Ти ніколи не вірив у мене, хоча
я завжди був з тобою поруч,
знав по імені кожну з твоїх дівчаток,
напивався до стану овоча,

переводив годинник на п’ять хвилин,
щоби ти не спізнився на поїзд,
вимикав, коли міг, відчуття провини
і голос совісті.

Я залазив у дім по стічній трубі –
і заходив до тебе в гості;
коли ти був малий, я приносив тобі
шоколадних зайців і монстрів.

Я приходив до тебе, коли ти спав,
хоча іноді, знаєш, не варто було,
і беріг від гадюк, що живуть у степах,
від укусів собак і тарантулів,

відганяв грабіжників і комарів,
накривав від роси і холоду,
на кінцевих зупинках тебе будив
і казав, що пора виходити.

І коли біда виїдала тебе,
я учив, як це – бути сильним,
і беріг кожнісіньке з твоїх ребер,
щоб ніхто не вийняв.

І коли ти, ще хлопцем, страшенно хотів
приносити більше користі,
я для тебе збирав всіх бездомних котів,
що жили на міській околиці.

А коли ти з відкритим лицем ішов
під залізні кийки і кулі,
я ловив їх усі у старезний мішок,
щоб тобі не муляло.

Я спиняв всі лавини, шторми і вітри,
давав руку, коли ти падав,
я навчив тебе вірити і говорити,
що б там не бу́ло, правду.

І хоч ти не запитував моє ім’я,
мушу визнати – це навзаєм.
Імена неважливі, хоч кажуть, що я
колись був святим Миколаєм.

02.12.2015

А тепер уяви: земля заростає попелом –
і те, що тебе так часто вві сні полохало,
виповзає із тіні,
хапає тебе за руку
або до перших півнів у двері стукає.

Поки спека така, що, здається, все тіло плавиться,
ти хапаєш ножа чи тоненьку залізну палицю –
і тримаєш напоготові, неначе скіпетр,
щоб не дати здуріти невдячному, злому світові.
Але світові байдуже: поки ти сходиш з розуму,
він забарвлює райдуги, роси, дощі із грозами
у криваво-червоний і лупить з важкої зброї
по містах і дорогах від надлишку надлюбові.

Він вистрелює сонцем, стежку твою випалює.
Для нього земля – це просто космічний маятник:
він часто її розгойдує землетрусами,
щоб не дати водоймам вмерти або загуснути,
а пекельному вогнищу – збліднути і погаснути.

Він розкреслює материки міжнародними трасами,
щоб хвалитись дорожньо-транспортними пригодами,
заважаючи жити роззявам і пішоходам.

І коли його демони гупають в твої двері,
посипаючи голову попелом давніх імперій,
затуляючи вікна собою надійно, мов глечик,
пам’ятай: шлях до світла проходить крізь ніч і вечір.
Не марнуй свого часу на малювання кола,
бо погаслий вогонь не розпалюватиметься знову,
бо ріка не повернеться до
джерела,
не воскресне істота, котра своє віджила́.
Бо це небо, що виросло з велетового черепа,
може виявитися склепом або печерою,
а зірки – світляками і глибоководною рибою,
яка прикидається мертвою або невидимою,
приманюючи до себе наївну жертву.

Твої демони, як і вона, вічно хочуть жерти,
виповзають із тіні, хапають тебе за руку
і до ранку дратують незрозумілими звуками.

Відчини їм нарешті або прожени до біса,
можеш кинути мештом чи дати чогось поїсти,
головне – щоб вони не стукали в твої двері
і сусіди більше не били по батареї.
Поки спека така, що кожен з них сходить з розуму,
налий їм вина чи запроси на морозиво.
Не соромся, бо друзів у тебе – і так не густо,
якщо з’їхати з глузду.

25.07.2015

Порожнеча хапає тебе за руки і просить їсти,
очі у неї – наче в кота зі «Шрека».
Вона, як нахабна дурепа чи, може, грабіжник,
скорочує відстань і тягне тебе
до пекла.

Вона виїдає нерви, коли все добре,
і вчить напиватись так, щоб не пам’ятати
ні дня, у якому вхопила тебе за горло,
ні неба над головою,
ні навіть правди.

І ти відчуваєш її під ребрами, наче ножик –
вранці, коли годуєш скажену кішку,
ввечері, коли падаєш, переможений,
на порожнє, але ще тепле
подружнє ліжко.

Її очі – котячі, і голос – неначе музика –
це не виправдання для характеру твого мишачого,
бо такі, як вона, не бувають хорошими друзями,
бо такі, як вона, дико прагнуть
до самознищення.

Але ти відчуваєш потребу у ній, як в наркотику –
бо занадто боїшся рухатися і змінюватись,
викидати скелети і міллю поїдену ковдру
з ліками, що не рятують
від безнадійності.

На авто і трамваях, Хрещатиках і Троєщинах,
із очима кота і голосочком праведника,
вона хоче, щоб ти почувався нещасним і немічним,
у вагонах метро вростає у тебе
на́мертво.

Ну, а потім хапає тебе за руки і просить їсти –
заливає у тебе все, що горить і ллється.
Так, ця нахабна дурепа буває різною…

Вижени її з серця!

20.06.2015

І каже вона: «Я завжди з тобою поруч,
як вірна дружина, опора твоя і поручень,
вкладаю у твою руку гранати й патрони,
мій воїне.
Якщо ти мене покинеш, чекай біди,
я можу читати думки і твої сліди,
у мене таких, як ти, було сотні й тисячі,
і кожного з них я змогла зруйнувати
і знищити.»

Вона дістає для тебе калаш і бронік,
ховає в окопі від ворогів і променів,
поїть дощовою водою, немов отрутою –
заради майбутнього,
нав’язується тобі, як дешева повія,
пропонує розвіятися і нарешті діяти.
І якщо їй сказати: «Мила, пішла ти на…»,
вона прийде до тебе додому –
твоя війна.

04.06.2015

Вона забирає усе твоє
і каже: «Погано, якщо ідея
дорожча тобі за життя і подих,
за хліб і воду.»
У неї так туго з умінням думати,
що вона пропонує без тіні гумору
стати одним із її бездушних
маленьких
роботів.

Вона заганяє тебе в окоп
з нелегальною батьковою двостволкою,
у подертих кросівках, старій футболці,
вилинялій
на сонці,
і каже: «Ти можеш мене залишити,
проміняти на хату, сім’ю і тишу,
завести собаку, здобути вишку,
навіть влитися
в соціум».

/Ага,
і відстежувати по радіо чи ТБ
всі сюжети і передачі: коли і де
обстріляли, розбили, вирізали до тла,
щоб лиш кров і зола…
Щоб лиш спогад – і погань, що вирвала, мов трофей,
цю не варту нічого, як каже вона, ідею,
щоб лиш совість і сором –
ефект, про який вона не
розказала./

***

Щоб лиш голос і галас, крики у голові –
дякувати богам, що усі живі,
щоб по той бік у трубці звучало знайоме «алло» –
і нічого поганого, втраченого не було,
щоб ніколи не йшла за тобою, як тінь, вона,
ця ненависна, остогидла, страшна війна
зі своїми амбіціями та розмовами.

Ти ніколи не зрозумієш, навіщо і хто вона...
Ти б хотів утекти, та тікати нема куди,
бо такі, як вона, фіксують шляхи і ходи,
бо такі, як вона, щохвилини у спину дихають
обрізають стежки і перекривають виходи.

02.06.2015

Випий до дна, добродію,
чашу з аяхуа́скою,
у слухові́ пере́тинки
вибухом загати́.
Небо, в трубу закручене –
в ньому своє відмучиш
і вилетиш з часопростору
знову в нові світи.

Де́ під горою дерево, –
крона у грім впирається, –
випущу стрі́ли-ви́вірки,
вихором закручу́
дихання, а навпроти ти
світ розбереш на дотики;
битиму в бубон, доки
ти бога ще не відчув.

В голову голос каменем –
ехом планетотво́рення
будеш звучати подумки,
литися, мов вода
з виступу скель в ущелину.
Випий усе! І демонам
душу віддай – іде вона,
стомлена і бліда.

В такт вибивай мелодію,
дико крутися дзиґою,
древнього духа вислухай –
в лівому вусі дзвін,
у коридорах розуму
вкотре біду розносить він –
то дежавю, то голос із
мохом оброслих
стін.

21.06.2014

Коли ти дивишся, хлопче, на цей віковічний вогник,
тобі відкриваються всі таємниці і переходи,
у твоїх очах народжуються галактики,
і хочеться говорити,
хоч, мабуть, не варто би,
бо світло, заломлене дзеркалом чи зіницями,
силу свою вичерпує, щоб зцілитися,
слово з душі вишкрябує, наче ножиком.
Впоратися із ним я, на жаль, не зможу, бо
надто багато болю вже з нього витекло.

Хочеш чи ні, та ця стежка настільки витоптана,
що могла би стати дорогою, але поки що
на ній догорає
сонне,
самотнє
вогнище.

Зоряний пил струсити б тобі з потилиці,
поки ніхто не слухає і не дивиться,
поки ніхто не вийде,
поки не зловить за руку й не крикне: «Ось ти де!»
і не зупинить вибухом або пострілом
твоє дихання.

Скільки у тобі сонця і скільки – місяця?
Мабуть, немало, бо очі твої ще світяться
і розганяють темряву,
і щоночі освітлюють вулиці і вокзали,
оберігаючи подорожніх чи то від лукавого,
чи то від якогось іншого
давнього
демона.

Хочеш чи ні, ти станеш для мене знаковим,
навіть якщо кінцева мета – це вакуум,
у який перетвориться все на момент апокаліпсису,
і ми перестанемо існувати або переплавимося
в недолугі уламки планет і космічного пилу,
світло твоє порожнечу, як біль, пересилить –
і розростеться навколо новою галактикою,
навіть якщо, здавалося, краще не варто би.

Навіть якщо, здавалося б, все минулося,
хто ж, як не ти, розгоратиметься на вулицях?
Хто ліхтарем освітлюватиме виходи
після того, як ти перестанеш ходити і дихати?

Хто ж, як не ти, розпалюватиме вогнище
на узбіччі нічних автострад і перонів, поки ще
день не надходить,
темно і холодно,
темно і холодно?
Зоряний пил струсити б тобі з потилиці,
поки Земля продовжуватиме крутитися,
поки її не поглине
космічний Мордор.

13.03.2015

Ось тобі ключ, ось тобі сім дверей,
ось тобі світ, ледь висохлий після потопу.
Ось голова, набита амбіціями та ідеями –
спробуй створити власну
антиутопію.
Ось тобі час: на роздуми і на слова́.
[Я називаю це «поговорити з рукою» –
такий собі психологічний прийом,
дурниця,
самообман
і, звичайно, можливість хоч трішки –
востаннє –
себе заспокоїти].

Отже, поїхали. Вихід лише один.
Перші з дверей впираються аж у стелю –
і якщо підійти до них ближче, то можна відчути дим,
бо пожежа – це перша ознака війни,
що чекає тебе
на цих спалених
землях.
Вибереш їх – і станеш, можливо, жертвою
чиїхось неврозів, дитячих страхів і комплексів,
якщо пощастить, навчишся уважно стежити
за кожним, хто розмовляє занадто відверто і голосно
про те, що земля і кругла, і обертається
(свят-свят-свят, тут потрібно тричі перехреститися,
а ще краще – самому собі почухати вухо палицею
чи пошкрябати стіни
найближчої церкви
потилицею).
І, можливо, ти будеш щасливий, аж поки ко́мусь там,
хто сидить на кілька сходи́нок від тебе вище,
не захочеться, щоб планета зробилась конусом,
бо тоді всіх інакомислячих знову
знищуватимуть.

Можеш вибрати другі чи треті – і теж собі розпатякувати
геть усе, що збреде на язик, без загрози ув’язнення
(світ за дверима люб’язно тебе забезпечить палатою
в психлікарні або – на вибір! –
долею блазня).

Та якщо тобі не до душі ні закони, ні правила,
спробуй самому стати єдиним законом.
Номер чотири призначений для любителів позловживати
владою,
та, щиро кажучи, жоден із коронованих
ще не вмирав від старості чи хворобливості,
тільки через отруєння або страту.
Був тут один, що, кажуть, збирався визвіритись,
але мусив тікати із закордонним паспортом.

Ще, звичайно, є варіант говорити символами,
щоб себе показати і ситуацію не погіршити,
(але хто його знає, чи ти не поповниш лави тих,
хто творіння свої
називатиме пафосно –
ві́ршами,
а не вірша́ми, і кожний шедевр приурочуватиме
до річниці чиєїсь там смерті чи дня народження.
Пам’ять – це, звісно, чудово, та іноді, знаєш, буває, що краще промо́вчати,
ніж ви́кликати бажання вчинити злочин).
Якщо все влаштовує, вибереш п’яті двері –
та в жодному разі не смій барані́в просвітлювати,
що поки чиясь країна стає імперією,
у твоїй оподатковують навіть повітря.

Бо якщо до них дійде, що́ їм проблеми створює,
і, як-то кажуть, голодний не зрозуміє ситого,
то попереджений перетвориться на озброєного
і тоді вже іншою мовою говоритиме
з кожним, хто ще літає занадто ви́соко,
кожне несказане слово – майбутній постріл.
І ти підеш з ними,
якщо побажаєш висловити
власну позицію за дверима, що будуть шостими.

Сьомі – останні – ті, що говорять тишею.
Це той випадок, коли мовчання буває золотом,
і слова непотрібні, бо мова для тих, хто вирішив
не говорити, чомусь виглядає
вульгаризованою.

Клятий момент наповнюється апогеєм,
важко, звичайно, коли думки – мов ви́патрані.
Але термін закінчується:
ось тобі ключ,
ось тобі сім дверей.
Час вибирати, ким тобі бути
і як
говорити.

08.02.2015

Повертайся додому. Чуєш, тут небо випогодилось,
подивися, як тепло на кожній маленькій вулиці –
ці дороги твої, бо на їхніх узбіччях і вигинах
оживають дерева
й котами до тебе туляться,

коли ти повертаєшся звідкілясь, мабуть, здалеку –
і земля обіймає тебе, як старого знайомого –
першим жаб’ячим кваканням, гулом джмеля,
а буває, що
великодніми дзвонами, паскою –
ну і спогадами:

ось ти лежиш на траві, а вгорі, як золото,
хтось виходить на світло, бо як йому не виходити,
коли простір нагадує стежку, а небо – колесо –
він вростає у твої ребра,
сміється голосно,
аж вода у ставку береться тонкими брижами –
і ховаються риби у випалений комиш.
І поки ти слухаєш, як той згори стає ближчим,
дощ легким рухом
усе, що горить, очищує.

Ось твої руки, які ще тримають палицю –
меч або скіпетр – очі твої всміхаються –
ти король-воїн, такий, як бувають в фільмах –
хочеш сьогодні зробити усіх нас вільними.

Ось твоє небо – очі й легенди бабусині:
про перевертня і водяника з довжелезними вусами,
що живе у криниці. Якщо ти підеш по воду,
він зустріне тебе плюскотінням і прохолодою

і проситиме: Залишайся! Не йди нікуди,
тут навесні воскресають святі і люди.
Коли бог до землі доторкається босими п’ятами,
він гойдає в руках літаки і птахів, щоб ніколи не падали.
Залишайся! Бери у руки зірки і кошики,
і уважно вивчай амплітуду підземних поштовхів –
цій землі вже так довго болять квитки і валізи.
Перестань її без ножа молотити і різати,

бо вона ще жива, калатає у грудях ліворуч –
пориванням трави, дзюркотінням води у сонячний
день чи легеньким ривком молодого коріння.
Ти – останній герой
і остання її надія.

Повертайся додому. Чуєш, тут ніч освітлюється
мерехтінням гнилої кори,
болотами давніми.
Щосекунди, щодня, щотижня і навіть щомісяця
тут чекають на тебе і, знаєш, так часто згадують,
що дороги твої перетворюються на потяги,
риби й птахи стають кораблями
і літаками,
голоси і тривоги – дзвонами великодніми,
що закінчуються обіймами –
татовими
і маминими.

11.04.2015

Скільки ще сліз,
скільки ще слів
пролитися
мусить з криниці
синіх твоїх очей?
Небо мовчить –
і тонкне в його правиці
перед лицем
меч
автоматних черг.

Сліз у волошок вистачить вічність вимити,
вибити вікна
пострілом на зорі.
Віру скалічено
тисячним
мінним
вибухом.
Вибач!
Цей світ війну заповів тобі.

Дурень Арей розкис,
обдовбавшись коксом –
і понеслось!
Із ейдосів
визрів
глей.
Скільки ще болю?
Вийди, столикий Господи,
і захисти від зброї
моїх
людей.

24.06.2014

І вони тобі скажуть: більше не говори,
і не згадуй про цю можливість уже ніко́ли,
бо (слухай уважно!) ми сотворили собі кумира –
нашу ікону,
в якої, як бачиш, і руки, і голова –
усе, що при ній, нагадувало б людину,
якби не сукупність усього того, що як правило,
змушує почуватися начебто винним
перед кожним із тих, хто усе це тобі нав’язав,
перед кожним, хто досі ніколи тебе не запитував,
скільки ти заплатив за можливість одного разу
заблукати
і не знаходити
входу чи виходу.

[Отже, щоночі звільняйся від їхніх обіймів,
хоч ненадовго, можливо, лише до ранку
в чаті із тим, кого називаєш другом,
бо хто ж, як не ти, наважиться все це змінювати,
і хто ж, як не ти, розкаже жахливу правду
всім тим, у кого ще буде бажання слухати.]

А вони так ображено: знаєш, а ти не такий,
як ми собі думали, значить – ти богом про́клятий.
Якщо ти ще не зрозумів, ситуація навкруги –
це закономірна реакція на безвихідь, а отже, зло, що́ в тобі,
виходить назовні й плюндрує наш звичний світ.
Бо те, що ти робиш, годиться хоча б приховувати,
а не виставляти напоказ ці вчинки, які
руйнують свідомість молодшим. Начхати, що кожному
з нас твої дії навряд чи чужі і бридкі,
але ми до останнього будемо все заперечувати,
бо, знаєш, кожен уже настільки призвичаївся,
що говорити правду – це значить відкрити дещо
таке, від чого буває гидко і навіть соромно.
Про це, мій маленький, не прийнято говорити.
Тож поводься, як личить кожній нормальній іконі,
бо ми сотворили з тебе собі кумира.

[І не говори, ти чуєш, бо говорити,
особливо із тими, хто зовсім тебе не слухає,
іноді означає себе вбивати.
Кожного разу, коли ти собі підписуєш смертний вирок,
хтось дістає з рукава туза чи яку-небудь
іншу козирну карту.]

А вони тобі скажуть: такому, як ти – тюрма
чи який-небудь інший спосіб для ізоляції,
бо якщо тобі важко свої думки та ідеї у собі тримати,
то ми навчимо тебе, як це – мовчати, і познайомимо із зобов’язаннями.
Не розчаровуй нас, відповідай стандартам.
Ми ж недарма щось своє у тобі знаходили.
Вибач, звичайно, та нам не потрібна правда,
ми – лише клони,
копії на замовлення.
Ми – лише пси в ногах твоїх, ми це любимо –
твоє обличчя в газетах і навіть по ящику.
Якщо ти служитимеш своїм маленьким людям,
ми будемо лащитись і вважати
тебе найкращим.

[Може, тебе врятує зелений чай,
може, ковток горючого або цигарка,
може, твій друг, що вміє тебе переконувати.
Хто його знає... Якщо відверто, то, мабуть, краще
жити своєю правдою
і ніколи не бути
чиєюсь
іконою.]

08.03.2015

-1-
Тут від зими до зими стає важче вижити.
Звичка ходити швидко вночі і ввечері
не викликає сміху з тих пір, як вийшло так,
що довелось рятуватися тільки втечею
від чогось начебто дикого й чужорідного,
що вибиває ґрунт з-під твоєї колії.
Жаль, що тобі не вистачило терпіння
впоратися із силою власних спогадів.

-2-
Рік, що почався з бурі, вогню і відчаю,
ні, не закінчується очікуваною тишею.
Знову зима – пора проти когось свідчити,
знову нестерпне бажання курити і знищувати.
Там, за межею – усе, що не повернути, бо
чорна земля плюється ув очі попелом.
Нова оселя – з одним випадковим попутником,
нове уміння – упевнено автостопити.
Місто, що й досі від шоку ще не оклигало,
мовчки зализує рани й приречено кривиться.
Тіло його, пошматоване болем і вибухами,
вже не здивує своєю старечою висохлістю.
Попіл на віях – типово по-новорічному,
темні під'їзди й двори – тимчасовий прихисток.
Місто, здається, тактовне й по-своєму ввічливе:
твоє ім’я зі списку чужих не викреслить.

-3-
Кожна дорога додому давно відрізана
з тих пір, як довелось рятуватись втечею
з чорним наплічником (скромним пайком провізії,
книжкою, плеєром). Навіть зібрати речі
в тебе не вийшло. Кота загубили потім вже –
при пересадці. Собака утік раніше.
Де він тепер? До кого прибився сторожем?
Як його звати? А… Байдуже… Якось по-іншому.

-4-
Кожного вечора стомлено очі заплющувати,
викинути з голови всі думки про повернення,
може, згадати про кількість вхідних і пропущених,
порахувати скелетів у шафі і демонів
замість овечок. Якщо пощастить, задрімати – і
хай би на цьому нічні посиденьки завершились.
Тільки ж не вийде нічого – занадто багато
у тобі такого, що вилізе боком. А зрештою,
хай собі лізе, до біса, лише б не загострювалось
і не приводило замість домівки на згарище.
Що це? Розплата за те, що не стримався й осторонь
не залиши́вся, бо жити, дощенту випалюючи
залишки совісті, досі не вмієш? Питання без відповіді –
ще одне з тих, що не дасть тобі спокою ввечері.
Знаєш, цікаво, скільки минуло днів з тих пір,
як довелось перестати пливти за течією?

23.12.2014

Те, що ми бачимо, не допоможе нам не відчувати
більше чи менше, оплачувати рахунки
силою думки і кожного дня завбачливо
затарюватись продуктами і пакунками,
купленими у найближчому супермаркеті.
Чорт забирай, усі ми – мов показилися:
стрічка новин – сукупність і сухість фактів,
кожне обличчя – до розмірів всесвіту виросле.

Знову дорога. Вагоном, мабуть, труситиме –
нумерація починається не з голови.
Ковдра в квадратики з ви́тороченими ни́тками,
п’яний попутник, що каже тобі на «ви»,
хворе хропіння якого – це гра віртуоза
на твоїх нервах, і не допоможуть навушники.
Тьмяне освітлення, тіні за вікнами ковзають...
Вчишся вмирати і мовчки себе примушувати
до заспокоєння. Вийде чи ні, неважливо вже,
втома тобі заважає щось знову вигадувати,
але якщо до ранку ти все-таки виживеш,
буде тобі нерукотворний пам’ятник.

В голові і за вікнами – дуже багато білого
і темніє так швидко, що тільки встигай не падати
на слизькому асфальті, бо хто ж тебе там відвідуватиме
на залізному ліжку у вичовганій палаті
у одній із лікарень Києва (Львова, Харкова) –
необхідне червоним маркером попідкреслювати
чи позначити іншими – будь-якими – ознаками
і придумати іншу – правдоподібну – версію.

І коли тобі скажуть «Усе це тобі наснилося,
розумієш, малий, примарилось, як ілюзія»,
ця квартира зустріне до болю вже звичною сирістю
і такими чужими
(уявними? справжніми?)
друзями.

09.12.2014

І більше немає сил
висіти чолом униз.
Волосся твоє – ліси –
веди мене до
води.
І зносять дари волхви,
за ними – лише трава;
і сиплеться світ, мов пил,
бо світу сього
слова

несуть золоті піски
у ріки, роки і – бам-м-м! –
годинник тамує голос,
тебе вже чекають
там.
Клепсидра лежить на дні,
і руки твої – весло;
десь там – золотий пісок
і сльози Аліси, і

небесні ліси, де сон
здирає з роси дурман.
Тебе забирає море,
ти тонеш – і тонкне
шрам
порожніх твоїх грудей,
і тінь – табунами, де
стояв колись ти, убитий
останніми із
людей.

Останній самотній кінь
вдихає твої сліди,
за ними – лише вода,
веди мене до
води.
До попелу попіл – і
це небо летить униз,
розстріляні ним боги
у нього збирають хмиз.

І більше немає сил,
і зносять дари волхви,
несуть золоті піски.
Клепсидра лежить на дні,
небесні ліси, де сон
порожніх твоїх грудей.
Останній самотній кінь...
До попелу попіл – і…

05.06.2014

Літо втекло кудись опівнічним потягом
з томиком Кінга в братовому наплічнику.
А пам’ятаєш, як воно довго-довго
прагнуло залиша́тися непоміченим?
І за сусідами вічно ходило хвостиком,
щось белькотіло про зближення з іновірцями,
поки сусіди – викапані агностики –
якось уранці не ви́кликали
міліцію.

Літо, як ти́, глушило портвейн з пакетика,
плутало руни з єгипетськими ієрогліфами,
звично стовбичило біля китайського дзеркала,
дихаючи міазмами алкогольними
в сонні обличчя вимушених перевертнів
в ранніх маршрутках з ви́крученими по́ручнями.
Літо шукало музу в брудних готе́лях, як
ру́дні джерела – у лабіринтах
Сто́унхенджа.

Літо було малою, рудою бестією,
що, захмелівши, перший урок прогулювала,
хвора протестами, Мексикою і вестернами,
матріархатом і феміністичними студіями.
Літо зачитувалося Кінгом і Андруховичем,
слухаючи Вівальді і Джимі Хендрікса,
іноді вранці крутило залізного обруча
і не заморо́чувалося видаленим
апендиксом.

З літерами і літрами у наплічнику,
літо втекло кудись опівнічним потягом…
Осінь втомилась бути занадто ввічливою.
— Легку еротику?
— Секс?
— Рок-н-рол?
— Наркотики?

04.10.2014

Ти покинеш цей дім на світанку, як сотні до нього,
обростаючи боєприпасами, часом – з істериками,
дочекаєшся сонця, колючого і круторогого –
і піде́ш крізь вогонь на палаючу ба́тьківську землю.

Світ округлює тіло, обплутане мертвими вулицями,
світ приховує світло під снайперськими окулярами,
але чорна й обвуглена, чуєш, земля ще крутиться –
і довіку твоє мовчання в собі триматиме!
Світ викривлюється і втрачає розмиті обриси,
проклинаєш його, золотого й нестерпно гострого.

Дуже важко мовчати, але́ говорити – просто,
коли кожна хвилина мовчання нагадує постріли,
коли кожна секунда прощання тебе викручує,
як розмочену губку. І варто б уже відчалювати,
але ти ще чекаєш ба́тьківського напучування
і виходиш на кухню – поква́пливо ставити чайник.

І тривожаться ві́кна, тремтінням дрібним відлунюючи,
обіймаєш кота – кіт подряпинами віддячує.
Увімкнути би джаз, але що в ньому є хвилюючого,
коли все, що ти зміг – оплакувати і… розплачуватися?

Але ти ще готовий тримати цю оборону, бо
не боротися означає зогнити за́живо.
І нехай вигинається го́ловами драко́новими
те, чого́ ми з тобою ніко́му уже не скажемо,
цю фортецю на виході з гри ми таки здобудемо,
поки гуркіт стрясатиме місто важкими залпами.

На покинутих вулицях ми залишимося відлюдниками,
а живими чи мертвими…
Краще цього́ не знати нам.

Твій будиночок дуже нагадує кубик Рубика –
від чужої руки всі грані й кути руйнуються.
Все, що можеш тут ти – прокляття в пітьму вигукувати,
але хто ж їх почує? Хіба що снаряд над вулицею.

Ти здиратимеш з себе шкіру, як під наркотиком,
я долонею пульс твій,
мов ковдрою,
накриватиму…
Ми, здається, приїхали, брате! Пора виходити!
Там, за рогом – обличчя мамине й очі татові.

18.10.2014

Місто, у грозах заховане –
знову відлунює «Де воно?»
в головах,
голосі,
галасі;
слухай його і неси
в сиві ліси під хусткою,
де поселилась пустка
і в душах коти шкребуться
і виють на місяць пси.

А у Сізіфа – ні каменя,
всі на ілюзії виміняв,
каменям вилитись голосом
вкотре судилось.
І ти
їх понесеш попід крилами,
хай догорають сили.
І ні, не впустити їх – втримати,
тільки б живих донести.

Стомлена ластівко, де ж тобі
сонцем на крилах воскреснути?
Викоти в небо шину і –
гей, загорися!
Агу! –
Сину вогню, ти голосом
світ запалив, мов колесо,
що за Сізіфом котиться –
ти перед ним в боргу.

З ким тобі, ластівко, втіху
і гнізда ділити під стріхою?
Пісню оцю недоспівану –
де ж її вигрієш ти?
То не вино у суліях,
а керосин; і кулі –
не зорі зернин, а згублені
з пекла тобі листи.

Місто, у пеклі заховане –
де ж йому,
хто ж йому, сонному,
виплете нитку спасіння
і вип’є цю чашу до дна?
В сивих лісах під хусткою –
досі надії згустки і…
Світ порятує від пустки
ластівка ця
земна.

Ластівко, знову із мойрами
ти до Аїда сьогодні
не вирушиш вслід за Гермесом,
бо досі не віриш у сни,
де ти летиш над водами –
і калатають дзвони
у водах отих бездонних
і виють
на місяць
пси.

25.05.2014

В цьому попелі – голка
і тіло холодне, мов сніг,
в цьому попелі – око
твого зголоднілого бога.
І ведуть всі дороги –
укотре –
його, молодого,
на останню зі списку
твоїх
прижиттєвих
доріг.

І злітають слова, мов птахи́,
над дахами грудей…
І злітають дахи –
їх тобі в фартухи́ не зашити,
бо де тонко – порветься.
І може, чужі ворожбити
вбережуть твого птаха
від вибуху
словом лише́нь.

І тривожаться тіні,
тонкі, мов розмоклий папір,
їх у попелі болю зі свічкою – ні! – не злякати.
А за вікнами – віра,
така ж, як і слово,
крилата,
але кри́ла її
вже затерті сльозами
до дір.

Всі його сорочки́ – на тобі́,
ти за ними – услід
крізь руїни і кулі.
Під ребрами муляє…
Хто́ ще,
як не ти, в цю останню дорогу піде,
мов на прощу,
і простить йому попіл,
щоб голкою
вмерзнути
в лід?

16.06.2014

Прокидаючись десь біля першої – зрештою, так, як завжди́,
виповзаючи з ліжка зі швидкістю світла на милицях,
не вмикай телевізор! Сховайся в валізу і жди,
бо в останніх новинах сьогодні ще з подивом скажуть: «Куди ж ми дивилися?»

Бо рушниця, що вистрілить, брате, не буде з чужого плеча,
поки ти, розслабляючись, думатимеш – омине́ тебе
(до того́ ключового моменту,
в який ти ще потім так довго не віриш, хоча
клята куля живе собі сво́їм життям
між тонкими тканинами й ребрами).

І коли щось зруйнується в грудях, зламається, наче годи́нниковий механізм –
і планета зупиниться тут,
де не будеш ні пла́кати, ні говорити,
розбиваючи сотню тарілок, мобілку, годуючи визрілу злість,
де тобі залишатиметься прокричати хіба що стандартне «Та йди́ ти!»,
де тобі залишатиметься твій всесвіт, в якому ти́ –
щось розгублене й чорне, що рухається обочинами;
і коли тобі скажуть самому туди піти,
ти очолиш всіх тих, хто нікуди піти не схоче –
і влаштуєш якщо не міжгалактичний переворот,
то хоча б кишенькову версію революції.
Знаєш, клоун в трико для декого та́кож бог,
хоч для бога він – блазень, що сп’яну у репліках плутається
і ховає у чорній валізі чуже лице –
маску Гая, що стане зрадою чи розрадою,
після того, як фа́тум вкаже на тебе – це́
ти прокинешся зранку
за матрицею листопа́довою
у новітніх реаліях десь біля першої – і, як завжди́,
ти спочатку не зрозумієш, що вже по-іншому
подивився на світ, як крізь товщу землі́ чи води́ –
і став свідком покращення,
схожого на погіршення.

Щоб вичавлювати із себе прокльон чи крик,
не чекаючи, поки
тут вірус агресії ви́зріє,
тобі вистачить ду́мки, що звідси не можна втекти;
за тобою вже стежать, прослухуючи всі пристрої,
перечитуючи повідомлення у ВК
(параноя руйнує мізки не гірш наркотика).
Як тут виїхати, коли совість така важка –
як валізи мільйонів тих, що біжать
за потягом?

12.11.2014

Слід на піску у тілі води півмісяцем,
шурхіт у мушлі – сонно-солодке ви́диво:
терпне від соку липень
під стукіт коліс – і я
слухаю, може,
падаю, може,
дихаю.

Хвиля буває тепла й хистка на дотики,
в зелень сльози морської –
окраєць сонця, де
контури обрію тоншають,
контури смужаться.
Чайка струсила крило –
золоте, прозоре.

Музика грому буває густою й терплячою,
сонце – за о́вид,
світло у тім’я гупає –
іскра до іскри,
вибух накриє тишу і…
Море вже інше,
світ уже інший –
вищий.

Там, де горіло, попіл дощами вимило:
нитка – до неба,
нитка – у воду –
світиться.
Срібна риби́на зливи – відлуння сили –
дике лускате тіло
несе до місяця.

31.07.2014

Коли оскляніє око твого вікна́
і в бляклих колінах згасне вогонь гранат,
ти вкля́кнеш у полі, що досі чекає на
кокони колій,
і там, де немає горя,
згориш дотла;
дивись, вимітає літо чужа мітла —
услід за тілами — вила, і знов тіла́ —
до попелу попіл.

Летять голоси
і сльози в країну Оз,
за ними, німими
мертві проходять повз
поля асфоделей Офелій і Еврідік.
Ти — той, хто летить.
Ти — голос.
Ти — чоловік.
Ти — Бог, і твій крик — мов сокіл:
до попелу попіл!

Цей вітер здирає шкіру з німих трембіт,
і міцність руки,
і віру бере услід,
удар межи ре́бра —
твердне тонка рука.
Це твій Рубікон, це світ після "до" і "від",
це відлік доби,
архангелова труба.
З Адамового ребра — не жона — верба.
О стомлена Єво,
де той Едем?
В біду
я твою бідну душу живцем веду,
лялькою вуду у воду,
вогонь,
а потім —
до попелу попіл.

А потяги бліднуть, тримаючи курс на схід —
це твій Рубікон, це світ після "до" і "від",
це відлік вогню і вічність твого вікна́,
це просто відсутність голосу...
І війна,
де чорні метелики болю в черленому коконі,
і мантра у божих вустах:
до попелу попіл...

12.07.2014

І уже там нічо́го – ні дна, ні живої води,
не ходи туди –
в дим, де лиш пси і сліпі слідопити,
щоб цю ніч, наче свічку у вічній пітьмі,
зберегти,
те, що недоболіло, добити
й таємно витоптати.

І коли по коліна – у камінь, по лікті – у дим,
крововиливи – в вуха,
аби тільки гул не слухати,
здобуваєш не вибух, а білу стіну – глухоти,
голосів і коліс,
перевізників, мух і дмухання.

Що було, те сплелося в клубок, безпросвітно тугий,
загубилося, вибігло десь у міцні сигарети.
І несе тебе дим
в нікотинове «три-два-один»,
ти шукаєш усе, до коріння
безсиллям обплетений,

як тонкий і незримий, немислимий відлік доби.
Не ходи туди –
вглиб, бо не ви́болить твій крововилив.
Назавжди́,
по коліна – у камінь, по лікті – у дим,
наберешся по груди землі підмогильної –
вибілити.

Крик триматимеш на витинанках сухої трави,
твоє жито – мов привид
під стінами лазаретними.
Поясни мені, Холдене, скільки таких і коли,
як і ти, стало сектою
кривоколінних
скейтерів?

10.09.2014

Слово твоє обплітає мене, мов кокон,
на рукавах соро́чки – сліди навиріст.
Біль не зашити
навіть тонкою голкою –
вістря впивається в шкіру,
стає гострішим.

Голос згори – як постріл у воду, в голову
камінь – шубовсть! –
і хвиля його поглинула.
Світло стає на диби́, залишає осторонь
небо і землю,
світ на поталу хвилям.

Сплеск потопельника – колами, колами, колами,
глухо об скелю ехо –
іде, іде,
хмара – в трубу,
у лійку,
до дна,
у корінь…
Я забуваю, хто́ я,
коли
і де.

Дай мені шкіри,
дай мені трохи дихання!
Слово – дивися –
може, колись засну.
Вийди з води – тут я стою,
де хвиля,
тут я росту
і слухаю глибину.

Білі сліди звідусіль – на хлібах у віхоли
(біль буреломів – до кам’яного дна!).
Осторонь – світло і світ під попутним вітром,
є тільки голос,
голка
і глибина.

29.07.2014

Сльози сповзають з неба
синьо-зеленим слизом,
кригою гуркіт грому
ріже іржаву синь.
Вечір скотився в море,
знявши рожеві ризи.
Ніч розливає з вишень
стомлену світлотінь.

Стукоти кроків чуєш?
Крутяться веретена.
Мойри голосять, босі,
падають на асфальт.
В їхніх руках - каміння,
в їхніх очах - знамена,
в їхніх обличчях - вічність
жовто-блакитних шпальт.

Травень горить, мов свічка...
Тануть, мов тінь, крилаті.
Тягнеться-тонкне нитка,
ножиці рвуться в бій.
Пальці болять, розбиті
давнім дощем артритів.
Мойрі тебе не видно,
Мойра гукає: "Стій!"

Але годинник стогне,
коні біжать галопом
через ліси і хащі.
Хто їх зупинить? І
я прокидаюсь - вкотре,
я обливаюсь потом,
де по кутках потвори
множаться уві сні.

Голос обріже тишу...
Знову на шиї зашморг
ніжно пустив коріння
в пащу вчорашніх мук.
Стукоти кроків чуєш? -
Хтось вислизає з хащів.
Тенькнуло тонко-тонко -
День полетів із рук.

Дрібно тремтить гітара...
Мойра торкає струни,
муза мовчить, забувши
про золотий Парнас.
Мойра давно здуріла,
муза зійшла із глузду...

Тягнеться-тонкне нитка.
Квапиться-стогне
час.

06.05.2014

Я – останній із тих, хто стоїть зі щитом,
я і досі боюся впасти.
Мої плечі зігнуло залізним хрестом.
Гей, чи є хто живий?
Ну здрастуй.

Я стою і дивлюся, як з мОїх долонь
вилітає вогонь спасіння,
але осторонь ти і, їй-богу, прости,
що у землю пустив коріння.

І немає навколо нікого, лише
недолюди-кліше зі сховищ
роззявляють роти, вимагаючи ще
хліба й видовищ.

Я би міг вас укотре прикрити щитом,
не були б ви тоді байдужими,
але знаю – сльозами, клянучись Христом,
ви своє надолужите.

Може, будете тут, на війні ви, а чи
дочекавшись непевних пауз,
верещати, обурено в груди б’ючись,
проклинаючи зайвий пафос,

і в ім’я всіх святих прославляти ім’я
свого «я», перейшовши через
гори трупів, і труб, і усіх, хто забув
заглушити свій власний вереск.

Ваша правда така – голосніше кричить
той, у кого затихла совість,
поки десь за щитом із залізним хрестом
ще стоїть той останній, хто із

ваших безвісти зниклих ілюзій заплів
ту, що серце прошила наскрізь.
Але ви, мов пастух, що, злякавшись вовків,
заманили себе у пастку і...

Та єдине, що досі рятує усіх –
не в усіх перемиті кості.
Ви чекали молитви – отримали сміх,
бо ж і я одурів від злості.

Я втомився нести усі ваші хрести,
їх довіку мені не скласти
на закинутий цвинтар, де згаслі брати
ще й і досі бояться впасти.

Хто мене віднесе – зі щитом, на щиті?
Я – останній у полі воїн.
На моїй почорнілій могильній плиті
не напишуть ні слова, хто він.

Ну й нехай так і буде, герої тут ви…
Моє сонце – мов мед, густе.
У озерах трави виростають рови,
і в ровах тих нехай росте.

13.04.2014

-1-
Твоя залежність поча́лася несподівано –
там, де закінчилося шалене бажання вижити.
Зброя, арешти – все в кращих традиціях кінофільмів
про бунтарів та їх антагоністів. Причина – вирішення
давніх проблем, що довго в тобі нагромаджувалися
і визрівали, щоб якось нарешті вибухнути.
І якщо тебе пам’ять не зраджує, вся їхня па́губність –
тільки втрата інстинкту самозбереження
від безвиході.

-2-
Все починається надто банально й заїжджено:
десь випробовується останнє в житті терпіння.
Ти відчуваєш: якщо і надалі так вуха розвішуватимеш,
то загримиш за ґрати чи в божевільню.
Можна, звичайно, ковтати усе, що кинули
з телеекрану, і бити поклони кожному,
хто не вважає тебе аморальним виродком,
але й не бачить у то́бі нічого хорошого,
тільки планктон, недозрілого споживача і виконувача
сотень обов’язків перед суспільством, сім’єю, державою.
Та чи потрібно стіною мовчання себе оточувати,
якщо говорити – найбільше твоє бажання?

-3-
І ти говоритимеш – мовою крику і відчаю,
що перетвориться в зброю й кидання каменів,
байдуже, в кого – усі, хто тебе пригнічує,
мають одне обличчя. З початком сезону опалювального
пам’ять активізується. Буде весело,
буде навколо натовп, що сходить з розуму,
і боротьба, достойна сюжету вестерна,
і чийсь надривний голос, що скаже: «Ось вони!
Ось винуватці клятого апокаліпсису,
що забирають наші життя й зарплати
і, як метастази – бачите! – розростаються
і стають адвокатами, суддями чи депутатами!»
Хтось говоритиме, хтось його перебиватиме,
гасла підсилюючи кількома гучномовцями.
Поруч, за рогом п’яниця-водій знову зробить аварію,
через десять хвилин набіжать роззяви і всі охочі
сфотографуватись на фоні швидкої і, може, міліції,
а якщо пощастить, то й розтрощеного авто.
Бо не вистачає пригод, хоч за кілька кварталів тривожно змінюється
ціла країна. Та горе-фотограф – звичайний актор,
що любить себе відчувати героєм екшену
(і начхати, що всі декорації – постановочні!).
Він зовсім не схожий на тебе, такого залежного
від хаосу, кайф від якого
ти завтра
замовчуватимеш.

30.12.2014

Там ще твій голос, незримо гострий,
і стриматися – ні охот, ні сили,
тільки б дивитись кудись у простір,
що, як хребет сколіозника,
скривлений,
і віртуозно, наскрі́зно ви́щати
всоте, а може, уже й встотисячне,
ні, не боятись гримас і вищирів,
світ апокаліпсисами
знищити.

Там ще твій погляд, до сліз наляканий,
і віртуальні думки-метелики
в клавішах-клі́тках тремтять, лялякають –
їм би звільнитися, вражий
телепню,
і у слова, як могили, вилитись,
і голосити у пік загострення, ла-
тиницю плутаючи з кирилицею,
молитися їй, як своєму
Господові.

Там ще твій дотик, тонкий, як тиша,
і рушники, що в руці білішають –
їх я картинами світу вишила,
вибач, що трохи страшними,
іншими:
світло і сніг – у червоно-чорному,
тільки би вистояти і вижити,
бо, обертаючись з ніг на голову,
навіть коти можуть стати
мишами.

Там ще слова, що свистять, мов постріли,
літери-кулі і кулі-літери –
тільки б летіти кудись у простір
і до останнього їм
не вірити,
не помилитися б і осилити
шлях, шкутильгаючи в ніч на милицях,
поки твій голос, тонкий і вицвілий,
в сивій агонії не
розчиниться.

02.09.2014

Ти давно уже виріс, але ще й досі боїшся темряви.
Думаю, в цьому немає нічого такого, якщо твої демони
досі живуть під ліжком і їхнє повернення –
це, напевно, питання часу.
Невідворотність
зустрічі із дитячими параноями –
це навряд чи щось гарне, якщо ти – не супергерой,
це нагадує рану, болючу і невигойну,
що ганебно перевертає твій час
і простір.

Ти ще й досі лягаєш спати з нічним освітленням,
переконуєш всіх (а частіше – себе), що ти – не божевільний,
але потім заплющуєш очі. І це дорівнює
відчуттям, ніби падаєш в яму чи навіть урвище.
І твоя голова розривається, наче від вибуху.
Ще буває таке, що не хочеться навіть дихати,
та нічого не хочеться, навіть шукати виходу,
бо єдине, що має значення: темрява згущується –

і в твоїй голові оживають забуті спогади...
Ці чотири стіни і кляте життя під сходами –
щось таке, що ніколи із пам’яті не виходило,
що засмічувало її і завжди отруювало.
Ти тоді засинав на холодних старих матрацах
під мелодію своїх зубів, що ритмічно клацали.
Всі сусіди вважали тебе розумово відсталим (простіше – прибацаним),
але ти їм не вірив, хоча й почувався чужим
і розгубленим.

А тепер ти лежиш із розчахнутими дверима
у порожній квартирі, пропахлій потом і давнім димом,
бо ж у цьому немає нічого страшного чи навіть дивного,
бо ж у цьому нічого –
як у тобі –
немає.
Твій демон виходить, коли ти заплющуєш очі,
він поруч з тобою – з дитинства чи навіть з народження,
він знає усі недомовки, які ти замовчуєш,
і знає, на що ти схожий
сьогодні,
Гаррі.

Може, візьмеш себе у руки, Поттере?

17.02.2014

Риба-Ліліт пливе собі голічерева
у черешнево-вигірклий чорний червень,
у перелітно-вигуслі сльози зе́лені,
що червоніють вишнею на щоці.
Риба-Ліліт боїться уже не вижити,
рибу-Ліліт учора накрило тишею,
риба-Ліліт щоночі нестерпно вищає,
з відчаю перетворюючись на ціль,

бідна, чіпляється в світло блідого місяця.
Їй на землі не треба ні сліз, ні місця –
риба-Ліліт воліла б собі зігрітися
і наостанок вишнею прорости.
Риба-Ліліт, ти знаєш, казково-каверзна:
ерос лоліток – ре́верс, кістяк – на а́версі.
Риба-Ліліт вмерзає в осінню паморозь,
небо розкреслює сіткою на хрести.

Риба-Ліліт живе собі потихесеньку
у кришталево-вимерлому піднесенні,
у непоштиво ви́пеленаній версії
Кая і Герди, раю і пекла – всіх.
Риба-Ліліт хотіла звідсіль поїхати,
рибу-Ліліт хитає в снігах і віхолах,
риба-Ліліт в палітрах різдвяно-білого
з подиву перетворюється на сніг.

Риба-Ліліт леліє в собі Осіріса,
що вбереже її від гіркоти і сірості.
Човен відчалює, вічність скажено піниться –
чорна зіниця вичовганих воріт.
Риба-Ліліт уже не боїться вижити…
Рибу-Ліліт учора накрило тишею…
Риба-Ліліт щомиті нестерпно вищає –
риба-Ліліт пливе собі в інший світ.

13.08.2014

Руки мольфара тримають вітри і хмари —
гори у грозах,
гори в руці димлять.
Бог дав тобі голос,
бог дав тобі кару,
карму,
бог дав тобі вуха —
слухай і говори.

Пальці мольфара плетуть смерекові храми,
голі ялини —
скеля в пісок росте;
не помилися —
небо висить над брамою,
пий з нього воду,
пий з нього подив,
йди.

Пальці мольфара місять розмоклу глину,
глина болить,
глина голосить —
хтось
мне її тіло,
біль натирає воском.
Простір куйовдиться,
дибом стає —
біжи

в руки мольфара, в груди мольфара, в бороду.
Коло гончарне крутиться,
догори
бог піднімає браму,
зорю
і голову,
сонце у пазусі
цього ґазди —
бери.

Голос мольфара гойдає роки і дотики —
дай йому руку,
стукай у тінь
дверей;
п'ють молоко з грудей золоті гадюки,
трусяться кості —
в ребрах
згорає
смерть.

Пальці мольфара тримають світи і храми,
голка у горлі
вістрям кудись униз.
Гори димлять,
і ватри горять під хмарами...
Глина відкрила око —
дивись,
дивись!

13.07.2014

Скільки таким, як ми, ще шукати спо́кою
в білих квадратиках ві́кон і фар автостопу,
в зоряних ку́полах, під канделябром місяця,
що заплітає світло в подобу кіс?
Нерви в тугий клубок, як гніздо, закручені,
смужки вогню печуть і постійно вужчають,
ду́ші й тіла́ сплітаються по-зміїному
у покоління на́вхрест
і світ навскі́с.

Ні, не дивись униз із живого дерева!
Оси кусають світ за роздуте черево –
жала тонкі і гострі сягають Господа,
скрученого калачиком в животі.
Під інтерлюдію Моцартової іволги
з богом і зброєю ми на війну поїхали,
вслід голоси й дахи обростали попелом
і волочились ящірки золоті.

Ми загубилися у крижаній обителі,
наші зіниці звузилися і витекли.
Білою кісткою поле твоє засіяне –
світло на вістрі голки серед імли.
Скільки таких, як ми, це мовчання слухало,
в часі і просторі мчалося центрифугою?
Скільки таких, що з мі́сіями і месі́ями
в зуби драконячі і на мечі пішли?

Нам би іти Аїдовими дорогами,
і в темноті молитись чужому богові,
і проклинати білі коліна ідола,
поки болітиме цей божевільний світ.
Cерце скажено гупає, як ошпарене,
вузол ілюзій переростає в марення.
Під інтерлюдію Моцартової іволги
ми, як планети, знову зійшли з орбіт.

26.08.2014

Цей день усе ближче. Морфей помилився – прости́ йому:
він просто напився, зверши́в самосуд і забу́в про це.
Прокинься, людино! Твій вибір – червона чи синя?
Відкинь усі сумніви – і повернися на су́денце.

Він щось пропонує, підштовхує, наче б до виходу,
пігулки уже не рятують – настирливо муляють,
і губи – уві́гнуті ду́жки – розжовують дихання.
Єхидність? Байдужість? Прости, я сьогодні не в гуморі.
Я випив, я випав зі шлюпки реалу в ілюзію,
я випустив суть, наче воду з порожнього ре́шета.

Мій кожний арешт супроводжуватиметься му́зикою,
аж поки я буду місцями позбавлення волі ще ве́штатися,
аж поки я буду…
Навчи мене, мудрий, не думати,
навчи мене глухнути між прокляту́щими бурями,
щоб темно-червоний був кольором вишні чи бургера з ку́рятиною,
а чорний – кольчужної куртки, обшитої
ку́рявою.

Я теж алкоголік, я легко впадаю в депресію –
і кляту пігулку щовечора плутаю з кулею.
Я знаю, Морфею, до мене ти не добере́шся, бо
я буду грозою всю площу навколо отруювати –
і слухати, слухати музику чорної осені,
і жовч навкруги, як освячену воду, розбризкувати.
А потім я ляжу на щойно скуйовджену постіль –
і, може, ковтнувши оби́дві пігулки,
на зло́ усім
виживу.

26.10.2014

Ні, я не створюю, тільки спотворюю:
слово, заломлене пересторогою,
вкотре вгризається в айсберг історії
і, мов «Титанік», тоне.
Дай мені сонця – почути, побачити!
Не відчуваючи, легше втрачати нам.
Слово реве, переповнене значенням,
перекидає
човен –

Я прокидаюся від перевтілення
в білій кімнаті з картонними стінами,
тінями, зароговілою шкірою
поверх пухкої вати.
Тіло заїло в режимі повторення:
знову пускаю і зрізую корені.
Море всміхається – що йому ковані
чорні віконні
ґрати?

Латка на латці – душа перелатана.
Світло з’їдає вгодована гадина,
що виповзає з уяви – поста́ти на
крок до свободи ближче.
Чорна вода виростає під стелю і
я свою палубу сіллю вистелюю,
сіль в корабель упирається скелею,
точить живцем –
очищує.

24.09.2014

Все, що перевертало із ніг на голову
твоє уявлення про нетривке майбутнє,
стало реальним, як вогник коктейлю Молотова
на півдорозі до розуміння суті, бо
звична модель поведінки ганебно тріснула,
випарувалась, луснула, наче бульбашка.
Все, що зали́шилось, – вимкнути телевізор і
вийти на вулицю в якості правопорушника,
і регулярно ходити ловити гопників
в передчуванні вуличного сафарі.

Хай ти ще, може, не прагнеш верши́ти подвигів,
але, відверто кажучи, і останнім
в битві не будеш, якщо знадобиться. Та як передбачити,
хто і коли розпочне черговий апокаліпсис?
Чорт забирай, тут єдине, що має значення –
кляті емоції, що у агонію сплавились.

Тут викривлюється реальність телеекранами,
недоречно зникає правда, вода й освітлення,
кожен хоче замкнути тебе у тюремній камері,
бо ти вмієш іти проти течії і проти вітру,
бо тобі не сидиться на місці, бо ти – не овоч,
бо в твоїй голові – не шворка для вух, а звивини.
Ти живеш, не підтакуючи, а спонтанно створюючи –
і потрохи стаєш ніцшеанською надлюдиною.
І коли тебе роздирають надвоє сумніви,
ти виходиш на кухню і дістаєш заначку –
пачку якогось недорогого курева,
намагаючись стати й для себе
хоч трохи
кращим.

13.12.2014

Я – вода, мій спасителю, я – лазурова вода,
я така ж, як і ти – стоголоса і тисячолика,
я навчилась іти і приймати останній удар,
обертатись впівока, кого і коли б ти не кликав.
Я тримаю в собі затонулі твої кораблі,
я розкреслюю літо на вироки грифелем пляжів,
я малюю з нуля літочислення сліз на землі,
залишаючи слід у словах, що нічого не важать.

Я – вогонь, мій спасителю, я – миготливий вогонь,
я – скуйовджені кучері диму в очах Прометея.
Я – розчахнуті вікна у домі навпроти, я – той,
хто озброїв поета клейнодами ямба й хорея.
Я несу воскресіння на вістрі цього сірника,
я звільняю лібідо, бо знаю усе, що насниться…
Із маленької краплі буває велика ріка,
від чіпляння за світло – найвужче тремтіння зіниці.

Я – земля, мій спасителю, я – ілюзорна земля,
я – стерно корабля в міражі за секунду до зіткнень,
я – підводне каміння, якого не видно здаля,
я – Колумб і да Гама, я – компас, я – північ і південь.
Я – осліплена глина, що б’ється, мов риба об лід,
я – кастальський магістр, я – гравець в символізм і проекцію…
У вільготному диханні вільх, в мерехтінні боліт
я влітаю в самісіньке тепле людське твоє серце.

Я – вітри, мій спасителю, я – антарктичні вітри,
я – вечірня молитва, я – мантра буддійського лами.
І коли знадобиться, я вийду лицем догори,
хоч і важко буває, коли по коліно ти – камінь.
Я живу у тобі гарячковим метанням ідей,
боротьбою миттєвого й вічного, світла і тіні.
Я – чотири стихії, що міцно сплелися в одне
у такій, як і ти (може, трішечки іншій), людині.

05.08.2014

Це ще там, де з приходом Різдва ми стаємо добрішими,
де ще сиплеться сніг – по коліна або й до пояса,
де замерзла пості́льна білизна, яку ви із мамою вранці розвішували,
випромінює магії стільки ж, як цілий Хогвортс.
Це ще там, де найбільша проблема – щока подряпана,
де тримається все на твоєму чеканні Святвечора,
де до татового приїзду ще можна
вгадувати,
як зустрінеш його і чи візьме собі на плечі тебе,
де навколо котячих очей вся планета крутиться,
де щось тепле й м’яке на коліна до тебе проситься,
де, до речі, стає магічною навіть вулиця,
а подвір’я, обплутане світлом гірлянди – малесеньким
космосом.

Це ще там коляда дідуся і кутя бабусина.
І єдине, чого ти боїшся – банально не встигнути
зрозуміти, коли ж народився малий Ісусик,
бо на небі не видно ні зірки, ба навіть дихання
вітру й морозу посилилось, аж пощипує
щоки і ніс. Та й пальці занадто гострі.
Татова постать стає на хвилину ближчою,
ти вибігаєш назустріч – він каже натомість:
«Де твоя шапка? Чого ти простоволосий?
Хто ж тебе з хати в такому ось вигляді випустив?»
Ти посміхаєшся… В світі, де все так просто,
це один із найкращих спогадів
про дитинство.

Там із приходом Різдва все було по-іншому.
Може, покинути все і кудись сховатися,
плюнути на безкінечні питання і пошуки рішень
хоч на Святвечір? І, знаєш, ти, мабуть, з радістю би
так і зробив. Але щось тут не те, не вийде вже.
Річ не в поганих стараннях й відсутності коштів.
Просто сьогодні ти вкотре для себе вирішив:
ну його к бісу,
усе це
раптове
дорослішання!

06.01.2015

Військо тіней траву толочило,
піднімали копита високо –
вище неба, вітрів і коминів
сни.
Десь горіли тривоги рунами
і на шкірі трави роїлися
червоточинами, здираючи
синь

із небесної шкарлупи, де я
досі десь у дорозі, змилений.
Під моїми тремкими ребрами –
крик.
Моє горло болить, спресоване
випарами старечих спазмів, і
я поволі втрачаю з маскою
лик.

Я нікого уже не слухаю,
мої вуха давно оглухли і...
Павутиною слів обплутаний
ніж.
Ці могили не стануть ситими,
хоч могли б, але їх ніколи ми
не наповнимо морем болю, бо...
Їж!

Я боюся забути істину –
палімпсести розмитих споминів
не воскреснуть від слів і дотиків,
ні.
І нехай я згнию в агонії,
але час розпрягати коней, бо
тільки руки твої і ноги твої –
гнів.

Коні дихають у потилицю,
всесвіт тоне під їх копитами...
І не знаю я, чи то коні, чи просто
тля.
Військо тіней болить, як викидень.
І не я розпинаю скинутих
із престолів синів, бо з ними і
я.

21.04.2014

В цьому місті гріхів не врятує тебе Брюс Уілліс,
тут єдиний твій успіх – наступного ранку прокинутися
і, можливо, ніколи ні в кого вже більше не цілитися
і не думати, скільки чужих затаїлось за гранями видимості.

І впритул до обличчя зіткнутися вранці з очима котячими,
не пригадуючи, коли встиг охрестити їх блиск камуфляжно-зеленим, бо
в цьому місті гріхів ти б волів розучитися бачити.
Боротьба твоя, хлопче, давно уже стала священною.

Але очі котячі – випуклі і примружені,
і засмучене світло сміється у них, о Господи,
як стіна потрясіння у голові контуженого,
на коліна до тебе проситься кігтями гострими
і хапає тебе за груди пухкими лапами,
як мишей, виганяє по́лчища, о́рди демонів.

Розумієш, малий, світ просто тобі нагадує
про можливість такого бажаного
повернення.

01.10.2014

Мій маленький білявий метелику Авелю, Авелю -
камуфляж і кевларова майка,
на шиї Калашников -
дев'ятнадцяте літо про себе війною нагадує
і душа твоя плаче
ягням перед вовчою пащею.

Ти зростав під скрипіння смерек і сопілку Чугайстрову,
у навушниках гусли шліфовані рифи "Led Zeppelin".
В колискову зі скрипковим соло Вівальді під тайстрою
запліталися світло і темрява
з літом і дембелем.

Мій маленький білявий метелику Авелю, Авелю,
Дон Кіхоти колись з вітряками до смерті набавились.
Недалеко від яблуні яблуко Каїна падає,
прирікаючи землю
на ще один постапокаліпсис.

Ми пліч-о-пліч з тобою ламали це пекло на камені,
пам'ятаєш іфрита на сходах останньої станції?
І нехай це до болю неправильно,
Каїна згадую...
Як він там,
межи тими,
кого називає повстанцями?

Мій маленький білявий метелику Авелю, Авелю -
пістолети за поясом,
бронежилет і Калашников -
дев'ятнадцяте літо на голову карою падає
і збиває слова,
що, мов яблука,
в хаосі важчають.

30.06.2014

Ти прокинешся завтра, а завтра - війна...
Ти мені не повіриш і вийдеш у двір
і побачиш, як небо, тонке, мов папір,
роздирається навпіл.

І згадаєш, напевно, коріння з плечей,
що вростало у небо,
і вдариш згори
у запилені вікна,
у вічність,
у дим
і гатитимеш в стіни,
мов бубон.

І під акомпаненти сирен і собак
ти ловитимеш бомби, бездомних і гнів.
І кидатимеш бомби, бездонні, мов гнів,
у запродане море.

І розсунеться море, як ноги повій...
З-під знесилених вій ще й затулить овид
понад морем, між трупами чайок і риб,
чи то бог,
чи то ядерний гриб.

І сховається море від сорому чи
автоматною чергою в темряву витече.
Помирати чи жити, а чи, живучи,
зачепитись за сонце,
упитись
і випасти
за борти і моря?
Чи то ти, чи то я,
чи обоє - предтечі пророків на витримці,
як столітнє вино?
Ми у бочці, бо Ной
наш ковчег проміняв на престол і сифіліс
і на зброю...

І нехай скаженіють вгорі літаки,
і на голови, голови - бомбами,
засинай у обіймах моєї руки
хоч на мить,
хоч востаннє...
Хоч би не...

А сирени - мов дні,
і витають вогні
у задимленім небі...
Конверти, листи
без адрес і без слів,
і куди їх нести,
хто розкаже мені?

Ти прокинешся завтра, а завтра - війна...
Ти мені не повіриш і вийдеш у двір
і побачиш, як небо, тонке, мов папір,
опускається,
падає.

Хтось тихцем заголосить над вухом, а ти,
не сказавши ні слова, сповзеш по стіні.
Ти прокинешся вранці уже на війні.
І війна - у тобі.

05.04.2014