2016 р
Відчуття що навзаєм торкаються серця істинно. Голосом цілісності всевтілюючої єдності озветься в думках абсолют особистої синергії.
Світ на власний вибір поринув у хвилі посередностей і тепер постійно повільно впевнено тоне не без задоволення. Чим лікувати масову і плекану всіма хворобу розуму?
Ніколи – бо заклопотані…
Нічим – бо до краю лінощів…
А звук чистий все світить вібрує проситься пронизує хмари безглуздя яскравим променем свободи без зобов’язань. Щира синергія у мою й твою відповідь на запит інстинктів завжди присутня.
Хто ти? Чи себе запитати доводилось?
Чому? Чи дізнатися й досі хочеться?
Нехай вдосталь завжди буде сміливості пізнати власну пустелю спраглу до знань і до піску звіяну вітром змарнованого часу. Окропи ту пустелю дощами свіжими з істини краплин – оживе розум садами буятиме. Сповниш до країв себе плодами із саду того бо саме він Раєм зветься.
А Світ?.. Нехай… далі боїться глухими потопами.
Хай робить як знає.
А коли буття пролунає поклик варто бути свіжим чистим світлим. Бо кожен все чого хоче ладний мати. Все чого треба зробити може.
Знаєш тепер відповідь?
Хто ти?
Для чого?
Коли?
Навіщо?
І не повірю як скажеш не знаю. Далеко не все можна описати словами.

2016р

Для змін настав час
Для послідовних і тактовних.
Як хочеш спати – тоді так і робиш
Як їсти – їстимеш.
Відверто філософський спосіб жити
Під музику чи без. І барабанів буде досить.
Навіть в такий святковий день.
Чого б завгодно не попросить
Душа – так безумовно дай.
Бо восьмий рік що завершує цикл
А він в обох однаковий. Тому ніхто вини не має
Всі щасливі. Все прикидаються що ні.
Святковий день холодний і морозний
Спиною між лопатками все чую
Як Всесвіт не втомлюючись просить
Впіймати міцно учепившись хвилю
Свого най-ідентичного життя.
Давно безглуздя прикидатися набридло –
Життя в театрі між потоків мізансцен.
Жіночих і чоловічих суб-породів
На ролі між собою розділив мій Світ
Хвилююче прекрасний. Глибокий подив моїх не манер
І не бажання в тім приймати участь. А де ж виставі взятись
Коли режисер не хоче братись за роботу.
Несправжній само саботаж від комплексів
Від поквапливої уяви охоплює періодично по частині з усіх сфер
Життя з словами і рядками з літер нових.
Долоньку виставлю на сніг у день святковий прохолоди
Ні це не пустота – це переповнення душі
Великою повінню з любові.
А може все здається і вона живе десь там
Та не в моєму серці. Бо коли сік вишневий з коньяком
І на одинці після півночі на свято це майже самотність
Дивно що без суму. Рівно рівнесенько – геть повний штиль емоцій.
Тому що рік настав аж восьмий. І завершився цикл. Попереду новий.
А після свята залишився один немитий посуд
І від особистої байдужості десь трохи осад
У само збайдужілої душі. І добре що є так. Згодиться.
Зате нічого більш не похитне цілеспрямованості духу.
І що б там хтось чужий не шепотів на вухо.
Йому так хочеться – бо коли чую той існує.
А як закриюсь звуком музики – нема. Зникає той.
І я лишаюся одна у цілім просторі безмежної уяви
Що не відає ні похоті ні слави
Чистої як звук сталевої струни
Бо час той що ми молоді і мрійники геть всі
хто ще крокує власним шляхом.
Бо у такій самотності всі разом – всі як один.
В сітці ефіру один-на-один. Надзвичайно тонко відчуваю
Смачний потік натхнення
жити
Бути
Дихати
Творити.

2015-08-11

А хто я є – той Білий Вітер.
У подиху живуть слова раби мої і діти. Поміж літер заховалися всі тіні й духи пізнання. І в тім призначення – із Вами поділитися думками. Хоча не любите таких. Від істин бо ж хворіють часто всі що надто темні духом. Але сміливості достатньо має бути слухать. Бо не від когось а від мене усе почуєте Ви це.
Є час?
Та ні немає вже давно. Лишилась тільки звичка рахувати. А Всесвіту ж бо все одно. Він просто є і все. Це нам тут треба спати прокидатись поспішати й помилятись чи бути правими (чи лівими). Хтось це назвав прекрасним підходящим словом – Колесо Сансари здається. Саме віра у час точніше часу існування густими хмарами над кожним застигають грози. І тільки істинне Пізнання розвіє їх – а це процес простий – Самопізнання. Слідкуйте за собою з вечора до рання і заспокоїться душа у сенсі вічності вітання Просвітлення що вмить таку осяє розум.
Що є любов?
Мабуть таке це не просте питання що вже століттями шукають необхідних слів для процесу цього описання. Але є один дуже хитрий спосіб вирішення надскладних питань. Якщо не відома відповідь а її серце просить то відпустіть й не думайте де що і як. А спробуйте ось так. Просто любов’ю стати. І не потрібно нікому жодних тут зізнань і всі слова геть зовсім зайві. Кохання не процес і не стосунки. І не потрібно почуттям таким геть жодне описання. Це стан. Ось як вода водою є. Робиш ковток і лише так можеш відчути смак. Так і любов мов Всесвіт просто є. Щоб її відчути потрібно все що бачиш чуєш маєш на неї все перетворить. І просто у любові із собою жити. Так починається цей стан. І знайте ніколи та на взаєм не попросить якщо є справжньою. Коханню не потрібно ні причин ні підтвердження свого не марного буття. Йому достатньо бути і це знак що усе добре й радісно душі такій. Бо все любов. І не любові тут давно немає (відсутність тої може лише здатися).
Що є душа?
Тут слово одне і не можливо мабуть ще точніше – Світло - чисте і незаймане. Сяє в кожному десь в самім серці. В мить коли відчуєте що це насправді так вона озветься до вас голосом Буття. Тут є одна відмінність всі власним шляхом йдуть до пізнання себе. Бо не буває двох однакових хіба подібних тільки кроків. І всім по різному потрібно кроків тих зробить. Комусь і двох буде достатньо. А хто і тисячами мірятиме шлях. Та зміст в тім що не дійде тільки той котрий стоятиме. Бо рух то є життя і це у всіх моментах правда яку варто пам’ятати. Істин не може бути більше ніж одна. Й звучить вона так гучно і знайомо. Душа ж бо іскорка малесенька всього безмежного Буття того що так давно звикли називати Богом. Й не має значення як істинну назвеш. Вічність не знає тої мови якою можемо між себе говорить. До Вічності говоритиме душа відчуттям безмежної любові до Буття Прекрасного.
Багато ж бо навколо ще на ясного. Та віриться мені у те що кожен сповниться цим подихом пізнання чистого. А тим на мить лиш ставши ближче до Буття Прекрасного прокинеться душа від сну глибокого. Залишиться пізнати тільки весь природній плин речей та дій. Адже важливо знати як все відбувається. І здивування розум сповнить те що цього цілком достатньо для пізнання Істини.
Просвітлюйте й самі просвітлюйтесь. Це єдиний спосіб врятуватись від темноти забуття.

Казка про запитання (ІІ)
2015р
Чому ще досі сплю я находу? Бо зі всіх сил пручаюся проснутись. Цей стан дрімоти змінює кожні наступні кроки і підлаштовує під матрицю своїх непереможних ще систем. Це свідомо знаю – та надалі сплю и не знаю коли настане час прозріння мого. Зациклилась все на безглуздих і безпідставних вимогах щоб він кохав мене безперечно й безумовно як я його. І що? Бо знаю геть даремно. Бо ніч ще навколо зовсім темно і зору й пальцям майже всіх і кожного. Сліпі ми кошенята. І та любов якої прагну не має шансів на життя. Бо чекаю взаєму. То марно. Любов ніколи так не робить. Вона лиш є і безперервно за руку водить так проходить душа легко крізь темряву. Бо тій кохання безумовне світить. Ніколи на моє й твоє не ділить. Бо вже пізнала сутність Єдності. Зупинила рух по колу безперервності. Тепер сяє й в спокої тиха й незламна.

Тоді чому ще досі сплю? Кажу слова й не розумію стану свого. Не знаючи звичного а може і нового. А суть шукаю в слові? Всі вони вже сказані спробуй вперше щось скажи. Вдасться знайти ще такі - у серці збережи закарбуй навік у пам’яті. Та знаю я і кожен хоч би відчуває що всі речення то є всього лишень концепція. Так просто зміст докласти новий тільки місцями літери зміни. А далі так само у темряві ходити?
Мабуть вже вдосталь. Відкриваю свої очі. Дивлюсь на Світ і бачу врешті його. І який він - не відомий завжди новий. І вже не має значення хтось любить чи забув. Я є і все у цих двох літерах. Залишилось тільки достовірно переконатися що все це не наступний сон. Адже і в снах можна прокинутись але насправді ще міцніш заснути. Кого б попросити може ущипнути. Переконатись би. Чи достатньо буде слідкувати за власною манерою ходьби? Усім відомо ж як сновиди ходять. Руки вперед протягують наосліп мацаючи пальцями свій шлях. А лиця у сомнамбул до краю сповнені журби. Бо Світу милого не бачать…
А ну ж бо розкажи мені і ти. Спиш як переважна більшість чи так як я пручаєшся проснутись? Мета ж у всіх повір одна. Бути бадьорими й додому повернутись та тільки на яву. Пізнати істину свою і вже не впасти у той безкінечний стан дрімоти. Як зрозуміти чи є вірним шлях. А кожен хто наважиться почує дивовижні ноти. То музика душі проявиться й не дасть у сон пірнути. Ти зупинись і вслухайся. Ну й що ж – бадьорого Світанку! Час вже настав і ранок зустрічаймо Благодаті повний до останку!

2015р
Більше не спатиму ніколи. Загублена й розгублена, не цікава і ніким не почута. Як завжди ближче всіх лиш кава. Залякана міфічними страхами нав’язую себе цілунками… навіщо? Кому потрібний такий спосіб поведінки? Які тут можуть жити почуття? Моєї нездоланної безглуздої тривоги, що за ланцюг тягну з собою все життя. Так, правий. Нічого геть не вмію, просто типова боягузка. І кроки тільки виважені і конкретні, так. Ні плавати, ні на велосипеді, навіть літати, й просто вдома прибирати ні вмію. Скрізь у всім нікчемна і безглузда. Нудьга. І в тім болоті вже по пояс намертво загрузла. Самій не вилізти. А кликати на поміч кого ще можу я тепер. Адже сама самісінька в болотах власних страхів. Серед мух та мурахів одна. Чекаю власного краху. Останніх спалахів надій. Чим іще розважити тут душу? У кого перепрошувати мушу? У сонця, Бога, вітру, в кого? Чи краще замовчати й більше не вимовляти й слова. Допоки кожну відповідь знайду. Допоки із душі не згине вся тривога. До того часу краще замовчу. А зміст говорити, коли ніхто не слухає? Так і про себе можна щось казати, і ніхто не буде того знати. І так ось сам-на-сам все будеш істинну ректи, і ні за що не знатимеш – то самообман. Хоч як те все назви.
І так мов дерево посеред поля всім вітрам на розтин і поклони, під спів птахів все сльози ллю. Оплакую мрію мою, таку тендітну й незабутню. Не здійснену… бо як завжди достатня сила волі намертво відсутня. Цілеспрямована до зовсім навпаки. Повністю статична. До Світу мого ні рукою ні на слух вже не дотична. Звільнена болем у полон страхів. І не врятує від такого жоден спів птахів, тут ще хіба що колискова. Та хто співатиме? Сама собі? Заснути б задрімати знову, а цей солодкий сон такий. Я є і нездоланна, всеперемагаюча, сонцем сяюча, любов’ю благодатна. Несу мов воїн службу, і служба справжня ратна. Геть можу все. А тільки оступлюсь на крок – тут завжди є підтримка. Найперший хто поможе – Бог, підкладе перинку. І в хмарку з пір’ячка пірну, і не заб’юся, одразу рівно стану. Бо тут вільна, тут жива і жити гідна. Тут подвигам героїчним лунає гучна слава. І страх розчавлений до краплі, крапка поставлена, і в кожнім реченні всі інші розділові знаки. Країна мрій-при-марень. Сон мій дрімотливий, такий чудовий, вічний і важливий. Лишилось тільки оченьки закрить і спати.
А краще б поряд із тобою подрімати. Обійняти коханий стан, залишити все на потім – увесь список справ. І лягти навпроти – без причин й підстав – лиш бути поряд. І вдихати твій ритмічний подих, і своїм серцем твого такт ловити. За руку взяти і заснути до самісінького ранку. І буде так. Коли наважусь бути вільною. Із любов’ю буду неподільною. І тоді впізнаєш хто є я. Кохана дівчинка твоя. В тебе закохана навічно і без тями.

2015р.
В райськім саду кохання і забав серед мінливих буднів для тебе квітка розцвіла. Така розкішна й незабутня. Тонкий солодкий аромат нестримно ловиш нюхом. А та все в радості буяє.
І глянь навколо повно бджіл. Ці бджоли тут для тебе мед збирають. І лиш ти її нектаром живишся, а з інших квітів маєш мед. На неї ти милуєшся і дивишся. Так будиш благодатний потік життя в тонкому тілі духу. Стаєш невразливим, міцним, впевненим. Бо маєш цей момент щодня вдихаєш подих квітки гарної – еліксир безсмертя – солодкий нектар абсолютної любові. І в тім секрет нового перевтілення.
Хоча насправді просто змінюєш позицію руки і в диханні обізнаний. А насправді робиш величезний крок вперед. Бо вже народжений шукати істинну. Всі інструменти маєш у руках ще кілька слів. І ось вже й істину пізнав. Як просто. Вона ж вся в любові. В одному коротесенькому слові "Люблю" – і жодних тут для сумнівів підстав.

2015р.

В палатах безмежного розуму, у всесвіті зайвих ідей з нас ліплять прозорих, стривожених із зовсім щасливих дітей на однакові кубики сірого кольору.
І в той час ми втрачаєм назавжди людську подобу.
І тепер хочеться всього на вигляд квадратного – сандвічів з сиром, щоб із хліба «кірпічиком». Тв. Ящик ВІЩАЄ, також є поважний момент. Коли так гіпнотично, людино, ти дивишся на блимання Екрану – ну, хто ж ти тепер? До смартфонів носами надміцно приклеєні, ув’язнені рабством мереж.
Всі до одного вражені вірусом надкубічності. Й що дивує найбільш, вже й навчились співати квадратних пісень. Тобто світ до абсурду прямує, й видно вже не звертатиме. Дуже впевнені кроки, дуже схоже на марш. Крок у крок, всі за одним повторюють. І напевно ти там серед них. Не цінуєш хвилин, і годинами нехтуєш. Поспішаєш постійно втрачаєш себе. Ти однаково спільно суспільно однаковий, копіюєш, не створюєш власний шедевр. Чи набридло. Та ні мабуть. Не знаєш інакшого, отже прагнути більшого годі й причин. До черствого серця не докричатися й віршами, воно спить… не існує ще чарів, щоб його розбудить…

2014р
Привіт. Дивись – це я стою босоніж на підлозі. Холодні руки. А в руках, поглянь-но, що тримаю. Ось залишки свободи, всю що маю. Бери собі. Не має змісту вже володіти навіть цим. Бо безпідставно так вважала себе гідною свободи. Ну і що тепер. Не маю і краплинки. Знаю тільки те – залежна повністю тобою. Себе забула і опівночі, і вдень. Не маю я й хвилиночки покою. Весь час хворію я любов’ю. Геть вже безпомічна, тонка мов стрічечка душа, і вже до тла згорає.
Хто ж тоді я? Власний особистий крах. Пусті слова. У душах так і булькає брехня й не щирість тих, що переконують у правді. І звуки байдуже несуться у височінь, десь прямо в космічні простори Всесвітні. А потім повертаються назад до нас, спускаються, влазять в кожне тіло. І починаємо без користі постійно говорити геть не те, чого хотіли. Тоді й навіть собі неправду ствердно кажемо. Соціально-брехливі. Люди-притвори. Ніхто тепер не щирий.
Пробач мені. Така ж сама як всі. Лиш хочу виглядати особливо. А врешті хто? Ніхто і навколо тиша, пустота, за нею в тінь сховалась я. А та на диво так пасує, і лінь вдало так маскує. Не віриться вже в себе зовсім. Постійно думаєш «Хто я? Хто?» а немає відповіді. Так, загальні характеристики. Знак зодіаку, прізвище, ім’я, по батькові. Вимитий чи брудний посуд. Кому своя, кому чужа? Не знаю. Нерви – натягнута струна, на ній ти граєш музику. Мелодія завжди одна. Майже так само як і я, сама. Навіть у натовпі. Та хіба винен хтось із нас. В серцях же все одно по вінця аж любові. Потрібно підібрати влучне слово. Лишилось просто зважитись на крок, зробити перший цей ковток. Дозволити любові бути вільною. Є буття, у Всесвіті небуття не буває.
І тільки я одна лишаюся ніким, тобто нікчемою, собою… просто пустим словом…

2014р
Все вже даремно. Стомився кіт писати, свої марні казки казати. Бо на очах пекучі сльози. Бо кожен день у нас є втрати. Сестра моя прощалася зі своїм солдатом. На війні проти чортів, зі злом пекельним борючись, загинув він і сотні ще таких лежать по трунах. Рицарі гідності та доблесті – найкращі люди.
Та пустота від болю надто особиста.
Війна! Вже згинь! Навіки зникни з кожного Українського міста!
Хай мир настане!!!
Нехай розходиться вже по домівках кожен вояка.
Вже досить! Час мир зустрічати…
а ще допоки – то відмовляюсь щось писати.
Лише про радість перемоги я творити буду. Лиш тоді музу покличу знову.

2014р.
Для чого така втрата? Чому наш світ такий. Не встигнеш і впіймати за хвіст свою мрію, як та крилами змахне й розвіє всі ілюзії прощальним криком… Ось так кохана твоя, мов билиночка лишилась. Наодинці з сумом за тебе Богу ночами безсонними молила, щоб повернувся...
Чому ти став солдатом? Немов той рицар, наш герой від темряви державу захищати? І знає кожен з нас, чому цей світ такий. Бо ми тут кожен другий боягузи. Не здатні встати гордо з рівною спиною, все ховаємося по домівках. Всі мишенята вже у нірках. Сидять та сподіваються на рицаря-солдата. Що ж ми накоїли. Навіщо Всесвіту дозволили ось так забрать героя рятівника. Лиш так можемо протверезіти?! Ось які жертви ладні, щоб зрозуміли – мишенятам час вилазити назовні і врешті захистити дім свій і дітей. Ох, довго й тяжко так до нас доходить розуміння.
То ж знову… що залишилось нам?
Мовчати й плакати? Пробач, що так ми тихо сиділи лиш на кухні і не зробили більш нічого. Нам лячно було? Ми все боялись міфів з телебачень. Не знаю. Добре мабуть, що не всі такі. Шкода лиш що саме ти на нас, боягузів, був не схожий. Пробач солдате. Та ми не будемо більше сидіти й плакати. Так! Ми візьмемо себе в руки і віддамо тобі належне, те що навік тепер зобов’язані. Ми будемо так, як і ти, у світі множити добро. Я знаю, є багато готових дати тобі обіцянку не здатися . Що не дарма ти жертвував найдорожчим. Не дарма рідні сльози лили від гіркої утрати. Адже все одно всім нам шкода, що саме ти став солдатом. Хто ж знав, що людське тіло смертне. Душа лиш вічна й непереможна! Слава герою! Вічна пам’ять…

2014р
Так прикро, що геть жоден з однодумців, не сидить зі мною за столом. Ми з ними часто чай не п’єм. Я ж завжди з кавою. Мій ранок розпочато. До напоїв є пригощання: цукерки, цукор і цукати, люблю і торти з пирогами випікати, (та це давно в минулому) тепер я все купую. Зі смачностями солодкими з підходом дня тут теж кавую. Та вона, доба, єдина з моїх гостей. Але уявні друзі не вміють пити чаю. Тому і каву п’ю сама і однодумців теж не пригощаю, бо не сидять зі мною за столом. Вони мабуть десь разом, і там без мене їм не самотньо. Відколи звично стало жити так? Це ніби псевдо-суїцид заради лиш натхнення. Інстинкт до самознищення, але такий, від сигарет та кави. Щоб повільно і не помітно пізнати істину. Напевно, дивний спосіб, та дієвий. Вже перевірено. Принаймні, хоч іноді здається, що вже точно правду всю Всесвітню знаєш. Лиш трішки заважають сумніви, ті все шепочуть тихесенько на вухо. І голос цей такий знайомий каже – «це все ілюзія, неправди. Лише плід бурхливої уяви». І заважають хоч щось зберегти у пам’яті. В тумані істинни зникають. І я ще довго там блукаю, вихід шукаючи, руками той дим розвіваючи. Милуюсь його я красою. Дим – це гарно. Мабуть на нього я і хвора. Зачарована…

2014р
Вже здичавіла до останку душа, із дня у день однаково їй. Справи ті ж, турботи. Вже не лишилось і краплинки крові, що збурювала безкінечно натхнення рухатись вперед. В мить зупинився світ. А з ним час хід залишив спогадам і відпустив себе на само тік. Більше не дивуюся його самотнім годинам, хвилинам, секундам. І знаю що сама у всьому винна, та дивним чином не пручаюся собі. Лиш пауза в думках, від холоду тремтить все тіло. І без причини заболіло те місце, де повинні літати метелики. Від того аж стискаюсь і меншаю. Крихітна комашка, що за соломиночку тримається й пливе у вирі часоплину. Все за течією. Хоч повна сил і в хорошій формі. А поводиться ніби у комі, заснула. Так, дійсно, надто важко зізнатись собі у приватній нікчемності. Така тепер моя найкраща подруга.

Вогонь палав віками. Його ненавиділи, гасили, той все горів. Навколо всі помирали, а він не згасав. Лякав своїм холодним світлом, дивною винятковістю, жадобою і злом. Та цими якостями він уособлював особливе натхнення, що люди про себе називали життя, хтось ще надією, та жоден напевно не знав що це. Вогонь став непереможним, давав людині вічність, та ніхто її не отримував. Варто було лиш раз торкнутись полум’я і той враз гинув у страшних муках або ж не міг користатися його дарунком сповна. Та минали роки, століття, ери – і всі забули про ного. Більше нікому не потрібна була вічність. Люди придумали інше – винайшли задоволення і стали жити не помічаючи життя навколо, стали глухими і сліпими. Жадібно задовольняли свої потреби і помирали не досягнувши бажаного. Розуміючи марність прожитого минулого, все одно не згадували про вогонь і про вічність. А він все ще горить, але повинен скоро згаснуть і саме тоді про нього всі згадають – та буде вже надто пізно. Тому не варто поспішати, якщо не впевнений, що взагалі встигнеш.

2002р
Ви не думайте, вона сильна. Має руки, є й печаль. Може іноді навіть сміятись. І сміятиметься над вами довго. А ви поглянете і вкажете пальцем, мовляв: «он, погляньте, божевільна!» таким жестом злість власну втамуєте, а та сміятиметься й далі. Навіть крізь гіркі сльози, сміятиметься над злістю тією. Тоді хтось один, найменш терплячий, підійде і вдарить рукою, штовхне у груди. Впаде, та сміятиметься далі над вами. Бо німі й тепер давно минулі, бо вище вона вас всіх разом.

Що маєте? Мабуть немає вже нічого. Бо нікчемні у очах її. Тому й сміятиметься далі, хоч кров’ю її земля буде напоєна. Бо злість слабка ваша й смішна, нікчемні стали мабуть й душі.

То ж де відповідь, що маєте тепер? Ось й тільки що – лиш кров її пролиту? Та потекла у землю чорну і добром для неї стала, а вам і краплі не дісталося.

Що, п'янить думка про посту над святістю її? П'янійте й далі… до ранку протверезіє розум і страждати буде вічність душа, і сміх крізь гіркі сльози – все буде вам. Такі ж пекучі, як і з очей її лились.

І хто ж ви тепер? Геть сама нікчемність над міцним та нездоланним духом. Хоч знищили слова її, понівечили тіло, життя забрали, та врешті й не змогли дістатися теплого суму душі прекрасної.

Зневажає вона вчинки ваші. Бо нікчемні. Холодні та голодні душі, зовсім незначні слова ваші, живуть вони допоки крокуєте землею. Настане час, і всі в мить забудуть слова такі.
Та пам’ятатимуть про вчинки дикі ваші, підступні і про глобальну ненависть до правди. То ж моліться! Нехай пробачить вам вона. Бо давно вдячна вам за волю душа, бо зло її звільнило. То ж кайтесь зараз, потім буде пізно…

2002р
От і все. Поглянувши назад, я не побачила нічого. Все втрачено і навіть те в що вірила, сподівалась – усе зітерто в порох. Розвіяла по вітру своїх думок і тепер, повністю спустошена, дістаюся розуміння. Втрачено головне, те що майже досягнено, відчуття балансу. Невже так все й закінчиться? Відчуваю як душі все тяжче й тяжче, від того вона все падає до низу. Що тягне мене туди? І подумки собі весь час бурмочеш - "На зруйнованих істинах моралі не збудуєш".

Невже знову чую крики пустоти внутрішнього світу всіх чужих і незрозумілих. Щоб врятувати либонь крихту - звинувачую їх в цьому, у моїй моральній та духовній смерті. Вас немає для мене, як мене для вас. Називаєте себе людьми, а самі безглузді пусті жертви темряви. Так боляче із вами поряд. Ані краплинки співчуття чи прагнення стати кращими. Для вас слово життя лишень декілька звуків і більше нічого. Тому й не помічаєте якими крихітними іграшками ви є в руках демона, якого ви чомусь так і звете життям, чи долею. Тому в страшних пориваннях ви біжите в пекельні обійми. Все терпите приниження й насмішки, і врешті боїтеся відпустити його, загубитися. Так жахає інший світ? Той що Істинною зветься. Та для вас то просто смерть. Тому можливо гадаєте я трохи божевільна, та не звертатиму на то геть жодної уваги. Врешті зовсім не цікавлять думки й слова людей-заручників безглуздя. Один за одним всі лишаєтесь в минулому, такими ж німими і безглуздими істотами. Бо я не в силах розуміти вашу мову, слова усі геть до одного чужі для мене. Немає в них думок, немає істин і справжнього відчуття краси зла в гармонії з добрими намірами. Хтось один переконує вас що дійсність яскрава і сповнена світлом. Ви кажете у відповідь що все на Світі чорно-біле. Та жоден не розуміє що усе безбарвне, навіть не прозоре. Бо не існує. Усе просто ілюзія, мрія, легенда. Та в кожного вистава завжди однакова за темою та сценарієм, та дією – тупа й безглузда. Висновок один – я помиляюсь. Так у цьому повністю упевнена. Та ви помиляєтеся двічі, бо не помічаєте власних помилок.

2002р
Я проклинаю тебе , моє горе. Ти чиниш всі ці думки, караєш душу…
Чому торкаєшся мого серця? Краще торкнись моїх знесилених рук.
Краще глянь, як бажаю всім своїм тілом тебе і ловлю погляд ховаючи очі.
Поцілуй вуста, я так довго мріяла і бажала твоєї ласки.
Обійми і змусь бути твоєю іграшкою і рахувати час коли знову торкнешся мене.
Змішай всі відчуття в одне ціле, в бажання тілесної насолоди.
Нехай вибухну і душу розірве на шматки від цілунків, що так шалено пестять тіло…
дай шанс захлинутися почуттями, досягнувши нірвани в обіймах кохання.
Хочу навіки забути все, що пам’яталось до тебе і змусь знову згадати все, коли втрачу тебе назавжди.
Кожної секунди хотітиму, ненавидітиму і бажатиму тебе, як ніхто в цьому світі.
Відчувати тільки тілом, і не мати жодних почуттів, окрім пристрасті.
Дай серцю швидко битися від насолоди відчувати твою присутність.
Благаю, змусь бути твоєю, я не думаю про наслідки.
Маю лише мить, тільки момент, коли цілуєш мене, і немає можливості думати про щось окрім.
Просто змусь тільки бажати і відчувати.
Адже я прагну тебе тілесного і ти – мій.

2010 р
Можна уявити себе пам’ятником і не замислюватись в системі чинності способів власної свідомості обирати дієві напрямки власного „Я”. Обереш обов’язково лише один і відповідно цього будуватимеш себе, реставруватимеш – і все за власним бажанням. І місце, де стоятиме шедевр, буде місцем твоєї самооцінки. Як хочеш, можеш обирати жовте листя і яскраве сонце.
Адже осінь – то є кінець початку нового осмислення себе самого. Попереду багато шансів (їх незлічима кількість) здійснити прорив у діяннях, що є закономірними і невідворотними, адже всі думки тримають рішучий напрямок в реальність нових неймовірних мрій. В тому й вся краса життя. Ніщо так не тішить душу, як результативність своєї неймовірної активності у потрібних тобі діяннях. І ось, навіть не помітивши як, з’являється натхнення – і з великої кам’яної брили ти твориш прекрасне, твориш себе! Адже весь Всесвіт – то є неповторне і окреме, властиве лише твоєму досвіду і таємницям...
Любиш вітер? Так люби цей вітер так сильно, щоб він зісвоєю могутністю розвівав всі перепони на шляху твого неймовірного звершення –самосвітостановлення!
Любиш дощ? Тож нехай він любить тебе так, як того ти хочеш і джерельним водоспадом змиває всі надлишки печалі з обличчя твого!
Любиш сонце? Озернись! Тебе любить увесь Світ і дарує тобі себе! Хіба ж маєш тепер сидіти і чекати на щастя!? А навіщо чекати? Адже ти маєш все, і з кожним подихом матимеш більше і більше. Кожну клітинку тіла наповнить світлом те сонце, яке любиш ти... І усмішка – то твоя особиста, особлива сила,найпотужніший вибух вищої енергії, абсолютності, що дарує дива! Ти створив свій шедевр, ти знайшов йому місце. Тож нехай всі ходять навколо і схиляють голову перед тобою – справжнім, божественно прекрасним, бо ти Бог свого власного раю! І тобі всі урочистості Всесвіту! О всемогутній творець свого власного „Я”!!!

2010 р
Я тепер кіт – у великій напівпрозорій кімнаті. Зі стелі над моєю головою балансують на тонких шнурівках пластикові люстри – пусто, прозаїчно. Дивакуваті обставини ховають зріст мого розуму під тиху безглузду мовчанку. Хоч тут є кому говорити щоранку «ПРИВІТ» , а вечорами «ДОПОБАЧЕННЯ»,,нудьга і пустка переповнює все і всіх присутніх в цій примарній ілюзії «РОЗКОШІ». Іноді думається. От би прийшов до кімнати веселий саксофоніст і розповів веселу, мудру історію про те, як він блукав світами, шукаючи свободи і забув що це таке «СВОБОДА» бо ув’язнений тепер тут в напівпрозорій кімнаті. А впіймала і тримає його та ж сама примарна «РОЗКІШ», відкриває йому рота та засовує туди саксофон і змушує грати. Їй хочеться джазу, бо здається тій , що така музика личить подібним кімнатам. Але ніхто не йде сюди, бо пустку треба заповнювати і за це треба сплачувати гроші, а всі дуже люблять свої гроші тому і не ходять сюди. А саксофоніст, то так, видумка. Я ж бо тепер кіт і тому маю проказувати люб’язно дурні казки, що б не кам’яніти від нудьги та не забути свого імені. Адже коли йтиму звідти маю записати час та поставити підпис навпроти абсурдних літер, що означають моє місце і вчать правильно розпоряджатися з «РОЗКІШШЮ». А знаєте чому? Бо не знають вони про її примарність, не знають і все. Хто вони? Ніхто називаються, в чужих літерах ховаються. Товчуть один одному рожеві носики, труть їх своїми пальцями аж допоки носи не стануть п’ятачками. Тоді навіть літери втрачають сенс, навіть примарна «РОЗКІШ» відходить десь далеко і перестає бути всім помітною, чи то навпаки, непомітною. Можна точно зазначити свинство та тупість руйнує навіть те чого й не було ніколи, тому й бути не судилося. В такі моменти хитаючись пластикові люстри розгойдують стіни напівпрозорої кімнати і тоді з криком, прикриваючи п’ятачки позолоченими долоньками з кімнати тікають новоспечені свинки. А я що? Я ж бо кіт, мені то всьо геть зовсім не страшно. Адже всім давно відомо, багато маю життів і казки гарно розказую. Тому все гаразд зі мною. А кімната? А що вона, кому була потрібна? Так а нікому, хіба що придуманому веселому саксофоністу, він бідолаха не має тепер де грати своєї музики, тому блукає вулицями серед котів та поросят, і збирає сльози свої до кишені, щоби потім, коли він зустрінеться нарешті зі своєю Музою, обміняти ті краплі солоні на щастя та й заграти свою останню найпрекраснішу та найчарівнішу мелодію! А мені що до того? А нічого, я ж кіт, тому все це зовсім байдуже.

2002р
Глибина моєї сутності є не настільки важливою і справедливою, щоб звертати на неї увагу. От я і не звернула, і не почула голосу, судженого мені почути. Забула слова, що мала говорити. Злякалась дійсності й втікала, ховаючись чекала доки закінчиться пекло, а пекло закінчилося і перетворилося на муки. І тепер замість того, що б тікати далі, я плачу і ридаю. Все так чекаю побачити того, що суджений мені побачити. Ой, а як жеж мені живеться у відчаї! А як же ж болісно і страшно мені існувати, не знаючи навіщо! Як же ж гірко ї слізно.
В мене щастя відібрали… Так, вона… вона його забрала собі і радіє, бо прирученим став біля рук її. Чує як плачу і ридаю ночами. А при зустрічі лукаво посміхається і збуджує в мені почуття злості та жаги до помсти.
І ось все скінчилося. І знову сон та ілюзія… плутанина, яка не дає спокою. Хаос, що відбирає останні цінності бажань і примушує стати на шлях нейтральності. Знову забуваю і відчуваю душевне спустошення. Скрізь тихо… лиш ледь чути звуки музики. Мелодія відчаю на грані всього єства людини, де перехрещуються всі її почуття та відчуття, а потім поєднуючись у величезний клубок енергії завдають нищівного удару по свідомості. Тоді й розпочався період незбагненного страху… Невже це кінець? Я падаю… Злягла і можливо більше не піднімусь. Надто високо підлетіла. Дуже високо і так до долу…
Ні. Падати не можна! Треба підніматися вгору, далі. До ідеального, до незбагненного, бажаного. Є дуже висока ціль та вона потребує великих жертв. Я витрачу все життя, але досягну її, можливо й забуду про свою душу – тоді й серце не болітиме, сни не снитимуться, і більше не радітиму… Чи це буду я?

2002р
Що в нашому розумінні є духовність і, зовсім протилежне цьому, поняття тілесної насолоди? Невже кожен із нас задумується над цим? Ні, не кожен, мабуть. Такі думки сягають рідкісних людей. Їм, певно, нудно жити за створеними суспільством правилами. Все шукають суть у безглуздих роздумах, що так нікому не дали жодної користі… лише нівечать чужий світогляд, впливаючи на свідомість інших людей. Саме ці блукання думками і поняттями роблять з духовної і чистої особистості, дивну та дику істоту. Врешті нічого більш не потрібно, окрім задоволення і немає жодних прагнень до чогось ще. З іншого боку такій людині дана особлива участь. Відчути те, чого б так і не пізнала, будучи інакшою.
То ж чому ми все прагнемо, не важливо, чи то духовного, високого, чи то матеріального, земного?.. що саме спонукає нас до цього? Може релігійні настрої чи їх відсутність? Сумніваюсь, зовсім не в тому суть.
От чи не цікавіше відсторонено поглянути на ці питання та поняття? Жити паралельно, не піддаватися суспільним тенденціям та ідеям, лише за власними правилами.
Кому що. Наприклад збудувати світ на логіці і відчутті спокою, стабільності. Та чи допоможе це відгородитися від паразитуючих думок тілесної насолоди? Адже обравши та ступивши на певний шлях більше не маєш можливості повернутися назад, чи крокувати вперед. Існує тільки паралельна всьому нейтральна дорога. Може здатися на мить, так а як же, спокій та стабільність складаються з фізичних одиниць.
Може варто жити в мирі з тілесним, не надаючи переваг, не віддаватися нічому повністю.
Важливо не зашкодити відчуттям нейтральності, бо то прямий і невідворотний шлях до духовного. Адже почуття радості, щастя, кохання роблять людину слабкою і разом із тим чистою, прозорою, невинною – вразливою.
Але варто зпвжди пам’ятати – є мета, ти маєш досягти вершини. В момент такий забудь про почуття. Важливим є лише твій спокій і гармонія з самим собою.
Не шукай контактів та розуміння зі світом, що оточив і чекає під мурами юної свідомості. Захищайся. Там занадто багато інших думок, різних помислів. Вони тобі здаються безглуздими. Навіщо зважати , того не прийматимеш за вагоме.
Ми завжди шукали рівноваги, і беззупину впливаємо один на одного. Чекаємо взаємних змін осмислення життя, спричинених цинічними думками і ти добре знаєш це. Та всеодно читаєш далі. Тож якщо не налякають мої слова твою увагу, повільно та впевнено стану кольором твого внутрішнього світу.
Якщо вирішиш жити в гармонії з собою та вічним, стань мистецтвом, філософією, всіма науками, та не шукай взаємин із життям, бо то лиш тимчасово. Після того вічність, що суспільство прозвало смертю, зверни на це увагу і сприйми спокійно. Ніби теплий вітерець торкнувся ледь щоки, а ти в саду розкішному, погожий літній вечір. І тому, що сам обрав свою долю, попередження. Тепер я обиратиму замість тебе. ..
Глянь, ось попереду дзеркало, що там бачиш ти. Лиш пустота в очах, у власних, та погляд чужий маєш читати, немов відкриту книгу.
Глибоко заховай всі слабкості, та шукай їх в душах оточуючих. Це величезної сили тобі додасть.
Не бійся власного єства, все не хороше та нечисте, що на шляху твому трапляється, перетвори на користь. То завдасть тобі нищівної насолоди перемоги, абсолютної перемого над страхом вселюдським. Хай те зло буде тобі на користь, досвідом безцінним стане. Та не ставай рабом тієї перемоги, бо то зашкодить більше, ніж собі ти сам.
Не лукав серцем кривднику – безглуздя в такій поведінці я вбачаю. Хай вороги лишаються такими ж як були, та не дай жодному знайти хоч аргумент чи факт, що зміг би тобі зашкодити.
Люби себе і тільки себе, адже тільки така любов зробить душу й тіло сильними, а не слабкими.
Не смій ненавидіти чи мститися, то буде велика помилка.
Якщо крокуєш нейтральною дорогою,означає невідомою та невидимою всім іншим тонкою лінією. Ніхто крім тебе цього не знає.
Будь вільним, байдужим. Тим почуттям (ненависть, злість, образа…) не надавай вагу, бо станеш вразливим. Памя’тай, твоя мета, головна ціль життя є спокій та нейтральність. Завжди лишайся цілеспрямованим.
Не поспішай щось закінчувати передчасно, іди спокійно, розмірено. Ти король свого життя, то ж керуй обдуманно, розумно, і королівство розквітатиме.
Знайдеш свою половину серед людей, що сміються над недоречностями життя, а не серед шанувальників норм та правил, створених суспільним маніпулятивним механізмом. Тобі, іншому, час вирушати на пошуки рівних. Відтепер напрямок не має назв, та уособлює щось середнє між всіма фізичними явищами. Не має значення тепер вперед, назад, убік, чи вгору, ти прямо йдеш, чи по колу – байдуже. Якщо слова ці адресовані тобі – то зрозумієш. Не варто боятися, ступай впевнено. Всі сили всесвіту благословляють шлях. І крок, ти йдеш і лише нам відомо, нам лишень відчутно цей напрямок у просторі ілюзій підсвідомості. Щось на зразок середніх арефметичних всіх напрямків, між абсолютною кількістю понять, що існують завжди. Це наша мрія друже, та, яку вигадала я, щоб стати тобою, і щоб ти мною став. Поглянь тепер у дзеркало. впізнаєш? Хто дивиться тобі у очі?

2014р
М’який та добрий характером – то байдужі чесноти. Тому й самотні вони завжди. Ті, що мовою іншою розмовляють і залишаються не зрозумілими оточуючим світом. Не взмозі почути істинни, що плекають іхні душі – люди припинили слухати, Живучи у світі, виживаючи та періодично винурючи з потоків моди на критику, нетутешні люди ходять біля вас. Їх не так вже й мало. Не зрозуміло тільки як на Землю вони потрапили. Думки особливі живуть в їхніх головах. Вчать досвіду кожного з прибулих випадково на нашу планету внутрішні Я, їх може бути безліч. Серця дихають особливим світлом та добротою. Через те, прозивають слабкими. Адже де актуальність визначається гострішими зубами та впливовішим дивитись і бачити, відчувати на дотик. Всі зайняті гостротою зубів та манер.
Ніколи…
Так, Планета наша не довго витримає безглуздя емоцій. Посилання, що йдуть від її Землян, невтішні та сумні. Весь час тільки - депресія, параноя, гучні розмови, неповага. Тоді здалось, що треба написати путівник, чи що. Не знаю як назвати. Мабуть, просто мапу. Тут визначу критерії усіх чеснот та завдань, тих хто добром та світлом відчувають Всесвіт наш. Їм варто врешті об’єднатись, та збільшити потенціал просвітлення та спокою. Нести це всім Землянам в посиланнях, що відомі тільки їм. Тут мовою я вашою кажу, щоби почули й зрозуміли ви – рятівники наші, з душами нетутешніми.
Якщо мова поетично-ритмічно-римована зрозумілою стане тобі, тоді варто до кінця дописати. Бо слова ці не мною, світом тихенько на вухо мені надиктовані. Нехай буде лишень тільки один такий, то все байдуже. Обов’язково потрібно збільшити коофіцієнт добра на Планеті нашій. Щоб процвітала Земля, наповнювала чистим повітрям людські легені.
Напишу я й про злобу, про нищівність системи, що живиться кров’ю. Упи-рів та паразитів, що у серця сумнівами людськими лізуть і ковтають наживу, що страх подає їм людський. Бо у темряві так багато зховалися, в снах, не прокинувшись ходять люди-примари. Рятувати потрібно, так комуж, як не нам, що усе зрозуміли. Раз ми – тоді що ж, діяти треба. Єднати до купи просвітлені чисті уми і засяяти темряву світлом! Там про вчителів ваших, прибулі рятівники, розповім . Як для прикладу покажу своїх, що в підсвідомості завжди. Ті що сни посилають, підказують, що й як робити. В момент, коли роздуми душу тривожать – підкажуть рішення. Там про всіх майже.
А головне має бути – то висновки, що після єднання робитимем ми. Як рятувати від темряви в ній ув’язнених. Як світ об’єднаємо в новий манер – з любов’ю, повагою, щастям, відвагою, мовчанням, натхненням та чистим просвітленням. І як разом засяємо міліардами вогників, і назавждиі із Дому нашого зникне вся темрява! Ось , про що моя мрія. Ось таку найбільшу в серці маю, і роблю все, щоб стала дійсністю, врешті відбулась.
І закликаю всіх – хто має що сказати, написати – сотворити істинну – говоріть гучно, пишіть влучно, малюйте змістовно! Тільки не мовчіть – бо то є злочином, таке безглузде те мовчання. Вам дано Всесвітом завдання, ви маєте що сказати, то і буде місією життєвою! Нею керуйтеся, дихайте, живіть!