкола них будувала моя уява, дитяча, недосвідчена, несвідома таких умовностей як достовірність і автентичність. Головне – це були друзі.

Моя уява підхопила їх з телевізора – в урочну годину мама дивилися інформаційну програму «Врємя», а там насамкінець, перед погодою, торочили про спорт. Спортивні новини та й новини загалом мене ще не цікавили, я просто грався в тій кімнаті, де бубонів наш опасистий «Електрон», але голоси дикторів все одно лізли в голову, і мої свідомість і підсвідомість щось та й робили з тим, що чули мої вуха. Спортивні коментатори частенько згадували двійко невдах, яким ізнов «нє удалось пєрєіграть» суперників. Можливо, це було співчуття абощо, але так і знайшлися мої друзі. Звалися вони Шиннік і Хімік, та попри такі відверті вказівки на фах і рід занять і згадування в новинах спорту, це напевно були геологи-аматори: мабуть, пришестя в мою голову цих двох аутсайдерів збіглося в часі з моїм захватом геологічною звитягою, про яку, либонь, розповів той самий «Електрон-718» – масивна дивовижа, оздоблена спокусливо гладенькими сенсорними кнопками (а на дворі ж пізні 70-і, тобто всі кнопки ще треба натискати, а цих достатньо торкнутися). Аматорський статус підкреслював безкорисливість карколомних пригод моїх друзів, адже подвиги з меркантильних спонукань не мають жодного сенсу, цікавого або зрозумілого дитині.

Варто було нашому «Електрону» згадати чергову поразку моїх друзів, і вони пускалися в подорож неймовірною топографічною країною. На них чекали перешкоди та небезпеки, випробування та завади, але все те було їм до снаги: з усім упораються та ще до фінальних акордів прогнозу погоди розкладуть багаття, підвісять над ним закіптявілого казана, і за мить в ньому забулькотить юшка, запахуща, смаковита – я це напевно знаю, хлопці завше мене частували: а ну, малий, сьорбни на пробу! Я торкався губами алюмінієвого черпака і робив щирий ковток того дивовижного варива, багатства смаку якого не досягала жодна мамина або бабусина страва. Бо ж то була фантастична їжа, створена уявою, яка з нічого творила будь-що, – а цей ковток доконував той акт творіння, адже невідчутна картинка в моїй уяві перетворювалася на смак і густину, які відчував мій язик.

Мої друзі з’являлися і без телевізора – щоразу, коли бувало мені зле, кепсько, непереливки, «к доскє», «опять нє смог пєрєіграть» і все таке інше. «Тримайся, малий!» – блискали до мене з кучерявих борід сліпучі посмішки, і я тримався. Якщо Хімік і Шиннік за мене, хто проти мене? Хіба що я сам – але ж то була би ганебна зрада, і навіть гірша за зраду самого себе: зрадити Хіміка та Шинніка не можна було ні за яку ціну. Там, у тій неймовірній топографічній країні, де вони так мужньо та весело долали всі небезпеки, одна слабка ланка могла зганьбити та занапастити весь ланцюг – а в тому ланцюжку ланок було не двоє, а троє, бо і я був серед них і з ними. Ми це робили заради нашої дружби – це така сама неймовірна невидима річ, як ота юшка, що нею частували мене хлопці, та де двоє або троє збираються в її ім’я – там і вона посеред них.

Отак ми й трималися – один за одного та разом, рік за роком, доки не минув відведений цьому щастю час, і згадка про Шинніка та Хіміка потрапила в розряд святинь минулого: їх іще за звичкою шанують, але самі вони вже не важать і не діють. Власне, діють, але на іншому рівні: тепер це радше незаперечне історичне свідчення, на кшталт єгипетських пірамід або римських портиків – так, нема, звіяло вітром і Давній Єгипет, і Давній Рим, але ж вони таки існували, ось – неспростовні докази. Тільки та давня країна, про яку свідчили Хімік і Шиннік, куди як величніша та прекрасніша за будь-яку історичну імперію, бо ж то країна мого дитинства, власне, саме дитинство як таке, благословенний час, коли… Ця країна тим прекрасніша за будь-яку іншу, що спершу ти живеш у ній, а потім вона живе у тобі, отже, зруйнувати її може хіба що твоє власне небуття або твоя власна зрада, але це ще треба довести або спростувати – можливо, і потім вона існує далі, недоторканна та незнищенна, в одному випадку як втіха, в іншому як докір. Такий собі віртуальний макет втраченого раю у натуральну величину, де все влаштовано найліпшим можливим чином і саме так, як і мало би бути, якби не…

Принаймні, телевізор, з якого й постали мої уявні друзі, не здатен ту країну зруйнувати. Нещодавно плаский сусідів «Samsung» згадав Шинніка, мовляв, це зовсім не геолог-аматор, а нібито ярославська футбольна команда, що пиячила та ганьбилася на зборах у Туреччині. Це ж маячня якась, помилка, брехня, провокація, зухвале блюзнірство, сон нетверезого блазня, навіяний дзижчанням комара за мить до пробудження. З тривогою та надією шепочу в досвітню темряву: «Хлопці, ви як?» – і звідти відлунює: «Тримайся, малий! Ми тримаємося!» Все добре. Хімік і Шиннік впевнено торують шлях неймовірною місциною, складеною, наче пазл, зі зворушливо-охайних топографічних позначок, все долають, завжди перемагають, а ще довготерплять, милосердствують, не надимаються, не заздрять, не рвуться до гніву, не шукають тільки свого, а головне, зберігають вірність – мені, собі та будь-кому, хто на них покладається. Так воно було, є і буде – нині, і повсякчас, і во віки віків!..

Бо ж уявні друзі ніколи не зраджують.

II-IV.2023

У 50-х роках ХХ століття швейцарський інженер Жорж де Местраль запатентував застібку «hook-and-loop» (буквально «гачок-і-петля») під комерційною назвою «Velcro», від французьких слів «velours» (оксамит) і «crochet» (гачок). Ми називаємо цю застібку «липучка», адже її елементи ніби липнуть один до одного, хоча обидва вони не вкриті жодним клеєм, на дотик зовсім не липкі та не прилипають до пальців, лишень один до одного.

Секрет винаходу геніально простий: один елемент застібки вкритий мініатюрними гачками, а другий – скуйовдженими петлевидими волоконцями, до яких і «липнуть» гачки (а по суті, за них чіпляються). Інженер насправді не вигадав цю конструкцію, а підгледів у природи: 1941 року він із собакою гуляв кичерами та полонинами рідних Альп і зацікавився, чому кошики лопухового насіння залишаються на його шкарпетках і собачому хутрі (собаку, між іншим, звали Milka, що ставить цікаве питання про походження молока у відомій марці шоколаду, але менше з тим).

Інженер був людиною практичною, тому інтерес до проблеми лопуха на шкарпетках змусив його взятися за лупу та ретельно дослідити лопухове насіння. Ви, певно, також оббирали ці кульки зі свого одягу: з них навсібіч стирчать тоненькі шпичаки, якими вони й хапаються за одяг або хутро. Доки зелені, ті шпичаки гнучкі та пружні, а коли насіння висохне - жорсткі та ламкі. Та коли інженер роздивився ті шпичаки крізь лупу, він помітив мікроскопічний гачок на кінці кожного шпичака: тим гачочком лопушина й чіплялася за волоконця на інженерських шкарпетках і волосини собачих боків і лап. Саме так лопух «мандрує», просувається світом і замешкує дедалі нові угіддя. Подібні будову та метод колонізації життєвого простору мають також і будяк, і нетреба звичайна, і ще десятки рослин, аж до відьминого зілля, чиє насіння дрібніше за бісеринку, а гачки на шпичаках можна роздивитися хіба що крізь потужне збільшувальне скло або 10-кратний зум. Вуаля! - інженер у своїй майстерні відтворив натуральні гачки та петлі, спершу з бавовни, а потім з нейлону та поліестеру, а за десять років запатентував свій винахід і заснував у Великій Британії компанію «Velcro». Нині це глобальний виробник «липучок» для взуття, одягу, медицини, аерокосмічної галузі, військових і безлічі інших галузей, які потребують швидкого та відносно надійного скріплення тих чи інших елементів.

Але це ще не все про цей винахід. Нещодавно я врешті-решт помітив на Київських пагорбах пташку, чиї фото та відео останнім часом заполонили орнітологічні групи соціальних мереж. Це синиця довгохвоста, або ополовник, мініатюрна пташка вагою 7-9 грамів: біла голівка з чорною потилицею, кулькоподібне сіро-рожеве тільце та довжелезний хвіст у чорну та білу поздовжню смужку, гарний такий pinstripe. Власне, через ці задовгий хвіст і кругленьке тіло пташка й отримала назву «ополовник», адже дійсно нагадує черпачок. Отже, я помітив ополовників, послухав їхні дзвінкі співи, а потім заходився читати. Серед іншого, дізнався про ополовникове гніздечко: це така еластична видовжена торбинка, сплетена з шматочків лишайників, моху, пір'я та волокон павучих коконів, загалом аж до 6000 шматочків. Попри мізерність елементів, торбинка є доволі міцною завдяки... натуральній «липучці», винайденої пташкою задовго до та незалежно від пана де Местраля. В якості елементу «гачок» ополовник використовує мох: якщо ви коли-небудь роздивлялися мохи зблизька або й під лупою, могли помітити, що на кінцях його голкоподібних пагінців містяться два мікроскопічні видовжені листочки, розташовані під гострим кутом до пагона, завдяки чому й утворюється «гачок». Ці «гачки» в гніздечку ополовника чіпляються до елементу «петля», яким слугують волокна павутини, насмикані пташкою з коконів, у яких павуки відкладають яйця або ховають здобич. Так із складників рослинного та тваринного походження довгохвості синиці й виробляють свої 100% натуральні «липучки», споконвіку та задовго до винайдення людиною застібки Velcro.

Либонь, винайти «липучку» міг би орнітолог, ботанік, арахнолог або й натураліст-аматор, а зовсім не інженер – головним у цій справі, як на мене, є все ж таки не фах.

02.ІV.2023

...на третьому поверсі блиснуло скло, рипнула та ворухнулася одна зі стулок довжелезної балконної рами, складеної з чогось екзотичного, на кшталт прямокутних віконечок, якими бувають обладнані салони річкових трамваїв. У щілину між стулками висунулася чиясь рука та впустила-кинула на газон під вікном - сухарі, лежале яблуко, зморшкувату грушку, таке – і стулка причинилася. Понад балконом зчинилася овація – то з каштанів і шовковиць, що туляться до будинку, до несподіваного частунку поринула зграйка голубів і двійко сірих ворон. Та от біда: весь дармовий харч лежав навколо бетонної плити, що випирала з газону – певно, під нею якісь гарячі труби прокладені, тому що на тій плиті завжди вигрівається який-небудь кіт, вільний вуличний або так само вільний, але домашній, що відчув поклик весни та середміських джунглів і тимчасово полишив забезпечене хатнє життя.

Отак сталося і тепер – на бетоні розташувався чималий смугастий звір, і птаство увірвало аплодисменти, обсівши його сторожким рухливим колом, на поважній відстані та по роду своєму, голуби окремо, ворони окремо. Кіт на птахів і харч уваги не звернув, але його щойно байдужа широченна пика набула виразу зневажливого та невдоволеного. Червоний нашийничок свідчив про хатній статус хижака, тому ані черствий хліб, ані зів'ялий овоч його не вабив; до того ж, лежання на теплій плиті – це котяче СПА, справа інтимна, а вона потребує затишку, спокою та усамітнення, і будь-який гість або свідок є вкрай небажаним, non grata, отак.

Нам своє робить – ось що чулося у заклопотаному вуркотінні голубів і бадьорих скриках ворон, ось що висловлювали всі їхні рухи. Голуби заметушилися навколо плити, втім, вони боялися і кота, і ворон, які вкрай обережно підбиралися до їжі – бочком, виставляючи одну лапу вперед, а іншою міцно хапаючись за ґрунт, аби не приведи Господи кіт хоч ворухнеться, відштовхнутися нею від землі та опинитися у повітрі та безпеці, подалі від хижих пазурів. Та й про голубів вони не забували: раз у раз повертали свої дзьобаті голови до тих і робили ними попереджувальні та заперечувальні жести, мовляв, не підходь, а то отак дзьобну, отак щипну, отак крилом битиму. І голуби не підходили, метушилися, та й край.

А ворони, відлякуючи голубів і пильнуючи кота, крок за кроком, а радше півкрок за півкроком наближалися до мети. Зневага на котячій фізіономії поступово зникла, і та фізія тепер транслювала саме лише невдоволення: ніби мало того, що насмітили у СПА, так тепер ось іще це, лізуть і лізуть, жодного уявлення про приватність і взагалі сенс життя. Від обурення кіт аж очі заплющив – а не варто було: ворони ураз підскочили до нього з різних боків, одна каркнула йому над вухом щосили, а друга смикнула за хвіст. З безгучними прокльонами кіт підстрибнув, розвернувся у повітрі та не надто швидко, аби остаточно не втратити гідності, підтюпцем подався до дірки в стіні, що веде у надійний сховок у підвалі, стрибнув у ті дірку, але не пропав у темряві за нею, а всівся у отворі та звідти озирнувся на пернатих нахаб.

А нахабам тільки того і треба було. Ворони знизали плечима, ніби привели у порядок свої мантії, принаймні, докторські, що трішки зібгалися через антикотячий маневр, та заходилися вибирати найласіші шматочки. Голуби, свідомі як нового статус-кво, так і всіх тонкощів свого та воронячого статусу, сміливо затупцяли між ворон, дзьобавши все, чим ті гребували.

Кіт дивився зі своєї дірки на птахів, і на морді його застиг вираз цілковитої зневаги: нннна, що не кажіть, а безнадійні вони, невиховані й не виховуються, рагулі якісь загумінкові, та й годі.

Ми з Тонею додивилися це маленьке дійство з повсякденного життя міських тварин – я, застигши на тротуарі, а вона, ставши передніми лапами на бетонний парапет, що оточував газон і дещо над ним височів – додивилися, перезирнулися та й подалися далі. Хоч би що на тому газоні відбулося, а це була наша з нею пригода – іще одна маленька пригода на двох.

IV.2023

– А це що таке?!

Староста аж заточився та мало не впав просто під ноги княжому наміснику. Бісові діти, казав же їм прибрати куди подалі будь-яке неподобство, що може впасти в око сановному гостю та недобре відбитися на долі старости, а відтак і всієї громади. Недарма метушилися «бісові діти»: намісник, що прибув набурмосений і насуплений, поволі відтавав і поглядав на старосту дедалі приязніше. А це не абищо: намісник у цім дикім краї найвища влада, і князь, і воєвода, і суд, і кат, може карати, а може милувати. Кари його всі бояться, а милості всі шукають, хіба що дехто воліє бути якнайдалі і од його ласки, і од його неласки. Староста, пильно вдивляючись у обличчя вельможі, вже сподівався як не на милість, то на поблажливість, аж тут оце.

– Та це, пане наміснику, бачте, ясновельможний пане, це... еее... – силувався пояснити він наміснику те, що бачили його очі, і не знаходив слів. Та й як поясниш оце видиво? – Це, пане наміснику, причинна, – врешті решт видушив староста, обернувся до натовпу селян, що йшли слідом, і у юрбі закивали та загули: «еге ж... атож... та правда ж».

Намісник враз насупив брови, і староста збагнув: про милість можна забути, а до кари варто готуватися.

– Так у тебе причинні незамкнені вештаються? – гримнув намісник. – Може, ти й злодіїв не караєш, княжої правди не шануєш?
– Нема, ясновельможний пане, у нас злодіїв, не завели ще... А вона ось тільки прибилася, не встигли замкнути.

Староста брехав. Злодій у громаді був, його вигнали позаторік, а Зеня – так називалася особа, що розгнівала намісника – не прибилася, народилася в громаді, як і її батьки та діди-прадіди. Щоправда, всі вони, весь їхній корінь, були якісь дивні, химерні, повсякчас ніби замріяні або задивлені у щось, до чого іншим зась, а через те трималися громадою дещо осібно. А Зеня, остання з цього роду, вродилася найчудніша. Розмовляла з рослинами та тваринами, скелями та струмками, а людей цуралася; та шкоди від неї не було ніякої, раду собі вона так-сяк давала, очі старості та сусідам не муляла, хіба що отак, як нині, коли сонце вже торкалося обрію, або вранці, коли воно ось-ось мало зійти. Тоді Зеня вбиралася у білий балахон до п'ят, прикрашала голову віночком, влітку плетеним із квітів, узимку з ячмінного колосся, вибиралася на камінь, що лежав на майдані посеред села, та стояла там обличчям до світила, простягнувши до нього долоні, та безгучно ворушила губами. Таке вона робила щодня, всеньке своє життя, відколи зіп'ялася на власні ноги та змогла вилізати на той камінь, отже, стільки ж, скільки стоїть село, років із кількадесят.

А кількадесят років тому небувалої сили повідь спершу затопила, а потім занесла мулом, камінням і стовбурами ялин долину, де споконвіку мешкала громада. Тоді вцілілі родини зібрали набутки, дітей і худобу, перетнули грузьке баговиння, що утворилося там, де колись були хати, стодоли, пасіки, ниви та пасовища, перейшли і один дикий ліс, і другий, іще дикіший, здолали круту гірську гряду та й оселилися за нею у незалюдненому видолинку. Хоча й ніким іще не замешканий, той видолинок нічийним не був, підлягав княжій владі, що панувала над цим краєм. Та влада й поставила над селом старосту, а вряди-годи являлася й сама, в особі намісників: про себе нагадати, лад підтримати та й данину взяти заразом. Зенина мати, в якої та повідь забрала і чоловіка, і старших дітей, і хату, і худобу, вирушила у ту мандрівку із малям, що ледве спиналося на ніжки, от і весь її скарб; доки добралися до нового місця, дитя почало ходити, а щойно почало, то й завело той свій звичай.

– А що то ти робиш, Зеню? – бува, питали її, ще зовсім маленьку, коли на світанку вона стовбичила на камені.
– Сонечко запрошую, – відповідала вона.
– А нащо те?
– Щоби нас не минуло.
– Та вже якось не мине! – а дитя тільки посміхалося ніяково, та з каменю не злазило й звичаю свого не кидало. Ввечері ж, коли сонце сідало, а на всю околицю лягали довжелезні тіні дерев, що тягнулися аж туди, звідки світило приходило щоранку, Зеня відказувала так:
– Сонечку добраніч даю, – отак воно й велося, відколи громада замешкала видолинок, тільки й того, що тепер Зеня геть уся посивіла, а селяни вже нічого не питали: звикли. Та воно й правда, що звикли: як хто вдосвіта гнав корів на пасовисько або волів на оранку, приказував, що «Зеня ще сонця не запросила», а коли хто вертав додому ввечері затемна, зітхав, що «Зеня вже сонцю добраніч дала»... Одне слово – звикли!

Але намісник до такого не звик, а будь-які недоладності, як-от образу, крамолу або поганство, корчував і викорінював жорстоко, враз і остаточно. А це ж, здається, і є така недоладність, а може, й всі вони разом! Вельможа двигнув бровою:

– Причинна, кажеш… Щоби вранці та будь-коли віднині її тут не було. Або тебе не буде, – подивився зверхньо на старосту намісник, – ані тут, ані деінде, ані ніде... Вечеряти хочу! – і староста замахав руками, наче вітряк крилами, з натовпу вихопилися кілька парубків і щодуху помчали до хати, де лаштували пригощання для намісника із його почтом. «Йдуть! Йдуть!» – волали вони до тих, хто з тієї хати виглядав сановитих гостей. Староста, зігнувшись мало не навпіл, поспішав за намісником, час від часу озираючись і роблячи якісь знаки тим, хто лишився під каменем, на якому незворушно стояла Зеня. Вона ніби й не помітила нічого – дивилася на червоний диск, що вже торкався найвищих дерев, тягнула до нього долоні, наче збираючи рештки денного тепла і світла, й ворушила губами.

– Зеню, чула? – нарешті запитав хтось із натовпу чи то ліниво, чи то несміливо. – Ади, Зеню.

Та вона не відповіла. Селяни стояли під каменем, чухали потилиці та стиха перемовлялися. Між тим сутеніло – сонце вже ховалося за деревами, і майдан, село і цілий видолинок покреслили їхні довжелезні тіні, що простягалися аж туди, звідки вранці поверталося сонце. Зеня опустила простягнуті до світила долоні та схилила голову на груди, чи то роздивляючись щось під ногами, чи то замислившись.

– Зара сама піде, – зітхнув хтось, і віддих полегшення пролетів над юрбою. Справді, нащо, коли сама, воно так і краще, і наміснику не перечили, волю його виконали, і нічого не робили. Аж тут нагодилися староста з Борком, своїм попихачем.

– Вам позакладало чи ви подуріли?! – заверещав Борко та штурхонув когось найближчого. – Щоби віднині її тут не було або вас нікого ніде не буде! – перекрутив він намісників наказ так, аби всі второпали, що йдеться про долю кожного.

Дехто несміливо наблизився до каменя, торкнувся правицею краю Зениного балахону, та й відсмикнув руку.

– Шкоди ж нема, – почувся чийсь непевний голос з-за спин. Селяни переминалися з ноги на ногу, чухали потилиці, щось мурмотіли, та й край. Староста знавіснів:
– Крамола?! Проти княжої правди йдете?! Понакладаєте головами! Усі понакладаєте!

Селяни загомоніли стиха:
– Не йдемо… правда ж… влада…
– Йоньку, Левку, тягніть-но смоляники! Єрку, мотузку сюди! – наказав староста, а Борко ревнув:
– Йоньку, Левку, Єрку!

Зеня між тим зійшла з каменю та повернулася, аби йти до своєї хатини, що самотіла віддалік, аж під самим лісом. Хтось знову торкнувся її одежини, але староста наказав:

– Сама йде куди треба! Не займай! Йдіть усі за мною! – і пішов за нею, а вона простувала стежкою так, ніби йшла сама-самісінька, а навколо неї нічого не відбувалося. Борко кинувся слідом, раз у раз озираючись на юрбу, чи хто не відстав.

Натовп мовчки сунув за старостою, Борком і Зенею. Коли процесія дійшла до її хатини, позаду загупали ноги – повернулися захекані Йонько, Левко та Єрко зі смолоскипами та мотуззям. На обличчях і свитках заграли відблиски полум'я. Зеня, так само байдужа всього, аж, здавалося, несвідома подій, зайшла до хатини, за нею поткнулися староста з Борком, а решта селян зупинилися на порозі.

– Левку, присвіти! І мотузку дай, – почулося з хати. Левко ступив через поріг і побачив Зеню, що стояла, притулившись спиною до тонкого стовпа, на який спирався сволок низенької стелі. Вона ніби спала з розплющеними очима, навіть не кліпала. Борко висмикнув у Левка мотузку та припнув нею Зеню до стовпа. Тоді забрав у Левка смолоскип і штовхнув його до дверей; той позадкував до дверей і у двері, за ним з хатини вийшли староста з Борком, який відсахувався, наче після тяжкої роботи. Староста обвів юрбу сердитими очима та звелів:
– Йдіть по домівках! А я до намісника, дурні ваші голови рятувати.

Селяни вервечкою рушили до села, а староста з Борком подалися навпростець туди, де частували намісника та його почт. Навколо вже панувала суцільна темрява, в якій світилися лише два вогника – то були смолоскипи, що їх несли селяни та Борко. Вогники віддалялися один від одного, аж поки один з них не зник. Тоді другий вогник зупинився, постояв, ніби чогось або когось чекав, та й рушив назад, до Зениної хатини. Ось той вогник наблизився до неї впритул, і стрибуче полум'я вихопило з темряви солом'яну стріху, а потім і стрибнуло на ту стріху. Посипалися іскри, і над стріхою здійнялося та поповзло полум'я, що дедалі росло, ширилося та розкидало навсібіч розпечені галузки. Навколо хатини заясніло, з темряви виступили чорні дерева, що кидали позад себе рухливі тіні, поміж яких майнула та пропала чиясь свитка.

…Намісника з його почтом частували, аж поки гості не поснули, похиливши втомлені турботами голови на груди або й вклавши їх на стіл між порожніх тарелів і келихів. Староста відштовхнув від себе розімлілого Борка, що наліг йому на плече, вибрався з-поміж нерухомих тіл і навпомацки попід тином подався до своєї хати, що стояла неподалік. Постояв на ганку, подивився навколо – глупа ніч, темрява, чорнота непроникна, ніде не світиться. Староста запалив люльку та, пихкаючи нею, обійшов хату, закриваючи стулки віконниць і припинаючи їх гачками, а тоді зайшов у хату, впав удягнутий на ліжко обличчям до стіни та заснув мертво.

Староста прокинувся, коли ще не розвиднілося, та знадвору вже чулося, як мукають корови, важко тупають копита та бадьоро човгають постоли – женуть череду. Ляснув батіг, і хтось весело вигукнув:

– Зеня ще сонця не запросила, а ви вже у шкоду! – знову ляснув батіг, і копита затупали жвавіше. Десь неподалік загорлав півень, йому відповів когут старости, і той повернувся на інший бік і втупився у темне вікно. Зараз заясніє вузенька щілина між віконницями, що дивляться на схід сонця, а там уже й новий день, із усіма його ласками та неласками, от уже просто зараз...

Зараз.

Зараз.

Зараз...

IV.2023

Добре зростати поруч із дідусем, який знає геть усе та на світі та про все розповість, усе пояснить, а при нагоді й покаже. Мій дідуньо Іван, наприклад, знав усе про рослини та про кожну, що траплялася, або про яку я запитував, повідомляв її ім’я, наукове та народне, з якої родини походить, чим корисна або шкідлива. Шкодую, що тоді мій інтерес до світу не був таким енциклопедичним, як дідусеві знання, і багато чого дарма промайнуло повз мої легковажні вуха. Та вже коли щось у них потрапило – про городніх, садових, польових або лісових мешканців, благонадійних і не надто – те в моїх вухах лунає й понині: це дідусів лагідний голос, головним тоном якого була любов. Таке було його ставлення до рослин, тварин, людей, життя загалом і до мене зокрема. Філософи кажуть, що знання і любов, по суті, одне й те саме; можливо, тому дідусева любов й перетворилася в моїй голові на знання. Дідусь ніби залишив мені у спадок поіменовану, пояснену, пізнану, а відтак і полюблену частину світу.

А в іншій його частині – навіть у відкритій, дослідженій, освоєній і щільно заселеній – довелося викручуватися власноруч і самотужки. Дехто так і ходить нею все життя, ніби чужинець у чужім краї, позначаючи невідомі форми буття родовими словами на кшталт «рослина» та «камінь» або й займенниками «це», «те» і «он те». Я й сам так ходив деякий час або й час доволі тривалий, доки збагнув, як нестерпно нудно та нецікаво жити невігласом, і тоді знову розчув сповнений любові голос дідуся Івана: він підказував мені ймення вже знайомих однопланетян і запрошував і заохочував пізнати та полюбити незнайомців. Я дослухався до того голосу та почав пізнавати, любити та привласнювати дедалі нові частинки нашого світу. А цей об’єкт пізнання виявився таким самим безкраїм, як і моє невігластво, але тим краще: справа ця мені до душі, тому будущина моя світла та радісна аж до кінця моїх днів (ну, або допоки зір дозволить).

…Ось – іще один мешканець планети Земля, про ім’я і чесноти якого я довідався. У квітні-травні київські угіддя, де ми блукаємо з собакою, вкриває рослина, яку я помічаю вже не перший рік – і щороку вона замешкує дедалі нові простори. Особливо ж її зарості принадні на київських гірках: тоненькі ясно-зелені стебла, увінчані охайним білим суцвіттям, цілими гайками стоять по схилах, щільненько, одне до одного, абсолютно вертикально; який би крутий не був той схил – жодних відхилень від вертикалі. Коричневий спадистий ґрунт, ясно-зелені виструнчені стебла – це поєднання має вигляд арт-об’єкта, а точніше, елементу такого об’єкта, густо вкритого бездоганно охайним штрихуванням.

Звуть рослинку часникова трава, або кінський часник черешковий (латиною Alliaria petiolata). Назва промовиста: розім’яте пучками листя видає слабкий, а радше делікатний часниковий запах, навіть аромат – він тонкий аж вишуканий. Йому бракує агресивності та натиску часнику, проте достатньо ноток і тонів, дотик яких до рецепторів нагадує про часник і збуджує апетит. Якщо те листя пожувати, а ще краще видобути олію з насіння (його там аж третина від ваги), язик відчуває печіння, як від гірчиці, але слабкіше. Вельми цікава сполука запаху та смаку, адже часникова трава є родичкою гірчиці, належить до однієї з нею родини, до капустяних, а часник походить з іншої, з амарилісових (лілійних), і родичається з цибулею. Ці властивості зробили часникову траву спецією та цілющим зіллям, які європейці знали ще від часів неоліту, за 10-3 тис. до н.е., та вживали в кулінарії та медицині, доки її не витиснули сильніші конкуренти з Ближнього Сходу та Азії, як спецію – часник, як ліки – гірчиця. Однак тисячоліттями Європа заправляла страви листям цієї трави та зігрівала хворих олією з її насіння. Це закарбувалося, зокрема, в англійській назві рослини, garlic mustard, часник-гірчиця; саме тому молоко корів, що вхопили кінського часнику, не варто пити – воно і гіркувате, і тхне.

Звісно, коли знаєш назву рослини або визначив її за каталогом або за допомогою програмки в смартфоні, довідаєшся про все це, знатимеш навіть і більше, адже всі джерела інформації цілодобово доступні через той же смартфон. Проте це буде мертва, без любові інформація, що вислизає з пам’яті, відомості з якогось чорно-білого недолугого підручника ботаніки, де всі рослини подібні одна до одної, а тхнуть однаково – лежалим шкільним пилом. Та коли я, ще не знавши напевно, а тільки передчуваючи знання, побіг до Ботсаду, зірвав і розтер пучками листок часникової трави, вдихнув і відчув тонкий аромат…

– Так, це вона, часникова трава, або кінський часник черешковий, з родини капустяних! – пролунав наді мною лагідний дідусів голос, а в ньому, як колись і завжди, любов, – і вона вмить зробилася знанням.

2018-2023

Коли моя тітка, а бабусина старша дочка переїхала з Херсону до Криму, на півострів заходилася їздити й бабуся – а чи бувала вона там раніше, я не знаю. Та, здається, ні, тому що ці подорожі, що тривали коли місяць, а коли й два, помітно відбилися на нашому способі життя. Крим, що лежав зовсім поруч, виявився несподівано далеко, але не географічно, а культурно. Першим змінився наш стіл: відтоді на ньому завжди було багато зелені, та переважала кінза, яку подавали цілими тарелями, і її усю неодмінно слід було «поїдати», напучувала бабуся. А ще в її господі тепер випікали кримсько-татарський пиріг із японською бойовою назвою «кубете», але з херсонським акцентом: оригінальна версія вимагала баранини, проте в Херсоні тоді баранини не водилося, і бабуся замінила її яловичиною, якої було вдосталь і дешево. Пиріг припав до смаку всім, і в моїй власній господі, якою я згодом обзавівся, зробився фірмовою стравою, яку нам щастить хіба що скуштувати: молодший обожнює кубете і здатен заковтати його самотужки до останньої крихти.

Та не лише кримсько-татарський пиріг, а й самі кримські татари полюбилися бабусі: вона всіляко нахвалювала їхню працелюбність і доброчесність, а ще – неймовірне багатство й дешевизну їжі, виробленої їхніми невтомними трудами. Мене це дивувало: на той час я бачив тільки Керч, а Керч харчовими щедротами не хизувалася. Навпаки: кілька місцевих кулінарних перлинок, типу курчат табака на Леніна або притрушених цукровою пудрою пампушок на тій самій Леніна, здобувалися посеред відвертої вбогості, спричиненої сезонними навалами «блідолицих» і примхами напівострівного постачання. Либонь, бабусині розповіді про кримське продовольче диво пояснювалися тим, що відвідувала вона не голодну Керч або перенаселену та вузеньку, немов Чилі, смужку «ЮБК», а кримську «внутрішню Монголію» – Сімферополь. Коли за кілька років бабусині подорожі завершилися переїздом до Криму, я й сам навідався туди та з’ясував, що Сімферополь і справді не дуже схожий на кримські прибережні містечка. З ними його пов’язують лише транспортні та пересадочні вуз(л)и – вокзал, екзотичний кримський швидкісний тролейбус і ще екзотичніше кримське таксі, а ще, либонь, нічого.

Треба було знати мою бабусю, аби вповні оцінити пишноту її кримських трофеїв. Вона співали їм справжню осанну, денно і нічно, багатослівно та красномовно, так що й смердюча кінза робилася казковою розрив-травою та обіцяла вічне життя, а пиріг кубете поставав бенкетною стравою царського двору в Неаполі Скіфському. Та й це ще не все: Сімферополь малювався чимось на кшталт куточка Едему, з якогось недогляду влад і престолів дотепер відкритого пересічним смертним. Пристрасний землероб, бабуся заходилася тягати з того куточка саджанці та насіння, і так наша херсонська острівна дача оздобилася кримськими персиками та інжиром. Персики родили так, що кожну гілку доводилося підпирати кілком, інакше обважене плодами галуззя розривало стовбур уздовж. Інжир поки що не родив, проте пнувся до неба так стрімко й потужно, що ми вже відчували смак фіг і ковтали слину, пробігаючи під його розлогим листям. А тріумфом цього великого переселення рослин стала квітка, про яку бабуся розповідала щось подібне байкам про суданську розу, мовляв, за спробу вивезення з країни бодай її зображення – смертна кара через повішання з наступним обезголовлюванням і розчиненням відтятої голови в кислоті. Отже, це була рідкісна рослина, суто сімферопольська, вивіз якої з Криму, ясна річ, суворо заборонявся та переслідувався, а головне – неймовірно прекрасна, з дивовижними лікувальними та деякими магічними властивостями, дуже вибаглива й ніжна навіть і для нашого південного Херсону. Та якщо завдяки піклуванню дбайливого херсонського квіткаря рослина виживе та розквітне, буде йому несказанне щастя, а всі інші квіткарі втопляться у Дніпрі від заздрощів, але й в смерті їм не буде спокою, тому що й мертві вони заздритимуть.

Отже, ми прикопали бляклі пагінці над стежиною та на вимогу бабусі встановили над ними чималу решітку. Саджанці, дарма що заледве живі, негайно почали дертися решіткою, невдовзі всю її заплели, видерлися на стару вузлувату абрикосу, а з неї на дах і скрізь розвісили свої листочки, доволі скромні за херсонськими мірками. Ніщо не обіцяло жодної з чеснот, оспіваних бабусею, а найбільше рослина нагадувала стару маскувальну сітку, і ми дещо розчарувалися. Втім, незабаром стебла оздобилися видовженими бутонами, а вони, виснаживши нас очікуванням, розпустилися – всі одночасно, розчахнулися миттєво, наче парасольки, ніби під тією маскувальною сіткою ховався цілий батальйон солдатів із парасольками напоготові, які вони й розкрили за (бабусиною?) командою всі разом.

Квітки насправді виявилися незвичайні, а нашій херсонській флорі годі було з ними змагатися. Звісно, бабусині неспинні розповіді розпалили нашу уяву так, що ми б побачили неймовірне та навіть неможливе у найпересічніших квіточках, – бабуся таки вміла та любила заохочувати та надихати! Може, якусь роль відіграв і вимушений переїзд рослини з посушливого Криму на благодатний острів посеред Дніпра, але квіти були величезні, з розлогими оксамитовими пелюстками, фіалково-сині, та ще й ніби світилися. Тепер над нашим дачним будиночком мріло блакитне мерехтливе сяйво, найліпше видиме поночі та, можливо, помітне аж із космосу – адже на нашому неелектрифікованому острові інших джерел світла не було. Отоді ми цілком відчули всю унікальність рослини. Це була казка, що ожила, але не зробилася прозаїчною билицею; true lies, правдива брехня, проте без жодного натяку або уроку, брехня безкорислива, просто прекрасна казка, з нічого створена бабусею, що наяву постала перед нашими очима.

– Клематіси! – урочисто виголосила бабуся, стоячи під їхнім екзотичним шатром і оглядаючи справу рук своїх, а рослина звідусіль тягнула до неї приязні вусики, стебельця, пагони і квіти та осявала її блакитним мерехтінням. Ясна річ, слово «клематіси» означало не лише назву рослини – в тому, як воно лунало в бабусиних вустах, була ціла розповідь, ба ні – епос, легенда, міф про землю обітовану, що тече молоком і медом, ім’я якій – Крим…

А потім бабуся переїхала до Сімферополя; за деякий час персики на нашій дачі та по всій Україні почали хворіти, хирлявіти та вироджуватися, і ніяких кілків під гілки вже не потребували; пацюки зжерли коріння нашого інжиру, і дерево загинуло, так і не принісши жодного плоду; клематіси дрібнішали, дичавіли та з часом зовсім зникли, ніби повернулися у казку, з якої виринули, а на їхньому місці сам собою виріс звичайний дівочий виноград. Йшов час, йшов непомітно та неспинно, і мій спогад про клематіси вже й мені самому здавався вигадкою та маячнею – ні, не було такого, та й звідки, що доброго може бути з…

...а за тридцять років я побачив їх в якомусь київському дворі – чималі квіти темно-бузкового кольору, проте нічого особливого на тлі нинішнього флористичного розмаю. Якими ж ми були дурними!.. – та мій скепсис сконав, тільки-но зародившись. Зачарування давньої бабусиної казки ожило та знов полонило мене, а над оксамитовими фіалково-синіми пелюстками замерехтіло блакитне сяйво.

2021-2023

На Лимані від ранку штормило, ані купатися, ані рибалити, а по обіді липневе сонце пекло сільські простори так, що аж у голові паморочилося – ніде сховатися, нема що робити, нічим розважитися двом пронозливим малолітнім. Брати потинялися подвір’ям, поткнулися були до хати, але там спочивала бабуся, яка й їм наказала лягати, і вони вшилися якнайшвидше: ото вигадали, спати, це ж нудно, нецікаво! Понишпорили у літній кухні, може, від сніданку лишився корж або й два, але там лиш пахтіло коржами та смаженої рибою, і мушва, що ніби зачарована крутилася навколо лампочки під низенькою стелею, дзижчала голодно та розпачливо. У курник хлопці тільки зазирнули: з темряви за його дверима струменіло таке гаряче, сухе і порохняве повітря, та ще й густо насичене смородом курячого пір’я та посліду, що аж дух забивало. Залишився погрібник: там зберігалися дідусеві інструменти, а ще купа-купенна древнього зужитого мотлоху, який варто якнайретельніше дослідити.

Але й погрібник не справдив надій на бодай якусь розвагу: перед його порогом розлігся вуж, радше сказати, вужака. Плазун був завдовжки зо два метри, не менше (а на думку хлопців, набагато більше), а завтовшки із хлоп’ячу ногу, тож тепер, склавши кільцями своє чорно-зелене лускате тіло, він нагадував справжню анаконду. Цей вуж, казала бабуся, віддавна мешкав у норі за погрібником, власне, прадід іще замолоду поставив погрібник над тією норою, а не навпаки, щоби вуж нищив пацюків і мишей. Хлопці лиш зрідка помічали його, та й то, коли хвіст, що хутко зникав у норі, коли поплямовану жовтим голову, що майнула у траві, а отак, цілком, ніколи не бачили – а отак, цілком, той вуж справляв страхітливе враження. Брати застигли за два кроки від тварини, аж тут вона підняла голову, лиснула повітря чорною виделочкою язика та якось так вигнула шию, що хлопці миттю зрозуміли всю недоречність і невчасність свого візиту. Вони позадкували, не зводячи очей з вужа, який теж невідривно і не блимаючи слідкував за ними, і так, задкуючи, повернулися на подвір’я. Там вони трохи заспокоїлися, зніяковіли через свій ганебний переляк і спробували приховати його, кепкуючи з «вужаховиська», що наводило на околиці «вужах».

Але що ж його робити, чи не йти спати? – це здалося братам куди більшою ганьбою, ніж втеча від вужа, і вони закрутили головами у пошуках розваги або й шкоди, якщо вже нічого іншого не трапиться. Отак вони й угледіли ті кісточки. Кісточки були абрикосові – з абрикосів бабуся варила джем і варення, вилущені кісточки складала на шиферному дашку курячої загорожі, а братам веліла «не чіпайте». Там дощі змивали з кісточок рештки м’якоті, а сонце їх висушувало; часом бабуся, глянувши з-під долоні на дашок, на якому виднілися видовжені горбочки кісточок, веліла хлопцям їх побити, аби додати ядер до варення, мовляв, всього лиш кілька штучок треба на літрову банку, і звичайне абрикосове варення перетворюється на щось неймовірне. Та до цього ніколи не доходило: хлопці завзято били кісточки, а ядра так само завзято з’їдали, і бабуся сварила їх та наганяла від кісточок, обіцяючи якогось «дубця», а варення так і варилося далі звичайним (і нема куди краще, облизувалися хлопці). Та тепер бабуся спочивала у хаті, подвір’я, город і ціла вулиця за ворітьми безлюдували через пообідню жарінь, і всі кісточки були до їхніх послуг. Брати швиденько набили ними кишені, всілися в притінку за хатою та заходилися уламками цегли бити кісточки та ласувати їхніми ядрами. А вони й справді смакували чудово, тож хлопці ще двічі або й тричі лазили на дашок курячої загорожі – набивати кісточками кишені та жмені.

За цією справою час спливав непомітно, і хлопці похопилися, коли почули над собою бабусин голос:
– Хто це вам дозволив?!
– Ми самі… там іще багато… вистачить… на варення, – з набитими ротами відповіли брати, про всяк випадок відсовуючись від бабусі та купи битих шкаралупок.
– Не буде вам варення, і взагалі нічого вже не буде. Пропали, бісові діти, ні за цапову душу пропали!
– Як це, бабуню, бабуню, як, чому?! – заґелґотіли брати, наче схарапуджені гуси.
– Ціанід! – з притиском вимовила старенька та підвела до неба вказівний палець. – У абрикосових кісточках – ціанід. Чули? – брати закивали у відповідь, авжеж, чули, у кіно, ним Гітлер і ще там хтось отруївся на смерть… То що, вони наїлися ціаніду? Але ж як, ми ж кісточки… А бабуся тоді якось так особливо махнула в їхній бік рукою, що вони зрозуміли: атож, вони справді наїлися ціаніду та пропали. А старенька з ними вже попрощалася та, мабуть, подумки вписала їх у свій поминальник, з яким вона ходить до маленької церкви на цвинтарі. Там бабуся запалює свічку, довго стоїть перед іконами, зітхає, втирає очі кінцем хустки, гортає сторіночки та бурмоче імена людей, яких брати ніколи не бачили, тому що всі вони давно померли. Хлопці сполотніли та перезирнулися.

– А якщо той… промивання шлунку? – з надією запитав старший, але бабуся знов так само махнула рукою та відповіла, як відрубала:
– Пізно! Ціанід вже засвоївся, – а потім зітхнула, подивилася на братів, на купку битого шкаралуп’я, на небо, зітхнула та запитала ніби сама себе:
– І що я ото їхнім матерям казатиму? – і голос її пролунав так розважливо, що брати остаточно переконалися: вони дійсно пропали, ні за цапову душу – пропали! А бабуся тим часом десь пішла та за хвилину повернулася із совком і деркачем і заходилася змітати биті шкаралупки.

Хлопці мовчки пошкандибали за курник, туди, де на між тинькованою стіною та городом височів гайок акацій, де висіла саморобна гойдалка, а неподалік стирчала з ґрунту крива іржава залізяка. То був важіль коробки передач, а сама коробка ховалася під землею, туди її закопали хлопці. Коробка була чимала, мабуть, від вантажівки або й від трактора, вважали брати; вони знайшли її під парканом госпдвору та з превеликими труднощами притягли додому, влаштувати собі «кабіну». Щоправда, важіль закляк намертво, однак після вливання в отвір, з якого він стирчав, аж цілої пляшки вкраденої в літній кухні олії, почав потроху рухатися та мало не перемикати передачі. Старший сів навпочіпки під тим важелем і в розпуці схопився за нього, молодший вмостився на гойдалці, і обидва втупилися в білу смужку розбурханого Лиману, що крізь текуче марево виднілася за солончаком. Помирати не хотілося – якось воно не на часі, стільки ще хотіли зробити цим літом, а тепер пропадали, та ще й так по-дурному, через якісь кісточки.

Обидва наче за командою впали навколішки, запхнули брудні пальці в горлянки та спробували викликати блювоту. Дарма! – їхні очі наповнилися сльозами, шлунки раз у раз стискалися болісним судомами, але не могли випхнути з себе нічого, крім кількох дрібних шматочків. Безперечно, ціанід вже засвоївся. Брати, ковтаючи сльози, сіли поруч і приготувалися померти.

– Чуєш, – сказав молодший, – якщо ти не помреш або я… помру раніше… візьми собі з моїх машинок і… солдатиків, які тобі найкраще подобаються. І вудку. І акваріум із рибками. Дарую їх тобі.
– Добре, – відповів старший, – я залюбки, дякую… А пам’ятаєш, ти хвалився, що зробив аж десять перекидів під водою, а я казав, що нарахував тільки вісім? Я збрехав, ти зробив десять, пробач. Якби оце тепер не помирати, я б усім побіг сказати правду.
– Добре, що ти сказав, бо я саме гадав, як оце тепер із тими перекидами бути, ну ж бо то рекорд, ніхто з хлопців стільки не може… Ти диви, от ми помираємо, нам жити, може, кілька хвилин, а як же воно зробилося добре… От як би так жити все життя, а не перед смертю.
– Атож, – погодився старший.

І так вони ще деякий час сиділи, дивилися на білу піняву смужку штормового Лиману за солончаком і згадували, чим завинили один перед одним, і пробачали всі ті провини. Аж тут старший раптом підстрибнув, став на прямі ноги та запитав:
– Слухай, а Гітлер у кіно, і всі, хто ціанідом труїлися… пам’ятаєш?
– Ну, – з подивом глипнув на нього молодший.
– Пригадуєш, як вони помирали?
– Корчі їх брали, а з рота лізла рясна піна, наче вони мила наїлися, – відповів молодший, здригнувся та помацала навколо рота, чи, бува, не лізе піна.
– Дурний! Вони помирали… ну?... Миттєво! Чув, га? Ми-ттє-во! – заволав старший і застрибав навколо важеля на одній нозі. – Від ціаніду помирають миттєво! А ми тут скільки часу вже сидимо? А там, коли кісточки били, скільки просиділи, га?
– Ну, може, миттєво, коли ціанід чистий… у капсулі… або пігулці… а коли в кісточках, то й ні. Не миттєво.
– Якби ми помирали, бабуся нас би не кинули, не пішли у своїх справах. Вони би викликали «швидку», та що там «швидку», – реактивну санавіацію! Вони б усе село сторчголов поставили! Отже, ті кісточки безпечні, а бабуся це знають! – і старший вдарив голою п’ятою об землю та переможно подивився на молодшого, а той і сам вже трохи збадьорився та навіть трохи порожевів.
– А якщо… – почав був він, але старший перебив його:
– Ти взагалі за кого? Ну, тобто, ти що, вмерти хочеш?
– Ні, я не про те… Якщо ми не помираємо, дарування не рахується. Той… машинки, солдатики, вудка, рибки… я тобі їх тоді не дарую, чув?
– Тоді вісім, чув? Вісім перекидів!
– Ах ти ж підлото! – заволав обурено молодший та налетів на старшого. Брати зчепилися та покотилися травою, гамселячи один одного так, що аж курява здійнялася хмаркою, над якою раз у раз лунало:
– Десять!.. Вісім!.. Десять!.. Вісім!.. – бійка тривала, доки брати не втомилися та не розбіглися якнайдалі один від одного. Та вже незабаром вони поволі зійшлися та мовчки помирилися, а від ціаніду, що нібито ховається в абрикосових кісточках, так і не померли.

2023

Колись у давнину містечко Ейнесунд процвітало – та воно й нині не бідує. Адже стояло воно й дотепер стоїть на перехресті торгових шляхів, і тут ще за діда-прадіда збиралися найбільші ярмарки в цілому краї. Тому в Ейнесунд приходили та приїздили торгівці з далеких країн і навіть з тих народів, про яких сьогодні згадують лише казки та легенди. Не дивно було перестріти на ярмарку в Ейнесунді гнома або й троля: цьому дивувалися хіба що прибульці з найвіддаленіших земель, де про такі народи навіть і не чули. Зараз гномів або тролів в Ейнесунді годі зустріти, а колись це було як годиться.

Ейнесундці від нашестя торгівців та іноземців лише багатіли, тому всіх вітали та не звертали уваги на чудернацький вигляд, говірку або звичаї тих, хто приїздив у Ейнесунд щось продати, купити або виміняти. Аби товар був добрий, і торгівлю правили чесно, а хто, який, звідки – то нас не обходить! Та коли будь-хто вдавався до шахрайства з вагами, пропонував негідний крам або фальшиві гроші – той начувався. Якщо таку нечесну людину або нелюдину в Ейнесунді хоч раз спіймали на гарячому, шлях на ейнесундський ярмарок для неї закривали назавжди.

Жив у ті часи в Ейнесунді торговець на ім’я Крамб. Торгував він лікарським корінням і травами цілющими, жив не те щоб заможно, але й не бідував – нема на що нарікати! Та одного дня трапилися з ним лихо: продав він якомусь гномові ліки від ломоти в кістках. Загалом Крамб чудово знався на всіх лісових і польових травах, квітах і деревах, будь-яку хворобу міг здолати настоянками та відварами, мазями та порошками. От тільки гномів раніше він ніколи не лікував, тільки людей зцілював. І Крамбові ліки не допомогли тому гномові – навпаки, стало йому зовсім зле, а на додачу ще й осліп він! Інші гноми зчинили ґвалт та потягли Крамба до бургомістра: мовляли, він є пройдисвіт і шарлатан! І гноми вимагали покарати Крамба та навіть погрожували дорогою додому розповідати всім і кожному, що ейнесундський ярмарок – місце небезпечне, торгівля там погана, товар нікудишній, а купці – шахраї та дурисвіти!

Бургомістр був чоловік літній і в торгових справах досвідчений. Він добре розумів, що доля Ейнесунду залежала від ярмарку. Також він зрозумів, що Крамб припустився помилки ненавмисно, випадково, через помилку, а не з наміром. Однак жертвувати добробутом цілого міста заради одного недолугого травника бургомістр також не наважився: гноми в ті часи приходили на ярмарок сотнями, і вони могли розпустити ганебні чутки про Ейнесунд по всіх усюдах, всіма північними горами та лісами. Чекай тоді звідти торгівців і покупців – та нікого не дочекаєшся. І бургомістр ухвалив таке: Крамбові належить виплатити осліплому гному двадцять золотих монет, а за три дні залишити місто, аби ніколи не повертатися. Гномів таке рішення цілком влаштувало, вони вгамувалися та повернулися до своїх справ.

Нещасний Крамб тоді й сам ледь не втратив зір від горя: рішення бургомістра було таким жорстоким, а головне – вкрай несправедливим! Адже Крамб почувався цілком невинним, а якщо й винним, то не такою мірою, аби аж так його карати! Проте не було на те ради: Крамб видобув зі схованок усі свої заощадження, продав свою халупу та все майно, віддав постраждалому гномові двадцять золотих монет і назавжди пішов з Ейнесунду. Гном той, між іншим, невдовзі прозрів, однак ані Крамб, ані бургомістр, ані інші містяни про те не довідалися: на той час гном повернувся до рідної штольні далеко на півночі, а про Крамба геть забув.

Крокував нещасний Крамб лісовою дорогою – а нею туди й сюди рухалися вози, на ярмарок або з ярмарку. Гірко, болісно Крамбові стало дивитися на ті вози, і вирішив він зійти з битого шляху та попрямувати неходженими стежками – так вже йому пекло несправедливе вигнання! Отак Крамб опинився в лісових нетрях. Він собі йшов та йшов, продирався крізь хащі та зарості ожини, бабрався в болотах та долав гірські кручі. І за деякий час дістався Крамб такої місцини, про яку ніхто з ейнесундців навіть і не чув.

Мешкали там дивовижні істоти: вони мали величезні голови, завбільшки з хату, та крім голів, більше нічого. Називали вони себе «ґупут», розмовляли мішанкою з мови гномів, балачки тролів та ще якихось говірок, якими Крамб не володів. А людських слів у мові ґупутів взагалі не траплялося – тому Крамб вирішив, що з людьми ті ґупути ніколи не стикалися.

Ґупути мешкали в поселеннях, які нагадували лани, заставлені величезними гарбузами: а отими гарбузами й були велетенські голови ґупутів. Рухалися вони вкрай нечасто та з великим зусиллям: довго накопичували сили, а тоді ррррррраз! – і перекочувалися на нове місце. Харчувалися вони травою та всім, що траплялося в траві: ягодами, равликами, жабами, ящірками, мишами, пташиними гніздами разом із пташками та яйцями. А нічого іншого добути собі своїми довгими язиками вони не могли. Їжу вони хапали язиками; коли навколо якогось ґупута не лишалося нічого, крім голої землі, він перекочувався деінде, якщо там, звісно, не підібрав геть усе його сусіда. Отже, велося цьому народу абияк.

Крамб подивився-подивився на ґупутів, аж раптом йому спало на думку помститися несправедливим ейнесундцям – і він вже знав як помститися. Він заговорив до вождя ґупутів – як і слід було очікувати, в того була найбільша голова та найдовший язик. Звали вождя Ґупут-Сторк. Крамб розповів йому свою історію, дещо применшивши пригоду з гномом та добряче перебільшивши жорстокість бургомістра. Далі Крамб запропонував Ґупут-Сторкові помститися ейнесундцям і заразом справи ґупутів поліпшити (якщо, звісно, дуже пощастить, сказав він до себе подумки).

Ґупут вислухав Крамба, подумав днів зо два, а потім відповів таке:
– Крамбе, ми шкодуємо про несправедливість і жорстокість, яких ти зазнав, однак допомогти тобі ми не в змозі. Подивись на нас: ми не воїни. Ми загалом сумирні та боязкі. Можливо, тому наш нарід вимирає – їжі дедалі менше, іноді ми просто не можемо докотитися до місцинки, де ще є трава та пташині яйця. Шкодую, але тобі краще пошукати інших товаришів, аби вирушити в похід на Ейнесунд. Когось дужчого, жвавішого та більш войовничого.

Однак Крамб наполягав:
– Ґупуте-Сторку, я про все подбав. З моєю допомогою твій нарід здобуде собі неабиякий добробут, а я виправлю несправедливість, від якою потерпаю. – І Крамб докладно розповів вождю все, що задумав (ну, майже все).

Ґупут-Сторк міркував ще зо три дні, а тоді звелів Крамбові зібрати ґупутів на раду – на ґупут-стортюнґ. І Крамб цілісінькій тиждень перекочував інших ґупутів ближче до вождя, а також збирав довкола траву, пташині яйця, равликів і все решту, що могло підтримати сили ґупутів під час ради – а радитися вони, вочевидь, збиралися довгенько.

Ґупути й справді сперечалися мало не місяць, а Крамб увесь цей час їх годував. Він виснажився та знесилився, однак ґупути второпали, як зручно жити, коли не треба перекочувати власну важезну голову туди-сюди та видирати язиком стебла та коріння з кам’янистого ґрунту. Мабуть, саме зусилля Крамба, які він доклав, аби прогодувати ґупутів, переконали їх пристати на його замисел, а зовсім не промова, яку Ґупут-Сторк тримав перед ними днів із десять, з перервами на сон, сніданок, обід і вечерю. І отак ґупути, врешті-решт, вирішили допомогти Крамбові.

Він збудував чотири вози; на три вози навантажив ґупутів – Ґупута-Бала, Ґупута-Рора та Ґупута-Хуґа, а на четвертий наскладав цілу гору припасів. І загін рушив на Ейнесунд.

Шлях видався карколомним: Крамбові доводилося самому штовхати вози, поповнювати запаси їжі та питва для ґупутів, годувати їх та підтримувати їхній дух. Щоразу, як перед ними поставали найменші перешкоди – пагорб, калюжа, чагарники – ґупути починали нарікати та проситися додому. Однак Крамбова жага помсти зростала щодня та лише підсилювалася тяготами й клопотами. І тому він без упину переконував ґупутів рухатися далі та без угаву змальовував їм, яке безтурботне життя, щедра смачна їжа та покірні слуги чекають на них попереду, вже незабаром. Тож загін повільно, але впевнено рухався до Ейнесунду.

І отак за якийсь час вони прибули до околиць Ейнесунду. Крамб негайно заходився валити дерева та будувати високі помости. Спорудивши три помости, він збудував ще й потужний воріт, за допомогою якого ще вдосвіта підняв ґупутів на помости. Тепер три велетенські голови – кожна завбільшки з будинок – височіли над верховіттям і дивилися просто на Ейнесунд.

На світанку бургомістра Ейнесунду розштовхали стривожені містяни: в лісі з’явилися три велетні, такі височезні, що їхні страшні голови здіймалися вище дерев! І велетні вимагали від ейнесундців данину! Бургомістр підхопився з ліжка, підтюпцем вибіг у двір, протер очі та побачив, що понад лісом справді височіли гігантські голови. Голови ворочали величезними жахливими очима, вимахували довгими чорними язиками та волали:
– Данина! Данина! Нести золото! Інакше смерть, вмирати, Ейнесунде! – так їх навчив Крамб.

Бургомістр перелякався, як всі інші містяни: велетні, здається, не жартували. Отже, ейнесундці заходилися тягнути до його будинку всі свої гроші та коштовності – їм дуже хотілося відкупитися від велетів, аби ті забралися якомога скоріше, і ніщо не порушували звичне спокійне й сите життя в Ейнесунді. Так вони навантажили золотом три вози – все, що назбиралося в кишенях, скриньках та схованках за довгі роки ярмаркового процвітання. Під волання, стогони та прокльони вози рушили до лісу – повезли данину велетням.

Коли вози наблизилися до узлісся, велетні заволали:
- Стояти! Кинути вози та іти геть, або усіх їсти! – і нажахані погоничі кинулося навтьоки, назад до Ейнесунду.

Коли погоничи зникли за поворотом, з лісу вийшов Крамб та перегнав вози ближче до свого табору. Там він звалив золото в заздалегідь викопані ями, прикрив ями гіллям, а порожні вози повернув на дорогу. Крамб вйокнув на коней, і вони потягли вози назад до Ейнесунду. Потім Крамб повернувся до ґупутів, адже їх тепер слід було добряче нагодувати. Він махнув їм рукою, і вони заволали до ейнесундців, які дотепер ще зі страхом споглядали велетенські голови над верхів’ям дерев:
– Ми прийти до Ейнесунд! Готуватися! Стати нам за рабів!

Тим часом вже засутеніло, і Крамб спустив ґупутів з помостів на землю та заходився годувати. Ґупути страшенно зголодніли на височині, отже, тепер вони жадібно поглинали все, що підносив Крамб. А той додав у їжу сон-зілля, та ще й такою мірою додав, що можна було не лише заснути, а й взагалі ніколи не прокинутися. Та зголоднілі ґупути, що вже звикли в усьому покладатися на Крамба, й гадки не мали щось підозрювати та знай собі ковтали нові й нові оберемки сон-зілля. Навіть коли їх почало хилити в сон, а їхні очі заплющилися, величезні чорні язики ґупутів хапали й хапали траву, що підносив Крамб. Іще кілька оберемків, і Ґупут-Бал, Ґупут-Рор і Ґупут-Хуґ захропіли, а ще за якусь годину їхнє дихання зробилося ледь чутним. І Крамб зрозумів, що його задум спрацював, він навіть трохи перестарався – адже ще стільки зілля лишилося! Тепер тільки й роботи, що довести справу до кінця – а це вже здавалося Крамбу дрібницею. Адже він здолав такі труднощі, порівняно з якими все інше й справді виглядало забавкою. І Крамб ще раз оглянув ґупутів, які вже зовсім не дихали, помилувався купою ялинового гілля, під яким сховав золото, та рушив до Ейнесунду.

В Ейнесунді панували жах і розпач: мешканці сиділи просто неба, де кого вразило горе, та ридали ридма. Бургомістр вештався серед них, не маючи змоги якось втішити ейнесундців, та губився в думках, як дати раду цьому лиху. Крамб підійшов до бургомістра; той підняв на нього очі, але навіть не вимовив нічого, тільки рукою махнув: мовляв, пропав Ейнесунд, кінець всьому! – та й собі заридав, наче дитина. Тоді Крамб сказав:
– Гей, ейнесундці, чи ви пам’ятаєте, хто я?

Крізь плачі та стогін йому відповіли помертвілі голоси:
– Так, пам’ятаємо, ти – Крамб, який отруїв гнома та був за це вигнаний з Ейнесунду назавжди. – А бургомістр розповів Крамбові про велетнів, непомірну данину та про загрозу велетнів обернути містян на рабів.

Крамб послухав, похитав головою та вигукнув:
– Якщо вибачитеся переді мною за несправедливість та кривду, яких мені завдали, я вас врятую. Мандруючи світами, я зазнав невимовних страждань і лих неймовірних, але й побачив чимало, і тепер я знаю, як вам допомогти!

Звідусіль до нього потяглися люди, вони втирали сльози та з надією на нього дивилися:
– Пробач нам, Крамбе, пробач і допоможи! Врятуй нас і дітей наших, врятуй славетний Ейнесунд! Пробач зло, якого тобі завдали!

Тоді Крамб сказав їм:
– Гаразд. Я пробачаю вас! Я допоможу. Я вб’ю велетнів і заберу в них ваше золото. А чи згодні ви обрати мене бургомістром?

Нещасні ейнесундці були згодні на все, аби позбутися велетнів, а бургомістр – той і сам негайно зняв з грудей та передав її Крамбові ланцюг із гербом Ейнесунду – терези та ріг достатку. Той почепив ланцюг на шию, міцно поцілував герб і вигукнув:
– Ховайтеся по хатах і не виходьте! Я йду битися з велетнями. Повернуся на ранок із перемогою та з вашим золотом – чекайте на мене вранці! – Сповнені надії містяни розбіглися по своїх оселях та позачиняли міцно двері й вікна, а Крамб з гордовитим виглядом попрямував до ґупутів. Він прихопив із собою три вози, запряжені добрими кіньми: досить вже самому гнути спину, скільки він рвав собі жили, а тепер задум можна довести до кінця без зайвих зусиль!

Крамб крокував дорогою, вйокав на коней та міркував, що тепер йому тільки й роботи, що привезти до Ейнесунду мертвих ґупутів і представити їх ейнесундцям як голови вбитих велетнів. А тоді можна й все золото повернути. Або й не все – можна збрехати, що велетні вже відправили частину здобичі додому. І Крамб ледь не підстрибував від втіхи, що сповнювала його серце: як же ж він все чудово придумав та вдало влаштував! А ті ейнесундці – несправедливі бевзі, жалюгідні йолопи, так їм і треба!

Та коли Крамб наблизився до місця, де лишив мертвих ґупутів, їх там не було: всі три ґупути зникли! Зникло й золото Ейнесунда, яке Крамб дбайливо сховав у ямі та накрив ялиновим гіллям – все, до останньої монетки! Та що ж це! Крамб у розпачі бігав лісом туди й сюди, однак ані ґупутів, ані золота так і не знайшов. Задум Крамба розсипався на порох просто перед його безтямними очима!

А що, гадав собі Крамб, а що як повернутися до Ейнесунду та розповісти, що він вигнав велетнів, а золото вони ще раніше встигли відправити в свою далеку-далеку країну, куди людині немає шляху? Ет, не слід було обіцяти ейнесундцям повернути золото! – вони й порятунку від рабства зраділи би, – ось які думки вирували в голові Крамба, коли він блукав лісом в пошуках ґупутів і золота. Та що поробиш! – доведеться повертатися до Ейнесунду.

Крамб вийшов на дорогу – а там на нього чекала нова несподіванка: всі три вози, якими він збирався доправити «відрубані» голови велетів до Ейнесунду, також зникли! І Крамб почимчикував назад у місто, дорогою вигадуючи бодай трохи переконливі виправдання, однак від розгубленості та нестями нічого путнього йому не вигадувалося.

В місті на Крамба очікувала ще одна несподіванка. Всі ейнесундці зібралися перед будинком бургомістра, а серед них стовбичили три ґупути – Ґупут-Бал, Ґупут-Рор і Ґупут-Хуґ – і вони справді стовбичили! Тепер вони мали короткі потужні ноги з довжелезними ступнями та короткі потужні руки з широченними долонями. Поруч із ними стояли три вози, по вінця завантажені золотом Ейнесунду. Що за халепа! – від здивування Крамб очманів, навіть мову йому відібрало від нестями!

Містяни, як побачили Крамба, негайно оточили його зусібіч, зняли з його шиї ланцюг із гербом і повернули його законному володареві, своєму старому бургомістрові. При цьому очі ейнесундців зловісно палали; Крамб зрозумів: трапилося те, що дощенту зруйнувало його задум, та й самого його запроторило в якесь незбагненне та невиправне лихо. Але що саме? І що сталося з ґупутами? – їхнє перетворення так вразило Крамба, що про свою власну долю він і думати забув.

Та відповіді на всі питання, якими картав себе Крамб, він отримав негайно: виявилося, що сон-зілля не тільки не вбило ґупутів, але й зробило з ними диво. В них з’явилися руки та ноги; отаким чином на нелюдські тіла ґупутів діяло зілля, що наводило на людей сон і навіть спричинялося до смерті. Ґупути, що за природою своєю були сумирними та навіть боязкими, від радості повернули золото ейнесундцям, а тепер намагалися довідатися від них, якою травою труїв їх Крамб, адже завдяки їй весь їхній нарід міг здобути руки та ноги! Коли ж ґупути показали містянам залишки сон-зілля, назбираного Крамбом для них, ейнесундці з гнівом та обуренням пояснили голованям, що Крамб, схоже, намагався їх вбити, а себе виставити визволителем міста від жахливих велетів-людожерів.

Спантеличений Крамб навіть не намагався заперечувати: його задум було остаточно зруйновано, разом із усіма мріями про помсту, про панування в Ейнесунді, тому тепер він цілком збайдужів геть до усього. Він тільки хитав головою та все згадував осліплого гнома: треба ж було йому пам’ятати, що ґупути – не люди, слід було йому второпати, що сон-зілля може діяти на них не так, як діє на людей! А він же мав достатньо часу та всі можливості, аби випробувати на ґупутах дію різних трав і коріння!

Суд на Крамбом відбувся без затримки. Містяни приставили до нього варту; під наглядом озброєних вартових йому слід було назбирати стільки сон-зілля, аби вистачило всім ґупутам для здобуття кінцівок. Потім Крамб повинен доставити зілля ґупутам, звісно, під охороною Ґупут-Бала, Ґупут-Рора і Ґупут-Хуґа. Щойно весь їхній нарід отримає руки й ноги, Крамбові надається воля – та якщо занесе його лихо до Ейнесунду або до землі ґупутів, хай начувається: на нього чекає люта смерть!

Крамб назбирав сон-зілля та відбув разом із ґупутами до їхніх країв, і більше про нього ейнесундці ніколи не чули. А Ейнесунд і досі відомий на цілий світ своїм ярмарком, а ще – оцією історією про Крамба та ґупутів. Щоправда, мало хто приймає її на віру: адже ніхто й ніколи ніяких ґупутів не зустрічав та про такий нарід навіть не чув. Однак тепер, коли в ґупутів є руки та ноги, – хтозна, можливо, вони й називають себе інакше?

(с) 2016, 2017, 2019, 2023

...перекинувся та потонув, а ми з ним опинилися у тому човні. Ми були з ним удвох посеред океану, за тисячі миль від будь-якої землі, малої чи великої, залюдненої чи пустельної, а так само й від торованих морських шляхів; без вітрила або бодай шматка парусини, щоб його нап’яти на щоглу, якої в нас не було; без весла або дошки, щоби зробити весло; без крихти їжі або засобу добути її в океані, що аж кишів нею, та всього лише з барильцем води на двох. Нам не було жодної надії на якийсь притомний порятунок або принаймні порядну смерть – навіть померти як годиться за таких обставин було ніяк. Смерть, що чатувала на нас, мала чимало обличь: спрагла смерть, голодна смерть, потопельна смерть, акуловида смерть, братовбивча смерть, людоїдна смерть, самогубна смерть, божевільна смерть і ще бозна-яка смерть, що чатує на людину в човні посеред океану, але жодне з тих обличь, які вже дивилися на нас порожніми очницями, не пропонувало нам нічого гідного та бодай прийнятного.

Але першим за нас узявся голод. Ми зазнали усіх його мук, цього повільного неспинного катування, невідступного ані вдень, ані вночі, та все згадували розповіді про моряків, які пережили, як і ми, трощу, дісталися берега, який виявився до них негостинним і залишив від прибульців самі кістяки в шкіряних обладунках. Ми згадали тих сердег, які раділи, що вижили після нападу кашалота, що потопив їхнє судно, а згодом вони живилися тілами своїх загиблих або вбитих товаришів, а потім вже хтось інший живився їхніми тілами, так що з понад двадцятьох вижило троє, з яких жоден потому не наважився бодай глянути в бік моря або корабля. З часом голод так ятрив нас, що ми вже нічого не згадували, а лишень марили їжею та прагнули їжі понад усе, навіть понад порятунок як такий, тому що шанси на порятунок були мізерні, а шанс здобути їжу, як тепер виявлялося дедалі наочніше, все ж таки був, і мали його ми обидва.

Так, настав той день, коли ми побачили одне одного не як страдницького товариша по нещастю, а просто як природній засіб від голодної смерті; на щастя, ця думка осяйнула та затьмарила наші напечені екваторіальним сонцем голови одночасно, і жоден з нас не отримав тієї переваги, яку за деяких обставин надає напад блискавичного божевілля. Ми одночасно накинулися одне на одного з одним і тим самим наміром і почали битися – ми билися затято, безжально, відчайдушно, не шкодуючи супротивника та себе самого, як б’ються на смерть, байдуже, чи супротивника, чи будь-кого з бійців, – так б’ються, коли вирішується все й назавжди. Ми гамселили одного кулаками та колінами, рвали кігтями, шматували зубами, били головами, наче бики або олені, що змагаються за свій рогатий гарем, до повного виснаження неабияких сил, наданих божевіллям, яке, на щастя, полишило нас разом із ними. Знесилені, заюшені, опритомнілі, ми впали на дно нашого човна, що якимось дивом не перекинувся під час бійки, а лишень начерпав бортами води; ми впали одне на одного навхрест, наче коханці, які ще відчувають хіть, але вже неспроможні ній коритися, адже вона вже спожила з їхніх тіл більше, ніж вони могли їй дати, свідомо або несвідомо, та опинилися за крок до останньої межі. Кажуть, така згубна хіть іноді охоплює тварин, що надто розплодилися, і вони вдаються до нескінченних спроб злягатися з подібними та неподібними собі, з істотами, неістотами та примарами власної уяви, ще, ще і ще, без відпочинку, і ці затьмарені намагання, що мали би стократ примножити їхній рід, кладуть йому мало не край – аж до наступного вибуху їхнього поголів’я та нападу такої згубної хіті.

Так ми й лежали деякий час, спливаючи потом і кров’ю та марячи щойно втраченим шансом здобути їжу, аж тут він поворухнувся та поліз закривавленою правицею до кишені; я збайдужіло спостерігав за цим рухом та очікував, що ось тепер він видобуде з кишені яку-небудь річ, яку можна застосувати як вбивчу зброю, аби один знесилений бідака прикінчив іншого. Натомість він видобув з кишені дещо інше: дві жовтувато-білі грудки, майстерно вирізьблені ним самим або кимось іще з риб’ячого зуба, тобто з бивня моржа; ці грудки були добре мені знайомі – охайні, важкенькі, ребристі, з заокругленими кутами, зусібіч поцятковані чорними вічками, ці грудки слугували нам доброю розвагою між вахтами, щоправда, та розвага вряд-годи закінчувалася бійкою, але бійку ми вже відбули, і тепер на нас очікувала лишень розвага – несподіване та приємне урізноманітнення нашого неситого рейсу, нашого худого плавання, нашої безхлібної мандрівки. Ось що мій товариш подбав врятувати з потопаючого судна у ту страшну мить, коли тієї на диво тихої ночі з невідомої мені причини воно перекинулося та пішло на дно разом із рештою команди та всім вантажем! Ні їжу, ні воду, ні гроші, ні папери, ні одежу, ні свою або чуюсь іще матроську скриньку, ні навігаційний прилад, ні вудку, ні капітанську скарбницю, ні зброю або бодай щось корисне посеред цих неосяжних вод. Забавку, гру, кості! То були кості! – ті самі кості, якими він володів майстерно, а решту команди навчив, ніби якийсь Паламед, що виринув з безодні часу, яка відділяла нашу безталанну посудину від Троянської війни та Гомера, виринув, аби навчити нас цій грі, як той навчив ахейців, що нудилися чи не десять років під стінами Трої.

Про Паламеда, Гомера, Трою та ще багато про що нам розповідав наш побожний перший помічник – о, він знав чимало, той помічник, і, мабуть, сподівався тими оповідками та проповідями слова Божого відволікти нас від усього, чим ми так старанно та повсякчасно губили свої душі. Як бачимо, марно сподівався! – можливо, через те, що помічник рятував наші душі від пиятики, бійки, брехні, розпусти та азартної гри, а загинули вони наглою смертю через трощу, як справжні мученики та через мучеництво своє мало не праведники; тепер, цілком можливо, ті душі прямували до раю та м’яко, по-доброму докоряли першому помічникові, який вже напевно прямував саме туди поперед їх усіх; а вони линули за ним слідом і докоряли йому тією невеличкою похибкою, якої він припустився у непритаманній йому справі душпастирства. На захист помічника варто було би визнати, що у притаманній йому справі, у судноплавстві та судноводінні, помилок він не припускався ніколи, і тому негаразд, що стався зненацька із нашим судном тієї незабутньої ночі, аж ніяк не міг вважатися його людським або навігаційним гріхом; це, можливо, спокутувало або пом’якшувало його невільний гріх у справі опікування матроськими душами.

Я дивився на ті майстерно, просто-таки вишукано вирізьблені кості, що на закривавленій долоні мого товариша здавалися білими, наче мармурові, такими білими, що аж сліпили очі, та згадував, як наш перший помічник, Господи помилуй його душу, докоряв нам, а насправді розважав, адже що краще, ніж розповідь, бувальщина або небувальщина, може розважити людей, знуджених одноманітністю тривалого рейсу без зупинок у портах?

– Нещасні грішники, – казав він, здіймаючи руки до неба, ніби закликаючи його в незаперечні свідки нашого нечуваного саморуйнування, – о ви, нещасні грішники, ледарі та самогубці, ви, хто марнує свій час за цією мерзенною грою! Ви, сини нечистого та найбрудніших повій Мадрасу, ви гірші за тих лідійців, які з усіх давніх народів, відомих Геродоту, дозволяли своїм дочкам вже змалку торгувати собою, аби зібрати посаг і вийти заміж. Так, ви гірші за них, адже лідійці винайшли гру в кості, а так само деякі інші ігри, аби розвагами відволікатися від нищівного голодомору, що кілька років поспіль плюндрував їхню країну через недорід, суховій, сарану та вкрай безладне правління їхнього поганського царя на ім’я Атис, син Манеса. А ви, розпусники та шибеники, ви розважаєте себе цією грою не через нужду та голод, а через пересит, кидаєте кості, набивши кендюхи їжею!

І він гірко сміявся, мабуть, через невідворотну згубу наших душ і неспроможність наших мізків, нездатних опанувати всю іронічну суперечливість такого збігу. О, уявляю собі, як гірко наш перший помічник посміявся би тепер, коли цей збіг досяг, а точніше добіг повної довершеності: коло, що почалося з можливого голодування якихось лідійців, можливо, вигаданих тим Геро-як-там-його-дотом, аби пояснити, де та навіщо взялися в світі такі кості, шахи та м’яч, – те коло наразі замкнулося нашим голодуванням, порятунок від якого нам обіцяли кості, винайдені тими лідійцями через той самий голод. Але першого помічника у човні або деінде в цьому світі вже напевно не було, тому засміявся я сам – все ж таки було у всьому цьому чимало іронії: кості, якими лідійці відволікалися від голоду, тепер повинні були нас прогодувати, аби ми самі не перетворилися на кістки, з яких хтось би міг вирізьбити нові кості – а чом би й ні? І я знову засміявся, уявивши собі деякий галасливий базар у славнозвісному месопотамському місті Самарра, посеред якого дехто, по чорні очниці вбраний у щось на кшталт савану з павутиння, вигукує над своєю яткою, оточеною цікавими роззявляками та неробами, що від ранку до ночі невтомно торгують витрішками на тому базарі: «Кому з панської, кому з селянської, а ось-де, прошу, дещо особливе, – морські кісточки!»

Ось що він тримав на долоні – два жовтувато-білі кубики з чорними вічками, розташованими у суворому порядку, започаткованому у Лідії ще за часів нечестивого Атиса, сина Манеса, який вимагає, аби додавання вічок на протилежних гранях неодмінно дорівнювало сімці; можливо, то було священне число тих поганців, а може, то було нагадування про сім корів вгодованих, яких зжерли сім корів худих, що вилізли з Нілу. Моя особиста прихильність була на боці чотирнадцяти фараонських корів, і не через навіяну голодом любов до яловичини або примхливу неприязнь до лідійської «сімки», а через те, що кості, підпорядковані закону «сімки», можуть вигнати зі стайні можливостей худу або тучну корову, тобто «два» або «дванадцять», та все одно дотримаються того закону. Тримав мій товариш ті кісточки на закривавленій долоні та дивився мені в очі так промовисто, що я зрозумів його без слів; якщо чесно, я збагнув його пропозицію, щойно побачивши ті грудки, і не просто збагнув, а й радо її прийняв. Та хоч я й збагнув, і прийняв, а мороз таки подер мені по шкірі – певно, тут, майже на екваторі, морози трапляються виключно такого бентежного ґатунку; а власне, що й чому аж так мене збентежило? – ось щойно ми з ним билися, тому що збиралися вчинити одне з одним набагато гірше, ніж те, що він пропонував тепер. Тепер це було геть інакше – навіть якось шляхетно, адже ми усувалися від будь-якого зазіхання одне на одного та передавали сю делікатну справу в руки неупередженої та байдужої долі, жодному з нас іще невідомої, але вже позначеної на гранях кісточок чорними вічками, наче вогняне послання Всевишнього вавилонському царю Валтасару – «міна, міна, шекель та півміни» – і будь-яке з цих послань могло випасти будь-кому з нас, що й робило це рішення шляхетним.

Але шляхетність і божевілля несумісні, тож я й собі подивився йому в очі; все було в тих очах – і звичайна для моряка забобонна надія на щасливу долю, яка ніколи його не полишає, і цілком поміркована думка про нагальне та насущне, якій будь-які забобони, переконання та вірування не завада та не перепона: адже мертве тіло під таким пекельним сонцем швидко би засмерділося та перетворилося на купу отруйного лайна, яке доведеться згодувати акулам, ось тим, що юрмилися навколо нашого човна в пожадливому очікуванні, наче дещо прямолінійне нагадування пам’ятати про смерть; все це я побачив у його очах, лишень божевілля не було в них – на диво ясні були ті очі, прозорі, чисті та незатьмарені, можливо, через тривалий і суворий піст, який звільнив його дух від будь-яких грубих земних домішок, а можливо, через надію уникнути смерті через той піст, що аж так затягнувся, адже наразі та надія знайшла нехитку підставу. Так, це була шляхетна, рятівна, єдина, а тому цілком прийнятна пропозиція, на яку і варто, і гідно було пристати. І тому я нічого іншого не запропонував, а лишень схвально кивнув, подумки подякувавши тим заблукалим у поганстві, нужденним, гнобленим царем-нездарою, проте винахідливим лідійцям, у існуванні яких і походженні гри в кості я ось щойно незаперечно та остаточно переконався.

Мій товариш затиснув кості в закривавленому кулаці, потримав із хвилину, потім потрусив, різко розтулив пальці та впустив кості на лаву. Йому випало «чотири» та «п’ять», а я згадав, що серед усіх нас на борту він був найщасливішим гравцем. Але угода є угода! Я накрив долонею ті колись майже білі, а тепер червонясті кубики, та відчув, які вони гарячі, напевно, розпечені теплом його долоні, лихоманковим теплом азарту та сподівання, – присягаюся, що гарячкове тепло його долоні, передане мені через ці доленосні кубики, означало тепер більше, ніж означав би підпис кривавим відбитком пальця під нашою угодою, яка через це тепло зробилася незламною. Тому я рішучо та навіть якось весело потрусив кості в кулаці, а потім повільно розтулив пальці та випустив їх з долоні на лаву, наче відпустив зі шворки двійко навчених мисливських псів, які мають схопити та принести мені вже поранену здобич; вони швидко покотилися спершу в різні боки, тоді назустріч одне одному, ніби обтинали невидиму чирву, намальовану на лаві; ось вони зустрілися, вдарилися, відкотилися праворуч і ліворуч і нарешті зупинилися. Мені випало «три» та «два», а йому – перша за багато діб вечеря.

Зізнаюся, я мало не пожалкував про нашу угоду та започатковану нею гру, коли він узявся за ту свою вечерю, першу за багато зголоднілих діб. Мало не кожен потерпав від ран, і ті рани бували різної тяжкості та природі – колоті, різані, колото-різані, рвані, завдані холодною або вогнепальною зброєю або якимсь мирним предметом, що невдало трапився на шляху, але всі вони були заподіяні іншими, зовні, а головне зненацька, так, що ти не очікував їх здобути або сподівався уникнути. Цивілізована людина при здоровому глузді нездатна заподіяти шкоду собі самій – а тут, на цьому човні, та людина погодилася на дещо гірше: схвалювати та терпіти заподіяння собі шкоди, бачити, знати, спостерігати, як ту шкоду завдають у вкрай болючий та мерзенно повільний спосіб. Але гра є гра! – не всі ставки переможні, але не всі – програшні, втішався я, мало не знепритомнівши від болю. І справді, мені пощастило наступного дня, коли мої «десять» побили його «сімку», а це ще один і доволі переконливий доказ на користь єгипетських корів – хіба ж священне число може прирікати свого шанувальника на таке от катування?

Та незабаром я збагнув, що головним у нашій грі було дещо особливе та цілком несподіване, а зовсім не порятунок від голоду, або азарт, або те страхітливе та моторошне, що вбачали би в ній сторонні та, перепрошую, ситі глядачі. Хоча хтось з нас щодня страждав від нової рани, а хтось тамував свій голод, це не принесло на наш човен розбрату або жаги помсти. Нашу справу вирішував випадок, до суду якого у образі двох поцяткованих кісточок ми зверталися як рівні та нічим незаплямовані особи, а він за своїми власними законами, незалежними від нашої волі, вільними від підкупу, упередження або залякування, обертав своє рішення на користь котрогось з нас, йому особисто байдуже котрого, а другого прирікав, натомість наступного разу робив те саме з першим – або знову з другим, отже, ніхто не мав підстав на те рішення скаржитися та куди те рішення оскаржувати. В тому, що ми чинили одне з одним, не було нічого навмисного або особистого, наші дії, чим би вони не здавалися, були вочевидь вільні від неприязні, ненависті, помсти або розрахунку, а за всім і наді всім стояла наша угода, тобто річ, непідвладна навіть випадку; навпаки, це випадок корився угоді, без якої він не зміг би щось вирішувати на цьому човні. Справді, не пригадаю іншого судна, на якому би панувала така справедливість, таке братерство, така злагода, на якому би так добре велося кожному члену команди!

І отак воно неухильно велося деякий час, а час ми рахували не за сходом і заходом сонця, а за шматками плоті, які зникали з наших кісток. Часом одному з нас щастило, і котрийсь з нас – направду байдуже котрий – перемагав і раз, і другий, і тоді у справу втручалося щось невидиме, або небачене в цьому світі милосердя, або повсюдний в ньому тверезий розрахунок, але те щось робило переможця поміркованим, і його друга поспіль вечеря завжди бувала помітно скромнішою за його першу вечерю. Кожному з нас варто було дбати про іншого так само добре, як він дбав про себе, і ми дбали та, можливо, вперше чинили так, як закликав нас завжди чинити із іншим сердега перший помічник, вимахуючи над нашими головами зачитаною Біблією. Дбати, аби прожити довше, аби здобути увесь можливий за таких обставин час, достатній, аби вітер і течія посунули наш човен до тих місцин океану, де можна було зустріти купців, китобіїв або військових. І ми дбали так добре одне про одного, як тільки могли, тамуючи голод, який підсмажував нас зсередини так само, як оте кляте сонце над нашими маківками підсмажувало нас зовні, – підсмажував і спокушав відхопити якомога більший шмат і не зупинятися на цьому.

О, так, не зупинятися! – я не питав його, але бачив у його очах той самий вогник, який палахкотів у моїй голові щоразу, коли мені щастило повечеряти. Виховання, церква, громадський осуд, закони держави, традиції, звичаї, всі оці наші суспільні «годиться та не годиться» міцно вбилися в голову, вкарбувалися в сумління, тому кожна вечеря була актом дуже складної природи. Спершу я радів, коли мої «десять» або «дванадцять» побивали його «вісімку», мій спраглий та зголоднілий рот аж заливало слиною, та водночас я відчував, як ота примара, та безтілесна абстракція забороненого та гріховного перетворювалася на цілком матеріальну річ, на заваду, щось на кшталт порогу, який слід здолати, або замкнених дверей, які треба висадити, аби здобути щось вкрай бажане. А там, за цією здоланою перепоною, виявлялося дещо інше – там була необорна спокуса; гадаю, саме нею людину приваблює зло – воно заборонено всіма шанованими у суспільстві настановами, відкидання яких є з погляду суспільства злочином і гріхом, а за всіма проявами та відчуттями – проявом влади найвищого порядку, по суті, священної влади, і саме тому зло є таким звабливим і спокусливим, а кожен акт вчинення зла є таким неймовірно потужним задоволенням.

А ще ми вкотре відкрили для себе іще дещо, про що ми вже знали, але чому не надавали гідного значення; це дещо, напевно, варто було кинути на шальки терезів, на яких важили чесноти та провини нашого першого помічника. Так, це він, марно намагавшись утримати нас від згубних пристрастей, якими розважається цілий рід людський, прищепив нам пожадливу любов до історій, оповідок, розповідей, переказів і всього того, чим забивав перший помічник наші непутящі, грішні та, як не крути, приречені голови. Тому на нашому човні так було заведено, що за тими трапезами, коли ласував лиш один з нас, ми розважали одне одного розповідями з нашого морського життя, і клянуся вам, що прагнули ми тих розповідей так само пожадливо, як і шматка м’яса. Я розмірковував, що саме нас вабить в цих оповідках і побрехеньках, які не насичують шлунок, і дійшов думки, що оповідач, пліть якого споживає слухач, не є стравою на столі слухача, а є він рівним слухачеві, тобто таким самим учасником трапези, тому що слухач має від оповідача поживу не самій лише власній плоті, а й духу своєму. Правду казав наш перший помічник, тицяючи пальцем у Святе Письмо, не хлібом єдиним живе людина – але лишень тепер, на цьому човні, обгризаючи крихти плоті з кісток ближнього свого та розважаючи одне одного розповідями, ми збагнули, що це твердження не лише вказує на розмай людських потреб, які сягають від поживи для шлунку до поживи для цікавості, а й направду слугує моральною засадою суспільства, а надто такого, що складається з двох приречених на обопільну смерть у шлунку брата свого. Так, пліть тамувала голод плоті, а розповіді тамували голод духу; до того ж, згадування та розказування відволікали від інакше нестерпного болю.

Якби гра в кості завжди відбувалася за більш-менш рівномірним чергуванням перемог і поразок, грати в неї були би нецікаво; можливо, ніхто би тоді не переймався тим, аби спорядити корабель, винайняти команду, здолати чималу відстань, уникнути найрізноманітніших небезпек, вполювати моржа, звіра велетенського, а коли розлючений – відчайдушно сміливого, рухливого та не менш руйнівного, ніж ті кашалоти, що здатні топити китобійні судна; ніхто би не переймався тим, аби видрати з щелепи упольованого моржа його важезні міцні бивні та доправити їх майстру, який би вирізьбив із них дві поцятковані чорними вічками кісточки. Можливо, якщо кидати ті кісточки достатньо довго, наприклад, стільки тисяч років, скільки минуло від безладного правління прикрозвісного сина Манеса, то співвідношення виграшів і програшів буде саме таким, один до одного; але жодна партія ще не тривала так довго або достатньо довго, зате чимало партій тривало достатньо, аби гра в кості або орлянка виявила той примхливо-звивистий шлях, яким вона, можливо, й прямує до абсолютної рівноваги. Заради цього й сідають гравці за стіл або на голу землю, тільки заради цього – це фукс, фарт, фортуна або смуга удачі, коли більш-менш рівномірне чергування поразок і перемог перетворюється на суцільну одноманітність виграшів, і що довше вона триває, то краще. Той гравець, якого спіткала прихильність Фортуни, сам перетворюється на її втілення та уособлення, а ще – на талісман: навколо нього миттю збирається юрба виснажених і знедолених азартом гравців, і кожен смиренно тягнеться, щоби бодай торкнутися його правиці, благословенної південним Тотом, північним Гефіоном і рештою східних і західних богів удачі, чи бодай потриматися за край його одежини; ні, цей дотик не зцілює сліпих, розслаблених, прокажених і кровоточивих, не воскрешає померлих, не живить голодних, не тамує духовну спрагу, але через нього може перейти до інших часточка удачі – а іншого в цій юрбі не прагне ніхто.

Так, на нашому човні сталося те, чого понад усе прагнуть і лише час від часу здобувають гравці в будь-які азартні ігри – а як не подивися, обраний нами спосіб виживання був азартною грою, можливо, найазартнішою з усіх ігор, якими розважалося людство через голодування або пересит, і найазартнішим з усіх відомих йому способів виживання. Отже, мені щастило п'ять діб поспіль, і п’ять діб поспіль я виявляв дедалі більшу поміркованість і турботу про ближнього свого, коли споживав свій черговий виграш; та коли на п’ятий день я схаменувся, зрозумівши, куди ведуть мене моя неспинна фортуна та моя заощадлива і дбайлива поміркованість, то користі від них обох вже не було ніякої – надто пізно я це збагнув, захопившись своїм везінням, яке наразі поверталося до мене своїм іншим боком. До того ж, ми підтримували життя одне одного вже доволі тривалий час, а можливості наші були обмежені не так обставинами, як обраним нами способом: ми так-сяк животіли, але не відновлювалися. Тому на п'ятий день, коли мені випали дві «шістки», а мій товариш вже й рукою до кісточок не здатен був сягнути, я не відмовлявся від перемоги та влаштував собі королівську вечерю, якою, щоправда, насолоджувався тепер вже на цілковитій самоті – і хай поб’є мене грім, хай свідчить перший помічник і вся наша нещасна команда на Страшному Суді проти мене, якщо я не сумував за своїм товаришем! Ще б пак сумував, тепер, коли я мав вдосталь їжі та міг більше не стримуватися, мені його бракувало як ніколи; певен, так само сумував би й він, якби п’ять кидків поспіль щастило йому. Адже не хлібом єдиним живе людина!

Три дні я нестримно ласував і безмірно сумував, а коли рештки почали смердіти, я виголосив над ними «Тіло ж нехай прийме море», як завжди у таких випадках виголошували капітани всіх суден, на які приводила мене доля, і море прийняло тіло або те, що від нього залишилося. Точніше, не море, а ті страховидні акули, що повсякчасно кружляли навколо човна, приваблювані краплями нашої крові, що стікала на дно човна, змішувалася там із морською водою та поступово просочувалася крізь дошки у воду за бортом; щоправда, бенкет їхній виявився доволі скромним, адже їстівного на тому кістяку залишилося зовсім небагато, трохи менше, ніж на моєму власному, але вони зраділи й тому та спожили все до останньої крихти. Я дивився на акулячі розчахнуті пащеки, їхні тупі очі та дужі плавці та хвости, що пінили воду навколо решток мого товариша, та похмуро міркував, чи не додати до їхнього меню останню страву, десерт, хай і змарнілий та подекуди обдертий до кісток, але безсумнівно готовий з усіх боків для негайного вживання. Самота – розмаїта річ: колись це суто географічне явище, інколи це стан речей, іншим разом – стан духу, а за певних обставин це ніщо інше як одне з обличь смерті; в моєму випадку, здається, це все збігалося. В якомусь очманінні, спричиненому чи то видовищем акулячого нуртування навколо решток мого втраченого назавжди товариша, чи то думками про самогубство, я звів очі та помітив вітрило – багато вітрил; вони, наче гора або радше пухка біла хмара, велично здіймалися з-за обрію. Це був корабель, він прямував до мого човна, а я дивився на нього, і моїм обличчям котилися сльози. Ні, то не були сльози щастя або розчулення через те, що корабель щойно сполохав мою самогубну смерть, яка майже зіштовхнула мене у акулячі зявища, та ось-ось мав врятувати мене від інших смертей, що кружляли навколо, - спраглої, голодної, потопельної, акуловидої, божевільної та решти смертей, що чатують на людину в човні посеред океану. Ні, це були сльози скорботи за товаришем, який пройшов зі мною цю путь, таку ж, мабуть, мученицьку, якою була скорботна хода Спасителя і Господа нашого Ісуса Христа, пройшов аж до самого кінця, але загинув просто на порозі порятунку, наче корабель, який здолав усі небезпеки та несподіванки відкритого моря, обійшов усі його пастки та затонув разом із усією командою попід самими причалом. Крізь ті скорботні сльози я оглянув човен, чи не лишилося в ньому або на ньому якогось сліду чи спадку від мого товариша, але крім двох поцяткованих чорним кісточок, які вже тепер зберігалися в моїй кишені, в човні не було жодного спомину про небіжчика, а плями його крові нічим не відрізнялися від плям моєї. На воді навколо човна також ніщо не свідчило про нього – ті ненажерливі почвари акули не залишили на своєму рухливому столі ані клаптику одежини, ані черевика або шкіряного паска; вони й самі вшилися десь, мабуть, відчуваючи, що тут їм більше нічого не перепаде.

Коли мене підняли на борт рятівного судна та вклали на палубу, а лікар зрізав мій пошматований і закривавлений одяг, аби оглянути мої рани, серед матросів, які скупчилися навколо, пролунав нестримуваний зойк, сповнений жаху, а деякі легкодухи, що неодмінно знайдуться в кожній команді на будь-якому судні, втратили свідомість та попадали долі, наче лантухи картоплі. Лікар наказав вкласти мене на ноші та віднести до його каюти, а сам тим часом нахилився над зомлілими матросами, аби повернути їх до тями та, принагідно, роботи. Потім лікар обробив і перев’язав мої рани, залишив мені питво та їжу, і мені дали спокій, аби я набрався сил для принагідного у таких випадках розслідування. Його чинив капітан, якому я повідомив своє ім’я, а також імена капітана, усіх його помічників, а також боцмана та матросів, назву нашого судна, порт його приписки та дату, коли воно потонуло. «Це мало не два місяці тому», зауважив капітан і аж здригнувся, мабуть, пригадавши видовище, яке відкрили йому скальпель і ножиці суднового лікаря. Та я бачив, що найбільше його цікавило інше, чи при здоровому я глузді, адже лікар напевно повідомив йому про походження моїх поранень, які я, опустивши очі, назвав самочинними, заради порятунку від голодної смерті, яка мало не спіткала мене під час моєї самотньої мандрівки океаном. Я дозволив капітану розпитувати мене стільки, скільки йому заманеться, охоче та розлого розповідав про мій останній рейс і вкрай коротко та уривчасто про мої самітницькі поневіряння у човні. Нарешті, капітан задовольнив свою цікавість і вже був пішов, і я би залишився сам на сам із лікарем, але той, зупинивши помахом руки капітана та походивши – радше побігавши – туди й сюди своєю охайною каютою, обережно зауважив, що на банках, лавах і бортах човна чимало кривавих плям, дуже багато, stricto sensu, а на моєму тілі є одна або дві-три рани, які навряд чи можна завдати собі власноручно та самотужки, при здоровому глузді або глузді хворому, в стані insaniae. Капітан на це не зауважив нічого, а я відповів їм обом, що щиросердно не бажаю ані лікареві, ані капітанові, ані жодному члени команди цього судна, ані будь-кому іншому, навіть своєму найзлішому ворогу або останньому покидьку людства, зазнати на власному досвіді обставин, за яких може статися з людиною те, що за більш сприятливих обставин видається їй самій або іншим неможливим або й підозрілим, але моє сумління чисте, на ньому немає таких плям, які спаплюжили той човен, на якому я саме так надмірно і потерпав. Лікар щось хотів зауважити, але капітан прорік велично, що «розслідування закрито» та й пішов собі; на тому ця розмова припинилася, а коли наступного тижня я так-сяк видерся на палубу, то від мого човна залишився самий лише кінець, що волочився за судном; стерновий повідомив, що човен мій потонув, а мотузка обірвалася під вагою човна та води, що він набрався. Кепський, між іншим, був човен, сказав я стерновому, постійно, бачте, набирав воду, я просто знесилювався її вичерпувати, ані вдень, ані вночі не можна були зупинятися, і нікому було мене змінити на цій авральній вахті. А десь за три тижні судно дісталося берегів Австралії, куди воно прямувало з вантажем лісу та цементу; я вже достатньо оклигав для самостійного життя на березі, але все ще був заслабкий для морської справи, тож я зійшов на берег у Перті, аби відновити сили та здоров’я. Капітан зважив на мої прикрі обставини та видав мені п’ять фунтів з власної кишені, ще два фунти назбирала поміж собою команда, один тільки лікар не дав мені нічого – ані своєї лікарської поради, ані свого доброго побажання, ані бодай фартингу грошей, і на тому ми розпрощалися: судно попрямувало до Англії, а я подався шукати якогось пристойного житла для моряка, який понад усе прагне затишку та відпочинку, на кожному кроці відчуваючи біль усіх своїх ран та ушкоджень, видимих і невидимих, декотрі з яких так ніколи остаточно й не загоїлися.

…Та як не крути, а ту партію я виграв.

2021

Літував малий Юрко на селі. Звалося те село Олександрівка, лежало на березі Дніпро-Бузького лиману, а Юрком вважалося найкращим місцем у цілому світі.

Всі літні дні на селі починалися однаково. Юрко виходив з напівтемних прохолодних сіней на подвір’я, де вже заклопотано квоктали кури. Сліпуче сонце змушувало його заплющити очі та замружити їх так сильно, що перед ними пливли бузкові плями з яскраво-жовтими окрайцями. Потроху розплющивши очі та звикаючи до сонячного світла, що й досі мало бузковий відтінок, хлопець опинявся перед «басинею»: так називалася споруда, зовні схожа на криницю з мурованою цямриною. Та насправді то був підземний резервуар із мурованою горловиною та дерев’яною кришкою на ній: в таких басинях прилиманські села тримають запас води. Вода в Юрковій басині ховалася на самому денці, так глибоко, що зверху її світле кружальце здавалося завбільшки з кишенькове люстерко. В тому люстерку вдень відбивалася чиясь розпатлана голова, а вночі – кілька мерехтливих зірок. Над басинею стирчала невисока «маслина», така старезна, що лиш кілька її гілок досі вкривалося вузеньким сріблястим листям, та вже не бувало на ній ані жовтого запашного цвіту, ані терпких зеленкуватих ягідок. Згодом Юрко випадково з’ясував, що їхня сільська «маслина», як і біблійна «дика маслина», по-справжньому, по-науковому, зветься «лох вузьколистий» та є родичкою не оливкового дерева, а обліпихи. Отже, Юркові земляки у справі іменування предметів уподібнювалися чи то древнім ізраїльтянам, чи то перекладачам біблійних текстів.

Звикнувши до світла та мимохідь помилувавшись на басиню та маслину, Юрко з розгону пірнав у довгий-предовгий літний день. А той день своїм плавним неспинним плином і справді нагадував саме це – пірнання в зеленкувату воду Лиману, на березі якого лежало село.

…розбігаєшся, відштовхуєшся ногами, трохи летиш і пірнаєш, занурюєшся, і ось вже зусібіч оточений теплою, солодкою, ніби прозорою та водночас зовсім для очей не проникною водою. Ти весь нею охоплений і схоплений, прийнятий і обійнятий цією неглибокою ласкавою водою, під якою так легко заблукати, втратити напрям, якби не близьке піщане дно під ногами та зеленаво-біле ламке та стрибуче сонячне коло на поверхні. Вода – тепла, нерухома, суцільна, без шпаринок, домішок і прогалин; рух свій всередині води неможливо побачити, виміряти, його можна лише відчути, зате вже відчути одразу всією шкірою, від маківки до кінчиків пальців на руках і ногах …

Ось і ті літні сільські дні були такими самими цільними та суцільними, як вода, та відчувалися, як рух під водою, одразу всією шкірою. Зранку Юрко пірнав у день, аби виринути з нього лише ввечері, коли над Лиманом загорялися перші зорі, виринути та незчутися, як іще один день проминув-промайнув. Через багато років один з його університетських приятелів приказував, запалюючи цигарку: «Я не палю, я структурую час». А той літній сільський час не мав ніякої структури, не мав і не потребував її, як не потребують нічого понад себе такі речі як щастя або кохання.

Втім, були в того літа свої маленькі вади. Ким би Юрко себе не уявив, на кого б не перетворився заради ігри, його вбрання завжди було незмінним: плавки або шорти, а коли не коли додавалася футболка або сорочка. Індіанці, пірати або запорожці, Робінзон, капітан Пітер Блад або юний Роберт Грант та й загалом усі, кого втілювали його фантазії, хизувалися цим легковажним одягом. Нічого не поробиш – спека, запаморочлива південноукраїнська спека! Спочатку це дещо засмучувало Юрка, та згодом його уява навчилася перетворювати дійсність на що завгодно, разом із плавками або шортами, цілком, до найменших дрібниць і без жодних зусиль.

Олександрівське літо минало так само плинно, як кожен його день, тривало довго, а в осінь перетікало непомітно. Небо, лише вчора розпечене до безбарвності та вдалині непомітно сполучене з водами Лиману, наливалося холодною синявою та подавалося кудись вгору, набагато вище за довгасті хмарини, яких не бувало влітку – а тепер їхні хвилясті смужки заснували небо від обрію до обрію. Хмарини ті звалися «перистими»; так пояснив Юркові тато – мореплавець, вигадник і жартівник, проте на жодні пера вони схожі не були. Понад усе вони нагадували розоране поле або гребенясте піщане дно Лиману під берегом у найповніший – «мертвий» – штиль. У зелених пасмах осоки та рогозу над Лиманом з’являлися жовті смуги та плями. Сам Лиман змінював свій літній зелений колір на осінній, жовто-коричневий. Чорнішали та безлюдніли прибрані городи та лани. Проступав і яснішав обрій: небокрай вже не губився у паркій димці над Лиманом, а рішучо відтинав води від небес. Юркові завжди здавалося, що за тією тонкою лінією обрію над Лиманом лежала якась неймовірна, казкова, безкрая далечінь. Та коли років за двадцять він таки потрапив за той обрій, нічого такого там не було. А був там лівий берег Лиману, такий самий, як правий: сірий пісок, очерети, рогози, купи «маслин», рибальські човни, села, поодинокі хутори. А далечині – немає; тоді ж, у дитинстві, вона була, точно – була!

Зміна сезону для малого Юрка мала суто практичний сенс. Змінювалися його розваги та простенькі господарські обов’язки, починався новий шкільний рік, от і все. Осінь так осінь. Зате восени ігри впритул наближалися до реальності – адже Юркові герої, нарешті, могли хоч якось вбратися за легендою гри замість того, аби силою уяви перетворювати плавки на лицарські обладунки, піратський камзол або солдатську шинелю.

Того жовтневого дня від самого ранку Юрко був військовим моряком, матросом, щоправда, на суходолі. Зате його голову прикрашала безкозирка, знайдена серед старого мотлоху в курнику. Безкозирка була справжнісінька: чорна, з чорною ж стрічкою, оздобленою бронзовими якірцями на кінцях, лакованою вишневою зірочкою в оточенні золотого листя на кокарді, щоправда, від напису на околиші зберіглося лише одне слово, зате ж яке промовисте – ФЛОТ! А ще цей шикарний кашкет пронизливо тхнув пилом і смердів курями, тому Юрко, прикрасивши ним голову, без упину чхав і витирав сльози, що наверталися на очі від смороду. Та все одно, це була чудова знахідка, яка скасувала усі його ігрові плани вчорашнього дня та надихнула нові. Відтак усі бойові дії переносилися на море або принаймні на морське узбережжя.

Безкозирка була завелика та повсякчас звалювалася з Юркової голови, хоч стрічкою її до вух прив’язуй. А ще босоногий моряк вбрався у задовгий, йому аж до колін армійський кітель горохового кольору; отже, невтаємниченій людині було складно здогадатися, що хлопчина саме матрос, а не партизан, полонений або мародер. Але хлопця це не обходило: час воєнний, комунікації ненадійні, постачання обмежені, отже, вередувати не доводиться. Коли ж він готувався до атаки та затискав у зубах шорстку чорну стрічку, то відчував себе «братішкою» – відчайдухом-паливодою, неприборканою «полундрою» аж до останньої смужки на уявній тільняшці.

Перебіжками, притримуючи рукою безкозирку, Юрко дістався від погрібника до величезної кам’яної брили під старою абрикосою. Сховався від «німців» за брилою, сьорбнув води з м’ятої армійської фляжки та скривився – теплувата вода гидко відгонила металом. Зате кампанія складалася цілком щасливо: він ще не отримав ані подряпини, а «німці» вже зазнали важких втрат. Однак щось Юрка бентежило; ця незрозуміла тривога з’явилася ще вранці, коли він милувався безкозиркою на голові власного відображення у відрі з водою, що стояло на лаві під літньою кухнею. Щось було не так.

Аж тут Юрко почув чиїсь кроки та обережно визирнув з-за брили. До абрикоси перевальцем наближалася бабуся. Вона несла широченні граблі з надзвичайно довгим руків’ям, відполірованим до блиску її працьовитими руками. Ті граблі були такого розміру, що могли би слугувати літерою «Т» у розкиданому на каліфорнійському пагорбі слові «HOLYWOOD», якби в томі слові була така літера. Бабуся та граблі Юркові нічим не загрожували, тож він знову влаштувався за брилою та замислився.

Що ж воно було таке, що його бентежило? Адже тепер він мав усе для повного перевтілення за грою: справжню флотську безкозирку, справжній армійський мундир, справжню солдатську флягу, дуже правдоподібну дерев’яну гвинтівку, дві саморобні «трофейні» гранати та навіть патронташ, також справжній. Щоправда, патронташ був цивільний, мисливський, зате поширював ні з чим не зрівняний аромат пороху. Лиман, тобто море – море видилося звідусіль і скрізь і супроводжувало Юркові суходільні маневри потужним неспинним гулом осіннього прибою.

Але все одно чогось бракувало, щось бентежило, муляло, псувало гру, яка нібито стільки обіцяла. Юрко ніяк не міг второпати, що було не так, адже зазвичай гра з набагато біднішим реквізитом полонила його уяву цілком та не відпускала до ночі та навіть вночі, триваючі в сновидіннях. Така гра вже не була грою, а Юрко вже не грав – він жив.

Розгублений і засмучений, він забув про «німців», підвівся з-за брили, заклав руки за спину та почав походжати туди-сюди під абрикосою. Він міркував про такий жалюгідний провал такого чудового ігрового замислу та впівока спостерігав за бабусею, а та собі рівномірно працювала своїми величезними граблями. Під абрикосою поступово росла купа листя, гілочок, всохлих зморшкуватих абрикосів і сухого бур’яну. Руків’я граблів сяяло, наче ложа гвинтівки Мосіна зразка 1891 року, якою Юрко милувався щоразу, коли відвідував Херсонський краєзнавчий музей.

Він стягнув з голови безкозирку, чхнув і з жалем торкнувся пальцем лакованою зірочки. Його сподівання не виправдалися – навіть з таким чудовим кашкетом, кітелем і всім рештою гра лишалися всього лише грою, таким собі «нібито», яке ніяк не перетворювалося у «насправді». Якби він був дорослішим, вигукнув би сам до себе: «Не вірю!» Юрко зітхнув, знову напнув на голову смердючу безкозирку та вирішив податися до моря, тобто Лиману. Може, над водою щось вийде? А ще можна спробувати змінити хід подій, додати переконливості та правдоподібності – не дарма кажуть, на війні як на війні, тобто бувають поранені, бувають вбиті, з обох сторін. Хай би було так: ворожий снайпер дочекався моменту, коли Юрко з’явився над бруствером, прицілився та натиснув спуск…

БАХ! – щось і справді поцілило Юркові в лоба, і так сильно, що він, коротко змахнувши руками, гепнувся навзнак. Все, що малювала уява, раптом відбулося насправді, і снайпер, і куля, і поранення – тому він спершу здивувався, а тільки потім помітив і відчув біль. А ще він почув бабусин лемент, який наче віддалявся, а потім йому відповів мамин голос – і також десь здалеку.

А потім Юрко нерухомо лежав на маминих руках і дивився вгору мокрими від сліз очима. На глибокому синьому тлі неба мереживо абрикосового листя здавалося чорним і скидалося на ковані візерунки, якими заможні господарі прикрашають ворота та паркани. На Юрковому лобі щось здувалося, аж шкіра натягувалася, здавалося, вона ось-ось лусне від коротких різких поштовхів зсередини. В голові гуло, наче там гуляла луна лиманського прибою. Схвильовані голоси мами та бабусі чулися так, наче долинали здалеку або крізь подушку. Приємно тхнуло йодом і задушливо – бинтами. А, так, так, справді, бабуся всю війну пройшла в медсанбаті, на передовій п’ять років, а після війни бабуся працювала у лікарні вод…

Бабуся!!! – Юрко раптом збагнув, що трапилося. Міркуючи під абрикосою про невдалу гру, він незчувся, як опинився в радіусі дії бабусиних граблів та отримав кінцем їхнього руків’я просто в лоба. Чогось безглуздішого та образливішого годі й вигадати! Та Юрко не почувався ані безглуздо, ані ображено, а тривога та збентеження, що переслідували його від ранку, зникли, випарувалися. І стара абрикоса, альтанка, сіра кам’яна брила, бабусині граблі також зникли. Тому що…

…тому що холоднокровний ворожий снайпер дочекався моменту, коли матрос необачно визирнув з-за брустверу, прицілився та м’яко натиснув спуск. Важко, але не смертельно поранений, матрос впав на дно траншеї, заливаючись кров’ю. До нього, пригинаючись під кулями, вже поспішає санітарка з медсанбату. Високе, неймовірно високе та безкрає ясне синє небо перед очима стікаючого кров’ю матроса коливалося, наче фіранка під вітром, та вигравало оманливими барвами та кольорами. Світло тьмяніло, звуки бою затихали вдалині…

Юрко щасливо посміхнуся крізь рясні сльози. Вийшло! Вийшло! Нарешті все було, як насправді!

X.2012 – XII.2022

Дивно влаштована пам'ять: що в ній тільки не назбирується, а виринає мало не щоразу або не те, або невчасно. Я стільки понаписав про рідне село Олександрівку, аж раптом нині вранці, споглядавши зоряне небо - а визоріло так, що й бінокля не треба, я навіть якусь дисковиду туманність роздивився - так от нині о четвертій ранку гледів я на зорі і чомусь згадав, як ми їздили з Олександрівки до Херсону. Сполучення пішохідно-автобусне: пішки з двору ліворуч, через одну хату, що стояла під водокачкою, знову ліворуч і простуй узбіччям або скам'янілими від посухи коліями глибиною до коліна аж до асфальту, далі - чекай і автобусом на Херсон. Тут перехрестя та перетин в усіх сенсах: ґрунтовий путівець вилазить на глинисту кручу, якою тягнеться шосе Миколаїв-Херсон; ліворуч - пишне гілля вишень, слив, горіхів і всього, насадженого уздовж шосе попід сільськими садибами, саму зелень видко, а паркани, хати, комини, покрівлі годі роздивитися; праворуч - лани аж до небокраю, до якого пнеться й шосе, що ті лани оперізує тоненьким сірим паском, просмикнутим білою переривчастою ниткою розмітки; за спиною - блакитнувати імла: там дихає невидимий за власними випарами Лиман. На цьому перехресті-перетині й чекали ми на автобус, а доки чекали, походжали туди-сюди, кидали камінці хто далі кине та крутили навсибіч головами, ну ж бо щось цікавеньке проґавимо.

А цікавеньке там і справді було: той, хто мешкав у крайній хаті, обсадив свій тин з боку зупинки кукурудзою. Веселенькі яскраво-зелені рослини вимахували під легким вітерцем веселим листям; за тиждень, що минув від нашої останньої поїздки, вони випнулися над грудковатою землею мало не на півметри, куди там нашій власній кукурудзі, яка взагалі не росла, мов зачаклована. Наш злодійський план скаладався мимоволі, ніби сам собою: як дозріють качани, ми їх... - і гайда на Херсон, варити та ласувати, з маслом і сіллю. Та щороку з тією кукурудзою ставалося щось незбагненне: вона здіймалася над ґрунтом вже метрів на два, гордовито розчепирювала гладеньке, наче воском облите листя, охайненько розліноване тоненькими білими жилками, над нею підносилися засмаглі вінички суцвіть, між якими пурхали метелики та горобці, її товстеньке пругке стебло, здавалося, бризнуло би соком, якби його вкусити, - але жодного качана, ну хоч би один поганенький який! Щороку ми спалахували надією та облизувалися на ту "дармову" кукурудзу, так принагідно висіяну під зупинкою, ніби навмисно для подорожніх, і щороку ловили облизня та дивувалися: от же ж і зажерливий тут мешкає павук, качанів у нього не було, не було, не було - і враз не стало, ніби вони в одну ніч виростали та достигали, аби зранку зібрав їх лиш той, хто ту кукурудзу сіяв і про неї дбав, а не той, хто нею безпідставно марив. Ми дивувалися та злостилися, а наступного року знов плекали свою марну надію.

В тому-то і загадка пам'яті, що зоряне небо нагадало мені про ту кукурудзу, - може, тому, що зірки на ньому були так само рясно насипані, як пуп'янки в її суцвіттях, а може тому, що деякі сузір'я скидалися на ті суцвіття? А може, це взагалі не про пам'ять, а про зірчасте небо? Хтозна - але оксамитове чорне тло, поцятковане зорями, нагадало мені біляво-блакитне небо Олександрівки, в якому майоріло зелене листя та хилиталися засмаглі суцвіття загадкової рослини. Можливо, і розгадка прийшла звідти, з неба, або видобуло воно її з моєї пам'яті, у якій що тільки не назбирується, а виринає мало не щоразу або не те, або невчасно. "Сорго" - ось що виринуло нині.

Перевірив - і справді: та "кукурудза", на яку ми облизувалися щоліта кілька років поспіль, виїжджаючи з села, доки не виїхали з нього остаточно, кукурудзою не була, а була вона сорго, харчовою, кормовою та технічною культурою родом з екваторіальної Африки, а зовсім не з Америки, як кукурудза. І оце одне слово змінило все, і все на тій яскравій картинці з моєї пам'яті знайшло своє дійсне місце, а відтак і та картинка змінилася. Кукурудза перетворилася на сорго; зажерливий селянин, що мешкав під зупинкою, - на розумного та дбайливого ґазду, господі якого без сорго на віники або силос для худоби ніяк не годиться; ми - на двох малих дурників, що знехтували можливістю розпитати дідуся-агронома про рослину, а згодом назавжди втратили таку можливість; а світ обернувся на дивовижну річ, в якій одна втрачена можливість перетворюється на іншу, аби всі малі дурники колись побачили ту річ або принаймні її частинку саме такими, якими вони є насправді.

IX.2022

А сталося це так. Літо того дачного сезону вдалося, врожай яблук очікувався фантастичний, про що я почав нарікати, щойно вся ця солодка «фрукта» достигла. Першим, як годиться, дійшов білий налив: наш сад тепер удень і вночі лунав глухими ударами, ніби там хтось перебігав туди-сюди, – це падали на пісок яблука. Ще день-два, і вони набудуть тієї стиглості, коли їхні пахощі відчувається аж на березі, а падіння навіть з найнижчої гілки є фатальним – білий бочок від удару швидко темніє, потім рудіє, і яблуко гниє просто на очах. Бабуся оголосила яблучні жнива, авральне «збирання врожаю», а всі мої дачні розваги були скасовані та заборонені. Першим ранковим катером ми приїздили з Херсона на наш дачний острів, набирали повні відра та кошики яблук, тягнули їх острівними стежками до причалу, вантажили на катер, доставляли в місто, потім тролейбусом везли до бабусі, піднімали пішки на її дуже високий четвертий поверх, де, нарешті, заставляли тими відрами та кошиками маленьку кухню, затісну як на таку простору квартиру та такий врожай. А в тій кухні, здається, ніколи не згасав вогонь під мідно-червоними, немов пекельним полум’ям розжареними, казанами й тазами, в яких варилося яблучне варення, якась «п’ятихвилинка». Звісно, тим самим опікувалися тепер всі інші дачники-острів’яни, тому на причалах, стежках, катерах, зупинках і у тролейбусах було не протовпитися, скрізь люди з лантухами, наплічниками, кошиками та відрами білого наливу, сп’янілі від втоми та солодкого яблучного духу. Стікаючи потом і шкодуючи про таке дурне марнування літнього часу, я штовхався з ними та серед них і мурмотів про себе два слова: вони, як на мене, краще за бабусине «збирання врожаю» пасували тій лихоманковій роботі, – «страждання врожаєм».

Їхати з дачі до міста доводилося не ввечері, як зазвичай, а в розпал дня, аби випередити згубний процес гниття, який псував яблука, щойно їх знімали з гілок. Я б з’їдав їх просто неба, сидячі на дереві, верхи на зручному розгалуженні за два метри над землею. Лиш там, на рідній деревині, білий налив смакує найкраще: яблука такі соковиті, що аж вибухають на зубах із таким самим хрускотом, як нині вже вимерлий цукор-рафінад, а варення… ну що те варення, я його не їм. Але отака довершена стиглість не витримує ані зберігання, ані перевезення. Яблуко швидко обертається на якусь вату, а потім і на кашу, ані тобі хрускоту, ані аромату, про смак годі казати. Проте спожити весь той врожай таким чином, ласуючи яблуками просто неба, було неможливо, навіть якби всі родичі повилізали на дерева. Та й бабуся не поділяла мого ставлення, тому кожен липневий день перетворювався на те саме – для неї на «збирання врожаю», а для мене – на «страждання врожаєм», а яблука все достигали та достигали.

Отак ми вкотре дошкандибали з нашими відрами та кошиками до дачного причалу та сховалися від безжального сонця під деревами – чекати на катер, який трохи спізнювався. Ніхто не наважувався виходити на причал: сонце, здається, від самого сходу та аж до сутінок стояло в зеніті, на небі ані хмаринки, спека неймовірна, і наш металевий причал був гарячий, наче розжарена пательня або бабусині мідні казани з яблучним варенням. Аж тут на причал вийшов хлопчина з вудкою – москвич, що гостював у наших сусідів і не дав їм себе запрягти у яблучні жнива. Навіть не глянувши на спітнілий натовп, він налаштовував свою коротеньку вудку – то був спінінг, мабуть, дорогий, можливо, навіть імпортний, аж надто він був ладний і зручний. Хлопчина погойдав у повітрі чималу, з мою долоню блешню, коротко змахнув вудлищем, блешня намалювала стрімку сліпучу блискавку над річкою та впала у воду. Хлопчина трохи почекав, доки блешня трохи зануриться, і заходився крутити котушку.

Я спостерігав за ним із суперечливими почуттями: так дивиться отруєна, але вже зголодніла людина на їжу, з апетитом і нудотою одночасно. Я й сам би тепер волів сидіти з вудкою на цьому найгарячішому в світі причалі, а не плентатися до міста з клятими відрами. Проте всім, за винятком цього московита, прекрасно відомо, що на таку велетенську блешню тут ніхто нічого ніколи …

Спінінг москвича раптом зігнуло у дугу, і він відступив назад, широко смикнув вудлище двома руками аж за голову та запрацював котушкою. Далі я спостерігав за ним без жодного скепсису, натомість мною оволодів азарт затятого вболівальника, а хлопчина вже за пару хвилин витягнув з води чималого смугастого окуня та спокійнісінько пішов собі, несучи здобич на блешні та навіть оком не кинувши в мій бік. Коли він вже майже зник за поворотом стежини, риба, що до того нерухомо, наче мертва, висіла на жилці, грайливо змахнула хвостом – отоді-то в мене й народилася та божевільна ідея.

У «нашому Дніпрі», тобто поруч із нашою дачею, окуні не ловилися ніколи, зовсім, натомість за мисом, що відмежовував «наш Дніпро» від дачного причалу, їх було чимало. Під причалом вода була глибока, текла повільно, подекуди на ній колихалися острівці латаття, а на дні, мабуть, було повно каміння, старих паль і затоплених дерев – саме тому так часто обривалися тут мої вудки. Таку воду окунь полюбляє, це для нього заповітні мисливські угіддя – вранці тут завжди можна було помітити, як окуні аж з води вистрибують, коли переслідують здобич, а літали і вони, і їхня здобич аж ніяк не гірше, ніж славнозвісні летючі риби південних морів. А мені б хотілося, аби й у «нашому Дніпрі» мешкала та ловилася ця риба, тим більш, що я вважав її абсолютно чесною у відносинах із рибалкою: якщо вже окунь бере, то бере, тільки й роботи, що витягнути з води. Жодних оцих оманливих маневрів із поплавцем, ніякого тобі хитрування – окунь хапав наживку сміливо, навіть зухвало, одразу ковтав і живця, і гачок, і взагалі все, що міг проковтнути, через що сам себе і підсікав, а потім чинив спротив самою своєю силою, а не тягнув снасть під топляки; це була вірна здобич, аби жилка витримала.

Отже, поспостерігавши за тим яскравим, у один кидок і один смик добуванням окуня, я відчув щось на кшталт натхнення. А що як цих окунів, які аж кишіли під дачним причалом, переселити за мис, у «наш Дніпро»? Тоді за деякий час мені гарантований улов цих гарнющих і чесних риб. Ще ніколи, як того дня, я не тягався з кошиками та відрами з таким відчаєм: мене осяйнула прекрасна, просто геніальна ідея, втілити яку можна було просто зараз, а я змушений опікуватися цим дурним варенням, яке я навіть не їм!

Та не раніше, ніж закінчилося «страждання врожаєм» білого наливу, я зміг узятися за свій грандіозний проект. День у день я ходив на причал, ловив окунів, обережно знімав їх з гачка та садив у садок. Незабаром я второпав, що немає сенсу ловити їх одразу багато, адже доки я спіймаю останніх, перші вже поснуть і будуть придатні не для переселення та акліматизації, а хіба що для смаження або в юшку. Тоді б я, наче той Чічіков, вивів би на поселення в Херсонську губернію суто мертвих душ. На щастя, окуні вирізнялися витривалістю, і коли я не барився, більш-менш щасливо добиралися до «нашого Дніпра» у відерці з водою, накритому листям лопуха. Щоправда, не всі вони виживали після переїзду: за день-два я помічав на дні під містком деяких своїх піддослідних, застиглих, із розчепіреними білими зябрами, а ще ж учора вони були живі-здорові, а їхні видовжені нижні щелепи та зяброві кришки світилися таким самим фантастичним світлом, як скляні трубочки на неонових вивісках херсонських кав’ярень і крамниць. Я шкодував, я соромився, але заспокоював совість тим, що доля спійманої риби за будь-яких обставин є доволі прикрою; врешті решт, то могли бути якісь інші окуні, окуні-зайди, а не «мої».

Так минуло кілька тижнів, і я втратив інтерес до власної геніальної ідеї: не складно уявити собі, що відчуває рибалка, який ловить і відпускає рибу! Це, здається, вважається спортивним рибальством, а я такого ніколи не розумів. Якщо спіймана риба не потрапила на пательню або в казан, лови втрачають свій прадавній сенс, перетворюються з гідної справи, що давала мені, хлопцю 10-12 років, дорослий статус рибалки-годувальника, на пусту забавку, що могла здобути хіба що звання спортсмена-нероби. І я кинув свої вправи у розведенні риби, цілком зосередився на рибальстві, а згодом і забув про свій проект.

Згадав я про нього лише років за два, коли якось вранці вийшов на місток із вудкою. Ретельно прицілився, кинув снасть і поцілив точно в середину невеличкого «віконця» посеред суцільних хащ водорості. Мій біло-червоний поплавець-перо, ледве виринувши з води, негайно та стрімко пішов назад під воду та залишився там. Крізь жовтувато-зелену воду я бачив, як він завмер: його світлий кінець вказував на мою здобич, що сховалася серед листя та стебел рдесника та водяної кропиви, а червоний – на мене: прокинься та підсікай! Риба, яку я тут зазвичай ловив, так не клювала, – і я підсік, відчув сильний і «чесний» удар по вудлищу, і за мить тримав здобич у руках. Окунь був невеличкий, з долоню, – та я радів так, ніби витяг з води одне з тих небачених чудовиськ, про яких згадували старовинні книжки, «сомы (до 1 саж. дл.), щуки (до 3½ фт.)»: адже це напевно був «мій» окунь!

Відтоді окуні хоч по одному, а завжди потрапляли в мій садок, а ще за два роки я спіймав у «нашому Дніпрі», на зарослій травою мілині найбільшу з усіх коли-небудь добутих мною риб. Той окунь ніби чекав на мене, я просто не міг розминутися з ним, а він – зі мною: на схід сонця я кинув у траву снасть із живцем, а коли остаточно смеркло, просто потягнув снасть – і витягнув рибину на берег, без боротьби та звичайного «чесного» спротиву. Це був справжній велет, півтори кілограми і ще якісь грами, мабуть, це все, на що тепер здатні окуні Дніпровського пониззя, але не це головне. Він був прекрасний! – окунь загалом гарна риба: широкі темно-смарагдові смуги впоперек блідо-зеленого потужного тіла з крутим загорбком, неонове сяяння щелеп і зябер, криваво-червоні хвіст і грудні плавці, шпичастий спинний плавець-гребінь із чорним «очком», якого не має жодна інша річкова риба. Та в того окуня всі ці типові ознаки були доведені до ідеалу. Це була рибина в повному розквіті; трапився б він мені раніше або пізніше, я б і не здогадався, який то красень – наш нижньодніпровський окунь.

Але й не це було головне! – адже це був «мій» окунь, поза всіма сумнівами – «мій»; ні, я не відчував нічого такого, що люди зазвичай відчувають щодо хатніх тварин або худоби, це було дещо зовсім інше. Мабуть, те саме, що виникло між хемовим старим і його рибиною, між мелвіловим капітаном Ахавом і його білим китом, між усіма такими стариганями та їхніми рибинами; те, що, напевно, можна було б назвати одним коротеньким, але таким влучним словом, – «доля».

VIII.2021-ХІ.2022

Років до десяти я щоліта жив у Олександрівці, що лежить під Херсонськими горами, над Дніпро-Бузьким лиманом, на півдорозі між Миколаєвом і Херсоном. То були чудові літа, сповнені пригод, здебільшого цілком звичайних, які трапляються з кожним хлопцем такого віку, та інколи таких, що пояснити складно або й неможливо. Ця оповідь – про одну з таких надзвичайних пригод.

…Туди можна було дійти двома шляхами, прямим і кружним. «Прямий» шлях вів берегом Лиману, і цей берег здавався мені бездоганною прямою, а відтак і шлях вважався прямим. Насправді ж та пряма була кривою, вона широко вигиналася, наче англійський бойовий лук, доволі глибоко втискаючись у спадистий берег, проте помітити цей вигин було можливо хіба що з якоїсь височини, а простуючи уздовж води - ні. «Кружну» путь я вигадав знічев’я, невідомо нащо, адже сенсу в такій довгій та для босих ніг безжальній подорожі не було ніякого, та я все одно інколи обирав і «кружний» шлях. Ним спершу треба було дійти аж до самого центру нашого рибальського села, тоді повернути ліворуч і крокувати вулицею аж до берега повз біленькі охайні будівлі крамниць, потім теж біленькі, але менш охайні хатини, а далі серед якихось руїн і розвалин, доки «кружний» шлях не виведе туди ж, куди виводив і «прямий», до Лиману. Тут, на перетині двох моїх шляхів, метрів за п’ятдесят від води, стояв старезний, наскрізь іржавий сейнер, занурений в сірий пісок аж до ватерлінії й так перехняблений на лівий борт, ніби той сейнер і на березі долав круту хвилю.

Я любив той маленький корабель, хоч він і проіржавів до дірок, а ходити його палубою та лазити його трапами було справжнім катуванням: лушпини іржі впивалися в босі ноги та різали їх, а ті порізи довго не загоювалися. А ще той невиправний крен на лівий борт – через нього доводилося пересуватися судном, нахиляючись праворуч, а від того починали боліти кісточки, гомілки та коліна. Все, що можна було відкрутити або відламати від сейнера, вже давно було відкручено та відламано цілими поколіннями сільських хлопчаків; багато чого знищили негода, час та іржа, отже, я успадкував хіба що корпус, шматок металу у формі корабля. Та більшого я й не бажав: сейнер полонив моє серце саме своєю формою, що нагадувала криголам. А та форма навіть за такого невеличкого розміру випромінювала міцність і надійність, а незмінний хвацький нахил на лівий борт, який за десятиліття так і не спромігся перекинути сейнер догори кілем, переконував у надзвичайній стійкості, отже, й в «живучості» судна. Від цих думок в мене теплішало на серці, і я не шкодував часу на походи до сейнера ані «прямим», ані «кружним» шляхом, а той завжди мені відплачував. Варто було видертися на борт, здолати коротенький, в три сходинки трап, опинитися на крихітному містку та подивитися в зеленкувату лиманську далечінь крізь ілюмінатори, в яких давно вже повибивали скло, – і мене негайно підхоплювала та кудись несла моя розбурхана уява. Ми зустрічали конвої в Арктиці, переслідували підводні човни в Карибському морі, змагалися з небаченою рибою на Кубі, огинали мис Горн, зомлівали в тропічних пахощах і болотяних випарах Амазонки, переховували негра Джима із Томом Сойєром, переслідували річних грабіжників із Геком Фінном, сідали на мілини пересохлих австралійських річок-«криків» і переживали чимало інших пригод, про які йшлося в книжках, або тих, що я вигадував сам, стоячи на палубі сейнера та виходячи з обставин, погоди та настрою.

Інші хлопці чомусь не любили сейнер, не ходили до нього, а від мене відмахувалися, коли я запрошував, сміялися та кепкували, завдяки чому корабель повсякчас був у моєму повному, самотньому та щасливому володінні. А я відповідав сейнеру взаємністю: на його палубі я забував геть про все на світі, проте багато міркував про його долю. Хто його збудував, куди він ходив, хто був його капітаном і стерновим, чому він опинився на березі та стоїть отут, усіма покинутий і забутий так, що навіть ім’я його ніхто не пригадає? Так, ім’я сейнера бентежило мене понад усе: те, що кораблі мають не тільки номер, але ще й ім’я, перетворювало їх з предметів на істот, прирівнювало до моряків: корабель – такий самий член команди, як і будь-який моряк… А в мого сейнера імені не було – точніше, було, але ніхто його не знав, або знали не ті, кого я розпитував. А розібрати те слово за ледь помітними рештками літер на опуклій вилиці сейнера я не міг, як не намагався: деякі літери зникли цілком, а ті, що лишилися, вперто не складалися в жодне знайоме слово, проте називати корабель – істоту! – чужим ім’ям було просто неможливо. І я згадував корабель так, як згадують кращого друга, якого не потрібно називати на ім’я, тому що почуття, народжене найменшою згадкою про нього, містить в собі і його ім’я, і все, з ним пов’язане. Така людина в твоєму серці одна-єдина, тому тобі не потрібно імені, аби виокремити її з натовпу. Та як не крути, а ім’я друга тобі відоме, і мало знайдеться інших слів, які ти вимовляєш або вигукуєш з більшим захватом; тому-то я й жадав дізнатися ім’я свого корабля.

Щоразу, діставшись сейнера, я обходив його навколо, оглядав, чи все в порядку, чи не з’явилися які нові пошкодження, а потім надовго завмирав під його носом і водив пальцями по літерам таємничого слова, наче сліпий, але вперті літери не бажали перетворюватися на ім’я. Мої рідні дорослі також його не знали, а чужих я припинив розпитувати після кількох невдалих спроб – вони навіть не розуміли, про який корабель йдеться. Тоді мені було складно звертатися до незнайомців, а надто до дорослих незнайомців, а до того ж ті незнайомці, кого я таки наважився розпитувати, всі виявилися грубуватими жартунами, які піднімали мене на кпини, от і всі досягнення. Тому я безгучно мурмотів позбавлені сенсу слова, намагаючись вгадати одне-єдине правильне слово, обмацував вцілілі літери на борту та подумки благав корабель підказати мені своє ім’я. Та сейнер не відповідав, вгадати мені не щастило, і літери ні в що путнє не складалися, доки в цю справу, нарешті, не втрутився випадок.

Якось я розігрував на сейнері щось за мотивами «П’ятнадцятирічного капітана»; це була не надто вдала ідея, тому що рабам, за цією грою замкненим у трюмі, доводилося заледве не гірше, ніж справжнім, історичним рабам у трюмі судна достеменного работоргівця. Корпус сейнера був забитий піском і черепашками, і у трюмі між прохолодною поверхнею піску та іржавим залізом над ним залишилася доволі вузька щілина, в якій можна було так-сяк пересуватися хіба що рачки. Я раз-у-раз бився головою об метал, а гострі краї черепашок дряпали мої коліна. Ось цим я й займався – лазив у трюмі рачки, бився головою об залізо, сичав від болю та підбивав товаришів до бунту, захоплення корабля, а як пощастить, то й до піратства. Час від часу я забував про свою гру та милувався тонким сонячним промінням, яке проникало в трюм крізь дірки в бортах і пронизувало пітьму під несподіваними кутами, складаючись у примхливий багатовимірний візерунок.

Аж раптом я почув важкі кроки: хтось підійшов до сейнера та зупинився; це була доросла та, напевно, дужа або огрядна людина, тому що під її ногами голосно, наче постріли, репалися черепашки мідій. Ці черепашки, з одного боку чорні та шорсткі, а з іншого – гладенькі, блакитно-перламутрові, цілими купами валялися на березі, проте чомусь мало коли траплялися у воді. Я заборсався в трюмі, намагаючись роздивитися прибульця крізь дірки, але всі вони були замалі, а світло, що струменіло крізь них, сліпило мої очі, що вже звикли до темряви, тому я нічого не побачив, зате ще кілька разів добряче вгатив головою в невидимі у пітьмі металеві виступи. Потім потягнуло тютюновим димом – певно, прибулець запалив цигарку; він випустив стільки диму, що чимало його затягнуло вітерцем крізь дірки в трюм. Я мимоволі вдихнув той дим, закашлявся та пригадав деяку історію, чи то прочитану в книжці, чи то почуту від батька-капітана: в трюмі вітрильника зайнявся вантаж, а вітрильник далеко у відкритому морі, над яким висить неймовірна спека за повного безвітря, і крізь щілини в палубі струменить блакитний димок, а команда без упину ті щілини конопатить у спробах придушити полум’я, що жере корабель зсередини... Я знову закашлявся та вирішив вилізти на палубу, подихати та подивитися, хто це палить під бортом мого корабля, коли раптом незнайомець чітко та урочисто вимовив:

– Арктур! – і під голосний хрускіт черепашок подався геть, тому я, коли виліз на палубу, його не побачив, і годі було знайти його сліди на горбкуватому піску, який був чисто весь вкритий відбитками людських ніг, коров’ячих копит і гусячих лап. Я крутив головою на всі боки – адже сейнер стоїть на пустинному березі, поруч ані деревця, ані кущика, ані очеретів, ані човна або будівлі, які б могли приховати прибульця, де ж він подівся? Та тут я згадав слово, яке той вимовив, і на деякий час забув і про нього, і взагалі про все. Я зістрибнув з палуби на пісок, забив п’яти та, накульгуючи на обидві ноги, пошкандибав до іржавої вилиці сейнера та провів пальцями по ледве помітних літерах, що ніяк не складалися в слово. Арктур! Підходить! «Арктур»! – ось як звався мій корабель!

Так було розв’язано одну загадку, та постала інша. Розгадати її було навіть складніше, а спитати про того чоловіка вже точно було ні в кого. Що я взагалі знав про нього? Дорослий, такий великий, що під його кроками ламаються черепашки, палить міцний тютюн, знає назву старого, врослого в пісок сейнера, – от і все; я уявив, як розпитую односельців, і вони миттю перетворилися на безжальних кепкунів і насмішників, і я відкинув цю думку. Та я не припинив міркувати про таємничого прибульця, так само марно, як раніше про назву мого корабля – а корабель, відновивши своє справжнє ім’я, якого, здається, не знав ніхто, крім мене та того прибульця, зробився ще більше моїм, ніж будь-коли.

Спершу стороннє, ніби зайве «к» в доволі рідкому, проте все ж таки відомому мені імені «Артур», здалося мені помилкою. Та згодом я звик, зайва літера більше не дряпала мені горло, вона міцно зрослася з рештою літер, і я почав вимовляти «Арктур» як заклинання. Його «неправильність» перетворилася на красу – коротке, з двома лиш голосними при аж чотирьох приголосних, воно вміло лунати довго та розложисто та, здавалося, позначало щось велике та світле. Я подумки промовляв «Арктур» і відчував невимовне хвилювання, ніби торкаючись якоїсь таємниці; а то й була таємниця, тому що значення цього слова я не знав і не розумів, але його не могло не бути – безглуздих імен кораблям не дають. Я промовив «Арктур» уголос – і мій корабель відповів мене відчутним поштовхом зогнилої палуби під моїми босими ногами!

Звісно, нічого такого не було, і палуба здригнулася лише тому, що на берег, підстрибуючи на сміховинно високих задніх колесах, викотився синій трактор. Водій заглушив двигун, стрибнув на землю крізь завжди відкриті дверцята та повільно пішов у воду, і йшов так, не зупиняючись і не озираючись, доки вода не досягла йому грудей. Там він ліг на воду, задер неголене підборіддя до неба, розкинув руки та завмер; трактор також стояв нерухомо, і палуба сейнера більше не штовхала мене в п’яти, скільки б разів я не промовляв «Арктур», подумки або вголос …

– Арктур… Арктур… – мурмотів я тим вечором, доки прямував додому, і це ім’я зачарувало мене. Я ніби бачив сон наяву, мені ввижалися якісь напівпрозорі острови, що виростали з рожевих вод під зеленими небесами, палаци та пальми, слони та жирафи, а з-поза низьких хмар раптом виринали напнуті вітрила небачених у наших широтах багатодечних вітрильників… – все це поставало переді мною та зникало, поступаючись новим видінням. Кінець кінцем, я проминув свій поворот, мені довелося повертатися, і додому я дістався, коли споночіло.

Та з видінь і марень, навіяних іменем корабля, вибратися було неможливо. За вечерею дорослі глузували, мовляв, ти собі виделкою око виколеш, але я так і не «прокинувся». І вони почали мене смикати, чи я не захворів. Я натомість запитав у них, що таке «Арктур», та вони слова такого не знали, воно ж якесь ніби неправильне; про корабель такий вони теж не чули, а кораблям, як відомо, безглуздих назв не дають, а ти взагалі правильно почув? Так я й пішов спати ні з чим.

Зазвичай я згадував старий сейнер, коли засинав; думати про нього було приємно, як про будь-яку таємницю, проте думки ці були якимись відстороненими. Я наче читав захопливу книжку, в якій ані слова правди, самі вигадки: цікаво, а закрив книжку – і все вилетіло з голови. Але тепер, коли корабель мав ім’я, все змінилося; це ім’я пов’язувало його з життям навіть міцніше, ніж сталевий корпус, що формою нагадував криголам. Тепер «Арктур» здобув капітана та команду; можливо, ці люди колись мешкали там, де тепер живу я, ходили тим самим піском, купалися та рибалили на нашому Лимані; я гадав про них, а з пітьми виринали спершу розмиті, та дедалі чіткіші та ясніші контури. Високий плечистий капітан у шкіряних чоботях аж до стегон, грубезних брезентових штанях, світло-коричневому светрі та крихітному кашкеті з якірцем набакир. Трійко матросів у важких чоботях, жовтих прорезинених плащах і таких велетенських зюйдвестках, що вони скидалися на сомбреро. Моряки стояли на палубі «Арктура» та про щось гомоніли так спокійно, наче перебували на твердому ґрунті, хоча кораблик витанцьовував на крутих хвилях, ніби норовливий кінь; ось вони помітили мене, перезирнулися та замахали мені руками, йди-но сюди, а капітан показав мені годинник і постукав по ньому вказівним пальцем, мовляв, запізнюєшся, поспішай! Я негайно стрибнув з височенного причалу, міцні руки підхопили мене та поставили на палубу, миттю було віддано кінці, загула машина, «Арктур» окутався сизим димом, нахилився на лівий борт, відвалив від причалу та побіг туди, де в мрячній далечині біліли та пінилися велетенські вали та спалахували блискавки. Море бурхало; «Арктур» то ліз на хвилю, то стрімко котився з неї та заривався носом у воду; що далі ми відходили від берега, то вище здіймалися хвилі, аж доки не стали такими високими, що «Арктур» вже не заривався в них носом, а ніби пірнав у них або й під них. Та йому і команді до цього байдуже: ми з капітаном стоїмо на містку, ілюмінатори та люки щільно задраєно, і жодна краплина води не проникає всередину. Проте мені страшнувато, я ще ніколи не виходив у море в такий шторм і на такому благенькому суденці, я взагалі ще ніколи не виходив у море. І я потай зиркаю на капітана та намагаюся прочитати на його мужньому обличчі бодай якийсь знак, а він помічає мій погляд, куйовдить моє волосся, плескає мене по плечах і підбадьорливо посміхається. Страх зникає, натомість приходить упевненість: нічого не може статися, корабель надійний, а команда знає свою справу. І ми йдемо вперед, ми… ми… ми «штормуємо», пригадую я слівце, а між тим ніч остаточно заснувала небо, моря зовсім не видно, я тільки чую, як воно реве та волає, і в цілому світі тепер лишилися тільки два маленькі вогники, зелений праворуч і червоний ліворуч, які я бачу крізь збурену штормовим вітром воду. І ми йдемо тим самим курсом, уперед, уперед, уперед …

Щойно за вікном заясніло, проспівав наш півень, я підхопився з ліжка та побіг «прямим» шляхом до «Арктура». Тепер я знав дещо про його команду, а ще – про відчайдушно сміливий вихід у нічне штормове море. Ет, якби мій сон тривав трохи довше, я б дізнався, що сталося, та чому корабель стільки років або й десятиліть вростає в пісок на березі. І тепер я поспішав уздовж Лиману та подумки картав нашого півня, який перервав мій сон, і знов і знов повторював «Арктур».

Та чомусь того дня найкоротший «прямий» шлях забрав більше часу, ніж завжди, хоча я мало не біг. Я витягував шию та підстрибував, намагаючись побачити іржаву похилену щоглу, та її все не було. І ось я вже там, де перетиналися мої «прямий» і «кружний» шляхи, де ще вчора стояв «Арктур», занурений в сірий пісок аж до ватерлінії та з креном на лівий борт, а тепер... Я роззирнувся на всі боки. Сейнер пропав.

Навіть того місця, де він стояв, де мала би бути видовжена вирва від його корпусу, тепер не можна було вгадати – навсібіч тягнувся сірий одноманітний пісок, вкритий слідами людей та відбитками коров’ячих копит і гусячих лап, всипаний ракушками мідій – чорних і шорстких з одного боку та блакитно-перламутрових з іншого. Сейнера ніде не було, натомість над водою стояв небачено високий широкоплечий чолов’яга у грубезних шкіряних чоботях аж до стегон, брезентових штанях і брезентовій куртці. З його кучерявої бороди стирчала вигнута люлька, він раз-у-раз огортався синім димом, аж зникав за ним, та вдивлявся туди, де ясніла тоненька та яскрава, ніби ртуттю проведена лінія обрію. Він почув мої кроки та озирнувся через плече, і я чомусь збагнув, що цей дядько не зухвалий насмішник, не кепкуватиме, тож його, мабуть, можна розпитати.

– А де… «Арктур»? – запитав я несміливо.

– Онде там! – відповів він і вказав чубуком люльки у осяйну просторінь над Лиманом. – Трохи нижче Великого Воза та ліворуч від Гончаків! – і він заходився тицяти чубуком в ясне ранкове небо, ніби в розкритий астрономічний атлас, і називати зірки:

– Дивись: ось Алькаїд, тут Серце Карла, там Мірак, он Муфрід, а онде – він, альфа Волопаса, твій Арктур… Онде! Ще досі видко! – він доброзичливо плеснув мене по плечу та подався геть таким сягнистим кроком, що як я за ним не біг, а наздогнати не зміг…

Арктур – так звався мій корабель, і так зветься найяскравіша зірка в сузір’ї Волопаса.

VIII.2020-XI.2022

То було чудове літо. Навіть чудесне: з року в рік ми спостерігали повільне, але неухильне помирання великої ріки. Щороку в ній ставало менше води та риби, більше мулу та жабуриння, аж раптом – оце. Дніпро зробився повноводий, швидкоплинний і чистий, саме такий, як той, що оспівували Гоголь і Шевченко: чудовий у тиху погоду, ревучий у шторм. А ще – багатий на рибу, та ще й таку, про яку ми з школярським захватом і рибальськими заздрощами читали у Сабанєєва*. Здавалося, сам час рушив назад і показав нам той, колишній Дніпро.

Звісно, ми тоді були ще надто малі, аби обстежити його весь, тому спостерігали те чудо лише на маленькій ділянці течії, а з огляду на загальну довжину ріки, – на ділянці мікроскопічній, тому, звісно, не можна виключати, що й чудо не виходило за її межі. Це було трохи нижче Херсона, там, де Великий Потьомкінський острів охайним мисиком, схожим на симпатичний кирпатий носик, ділить ріку на два річища, Старий Дніпро та просто Дніпро. Від мисика між річищами тягнеться піщана мілина, яка метрів за сто від берега обривається у чорну безодню, де вода в рік чуда струменіла з небаченою швидкістю та потугою. Я про це дізнався, коли стрибнув з гумового човна в масці з трубкою та ластах. Вода миттю зірвала та згубила все моє знаряддя, лиш плавки вціліли, і потягла мене в мовчазну пітьму, де й заходилася мене кидати, крутити, перекидати та буцати в боки, спину, живіт і груди так, наче то була не вода, а кулаки професіонала у боксерських рукавичках, що кожним ударом вибивали ще трішки повітря з моїх легень. Але то справді був рік чуда! – і я вцілів, врятувався.

На ту мілину ми виходили човном і раніше. Тут, у суцільних хащах водних рослин, які в пониззі Дніпра називають японським словом «куширі»*, траплялися такі собі «галявинки» або «полянки», віконця чистої води глибиною 2-3 метри, крізь яку виднілося жовтаве піщане дно. У товщі води метушилися блискучі рибки, погойдувалися крихітні річкові медузи, схожі на загублені кимось контактні лінзи, а в глибині повільно ворушили листям не дикі розлогі «куширі», а шляхетні акваріумні рослини. Такі (або дуже схожі) «водорості» для своїх акваріумів ми купували на Центральному херсонському ринку, у тому його кутку, де торгували різноманітною живиною, або вимінювали в колег-акваріумістів. А на тій мілині можна було досхочу та задарма наловити валіснерії спіральної та елодеї, ще відомої як «водяна чума»; за чутками, декому з острів’ян пощастило добути тут навіть таке не абищо як лимонник (номафіла пряма), про яку ми хіба що мріяли: на ринку правили за неї якусь геть не смішну ціну. Течії на тих «полянках» майже не було через потужні стіни «куширу», що їх оточували; в певному сенсі, кожна така «полянка» була мініатюрним Саргасовим морем навпаки: її утворили не водорості посеред води, а вода посеред водоростей.

Ці віконця були наче велетенські природні акваріуми та водночас ставки. Зануривши обличчя в масці у воду або пірнувши з човна, можна було досхочу спостерігати за підводним життям, а потім вилізти назад у човен, закинути вудку та наловити риби, коли на одну, а коли й на дві сковороди. А та сковорода, між іншим, була особлива: старовинна, спадкова та абсолютно рибальська. Її, разом із небагатьма іншими артефактами сільського життя, забрали з любої моєму серцю Олександрівки, коли продали прадідову хату, та перевезли на цю острівну дачу, на Дніпро. Тією чавунною пательнею користувалася ще моя прабаба (а може, її прабаба також), і вся лиманська здобич моїх дідів-прадідів, як і моя власна, пройшла через неї. Сковорода була чудова, навіть чудесна: ніколи не пригорала, а така проста їжа як коржі на кисляку, риба та картопля, смажені на ній, робилися найсмачнішими в цілому світі…

У рік чуда Дніпро зробився дуже повноводим, удвічі швидшим і набагато сильнішим; його струмені протиснулися у «куширі», що розкошували на мілині під мисиком, і все там рішучо перемінили. Відтак «полянки» перетворилися на розлогі «поля», а на тих «полях» з’явилася течія, досить помітна за рухом рослин і риб, хоча й не така потужна, як у тій безодні, що того літа ковтнула мене ненадовго, а моє підводне спорядження назавжди. Це, плюс ще якісь невідомі мені обставини, плюс чудо – і тими «полями» загуляли справжнісінькі стада. Саме так, стада! – у сотні «голів», крутобоких, широкоспинних і дебелих «голів»! Ті рибини були одна в одну, чималенькі: не більше двох-трьох могло одночасно влягтися на нашу спадкову сковорідку та засмажитися, як пишуть у кулінарних книжках, до «готовності», а насправді – до неймовірної смакоти. Рубінові плавці, смарагдові спинки, червонясто-золота луска, очі з червоною цяткою на райдужці, а ніс – такий самий кирпатий, як мисик, під яким ці прекрасні рибини гуляли того літа. Краснопірка, або чернуха – чи не найгарніша дніпровська риба, а до того ж небачено велика, вгодована, смілива, одним словом, чудесна. Такої нам у Дніпрі раніше не траплялося, ми хіба що читали про неї у Сабанєєва, а того чудесного року вона раптом з’явилася, нізвідки або просто зі створеної ним іхтіологічної поеми, так чи так – все одно, чудо; з’явилася та вразила нас як об’єкт спостережень і як «промисловий об’єкт». Вона хапала наживку сміливо та надійно, ковтала гачок-сімку, а з води йти категорично не бажала, чимдуж опиралася, доводилося з нею поморочитися; навіть вже вкинута у човен, риба не здавалася та намагалася вистрибнути з нього. Опинившись у садку, вона не засинала та лишалася живою, аж до нашого повернення «додому», де на нас та рибу вже чекала бабуся з тією самою сковородою...

Цей спогад – такий самий, як та риба, яскравий і сильний. Що не деталь – від пружних ударів безодні «під дих» до аромату щойно засмаженої дніпровської риби – все це ніби зі мною не відбулося, а відбувається, все це тут-тепер, а не там-тоді. Я не пам’ятаю, не згадую – я відчуваю та переживаю подив, радість, страх, цікавість і захват… кажу ж, то було чудо. І, як справжнє чудо, воно не повторилося ані наступного, ані будь-якого іншого року, і повільне, проте неухильне помирання Дніпра відновилося та й тривало собі далі. Я, звісно, сподіваюся, навіть вірю, що чудо станеться знову, з Дніпром, або з тими, від кого залежить його доля, або з усім та усіма разом, як того літа, але…

…але якщо таке й станеться, то зненацька та цілком непередбачено, – саме так, як у той чудесний рік.

Х.2020-XI.2022

*«Куширі» або «кушир» – так у пониззі Дніпра називають усю прибережну водяну рослинність, крім жабуриння (Conferva), хоча насправді йдеться здебільшого про рдесник пронизанолистий (Potamogeton perfoliatus), який вочевидь домінує (за підтримки рдесника гребінчастого, кучерявого та плавучого). А слово «кушир» є назвою лише одної водної рослини, куширу (Ceratophyllum), зануреного або підводного, ще відомого як «роголист» і «водяна кропива». Кушир геть не схожий на рдесник, він набагато менший та доволі декоративний, а ще невибагливий, завдяки чому доволі популярний серед акваріумістів-початківців.
*Леонид Сабанеев (1844-1898), "Жизнь и ловля пресноводных рыб", 3-е изд. - К.: "Урожай", 1965. Перше видання цієї монографії вийшло друком 1911 року під назвою "Рыбы России. Жизнь и ловля (уженье) пресноводных рыб"

Над газоном на Аскольдовій могилі пурхав метелик. Не абиякий, а сам адмірал, Vanessa Atalanta, з родини сонцевиків-німфалід, коштовна окраса нашого літа. Геральдичні кольори, оксамитові шати, шляхетні візерунки – уособлення літа, квінтесенція його краси, та й краси як такої.

А газон той був суцільна адміралові протилежність і антитеза: занедбаний, поритий кротами та подзьобаний ящірковими і павучими норами, такий здичавілий, що годі відшукати бодай згадку про «газонну траву». Його захопили й на ньому безперешкодно буяли дикуни: кропива пекуча, пирій, осот польовий і осот жовтий польовий, петрові батоги, щириця, квасениця, паслін, лобода, кульбабки, пушняк, молочай, чистотіл, м'яточник чорний, вже всохлий о цю пору часник кінський і знову й скрізь кропива – ще, ще і ще. Вона вочевидь панувала на цьому газоні та жадала захопити його весь, а з її непоказних суцвіть навсібіч опадав, стікав і клубочився в повітрі, наче болотяна імла, сіро-зелений пилок. Звісно, кожна рослина прекрасна, а за своєю природою жодна не є бур'яном, та в середовищі «газон» всі вони разом і кожна окремо перетворювалися саме на це – на «бур'яни».

А метелик не зважав: ниций агрономічний статус, така собі зовнішність, сухе чи поїдене гусінню листя або й пекучі волоски його не відлякували. Він пурхав понад газоном, раз-у-раз сідав на ту чи іншу рослину, навіть і всохлих не минаючи, робив кілька кроків і пурхав далі своїм примхливим шляхом. А я сидів нерухомо та бездумно, наче зачарований, і просто дивився. Та ж ось думка моя, нарешті, прокинулася від млосного заціпеніння та подала голос – і враз ніби розгалужилася, як річка розгалужується навколо острова й далі тече вже двома річищами, наче це не одна й та сама вода, а два окремішні потоки. А може, то були не річища, а просто думки з різних півкуль мозку: вони, кажуть, асиметричні за функціоналом, ла-те-ра-лі-зо-ва-ні, але це не точно.

Одна моя думка сунула хоч і сухуватим, проте незаперечним шляхом, і нашіптувала мені, що цей адмірал недарма кружляє понад заростями, в яких переважає кропива. Красень адмірал, як не крути, є метеликом, а метелики о певній порі свого життя є гусінню, і кропива для адміральської гусіні – рідна домівка, харч і прихисток. Це, либонь, адмірал-самиця, нашіптувала мені та наукова думка, підштовхуючи вказівним пальчиком окуляри на своєму вченому носі, і вона вже носить запліднені яєчка, нині ж серпень, а крильця в неї ніби зношені, міллю трачені: вона вже доживає свого коротенького віку, якщо взагалі не на Божій дорозі, ач, яка повільна та млява. А просто тут і просто зараз вона відкладає по одному яєчку на кожен листок кропиви, себто кормової рослини свого виду, а вже нині ввечері вона присяде десь на свої чотири ніжки, закине смугасті вусики за спину, востаннє складе крильця над головою та застигне назавжди, і найслабший подув вітру перекине цей маленький жертовник літу, що вже минає, та життю, що вже минуло.

А інша думка цуралася науковості, сухості та певності. Вона аж вуха долонями позатуляла, аби не чути про гусінь, яєчка та кормові рослини, і торочила про своє. Он-де поглянь, благала вона, той метелик – це ж сама краса, годі уявити щось гарніше. Та оця втілена неповторна краса пурхає понад занедбаним газоном і раз-у-раз сідає на затяті бур'яни. Знаєш…

– Та це вона яєчка там!.. – втрутилася перша думка, але друга тупнула на неї ніжкою, перша неохоче замовкла, а друга повела далі:

– ...знаєш, про що тобі цей метелик над бур’янами? Про те, що світ увесь, по вінця, вщерть сповнений краси, він із неї зроблений і нею до тебе обернений, а ти доріс поки що тільки до краси метелика. Ти в цьому світі – першачок-початківець. І це або так, або краси ніякої не існує, ось так.

...і на цьому ті дві мої думки злилися в одну суголосну й далі посунули разом – і слідом за метеликом. А той знай собі пурхав з рослини на рослину – обважений новим поколінням адміралів, втомлений майже достиглим літом і безмаль відбутим життям, сповнений краси у сповненому красою світі.

VIII-IX.2022

Віднедавна Херсонським передмістям, а направду приміським селом Антонівка ширилася дивна чутка. Селяни нашорошили вуха: після окупації чутки та поголоски зробилися головним джерелом новин. Окупаційна влада та її місцеві посіпаки або відмовчувалися, або брехали, вітчизняне радіо проривалося коли-не-коли, а чутки не стихали ніколи й мало не завжди справджувалися. Та одного ясного ранку вже не чутка, а звістка посунула вуличками слідом за патрулями у болотяних одностроях: о десятій урочисті збори у школі, термінове надважливе повідомлення адміністрації.

- Надважливе? Урочисті? Хіба їхній фюрер іздох? А може, манатки збирають і гайда додому? – через тин запитав Федір свого рідного брата Степана, запалюючи самокрутку.
- Навряд, - похмуро відповів Степан через тин. - Вчора знов техніки достобіса нагнали.

О пів на десяту з усіх шпарин, наче таргани, повилазили патрулі та пішли стукати у двері: йдіть на збори. Федір зі Степаном попрямували слідом за односельцями до школи, замкненої ще в перший день війни, а слідом за ними крокували солдати - наїжачені зброєю, напружені, готові будь-якої миті стріляти на ураження. Вони боялися – селяни вже зо два тижні як помітили, що з прикрашених білими літерами «Z» зелених військових вантажівок і приміщень, де квартирували окупанти, не чулося вже ані сміху, ані гучних розмов. Солдати у болотяних одностроях тинялися селом мовчазні, пригнічені, а віднедавна – ніби чимось налякані. А ще подейкували, що серед них почастішали випадки безслідних зникнень: раніше, бувало, хтось їх нишком вбивав поночі, а на ранок знаходили їхні тіла, там, де їх спіткала нагла смерть, на блокпостах, в бліндажах, вбиральнях і зайнятих і загиджених ними оселях. Щоразу через такі випадки зчинявся гармидер, селом і околицями бігали пошукові групи, над селом кружляли дрони, окупанти допитували селян і обшукували їхні хати та погреби, прочісували Дніпровські плавні та безладно стріляли з автоматів і гранатометів по кущах і очеретах. Віднедавна ж окупанти почали просто зникати – ані тіл, ані слідів, ані ознак боротьби, ніби ті солдати випарувалися, лишивши по собі зброю, шоломи, особисті речі, банківські картки та папери. Згодом вони поверталися – просто виходили з якихось кущів, цілі, неушкоджені та без жодної згадки, де вони були, як туди потрапили та як звідти повернулися – вони взагалі нічого не пам’ятали, навіть власні імена забували. Гармидер після таких зникнень також зчинявся, але якийсь інший, тихіший і боязкий: вже ніхто й не потикався до навколишніх гаїв і очеретів, натомість над хатами годинами деренчали дрони, а ворожі солдати збиралися купками під деревами та про щось гомоніли між собою, сторожко озираючись. Вони вочевидь боялися.

Селяни скупчилися перед школою та стиха розмовляли, скоса поглядаючи на миршавих вояків, які оточили ґанок, аж тут із дверей вигулькнув опецькуватий чоловічок і гукнув їх до спортзалу. Той чоловічок був зростом заледве вищий клямки на шкільних дверях, і через те в Антонівці його називали Курдупель. Щоправда, після приходу окупантів це прізвисько наважувалися згадати хіба поза очі та пошепки – Курдупель посів посаду старости при окупаційній владі, а та влада не дарувала ані прізвиськ, ані зайвих розмов, ані будь-чого поза «новим порядком». Із цим кар’єрним злетом Курдупеля місцеві пов’язували деякі надії, адже той давно зажив у Антонівці певної слави. Чи то мати народила його у лиху годину, чи він сам якось здобув собі таку злу долю, але не щастило йому в житті: куди б не потикався, на нього чекала невдача, за що б не брався, лиш примножував свої злидні. А ще Курдупелева недоля була заразна та чіплялася до тих, хто мав із ним справу або хоч обмаль ним переймався. Варто було якомусь добродію бодай подумки поспівчувати черговому горю невдахи, і його самого спіткали негаразди та збитки. Згодом селяни те збагнули, а відтак трималися осторонь Курдупеля з його лихою долею, а згадували їх обох хіба що у шинку за чаркою горілки нехай як прикру, та як не крути, а місцеву дивину. Окупанти ж про це нічого не знали й залюбки прийняли невдаху, і відтоді ціла антонівська громада чекала та молилася, аби вбогий Курдупелевий талан спіткав окупантів, їх усіх і аж до сьомого коліна у тих далеких краях, звідки насунула ця пошесть.

Заради урочистості Курдупель почепив вузеньку краватку, затягнувши її так, що аж посинів і зробився схожим на вішальника, щойно знятого з шибениці разом із мотузкою. Він глянув на селян знизу вгору, нарочито помацав вузол на краватці, набундючився та зачитав з папірця коротеньку промову, затинаючись на кожному слові та бризкаючи на папірець слиною крізь гнилі зуби. З цієї гугнявої промови селяни дізналися про неабиякі успіхі Антонівського сільського господарства, звільненого від гніту неофашистів і ультранаціоналістів. Для відзначення успіхів і підтримання соціально-економічного розвитку громади під російською орудою ухвалено запровадити в селі нове щорічне свято - День кавуна. Урочистості з цієї нагоди відбудуться за тиждень, явка обов’язкова, форма одягу парадна, наразі всі вільні. Курдупель відпустив селян помахом правиці, на якій бракувало двох пальців, а Федора та Степана покликав із собою у кабінет хімії, де вже сидів якийсь мовчазний полковник з маленькими та невиразними, ніби цвіллю затягнутими, очицями.

- Слухайте наказ, - вирячивши очі, промовив Курдупель. – Знайти та доставити для свята кавун. Це надважливе завдання. Для святкування, а надто для вас двох ліпше, аби той кавун був найбільшим з усіх, коли-небудь у Херсоні або деінде бачених. Ось товариш полковник, - Курдупель аж склався навпіл у запопадливому поклоні, - забезпечить транспорт і супровід. Вирушаєте негайно. Обидень повертайтеся з кавуном.

- А куди? А як? А де? – почали перепитувати чоловіки, та Курдупель пихато зупинив їх:
- Ви краще за мене знаєте, куди, як і де, а в мене справ повен рот. Кавун для свята має бути ось тут. Йдіть.

Брати у супроводі полковника вийшли на ґанок, де вже чаділа зелена вантажівка із кривобокими білими «Z» на капоті та бортах. Полковник вмостився у кабіні, Федір зі Степаном полізли у темний задушливий кузов, де вже пітніло дев’ятеро солдатів, і вантажівка рушила у бік Херсону під стривоженими поглядами селян. Дехто з них вже побіг до обійсть чоловіків – повідомити, що їх кудись забрали: це не віщувало нічого доброго, багато хто й не вертав з таких поїздок.

Коли вантажівка проминула виїзд на міст і рушила на Херсон, Федір смикнув найближчого солдата:
- Не туди. На міст і за міст, - і солдат гукнув до іншого, той постукав до водія та крикнув тому їхати на міст. Вантажівка пригальмувала, розвернулася та рушила в бік Антонівського мосту через Дніпро.

Степан з подивом глянув на брата, а той сказав йому:
- А пригадай, які кавуни були в діда Панька.
- Ото ти згадав! Панько, либонь, вже давно в засвітах. Які там в біса кавуни, - зітхнув Степан і занурився у спогади.

Справді, давно то було, ще коли Степан із Федором навчалися у школі – не в цій, новій, зведеній в Антонівці вже за Незалежності, і не в старій, яка кілька десятків років виховувала антонівських дітлахів, а в повоєнній, облаштованій у вцілілій після війни хаті. Була та школа в Нечаєвому, селі по той бік Дніпра, за Олешками та між Солонцями та Сагами. Брати народилися та жили в Нечаєвому, доки не перебралися до заможнішої Антонівки. На околиці Нечаєвого мешкав дід Панько – старезний, мабуть, сто год йому вже виповнилося на той час, адже сивий був як лунь, а борода його сягала колін. Той дід тримав за селом баштан, а на тому баштані вирощував кавуни та дині, та такі, що односельців заздрощі брали: солодкущі, запахущі, велетенські! А ще родив дідів баштан щороку, наче востаннє: кавуни на ньому лежали так рясно, що й не поткнешся між ними, просто бери з краю один за одним, та й годі. Як не пнулися нечаєвці, та не змогли ані розгадати секрет діда Панька, ані перебити йому торгівлю – хто б не завітав до місцевого торжища або до Херсонського зеленого базару, куди дід також іноді возив свій врожай, одразу прямував до його воза, з якого випирали ті небачені кавуни. До отого баштана й прямувала тепер вантажівка, скерована Федором.

Проминувши безліч блок-постів, вантажівка дісталася Нечаєвого. За десятиліття, що минули відтоді, як брати вибралися до Антонівки, село анітрохи не змінилося, хіба що навколо нього тепер височів ліс. Ліси тут почали насаджувати у 50-х роках ХХ століття, аби стримати пустелю, що утворилася там, де колись процвітало вівчарство: вівці звели нанівець місцеві луки та пасовища, виїли рослинність із корінням аж до піску, який і почав із кожним подувом вітру насуватися на навколишні села та лани. Минув час – і на місці пустелі постав ліс; втім, пустеля не зникла й досі мліла золотавою пусткою в оточенні соснового лісу. Ліс той рубали браконьєри та нищили пожежі, але він тримався та не поступався ані людям, ані вогню, ані піскам – і нині стояв навколо Нечаєвого мовчазний, впертий, наче зелено-чорна стіна. Десь за цією стіною й був тепер баштан діда Панька. Вціліла й дідова хата – щоправда, солом’яний дах її провалився, рами з вікон зникли разом із розмальованими квітами та півнями віконницями, а на подвір’ї та навколо хати стояла така ж мовчазна зелено-чорна стіна, як навкруги села, тільки то був не ліс, а бур’ян, похмурий і припорошений курявою. Панько й справді, мабуть, давно вирушив у засвіти, де, можливо, опікувався якимсь потойбічним баштаном і вирощував соковиті ласощі для тамтих мешканців і володарів.

Коли вантажівка досягла дідової хати, Федір знов шарпнув солдата:
- Тут. Далі пішки, - солдати загупали до водія, а той загальмував. Коли гуркотливий двигун вантажівки зупинився, солдати загомоніли, та одразу ж й замовкли: вони всі разом почули, яка навколо панує тиша. Густа й щільна, вона, як вода, линула в кузов, охопила та причмелила усіх, хто там був, і наказала їм мовчати. Тож солдати вилазили з кузова один по одному та шикувалися перед полковником мовчки, сторожко озираючись. На Паньковому подвір’ї вони розчули ще дещо, але той звук лиш підкреслював тишу, обрамляв її, як ліс пустелю, - то шуміли сосни. Гарячий вітерець ледве дихав, але мільйони й мільйони соснових голок робили з того кволого дихання негучний, але владний шерех, який ніби обороняв місцеву тишу. В тому шереху чулася неабияка потуга, притлумлена та стримувана до пори, а ще – пересторога: мовчи, анічичирк, анітелень, забирайся. Солдати відчули пригнічення та несподівану млявість і кволість, наче вони раптом похворіли.

Полковник перший подолав наведену сосновим шерехом слабкість і кинув братам:
- Ведіть, - а Федір відповів:
- Треба роззирнутися, ми тут давно не були.

Полковник кивнув, щось пробурмотів до солдатів, двоє залишилися біля вантажівки з водієм, а інші та полковник рушили за братами, які пішли навколо хати роззиратися. За хатою вони помітили стежку, яка зникала у нетрях здичавілого городу та ніби прямувала туди, де колись був дідів баштан. Хоча хата вочевидь давно стояла пусткою, а подвір’я та город щільно заросли бур’янами, стежка була вільна, навіть добре торована, наче нею досі ходили люди або худоба.

- Туди, - сказав солдатам Федір і попрямував стежкою, за ним рушили Степан, солдати та полковник. Проминувши город і похилені кілки там, де колись був тин, стежка повела до мовчазної стіни лісу. Тут сосновий шерех зробився відчутнішим, як і сама тиша: вона встеляла землю, як лежалий сніг, аж ноги в ній зав’язали, а шерех висів над нею, чіплявся за гілля дерев, як листопадовий Дніпровський туман за очерети. Люди крокували стежкою мовчки, вервечкою; брати йшли попереду, а солдати та полковник трималися на деякій відстані позаду: напевно, понад втечу цих двох підтоптаних селян вони страшилися натрапити на розтяжку, міну або снаряд, що не вибухнув. Таким порядком вони заглибилися у ліс і йшли ним доволі довго. Дерева всі були однакові, наче близнюки або макети, виготовлені на якомусь заводі шкільного приладдя, і аби не стежка, що уперто кудись вела, звиваючись поміж деревами, в цьому лісі можна було втратити будь-яке відчуття напрямку та відстані, як губилося в ньому відчуття часу через невпинний шерех сосен над головою та одноманітність краєвиду. Обабіч стежки – все ліс та ліс, не природний хаотичний праліс, а саджений, розпланований: під лінійку вишикувані ряди однакових дерев, що тягнулися праворуч і ліворуч, скільки сягало око.

Нарешті, попереду почало розвиднятися, і за кілька хвилин брати зупинилися край розлогої галявини, посеред якої височіла кучугура – так місцеві віддавна називали піщані дюни, що їх вільно нагромаджував і пересував положистою рівниною вітер у ті часи, коли ще тут випасали отари. Та ця кучугура вже нікуди не рухала: хтось повбивав навколо неї вербові кільки, либонь, бозна-коли, тому що з тих кілків дотепер повиростали кремезні пишні верби, які й тримали цей мандрівний пагорб одного місця, і він покинув свій старий спосіб життя, осів і вкрився на верхівці густою переплутаною травою, наче голова прихованого під землею велета – кудлатим волоссям. Навколо цієї чатованої вербами кучугури й облаштував дід Панько свій баштан – брати одразу згадали цю місцинку: малими вони часто потикалися сюди, аби скуштувати небачених кавунів або динь, але куштували хіба що дідового ціпка. Панько таки добре пильнував свої кавуни, а коли вони достигали, і жив на баштані – у курені, облаштованому на верхівці кучугури, звідки дід бачив увесь свій баштан, як на долоні, а некликаних гостей вітав лайкою, завзятіших – ціпком, а найупертіших цькував здоровенним кудлатим собакою з тої породи, що колись охороняла місцеві отари та господи від будь-яких злодіїв, хоч у людській, хоч у звірячій подобі. Власне, залишки того куреня й досі бовваніли на маківці кучугури – час і негода так і не зруйнували дідового житла за стільки десятиліть.

Доки солдати долали відстань, яку весь час тримали до братів, Семен уперше від початку цієї експедиції запитав Федора:
- Нащо сюди? Бозна-коли той баштан був, він вже давно пропав, нема, а вони нам цього не подарують, - натомість Федір притулив пальця до губ і показав очима на галявину, і Степан замовк і вдивився. Галявина, як і дідове подвір’я, густо заросла дикою травою, подекуди здіймалися самосійні сосни та берізки, та проміж стебел бур’яну видилося і щось темне та округле. Степан аж рота роззявив: то були кавуни, славетні кавуни діда Панька, а радше їхні здичавілі нащадки. Чимдалі оглядав галявину Степан, то більше бачив темно-зелених кавунів, а там і жовтувату видовжену диню помітив. Звісно, бездоглядний баштан вже був не такий родючій, кавуни лежали де-не-де, але вони вочевидь успадкували неймовірну стать своїх пращурів, виплеканих Паньком. Тут нагодилися солдати та їхній командир, який, кинувши оком на галявину, спершу сердито почав:

- Що за ідіо… - а там і собі помітив у бур’янах опуклі кавунячі туші, а відтак замовк. Хтось із солдатів поліз у зарості бур’яну, аби видобути найближчий кавун, але полковник його зупинив і звелів братам йти вперед і принести кавун. Ті несміливо рушили – ця місцина збудила та оживила їхні спогади, то ж все тепер видавалося їм вже й не таким давнім: здається, лише вчора ховалися вони між дерев край галявини, облизувалися на кавуни та прислухалися, чи не гиркає десь страхітливий і злющий Паньків собака. Тому в бур’яни ступили не сивоусий Степан і сивочолий Федір, а двійко хлопчаків, Федько і Стецько, які понад усе прагнули схопити кавуна та щасливо забратися звідси ще до зустрічі з дідом Паньком, його ціпком і Сірком.

Наблизившись до кавуна, чоловіки зупинилися та роздивилися цей казковий плід. Він був чорно-зелений, лискучій, а над піском випинався так, що сягав ставнішому Степанові аж до поясу, а кремезнішому Федорові й того вище. Відбувши перший подив, вони збагнули те, що не спадало на думку їм у дитинстві: такого величезного кавуна просто неможливо підняти, його б довелося штовхати й котити лісом аж до дідової хати та повз неї до власних обійсть. Та ні, хіба можна так довго та далеко котити такого кавуна, він же напевно б луснув на першому-ліпшому горбочку та порозкидав навсібіч і змішав із піском соковиту рожеву м’якоть, поцятковану чорними кісточками. Ні, такі ласощі треба споживати на місці! – але ж як Панько давав їм раду? Як той старигань тягнув й укладав на воза ці кавуни-велети, адже ж в його часи вони були, здається, ще більші й важчі? Дідо опікувався своїм баштаном сам-один, нікого не винаймав і взагалі цурався людей?

Брати повернулися до солдатів і розвели руками: не подужаємо. Полковник махнув рукою, і двоє вояків рушили до кавуна, спробували його підняти, але марно – кавун виявився й для них заважким. Тоді їм спало на думку те саме, що й братам: вони почали штовхати кавун, намагаючись котити. Кавун попручався, та все ж таки неохоче зрушив з насидженого місця, аж раптом один солдат відчайдушно зойкнув, кинув штовхати кавун та побіг до лісу, накульгуючи на одну ногу та якось по-звірячому виючі. Коли він вибіг з бур’янів, усі побачили, що навколо його ноги обвилася змія, товста, як рука дорослого чоловіка: вона прокусила болотяні штани вище коліна та вп’ялася своїми іклами в солдатове стегно, яке й сіпала тепер, немов навіжений собака. Навколо зміїної пащеки по солдатських штанях розпливалася темна пляма, мабуть, то була кров, змішана зі зміїною отрутою. Солдат волав на все горло, розмахував руками, стрибав і смикав ногою, намагаючись струсити з себе змію.

Хтось клацнув затвором, та полковник виявився спритнішим: він вихопив ніж і відтяв змії голову ще до того, як пролунав постріл. Одразу ж заволав іще один солдат, якому той постріл влучив у стегно: він впав, як підкошений, і закатався по піску, рясно зрошуючи його кров’ю. Хтось кинувся до нього, перечепився через коріння, впав, навколішки поліз до пораненого, намагаючись одною рукою видобути з аптечки турнікет, але той за щось зачепився та ніяк не вилазив з аптечки. Полковник крикнув іншим:

- Перев’яжіть його! – і нахилився над тим солдатом, якого вкусила змія. Той лежав горілиць, блідий аж синій, сіпаючись і закотивши затуманені очі, а з його відкритого рота лізла пишна рожева піна. Раптом він вигнувся дугою, захрипів, тоді завив моторошно, виблював, замовк і завмер. Полковник присів біля нього, притулив два пальці йому до шиї, почекав, підвівся та пішов до тих солдатів, що стояли над пораненим. Вочевидь, куля перебила йому якусь велику кровоносну судину, і він стік кров’ю ще до того, як кровотечу зупинили. Полковник насупив брови: нудна затія з доставкою кавуна для свята за якусь мить перетворилася на бійню, супротивника не було й близько на десятки кілометрів, а він уже мав аж двох «двохсотих». А скільки тепер на нього очікує писанини… Але наказ є наказ, треба виконувати, але спершу треба сховати деякі кінці у воду.

- Хто стріляв? Ти? Рапорт про необережне поводження зі зброєю, що потягло за собою тяжкі наслідки та загибель рядового… - полковник придивився до нашивки на грудях мерця, - рядового Абдурахманова. Всі разом – рапорти про нещасний випадок з рядовим… - полковник зиркнув на другого небіжчика, - рядовим Івановим, який всупереч наказу віддалився від підрозділу та не пережив летальний приступ епіле… ні, пишіть як є, напад отруйного плазуна. Тягніть сюди той чортів кавун, але спершу наламайте палиць і бийте траву поперед себе. Змії втечуть. А ви двоє, - гукнув він до братів, - йдіть сюди.

Солдати, озираючись на нерухомі тіла та брязкаючи зброєю, пішли до лісу по палиці, а полковник звелів братам обходити галявину та виглядати найбільший кавун. Вони пішла узліссям, а полковник поволі рушив за ними, прислухаючись до голосів солдатів, що лунали з лісу. Вони й так розпатякалися останнім часом, коли почалися ті безслідні зникнення та безпам’ятні повернення, а цей випадок… два випадки, виправив себе полковник, можуть додати олії до цього вогнища. Треба їх повиряджати по різних частинах, бажано тих, які прямують до самісінького пекла, а таких частин наразі не бракувало. І хай там їх одразу кинуть на «нуль», от і кінець балачкам. Міркуючи про це, він мало не налетів на братів – ті нерухомо стовбичили край здичавілого баштану.

- Чого поставали? – гримнув він на чоловіків, а ті мовчки вказали йому на щось попереду. Там, спиною притулившись до дерева, сидів на піску один з тих солдатів, що пішли до лісу по палиці. Його автомат і шолом валялися поруч, а він безтямно дивився поперед себе та спроквола ворушив губами. Полковник підбіг до нього, шарпнув за плече, і той упав набік, мов лялька-мотанка, скручена невмілою рукою з ганчір’я, впав і лежав нерухомо, а з кутика його рота до піску тяглася слина. Полковник видобув пістолет і вистрілив угору, і за хвилину прибігла решта солдатів.

- Що з ним сталося? – запитав полковник, не озираючись на них, а вони втупилися у товариша та знизували плечима. За наказом товариша полковника вони пішли до лісу, ламали палиці, весь час були разом, а він зламав першу-ліпшу гілку та сказав, що чекатиме на баштані. Може, сонячний удар абощо, нині ж така спека.

- Підніміть його, - наказав полковник, солдати кинулися виконувати, але солдат і справді був, як лялька з ганчір’я, не міг сам ані сидіти, ані стояти, лишень ворушив губами та повільно кліпав порожніми очима. Його смикали, трясли, били по щоках, але він не реагував, а коли йому дали пити, він мало не захлинувся водою – пити він або не хотів, або розучився.

- Заберіть його автомат і шолом і тягніть його назад, - звелів полковник, а подумки додав: «Два небойових «двохсотих» і небойовий «трьохсотий». Ще трохи, й я сам поїду на «нуль». А ще він збагнув, що за цими негараздами справу не зроблено, а час вже далеко за полудень, і не варто залишатися просто неба. Баштан нікуди не дінеться, наразі є більш нагальні справи. Коли ж брати, солдати та полковник повернулися до тіл двох загиблих, то зрозуміли, з чого все почалося для безтямного солдата, якого вклали поруч із ними, теж ніби мертвого. Кишені небіжчиків були ретельно випатрані, зникли їхні годинники та обручки – на загорілих під жагучим херсонським сонцем пальцях і зап’ястках лишень білили їхні сліди. Зате в наплічнику безтямного знайшлися два наручні годинники, дві обручки, масивний золотий ланцюжок, три смартфони та чимало готівки. Полковник згадав, що не так давно мародерство декриміналізували, вилучивши з карного кодексу, але те вилучення цьому невдасі не допомогло – його таки покарано. Сонячний удар, казали ті йолопи. Та хіба через сонячний удар втрачають розум? Втім, хай медицина розбирається, це вже не його провина, що в когось заслабка голова, хоча б варто було б цього показово розстріляти, аби іншим була наука. Наказ був ламати палиці, ну то й ламав би, як інші, он вони стоять, живі-здорові, а він той наказ порушив, а це, фактично, зрада… Полковник сягнув рукою по пістолет, але останньої миті зупинився. Ще не час, не зараз, ще буде краща нагода. І він забрав у кишеню документи небіжчиків та звелів солдатам прикидати їхні тіла піском – у лісі можуть бути хижаки, ласі до мертвечини. Безтямного він звелів припнути його ж паском до дерева про всяк випадок – а ну як встане та піде блукати лісом цей недоумок, а нам шукай.

Коли тіла зникли під кучами піску, а безтямного припнули до сосни, полковник запитав братів, що то за халабуда на верхівці кучугури.

- То курінь діда Панька, який тримав цей баштан, він звідти кавуни пильнував, - відповів Федір, а Степан пояснив:
- Літнє таке житло… еее… шалаш. Як у Леніна в Розливі, - промимрив він до себе.
- Йдіть огляньте ту халабуду на пагорбі, - наказав полковник двом солдатам, - та обережно там, мені втрати ні до чого.

Двійко солдатів подалася до горба, відчайдушно бивши палицями бур’яни поперед себе та дивуючись на дедалі більші кавуни, що траплялися на шляху. Так вони досягли кучугури та зникли у густій, аж чорній тіні під вербами, які її оточували. Брати, полковник та решта солдатів спостерігали за ними з лісу, аж раптом якийсь сторонній звук за спинами відволік їхню увагу. Це був той безтямний солдат, якого припнули паском до дерева: він якось викараскався з паска, впав долілиць на пісок і страхітливо хрипів і кашляв, наче собака, що вдавився кісткою. Солдати кинулися до нього – вони вирішили, що його знудило, і він захлинається власним блювотинням. Його перевернули на живіт, трясли та шарпали, аби витрясти блювотиння, але в роті та горлі солдата не було ніякої блювоти. Натомість з-поміж його губ стирчав страшенно розпухлий язик, який не давав йому дихати; його очі налилися кров’ю до чорноти, а темно-бузкові лице й шия просто на очах набрякали та роздувалися, наче накачувані потужним компресором, так само роздувалося його тіло під уніформою, аж тканина потріскувала, здавалося, воно ось-ось вибухне. Та вибуху не сталося, а за якусь мить солдат лежав мертвий.

Полковник присів біля померлого, оглянув його та помітив на бузковій шиї чималу напіврозчавлену комаху – чорну, волохату, з чорно-прозорими лискучими крильцями. Вона ще ворушила крилами та вусиками з червоними цяточками на кінчиках; у шкірі мерця, там, де комаха приліпилася до неї власними нутрощами, вичавленими з черевця, стирчало грубе чорне жало, оточене червоним колом. Полковник не знався на комахах, але збагнув, що солдат мав алергію на комашину отруту, через що й задушився. «От і третій «двохсотий», поїду на «нуль», - промайнула думка в голові полковника, але він миттю забув про неї, тому що він кучугури долинули відчайдушні крики та розпачливі зойки, які швидко перетворилися на моторошне виття.

Коли двоє вцілілих солдатів, полковник і брати добігли до верб, те виття вже більше не лунало. Під вербами хтось влаштував мисливську пастку – ретельно замасковану глибоченьку яму, на дні якої було вбито міцні загострені кілки. На тих кілках, почорнілих від крови, висіли обидва солдати, відряджені оглянути дідів курінь, - кілки прохромили їхні тіла та порозривали нутрощі. Обоє не ворушилися, вони вже й не дихали, в передсмертній муці викричавши з себе всі крихти життя до останньої. Полковник вилаявся. П’ятеро! Це все вже скидалося не на череду нещасних випадків, а на диверсію, та хіба ж диверсанти орудують комахами, зміями, випадковими пострілами по своїх і мисливськими пастками? Втім, хто цих бандер знає, на що вони здатні, по тєлєку про них чого тільки не казали – зазвичай полковник не дуже тим переймався, але тепер був годен вірити будь-чому. А оці двоє селюків, напевно, до цього причетні.

- Зв’яжіть їм руки та закрийте чимось очі, - вказавши на братів, наказав полковник солдатам. Ті познімали з чоловіків паски та зв’язали їм руки за спинами, а тоді повидобували з своїх наплічників білі ганчірки та позав’язували братам очі.

- Тримайте їх на прицілі, при спробі втечі стріляйте на ураження, пильнуйте периметр, - наказав полковник і подерся на кучугуру. Це було не так просто: схили були круті, пісок, хоч і стримуваний корінням трави, осипався під дебелим полковником, а стебла рослин, за які той хапався, висмикувалися з нетривкого ґрунту. Та полковник уперто дерся схилом на верхівку кучугури, йому ніби щось підказувало, що всі відповіді там, і врешті-решт він таки опинився на тій верхівці та оглянувся навкруги.

Звідси галявина виднілася вся, аж до межі лісу, що обступив її зусібіч, а повітря було таким прозорим, що й призахідному світлі полковник роздився і незчисленні кавунячі туші в траві, що вкривала галявину, і темні горбки край лісу над тілами двох солдатів, що загинули першими, і ще одну нерухому купку – труп невдахи-алергіка, якому судилося дістатися бозна-звідки з-за Уралу аж сюди, на цей пекельний південь України, аби знайти наглу смерть через укус комахи. Той дід, як його там, і справді обрав найпридатніше місце, аби пильнувати свій баштан – і він, здається, пильнував його й досі: полковник втратив уже п’ятеро солдатів, а кавуна жодного не здобув. «Викликати «вертушку» та вшиватися звідси», - подумалося полковнику, але наказ є наказ: кавун слід знайти та доставити до Антонівки. Це ще можливо зробити – а ну як узяти отой, що видніється онде, кабан, а не кавун, можна підвищення або нагороду отримати, і не згадають йому ці втрати, понесені бозна-де за лінією фронту, адже втрати ті аж так прискіпливо ніхто не рахував, війна є війна, бувають поранені, а бувають вбиті. А кавун…

- А ти сі кавуни сіяв? А ти сі кавуни порав? – пролунав за спиною полковника розлючений голос, і він аж підскочив. Полковник прожогом обернувся, одночасно видобуваючи з кобури пістолет і падаючи убік, аби ухилитися від можливого удару або пострілу та вистрілити самому, але так і не вистрілив, тому що нікого на кучугурі не побачив. Лежачи на піску, полковник міг бачити усю безлюдну верхівку пагорба та ще й курінь наскрізь – той також стояв пусткою. Полковник підвівся, та розлючений голос удруге пролунав у нього за спиною:

- Ти глухий, німий або дурний? Чого сюди припхався? – і його уперіщило чимось важким і твердим по правиці вище ліктя. Пістолет випав йому з переламаною руки; мало не зомлівши від болю, полковник гепнувся на одне коліно й спробував підняти зброю лівою рукою, але наступний удар переламав йому плечову кістку й на цій руці, й вона повисла уздовж тіла, така сама безпорадна, як і правиця. Полковник стояв тепер на обох колінах і крізь кольорові кола перед очима, нарешті, бачив того, хто його запитував і, певно, ламав йому кістки. Перед ним спирався на сукуватий ціпок якийсь кремезний дід у широких білих штанях, просторій білій сорочці та крислатому солом’яному капелюсі. Та чи не марення це, викликане больовим шоком? Адже крізь цю постать полковник бачив галявину та ліс за нею так само ясно, як ось щойно, коли оглядав баштан і оцінював спостережний пункт того діда, як його там, Панька, що за ім’я таке, і що би воно означало...

- То є Опанас! – прогуркотіло у вухах полковника, наче грім вдарив, а за тим громовим ім’ям, наче блискавка, осяяв голову полковника дитячий спогад. Колись не згадати як давно, та й то – один-єдиний раз на все життя возили його батьки на Полтавщину, до прадіда на гостини. Опанас! – так звався його власний прадід, а на розпитування малого, що то за ім’я таке чудернацьке, старий з лагідною усмішкою пояснив, що то ім’я старовинне, давньогрецьке, а означає воно «безсмертний».

З якимось млосним збайдужінням дивився полковник на прозору постать і крізь неї. Мабуть, солдати під пагорбом теж почули той грім, що прогуркотів прадідове ім’я, а може, їх схарапудив якийсь собака, від лютого гавкоту якого аж луна лісом йшла: полковник почув довгі автоматні черги – автомати торохкотіли, доки не закінчувалися патрони в магазинах, потім знов, і знов, і знов, допоки солдати розстріляли всі патрони, і автомати замовкли остаточно. Полковник побачив дві фігурки у болотяних одностроях, маленькі, наче іграшкові солдатики, якими він бавився в дитинстві: вони тікали від здоровезного кудлатого собаки, бігли щодуху через баштан до лісу, кинувши свого командира та охоронюваних осіб, втім, тих осіб вони напевно вже порішили, такий був порядок. А потім та блискавка, яка щойно осяяла голову полковника забутим дитячим спогадом, ніби викинулася назовні, залила все навкруги нетривалим, зате неймовірно сліпучим світлом, і в тому світлі все предмети на мить здобули вугільно-чорні тіні, які так поплямували та похрестили краєвид, що полковнику здалося, ніби баштаном за двома маленькими фігурками солдатів не собака мчить, а стрімко котиться кавун, найбільший з коли-небудь будь-ким бачених: ось його чорна опукла туша наздогнала обох солдатів, із бридким хрустко-вологим чваканням перекотилася через них обох і завмерла – о, це був саме такий кавун, якого й потребувало Свято кавуна! Коли ж блискавка згасла, в очах полковника запала суцільна темрява, а в його голові запанувала непроникна німота, лишень підкреслювана невпинним шерехом сосен, який обрамляв її, наче цей ліс стримувану ним пустелю, і в тому шереху полковник загубився та розтанув, як хмаринка…

Свято кавуна, як мало не всі нововведення окупаційної влади, ніби само собою скасувалося, замовчалося, а відтак не відбулося та незабаром ніби всіма забулося. Та в Антонівці уперто подейкували, що лихий Курдупелів талан таки справдив надії, які на нього покладали, і занапастив те свято разом із десятком ворожих солдатів, а ще прихопив із собою Федора зі Степаном – ото добрі були люди. Про братів дотепер нічого достеменно не відомо: хтось рахує їх зниклими без вісті, рідні – полоненими і вивезеними на чужину, звідки вони напевно ще вернуть, а більшість громади вважає місцевими героями, які поклали своє життя за Батьківщину та земляків.

VII.2022

Того літа наша з мамою традиційна подорож до Керчі – «на прихід», зустрічати тата-капітана з далекого плавання – почалася цілком звичайно і не віщувала пригод або несподіванок. Ми відстояли виснажливу чергу за квитками на Херсонському вокзалі, покидали речі в чемодан, замовили таксі, сіли в гарячий, наче піч, вечірній поїзд до Джанкою, де опівночі добряче пометушилися перонами та коліями, аби встигнути закомпостувати квитки, знайти у темряві потяг на Керч і здобути собі бодай якесь місце. У той потяг людей завжди набивалося понад число наявних місць, а можливо, й проданих квитків. Нарешті, керченський потяг скрикнув, рвучко смикнувся, голосно ляснув, зупинився, а потім ледь помітно рушив. За вікнами панувала непроникна темінь без жодного вогника, наче ми їхали пустелею. На світанку пасажири переконалися, що так воно і є: обабіч колій безлюдує сіро-жовтий горбкуватий степ – ані житла, ані ферми, ані деревця, нічого. Степом блукають маленькі торнадо куряви, натомість за близькими хвилястими обріями нібито плескає хвилями море, навіть два: по один бік колій Азовське, а по інший Чорне. Повірити у це неможливо – аж так спекотно, задушливо і спрагло у потязі, який нікуди не поспішає. Та як не пригальмовує машиніст хід, потяг врешті решт дістається станції та вокзалу з грайливо вигнутим написом КЕРЧ на фасаді, і сонний провідник невдоволено підтверджує:
– Керч!

Велелюдна галаслива черга на таксі, поїздка напівзабутим містом, кімната у готелі над портом і, нарешті, порт. Тут, у маленькому скляному будиночку з написом ПРОХІДНА, ми чекаємо тата. Далі нас не пускають розлогі правила на стіні, заборонні написи на дверях, втомлений вахтер і незворушний солдат із автоматом. Час, здається, зупинився, очікування не скінчиться ніколи, аж раптом понад лискучим турнікетом з’являються пишні руді вуса та кучерява руда борода. Тато! За мить прохідна разом з усім зникає: аж так нестямно-радісно ми обіймаємося, а ще за мить опиняємося у готелі. Сам так усе й відбувається «на приході», тому я вже знаю: зараз будуть подарунки, вечеря в ресторані, прогулянка нічним містом і нескінченні татові розповіді про морські пригоди. Наступні кілька днів ми його майже не побачимо: він буде «здавати справи» у своїй «конторі», а потім ми всі разом поїдемо додому, у Херсон.

Та коли тато «здав справи», звичний хід нашої подорожі змінився: ми рушили не додому, а на море. Це було дивно, адже ми й так були на морі, вже навіть купалися в ньому. Море тут було скрізь і виднілося звідусіль, в будь-яку шпарину між будівлями, ніби місто стояло на острові, а не на півострові. Тато пояснив, що це не море, а Керченська протока. Вона з’єднує ті два моря, які я так і не побачив з вагону, Чорне та Азовське. Керч стоїть на березі цієї протоки, але більше на Чорному морі, а ми поїдемо на базу відпочинку, яка теж стоїть на березі Керченської протоки, але більше на Азовському морі. «Тобі сподобається, – додав тато. – Азов називають дитячим морем, воно тепле, неглибоке, спокійне та майже прісноводне, древні греки називали його озером Меотида, а дехто навіть і Меотійською калюжею». Чому б мені мала сподобатися калюжа, нехай і відома давнім грекам, подумки дивувався я, а ми тим часом вже сиділи у автобусі, який прямував до тієї калюжі.

Автобус зупинився біля купки сріблястих дерев, які у нас на Херсонщині називають маслинами. На стовбурі одної з маслин висів знак зупинки, просто іржавий прямокутний шматок заліза, колись давно пофарбований білим. Тепер на ньому майже не лишилося фарби, а там, де вона ще зберіглася, виднілося лише кілька чорних літер і цифр, з яких я нічого не зміг скласти, тому й досі не знаю, як зветься те місце – О, С, В, И, 19, 05, от і здогадайся. Ми вийшли, автобус рушив далі, а я заходився шукати очима море, але ніякого моря не побачив. По один бік асфальту безлюдував знайомий сіро-жовтий степ, ним блукали маленькі торнадо куряви, а по інший бік взагалі нічого не було, ніби ми опинилися на самісінькому обрії, за яким Земля уривалася у блакитнувату порожнечу. Та я помилився: одразу за купою маслин починався крутий спуск до моря – щойно я зробив кілька кроків стежкою та вийшов з-за дерев, я його побачив. Звідси море здавалося саме таким, як описав його батько – спокійним і лагідним, справді дитячим. І я стрімголов побіг до нього стежкою, а батьки з чемоданами пішли слідом.

До моря я так і не добіг – воно було надто далеко, я лиш рясно спітнів і захекався; двічі або тричі я зупинявся, відпочивав, зігнувшись і впершись долонями в коліна, знову біг, захекувався та зупинявся. Це якесь недосяжне море! Ось же воно, зовсім поруч; ось стежка, що веде просто від моїх ніг до нього; я бачу, як вона оминає купки дерев і дерев’яні будиночки з шиферними покрівлями, досягає кількох човнів, загрузлих у червонястому піску над водою, і в тому піску зникає, бачу – але дістатися до моря ніяк не можу! Тут мене наздогнали батьки, і тато пояснив, чому море здається недосяжним: ми на узвишші, тому обрій відсунувся набагато далі, ніж він є зазвичай, і наш міський мозок хибить щодо відстаней, а ще тут надзвичайно чисте та прозоре повітря, яке теж вводить нас в оману. Далі ми пішли разом і згодом таки дісталися «нашого» будиночка, а там – і моря.

А тут на мене чекало неабияке розчарування. Море було яким завгодно, тільки не дитячим: воно безугавно било берег невисокими, але потужними хвилями; варто було увійти у воду бодай по коліна, і вони отримували відчутні удари камінням. Вода неспинно жбурляла тим камінням по ногах, а якщо я наважувався зайти глибше, вона збивала мене з ніг, штовхала та шарпала, кудись тягнула, доки не викидала на пісок, побитого та спантеличеного. Купатися або пірнати в такому морі було неможливо! – щоправда, воно було дуже тепле, а на смак майже солодке – в цьому я миттю переконався, а ще дізнався, що в цій скаламученій воді повно крупного червоного піску та уламків черепашок. Тим піском і черепашками я й плювався на березі аж до вечора, коли хтось несподівано, але дуже приязно ляснув мене по спині. Незнайомець у яскравих плавках назвався татовим приятелем і радистом на його судні, а звався дядя Юра – «просто Юра», виправив він мене і одразу запросив у свій будиночок. Це все змінило.

Юра був балакучий, веселий і жартівливий, а його будиночок було напхано цікавенними штуками: тут тобі і морські карти та атласи, і компас із барометром, і книжки про моряків, подорожі та риболовлю, а ще купа вудок, рибальська сітка та навіть справжній акваланг! Юра розклав на столі велетенську, як скатертина, мапу Керченської протоки, показав мені, де є ми, де найкраще ловити бичків, глосів, ставриду і кефаль, а ще – де на дні протоки лежать потонулі кораблі. Деякі з них античні, тобто давньогрецькі: греки кілька століть мешкали на тутешніх берегах і ходили цим морем, тому на березі можна відшукати рештки їхніх міст, колись прикрашених величними портиками та незчисленними статуями богів, богинь і героїв, а в морі – уламки їхніх суден, навантажених древнім крамом. Найцікавіше досліджувати уламки суден – Юра тицьнув пальцем у акваланг – адже на суходолі вже все досліджене, знайдене, часто-густо зруйноване або вкрадене, а під воду мало хто спускався, забракло сміливців, та й акваланг – штука рідкісна. А під водою знайдеться і зброя, і амфори, і всілякі коштовності, таке.

– Ось тут, наприклад, – Юра заходився кольоровими олівцями ставити хрестики на карті. Синім олівцем він поставив хрестики там, де риба ловиться найкраще, а червоним – де лежать потонулі кораблі, а тоді сказав:
– Ось це нам, молодий чоловіче, програма на тиждень. Вивчай, мені треба промочити горло, а коли я повернуся, перевірю, чи ти все запам’ятав, – і Юра пішов у кухню та почав там чимось стиха дзеленькати, а я втупився в карту.

Сині, а надто червоні хрестики на блакитній гладіні полонили мою уяву: спуск під воду з аквалангом, скарби потонулих кораблів, риболовля на морі… – та це ж просто мрія якась нездійсненна, яка ось-ось здійсниться, одним словом – щастя! Аж тут і Юра повернувся та заходився розповідати мені, як це щастя з нами відбудеться.

О, це була не розповідь, а мрійлива пісня, що оспівувала звитягу двох безстрашних і винахідливих друзів, які попри всі небезпеки та завади знаходили древні артефакти, видобували з моря небачених риб, ходили вітрильним човном у якусь Тамань і привозили звідти якийсь контрабас. Перевірити опанування мною карти Юра, мабуть, забув, як забув про все на світі я, поринувши в мрії, навіяні цією піснею, а Юра тим часом знову пішов «промочити горло». Повернувшись після котрогось промочання, він раптом заснув, а всі мої спроби його розбудити виявилися марними. Мабуть, він дуже втомився, вирішив я та пішов до «нашого» будиночку, адже за вікном вже смеркло. А уві сні мені й далі лунала та пісня, а звитяга друзів остаточно відкинула будь-які межі. Їхній вітрильний човен виріс у цілий корабель, дуже схожий на наш херсонський вітрильник «Товариш», і рушив Керченською протокою у Чорне море, а звідти у Середземне. Вже до ранку той корабель обігнув земну кулю та повернувся до Азова із трюмами та палубами, напханими дивами щойно відкритих земель і вод.

Щойно зійшло сонце, я постукав у двері Юриного будиночка. Тиша. Я постукав у віконце. Ніякої відповіді. «Юро!» - гукнув я. Ніякої відповіді. Я бігав навколо будиночка, знов і знов стукав у двері та шибки та гукав, але Юра не відповідав і не виходив. Мабуть, він таки добряче втомився в рейсі, з якого щойно повернувся разом із татом, якщо міг спати, склавши таку неймовірну програму та пісню до неї, а надто коли так голосно стукали та гукали. Та я й сам щойно повернувся з навколосвітнього плавання, але відчував лише піднесення та нестримне бажання плисти ще, далі, куди завгодно і негайно. Тому я стукав і гукав дедалі гучніше та наполегливіше, доки мешканці сусідніх будиночків не почали гримати на мене. Тоді похмурий Юра з’явився на порозі, забрав мене до будиночка, зварив кави, налив трохи й мені, а тоді наказав піти до моря та перевірити воду та погоду, а він тим часом налаштує акваланг, вудки та навігаційне спорядження. Я побіг до моря.

Море було таке саме, як учора, дуже тепле, майже солодке на смак, але каламутне та розбурхане, аж якесь сердите. Здавалося, що два моря змагалися за цю протоку, та жодне море не могло здобути перемогу або визнати поразку, і вони обидва мстилися за це слабшому – людині, яка пнулася в їхній нескінченний двобій. Щойно я увійшов у воду, як отримав кілька відчутних ударів камінням по гомілках, а якась більша хвиля підступно штурхнула мене під коліна, я заточився та впав, занурившись на цій мілині з головою. Намагаючись підвестися, я намацав під водою щось чималеньке: воно було округле й таке важке, що я зміг його поворухнути лише під водою, адже під водою усі предмети трохи легші, ніж на суші. Так я й виштовхав на берег ту річ.

Вона була формою, наче кавун, і розміром із кавун-туманець, а ще зусібіч обросла зеленкуватими водоростями, сірими губками та чорно-синіми волохатими черепашками мідій. Я оглянув її та мало не зомлів: з наростів стирчало кам’яне людське вухо! Це ж, мабуть голова котроїсь з тих античних статуй, про які вчора згадував Юра! Везли її греки з Афін або Мілету на береги Меотійської калюжі, та не довезли, потонули, статуя у кораблетрощі розбилася на друзки, а я тепер одну з тих друзок знайшов – і неабияку, аж цілу голову!

Я заходився обдирати з неї водорості та черепашок – спершу нігтями, а потім гострим видовженим камінцем, видобутим з червоного піску; він був для цього на диво зручний, той камінець, ніби пристосований. Спершу нічого не виходило, аж допоки я одним вдалим рухом не відколупнув одразу кілька черепашок і побачив око. Око було велике, широко, якось аж безтямно розтулене, і здавалося сліпим – адже воно було суцільно білим, не мало ані кольорової райдужки, ані чорної зіниці, саме таким, які мали всі древні статуї, які я бачив у татовій енциклопедії. Та одна справа – світлина в книжці, а зовсім інша – справжня статуя. Я задивився на те незряче око, і раптом воно кліпнуло, раз, а потім і другий!

Ошелешений, я закляк, спершу від подиву, потім від жаху, а далі зробився цілком безпорадний. Око немов ожило, воно вже мало яскраво-кару райдужку та чорну зіницю, і тепер дивилося на мене, вперто, прискіпливо, гнівно та дуже зверхньо. Я понад усе волів тікати якнайдалі від цього погляду, але мене наче паралізувало, я не міг ворухнути й пальцем, я навіть дихати не міг під цим пронизливим поглядом! І я стояв над головою навколішки, а вона дивилася на мене одним своїм оком. Потім воно кліпнуло ще раз, і навколо нього повідпадали всі нарости, і відкрилася кудлата руда брова; та брова владно вигнулася, і з голови миттю обсипалися всі водорості, губки та черепашки, відкривши й друге каре око, скуйовджену руду шевелюру, могутнє чоло, прорізане глибокою, наче ущелина, зморшкою, пишні руді вуса, кучеряву руду бороду та гордовито випнуті губи. Носа не було.

Голова поплямкала губами, облизала їх язиком і щось вимовила: над морем пролунав такий гучний голос, що в ньому потонули і плескіт хвиль, і свист вітру. Я не розібрав, що промовила голова, мова була цілком незнайома, чужинська. «Що?» – спробував перепитати я, але губи та язик не слухалися. Голова гнівно насупила брови, розчахнула рота та загукала щосили до мене:

– Прокидайся! Прокидайся!! Прокидайся!!! – несамовито волала голова, а ще якимось дивним чином шарпала мене за плече та смикала за волосся. Мене охопив такий жах, що я, нарешті, здолав наведений на мене головою параліч і відштовхнув її від себе, і вона занурилася обличчям у пісок. Однак вперта голова все одно волала своє «прокидайся!», але тепер пісок поглинав її голос, і те волання було ледве чути. Я навколішки відповз від неї, тоді став на прямі ноги та безтямно кудись побіг, і так біг, доки з усього маху не налетів на Юру. Той схопив мене за плечі, почав трусити щосили та волати просто в обличчя:

– Прокидайся! Прокидайся!! Прокидайся!!! – і я справді прокинувся. Виявилося, що я лежав на розкладайці в «нашому» будиночку, а тато лагідно трусив моє плече, стурбовано промовляючи крізь пишні руді вуса та кучеряву руду бороду:

– Синку, прокидайся… прокинься, синку! – помітивши, що я розплющив очі, він запитав:
– Наснилося щось? Ти кричав уві сні. Мабуть, учора на сонці перегрівся.
– Ммм... Я до Юри, - промимрив я, так-сяк злізши з розкладайки та прямуючи до дверей.
– Якого Юри? Вже знайшов собі друга? Тільки п’ята година, він ще спить.
– Так, знайшов. Твого приятеля, радиста, Юру.
– Радиста? Приятеля? Юру?..

Я обійшов усі будиночки над протокою, але не знайшов нікого, хто б нагадував Юру; не було нікого подібного ані на березі, ані на автобусній зупинці – я перевірив і там. Жахливої голови також ніде не виявилося, вона безслідно зникла. Хоча й не зовсім безслідно: я досі мав той гострий видовжений камінець, яким відшкрябував від голови черепашок – коли тато розбудив мене тим ранком, я стискав його в кулаку. Тато сказав, що мені дуже пощастило: це не камінець, а «обсидіановий ніж», зброя та знаряддя доісторичної людини, можливо, хлопчика або юнака, тому що ніж невеликий; цей чудово зберігся, тільки руків’я втрачене, мабуть, воно було зроблене з деревини або кістки. Ну й нехай: за тиждень ми з татом і накупалися, і риби та мідій наловилися, і ще багато чого встигли досхочу, хіба що не ходили вітрильним човном у якусь Тамань і не привозили звідти якийсь контрабас. І з аквалангом ми до уламків потонулих кораблів не пірнали: не було в нас акваланга, це, як обсидіановий ніж, – штука рідкісна!

VI.2022

Я довольно часто вспоминаю эту историю, но рассказать её как-то не решался. Она несколько выбивается из старосветской хрестоматийности моих рассказов о детстве. Но теперь я ее всё-таки расскажу, и речь пойдет о том, что стало теперь предметом ожесточенных дискуссий, а для кого-то и кардинальных решений вроде «я сам більш ніколи, і ви до мене не смійте» – о языке.

Я рос в Херсоне, и у меня был двоюродный брат, старший меня всего на полгода. Мы были очень разные, иногда мы даже дрались, и не на жизнь, а на смерть, так что бабушке приходилось нас разнимать, отхлестав преобладающую сторону мокрой половой тряпкой по спине. Зато когда мы не дрались, наши очень непохожие характеры, воображения и темпераменты помогали нам превращать выходные, праздники и каникулы в захватывающие приключения и увлекательные путешествия. О них уже рассказано достаточно – а вот о «нашем» языке не было еще сказано ни слова.

Вообще наша среда была двуязычной: город Херсон говорил с нами преимущественно на русском, хотя наши дедушка и бабушка прекрасно владели украинским, а дедушкин русский даже звучал по-украински, как для посвященных «звучат» гоголевские тексты. Наверное, это получалось у дедушки благодаря украинской фонетике: всегда и без малейшего труда, непроизвольно и естественно соблюдая все её нормы, дедушка превращал свой русский в такой же певучий и благозвучный язык, каким был его украинский. Другой бы свихнулся, как это?! – а для дедушки украинский был по-настоящему родным, и потому диктовал свои каневские правила русскому, на котором дедушка тоже иногда изъяснялся. Наше село, благословенная Александровка, а по-хорошему, Олександрівка, говорила с нами на украинском – всегда, и когда мы неловко пытались ей подражать, и когда говорили с нею как «городские», то есть по-русски. Со временем мы прилично овладели обоими языками.

Но о таком, обычном в то время и в наших краях положении дел, вообще не стоило бы говорить, если бы не третий язык, выдуманный нами с братом сугубо для общения между собой. Да, им на всей планете владело всего два человека, причем оба малолетние и оба довольно глупые. Прелесть же его состояла в том, что мы прекрасно понимали друг друга, хотя никогда не договаривались ни о каких его правилах, даже более того – судя по тем словам, которые я до сих пор помню, таких правил и не было. Кроме одного: наш язык состоял из переделанных слов, а способ переделки определялся словом, которое ей подвергалось, и тем, кто это слово переделке подвергал.

Происходило это примерно так: кто-то из нас решал добавить в наш словарь новое слово. Повертев его так и сяк в уме, он выдавал «нашу» версию слова – а другой почти всегда (!) сразу понимал смысл нового слова и пускал его в оборот. По моим впечатлениям, это привносило в нашу братскую дружбу какой-то новый элемент, который эту дружбу усиливал, доводил её до какого-то невероятного согласия, единения и единства: мы каждый в отдельности владели языком, слова которого еще даже не прозвучали! Это ли не... да уж!

Чтобы вы получили представление о нашем языке, вообразите себе такое. Сидим мы с братом на своей надувной лодке, сидим не слишком далеко от берега, а далеко, на самой стремнине Днепра сидят в своих лодках взрослые «кибыра́ки», то есть рыбаки. Сидят они там, разумеется, не просто так, они «во́лят бы́рку» – ловят рыбку. Пользуются кибыраки для этого той же снастью, что и мы с братом, – это «пи́снинг» (от «спиннинг»). Наволив полную «тале́рку» (тарелку) бырки, нарезав «ропоми́дчиков» (помидорчиков), снятых прямо с грядки, и добыв из погреба запотевшую «луби́нточку» (бутылочку), они смачно обедают… Рыбалка продолжается, пока клюет, или пока «че́душка» или «ча́бушка» не позовут домой. А два малолетних придурка могут довести чабушку, чедушку или их обоих вместе со всеми «дусте́дями» (соседями) по нашей «ча́дке» (дачке) до белого каления, гогоча и выкрикивая через водную гладь «е́зжо́п тучь» (чуть позже).

Последний оборот, кстати, знаковый. Дети – они вроде немцев, любят скатологический юмор (даже Моцарт его ценил и не чурался, да). Поэтому некоторые слова нашего языка строились, как сказал бы Бахтин, по законам «телесного низа». Зимой наши руки от мороза защищали не перчатки, а «пердячки», а летом мы ходили на Лиман или Днепр «пукаться». Бабушка, чутко улавливая в нашем лексиконе какие-то ватерклозетные закономерности, тоже ввела в наш словарь одно такое словечко, которое, по большому счету, и дало истинное название нашему языку. Когда на очередные дедушкины упреки в коверкании человеческой речи мы ответили, что это «эзоповский язык», бабушка с огромным сарказмом поправила нас, крикнув из кухни:

– Нет, это изжоповский язык! – это, наверное, было бы лучшее название для этого текста, которое вымело бы из него последние крохи той самой хрестоматийности. Но я приберег его на потом, чтобы ввернуть в нужный момент для пущего эффекта, а в название вынес «су́рки кы́зя». «Кызя» по-нашему язык, а «сурки кызя» – это предмет, обозначаемый в расписании уроков как «русский язык».

Но детство однажды закончилось, а язык, сочиненный тогда, остался, им я свободно владею до сих пор. Правда, поговорить на кызя мне уже не с кем: в какой-то момент у нас с братом прекратились всякие отношения, и, кажется, навсегда – случился с нами буквальный и глубокий «розбрат». Этот «розбрат» возник вопреки общему языку и не из-за него – и вот уже сколько лет мы, к сожалению, не общаемся совсем, на всех общих для нас языках, в том числе и на «эзоповском». И наше общее детство, и наша братская дружба, и наши приключения и путешествия, и один на двоих «кызя» – всё это оказалось лишь тонкой пленкой над бездной человеческой души, в которой «хаос шевелится». И, когда однажды хаос прорвался наружу, всё это потеряло всякое значение, и было им сметено – безжалостно, бесповоротно, невозвратно. Дальше можно было жить нам только порознь – так мы и стали жить, и живём до сих пор. Это ли не... Да уж!

VI.2022

– Чем-то порадуете? – не поднимая глаз, холодным вежливым голосом произнес редактор.

– В некотором роде, – ответил я, положил на стол тоненькую рукопись и опустился в потертое кожаное кресло. Это кресло наверняка помнило совсем другие интонации в голосе хозяина этого уютного кабинета, до потолка заставленного книгами. Среди них было и несколько моих, во всех отношениях удачных книг, изданных, распроданных и даже нашумевших, как мне казалось, совсем недавно. Но, видимо, редактор, а может быть, и кресло на этот счет придерживались другого мнения.

– В некотором роде, – повторил я и указательным пальцем пододвинул рукопись так, чтобы ее название оказалось у редактора перед глазами. Ловушка сработала: редактор удивленно приподнял брови, оторвал взгляд от рукописи и уставился на меня.

– Как это понимать? – наконец, спросил он, не желая угадывать, а может, не желая терять своего неверия в чудеса. Я ничего не ответил, мысленно сосчитал до пяти, и ловушка захлопнулась: редактор схватил рукопись, стремительно откинулся на высокую спинку, немного сполз по ней, как бы утопая в кресле, и раскрыл рукопись. Откинулся на спинку своего кресла и я: поза редактора означала его готовность прочитать текст от начала и до самого конца прямо сейчас; он тем временем уже одолел первую страницу и скользил взглядом по второй.

«…ничего. Ровным счетом ничего. Это началось, когда я вообразил себя профессионалом, забросил все прежние работы, подработки и халтуры и засел в номере на втором этаже маленькой гостиницы в центре, чтобы целиком сосредоточится на замысле нового романа, под который мне уже был выдан приличный аванс. Но проклятый замысел, словно развращенный изобилием времени, которое я готов был ему уделить, немедленно улетучился, и я остался один на один с пишущей машинкой. Даже хуже: я остался один на один с самим собой, ведь машинка мне не сопротивлялась и не помогала, а просто ждала, чем завершится мое со мной противостояние – а я себе тоже не сопротивлялся и не помогал. А может быть, машинка всего лишь ожидала стука или стуков в дверь, мол, верните аванс, освободите номер, оплатите счета и прекратите, наконец, корчить из себя писателя!

А ведь я не корчил! – всего несколько лет назад вышел мой первый роман, который я написал легко и быстро, как будто выпил стакан воды. Второй, об опасностях которого я столько слышал, потребовал больше времени, но лишь потому, что я дал ему это время, с удовольствием, словно смакуя, работая над текстом. Третий я писал намеренно неспешно, вложив немало усилий в отработку стиля. И все эти романы, которые принесли мне некоторую известность и кое-какие деньги, я писал урывками, ранними утренними и поздними ночными часами, в поездах, самолетах, такси, провинциальных гостиницах, на подоконниках и шатких столиках дешевых кафе, удивляясь, но как-то отстраненно и не слишком, что при такой-то жизни у меня неплохо получается. А теперь, когда все мое время принадлежало мне, не получалось ничего. Ровным счетом ничего.

Вот и в тот день – я помню, это было во вторник, около одиннадцати утра, май, вовсю цвели каштаны – вот и в тот день я потерпел обычное поражение от белого листа бумаги, на котором мне снова не удалось напечатать ни единого слова. Я пнул стол, поднялся и вышел на балкон и подумал, что неплохо бы броситься головой вниз с этого балкона, жаль, что здесь так невысоко. Под балконом бодро катили автомобили, шли говорливые прохожие, топтались голуби. На противоположной стороне улицы на самом краю тротуара стояла девушка – я уже видел ее прежде, и всякий раз мне хотелось выбежать на улицу и заговорить с ней, однако я никогда этого не делал, только провожал ее взглядом, пока она не скрывалась из виду. Какая может быть девушка, когда нужно писать роман! – Но за два месяца я не написал ни единой строчки, а девушка теперь стояла на самом краю тротуара и смотрела на проносившиеся мимо машины так, словно выбирала, под которую из них броситься. У меня не возникло никаких сомнений: она готовилась совершить самоубийство. Не раздумывая, я выбежал из номера, даже не прикрыв дверь, одним духом слетел на два этажа вниз по лестнице, едва не сбив с ног гостиничного официанта с маленьким подносиком под белой салфеткой, пронесся мимо изумленного портье, толкнул вращающуюся дверь, растолкал людей, куривших у подъезда, и заскакал через дорогу, уклоняясь от автомобилей под возмущенный рев клаксонов.

– Не… делай… те… это… го! – сипло прокукарекал я, совсем потеряв дыхание на такой короткой дистанции, не столько от усилий, сколько от волнения. Она сделала шаг назад, обратно на тротуар, и я поднялся следом. Так мы с Евой и познакомились.

Странное у нас получилось знакомство. Ева умела внезапно появляться и еще внезапнее исчезать, словно растворяясь в воздухе. Я никогда не знал, когда, где и при каких обстоятельствах я увижу ее снова – но это и не имело значения. Ведь в день нашего знакомства я вернулся в свой номер, сел к машинке и так бойко напечатал первую главу романа, как будто мне ее диктовали. И так случалось всякий раз, когда мне удавалось найти Еву и побыть с нею хотя бы час – и потому каждое утро, едва проснувшись, я отправлялся на поиски. Иногда мои поиски были безуспешны, и тогда работа над романом замирала. Я перечитывал написанное, кое-что исправлял, но все равно новый текст мне очень нравился – это был мой лучший текст, признавался себе я, а еще – что без Евы я был бесплодной и безнадежной бездарью. Если бы я мог так писать теперь! – достаточно открыть любую страницу этого романа, чтобы понять, о чем я говорю.

Зато когда я все-таки ее находил, награда ждала меня неизменно: вернувшись в гостиницу, иногда с разбитым лицом и в изорванной одежде, я присаживался к машинке и, морщась от боли, распухшими пальцами печатал очередную главу. Да, мое лицо бывало разбито, а мои пальцы выбиты из суставов в драке! – поиски Евы иногда требовали и этого, и я, человек не столько мирный, сколько трусоватый, лез в драку, получал по морде и давал по морде, потому что это того стоило. Появляясь из ниоткуда, Ева сообщала престранные вещи, как будто давала ответы на вопросы, которых я ей еще не задавал. Мне оставалось лишь подобрать к ним правильные вопросы, и это сразу же продвигало меня еще на одну главу к финалу, хотя на первый взгляд ни вопросы, ни ответы не имели отношения к роману. Ведь Ева даже не знала, что я пишу: она не спрашивала, чем я занимаюсь, а сам я об этом тоже почему-то молчал. А потом, когда очередная глава была дописана, желание продолжить работу и написать следующую главу разжигало во мне нечто вроде жестокой, неумолимой жажды, какую, наверное, испытывают оборотни и вампиры. И наутро я вновь отправлялся на поиски Евы.

Помимо всего прочего, она была фантастической девушкой. Нет смысла ее описывать – как ни коротки бывали наши встречи, я успел заметить, что на других она не производит особенного впечатления. Ева была фантастической только для меня одного и даже как будто специально для меня одного, словно пресловутая половинка, моя идеальная пара. Но мы так и не стали любовниками: она поднялась в мой номер и провела со мной ночь лишь однажды, это случилось в тот день, когда я дописал роман; а наутро она исчезла, на этот раз, кажется, навсегда, а все мои поиски оказались тщетными.

Я бы сжег роман, если бы это вернуло мне Еву. Однако я не уверен, что это так работает; может быть, Ева вернется, если я начну писать новую книгу. Но пока у меня нет даже замысла, и этот роман – единственное доказательство, что Ева существует, а я на что-то способен. Ведь с тех пор, как она исчезла, этот короткий текст – все, что мне удалось написать, как будто меня покинула не Ева, а...»

– Моя жизнь, – медленно, как бы в раздумье прочитал вслух редактор название рукописи и поднял на меня глаза. Теперь он смотрел на меня, как когда-то прежде, – с ожиданием.

– Вместо предисловия, – ответил я на непрозвучавший вопрос редактора, выложил на стол перед ним толстую папку с романом, поднялся и вышел из кабинета, плотно притворив за собой дверь.

Мне предстояли поиски.

IX.2021

«Вродило» - ось і все, на що спромігся Микола, коли дошкандибали з дружиною до свого паю, до якого він не ходив аж відтоді, коли засіяв його навесні кукурудзою, аби не гуляла земля. А далі його думки оніміли, знесилені всім, вкладеним у це одненьке слово, в якому було і божевільно спекотне літо без жодного дощу, яке перетворило всю городину в їхній околиці на немічне бадилля, а річку на всохлий рівчак; і фермер, який чи не десять років так-сяк давав раду їхнім паям, доки не кинув їх через постійні неврожаї та подався деінде; і тимчасова робота на будівництві, яка висотала з нього всі жили, перш ніж рух на будмайданчику зупинився, а поліція перед замкненими воротами повідомила юрбі, що тепер вони свідки у справі про шахрайство у особливо великих розмірах, і та юрба миттю розчинилася в повітрі, як і вкрадені в неї та інвесторів гроші; і дах їхньої хати, який вже стільки років поспіль терпляче очікував капітального ремонту, а цим літом чомусь вирішив більше не чекати та провалився – може, знав, що дощу скоро не буде? – і ще багато таких самих нещасливих подій вклалося у одне коротке слово, в якому водночас мерехтіла хай і примарна, але все ж таки надія. Адже вродило!


Кукурудза стояла, мов зелена стіна заввишки з людину. Потужні стебла товщиною з Миколину руку, що міцно трималися вузлуватим корінням за грудкувату перепечену землю, рясніли здоровенними початками. Їх прикрашали пишні султани рильця, вже всохлі та витончені на кінчиках, але все ще соковито-зелені там, де волосини зникали в листі, що обгортало важки налиті качани – не два-три, а чотири-п’ять чи навіть шість на кожному стеблі! Сусідські посіви, де також сіяли навесні кукурудзу, здавалися чудернацькими дослідними полями для вивчення хвороб і мутацій, що упосліджували цю культуру, таке там все було присадкувате, немічне та вбоге. Таке, він пригадав, виростало на батьківському городі після того, як одного нещасного дня з колгоспної аміачної цистерни, що височила на бетонних палях, витекли добрива, стрімким потоком пройшли через їхнє обійстя та город – і відтоді там все росле отаке, ніяке, а земля назавжди просякла аміачним смородом і ніколи не відновилася.


Але Миколині гектари були інші: їх неначе хто сюди з якоїсь аграрної виставки перетягнув! – ні, скільки він за все життя бачив кукурудзи, але такої – ніколи; це ж скільки тут буде центнерів з усіх 24 родинних гектарів, якщо з кожного вийде ну ніяк не менше ніж..? Та навіть ця нескладна, проте вражаюча арифметика, що тепер відбувалася в Миколиній голові, також вклалася та зручно розташувалася у тому «вродило».


Микола зиркнув на дружину: напевне, їй тепер також інших думок нема, крім отого «вродило», натомість колись, зовсім не так давно, здається, лише вчора, лише одне спадало їм обом і одночасно на думку, коли опинялися вдвох і сам-на-сам із отаким зеленим ланом. Мовчки йшли вони тоді в перше-ліпше запашне духмяне зелене, падали просто неба, і те небо ставало єдиним мовчазним свідком їхніх пристрасних любощів, що лишали по собі щасливу втому, рясний піт і понівечені стебла. Ніби вчора те все було, а насправді давно! – і сумував Микола за тим, і нічого вдіяти з тим не міг: життя якось непомітно, але неухильно та невідворотно зробилося важким, як робота, якої на селі та навіть у місті було дедалі менше, а платили за неї відверті копійки; їжа стала непоживною та більше не відновлювала сил; навіть сон тепер був такий самий виснажливий, як та жебрацька робота. Та все це сталося не через кризи, перехідну економіку, реформи та корупцію, про які торочили зранку до ночі по радіо та телевізії, а надто перед черговими виборами, а через те, що Микола більше не кохався з дружиною або вона не кохалася з ним – ось в цьому він був упевнений. А не кохалися вони через те, що… хтозна, що воно таке? – Може, щастя? Може, то їхнє молоде, сповнене надій щастя штовхало їх колись у ліжка, стіжки, кущі та будь-де, де можна було кохатися, а може, то їхні любощі продукували те щастя? Відповіді на це питання Микола не знав, але шукав, але ось тепер, коли він укотре подумки промурмотів «вродило» та зиркнув на дружину, всі ці сумні міркування немов вітром видуло йому з голови: вона, що напевно тепер також про те саме гадала, мріяла або згадувала отим одним словом, зиркнула на Миколу у відповідь, і було в тому погляді саме те, що бачив він колись; без вагань потяг він її за зелену запашну стіну, яка надійно та приязно приховала їх, і лише небо мовчки спостерігало за тим, чого між ними вже так давно не відбувалося…


Цей сарайчик з’явився на Миколиних гектарах через те, що тут з землі стирчав камінь; звідки, чому – невідомо, адже в їхньому степовому краю не те що гір, навіть пагорбів годі було шукати. А отут, посеред колись колгоспного, а тепер приватного, нарізаного на паї лану з надр випирала верхівка кам’яної брили на кшталт тих, з яких був складений той… як його… та Стоунхендж же ж! Вона була пласка, як стіл, і на цьому столі Микола, якому з його вічним «щастям» розпайювали землю з брилою, поставив свій сарайчик. Добре, що змастив замок, коли від’їжджав на те шахрайське будівництво: замок відімкнувся напрочуд легко, і засапане розпашіле подружжя змогло сховатися від безжального сонця під дахом сарайчика, в якому знайшовся й величезний бідон із водою, привезеною сюди з джерела ще навесні. Вода відгонила металом, але вибору не було, і вони жадібно пили ту воду по черзі, притискаючи руку до пошерхлих боків бідону, на яких їхні пальці миттю зустрічалися та спліталися так, як вони самі ось щойно спліталися посеред зеленого лану.

- Вродило! – нарешті вперше вголос вимовив Микола, а Катерина кивнула та всміхнулася йому так, як всміхалася колись, щоразу, коли він до неї щось казав або просто на неї дивився. Миколі здалося, що час рушив назад, що повернулася його молодість, що... Втім, мрії мріями, а треба ж і врожай оцінити та вирішити, що з ним робити. Він намацав легеньку металеву драбину, виніс її, приставив до стіни, виліз на дах сарайчика, куди за хвилину видерлася й Катерина. Стоячи на даху, вони спостерігали свій величезний зелений квадрат кукурудзи, аж до видноколу один зелений, до якого з усіх боків тулилися порожні ділянки, де землю кольору дешевого какао встеляло полегле всохле бадилля. Нікому нічого не вродило, а оце тільки їм і пощастило! – і вони мимоволі стискали долоні одне одного.


- А то там не череда до нас вдерлася? – стурбовано вигукнула Катерина та вказала йому на західний край кукурудзяного квадрату, де верхівки стеблин коливалися так, наче між рядами сунули огрядні коров’ячі туші з роздутими від соковитої кукурудзи боками. Чвалають, чавлять, топчуть, ламають, лишають гарячі млинці кізяків, а головне, жують, перетирають, без упину наминають їхній врожай, набивають всі свої чотири шлунки за їхній рахунок, Микола, здається, почув їхнє задоволення чавкання…


- Череда!!! Ат, падлюки! – заревів Микола та мало не стрибнув із сарайчика долі, аби нагнати худобу. Йому на думку не спало, як череда могла опинитися тут, коли лише сьогодні вранці він бачив, як гнали корів на пасовище, яке лежало понад всохлою річкою та зовсім в іншій стороні. Він ухопив у сараї держак від лопати та чимдуж побіг туди, де повільно коливалися могутні стебла.


- Миколо! Миколо!!! – раптом забриніло понад полем, і Микола зупинився та озирнувся, тому що голос Катерини був сповнений такого пронизливого жаху, що він аж гусячої шкірою вкрився попри спекотний день, а волосся на потилиці стало сторч.


- Миколо!!! Назад! – волала дружина, вимахуючи руками та не відводячи очей від того, що їм щойно здалося чередою, що травила їхнє кукурудзяне щастя. Микола знов глянув у бік череди та сполотнів: оті огрядні туші з опуклими боками, які він уявляв собі між кукурудзяних рядів, тепер усі разом і з неймовірною швидкістю рушили до нього, причому ті корови, що знаходилися ліворуч і праворуч, забирали в сторони, аби обійти його з обох боків, тобто оточити. Він спершу закляк, та коли понад зеленим бадиллям з’явилися та почали здійматися дедалі вище якісь гострі сірі вирости, на кшталт акулячих спинних плавників, що він їх бачив колись по Діскавері, він прийшов до тями, розвернувся та помчав до сарайчика.


- Миколо! – знову верескнула Катерина, а він вже ліз драбиною на дах і за мить, засапаний, стояв поруч із нею та вдивлявся в свої гектари. Та щойно він видерся на дах і втягнув слідом драбину, будь-який рух у кукурудзі припинився. Миколо щосили тер очі: чи то здається, що ті кляті потвори онде там і там і там і скрізь, чи то просто ввижається?


- Гей! – гукнув він щосили, але голос його над безкраїм полем пролунав ледь чутно, наче одразу впав у ту кукурудзу та загубився в ній. Височенне бадилля, в якому Миколо щойно бігав, як у лісі, стояло нерухомо; навіть вітерець не ворушив жоден листок, не куйовдив жодного рильця. Над темно-зеленими соковитими заростями панувала суцільна тиша, навіть жайворонки не свистіли, тільки серце калатало у вухах.


- Це що ж то воно таке? – видушила з себе Катерина, а Микола безпорадно знизав плечима, не в змозі відірвати очей від кукурудзи. Все в ньому збурилося проти долі, яка стільки років підкидала йому прикрощі та капості, а ось тепер, коли йому вряди-годи пощастило, все обернулося на якусь незбагненну та на диво страшну маячню! – та всі ці думки та збурені почуття знову вклалися йому в одне-єдине слово – те саме, яке він стільки разів благоговійно повторив нині зранку. Та тепер те «вродило» бриніло такою пекучою знущальною нотою, що ним можна було шмагати, як батогом. О, саме так, батогом, нагнав би він череду та її недбалого пастуха, що потравив йому поле, та хазяїв, які винайняли такого нездару, якби то були корови та якби мали вони собі пастиря. Але це не корови, а...


- А що воно? – знов запитала Катерина, а він знову промовчав, хоча аж кипіло йому все всередині, аж тут якийсь спогад ворухнувся в голові, і від того спогаду Миколі підкосилися ноги, він якось раптом страшенно зморився та не сів, а впав на дах.


- Насіння… - прошепотів сам до себе ледь чутно, але Катерина розібрала.


- Насіння?!! А ти в кого брав?!! Чи не в... – але промовляти ім’я не було потреби. Лише один був у районі продавець насіння, який пропонував найнижчі ціни та розрахунок аж восени, сам безкоштовно привозив, а за потреби приганяв і трактор із сівалкою, і загалом будь-яку техніку. Ані Микола, ані його односельці не купували в нього нічого, але, здається, справи в того були не кепські: з темна до темна гасав той навколишніми селами на новенькому чистенькому яскраво-червоному джипі, на який, здається, й курява не сідала, й багнюка не бралася; що не день, тягнув за собою причепа з насінням або гнав трактора або комбайна, завжди сам-один, завжди усміхнений та охайний, просто взірець, зразок і уособлення успіху. Та цієї весни, коли Миколині справи, здавалося, пробили не чергове, а вже останнє дно, він спокусився пропозицією та взяв у цього молодчика у борг насіння кукурудзи, яке той і доставив на пайові гектари охайною вантажівочкою, і засіяв новеньким трактором із якоюсь неймовірною сівалкою. «Це тобі на здачу! - пожартував продавець. - Не хвилюйся, це насіння вродить так вродить!» - додав він, потиснув Миколі руку, вмостився на шкіряному сидінні своєї червоної автівки, ляснув дверцятами та за мить зник за хмарою куряви.


- Насіння… - знову прошепотів Микола, а Катерина заволала над його головою:


- А бодай тобі руки всохли, якими ти ту падлючу лапу тиснув! Тобі ж казали нічого в нього не брати, що ж ти наробив! – і Микола пригадав, що і фермер, який десять років бідував на їхніх паях, і голова сільради, і голова району щороку попереджали селян про якесь ГМО і веліли з тим типом на джипі не зв’язуватися. А що воно таке, те ГМО, ніхто не казав, аж ось тепер воно онде там швендяло у кукурудзі та, здається поволі оточувало їхній сарай. Микола підхопився та гаркнув:

- Стули пельку! – а сам втупився в зелене. Справді, рух у кукурудзі відновився: невидимі, лише за коливанням стебел вгадувані створіння рухалися ніби хто куди, але поступово формували якийсь порядок навколо сарайчика. За лічені хвилини рух знову припинився, але Микола встиг помітити, де саме зупинилася кожна з невидимих істот – і тепер він знав, що в кукурудзі утворилося коло, а відстань між тими, хто його утворив, замала, аби якось проскочити: надто стрімко те ГМО рухалося, він вже сьогодні бачив.


Аж тут щось торкнулося його обличчя, і він відчув наче якесь полегшення. Він підвів очі: так і є, доки вони тут займалися казна чим у кукурудзі, сонце схилилося до обрію, а оце полегшення – це перший подув нічної прохолоди.


- Миколо, що нам робити? – запитала Катерина, а він знову знизав плечима, а тоді раптом щаслива згадка сповнила його надією, і він хапнув себе за кишеню. Порожньо. Мабуть, загубив мобілку, коли бавився з Катериною у кукурудзі, а вона свою забула вдома, він пригадав, що бачив її на підвіконні, коли вони вирушали в поле. Якось неприродньо, аж хворобливо знесилений та збайдужілий, він мовчки сів на дашку, звісив ноги та втупився в кукурудзу. Катерина ляснула його долонею по потилиці, спустила драбину та почала спускатися нею – і тією ж миті приховане в кукурудзі коло зробилося видимим і почало стискатися, наближаючись до сарайчика. Катерина верескнула, злетіла назад на дашок, а драбина впала на землю – і щось одне з того кола рвонуло до драбини, потужно розсуваючи собою стебла та підносячи над ними сірий гострий виріст, та за кілька метрів до краю поля воно зупинилося, а тоді притьмом повернулося назад, так що ані Микола, ані Катерина не змогли його роздивитися. Втім, того, що вони бачили, було цілком достатньо: ніхто з них не наважився би спуститися з даху, навіть якщо б драбина не валялася безпорадно під стіною сараю.


Між тим сонце, відбуявши свої вечірні кольори, розпеченим стіжком зникло за виднокраєм. В його останніх променях Микола та Катерина помітили, як з усіх боків у кукурудзі відновився потужний рух, і коло, утворене невидимими істотами, почало стрімко стискатися навколо сарайчика. За якусь мить на поле впала темрява, і те коло стиснулося остаточно.

VII.2021

Впервые она заговорила об этом года три назад. Вернувшись с работы, она привычно уселась к нему на колени, обхватила его шею руками и рассказала обо всём, что сегодня видела, о чём подумала, а еще все последние новости и сплетни кафедры и сразу обо всех прочих событиях дня. Это звучало, как одна история, но это известие стояло особняком:

– Есть один мужик, так странно, я встречаю его везде, куда ни пойду, и там он обязательно промелькнет. И в метро его иногда вижу. А сегодня он добрался за мной даже на Левый Берег.
– А на нашей улице ты его видишь?
– Ну да, тоже. Он ходит всегда по нашей стороне, иногда мне навстречу, а иногда со мной по пути.
– Так он просто тут живет, наверное, и ходит к метро тем же путем.
– И ездит в метро теми же маршрутами? Говорю же, я видела его и в центре, и на Печерске, и сегодня на Левобережной.
– Я, когда ездил в метро ежедневно, тоже встречал несколько человек одних и тех же, почти каждый день. И все они живут на нашей улице или по соседству – поэтому я их и узнаю в метро или где-либо, что они мне давно знакомы, визуально. Так вот и этот мужик…
– Ну это же совсем другое! Это же один мужик. И еще он всегда одет в одно и то же, вообще всегда. Я тебе его покажу.

И через несколько дней, когда они вышли вместе из дому, она показала «того мужика». Был он мал ростом и очень худ, но его никто бы не назвал плюгавым или жалким: двигался он стремительно, работая острыми коленями и локтями, словно паровоз шатунами, а на его сухощавом лице застыло такое упрямое и решительное выражение, что, пожалуй, всякий уступил бы ему дорогу. Но в остальном был «тот мужик» крайне невзрачен: его наряд составляли изношенные туфли со стоптанными каблуками, ветхие брюки цвета грязной столовской занавесочки, кое-как подшитые черной ниткой, черная короткая курточка, сидевшая на владельце коробом, словно сделанная из фанеры или картона, и кепка с острым козырьком, смотревшим несколько в сторону. Он шел им навстречу, почти бежал, поэтому больше ничего рассмотреть они не успели. Когда мужик пронесся мимо, они, не сговариваясь, оглянулись и успели заметить, как он свернул в их двор.

– Я же говорил тебе, он тут живет. Не в нашем доме, конечно, но, может, в доме Зинаиды Михайловны, в 14-ом или где Бусинка с Ёлкой, а ходит туда напрямик через наш двор. Ты его просто раньше не замечала.
– Хорошо, живет здесь, но чего он ездит туда же, куда я?
– Это да… Слушай, мы уже опаздываем, сеанс через полчаса, а мы все еще здесь.
– Да, побежали.

И они почти побежали, пришли вовремя, но совершенно напрасно: в кинотеатре, как и во всем огромном торгово-развлекательном центре, где тот находился, вырубили свет, и билеты предлагалось обменять или вернуть. Пока они размышляли, как им поступить, он сказал:
– Тот мужик… он, скорее, дед, ему же за шестьдесят.
– Ага. А глаза молодые.
– И сердитые.
– Да. Он всегда с таким видом ходит. И все время в этой кошмарной одежде своей.

Со временем выяснилось, что у мужика имеется еще бобриковая шапка, которую он надевал вместо кепки зимой, в самые холода, и белая футболка, кое-как заштопанная в нескольких местах, в которой он щеголял летом, выпустив ее обширный застиранный подол поверх своих сиротских брюк. В руках его иногда появлялась черная объемистая торба, по виду довольно тяжелая, впрочем, никак не влиявшая на стремительность, с которой мужик проносился по их улице, карабкавшейся в гору, или по любой другой улице, где он появлялся. Поэтому в их упоминаниях, где и при каких обстоятельствах мужик повстречался на этот раз, его наряды опускались, ведь ничего другого на нём надето не бывало никогда. А встречался мужик им обоим, и вместе, и порознь, всё чаще, так что постепенно он превратился в постоянного персонажа их разговоров. Ведь при всей его невзрачности, мужика окружала тайна: наблюдая его год за годом, они ломали голову, кто он и чем занимается, почему так убого и однообразно одет, куда так спешит, что носит в своей торбе, а главное – как ему удается оказываться там же, где оказались они? Но эта тайна, хоть и неразрешимая, все же была не такого свойства, чтобы слишком волновать воображение, и они поневоле принимались ее раздувать:

– А может, он за нами или за тобой следит зачем-то и уже догадался, что его заметили, и потому не скрывается больше? А следит на самом деле очень давно… с юности еще… или вообще всю жизнь… А вот зачем он следит – вот это вопрос.
– А может, он думает, что это мы за ним следим. Ходит по городу и думает: то была одна сумасшедшая, а теперь их двое, куда я, туда они. Напряжение растет, ответов на вопросы нет, и однажды мы бросимся друг на друга с криком: «Чего вы за мной ходите?!»
– А я вчера решил за ним последить. Держался на приличном расстоянии, чтобы он не заметил, и нагнал его, только когда он к нашей подворотне подошел, чтобы его не потерять, когда он свернет. А он, кажется, заметил, что я за ним иду, глянул на меня косо и юркнул во двор, я за ним, а его и след простыл. Даже дверь нигде не стукнула, а спрятаться у нас во дворе негде. Не залез же он под машину – а я ведь и под машину заглянул, а там только кот сидел. Он просто исчез, испарился. Улетучился. Может, он не от мира сего?

Так они впервые заподозрили сверхъестественную природу мужика, и однажды это подозрение сменилось уверенностью. Возникнув как шутка, она превратилась в семейную легенду или даже миф, то есть объяснение происходящего, вполне удовлетворительное для наблюдателей, которым нет большого дела до истинных причин и объяснений. А случилось это так: они прогуливались сначала в одном парке, потом в другом, затем сидели в кафе, а после пошли домой по бульвару, и там, на бульваре, она указала ему на парочку и сообщила, что видела их сегодня и в парках, и в кафе и вот теперь они здесь. Он поглядел на парочку – рослые, с развитыми формами девицы одних юных лет, слишком яркая блондинка и слишком яркая брюнетка, одетые дорого, броско, даже вычурно, но все-таки с каким-то вкусом – и вспомнил, что да, действительно, были они и в парках, и в кафе.

– Знаешь, каждому свое. Тот мужик – это твой ангел-хранитель, а это – мои ангелы-хранители. Гендерный подход, знаешь ли! – Девиц тех они больше не встречали, ни вместе, ни порознь, а за мужиком с тех пор закрепился статус ангела-хранителя. Теперь его иначе не называли: «смотри, ангел», «наш ангел», «совсем обносился наш ангел». А он и в самом деле обносился –его одежда, и без того ветхая три года назад, когда они обратили на него внимание, обветшала окончательно и, казалось, вот-вот свалится с его острых плечей. Только выражение лица у ангела не изменилось и оставалось всё таким же решительным и упрямым.

– Потому что это не одежда, а оперение. Он, наверное, будет линять.

Со временем они заметили, что встреча с ангелом предвещает удачу, если он идет в попутном направлении, и неудачу, если он следует навстречу, как это случилось с их походом в кино, когда они впервые повстречали его вместе. Правда, иной раз ангел ошибался в своих предвестьях или забывал о своей пророческой роли, а может, и не всякое дело было достойно его пророчеств, но они в этой его способности уверились, и семейный миф прирос еще одной подробностью. Как бы там ни было, им обоим было очень приятно видеть его, и они всегда радовались встрече с ангелом-хранителем, даже если он шёл им навстречу и сулил их делам неудачу. Неудачи они ему прощали, а над ошибками или забывчивостью по-доброму посмеивались.

А еще им очень хотелось как-то дать знать ангелу, что они замечают и ценят его заботу. С каким-то посторонним, незнакомым человеком, которого видишь день изо дня, и то поневоле начнешь пусть едва заметно, но все-таки раскланиваться, а тут – целый ангел! И даже то, что идея об ангельской сущности мужика родилась как шутка и развивалась как миф, ничуть не умаляло добрых чувств, которые они оба питали к нему.

И, вот, наконец, настал день, когда они больше не могли сдерживаться и решили немедленно встретиться и заговорить со своим ангелом-хранителем. Взявшись за руки, как дети, они бегом спустились со своего пятого этажа, выскочили из подъезда во двор, свернули в подворотню, выбежали на улицу и тут же увидели его. Они бросились ему навстречу и громко приветствовали его, как старинного друга после долгой разлуки, едва удержавшись, чтобы не обнять его. Перебивая и поправляя один другого, они принялись рассказывать ему сразу обо всем, а глаза их при этом сияли, и губы сами собой складывались в радостную улыбку. Но ангел остановил их властным жестом, и они замолчали, словно с разбегу налетев на этот жест, и он сказал им только:

– Я не ангел-хранитель, – а всё остальное они поняли сами, и тогда он нанес свой удар.

II.2021

Холодно було тієї зими в Києві, як на Алясці, та Аля на те не зважала, тому що їй тієї зими було тепло, як у «алясці». Власне, вона й зимувала тоді в «алясці» – справжній, американського виробництва, легкій та водночас непроникній для будь-якого морозу. Коштувала та куртка безбожно дорого, але мрія є мрія: і батьки, і сама Аля доклали добрячих зусиль і «аляску» придбали. Ото було щастя! – адже в ті непевні, безробітні, непередбачувані часи на початку 90-х добути бодай щось було вкрай складно, зате втратити все – напрочуд легко.

Багато кого ті часи вразили назавжди, і вони так і не оговталися, загрузли в депресії та страху, дотягли до пенсії та звідти беззубо вишкірялися на ті нові часи, що заступили часи старі. А старі часи видавалися їм дедалі добрішими, щасливішими, багатішими – ні, жодного порівняння з тим неподобством, яке сплюндрувало цілу країну, а їх самих позбавило гідності та пустило жебракувати! А дехто, навпаки, вперше в житті відчув життя, і набувався ним тепер, наче востаннє, таке останнє, що може увірватися будь-якої миті – й назавжди.

Проте Алин вік – сяюча, квітуча, безжурна юність! – вимагав лише кількох певних речей, аби їхня власниця «забила» на всі життєві негаразди. Коли до «правильних» джинсів, светру та черевиків додалася «аляска», вона відчула шалене піднесення, що геть не личило учневі перукаря, нехай і в салоні краси на самому Хрещатику. Але тонкощі соціальної будови, а радше соціальної руїни тих часів Алю не обходили – принаймні, доки на ній новенька, запашна, ласкава, а головне - ультра-модна куртка! Аля вже третій день поспіль перебувала десь на самісінькій верхівці уявної піраміди життєвих досягнень, звідки з щасливою посмішкою приймала заздрісні кпини колєжанок, які відтепер зверталися до неї виключно з Аля-аляска або й просто – Аляска. Дарувати таке легко й приємно – особливо тим, в кого немає «аляски»!

Щойно Аля здобула ту культову та для багатьох недосяжну одежину, вона здихалася своєї в минулому році придбаної курточки. Недешева, як і все тоді, але доволі благенька, а понад усе немодна, курточка завдавала Алі відчутних страждань. У ній Аля нічим не вирізнялася поміж сотень тисяч киянок, але ті сотні тисяч киянок аж надто вбого виглядали на тлі запаморочливо модних дівуль, які відвідували салон. А вирізнятися хотілося; понад усе Аля мріяла бути центром уваги, ясна річ, чоловічої, мужньої та неодмінно заможної уваги. Та в тій осоружній курточці хіба таку увагу привернеш? – хіба що презирливі погляди клієнток салону та глузування подруг, ось і весь здобуток.

Але тепер курточка відбула туди, куди відбували всі решта Алиних та інших перукарок речей, що вийшли з моди або з ладу. Ліда, прибиральниця салону, з вдячністю приймала такий одяг. Щось доношувала її дочка Катя, щось брала собі Ліда, а дещо перетворювалося на оковиту, до якої Ліда мала хворобливу слабкість. Ліду з її хворобою тримали в салоні: вона була працьовита, навіть несамовито працьовита, коли твереза, а в салоні твереза вона була завжди. То був наче останній острівець надії, за який чіплялася жінка: якщо вона здатна триматися на роботі, то може кинути будь-якої миті, отже все під контролем, ну, будьмо... А ще була Ліда безвідмовна й чесна – перукарки і навіть їхні учні могли давати їй будь-які побутові доручення: все знайде, все купить і решту до копійчини принесе. Особливої цінності Лідини чесноти набували перед святами – перукарки геть не мали часу на закупи, тому що клієнтки перли до салону валом і шикувалися в чергу. От Ліда й відпрацьовувала за всіх їхню жіночу долю, а заразом здобувала поблажливість до своєї схильності та право на зношені речі перукарок.

Аля здобула свою «аляску» саме в такий гарячий сезон – перед Новим роком. Володіння тією супер-модною курткою вплинуло і на світ довкола, і на неї. Передсвяткова салонна метушня вже не дратувала; вона ніби взагалі припинилася, з благоговінням принишкла перед «аляскою»; перукарки пересувалися по салону, мов вишукані привиди, а клієнтки не сварилися, а переспівувалися з тими тінями безжурними голосами. Сама ж Аля, Аля-Аляска, також змінилася; хай вона клопочеться у справах всього лише учня перукаря, але ціну собі знає, сповнена незламної гідності та й взагалі тут – тимчасово, завітала осяяти цей вбогий світ своєю розкішшю та красою, королева, та й годі. А ті, хто почуваються королевами, й поводяться часом по-королівському. Тож коли Аля почула, як хтось із дівчат відрядив Ліду по апельсини, а та загрюкала важезними черевиками на другий поверх до закапелка зі щітками, швабрами та заношеним демісезонним пальтом, завеликим для тендітної Ліди, Аля владно наказала прибиральниці повернутися. Коли ж та, розгублена та спантеличена, підійшла, Аля величним жестом накинула на плечі прибиральниці «аляску» та наказала:
– Візьми мою куртку. Собачий холод, – бо ж холоди тієї зими на початку 90-х й справді були люті, мов знавіснілі пси.

Аля з якоюсь відстороненою цікавістю спостерігала за Лідою; в тої в очах спершу промайнув переляк, а шия, а потім і обличчя пішли червоними плямами. Та вже за мить вона оговталася, розпрямила спину, в її очах спалахнули давно згаслі вогники; вона з невимушеною гідністю кивнула Алі та попрямувала до виходу – новою легкою ходою, що насправді була майстерно прихований танок. В салоні запала тиша; грюкнули двері, Ліда зникла – і все потонуло в гудінні фенів, дзижчанні машинок, брязканні ножиць і пронизливих голосах клієнток. Аля здригнулася – щойно не було цих нав’язливих звуків і запаморочливих запахів, щойно в салоні лунали безжурні голоси небесних створінь, щойно… Хтось грубо смикнув її за рукав, і вона повернулася до роботи.

Хвилюватися в салоні почали години за три. За вікнами сутеніло, робочий день добігав кінця, а Ліди все ще не було, хоча за всіма передноворічними розрахунками вона б вже мала повернутися. Коли ж височезні, оздоблені колоссям і зірками двері салону зачинилися, прикрашені табличкою ЗАЧИНЕНО, перукарки зібралися на нараду. Вердикт оголосили швидко: не встояла наша Ліда, трималася-трималася, та й не встояла: пропила гроші на апельсини, а тоді й понеслося-полетіло, певно, і «аляска» пішла туди ж, на оковиту… Аля відчувала на собі погляди, хтось раз у раз торкався її плеча, вона чула співчутливі запитання – «а як же ти додому, морозище ж який?» – але їй здавалося, що всі довкола сповнені прихованої зловтіхи; вони не раділи, коли Алю ощасливила її «аляска», зате тепер, коли «алясочка» загула, їм добре, тепер їм по-справжньому добре… Аля, ледве стримуючи сльози, відвернулася в куток.

Хтось приніс Лідине пальто та накинув Алі на плечі – мовляв, бери, а завтра ми Каті скажемо, вона твою стару курточку принесе, хтозна скільки Ліда тепер гулятиме, це ж вперше, такого з нею ще ніколи не було. Аля заридала та скинула з себе пальто – ні, ні, тільки не це! Вона зателефонувала додому, що ночуватиме в подруги, а сама залишилася на ніч у салоні, аби тільки не виходити на вулицю в тому страхітливому пальті.

Спала вона погано, весь час прокидалася, розбуджена гудінням вантажівок, гарчанням бульдозерів і брязканням лопат – сніг на Хрещатику прибирали до ранку. О дев’ятій розпочався робочий день – ніби такий, яких вже були сотні, та водночас інакший; Аля як ніколи відчувала своє неповноцінне, принижене, непевне становище – в салоні, і в житті загалом. По обіді прийшла заплакана Катя, зняла з себе та повернула Алі осоружну курточку – ні, мама не приходила, вибачте, будь ласка, мені так соромно. Катя вбралася у Лідине пальто та й пішла під одночасне співчутливе похитування багатьох голів; всі перукарки на мить покинули голови клієнток і похитали їй услід, мовляв, «бідака ти, бідака». Клієнтки також похитали головами, чи то на знак солідарності, чи то обурившись неувагою.

А за три дні до салону навідалася міліція. Доволі молодий, але виснажений, назавжди втомлений та наче вогнем попечений чоловік спочатку завітав до директорки, та викликала заступницю, заступниця – Алю. Доки та йшла до кабінету, салоном прошелестіло: «Ліду вбили!» Обличчя полотніли, ножиці падали на встелену волоссям підлогу, перукарки та клієнтки витріщали на Алю очі, й вона крокувала до кабінету, немов уві сні, наче крізь воду – таку густину мали ті погляди.

Чоловік запитав, коли Аля востаннє бачила Ліду, про що розмовляли, куди та пішла та в що була вдягнута. Коли слідчий переконався, що Аля була в салоні останньою, хто спілкувався з Лідою, він попросив керівниць вийти, витягнув із потертої папки сірий бланк і заходився розпитувати, тепер вже про Алю, та все записувати. Коли та відповіла на всі питання, неуважно продивилася протокол та поставила підпис там, куди він тицьнув пальцем, слідчий сховав аркуш в папку, підвівся та пішов, не промовивши слова ані до директорки, ані до Алі. Коли двері за ним вже зачинялися, Аля не втрималася та запитала слідчого:
– Що сталося?
– Вбито її, – кинув слідчий та й пішов.
– А… моя «аляска»?! – вихопилося в неї.

Слідчий застиг у дверях, зо хвилину дивився в підлогу, ніби силуючись щось пригадати, тоді глянув на Алю так, наче бачив її вперше, та відповів:
– Не було на потерпілій ніякої «аляски», – і зник за дверима.

Коли Аля повернулася з кабінету, в салоні ще панував шок, але досить швидко він минувся, і серед жінок поточилися тихі розмови. Шкодували за вбитою Лідою, бідкалися про осиротілу Катю, хитали головами про «які часи», нарікали на оковиту, від якої сама біда і більше нічого, он із Лідою як сталося… Точилися вони так, точилися, аж доки Аля не почула за спиною чиюсь репліку:
– Нащо було цабе з себе вдавати, на-тобі мою «аляску», може, й досі жива була би Ліда…

…Аля замовкла, а її пальці, які щойно, наче метелики, пурхали над шевелюрою клієнта під її розповідь, завмерли. Мало не 30 років, що минули від тих подій, зникли, наче їх не було, і вона знову стояла посеред салону на Хрещатику, учень перукаря, Аля-Аляска, якій щойно принесли страшну звістку.

– А що було далі? – раптом запитав клієнт, про якого Аля на мить забула.

– Далі? – перепитала Аля. – А далі… далі були мальвіни, дольчіки, шкіряні куртки та плащі, ангорка з люрексом, кросівки та костюми адідас… – і Алині пальці знов запурхали над шевелюрою клієнта, наче метелики.

I.2021

Гриць Гончаренко, востаннє боязко озирнувшись, штовхнув ногою старезні двері. Двері з обуреним вереском розчинилися, хлопця щось ухопило за комір і втягнуло всередину, в темряву, що панувала за дверима. А вони зловтішно зареготали та зачинилися за Грицевою спиною, так вдаривши лутки своїми благими половинками, що з тих посипалися рештки фарби. Двері негайно заходилися брязкати засувами, скрегочучи та скиглячи іржавими голосами:

– Попався, дурнику, гаплик тобі!

Отак хлопець і опинився у Мурованосанжарській посередній школі чарів і магії. Сюди його, 11-річного безбатченка, випхали з інтернату, де вже не могли терпіти Грицеві марення власними надприродними здібностями. Через ті марення або ті здібності, а може, й ще з якоїсь причини в інтернаті завше або горіло, або протікало, або вкисало, а черга до медпункту ніколи не бувала коротшою за коридор, що до того пошарпаного осередку сирітської медицини вів. Так чи сяк, але інтернат Гриця позбувся, і відтепер ним опікуватимуться тут, у «закладі для надобдарованих», як зауважила директорка інтернату, замкнувши за хлопцем двері на три замки та два ланцюжки. Нині – його перший день у новій школі, та не в абиякій, а у школі чарів і магії!

– Тобі туди, недоумку! – раптом заверещав до Гриця розлогий розклад зі стіни. – Ану притьмом, бамбуло, в тебе за хвилину тренування з польотів на мітлах! – верещав на весь рот розклад, аж Грицеві у вухах лящало. А коли ж приголомшений жвавістю шкільного приладдя Гриць наважився перепитати, де саме оте «туди», розклад вибухнув такими гучними прокльонами, що вони підхопили Гриця, мов пір’їнку, та за мить доставили на багнистий спортивний мацданчик, геть розкислий через рясні вересневі дощі.

На краю майданчика вже стовбичило з десятеро учнів, усі якісь ошелешені та розгублені, через що Гриць вирішив, що вони також у цій школі вперше. Він трохи збадьорився та устав поруч із ними одинадцятим. Трохи осторонь майданчику виднівся перехняблений хлівець, з якого щойно виліз, мало той хлівець не розваливши, кремезний чолов'яга, та попрямував до хлопців, мугикаючи щось собі під яскраво-червоний ніс.

Чолов'яга тримав у обіймах оберемок віників, звичайних просяних віників, які можна побачити в будь-якій хаті, від найбіднішої сільської халупи до заможної міської квартири. Чолов'яга дошкандибав до хлопців, прогарчав щось і розкрив обійми. Віники, що мали би безладно попадати на землю, натомість почали підстрибувати, смикатися, плазувати, повзати та всіма способами тікати від майданчика. Чолов’яга гаркнув:

– Та хапайте їх уже, тупачиська!

Хлопці чимдуж побігли за віниками та перш ніж переловили їх, добряче виборсалися у багнюці: майданчик через неї був слизький, наче ковзанка, до того ж віники намагалися за будь-яку ціну втекти. Врешті решт, їх усіх було переловлено, а тоді хлопцям довелося ще довго ними обмінюватися: до кожного віника була доточена картка з іменем, а до хлопців - ні. Отак вони й дізналися, кого як звуть, і здобули кожен свій віник.

– Сідлайте, хлопці, коней! – звелів чолов’яга та показав, як саме сідлати, а потім додав. – Я пан Віниченко, викладач польотів.

Гриць та решта учнів, міцно тримаючи віники за держаки, осідали їх та за командою пана Віниченка вигукнули «Вйо!». Віники, які й без того пручалися та викручувалися, мов навіжені, одразу після «вйо!» щосили потягли наїзників майданчиком, якому вінику куди заманеться.

Так хлопці дізналися, як скерувати віника у потрібний бік, а ще з’ясували, що то за польоти. Віники геть не літали: кинутий долі віник плазував, а засідланий тягнув вершника туди, куди сам волів або куди його спрямовували. Вершникові ж доводилося чимскоріш перебирати ногами, аби не гепнутися, тому політ на вінику більше скидався на відчайдушний біг із віником, затиснутим між ногами – та він направду й був таким бігом. За годину «тренувань з польотів» учні заморилися мало не до смерті, тож останні хвилини уроку віники тягали за собою вже не вершників, а найбрудніших у світі плазунів.

Коли від школи пролунав дзвоник – а той верещав на всю околицю «Перерва, лайдаки!» – пан Віниченко позбирав у забрьоханих учнів їхні віники та замкнув у хлівці, а хлопцям звелів мерщій поспішати на урок заклинань.

– Вам дадуть чарівні палички, – додав викладач. – Ваші перші в житті чарівні палички!

Ця новина миттю оживила хлопців, і до школи вони рушили учвал…

01.I.2021

Мне нечасто доводилось бывать в селе осенью, особенно поздней, когда нивы сжаты, рощи голы. Но все-таки иногда доводилось – и это всегда был противоречивый опыт, что-то вроде того, как добро получается из зла. Ехать в село под ноябрьским дождиком не хотелось - если уж в городе грязно, слякотно и тоскливо, то что уж говорить о селе. Вся его прелесть для меня заключалась в летней сельской роскоши, когда дается тебе огромное раскаленное пространство земли, воды и неба в полновластное владение на три месяца, делай с ними, что хочешь. А что – осень: холод и пустота, хоть и пространства все те же, а толку от них никакого. И потому собирался я, сопротивляясь, выходил, бунтуя, ехал, восставая, а все равно оказывался там, где и следовало – в нашем родовом доме, в селе, на берегу лимана и в самой середине туманного и дождливого месяца ноября.

Так и есть: нивы сжаты, рощи голы, и насколько хватает глаз, кругом одна только сырая желтовато-коричневая почва под низким желтовато-коричневым небом. В хате еще холоднее, чем на дворе, и от этого хочется плакать, потому что привыкнуть к холоду невозможно, и не замечать его нельзя. Зачем меня сюда привезли?

Пока я сокрушался над своей жестокой судьбой, затопили печь, а пока я около нее отогревался, соорудили обед. Блюдо было подано невероятное – кролик. Я еще никогда не пробовал кролика; надо сказать, что нежное имя этого животного всегда вызывало у меня какое-то безотчетное чувство. Это был голод, как я понял теперь, несмело откусив небольшой кусочек и тут же набросившись на кусок побольше и одновременно пытаясь сквозь него попросить добавки.

Сытый и согретый, я вышел во двор – и там все тоже преобразилось. Воздух был необыкновенно, непонятно прозрачен – и даже еще больше: все вокруг, и такое близкое, как наша хата, и такое далекое, как скели, виделось мне так, как если бы и хата, и скели лежали у меня на ладонях, а я рассматривал их сквозь увеличительное стекло под дедушкиной настольной лампой. Эта лампа одна во всем нашем городе проливала на книжки и тетради такой ясный желто-оранжевый свет. Таким же, только немного разбавленным светом полнилось теперь все вокруг.

Я поглядел на лиман – и тоже увидел его так, как если бы весь он лежал у меня на ладони. Полюбовавшись немного на тончайшие извивы волн, пересекавшие его громаду от горизонта до горизонта, я пошел к нему. Я ведь никогда еще не видел лиман в ноябре.

Он как будто спал в своем песчаном ложе, и даже форма этого ложа изменилась, подстроившись к неподвижной воде. Прежде, летом, когда лиман так любил хорошенько разбежаться, выкатиться на берег всей своей толщей и катиться по нему, пенясь, неумолимо истончаясь и незаметно исчезая в песке, – тогда берег лежал широко и полого и переходил в такое же широкое и пологое дно, катись – не хочу. Теперь же, когда вода больше никуда не бежала, а, кажется, глубоко уснула на всю зиму, берег полого спускался до уреза воды, а там сразу и отвесно обрывался примерно на полметра - и так спящий лиман, покойно лежа на своем песчаном дне, упирался всей своей бесконечной береговой линией в этот полуметровый бортик: не раскачаться, не взволноваться, не выплеснуться, не проснуться.

А еще был он прозрачен и чуть желтоват. Сквозь эту прозрачность, как сквозь желтоватое увеличительное стекло, прекрасно виделось дно, усыпанное необычайно крупным песком и раковинами – свет достигал его без труда и так же без труда возвращался обратно. И оттого казалось, что дневной свет, дважды с легкостью пройдя сквозь толщу желтоватой воды, до дна и обратно, и сам приобретал ее тона. А после, выбравшись из лимана на сушу и отряхнувшись, он заполнял и окрашивал собой все вокруг, из-за чего все, и такое близкое, как лиман, и такое далекое, как наша хата, виделось мне так, как если бы и лиман, и хата лежали у меня на ладонях, а я рассматривал их под дедушкиной настольной лампой.

Так я раскрыл секрет ноябрьского света, ощутил внезапный прилив голода, мысленно произнес «кролик» и побежал домой.

XII.2020

Я заканчивал среднюю херсонскую школу на рубеже 80-х и 90-х, когда учились 11 лет, но фактически 10, потому что один класс выпадал, у меня выпал 8-ой – так вот, после окончания 9-го класса мы с товарищами пошли на завод, на месяц, по(д)работать. Тот завод числился шефом нашей школы, поэтому на уроках труда (и еще каких-то внеклассных занятиях) в кабинете-цеху, уставленном станками и верстаками, мы нарезали для этого завода сальники, нам даже что-то за эти сальники платили. Можно было устроиться на тот завод и на один из летних месяцев, любой, на выбор; предполагалось, что школьники должны выполнять какую-то усеченную, детскую норму, за которую им заплатят по-взрослому. Правда, там, «на ухабах», выяснилось, что по-взрослому у нас будет все, и норма тоже, но не суть. Работа была несложной и однообразной, и необходимым мастерством мы овладели за несколько дней, и никаких новых навыков нам потом уже не потребовалось.

После смены мы, уставшие и оглушенные заводским шумом, шли через парк, иссушенный зноем, утопающий в бархатистой южной пыли; за парком была остановка нашего троллейбуса, 15 минут – и дома, но мы добирались дольше. Ведь наш путь пролегал мимо бочки с квасом, были тогда такие термосы на высоких «грузовых» колесах, емкости по 900 литров, лимонно-желтые; теперь таких уже нет на улицах наших городов, но помнят их еще многие. На округлом желтом боку цистерны по трафарету выведено КВАС, увидел – и жажда ведет к бочке. Цена вопроса 3 копейки за высокую и тяжелую кружку емкостью 0,5 литра, словно составленную из крупных стеклянных квадратиков; узор несложный, но завораживающий: квадратики расположены в шахматном порядке, чередуются выпуклые и вогнутые, а верх кружки охвачен ровным стеклянным пояском без рисунка, иногда – со щербинкой. Были еще и обыкновенные граненые стаканы, но пить из них неинтересно и невкусно, поэтому даже совсем еще маленьким я требовал себе только шахматную кружку, наливаясь из нее ледяным квасом "по горлышко" и до боли в голове…

А рядом с той бочкой на нашем пути домой стоял шаткий столик, а на нём покоились до сладких спазмов в желудке знакомые ящики: алюминиевые, вроде тех, которые теперь таскают шпионы, курьеры мафии, косметологи и прочие визажисты, только измятые так, словно какие-то грузчики безжалостно швыряли их лет двадцать подряд. Эти ящики издавали сильнейший запах, и все прохожие, спешившие мимо этих ящиков, нервно крутили головами, пытаясь понять, откуда вдруг навалился такой волчий аппетит; некоторые даже облизывались, как голодные собаки у колбасного прилавка. А там, в этих ящиках, собственно, и была так называемая «собачья радость», пирожки с ливером, круто зажаренные, ну, просто очень круто, well done, так что правильнее было бы называть их «поджелудочная смерть». Эти пирожки не походили ни какие другие: во-первых, они были цилиндрической формы, во-вторых, начинка в них помещалась на манер хот-дога, то есть проходила весь цилиндрик насквозь и заманчиво выглядывала из его обоих концов. А в-третьих и в-главных, ни одно другое уличное лакомство не обладало такой притягательностью и сверхъестественной способностью разжигать аппетит – в этом смысле оно давало огромную фору даже мороженому. Это могло отчасти объясняться его запретностью: мама не очень-то позволяла мне эти пирожки, но стоило хоть раз их попробовать, и зависимость возникала на всю жизнь.

Из-за этой зависимости я очень охотно сопровождал маму на херсонский Центральный рынок: это был шанс выклянчить «собачью радость». Лотки и столики с ней и прочей уличной едой тех времен, с беляшами и чебуреками, стояли у магазина «Океан», а сама логика базарных закупок и возбуждаемый этим занятием безумный аппетит неизменно приводили нас к «Океану», где нас и ждала «собачья радость». А теперь, сделавшись «заводчанами», то есть людьми взрослыми и самостоятельными, отработав взрослую смену, мы подходили к той бочке и тем ящикам совсем иначе. Мы шагали уверенно, мы были в своем праве, и пока мы не выпивали по нескольку кружек квасу и не съедали по целой горе «собачьей радости», от бочки не отходили.

…похоже, что кому-то всё наперед известно, и этот кто-то заботится и о сытых волках, и о целых овцах. Установив на нашем пути с завода этот невероятный оазис, нам дали ходить той дорогой всего только месяц. И так мы не успели ощутить пагубных последствий нашего пристрастия, зато пережили много радости, пусть и вот такой – «собачьей».

июль 2020 г.

...Когда-то давным-давно у самого Черного моря стоял город Керчь. Может, и теперь стоит, но я помню только ту Керчь, которая стояла там давным-давно.

Та давным-давно Керчь была городом портовым, приходно-отходным, причально-прощальным, судоремонтным и рыбоконсервным. В порту стояло без счета кораблей всех типов и размеров, а над ними возвышались горы поржавевшей, крепко пахнущей соли. Вдоль причалов беспрестанно сооружались, разрушались и вновь возводились целые контейнерные города, а по их улицам день и ночь, словно трамваи по рельсам, разъезжали членистоногие портальные краны.

А над портом высилась гостиница, двери и номера которой открывались не для всех. Называлась она МДМ - Межрейсовый дом отдыха моряков. Видимо, предполагалось, что между многомесячными рейсами моряку достаточно провести недельку на суше в таком доме, и можно обратно, «по морям, по волнам». В самой этой аббревиатуре, случайно или умышленно потерявшей одну букву, мерещился тот самый дом, крепость всех обычных сухопутных людей, а для людей моря - пристанище временное, зыбкое, сугубо межрейсовое.

В детстве я часто бывал в той давным-давно Керчи, а как член семьи моряка был допущен к проживанию в МДМ. Хотя ДОМ этот и стоял на твердой каменистой почве, он все же немедленно отправлял своих постояльцев подальше от земли. Во всем тут ощущалась связь с морем, словно кто-то не хотел, чтобы моряки привыкали к жизни на суше: «И быть вам поскитальцами вечными, а не постояльцами временными!». Стены МДМ облицевали камнем, в котором изобиловали раковины моллюсков; наскальная живопись в холлах представляла людей в клешах неимоверной ширины; в столовой, наряду с обычными для советского общепита вареными яйцами и манной кашей, подавали салатики, которых в прочих столовых страны не водилось, - щупальца осьминога под сметаной.

Впервые проникая в номер, я немедленно принимался жадно осматривать выдвижные ящики столов и комодов, шкафы и прикроватные тумбочки, а также шарить под кроватями и креслами. Там всегда что-нибудь находилось: иностранная монета, пуговица с якорьком, моряцкая кокарда или еще что-нибудь, по тому времени экзотическое и вообще – невидаль, мальчишеское сокровище.

А еще все те ящики имели особый запах, с морем как будто никак не связанный, но тоже экзотический. Они пахли тмином; в Керчи тогда выпекали черный хлеб, корочку которого обильно посыпали зернами тмина. В моем родном Херсоне хлеба с тмином не пекли совсем, да и вообще не помню я ничего с тмином во всех прочих давным-давно городах моего детства. Почему-то моряки хранили этот душистый хлеб в столах, комодах и шкафах; дернешь ящик на себя, а оттуда наваливается густой, настоянный, пряный, неожиданный, дразнящий и очень аппетитный аромат, а черные зернышки тмина врассыпную бросаются по дну ящика. А может, тмин в тумбочки подкладывали горничные, чтобы отвадить каких-нибудь паразитов, возможно, тоже экзотических, привезенных моряками из дальних странствий? Не знаю. Надышавшись вволю тмином и обшарив все ящики и подкроватные пространства, я отправлялся гулять по коридорам, этажам и черным лестницам МДМ. Вероятно, там тоже обнаруживалось немало интересного; но ничего, увы, ничего теперь я не помню, кроме одного: всюду в гостинице витал тот самый едва заметный, но узнаваемый и стойкий запах тмина.

Давно это было, давным-давно. Не сохранилось ничего из того, что я находил в тех ящиках, ни пуговиц, ни монеток, ни прочих мальчишеских сокровищ. А вот запах тмина я помню до сих пор, и помню так, как если бы только что раздавил на зубах верткое зернышко. Он вспоминается совершенно неожиданно, без всяких намеков, просто так: бац! - и навалился, как будто я только что потянул на себя ящик межрейсового комода. А иной раз он плывет от хлебных стеллажей в супермаркете: где-то там возлежит хлеб с тмином! Хотя, нет, скорее всего, нет; скорее всего, это какой-то торговый трюк, чтобы обезоружить бдительного покупателя, отправить его в наивное детство и заставить набрать полную тележку ненужных ему вещей.

Но навалится на меня запах тмина – и я немедленно оказываюсь там, в моей давным-давно Керчи, мне снова пять или шесть, мы с папой и мамой только что въехали в кое-как прибранный номер, и я приступаю к досмотру ящиков и шкафов. Я еще ничего не знаю о связи запахов и воспоминаний, я просто жадно вдыхаю аромат тмина, которого больше нигде не услышишь, а он, оказывается, прямо сейчас и уже навсегда запечатлевает в моей памяти это мгновение. Керчь, лето, мне пять или шесть, папа и мама молоды и божественно прекрасны, как и вся жизнь, как и весь мир там, за окном, где высится целый лес мачт, одна из которых наверняка когда-нибудь станет моей… И потому теперь, через несколько десятков лет, мои ноздри ловят запах тмина, ничего другого я не помню, только это. Керчь, лето, МДМ, молодые – о, Господи, какие молодые голоса родителей за стеной и мальчик в шортах, упавший на колени перед шкафом, уцепившись обеими руками за его распахнутые дверцы. Шкаф и мальчик словно застыли на мгновение перед тем, как заключить друг друга в объятия, как старые друзья после долгой разлуки… - и вот туда, в этот миг всякий раз отправляет меня запах тмина.

Противиться ему невозможно; нужно только поскорее спрятать лицо за книгой или отвернуться к стене, оклеенной рекламой. Потому что стою я, взрослый человек со скучным лицом и седыми висками в переполненном вагоне метро, и никому невдомек, что мне сейчас лет пять или шесть, и что беззащитен я сейчас и уязвим, как всякий ребенок таких лет. Дети ведь не добрые и не злые, они просто по-настоящему беззащитные, и потому острее прочих чувствуют добро и зло, ласку и жестокость, заботу и равнодушие. И реагируют – как чувствуют, по обстоятельствам, и тоже - острее.

Вот она, западня, просто в моей собственной голове устроенная. Накатил из ниоткуда запах тмина - и я провалился в мою былую детскую беззащитность. И стою я, взрослый человек в окружении взрослых людей, и сделать со мной что угодно сейчас может всякий, даже самый безобидный и незлобивый человек, и спасают меня только скучное лицо и седые виски. Это нелепый грим, потешный камуфляж, скрывающий мою тайну; только бы никто не догадался, только бы никто не ощутил тот самый запах из моего давным-давно!

А потом еще тот взрослый во мне, который на мгновение отпрянул в сторонку, вспугнутый запахом тмина, приходит в себя и вдруг замечает, что жизнь, по большому счету, уже прожита и состоялась. Куда бы ни вели когда-то давным-давно дороги мальчика, распахнувшего объятия шкафу, одна из них уже выбрана, а точка невозврата, скорее всего, пройдена. Так и не стала моей одна из тех мачт на горизонте…

А потом запах тмина уходит так же внезапно, как и пришел; взрослый решительно возвращается. Что? Кто? Какой мальчик? Тмин? Шкаф? Что за ерунда? Какое там прожита и состоялась? «Станция «Арсенальная»…» – о, именно, «Арсенальная», там-то жизнь только и начинается, и… Вагон глубоко присел, качнулся, замер, двери распахнулись, пассажиры врассыпную бросились на платформу, и следом бросились врассыпную все взрослые мысли, как…

…как зернышки тмина по дну ящика, только что выдернутому из угловатого стола нетерпеливой детской рукой. Что? Кто? Ах да, да: когда-то, давным-давно у самого Черного моря стоял город Керчь...

22 июня 2019 г.

Когда бабушка решилась на исход из нашего родового села, продала дедову хату и вместо нее купила какой-то скворечник на Днепре, я был просто раздавлен. Ни о каком подобии не могло быть и речи, и даже сравнить было нельзя эти две жизни: сельскую, в которую уходили мои корни, и садово-товарищескую, в которой было 4 сотки, а больше ничего. А в довершение судьба приготовила мне еще один удар. На берегу неподалеку от нашей дачи стоял катер на подводных крыльях.

По большому счету, тогда, в самом начале 80-х, суда на подводных крыльях были, пожалуй, самыми скоростными машинами из всех, которые я видел. Они же не ходили, а бегали, даже летали по Днепру на своих подводных крыльях. Шутка ли, 70 км в час! Автомобили по Херсону с такой скоростью не ездили, они вообще тогда, насколько я помню, не ездили, а как бы катились по городу, словно сами собой, не особо усердствуя. Поезда, на которых мне уже приходилось ездить, тоже никуда не спешили. Особенно они не спешили в разгар лета, приближаясь к пункту назначения, когда уже все давно съедено и выпито, рассказано и прочитано, а в вагоне не осталось ни одного неисследованного угла, а на моих шортах – ни одного светлого пятна. Самолеты, которыми я тогда еще ни разу не летал, и вовсе были самым медленным видом транспорта. Они передвигались высоко в небе с такой же скоростью, с какой над городом проползал густой звук их моторов. А СПК тогда с утра до ночи с неимоверной скоростью носились по Днепру, белые, легкие, изящные и стремительные. Ни на суше, ни на небе, ни на воде им не было равных в скорости – просто фантастика!

А тут вдруг не пароходство, а самый обыкновенный дачник владеет одним из этих невероятных кораблей. Катер был, конечно, много меньше любого СПК, пролетавшего мимо, но он был одной с ними крови, вне всяких сомнений. Он был длинный и узкий, безупречно белый, с невысоким стеклянным забралом перед креслом пилота, оснащенным невероятной красоты штурвалом, кнопками, рычагами и циферблатами. От непогоды кабину укрывал твердый прозрачный тент, сквозь который я и любовался всей этой роскошью. Катер стоял на особых подпорках, чтобы его кинжально-острые крылья и особой формы маленькие бронзовые винты на тонких косых валах не касались земли. Поэтому казалось, что катер постоянно находится в том стремительном движении, для которого его придумали и построили.

Смотреть на катер было невыносимо – мною владела жгучая зависть. Это не было завистничество необладания; это была зависть ошеломительного непонимания. Мне казалось невероятным, что вот так запросто и единолично можно владеть судном на подводных крыльях, как ведром или совком. При этом все остальные СПК, все эти «Метеоры», «Ракеты» и «Кометы» стояли в порту; каждый мог приобрести билет и отправится куда-нибудь на любом из них. Но только согласно утвержденному расписанию, по заранее проложенному курсу и сообща с еще сотней пассажиров – никаких неожиданностей, никакой свободы! И потому личный СПК был чем-то столь же загадочным, как и видавшие виды «иномарки», которых на весь город было несколько штук. Это даже не нынешнее «а что, так можно было?» - это извечное «так не бывает». Но тогда еще я плохо разбирался в таких нюансах и полагал, что я просто завидую владельцу. Проходя мимо катера, я багровел, а день меркнул в моих глазах. Это была настоящая пытка, изощренная и неотступная.

Прошел год, а может, и два или даже три. Катер все еще казался мне верхом судостроительного и мореходного совершенства и пределом человеческих мечтаний. Зависть моя не утихала, пока однажды я не осознал, что за все эти годы катер так ни разу и не покинул берега. Он всегда стоял на своих особых подпорках, не касаясь земли, весь такой летящий со своими острыми крыльями и маленькими винтами, но так и не долетел даже до мелкой прибрежной воды. Наверное, он так стоял даже еще дольше, чем год или два, потому что его окружала высокая поросль травы и даже каких-то кустов. Присмотревшись, я заметил ржавчину на шнуре, стянувшем прозрачный тент над кабиной; ржавчина образовалась на металлических кольцах, сквозь которые был пропущен шнур, и от каждого кольца расползалась по нему в обе стороны сантиметра на два. Прозрачный тент кое-где лопнул, в кабину проникали вода и песок. По циферблатам, кнопкам, штурвалу и креслу пилота ползали насекомые. Может быть, этот катер вообще никогда не спускали на воду?

Оказывается, бывают вещи мучительнее зависти. Теперь, проходя мимо катера, я поспешно отводил глаза. Мне было почему-то неловко; а когда по Днепру пролетали «Кометы» и «Колхиды», в памяти у меня всплывали слова: «Плывут пароходы – привет Мальчишу! Пролетают самолеты – привет Мальчишу! Пробегают паровозы – привет Мальчишу!» Произнося эту формулу над маленьким судном, я чуть не плакал, так мне бывало горько. Мне казалось, что катер погиб, и погиб зря, напрасно, совершенно бесславно, а все эти пароходы-самолеты-паровозы, которых он с легкостью мог бы обогнать, злорадствуют; их я за это люто ненавидел. А при взгляде на катер, летящий над песком за порослью травы, меня охватило какое-то новое мощное чувство. Я не мог его объяснить и сводил к одному только слову – «жалко». Но это было какое-то слишком большое «жалко», как о человеке, и даже еще больше, словно о себе самом. Но тогда мне было не под силу разобраться в нюансах сожаления – жалко мне катер, и все.

А когда прошло еще десять, двадцать или даже тридцать лет, я вдруг вспомнил тот катер. Меня вновь охватили былые чувства, и зависть, и «жалко», и даже «ненавижу», а потом в голову пришла уже готовая мысль. Тогда, на дачном берегу, я горевал не над катером, а над несбывшимся предназначением. Не найдешь его или не исполнишь – и проведешь всю жизнь, замерев на подпорках, как будто в полете, но абсолютно неподвижно…

15.06.2020

Коли батько загинув, мені було п’ять, але я пам’ятав його дуже добре. Власне, я знав, що він був чудовий, а ще мав кілька неймовірно яскравих спогадів-картинок, на кожній – ми з батьком; це ніби небагато, але це зовсім не мало, тому що весь світ змінився, коли батька не стало. Я щодня приходив у його кімнату в піддашші, залізав у його старе крісло, закидав ноги на його стіл та сидів отак годинами, сповнений щемких спогадів про «як було» та гірких роздумів про «як стало», а ще читав батькові книжки, яких тут були повні полиці. Моя мати за рік по смерті батька одружилася з його кращим другом, дядьком Френком, який переїхав жити у наш будинок; на щастя, вони не чіпали батькової кімнати та не забороняли мені марнувати в ній час; тільки завдяки цьому моє життя було більш-менш стерпним. Справа в тому, що той дядько Френк був справжній гад. От не знаю, що знайшов у ньому батько, та що знайшла в ньому мати, але він був гад гадючий, а такі типи вміють причарувати, коли це вигідно, і дошкуляти, коли це безкарно минеться. Він користався кожною нагодою, аби якось мені дошкулити – завжди без свідків і так майстерно, що я навіть і не знав, на що поскаржитися. І я не скаржився, мовчки ковтав сльози та забирався у батькову кімнату, залазив у батькове крісло та сидів там, плекаючи свій щем і тугу за батьком. Так минуло кілька років.

Одного разу я заснув у батьковому кріслі; власне, так траплялося й раніше, але того разу я прокинувся пізно вночі, коли весь будинок спав. Мені щось наснилося, я уві сні сіпнув ногою та добряче вдарив нею об батьків стіл, той аж трішки зсунувся, а я засичав від болю та схопився за забиту ногу. Та наступної миті я про ту ногу забув.

Ліхтарі на нашій вулиці стоять так, що їхнє світло затуляють інші будинки або велетенські платани; отже, вночі в нашому будинку по-справжньому темно. Але того разу все було інакше – батькова кімната була освітлена, до того ж, у доволі дивовижний та водночас знайомий спосіб. Світло – то були невеличкі його плямки – гуляло стелею, навіть не гуляло, а стрибало туди-сюди; це про щось нагадувало, але я не міг пригадати, про що, а коли пригадав, мало не гепнувся на підлогу. Так гуляє стелею світло, що відбивається від хвильок у міському закритому басейні, куди нас усім класом водила міс Джонсон, наша вчителька; ми ходили туди й з татом, а ще раз чи два з матір’ю та дядьком Френком. Накупавшись досхочу, я лягав на шезлонг або на воду та милувався тими грайливими плямками на стелі – і кожен рух води у басейні спричинявся до нового світлового танку на стелі; сонце рухалося за широкими вікнами басейну, його проміння падало на воду під іншим кутом, і плямки робилися іншими, видовжувалися та робилися схожими на рибок, я навіть бачив сріблясту луску. Спостерігати за ними можна було безкінечно, як за хмарами в небі; але одна справа, коли світло грає на стелі, відбившись від хвиль у басейні, а зовсім інша, коли воно так само розгулює стелею твоєї власної кімнати, де ніякого басейну немає!

Нарешті, я відірвав очі від стелі та опустив їх долі. Он звідки світло! – коли я штурхнув батьків стіл, одна з його шухляд ледь помітно висунулася, і з неї тепер променіло те особливе світло, блакитно-зеленкувате, таке, як грало на стелі міського басейну. Я сів у кріслі та наблизив очі до тоненької щілини, звідки линуло світло, але воно було надто яскравим, аж сліпучим, аби я щось роздивився. Я взявся за ручку шухлядки, затамував подих і вкрай обережно потягнув. Вона повпиралася-повпиралася, а тоді раптом пішла; отвір розширився, всю кімнату осяяло, а я побачив, звідки лине світло.

У шухляді було щось на кшталт патіо, внутрішнього двору житлового будинку; будинок був дво- чи триповерховим, я не розібрав; що два-три вікна були двері, що виходили на патіо. А посеред нього був басейн із прозорою водою; дно басейну мало той самий блакитно-зеленкуватий колір, який зазвичай мають басейни, і світло, що звідкись зверху падало на воду, відбивалося від неї та грало на стелі батькової кімнати. На воді гойдалося надувне коло; поруч із басейном стояло кілька білих шезлонгів і столик. Я нахилився нижче, аби роздивитися, та вмить опинився на драбині, що спускалася, здавалося, з даху будинку уздовж його стіни до басейну. Я вагався, чи варто спускатися, а тоді спробував лізти драбиною наверх, на дах будинку, здолав два чи три щабля – і знову сидів на батьковому кріслі. Тоді я вже не вагався, нахилився до шухляди, знов опинився на драбині та поліз нею униз.

Я підійшов до басейну, став навколішки та торкнувся води – вона була справжня, точнісінько така, як в міському басейні або в річці. Я поплюскав рукою – вода поводилася саме так, як вона поводилася завжди, бризки летіли навсібіч, а поверхнею води побігли хвильки, відбиваючи світло, що падало з синього-синього неба. Так, і небо там було зовсім таке, як на нашому ґанку або на шкільному подвір’ї, або деінде в нашому містечку: чисте, високе, коли-не-коли поплямоване легкими хмарками, що прямували в якісь далекі краї. Тільки сонця не було на цьому небі, а світло лилося просто звідусіль; не було на ньому й щілини, через яку я сюди потрапив. Я знову злякався, схопився на ноги, побіг до драбини та поліз нею наверх – і за хвилину знову сидів у батьковому кріслі та дивився згори у басейн, де на воді спокійно гойдалося надувне коло. Я потрусив головою, закрив очі та добряче потер їх, а тоді подивився ще раз. Басейн не зник, а стелею батькової кімнати так само гуляло грайливе світло.

Раптом мені спало на думку, що таку гру світла можуть помітити з вулиці. Я почав обережно тиснути на шухляду, а коли відчув, що вона піддалася, обережно засунув її на місце. Світло зникло, жодного промінчика не пробивалося зі столу. На майбутнє треба бути обачнішим та опускати жалюзі на вікнах! Я подався до своєї кімнати, намагаючись рухатися якомога тихіше, аби не розбудити матір, а надто дядька Френка; вже кому, а цьому мерзотнику знати про мою знахідку не треба; власне, і матері краще не знати, бо вона все одно йому скаже. І я вирішив тримати все в таємниці, скільки буде змоги, а тим часом добре дослідити ту шухляду, а може, й інші також. Що, як всі шухляди батькового столу ведуть у якісь інші місця? Моя розбурхана уява не давала заснути мені аж до ранку, і я заснув, тільки коли за вікном заясніло. Та сон мій був продовженням моїх марень: уві сні я відсував шухляду за шухлядою, шухляду за шухлядою, їх було безліч, і в кожній я знаходив то парк, то луки над річкою, то болото, то бабусин ґанок із гойдалкою, а в одній був безмежний піщаний пляж понад безмежною сірою водою, яка здалеку, аж від небокраю хвилею линула на пісок, а тоді відкочувалася назад, теж, здається, аж до небокраю; я стояв на мокрому холодному піску, в лівій руці тримав яскраво-червоне відеречко, а правицею вчепився у білі батькові штани. Я крикнув «Тато!», а він зник; я заплакав і прокинувся.

Було вже пізно, мати і дядько Френк десь поділися, в будинку я був один. Я пробігся навколо будинку та зазирнув у гараж і у сарай – нікого; мерщій я повернувся до будинку, злетів сходами до батькової кімнати в піддашші, розчахнув двері, гахнув ними за собою та схопився за ручку шухляди. Ця ж, здається? – мій сон все ще кружляв мені перед очима, на яких мимоволі виступали сльози, і та одна шухляда двоїлася мені, а три шухляди столу здавалися мені саме тими незліченними шухлядами, які я висував уві сні. Я постояв, опанував себе та легенько потягнув шухляду. Вона не піддалася; я потягнув сильніше; нічого; тоді смикнув, як міг, і вона витягнулася зі стола мало не цілком – порожня, суха, ані краплинки води, ані хвильки, ані плямки світла, нічого.

Я не вірив очам. Не може бути. Я обмацав шухляду, а тоді нахилився до неї, аби побачити драбину, натомість вперся лобом у її тверде денце, а драбина все одно не з’явилася. Я закривав і відкривав шухляду, нахилявся до неї з різних сторін, повільніше, швидше, але без жодного успіху. Інші дві шухлядки також були порожні, тільки в нижній лежав зламаний олівець. Мною оволодів розпач, я впав у крісло, поставив ноги на край батькового стола та вже заходився рюмсати над тим, який несправедливий і мерзотний цей світ, який показав мені диво, кращу згадку про батька, може, навіть останній подарунок від нього, а потім забрав його, аж раптом моєю головою промайнула здогадка. Не могло бути, що матір або дядько Френк (о, цей мерзотник напевно!) – не могло бути, щоб вони не дослідили батькову кімнату та його стіл із шухлядами. А що як басейн з’являється тільки вночі? Треба дочекатися ночі та перевірити.

Мабуть, той день був найдовшим за всю історію людства; здається, він тривав сто тисяч років, аж ніяк не менше, а стрілка годинника у великій кімнаті на першому поверсі та сонце в синьому-синьому небі час від часу жартували та починали рухатися назад. Нарешті, коли я майже непритомнів від очікування та хвилювання, повернулися мати з дядьком Френком – це мало би означати, що час рухається, а надворі скоро настане ніч. Я волів би насипати снодійного у склянки з бурштинової рідиною, з якими матір із тим гадом влаштувалися на дивані біля телевізора: зараз одна за одною підуть три годинні програми, а вони полюбляли їх всі три. Нарешті, час і бурштинова рідина зробили свою справу та відправили їх спати; я гайнув до батькової кімнати, скрадаючись, наче Натаніель «Натті» Бамбо, про якого я прочитав у одній з книжок у батьковій кімнаті. Жодна дошка не скрипнула під моєю ногою, доки я дістався батькової кімнати. Я щільно причинив за собою двері, опустив жалюзі на вікні та вмостився у батьковому кріслі. Ну, поїхали.

Я схопився за ручку шухляди, заплющив очі та потягнув. Вона ледь піддалася. Я відкинувся назад, зробив три глибокі вдихи-видихи та розплющив очі. Щойно темна кімната тепер вся сповнилася грайливим світлом, яке буває тільки тоді, коли сонячне проміння відбивається від води. Я потягнув шухляду, нахилився до неї та за мить вже стояв коло басейну. Тут нічого не змінилося – тільки надувне коло, яке минулого разу плавало посередині басейну, тепер прибилося до берега. А що як…

Я швиденько скинув джинси та футболку, повагався секунду, тоді стягнув труси, розбігся та стрибнув у басейн. Клааас! – я робив сто тисяч таких стрибків, але ж уявити, що цей розкішний басейн ховається у шухляді батькового стола… Тут мені зробилося сумно. Це він лишив мені цей подарунок, але я би віддав і його, і ще мільйон таких же басейнів, аби батько був живий, тут, зі мною. Тоді б і матір була інша, і цей гад дядько Френк поводився тихіше. Ці думки затьмарили мою радість, і купатися мені розхотілося. Я потинявся патіо, посмикав ручки дверей, але всі вони були замкнені. Тоді я поліз драбиною наверх і повернувся у батькове крісло. Раптом я схопився за голову: я не подбав про рушник, зараз на підлогу натече, і дядько Френк… Але волосся на голові було сухе, і футболка, яку я натягнув на мокре тіло, також суха. Все, що належало басейну, залишалося в шухляді, а назовні поверталося тільки те, що басейну не належало. Начувайся, дядьку Френку, ми з татом зробили тебе! – не знаю, що означала щойно відкрита мною властивість басейну та оце моє зухвале «зробили», але я святкував перемогу. Не знаю, чому, але я відчував, що басейн у шухляді наближав мене до батька, а батько – то був мій кращий захист від усіх негараздів і лих світу, із дядьком Френком включно. Хтозна, якби не він, може, матір частіше б згадувала батька, а та згадка робила би її іншою; наразі ж мені здавалося, що вона його зовсім не пам’ятала, а поруч із дядьком Френком вона робилася й сама на нього схожа. Але як тому зарадити? Хіба що ховатися отут, як я ховався удень п’ять останніх років, а тепер робитиму це ще й вночі. Так воно й пішло відтоді: вдень я ходив до школи або сидів у батьковій кімнаті з книжкою, якщо був вихідний, а щоночі спускався до басейну.

Так я й з’ясував, що вода в басейні була не просто так вода. Коли я пірнав і плавав у ньому, вона ніби змивала з мене тугу за батьком, як звичайна вода змиває бруд. Навіть більше: всі смутки, образи дядька Френка, все, що муляло душу, аж до якихось шкільних турбот, - вона все це змивала; це було таке дивовижне відчуття, що я, занурившись у басейн, навіть не відчував потреби спливати, аби подихати: я плавав під водою хвилину, дві, три, десять… - не знаю, як довго; коли я драбиною повертався до батькового крісла, за вікнами все ще була ніч, та мені здавалося, що у басейні минула доба або дві – час летить непомітно, коли ти щасливий. А я в тому басейні був щасливий. Так! – я годинами лежав на воді, задивившись у синє-синє небо без сонця, з якого на мене лилося світло і ще щось, від чого моїй душі робилося так затишно, як у тих моїх нечисленних спогадах-картинках, на яких ми були з батьком.

Тієї ночі так і було: я лежав на воді та дивився в небо, ні про що не думав, просто колихався на хвилях воді і щасливих спогадів, аж раптом у синьому-синьому небі наді мною з’явилося величезне обличчя. Банькуваті хтиві очі бігали, обдивляючись басейн, товстий білий язик облизував жирні губи… Дядько Френк! Я мало не захлинувся, ледь спромігся вилізти на бортик, а огидна пика дядька Френка все ще ласо роздивлялася басейн і патіо, і я второпав, що він мене не бачить, та про всяк випадок вирішив заховатися, але де?

Я вже казав, що патіо належало дво- або триповерховому будинку, та насправді поверхів було два. Від басейну до другого поверху вели сходи; поверх був оперезаний таким ніби містком, який вів від дверей до дверей, отже, кожне помешкання мало вихід на той місток. На першому поверсі всі двері були замкнені; не знаю, чого мені не спадало на думку обійти другий поверх раніше, але тепер вибору не було: я сподівався, що якісь двері будуть відчинені. Я підібрав штани та побіг сходами на той місток і притьмом рушив ним, смикаючи ручки дверей – та жодна не відчинялася. Аж раптом якийсь рух привернув мою увагу. Я завмер і дивився, як драбиною з батькової кімнати до патіо спускався мерзенний дядько Френк. Він був кмітливий, той гад, і швидко збагнув, як це робиться.

Наступної миті ручка дверей, за яку я тримався, піддалася, двері безгучно прочинилися, і я мало не впав у помешкання. Насправді, за дверима ніякого помешкання не було, а був там закапелок на кшталт тих, в яких домогосподарки тримають свої мітли, совки, віники та відра. Єдиною відмінністю була наявність у тому закапелку вікна; я обережно розтулив пальцями жалюзі та спостерігав, як дядько Френк вештається навколо басейну, мацає воду, штурхає ногою шезлонги, смикає ручки дверей та весь час роззирається навколо. А потім він підійшов до басейну та плюнув у воду. Ах ти ж, паскудо!..

Дядько Френк таки був кмітливий і набагато швидше, ніж я, здогадався про те, що все, що належало басейну, залишалося в шухляді, а назовні поверталося тільки те, що басейну не належало. Мабуть, він відкрив ще якісь властивості цього загадкового місця та скористався ними, аби перетворити його на свій гральний майданчик. Тепер щоночі тут відбувалися гучні вечірки, віскі лилося рікою, у басейні борсалися та верещали голі дівки, які потім влаштовували танці на бортику та час від часу зникали з дядьком Френком за дверима першого поверху: отже, він зумів відкрити й ці двері. Тоді дівки зникали, дядько Френк ліз драбиною до батькової кімнати, а я лишався поруч із брудним басейном, повним порожніх пляшок і недопалків. Я ладен був убити цього гада.

Та мені щастило уникати зустрічей із ним, і поза басейном він поводився так, що я не міг зрозуміти, чи знає він про мене. Та мусив знати: якщо він вештався будинком уночі, він мав помітити мою відсутність, а коли потрапив у басейн у шухляді батькового столу, мав здогадатися, що я десь тут. Чого ж він так мерзенно поводився та ганьбився у розпусті на моїх очах? Мабуть, розрахунок в нього був простий: я не захочу виказати себе, тому не викажу його, чого б він у басейні не робив.

І я б не виказав його, якби його поява у басейні не змінила геть усе. І вода ніби була та сама, і небо те ж саме синє-синє, і все решта, аж до фокуса із драбиною, але… Але скільки я тепер не пірнав, скільки не гойдався на хвильках, вода більше не змивала моїх смутків: життя в басейні було таким же бентежним і сумним, як і поза ним. Дядько Френк, який зруйнував усе, що лишалося мені в світі після смерті батька, проник у мій останній прихисток і осквернив його, спаплюжив, сплюндрував, занапастив… Моя дорогоцінна таємниця втратила сенс, але зберігати басейн для розваг дядька Френка я теж не хотів. А помститися – так, хотів, понад усе, так сильно, як повернути батька.

Нагода трапилася мені під Різдво: зима в нас зазвичай м’яка, навіть снігу не буває, а той грудень видався навіжено холодний, стовпчик термометра опускався так низько, що місцева радіостанція щодня повідомляла про новий рекорд. І це визначило мій спосіб помсти. Дядько Френк дочекався, доки матір засне та подався до батькової кімнати, а я дочекався, доки вечірка в басейні досягне піку – зазвичай це ставалося десь о третій ночі. Тоді я трошки витягнув шухляду та зазирнув усередину: я побачив патіо і басейн, та більш нічого, але я нічого й не хотів бачити – я хотів, аби дядько Френк і його пасії-посіпачки побачили мене. Та я перестарався: надто низько нахилився до шухляди та миттю опинився на драбині. Дядько Френк таки помітив мене і чекав на мене – і щойно мої ноги стали на сходи драбини, він міцно схопив мене за кісточку, смикнув і заволав: «Підеш у пекло за твоїм ідіотом-батьком!»

Я вчепився в драбину, а крик дядька Френка додав мені злості. Я вдарив його щосили по руці вільною ногою, хватка дещо послабшала, але він все одно не відпустив. Аж тут знизу в нього з грайливим вереском вчепилося чи не п’ятеро голих дівок – і вони потягнули його за собою, вся ця жива купа гепнулася долі та завовтузилася під драбиною, а я зробив один крок нагору та опинився в батьковому кріслі. Але тепер часу гаяти не можна!

Я витягнув шухляду зі столу та пішов з нею вниз, на перший поверх, тоді через кухню на задній двір. Шухляда виявилася страшенно важкою, та я не здавався й ніс її, не зупиняючись. Ногою вдарив двері, вони відчинилися, і в обличчя мене вдарив подув крижаного повітря, в якому вирували колючі сніжинки. Я поставив шухляду на садовий стіл, нахилився трохи до неї, але не надто близько та крикнув туди щосили крізь завірюху: «Прощавай, дядьку Френку!» - та повернувся до будинку.

На ранок вітер ущух. Я прокинувся першим і одразу побіг дивитися на шухляду. Вона стояла там, де я її лишив, порожня, притрушена снігом, якась аж мертва. Я витрусив з неї сніг і мерщій потяг її до батькової кімнати, влаштував на місце, а тоді вмостився у кріслі та занурився у читання…

Матір на диво легко пережила зникнення дядька Френка, а поліція так нічого й не змогла з’ясувати, хоча навідувалася до нас мало не щодня впродовж двох років. Ще б пак! Ясна річ, я нічого їм не розповів ані про шухляду, ані про басейн; сенсу в тому жодного не було – після тієї ночі басейн зник, і шухляда лишалася звичайною шухлядою і вдень, і вночі. Моя туга за батьком не минулася, але ведеться мені тепер все одно краще, коли матір знову схожа на себе та щодня згадує батька, а дядька Френка немає поруч. Я час від часу приходжу в батькову кімнату, сиджу у його кріслі, поклавши ноги на стіл і гортаючи його книжки, та міркую, що мав на увазі дядько Френк, коли погрожував відправити мене у пекло слідом за батьком. Можливо, в нього ще буде шанс.

Гадаю, що буде.

Напевно, що буде.

Це ж його банькуваті очі час від часу з’являються у синьому-синьому небі над нашим містечком?

лютий 2020 року

Батько стояв над могилою матері, як неживий. Власне, він і був неживий останні кільканадцять років, відтоді, як спершу його, а згодом увесь його суднобудівний завод відправили на пенсію, де один тихо тлів без улюбленої справи, а другого розтягували на шматки металобрухту та земельні ділянки під забудову. А для Олексія батько помер ще раніше; він давно втратив із батьком будь-який зв’язок, крім кровного, втратив іще в дитинстві, в ті незапам’ятні часи, коли життя було інше, і Олексій був інший, і батько також. Тоді що не день, в родині панувало якесь неназване, але відчутне свято, а мама усміхалася ясніше за сонце; батько п’ять днів на тиждень будував велетенські кораблі для цілого світу, а ще два дні – малий корабель для власної родини, яхту, якою вони мріяли дістатися від Києва аж до південного узбережжя Криму та й далі, куди море та доля дозволять. Та одного дня на все те прекрасне життя насунулася чорна хмара, яка поглинула і цю мрію, і недобудовану яхту, і мамину усмішку, і щоденні свята, і загалом старе добре життя, і все, що малий Олексій в ньому любив. Цього він батькові та матері ніколи не пробачив; відтоді йому стало байдуже до всього, здається, він взагалі втратив здатність щось або когось любити; тому нині його мало обходили всі «що» та «як» про старого. Хай сам собі дає раду, як давав Олексій: колись він був ніхто і не мав нічого, а тепер поважна людина та має усе, що заманеться.

А десь за півроку йому зателефонував один, потім другий батьків колега за знищеним суднобудівним заводом; обидва не на жарт турбувалися про старого, та Олексій не зважав. А тоді виник ще дехто, людина з яхт-клубу, ім’я з відумерлого минулого, здається, чи не єдине, що з того минулого вціліло та з тим минулим зв’язувало. Цей голос у слухавці Олексій вислухав уважніше, а озвучену ним пропозицію ретельно обміркував і знайшов її слушною та вартісною. Він зробив кілька дзвінків, відвідав кілька затишних кабінетів, передав із рук у руки товстенький цупкий конверт, і за місяць усе відбулося. По дніпрових портах, верфях, маринах, яхт-клубах, школах веслувального та вітрильного спорту, паркувальних майданчиках човнів і звалищах загиблих кораблів понишпорили обізнані люди, знайшли та притягли до яхт-клубу колись розкішну, а тепер геть занедбану яхту, якою тепер мав опікуватися батько. Олексій перетнувся з ним під ворітьми яхт-клубу, віддав папку з паперами, в які навіть не зазирнув, і пішов ще до того, як батько подякував. За деякий час чоловік із щасливого минулого зателефонував удруге та повідомив, що батька цілком поглинув ремонт яхти, він ожив, працює від світу до світу, навіть і спить у човні, а той просто на очах набуває колишньої форми та краси. Втретє той самий голос зателефонував за кілька років, коли батько помер, аби повідомити, що відбудована небіжчиком яхта тепер його, Олексія, спадок.

Олексій на той час мав легковажну інтрижку з шанувальницею різноманітного гламуру; яхта мала би їй сподобатися, тож Олексій запросив її на побачення до яхт-клубу. Він ледве стримувався від реготу, спостерігаючи ошелешену діву; в’їзд до яхт-клубу з усіх боків оточували гори будівельного сміття, над ним височіла галаслива новобудова, вся у спалахах зварювальних апаратів, а тонкі підбори діви, здавалося, ось-ось мали зламатися на вибоїстому асфальті. Олексій любив такі ситуації та навіть дещо допомагав своїм пасіям у них потрапляти; йому чомусь втішно робилося через їхню розгубу. Та щойно вони потрапили на яхту, ошелешеним виявився сам Олексій, а дівка, навпаки, прийшла до тями, тому що судно було, за її словами, «шикарним». Тільки тепер Олексій збагнув, що батько витратив на цю яхту три останні роки життя, всі їх, до останнього дня; власне, ще питання, витратив чи придбав – адже ідея з реставрацією якогось безнадійного човна виникла саме як спосіб повернути батьковому життю сенс. І вона спрацювала, батько повернувся до життя та заразом і яхту оживив, і тепер Олексій спостерігав плід трирічної праці. Він був приголомшений – а з ним, захищеним від емоцій та почуттів ретельно виплеканим цинізмом, таке траплялося нечасто.

Яхта справді мала розкішний вигляд. Батько розібрав її до останньої дошки, замінив усі зогнилі частини, зібрав, прилаштував і припасував усе бездоганно, аж до суміщення малюнку деревини, який м’яко сяяв крізь шар лаку. Олексій відімкнув дверцята, що вели до каюти, та запросив гостю всередину широким жестом, і за мить звідти долинули її зойки та стогони. Він і собі зазирнув у каюту – а батько і там явив свій талант суднобудівника, перетворивши невеличкий простір у чималенький, по-морському охайний і навіть стильний. Згадавши дитячі заняття з вітрильного спорту, Олексій відмовився від послуг, які з солоними жартами пропонували яхтклубівські старожили, та рушив від причалу самотужки. Яхта слухалася бездоганно, все на ній було влаштовано ніби спеціально під Олексієві руки, тож після кількох незграбних маневрів у затоні справи пішли краще, і невдовзі Олексій відчув справжню насолоду від забутих вправ із вітрилами. Коли сонце почало хилитися до обрію, а вітер вщухати, вони повернулися до яхт-клубу та пришвартували яхту; він зайшов до контори та попросив оформити на нього батькове місце та виставити рахунок за все, що слід, а він завтра повернеться, за все заплатить і знову піде на яхті. Ті самі старожили знову заходилися кепкувати, а один сказав, що завтра буде злива; Олексій відповів, «аби не зліва» та під схвальний регіт пішов.

Пізніше, вже за кермом авто, він зрозумів, що цей день був перший по-справжньому щасливий за багато років: розваги, веселощі, задоволення, насолоди – всього цього було вдосталь, нині він міг дозволити собі все, чого бажалося, але гроші, вплив, авторитет ніколи не давали йому такого відчуття щастя. І це раптове та гостре усвідомлення створило такий контраст із усім, чим він тішився донині, що того ж вечора він спакував у валізку речі шанувальниці гламуру, зловтішно додав туди чиїсь химерні, червоні зі стразами та чорними бантиками труси, тицьнув їй 500 доларів «на дорогу» та під її прокльони виставив із квартири. «Ти завтра пошкодуєш!» - верещала вона на сходах. «Я завтра та післязавтра на яхті», - відповів їй він пихато крізь двері та занурився у перегляд старезного поліцейського бойовика з Делоном, якого дуже шанував, але того вечора дивився неуважно. Думки його вже линули слідом за білим вітрильцем, а воно, описавши широку дугу разом із Дніпром, влилося у Чорне море, завітало до Криму, а тоді подалося десь в таку далечінь… - і та далечінь Олексія гойдала солоними хвилями та цілувала сонячним промінням аж до ранку.

А ранок змінив геть усе; ані того, ані наступного дня Олексій до яхт-клубу не потрапив і навіть про нього не згадував. Справи, які тримали його на березі, виявилися такого ґатунку, що він увесь час повторював, наче мантру: «всі люди неодмінно колись втрачають здоровий глузд». Попри очевидну справедливість твердження, воно не втішало та взагалі не допомагало; партнери, з якими Олексій вже багато років мав спільні справи, яким довіряв, бо вони довіряли йому, раптом здійснили проти нього те, що зазвичай робили разом із ним проти інших, менш зграбних, вправних, обізнаних і зухвалих. Це називалося «рейдерська атака», хоча, по суті, це була «рейдерська війна», до того ж тотальна: вони атакували всі його активи, всі компанії, статки та майно, атакували звідусіль й усюди, у судах, у нотаріусів, поліції, службі безпеки та всіх разом силових і антикорупційних органах, вони пред’явили йому позови та вимоги від юридичних і фізичних осіб та в інтересах держави. Гортаючи стоси паперів, Олексій бачив чимало знайомих імен та назв; він мав фотографічну пам’ять, і тепер вона йому безпомилково та жорстоко підказувала, що серед позивачів і скаржників були всі ті, кого він колись разом із партнерами-зрадниками ошукав, обібрав і обікрав. За паперами виходило, що все те він вчинив сам-один.

Але здаватися він дуже не любив і тепер зовсім не збирався пасувати навіть перед такою навалою. Тому він одразу заходився будувати тактику та стратегію оборони та зустрічної атаки й навіть вдався до певних активних дій; якщо вони й не зупинили атаку, то напевно завдали болючих втрат нападникам. А далі дні та ночі злилися в суцільну смугу безперервних баталій, судових засідань, таємних перемовин, «стрілок», допитів, біганини, домовлянь і умовлянь, які мали би виправити ситуацію та помститися зрадникам. На кін було поставлене мало не все, тому час летів непомітно, і Олексій незчувся, як пішов відлік другому року цієї війни, яка точилася всіма фронтами, входила то в гарячу, то в холодну фазу, а іноді робилася гібридною, і як така, поглинала цілком усе його життя.

Лишень десь наприкінці другого року протистояння ситуація почала покращуватися; рейдерам було завдано кілька відчутних поразок поспіль, і Олексій відчув зловтішне задоволення, яке зазвичай допомагало йому долати негаразди та винаходити нові, непередбачувані ходи. Та саме тоді, коли він запланував нанести вирішальний удар, у кишені пискнув телефон; невідомий номер повідомляв, що N у реанімації, справи кепські, варто поспішати. Ця коротка новина переважила все, Олексій жестом зупинив адвоката, який бадьоро звітував про стан справ, і запитав, чи не має той нотаріуса, який може просто зараз виїхати, а ліпше вилетіти до Європи. Адвокат подумав хвильку та кивнув, Олексій сказав попередити нотаріуса та надіслати його контакти на телефон, вибіг з офісу, стрибнув у авто та рвонув з місця так, що аж чорний дим пішов з-під коліс. Аж тут і телефон пискнув удруге, Олексій глянув на адресу та круто повернув ліворуч всупереч дорожнім знакам і розмітці; переслідуваний обуреним виттям клаксонів цілої вулиці, він попрямував до нотаріуса. Дорогою він зателефонував секретарці та наказав замовити квитки на найближчий рейс до Брюсселю або деінде неподалік, будь-яким класом і за будь-яку ціну, а ще орендувати там пристойне авто.

Нотаріус уже чекав на Олексія; щойно авто зупинилося, він разом із охайною валізкою вліз на заднє сидіння та привітався. Олексій подякував йому за оперативність, пообіцяв додаткову винагороду та чимдуж попрямував до аеропорту. Знову пискнув телефон – секретарка надіслала електронні квитки, бронювання авто та запитувала, чи потрібен готель. «Так, кицюню, будь ласка», відписав Олексій та посміхнувся; все нібито гаразд. Аж ось і поворот до аеропорту.

Одразу за поворотом дорога зникала за стіною суцільного туману, тому довелося пригальмувати та ввімкнути фари. На літак вони встигли, але марно: через негоду аеропорт закрили. Олексій заходився телефонувати та з’ясував, що закрито було всі міжнародні аеропорти; туман оповивав країну непроникним рядном, густішав щогодини, а перший листопадовий мороз жадібно його ковтав і перетворював на шар льоду, який вкривав усе: дороги, дерева, автівки, літаки, злітні смуги. Олексій спостерігав, як той шар формувався просто на очах, і його особлива, з ефектом збільшувально скла прозорість здавалася йому знайомою, нагадувала про щось, але він не міг втямити, про що. Він ненавидів, коли його бездоганна пам’ять виявлялася безсилою, тому відвів очі від льоду та покликав покірного нотаріуса до авта.

Вони рушили до Брюсселю автівкою; Олексій розумів, що ризикувати не варто, що мета полягає у досягненні мети, а не у створенні якогось дурнуватого рекорду десь посеред дороги до неї, тому стримував себе та вів із такою швидкістю, яку тільки дозволяла погода. Проте повідомлення про стан N, що надходили з невідомого номера, підганяли його та щоразу змушували їхати швидше, ніж було би безпечно. На одному з поворотів колеса автівки втратили зчеплення з дорогою, авто опинилося в глибокому кюветі, де й зупинилося важким ударом у бетонний стовп. З-під капоту викинулися струмені пари та вмить злилися з туманом, що нині панував над цілою країною. Нотаріус лежав обличчям у торпеду, ніби непритомний; Олексій, якому й самому добряче паморочилося в голові, смикнув його за плече, і голова того м’яко перекотилася, відкривши рану на скроні, з якої широко виливалася чорна кров. Олексій похлопав себе по кишенях, помацав у схованках у дверцятах і в торпеді та знайшов пачку вологих серветок. Десь із півгодини він ретельно витирав усі поверхні в салоні, а тоді запхав серветки собі в кишеню, вибрався з машини та попрямував до шосе. Він крокував кілька годин, доки йому зустрілася колона автівок, що сунула за машиною автодорожньої служби, яка посипала дорогу піском із сіллю. Він побіг за нею підтюпцем, застрибнув на підніжку тієї машини та запропонував водію тисячу доларів, якщо той кине роботу та підвезе його до найближчого міста, де є залізниця. Доки той пручався, а потім торгувався, невідомий номер надіслав чергове СМС; Олексій прочитав, що N померла, та зістрибнув із підніжки. Під вигуки здивованого водія, осяяний помаранчевими зблисками «маячка», він крокував узбіччям і мурмотів під ніс «не пантера прыжками… на парижский чердак загнала… и Виргилия нет за плечами… не пантера прыжками…»

N була однією з його колишніх, але вона ніколи не була минулим, ось тільки щойно вона стала ним. Пристрасний роман швидко перетворився на ділове партнерство; це був той щасливий випадок, коли обидві сторони визнають доцільність переведення стосунків у іншу площину, яку обидві високо цінують і тому ніколи не зрадять. І партнери справді ніколи не зраджували одне одного; це було завжди корисно, а останнім часом надзвичайно зручно: рейдери нічого не знали про статки та бізнес, які фактично належали Олексію, а формально були влаcністю N. Та смерть втрутилася в розрахунки; заповіту не існувало, це він знав напевно, тож тепер відбудеться «спадкування за законом», і за тим законом все його майно та капітал перейдуть у власність найближчих родичів небіжчиці. Олексій навіть і думати не хотів, чим саме вони заволодіють; багато чим – навіть оте авто в кюветі тепер також належало їм. «Разом з одним мертвим нотаріусом», майнуло Олексієві в голові, але очікуваної зловтіхи він не відчув. Ця втрата приголомшила його; це був фатум у чистому вигляді, а людина проти нього виявилася цілком безпорадна. Тільки тепер Олексій збагнув, як сильно забився при аварії; гострий біль понизав голову, він втратив свідомість і впав край дороги.

Коли за кілька місяців Олексій вийшов з лікарні, все було скінчено. Це була цілковита поразка. Він програв війну рейдерам, які забрали його статки, він програв смерті, яка забрала N і разом із нею таємну частину його маєтку. В нього не лишилося нічого. Він спостерігав, як блакитним небом повільне пливе біла хмаринка, та заздрив їй: її ніщо не тримало, і їй нічого було втрачати, за винятком самої себе, таке самоцільне та самоцінне існування… Хмаринка зникла, а Олексієві спала на думку інша, туго напнута хмаринка, що сунула широкою дніпровою дугою туди, де жила дитяча мрія про подорож яхтою до Криму. В нього все ще є той батьків спадок, яхта; рейдери могли погребувати нею або просто не знати про неї, адже по смерті батька він не подбав оформити спадщину. І Олексій рушив до яхт-клубу.

- Шукай отам, - вахтовий при вході недбало махнув рукою в дальній кут затону, де навіть не було причалів. – Загнали подалі, бо там боргів накопичено… аж вище ватерлінії! – зареготав старенький. Олексій кволо посміхнувся у відповідь і пошкутильгав собі до яхти, вдивляючись у той бік, куди вказав вахтовий. Там ото нібито щогла, але чому під таким кутом? Вона ж мали би дивитися просто в небо, а та жердина стримить кудись убік. Коли Олексій дістався до місця, він зрозумів жарт вахтового; яхта лежала на дні, добре видима крізь жовтувату дніпрову воду; вона похилилася на правий борт, тому щогла, що єдина здіймалася над водою, дивилася у бік. Олексій сів на камінь при воді та втупився в маленький корабель під водою. Зненацька йому пролунав батьків голос: «Все, від проектування та будівництва до навігації, все завжди є одне: боротьба за живучість корабля». Вочевидь, і цю боротьбу він програв. Його життя зробило коло, і те коло перенесло його назад у часі; він знову той, хто не мав нічого, але хотів мати усе. «Отже, все повернулося до свого початку», - прошепотів Олексій сам до себе, а тоді кволо посміхнувся. Боротьбу за живучість він програв не остаточно: загинуло судно, але екіпаж у повному складі вцілів. Ну, з початку, то з початку. Олексій підвівся та прошкутильгав до виходу з яхт-клубу, жодного разу не озирнувшись.

грудень 2019 року