1. Що поєднує.
Варто розуміти, що праукраїнці колись дійшли аж за Урал, несучи світло ведичності - це стало основою і для можливого розвитку тамтешніх ординців, і це не єдина спроба допомогти поневоленим там народам.
Звідси українська небайдужість до того живого, що ми там насаджували.
2. Що нас розділяє.
Убивчий дух ваалівської орди і в рф, і в її адептах, вкрай сильний, і він нищить всі паростки людяності.
Саме це протиріччя й привело до нападу зла на нашу свободу і волю. В цьому проблема і російської мови, основи якої були принесені нами в ту тьму, як чисті води первинної європейської першомови кельтів і галів, як живі традиції з найдавніших часів.
Але наразі нинішня рос.мова і рештки культури знаходяться під ідеологічним і духовним контролем зла і ординського усвідомлення.
Це потрібно ясно розуміти, і хірургія чітка - боротьба з тамтешнім злом і його метастазами, що проникли в Україну.
Але боротьба саме зі злом, з поступовим очищенням і нашого культурного простору як і територій - і саме від зла, окупантів, ненависті, недорозвинутості, нелюбові.
- Кажуть, що надто довго йде цей процес? -----
І всі хочуть миттєвого потрапляння в мирський рай, як вони його бачать?
Тож чимало хто наполягає на максимальній рішучості дій щодо мови. Говорять про 32 роки бездіяння в цьому питанні...
Особливо палкі в нас гуманітарії.
Та хочу дещо нагадати і запитати - хто і як мав змінювати рішуче ситуацію 5-10 років тому, не кажучи вже про більш ранні часи? Комуністи, партія регіонів, проросійські партії в парламенті? Нинішні слуги? Ми ж памятаємо, що в нас усе починається з парламенту, а не від повелінь якогось царя?
Тож якщо відверто, ми завжди знаходилися на волосинці від смертельної ін'єкції - введення другої державної, і саме через баланси політичних поглядів в країні.
Україна ніколи за ці 32 роки не мала можливості до швидкого виправлення ситуації в природній бік, бо ж і українська мова - природне мовне вирішення.
І добре, попри всі негаразди, що зараз поволі ми зрушилися з межі моворозділу до цієї природно обумовленої українізації.
І це відбувається суто на тлі захисту України, любові до неї - ось тому цей вектор і напрямок єдиновірний і дієвий.
Саме тому не потрібно ні зверхності до цього, мовного питання, і особливо від філологів, ні втрати пильності в наступних виборах.
Тож варто правильно оцінювати ситуацію в усі часи.
Та чи розповість нам хоч один філолог, що ми не просто древній, але й глибоко ведичний народ?
І тому обирати на посади над собою нижні варни (верстви за призванням) - смертний гріх, що ні міняйл-торгашів, ні скоморохів, ні шудр (слуг) у керівництві країною бути не може!
Тож рятує не тільки мова, далеко не вона одна!
Моральність у всіх питаннях і совість!
І без провокативних "москворотостей" наліво і направо, бо ті, що вживають це слово чомусь забувають, що воно значить саме "кремлецентризм", а не те, що їм найперше спадає в голови.
І останнє.
Нашого найбільшого ворога не цікавить, як ми говоримо, та чорнота прагне, щоби ми їй належали і мовчали, як мовчать і вже поневолені ним...
І це не єдиний ворог України і всього українського...

___

Сонячна система вискочила з енергетичної ями орієнтовно в 1700 році. Але повноцінне випрозорення - потанення і витончення "захисної сфери" навколо нас сталося ось щойно. Жодні маски, особливо звичного лицемірства, не вбережуть нині від об'єктивності значно вищого, аніж раніше, рівня енергетичності простору, в який ввійшла Сонячна система, а з усіма і наша Земля. Все приховане в найближчій тіні стало явним. Тіні відступлять далі.
Що тепер ми маємо? Різке підвищення енергії досяжної всім і кожному, в тому числі й нам і тваринам (вони стануть і стають розумнішими), але і мікроорганізмам теж дається (які вціліють).
Одні хвороби зникнуть, інші набудуть більш глибоких форм і руйнівних якостей (банальний приклад грз - так званого Ковіду-19), але, натомість, кожне наше "я" отримує вищі й потужніші форми самозахисту. На жаль, офіційна медицина цього ще декілька років не сприйматиме, аж доки не здохнуть її закулісні приватні керманичі.
Та поки ця темна закуліса масово впроваджує 5 і 6G інтернет, передусім, для контролю над тонкими чуттями і взагалі - втримання влади. Що вже призвело до масового вимирання тварин і людей. Та довго це не триватиме з об'єктивних причин. Інтернет важливий - але не такої моделі.
Більшість населення виразніше зіштовхнеться і з астральними паразитами, вони, нарешті, стануть значно помітнішими, але і більш голодними. Проте і захист від них стане напрочуд легким і всім досяжним на найпростішому рівні тонких чуттів - просто включене серце, в тому числі і як початок саморозвитку.
Вже зараз кожному досяжними є більш тонкі чуття (так звана екстрасенсорика), які дають можливість, окрім самозцілення, збільшити на порядок простір і особистого розуму (простір усіх чуттів). Включайте ці чуття і користуйтесь вже зараз.
Діти невдовзі народжуватимуться більш виразно включеними і не відключатимуться, як донині, після статевого дозрівання.
На жаль, усі, хто чинитиме пасивний чи активний спротив новій дійсності швидко вимруть. Більшість таки внаслідок нападів старих астр.паразитів, що, утім, теж невдовзі зникнуть. Все неприродньо обрізане у своїх чуттях вимре. Отож прощаємося і з егрегорами, сформованими масами тих, що свідомо делегували цим егрегорам свої здібності, енергію і особисту відповідальність.
Зміняться не тільки релігії, але і влада, освіта-наука, щоденне буття, і докорінним чином. Економіки триматимуться вже не на корупційній горизонтальній ефективності, а на вертикальній конкуренції в дійсному онтогенезі своїх живих учасників. Виробництво опиратиметься на здатності кожного учасника до енергонезалежності, вищий рівень мозку буде і вище оцінюватися - більш високими здатностями до матеріальних відтворень.. Штучний інтелект жорстко обмежиться рівнем розуму дійсної еліти, і стане строго керованим не лише моральними засадами, але і блокчейн-технологіями. Нова медицина, передусім, будуватиметься на розвитку індивідуальних вмінь кожної особистості, і на збереженні і розвитку всього природного в нас.
Справжнім елітам згодом доведеться знайти відповідь на ряд нових проблем, в тому числі і з новими, тутешніми "паразитами", та це прилетить не відразу. Спершу, досить довго триватиме золота пора - для всіх, що здатні зараз зробити крок уперед в своїх тонких чуттях, а отже - до стану адекватності...
Можна говорити про це дуже довго, бо ж наша розумність вже різко зросла, і збільшиться спершу в десятки (протягом 50-100 років), а потім і в тисячі разів (до кінця 3-го тисячоліття).

Євреї таки за витоками не юдеї?
Захоплення і переінакшення назви, означення?
Зачистка історії?

Підміна понять дуже властива т.з. "аврамічним" релігіям, як, зрештою, і будь-якими релігіям, бо їхні цілі не допомагати людству.
І слово "євреї" теж, вочевидь, нині "надуте" іншим сенсом.

Ось деякі маркери:
Звісно, із самого др.Єгипту т.з. "виходу" євреїв не було. А звідки було, і куди йшли, звідки прийшли, хто це такі взагалі? Чому, скажімо, Європа і євреї такі схожі між собою в назві?
А ще ми знаємо, що фараони, принаймні з династій до часів "виходу" і в часи "виходу" (згідно дослідження ДНК їхніх мумій ) мали близькі до нинішніх європейців показники.
Ще маємо свідчення, що були "племена з-за ріки", і так вперше описали "євреїв" древні єгиптяни і це є на їхніх стелах.
Але "Ріка" була, найбільш ймовірно, таки Гібралтаром - (гебреї - гібралтар). Час від часу навіть пішохідною протокою. Тому, в цілому, йдеться далі і про Іберійські землі. А потім і про Центральну Європу. Де стільки, скажімо в Галії (Франція) стільки саме Євангельських міст.
І, звісно, білі європейці євреї зовсім нічого спільного не мали з юдаїзмом, аж поки не сталося захоплення цієї назви.
І вихідці з шумерського Уру, прихильники бога Сіна (Місяця) теж не були ще юдеями, бо заснований ними храм в Харрані (проіснував до, скажімо 1179 за старою хронологією) не був юдейським.
Але Йегову поінформовані джерела вважають і духом Місяця (вся т.з. біблія наповнена цим місячним контекстом), повелителем Місяця, і я вважаю - не дарма. Вочевидь так йдеться про "зміну влади на Місяці", як важливому керівному об'єкті, і в порівняно недавні часи.
Ось тоді і почалося навіювання юдаїзмом Землі. Напевно йдеться про так звану повну "перемогу" "аврамічних релігій" і це вже тільки починаючи від 16 ст. і до сучасності. Саме відтоді сталися дві апокаліптичні катастрофи з людством (не враховуючи війни),знищена аристократія і пам'ять, і зараз ми під жорстким системним цілком фізичним навіюванням.

А ще таким чином (євреї, як жителі Європи) чудово пояснюється повний збіг подій в Євангелії з назвами міст в Центральній Європі.

(філософічні майже_жарти на тему: перший закон "Збереження істини")

А тепер майже серйозно.

Ми одночасно існуємо:
а) тілесно - в цьому просторі і часі;
б) "усвідомлено" - суто в дійсній миті при (явищі) "свідомості";
в) в не тілесному світі - в іншому,первинному просторі.

І, при цьому всьому, таке наше "я" - цілісний світ. )

Ми точно перебуваємо, або не перебуваємо в деяких випадках при "свідомості", але це ще не значить, що "свідомість" суто наша власність, і наш особистий атрибут. )
І вона точно не належить і не залежить від діяльності нашого мозку. Мозок може деякий час не працювати, але особа при цьому матиме певні "усвідомлення", певні згадки... Та мозок, безумовно, завжди тягнеться до свідомості )
Процес "усвідомлення" при цьому нагадує встановлення реального зв"язку між нашим розумом (нашим присвідомим "я") і різними рівнями свідомості, як явища найвищого порядку.

Через "свідомість" проходять і наші сни, котрі часто є суто досвідом не тілесного нашого "я" і це, вочевидь, третє, найвище, наше первинне безтілесне "я", котре контактує суто з тілесним "я" напряму, але з тим "я", що пише і читає це все - тільки через посередництво явища свідомості. )

Через "свідомість" проходить і досвід тілесного нашого "я" - першого, найнижчого, твореного, вочевидь, як проекція первинного "я".

Зрештою, те наше (породжене, чи за номером, "друге") "я", що живе з миті в мить при "свідомості", існує наче між нижчим і вищим "я". І дуже схоже на породження цих вищого і нижчого наших "я". )
І це, вельми ймовірно, є саме тим "я", котре пише цей пост, а з вашого боку - що читає його )

Тож нас таки троє )). Причому, з усією тією гармонією і балансом в нашому мікрокосмі, в т.ч. і з "Їнь" та "Ян". )
А це значить - якесь третє (насправді, первинне) наше "я" завжди іншої статі, аніж тілесне "я" і "я" при "свідомості"? )

В такому разі в нашому мікрокосмі баланс і гармонія зберігаються. )

Деякі можливі висновки:

1) Це я про що? А про те, що ми маємо справу, нмсд. не з незрілістю свідомості (це явище досконале, як і нижчі явища гравітації, чи електромагнетизму, тощо), а саме з розвитком і вдосконаленням нашого "я", котре при "свідомості".
Таким чином, як на мене, вплив відповідної техніки, методології, тощо, розвитку особи стає більш точним, якщо направляти "зусилля" за точнішою адресою не "свідомості" взагалі (яку ми, як конструкцію вищого порядку, ніяк не здатні змінювати), а за адресою нашого серединного "я", котре при "свідомості", і що за допомогою відповідного чуття і розуму сягає різних, інколи все вищих, рівнів цієї "свідомості."

Цікаво, що існування трьох наших "я" проголошується достатньо різними джерелами... )

2) Не менш цікаво проводити і більш високі паралелі, зважуючи, що ж таке "свідомість" там, вище. Є вмотивовані підозри, що як повноцінна конструкція "свідомість" охоплює собою і "логос", і багато чого ще, виявляючись чи безпосередньо Богом_Творцем нашого Всесвіту, чи його безпосереднім органом (як то наш, наприклад, розум), що, зрештою невіддільно.

Цікаво, що є в нас такий термін, як "божевільні", тобто вільні від Бога-Творця особи, вільні від "свідомості", точніше від "усвідомлення", чи не так? )
Схоже з частиною "Ян" все зрозуміло. )

А хто ж тоді є "Їнь" в макрокосмосі?
Цікаво, що давньоєврейською саме Святий Дух виникає в жіночому роді...
Ймовірно так вважали і там, звідки євреї брали усю інформацію...

3) Можна багато ще привести дивних "висновків", але це вже буде надто сміливо )
Та й представникам базових релігій точно не сподобається...
____

А перший закон збереження істини тут, у нас, нмсд, виглядає якось так:

"Рівень модуляції енергетики = рівню Свідомості" )

А може вже пора здійматися вище, і в тому числі й над релігіями - механізм віри присутній в кожному з нас, і даний від Творця. І це, заодно, і чи не єдиний спосіб перемоги над світовою Закулісою.

Бо всі "замінники" механізмові віри, котрі є в кожного фізіологічно, - всі ті релігії, в основному, сфальшовані, і нікуди нікого вже давно не ведуть.

І що тим папам і тим російським, та й українським, ієрархам дивуватися, їх таких сама проблематика т.з. "християнства" й породила.

По-перше - численні дописи і правки в канонічних Євангелія.
По-друге - фундаментальні проблеми з Торою.
По-третє - їхнє протиприродне поєднання...

Схоже, таки пора знову роз'єднати ці два масиви на окремі - протилежні світогляди. Інакше з цього застою нам не вибратися.

Можливо, цікавим видасться і ряд таких моментів, котрі нікуди не зникали і не зникнуть.

1) Найбільш ймовірно, що патріарх Мойсей таки не був ні семітом, ні юдеєм у традиційному розумінні цього віросповідання. І ім"я його суто др.єгипетське...
Навіть його (сонячне, а не "місячне) вчення було фундаментально іншим - і було перекручене, кардинально змінене значно пізніше після його вбивства.

Є свій фактаж, і своя логіка подій і до Мойсея, і після його смерті. І все це не на користь нинішньому "П'ятикнижжю" - з його очевидною мегафальсифікацією фундаментальної основи "від Мойсея".

2) Про це, також, пише з боку євреїв і всім відомий Зигмунд Фрейд у "Ця людина - Мойсей".

3) Таким чином зрозумілим стає і той факт, що більшість колін давнього Ізраїлю були не семітами, і мали свої вірування.

3)Та й побудували перший спільний Храм для всього народу ІзРаІльського, що багато чого проясняє.

4) Та й сама назва "ІзРаЇль" промовиста в арійському (та й давньоєгипетському) розумінні.
Причому, пізніше юдейське трактування цієї назви тільки підтверджує арійську духовну первинність, бо боролися таким чином (своїм потлумаченням "Ізраїлю") юдейські першожерці саме із Богами від Ра, саме з ідеєю Сонячного "ІзРаЇлю".
Доборолись... (Скоро в Криму буде чергова спроба його "реміксу"?.)

5) Якщо все це так, то постає питання про те, який саме Закон мав Ісус виконати?
Та це, вочевидь, не закон отця книжників і фарисеїв, не закон місяцепоклонника Авраама, що тікав свого часу з Уру разом з іншими вірними бога місяця.
Як батька Авраамового звали? Фарра, - що значить Місяць... І тікали вони в Харран, де Фарра і осів. Де був збудований храм Місяцю Сіну.
Ще до 1178 року храм Місяця існував. Доки сам Салладін його остаточно не знищив...
О вже цей Сін - Сінай - Сіон...

6) Тож Ісус (і не семіт, і не юдей) аж ніяк не перебуває ні в традиції віросповідання Авраама і Фарри, ні в контексті "машіаха"-"христоса", як це нам нав"язують ті, які за спинами юдеїв, і "християн". Наче нам не достатньо того, що Ісус - "син Отця свого небесного" Та й що святкував Ісус із хлібом і вином у колі найближчих послідовників за день до офіційної паски?
Тож багато чого іншого в Євангелія таким чином автоматично відлущується... Залишаючи правду віри в Бога без потреби в релігії.

Сподіваюся, що правда з роками вирине чіткіше...
А релігії колись зникнуть, залишивши механізм віри, як особистий зв'язок кожного з Найвищим Джерелом...

2. "Механізм" переростання релігії

Любов наша і Божественна

Взагалі, є кохання, як універсальний для природи емоційний стан, є трохи вищий стан (що може включати і кохання) - це стан нашої любові, і є найвищий стан - Божественної любові (повного резонансу - гармонії з нею).

Кохання - це, передусім, "хімія" в організмі (ми здатні його породжувати).

Наша любов - усвідомлена робота першої сердечної "чакри" (ми здатні цю любов породжувати),

Божественна любов - входить в нашу особисту реальність із усвідомленим включенням-роботою другої сердечної чакри (область серця ближче до лівої руки) - ми здатні резонувати, бути в повній гармонії з Нею.

Ось і все, що, нмсд, потрібно включити в собі для здорового природного переростання інститутів релігії.

І
Дивно нині, і тривожно. Одні кажуть – кризи немає, а інші – криза є, і вона всеохопна, й прийшла всерйоз і надовго. Та, ніби, так і так - всі мають рацію. Зрештою, ми стикаємося за життя з багатьма різновидами криз – як особистими, так і загальними. Кризами нас не здивувати. Але ось коли починають говорити про кризи глобальні, то відразу згадуються криваві світові війни, не менш криваві диктатури, а з ними і голодомори, голокости, й інші, немислимі за нинішнього більш-менш спокійного життя, явища. Невже не можна без усього того обійтися? І кому це потрібно?
Відразу викажу свою скромну думку, що обійтися без усього того можна, але, на жаль, всі страшні для абсолютної більшості населення Землі події комусь та й були потрібні, раз вони стаються і стаються у всі часи, і зі всіма народами.
Та, як на мене, не так важко визначити - кому саме потрібні глобальні кризи, але значно важче дійти згоди щодо питання – а як оминути найстрашніший, найнеприємніший розвиток подій. Утім, як не дивно, людство, схоже, вже виробило прийнятні відповіді на ці запитання, навіть потрібні механізми вирішення вже запрацювали – і ось вони якраз, думаю, і призвели до чергового швидкого загострення давньої проблематики, що одвічно породжує ті, чи ті різновиди глобальних криз.
Та наразі йдеться, в основному, про загальну економічну кризу, що нібито вже настала, чи ж бо стоїть на порозі кожного дому. Хоча, на перший погляд, яке може бути діло пересічному мешканцеві звично-побутового життя-буття до проблем глобального, всесвітнього "м'якого" капіталізму, який раптово начебто перестав бути стійкою моделлю розвитку во благо всіх і кожного? А справа в тому, що, зазвичай, в найширших колах громадян-споживачів проблеми виникають, як правило, в кінці купи негараздів, котрі "непримітно" сталися нагорі, в колах керманичів, капітанів економіки тої чи тої країни, чи навіть у середовищі наднаціональних корпорацій. Але, зазвичай, спільнотам, а то й цілим націям і народам в кінці тієї послідовності негараздів, в остаточній фазі запущеної хвороби вже дуже мало шансів на прийнятний порятунок. Тож і цілком нормальним виглядає намагання громадян бути не в кінці, а на початку ланцюжка сотворіння подій. Тому розвиток суспільства, соцвідносин, управління країнами природним чином і йшов дорогою поступових покращень для більшості, що не бажає, та й не заслуговує бути в кінці започаткованих невідомо ким явищ і процесів. Вочевидь, що більшість, попри все зневажливе ставлення до неї псевдоелітної меншості, своїм масовим втручанням у хід подій на місцях завжди і виправляла скоєні верхівками глупства чи навіть злочини. Тож без сумніву, що кардинальне обмеження свавілля чи то в політиці, чи то в економіці так званої псевдо еліти - безконтрольної верхівки – і є головною дорогою для розвитку народовладдя. Ця дорога наразі призвела до того, що реально відповідальні рішення в нормальних умовах розвинених країн, приймаються вже не стільки економічними чи політичними верхами - як одні і для всіх, скільки на рівні значно нижчому, аж до рівня домогосподарств - як рішення практичні, і найбільш доцільні кожній ситуації. Тому й не дивно, що нині верхівки в таких країнах поступово відмовляються від відповідальності за все і вся, розуміючи, що відкрито з масами воювати собі дорожче, і що свобідному народу з освічених і самодостатніх особистостей все важче проти волі нав”язати ті чи ті темні рішення.
Тож криза, виявилася, в основному, не в «в низах», а таки знову «нагорі», де вже неможливо по старинці робити будь-що й будь-як. У «низів» з'явився усе ширший вибір для власних рішень, і «низи» ним досить вміло користуються. Та й дорога суспільного розвитку в рамках наукового прогресу «низи» цілком влаштовує, а особливо багато можливостей для «низів» дав розвиток інформаційних технологій, і, в першу чергу, Інтернету. Економічно активна частина населення, малий та середній бізнес, тепер здатні самостійно обирати різноманітні вигідні їм рішення, котрі готові і обстоювати чималими силами - особистими і громадськими. І, схоже, кризи внизу, серед тих, хто працює і має активну життєву позицію, аж ніяк не помітно, і кількість спроб вже давно перейшла в якість вибору. Мало того – розвиток незалежних економічних моделей існування на місцях прийшов у серйозне протиборство із традиційним глобальним вирішенням економічних, чи й політичних справ "за для всіх і кожному" у сутінних «верхах». І проблема не в тому, що «верхи» не здатні надрукувати гроші у потрібній кількості, чи прийняти політичні рішення суто для себе - проблема у керованості процесами, реальне управління якими перейшло на рівні «низів». Так чи інакше, але в «низах» кожному легше бути на своєму місці і займатися своєю справою, і робити це все успішніше і успішніше. А ось «верхи» загралися. Вони ще за інерцією продовжували жити по-старому, їм здавалося, що вони керують світом, що вони крутять кермо туди, куди домовляються йти у тісному кругові «правителів всього і вся», але віднедавна виявилося, що флотилія цивілізації стала все менше зважати на їхні потуги. Вчорашні світові керманичі раптово зрозуміли, що їхня воля і можливості все менше здатні протистояти волі, свободному вибору більшості. Ба, навіть ті чи ті світові інституції, як то віднедавна уряд США, раптом починають все чіткіше діяти за сигналами знизу, а не за командами з колишніх «верхів». Звідси й шалена паніка і тотальний супротив такому "нежданому" суспільному рухові вперед. І вже так звані ліберали, нервові закінчення розвинутої системи "верхів" на місцях, стають клінічно безпорадними «ліберастами», вочевидь роблячи усе, аби нашкодити суспільному розвитку від «низів». Так звані уряди від ліберастів, в багатьох країнах починають затискати доступ «низам» до грошей, до ринків, обтяжуючи «низи» все новими і новими податками і заборонами діяльності, в першу чергу, вочевидь, пригнічуючи активність населення, але й захищаючи сумнівне право «верхів» на тотальне керівництво суспільством. І все це вже давно вийшло із інформаційної пітьми, якою ми були оточені – і ЗМІ, в першу чергу Інтернет, дали можливість кожному бачити ситуацію все виразніше, і шукати шляхи протидії і особистого порятунку. І це аж ніяк не могло сподобатися «верхам».
Очевидно, що шлях суспільного розвитку з погляду «низів» нині - це рух до абсолютної прозорості і керованості, на основі найповнішого і правдивого висвітлення ситуації в тих чи тих сферах. Цей потяг поєднався із усе виразнішим опануванням людством різноманітної системи духовних практик, які часто дають можливості подальшого особистісного зростання... Саме до цього виявилися абсолютно неготові «верхи», які, до того ж, перебуваючи у перманентній боротьбі між собою, прогавили різкий стрибок зростання самоорганізації індивідуума-громадянина, так і в цілому поінформованості суспільства щодо себе і своєї діяльності. І найкраще для «верхів» нині було би все повернути назад, відібрати у «низів» отриманий (виборений) кожним індивідом обсяг для свободного розвитку, а також легкодосяжні інформаційні технології, а з цим усім, і можливості самостійного прийняття економічних, політичних, життєвих рішень. І звідси, як відповідь нежданому прогресу, раптово шалена кількість втручання, фальсифікацій всього і вся, від перекручення статданих до неправдивих реальних цін на сировину на біржах, прямий вплив згори на якість роботи всіх елементів державного конструктиву – на суди, на прокуратури, на пресу, міліцію-поліцію, спецслужби, Ради і Конгреси... І вже всі ці ланки прямо чи опосередковано все більше й більше займаються потаємною боротьбою з активністю - політичною, та передусім, економічною, «низів» - аж до організації терактів, оббріхування одних, возвеличення інших, здебільшого вкрай темних осіб... Створюються і особливі полігони для шліфування такої боротьби – в основному це країни третього світу і колишнього соцтабору, де терміново випробовуються ті чи ті брудні і ще брудніші заходи по знищенню суспільної активності. Голод, розруха – для них це добре. Повстання, збройна боротьба – ще краще! Бо рівень «низів» після кривавих побоїщ, однозначно, різко падає. Затопити Європу войовничими ісламістами, росіян натравити на українців, а арабів на євреїв, і навпаки – ось пряма нинішня діяльність старої системи «верхів» по різкому припиненню суспільного розвитку. Чим гірше низам, тим краще керуватиметься старим «верхам», і ця війна скерована на безпосереднє знищення не тільки можливого для всіх кращого майбутнього на Землі, але йдеться вже і про суттєве зменшення, спотворення, стиснення того, що людство має зараз.
Зрозуміло, що від активних «низів» будуть очікувати найактивніших дій, котрі за допомогою провокацій поступово переростуть у криваві війни всіх проти всіх, із зменшенням кількості всіх – та спершу виникатимуть все глибші проблеми з доступом до грошей, як це зараз в Україні, і в Росії, виникатимуть проблеми з доступом до правдивої інформації – з тотальним розбалансуванням існуючих економічних механізмів, паралельно і далі розпалюватиметься міжнаціональна ворожнеча, "антифашизація" всередині і ззовні, і все чіткіше лунатиме пропозиція перейти до тотального, так би мовити рятівного, світового порядку від одного, абсолютно непрозорого уряду старих «верхів»…

Вочевидь, спасенним виглядає досвід Індії в її мирному протистоянні британським загарбникам – в жодному випадку не братися за зброю,
дотримуватися своїх традицій, цінувати людяність – у собі і в інших, і просто жити повсякденними доброчинними справами...
«Низи» на сьогоднішній день явно перемагають – мирно і послідовно трансформуючи застарілу систему непрозорого керування світом тісними кланами псевдоеліт. Відкритий доступ до інформації дає небачені раніше можливості. Там чи там, в різних місцях, науково-технічний прогрес, а з ним і суспільний, цивілізаційний, особистісний розвиток, пробивають нові й нові діри в старих порядках економічного керівництва світом – все виразніше елементи національних форм народовладдя змінюють туманні демократії-олігархократії, все прозорішим стає і світ, і всесвіт – є чому радіти, і не піддаватися емоціям, здатним поруйнувати рівні, вже досягнуті нами.
Ми не гріховні, ми досконалі - криза в тих, що навіюють нам століттями пітьму обмежень, тож і зростаємо далі, будьмо, як діти )

ІІ. Шлях, який прагнуть нав'язати усім нам.

Ось нині, схоже, через владні структури Саудівської Аравії, США, Ізраїлю, Турції, Франції організують хімічні фокуси в Сирії. І що таким чином хочуть вчинити? Певно, одне й те саме - щось вкрай приголомшливе і смертельно небезпечне для усіх, крім Америки? Навіщо озброюють і організовують армади новітніх басмачів? І куди з того безумного котла потім подінуть Ізраїль? Чи спершу басмачі дійдуть аж до Парижу - Брюселю? Бо ж явно нині йдеться про войовничу радикалізацію всього близького сходу з прицілом на розніжену Європу.
Проте, як завжди, є й ігри Кремля - бездарні імперсько-економічні інтереси Росії, чию зажерливість теж використовує зло по-повній програмі...

Отже, хто дає нині в руки дикунам хімічну зброю?



Щодо Росії і її ігор

(З Інтернету)
http://www.echo.msk.ru/blog/radzihovski/1149826-echo/#cmnt-18071268

1. В интересах ГАЗПРОМА российские руководители горой стоят на защите Асада в Сирии, поскольку как только его скинут, тут же будет построен по территории Сирии газопровод Катар-Турция-Европа. Этот газопровод для ГАЗПРОМА смерти подобен. Однако, если Асад одержит однозначную победу, то для Москвы будет ничуть не лучше. Ведь в этом случае будет построен Трубопроводистан (газопровод с гигантского иранского месторождения “Южный Парс”) и дешевый иранский газ хлынет в Европу. По большому счету, Москву не устраивает никакой мирный вариант развития событий в Сирии. Москве выгодна бесконечная гражданская война.

2. В интересах экспорта российской НЕФТИ Россия десятилетиями разжигает и подливает огонь абсолютно во все конфликты на Ближнем Востоке. Каждый конфликт дает толчок росту цен на нефть, на чем Россия и зарабатывает. Именно поэтому Россия всегда задаром заваливает самые одиозные и агрессивные страны на Ближнем Востоке горами советского и российского оружия. Кроме того, именно поэтому Россия поддерживает террористов и заводит в тупик любое урегулирование местных конфликтов.

3. Доля нефтегазовой отрасли в экономике России в последнее десятилетие превысила одну треть ВВП (34% от ВВП России). Манипулирование ценами на нефть на мировых рынках стало сутью внешней политики России, начиная еще с 70-х годов ХХ века. Нагнетание напряженности, раздувание конфликтов в регионах добычи нефти и газа, военные интервенции и подогревание войн в транзитных государствах, создание искусственных препятствий для урегулирования локальных конфликтов, поставки оружия, тайное финансирование мятежников и все усилия российской дипломатии постоянно направлены на взвинчивание цен на нефть. Фатальная зависимость экономики СССР и России от цены на нефть заставляет Москву действовать методами законченных и неизлечимо больных наркозависимых бандитов. Никакая мораль и никакие законы не могут удержать кремлевского наркомана от самых гнусных поступков и преступлений ради очередной дозы нефтяного опиума. В первую очередь московская диверсионная и подстрекательская политика “разводок” направлена против стран ОПЕК в Персидском заливе – основных стратегических конкурентов России.

4. Политика и стратегия России на Большом Ближнем Востоке целиком определяется “нефтяным фактором”. Прикидываясь другом Асада в Сирии и режима аятолл в Иране, Россия на деле делает все возможное для разжигания и затягивания войны в Сирии, а также для обеспечения военных и ядерных амбиций аятолл в Иране, тем самым препятствуя увеличению поставок углеводородов в Европу по территории Сирии и Турции из Ирана, Ирака и других стран Персидского залива и Ближнего Востока.

5. Интересы России и Китая полностью совпали в деле разжигания конфликта в Сирии и втягивания Ирана в конфронтацию с Западом. На фоне этих событий Китай скупает иранскую нефть по бросовым ценам. И Пекин совершенно не заинтересован ни в раскупорке сирийской “пробки” на пути нефти из Залива в Европу, ни в примирении Ирана с США и Евросоюзом.

Что и когда непосредственно угрожает резким падением денежного объема российского экспорта нефти и газа:
1. Экспорт из США. Срок развертывания 2-3-5 лет.
2. Рост экспорта Ирака до уровня Саудовской Аравии. Срок развертывания 2-3-5 лет.
3. Рост экспорта Ливии. Срок развертывания 2-3-5 лет.
4. Резкий рост поставок сжиженного природного газа из Австралии. Срок развертывания 2-3-5 лет.
5. Победоносная война США и НАТО в Сирии и последующее массовое строительство по её территории нефтегазопроводов для Катара, Ирака и Ирана. Тоже самое будет в случае полной победы Башара Асада, который за 2 месяца до начала мятежа уже подписал программу “Четырех морей”. Срок развертывания 2-3-5 лет.
6. Переворот в Иране (революция) и резкий рост экспорта Ирана. Срок развертывания 2-3-5 лет.
Реализация хотя бы 3-х из этих 6 сценариев гарантирует повторение в России кризиса 1998 года, обвал рубля, гиперинфляцию и потерю власти Путиным...

(Абсолютне марево)

Привіт красуні, я до вас.
Мені хочеться вам сказати саме те, що ви хочете почути - про порозуміння з життям, з чоловіками, із самими собою. (
Так, серед вас є ті, що не потребують розмов із протилежною статтю, бо про що з нею говорити - ви юні, і все так просто, у матері свої проблеми, а у вас їх не буде. Тому я і сідаю пити каву з вашою чарівною мамою, мені з нею є про що поговорити, вона мене зрозуміє, і я шепотітиму їй на вушко про щастя, таке непросте, жіноче щастя - з багатьох, багатьох подробиць.
Почнемо з депресії. З цієї жахливої штучки, яку вивести значно простіше за міль... O(

Отже, жінка, вся її чуттєвість, раптом зустрічається з депресією. (
І опускаються руки і запитання до дзеркала марні, проблема не в вас. Це дуже важливо осягнути - справа дійсно не в вас. Порівняно з обставинами ви досконалі. Ви можете посміхнутися, а обставини - тільки вслід вам. Вони залежні від вас.



Але почнемо спочатку - від прокидання. Це важливий момент, найважливіший, - важливіший за повернення до коханця, чи чоловіка в сім'ю. Під час прокидання ми розриваємо дуже багато вищих зв'язків, в першу чергу - підсвідомих. Тому все потрібно робити правильно. Принаймні, як це вимагають робити з комп'ютером, давши сердешному завершити ті, чи ті дії. Отже, в жодному випадку після прокидання не відкривати очі, і тим більше, не зриватися з ліжка як "чумачедшая". У кожної з вас свій час для повернення - одній вистачить для закриття всіх програм 5-10 хвилин, іншій півгодини, бо це темперамент, це глибина, це ви і ваш ангел-охоронець, це не скидання з пам'яті сну, це тонкощі, які триватимуть далі, роблячи вас щасливою...
Далі дзеркало. Не потрібно відразу яскравої лампочки, ви ще інша, якою повинні стати, але попереду ваш день, про який ви зараз повинні подумати. Що би там не ставалося, зараз все залежить від цієї миті - миті усвідомлення своєї сітки координат. Так, ви така, яка ви є, ви досконала. Недосконалі вимоги, які чоловічий світ підсвідомо вам нав'язує. Зараз, перед дзеркалом, саме та мить, щоби знову, з переможною усмішкою повторити собі - ось мій розмір, під мій крок, бо моє щастя - не захищена дисертація, і досягнення чоловіка, не відпустка за місяць, не закінчення ремонту,... а кожен мій крок. Крок ніжок, на які завжди знайдеться захоплений погляд - ось вже яскравий, чарівний результат! Запах кави, нехай навіть не стає часу її випити, але це ваше, ви тонко відчуваєте смак, це ваша мила звичка, і ви від неї не відмовитеся, у вас взагалі багато чудових звичок, яких важливо дотримуватись, бо вони ваші звершення. І якщо хтось там щасливий, що заробив мільйон, то це не більша радість - аніж ваші радісні відчуття від маленького попадання в свій, суто ваш крок. Отже, згадали про свій розмір щасливих звершень, і далі вже буде значно простіше.
Бо далі ви, перед самим виходом на вулицю, якщо є така нагальна потреба (після цілунку від чоловіка, чи від тих, чий цілунок не менш важливий), згадуєте про першу магічну силу - силу прочиненої посмішки губ. Волога, прочинена посмішка скидає з коня будь-якого лицаря чоловічих звершень саме до ваших ніг.
Вони навіть не розумітимуть, що сталося.
Але їм не зашкодить...

---

І. І, взагалі, кому і коли могла зашкодити жіноча чарівність?
Ясно, що в чоловіка (об'єкта чарівного впливу) повинен бути смак, аби не піддаватися впливу зовсім "не чарівниць", отих, які користуються банальним чаклунством і примітивними інстинктами, - ви ж не така. )
А яка ви? (Це інколи може з'являтися в милій голівці). І щось із цим потрібно буде робити. Наприклад, для першого, дуже орієнтовного знайомства з предметом, поблажливо прочитати якийсь-такий огляд дивностей. Але не надто перейматися прочитаним, принаймні спочатку, бо істина може відрізнятися...

---

Щоправда, все залежатиме і від рівня вашої чарівності. Принаймні, не менше, ніж від висоти підборів і естетично можливої висоти підняття краю сукні над цими підборами.
Зрештою, саме внутрішня ваша чарівність диктуватиме подальший хід подій. Тому після вологої "прочиненої" посмішки вкрай необхідно чітко згадати основне, пов'язане з відчуттями вашої любові. Сподіваюся, що любов до Батьківщини ви залишите таки на потім...
Отже, ви згадали з чарівною посмішкою про дітей, про нього (посмішка нікуди не повинна дітися) - і відчули тепло в області серця. Тепло обов'язково! І все, ви готові до подальшого, до щасливих трансформацій простору навколо вас.

Але ж ви такі різні! Блондинки, брюнетки, шатенки, а імена, а відчуття!.. І далеко не всі - провідні актриси кращих театрів, чи безтурботні дружини грошовитих трудоголіків! Не переймаймося, їм значно важче досягнути щастя. Ваше щастя до вас ближче...
Але ж де воно?..

Прийшли на роботу, покрутилися, витерпіли різне від неврівноваженого начальства і просто співробітників, від охломонів-підлеглих, потім подивилися в дзеркальце, повернулися до тями - пора зайнятися собою.
Чим саме?
Власними чарами, але не тільки шармом зовнішнього, бо є ще і внутрішнє, яке, насправді, те зовнішнє і підтримує-відтворює.

Отже таємниця з таємниць - чари внутрішні

О, ви нарешті присіли, заспокоїлися і на декілька миттєвостей зосередилися на собі.
Ясно, що тут уже в кожної дещо своє, бо кожна на своєму рівні. Але більшість таки на початку, в очікуванні залежного від них щастя, - тому йдемо від самісінького початку.
Входження в чари внутрішні знову ж таки можливо лише через серце. Знову ж таки потрібно відчути в серці розлив тепла. Кого любимо? Ось і пішло-полилося тепло. Тримати себе в руках - не втонути, не розплакатись. :) І жодних нарікань при цьому, жодних неприємних згадок, лише рівновага і відчуття світлого позитиву...
Далі цікавіше.
Це тепло, точніше - його розлив, можна свідомо рухати своїм тілом у будь-якому напрямку. І вельми рекомендую цим зайнятися, бо на цьому і базуються всі майбутні ваші відкриття.
Просто вибирати вільні хвилинки усамітнення і повторювати, і повторювати "ці вправи". Рух тепла від розбудженого серця - до будь-якої точки тіла. Причому, вибудовується "шлях", "русло", яке в кожну мить заповнене по вінця оцим, вашим теплом, яке, не спиняючись, відтворюється і відтворюється в серці.
Спочатку - це буде повільний рух равлика вперед - клітинками, судинками. Затим з'явиться вміння миттєво створювати такі зв'язки в тілі, здатність розносити тепло від серця куди потрібно.
Це перші кроки. Які потрібно добре відчути. Другі кроки з'являться з ваших відчуттів під час кроків перших. Ви зрозумієте, що це тепло має характер "тремтіння", "коливання". І саме це тремтіння нагадає вам інші коливання-тремтіння збудження. Все, що до цього часу у вас засинало - почне від нього поступово прокидатися. Бо ваше "ходження сердечним теплом" прочистило і активізувало ваші енергетичні канали. Можна йти ще далі.
Одні з найцікавіших відчуттів мають з'явитися, коли ви вестимете тепло до пальців рук. Бо пальці рук здатні випромінювати, чи вбирати приведені коливання-тремтіння яскравіше за інші частини нашого тіла. Можливо не всі пальчики у вас відразу запрацюють, але все налагодиться з часом. Частіше за все і одна рука буде працювати більше на "випромінювання", а інша на "прийом" у співпраці між руками, і краще на це зважати...
Знову ж таки, цьому усвідомленню власної енергетики не завадить і звичайна медитація (скільки вам років - стільки і хвилин вдень, лише без фанатизму!), одначе, яку не шкодить практикувати лише із чітким усвідомленням того, що ваша віра акцентовано направлена саме до Бога, а не просто в нікуди...

Отже майбутня чарівниця навчилася відчувати викликане саме любов'ю в серці тепло, навчилася поширювати це тепло своїм ніжним тілом, навчилася відчувати його тремтіння-випромінювання з ласкавих своїх пальчиків. Тепер можна зосередитися (на початку, тільки сам на сам із собою!) на деяких вправах, що розвиватимуть вашу загальну чутливість до внутрішнього і зовнішнього тепло-світло-коливання. :)
Для цього згодяться деякі вправи від Броннікова, починаючи із 7-ї хвилини відео уроку 3-го і ще пара-трійка уроків далі. Далеко не все, про що теоретизує Бронніков - істина, але деякі вправи вам таки допоможуть відчути і активізувати свою енергію. Але ще раз нагадую, будь-які ваші свідомі чи медитативні енергетичні дійства-контакти, повинні йти, зрештою, лише вгору. Навіть якщо ви направляєте енергію суто на когось поруч, потрібно робити це окрізь особу тільки вгору, - і тоді це буде продовженням молитви, і єдиноприйнятним не лише для християнства...

Ледь не забув повторити, аби у вас "виходили" всі ті "па" - руками, і подумки - обов'язково має "працювати" ( в процесі) серце. Тобто усвідомлений витік енергії (тепла) з серця до пальців, чи до помислів - і далі на об'єкт...
Для початку опановуємо усвідомлення витоку із серця, цей витік потім легко "запалюватиме" основний енергетичний контур із так званих "чакр", але це не самоціль, та й не все напряму залежить суто від ваших-наших зусиль. Без краси і гармонії далеко не піти...

Зрозуміло, що це знову ж таки початок, і можливе якнайдальше продовження.
Що на початку - під час навіть найпростішої магії - ви витрачатимете тільки власні сили, які потрібно поновлювати і поновлювати, тому не особливо розганяйтесь. )
І ще раз застерігаю від публічності. Те, що можна химерному Даймону на ефемерних сторінках ПМ, далеко не кожному зійде з рук в реалі. Довкола нас дуже багато тих, хто втратив незалежність, хто є сліпою зброєю в недобрих руках... (
Отже, Зростайте непомітно, але зростайте, бо краще таки вгорі, а не внизу. )
І "горішні" чоловіки менше охоплені іншими жінками, аніж ті, що навколо вас нині.
Між тим "горішній" чоловік ніколи не стане діяти всупереч "звичайному" чоловіку. Не стане перетягати від нього його дружину, кохану, симпатію, навіть зачарувавшись такою жінкою...
Але, не тиснучи на ситуацію, "горішній" чоловік завше залишатиме відчинені двері до себе - для Неї, завжди радітиме її дзвінку, і щиро насолоджуватиметься Її присутністю. Проте ніколи, аби не примножувати печалей десь-інде, не ініціюватиме сам такі зустрічі...
Отже, милі красуні Зростаючи вгору, зважайте, що від вас там давно очікують сміливих, хоча і зважених кроків... )

---

Між іншим:
Невдалий шлюб можна вичислити за 15 хвилин
Що б ви відповіли тому, хто стверджує, ніби за підсумками 15-хвилинної розмови з вами і вашою другою половиною здатний поставити точний і остаточний діагноз сімейному союзу? Такі заяви викликають як мінімум скептичну реакцію, але саме на них створив собі репутацію відомий психолог Джон Готтманс, який протягом багатьох років займається "польовими" дослідженнями шлюбів - вдалих і не дуже. За словами вченого, в процесі спілкування з тисячами подружніх пар і тих, що живуть у цивільному шлюбі, йому вдалося виробити власну методологію для експрес-оцінки психологічного стану і, відповідно, перспектив союзу між чоловіком і жінкою, ким би вони обидвоє не були. "Грунтуючись на 15-хвилинному спостереженні за поведінкою партнерів, особливо за їх взаємодією між собою, я можу з точністю до 94 відсотків передбачити, чи будуть вони разом і надалі або розлучаться, - не без гордості сказав Готтманс на недавній прес-конференції в Сеулі . - У того успіху, якого мені вдалося досягти, є й зворотний бік: мої одружені друзі вкрай рідко запрошують мене на сімейні обіди і свята, побоюючись, що я почну ставити їм діагнози, і діагнози ці будуть невтішними ". Так Готтманс разом зі своєю дружиною Джулією проводив семінари з південнокорейськими колегами, що спеціалізуються на консультаціях з сімейної психології, і з молодятами, які обожнюють один одного, але визнають, що в їхніх стосунках є певні камені спотикання. В Азії розроблена цим шлюбним гуру методика діагностики користується величезною популярністю: тут відкриваються клініки, які працюють за його рекомендаціями, перекладаються книги, зокрема, найбільш популярний збірник порад "Десять уроків по перебудові шлюбу". Сам 68-річний Готтманс зізнається, що вперше серйозно задумався про можливість ставити діагнози сімейним парам, особисто зіткнувшись з проблемами у спілкуванні з власною дружиною. Як ці проблеми були вирішені, вчений замовчує, але той факт, що вони з Джулією, як раніше, залишаються разом і всюди їздять удвох, свідчить явно на користь психолога. Джон присвятив розробці своєї унікальної методики майже 35 років, протягом яких вивчив взаємини більше трьох тисяч пар, що проживають в різних кінцях світу. За підсумками неймовірно довгої "лабораторної роботи" експерт сформулював принципи, на яких, як він сам впевнений, грунтується благополучний, стабільний шлюб.
Перша небезпека, якої повинні уникнути молоде подружжя, - це ризик втратити взаєморозуміння після народження дитини.
"Цей період критичний для будь-якої пари, - стверджує психолог. - За отриманими мною даними, 67 відсотків подружжя тимчасово перестають відчувати себе щасливими у шлюбі. І триває це перші три роки життя дитини. Між молодими батьками виникає ворожість, причина якої криється, головним чином , в неможливості приділяти один одному стільки ж уваги, як раніше, і пов'язаних з доглядом за малюком турботах ". Ворожість, наростаюча між чоловіком і дружиною, проектується на дитину, вона буквально витає в повітрі - і в кінцевому підсумку позначається на тому, як син або дочка сприймають сім'ю. "Нервовій системі малюка наноситься шкода, його пізнавальні здібності і емоційний розвиток страждають, - пояснює Готтманс. - Але близько 33 відсотки батьків проходять цей критичний період без втрат, утримуючи свої відносини під контролем і не даючи неприємним переживанням вирватися назовні. Мене зацікавило , в чому різниця між тими, хто переносить "дитячий кризу" відносно спокійно, і іншими, які становлять, на жаль, більшість ".
Вчений виділяє чотири основних емоційних реакції, які при частому і інтенсивному прояві стають руйнівними для шлюбу, - це замкнутість (у тому числі й обумовлена ​​самозахистом), розсвареність, пристрасть до неконструктивної критики й презирство.
Останнє, на думку Готтманса, - найстрашніше для родини. "Презирство подібно кислоті, роз'їдає підвалини шлюбу, воно вбиває почуття, навіть ті, які на момент укладення шлюбу були дуже потужними", - пояснює психолог.
Чотири причини, що руйнують шлюб
Він розробив систему тренінгів, які допомагають недосвідченому подружжю уникнути підводних каменів на шляху до збереження шлюбу. Техніка, якою користується психолог, заснована на чотирьох методах. Перший спрямований на переклад сімейних конфліктів у більш конструктивне русло, другий - на розвиток не тільки любовних, але і дружніх відносин між чоловіком і дружиною, третій - на підвищення ролі батька у вихованні дитини, четвертий - на усвідомлення партнерами своєї спільності як сім'ї. Готтманс глибоко переконаний, що почуття самі по собі холонуть вкрай рідко, а в більшості випадків розпад шлюбу спровокований зовнішніми причинами. "Основне навантаження на відносини між подружжям доводиться ззовні, наприклад, через роботу", - вважає психолог. Тому, на його думку, в країнах, що розвиваються, які переживають економічний бум (а для азіатського регіону зараз це характерно), такий високий відсоток розлучень, особливо на тлі вікових сімейних традицій, слабнучих під натиском таких "привабливих і прогресивних" західних цінностей. Приміром, у Південній Кореї показники загрозливі: за останні три десятиліття кількість шлюбів, що закінчуються розлученням, зросла в п'ять разів - і це при тому, що коефіцієнт народжуваності знизився вчетверо.

---

• Деякі широковідомі таємниці



• Жінку таки є сенс порівнювати з вогнем - без догляду гасне, або ж, трясця, спалює все і всіх навколо себе?..
• Чоловік повинен знайти правильну ціль в житті, а жінка – чоловіка з правильною ціллю?
• Най-най-найкращий день в її житті? Ах так, це була ніч...
• "Ніколи не сперечайтеся з чоловіком, відразу плачте!" (Чоловікам: "Ніколи не сперечайтеся з дружиною, відразу цілуйте!)"
• "Я не для того в дитинстві навчалася ходити і розмовляти, щоби зараз сидіти і помовкувати!"
• Незнищенна віра жінок в чоловічі обіцянки!
• "Пришвидшувати жінку - все одно, що пришвидшувати завантаження комп'ютера, програма в будь-якому разі повинна виконати всі очевидно необхідні пункти дійства, а ще й багато такого, що назавжди залишиться прихованим від чоловічого розуміння..."
• Бути красивою! Щоби нинішні не розчаровувалися! Майбутні - захотіли! А колишні - кусали лікті!

---

.........................................................
Етапи стосунків
1. Зефірно-шоколадна фаза або «хімія любові» (триває приблизно 18 місяців).
Коли чоловік і жінка зустрічаються і закохуються одне в одного, у них в організмі виробляються певні гормони, які забарвлюють світ в яскраві кольори.
У цей момент голос здається незрівнянним, будь-яка дурість здається дивною.
Особа знаходиться в стані наркотичного сп'яніння.
У цей період не слід приймати якісь рішення, тому що дія цього наркотику колись закінчиться і все прийде на "круги своя".

2. Наступна фаза, яка обов'язково настає після першої, коли почуття умиротворяються, це фаза пересичення.

3. Третя фаза називається "відразою".
Вона обов'язкова для будь-яких довгострокових відносин.
На тлі відрази починаються сварки, як ніби вам дали лупу і ви концентруєтеся на недоліках, які є у партнера.
Найлегший і найгірший вихід з цього - це розлучення.

Що поганого? Це те, що ви знову вступите в зефірно-шоколадну фазу з іншим партнером.
Багато хто тільки й обертається на цих трьох фазах.
У Ведах ці фази вважаються рівнем нижчим цивілізованої особи, так як в справжні стосунки ви ще не вступали.

4. Наступна фаза, це терпіння.

Свари між партнерами тривають, але вони носять на такий фатальний характер, як в попередньому періоді, так обидва знають, що коли сварка закінчиться, відносини знову відновляться. Якщо ми прикладаємо зусилля в напрямку розвитку терпіння, то ми щедро обдаровуємося розвитком розуму. Такий закон природи. Отже, на цій фазі нам дається розвивати розум.

5. П'ята фаза - фаза боргу, або поваги - це перша стадія любові.

До цього любові, як вважається, ще не було.
"Я" починаю думати не те, що він мені винен, а те, що "я" йому винна.
Зосередженість на своїх обов'язках розвиває нас.

6. Шоста фаза - це дружба. Дружба - це серйозна підготовка до (поглиблення) любові.

7. Сьома фаза - це (повноцінна) любов.

До (осягнення) Любові йдуть все життя. Любові навчаються через різні життєві ситуації, причому в довгострокових, близьких стосунках. Любов - це не те, що звалюється раптово нам на голову, до розкриття любові ми визріваємо, відмовляючись від егоїзму всередині себе.

Батьків ми вибираємо? Ні, ми любимо тих, хто нам дісталися. Братів і сестер ми вибираємо?
Ні, ми вміємо любити тих, кого нам Бог послав.
Кого ми обираємо, це свого чоловіка або дружину.
Потім до нас приходять діти. Їх хіба ми вибираємо? Ні, ми любимо тих, кого нам Бог послав, потім діти приводять своїх невісток чи женихів. Їх ми вибираємо?
Ні, нам треба терпіти і любити, кого нам Бог послав, розширювати своє серце і цінувати тих, хто поруч з нами.

Тому тим, що збираються розлучатися, для початку треба познайомитися один з одним, потім подружитися, а потім вже полюбити один одного. Більшість пар сприймають це скептично, але це те, як ми живемо.

До тих пір поки ми будемо думати, що любов - "це зефір у шоколаді", ми не зрозуміємо, що таке любов.

Любов подібна шести смакам, в якій є і солодкий смак і солоний, і терпкий, і в'язкий, і гострий, і навіть гіркий.

Ми не повинні вимагати щось від інших, ми просто повинні бути віддані нашій любові. Відданість - це головна якість любові.

Якщо у вас "закінчилася любов", будьте впевнені - вона ще не "починалася".
....................................................

(Отже, і далі, будуть викладатися ряд банальних і не надто порад, які мали би змусити цей простір кружляти навкруг вас, а не навпаки...)

"цьом" - "цьйом", "цьомнути" - "цьйомнути", "цьомнутий" - "цьйомнутий" ....)

Тобто, самі нові слова ще не придумані чи придумані, але ще не розрослися "кущем" - і до них пишуться пояснення, чи ці слова "кущаться" - нижче.

При складанні пояснень, а за цим - і формуванні нових слів, можна опиратися на різне, напевно, на основні етапи, основні різновиди, основні стани, так?

• А це і ОС, АС, і ВС ... і ТС (традиційний) :)? Де "С" - "секс", а інші букви - перші букви відповідних "технічних" назв.
Себто - кореневі звуки обрані, тепер можна "кущити" :)

• "Ос", або ж "Со" - "сос", ....
"В нас із нею стався бентежно раптовий "ос..."? )

до "Ос", певно, символьно, найбільш підходить поєднання двох трикутників (символів чоловіка - трикутник, що вершиною вниз, і жінки, що вершиною вгору) І><І ? Що, в певному сенсі, схоже на клепсидру? Клепсидру пристрасті?

• "Вс", або "Св" - найкраще відомий "високий", швидше мрійний, але різне буває? словом, від лат. vagina — піхва, футляр, грец. κόλπος — лоно)....
"Спершу ми з нею опанували зважені за місцем і часом, вишукані поїздки суто есве класом, інше вимагало стандартного захисту її ослабленого сучасним життям організму, що було важко поєднати в делікатні форми безперервного процесу. Доки ми не придумали як..." )
.......

• "Ас" - ну, по-перше, новий сенсовий подих здобуває слово "Ас", а при ньому і "асистентка", і навіть "асистент"... )
.........

• "Тс" - той самий (можливо вкрай традиційний), коли хотілося як краще, а вийшло, як завше? Той самий, задавлений присутністю чималої родини поруч - "тсссс"...
Таке лічиться тільки вправним коханцем, який спочатку навчить поцілунками розмикати намертво стиснуті губи...
.....

• Можна створити і окремі лінію в кожному із "ос","вс","ас"...
Наприклад,
"69" - ....

• Цікавою для дослідження виглядає відстань між сторонами -
- зміна відстаней (динаміка)...

- назви основних дистанцій (статика)...

• Фази і стани душевно-духовні
-

• Фази і стани тілесні
-
(Далі буде)

Сподіваюся, вам є що підказати...




Наприклад,

• Синонімічні ряди

- Кохатися (, ЛЮБИ́ТИСЯ, ЛИЦЯ́ТИСЯ діал., НА́ВИДІТИСЯ діал., ЛЮБУВА́ТИСЯ діал. - Док.: покоха́тися, полюби́тися) - що ще...
................................................

- Любощі
а) КОХА́ННЯ (глибока сердечна прихильність до особи іншої статі), ЛЮБО́В, ПОЧУТТЯ́, ЗАКОХА́ННЯ розм., ЛЮ́БОЩІ, ЛЮ́БІСТЬ розм., УПОДО́БА [ВПОДО́БА] діал., ЛЮБВА́ [ЛЮБА́] діал., МИ́ЛІСТЬ заст.; ПРИ́СТРАСТЬ, ЖАГА́ ....................................................................
б)ЛЮБО́В (любовні стосунки), ЛЮ́БОЩІ мн., ЛЮ́БІСТЬ рідше, РОМА́Н розм., ФІ́ГЛІ-МІ́ГЛІ мн., розм., ШУ́РИ-МУ́РИ мн., розм., АМУ́РИ мн., розм. заст., РОМА́НС....................................................
...............................................................
в)ЛЮ́БОЩІ мн. (прояви ніжності, кохання), ПЕ́СТОЩІ мн., МИЛУВА́ННЯ фольк., розм., ЖА́ЛУВАННЯ .....................................
......................................

Пестити ВИРО́ЩУВАТИ (дбайливо доглядаючи, сприяти ростові кого-, чого-небудь), РОЗВО́ДИТИ, КУЛЬТИВУВА́ТИ, РОСТИ́ТИ, ВИХО́ДЖУВАТИ, ЗРО́ЩУВАТИ, ВИРОСТА́ТИ рідше, ВИРОЩА́ТИ рідко, ВИКО́ХУВАТИ, ПЛЕКА́ТИ, ПЕ́СТИ́ТИ, КОХА́ТИ, ПЕ́СТУВАТИ, ЛЕЛІ́ЯТИ, ВІДКО́ХУВАТИ рідше, РОЗКО́ХУВАТИ розм. (з любов'ю вирощувати); ВИГОДО́ВУВАТИ, ВИХО́ВУВАТИ (про істоти); СПОВИВА́ТИ (про людину). - Док.: ви́ростити, розвести́, ви́ходити, зрости́ти, ви́кохати, ви́плекати, ви́пестити, ви́пестувати, накоха́ти, відкоха́ти, розкоха́ти, ви́глядіти, ви́годувати, ви́ховати, ви́няньчити,
ГОЛУ́БИТИ, ПРИГОЛУ́БЛЮВАТИ, НІ́ЖИТИ, МИЛУВА́ТИ фольк., ЛЮБУВА́ТИ розм., ПРИЛА́СКУВАТИ рідше; ЛА́ЩИТИ, ПРИЛА́ЩУВАТИ................................................ ......................

Передчуття ПЕРЕДЧУВА́ННЯ, ВІДЧУТТЯ́ рідше, ПРЕЧУТТЯ́ заст., поет., ПРОЧУТТЯ́ діал., ПРОЧУВА́ННЯ................................
............................................................

Мої скромні спостереження за життям сайту дозволяють зауважити, що на одного автора припадає дещо більше активних авторок, ніж три. Якщо виключити з числа авторів тих, що явно перебувають в не кращій інтелектуальній, вже не кажучи про фізичну, формі, то співвідношення може стати вже зовсім трагічним. Але ця статистика, звичайно, ж абсолютна таємниця, тому, колегія присяжних, і судді, можуть на неї не зважати...
Напевно винні і адміністратори, які не пропускають на ПМ просто мачо, яким інтелект особливо не заважає, так?
Тож ситуація близька до критичної, молодих красунь все більше, а енергетично привабливих янь все менше.
Тож пропоную всім адекватним янь-авторам дати почесний титул Султана, сто мільйонів доларів і невеличке нафтогазове родовище, аби якось компенсувати барвистий гаремчик із красунь-поеток, яким так потрібен ласкавий догляд...

Онтогенез. Формула: Тимчасове буття тут - Віра і любов - Творчість - Мистецтво - Життя вічне (подальше).

Лише "для тих, хто дивиться вгору" *

---

_{Публікації на тему:}

---

• Мистецький філогенез, у т.ч. і в Поезії

---

Що спочатку?

Любов і Віра
Віра і Любов у нас від початку.
Тільки Віру можемо втратити, а Любов не відкрити у своїй сутності.
Дві божественні іскринки, що можуть розгорітися лише від зростання нашої сутності. Тут і зв'язок онтогенезу із філогенезом, особистісного і суспільного, можливого і дійсного...
Але ці іскринки - і "початок", і "кінець". А посередині позитив творчого життя. Або ж його відсутність, негатив заперечень, що зруйнує дане від Початку, і унеможливить перехід від земного до опісля земного.
„Люби ближнього, як самого себе...” Безумовно цього достатньо, якщо присутня в тобі Віра, і тобі відкрилася Любов. Бо це універсальний ключ від Основи Основ. Та полюбити (не покохати, не "влюбиться") можливо лише в результаті доброчинної діяльності єства, себто - діяльної людяності. Навіть найменші її прояви приведуть до потрібного результату - усвідомленого, поступового розкриття в собі отої Любові. Що, на жаль, може так ніколи і не проявитися без відповідної ситуації, яку ще потрібно створити, і доброчинно. :)
Отже, якщо присутня в тобі Віра, і камінчик до камінчика - в напрямку Віри, "на добро" складається, то прийде до тебе, до нього, до мене і любов. І заповнить серце, і стискатимуть зусібіч те серце пристрасті - та любов порятує від різних неприємностей. І це вже є і творчість і мистецтво.
Якщо ж є сумніви щодо себе (своєї Віри), можна зайнятися трохи аналізом-самоаналізом у напрямку Віри, і це буде творчістю.
Тим більше, що надихнутий читанням новітньої мистецької критики, хочеш і собі (і в собі) „відкрити яку-небудь Америку”. А чому би й ні, якщо вона вже в тобі існує у вигляді невідомого тобі Вищого Призвання свого, якщо можна істотно зуміти-спробувати спростити важку мандрівку-розвідку до майже непристойної лаконічності за рахунок довіри мудрим вчителям від твоєї Віри. :)

Творчість і мистецтво.
Отже ти вже живеш із Вірою, і розвиваєш своє вміння любити. Це і є твоїм творчим процесом. А відповіді, які в результаті цього процесу приходять, в тому числі і у вигляді плодів - є твоїм мистецтвом. Індивідуальні творчі процеси і індивідуальні мистецькі здобутки можна розглядати і узагальнено, як узагальнено можна складати із індивідуумів нації, і народи, етноси і субетноси, і людство в цілому. Але, зрозуміло, найголовніше - це кожен із нас. І кожен віддуватиметься за вчинене чи не вчинене ним самостійно.

Універсальний ключ і людське мистецтво.

Далі, сентенції по пунктах :)

1. Попри всі божественні чесноти нам дана тільки тимчасовість буття на Землі.
2. Буття на Землі - це таки наша діяльність тут.
3. Ми призвані сюди для діяльності (собі во благо).
4. Утім, зрозуміло, що не всяка наша діяльність є творчістю, і тільки діяльність Творця – не викликатиме сумнівів, а наша вимагає оцих самих сумнівів.
5. Отже, позитивом - нашою творчістю - є тільки та діяльність, в процесі якої додається добра, - як поступу упорядкування з Вірою, і Любов'ю нашого внутрішнього світу, котрий ми творимо подібно Творцеві, що сотворив усе і призвав нас зробити щось схоже зі світом нашого "я" - себто створити себе, знайти себе.
6. Що таке "добро", як еталон всіх цінностей, - читаймо на початку Біблії, у сотворіннях Господніх.
7. Утім, не всяка наша творча діяльність відразу є мистецтвом, бо не все нами здійснене, навіть з найкращими помислами, відразу стає тим, що не зменшує вічність, - достатнім для подальшого розвитку Живого ( в нас і за межами нас).
8. Мистецтвом є динаміка в ряді знайдених відповідей, якість ваших плодів, те, ваше добро, яке служить розвитку Живого, додає енергії Живого, розкриває вашу Любов. Це те, що в кінці вашого шляху зафіксує вас як явище, непідвладне часу. Це те, що протилежне ентропії тілесного світу, те, що не вмирає.
9. Тому Мистецьким процесом, насправді, є не відображення, відбиття діянь, віддзеркалення Живого у тілесному світі, а власне приріст Живого у Живому. Зрозуміло, що таке можливо лише в напрямку своєї Віри, а отже і згідно Промислу Божому.
10. Результатом Мистецтва є осягання-досягання своєї ідеальної Особистості, тобто максимальної відповідності задуму Творця, і продовження подальшого буття такої Особистості - Митця, згідно набутої якості.
11. Все найважливіші здобутки йдуть далі з Митцем. Земна проекція, земні сліди митця важливі, але вони є тлінними настільки, наскільки виходять за межі Божественних. Тобто земні сліди митця в ідеалі мали би бути у слідах Господніх. Тоді вони й тут незнищенні.

Деякі можливі похідні:)
• Там де Митець, там і його Мистецтво.
• Митцем можна стати у ході будь-якої доброчинної діяльності.
• Світ Мистецтва нескінченний у всіх напрямках особистих шляхів зростання Живого (до Віри).
• Так звані шедеври світового мистецтва - архітектури, малярства, літератури, інших напрямків людської діяльності - є тільки відбитками істинного Мистецтва, проекціями істинного на те чи інше земне тло, і самі по собі такі шедеври є тільки супутніми Мистецтву явищами. Хоча більшість із артефактів так званого мистецтва - жодного стосунку до мистецтва може і не мати.
• Діяльність може бути як творчою, так і іншою. Інша діяльність, що не акцентована на добро, теж може мати свої крайні, чи екстремальні прояви. Ці прояви можуть складати собою і антимистецтво, і антикультуру, з характерними ознаками ставленням до Живого – від байдужості аж до активної руйнації Живого.
• Добро і зло, не явища на одному рівні, між ними немає кордонів, а отже і боротьби. У світі Божому немає зла, окрім стану сутностей, що, відкинувши Віру, і користуючись отриманою Свободою керувати своїм буттям, йдуть шляхом самознищення, втрати людяності, а отже і подібності до Творця.
• Руйнація тілесна - неминуча (ентропія), руйнація особистісна - не бажана, далеко не обов'язкова трагедія. Хоча "Багато званих - мало обраних" - на жаль, не всі зійдуться в Образі і в Подібності. Але все таки у наших руках - ми самі лише можемо відмовитися прийти туди, куди нас кличе Творець. :(
• В основі нашої доброчинної діяльності лежить розкриття, утвердження своєї віри. Вибір земних інститутів віри немає вирішального значення - якщо вибір не суперечить любові у серці.
• Вибір невіри, атеїзму - відкриває ентропії (руйнації) духовний світ особистості (знищує характерні форми і сили нашого "я"), і не завжди в кінці живих залишків достатньо для подальшої життєздатності власноруч позбавленої еталонів сутності.
• Віра за допомогою творчої діяльності і формує мистецьке явище Людини, самооцінку якій постійно дає Любов. Людина, як явище, остаточно формується за межами матеріального світу. Старість поступово віддаляє єство від земних реалій, аж поки не відриває остаточно всі зв'язки духовного і душевного із формальним. Осягнута Віра переходить у нову якість, а якість у глибшу, подальшу Віру, як подальшу дорогу.
• "Кінцеве" явище мистецького процесу для людської Особистості - природний вихід за межі Божественної Опіки Цього Світу, що значить визрівання.
• Станете як Боги, природний результат безустанного особистісного мистецького процесу, в результаті якого кожен має змогу зайняти своє гармонійне місце у зростаючому у безкінечність Житті. Як, скажімо, займають електрони свої орбіти навколо атомних ядер. :)
• І це лише початок :)

Шановні колеги, зрозуміло, що просто так сваритися на поетичні, літературні теми не вельми цікаво.
Тому вношу пропозицію.

Для набуття ваги нашого дійства потрібно було би утворити справжній призовий фонд, зібравши на хорошу справу хто скільки вважає за потрібне.
Право голосу у відкритому голосуванні мають редактори "Майстерень" і меценати (що долучилися до формування призового фонду сумою не меншою за 100$ на рік ?)

Визначення кращих наших поетів відбувається щопівроку. І для покращення ситуації із критикою-аналітикою - одну премію потрібно було б давати і поетичному аналітику?
При чому, для критиків зняти обмеження у можливій кількості перемог?
Отже:
- 2-3 переможці у царині поезії,
- 1 переможець у царині критики-аналітики (творчості авторів "Майстерень"),
- 1 переможець у царині художньої прози.


Які будуть зауваження та пропозиції?

Так вже сталося, що перечитуючи книжку Г.А. Клодта "Повість про моїх предків" - про знаменитого Петербурзького скульптора барона Петра Карловича Клодта фон Юргенсбурга (автора багатьох геніальних робіт, одна із яких "Володимир Хреститель" у Києві) і його нащадків - з легкої руки моєї дружини Марії, яка належить до його рідні, надибав я на цікавий розділ "Офорт Шевченка". І так, як все написане там видалося з багатьох причин цікавим, то я набрався терпіння і переніс зазначені матеріали на електронні поля "Укранету", прошу пані та панове Вашої уваги.

Г.А. Клодт "Повість про моїх предків"
(Фрагмент)
V. ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ ОФОРТ.
"... В кінці липня 1857 року в Новопетровський форт надійшов папір із наказом відпустити на волю Тараса Шевченка. До цієї події добру свою руку приклав граф Федір Петрович Толстой - можна сказати витягнув Шевченка з кайданів, вибив дозвіл на його проживання спочатку в Нижньому Новгороді, а, пізніше, і в Петербурзі. Офіційно віце-президент Академії мистецтв клопотався не за великого поета - за художника, викупленого свого часу у поміщика Енгельгарда не ким-небудь, а художниками. Хоча і мав до тієї святої справи відношення Жуковський, та все ж головну роль тут зіграв Карл Брюллов, чиїм учнем став молодий Шевченко.
Тарас Григорович повернувся із заслання знаменитістю. Багато хто шукав зустрічі з ним. Земляки, що проживали в столиці, вшановували його і нахвалювали. І закрутився він у Петербурзькому вихорі. Щодня кудись поспішав, жадав усіх бачити, зі всіма обідав і вечеряв, і багато, з такої причини, пив. Знаючи про це, Петро Карлович (Клодт) хитав головою: "Ну хоча би хто-небудь зупинив. Бо ж пропаде." Навіть якось при нагоді виказав віце-президенту (Академії):
- Ти, Федоре Петровичу, зайняв би Тараса ділом. Йому пусті люди голову морочать.
А той, мудрий дідуган, йому у відповідь:
- Ех, не відаємо ми, що то таке тюрма і солдатчина. І не відаємо тому, що є воля. Перебіситься... Проте я його Йордану (Йордан Федір Іванович – художник -гравер, професор викладав в Академії різьбову гравюру і офорт) довірю. Ти правий, звичайно, правий.
- Кланяйтеся від мене графинюшці. Вона, здається, влаштовує на честь вільного Тараса бенкети.
- Які там бенкети! Тебе ж бо кликали, не йдеш.
- А я дифірамбів не вмію співати.
- А він (Тарас Григорович) сам до тебе не заходив?
- Тільки кроки його відлунюють та й всілякі там шу-шу-шу.
- Я йому скажу, що хочеш бачити.
- Як знаєш.
Ця розмова відбувалася в кінці квітня 1858 року. Через декілька днів Шевченко дійсно завітав до Петра Карловича і застав його за сніданком.
- Пробачте Тарасе Григоровичу, а я би вас, зустрівши, і не впізнав. Сідайте чаювати. Казали мені, що ви в дуже гарній бороді повернулися.
- Та ось і наказали збрити - наглядове начальство бородатим не довіряє. А козацькі вуса залишив для гарного фасону.
- Ну що ж, я радий вас бачити. Що поробляєте?
- Збираюся брати у Йордана уроки.
- Ви ж бо раніше офортом займалися, і не без успіху.
- Нині до смаку аквантина... А у вас що новенького, Петре Карловичу? Кажуть, пам'ятник "Незручнозабутньому" ставите ("Неудобозабываемый Тормоз" - прозвисько Миколи I, яке дав йому Герцен).
- Я би вам показав, але боюся, неприємно буде.
- О! Мене отакою символікою нині не візьмеш. Показуйте. Вони зайшли до майстерні. Шевченко деякий час постояв, заклавши руки за спину, побіля моделі пам'ятника Миколі I.
Затим весело мовив:
- Прекрасна лошадяка!.. З "тормозом"...
І відразу почав збиратися. Напевно пригадав, що кудись йому потрібно ще бігти і з кимось побачитися...

Нарешті петербурзькі пристрасті довкола Шевченка стихли і він зайнявся любою справою. Петро Карлович бачив виконані ним, впевнені за штрихом, офортні портрети Бруні та Толстого, але особливо йому припав до смаку офортний автопортрет. В академії, швидкій на гучну прозву, вже називали його Руським Рембрандтом, а потім дали звання академіка-гравера.

Минув рік із дня смерті Юліани Іванівни (дружини Петра Карловича Клодта). Листопад (1860 року), як і зазвичай, видався сирим і холодним. Петро Карлович самотньо сидів у своїй величезній неопалюваній майстерні. Раптом там, нагорі, рипнули двері. І ось уже біжить сходами донизу крилата людина. Здалося навіть, що розвіваються і його вуса.
- Добридень, пане бароне Петре Карловичу!
- Здрастуйте, Тарасе Григоровичу! Як завжди все поспішаєте кудись?
- Ще й як поспішаю! Поспішаю жити, працювати поспішаю.
Шевченко присів на табурет і важко віддихувався, чіпаючи на груди свою крилатку.
- Що з вами?
- Болить. Я ж бо гадав, залишилося все там, по той бік, а ні, із собою своє тягну... Ось папір приніс, буду вас малювати.
- Вибрали час! Який ж бо я зараз...
- Я вас, Петре Карловичу, утішити в горі вашому не зумію. Та і вам це без потреби. Одначе лик ваш нинішній мені подобається своєю духовністю. У нім усе ваше життя, точно так, як на обличчі графа Федора Петровича є апостольство. Ви сидіть, будь-ласка, не звертайте на мене уваги.
Він почав малювати, спершу на одному листі, затим на іншому, потім на третьому, і все розповідав:
- Я, Петре Карловичу, прошу пробачення за одкровення, коли до столиці приїхав, ніби з ланцюга зірвався. До Літнього саду ходив на вашого Крилова дивитися, і ох як він мені не сподобався! Я очікував величчя того старого побачити і сварив вас бідним бароном, який тої величності не зрозумів. Спробуйте посидіти у Мангишлаку хоча би п’ять років, іще не те заспіваєте...
А нині каюся перед вами, бо мудрість вища за величність, а ваш робочий сюртук красивіший світського жупана. Мені небагато часу було потрібно, щоби це осягнути не тільки у відношенні до вас, Петре Карловичу, а й взагалі, так, у повному, можна сказати, обсязі. Я вас забавляю, а відгуку в очах ваших не бачу. Ні образи, ні задоволення. Ви мене не бачите і не чуєте...
- Я вас бачу і чую, (а порожнеча) бо змучився бути самотнім. Я від усього, здається, втомився, люб’язний Тарасе Григоровичу.
- Якщо ви в мене таким вийдете, то це буде моїм досягненням. Я витравлю хороший портрет і вам подарую перший відтиск із благоговінням...
Він ухопився рукою за серце, похитав головою і сказав:
- Не можу... Рука чужа. Нахвалився, а зробити нічого не зробив. Певно іншим разом.
- Може Тарасе Григоровичу, я вам допоможу?
- Чим же?
- Ідемо ж бо тихенько-легенько до мене нагору. Я вам дещо покажу.
Вони зачали підійматися, відпочиваючи через дві сходинки на третій. Підйом був крутий і вів прямо до кабінету.
Коли нарешті дійшли барон сказав:
- Сідайте, Тарасе Григоровичу, віддихайтеся, а я вам зараз покажу, що обіцяв.
Він витяг із комоду, що прислуговував йому замість секретера, достатньо великого розміру фотографію і вручив її Шевченку.
- Прошу. Нещодавно мене таким чином зобразив племінник, за допомогою ящика, який зветься світловою камерою чи чимось в цьому дусі. Одначе схожий і дуже. Якщо ви поєднаєте те, що робили сьогодні з цим, у вас вийде.
- Я вам вдячний, пане бароне, Петре Карловичу. Це і справді мені допоможе. Але ось про що я думаю: як би цей, як ви мовили, ящик, не забрав у нас, художників, останній кусень хліба. Чув, що в Італії з-за цього самого світлопису багато портретистів залишилися без роботи.
- Можливо. Але живу руку, проте нічим замінити не вдасться. Залишайтеся обідати Тарасе Григоровичу!
Не їм, не п’ю. Прощавайте, Петре Карловичу!

Шевченко довго не з'являвся. І тільки в кінці січня наступного року (1961 від Р.Х.) приніс офортний відтиск. Петро Карлович, як сліпий, провів по ньому пальцями і відчув шорстку поверхню засохлої фарби. Примітив дзеркально перевернутий підпис "Т. Шевченко. 1861" і потім тільки зауважив себе.
- Це і справді ваша удача, Тарасе Григоровичу. І відтиск чудовий. Я вам щиро вдячний. Минулого разу ви справедливо підмітили: правда - вона вище за все. Бажаю вам на майбутнє завжди залишатися самим собою.
- Дайте я вас обійму, бароне Петре Карловичу, якщо дозволите.
Живіть довго!...
Коли Шевченко пішов, Петро Карлович деякий час роздумував, - "До чого він це сказав? Навіщо?"
Не проминуло і двох місяців, як Тарас Григорович Шевченко помер...

(Матеріал перекладений і опубл. у 2000 р)

Так, як у всіх явищах є своя первинна ідея, то я спробував її відшукати і зрозуміти щодо відомого мистецького напрямку Постмодернізму. Думаю, що надибані мною, і представлені вам матеріали, являють собою достатнє наближення до істини.

Історія виникнення.

Постмодернізм з'явився у результаті заперечення заперечення. Свого часу модернізм відкинув класичне, академічне мистецтво і звернувся до нових художніх ідей та форм, натомість часто по суті не створюючи нічого життєздатного. Зрештою, саме відірваність широко поширеного модернізму від життя і призвела до необхідності і виникнення нового етапу художнього розвитку у вигляді постмодернізму, що проголосив повернення до попередніх домодерністських форм і стилів, але на новому рівні осягнутої свободи. Термін цей (постмодернізм) з'являється в період Першої світової війни в праці Р. Панвіца "Криза європейської культури" (1914). В 1934 р. у своїй книзі "Антологія іспанської й латиноамериканської поезії" літературознавець Ф. ДЕ Оніс застосовує його для позначення реакції на модернізм. Одначе в естетиці термін цей на той час не приживається. В 1947 році А. Г.,О. Тойнбі в книзі "Вивчення історії" надає йому культурологічного змісту: постмодернізм символізує кінець західного панування в релігії та культурі. Американський теолог X.Кокс у своїх працях початку 70- х років, присвячених проблемам релігії в Латинській Америці, широко користується поняттям "постмодерністська теологія". Утім, свою популярність термін "постмодернізм" знайшов завдяки Ч. Дженксові. У книзі "Мова архітектури постмодернізму" він відзначав, що хоча саме це слово й застосовувалося в американській літературній критиці 70- х років для позначення ультрамодерністських літературних експериментів, автор додав йому принципово інший зміст . Постмодернізм означав відхід від екстремізму й нігілізму неоавангарду , часткове повернення до традицій, акцент на комунікативній ролі архітектури. Обґрунтовуючи свій антираціоналізм, антифункціоналізм і антиконструктивізм у підході до архітектури, Ч. Дженкс наполягав на домінанті створення в ній естетизованого артефакту.
Виникнувши, як художнє явище в США, спочатку у візуальних видах мистецтва — архітектурі, скульптурі, живопису , а також дизайні , відеокліпах, — постмодернізм стрімко поширився в літературі і музиці. Прикро, що його теоретичне осмислення трохи запізнилося.
Думаю, до сьогоднішнього дня вдалої ПМ теорії, яка би охоплювала і пояснювала вдалу практику тих чи інших митців, і, в першу чергу, немодерністської ПМ літератури, світу ще не явлено.

Характерні риси

Сформувавшись в епоху переваги інформаційних і комунікаційних технологій, постмодернізм несе на собі карб плюралізму й терпимості, що в художній творчості вилилися в еклектизм. Його характерною рисою стало об'єднання в рамках одного твору і стилів, і образних мотивів, і прийомів , запозичених із арсеналу різних епох, регіонів і субкультур. Художники використовують алегоричну мову класики, бароко, символіку древніх культур. Твори постмодерністів являють собою також і ігровий простір, у якім відбувається вільний рух змістів. І означення „вільний”, тут явно тяжіє до божественного атрибуту Свободи, а не до безладдя та хаосу. Але, варто зауважити, що включаючи у свою орбіту досвід світової художньої культури, справжні постмодернисти роблять це не шляхом жарту, гротеску, пародії, а використовуючи прийоми художнього цитування, колажу, повторення – намагаються стати більшим автором, аніж автори оригіналів.
Де запозичення відбувається із приниженою вартістю новостворених текстів, написаних на основі більш вартісних оригіналів – там, безумовно, немає і жодного натяку на справжній постмодернізм і, зрозуміло, й на мистецтво.

Ідучи по шляху вільного запозичення з різних художніх систем, постмодернізм як би зрівнює їх, створюючи єдиний світовий культурний простір. Виниклий як антитеза модернізму, відкритому для розуміння лише деяким вибраним, постмодернізм, тими чи іншими шляхами, часто нібито у грайливій формі, дає можливість нівелювати відстані між масовим і елітарним споживачем мистецтва. Себто, протягує нам руку для подальшого духовного і розумового зростання.

Деякі поетичні адекватності напрямку у роботі відповідної рубрики Постмодернізму >>>

На останок про суттєву різницю між "постмодернізмом" та "постмодерном". Обов'язково потрібно зважати на те, що модернізм та модерн - це різні поняття. Відповідно і     п о с т м о д е р н і з м     та     п о с т м о д е р н - також.
П о с т м о д е р н і з м   апелює до важливості класичного розуміння, а ось   п о с т м о д е р н   займається проблемами подальшого (в контексті "модерну") поширення свободи у "нематеріальній" сфері. І   с в о б о д а     тут, зрозуміло, поняття класичне, себто один із атрибутів Творця.

"Omnia mutantur, nihil interit".

РОЗДУМИ

^{Спроба увиразнення характерних етично-естетичних стильових творчих стосунків особистостей з божественною природою Життя
(Матеріали на стадії доопрацювання)}
I. Нічого нового?
Щодо онтогенезу - див. "Мистецтво – це насправді зовсім інше?" >>>.

     Цікаво, що для більшості, як фахівців, так і любителів, Поезія нині видається чимось безкінечно заплутаним, і вкрай еклектичним, "вавилонським стовпотворінням" усього, що завгодно, навіть у творчих світах від одного автора, який, як отой сказав, давно вже, буцімто, і вмер.
І час від часу проголошується про чергову смерть того чи того явища, зникнення тих чи тих констант, і взагалі - попереду суцільний апокаліпсис, тож нічого і розвивати і розвиватися. :(
До того ж у більшості наших авторів немає жодних сумнівів у відсутності чітких критеріїв, за якими їх та їхню творчість можна якось порівнювати, порахувати, оцінювати.
Але все це, як на мене, дещо не так, як і інша, здавалося б, очевидність - мовляв, і не можливо зрозуміти, що відбувається в бездонному світі Української, чи там Світової поезії (та й мистецтва в цілому).
Чому ці висновки здаються мені поверхневими? Напевне і тому, що Поетичні ( і не тільки) Творчі плоди таки цілковита реальність (хоча ці плоди є швидше Слідами справжньої Творчості, Доброчинної праці над тим, що не вмирає), а тому не можуть не піддаватися формальній та сутнісній класифікації, хоча і з потребою зважати на рівні існування того чи того явища. Звичайно, кордони між першим та другим часто не є такими вже очевидними, та обидві описують один предмет – живого, - і для цієї спроби дослідження, безумовно, надважливі.

Отож, якщо із привабливістю - "зовнішніми" ознаками - на початку шляху дещо простіше, - береш визнаних світових майстрів і „формально” вчишся, опираєшся при цьому на традицію свого народу, на константи і гармонію рідної мови, на красу інших мов, то із корисністю, зі змістом, - важче. Але так, чи інакше, для глузду корисними вважаються більш-менш цілісні концепції світобачення, створені не одним десятком поколінь справді визначних людей, як для світу в цілому, так і в рамках своєї нації і народу. Ці концепції і мають своїм розширенням усі відомі нам філософсько-мистецькі системи (із окремим строго-кількісним фрагментом, відомим як „наука”). Звичайно, такі концепції не припиняються ні в просторі, ні в часі, і ведуть до конкретних цілей, і завжди мають своїх послідовників (свідомих чи не свідомих). І те, що нині широкі верстви цих послідовників мають вищу ступінь свободи, порівняно з минулими поколіннями "ідейних прочан", мало що значить. З одного боку, якщо багато дано, то значно важче дати тому всьому особистісний лад. А з іншого боку – тут ситуація як у юного футболіста, що розбив шибку і втікає від справедливого покарання - важливою є не швидкість руху, чи його можливі напрямки, а обсяг доступного конкретній індивідуальності простору. В даному випадку - власного, осягнутого конкретним втікачем (від нівелювання). А цього простору, наприклад, внутрішнього простору, простору нашого "я" під людським черепом, навряд чи за останню пару тисяч років стало фізично суттєво більше. Але чи тільки про цей простір йдеться. Але ми здатні розвиватися навчатися і далі навчаємося швидко сприймати уже систематизовану іншими інформацію, і робити власні кроки у непізнане.

Як це все відноситься з оцінками, зі стилями, школами?
Є такий мистецький анекдот: Два художники-корифеї зустрічаються на подіумі, і, як належне сприймаючи загальне захоплення, поміж себе перешіптуються, що третій, відсутній, таки найкращий, бо, на відміну від них, знає, що намалював...
Утім, тут якраз і хочеться сперечатись - ніхто, ніби, не знає, що достеменно в цілому намальовано. І сказати навіть більше – для мене особисто все мистецтвознавство зводиться не до того, що намальовано, але до визначення місця автора в його художній спробі . Ось це місце і піддається дуже чіткому визначенню, навіть, якщо воно в самому куточку карти, чи навіть за нею. Таке ось підозріле припущення, виходячи з якого і вивчаючи усталені мистецькі концепції, а, особливо, найбільш близькі для себе - можна спробувати знаходити себе у обсягах, які успадкували і спадкуємо від мистецького і немистецького світів...

І.І Загальна проблематика критичного аналізу :)

Якщо говорити максимально серйозно, то окрім відомих напрямків критичного аналізу потрібно ввести ще рівні для них. Це я і до того, що на одному рівні, скажімо, паралельні лінії не перетинаються, а на іншому - перетинаються.
Що на одному рівні відбувається одне (в ідеалі) творче життя, а на інших - інше, можливо, більш творче, хоча і "перетинаються"...
Якщо брати, насправді, абсолютно "ірраціональне" для переважної більшості хомо явище Творінь Господніх, бо ж наше щоденне "творче" життя категорично за межами цієї "ірраціональності" (яка насправді раціональність), як і наукове, і суспільне життя, то виникає ряд надсерйозних питань, достатньо "ірраціональних" до нашого способу суспільного життя. Ці питання мали би бути апріорі покладені до витоків будь-якої критичної думки, але не можуть бути покладені, так як ми живемо, на нашу думку "раціонально", а питання "ірраціональні"...
Зауважте, жодна особа, що всерйоз займається критичним аналізом, публічно не поставить питання - з чим прийде той чи той автор, а з ним і читач на Божий Суд, бо це ніби "ірраціонально".
Як формується дух і душа в творчому процесі, які фундаментальні рівні проходить людська сутність, допоки дух і душа (в ідеалі) визрівають, і можуть явити якісну цілісність очам Божим, бо це ніби теж вкрай "ірраціонально".
І т.д.
А що тоді оце "раціональне"???
Виходить, не Божественне, а суспільна оцінка - грошима, славою, і т.д.? Тобто те, що вкрай нестійке, що підвладне ентропії, що умаляється вічністю...
Чесний і фаховий критик, скажете ви, мав би бути незалежним від загально суспільних оман, так? І не обманювати і не обманюватись самому?

Але в такому випадку, "ірраціональний", як і Бог, критик, мав би, як і Бог, мовчати? :)
Та це лише на перший погляд "дивна паралель". Бо Бог не мовчить. І на чим вищому рівні, насправді, перебуває автор, тим тонше він відчуває це - що Бог не мовчить.
Тож у чому Промисел (ідеального) критика-аналітика?
Зрозуміло, рухатися рівнями (не суспільними ж!) вгору. Задля чого? Аби хоч якось бачити справжні творчі шляхи, описувати їх, допомагати тим, що внизу, і поруч...
Способи допомоги кардинально різні на різних рівнях, і якщо на найнижчих рівнях ми суть тварини, з тваринними відчуттями, то чим далі, тим більше з'являється суто людського. Аж до надтісної співпраці з вищими енергетиками за допомогою іншого чуття, яке в тваринах не розвинуте. Шість органів чуття так чи інакше гаснуть працюватиме інше, суто людське. Чи знає про цю дорогу хоча би один критик-аналітик на всю Україну?
На мою найскромнішу думку, в контексті тих припущень, які я щойно зробив - не тільки в нас із справжньою критикою-аналітикою тьма єгипетська, тьма в цілому світі?
Звичайно, до пори, до часу освічені особи можуть говорити про вироблені традиції, можуть орієнтуватися на мовні процеси, але, зважаючи, на все більшу кількість цивілізаційної енергії, яка витрачається на підтримку "раціональних" на думку споживацького суспільства явищ, - і традиції (початково, як спосіб виживання тут і переживання Суду Божого) і мова все більше відхиляються від початкових сенсових розумінь, втрачаючи фундаментальну добротність. Не даремно казав Конфуцій - "єдине чого хочу, аби словам вернули їх первинне значення.
Тож нині критик мав би авторитетно опиратися, скажімо, на абсолюти, наприклад, в латинській квазітрадиційності формули "хомо хоміні лупус ест", чи в російській "любов зла - полюбишь и козла", чи в українській... і т.д.

Словом, на цю тему можна говорити до безконечності.
Але читаючи більшість, абсолютну більшість наших авторів, особисто я не бачу їх усвідомленого руху до Божої "ірраціональності", навіть така проста річ, як прохання не плюндрувати найвище Боже творіння - людину - категорично не знаходить розуміння в авторів, наприклад, Майстерень. А ви подивіться, що з ЛЮДИНОЮ роблять наші буцімто маститі поети і письменники! - тож куди вони йдуть, звідки вийшли, і скільки бід принесуть своїм довірливим читачам, ось у чому питання...
.....................................................................


ІІ. Мистецька “карта”. Системи координат

Зрозуміло, що Мистецтво Поезії - це тільки одне із Мистецтв, властивих істоті людського типу.
Тобто, якщо творчість - доброчинний процес творення, то мистецтво - це знайдені рішення, знайдені відповіді, що як і сам процес, не мають кінця і краю, так?

А що таке людина? Чи дорівнює вона "гомо сапієнсу сапієнсу"? А якщо не дорівнює, і значить, щось більше (не дарма ж "антропос" - це "той, що глядить вгору") тоді що таке для неї Мистецтво в цілому?

Спробую розпочати з мистецтвознавства. Але не зовсім зі строго наукової сторони, швидше з огляду на традиції. Чому на традиції? А на що іще? Саме конкретні, зрозуміло що життєдайні, традиції складають певні культури, певні культури складають культурний шар нашого живого перебування, з якого росте, тягнеться до Сонця наше мистецтво, що також творить і модернізує при цьому і оцей самий культурний шар...

Не таємниця, що так чи інакше із відомими мистецтвознавчими визначеннями ситуація виглядає трохи заплутаною. А потім, ще й - з одного боку кожен дивиться на предмет досліджень у кращому випадку з певної, відомої особі, координати місцезнаходження власного "я", але здебільшого - із досить нечіткої координати місцезнаходження іншого, авторитетного для нас, "я" - особи, чи групи осіб, навколо яких ми до пори до часу кружляємо.
А з іншого боку - є ще і сам Предмет дослідження, який не тільки може займати досить обсяжну "координатну територію", але й мати багато фрагментарних "віддзеркалень", "міражів" у тих місцях, де самого цього предмета фізично немає. До всього цього "жаху" додається і відоме різноманіття поглядів щодо місцезнаходження координатних нулів, тобто початку (початків) відліку.

Але в ідеалі, якщо ж істина існує - то нулі-початки цілісного явища мали би збігатись? Якщо ж однієї істини не існує, то ніби й немає підстав вимагати у цьому питання і якоїсь класифікації? А можна, наприклад, припустити, що головна, "небесна" істина має не одну проекцію на "площину" нашого існування, скажімо, у залежності на що саме проектуємо. І тоді можна собі вибирати, близьке до душі.
Але це не стосується поезії, яка завжди небесна, а, скажімо, більшої частини прози, так?

Тож, начебто цілком очевидним є існування в нашому українському, європейському, світовому середовищі двох основних координатних систем - "Правої" і "Лівої", скажімо, "Консервативної" і "Модерністської" ?
Одна, ніби, традиційна, класична - де за "нуль" початку відліку береться безсумнівний факт сотворіння Вищим Законом, Творцем явища Людини, як особистості. Ця, "консервативна" система, має начебто унікальну властивість збігу індивідуальних і колективних "нулів". Тобто, онтогенез і філогенез природно поєднуються фактом сотворіння. Тоді й осі Х, Y, Z мали би бути вельми традиційними. Чи не найкраще підійшли би Божественні атрибути - Любові, Свободи, Творчості, так? Часового виміру немає - натомість є Інша Річ - Духовна+Душевна, так? Вважатимемо, що поєднання - "Духовна+Душевна" - і складає явище нашої непересічної сутності.

Рух "вперед" в такій системі - це, в першу чергу, напевно, приростання і Духом, і Душею, Життям в напрямку до Творця. Рух у "від'ємні координати" – руйнуванням особистості, зменшення Живого розміру особи. І, головне, напевно, що тут немає суто суспільних цінностей. Що Система - строго індивідуальна, чи середньо-статистично індивідуальна (для можливих мистецтвознавчих узагальнень).
І, як на мене, схоже, саме в цій "Консервативній" системі і знаходяться мистецькі відповіді і рішення, як наслідки авторського доброчинства з осягнутими (певного рівня досконалості копіями божественного інструментарію) художніми методами, напрямками, стилями, бо саме ця система лише і є Життям, і яке ж Мистецтво без Життя? Що не вмаляється часом?

Але якщо все так, то чи можливе реальне існування іншої, альтернативної системи - "лівої", чи там "модерністської"?

Якщо можливо, то, як на мене, лише в одному випадку. Якщо модернізм (з будь-якою хитрою назвою) - це не щось окреме, а лише етап (вдалої чи не вдалої спроби оновлення) для тої чи тої "консервативної", безсмертної в цілому гілки доброчинного існування в творчості. Тобто, починаючи із традиції, ми у найкращому випадку приходимо до її, цієї традиції, продовження, щасливо знайденого нами в результаті креативності заперечення. Так класика стає неокласикою, бароко - необароко, реалізм - неореалізмом, і т.д. Але тоді зовсім і не йдеться про альтернативну систему, хіба що про уточнення основної, і єдиної?

Отже, якщо вважати доброчинне перебування особистості у такій Вищій, Божественній, координатній системі Мистецьким, то в залежності від області перебування (координат X, Y, Z) і духовно-душевного розміру особистості - отримуємо і певні мистецькі узагальнення, систематичності. І „рухатись” із однієї в іншу можна, змінюючи оці вищезазначені координати X, Y, Z + Д (духовний + душевний) виміри. Зрозуміло, що такий рух виглядає правдивим тільки у сенсі становлення особистості творця? Що, напевно, значить – кожен творець ледь не назавжди ідеально приписаний тільки до своєї, найбільш характерної його призванню області мистецьких звершень? Чи не в цьому підтвердження ідеї завчасного Вищого Призначення для кожного з нас? Існування себе ідеального, можливість досягнення чого і є нашою, людською Свободою?

Але ще ж є і інформаційні потоки, з якими співпрацює автор, та й взагалі, кожна людська особистість - логос і містерія, означені словом вузли логічного сприйняття і цілісність відчутого символу, картинки в цілому. Чоловіче і жіноче начало, так?

Я вважаю, що цілком доречно було би припустити, що саме в осягненні Логосу і Образу (символу) вирізняються відомі нам узагальнені мистецькі напрямки доброчинної діяльності людини, себто творчості.

З основним акцентом на Логос буяє натуралізм, раціоналізм, реалізм-неореалізм, класицизм-неокласицизм, романтизм-неоромантизм, сентименталізм-неосентименталізм ..., хоча, ясно, що будь-який із цих напрямків активно послуговується і символічною "складовою", але головне русло проходить таки територією чітко означених явищ, образів, подій, принаймні, доки не торкається нових обріїв, ще неозначених образів, явищ і подій.
Але є ще й інформаційний потік символізму, що дарує і досвід і знання іншим чином, аніж Логос. І хоча про окреме існування Логосного і Символьного говорити не можна, але, наприклад, вся іконографія, таки опирається на миттєву цілісну передачу і сприйняття істин, в той час, як, скажімо, Біблія дає можливість осягнення істин і поступовим розумінням - складанням із найменших частин все більш цілісного.

Напевно, можна сказати, що опираючись на Логос реалізму, класицизму, такі течії, як готика-неоготика, ампір, бароко-необароко далі потужно "вростають" у символізм. Намагаючись при цьому зберігати рівновагу між інформативним Логосом і Містерією осягання основного масиву того чи того символу, символічного ряду - зберігаючи, однак, загальну спрямованість течій у вирішальній залежності від Логосу.

Натомість, можливо починаючи саме з рококо і маньєризму, з'являються мистецькі рішення, коли творчі русла відходять досить далеко від чітких берегів Логосу в сторону Символьного сприйняття, ба, навіть допускають при цьому повністю довіряти містерійним скеруванням (знову ж таки, нагадаю, мистецтво - це те, що скеровано таки до Бога) найтонших наших відчуттів Прекрасного. І якщо у випадку Рококо і Маньєризму йдеться про сутнісне відчуття символів, то для розгалуження Модерну (Арт Деко, Арт Нуво, і інші Сецесії, і Югендстилі :) все більш характерним є вихід на контури Символів. Тобто, десь там, далеко, відчувається краса Логосу і подих прекрасного наповнення пройдених і осягнутих Символів, а тут вже (для модерну) йдеться про символьні межі потойбіч від усього пізнаного раніше. Та приємно, що Краса, яку знаходить і являє стиль Модерну, має все те ж, Живе, Божественне мистецьке вирішення.
Напевно можна зауважити, що таке вирішення від Модерну, Модерновий образ, це саме те, за чим закінчується відомий нам час?

Думаю, що є сенс зауважити, що оте відчутне скерування в Маньєризмі в Модерні знаходить остаточне вирішення у вигляді жесту, найпромовистішого жесту, за яким вже зовсім інший метод пізнання невідомого. І це вже безчасся Постмодерну, що немовби з іншого боку, щодо розвитку мистецьких течій "від Логосу" (на етапі Постмодернізму - для кожного зі стилів "від Логосу"), які опираються на витончену інтелектуальну чуттєвість-чутливість (проникність авторської сутності через найдрібніші Божественні сита-пропорції), впритул підходить до енергетики просвітлення, реального відчуття Одкровення.
Але це "підкорення" небесної енергетики можливе лише в поєднанні обох рук - "лівої" та "правої" - в поєднанні Логосу і Містерії осягнутого (пройденого) Символізму.
Як дві руки, що з'єднуються разом - наш особистісний Постмодернізм і Постмодерн виходять на новий, цілісний етап Творчого шляху, можливо з цілком доречним значенням, як Синенергетичний?
З акцентом, зрозуміло, на свідому сінергетичність. Бо "несвідома" досить поширена і нині, але, наразі, ще малокерована єством митця...

Повертаючись до краси відомого :)

Мистецтво і Естетство

Маньєризм і не маньєризм
Можна, утім, оперувати і простішою "плоскою мистецькою картинкою", коли в тих чи інших цілях за межі твору майже повністю виводиться четвертий (але чомусь завжди тільки Духовно-Душевний) вимір. Зрозуміло, що реально такі речі, як „виключення” виміру, неможливі, і тому завжди відбуваються з додатком "якби", „ніби”. Це і є, як для мене, наприклад вирішальною ознакою (для логічного сприйняття) того ж Маньєризму, для якого вкрай характерний навіть і високохудожній, але тільки поверхнево-формальний дотик до Логосу, і подальший плин у напрямку символізму, в осягненні краси. Думаю, що на тій чи іншій ступені Маньєризму нині знаходиться значна частина творів, які претендують на належність до так званого сучасного мистецтва. Звичайно ж – „ніби” знаходиться, і „ніби” мистецтва. :)

А якщо більшість творінь сучасників таки не мистецтво, не вирішення творчих процесів, яких в тої чи тої особи може й не бути, тоді що?
Але припустимо, що творчий процес таки відбувається і грунтується на обережному, нехай часто і дещо формальному пізнанні Краси. І це тоді напевно можна назвати Естетство? І естетство, як основа для вростання до високого Маньєризму? :)

Утім, як на мене, дивовижні прояви душевно-духовного виміру у Мистецтві не тільки в тому, що, скажімо, „ніби” "відсутність" "Д-Д" добре помітна пустопорожнім формалізмом твору. Але і певною "вивернутістю" величин при явній "Д-Д" „присутності”. Маю на увазі - чим більший розмір авторського (чи там замаскованого ліричним героєм) духовно-душевного "я" - тим воно менше помітне саме як "Я" ( що часто збиває дослідника), та в цьому випадку цілком очевидним є наявність не поверхневого, а сутнісного плину, сутнісної багатоплановості твору.

Так чи інакше нині реально існує відома стереоскопія поглядів на мистецькі і довкола мистецькі явища і процеси. „Поєднання” Божественного і суспільного, в яке потрохи перетворюється Божественне, в проекції на земне, так?
Причому, Божественне, це відкриті концептуальними школами, у т.ч і на основі культурних традицій, ідеології життя, із вдосконаленням конкретної людської сутності через доброчинність, а суспільне – осягнуті технології здійснення, "прогрес", втілення одними замовлень інших, коли напрямок, стиль – розглядається саме як популярна і ефективна технологія, яка влаштовує замовника.
Безумовно, між Одним та іншим є купа взаємозв’язків, тому цілком коректно вживати традиційні мистецтвознавчі означення і там, і там. Але певно, хоча і прийнято вважати, що людина – істота суспільна, але суспільна вона, як істота, а людиною є таки тільки і саме перед Богом?
Теж і з Мистецтвом Людини?

Модернізм, неомодернізм і не модернізм

Зазвичай чомусь вважається, що все сучасне „мистецтво” є модерністським, і у порівнянні із, скажімо, немодерністським – сучасне „мистецтво” ніби саме для загальних потреб, і повинно служити „людству”. І що явище „модернізму” також активно "використовує" духовно-душевний вимір і для усіх (знедолених і заблудлих, нерозумних і вбогих). Чи не тому „його” духовні величини-обсяги на консервативній координатній системі місцеперебування того чи того автора, чомусь завжди здебільшого вельми малих розмірів, хоча і виглядають, на перший погляд, вельми гротескованими збільшуваними скельцями різних художніх засобів.
Дрібність, як на мене, через те, що авторські Модернізми, як етапи діяльності із запереченням "не", чи "ні", здебільшого повернуті задом до неба і обличчям до певних вікових груп суспільства, наче автор підсвідомо шукає саме тут для себе зручне місце, на словах ніби переймаючись узагальненими суспільними цінностями. Що ж це за цінності? Можливо ті самі Божественні атрибути (Творчість, Свобода, Любов і Душевність-Духовність) спроектовані на цивілізаційні площини? Що нині бачаться як Рівність, Справедливість, Братерство (з коханням в купі) і суспільний прогрес (з благовлаштуванням, суспільною силою особистості). Чи не тут ховається усе бучне суспільне фарисейство поступового випадання з творчого процесу? Бо ж від нього мало що залишається, коли знову „повертаєш” ( переносиш, як аналітик-критик) ту чи іншу діяльність авторської особистості із суспільної водоверті в обсяги Божественної системи координат.

Тож чи існує на найвищому рівні окреме мистецтво модернізму? Окремий стиль модернізму? Чого би, здавалося, й ні?
Але тоді ким і чим і де воно представлено? На Божественному рівні, наскільки я розумію, навряд чи існують суспільні речі. Можуть існувати лише ті чи ті Митці - з когорти "багато званих та мало Обраних".
Чи не тому багато з нас не прийдуть, завчасно покликані, на високу гостину, бо розтануть у "суспільних цінностях"?
Можливо потрібно вчасно перейти свій Модернізм, і завершити його життєздатною традицією, до якої приходиш після креативного заперечення?
Зрештою, модернізм - суспільне явище, що й вічно підживлюватиметься неомодернізмом конкретних юних індивідуальностей, з вічно юною концепцією особистісного заперечення божественних констант і пропорцій. Індивідуальностей, які, зрозуміло, з часом природним чином "закінчують" (вимушено чи усвідомлено) здоровим чи хворобливим, але консерватизмом зрілого віку, та чи при цьому остаточно не втрачається здатність до творчості? Що все помітніше, начебто, як явище, спричинене власне модерністською епохою?

Постмодернізм

Досвідченіші, чи більш навчені автори (родом, як і всі ми, із сучасності) через абсолютну безперспективність постійного перебування в "запереченні", себто самореалізації в модернізмі, намагаються креативно завершити "юні" етапи, частіше за все поринаючи в обумовлене Логосом і розвинутою інтелектуальною чутливістю явище постмодернізму. Що так, чи інакше пізніше теж індивідуально закінчується новими осягненнями і звершеннями.
Себто "необароко" відрізнятиметься (народжуючись після модерністського креативного впливу на "бароко" різних індивідуальних творчих заперечень) від "постмодернізму" саме контекстом інтелектуальної чутливості.
Обличчя автора знову повернене до Неба, ноги на міцних підвалинах класичних традицій, а очі уважно вивчають виникле з туману набуття власне обличчя. Суспільство на третьому плані, на другому інші люди, на першому, очевидне, „я” і Творець.

Тож не дивно, що динамічне явище постмодернізму у консервативній системі, наприклад творчість того ж самого Йосифа Бродського, деяких інших відомих поетів, активно заперечує системні заперечення суто модерністського підходу (заперечення задля заперечення) до творчих справ, часто сильно іронізуючи над так званими суспільними цінностями, суспільними акцентами – із характерним, часто нехай і примарним, захмарним стрибком до відомих такій авторській особистості максимумів - у Творчості, Свободі. Причому стрибок відбувається за рахунок максимального розрідження (інтелектуальною чутливістю) кордонів власного „Я” (а як інакше реалізувати „я” і Бог? Якщо це взагалі можна остаточно реалізувати).
Та, разом із тим відрізняючись, наприклад, від бароко-необароко більш стриманою координатою Любові. Душевно-Духовний (Д-Д) розмір особистості при цьому повинен бути досить значний, і, можливо тому, не завжди очевидний переважній більшості читачів, та критиків, які традиційно перебувають за мистецькими кордонами, в обсязі т.з. сучасних суспільних цінностей.

Естетство

Взагалі, можна вважати, що уявний „розділ” на Божественне і Земне існує щонайменше з тих часів, як у тому, чи іншому розумінні божественне творіння змушене було покинути земний Рай при небесному Едемі, так? І з часом „земне” все більше наповнювалося „суспільними” моментами. Що саме наповнювалося? Напевно обсяг для бажаного і необхідного осягання індивідуальної "небесної" свободи - обсяг, який зазвичай експропріюється під суспільні цінності?

Так чи інакше і нині маємо справу із, в основному теоретичним для більшості, Божественним Абсолютом, який включає всі мислимі і немислимі форми, відкриття, в т. ч. і свободи, і вельми практичною, і здебільшого уявно комфортною сучасною цивілізацією, побудованою чи на модерністській ("Університетській", "Сучасній" і т.д.) ідеології світосприйняття. Почасти "марксистській", почасти "капіталістичній".

Як на мене, вона є поєднанням щонайменше двох нижчих координатних систем - "Громадянської" і "Наукової".
У "Науковій" - осі Х, Y, Z - чітко просторові, і на четвертий вимір претендує відстань між подіями, що називають часом.

У "Громадянській" - в осях Х, Y, Z (відповідно, як проекції Божественних) - Братерство, Справедливість, Рівність + суспільний прогрес (що має на увазі саме облаштування, суспільну силу особистості саме у цьому, земному існуванні).

Утім, початок відліку, „нуль” у цих системах зовсім не є Божественним початком, а тільки цивілізаційним, чи строго "науковим". Тому ступінь цивілізації для такої системи найголовніше, навіть, якщо вона й веде до повного виродження Душевно-Духовного наповнення особи. І тому, напевно, модернізм, як "вічний цивілізаційний двигун" і вважається тут самодостатнім вінцем людського творіння, а постмодернізм цілком логічно розглядається, як піна на хвилі від дії оцього самого двигуна. Тому тут і автор давно помер, і все довкола одна гра, й існує тільки наша прекрасна і зручна цивілізація на тлі очевидної ентропії матеріального, загрозливо-очевидних суто земних та інших строго „наукових процесів”. Щоправда те все "існує" лише до "смерті" твоєї конкретної особистості, або до виразної появи в небі досить крупного метеориту, чи ядерної боєголовки, тож радій цьому, земному життю, бо іншого не буде, так? І на сьогоднішній день саме ця світоглядна система домінує за кількістю своїх активних прихильників. Та чи буде так завжди? Чи вже нині не відбувається інших процесів? Так чи інакше, напевно не так і погано, що є різні варіанти світосприйняття, - нам не обов'язково при цьому один одному щось вперто доводити, і знищувати сторони з іншим баченням. Кожен може користуватися тим, що серцю любо.

Тож, суто Громадянами, суто Науковцями, а також суто Хомо Сапієнсами Сапієнсами напевно і треба вважати особистостей, буття яких протікає відповідно в "Громадянській" ("Суспільній") і "Науковій", і ще нижчих системах координат. А Людьми, відповідно особистостей, що (свідомо чи не зовсім свідомо) перебувають у "Консервативній" системі, де будь-яка доброчинна особистісна діяльність і є Мистецтвом.
Можливо "Громадянська" ("Суспільна") і "Наукова" системи координат, це лише щось глибоко уявне, що немає задовільного практичного втілення.
Тобто, творча діяльність лише в Божистій системі є Мистецтвом, а в "іншій", суспільній, тільки – утопією?

ІV. Стереоскопія поглядів на мистецькі епохи?

Символічний погляд на людське Мистецтво :)

Що ж, будь-які системні речі й цінності - суспільні, індивідуальні, особливо з релігійною підосновою - з часом переживають глибокі кризи... Епохи Богів, Напів Богів, Тіней, Героїв, Античність, ..., і ось Готика (епоха XII-XV вв.)... Відродження(XIII-XVIвв.)... Барокко (XVI - XVIII вв.) - все отримує свою порцію "кінцевого" розчарування, коли змучені догматами очі опускаються донизу і, шукаючи опори в земному, надибають сліди - такі земні, такі знайомі, такі вчорашні...

Гармонія (очікування) Готики починає зникати там, де сповіщений пророками апокаліпсис усе не наступає, і жінку не задовольняє жорстка "історія від ребра" і місце ребра, і не тільки жінку, де чоловік втрачає жорстку відповідальність казкаря за своїх персонажів. Образ розвалюється. Далі доктринальний бунт Відродження, з усіма сподіваннями і вольностями... Потім ажурним хрестом зростає Бароко (від італ. barocco - "вигадливий", "химерний"), з одного боку як новий шлях до небесних істин, а з іншого, як нова зручна технологія. Декоративна пишнота, вигадливість і контрастність, багата метафоричність, зрештою - ілюзія торжества Божого Духа в гармонії з реальністю.
Але і вона видихається, коли деталізація і скрупульозність у пошуках суті наштовхуються на неспроможність продовження думки, пошуків, знаходжень - ладу в суспільному і щастя в особистому житті. Поступовий рух угору барокової в’язі змінюється інерцією по горизонталі, із втратою чітких природних форм, Рококо. Погляд, урешті-решт, застрягає у відбитті дзеркал, що одне напроти іншого. Врешті ілюзії тануть. Маятник чергово перехиляється до матеріального, зримого, фізично необхідного.
Поступово утверджується Класицизм (з XVI в. до 30-х років XIX в). Суспільство особистостей "антично" вдосконалюється. Юридичне право й інститут цивілізованого Суду, економіка і подальші можливості вибору. Національне мистецтво. Усе більше суспільних домовленостей, технологічних змін. Події наростають, і стрімко, кроки вимагають щораз більшої особистої відповідальності, життя набуває швидкого розвитку, розвитку індивідуальності в осягненні свободи, її опанування, і передачу в оренду суспільним інституціям. Одначе проблема з доктринальними забобонами. Старі фундаменти знову ж таки не підпирають нові конструкції.
Рух у певних, нетрадиційних напрямках ще заборонений, суспільно табуйований. Та й не простий з огляду на необхідне вміння оперування новоосягнутою свободою. І погляд лгко туманиться дозволеним, чи легкодоступним: фарсом подальшого "пошуку без пошуку", "авангардом", легкими і гарними конструкціями, щоб не дай Бог обтяжена віками будова не осіла ще глибше - підіпремо її із середини, перебудуємо її ж, переставимо меблі і декорації іншим чином. Одначе, стара суспільна будова таки продовжує осідати і розвалюватися, і різко, революційно осучаснюватись. Утім, помітні і перші струмені подальшого розвою традиційних течій, які переосмислені новітніми модерністичними потугами, являють - Неоготика (XIX вв.),Необарокко , Неокласицизм.
Якщо ідеологічно Готика - завжди строга і ясна, конструкції - вертикальні, стрімкі, категоричні, прикраси необтяжені і ближчі до природних аналогів - і жодних підстав затримуватись у цьому "грішному" (цивілізаційно) світі - ось Христос-сонце-Бог - швидко туди, а тут всі ви, грішники, і незабаром дістанете своє, заслужене. Народ лягав у завчасно вириті могили, а кінець світу усе не наступав. Бароко - більш закручено, витіювато, образи більш комплексні, до Неба і Сонця, зрештою, до Раю тягнеться деталізована виноградна лоза, підйом горизонталі, обріїв, відомо ким створених, йде неспішна мистецька боротьба за спасіння душ, - то, Неоготика і Необароко речі цілком відповідні, просто строго індивідуалізовані (і боротьба, ведеться вже не за світ в цілому, а суто за власну душу), утім, обов'язково на фундаменті Віри, якщо не на Біблії в цілому, то на Євангелії, зокрема. "Сота" власного "я" починає стрімко зростати, розвиваючи далі те Християнське звучання, яке чомусь не далося теократичному суспільству в часи "Готики" та "Барокко" і після...
Але не всі за своєю природою від "необароко"... Світ грубо наштовхується на безкінечні суперечності і спокуси необхідної подальшої цивілізаційної розбудови і неможливості життя за однією Книжкою... Технологічні революції обіцяють і, здається, ось-ось дадуть швидкий рай на землі, ось тільки здійснити задумане!
Суспільство і правячі класи фактично відкидають потребу в наявності Душі, Бога. Далі, ніби, тільки "відірвані" від минулих традицій неозорі воєнні поля осучаснення, Модернізму, який, "паразитуючи" на тій чи тій традиції, начебто концептуально не шукає Божественних відповідей. Цивілізація передусім! "Ми всі є еліта, бомонд, ми як Боги!...", "Небо" стало землею і суспільством, -"усе в людині", в "людях", але тепер уже всі "люди" - навіть нелюди. Мають значення лише суспільні домовленості - нові домовленості і відкриття, і "прогресивне" заперечення минулої практики суспільних відносин. Зрештою, зруйнувати увесь "старий" світ і побудувати наново! Капіталізм-комунізм, економічна, політична боротьба. Кризи, що вирішуються подальшими, усе більш кривавими революціями і переворотами, світовими війнами. Переділ житлової та економічної площі. Тотальне знищення і самознищення. Вартість життя особистості повністю знецінюється перед примарами можливих ідеальних суспільних новобудов. Та Вавілонські вежі сподівань руйнуються все тим же старим чинником . Русло стійкого, незламного модернізму виявляється лише каналом-кільцем. Авангард поступово єднається з ар'єргардом, змішується все і вся. У старих палацах високого мистецтва селяться циганські табори збуджених доступністю до слави і "повної" свободи маргінальних мас, тусовка, акція, попса, кітч і поп-арт. Слова і образи перестають оживлятися на цьому (суспільному) рівні людським Генієм і вишколеними талантами, які знайшовши ту чи іншу форму смерті, чи зрозумівши що й до чого, покидають русло модернізму для модернізму.
Але мрії і прагнення мас бути кращими, жити краще не можуть зникнути. Та й Генії (як Покровителі земної Творчості) кудись ж бо перебралися далі. Куди? Напевно в обсяги вищої свободи, відповідної до вищого уміння і набутої мудрості. Погляд не знаходить кращих обріїв за класичні Божественні. Їх подальше відкриття. Нові привиди нової Античності за межами модернізму, стають все виразнішими інтелектуальними ідеалами розвитку мирського і не мирського життя. Строгі церковні традиції поступово знову перестають цікавити і повнокровно надихати післявоєнні покоління, коли Промисел дарує більшості чергові подальші свободи і можливості для вибору. Церковні традиції ( в погрішимій своїй частині) все більш явно програють єдиній чисто Божественній речі, єдиному доказу, невидимому між тим із середини. Безцінному доказу із назвою Життя, яке, ніби, оберігають уклади споріднені з назвою - "класичні"? Розвиток деяких традицій видається вже основою, як індивідуального, так і загального подальшого безконфліктного існування різноманітних людських груп, націй, народів, держав, соціальних інститутів, самих релігій. У творчому середовищі таке "розширення фундаментів" привело до непарадоксального продовження плину майже всіх відомих течій мистецтва, а заодно і їх живого поєднання. Якщо узагальнено, то Постмодернізмом, для всього того, де той модернізм існував. І не дивно, що цей Постмодернізм (не плутати з постмодерном) нині ніби-то раптово виник усюди і став неймовірно привабливим і модним, як особисті польоти в небі, або міжзоряні мандрівки, подорожі в часі, - еклектикою обтяженого і необтяженого реальною діяльністю гармонійного чи не надто енциклопедизму. Модно, ж бо ще не значить реально доступно для всіх охочих...
Нездатність літати, бути іншим, Вищим, не заміниш грою слів і знанням справжньої суті філологічних зворотів. Є різниця між літаю і ніби літаю, творю і ніби творю. Суттєва різниця. І ця різниця встановлюється Духом-Душевністю людини.
Загальне, маргінальне і цілком серйозне використання додатку "ніби" стає, між тим, грунтом і для гіпертрофованості іронічної поезії модернізму , і серйозного збочення, наприклад, в руслі маньєризму у напрямку "а ты мне душу предлагаешь, на кой мне черт душа твоя?".
Через загальне і упереджене "знесерйознення" вартості Особистості на тлі досягнутих цивілізаційних зручностей, і акцентування іронічного в поезії (значно більшого акцентування, аніж вона того вартує), з'являється і декларування обмеженості чи навіть неможливості подальшого концептуального розвитку Мистецтва, вторинності Творчості, зникнення автора. Основана на поглядах в сторону ефемерності всього і вся, іронія приводить, наприклад, наші Високі філологічні школи до зведення того ж Постмодернізму лише до куточка іронічної поезії, до однієї із запінених стариць Модернізму. Але чим дорікати нашим знаним університетським філологам, чия найперша задача - оберігати спадщину, а до того ж, їх навчають такому дивні устої нашого викладання, та ще й тим, що спадщина для них є актуальною тільки з якогось 1200 - 1600 років наших часів?

---

О.І. Солженіцин
Тож, що воно таке - Постмодернізм? Традиції, що переступили етап модернізму, фемінізму , в т.ч. і до постфемінізму? Динамічна складова елітарного творчого руху? "Опіслясучасність?" в цілому? Узагальнений розвиток нової системи мислення, продовження перенесення традиційних цінностей до вищого, вивільненого особистого життя, відповідального через отримане і за менше, суспільне?
Безумовно, "пост" завжди намагається авангардово перекреслити кореневі значення, як то, в даному випадку, "модернізм", і засвідчує певну діаметральність концепції.
За формою, начебто, нічого нового, а по суті - акцент на вкрай індивідуальному, намаганні порвати зі всім, що обтяжує Людину, в тому числі від Модернізму, усілякими "необов'язковими" обов'язками і необхідностями перед погрішимістю: маргінальними масами, бізнесовцями й урядовцями, воїнами і міліціонерами, шахтарями і кухарками, державою і нацією, - але залишитись при цьому у гармонії із непогрішимими витоками цих явищ.

Так, нині в черговий раз, додалося ступенів свободи, так, в черговий раз, людство приміряє нові конструкції її охоплення. Для більшості пропозиція Свободи надто серйозна (незрозуміла) штучка. Надто відповідальна. При чому і явно позасистемна ("ірраціональна"), невідома для існуючих домінантних цивілізаційних "традицій" споживання. Тому і важкодосяжна, навіть для розуміння.
Нема практики, ще не склалися нові животворні продовження до істинно традиційного. Але ця пропозиція (нових індивідуальних конструкцій в додаток до даної Звище Свободи) без сумніву вже є, і є черговою спробою елітної частини народонаселення продовжити високі (намріяні чи реально відчутні) цінності Божественних засад у нових (нинішніх, завтрашніх) умовах.

---

Що стосується неоготики і необароко, неокласики, інших мистецьких плинів, то вони продовжили свої течії далі - вирізняючись високою вишуканістю думок і форм і парадоксальним розвитком системних поглядів геніїв сучасного, минулого і майбутнього.

V. ЩО ДАЛІ? МАЙБУТНЄ МИСТЕЦТВА
Якщо допустити, що життя нескінечне, то нескінечним є і явище мистецтва. Питання тільки - в якому напрямку цей рух не нагадуватиме деградацію, чи рух по колу, так?
Йосиф Бродський знайшов у античній поезії вислів "маловідомого автора" про те, що найкраще намагатися уподобитись часу (зі всіма його штучками). А що для нас є час, як не природність усіх процесів? Інакше кажучи, йдеться про природою закладену неминучість зміщення акцентів від початкової, тілесної, емоційної чуттєвості (від 5-6 природних органів відчуття) у сферу інтелектуальної чуттєвості, де, ймовірно, існує і "постслух", "постзір", "постнюх", і т.д. І де точно існує і доброта, і взаєморозуміння, і совість, і багато інших чеснот...
Такий перевод акцентів безумовно є природним явищем, і архіважливим з огляду на ймовірне "все своє забираю із собою" :)
Принаймні, подальший розвиток чоловічої "інтелектуальної чутливості" і "жіночої комплексної" чутливості, дає можливість кожній окремій особі вийти на власний вищий енергетичний баланс співпраці, творчого співіснування нашого нижчого з небесним Вищим.
І це може містично змінювати не лише життя кожної конкретної, дотичної до такого мистецтва, особистості, але і людства в цілому...
(Далі буде)

"Mulier formosa superne".

Я тебе впіймаю, видро кучерява!
...Золоті коліна блимали в пітьмі.
В рестораннім раї очі обіцяли,
І бокал шампану

шал підігрівав.
Ти підігрівала? Видро кучерява,
Досі я не знаю - як розтала ти.
І лише кружало, там де ти лежала.
Зібгана, мов постіль, сиротлива ніч...

Із Людмили Таран. КОЛЕКЦІЯ КОХАНОК
Редакція "Майстерень"

"Gdy milosc nosila pietno grzechu, oni opiewali jej slodycz. Gdy kobiete zwano "komnata diabla", wuslawiali jej boskie piekno."

"- Що за ланцюг жахливого нещастя! - мовив Кандид.- Та в мене ще залишилося декілька діамантів. Я легко визволю Кунігунду. Дуже прикро, що вона подурніла..." (Вольтер "Кандид").

---

Усі опубліковані на тему КМ твори                                                  Деякі умови публікацій

---

Пора занятися чимось веселим. Наприклад, маньєризмом - Галантним і навіть Куртуазним. А ще вірніше - сублімацією цього всього в наші (ваші) часи. Що ж то таке куртуазний (високомодний, придворний) чи ж бо модно-галантний "маньєризм" ("їхні манери"), далі К.М.?
По-перше, вкрай важливим є оцей наш маньєризм. Коротко кажучи, існує традиційна поезія, що будується на "реальному" дійстві ("я (ми) жив, живу", "я (ми) зробив", "я (ми) побачив","я (ми) подумав, відчув" і т.д., і становить, образно, "праве півкулля" сучасного поетичного мистецтва, на відміну від лівого, маньєристичного, де основним є грайливе і віртуальне "як би", "наче", "неначе","ніби". "Я (ми) ніби жив, живу", "я (ми) як би зробив", "я (ми) як би побачив","я (ми) ніби подумав, відчув" і т.д...
Маньєризм, зрозуміло, розвинувся від поняття "манери" ( Спосіб виконання дії; звичка діяти певним чином. ** За манерою чиєю – за чиєюсь звичкою. 2. тільки мн. Спосіб поводитися, триматися в товаристві. 3. Сукупність особливостей, творчих прийомів, властивих митцеві, напрямку в літературі або мистецтві) через "манірність" (МАНІРНИЙ, -а, -е. Позбавлений простоти і природності. // Порушення поведінки, що характеризується неприродністю та химерністю рухів і міміки. // З витонченими манерами (у 2 знач.). На перший погляд, Маньєризм, пішов у напрямку відсторонення від життя у тій чи іншій формі гри. Але ігри, буває, плавно перетікають у саме життя - на вищому ступені розвитку і суспільства, і особистості.
Щодо Куртуазного Маньєризму, то ця довколо мистецька "субстанція", ніби бачиться на березі протилежному і розсудливому глузду і культурним традиціям наших предків-гречкосіїв. Заборона садити і збирати гречку, як і копати картоплю-бульбу, в прямому, а не переносному значенні, - одна із найбільших заборон "К.М". Отож йдеться про заявлену маньєристичну альтернативу поняттю історичної культурної традиції, зрозуміло, що альтернативність в сенсі життєдайних начал прямої дії. Порівняйте "садити і збирати", із, наприклад, "стрибати у гречку". Утім, останнє, чи не прямий доказ прадавньої нашої наближеності до "Маньєризму" Очевидно, що без "стрибання" "садити - збирати" буде нікому. Отож, визнаємо маньєризм вкрай корисним. І вічним супутником традиційного мистецтва, його "alter ego" :)
"Куртуазний" - "придворний", це особливий напрямок Маньєризму, і напрямок, як шлях, скажімо, на південнний-захід, - безкінечний, - тому важливими є практичні пункти тимчасової дислокації, скажімо, в контексті "придворні поети" чи там "придворні філософи", чи там придворні радники гаранта конституції. Утім, усю цю придворність об'єднують строгі вимоги - "придворних" має бути приємно чути, легко розуміти, щоб у веселу хвилину розважитися, а в час важливий і обтяжений необхідністю рішення не звертати на них уваги.
Якби не було подальшого означення - "маньєризм" , то все придворне мистецтво можна було би втиснути у прекрасне древньогрецьке слово "парасит" (професіонал-дармоїд). А так, картина трохи інша. У сукупності зі "стрибанням у гречку" композиція Куртуазного Маньєризму таки апелює до мистецтва життя, і його витонченого розвою в певних колах, далеких від безпосереднього копання бульби.
Перше враження, що К.М. - це чиста ілюзія, усе "ніби", але це тільки перше враження. Хоча, напевно, жодне пояснення не буде задовільним. Скажімо, в російському поетичному клубі "Куртуазного маньєризму" http://www.zarealye.ru/Span/Span1.html вважають, що К.М. це "...вишуканий квітник екзотичної плісняви на залишках всесвітньої літератури. Граючи усіма барвами веселки, ця пліснява поступово затягує подекуди ще видимі фрагменти названих залишків, являючи зору цінителя строкатий і пухнастий килим — зримий образ смертоносної гармонії і хворобливо-чуттєвої знемоги... Це поєднання непоєднуваного: прекрасного з жахливим, високого з низьким, трагічного з комічним..."
Певно, слід додати до означення і те, що деяка провокаційність "жанру" не набуває форм низькопробності й вульгарності, а швидше граціозного поклону не стільки перед "усілякістю", скільки перед Дамою серця, але за поклоном явно прослідковується напад. Куртуазність усе ж таки і є куртуазністю.
Тому, варто зауважити, що в творах К.М. головним є, насамперед, "як би" дійство, дійство - гра, для якої автор або видумує правила - патетично і беззаперечно, - чи ж бо "як би" продовжує добре відоме нам усім. Звісно, події "як би" відбуваються не обов'язково на "фронті кохання".
Гострі, однак не грубі "як би" виступи "маньєристів" спостерігалися і спостерігаються проти різноманітних і подекуди зашкарублих і віджилих порядків, як влади, так і церкви (зазвичай, погрішимої її частини), так і зарозумілих колег, особливо з гарними дружинами.
Напевно далі не будемо особливо філософствувати, подамо тільки основні можливі витоки Маньєризму в його нинішньому нашому баченні, деякі взірці та напрямки розростання "плісняви".

---

Трубадури *. Джек Ліндсей "Коротка історія культури" - 2 т. в перекладі Віри та Леся Герасимчуків . Лірична провансальська поезія (важливим було перенесення провансальських форм до німецького двору в Палермо на Сицилії, де й народився Cонет 12 - 13 ст.) - перша чимала збірка ліричних віршів, написана однією з розмовних мов Заходу. Арабські впливи, що злилися з народними чинниками.
Перший відомий трубадур - Вільям граф Пуату (1071 - 1126 рр.) - брав участь у Хрестових походах до Сирії та Арагону, а його батько завозив танцівниць-бранок з Іспанії. Найстародавніші вірші за формою схожі на мавританський заял: їм притаманна східна образність з соловейками й квітами, що пахніють в ім'я кохання. Вільям вдається до суто арабської чотирирядкової коди. Від заялу цілком могли походити вірале
й балада, навіть рондо. У кожному разі заял відіграв роль у становленні цих нових форм віршування. Наприклад, "Окюсен і Николет" ( з Араса) - суміш віршів і прози; вона наближається до традицій арабської літератури. Вражає показова хоробрість щодо пекла, опис імітації бойовища та оповідь про "переховування". За формою її можна порівняти з "Гулістаном" Сааді з Персії та уривками з рукописів, що знайдені у Тун-Хуані (Китай) і датуються V - XI ст. Мабуть, жанр ширився з Персії у східному та західному напрямах. Крім згаданих вище форм, розвивалася ще низка поетичних жанрів: обад, сестина, пастурель, шансон або канцин та ( в Іспанії) копла.
Трубадури мандрували з місця на місце у супроводі жонглерів, котрі грали на музичних інструментах. Багаторазове оспівування любовної поведінки пов'язувалося з системою куртуазності або модної галантності. Проте ми припустилися б невибачної помилки, якби звели трубадурів до ролі співців двірцевого кохання. Їхня творчість квітла на південному заході Франції; на цьому терені швидко розвивалося сомоврядне місто, де давалися взнаки єретицтво та антиклерикальність. Деякі трубадури, як-от Бертран де Борн, твердо обстоювали позиції своєї групи - феодальних вельмож, але багато хто з них був і простого походження. Їх, часто, куртуазність не обходила, а твори мають гостросатиричну спрямованість. Витік деяких пісенних жанрів - весняні обряди. Наприклад - пасторела , у якій переповідається про зустріч поета або кавалєра з дівчиною-селянкою. Ось як завершується пасторела в одного трубадура:

"Він тричі цілував її, та знову

вона неначе загубила мову.

А як вчетверте...- вся вона аж тане:

"Беріть мене, - сказала, - пане".

До стародавніх жанрів відноситься і обад , або світанкова пісня. Ось коротенька обад анонімного автора, що належить до найдавніших взірців провансальської поезії:

"Доки соловейко проспіває

й солов'їху гілка погойдає,

я тебе мерщій пообіймаю,

серед квітів прихилю цілунком, -

аж із вежі варта крикне лунко:

"Гей, закохані, підводитися треба,

бо зоря вже вас вітає з неба!"

Читати далі >>>

Отож, цікаво було б знати ваші думки, читати ваші безсмертні "К.М." твори.
Розміщуйте їх тут (через коменти), чи надсилайте поштою

Є певні закономірності всіх без винятку процесів українського життя. Насамперед процесів культурологічних. З одного боку є наші дії, а з іншого – дії супроти нас. Вони між собою пов'язані. Можна навіть сказати – являють одне ціле. Самознищення – це безумовний атрибут примітивного і неживого, природа матерії нижчого порядку, аніж природа живих істот, зокрема, людей. У людей є вибір – жити чи вмирати, відмирати. Не всі цим вибором свідомо користуються, але він, так чи інакше, постає перед кожним із нас і таким чином – через кожного з нас – перед українським суспільством. Безумовно, відповісти на питання "бути чи не бути", "жити чи не жити" допомагають певні комплексні Інституціональні Явища: Церква (Віра), Мистецтво (Творчість), Культура (Корисні знання) тощо. Ці Явища, безумовно, впливають на кожного з нас, але по-різному. Пропускаючи безліч речень, скажу: для увиразнення цієї корисної дії потрібна Еліта: духовно-творчо-наукова Еліта (бізнес – лише наслідки її дії). Без Еліти народ приречений на самознищення. Української Еліти сьогодні немає. Майже немає. Була винищена. Нова вирости ще не встигла. Якщо сказати собі цю правду, можна думати про кроки в напрямку "видужання". Не казати собі правди – самознищуватися далі. Цю правду мав осягнути і наш Президент. Зокрема, тоді, коли призначав Романа Лубківського – навколополітичного номенклатурного митця – на посаду голови Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Говоримо про самознищення. Отже, про відкидання справжнього, про приниження справжнього – на користь матеріальної природи нижчого порядку (гроші, машини, ділянки тощо). Деякі горлопани волають про порятунок мови й культури, водночас винищуючи творців і носіїв нашої мови, нашої культури, якщо вони – Інші. Не вміючи самі, заздрять Іншим. Яким дав Господь.
Але повернімося до ланцюжка «Роман Лубківський – лауреати Національної премії України імені Тараса Шевченка» в поетичному його розвої. Зрозуміло, що поет Тарас Федюк приблизно одного рівня і з поетом Віктором Небораком, і з поетом Ігорем Павлюком. Але ж поетичний рівень пана Остапа (Євстахія) Лапського з Польщі не йде в жодне порівняння з ними. Про порівняння з творчим рівнем поета Мойсея Фішбейна, його книгою “Ранній рай” і мови бути не може. Цілком очевидно, що скромний поет О. Лапський, що, без сумніву, прожив порядне й достойне життя українця в діаспорі, аж ніяк не впливав на рішення Комітету –
ні творчим, ні жодним іншим чином. Але він дуже добре вписується у стандарти світобачення наших нинішніх, відірваних від культури, політиків. Це їхнє бачення масштабу сучасної української культури – в її проекції на світову. А це й справді є вкрай важливо, вирішально-важливо для нашого подальшого життя. Бо тут ідеться про співпрацю Еліт – світової та української! Саме тому вибір між автором Остапом Лапським і поетом Мойсеєм Фішбейном мав відбутися в будь-якому разі. І він відбувся! Відбувся юдофобським чином. Потрібно сказати собі правду: МОЙСЕЙ ФІШБЕЙН ВІДКИНУТИЙ КОМІТЕТОМ ТІЛЬКИ ТОМУ, ЩО ВІН ЄВРЕЙ! Інших пояснень немає, бо мистецькі параметри не співмірні. Виганяючи 1979 року Мойсея Фішбейна з України за його відмову від співпраці з КДБ, «органи» начебто поклали жирну крапку на українській долі одного з найкращих українських поетів. 2003 року Мойсей Фішбейн повернувся в Україну. Чи знята ця крапка, а точніше “МІШЕНЬ” сьогодні? Остаточно його перетворено на «мішень» після виступу 16 червня 2006 року в Києві, в Українському Домі, де Мойсей Фішбейн зажадав припинення діяльності російських резидентур на території України. Цькування чиниться за допомогою старих і не дуже старих кадрів КДБ, які нікуди не мігрували, які продовжують і далі служити «на ниві української культури».
Запитаймо: євреїв Осипа Мандельштама, Бориса Пастернака, Йосифа Бродського росіяни визнали великими національними поетами тільки тому, що – посмертно? «Вони любити вміють тільки мертвих». Це з Пушкінського «Бориса Годунова». То й ми, українці, братимемо собі це за приклад? Але це – самознищення: виявляти й визнавати свою Еліту лише посмертно. НАШЕ З ВАМИ САМОЗНИЩЕННЯ.

Як на мене, історія протистояння фізика і лірика непомітно переросла в протистояння критика і поета.

                У першому випадку фізик, ймовірно, "програв". Виявилося, що подарувати людству безмежну свободу через використання безмежно дешевої енергії розщепленого ядра не вийшло, і навряд чи колись ось так - просто "технологічно", без відповідних вимог до самої особи, вийде. І, як на мене, куди не глянь - усюди помітна криза "легких шляхів". "Легкі шляхи" приводять до вкрай серйозних проблем, які взагалі неможливо вирішити на сучасному рівні розвитку людства. І хто має очі, той це бачить.
Складається враження, що взаємне полегшення життя можливе тільки до певних меж, які перейти навряд чи можливо. Простіше кажучи, насаджувана з кожного рекламного ролику ідеологія споживання - масам сучасних "троглодитів" ("жителів сучасних печер") полегшення не принесе, потрібно зростати далі - вочевидь, через "інтелектуально", "духовно" і "душевно". Про що власне завжди і говорили поети. Фізики це у переважній більшості своїй, думаю, нині зрозуміли (вони ж то у жодному разі не є троглодитами), хоча, звісно, невтомно продовжують працювати у т.ч і над "новою бомбою" і далі.

                Поети говорять про ті самі речі й зараз - а їхніми опонентами, наразі видається мені, виступають вже "літ.критики". Тобто, такий собі клас довкола мистецьких менеджерів, які трактують про що там творять, чи творили, чи будуть творити Творці. Трактують, здебільшого будучи дуже далекими від предмету досліджень? Боронь Боже, щоби ці мої мудрування хтось сприйняв як особистісну критику шановної Мір'ям-Фейґи Рубан, авторки аналітичної роботи "Етнокультурний код у поезії Мойсея Фішбейна", - це я так, узагальнюю, - шановна авторка поставила перед собою дослідницьке завдання і, як зуміла, так його і виконала - виконувала чесно. Але що саме виконала - це з боку Поезії не дуже зрозуміло, зрозуміліше, ніби, з боку сучасних вимог відповідної "науки" до таких аналітично-критичних розвідок. А "наука" і поезія, це сьогодні, я думаю, як астрологія і небо над головою.
               Ось пересічне аксіоматичне твердження:
“Поняття етнокультурного коду дотичне до історії ментальности, яка зосереджує свою увагу на психологічних фактах, усвідомлених, а особливо неусвідомлених орієнтирах, за якими розвиваються типові для тієї чи тієї епохи уявлення людей, за якими вони відчувають, за якими й діють.”
            Як поет, вважаю, що до Мойсея Фішбейна теоретизування “неусвідомлені орієнтири, за якими розвиваються типові для тієї чи тієї епохи уявлення людей” – зовсім не відноситься, як не відноситься до поетичних художніх творів – “художній твір – це виклик нашому розумінню, бо він (твір )... ухиляється від усіх інтерпретацій і чинить перетворенню в ідентичність терміну опір, який годі здолати…” (Г.-Ґ. Ґадамер)
          Смію зауважити, що справжня творчість – це все таки продовження, подовження, глибше проникнення нашого розуміння в живу сутність речей. Справжня творчість - це взаємовідносини людського і Божественного. І ці відносини не можуть бути несвідомими, бо для чого тоді ставати, розвиватися людиною? Цілком достатньо для несвідомого і тваринного існування.
І що приховане під таким теоретизуванням, окрім моменту заспокоєння широких верств публіки із поблажливо-зневажливими поглядами на поетичну творчість, і на творчість взагалі - не зрозуміло. Як поет, також додам, що нікому з читачів ця, безумовно цікава, можливо біографічно, термінознавчо, ще якось, але тільки "не поетично", робота не допоможе краще писати вірші, краще зрозуміти поезію. А ще додам, що непоети на полі Поезії взагалі пояснити нічого не можуть. Потрібно бути Майстром утіленого поетичного бачення, аби тягнути за собою інших, впливати на розвиток мистецтва – сіяти, збирати, і знову сіяти. І Мойсей Фішбейн є саме таким сіячем і збирачем творчих урожаїв. На яких нивах він творить – такий і стиль, такий і художній напрямок. Деякі оглядачі бачать поезію Фішбейна модерністичною. Але “Біблію” абсолютно не можливо назвати модерністичним твором -
“Щоб зрозуміти мої поезії, треба лише одну книгу читати – Біблію” – М.Ф. – і де тут уявний Фішбейнівський модернізм? Хіба що неусвідомлений самим автором? :) Але у випадку поета Мойсея Фішбейна таке неусвідомлення - річ фантастична.
                    Авторів, що опираються на підвалини давньогрецьких, римських засад - міфології, історії, дійства – відносять до напрямку класицизму, коли ці зв’язки вибудовуються на сьогоднішньому, сучасному рівні дещо еклектичного індивідуального розвою свободи, без особливих звертань, закликів, втручання до суспільного життя – це вже, напевно, “неокласицизм”. Чому ж тоді до автора, який фундаментально пов’язаний із “Торою” і користується усім, даним звідти, вживати якісь “модерністичні парадигми”? Та ще й на грунті святості української мови. Святість – це ж бо, напевно, витоки, корені, грунт нашої мови, а не модерністичні підміни понятть.
“Я не можу бачити, як із цієї мови знущаються, бо для мене це наче катування живої чи, радше, ледь живої людини” – М.Ф.
                Чи не про модерністичні процеси говорить тут сам автор?
               Але традиційна українська культура, за винятком порівняно юних її урбанізованих складових, – це таки щось фундаментальне?
Вірніше, якщо йдеться про зелену крону культури і мистецтва, то опирається вона на потужний стовбур слов’янсько-українського історизму, з досить незначним відхиленням одна від одної основних гілок класицизму і бароко, на яких ледь помітні відгалудження модернізму? :) І подальший ріст дерева іде за рахунок розростання рідних гілок і деяких прищеплених “вітром”, і плющі теж помітні. Отож, - культурно-мовно – відношу Мойсея Фішбейна до рідних гілок нашої культури :)
                Цікаво, що поверхневе сприйняття поезії Фішбейна наштовхується ніби то на використання модерністичних елементів, на символ, жест, позу, на "заперечення традиційного бачення". Але це тільки поверхневе сприйняття глибокої течії - насправді "традиційне" сучасне загальноприйняте "бачення" шкутильгає на обидві ноги, а ледь не кожний вірш Майстра побудований у багатьох вимірах, як то кажуть в малярстві - на передньому плані багато чистого і осяйного ефіру. Мойсей Фішбейн в'яже дійством дальні плани, в'яже через дуже точне використання у вірші абсолютно характерних речам, які описуються (через які описуються), глибинних властивостей другого, третього порядку. Таким чином вибудовується фішбейнівська стереоскопія, до речі, дуже характерна й іншому великому майстру Йосифу Бродському.
Отже йдеться про абсолютну точність означень на максимальну глибину, доступну сучасному сприйняттю. Йдеться про максимально точний явний і неявний життєвий ритм, описуваних автором поетичних явищ у їх взаємозв'язку з найглибшими витоками всіх відомих автору подій, - далі і глибше йде тільки авторське "інтуїтивне", що велетенською оболонкою-сферою дотикається до Невідомого. Але як сильно відрізняється Невідоме, що навколо елементарної крапки від Невідомого навколо зрілої людської сутності! Це все і є, як на мене, рисами сучасної поезії з майбутнього.

                    Взагалі, читаючи такі фундаментальні роботи, присвячені творчості поетів, задаєшся питанням, а навіщо так багато специфічних термінів, посилань на, в основному, поетично невідомих загалу критиків? І що, взагалі, може сказати поету про поезію не поет? А до кого “не поет” тоді звертається? Думаю, саме у відповіді на це питання і вимальовується істина. Особливо, коли намагаються видати за щось вартісне наступне - “Однак, як відомо, творчий доробок автора відокремлюється від його особистої біографії, його тексти живуть самостійним життям.” Кому відомо? А раз відомо, то це вже відомості? А відомості – це вже історія? А історія – конкретні люди? Чи як? Напевно у світлі сучасних тенденцій – історія це просто безособистісне узагальнення?:)
“Творчий доробок автора відокремлюється від його особистої біографії, його тексти живуть самостійним життям.” - тоді й дим опісля літака в небі живе особистим життям – а сама суть польоту у самостійному існуванні шлейфу, залишеного сліду? а не в здатності літака, птаха, людини літати, в самому процесі лету!
                    А що тоді твір? Можливо саме твори заповнюють огром авторського обсягу. І вони направлені і донизу від рівня автора - до рівня громади, з якої виріс автор. І чим більша різниця висот, тим довше ці твори на виду, тим очевидніший Поет? Тарас Григорович Шевченко, наприклад, як ідеал висоти, так? І хоча тільки час вимірює ці висоти, думаю, що висота Мойсея Фішбейна цілком очевидна і разом із висотами, та й широтами теж, не такої вже великої кількості справжніх, великих українських поетів створює приємний і перспективний для майбутнього розвитку ландшафт чи градієнт, як то кажуть фізики та математики, для руху вперед, а також і географію.

Верлібри і білі вірші... Поки вони ритмізовані і відповідають поняттю віршування - це поезія. Якщо в тексті не має віршування - це, як на мене, вже не поезія. Чому?
Великий тлумачний словник сучасної української мови: (а також Інші джерела >> )
Віршування — cкладати, писати вірші, а також 1. Мистецтво виражати свої думки у віршованій формі. 2. Система організації поетичного мовлення, в основі якої міститься закономірне повторення певних мовних елементів, що складаються на підставі культурно-історичної традиції певної національної мови.
ВІРШ - невеликий поетичний твір, написаний ритмізованою мовою, найчастіше з римуванням рядків//Одиниця ритмізованої, поетичної мови, що складається з певної кількості стоп, з чергуванням наголошених і ненаголошених складів; рядок.
Верлібр, або вільний вірш – вірш без рим, рядки якого мають різну довжину.
Білий вірш - вірш без рим. (Себто написаний не безладно, а ритмізованою мовою, - не частково ритмізованою, а цілісно)
Ритмізувати - робити, щось ритмічним.
Ритм - рівномірне чергування впорядкованих елементів (звукових, мовних, зображальних), циклів, фаз, процесів, явищ. // Чергування і співвідношення довгих і коротких долей та акцентів.
Ритмічний - группа слів у реченні, які об'єднані логічним наголосом і виражають єдине смислове ціле.
Логічний (смисловий) наголос - вирізнення підсилювальною інтонацією найважливішого щодо сенсу слова в реченні.

Очевидно, що останні два енциклопедичні пояснення трохи кульгають? - опиратися на логічний наголос поняття ритмізованої поетичної мови, напевно, не може, а ось на повторюваність силового (динамічного) - може, і впорядковане чергування повинно бути.
- Силовий (динамічний) наголос - вирізнення одного із складів слова більшою силою артикуляції.
Але це вже майже метричне віршування.

Отож, неритмізований білий вірш, вихід куди? В поезію? В прозу? В астрал? На міжнародні конкурси?

Поезія, це, в першу чергу, межі. Це, в першу чергу, оправданий Чимось Вищим порядок – сумарний порядок, даних Зверху ритмів, стилів, зачісок, подихів, рухів, думок – перекладений Поетом в означені образи. Тобто музика, наприклад, це неозначені вербально образи, а Поезія – означені. Тобто все те, що одночасно належить Живому над нами і автору, який охоплює собою "комплексно невидиме - нечутне" через вироблену ним спроможність мистецького сприйняття, і відтворює це у співпраці з мовою у віршованій формі – Поезія. Живій і явно належній світу неспівмірно більшому за наш. Тому і важливі межі, за які не можна опускатися звідти в наш матеріальний, тілесний світ, душа в якому губиться і нищиться, і Поезія теж. Великі Поети, звичайно, досліджували не тільки Божественні Верхи, але й нижні кордони, і небезпека їх очікувала аж надто серйозна, але це вже інша тема. Повернемось до масиву Поезії.
Паралелі з музикою видаються мені тут оправданими і показовими. Чому будь-який шум-гам не називають музикою? Чому попса і та намагається досягнути, хоча і примітивної, але адекватності, в основному, “ніби адекватності”, та менше з тим. Поезія – те ж саме.
Верлібр, або вільний вірш – вірш без рим, рядки якого мають різну довжину? але якщо це ще вірш, то він має бути написаний ритмізованою мовою, тобто з ритмом, тобто у випадку вільного віршування рядки різної довжини повинні бути побудовані за якимось законом, і без хаосу.

Наскільки ж тоді видається примітивнішим широко уподобане “вільне віршування” (що, в реальності не має в собі самого цього віршування!), межі опускання якого в земний хаос, в ентропійну стагнацію матерії, максимальне? Де втрачає вільний, чи білий "вірш" своє поетичне обличчя? Відповідь одна – там, де начисто відсутнє бажання, чи вміння автора якось зримо, відчутно бути відповідним - римуватись, ритмізуватись, підкорятись якимось вищим законам, окрім проголошених власним "я" – та й навіщо сучасним "геніям" покора - вони ж неповторні і непересічні, і сотворили себе самостійно.

Чи таки варто було би їм пригадати, що Геній – це дух покровитель. На ковчегах з "живими" мощами різних древніх Богів, як там Амона, Ваала, Яхве, інших - містилися фігурки цих захисників-покровителів - Геніїв. На Львівській Опері, наприклад, можна побачити трьох Геніїв, з Перемогою посередині, правда, в цьому випадку, коректніше говорити - напевно, не про Геніїв (що відносяться до чоловічої статі), а про Юнон (до жіночої)?

А ось наші “геніальні вільні творіння” – тексти в картинно збиті рядки, для краси напевно, зовнішньої, зі змістом і родзинками звичайної прози. Забрати виокремлення на рядки і білий "вірш" зникне і ніхто сторонній вже не збере його до попереднього, оригінального вигляду?

У чому ж суть мімікрії "невірша" під "вірш"? Що спонукає до такої потреби "фальсифікації"?

Думаю, що пояснень тут може бути багато, і переважна більшість їх торкається надмірного авторського самолюбства і славолюбства, позерства, такого популярного нині у літературі, а ще тому, що тут з'являється поняття "легко", наприклад, легко пишеться, легко перекладається всіма мовами світу, і особливо англійською, чи шведською, зрозумілими Нобелівському комітету, іншим бюрократичним інституціям. Ось тенденційні зразки - http://www.poetryinternational.org.

А знов зібрати рядками справжню поезію – елементарно, сама збирається, хоча і залишиться невідомою для іншомовних достойників. Чи не тому нині модно максимально прозово "верлібрувати", прозово "вибілювати" крематорій власної поетичності?

Проза, звичайно, річ теж непогана, а хороша проза – річ достойна уваги, захоплення. Ось Андрухович перейшов і не жаліє. А коли намагається повернутися в поезію, то виходить кепська "Bad Company" . Можливо авторам, що нині тяжіють до неритмізованих текстів, варто залишатись прозаїками? Чи так воно і стається з часом, автоматичо? Після всіх тих "розчарувань"? Звичайно, проза є тільки стихією автора, і пише він там, що йому завгодно, і ніхто його не стримує, не перечить, не звинувачується він у неправді і самою непоетичністю власних рядків – немає меж, немає і розчарувань.

Є інші випадки - художніх спроб, спроб підняти прозу до рівня поезії, але недаремно є поезія, і є проза. І речі ці, як на мене, зовсім не схожі. Ось один із текстів шанованого мною поета Василя Герасим’юка без виокремлення рядків. Як на мене, очевидно, що це не вірш, а, наприклад, - етюд, спроба, експериментальна проза, - а швидше за все спроба спроби, спроба прозово-есеїстичного містерійного "рядкування".

ПСИ ЮРІЯ ЗМІЄБОРЦЯ
"Ми закопувались доти, доки нас не спинили джерела. А потім прийшли дерева і стали над нами. А потім прийшли пси і вили над нами. А потім принесли дівчину і в неї була одна рука. І ми зимували так, як зимують вода і вогонь. А потім ти сказала: “Христос воскрес!”, наша однорука весно..."
__________________
(чи можна тут говорити про віршування? Л.В.)
__________________
"Нарешті ми втекли, але не могли зупинитися і жити далі — ми піднімалися крутою горою все вище і вище — ми наближалися, підходили впритул до хмар важких і темних, які, може, і врятували вас, але вкоротили нам Великдень і тепер не дають зупинитися — притягують нас, давлять, затягуючи у круті вири темних вихорів..."
______________
(Тут ще важче відчути рядки? В.Л.)
______________
"Ми пройшли крізь них, і гейби окинувши з плечей храмові плити, легко вийшли на самий верх, і тільки тоді збагнули: на землі була ніч. Лише вершина гори, ще мертва після зими, стриміла над чорною лядою хмар, що наглухо закрила той кривавий погріб, звідки ми ледве втекли, і тепер сидимо на вершині гори, облиті різким місячним світлом. Воно тільки тут — з нами й над нами.
Ми поскидали скривавлену одіж і закопали її під ногами у хмарах..."
_____________________________
(А в цьому фрагменті рядки хіба що сам автор розбере? В.Л.)
_____________________________
"Ми сиділи в такому світлі, що не відчували холоду і болю, навіть наготи своєї не помічали. Ми бачили тільки верхи сходжених з дитинства гір — вони вирвалися, як і наша вершина, із безмежного клубочища хмар, і на кожному верху, облитому щоразу різкішим сяйвом, сиділи якісь люди. Ми не знали, хто воїни і звідки, ми не знали, коли вони… Ми не знали, живі вони чи мертві, але яке це має значення, адже і їм довелось проломити своїми головами ці хмари! Ми розгледіли кожну ватагу втікачів і забули всі слова. Навіть плач і крик. І тоді в нас у ногах прошмигнули вовки. Вони не підважували хмари, як ми, а легко випірнули з них і вмить оббігши нашу вершину, замотавши в сліпучий клубок наше місячне мовчання, знову пірнули в густе хмаровище
і так само легко виринули на сусідньому верху, так само обмотуючи інших утеклих. Ми проводжали їх одним хижим поглядом на кожну вершину,
уперше уздрівши, які ми голі і які ми нерухомі без оцих вовків, крім яких нам нічого вже в світі не треба, бо вони прив'язали нас один до одного, обмотали всі ватаги, переснували вас під своїм місяцем, пірнаючи і виринаючи у хмаровищі юдолі земної. І ми притулилися плечима один до одного, міцно, як люди, які вже знають, що буде весна і буде трава, і потому за це знов доведеться зимувати в землі, і за це тепер назавше тулимось один до одного, і це буде, і цього не може не бути, бо в ногах знов прошмигнули вовки — вірні пси Георгія."
_____________

А ось зразок метричного віршування, переклад Йосифа Бродського, теж без виокремлених рядків:
_____________
ІІ Палац
"Відтворені у мармурі сатир і німфа дивляться в глибінь басейну, крізь гладь, покриту пелюстками роз. Намісник, босий, власноручно морду
скривавлює місцевому царю за трьох голубок, що вгоріли в тісті
(підчас роздачі пирога злетіли, та зразу ж і попадали на стіл). Зіпсуте свято, може і кар'єра. Цар мовчки крутиться на мокрих плитах
попід могутнім, жилавим коліном Намісника. Плин запаху троянд
туманить стіни. Слуги збайдужіло, немов статуї, зрять поперед себе
в каміння, де немає відбиття.
Непевний місячний нордовий блиск. Стулившись до кухонних труб з палацу, бродяга-грек і кіт спостерігають, як два раби виносять із дверей
труп кухаря, завернутий в рогожу. Ті йдуть із ним повільно до ріки.
Скрегоче щебінь. На даху людина котові норовить закрити писок.
ІІІ
Покинутий хлопчинкою голяр утупивсь мовчки в дзеркало - можливо,
сумуючи за ним, і геть забув покриту милом голову клієнта. "Напевно, хлопець вже не повернеться". Клієнт тим часом лагідно дрімає і споглядає чисто грецькі сни: з богами, кифаредами, борнею в гімнасіях, де гострий запах поту лоскоче ніздрі.
Відчепившись стелі, велика муха, покружляв, сідає на білу, густо вкриту милом щоку заснулого й, втопаючи у піні, як ті пельтасти бідні Ксенофонта в снігах вірменських, знай собі повзе через провали, виступи, щілини до верху й, обминувши жерло рота, піднятись пнеться аж на кінчик носа. Грек відкриває жахне чорне око і муха, звивши зі страху, злітає..."
______________________________

Виокремити рядки наведеного вище перекладу Бродського можливо і просто, а з текстом від Герасим’юка це по-авторськи вірно не зробиш аж ніяк.

Ось таку різницю і вважаю різницею між Поезією і всім Іншим. Кому подобаються легкі шляхи - пробуйте, кожен досвід збагачує і автора, і глядачів, і сам літ.процес. Але особисто я вважаю, що рух у напрямку розмивання кордонів і меж, форм і ритміки, є вкрай небезпечним. А прикривати цей рух, а інколи і не те місцезнаходження, розмитістю у використанні означень "верлібру" чи "білого вірша" є самообманом - бо поезія, це таки в'язниця, а не розкуте текстування...

“Поезіє, покаро із покар,
моєї волі вікова в'язнице!
Всю мертву воду випий із криниці
жаги ж життя не вистудиш. Той жар
троюдить нас, запраглу палить душу.
Ми ж вічно прагнемо з води на сушу.”
Василь Стус "Ми, пустоцвіти Божих існувань..."

Володимир Ляшкевич 2005 рік

---

Деякі відповіді на отримані коментарі:

---

Пану Андрію Зланічу

Шановний пане Андрію. Файно, що ви поділилися своїми спостереженнями, своїми висновками. Думаю, що й інші зможуть щось суттєве додати до теми…
Не ставлю собі ціллю нав’язувати і переконувати - це швидше пояснення позиції, так? Тобто, ми оперуємо чітко визначеними термінами, чи намагаємось ними оперувати, задля більш-менш об’єктивного, уніфікованого підходу при порівнянні текстів. Ви говорите про вірші “пульсуючої, аритмічної форми. Новий час потребує нових форм, а суть, звісно, завжди однакова. Будь-ласка, оцінюйте надалі семантичну сірість, якої вистачає на сайті, а не важкі форматні конструкції…” Але це неприйнятно, повторюю “ВІРШ - невеликий поетичний твір, написаний ритмізованою мовою, найчастіше з римуванням рядків…” - тому аритмічність не можливо розглядати, як вірш і, тим більше, переконувати читачів, що аритмічність є форматом поезії. Звертаємось до чітких визначень, а також до першоджерел предмета Поезії тому, що для нас важливо не порушити кореневі мистецькі традиції, а берегти, розуміти їх, продовжити їх собою. Повторю ще раз, - першоджерело – Життя, яке частково в нас, але, в основному, за межами нашого “я”, і, до того ж, в надпросторі, можете розуміти, як, життя, в основному, знаходиться там – вище і глибше над нами. І коли ми говоримо про музику, чи поезію, то мається на увазі не бренд "Бйорк", чи "Моцарт", а саме осягнутий і описаний ними Порядок Життя, переданий музично. І їх гармонійні музичні ряди намагаються його не порушувати. Панк-рок, наприклад, свого часу намагався порушувати критерії мелодійності, але нічого істотного з того не вийшло, і вийти не може. Якщо хочете, то всюди діє банальна сентенція - порушувати закони Життя живим в цілях подальшого життя не дано.

__________________________________________

І декілька відповідей стосовно зауваг
п. Тетяни Мельник і п. Василя Терещука
_________________________________________

Тетяна Мельник:
"Абсолютна розкутість слова, що мусить пульсувати, вражати, звільняючись від чітких меж, потрапляючи у нові вербальні виміри. І, власне, легкі рими можливі для верлібру, але не завжди. А щодо відсутності строфіки - то її відсутність можна умовно назвати якраз присутністю. Оскільки - як подає словник літературознавчих термінів: "у верлібрі - послідовно кожен рядок являє собою смислову одиницю, його ритмічна єдність ґрунтується на відносній синтаксичній завершеності рядків".

(В.Л.)- Хай живе ритмічна єдність. Себто - один ритм, або гармонійне їх чергування, що можна довести легко зібравши "розсипаний до прозового вигляду текст".

А стосовно абсолютної розкутості слова, - то, Тетяно, пригадайте наповнені п'яними істотами кабаки, мат, погрози, грубе словесне насильство, що не має і не знає формальних меж…

І в той же час ви пропонуєте звернути увагу на природності - " Але! в першу чергу потрібно говорити про чуття, про природність..."
- Але про яку природність йдеться? Якщо про Божественну, то де в природі ви бачили розкутість, як відсутність надстрогих меж – там суцільні золоті січення гармонічних пропорцій! Ви можете собі уявити, що в природі відбувались би процеси, які інколи подаються нашими авторами, як поезія? Можливо, наші автори мають на увазі щось інше, але читаючи їхні твори, часто бачиш те, що в природі, в т.ч. і в природі речей, не тільки не відбувається, але й не може відбуватись взагалі, бо це смертельно небезпечно. І ці небезпеки впроваджує Істота найбільш наближена до Творця? Чи це можливо??

Можливо, але тільки в одному випадку, коли йде ця істота в протилежному напрямку від Життя, що трапляється аж занадто часто.
Отож вважаю, що речі неприродні, поезії не властиві.
Про речі властиві поезії, трохи нижче.

Вельмишановний Василь Терещук, твори якого переважно мають свою, “Терещукову”, віршовану форму і ритміку, - коментує:
“Ляшкевич - яскраво окреслений формаліст. Він надає величезного значення формам. Хоча ті, як на мене, повинні мати значення лише стосовно означення жіночої краси.

Еталон форми для поезії не має сенсу. Давидові псалми - це і молитва, і поезія. Поезія Аполлінера - без рим. Та й на який біс вони там потрібні…”

- Що ж , пане Василю, розмова про біблію, псалми Давидові (в основному - пісні древньофінікійського походження) й інші неримовані, тексти - не проста, утім, зауважу, що ви не говорите про неритмізовані тексти. Чи основна молитва наша "Отче наш", з її строгою ритмікою - не Вищий доказ її (ритмової) необхідності? А інші молитви, як пісні, які обов'язково супроводжуються і доповнюються співом, виростаючи в містерійне дійство, яке проектуючи на царину поезії можна оцінити, як виконавча поезія. Яка є зовсім не окремою формою існування тексту, як то верлібр, чи білий вірш, які поки вони є віршами, є й поезією?

Утім, повернемося до поезії, де не потребується гра акторів, чи співів, чи особливої декламації - в розумінні додаткових елементів задля оживлення чогось просто так не самодостатнього. Тобто повертаємось до форм, які на межі поезії, звичайно, стають менш чіткими, але існують. Мало того, все прекрасне і корисне має чіткі і улюблені душі і тілу нашим форми і незмінні здатності.

І тут ми, насправді, зовсім традиційні істоти. Їмо, п’ємо, ходимо, дихаємо, читаємо, слухаємо, пестимо, споживаємо і перетравлюємо – однаковісінько, традиційно і з великим чуттєвим задоволенням. І смію зауважити, Василю, порядок цих речей ніхто змінювати не хоче, в тому числі і ви.
А Ваші слова - “Бо у справжньої поезії не буває поганих форм.” – поділяю повністю.

І ще одна фраза пана Василя видається мені аналітично цікавою.

В. Терещук: ”… Як на мене, поети - люди вельми самотні. Через те вони і творять власний світ, оживляюють його, щоб у ньому замешкати навіть після смерті. Справжня поезія живить не лише інших, але й свого творця…”

Про один із відтінків, що я знайшов для себе в цих словах – про проблеми зі своїми світами, чи там із розмірами авторського "я".

Вважаю, що це найбільша проблема зростання поетів. Все важче розчинятись в ефірі живого обсягу, контролювати події на своїх найвіддаленіших межах, на яких в основному проставляються переноси рядків і рими, звучить реакція оточення. На тих межах, де постійно живе запитання, а не готові академічні відповіді.

Повторюсь, що рух у напрямку розмивання кордонів і меж, форм і ритміки, є вкрай небезпечним. А прикривати цей рух, а інколи і не те місцезнаходження, бажаним баченням "верлібру" чи "білого вірша" є самообманом - бо поезія, таки в'язниця, а не розкуте текстування...