1. Introduction

Creativity is among the most familiar, yet at the same time among the most complex manifestations of human existence. Despite the significant development of aesthetics, the psychology of creativity, hermeneutics, phenomenology, and cognitive science, the question of the fundamental conditions under which not only creative meaning but creative capacity itself becomes possible remains unresolved.

Traditionally, the creative process has been explained through thinking, intuition, imagination, emotions, memory, or the interaction among these faculties. Such approaches successfully describe particular mechanisms of creative activity; however, they generally analyze creativity only after the creative act has already taken shape. Much less attention has been devoted to the question of what precedes thinking, interpretation, and the artistic realization of a creative conception.

This study advances the hypothesis that the primary condition of creativity is not thinking itself but the existential positioning of the creative self. Existential positioning is understood here as the mode of harmonious co-positioning of a creative person with respect to several simultaneously unfolding levels of reality within which creative meaning, inspiration, and creative capacity become possible.



Within the author's conceptual framework of the Dichton and the Polychton, creative reality may be understood as a consciously constituted environment formed through the interaction of two or more interconnected streams. At the same time, the Dichton and the Polychton are interpreted not merely as structural principles governing creative organizations but also as forms of harmonious existential co-positioning of the creative self within several simultaneously unfolding realities. Such co-positioning creates the conditions for the emergence of a harmonious creative state, traditionally described as inspiration or creative capacity. Accordingly, inspiration and creative capacity are regarded not as accidental psychological phenomena but as manifestations of harmonious existential positioning.

The proposed approach offers a new interpretation of the nature of creative experience. Whereas previous studies primarily treated the Dichton and the Polychton as principles governing the structural organization of creative wholes, the present work shifts attention toward the conditions that make such organization possible. Consequently, the Dichton and the Polychton emerge not merely as structural characteristics of creative manifestations but as consequences of a broader process of harmonious coherence between the creative self and multilayered reality.

Accordingly, this study proposes that existential positioning may be regarded as a metacategory underlying the theory of the Dichton, the Polychton, and other structures of creative interaction. If this hypothesis proves justified, then the explicit stream, the implicit stream, the field of tension, structural openness, metaharmonic orientation, and other structural characteristics may all be understood as different manifestations of one unified process of harmonious co-positioning of the creative self.

The purpose of this article is to outline the conceptual foundations of a metaharmonic theory of creativity in which creative structure, existential positioning, and metaharmony constitute an integrated conceptual system explaining the emergence of creative meaning, inspiration, and creative capacity.

2. The Limits of Traditional Approaches to Explaining Creativity

Throughout the history of aesthetics, philosophy, and the psychology of creativity, numerous theories have sought to explain the nature of the creative act. Some have associated creativity with rational thought, others with intuition, imagination, emotional experience, or particular psychological states. Despite their substantial differences, most of these approaches share one fundamental assumption: creativity is viewed as the result of the functioning of specific psychological or intellectual mechanisms.

Such an approach successfully explains individual manifestations of creative activity, yet it leaves unresolved the more fundamental question concerning the origin of creative capacity itself. If creativity is merely the consequence of thinking, it remains unclear why individuals possessing comparable intellectual abilities may differ profoundly, with one state of consciousness giving rise to creative discovery while another does not. Likewise, explanations based on intuition, memory, or emotion merely relocate the problem without identifying the conditions under which these faculties acquire genuine creative power.

The phenomenon of inspiration is particularly revealing. It has traditionally been described as an extraordinary psychological state accompanying creative activity. Such descriptions, however, do not explain why inspiration arises, why it cannot be voluntarily reproduced, or why its appearance is so often accompanied by a profound sense of inner harmony and wholeness. Inspiration therefore requires not only psychological but also structural explanation.

According to the author, the central limitation of traditional theories lies in the fact that they begin their analysis only after the creative process has already commenced. They investigate thinking, imagination, linguistic expression, or other manifestations of creativity while rarely asking what fundamental condition makes creativity possible before the emergence of any image, thought, or artistic form.

This study therefore shifts attention from the products of creativity toward its preconditions. It proposes that creativity emerges not merely as a consequence of conscious activity but as the manifestation of a more fundamental mode through which the creative self relates to multilayered reality. From this perspective, thinking, intuition, emotions, imagination, and artistic mastery are not primary causes of creativity but rather diverse expressions of an already achieved harmonious state.

For this reason, existential positioning becomes the central concept of the present work. It is understood neither as a psychological process nor as a specific creative method but as the fundamental condition that makes creative perception, meaning formation, and the emergence of harmonious creative structures possible. If this hypothesis is valid, then traditional explanations of creativity may be reinterpreted as descriptions of particular manifestations of a much deeper process of harmonious co-positioning between the creative self and reality.

3. Existential Positioning as the Fundamental Condition of Creativity

If creativity cannot be fully explained by the activity of individual psychological or intellectual mechanisms, then a deeper level of organization must be sought—one that makes their coherent interaction possible. It is within this context that the concept of existential positioning is introduced.

In the present study, existential positioning is understood as the fundamental mode through which the creative self relates to multilayered reality prior to individual acts of thinking, interpretation, emotional experience, or artistic realization. It is neither a psychological state, nor a cognitive function, nor a creative technique. Rather, existential positioning establishes the conditions under which thinking, intuition, memory, imagination, emotion, and the other components of the creative process become capable of entering into harmonious interaction.

Consequently, existential positioning does not compete with traditional explanations of creativity but instead describes a deeper organizational level that provides the coherence underlying them. Creative capacity is therefore understood not as the property of any single psychological faculty but as the consequence of the harmonious organization of all components constituting the creative self.

Within the proposed framework, the creative self is not opposed to reality as an external object of cognition. On the contrary, the creative process is understood as the continuous co-positioning of the creative self with respect to several simultaneously unfolding levels of reality. These levels interact with one another, giving rise to structures of meaning that cannot be reduced to a single logical or emotional dimension.

For this reason, the concepts of the Dichton and the Polychton acquire a broader significance in the present study. Whereas they were previously understood primarily as structural principles governing creative organization, they are now interpreted as possible modes of existential positioning itself. A Dichton represents the harmonious co-positioning of the creative self with respect to two interconnected realities or streams of meaning, whereas a Polychton describes analogous co-positioning with respect to a plurality of simultaneously interacting realities participating in the formation of creative experience.

It is important to emphasize that the concept of reality employed here is not restricted to the physical world. Reality denotes any manifestation capable of entering into meaningful interaction with the creative self. Such realities may be sensory, imaginal, linguistic, symbolic, historical, spiritual, or conceptual. Creativity arises not through the isolated functioning of any one of these realities but through the harmonious co-positioning of the creative self with respect to their simultaneous presence.

From this perspective, the creative process is no longer understood merely as the production of new forms. Rather, it becomes a process of harmonious participation within a multilayered space of meaning in which thinking, imagination, memory, emotion, and artistic mastery become mutually coherent expressions of a single mode of being of the creative self.

Existential positioning may therefore be regarded as the primary condition for the emergence of creative capacity. It opens the possibility of transforming potential creativity into its concrete realization through structures that may subsequently assume the form of Dichtonic, Polychtonic, or other metaharmonic organizations.

4. The Harmonious Creative State as a Process of Existential Positioning

The concept of existential positioning proposed in this study requires an important clarification. It should not be understood as a fixed state or a static relationship between the creative being and reality. On the contrary, existential positioning is a continuous dynamic process of harmonious co-positioning, through which the creative being constantly aligns itself with the multilayered manifestations of reality.

It is precisely this dynamic character that distinguishes existential positioning from traditional psychological accounts of creativity. Inspiration, intuition, creative imagination, and emotional elevation may fluctuate, intensify, or diminish, whereas existential positioning determines the very mode through which these faculties become harmoniously integrated. It does not replace individual creative mechanisms but establishes the conditions under which they can operate as a coherent whole.

From this perspective, the harmonious creative state is not an accidental psychological phenomenon. Rather, it emerges as the consequence of the successful co-positioning of the creative being with respect to the diverse manifestations of a multilayered reality. The objects of this interaction are not limited to individual artistic images or completed structures of meaning. They include every form of reality capable of entering into meaningful interaction with the creative being: processes, relationships, symbols, linguistic forms, cultural traditions, natural phenomena, continuous fields of experience, and even primary field manifestations. Creativity therefore arises not merely through interaction with already established meanings but through the harmonious participation of the creative being in the diversity of existence itself.

For this reason, the creative being does not remain a passive observer of reality. It continuously engages in harmonious co-positioning with multiple manifestations that may reinforce one another, exist in mutual tension, or open entirely new horizons of meaning. Within a Dichtonic environment, this co-positioning takes place between two interconnected realities or currents of meaning, whereas a Polichtonic environment involves the simultaneous interaction of multiple such currents. Regardless of their number, however, the decisive factor is not the quantity of interacting components but the degree of their harmonious coherence.

Within the proposed framework, inspiration acquires a new interpretation. It is neither the primary cause of creativity nor an autonomous psychological state. Rather, inspiration may be understood as one manifestation of harmonious existential positioning, occurring when the various creative faculties begin to operate coherently and thereby open the possibility for the emergence of meaning. Likewise, creative capacity is understood not as an innate property of an individual but as the capacity to establish, sustain, or restore such harmonious co-positioning.

At the same time, harmonious positioning is neither guaranteed nor permanently stable. During the creative process, disturbances may arise within the internal coherence between the creative being and the multilayered manifestations of reality. Such disturbances may generate disharmonious modes of perception in which individual currents, manifestations, or levels of reality lose their mutual coherence. Within the broader theoretical framework developed by the author, this class of phenomena provides the foundation for a subsequent analysis of chimerization as a particular form of disrupted harmonious existential positioning.

Accordingly, the harmonious creative state should not be regarded as a completed psychological phenomenon but as an ongoing process of harmonious co-positioning between the creative being and a multilayered reality. It is this process that makes possible the emergence of creative meaning, the formation of new creative structures, and their subsequent development into Dichtonic, Polichtonic, and other metaharmonic organizations of creative experience.

5. Dichton and Polichton as Modes of Existential Positioning

In previous studies, Dichton was defined as a principle governing the organization of creative structures in which two interconnected currents of meaning interact without being reducible to one another. The further development of this idea led to the concept of Polichton, which describes the analogous interaction of multiple simultaneously present currents or realities.

In light of the conceptual framework proposed in the present study, these notions may be reconsidered. Dichton and Polichton no longer appear merely as characteristics of already completed creative structures. More fundamentally, they describe distinct modes of harmonious existential positioning of the creative being.

From this perspective, Dichton should not be limited to the coexistence of explicit and implicit meanings. Such an interpretation represents only one particular manifestation of a considerably broader principle. Dichtonic positioning denotes the capacity of the creative being to sustain harmonious interaction with at least two distinct manifestations of reality simultaneously, while preserving their internal autonomy and without reducing them to a single interpretative framework.

Polichtonic positioning, accordingly, refers to the harmonious co-positioning of the creative being with respect to a greater number of simultaneously unfolding manifestations of reality. The number of such manifestations, however, does not in itself determine the level of creativity. The decisive factor is the ability of the creative being to maintain coherence among them while remaining open to the emergence of new relationships of meaning.

For this reason, Dichton and Polichton should not be understood as static structural patterns but as dynamic modes of organizing the creative process. They characterize not the form of a completed work but the manner in which the creative being sustains harmonious co-positioning within a multilayered reality.

Within this framework, every completed creative achievement—whether a literary work, a musical composition, a mathematical construction, a scientific theory, or any other manifestation of creativity—may be understood as a local stabilization of this ongoing process. A creative structure does not bring creativity to an end; rather, it temporarily stabilizes a particular state of harmonious co-positioning that may subsequently unfold in new directions.

This perspective also provides a new explanation for the enduring openness of genuinely significant creative achievements. Great works of art, fundamental scientific ideas, and profound philosophical concepts transcend their immediate content precisely because they preserve within their structures traces of the harmonious positioning process from which they emerged—a process that does not conclude with the moment of creation. Every new interpretation or creative reconsideration therefore constitutes not a repetition of an earlier experience but a renewed act of existential co-positioning with respect to the same multilayered reality.

From this standpoint, Dichton and Polichton acquire the status not only of structural categories of creativity but also of methodological models for investigating the creative process itself. They describe not merely how a creative result is organized but also how the creative being maintains its harmonious relationship with the multilayered manifestations of reality that make such a result possible.

Accordingly, existential positioning may be regarded as a metacategory underlying the concepts of Dichton and Polichton. It defines the fundamental conditions under which different modes of creative interaction arise, whereas Dichton and Polichton describe particular structural realizations of this more fundamental process.

Toward a Processual Theory of Knowledge

If a creative result is understood as a local stabilization of harmonious co-positioning, then knowledge may be defined in an analogous manner.

Knowledge is a locally stabilized structure of understanding that enables repeated positioning within a particular domain of reality.

This leads naturally to a threefold distinction:

• Mind is the space of possible harmonious positionings.
• Understanding is the dynamic process of harmonious co-positioning.
• Knowledge consists of the locally stabilized outcomes of that process.

Within this framework, knowledge no longer appears as the primary foundation of creativity or cognition. Rather, it represents one of the derivative products of a more fundamental process through which the creative being continually establishes harmonious relationships with reality.

Consequently, creativity and cognition become process-oriented rather than merely accumulative. Understanding precedes knowledge, and existential positioning precedes understanding. Knowledge therefore does not replace the living process of creative participation in reality; it preserves only those local structures of understanding that can subsequently serve as stable points for renewed acts of existential positioning.

6. Meaning Formation as a Consequence of Harmonious Positioning

The proposed framework offers a new perspective on the nature of creative meaning. If existential positioning is understood as the fundamental condition of creativity, then meaning ceases to be regarded as a property of an individual text, image, or other creative product. Instead, it emerges as a manifestation of the harmonious interaction between the creative being and the multilayered manifestations of reality.

From this perspective, meaning formation is not a process of mechanically combining individual meanings or symbols. It arises when different manifestations of reality enter into a state of mutual coherence, while the creative being sustains harmonious co-positioning with respect to this interaction. For this reason, creative meaning cannot be fully reduced to logical analysis or formal interpretation.

Accordingly, meaning does not exist as an isolated object that can once and for all be discovered or exhaustively described. Every new act of creative positioning opens new possibilities for meaning formation without disrupting the inner coherence that has already been achieved. It is precisely for this reason that genuinely significant creative works retain the capacity for continual reinterpretation while remaining permanently open to new creative readings.

Within this context, the concept of harmony assumes particular importance. Harmony should not be understood as the absence of tension or as the complete convergence of all semantic components. On the contrary, the tension between different manifestations of reality frequently becomes the very source of creative productivity. Harmony consists not in eliminating differences but in enabling their coherent interaction, thereby creating the conditions for the emergence of new structures of meaning.

From this perspective, creativity is no longer understood merely as the production of new cultural artifacts. Rather, it appears as a continuous process of meaning formation in which the creative being sustains harmonious co-positioning with a multilayered reality. Any individual work represents only a local stabilization of this process, while the creative process itself remains fundamentally open.

Existential positioning may therefore be regarded as one of the fundamental conditions for the emergence of creative meaning. It determines not the content of a particular work but the very possibility of meaning formation as an ongoing process of harmonious interaction between the creative being and a multilayered reality.

7. The Individuality of Creative Positioning

If existential positioning constitutes the fundamental condition of creativity, the question of the individuality of creative experience naturally arises. Why does the same reality give rise to different artistic images, different scientific ideas, or different philosophical concepts? Why do creative achievements remain unique even when individuals share the same cultural environment and possess comparable knowledge?

Within the framework proposed here, this diversity arises because every creative being establishes its own harmonious co-positioning with respect to a multilayered reality. The individuality of creativity is determined not only by personal abilities, character, or life experience but, above all, by the distinctive manner in which harmonious positioning itself unfolds, thereby giving rise to an individual space of creative understanding.

Creative understanding, therefore, is not a universal pattern shared equally by all individuals. Rather, it emerges as the unique existential space within which the creative being dwells, allowing different manifestations of reality to enter into their own harmonious relationships. Consequently, every creative individual develops a unique configuration of meaning formation that cannot be mechanically reproduced by another person.

This does not imply that creativity is purely subjective or arbitrary. On the contrary, the individuality of creative positioning does not negate the existence of universal principles governing the creative process. It simply indicates that harmonious co-positioning is always carried out by a particular creative being interacting with a multilayered reality in its own distinctive manner.

From this perspective, the creative individual should not be understood merely as the possessor of a particular body of knowledge or a collection of creative skills. Rather, the creative individual is the bearer of a unique mode of harmonious participation within creative reality. It is this mode that shapes the formation of meaning, the selection of creative forms, the character of imaginative thought, and the subsequent direction of creative development.

Accordingly, creative individuality manifests itself not only in the products of creative activity but also in the very manner through which reality is encountered. Two artists may engage with the same subject, two scientists may investigate the same problem, and two composers may work within the same musical tradition. Yet their creative achievements remain fundamentally different because each sustains a unique mode of harmonious existential positioning.

At the same time, this uniqueness should not be understood as isolation. On the contrary, creativity becomes most productive when different individual spaces of creative understanding are capable of entering into meaningful interaction without sacrificing their own internal coherence. Under such conditions, new structures of meaning may emerge that transcend the limits of individual experience and open new horizons of creative development.

For this reason, the individuality of creative positioning should be regarded not as a limitation of creativity but as one of its indispensable conditions. The uniqueness of the creative being lies not in separation from others but in its capacity to sustain its own harmonious mode of existential co-positioning while remaining open both to the multilayered reality and to the creative positionings of others.

Within this context, Art acquires a distinctive significance. It should be understood not merely as a collection of completed works but as one of the most enduring forms of harmonious creative positioning. A genuine work of art is not exhausted by the historical circumstances of its creation, because it preserves the capacity to sustain a harmonious dialogue between the creative being of the author, the creative being of the interpreter, and the multilayered reality to which both remain oriented. It is for this reason that great art does not diminish with the passage of time: it continues to reveal new possibilities for harmonious meaning formation.

Appendix A. On the Relationship Between Mind, Understanding, and Knowledge in the Metaharmonic Theory of Creativity

The concept of existential positioning proposed in this article naturally leads to a reconsideration of the relationship between mind, understanding, and knowledge. Although this question extends beyond the immediate scope of the present study, it follows logically from its principal arguments and points toward a promising direction for future research.

If a creative achievement is understood as a local stabilization of the process of harmonious existential positioning, then the nature of knowledge may likewise be reinterpreted from the same perspective.

Within this framework, knowledge is no longer regarded as the primary foundation of creativity. Instead, it is understood as a locally stabilized structure of understanding, capable of supporting repeated acts of positioning within a particular domain of reality.

This approach makes it possible to distinguish three closely related, yet fundamentally different, levels.

Mind

Mind is understood as the space of possible harmonious positionings of the creative being.

In this sense, mind is not merely a collection of knowledge or a system of logical operations. Rather, it constitutes the comprehensive field of potential interaction between the creative being and a multilayered reality.

Understanding

Understanding is the dynamic process of harmonious co-positioning of the creative being with the manifestations of a multilayered reality.

It does not exist as a completed result but is continuously formed, refined, and unfolded throughout the process of creative interaction.

It is understanding that creates the conditions under which creative meaning may emerge.

Knowledge

Knowledge consists of the locally stabilized outcomes of the process of understanding.

These structures make repeated positioning within already explored domains of reality possible by preserving previously achieved modes of harmonious interaction.

In this sense, knowledge does not stand in opposition to creativity, yet neither does it constitute its primary foundation. Rather, it performs the function of stabilizing already established modes of understanding.

The proposed distinction avoids the common identification of knowledge with understanding. Whereas knowledge represents a relatively stable structure, understanding remains an ongoing process that continually develops together with the process of existential positioning itself.

At the same time, mind appears as the broader space of possibilities within which both the processes of understanding and their locally stabilized outcomes arise.

From the perspective of the metaharmonic theory of creativity, this process-oriented interpretation explains why creative activity can never be fully reduced to the accumulation of knowledge. Knowledge enables the repeated application of previously established modes of interaction with reality, whereas creativity emerges through the continuous harmonious co-positioning of the creative being with ever-new manifestations of a multilayered reality.

Accordingly, the proposed three-level model does not reject classical epistemological theories. Instead, it relocates them into a processual framework in which the central category is no longer the accumulation of knowledge but harmonious existential positioning.

Conceptual Note

Within the framework proposed in this study, it is also useful to distinguish three interconnected spaces, each corresponding to a different level in the organization of the creative process.

1. The Space of the Creative Being

This is the deepest level at which existential positioning takes place.

It is here that the fundamental capacity of the creative being for harmonious interaction with a multilayered reality is established.

2. The Space of Creative Understanding

This constitutes the dynamic manifestation of that mode of being.

Within this space arise the processes of meaning formation, interpretation, and creative interaction with the various manifestations of reality.

3. The Space of Knowledge

This consists of locally stabilized structures that enable repeated acts of positioning and the reproduction of previously established modes of interaction.

This distinction demonstrates that knowledge is not identical with understanding. Rather, knowledge represents only one derivative layer of the much deeper process of harmonious existential positioning of the creative being.

From this perspective, the proposed three-level model may eventually provide the methodological foundation for a metaharmonic theory of cognition, in which the central object of inquiry is not the accumulation of knowledge as such but the processes through which harmonious understanding is formed, sustained, and developed.

It is therefore essential to distinguish between understanding and knowledge.

Knowledge is not understanding itself. Rather, knowledge is the instrument through which one may re-enter a previously attained space of understanding.

Appendix B. On the Scientific Evaluation of the Harmonic Character of the Creative Process

One of the natural consequences of the conceptual framework proposed in this study is the question of whether the creative process itself can be subjected to scientific analysis. If creativity is understood as a process of harmonious existential positioning, it becomes necessary to identify a criterion capable of evaluating not the artistic value of a work, but the degree of internal coherence inherent in the creative process itself.

The present approach does not seek to assess creativity on the basis of external characteristics, aesthetic preferences, or social recognition. Instead, its object of analysis is the degree of harmonious interaction between manifested creative potential and the processes through which that potential is organized and guided.

Within the author's metaharmonic framework, this fundamental criterion is expressed by the General Condition for the Preservation of Harmony:

E⊙K=const, where

E - denotes manifested potential (energy);
K - denotes guidance or governing organization;
⊙ - denotes the coherent interaction between them.

Within this formulation, constancy does not imply that either quantity remains unchanged. Rather, it expresses the invariance of the harmonious relationship between manifested potential and the processes governing its realization.

From this perspective, every harmonious creative activity may be understood as a process of maintaining this invariant relationship. Variations in creative intensity, modes of thought, artistic form, or linguistic expression do not in themselves disrupt harmony, provided that coherence between manifested potential and its governing organization is preserved.

Accordingly, the proper subject of scientific investigation is not the content of an individual creative work, but the degree of harmonious organization characterizing the creative process itself.

Within the proposed framework, every harmonious whole is characterized by the preservation of an invariant coherent relationship between manifested potential and guidance appropriate to the level of reality to which that whole belongs. It is precisely this invariance that makes it possible to regard creativity not merely as an aesthetic or psychological phenomenon, but also as a process that admits conceptual analysis and, under appropriate theoretical conditions, progressive formalization.

The proposed criterion does not claim to provide a quantitative measurement of creativity itself. Rather, its purpose is to reveal the degree of harmonious coherence maintained throughout the creative process—that is, the extent to which manifested potential and its governing organization remain internally coordinated.

For this reason, the General Condition for the Preservation of Harmony may be regarded as one of the foundational principles of a future Metaharmonic Theory of Creativity.

Within the broader metaharmonic framework proposed by the author, the General Condition for the Preservation of Harmony is more than a mathematical invariant. It represents the structural principle governing harmonious existential positioning itself. In this sense, the equation E⊙K=const does not merely describe harmonious creativity; it expresses the universal condition under which any harmonious creative process can arise, develop, and preserve its internal coherence.

Conclusions

The present study has proposed existential positioning as a fundamental metacategory of creativity, defining the conditions under which creative meaning, the harmonious creative state, and the structural organization of the creative process become possible. Unlike traditional psychological or aesthetic approaches, the emphasis has been placed not on individual mechanisms of creativity but on the fundamental mode of harmonious interaction between the creative being and a multilayered reality.

Within this framework, Dichton and Polychton have been reinterpreted as distinct modes of existential positioning, while every creative outcome has been understood as a local stabilization of a continuous process of harmonious co-positioning. Creativity therefore appears not as a single act of producing a finished object but as an ongoing process of sustaining harmonious interaction between the creative being and the various manifestations of reality.

The proposed framework also offers a new perspective on the possibility of a scientific analysis of creativity. If the creative process itself constitutes a form of harmonious interaction, then it necessarily admits the existence of general invariants that remain independent of particular artistic forms, languages, or cultural traditions.

Within the author's conceptual framework, such an invariant is expressed by the General Condition for the Preservation of Harmony:

E⊙K=const,
In the proposed model, this condition performs a function considerably broader than that of an isolated mathematical expression. It serves as a universal criterion of processual harmony, making it possible to evaluate not the artistic value of an individual work but the degree to which the creative process itself corresponds to the fundamental principles governing the harmonious organization of reality.

It is precisely in this sense that the present theory employs the concept of the truthfulness of creativity. Truth is not identified with social recognition, historical expediency, or practical usefulness. Within particular historical circumstances, certain forms of activity may indeed be necessary for the existence of individuals or societies; yet such necessity alone does not determine their fundamental truth. Truth is understood here as correspondence with the intrinsic nature of the harmonious organization of being. Consequently, a creative process may be more or less consistent with that nature and therefore may possess a greater or lesser degree of truthfulness.

Accordingly, the proposed conception opens the possibility of moving beyond predominantly descriptive models of creativity toward a formalized Metaharmonic Theory of Creativity, in which existential positioning determines the character of creative interaction, while the General Condition for the Preservation of Harmony functions as its invariant structural principle.

Within this perspective, existential positioning answers the question of what occurs within the creative process, whereas the General Condition for the Preservation of Harmony answers the question under what conditions that process remains harmonious. Consequently, the equation

E⊙K=const,
is not an external addition to the proposed conceptual framework but one of its intrinsic structural principles, uniting the philosophical description of creativity with the possibility of its future formalization.

The framework presented here does not claim to offer a final theory. On the contrary, it outlines a broad program for future research. Particularly promising directions include the development of a Metaharmonic Theory of Cognition, the investigation of individual spaces of creative understanding, the study of field mechanisms underlying existential positioning, and the formalization of criteria governing harmonious interaction within the broader theory of the Fundamental Harmonic Field.

More fundamentally, however, the present study extends beyond the concept of existential positioning itself. It proposes a new sequence of fundamental categories:

Being⟶Positioning⟶Understanding⟶Creativity⟶Knowledge
​
This sequence differs fundamentally from classical epistemological models, in which knowledge is commonly regarded as the primary point of departure. Within the metaharmonic framework proposed here, knowledge is instead understood as a derivative and locally stabilized outcome of the deeper processes of harmonious existential positioning and understanding.

Ultimately, this conceptual shift suggests that the foundations of creativity, cognition, and understanding should be sought not in accumulated knowledge itself but in the dynamic conditions that make harmonious participation in reality possible. It is precisely this perspective that defines the broader horizon of the metaharmonic approach developed throughout the present study.

The metaharmonic perspective proposed in this article therefore shifts the primary question of creativity from "How is something created?" to "How does the creative being become harmoniously positioned within reality?" In this sense, creativity appears not merely as production but as the continuous realization of harmonious participation in Being.

1. Вступ

Творчість належить до дуже звичних, і в той самий час - до найскладніших проявів людського єства. Незважаючи на значний розвиток естетики, психології творчості, герменевтики, феноменології та когнітивних наук, відкритим залишається питання про фундаментальні умови, за яких стає можливим не лише виникнення творчого смислу, а й сама творча спроможність.
Традиційно творчий процес пояснюють через мислення, інтуїцію, уяву, емоції, пам'ять або їхню взаємодію. Такі підходи дають змогу описувати окремі механізми творчої діяльності, однак вони здебільшого аналізують уже сформований творчий акт. Значно рідше ставиться питання про те, що передує мисленню, інтерпретації та художньому оформленню творчого задуму.

У цьому дослідженні висувається гіпотеза, що первинною умовою творчості є не саме мислення, а екзистенційне позиціювання творчого єства. Під екзистенційним позиціюванням розуміється спосіб гармонійного співпозиціювання творчої особистості щодо кількох одночасно розгорнутих рівнів реальності, у межах яких стає можливим виникнення творчого смислу, натхнення та творчої спроможності.

У межах авторської концепції дихтону та поліхтону творча реальність може бути представлена як усвідомлене середовище взаємодії двох або більшої кількості взаємопов'язаних потоків. Але й дихтон і поліхтон пропонується розуміти не лише як структурні принципи організації творчих цілісностей, а й як форми гармонійного екзистенційного співпозиціювання творчого єства у просторі кількох одночасно розгорнутих реальностей. Саме таке співпозиціювання створює умови для виникнення гармонійного творчого стану, який традиційно описують як натхнення або творчу спроможність. Відповідно, натхнення і творча спроможність розглядаються не як випадкові психічні феномени, а як прояви гармонійного екзистенційного позиціювання.



Запропонований підхід дає змогу по-новому інтерпретувати природу творчого досвіду. Якщо у попередніх дослідженнях дихтон і поліхтон розглядалися насамперед як принципи структурної організації творчих цілісностей, то в даній роботі увага переноситься на умови, за яких така організація стає можливою. Таким чином, дихтон і поліхтон постають не лише як структурні характеристики творчих проявів, а як наслідки ширшого процесу гармонійної узгодженості творчого єства з багаторівневою реальністю.
У зв'язку з цим висувається припущення, що екзистенційне позиціювання може бути розглянуте як метакатегорія теорії дихтону та поліхтону чи інших структур творчої взаємодії. Якщо ця гіпотеза є обґрунтованою, тоді явний потік, прихований потік, поле напруження, структурна відкритість, метагармонійна спрямованість та інші структурні характеристики є різними проявами єдиного процесу гармонійного співпозиціювання творчого єства.

Метою цієї статті є окреслення концептуальних засад метагармонічної теорії творчості, у якій творча структура, екзистенційне позиціювання та метагармонія утворюють взаємопов'язану систему, що пояснює умови виникнення творчого смислу, натхнення і творчої спроможності.

2. Межі традиційних підходів до пояснення творчості

Протягом історії розвитку естетики, філософії та психології творчості було запропоновано численні концепції, покликані пояснити природу творчого акту. Одні з них пов'язували творчість із раціональним мисленням, інші — з інтуїцією, уявою, емоційним переживанням або особливими психологічними станами. Незважаючи на суттєві відмінності між цими підходами, більшість із них має спільну рису: творчість розглядається як результат функціонування певних внутрішніх психічних або інтелектуальних механізмів.

Такий підхід дозволяє описувати окремі прояви творчої діяльності, однак він залишає відкритим питання про першопричину самої творчої спроможності. Якщо творчість є лише наслідком роботи мислення, тоді залишається незрозумілим, чому за однакових інтелектуальних можливостей один стан свідомості породжує творче відкриття, а інший — ні. Аналогічно, пояснення творчості через інтуїцію, пам'ять або емоції лише переносить проблему на інший рівень, не розкриваючи умов, за яких ці чинники набувають творчої сили.

Особливо показовим є феномен натхнення. Воно традиційно описується як непересічний психічний стан, що супроводжує творчість. Проте такий опис не пояснює, чому натхнення виникає, чому воно не може бути довільно відтворене і чому його поява нерідко супроводжується відчуттям внутрішньої гармонії та цілісності. Отже, саме натхнення потребує не лише психологічного, а й структурного пояснення.
На думку автора, проблема полягає в тому, що більшість традиційних концепцій починає аналіз уже після того, як творчий процес розпочався. Вони досліджують мислення, образотворення, мовне оформлення або інші прояви творчості, але майже не ставлять питання про ту вихідну умову, яка робить творчість можливою ще до появи образу, думки чи художньої форми.

У цьому дослідженні пропонується змістити центр уваги з результатів творчого процесу на його передумови. Висувається припущення, що творчість виникає не лише як наслідок діяльності свідомості, а як прояв більш фундаментального способу співвіднесення творчого єства з багаторівневою реальністю. У такому розумінні мислення, інтуїція, емоції, уява та художня майстерність не є першопричинами творчості, а виступають різними формами реалізації вже досягнутого гармонійного стану.
Саме тому центральним поняттям цієї роботи стає екзистенційне позиціювання. Воно розглядається не як психологічний процес і не як окремий творчий метод, а як фундаментальна умова, що відкриває можливість творчого сприйняття, смислотворення та формування гармонійної творчої структури. Якщо ця гіпотеза є обґрунтованою, тоді традиційні пояснення творчості можна буде розглядати як описи окремих проявів значно глибшого процесу гармонійного співпозиціювання творчого єства з реальністю.

3. Екзистенційне позиціювання як фундаментальна умова творчості

Якщо творчість не може бути повністю пояснена діяльністю окремих психічних або інтелектуальних механізмів, постає необхідність пошуку глибшого рівня організації, який робить можливим їхню узгоджену взаємодію. Саме в цьому контексті пропонується поняття екзистенційного позиціювання.
Під екзистенційним позиціюванням у даному дослідженні розуміється фундаментальний спосіб співвіднесення творчого єства з багаторівневою реальністю, що передує окремим актам мислення, інтерпретації, емоційного переживання чи художнього оформлення. Воно не є психічним станом, когнітивною функцією або творчим методом. Навпаки, екзистенційне позиціювання визначає ті умови, за яких мислення, інтуїція, пам'ять, уява, емоційна сфера та інші складові творчого процесу можуть увійти в гармонійну взаємодію.
Таким чином, екзистенційне позиціювання не конкурує з традиційними поясненнями творчості, а описує глибший організаційний рівень, який забезпечує їхню взаємну узгодженість. Саме тому творча спроможність розглядається не як властивість окремої психічної функції, а як наслідок гармонійної організації взаємодії всіх компонентів творчого єства.

У межах запропонованої концепції творче єство не протиставляється реальності як зовнішньому об'єктові пізнання. Навпаки, творчий процес розглядається як безперервне співпозиціювання творчого єства щодо кількох взаємопов'язаних рівнів реальності. Ці рівні можуть взаємодіяти між собою, породжуючи різноманітні структури смислу, що не зводяться до єдиної логічної або емоційної площини.
Саме тому поняття дихтону та поліхтону набувають у даній роботі ширшого значення. Якщо раніше вони розглядалися переважно як структурні принципи організації творчої цілісності, то тепер пропонується розуміти їх також як можливі форми екзистенційного позиціювання творчого єства. Дихтон у цьому випадку означає гармонійне співпозиціювання щодо двох взаємопов'язаних реальностей або потоків смислу, тоді як поліхтон описує аналогічне співпозиціювання щодо множини таких реальностей, які одночасно беруть участь у формуванні творчого досвіду.
Важливо підкреслити, що поняття "реальність" у цьому дослідженні не обмежується фізичним світом. Під реальністю розуміються будь-які прояви, здатні вступати у змістовну взаємодію з творчим єством. Такі реальності можуть бути чуттєвими, образними, мовними, символічними, історичними, духовними або концептуальними. Творчість виникає не завдяки ізольованому функціонуванню однієї з них, а завдяки гармонійному співпозиціюванню творчого єства щодо їхньої одночасної присутності.
У такому розумінні творчий процес перестає бути лише породженням нових форм. Він постає як процес гармонійного входження у багаторівневий простір смислів, де мислення, уява, пам'ять, емоції та художня майстерність стають взаємно узгодженими проявами єдиного способу буття творчого єства.

Екзистенційне позиціювання, таким чином, може бути розглянуте як первинна умова виникнення творчої спроможності. Саме воно відкриває можливість переходу від потенційної здатності до творчості до її конкретної реалізації у вигляді структур, які в подальшому можуть набувати форми дихтонових, поліхтонових або інших метагармонійних організацій.

4. Гармонійний творчий стан як процес екзистенційного позиціювання

Запропоноване поняття екзистпозиціювання потребує важливого уточнення. Його не слід розуміти як фіксований стан або незмінне положення творчого єства щодо реальності. Навпаки, таке позиціювання є безперервним динамічним процесом гармонійної доладності, у якому творче єство постійно узгоджує себе з багаторівневими проявами реальності.

Саме ця процесуальність відрізняє екзистенційне позиціювання від традиційних психологічних описів творчості. Натхнення, інтуїція, творча уява або емоційне піднесення можуть змінюватися, посилюватися або згасати, тоді як екзистенційне позиціювання визначає сам спосіб організації їхньої взаємодії. Воно не замінює окремі творчі механізми, а створює умови для їхнього гармонійного узгодження.
У цьому розумінні гармонійний творчий стан не є випадковим психологічним явищем. Він виникає як наслідок успішного співпозиціювання творчого єства щодо різних проявів багаторівневої реальності. При цьому предметом такої взаємодії можуть бути не лише окремі творчі образи чи завершені смислові структури, а й будь-які прояви реальності: процеси, відношення, символи, мовні форми, культурні традиції, природні явища, безперервні континуальні середовища або первинні польові прояви. Творчість не обмежується взаємодією з готовими смислами — вона формується в процесі гармонійного входження у різноманіття самих проявів буття.

Саме тому творче єство не перебуває у пасивному спогляданні реальності. Воно безперервно здійснює гармонійні уточнення свого розміщення щодо множини проявів, які можуть взаємно підсилювати один одного, перебувати в напруженні або відкривати нові смислові горизонти. У випадку дихтонового середовища таке співпозиціювання відбувається між двома взаємопов'язаними потоками або реальностями, тоді як поліхтонове середовище передбачає одночасну взаємодію багатьох таких потоків. Проте незалежно від їхньої кількості визначальним залишається не число взаємодіючих компонентів, а ступінь їхньої гармонійної узгодженості.

У запропонованій концепції натхнення набуває нового тлумачення. Воно не є першопричиною творчості і не виступає самодостатнім психічним станом. Натхнення можна розглядати як один із проявів гармонійного екзистенційного самознаходження і саморозміщення, коли різні творчі механізми починають діяти когерентно, відкриваючи можливість смислотворення. Аналогічно, творча спроможність є не вродженою властивістю окремої особистості, а характеристикою її здатності підтримувати або відновлювати таке гармонійне співпозиціювання.

Разом із тим гармонійне позиціювання не є гарантованим або незмінним. У процесі творчої взаємодії можливі порушення внутрішньої узгодженості між творчим єством і багаторівневими проявами реальності. Такі порушення можуть призводити до виникнення дисгармонійних форм сприйняття, у яких окремі потоки, прояви або рівні реальності втрачають взаємну когерентність. У межах ширшої авторської концепції саме ця група явищ становить передумови для подальшого аналізу процесів химеризації як особливого випадку порушення гармонійного екзистенційного позиціювання.

Таким чином, гармонійний творчий стан слід розглядати не як завершений психічний феномен, а як безперервний процес гармонійного співпозиціювання творчого єства з багаторівневою реальністю. Саме цей процес відкриває можливість виникнення творчого смислу, формування нових творчих структур і подальшого переходу до дихтонових, поліхтонових та інших метагармонійних організацій творчого досвіду.

5. Дихтон і поліхтон як режими екзистенційного позиціювання

У попередніх дослідженнях дихтон було визначено як принцип організації творчої структури, у якій взаємодіють два взаємопов'язані смислові потоки, що не зводяться один до одного. Подальший розвиток цієї ідеї привів до поняття поліхтону, яке описує аналогічну взаємодію множини одночасно присутніх потоків або реальностей.
У світлі запропонованої концепції ці поняття можуть бути переосмислені. Дихтон і поліхтон більше не постають лише як характеристики вже створеної творчої структури. Передусім вони описують різні режими гармонійного екзистенційного позиціювання творчого єства.

У цьому розумінні дихтон не обмежується співіснуванням явного та прихованого змістів. Така інтерпретація є лише окремим випадком значно ширшого принципу. Дихтонове позиціювання означає здатність творчого єства одночасно підтримувати гармонійну взаємодію щонайменше з двома різними проявами реальності, не руйнуючи їхньої внутрішньої самостійності та не зводячи їх до єдиної площини інтерпретації.
Поліхтонове позиціювання, відповідно, передбачає гармонійне співпозиціювання творчого єства щодо більшої кількості одночасно присутніх проявів реальності. При цьому кількість таких проявів сама по собі не визначає рівень творчості. Вирішальним чинником залишається здатність творчого єства підтримувати когерентність між ними, зберігаючи відкритість до виникнення нових смислових зв'язків.
Саме тому дихтон і поліхтон слід розглядати не як застиглі структурні схеми, а як динамічні режими організації творчого процесу. Вони характеризують не форму готового твору, а спосіб, у який творче єство підтримує гармонійне співпозиціювання з багаторівневою реальністю.

У цьому контексті будь-який завершений творчий результат — літературний твір, музична композиція, математична конструкція, наукова концепція або інший прояв творчості — може бути розглянутий як локальна стабілізація такого процесу. Творча структура не завершує творчість; вона лише тимчасово фіксує певний стан гармонійного співпозиціювання, який надалі може розгортатися у нових напрямах.
Такий підхід дозволяє по-новому пояснити відкритість справді значущих творчих явищ. Видатні твори мистецтва, фундаментальні наукові ідеї або глибокі філософські концепції не вичерпуються своїм безпосереднім змістом саме тому, що вони зберігають у своїй структурі сліди процесу гармонійного позиціювання, який не завершується моментом їхнього створення. Кожне нове творче прочитання або переосмислення є не повторенням попереднього досвіду, а новим актом співпозиціювання щодо тієї самої багаторівневої реальності.
З цієї точки зору дихтон і поліхтон набувають статусу не лише структурних категорій творчості, а й методологічних моделей аналізу творчого процесу. Вони описують не тільки те, як організований творчий результат, але й яким чином творче єство підтримує гармонійний зв'язок із багаторівневими проявами реальності, що роблять цей результат можливим.

Таким чином, екзистенційне позиціювання можна розглядати як метакатегорію щодо понять дихтону і поліхтону. Саме воно визначає умови виникнення різних режимів творчої взаємодії, тоді як дихтон і поліхтон описують окремі форми структурної реалізації цього фундаментального процесу.

Отже, якщо творчий результат є локальною стабілізацією гармонійного співпозиціювання, то й знання можна визначити аналогічно:
Знання — це локально стабілізовані структури розуміння, придатні для повторного позиціювання у певному просторі реальності.

Тоді виникає природне розрізнення:
• розум — простір можливих гармонійних позиціювань;
• розуміння — динамічний процес гармонійного співпозиціювання;
• знання — локально стабілізовані результати цього процесу

6. Смислотворення як наслідок гармонійного позиціювання

Запропонована концепція дозволяє по-новому поставити питання про природу творчого смислу. Якщо екзистенційне позиціювання розглядати як фундаментальну умову творчості, тоді смисл перестає бути властивістю окремого тексту, образу або іншого творчого результату. Він виникає як прояв гармонійної взаємодії між творчим єством і багаторівневими проявами реальності.
У такому розумінні смислотворення не є процесом механічного поєднання окремих значень або символів. Воно виникає тоді, коли різні прояви реальності входять у стан взаємної когерентності, а творче єство підтримує гармонійне співпозиціювання щодо цієї взаємодії. Саме тому творчий смисл не може бути повністю зведений до логічного аналізу або формальної інтерпретації.
Відповідно, смисл не існує як ізольований об'єкт, який можна одного разу остаточно відкрити або вичерпно описати. Кожен новий акт творчого позиціювання відкриває нові можливості смислотворення, не руйнуючи вже досягнутої внутрішньої цілісності. Завдяки цьому справді значущі творчі прояви зберігають здатність до багаторазового переосмислення, залишаючись відкритими для нових творчих прочитань.
У цьому контексті особливого значення набуває поняття гармонії. Гармонія не означає відсутності напруження або повного збігу всіх смислових компонентів. Навпаки, саме напруження між різними проявами реальності нерідко стає джерелом творчої продуктивності. Гармонійним є не усунення відмінностей, а їхня когерентна взаємодія, що відкриває можливість виникнення нових смислових структур.
З цієї точки зору творчість постає не як виробництво нових культурних артефактів, а як безперервний процес смислотворення, у якому творче єство підтримує гармонійне співпозиціювання щодо багаторівневої реальності. Окремий твір є лише локальною стабілізацією цього процесу, тоді як сам творчий процес залишається принципово відкритим.
Саме тому екзистенційне позиціювання можна розглядати як одну з фундаментальних умов виникнення творчого смислу. Воно визначає не зміст окремого твору, а можливість самого смислотворення як безперервного процесу гармонійної взаємодії творчого єства з багаторівневою реальністю.

7. Індивідуальність творчого позиціювання

Якщо екзистенційне позиціювання є фундаментальною умовою творчості, тоді природно постає питання про індивідуальність творчого досвіду. Чому одна й та сама реальність породжує різні художні образи, різні наукові ідеї або різні філософські концепції? Чому навіть за спільного культурного середовища та подібного рівня знань творчі результати різних осіб залишаються неповторними?
У межах запропонованої концепції ця відмінність пояснюється тим, що кожне творче єство здійснює власне гармонійне співпозиціювання щодо багаторівневої реальності. Індивідуальність творчості визначається не лише особистими здібностями, характером або життєвим досвідом, а насамперед особливостями самого процесу гармонійного позиціювання, у якому формується власний простір творчого розуміння.
Таким чином, творче розуміння не є універсальною схемою, однаковою для всіх. Воно виникає як індивідуальний простір перебування творчого єства, у межах якого різні прояви реальності входять у власні гармонійні взаємозв'язки. Саме тому кожна творча особистість формує неповторну конфігурацію смислотворення, яка не може бути механічно відтворена іншою особою.
Це не означає, що творчість є суто суб'єктивною або довільною. Навпаки, індивідуальність творчого позиціювання не заперечує існування спільних закономірностей творчого процесу. Вона лише свідчить про те, що гармонійне співпозиціювання завжди здійснюється конкретним творчим єством, яке взаємодіє з багаторівневою реальністю у власний, неповторний спосіб.
З цієї точки зору творчу особистість можна розглядати не як носія певної сукупності знань чи творчих навичок, а як носія особливого способу гармонійного перебування у творчій реальності. Саме цей спосіб визначає характер смислотворення, вибір творчих форм, особливості образного мислення та напрям подальшого розвитку творчості.
У такому розумінні творча індивідуальність проявляється не лише в результатах творчої діяльності, а й у самому способі взаємодії з реальністю. Двоє митців можуть звертатися до одного сюжету, двоє науковців — досліджувати одну проблему, а двоє композиторів — працювати в межах однієї музичної традиції. Проте їхні творчі результати залишаються різними саме тому, що кожен із них підтримує власний режим гармонійного екзистенційного позиціювання.
Водночас ця неповторність не означає ізольованості. Навпаки, творчість набуває найбільшої продуктивності тоді, коли різні індивідуальні простори творчого розуміння можуть входити у взаємодію, не втрачаючи власної внутрішньої цілісності. У такому випадку виникає можливість формування нових смислових структур, які перевищують межі окремого індивідуального досвіду і відкривають нові горизонти творчого розвитку.
Саме тому індивідуальність творчого позиціювання слід розглядати не як обмеження творчості, а як необхідну умову її розвитку. Унікальність творчого єства полягає не у відокремленні від інших, а у здатності підтримувати власний гармонійний спосіб співпозиціювання, зберігаючи відкритість до багаторівневої реальності та до взаємодії з іншими творчими позиціюваннями.
У цьому контексті мистецтво набуває особливого значення. Воно постає не лише як сукупність створених творів, а як одна з найбільш стійких форм гармонійного творчого позиціювання. Справжній мистецький твір не вичерпується історичними обставинами свого виникнення, оскільки зберігає здатність підтримувати гармонійний діалог між творчим єством автора, творчим єством інтерпретатора та багаторівневою реальністю, до якої вони обидва звертаються. Саме тому велике мистецтво не зменшується з плином часу: воно продовжує відкривати нові можливості для гармонійного смислотворення.

Додаток А. До питання про співвідношення розуму, розуміння і знання в метагармонічній теорії творчості

Запропонована в цій статті концепція екзистенційного позиціювання природно приводить до необхідності переосмислення співвідношення понять розуму, розуміння та знання. Хоча ця проблема виходить за безпосередні межі даного дослідження, вона логічно випливає з його основних положень і окреслює перспективний напрям подальших досліджень.
Якщо творчий результат розглядати як локальну стабілізацію процесу гармонійного екзистенційного позиціювання, тоді аналогічним чином може бути переосмислена і природа знання.
У цьому випадку знання не є первинною основою творчості, а являє собою локально стабілізовану структуру розуміння, придатну для повторного позиціювання у певному просторі реальності.
Такий підхід дозволяє розмежувати три взаємопов'язані, але принципово різні рівні.

Розум
Під розумом пропонується розуміти простір можливих гармонійних позиціювань творчого єства. Розум у цьому значенні не є просто сукупністю знань або логічних операцій. Він становить цілісний простір потенційної взаємодії творчого єства з багаторівневою реальністю.

Розуміння
Розуміння є динамічним процесом гармонійного співпозиціювання творчого єства щодо проявів багаторівневої реальності. Воно не існує як завершений результат, а постійно формується, уточнюється та розгортається в процесі творчої взаємодії.
Саме розуміння створює передумови виникнення творчого смислу.

Знання
Знання являє собою локально стабілізовані результати процесу розуміння. Вони забезпечують можливість повторного позиціювання у вже освоєних просторах реальності, зберігаючи попередньо досягнуті способи гармонійної взаємодії.
У цьому розумінні знання не протиставляються творчості, але й не становлять її першооснови. Вони виконують функцію стабілізації вже сформованих способів розуміння.

Запропоноване розмежування дозволяє уникнути поширеного ототожнення знання з розумінням. Якщо знання є відносно стабільною структурою, то розуміння залишається процесом, який безперервно змінюється разом із самим процесом екзистенційного позиціювання.
Водночас розум постає як ширший простір можливостей, у межах якого виникають як процеси розуміння, так і їхні локально стабілізовані результати.
З позицій метагармонічної теорії творчості саме така процесуальна інтерпретація дозволяє пояснити, чому творча діяльність ніколи не може бути повністю зведена до накопичення знань. Знання забезпечують повторюваність окремих способів взаємодії з реальністю, тоді як творчість виникає завдяки безперервному гармонійному співпозиціюванню творчого єства щодо нових проявів багаторівневої реальності.
Таким чином, запропонована трирівнева модель не заперечує класичних епістемологічних концепцій, а переносить їх у процесуальну площину, де центральною категорією стає не накопичення знань, а гармонійне екзистенційне позиціювання.
________________________________________

Концептуальна примітка

У межах запропонованого підходу доцільно також розрізняти три взаємопов'язані простори, кожен із яких відповідає окремому рівню організації творчого процесу.

1. Простір перебування творчого єства — найглибший рівень, у якому здійснюється екзистенційне позиціювання. Саме тут формується фундаментальна здатність творчого єства до гармонійної взаємодії з багаторівневою реальністю.
2. Простір творчого розуміння — динамічний прояв цього перебування, у якому виникають процеси смислотворення, інтерпретації та творчої взаємодії з різними проявами реальності.
3. Простір знань — локально стабілізовані структури, що дозволяють повторно здійснювати окремі акти позиціювання та відтворювати вже досягнуті способи взаємодії.

Таке розрізнення показує, що знання не є тотожними розумінню. Вони становлять лише один із похідних шарів значно глибшого процесу гармонійного екзистенційного позиціювання творчого єства.
У перспективі саме ця трирівнева модель може стати методологічною основою метагармонічної теорії пізнання, у якій центральним предметом дослідження буде не накопичення знань як таких, а процеси формування, підтримання та розвитку гармонійного розуміння.
Важливо розуміти, що Знання не є самим розумінням; знання є інструментом повторного входження у вже досягнутий простір розуміння

Додаток Б. До питання про наукову оцінку гармонійності творчого процесу

Одним із закономірних наслідків запропонованої концепції є питання про можливість наукового аналізу творчості. Якщо творчість розглядається як процес гармонійного екзистенційного позиціювання, тоді виникає потреба у визначенні критерію, який дозволяв би оцінювати не художню цінність твору, а ступінь внутрішньої узгодженості самого творчого процесу.
Запропонований підхід не передбачає оцінювання творчості за зовнішніми ознаками, естетичними вподобаннями або соціальним визнанням. Предметом аналізу стає рівень гармонійної взаємодії між проявленим творчим потенціалом і процесами його впорядкування.
У межах авторської концепції таким фундаментальним критерієм пропонується розглядати Загальну Умову збереження гармонії:

E ⊙ K=const,
де
• E — проявлений потенціал (енергія);
• K — керування;
• ⊙ — когерентна взаємодія між ними.

У цьому формулюванні сталість не означає незмінності окремих величин. Вона характеризує інваріантність гармонійного співвідношення між проявленим потенціалом і процесами його керування.
З цієї точки зору будь-яка гармонійна творча діяльність може бути розглянута як процес підтримання такого співвідношення. Зміни творчої інтенсивності, способів мислення, художніх форм або мовних засобів не порушують гармонії доти, доки зберігається когерентність між проявленим потенціалом і керуванням творчим процесом.
Таким чином, предметом наукового аналізу стає не зміст окремого твору, а ступінь гармонійної організації самого творчого процесу.
У межах цієї концепції будь-яка гармонійна цілісність характеризується тим, що когерентний зв'язок між проявленим потенціалом і керуванням зберігає інваріантність того рівня буття, до якого належить дана цілісність. Саме ця інваріантність створює можливість розглядати творчість не лише як естетичне чи психологічне явище, а й як процес, що допускає концептуальний і, за певних умов, формалізований науковий аналіз.
Запропонований критерій не претендує на кількісне вимірювання творчості як такої. Його призначення полягає у виявленні ступеня гармонійної узгодженості творчого процесу, тобто того, наскільки взаємодія між проявленим потенціалом і керуванням зберігає власну внутрішню когерентність. Саме тому дана умова може розглядатися як один із фундаментальних принципів майбутньої метагармонічної теорії творчості.

Висновки

У запропонованому дослідженні екзистенційне позиціювання було розглянуто як фундаментальну метакатегорію творчості, що визначає умови виникнення творчого смислу, гармонійного творчого стану та структурної організації творчого процесу. На відміну від традиційних психологічних або естетичних підходів, увага була зосереджена не на окремих механізмах творчості, а на самому способі гармонійної взаємодії творчого єства з багаторівневою реальністю.
У цьому контексті дихтон і поліхтон були переосмислені як окремі режими екзистенційного позиціювання, а творчий результат — як локальна стабілізація безперервного процесу гармонійного співпозиціювання. Відповідно, творчість постає не як одноразовий акт створення завершеного об'єкта, а як динамічний процес підтримання гармонійної взаємодії між творчим єством і різними проявами реальності.
Запропонований підхід дозволяє також по-новому поставити питання про можливість наукового аналізу творчості. Якщо творчий процес є різновидом гармонійної взаємодії, тоді він допускає існування загальних інваріантів, незалежних від конкретних художніх форм, мов або культурних традицій.
У межах авторської концепції таким інваріантом пропонується розглядати Загальну Умову збереження гармонії
E ⊙ K=const
У запропонованій моделі ця умова виконує значно ширшу функцію, ніж окрема математична формула. Вона виступає загальним критерієм гармонійності процесів, що дозволяє оцінювати не художню цінність окремого твору, а ступінь відповідності творчого процесу фундаментальним закономірностям гармонійної організації реальності.
Саме в цьому сенсі в авторській концепції використовується поняття істинності творчості. Істина не ототожнюється із суспільним визнанням, історичною доцільністю або практичною користю. У конкретних історичних умовах певні форми діяльності можуть бути необхідними для існування людини чи суспільства, однак така необхідність сама по собі ще не визначає їхньої фундаментальної істинності. Істина розглядається як відповідність природі гармонійної організації буття. Відповідно, творчий процес може бути більшою або меншою мірою узгодженим із цією природою, а отже — більшою або меншою мірою істинним.
Таким чином, запропонована концепція відкриває можливість переходу від переважно описових моделей творчості до побудови формалізованої метагармонічної теорії, у якій екзистенційне позиціювання визначає характер творчої взаємодії, а Загальна Умова збереження гармонії виступає її інваріантним структурним принципом.
У цьому розумінні екзистенційне позиціювання відповідає на питання що відбувається у творчому процесі, тоді як Загальна Умова збереження гармонії визначає за яких умов цей процес залишається гармонійним. Саме тому формула
E ⊙ K=const
не є зовнішнім доповненням до запропонованої концепції, а виступає її внутрішнім структурним принципом, який поєднує філософський опис творчості з можливістю її подальшої формалізації.

Запропонований підхід не претендує на завершеність. Навпаки, він окреслює перспективу подальших досліджень, серед яких особливе місце можуть посісти метагармонічна теорія пізнання, аналіз індивідуальних просторів творчого розуміння, польові механізми екзистенційного позиціювання та формалізація критеріїв гармонійної взаємодії в межах загальної теорії базового гармонійного поля.
Загалом, ця стаття не лише про поняття екзистенційного позиціювання. Фактично йдеться і про нову послідовність фундаментальних категорій:

[Буття→Позиціювання→Розуміння→Творчість→Знання]

Це принципово відрізняється від класичних епістемологічних схем, де знання зазвичай розглядається як вихідний пункт. У wій концепції знання постає як похідний, локально стабілізований результат глибшого процесу гармонійного позиціювання та розуміння.

I How Local Harmony Becomes a Contour of Metaharmony

The Image of the Work: From a Creative Method to an Aesthetic–Philosophical Category

The foundation of traditional artistic creation, in most cases, is the aspiration toward an integral unity—whether expressed through a single dominant image or through polyphony—culminating in a harmonious completion. Music seeks cadence, poetry seeks a final image, and thought seeks a clear conclusion.

Yet there exists another mode of artistic creation in which completion is not the ultimate goal and final harmony is not regarded as an absolute state.

This approach may be described as the Dichton method: an artistic mode in which two dynamic currents—the current of meaning and the current of form, the explicit and the implicit—coexist simultaneously. These currents neither merge completely nor negate one another. Instead, through their sustained interaction they generate a new quality of artistic expression and perception.



Before developing this concept further, several fundamental terms require clarification.

Integrity is the state of an artistic work in which all of its elements—form, content, colour, rhythm, and idea—are so profoundly interconnected that they function as a single living organism.

Polyphony likewise occupies an essential place in the arts. Despite its many variations, it remains directed toward an overall compositional unity, even when that unity possesses a choral or multi-voiced character. Within artistic practice, polyphony is the simultaneous development of several independent yet equally significant voices or lines, each preserving its own individuality while contributing to a coherent whole. It creates a richly layered artistic texture composed of relatively homogeneous structures. At the same time, the perception of such works demands from the listener or reader what might be called a polyphonic ear—the ability to perceive several equally important streams at once.

The concept introduced in this essay extends beyond both monolithic unity and classical polyphony. It proposes another principle of artistic organisation, one in which harmony remains open rather than closed, dynamic rather than final, and oriented toward a larger field of coherence beyond the boundaries of the individual work.

II Dichton Duality

At this point, the creative spectrum reveals what may be understood as a continuation of both monolithic unity and polyphony: Dichton duality.

At first glance, it appears to represent a transition from the relatively homogeneous equality of a work's structural elements toward a more complex and dynamic mode of artistic existence. The paradox, however, is that this dynamism unfolds precisely through duality—through the simultaneous existence of what is explicitly manifested and what remains implicitly present, of ideas and directions that are not directly stated or rigidly defined.

This concerns not merely the coexistence of identifiable meanings, but the dynamic interaction within a Dichton artefact between intention and realization, between form and creative orientation. Such a work is inherently more fluid, more energetically charged, operating simultaneously within multiple experiential spaces that are brought together into a single compositional dynamic. It deliberately avoids complete and final closure so that, ideally, it may be perceived as a living fragment of something greater—a living reality that ultimately remains beyond complete expression.

Every reader or listener naturally develops personal reflections in response to a work of art. Within Dichton duality, however, these individual reflections occupy a somewhat different position. This is primarily because the boundaries between the author's intentions are intentionally left unfixed, allowing an entire spectrum of leading ideas and multiple pathways for semantic openness in language—or in any other artistic medium—to emerge.

As a result, the same work may legitimately be performed or interpreted in different ways. The essential condition is that none of these realizations violate the spectrum of harmonious relationships embedded within the work during its creation. Consequently, every new encounter with the work becomes a genuinely different experience from the previous one.

Naturally, this approach requires readers and listeners who are more sensitive to artistic nuance and subtlety. It therefore appeals to a smaller and often more demanding audience. Yet it is precisely in this manner—beginning from relatively small circles—that genuinely new artistic spaces are capable of emerging, and this is of fundamental importance.

Proceeding further, we may therefore propose that, in poetry for example, Dichton duality is not merely a particular form of rhythmic language. It is equally the presence of a coherent current of interconnected meanings that directs the inherent ambiguities of language toward multiple semantic trajectories, since words and expressions frequently possess more than one meaning. Most importantly, this process unfolds within permissible harmonious limits in service of a constructive whole that extends beyond the individual work itself. The same principle may also be applied to prose, music, and other forms of artistic expression.

Fundamental harmony is neither predetermined nor ever attained in its final form. It can only be approached. This reveals the central principle of Dichton: the essential impossibility of achieving complete harmonious closure within an individual work or any closed artistic system.

This implies:

• the absence of a final resolution;
• the avoidance of complete formal closure;
• the preservation of creative tension.

Works of this nature should not proclaim, "Here is the truth." Rather, they should sustain the sense that "Here is the movement toward it."

More broadly, the Dichton approach opens new possibilities.

For the author:

• there is no necessity to prove the unambiguity of an idea;
• it becomes possible to construct entire spectra of complexity;
• it becomes possible to work with multiple interconnected levels that extend
beyond the boundaries of a single composition.

For the work itself:

• it cannot be exhausted by a single reading;
• it cannot be reduced to a single interpretation.

For the reader or listener:

• a genuine space of co-creation emerges;
• every act of perception becomes a new realization of the work.

It is precisely this incompleteness of the individual work, understood within the context of something greater beyond itself, that produces the principal effect: the expansion of the spectrum of possible interpretations.

Whereas classical harmony presupposes a correct performance and a correct interpretation, within Dichton every performance is necessarily one possible realization, and every individual understanding is consciously partial.

The work therefore appears not as a finished object but as a field of possibilities. It is precisely in this openness that its Dichton nature is revealed.

At the same time, it is essential to perceive the boundary separating chaos from structured form. Dichton is not chaos. If its currents cease to interact, the structure disintegrates. If they merge completely, it ceases to be Dichton.

Dichton exists only where tension between the interacting currents is maintained—sometimes delicately, sometimes fluctuatingly, yet always harmoniously. This boundary is extraordinarily subtle. In its broader sense, Dichton reflects the lived experience of existence itself:

• we simultaneously exist both outside ourselves and within ourselves;
• we experience both form and meaning as dynamic processes;
• we live within time while sensing something beyond time.

In practical terms, a Dichton work possesses four defining characteristics:

1. It contains two interconnected yet autonomous dynamics—the explicit and
the implicit.
2. These dynamics never fully merge.
3. Their interaction does not conclude with the final line or the final note
of the work.
4. Harmonies existing beyond the work itself generate the experience
of metaharmony.

Dichton is not merely an artistic technique; it is also a model of consciousness.

As a creative method, it has the capacity both to complement and to complete the achievements of classical artistic traditions as well as those of modernism, including postmodernism. In its fully developed form as a systematic artistic principle, Dichton can incorporate, whenever appropriate to a particular work, characteristic features of various established styles while nevertheless preserving its own identity as a participant in metaharmony.

For this reason, Dichton should be understood not only as a creative method but also as a broader aesthetic–philosophical category describing the organization of open wholes through the sustained tension between two interconnected currents. Within art, this category manifests itself as a corresponding method of constructing the work itself.

III Why the Term “Dichton”?

The term Dichton is formed from two Greek roots: διχῆ (dicha), meaning in two, apart, or doubly, and τόνος (tonos), meaning tension, strain, or tone. Their combination expresses not merely the existence of duality, but a duality maintained in a state of dynamic tension and simultaneous presence. It signifies neither separation nor fusion, but rather the sustained interaction of two principles whose relationship is never fully resolved.

For this reason, Dichton proves more precise than other possible designations. It refers not simply to the presence of two concurrent currents, but to their structural tension as the very condition through which artistic creation becomes possible.

The term also carries a natural semantic association with breathing. Breathing itself is a dual act—inhale and exhale. These two movements never merge into one, yet neither can exist independently. Only together do they constitute the living process of respiration.

In a similar way, a Dichton work functions through a comparable rhythm. The inhale corresponds to internal structuring, concentration, and the formation of interconnected meanings. The exhale opens the work outward, extending it into a broader field of experience and placing it within a larger context. Artistic material—whether word, sound, colour, form, or individual meaning—passes through this dual cycle. It does not conclude within the boundaries of the work itself but continues into a greater whole.

Thus, Dichton signifies not merely duality, but a dynamically coordinated duality sustained in creative tension, one that refuses closure and remains directed toward metaharmony.

It is precisely this openness that makes Dichton more than an artistic device. It becomes a general principle governing the organization of open wholes. Such wholes are founded upon a dynamic two-current structure whose unresolved tension extends beyond itself, ultimately entering the broader contour of metaharmony.

Expressed almost as a formula:

Dichton = dual-current structure + sustained tension + incompleteness + orientation toward metaharmony

---

Theoretically, one may also assume the existence of a Polychton—a structure in which multiple Dichton channels coexist simultaneously.

Within such a system, each individual channel preserves its own dual-current tension while at the same time participating in a broader contour of metaharmony.

The result is not a simple mosaic of independent elements, but a multidimensional coherent structure that allows multiple points of entry and multiple trajectories of perception.

At the same time, maintaining such a plurality of interacting tensions requires a level of integration that exceeds ordinary cognitive modes.

If Dichton may therefore be understood as the minimal coherent structure sustained by dynamic tension, then Polychton, as its hypothetical extension, represents a network of such structures whose coherence is preserved across multiple interacting channels.

IV Dichton as the Fullness of Minus-Entropy and Plus-Entropy

Here we consider Dichton not merely as a creative or artistic approach, but as an aesthetic, ethical, and philosophical category. To understand it adequately, one must also take into account the fundamental energetic processes of reality, supplemented by the principles of guidance and self-guidance. The well-known formula expressing the law of the conservation of harmony, E ⊙ K = const, refers precisely to this relationship.
The law of conservation of harmony E⊙K=const, E - energy, K - control, ⊙ - coherent interaction (Lyashkevych V.)

Accordingly, the discussion always concerns the interplay between kinetic activity and potentiality. Wherever energy and its associated processes exist, entropy is inevitably involved as well.

The original meaning of entropy, however, is considerably broader than its contemporary usage, which is generally restricted to kinetic processes and physical interactions involving the dissipation of energy. In such contexts, entropy indeed describes dispersion. Yet, in its fuller conceptual sense, entropy may be understood as change within a system itself—changes that include not only decay, but also the possibility of acquisition, growth, and transformation.

For this reason, we propose the following distinction.

Minus-Entropy (Kinetic Dimension)

Minus-entropy represents the energy of decomposition, chaos, and the dissolution of established forms. Such processes belong not only to nature itself but also to artistic creation, where they frequently play an essential role.

Postmodernism, for example—the most recent major artistic orientation preceding the concept of Dichton—may be understood as having immersed itself almost entirely in this dimension, becoming, in many respects, a mirror of disintegration.

Within this framework, minus-entropy denotes changes that lead toward simplification, fragmentation, and the dissipation of existing structures.

Plus-Entropy (Potential Dimension)

Plus-entropy, by contrast, concerns the possibility of increasing potential within higher dimensions of existence.

It expresses the capacity of a system—or of the human self—to undergo internal change without merely collapsing, instead evolving toward a higher level of complexity and organization.

Plus-entropy therefore represents the harmonious accumulation not only of self-regulating capacity but also of creative tension.

Dichton as a Vector Toward the Future

Dichton is not simply a balanced combination of minus and plus. Rather, it is the simultaneous maintenance of both entropic processes within a single coherent field of awareness and natural interaction.

The art of the future cannot remain confined to pure classicism, for classical harmony often overlooks the reality of dissolution and decay. Nor can it remain within postmodernism—or any comparable condition of fragmentation or excessive simplification—in which no upward developmental vector is preserved.

What emerges within this balanced field?

Interaction Through the Self

The human being becomes precisely that medium through which the kinetics of disintegration calls forth the necessity of an alternative—a potential creative act.

Our Self observes the world's minus-entropy. Yet instead of dissolving into it, it transforms that experience into a catalyst for plus-entropic growth—for example, what is commonly described as spiritual development.

An Aesthetic-Ethical Synthesis

Dichton restores broader dimensions to ethics and aesthetics within art, creativity, and philosophy.

If we acknowledge that internal transformation may increase potential rather than merely produce decay, artistic creation becomes a responsible act of choosing between chaos and the emergence of new structure around it.

Ultimately, this process generates additional forms, meanings, and deeper harmony within those higher realities capable of preserving and developing themselves.

A Long-Existing Yet Unnamed Principle

Processes of this kind have long been present in numerous works of art, philosophy, and even science.

What has been lacking is not the phenomenon itself but a sufficiently clear conceptual description.

The purpose of the present study is therefore to articulate this principle more explicitly.

Accordingly, Dichton may also be understood as a way of overcoming both the so-called "death of the author" and the "death of art." It restores a dynamic conception of harmony in which beauty and meaningfulness are neither static—as they often appear within classical aesthetics—nor reduced to one-sided, simplified dynamics characteristic of many modernist tendencies.

Neither does it treat change as an end in itself, as frequently occurs within modernist movements dominated by minus-entropic processes.

Instead, Dichton proposes a new developmental vector directed toward higher growth while acknowledging the continual dissolution of everything that cannot ultimately be sustained.

The Place of Dichton Among Aesthetic Categories

If Dichton may be regarded as an independent aesthetic–ethical–philosophical category, it is appropriate to consider its place within the broader system of such categories and the meanings they convey.

In general, aesthetic–philosophical categories do not constitute a closed or fixed list. Rather, they form an open conceptual system that has continually expanded throughout the history of philosophy and aesthetics.

Nevertheless, this system possesses a relatively stable core.

The Classical Core

Across different intellectual traditions—from Antiquity to modern philosophy—a broadly similar group of fundamental categories consistently reappears:

beauty;
the sublime;
the tragic;
the comic;
the ugly;
harmony;
measure;
form;
content.

Depending upon the philosophical tradition, this core usually consists of approximately eight to twelve fundamental categories.

These categories are:

universal in scope;
repeatedly reinterpreted throughout intellectual history;
and serve as the fundamental coordinate system of aesthetics.

Expansion in Modern Aesthetics

Beginning in the nineteenth and twentieth centuries, aesthetics gradually introduced additional categories that refined or extended the classical framework.

Among them are:

irony;
the absurd;
the grotesque;
kitsch;
authenticity;
alienation;
deconstruction.

Unlike the classical core, these do not form a fixed or universally accepted list. Their number continues to expand as aesthetic theory develops.

Not All Categories Belong to the Same Level

An important distinction must therefore be made between different kinds of aesthetic categories.

Some are foundational (ontological). They describe fundamental modes of aesthetic existence itself—for example, beauty or the tragic.

Others are derivative (analytical). These describe artistic styles, expressive effects, or creative techniques—for example, the grotesque or kitsch.

Where Does Dichton Belong?

Dichton does not belong to the same conceptual class as categories such as beauty or the tragic.

Instead, it belongs to a different level altogether: the level of categories of organization.

Rather than describing a particular aesthetic quality or emotional experience, Dichton describes:

the structural organization of an artistic work;
the mode of interaction among multiple currents of meaning;
the process through which harmony is generated and maintained.

In this respect, Dichton stands closest to the concept of harmony, although harmony understood here as an ongoing dynamic process rather than as a static condition.

It also approaches the concept of form, though not as a finished configuration but as a continuously unfolding process.

How Many Categories Like Dichton Exist?

In fact, very few structural categories of this kind have been defined with conceptual precision.

There have been individual attempts, including:

dialectics, expressed through the relationship between thesis and antithesis;
polyphony in artistic theory;
the concept of the open work developed within modern aesthetics.

Yet each of these remains either incomplete or insufficiently developed as a rigorous general category capable of describing the structural organization of open artistic wholes.

This leads to an important conclusion.

Dichton presents itself as the formation of a genuinely new structural category.

Accordingly, Dichton should not be understood as merely another category alongside beauty, the sublime, or the tragic.

Rather, it belongs to a different conceptual order altogether: a category that describes the very mode through which aesthetic reality is organized.

It is precisely this organizational function that distinguishes Dichton from both traditional aesthetic categories and purely artistic methods, allowing it to serve simultaneously as an aesthetic principle, a philosophical concept, and a creative methodology.

Examples of Dichton in Artistic Creation

The principles discussed above may perhaps be demonstrated most clearly through examples drawn from poetry and music, although Dichton is by no means confined to these forms. It is equally applicable to prose, painting, philosophy, and even mathematics. Indeed, countless works across different fields may be understood as fundamentally Dichtonic, even though they have never been identified as such.

The present study does not claim to establish an entirely new artistic phenomenon. Rather, it seeks to articulate more clearly a mode of organization that has long existed in creative practice, providing a more precise conceptual framework and terminology for processes that artists have often employed intuitively.

The following examples should therefore be regarded not as illustrations of an abstract theory imposed upon artistic works, but as demonstrations of how Dichton may reveal itself in practice. Each example embodies, in its own way, the coexistence of explicit and implicit currents, the preservation of unresolved creative tension, and the orientation of the work beyond its own formal boundaries toward a broader field of metaharmony.

The examples presented here are not intended as definitive models. They merely illustrate one possible realization of the Dichton principle. Different authors, artistic traditions, and creative media may embody the same structural principle in entirely different ways while preserving its essential characteristics.

---

For example, the poem "Seize the Moment", in which the author tried to adhere to a similar dichotomy.

Seize the Fleeting Moment

Fragile snowflakes, winter's quiet grace,
the old and the new wrapped in one embrace;
a lantern sways along a narrow lane,
immersed in terracotta and in white.

The waves of Christmas carols drift beyond the windowpanes;
a murmur fills the sky above the festive candles;
anxiety lingers over welcoming harmonies—
like chords offered to the gifts of Jesus.

And then the stars of another time appear: between
the measured beating of a trembling tower clock,
beyond the gently wavering bounds of Christmas Eve,
from eternity toward our familiar crossroads.

Divided into two lives—
one turned outward, the other within—
I stand beneath the falling snow,
captivated by a sudden carpe diem
in an age whose future no one knows.

How many times has all this happened before?
The same snow. The same footprints leading nowhere.
As much rejoicing as illusion,
one more step—and everything behind is covered over.

Yet still there is the heartbeat,
the living streams of earth,
these snowflakes descending from unknown heights,
and the inexpressible hope of Christmas—
above all that slowly melts into the distance.

---

Dichton Analysis

Explicit Current

The explicit current presents the visible reality of the poem: winter, snow, Christmas Eve, lantern light, Christmas carols, candles, the tower clock, and the lyrical observer standing within this familiar landscape. These images establish a coherent external world that can be perceived without further interpretation.

Implicit Current

Beneath the visible narrative unfolds a second movement. Time gradually transforms into eternity; memory intersects with expectation; the Christmas celebration becomes a symbol of spiritual renewal; and the individual moment opens toward a reality that transcends immediate experience. The poem therefore speaks simultaneously about a winter evening and about the existential condition of human existence.

Field of Tension

The central Dichton tension arises between temporality and eternity.

The visible world continually dissolves into transient experience, while the invisible world remains permanently present without becoming fully accessible. Neither dimension dominates the other. Their coexistence creates a dynamic equilibrium in which the poem remains intentionally open rather than concluding with a single definitive meaning.

A second field of tension emerges between external perception and inner contemplation. The lyrical voice simultaneously inhabits both dimensions, allowing the poem to unfold along two complementary semantic trajectories.

Structural Openness

The poem deliberately resists complete semantic closure. Its concluding images do not resolve the tensions established throughout the work but preserve them as active possibilities for further reflection. Consequently, every new reading may reveal additional relationships among its symbols and meanings without exhausting the poem's interpretative potential.

This openness is not a sign of incompleteness but a structural characteristic of Dichton itself. The work remains artistically complete while conceptually open.

Metaharmonic Orientation

The poem does not culminate in closure. Instead, it directs the reader beyond itself.

Its concluding images leave the external narrative unfinished while opening a broader horizon of reflection. The Christmas landscape becomes only the visible threshold of a larger spiritual reality, and the fleeting moment acquires significance because it participates in an order extending beyond time itself.

From the perspective of Dichton, this movement beyond the boundaries of the individual work constitutes its orientation toward metaharmony.

Dichton Principle Demonstrated

This poem demonstrates that an artistic work may achieve structural completeness without semantic finality. Its explicit and implicit currents remain in continuous interaction, preserving a dynamic field of tension that extends beyond the work itself.

Rather than presenting a definitive conclusion, the poem invites the reader into an ongoing process of perception in which each encounter may disclose new relationships between temporality and eternity, the visible and the invisible, experience and transcendence. In this way, the work exemplifies the fundamental principle of Dichton: harmony is not a closed state but an open movement toward metaharmony.

---

The Power of Witchcraft

Forsaken by seers,
hidden deep within the thickets,

dwelling in burrows and nests,
at the edge of the ravens' realm;

steeped in green moss,
woven through tangled branches,

infused by waters,
ripened upon last year's leaves,

held fast by roots,
nourished by light,

caressed by darkness,
anointed drop by drop—

neither a secret
nor a weapon for a warrior.

Dichton Analysis

Explicit Current

The poem evokes an ancient landscape in which the force of witchcraft is inseparable from the natural world. Thickets, burrows, nests, ravens, moss, intertwined branches, water, fallen leaves, roots, light, and darkness together form a coherent symbolic environment. Rather than describing magical actions, the poem presents the conditions through which an unnamed power comes into being.

Each image remains concrete and tangible. The poem therefore unfolds through a sequence of visible natural forms whose cumulative rhythm creates an atmosphere of quiet expectancy.

Implicit Current

Beyond the physical imagery lies a deeper current concerning the origin and character of primordial power.

The force described is neither human nor supernatural in a conventional sense. Instead, it appears as an intrinsic property of existence itself, emerging wherever the fundamental elements of nature interact in harmonious tension.

The concluding statement transforms the entire poem. What initially appears to concern witchcraft gradually reveals itself as a meditation on power that cannot be possessed, weaponized, or reduced to hidden knowledge. The poem therefore shifts from folklore toward ontology.

Field of Tension

The primary Dichton tension is established between concealment and revelation.

The force remains hidden within nature while simultaneously manifesting itself through every natural image. It is present everywhere yet never directly exposed.

A second field of tension unfolds between light and darkness. Neither principle is granted superiority. Light nourishes the hidden force, while darkness embraces and protects it. Their interaction generates a balanced polarity rather than a moral opposition.

A third tension emerges between human intention and natural autonomy. The poem refuses to place this primordial force under human control. It exists independently of human ambition, remaining inaccessible to domination or instrumental use.

Structural Openness

The poem deliberately withholds explanation.

It neither defines the nature of the power nor identifies its ultimate source. Instead, the sequence of images invites the reader to approach an intuition that cannot be fully translated into conceptual language.

The final declaration—"neither a secret nor a weapon for a warrior"—does not resolve the preceding imagery. Rather, it redirects interpretation, encouraging the reader to reconsider every earlier image from a broader philosophical perspective.

The poem therefore remains structurally complete while preserving an open horizon of meaning.

Metaharmonic Orientation

The movement of the poem extends beyond the theme of witchcraft itself.

Nature is presented not as a collection of isolated objects but as a coherent field whose visible forms participate in a deeper order of relationships. The hidden force belongs to that larger order rather than to any individual element within it.

Consequently, the poem directs the reader toward an understanding of harmony that transcends both mythological symbolism and literal description. The natural world becomes the visible expression of an invisible coherence that continually exceeds the limits of language.

Within the framework of Dichton, this orientation toward an inexhaustible order constitutes the poem's movement toward metaharmony.

Dichton Principle Demonstrated

This poem demonstrates that Dichton may arise through the interaction of symbolic accumulation rather than narrative development.

Its explicit current constructs a tangible natural landscape, while its implicit current gradually reveals a philosophical meditation on the nature of primordial power. Neither current absorbs the other; both remain simultaneously active throughout the work.

The poem ultimately affirms that genuine power does not reside in domination, secrecy, or possession. Instead, it emerges from participation in a living order that remains greater than any individual act of perception or expression. In this sustained interaction between visible nature and invisible coherence, the poem exemplifies one of the central principles of Dichton: harmony is discovered not through resolution, but through the enduring dynamic tension between complementary realities.

---

Diaries

And trains keep rushing into the unknown,

toward countless stations
along the turning circles of destiny.

Relentlessly you change from one to another,

and sometimes even while they are still moving—

from one life into the next,

from one destiny into another,

again and again,

until, quite suddenly,

you are carried back,

as though returning to childhood,

upon the fragile sail

of a drifting spider's thread.

---

For example, the poem "Diaries", in which the author tried to adhere to a similar dichotomy

Dichton Analysis
Explicit Current

The poem presents the familiar image of railway travel. Trains rush toward unknown destinations, stopping at different stations, while the traveller continually changes from one train to another. The movement appears ordinary and recognizable, reflecting the experience of physical travel through space.

The final image introduces an unexpected shift: the traveller is suddenly carried back toward childhood upon the fragile sail of a drifting spider's thread. Despite its dreamlike quality, this image remains firmly rooted within the poem's unfolding sequence.

Implicit Current

Beneath the literal journey unfolds a meditation on the continuous transformation of human existence.

The trains gradually cease to represent transportation alone. They become successive lives, changing identities, choices, memories, and destinies through which the individual continually passes. Every transfer from one train to another simultaneously signifies a transition from one existential condition to the next.

The unexpected return to childhood introduces a further dimension. Memory is no longer presented as recollection alone but as an active movement capable of transcending chronological time. The journey therefore unfolds simultaneously through physical space, lived experience, and inner consciousness.

Field of Tension

The primary Dichton tension exists between external movement and inner continuity.

Outwardly, the traveller constantly changes direction, trains, and destinations. Inwardly, however, a deeper continuity remains present, binding together every transition into a single human life.

A second field of tension emerges between linear time and cyclical return.

The trains move relentlessly forward, yet consciousness unexpectedly returns to childhood. The poem therefore rejects both purely linear and purely circular conceptions of time, allowing both movements to coexist within the same experiential field.

A third tension develops between certainty and the unknown. Every station suggests a temporary arrival, yet each arrival immediately becomes another departure. Destiny itself remains permanently open.

Structural Openness

The poem intentionally avoids revealing either the beginning or the conclusion of the journey.

Neither the origin nor the destination is fully identified. Instead, the reader enters an already unfolding movement that continues beyond the final image.

The return to childhood does not function as an ending but as another transition within an uninterrupted process of becoming. Consequently, the poem preserves multiple interpretative trajectories without privileging any single explanation.

Its structural completeness therefore coexists with semantic openness, allowing every reading to establish new relationships between memory, identity, and destiny.

Metaharmonic Orientation

The poem ultimately transcends the metaphor of travel.

The railway network becomes an image of a larger order in which individual destinies intersect without ever becoming entirely isolated. Personal experience participates in a broader continuity that extends beyond chronological existence.

The movement toward childhood likewise exceeds nostalgia. It suggests access to a deeper layer of being where memory, imagination, and lived reality converge without losing their individuality.

Within the framework of Dichton, this continuous movement beyond the visible narrative directs the work toward metaharmony, where the apparent fragmentation of life's journeys reveals an underlying coherence that remains greater than any single destination.

Dichton Principle Demonstrated

This poem demonstrates that Dichton may emerge through the continual interaction between physical movement and existential transformation.

Its explicit current depicts an ordinary railway journey, while its implicit current reveals an ongoing passage through successive states of human existence. These two currents remain inseparable without ever collapsing into one another.

Rather than presenting destiny as a fixed path or a completed narrative, the poem portrays human life as an open sequence of transitions whose deeper unity is discovered only through their continuous interaction. In doing so, the work exemplifies one of the essential principles of Dichton: harmony is not located at a final destination but unfolds through the living coherence of perpetual becoming.

---

General Conclusion

The three examples discussed above demonstrate that Dichton does not arise merely from the coexistence of two semantic currents. Rather, it emerges through the dynamic interaction between two simultaneously unfolding layers of reality.

In each case, the explicit current establishes a coherent and perceptible artistic world, while the implicit current gradually discloses a deeper horizon of meaning that cannot be fully exhausted by a single interpretation. Neither current dominates the other. Their sustained interaction generates a living field of creative tension that remains structurally complete while conceptually open.

Accordingly, Dichton should not be understood simply as a compositional technique or a literary device. It represents a broader principle of artistic organization, in which visible form and invisible coherence continually illuminate one another without collapsing into a final synthesis.

This leads to a more general proposition:

Dichton is the dynamic coherence of simultaneously unfolding realities, sustained through the creative tension between the explicit and the implicit.

Within this perspective, artistic harmony is no longer conceived as a closed state of perfect completion. Instead, it becomes an open process through which every completed work continues to participate in a broader horizon of metaharmony.

---

Dichton in Music: Dichton Waltz

The Dichton principle may be expressed not only through language but also through purely musical structures. Unlike poetry, where the interaction of explicit and implicit currents unfolds through semantic relationships, music reveals Dichton through the interaction of simultaneously developing sonic processes.

The present composition, Dichton Waltz, should therefore not be understood as conventional polyphony. Rather than presenting two independent melodies, it establishes two distinct organizational logics that coexist without merging into a single musical function. These interacting layers create the impression of two rivers flowing simultaneously through the same musical landscape.

The performance itself is intentionally presented in a modest, almost intimate manner. Its significance lies not in technical virtuosity but in the structural principle embodied by the composition.

Dichton Analysis
Explicit Current

The first musical current is rhythmic and corporeal.

It is established through a recurring waltz-like pulse, regular metric accents, and the continuous sensation of forward motion. This rhythmic foundation provides the listener with orientation and stability throughout the composition.

The pulse functions as the continuum upon which the entire musical structure unfolds.

Implicit Current

The second current develops through harmonic evolution rather than melodic independence.

Its movement is expressed by shifting harmonic centres, unstable sonorities, suspended tonal expectations, and gradual transformations of harmonic equilibrium. Instead of presenting a second melody, the music creates a continuously changing field of harmonic tension.

The listener therefore experiences not merely changing chords but an evolving harmonic landscape whose direction remains intentionally open.

Field of Tension

The principal Dichton tension emerges through the interaction of rhythm and harmony.

The rhythmic current continually affirms stability, continuity, and predictable movement.

The harmonic current simultaneously questions that stability through displacement, tonal ambiguity, and unresolved harmonic relationships.

These two currents do not contradict one another destructively. Instead, they generate what may be described as a coherent contradiction: a dynamic equilibrium sustained through complementary opposition.

A further field of tension arises from their differing temporal behaviour.

The rhythmic layer appears to advance steadily, whereas the harmonic layer seems to drift independently. The listener perceives one current as moving forward while the other appears to float above it, creating the impression of one river flowing above another.

Structural Openness

The composition deliberately avoids complete harmonic closure.

Rather than progressing toward a conventional cadence or an unequivocal final resolution, it sustains a prolonged state of approaching resolution without fully attaining it.

This openness is fundamental rather than incidental. The work remains structurally complete while preserving harmonic expectancy beyond its final sounds.

Consequently, the listener leaves the composition not with the impression of conclusion but with the sensation that its internal movement continues beyond audible silence.

Metaharmonic Orientation

Within the framework of Dichton, harmony is understood not as the elimination of tension but as its coherent organization.

The rhythmic continuum and the harmonic transformations participate in a broader musical order that exceeds both individual themes and conventional tonal architecture.

The composition therefore directs perception beyond the immediate musical material toward an experience of coherence emerging from sustained interaction rather than final resolution.

Its movement toward metaharmony lies precisely in this capacity to preserve unity without suppressing internal diversity.

Dichton Principle Demonstrated

Dichton Waltz demonstrates that Dichton in music is not created through the coexistence of multiple melodies alone. Instead, it arises through the interaction of independent organizational principles operating simultaneously within the same musical continuum.

The rhythmic current functions as a stabilizing force, while the harmonic current continually transforms and destabilizes the listener's tonal expectations. Neither current dominates the other completely. Their sustained interaction generates a living field of musical tension that remains coherent without becoming static.

In this way, the composition illustrates one of the central principles of Dichton: artistic unity may emerge not from the elimination of contradiction but from the harmonious coexistence of complementary dynamics whose interaction continually points beyond the work itself toward metaharmony.

Structural Summary

Dichton Element Musical Realization
Explicit Current Waltz pulse, regular rhythm, metric continuity
Implicit Current Harmonic displacement, unstable tonal centre, evolving harmonic field
Field of Tension Rhythmic stability versus harmonic mobility
Structural Openness Absence of definitive cadence and final harmonic resolution
Metaharmonic Orientation Coherence emerging through sustained interaction
rather than closure
Dichton Principle Musical unity arises through complementary Demonstrated organizational dynamics rather than through melodic
polyphony alone

In music, Dichton is expressed not through parallel melodies but through the simultaneous interaction of independent organizational currents.

Concluding Analytical Synthesis

The examples presented in this study demonstrate that Dichton is not confined to a particular artistic medium. Whether expressed through poetry or music, its fundamental principle remains unchanged.

In every case, the work is organized through the interaction of two simultaneously unfolding currents. One establishes a coherent perceptible structure, while the other introduces a deeper level of movement that continually transforms the meaning, direction, or internal equilibrium of the artistic whole.

These currents do not negate one another. Nor do they merge into a single homogeneous form. Their sustained interaction generates a coherent field of creative tension through which the work remains both structurally complete and semantically open.

The analyses presented above further suggest that Dichton should be understood not simply as a literary or musical technique, but as a universal principle of artistic organization. Its essential characteristic lies in preserving complementary dynamics within a unified artistic structure, allowing harmony to emerge through interaction rather than through the elimination of difference.

Accordingly, the concept of Dichton may be applied beyond poetry and music to other artistic disciplines, including prose, painting, architecture, theatre, cinema, and potentially any creative system in which multiple organizational currents coexist without losing their individual identities.

From this perspective, Dichton represents more than an aesthetic category. It offers a methodological framework for analysing complex artistic structures whose coherence arises from the continuous interaction of explicit and implicit, stable and dynamic, visible and invisible dimensions.

The examples examined in this article therefore should not be regarded as isolated demonstrations, but as initial evidence supporting a broader theoretical proposition.

Dichton may be understood as a universal principle of artistic organization based on the dynamic coherence of simultaneously unfolding realities.

Within this framework, harmony is no longer conceived as static equilibrium or perfect resolution. Instead, it becomes an open, self-developing process in which creative tension remains an indispensable source of artistic integrity.

Thus, Dichton extends the traditional understanding of harmony by introducing the concept of metaharmony—a higher order of coherence in which multiple realities, meanings, and organizational currents continue to evolve without surrendering their individuality.
______


Appendix A


Existential Positioning as a Structural Category of Dichton

One of the observations arising from the analyses presented in this study concerns the role of positioning within artistic perception.

Traditional aesthetic theory frequently assumes that artistic meaning is generated primarily through thought, interpretation, or conceptual reflection. The examples examined here suggest a different possibility.

Within the Dichton framework, the primary source of artistic meaning is not conceptual reasoning alone but the positioning of existence itself in relation to simultaneously unfolding realities.

Thought undoubtedly participates in this process. However, it functions as a secondary interpretative activity rather than as the original source of coherence.

Existential positioning precedes conceptual interpretation.

It determines the field within which meanings become possible before they are consciously formulated.

From this perspective, artistic experience does not begin with analysis but with participation.

The observer, performer, or creator occupies a particular relational position within a dynamic field where explicit and implicit realities coexist.

Meaning subsequently emerges from that position rather than being imposed upon it.

Accordingly, Dichton may be understood not merely as an interaction of semantic currents but as the coherent positioning of existence within multiple simultaneously unfolding realities.

This distinction suggests that positioning itself may represent an independent structural category within Dichton theory, complementing the concepts of explicit current, implicit current, field of tension, structural openness, and metaharmonic orientation.

Conceptual Note

The present discussion suggests a broader theoretical possibility that extends beyond the scope of this article. If existential positioning indeed precedes conceptual interpretation, it may represent a higher-order organizing principle within the Dichton framework.

Such a possibility would imply that the structural categories employed throughout this study—Explicit Current, Implicit Current, Field of Tension, Structural Openness, and Metaharmonic Orientation—can themselves be understood as complementary expressions of existential positioning rather than as entirely independent analytical categories.

This hypothesis requires further theoretical development and therefore should be regarded as a direction for future research rather than a definitive conclusion.

Рух до естетично-філософської категорії від творчого методу.

Основу традиційної творчості в більшості випадків складає скерування до цілісної єдності в образному монозвучанні, чи в поліфонії, з формуванням гармонійної завершеності. Музика прагне каденції, вірш — остаточного образу, думка — чіткого висновку.
Але існує й інший тип творчості, де завершеність не є метою, а заключна гармонія не є остаточною даністю.
Подібний підхід можна окреслити і як дихтональний напрям — мистецьке дійство, в якому одночасно існують дві динамічні течії - сенсу і форми (явного і неявного), що не зливаються остаточно, не руйнують одна одну, але спільно формують нову якість подання й сприйняття.
Та почнемо з роз'яснень.



Цілісність - стан мистецького об’єкта, коли всі його частини (форма, зміст, колір, ритм, ідея) настільки тісно пов’язані між собою, що утворюють єдиний «живий організм» твору.
Поліфонія теж виразно проявлена в мистецтві і, попри різні відтінки, спрямована до загальної композиційної образної цільності, хоча й хорового характеру. У мистецьких процесах — це багатоголосся, де кілька самостійних, рівноправних голосів або ліній розвивають тематику одночасно, зберігаючи взаємодоповнювальність своїх індивідуальностей. Вона створює складну художню текстуру, але із порівняно рівноправних, однорідних структур, хоча сприйняття подібних творів вимагає від слухача чи сприймача «поліфонічного слуху».

Дихтонова двоякість

І ось у творчій палітрі виникає те, що можна охарактеризувати, як продовження і для моноцільності, і для поліфонії – дихтонова двоякість.
На перший погляд – це перехід від рівноправної однорідності структур твору до складнішого, мобільного його існування. Але парадокс в тому, що динаміка розгортається саме через «подвійність» - паралельне існування образно проявленого і безпосередньо не проявлених, чітко не прописаних ідей і скерувань.
Йдеться не лише про присутність чіткого змісту, але й про динамічну взаємодію в такому дихтоновому артефакті задумів і виконання, форми і творчих скерувань. Це достатньо колихливий, завжди більш енергетично насичений утвір, котрий оперує різними просторами, зведеними в композиційну динаміку. І вона не формує своєї цілісної остаточної завершеності саме тому, щоби далі, в ідеалі, на виході відчувалася, як живий сегмент чогось більшого, живого, остаточно невимовного.

У кожного читача чи слухача природно виникають власні рефлексії на той чи той твір. Але в дихтоновій подвійності їхня виразність відходить на дальній план – передусім, завдяки тому, що межі між авторськими задумами навмисно не фіксуються, і постає цілий спектр провідних ідей, і русел для привільності багатозначної словесності, чи для інших форм втілення мистецтва.
В результаті той самий твір може й виконуватися по різному. Головне, аби без порушень закладеного при створенні спектру його гармонійних складових. Тоді він і сприймається кожного разу дещо інакше, аніж перед тим.
Так, все це потребує і більш чутливих до тонкощів слухачів, читачів, а отже, приводить до значно вужчої аудиторії, котра до того ж і більш вибаглива. Але подібним чином – з малого, вочевидь, формуються й нові мистецькі простори, що вкрай важливо.

Тож, заглиблюючись, постулюємо, що, наприклад, в поезії дихтонова подвійність – це не просто та чи та ритмізована словесність, але й доладно присутня течія пов’язаних сенсів, що різноскеровує неоднозначності цієї словесності (слова і вирази часто мають різні значення). І головне, що це здійснюється в допустимих гармонійних межах задля більшого, аніж даний твір, цілісного конструктиву. Щось подібне можна казати і про прозові форми, про музику, інше.
Фундаментальна гармонія тут не задається наперед і ніколи не досягається остаточно — вона лише наближається. Це увиразнює ключову ідею дихтону - принципової недосяжності повноцінного гармонійного завершення в окремому творі, закритому середовищі.
Що означає:

• відсутність фінальної розв’язки
• уникання повного “замикання” форми
• збереження напруження

Подібного характеру твори і не повинні промовляти - “ось істина”, але втримувати - “ось рух до неї”.
Загалом, дихтонове скерування відкриває нові можливості:

Для автора:
• не потрібно “доводити” однозначність думки,
• можна формувати спектри складності,
• можна працювати з багаторівневістю, котра виходить за межі конкретної композиції.

Для твору:
• він не вичерпується одним прочитанням,
• не редукується до однієї інтерпретації.

Для читача / слухача:
• виникає простір співтворчості,
• кожне сприйняття — нова реалізація.

І саме незавершеність в конкретному творі в контексті чогось більшого ззовні дає головний ефект розширення спектра інтерпретацій.
Якщо у класичній гармонії маємо правильне виконання, і є правильне розуміння, то в дихтоні кожне виконання — завжди варіант, а кожне конкретне розуміння — усвідомлено часткове.
Тобто твір постає не завершеним об’єктом, а полем можливостей — і саме в цьому проявляється його дихтональна природа.
І вкрай важливо відчувати межі між хаосом і структурністю-формою. Бо дихтон — це не хаос. Якщо потоки не взаємодіють — це розпад; якщо повністю зливаються — це вже не дихтон.
Тому дихтон існує лише там, де є напруга між потоками, і вона нехай і колихливо, але гармонійно утримується. І це завжди дуже тонка межа. Тому у ширшому сенсі дихтон й відображає доладні стани досвіду перебування в природі речей:

• ми одночасно живемо “зовні” і “всередині”,
• переживаємо і форму, і її смисл в динаміці,
• знаходимось у часі, але відчуваємо й позачасове…

В прикладному сенсі дихтон - твір, у якому:

1. є дві, пов'язані, але автономні динаміки явного і неявного,
2. вони не зливаються,
3. їхня взаємодія не завершується останнім рядком твору,
4. гармонії за межами твору здатні надавати відчуття метагармонії.


Дихтон - не лише художній прийом, а й модель свідомості.

І як творчий метод він здатен доповнити і довершити, як всі відомі класичні напрямки, так і модерністичні, включаючи постмодерн. І в суто дихтоновому вигляді, як системна форма, здатен включати в себе (відповідно твору) характерності тих чи тих відомих стилів, залишаючись собою, тобто, учасником метагармоній.

Тому дихтон слід розуміти не лише як творчий метод, а як загальнішу естетико-філософську категорію, що описує спосіб організації відкритих цілісностей через незняту напругу двох взаємопов’язаних потоків. У мистецтві ця категорія проявляється і як відповідний метод побудови твору.
_________________________________________________


Чому саме «дихтон», як означення.

Термін утворено з двох грецьких основ: διχῆ (dicha) — «надвоє», «окремо», «подвійно» та τόνος (tonos) — «натяг», «напруження», «тон». У їхньому поєднанні фіксується не просто подвійність як така, а саме подвійність у стані напруженої співприсутності. Тобто не розділення і не злиття, а утримання двох начал у взаємодії, що не знімається.
Саме тому «дихтон» точніше за інші можливі означення: він вказує не лише на наявність двох потоків, а на їхню структурну взаємну напруженість як умову творення.
Додатково природною є смислова конотація з «диханням». Воно також є подвійним актом — вдих і видих, які: не зливаються, не існують окремо, і лише разом утворюють живий процес. У цьому сенсі дихтональний твір функціонує подібно: «вдих» — внутрішнє структурування, концентрація, формування пов'язаних сенсів, «видих» — відкритість, винесення в зовнішній простір, включення в ширший контекст. Творчий матеріал — слово, звук, колір, форма, окремі сенси — проходить цей подвійний цикл і не завершується в межах твору, а входить у більшу цілісність.
Отже, «дихтон» означає: не просто подвійність, а напружено узгоджувану подвійність, що не замикається в собі й спрямована до метагармонії.
Саме ця незамкненість і робить дихтон не лише художнім прийомом, а принципом організації відкритих цілісностей. Їхньою основою є динамічна двопотокова структура з незнятою напругою, що переходить у контур метагармонії.
Тобто, майже формульно,
дихтон = (двопотоковість) + (незнята напруга) + (незавершеність) + (спрямованість до метагармонії)
___

*Теоретично можна припустити існування «поліхтону» — структури, в якій співіснують множинні дихтональні канали.
У такій системі кожен канал зберігає власну двопотокову напруженість, але водночас включений у ширший контур метагармонії.
Це створює не просту мозаїчність, а багатовимірну когерентну структуру, в якій можливі різні входи та різні траєкторії сприйняття.
Водночас утримання такої множинності напружених цілісностей вимагає рівня інтеграції, що перевищує звичні когнітивні режими.
Тобто, якщо дихтон - мінімально-достатня когерентна напружена структура,
то поліхтон, як гіпотетично можливе розширення - це мережа таких структур із збереженням когерентності.

__________________________________

Дихтон, як повнота в мінус і плюс ентропії
___________________________________________

Тут ми розглядаємо дихтон не лише як творче, мистецьке скерування, але і як естетико-етично-філософську категорію. І надважливо опиратися в цьому і на фундаментальні енергетичні процеси, до яких ми додаємо і керування, самокерування. Відома формула закону збереження гармонії саме про це (E*K=const).
Тож фактично, завжди йдеться про кінетику і потенційність. А де енергія, і супутні їй речі, там і ентропія.
Означення "ентропії" за витоками значно ширше, аніж нинішнє звичне використання переважно лише щодо кінетичних процесів і взаємодій. Тут справді відбувається тільки розсіювання енергій. Але "ентропія" - в повноцінному перекладі й розумінні означає "зміни в собі", котрі не тільки розпад, але й можливі набуття.

Тому коротко опишемо так:

• Мінус-ентропія (Кінетика): Це енергія розпаду, хаосу, руйнації старих форм. Це не лише є в природі речей, але і в творчих, мистецьких процесах, котрі здебільшого теж несуть її в собі. Так, до прикладу, постмодерн, як найостанніше до дихтону відоме скерування, - занурився в неї повністю, ставши «дзеркалом розпаду». Тобто, тут мінус_ентропія - це зміни, що ведуть до спрощення та розсіювання.

• Плюс-ентропія (Потенційність): Це про можливе зростання потенціалу у вищих сферах. І про здатність системи (або людського «Я») через зміни в собі не просто руйнуватися, а переходити на вищий рівень складності. Це гармонійне накопичення не лише самокерівної, але й творчої напруги.

Дихтон як вектор майбутнього

Дихтон — не просто про комплексний баланс мінусу і плюсу, це і про одночасне утримання обох ентропійних процесів в колі уваги і природності.
Мистецтво майбутнього не може бути «чистою класикою» (бо вона часто ігнорує реальність розпаду) і не може бути постмодерним чи іншим хаосом, чи надмірним спрощенням, де немає вектора вгору.

Що стається в просторі такого природного балансування:

• Взаємодія через «Я»: Людина стає тим самим провідником, де кінетика розпаду змушує до "альтернативи", необхідності потенційного творчого акту. Наше «Я» споглядає мінус-ентропію світу, але замість того, щоб розчинитися в ній, використовує її як каталізатор для плюс-ентропійного зростання (наприклад, той самий "духовний ріст").

• Естетико-етичний синтез: Дихтон повертає етиці й естетиці додаткові простори в мистецтві, творчості, філософії. Якщо ми визнаємо, що зміни в собі можуть вести до зростання потенціалу, то творчість стає відповідальним актом вибору між хаосом і новою структурою навколо нього, що, зрештою, надає додаткові форми, сенси, і глибшу гармонію тому вищому, що отримує потенціал самозбереження.

• Це балансування давно представлене тими чи тими роботами, творами в творчості, філософії, науці, але чітко не описувалося, тому зараз пробуємо це зробити виразніше.

Тому дихтон можна розглядати і як спосіб подолання «смерті автора» і «смерті мистецтва», повернення до динамічної гармонії, де краса і сенсовість не є статичними (як у чистій класиці), не є у своїй динамці однобокими і вкрай полегшеними (як у модерні), не є змінами задля змін, як у модерністичних скеруваннях ( що найчастіше, і суто мінус_ентропійні процеси), а створюють новий вектор до вищого зростання в умовах постійного розпаду того, що неможливо втримати.

__________________________________

Місце дихтону, як категорії

Якщо дихтон можна охарактеризувати як окрему етично-філософську категорію, то ось, що ми знаємо про них, і що вони означають.

Загалом, естетично-філософські категорії — це не замкнений список, а відкрита система понять, яка історично розширюється.
Але є стійке ядро, яке можна окреслити.

Класичне ядро (базові категорії)

У різних традиціях (від античності до модерну) повторюється приблизно один і той самий набір:

прекрасне
піднесене
трагічне
комічне
потворне
гармонія
міра
форма
зміст

Це дає близько 8–12 фундаментальних категорій, залежно від школи.

Вони:

універсальні,
багатократно переосмислені,
і виконують роль «координатної системи» естетики.
2. Розширення у новітній естетиці

Далі (XIX–XX ст.) додаються похідні або уточнюючі категорії:

іронія
абсурд
гротеск
кітч
автентичність
відчуження
деконструкція

Тут вже немає жорсткого списку — це десятки категорій, і їх кількість зростає.
Важливий момент: не всі категорії одного рівня

Є різниця між:

(а) базовими (онтологічними)
— описують фундаментальні способи естетичного буття
(наприклад: прекрасне, трагічне)

(б) похідними (аналітичними)
— описують стилі, ефекти, техніки (наприклад: гротеск, кітч)

Де тут «дихтон»

«дихтон» не належить до класичних категорій типу:
прекрасного, чи трагічного.
Він ближчий до іншого рівня: категорій організації

Тобто описує не «якість переживання», а:

структуру твору
тип взаємодії сенсів
режим гармонізації

У цьому сенсі він ближчий до:

«гармонії» (але динамічної),
або навіть до «форми» (але процесуальної).

Скільки таких категорій, як дихтон?

Насправді — дуже мало чітко визначених.
Є окремі спроби:

діалектика (теза–антитеза),
поліфонія (у мистецтві),
відкритий твір (у модернізмі),

але вони:

або неповні,
або не доведені до строгої дефініції.

Тому тут важливий момент:
Дихтон, проявляє себе, як фактичне формування нової категорії структурного типу
Тому дихтон — це не ще одна категорія поряд із прекрасним чи трагічним, а категорія іншого порядку — така, що описує спосіб організації естетичної реальності.
__________________________________
__________________________________

Приклади дихтону в творчості:

Спробую продемонструвати все вищеописане в царині поезії і музично, хоча дихтон стосується і прози, і малярства, навіть філософії і математики. Є безмежна кількість творів і робіт, що є по суті дихтоновими, хоча так і не названі. Тому, повторюю, у цій розвідці лише проводиться спроба пояснити глибше, що й до чого, з наданням чіткіших назв відомим процесам.
__________________________________

До прикладу, вірш «Лови мить», в якому автор намагався дотримуватися схожої дихтоновості.

Лови мить

Тремкі сніжинки, радощі зими,
старого і нового пеленання,
провулкового ліхтаря гойдання
у повні теракоти й білини.

Колядки хвилі з-за віконних рам,
гул в небі над святковими свічками,
тривога над вітальними ладами -
акордами Ісусовим дарам.

І зори часу іншого: поміж
годинного биття хиткої вежі -
за колихливі святвечірні межі
із вічності до звичних роздоріж.

На два життя - назовні і в собі -
розділений, стою під сніговієм,
захоплений раптовим «carpe diem»*
у невідомій майбуттю добі.

О, скільки раз усе уже було:
той самий сніг, і ті сліди в нікуди,
де стільки ж радості, як і полуди,
де крок, і все позаду замело!

Та є серцебиття струмки земні,
і ці сніжинки із висот незнаних,
і невимовність сподівань різдвяних -
понад усе, що тане в далині!


Автор намагається звести все не в одну стереоскопічність образу, картини, ідеї, стану, а через взаємодію різних течій явного і неявного проявити декілька скерувань відчуттів, які й пропонуються читачеві. Це мало би привести не лише до фрагментарних складних акордів, але й загальних вражень, скерованих до чогось більшого за межами твору. Звідси й остаточна його наче незавершеність. Чи точніше - остаточна завершеність у більшому цілому.

З багатьох причин дихтон, як творчий метод, прижився в семирядковому віршуванні, наприклад, у формах півсонетів.

Сила “відьмацька”

Віще полишена, в хащі захована,
в норах і гніздах, у краї воронячім,
в моху зеленім, гілках переплетених,
водах, на листі торішнім настояна,
коренем стримана, світлом окормлена,
тьмою обласкана, куплена-краплена,
не таємниця, не зброя для воїна.


Денники

А потяги летять у невідомість
до різних станцій круговерті долі
і безупинно ти пересідаєш,
а там і на ходу - з одного в інший,
з одної долі в другу, знову й знову.
аж раптом, як в дитинство, відлітаєш
на павутинці сонної вітрилі.

________________________________

Музика

Дихтон вальс




Як проявлений “дихтон” у цій композиції. Нехай музичне виконання здійснене дещо по-аматорськи, та подається не як проста поліфонія, а як дві різні логіки руху, що накладаються одна на одну. Що й нагадує дві “річки” у звуці.

Перша:
• ритмічно-тілесна
• пульсація (умовно “вальсова”)
• повторювані метричні акценти
• відчуття руху вперед

Це континуумна основа.

Друга ріка — фазово-гармонічна. Вона проявляється через:

• зсуви гармонійних опор,
• нестійкі співзвуччя,
• “плавання” тонального центру.

Це вже не так чиста мелодія, як поля напруження.
Як саме тут реалізується дихтон. Не через “дві мелодії”, що складаються, а через:

1. Розходження фаз:
• ритм говорить: “я стабільний”,
• а гармонія: “я не стабільна”.

Що створює когерентну суперечність.

Ефект “внутрішнього ковзання”.
В результаті виникають відчуття, що одна частина музики швидше “йде” , а інша — “пливе” “ріка над рікою”.
Відсутність остаточної розв’язки.
Композиція не прагне класичної каденції і явного завершення, а утримує стан постійної наближеності до розв’язання.
Найважливіший момент.
У цій композиції дихтон не симетричний. Тобто ритм ≠ гармонія за “силою впливу”.

Потік І
Роль – Ритмічний, Стабілізатор
Потік ІІ
Роль - Гармонічний, Дестабілізатор негармонійностей
_____________________________________________

В пісенному жанрі напевно дихтон теж можливий, хоча, напевно, потребує більшої мелодійної контрастності.




_____________________________________________
_____________________________________________

Загалом, на основі дихтон-розвідки, можливий наступний аналіз творчих матеріалів.

Дихтон-аналіз

Явний потік (Explicit Current)

Явний потік охоплює безпосередньо сприйманий художній рівень твору — сюжет, образи, ритм, композицію, просторові й часові координати, тобто все те, що формує його очевидну художню цілісність.

Прихований потік (Implicit Current)

Прихований потік розкриває внутрішній смисловий рух твору, який не вичерпується буквальним змістом. Саме тут поступово проявляються глибші онтологічні, екзистенційні або духовні виміри художньої реальності.

Поле напруження (Field of Tension)

Поле напруження виникає внаслідок взаємодії явного та прихованого потоків.

Його сутність полягає не в суперечності заради суперечності, а у збереженні творчої когерентності між взаємодоповнювальними полюсами твору. Саме ця напруга підтримує внутрішню динаміку художньої форми.

Структурна відкритість (Structural Openness)

Дихтонний твір не прагне остаточно вичерпати власний зміст.

Навпаки, завершеність його художньої форми поєднується зі смисловою відкритістю, завдяки чому кожне нове прочитання може відкривати нові зв'язки, не руйнуючи цілісності твору.

Метагармонійна спрямованість (Metaharmonic Orientation)

Дихтон не замикається у власній художній структурі.

Він спрямовує сприйняття до ширшого порядку взаємозв'язків, у якому окремий твір стає частиною більшої гармонійної цілісності.

Метагармонія постає не як завершений стан, а як безперервний процес розширення художньої когерентності.

Продемонстрований принцип дихтону (Dichton Principle Demonstrated)

Завершальний елемент аналізу стисло формулює, який саме принцип дихтону проявляє конкретний художній твір.

Його завдання полягає не в переказі змісту, а в узагальненні тієї структурної закономірності, яку демонструє наведений приклад.

Додаток

Екзистенційне позиціювання як структурна категорія дихтону

Одним із результатів проведеного дослідження стало усвідомлення особливої ролі позиціювання у процесі художнього сприйняття.

Традиційно вважається, що художній зміст народжується насамперед у процесі мислення, інтерпретації або логічного осмислення твору.

Проведений аналіз дозволяє запропонувати інший підхід.

У межах концепції дихтону першоджерелом художнього смислу виступає не саме мислення, а екзистенційне позиціювання єства щодо кількох реальностей, що розгортаються одночасно.

Мислення, безумовно, бере участь у цьому процесі, однак воно виконує переважно інтерпретаційну функцію.

Саме позиціювання визначає той простір взаємозв'язків, у межах якого смисли взагалі стають можливими.

У цьому розумінні художнє переживання починається не з аналізу, а зі входження у відповідне поле співбуття.

Спостерігач, виконавець або автор займає певне місце серед взаємодіючих рівнів художньої реальності, а смисл виникає як наслідок такого співпозиціювання.

Отже, дихтон можна розуміти не лише як взаємодію явного та прихованого потоків, а й як гармонійне позиціювання єства у просторі кількох одночасно розгорнутих реальностей.


Концептуальна нотатка

Проведений аналіз відкриває можливість ширшого теоретичного узагальнення, яке виходить за межі цієї статті.

Якщо екзистенційне позиціювання справді передує концептуальному осмисленню, тоді воно може виявитися метакатегорією концепції дихтону.

У такому разі всі структурні категорії, використані в цьому дослідженні — Явний потік, Прихований потік, Поле напруження, Структурна відкритість та Метагармонійна спрямованість, — можна розглядати як різні прояви єдиного процесу екзистенційного позиціювання, а не як повністю самостійні аналітичні категорії.

Наразі це положення має статус робочої гіпотези і потребує окремого теоретичного обґрунтування. Тому його слід розглядати не як завершений висновок, а як перспективний напрям подальшого розвитку теорії дихтону.

Here is a brief introduction to the theory, indicating the structures of the main parts, then a number of initial explanations with links to more detailed documents already published on scientific sites and simply on the Internet.
© Lyashkevych V. Copyright reserved. License 18106160 Zenodo

---

• View the monograph in English on the scientific platform zenodo - in three parts in the most complete form

---

• Download Part I of the monograph in English in PDF format

---

---

• Appendix_ New and Refined Predictions of the G-Model for the First Part of the Study.pdf

---

---

• Abstract to Parts II–III of the Monograph “Development of the G-Model and the Proof of the Great Theorem”.pdf

---

---

• Key to proving the Yang–Mills _ mass gap theorem based on the theory of the harmonic field.pdf

---

---

• New numbering of the structure of Part I.pdf

---

---

• Preliminary numbering of the structure of Part I.pdf

---

A brief description of the book's ideas - Part I of the Monograph
Introductory Explanations to the Monograph — Theory of the Single Fundamental Harmonic Field “EK = const”

0. Short characteristics

The study consists of three main parts. Each of them develops and refines what has been done before. Therefore, a number of notions and concepts receive their deeper interpretation and final explanations not immediately, but as if emerging from a certain initial mild indeterminacy.
Nevertheless, from the very beginning the research relied on clear and understandable meanings. A well-articulated philosophy is clearly transmitted by mathematics and physics. This means that the meaning embedded in the initial concepts, structures and postulates can be formally reproduced in mathematical language and in physical models.
Such correspondence is the main backbone of the modelling process: philosophical clarity
→ mathematical rigour → physical realizability.
Thus, within the G-field model a much wider space for further research opens up than the one presented in this monograph. However, precisely the first step — the structure given here — is the necessary foundation for unfolding a full-fledged theory of harmonic fundamental fields.
This monograph is the result of an authorial physico-mathematical and philosophical investigation of fundamental fields and their internal harmonic organization. It introduces and justifies for the first time the Lyashkevych harmonic postulate:
EK = const,

which is interpreted as a law of conservation of harmonicity in a stable self-governed system, where the energetic component (E) and the control component (K) remain harmoniously coordinated regardless of the state of the continuum.
This research forms a conceptual domain within which a strict physico-mathematical model of the birth, development and mutual adjustment of fundamental fields becomes possible, as well as the joint work of known physico-mathematical models.

1. Initial postulates

Fundamental fields exist as primary wholes that possess their own act of creation and intrinsic harmonic organization. Each such fundamental field (hereafter the G-field) gives rise to its own space–time
continuum, which is a secondary whole, derivative from the primary one.
The structures of the G-field form the continuum space; harmonic tasks correspond to times, and hence to different manifestations and phenomena, mass included.
Each G-field is expressed by its own complex harmonic constant Σ, which contains an invariant measure of energy and control. The conditional environment of G-fields we call an ensemble, in which each harmonic
spectrum is expressed by its own field. Therefore, in this environment there is no notion of hierarchy, ower, force, etc., although general criteria of energetic and other manifestations still operate.
General manifestations are built exclusively in the relations of all that exists, which is reflected in a reduced choral harmony of interaction.
The existence of a G-field is called forth by the general need precisely for its unique harmony. Thus such a field is the simplest and most effective solution to this need. It is postulated that the G-field is articulated from a first-point Ho, which is realized, both energetically and topologically, as the most accurate resolution of the missing component of general harmony and which represents the standard of its G-field.
We consider the energetic process of the emergence of harmony from its absence as a total articulation, a full-fledged filling along the entire spectrum of the need.
Such filling is of fractal character, where the basis is the first-point Ho and the harmonic invariant that describes it. Even though the energetic model of the G-field has one of its traits in the form of a harmonic phase and a zero, we consider the G-field itself as a proposal of pure potential.
Any “proposal” from the side of the G-field is strictly measured and rests on the multiplicity to its harmonic invariant, both in the integral energetic potential and in the topology of the harmonic spectrum.
All this can be called an ideal solution of beauty and goodness, which does not end merely as a project, because there is also a horizon of events which have not yet occurred at the moment of the field’s design.
The structuring of the G-field, based on fractal layers of Ho-points, which differ in topology and thus in inclusion into different chains of interrelations, is of project character.
However, reality also leaves its imprint, and the G-field possesses all necessary operators for this.
It is precisely the primary layers of Ho, in this or that structuring, that become the basis for the development of a multidimensional continuum — space–time, and also the electromagnetic field EM, containing superpositions of elementary particles (EP) — still without the massive fullness of their diversity.
The structures which unite Ho and acquire extended parametric continuum characteristics we distinguish as Lo and CH.
It is through them that the harmonic constant presents the ordering side, manifested as a tensor operator which unfolds the parameters of the field without violating the invariant. The continuum naturally arises as a response to the proposal of potential and topology from the structures of the G-field. Accordingly, from the side of the continuum there appears a demand for energy from secondary wholes. We consider the G-field itself as primary.
The project basis of the continuum consists both of superpositions of EP and of fragments of the G-field delegated to future secondary wholes and forming secondary fields. Secondary fields are constructed in the same way as the primary one, but not on the initial standard point Ho, rather on separate Ho–Lo chains, which have their own topological distinctions. Hence the quantization of the harmonic spectrum in the continuum. If the G-field remains one-dimensional and homogeneous in all its structural and topological
complexity, then each secondary whole of the delegated type (which initially receives its detached Ho–Lo chain, which becomes Ho_loc–Lo_loc) already exists in its own project regime H, which arises precisely from the topological separation of the secondary from the primary. And this defines all that follows.

2. Continuum, -deviations and project states

2.1. The continuum exists in two forms:
• project state — an ideal configuration, projectwise assigned by the G-field;
• realized state, which resolves the embedded harmonic deviations.
2.2. Harmonic deviations occur within the permissible -zone of secondary wholes — domains of delegated type and superdomains.
2.3. We use the notion of the continuum in the broadest sense of the multidimensionality of its manifestation, including discrete spaces and times, initially built by the G-field, and we mean that all this is combined into a whole by the field homogeneity and the universal properties of the G-field to structure phenomena and embodiments at all levels of manifestation of energy.
2.4. There is a constant further dispersion of this potential energy from the G-field within the kinetics of the continuum, as of that which has lost its ideal potential quality, passing into energetic processes where “-entropy” is present. However, in secondary wholes of the delegated type another layer acts as well: processes of refinement, growth of efficiency of local control (“+entropy”). How fully the dispersed energy loses local control over itself and whether it reaches complete loss of control is a subject for later study, but
the energetic balance in the whole field–continuum is always preserved, because harmonicity is about balance, stability and equilibrium, and the accompanying quality of effective self-governance.

3. Extended interpretation of zero

Within the model the notion of “zero” means not absence, but a topologically saturated state of potential fullness, from which harmonic structures unfold.
Clarification of zero:
• adds volume to mathematical language, translating it from planar descriptiveness into a topological space;
• creates a semantic basis for transitions between states of the field.

4. Extended understanding of entropy

Entropy, by its origin, is a notion that originally means “changes within oneself”. These changes can be directed in different ways. Some lead to dispersion and destruction of all that is unstable and not capable of
development; others — to the growth of quality, stability and conformity to a deeper harmonic structure.
In the author’s concept of the G-field theory, the basic image of entropy is divided into two, not directly but in a certain sense complementary components:
• “-entropy” — that part of self-changes which corresponds to the destruction of the unstable, the disintegration of obsolete configurations, the “cleaning away” of that which cannot be a carrier of development;
• “+entropy” — that part of self-changes which corresponds to the increase of quality, stability, equilibrium and harmonic efficiency of control, that is, to the development of wholes towards their maximal conformity to the G-field.

5. Lyashkevych formula

The formula EK = const = Σ is the basic invariant of the model and expresses:
• the unity of energy and control;
• the harmonic self-governance of the system;
• the law of conservation of harmonicity.


Extended description

1. Introductory clarifications.
To begin with, let us once again define, within the current understanding, what a fundamental harmonic field is. At first glance, it is an energetic self-governed harmonizer, a realizor of the missing harmonic constant, in which there is both a material basis and well-ordered internal structures — the beginning and
possible completion of one form of being and the onset of another.
There is also a multidimensional continuum present as a degree of fullness of manifestation of the G-field (the harmonized fundamental field), the forms and meanings of the field’s self-realization as a harmonizing (governing) potential precisely where the need for it arose — that is, in the region of the prior absence of harmony. We do not consider this absence as some alien continuum which should be replaced by something else, but strictly as the absence of the needed harmony, as a certain order.
When we use the notion of the continuum in the broadest sense of the multidimensionality of its manifestation, including discrete spaces and times, initially built by the G-field, we mean that all this is joined into a whole by the field homogeneity and the universal properties of the G-field to structure both phenomena and embodiments at all levels of manifestation of energy.
In this way, field harmonization is realized, first of all, by deepening its qualitative state in the region of boundless need for this harmony, as a result of self-governed processes and normalization of energetic states. We note that there is constant further dispersion of this potential energy within the kinetics of the continuum, as of that which has lost its ideal potential quality, passing into the kinetics of secondary whole self-governance, where “-entropy” is already present, while another layer is formed by processes of refinement and the growth of efficiency of local control (“+entropy”). How fully the dispersed energy loses
local control over itself and whether it reaches complete loss of control within the region of unfolding of the field is a subject for later study, but the energetic balance within the whole field–continuum is always preserved, because harmonicity is about balance, stability and equilibrium, and the accompanying quality of effective self-governance.

II. What the G-field consists of at the base level.

It begins from the first manifestation point Ho. This is a field first-manifestation of a minimally sufficient point-like energetic potential, which arises as a standard, topologically calibrated realization precisely there, in the node where this specific harmony is absent (the reasons may differ, but we speak of a certain spectrum of absence of a concrete unique harmonic functional).
Thus this primary Ho carries, besides the point-like minimally sufficient energetic potential, the most important thing which actually reveals this point potential — a standardly precise topology (harmonic orientation), strictly corresponding to the general need for it.
It is this point topology (precise harmony), which itself is this realized Ho, that makes it possible for the minimally sufficient magnitude of energetic potential to manifest, which for our field corresponds, in its further manifestation in the form of action in the simplest continuum medium, to Planck’s constant.
In fact, Ho manifests in a complex form of a complementary pair E (minimally sufficient potential energy) and K (minimally sufficient, topologically precisely calibrated control), expressed by the formula of the basic invariant EminKmin = const. From this
standard point (standard measure of control of precisely this G-field) a rollout of harmonically governed potential over the entire region of need for itself unfolds. This happens layer by layer. The layering of new Ho on the field groundwork, topologically and controlwise complementary to the first point, has the same point sizes of potential, but the first layer of Ho above the basic one is created by the overall potential of need in the spectrum of this G-field with a somewhat different, more extended higher topology, reflected in this level’s Ho itself. Therefore the first Ho-layer is already a superstructure over the first point which manifests a unit complex potential.
This first Ho-layer is built as a fractal sequence and, as a result of microtopological discrepancies (since sequential placement occurs in the one-dimensionality of the spectrum of need), they together form what is called a state of potential angular motion with a unit standard of control at each point of the layer, but the sequence of positions of these micro-controls is capable of setting the frequency of the angular wave when such energy is released as a result of interaction with its user. The final design of the receiver that
will turn to Ho for energy remains.
In this way the first chain of Ho sequences is built over the standard first point of the field (the minimally sufficient measure of control and thus the minimal unit of control calibration 1gk). We note that the G-field expands, manifesting from the ideal first point with the whole spectrum of need in a one-dimensional way, but the continuum is also built discretely in the direction of project fullness of the G-field, which is the fullness of the set of degrees of freedom.
Thus the first degree of freedom in the continuum is manifested as the possibility of kinetics of the received energy and the implementation of angular motion. This forms the manifestation of the continuum — space–time–quality. For this potential of motion in the topology of the G-field is already a manifestation of the project span, which generates, when articulated, space, then time, and further quality. Therefore everything that is created along with it as a possibility of resolution — the continuum — arises from the
need to realize this potential.

III. Ho — Lo.

Hence we have the basic reason for building the continuum, without which the field is not able to articulate itself fully. And the basis of this articulation is the topologically complementary Ho, which are capable of structuring. That part of the whole field–continuum which, from the side of structuring Ho, is responsible for the features of the continuum, we call the leading structure Lo, basic for constructing the continuum.
Initially, Lo for us is a first cell with Ho, where there is a potential of motion of energy removal according to topological units of control. Since at this level there is no difference, in terms of calibration, between the field that proposes and the continuum that consumes, we postulate that the fundamental harmonic (G) field is precisely that within which we here and now exist in one way or another, and the confirmed theories and repeatable experiments carried out at the basic level of the field correspond to our theory as its components. We can then directly transfer our parameters to the already known scientific basis.
For example, if in the field at this level Kmin = 1gk, which is the standard calibrated harmonic state of the first-point and manifests a complex quantity (portion) of potential energy, then in the continuum this Kmin must correspond to the effective placement of action in space and time, here and now. Such placement is a mathematical problem that has a functional-formula solution. Therefore, we also speak about the projection of 1gk into the continuum.

All the more in the situation when, with the next Ho-layer of field expansion, the same governed potential two-dimensionality appears, which then finds its energetic resolution in the form of the basic electromagnetic field known to us. Through it, the field potentiality and standardness of the G-field find their realization. But in this way the energy is transferred into the continuum as kinetic energy. Thus, according to our logic (within the framework of a continuum whole being harmonized with the G-field), it must be effectively dispersed, with the growth of the structure of control of this process on site, harmonically coordinated with the G-field.
If we see the G-field as a conditional system of governance unique by its own harmony, then the continuum as a whole, in unity with the G-field, is naturally generalized as E — energy which in the end must be entirely dispersed, giving the G-field the possibility to reach fullness of quality and, in the state of acquired fullness, to metamorphose further.

So we may consider the whole G-field plus continuum also from another angle, where E (energy) in the continuum is kinetic energy of dispersion, which, while fulfilling project tasks with varying degree of quality, gradually loses further local control over itself. The process of self-governance in the continuum is the system of self-perfection of this or that secondary whole, which tries to make this dispersion as effective as possible. The governing functions in more complex, independent secondary wholes, where entropic phenomena are already present, are headed by local fields capable of growing in quality (and thus in harmonic relation with the G-field) and attaining fullness within the domain and above. Returning to the G-field, if there control is the fractality of state and topology calibrated in gk topological units, then in the continuum it is always the projection of the potentiality 1gk (realized or not) onto local metric correspondences with a project-permitted delta of harmony, which always sets the need for effective positioning of the quality of action in space and time. The higher the continuum structure, the more complex the task of attaining the maximum achievable quality of state that stands before it.
Thus even for the G-field itself, the continuum is a responsibility — the responsibility of the field to itself and to its project; this responsibility is a measure of the fullness of the entire spectrum of quality of the field. Hence the main principle of existence of the whole G-field–continuum: everything must occupy its own place. This is the avatar of the ideal (G-field) mathematics, which carries strict correspondences within itself, without gaps. Such “gaps” do not exist in the G-field itself. And even if at some level there is not yet
fullness, once it is resolved (found) mathematically, it is resolved in general. From here follows the abundance of mathematics in this research.
Whether there exists another mathematics that covers a larger space than that of
the G-field? Yes, but it does not exist within the G-space itself and does not reflect the directions and states of the G-field and its continuum.

4. The G-field from the context of our environment.

Thus at the level of the initial state of the G-field we have, in addition to the basic law of conservation of harmony EK = const, a defined standard first unit, which reveals in its state the complementarity of E and K in strict proportionality of the minimally sufficient portion of potential energy (equivalent to the action of Planck’s constant) and the precision of the “point-state” as a universal G-field measure of control — 1gk.
From this we may start an approach to the basic, known formats of the continuum state, where we immediately note the “burdens” in the form of m — mass and c — speed of propagation of electromagnetic interaction, quality of the state, etc.
Whether these burdens are present in the field itself? Apparently yes, but potentially. If the field were directly acting, it would fit into the general rules. But the field is a normalization for action and only the perfect state of its own harmony. Therefore it is somewhat detached from the general kinetic “burdens” for G-fields. To consider that each G-field is absolutely unique in all its manifestations and structures would be a mistake. Uniqueness is manifested precisely in its own governing quality, obtained and developed
from the uniqueness of EK = const, whereas generalized schemes and rules, burdens, exist also for G-fields, although they are not hierarchical restrictions but the result of combined harmonies from the interaction (chordal nature) of ensembles.
Approaching our realities, we understand that, for example, E = mc2 as a formula gains complete meaning beyond the threshold of the pure potential state of the G-field — where the continuum is already manifested as a medium needed for dispersion of energy.
But the G-field resolves problems of harmonicity of states and will not serve to multiply chaos in itself. Therefore in the continuum formula a control efficiency component must be present. Consequently, here we also have E = hν, that is, Planck’s constant as minimal standard action.
Thus we can project the standard position of the first point from the topology of the field (as a governing unit) into the most effective (qualitative) position in space–time (for the sake of harmonization) in the continuum — including G-mathematics.
It is clear that when we consider the appearance of the continuum, we are not speaking of a state of rest, but of motion and action. Hence we do not have a minimal real rest mass here, but only masses in motion, and at the boundary between field and continuum this motion is exclusively limited by c and the speed of EM-interactions.

5. Projection of 1gk.

If for massless particles 1gk means one-to-one reception, then the corresponding mass, as a manifestation and measure of the presence of a particle in the continuum structure — in the nested “matryoshka” of the domain secondary whole — is also a derivative of the difference between the standard control gk (from the side of the G-field — where there is full harmony and freedom in the complex) and the burden of self-governed processes in the -deviation of the local secondary whole, which together make up the domain fullness.
That is, an increase in mass indicates the degree of transition from the standard potential of the G-field to the kinetics of the secondary structure. Within it, there are its own nested structures in nested structures (project quotas from the most rigid allowed bounds at the bottom to freer ones; full H is realized only in the completeness of the corresponding domain level).

6. Measuring H.

Real calibration of H is possible also via the masses of elementary particles. We postulate that a certain series of elementary particles (EP) acquires mass by interacting within a domain whole at the lowest level of its secondary components, in correspondence with the H present there. At the lowest level of H, an EP attaches in the narrowest real H (in conditions of maximum rigidity of the state of that whole). These
are the primary building nodes (entry into the constructive of the whole). There are also nodes of purely energetic interactions, participation in entropic processes, with the understanding that such processes do not occur in the EP themselves. If an EP changes its state, it happens under the pressure of external forces.
We consider the density of the corresponding Ho–Lo structure of the second layer level responsible for the potential of a future EP: it gives the particle an appropriate integral potential and offers it through the EM-field. There is a local Lo_loc that receives this potential through the EM-field and thus materializes the EP. Thus an EP particle simultaneously resides in the EM-field and manifests kinetically in a corresponding region of the secondary whole, where the EP acquires the property of mass.
Knowing empirically the mass of such a particle and all the listed parameters — from the G-field and the EM parameters — we can determine local H as deviations from 1gk.
Ultimately, H as part of the project spectrum of the allowed is, in the continuum, the key not only to mass, but also to time, space and qualitative processes in our G-field theory.
The secondary field resembles the primary one in all respects, with the same operators and functions. It is only born not from the first-point Ho but from the Ho of the corresponding Ho–Lo structure of the G-field at its level. Hence a detached Ho (its chain) has its own H. In the G-field itself, topology is controlled by one-dimensionality and complete connectedness, whereas in the case of a secondary delegated field this onedimensional connection with the G-field is absent; therefore in the secondary field its own one-dimensionality is formed in a different H-interval — from which everything “on site” is taken.

7. Answers to some questions.

7.1. What is H-quantization in the G-model?
H-quantization does not refer to “quanta of energy by themselves” but to the fact that for each delegated whole (domain, secondary field) there exists a discrete set of allowed harmonic deviations from the project harmony of the G-field. That is, the scale is not continuous, with arbitrarily small perturbations, but consists of steps ΔHunit, 2ΔHunit, 3ΔHunit, . . .
Physically this means:
• each Ho_loc chain (local Ho-level in the structure of a secondary field) can be only in certain harmonic deviation modes (allowed H-intervals);
• the transition between these modes is precisely the “quantized” emission/absorption of energy;
• but energy does not “leave Ho_loc into emptiness”: it is always addressed to Lo_loc structures, which are receivers and carriers of kinetics in the continuum.
Thus, H-quantization is associated with the fact that Ho_loc can emit energy in quantized fashion, but more correctly: they change their H-state discretely, and this is reflected as quantized energy exchange in the Lo_loc continuum.

7.2. Spectrum of allowed states: what exactly is quantized?
In your picture the spectrum of allowed states is not an abstract “spectrum of the number” H but a spectrum of real states of Ho_loc layers, above which the following have already been built:
• continuum kinetics of EP-particles;
• local secondary fields;
• domain H-structures.
We can formulate it as follows:
• the Ho-level sets the potential: which deviations (H) are allowed in principle;
• Ho_loc chains specify this potential on site: for “this” domain, in “these” coordinates;
• Lo_loc gather it into a whole structure, which maintains a local one-dimensionality of time/quality in the domain and provides a stable configuration where EP-particles can “settle”, form bound states, possess mass, etc.

7.3. H-domains of delegated type and superdomains (3+1, 4+1, . . . ).
Here it is important to distinguish two levels.
Delegated H-domains are wholes in which:
• there is their own Ho_loc chain;
• their own Lo_loc structures;
• their own H-interval (allowed states of quality/deviation);
• their own local mass gap, local kinetics, local EP.
Superdomains 3+1, 4+1, . . . are dimensional continuum wholes: complete space–time “worlds” with a given structure of degrees of freedom; they are rigidly separated from each other in the continuum (3+1 does not topologically “mix” with 4+1); the connection between superdomains goes only through the G-field, and not through some “common continuum”.
Hence:
• H-domains of delegated type are “local rooms” inside a superdomain;
• a superdomain 3+1, 4+1, . . . is an entire “floor” of a building;
• H-quantization works inside each delegated domain;
• between superdomains other project constraints of the G-field operate.

7.4. Fluctuations between domains: what is allowed and what is not.
We postulate: fluctuations between domains (within given H-intervals) are in delegated, but not in superdomain-type wholes.
Physically, inside a single superdomain 3+1:
• delegated H-domains can fluctuate;
• can exchange energy via the EM-channel;
• can change their local H-states without leaving their allowed H-interval.
Between different superdomains (3+1 ↔ 4+1):
• there is no common continuum to easily transfer fluctuations;
• the connection is possible only through the G-field, and there quite different (stricter)
project conditions act.
So:
• H fluctuations between delegated domains are allowed,
• but they are always limited by:
– project H-intervals;
– local harmony requirements;
– quality factor Q (there cannot be infinitely “soft” oscillations).

7.5. How it all combines into one physical picture.
• The G-field:
– has a one-dimensional, fully connected topological Ho-line (in your sense of one-dimensionality);
– there is no H there — there is standard harmony and an invariant EK-level;
– the Ho-wave is a pure potential of an angular wave, still without frequency until a receiver appears.
• The secondary field:
– “copies” the operator structure of the G-field (the same types of operators, functionals, Lagrangians), but is born from the Ho–Lo structure of the G-field at its level, rather than from the primary Ho first-point;
– each detached Ho-chain receives its own H-interval — and this is already the beginning of a secondary domain.
• Ho_loc and Lo_loc:
– Ho_loc are local “oscillators of harmony” which can change their H-state discretely;
– Lo_loc are structural cells which gather Ho_loc into whole configurations,
maintain one-dimensionality and stability of the domain, and determine where in the continuum a given H-configuration may be realized.
• EM-field:
– the EM-field is not a domain and does not possess its own delegated fragment of the G-field;
– the EM-field is a channel through which a corresponding Ho-layer of the G-field in the given domain transfers energy into Lo_loc structures and secondary fields/EP of this domain, when Ho_loc–Lo_loc act as receivers at certain frequencies and in certain H-states.
• Mass gap and H-quantization:
– H-quantization at the domain level means: a minimal ΔHunit, a minimal excitation energy, a non-zero mass gap;
– the fact that ΔHunit and the Ho_loc/Lo_loc structure do not depend on the lattice spacing a makes the mass gap a physically stable phase parameter, rather than a numerical artefact of discretization.
In short:
• H-quantization is the discreteness of harmonic deviations, and not merely “quanta of energy into emptiness”;
• the spectrum of states is made of real states of Ho_loc-layers gathered by Lo_loc into domain wholes;
• delegated H-domains live in their H-intervals inside a single superdomain; superdomains 3+1, 4+1, . . . are more rigidly separated, only via the G-field;
• the EM-field and EP are already the kinetic “clothing” over this H-architecture.

7.6. Philosophical conclusion.
The monograph reveals the harmonic nature of creation, in which there is no external act of determination — creation is an internal property of the primary whole (the G-field).
This Annotation is a completed formula of the content core of the monograph. All subsequent sections are unfoldings of the above statements in geometric, physical, topological and simulation–algorithmic forms.

---

---

Structure of the Pages of Part I of the Monograph

---

0. General logic of Part I (conditional navigation)
Explanation. This document is the navigation map of Part I of the monograph: from the introductory ontological and axiomatic supports to the core of Step VI, its numerical modules, ΔH calibrations and applied blocks (gravity, elementary particles, appendices).
Numbering rule. The original position labels and document titles are preserved.
Page numbers are given conditionally (for later replacement by the actual ones in the assembled PDF).
A. Introduction, framework and basic documents of Part
I Pos. Document title Page

1 Structure of the Monograph (combined document) 2
2 Introductory Explanations to the Monograph — Theory of the Single Fundamental Harmonic Field “EK = const” 11
3 Dictionary-0: Minimal definitions and correspondences for the start of the monograph 22
4 Harmonic field constraints and the limiting speed of continuum interactions 26
5 Harmony — conceptual introduction 34
6 Introduction. Harmonic Field Theory. The Harmonic Structure of the Field as a Basis for the Reconciliation of Physical Theories 38
7 Introductory Clarifications on the G-Field 44
8 Why precisely the harmonic model of the existence of the fundamental field is chosen 51
9 Preamble to the blocks on ideal field mathematics and the G-field 55
10 Ideal field mathematics and G-mathematics: methodological core of the G-field theory 59
11 What is meant by “G-mathematics” 65
12 Axiomatic vision of the fundamental G-field 67
13 Chapter 1. Foundations of the active model of harmonic interaction 72
14 Appendix A. Formal analogies with the Maxwell and Schrцdinger equations 78
15 Appendix. Verification of the formula Eeff, Ho → 0 → (s) → CH 84
16 Chapter 2. Birth of Space and the Primary Angular Frequency of the Field 87
17 Chapter 3. Emergence and functioning of time(s) in the nonlinear continuum model 90
18 “Illumination” in the fundamental field 94
19 The Constant as a Tensor Operator of the Field 96
20 “Illumination” in the Fundamental Field. An Academic Clarification of the Term 100

Pos. Document title Page

21 Formal mathematical definition of “illumination” and of the channel of consciousness 102
22 Introductory appendix to Part V. Degrees of freedom, wholes and dimensionality in the G-field model 106
23 Clarification on the one-dimensional base o in block V 111
24 Part V-A. Philosophical basis of the active model of harmonic interaction 113
25 Part V-B. Mathematical basis of the active model of harmonic interaction 116
26 Part V-C. Applied methods and numerical approaches of the active harmony model 122
27 Part V-D. Pixel manifestation and resonance of the active harmonic system 128
28 Part V-E. Mathematical evolution of the harmonic invariant 132
29 Harmonic invariant base 136
30 “Signature of the Creator” and regions of chimerization 140
31 Questions and Resolutions. Self-Analysis Section 142
32 Types of wholes 145
33 Limits and mechanisms of harmonic completeness of the fundamental field (2) 149
34 Directedness of fundamental fields 151
35 Event horizon of the fundamental field 154
36 Complex harmonic constant CH 157
37 Axioms of the harmonious fundamental field (in the style of Yang–Mills and Hilbert–Einstein theories) 161
38 Definition of Zero and the initial interactions of the field before and at the moment of its appearance 166
39 Origin and Specificity of Lo (Basic consolidated version for further elaboration) 173
40 Bridge Microsection: From Primary Ontology to the Formal Core of Step VI 177
41 Origin and specificity of Lo 181
42 CH — Instant harmonicity and transfer of modes 185
43 Appendix. System connections and guidelines for Step VI 190
44 Appendix. Primary spectral norm Lo and projection of CH onto the modes of the field 194
45 CH, tensor operator and continuum Lo — mechanism of instantaneous coherence 198
46 Tabelle der Entsprechungen zwischen ontologischen Begriffen und mathematischen Symbolen 202
47 Appendix. Variational functional of Zero S0 207
48 System of Pre-Nuclear Sections and Their Relation to Step VI 210

B. Step VI — harmonic action functional and equations

Pos. Document title Page

49 Step VI — Academic version of the harmonic action functional 214
50 Analytical appendix. Critical questions of the foundations of field interaction 219

Pos. Document title Page

51 Comparative analytical document for Step VI 228
52 After the axioms. Appendix P_So. Variational functional of the zero state S0 and tuning–topological form Γ233
53 Towards numerical realization. Working program “Step VI —Harmonic action functional” 239
54 Formation of the harmonic Lagrangian and of the full field equation 244
55 Expanded equations and simulator of the harmonic field 249
56 Full Euler–Lagrange equations and simulator 257
57 Completion of the cycle of constructing the Lagrangian of harmonic action and the full Euler–Lagrange equations 265
58 Full equation for the wave field Ψ — general (non-simplified) case 270
59 EK_Harmonic_Simulator_New. One-dimensional simulator of the harmonic field (model CH–Ho– ˆ S) 275
60 Step VI. Full system of Euler–Lagrange equations for the harmonic field 285
61 Numerical models of the harmonic field 291
62 Harmonic_Simulator_Appendix_Recode.py 297
63 Dynamical–numerical module of the harmonic field theory 301
64 User Manual for the Harmonic Field Simulator 308
65 Appendix. Basic example of the variational principle for a One-Dimensional Field u(x, t) 314
66 Primary G-field, continuum and secondary wholes 317
67 Difference equations Σ, K, E — version with normalization and local content of K 320
68 Appendix. Convergence tests and implicit solver 325
69 Appendix. Implicit simulator of the one-dimensional harmonic module Σ, K, E 330
70 Implicit_Harmonic_Solver_1D.py 335
71 User guide to the implicit simulator 341
72 Updated axioms of the harmonic fundamental field. Section I 346
73 Complete system of harmonic field axioms (-model) 350
74 Explanatory bridge between the axioms of the field and the full Σ-model of the harmonic fundamental field 355
75 Mathematical deepening of the E-model of the harmonic G-field 361
76 Full completion of the axioms block (G-field) 366
77 Harmonic structure of the field as the basis for reconciling physical theories 370
78 Step VI. Harmonic action functional and Euler–Lagrange equations 377
79 Step VI. Full tensor formalization of the harmonic action functional 386
80 Step VI. Work-status table — updated version 392
81 Step VI. Dimensional analysis and dimensionless form 398
82 Step VI: Complete Table of Dimensions 403
83 Document No. 1r — Working clarification of the physical meaning of the multiplier 409
84 Document No. 2 — Axiomatic block of the EK multiplier, the invariant Σ0, time and “anti-temporality” 418
85 Document No. 3 — EK–Σ–K–e. Harmonized Core Fragment 422

Pos. Document title Page

86 “Step VI”: Dimensional Quick Reference 427

C. Step VIb — numerical realization and algorithmic
Modules
Pos. Document title Page

87 VIb-A Theoretical foundations of numerical realization 431
88 VIb-C. Coordinated styled document of numerical realization (Step VI) 437
89 VIb-B. One-dimensional model HarmonicField1D (one practical case) 442
90 VIb-D. Final module HarmonicField1D 448
91 Bridge between “Step VI — Dimensional analysis and dimensionless form” and block VIb-A_B_C_D 453
92 Step VIb. Numerical realization — theoretical foundations and algorithms 457
93 Step VIb. Numerical realization of the one-dimensional harmonic field (dimensionless form) 462
94 Step VI. Dimensional analysis and dimensionless form 468
95 Meta-level comment to the axioms block of the G-field, taking into account the pair of tensors over Lo 474
96 How the self-illumination tensor Aμν “sees” and how the operator tensor Hμν “acts” 478
97 Appendix. Lagrangian of the G-field and the dependence L(ln(EK)) 480

D. Analytical blocks, Lo/Ho unfolding and preparation
of bridges
Pos. Document title Page

98 Analysis of the Lyashkevych formula (EK––K–e, Step VI, node CH–S^–Ho–G–o) 485
99 Proof of the Lyashkevych formula (2) 494
100 Self-check of the model of the Lyashkevych formula. 500
101 One-dimensional mini-model of the expansion of the harmonic field from a single Lo (EK–Σ–K–e) 507
102 Complete Closure of the Axiom Block (G-field) 515
103 Chapter X. Σ0 as a fractal invariant shell of local and cluster invariants Σloc 521
104 Internal levels and modes of the harmonic field 528
105 Tensor of Illumination / Self-awareness of the Field 533
106 “One-dimensional harmonic model Lo” in the structure of the monograph 538
107 Table of physical dimensions of motion along the degrees of freedom 542

Pos. Document title Page

108 Transition from the one-dimensional core Lo to multidimensionality 545
109 Refined symbols of the 1D-Lo block and the Harmonic-Field1DWithLo module 550
110 One-dimensional simulator 1D-Lo with measurement of the invariant E ・ K = Σ0 555
111 Paths to Representing the Multidimensionality of the Model, 2D code 563
112 The Triad “field – continuum – energy” 569
113 Real minimal working Python-file for the 1D-Lo model 572
114 Pseudocode and minimal Python-module 1D-Lo 581
115 Sketch of the 2D-Lo model: state, invariants and local rules 589
116 Attachment System of the Lo Layer to the Existing Harmonic-Field1D 595
117 One-dimensional model of harmonic unfolding of the field from a single Lo 599
118 Appendix. Explanation of the 1D-Lo demo code 608
119 Space, time and zero in the harmonic model of the fundamental field 613
120 Space, time, triad “field–continuum–energy” and Σ0 as fractal shell 618
121 Step VI. Block “ΔH → Action → Equation” 620
122 Schematic ontology — picture of the initial states of the G-field 626
123 Lo level — field or continuum, Ho levels of tensors 639
124 Physical interpretation of the main states of the G-field and its continuum 644
125 Critical questions to the physical interpretation of the ontological picture of the appearance of the G-field 657
126 Refinement of the physical processes in the foundation and unfolding of the G-field 662
127 Analysis of clarifications to the founding and unfolding of the G-field 668
128 Appendix to the axioms block (G-field). Clarification of the Lo level, time and fractal Σ0 673
129 Fractal faces of the project orbits of the G-field 678
130 Lo as an energetic factor in the G-field model 685
131 Time and “anti-temporality” in the G-field model 690
132 Tensor channels of connection between Hμν, Aμν and B(i) 696
133 Local conservation laws and topological invariants in the harmonic field 699
134 Chapter VI-A. Space, time and continuum in the block “ΔH →Action → Equation” 706
135 Bridge from Step VI to VIb: what is transferred into Harmonic-Field1D 712
136 The first three levels of unfolding: Ho0 → Lo1 (1D) → Ho-plane + Lo-lattice (2D germ of the continuum) 717
137 Reference note — G-field, wave frequency, speed of light and the role of “zero” 720
138 Use of the meanings of the notions “entropy” — “minus-entropy”, “plus-entropy” 726

Pos. Document title Page

139 What the fundamental electromagnetic field is that combines K (control) and E, the active energy 730
140 Lagrangian Fragment of the G-Field with an EK-Term 736
141 Step VI — VI-B.2. Lagrangian fragment of the G-field with the EK term 740
142 EK-Lagrangian, pair of tensors (Hμν, Aμν) and Harmonic-Field1D1 744
143 Applied quality of the fundamental electromagnetic field in the G-field model 749
144 Formal introduction of the projection Π and functionals of “plusentropy” and “minus-entropy” 753
145 Lo positioning density, the continuum and G-integralities 758
146 Role of the tensor pair in the Lagrangian and the law EK = const (Step VI) 767

E. Formula bridges and VI-C (symmetries, currents, invariants)
Pos. Document title Page

147 Formula bridges of G-mathematics with standard field theories and theories of elementary particles 772
148 Appendix 1. Mini-table “formula ↔ G-reading” and numerical example 781
149 Lagrangian fragment of the G-field with EK term 783
150 Appendix 2. Clarifications from the harmonization model as a basis for standard theories 787
151 Appendix 3. Small parameters and corrections in ε and ΔH 791
152 Appendix 4. Dictionary of correspondences of the G-model with QFT_GR 794
153 Appendix 5a. Mini computational examples for Appendix 5 803
154 Appendix 6. Methodological algorithm of transition from the standard Lagrangian to the G-description 807
155 Appendix 7. Test forms for EM waves in medium and gravitational effects 813
156 Appendix 8. Internal theorems of the G-model about the EK invariant and K(u) 819
157 Appendix 9. Generalized Noether block for the harmonic Lagrangian 824
158 Appendix 10. Compact map of predictions and zones where the G-model gives fundamentally new information 830
159 Triad “field–continuum–energy” in the Lagrangian scheme (Step VI) 835
160 Section VI-B. ΔH → Action → Equation. Harmonic action functional and Euler–Lagrange equations of the core of the model 840
161 Section VI-C — Detailing Item 1. Symmetries of the harmonic Lagrangian 846
162 Section VI-C — Detailing Item 2. Noether’s theorem and harmonized currents 850

Pos. Document title Page

163 Section VI-C — Detailing Item 3. Local conservation laws of harmonic dynamics 855
164 Section VI-C — Detailing Item 4. Global evolution invariants and the connection with EK = const and Σ0, Lon 859
165 Preamble to Chapter VI-C. Symmetries, currents and invariants of harmonic dynamics 867
166 Meta-summary of Step VI. Generalization of the variational–Lagrangian structure of the model 870

F. Delegation, ΔH calibration and elementary particles
Pos. Document title Page

167 Delegation of a Fraction of the G-Field into a Secondary Wholeness 875
168 Informational appendix. ΔH, frequency of addressing the G-field and domain integrities 881
169 Delegation and ΔH. Control and energy flows of the secondary whole (MATHPSI_I) 892
170 ΔH as a spectrum of eigenfrequencies of the domain 895
171 Elementary particles in the whole “G-field – continuum” 902
172 Informational appendix to joint calibration of the G-field and the continuum 911
173 Quantum of ΔH calibration via photon, ℏ and 1 gk 917
174 Formal steps in ΔH, Nn and verification of masses and frequencies ωn 923
175 Different degree of guiding participation of the G-field in processes in the continuum 928
176 State function of a building particle as carrier of λk and participation in structures 933
177 Criteria of confirmation of the G-model in the lepton sector 937
178 Building elementary particles and levels of delegation (MATHPSI_I) where “plus-” and “minus-entropy” act 940
179 Elementary particles in the whole “G-field – continuum” 944
180 Neutrino sector as an extreme ΔH test 957
181 Ho-linearization around ΔH = 0 (Step VI) 962
G. G-gravity, domain ΔH configurations and phenomenology

Pos. Document title Page

182 Gravity. ΔH configuration of a single massive whole and domain curvature 969
183 Weak-field Newtonian limit of G-gravity (calibration of GN via H) 974
184 Connection of domain curvature Reff[ΔH] with the metric description of GR 982

Pos. Document title Page

185 Domain-variational fixing of coefficients aD, bD, cD 990
186 PPN calibration of G-gravity. Parameters β, γ via aD, bD 995
187 ΔH analogue of a spherically symmetric “Schwarzschild” configuration 1001
188 Cosmological domain ΔHhom(t) and Friedmann-type equations 1005
189 Calibration of ΔHunit at the level of the photon and electron 1010
190 Neutrino sector as a “ΔH laboratory” for gravity 1015
191 Numerical experiments ΔH + Reff in a simple 1D/3D model 1020
192 Physical calibration of the 1D ΔH-gravity simulator 1025
193 Minimal 1D ΔH-gravity simulator 1033
194 Radial 1D ΔH-gravity simulator (spherical symmetry) 1039
195 Generalized Lagrangian of the gravitational sector of the G-model 1047
196 Part I. Meta-summary “G-gravity” 1052
197 Real calibration of ΔH in the context of masses of elementary particles 1057
198 Formal class of functions ΔH0(r) and f(Σ) capable of producing multiplicities Ni for leptons e, μ, τ1062
199 Practical way of calibrating ΔH via magnetic fields of the continuum 1068
200 Calibration of ΔH in continuum units via EM and magnetic fields 1073
201 Numerical estimates of ΔH for realistic magnetic fields 1078
202 Reminder note for the G-gravity block and the elementaryparticle block 1083
203 Extended numerical analysis of ΔH-gravity in 1D/3D models 1090
204 Scanning of parameters of G-gravity in PPN and cosmological regimes 1095
205 Construction of realistic ΔH profiles for astrophysical objects 1099
206 Predictive differences of G-gravity from GR in weak and strong fields 1104
207 Completion of the PPN block as a separate “sub-theory” 1110
208 Radial (Schwarzschild) ΔH block of a semi-analytical model 1115
209 Effective contribution of elementary particles to the cosmological ΔH domain 1121
210 Construction of classes of ΔH functions capable of qualitatively reproducing the lepton mass row 1126
211 Numerical experiments to test how Nn, λk and ΔHunit are related to realistic spectra 1132
212 Clarification of classes of ΔH functions and coordination with the neutrino sector 1138
213 Integration of the lepton ΔH block with the gravitational domain 1143
214 Fixing working ΔH profiles for lepton and domain scenarios 1148
215 Numerical experiments on the realization of ΔH and lepton profiles in 1D and radial simulators 1152
216 Phenomenological estimates of the lepton ΔH contribution to domain gravity 1157
217 Numerical tasks of the lepton ΔH contribution in gravitational domains 1164
218 Comparison of G-gravity with astronomical and cosmological data 1168
219 Relation of the ΔH block with the energy–momentum tensor Tμν and the standard QFT Lagrangian 1173

Pos. Document title Page

220 Hard numerical calibration of the parameters ΔHunit, Lcorr, aD, bD, cD 1179
221 Full PPN analysis of the ΔH metric in G-gravity 1184
222 Radially symmetric ΔH block and TOV-like models with ΔH contribution 1189
223 Cosmological ΔH domain + neutrino block — simple FRW-like code 1194
224 Internal stability of the ΔH equations. Absence of bad dynamics 1198
225 Leptonic ΔH block. Explicit functional classes for Nn, Nν, k, λk 1202
226 Compact catalogue of “signals” where the G-model differs fundamentally from GR + SM 1208
227 Minimal “public” package of the G-model. Code and demonstration tasks (2) 1214
228 Benchmark Problem 1. “ΔH lump → gravitational well” for the 1D H-gravity simulator 1218
229 getting_started.md. Package of G-gravity and ΔH simulators 1224

H. Summary, examples and appendices
Pos. Document title Page

230 Summary of Step VI for the reader 1227
231 On the Poincarй–Perelman theorem in the author’s harmonic Gfield model 1232
232 Riemann surfaces and harmonic wholeness: transformations without holes 1238

APPENDICES to the monograph

233 Extended proof of the Lyashkevych formula in the context of the G-model 1243
234 Axiomatic block EM1–EM3 for the EM channel in the G-field theory.tex 1250
235 G-field, EM mediator and the mass gap for elementary particles 1253
236 ΔH as the key to mass, time and space in the G-field theory.tex 1260
237 Appendix. New and clarified predictions of the G-model of the first part of the study 1264
238 PS. Polyvariance and parallel realities: detailed refutation in the G-model 1275
239 How the G-model theory can improve the work of Artificial Intelligence 1281

---

---

- Download Part II of the monograph in English in PDF format

---

Part II of the Monograph
______________________

A Brief Annotation of G-Field Theory for the Block of Great Theorems

0. Purpose of the Annotation

Purpose. To briefly outline the ontological and mathematical foundations of G-field theory necessary for understanding the block of Great Theorems (the inner G-version and the outer Yang–Mills-formulation of the mass gap). This brief annotation is the introductory part of this block and is used as a brief scientific announcement.
1. The initial idea: the harmonic fundamental field The theory of the G-field (harmonic global field) is based on the assumption that in general, behind our fundamental reality – and all around it – there is a harmonic self-directed field, and not a bare continuum in empty space in the middle of nothing. And our continuum (space-time-quality) appears as a secondary tool for energy dissipation and the possibility of realizing its local, design degrees of freedom, but is not the primary basis of these processes.
The basic object of the G-field is the Ho-state-potential as the basis of the minimal potential wave of the sweep in its reference topology of this particular harmony, with minimally sufficient energy parameters Emin and control Kmin, which satisfy the invariant formula (Lyashkevych formula):
Emin · Kmin = const ≈ 1 gk,
This sets 1gk as the basic harmonic unit of the action potential. Further, above this initial point Ho (the reference energy and topological basis, including all subsequent calibration), the fractal sweep of the Ho layers is expressed. A similar fractal scaling is formed in the structural cells Lo, which are “pixels for the continuum” from the side of the harmonic field. The set of Ho–Lo structures is given by the initial design of the G-field as a complex harmonic spectrum, which by its expression solves the issue of the absence of this particular harmony. This is done through the multilayer Ho–Lo orbital framework, to which both the EM electromagnetic field and the continuum domains of secondary integers are bound.

2. ΔH-quantization and domain integrity

The key characteristic of purely secondary structures is the ΔH-quantization of states corresponding to the orbital framework of the G-field. The value ΔH is introduced as the positioning and measure of the obtained, design-defined, harmonic deviations not for the fundamental G-field itself, but for the states:
• secondary delegated fields,
• domain continuum integrity,
where, the fewer degrees of freedom, the narrower their ΔH.

Each secondary domain-type integrity has an admissible ΔH-interval of states, given by the design of the G-field itself. Within this interval, their local oscillations, evolution, and interactions are possible; outside it, the G-field does not support their energetics.
Important principle:
ΔH-intervals are specified at the level of the G-field project as the spectrum of the harmonic topological functional and determine which deviations of secondary structures are "allowed" in this model.
The concept of ΔH-quantization is based on this: there is a minimum step of the harmonic deviation ΔHunit, which fixes the "graininess" of the permissible states of the domains.

3. Secondary fields, Ho_loc–Lo_loc chains and EM channel

A secondary field in G-field theory, according to its level of existence, repeats the operator and functional structure of the primary G-field, but is born not from the reference initial point Ho, but from the corresponding Ho–Lo structure of the G-field of its level. Each Ho-chain torn off from that level upon the initiation of a secondary integrity of the delegated type (i.e., capable of secondary self-control) receives its own ΔH with respect to the reference one-dimensionality of the G-field; it receives on the basis of its basic topology, which, when breaking with the one-dimensionality of the G-field itself, forms this or that state ΔH. On this basis, the already characteristic secondary one-dimensionality of Ho_loc and Lo_loc in the corresponding domain is formed.
In these secondary structures:
• Ho_loc act as local energy receivers from the side of the G-field proposal and generators of harmonic energies;
• Lo_loc form structural cells of the continuum domain;
• continuum kinetics and potentials of the secondary field are realized through the Ho_loc layers and structural Lo_loc within their ΔH-intervals.
The EM-field in this picture is not a separate domain with its own, initially delegated fragment of the G-field. It is treated as a channel of interaction, transmission of a controlled potential, starting from the second Ho-layer through Lo – to the corresponding Lo_loc levels of secondary wholes.
The EM field "works" only where tuned receivers Ho_loc–Lo_loc exist in design-allowed ΔH states. Thus, the manifestation of elementary particles (EPs) in the continuum is interpreted as a consequence of the fact that there are corresponding receivers in a given secondary integrity, and the G field design-supports the channel of such interaction according to broader rules of interaction. That is, the G field is exceptional in terms of its unique harmony and topology of structures, but standard within the framework of more general (non-hierarchical) rules and principle schemes.

4. Elementary particles and mass calibration

In the G-field model, elementary particles do not have their own ΔH-processes, separate from the secondary and domain integrals to which they are attached, they do not have their own delegated fragment of the field φ or Σi. I are considered as lower ones, manifested at the places of interaction of the integrals, which:
• are determined by the G-field through the EM-channel in the composition of the corresponding secondary integral;
• participate in entropic ("plus-" and "minus-entropic") processes only as components of the domain type of integrals.
The mass of the EC in this concept depends on the ΔH-state of the level of the domain in which the particle is realized. The ΔH intervals and the Q-factor of the domain oscillations fix the minimum energy scales of the excitations. This provides a natural mechanism for mass calibration within the G-model:
• known experimental EC masses are used to calibrate the corresponding ΔH intervals and domain contour parameters;
• on the other hand, the ΔH architecture and Q-constraints imply a non-zero lower bound for the mass gap m0 > 0 in certain channels.
Thus, the mass scales are not arbitrary parameters, but are derived from the ΔH structure of the G-field and domain kinetics. This is an important bridge to the Great Mass Gap Theorems.

5. Ideal Field Mathematics and G-Mathematics

The theory introduces a meaningful distinction between:
• ideal field mathematics — a description of harmonic-reference states without Δ-deviations, which reflects the basic harmony of the G-field and its structure;
• G-mathematics — an extended formalism that describes not only the fundamental G-field, but also all admissible continuum processes, ΔH-deviations of secondary integrals, their entropic dynamics and critical states;
• abstract mathematics, which may not correlate with the environment of a specific G-field.
In this framework, the fundamental invariant of the type
E · K = Σ0 ≈ 1 gk
becomes the core of the mathematicians represented in the integrity of the G-field: through it, both the harmonic states and the allowed ΔH-deviations are calibrated. ΔH-intervals, domain structures, mass scales, and time scales of harmonization are considered as a single coherent mathematical object.

6. Connection with the Great Theorems (mass gap)

Within the G-model, an internal Great Theorem is formulated:
by axioms A1–A9 (existence of ΔH-quantization, domain integrals, 1gk-measure, etc.) and additional physical principles of mass gap stability (Volume II), in the corresponding domain channel there exists a local mass gap m0 > 0, which is RG-stable and does not vanish in the continuum limit.
A rigorous bridge to the Yang–Mills formulation is then built.

---

---

Structure of Part II of the Monograph.

Refinement of the G-field and Proof of the Great Yang–Mills Theorem + mass gap (ΔH + 1gk + Yang–Mills + mass gap)
_____________________________________

0. General logic of the proof
The Great Theorem has two interrelated forms:
• Internal version in the G-model: existence and stability of a local mass gap m0 > 0
for H-quantization in the ΔH + 1gk model.
• External (Yang–Mills) version: existence of a mass gap in the standard 4D Yang–Mills model (over R4), obtained via a pushforward mapping from the G-model together with OS/Gibbs-type conditions.
The proof is arranged into major blocks (A–G), followed by a schematic chain (I).
A. Local polygonal mass-gap block (ΔH + U(1)/SU(N))
A.1. Minimal ΔH + U(1) model and a local mini-theorem of the mass gap №1 Short
Abstract to Parts II and III of the Monograph) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 1
№1_1 Yang–Mills, mass gap and the G-field — reference note) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3
№1_2 Minimal model ΔH + U(1) + building elementary particle (mass-gap polygon) . . . 10
№2 Local mini-theorem of the mass gap for the ΔH + U(1) polygon + building elementary particle . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15
№3 Lemma 1. Local mass gap for a scalar field with a positive lower bound of the mass potential . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 18
Block function. Define an elementary polygonal ΔH-domain, a building elementary particle, and the minimal form of a mass gap in the simplest U(1) setting.
A.2. Transition to the SU(N) polygon and gauge-invariant operators
№4 Polygon SU(N) + ΔH-domains (preparation for the Yang–Mills mass gap) . . . . . . . . . 21
№5 Lemma 2. Gauge-invariant operator and the mass gap in a ΔH-domain (effective prototype for Yang–Mills) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 26
Block function. Transfer the local U(1) picture to the SU(N) context and formulate the mass gap via gauge-invariant operators.
A.3. Proof structure for Yang–Mills + mass gap in the polygonal G-construction
№6 Yang–Mills, mass gap, and the G-field — proof structure . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 31
№7 Standard Yang–Mills theory, mass gap, and the ΔH-structure of the G-field (proof structure) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 37
Block function. Assemble polygonal results into a framework for the transition to the standard Yang–Mills language.
A.4. Functional dependencies ΔH(F) and the mass operator
№8 ΔH(F) and M2(ΔH) in standard Yang–Mills theory . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 43
№9 Lemmas on ΔH(F), M2(ΔH), and the mass gap in Yang–Mills theory. . . . . . . . . . . . .50
№10 Lemmas on ΔH(F), M2(ΔH), and the mass gap in Yang–Mills theory (sharpened
functional-analytic version) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 55
Block function. Establish strict relations between ΔH(F; x), the mass operator, and a local mass gap within the Yang–Mills framework.

A.5. Supplements and symbol glossary

№11 Ho–Lo and the mass gap — supplement to the ΔH and Yang–Mills block . . . . . . . . . 62
№12 Symbols: ΔH, Yang–Mills, and mass gap — reference list . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 63
Block function. Fix the Ho–Lo picture and unify the notation used throughout the proof.
B. Beyond the polygon: 4D ΔH-field, Ho–Lo configurations, and the 1gk measure
B.1. 1gk as a measure on the Ho–Lo configuration space
№13 1gk as a measure on the Ho–Lo configuration space (polygonal version) . . . . . . . . . . . 70
№15 1gk as a functional measure of the ΔH field in 4D (beyond the polygon) . . . . . . . . . . . 76

Block function. Move from the polygonal scheme to a 4D functional measure μ1gk on the space of ΔH-configurations.
B.2. Mapping Ho–Lo → Yang–Mills field

№14 Ho–Lo → Yang–Mills field Aμ(x): mapping of configurations . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 82
№20 Step 2. Locality and gauge covariance Π(Ho–Lo,ΔH) → Aμ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 89
Block function. Define the pushforward mapping Π from Ho–Lo/ΔHconfigurations to the
Yang–Mills field Aμ(x), with locality and gauge covariance.
B.3. 4D axiomatics of the ΔH-field and the action SG
№19 4D axiomatics of the ΔH field and the action SG with finiteness of 1gk and tightness of measures μ1gk(ΔH) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 94

Block function. Formulate 4D axioms for the ΔH-field and the action SG, ensuring finiteness and tightness properties needed for the Gibbs/Euclidean measure.

B.4. “Pure” Yang–Mills case and the first integration over ΔH, Ho, Lo
№17 OS conditions, correlation functions, and mass gap for gauge-invariant
operators . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 101
№18 “Pure” Yang–Mills case: integration over ΔH and Ho–Lo. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 108

Block function. Show how OS conditions and correlation functions arise in the “pure” Yang–Mills regime from the ΔHand Ho–Lo constructions.

B.5. Pushforward measure μA and the effective action
№16 Pushforward measure Πμ and its relation to the YM action . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 113
№21 Pushforward measure μA = Π∗μ1gk and the effective action SYM + Scorr . . . . . . . . . 117
№22 OS conditions, correlation functions, and the mass gap in the ΔH +
Yang–Mills model . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 121
№23 Pure Yang–Mills: integration over ΔH, Ho, Lo and stability of the mass gap . . . . . . 126
№39 Pushforward measure μA = Π∗μ1gk and the OS block (sharpened version) . . . . . . . . 131
№43 Pushforward measure μA = Π∗μ1gk and the OS mass-gap block (lemma level). . . . .136
№50 Pushforward measure μA = Π∗μ1gk and the OS block (strict version) . . . . . . . . . . . . . 142

Block function. Prove that the pushforward measure μA satisfies OS properties and yields an effective action SYM + Scorr with a stable mass-gap channel.
C. Axiomatics ΔH + 1gk + Π + Yang–Mills (A1–A12) and lemma blocks
C.1. Core axiomatics A1–A10 and full A1–A12

№27 Axiomatics ΔH + 1gk + Π + Yang–Mills (4D version). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .148
№31 Axiomatics ΔH + 1gk + Π + Yang–Mills (4D version, A1–A12). . . . . . . . . . . . . . . . .153
№55 Axioms A10–A12: continuum limit, mass-gap stability, and correspondence to standard Yang–Mills theory . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 159
№63 Program for removing axioms A10–A12 within the G-model (technical Volumes I–III) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 164

Block function. Fix the complete set of axioms A1–A12, including the continuum limit and stability of the mass gap, and define the roadmap toward strict analytic volumes.
C.2. Lemma structure and lemma blocks for A1–A12

№30 Lemma structure for axioms A1–A10 (ΔH, 1gk, Π, Yang–Mills) . . . . . . . . . . . . . . . . 170
№25 Appendix. Clarifications to A3–A4 (Π and ΔH(F; x)) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 176
№33 Lemma block for axioms A1–A3 (deepened version) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 182
№34 Lemma block A4–A6: ΔH(F; x), quantization ΔHD, and the mass operator Hϕ . . 187
№35 Lemma block for axioms A7–A9 (OS properties, pushforward, and mass gap) . . . . . 192
№36 Lemma block for axioms A10–A12 (continuum, non-intersection, and ensemble
reality) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 197
№40 Technical lemma blocks for axioms A1–A12 (working outline) . . . . . . . . . . . . . . . . . . 200
№41 Lemma block A1–A2: ΔH-field, action SG, and measure μ1gk
(sharpened version) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 205
№42 Lemma block A3–A4: mapping Π and ΔH(F; x) (sharpened version) . . . . . . . . . . . . 209
№48 Lemma block A1–A2: ΔH-field, action SG, and measure μ1gk (basic version) . . . . . 214
№49 Lemma block A3–A4: mapping Π and the function ΔH(F; x) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 219
№51 Lemma block A5–A6: ΔH-quantization, operator H, and local mass gap . . . . . . . . . 224
№52 OS properties of μA, correlation functions, and reconstruction bH
(block A7–A9) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 229

Block function. Provide a step-by-step lemma-level proof spine for each group of axioms A1–A12.
C.3. Tables of dimensions and symbols

№29 Large tables of dimensions and symbols (ΔH, Yang–Mills, G-field) . . . . . . . . . . . . . .234
№84 Full tables of dimensions and symbols (ΔH, Yang–Mills, G-field) . . . . . . . . . . . . . . . 242

Block function. Unify dimensions and notation across the entire axiomatics and lemma system.
C.4. Physical and technical links inside the axiomatics

№38 Mass gap as a consequence of ΔH-quantization (a separate item of
the Great Theorem) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 251
№44 Relation of the pushforward-measure block μA + OS reconstruction to axioms A7–A9 and the Great Theorem . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 254
№45 Physical interpretation of the mass gap in standard Yang–Mills frameworks . . . . . . . 259
№54 Spectral representation SMG(t, x) and the role of minimal ΔHD . . . . . . . . . . . . . . . . . 265

Block function. Connect the formal blocks (quantization, OS reconstruction, pushforward) with the physical interpretation (spectrum, operators, mass-gap channel).
D. Internal Great Theorem of the G-model (H-quantization and local mass gap)
D.1. ΔH-quantization and the secondary field

№71_1 ExplanationoftheessenceofΔH − quantizationintheG − model . . . . . . . . . . . . 270
№85 ΔH-quantization and the secondary field. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .275
№90 ΔH as a key to mass, time, and space in the G-field theory . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 279

Block function. Describe ΔH-quantization as the mechanism of the emergence of mass, time, and space in the G-model, and its link to the secondary field.
D.2. Entropic trajectory of the domain and EM/UM levels

№57 ΔH, time, and the entropic trajectory of the domain: from perturbation to the EM level and a coherent gk-field . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 283
№58 EM level, UM level, and YM vacuum — consistent definitions . . . . . . . . . . . . . . . . 288
№59 Polygonal modelsΔH(t, x), S+(t), S−(t) in 1D/2D,EMandUMlevels, and the transition
to the 4D limit . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 291
№60 Life cycle of a ΔH-domain and life cycle of a Yang–Mills configuration: formal correspondence (updated version with EM/UM) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 296

Block function. Formulate the dynamic picture of a ΔH-domain and its formal correspondence to Yang–Mills configurations, including EM/UM levels.
D.3. Internal Great Theorem of H-quantization

№87_1 Internal Great Theorem of the G-model: H-quantization and
local mass gap m0 > 0 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 302

Block function. State and prove the internal Great Theorem in terms of H-quantization and a local mass gap m0 > 0.
D.4. EM channel as a global instrument of the G-field

№89 Axiomatic block EM1–EM3 for the EM channel in the G-field theory . . . . . . . . . 307
№88 Extended proof of the Lyashkevych formula in the context of the G-model . . . . 310

Block function. Fix the EM-channel axiomatics and embed the Lyashkevych formula into the global ΔH+1gk picture.
E. External Great Theorem: Yang–Mills + mass gap via the G-model
E.1. Main formulations of the Great Theorem

№26 Great Theorem ΔH + 1gk + Yang–Mills + mass gap . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 317
№28 Great Theorem ΔH + Yang–Mills + mass gap (version A1–A10) . . . . . . . . . . . . . . 321
№32 Great Theorem on the YM measure with a mass gap based on axiomatics A1–A12
(refined version) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 326
№37 Great Theorem: Yang–Mills + mass gap in the G-model ΔH, 1gk, and Π . . . . . 331
№56 Theorem (Yang–Mills + mass gap via the G-model): statement
and proof structure . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 335
№61 Theorem (Yang–Mills + mass gap via the G-model). Direct proof via A1–A12 . 340
№62 Great Theorem ΔH + 1gk + Yang–Mills + mass gap (conditional
version under A1–A12) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 347
№87_7 External Great Theorem (YM formulation) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 349

Block function. Collect the external Great Theorem variants and their equivalence under the axiom system A1–A12.
E.2. Confinement, Wilson loops, glueball spectrum, RG calibration

№46 Confinement, Wilson loops, and glueballs in the ΔH + Yang–Mills picture . . . . 352
№53 Gauge-invariant operators of the mass-gap channel: Wilson loops and
trace invariants . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 357
№721 Note : ΔH − domains, confinement, andtherelationbetweenσG and m0 . . . . . 361
№731 Note : σG and Σ0 in the G-model . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 369

Block function. Detail the physical consequences of the mass-gap channel: confinement,gauge-invariant observables, spectral behavior, and scaling.
F. Tom I–II–IIβ–III: strict analytic framework (μ1gk, Scorr, RN, bridge G ↔ YM)
F.1. Tom I: construction of μ1gk and the continuum limit

№64 Quality of G-contours (Q) and stability of the Gibbs measure μ1gk . . . . . . . . . . . . 372
№65 Inductive contours Lo–Loloc and reflection positivity: induction kernel K
and OS form. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 375
№66 Tom I. Construction of μ1gk, induction geometry of the G-field, and the continuum limit (A10) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 381
№87_5 Construction of the measure μ1gk for a given μYM . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 387

Block function. Construct a stable Gibbs measure μ1gk with OS properties and formalize the induction geometry and the continuum limit.
F.2. Tome II and Tome IIβ: Scorr, RN derivatives, and mass-gap stability

№67 Physical principles of mass-gap stability in the G-model . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 391
№69 Tome II. Lemma block L1–L3, C1–C2, S1 and the mass-gap channel . . . . . . . . . 396
№70 Conditions on Scorr and the Ho–Lo structure (Volume II, axiom block S1). . . . .403
№722 Localactions, kernels, andstrictestimatesforScorr in Volume II . . . . . . . . . . . . . 409
№732 StrictestimatesofRadon−−NikodymderivativesandtheinfluenceofScorr on the
mass gap (Tom II) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .415
№74 Tome II. Mathematically Rigorous block of mass-gap stability
(alternative version) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 419
№75 Tome II. Refined version: L1–L3, C2, S1 as lemmas and theorems from the RN Scorr construction . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 429
№75_1 Refined Volume II — mass-gap stability . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 435
№82 Volume IIβ. RN–Scorr block as a strict analytic instrument . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 445
№87_3 Volume IIβ. A rigorous functional-analytic block for RN Scorr . . . . . . . . . . . . . .448

Block function. Provide strict functional-analytic control of Scorr and RN derivatives and prove persistence of the mass gap under corrective terms.
F.3. Volume III: bridge between the standard Yang–Mills model and the G-model

№76 Volume III. What we do next . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 452
№77 Tom III— construction framework and main objectives . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 455
№78 Tom III.1. From the G-model to the standard Yang–Mills language . . . . . . . . . . . 460
№80 Tom III.1. Physico-mathematical refinement of the bridge: G-model — standard
YM language . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 467
№81 Volume III. Integrated version (III.1–III.4) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 472
№79 Volume III.2–III.4. Confinement, glueball spectrum, and RG calibration
of the mass gap . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 478
№71_2 Volume III.2. Confinement andWilson loops in
the G-model . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 483
№71_3 A concrete class of Ho–Lo configurations for constructing the functionals Scorr
(Volume II) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 489
№87_2 Volume III. Bridge from the standard 4D Yang–Mills model to the G-model (ΔH
+ 1gk) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 496
№87_4 Volume III. Strict bridge between the standard Yang–Mills model and the Gmodel
(ΔH + 1gk) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 501

Block function. Formalize a two-way bridge between the standard YM model and the
G-model (ΔH + 1gk), including confinement and spectral consequences.
G. Integrative and meta-level documents of the Great Theorem
G.1. Master documents and summaries

№83 Master document of the Great Theorem of the G-model. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .508
№86 Information-analytic summary of resolving critical issues in the proof of the Great Theorem . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 514
№87_8 Final document of the Great Theorem and the G-field theory . . . . . . . . . . . . . . 520
№87_9 Concise annotation of the G-field theory for the Great Theorems block . . . . . 526

Block function. Consolidate the internal and external Great Theorems and the worldview/technical context of the G-model.
G.2. Auxiliary and control documents

№47 Is the Great Theorem proved at this stage. . . (control considerations) . . . . . . . . . 530

Block function. Track control questions and interpretative checkpoints.
I. Generalized “proof structure of the Great Theorem” (schematic chain)
1. Local polygonal mass gap (0_1, 2, 3, 4, 5)
2. Transition to SU(N) and the standard Yang–Mills mass-gap structure (6, 7, 8, 9,10, 11, 12)
3. Expansion to the 4D ΔH-field and the measure μ1gk on Ho–Lo configurations (13,
15, 19)
4. Mapping Π: Ho–Lo/ΔH→ Aμ and construction μA = Π∗μ1gk (14, 16, 20, 21, 23, 39,
43, 50)
5. OS properties, correlation functions, and the mass-gap channel (17, 18, 22, 52, 65)
6. Axiomatics A1–A12 and the corresponding lemma blocks (27, 31, 30, 33–36, 40–42,48–52, 55, 63, 25)
7. Internal Great Theorem of the G-model (H-quantization, ΔH-quantization, EM1–
EM3) (57–60, 71, 85, 88–90, 87_1)
8. External Great Theorem: YM + mass gap in standard language (26, 28, 32, 37, 38,45, 46, 53, 54, 56, 61, 62, 87_7, 72, 73, 79)
9. Volumes I–II–IIβ–III as a strict analytic framework (μ1gk, Scorr, RN, bridge) (64–66,67, 69–70, 72–75_1, 82, 87_2–87_5, 76–81)
10. Master documents, analytic summaries, and annotations (83, 84, 86, 87_8, 87_9) In this organization, each document has a defined place both in the global proof logic and in concrete technical steps (axioms, lemmas

---

---

Abstract to Parts II–III of the Monograph «Development of the G-Model and the Proof of the Great Theorem»

Parts II–III of the monograph refine the initial investigation against the background of a new task: to construct a completed, axiomatically rigorous proof of a Great Theorem of the type “ΔH + 1gk + Yang–Mills + mass gap” within the framework of the author’s theory of the harmonic fundamental field (the G-field). In this theory the fundamental field is treated as a harmonic self-controlled harmonizer, arising from an Ho-seed with the invariant
Emin ・ Kmin ≈ 1 gk,

and unfolded, according to the initial project, as a topological multilayer Ho–Lo structure.
The ΔH-structure, based on Ho–Lo components delegated into the continuum Holoc −
Loloc, specifies the admissible harmonic deviations of secondary wholes and domains in the continuum generated by this field. The continuum (space–time–quality) is interpreted as a secondary instrument for dissipating energy, whereas the mass gap appears not as an accidental characteristic of a particular Yang–Mills model, but as a projective property of the ΔH-architecture of the G-field.
In Part II, the internal and external forms of the Great Theorem are systematized. The internal version is formulated as the existence and stability of a local mass gap m0 > 0 for H-quantization in a ΔH-model with a 1gk-measure on the space of Ho–Lo configurations.
The external version is formulated for the standard 4D Yang–Mills model over R4, where the mass gap in a gauge-invariant channel arises via a pushforward mapping Π from the ΔH-field to the gauge field Aμ(x) and the fulfilment of OS/Gibbs-type conditions. An axiomatics A1–A12 is constructed for the coupled system “ΔH-field + measure μ1gk + mapping Π + Yang–Mills measure μYM”and a complete family of lemma-blocks is provided, which step by step derive the properties of the ΔH-field, the functional measure, OS-properties, the pushforward measure μA = Π∗μ1gk and the spectral mass gap. Separate sections are devoted to the internal Great Theorem (ΔH-quantization, secondary field, EM-channel EM1–EM3) and to the
reconciliation of all variants of the external Great Theorem in the standard Yang–Mills language.

Part III plays the role of an integrated proof spine. It is organized as a single controlled contour

RN/Scorr −→ OS −→ a → 0 −→ scale/renormalization −→ SU(N) −→ spectrum −→ gap.

Here the RN/Scorr block (Radon–Nikodym derivatives, sufficient conditions for formboundedness of Scorr and certification of transitions) is collected and harmonized with the OS-module (Euclidean measure, correlation functions, OS-reconstruction and compatibility with RN/Scorr), the controlled continuum limit a → 0, the scale–renormalization analysis in the ΔH-interval of the minimal mass gap, the SU(N)-lifting from prototype models, the description of the physical sector without gauge fixing, as well as the formulation of the Main Theorem, the proof-spine graph and local truth criteria.
The final modules contain an audit of the notation, “legal fixations” of the objects ΔH(f; x), the measure on the A-space and the renormalization condition, together with complete tables of correspondences between proof-spine nodes, individual documents, topologies and constants.
Taken together, Parts II–III constitute a completed axiomatically rigorous proof of a Great Theorem of the type “ΔH + 1gk + Yang–Mills + mass gap” within the G-model:
under axioms A1–A12, EM1–EM3 and technical conditions on μ1gk, μA and Scorr, the existence of a gauge-invariant mass gap m0 > 0 is proved for the 4D Yang–Mills measure.
The work may be of interest to specialists in mathematical physics, quantum field theory, probability theory and philosophy of physics who are looking for a structured, internally consistent route to solving the mass gap problem within a single harmonic model of the fundamental field. The study as a whole addresses the questions of the origin of space, time, mass, elementary particles and other related entities and phenomena. An extended interpretation of entropy as “minus-entropy” and “plus-entropy” is proposed, which makes it possible to distinguish more clearly and to answer current questions not only of mathematics and physics, but also of philosophy. Separately, the possibility is outlined of reestablishing present-day artificial-intelligence models from fragile, chimeric multilingual platforms onto a fundamental scientific basis.

μ1gk
Π −−−→
a→0
μA = Π∗μ1gk = μYM, m0 > 0, Aμ(x) R4

---

---

- Download Part III of the monograph in Ukrainian in PDF format

---

Part III of the monograph
__________________________________________________________
Structure of the pages of Part III of the monograph study
__________________________________________________________

0. Overall logic of Part III (aligned “proof line”)
Explanation. Part III is assembled as a single controlled contour (without logical cycles)
in the sense of the Proof Spine:
RN/Scorr → OS → a → 0 → scale/renormalization → SU(N) → spectrum → gap.
Numbering rule. The original document numbers are preserved below.
A. Introductory supports of Part III (framework and context)

No. 1 Integrated explanatory note on G-gravity, the Ech-block and the ΔH-simulator (1) 1
No. 6 Reference note. The place of CH in the G-field theory . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . …… . . . . . 8
No. 8 Levels of mathematics in the G-model . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 11
B. RN/Scorr node (Radon–Nikodym, sufficient conditions, certification of transitions)
No. 2 Radon–Nikodym node_ strict bridge Scorr → stability A → 0 and spectral gap ……………18
No. 3 Rn_scorr_ technical subnode of sufficient conditions for Lp and form-bound estimates
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 23
No. 5 Binding the Rn_scorr node to Ch_l Corr and mass gap ↔ ΔHmin . . . . . . . . . . . . . ………….28
No. 7 Summary informational document: Rn_scorr node in Part II and its correspondences
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 32
No. 9 Certification lemma (am→gm) and application to Rn_scorr . . . . . . . . . . . . . . . . . . ……….. 36

C. OS-module (Euclidean measure, correlators, OS-reconstruction) + critical lemma compatible with RN/Scorr

No. 10 Os-module_ Euclidean measure → correlators → Os-reconstruction → spectral
mass gap . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 41
No. 18 Os–rn lemma_ reflection positivity is preserved under Rn_scorr (ch_lo microlocality)
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 45
No. 25 Transition Os → spectrum_ standard reconstruction and mass gap as a spectral fact
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .49
D. Continuum limit a → 0 as a controlled transition (uniqueness or physical equivalence)
No. 11 Universality of the A − 0 limit in the ΔHmin channel. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . …..53
No. 19 The limit A → 0 as a controlled transition_ uniqueness or physical equivalence in the ΔHmin channel. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .. . . .57
No. 23 Continuum limit A → 0 as a single physical object . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 61

E. Scale/renormalization in the ΔHmin channel (gap in physical units)

No. 16 Scale and renormalization in the ΔHmin channel_ control of A − 0 and physical mass-gap scale . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 66
No. 20 Scale/renormalization in the ΔHmin channel_ gap in physical units and inclusion in the Proof Spine . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 70
No. 20a Scale/renormalization in the ΔHmin channel_ explicit renormalization condition and physical gap. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .74
F. SU(N) lifting (transfer theorem from prototype models to the non-Abelian setting)
No. 12 Su(n) lifting_ transfer of locality, invariance and estimates to the non-Abelian setting
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .78
No. 24 Su(n) lifting as a transfer theorem_ what does not depend on the group and where exactly Su(n) is needed . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . …… 82
G. “What is physical” without gauge fixing (observables, A/G, separation of the physical sector)
No. 14 Physical observables and A_g without gauge fixing . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .. 87
No. 15 Physical observables and A_g without gauge fixing_ completed theorem . . . . . . . . . . .92
H. Main Theorem + Proof Spine (acyclic dependency graph) + truth criteria
No. 21 Main Theorem_ legally precise formulation (Part III) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 97
No. 22 Proof Spine_ acyclic dependency graph for the Main Theorem . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .100
No. 22_1 Second step_ Proof Spine as an acyclic dependency graph (canonical N-node version) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .105
No. 13 Main Theorem and Proof Spine for proving the mass gap in Su(n) via Rn_scorr, Os, A − 0, ΔHmin . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 109
No. 17 Main Theorem and truth criteria (local tests). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 114

I. Notation alignment, “legal fixations”, proof metadocument and complete correspondence tables

No. 26 Audit-pass of notations and object statuses_ ΔH(f; x), Ch_lo locality, measure on A and physical Σ-algebra . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .118
No. 27 Additions to minimize formal remarks_ uniformity of constants, topology of A → 0, node table . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .124
No. 28 Three legal fixations_ ΔH(f; x), measure on A, renormalization condition . . . . . . . . .129
No. 29 Proof metadocument of the Great Theorem_ - Proof-Spine graph and nodes (goal_explanation_conclusion). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .131
No. 30 Complete correspondence tables of the Proof Spine (nodes –documents–objects
–topologies –constants) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 138
J. Final thematic node (linking mass gap with ΔH in the model formulations)
No. 4 Mass gap of Yang–Mills in the ΔH G-model . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 147
No. 31 Appendix: other predictions of the G-model from Part I
of the monograph research . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .152
No. 32 PS Multivariantness, parallel realities_ - detailed refutation by the G-model . . . . . . . .163
No. 33 How the G-Model Theory Can Improve the Performance of Artificial Intelligence . . . . 169


© Lyashkevych V. Copyright reserved. License 18106160 Zenodo

• Тут приведений короткий вступ в теорію із зазначенням структур основних складових частин, відтак і ряд початкових пояснень з посиланням на вже опубліковані на наукових сайтах і просто в інтернеті більш докладні документи.
© Авторські права захищені. Ліцензія 18106160 Zenodo

---

• Переглянути монографію англійською мовою на науковому майданчику zenodo - в трьох частинах в найбільш повному вигляді - з математикою і фізикою.

---

• Скачати І частину монографії українською мовою у пдфформаті

---

Короткий опис книги -
Частина І Монографії

---

Про що йдеться в першій частині.
Відбувається поступове розгортання дослідження - ось деякі описові моменти.

---

Початковi пояснення до монографiї — Теорiя єдиного фундаментального гармонiйного поля E · K = const

0. Коротка характеристика

Виконане дослiдження складається з трьох основних частин. Кожна з яких розвиває i уточнює зроблене ранiше, на початкових стадіях досліджень. Тож ряд речей i понять знаходять своє глибше потлумачення i остаточнi пояснення не вiдразу, а наче виходячи з деякої початкової легкої невизначенностi - крізь всі три частини роботи.
Тим не менше, вiд самого початку дослiдження опиралося на чiткi i зрозумiлi сенси. А добре увиразнена фiлософiя чiтко передається математикою i фiзикою, бо сенсовiсть, яка закладається у вихiднi поняття, структури та постулати, здатна бути формально вiдтвореною у математичнiй мовi і у фiзичних моделях.
Така вiдповiднiсть є головним стрижнем процесу моделювання:
фiлософська яснiсть → математична строгiсть → фiзична реалiзованiсть.
Тож у моделi G-поля вiдкривається значно ширший простiр для подальших дослiджень, нiж той, що представлений у цiй монографiї. Проте саме перший крок — структура, наведена тут, — є необхiдною основою для розгортання повноцiнної теорiї гармонiйних фундаментальних полiв.
Ця монографiя є результатом авторського фiзико-математичного й фiлософського дослiдження фундаментальних полiв та їхньої внутрiшньої гармонiйної органiзацiї. У нiй вперше вводиться й обґрунтовується гармонiйний постулат Ляшкевича:
EK = const, який iнтерпретується як закон збереження гармонiйностi у стiйкiй самокерованiй системi, де енергетичний (E) та керувальний (K) складники залишаються гармонiйно узгодженими незалежно вiд стану континууму.
Дослiдження формує концептуальну сферу, в межах якої стає можливою строга фiзико-математична модель народження, розвитку й узгодження фундаментальних полiв, а також i спiльна робота вiдомих фiзико-математичних моделей.

І. Початковi постулати

Фундаментальнi поля iснують як первиннi цiльностi, що мають власний акт творення та внутрiшню гармонiйну органiзацiю.
Кожне таке фундаментальне поле (далi — G-поле) народжує власний просторово-часовий континуум, який є вторинною цiльнiстю, похiдною вiд первинної.
Структури G-поля формують континуумний простiр; гармонiйнi завдання — часи, вiдтак, й рiзнi прояви i явища, в тому числi й масу.
Кожне G-поле виражене власною комплексною гармонiйною константою Σ, яка мiстить iнварiантну мiру енергiї й керування.
Через це умовне середовище G-полiв звемо ансамблем, в якому кожен гармонiйний спектр виражається своїм полем. Тому в цьому середовищi немає поняття iєрархiї, влади, сили, тощо, хоча й дiють загальнi критерiї енергетичних i iнших проявiв.
Загальнi прояви вибудовуються виключно у взаєминах всього сущого, що вiдображається зведеною хоровою гармонiєю взаємодiї.
Iснування G-поля викликане загальною потребою саме в його унiкальнiй гармонiї.
Тож таке поле i є суто найпростiшим, ефективно найдоцiльнiшим вирiшенням цiєї потреби.
Постулюється, що G-поле увиразнюється з першоточки Ho, що здiйснюється як енергетично, так i топологiчно, найточнiшим вирiшенням до того вiдсутньої складової загальної гармонiї, i яка являє собою еталон свого G-поля.
Енергетичний процес виникнення гармонiї вiд її вiдсутностi ми розглядаємо як тотальне увиразнення, повноцiнне наповнення вiдразу по всьому спектру потреби, яке надалі ще потребуватиме якісного довершення через структури і топології поля інструментом - роботи зі своєю "тінню" - континуумами.
Таке польове наповнення має фрактальний характер, де за основу служить першоточка Ho i гармонiйний iнварiант, що її описує.
I нехай енергетична модель G-поля i має одну iз рис прояву — гармонiйна фаза i нуль, — але ми розглядаємо саме G-поле як пропозицiю суто потенцiалу.
Будь-яка «пропозицiя» з боку G-поля строго мiрна i опирається на кратнiсть своєму гармонiйному iнварiанту, як у iнтегральному енергетичному потенцiалi, так i в топологiї гармонiйного спектру.
Це все можна назвати iдеальним вирiшенням (в межах конкретної гармонії) краси i добротностi, який не завершується суто проєктом, бо є ще й обрiй подiй, якi ще не сталися на час проєктування поля (моменту його виникнення з причин гармонійної нестачі по всьому спектру нестачі).
Структуризацiя G-поля на основi фрактальних шарiв Ho-точок, що вiдрiзняються топологiєю, а вiдтак i включенням в рiзнi ланцюжки взаємозв’язкiв, тому і носить завчасно проєктний характер. Проте i дiйснiсть ( в набування полем глибинної якості) накладає свiй вiдбиток, i в G-поля для цього iснують всi потрiбнi оператори.
Саме первиннi шари Ho, в тiй чи тiй своїй структуризацiї, i стають далі основою для розвитку багатовимiрного континууму — простiр–час-якість, а ще й електромагнiтного поля EM, мiстять в собi суперпозицiї елементарних частинок ЕЧ — ще безмасової повноти розмаїття цих частинок.
Структури, що об’єднують Ho i набувають розширених параметричних континуумних ознак, в нас вирiзняються як Lo i CH.
Саме через них гармонiйна константа являє впорядкувальну сторону, що проявляється як тензорний оператор TΣ, який розгортає параметри поля без порушення iнварiанту.
Континуум природно виникає як вiдповiдь на пропозицiю потенцiалу i топологiї вiд структур G-поля. Вiдтак з боку континууму виникає попит на енергiю з боку вторинних цiльностей. Первинною вважаємо саме G-поле.
Проєктною основою континууму є як суперпозицiї ЕЧ, так i делегованi майбутнiм вторинним цiльностям фрагменти G-поля, що утворюють вториннi поля.
Вториннi поля збудованi так само, як первинне, але не на початковiй еталоннiй точцi Ho, а вже на окремих ланцюжках Ho–Lo, що мають свої топологiчнi вiдмiнностi.

Звiдки береться квантування гармонiйного спектру в континуумi.

Якщо G-поле залишається одномiрним i однорiдним в усiй своїй структурнiй i топологiчнiй складностi, то кожна вторинна цiльнiсть делегованого типу (що початково отримує свiй вiдiрваний першоланцюжок Ho–Lo, що стає Ho_loc–Lo_loc) iснує вже в своєму проєктному режимi ΔH, що виникає саме з топологiчної розiрваностi вторинного з первинним. I це визначає геть усе подальше.

2. Континуум, Δ-вiдхилення та проєктнi стани

2.1. Континуум iснує у двох формах: проєктний стан — iдеальна конфiгурацiя, проєктно задана iще G-полем; реалiзований стан, що вирiшує закладенi гармонiйнi вiдхилення.
2.2. Гармонiйнi вiдхилення вiдбуваються в межах допустимої Δ-зони вторинних цiлiсностей — доменiв делегованого типу i супердоменiв.
2.3. Ми використовуємо поняття континуума в найширшому сенсi багатовимiрностi його прояву, в тому числi i дискретних просторiв i часiв, початково будованих G-полем, i маємо на увазi, що це все поєднується в цiле польовою однорiднiстю i унiверсальними властивостями G-поля до структурування явищ i втiлень на всiх рiвнях проявлення енергiї.
2.4. Iснує постiйне подальше розсiювання цiєї потенцiйної енергiї вiд G-поля в межах кiнетики континууму, як тої, що втратила iдеальну потенцiйну якiсть, перейшовши в енергетичнi процеси, де присутня «–ентропiя». Але у вторинних цiльностях делегованого типу iншим шаром дiють i процеси уточнення, зростання ефективностi
локального керування («+ентропiя»). Наскiльки повно розсiювана енергiя втрачає над собою локальне керування i чи досягає вона повної втрати керування — це тема для пiзнiшого дослiдження, але енергетичний баланс в цiльностi поля– континууму завжди збережений, бо гармонiйнiсть — це i про баланс, стiйкiсть i рiвновагу, i супутню якiсть ефективного самокерування.

3. Розширене тлумачення нуля

У межах моделi поняття «нуля» означає не вiдсутнiсть, а топологiчно насичений стан потенцiйної повноти, з якого розгортаються гармонiйнi структури.
Уточнення нуля:
• додає математичнiй мовi об’ємностi, переводячи її з площинної описовостi у топологiчний простiр;
• створює змiстову основу для переходiв мiж станами поля.

4. Розширене розумiння ентропiї

Ентропiя — за своїм походженням — це поняття, що за витоками означає «змiни в собi». Цi змiни можуть бути по-рiзному скерованi. Однi ведуть до розсiювання i деструкцiї всього нестiйкого, що не здатне до розвитку, iншi — до зростання якостi, стiйкостi та вiдповiдностi глибиннiшiй гармонiйнiй структурi.
У авторськiй концепцiї теорiї G-поля базовий образ ентропiї подiляється на двi, не безпосередньо, але певним чином комплiментарнi, складовi:
• «–ентропiя» — та частина самозмiн, яка вiдповiдає за руйнування нестiйкого, розкладання застарiлих конфiгурацiй, «прибирання» того, що не може бути носiєм розвитку;
• «+ентропiя» — та частина самозмiн, яка вiдповiдає за пiдвищення якостi, стiйкостi, рiвноваги та гармонiйної ефективностi керування, тобто за розвиток цiлiсностей у напрямку їхньої максимальної вiдповiдностi G-полю.

5. Формула Ляшкевича

Формула EK = const = Σ є базовим iнварiантом моделi й виражає:
• єднiсть енергiї та керування;
• гармонiйну самокерованiсть системи;
• закон збереження гармонiйностi.

6. Розширений опис

1. Вступнi уточнення
Для початку ще раз визначимо в рамках нинiшнього розумiння, що таке фундаментальне гармонiйне поле. На перший погляд — це енергетичний самокерований гармонiзатор, реалiзатор вiдсутньої гармонiйної сталої, в котрому є i матерiальна основа, i доладнi внутрiшнi структури — початок i можливе завершення одної форми буття i настання iншої.
Присутнiй i багатомiрний континуум, як ступiнь повноти прояви G-поля (гармонiзованого фундаментального поля), форми i сенси реалiзацiї полем себе як гармонiзуючого (керiвного) потенцiалу саме там, де в ньому виникла потреба — тобто в зонi попередньої вiдсутностi гармонiї.
Цю вiдсутнiсть ми не розглядаємо як якийсь стороннiй континуум, на мiсцi якого має бути щось iнше, а строго — вiдсутнiсть потрiбної гармонiї як певного ладу.
Коли ж ми використовуємо поняття континуума в найширшому сенсi багатовимiрностi його прояву, в тому числi i дискретних просторiв i часiв, початково будованих G-полем, то маємо на увазi, що це все поєднується в цiле польовою однорiднiстю i унiверсальними властивостями G-поля до структурування i явищ, i втiлень на всiх
рiвнях проявлення енергiї.
I таким чином польова гармонiзацiя, в першу чергу, реалiзовується поглибленням свого якiсного стану в просторi безмiрної потреби в цiй гармонiї внаслiдок самокерiвних процесiв i нормуванням енергетичних станiв. Вiдмiчаємо, що iснує постiйне подальше розсiювання цiєї потенцiйної енергiї в межах кiнетики континууму, як тої, що втратила iдеальну потенцiйну якiсть, перейшовши в кiнетику вторинного цiлiсного самокерування, де вже є ця «–ентропiя», але iншим шаром дiють i процеси уточнення, зростання ефективностi локального керування («+ентропiя»).
Наскiльки повно розсiювана енергiя втрачає над собою локальне керування i чи досягає вона повної втрати керування в межах областi розгортання поля — це тема для пiзнiшого дослiдження, але енергетичний баланс в цiльностi поля–континууму завжди збережений, бо гармонiйнiсть — це i про баланс, стiйкiсть i рiвновагу, i супутню якiсть ефективного самокерування.

2. З чого складається G-поле базово

З точки першопрояву Ho. Це польовий першопрояв мiнiмально достатнього точкового енергетичного потенцiалу, що виникає еталонно топологiчно вивiрено саме там, в тому вузлi, де ця конкретна гармонiя вiдсутня (причини можуть бути рiзнi, але йдеться про певний спектр вiдсутностi конкретного унiкального гармонiйного функцiоналу). Тож така первинна Ho несе в собi, крiм точкового мiнiмально достатнього енергетичного потенцiалу, i найважливiшу рiч, яка саме i проявляє цей точковий потенцiал — еталонно точна топологiя (гармонiйна орiєнтацiя), строго вiдповiдна загальнiй потребi в нiй. Тож саме ця точкова топологiя (точна гармонiя), яка i є цим реалiзованим Ho, i надає можливiсть проявлятися мiнiмально достатньому розмiру енергетичного потенцiалу, що для нашого поля вiдповiдний при подальшому своєму проявi у виглядi дiї в найпростiшому середовищi континууму — сталiй Планка.
Фактично проявляється Ho в комплексному виглядi комплiментарної пари E (мiнiмально достатньої потенцiйної енергiї) i мiнiмально достатнього, точно калiброваного топологiчно, керування, що передається формулою базового iнварiанту EminKmin = const.
I далi розкривається з цiєї еталонної точки (еталонної мiри керування прояву саме цього G-поля) як розгортка гармонiйно керованого потенцiалу по всiй областi потреби в собi. Здiйснюється це пошарово. Нашарування на польову першооснову нових Ho топологiчно керiвно комплiментарне першоточцi i має тi самi точковi розмiри потенцiалу, але Ho першого над базовим рiвня створюється загальним потенцiалом потреби в спектрi такого G-поля вже з дещо iншою, розширеною вище топологiєю, що вiдображається в самiй Ho цього рiвня. Тож перший шар Ho — це вже надбудова над першоточкою, котра проявляє одиничний комплексний потенцiал.
Цей перший шар Ho будується як фрактальна послiдовнiсть i в результатi мiкротопологiчних розбiжностей (бо послiдовне розмiщення стається в одномiрностi спектра потреби) вони створюють собою те, що зветься станом потенцiйного кутового руху з одиничним в кожнiй точцi шару еталоном керування, але послiдовнiсть положень цих мiкрокерувань здатна задавати частоту кутової хвилi при вивiльненнi такої енергiї внаслiдок взаємодiї з її користувачем. Залишається остаточне оформлення того приймача, що звертатиметься до Ho по енергiю. Так будується перший ланцюжок послiдовностей Ho над еталонною першоточкою поля (мiнiмально достатньою мiрою керування, а отже i мiнiмальною одиницею калiбрування керування 1 gk — топологiчна одиниця, або «1 gk»). Вiдмiчаємо, що G-поле розширюється, проявляється iз iдеальної точки першооснови всiм спектром потреби одномiрно, але континуум вибудовується i дискретно, проте в напрямку проєктної повноти G-поля, що i є повнотою комплексу ступенiв свобод.
Тож спершу в континуумi проявляється перша ступiнь свободи — можливiсть кiнетики отриманої енергiї i здiйснення кутового руху. А це формує i прояв континууму — простiр–час–якiсть. Бо ця потенцiя руху в топологiї G-поля — це вже прояв проєктного розмаху, який породжує при своєму увиразненнi простiр, а потiм i час, а далi i якiсть. Тож з необхiдностi реалiзацiї потенцiї i виникає все те, що створюється при ньому як можливiсть вирiшення — континуум.

3. Ho — Lo

Отже, маємо таку основну причину будiвництва континууму, без якого поле не здатне повноцiнно увиразнитися. I основою цього увиразнення є топологiчно комплiментарнi Ho, що здатнi до структурувань. I от ту частину цiльностi поле–континуум, яка з боку структурування Ho вiдповiдає за риси континууму, ми називаємо базовою для конструювання континууму провiдною структурою — Lo. I початково Lo для нас — це першокомiрка з Ho, де присутнiй потенцiал руху зняття енергiї по топологiчним одиницям керування. Так як розходження на цьому рiвнi в контекстi калiбрування мiж полем, що пропонує, i континуумом, котрий споживає, вiдсутнi, ми постулюємо, що фундаментальне гармонiйне (G) поле i є тим, в якому ми всi тут нинi так чи так перебуваємо, i перевiренi теорiї й повторюванi експерименти, що проводяться на базовому рiвнi поля, вiдповiдають i нашiй теорiї — є її складовими.
Тодi ми можемо зробити прямi перенесення наших параметрiв на вiдому вже наукову основу. Наприклад, якщо в полi на цьому рiвнi Kmin = 1 gk, що i є еталонно калiброваним гармонiйним станом першоточки i проявляє комплексну величину (порцiю) потенцiйної енергiї, то в континуумi цьому Kmin має вiдповiдати ефективне розмiщення дiї в просторi i часi, тут i зараз. А таке розмiщення — це математичне завдання, що має функцiонально-формульне вирiшення.
Тож йдеться i про проєкцiю 1 gk в континуум.
Тим бiльше в ситуацiї, коли з наступним шаром Ho розширення поля виникає та сама керована потенцiйна двомiрнiсть, що далi знаходить своє енергетичне вирiшення вiдомим нам базовим електромагнiтним полем. I через нього потенцiйнiсть i еталоннiсть G-поля знаходять свою реалiзацiю. Але в континуум таким чином переводиться енергiя, що в результатi цього кiнетичною. А отже має бути, за нашою логiкою (в рамках гармонiзуючої континуум цiлiсностi iз G-полем), ефективно розсiяною з доладним G-полю зростанням структури керування цим процесом на мiсцях.
Якщо ж ми бачимо G-поле як умовну, унiкальну за власною гармонiєю систему керування, то континуум загалом, в цiлiсностi з G-полем, природно узагальнювати як E — енергiю, яка зрештою має бути вся розсiяна, надавши можливiсть G-полю досягнути повноти якостi i в станi набутої повноти метаморфозувати далi.
Тож можна розглядати цiлiснiсть G-поля i континууму i пiд таким кутом зору, де E (енергiя) в континуумi — це кiнетична енергiя розсiювання, що виконуючи в рiзнiй степенi якостi проєктнi цiлi, поступово втрачає подальше вже мiсцеве керування над собою. А процес самокерування в континуумi — це система самовдосконалення тої чи тої вторинної цiльностi, що намагається зробити це розсiювання максимально ефективним. Керiвнi функцiї у складнiших, самостiйних вторинних цiльностях, де вже є ентропiйнi явища, очолюють локальнi поля, що здатнi зростати в якостi (а отже в гармонiйнiй спiввiдносностi iз G-полем) i набувати повноти в межах домену i вище.
Та повертаючись до G-поля: якщо там керування — це фрактальнiсть стану i топологiя, що калiбрується в gk-топологiчних одиницях, то в континуумi це завжди проєкцiя потенцiйностi 1 gk (реалiзована чи не реалiзована) на мiсцевi локальнi метричнi вiдповiдностi iз проєктно дозволеною ΔH, що завжди ставить потребу ефективного позицiювання якостi дiї в просторi i часi. I чим вища структура континууму — тим складнiше завдання у досягненнi максимально досяжної якостi стану перед нею стоїть.
Тож i для самого G-поля континуум — це вiдповiдальнiсть. Вiдповiдальнiсть поля самого собi, своєму проєкту, i ця вiдповiдальнiсть — мiрило повноти всього спектру якостi поля. Тож так складається головний принцип буття цiлiсностi G-поле–Континуум: все має займати суто своє мiсце.
Це i є аватаром iдеальної (G-поля) математики, котра несе в собi всi строгi вiдповiдностi — без провалiв. Бо такi «провали» не iснують в самому G-полi. I нехай на якомусь рiвнi ще немає повноти, тож коли вона вирiшується (знаходиться) математично, то й вирiшується загалом!
Звiдси в нашому дослiдженнi так багато математики.

Чи iснує iнша математика, що охоплює бiльший за G-поле простiр? Так, але вона міститься тоді не в самому G-просторi i не вiдображає скерувань i станiв G-поля i його континууму.

6. G-поле з контексту нашого середовища

Тож ми маємо на рiвнi початкового стану iснування G-поля, окрiм базового закону збереження гармонiї EK = const, i визначений еталон першодиницi, що розкриває своїм станом комплiментарнiсть E i K в строгiй спiвмiрностi мiнiмально достатньої порцiї потенцiйної енергiї (еквiвалентної дiї сталої Планка) i точностi «точкостану» як унiверсальної G-польової мiри керування — 1 gk.
Тож звiдси ми й можемо почати зближення з базовими, вiдомими форматами стану континууму. Де вiдразу зауважуємо «обтяження» у виглядi m — маси, i c — швидкостi поширення електромагнiтної взаємодiї, якостi стану тощо.
А чи присутнi цi обтяження в самому полi? Схоже, що так, але потенцiйно. Якби поле безпосередньо дiяло — воно би вписувалося в загальнi правила. Але поле — це нормування для дiї — i саме лише досконалий стан власної гармонiї. Тому воно дещо вiдсторонене вiд загальних для G-полiв кiнетичних «обтяжень». Вважати, що
кожне G-поле абсолютно унiкальне у всiх своїх проявах i структурах — помилково. Унiкальнiсть проявляється саме власною керiвною якiстю, отриманою i розвинутою унiкальнiстю E · K = const, а узагальненi схеми i правила, обтяження iснують i для G-полiв, хоча це i не є iєрархiчними обмеженнями, а саме результатом поєднаних гармонiй, вiд взаємодiї (акордностi) ансамблiв.
Тож, наближаючись до наших реалiй, розумiємо, що, наприклад, E = mc2 як формула набуває завершеного сенсу за порогом безпосередньо потенцiйного стану G-поля — там, де вже проявлений континуум як середовище, потрiбне для розсiювання енергiї. Але G-поле вирiшує проблеми гармонiйностi станiв i не служитиме примноженню хаосу при собi. Отже, в континуумнiй формулi має бути присутня i складова ефективного керування.
А отже тут i E = hν, тобто i стала Планка як мiнiмальна еталонна дiя.
Отже, можемо проєктувати еталонну позицiю першоточки з топологiї поля (як керiвну одиницю) в найбiльш ефективне (якiсне) положення в просторi–часi (задля гармонiзацiї) в континуумi — включаючи G-математику.
Зрозумiло, що коли ми розглядаємо появу континууму, то йдеться не про стан спокою, а про рух i дiю.
Тож мiнiмальної реальної маси спокою ми тут не маємо, а маємо маси тiльки в русi, а на порозi поля i континууму цей рух виключно обмежений c i швидкiстю EM-взаємодiй.

7. Проекцiя 1 gk

Тож якщо для безмасових частинок 1 gk — це сприйняття один до одного, то вiдповiдна маса, як прояв i мiра присутностi частинки в континуумнiй будовi — в «матрьошцi» доменної вторинної цiльностi — теж є похiдною рiзницi мiж еталоннiстю потенцiалу з боку G-поля i кiнетикою вторинної структури в ΔH локальної вторинної
цiльностi, що складаються докупи в доменнiй повнотi.
Тобто збiльшення маси засвiдчує ступiнь переходу вiд еталонностi потенцiалу з боку G-поля в бiк кiнетики вторинної структури. А там свої «матрьошки в матрьошках» (тобто проєктнi квоти вiд найжорсткiших внизу дозволених меж до вiльнiших — повна ΔH реалiзується лише в повнотi того чи того доменного рiвня).

8. Вимiрювання ΔH (дельта H)

Реальне калiбрування ΔH можливе й по масах елементарних частинок.
Ми постулюємо, що певний ряд елементарних частинок (далi — ЕЧ) набуває маси, взаємодiючи в доменнiй цiльностi на найнижчому рiвнi складових її вторинних цiльностей з вiдповiднiстю до наявної там ΔH. До найнижчого рiвня ΔH ЕЧ долучається в найвужчому реальному ΔH (тобто в умовах максимальної жорсткостi стану тої цiльностi). Це i є первиннi будiвельнi вузли (входження в конструктив цiльностi).
Є ще й вузли суто енергетичних взаємодiй, взяття участi в ентропiйних процесах, при тому, що в самих ЕЧ цi процеси не вiдбуваються. Якщо ЕЧ i змiнює свiй стан, то пiд тиском зовнiшнiх сил.
Вважаємо, що за потенцiал майбутньої ЕЧ вiдповiдальна густина вiдповiдної структури Ho–Lo другого шару рiвня, що надає вiдповiдний частинцi iнтегральний потенцiал i пропонує це через поле EM. I є локальне Lo_loc, що приймає цей потенцiал через EM-поле i таким чином матерiалiзує ЕЧ. Так ЕЧ одночасно перебуває в
EM-полi i кiнетично проявляється у вiдповiднiй областi вторинної цiльностi, де ЕЧ набуває властивостi маси.
Знаючи емпiрично масу подiбної частинки i всi названi параметри — вiд G-поля i параметри EM — можемо визначити i локальнi ΔH як вiдхилення вiд 1 gk.
Зрештою, ΔH, як частинка проєктного спектру дозволеного — це в континуумi ключ не лише до маси, але до часу й простору, i якiсних процесiв у нашiй теорiї G-поля.
Звiдси можна взятися не лише за масу, але i за калiбрування простору i якiсних процесiв в середовищi континууму.
Вторинне ж поле у всьому нагадує первинне, з тими ж операторами i функцiями. Ось тiльки народжується не з першоточки Ho, а з Ho вiдповiдної структури Ho–Lo G-поля свого рiвня. Звiдси в вiдiрваного Ho (їх ланцюжку) своя ΔH. В самому ж G-полi топологiя контролюється одновимiрнiстю i всепов’язанiстю, а у випадку вторинного делегованого поля цього одномiрного зв’язку iз G-полем немає, тож у вторинному полi вибудовується власна одномiрнiсть, але в iншому iнтервалi ΔH — звiдси все й береться «на мiсцях».

IX. Вiдповiдi на деякi питання
Що таке ΔH-квантування в G-моделi?
1.1. ΔH-квантування — це не про «кванти енергiї самi по собi», а про те, що для кожної делегованої цiльностi (домену, вторинного поля) iснує дискретний набiр допустимих гармонiйних вiдхилень вiд проєктної гармонiї G-поля. Тобто є не суцiльна шкала «як завгодно малих збурень», а сходинки ΔHunit, 2ΔHunit, 3ΔHunit, . . . .
1.2. Коли ми говоримо «ΔH-квантування», фiзично це означає:
• кожен Ho_loc-ланцюжок (локальний Ho-рiвень у структурi вторинного поля) може перебувати тiльки у певних гармонiйних режимах вiдхилення (допустимi ΔH-iнтервали);
• перехiд мiж цими режимами — це якраз i є «квантоване» вiддавання / приймання енергiї;
• але енергiя не «виходить з Ho_loc в порожнечу»: вона завжди адресована Lo_loc-структурам, якi є приймачами й носiями кiнетики в континуумi.
Тобто: так, ΔH-квантування пов’язане з тим, що Ho_loc можуть вiддавати енергiю квантовано, але правильно сказати: вони змiнюють свiй ΔH-стан дискретно, а вже це вiддзеркалюється як квантований обмiн енергiєю в Lo_loc-континуумi.
2. Спектр дозволених станiв: що саме квантується?
2.1. Спектр дозволених станiв у цiй картинi — це:
• не абстрактний «спектр числа» ΔH,
• а спектр реальних станiв Ho_loc-шарiв, над якими вже побудована:
– континуумна кiнетика ЕЧ-частинок,
– локальнi вториннi поля,
– доменнi ΔH-структури.
2.2. Можна це сформулювати так:
• Ho-рiвень задає потенцiал: якi вiдхилення (ΔH) у принципi допускаються;
• Ho_loc-ланцюжки конкретизують цей потенцiал на мiсцях: для «цього» домену,
у «цих» координатах;
• Lo_loc збирають це в цiлiсну структуру, яка:
– тримає локальну одномiрнiсть часу / якостi в доменi;
– забезпечує стiйку конфiгурацiю, де ЕЧ-частинки можуть «осiдати», утво-
рювати зв’язанi стани, мати масу тощо.
3. «Спектр дозволених станiв — це стани реальних Ho_loc-шарiв, навколо яких побудована континуумна кiнетика з ЕЧ (елементарними частинками)? Що їх тримає в цiлiсностi, як не Lo_loc?»
Вiдповiдь: так, спектр — це стани реальних Ho_loc-шарiв (у рiзних ΔH-iнтервалах), а континуумна кiнетика ЕЧ — це вже вторинний «одяг» над цими станами. Тримає все це в цiлiсностi саме Lo_loc:
• Lo_loc — це «комiрки», де Ho_loc-ланцюг замикається в структурну конфiгу-
рацiю;
• саме Lo_loc робить з «чистої хвилi Ho_loc» щось геометрично й топологiчно
оформлене: домен, локальну структуру, вторинне поле.
4. ΔH-домени делегованого типу i супердомени (3+1, 4+1, . . . )
4.1. Тут важливо розрiзнити два рiвнi.
Делегованi ΔH-домени — це цiльностi, де:
• є свiй Ho_loc-ланцюг,
• свої Lo_loc-структури,
• свiй ΔH-iнтервал (допустимi стани якостi / вiдхилення),
• свiй локальний mass gap, локальна кiнетика, локальнi ЕЧ.
Супердомени 3 + 1, 4 + 1, . . . — це:
• вже розмiрнi континуумнi цiльностi: цiлi просторово-часовi «свiти» iз заданою
структурою ступенiв свободи;
• вони жорстко роздiленi мiж собою в континуумi (3 + 1 не «змiшується» топо-
логiчно з 4 + 1);
• зв’язок мiж супердоменами йде тiльки через G-поле, а не через якийсь «загаль-
ний континуум».
4.2. Отже:
• ΔH-домени делегованого типу — це «локальнi кiмнати» всерединi супердомена;
• супердомен 3 + 1, 4 + 1, . . . — це «цiлi поверхи» будiвлi;
• ΔH-квантування працює всерединi кожного делегованого домену;
• мiж супердоменами дiють вже iншi проєктнi обмеження G-поля.
5. Флуктуацiї мiж доменами: що дозволено, а що нi
5.1. Постулюємо: флуктуацiї мiж доменами (у межах заданих ΔH-iнтервалiв) —
це у делегованих, але не супердоменного типу цiлiсностях.
5.2. Фiзично:
• всерединi одного супердомена 3 + 1:
– делегованi ΔH-домени можуть флуктуювати;
– можуть обмiнюватися енергiєю через EM-канал;
– можуть змiнювати свої локальнi ΔH-стани, але не виходячи за свiй допустимий ΔH-iнтервал;
• мiж рiзними супердоменами (3 + 1 ↔ 4 + 1):
– немає спiльного континууму, щоб легко передавати флуктуацiї;
– зв’язок можливий лише через G-поле, i там уже дiють зовсiм iншi (жорсткiшi) проєктнi умови.
Тобто: флуктуацiї ΔH мiж делегованими доменами — допустимi, але вони завжди обмеженi:
• проєктними ΔH-iнтервалами;
• вимогами локальної гармонiї;
• добротнiстю Q (не може бути нескiнченно «м’яких» коливань).
6. Як це все об’єднується в одну фiзичну картину
6.1. G-поле:
• має одновимiрну, всепов’язану топологiчну лiнiю Ho (у цьому сенсi одномiрностi);
• там немає ΔH — там є еталонна гармонiя й iнварiантний EK-рiвень;
• Ho-хвиля — це чистий потенцiал кутової хвилi, ще без частоти, доки не з’явиться приймач.
6.2. Вторинне поле:
• «копiює» операторну структуру G-поля (тi ж типи операторiв, функцiоналiв, лагранжiанiв), але народжується з Ho–Lo-структури G-поля свого рiвня, а не з первинної Ho-першоточки;
• тому кожен вiдiрваний Ho-ланцюг отримує свiй ΔH-iнтервал — i це вже початок вторинного домену.
6.3. Ho_loc i Lo_loc:
• Ho_loc — мiсцевi «осцилятори гармонiї», якi можуть змiнювати свiй ΔH-стан дискретно;
• Lo_loc — структурнi комiрки, якi:
– збирають Ho_loc у цiлiснi конфiгурацiї;
– утримують одномiрнiсть i стiйкiсть домену;
– визначають, де саме в континуумi дозволено реалiзувати дану ΔH-конфiгурацiю.
6.4. EM-поле:
• EM-поле не є доменом i не має власного делегованого фрагмента G-поля;
• EM-поле — це канал, через який:
– вiдповiдний Ho-шар G-поля в даному доменi
– передає енергiю у Lo_loc-структури i вториннi поля / ЕЧ цього домену,
– коли Ho_loc–Lo_loc виступають як приймачi на певних частотах i в певних
ΔH-станах.
6.5. Mass gap i ΔH-квантування:
• ΔH-квантування на рiвнi доменiв означає:
– мiнiмальний ΔHunit,
– мiнiмальну енергiю збудження,
– ненульовий mass gap;
• те, що ΔHunit i структура Ho_loc/Lo_loc не залежать вiд ґраткового кроку a, робить mass gap фiзично стабiльним параметром фази, а не числовим артефактом дискретизацiї.
Якщо коротко:
• ΔH-квантування — це дискретнiсть гармонiйних вiдхилень, а не просто «кван-
ти енергiї в порожнечу»;
• спектр станiв — це реальнi стани Ho_loc-шарiв, зiбранi Lo_loc у доменнi цiлiсностi;
• делегованi ΔH-домени живуть у своїх ΔH-iнтервалах всерединi одного супердомена;
• супердомени 3 + 1, 4 + 1, . . . роздiленi жорсткiше, тiльки через G-поле;
• EM-поле i ЕЧ — це вже кiнетичний «одяг» над цiєю ΔH-архiтектурою.
7. Фiлософський висновок
Монографiя розкриває гармонiйну природу творення, у якiй не iснує зовнiшнього акту детермiнацiї — творення є внутрiшньою властивiстю первинної цiльностi (G-поля).
Ця Аннотацiя є завершеною формулою змiстового ядра монографiї. Усi наступнi роздiли є розгортанням наведених вище тверджень у геометричнiй, фiзичнiй, топологiчнiй та симуляцiйно-алгоритмiчнiй формах.
_____________________________________________


• СТРУКТУРА І ЧАСТИНИ ДОСЛІДЖЕННЯ
_______________________________
1 & Титул - сторінка 1
2 & Структура Монографії - сторінка 2
3 & Початкові пояснення до монографії - сторінка 12
4 & Континуум, $Delta$-відхилення та проєктні стани - сторінка 14
5 & Словник мінімальних означень та відповідностей для старту монографії - сторінка 24
6 & Гармонійні обмеження поля та гранична швидкість континуумних взаємодій - сторінка 28
7 & Гармонія — понятійне введення - сторінка 36
8 & Вступ. Теорія гармонійного поля. Гармонійна структура поля як основа узгодження фізичних теорій - сторінка 40
9 & Вступні уточнення - сторінка 46
10 & Чому обрана саме гармонійна модель існування фундаментального поля - сторінка 53
11 & Преамбула до блоків про ідеал. математику та G-поле - сторінка 59
12 & Ідеальна математика поля та G-математика. Методологічне ядро теорії G-поля - сторінка 63
13 & Що мається на увазі під «G-математикою» - сторінка 69
14 & Аксіомне бачення фундаментального G-поля - сторінка 71
15 & Розділ 1. Основи активної моделі гармонійної взаємодії - сторінка 76
16 & Додаток A. Формальні аналогії з рівняннями Максвелла та Шредінгера - сторінка 82
17 & Додаток. Перевірка формули, узгоджена з ланцюжком Ho - сторінка 88
18 & Розділ 2. Народження простору і первинна кутова частота поля - сторінка 91
19 & Розділ 3. Виникнення і функціонування часу-часів у нелінійній моделі континууму - сторінка 94
20 & «Освітленість» у фундаментальному полі - сторінка 97
21 & Базова константа як тензорний оператор поля - сторінка 99
22 & «Освітленість» у фундаментальному полі - сторінка 103
23 & Формальне математичне означення «освітленості» та каналу свідомості - сторінка 105
24 & Вступний додаток до Частини V. Ступені свободи, цілісності та мірність у моделі G-поля - сторінка 109
25 & Уточнення щодо одномірної бази $o$ в блоці V - сторінка 114
26 & Частина V-A. Філософська основа активної моделі гармонійної взаємодії - сторінка 115
27 & Частина V-B. Математична основа активної моделі гармонійної взаємодії - сторінка 118
28 & Частина V-C. Прикладні методи і чисельні підходи активної моделі гармонії - сторінка 124
29 & Частина V-D. Піксельна проявленість та резонанс активної гармонійної системи - сторінка 130
30 & Частина V-E. Математична еволюція гармонійного інваріанта - сторінка 134
31 & Гармонійна інваріантна база - сторінка 138
32 & «Підпис Творця» і області химеризацій - сторінка 142
33 & Питання і вирішення. Розділ самоаналізу - сторінка 144
34 & Типи цілісностей - сторінка 147
35 & Межі та механізми гармонійної повноти фундаментального поля (2) - сторінка 151
36 & Скерованість фундаментальних полів - сторінка 153
37 & Обрій подій фундаментального поля - сторінка 155
38 & Комплексна гармонійна константа C_H - сторінка 158
39 & Аксіоми гармонійного фундаментального поля - сторінка 162
40 & Означення Нуля і початкові взаємодії поля до і в момент його появи - сторінка 166
41 & Походження і специфіка Lo. Базова редакція для подальшого розширення - сторінка 173
42 & Мікророзділ-перехід від первинної онтології до формального ядра Кроку VI - сторінка 177
43 & Походження і специфіка Lo — продовження - сторінка 181
44 & C_H — миттєва гармонійність і передача мод - сторінка 185
45 & Додаток. Системні зв’язки та орієнтири для Кроку VI - сторінка 190
46 & Додаток. Первинна спектральна норма Lo та проєкція C_H на моди поля - сторінка 194
47 & C_H, тензорний оператор і континуум Lo: механізм миттєвої узгодженості - сторінка 198
48 & Таблиця відповідностей між онтологічними термінами та математичними символами - сторінка 202
49 & Додаток. Варіаційний функціонал Нуля S_0 - сторінка 206
50 & Система перед’ядерних розділів і їх зв’язок із Кроком VI - сторінка 209

B. Крок VI — гармонійний функціонал дії та рівняння}

51 & Крок VI — Академічна версія гармонійного функціонала дії & 213
52 & Аналітичний додаток. Критичні питання основ польової взаємодії & 218
53 & Порівняльний аналітичний документ до Кроку VI & 226
54 & Додаток $Ptext{-}S_0$. Варіаційний функціонал нульового стану $S_0$ та камертонально-топологічна форма $o$ & 231
55 & До числ. реалізації. Робоча програма Крок VI «Гармонійний функціонал дії» & 237
56 & Формування гармонійного лагранжіана та повного рівняння поля & 242
57 & Розгорнуті рівняння та симулятор гармонійного поля & 247
58 & Повні рівняння Ейлера–Лагранжа та симулятор & 255
59 & Завершення циклу побудови лагранжіана гармонійної дії та повних рівнянь Ейлера–Лагранжа & 263
60 & Повне рівняння для хвильового поля $Psi$ — загальний (неспрощуваний) випадок & 268
61 & EK_Harmonic_Simulator_New. Одномірний симулятор гармонійного поля & 278
62 & Крок VI. Повна система рівнянь Ейлера–Лагранжа для гармонійного поля (модель $C_H$–Ho–$hat{S}$) & 283
63 & Числові моделі гармонійного поля & 289
64 & Harmonic_Simulator_Appendix_Recode.py & 295
65 & Динамічно-числовий модуль теорії гармонійного поля & 299
66 & Посібник користувача до гармонійного симулятора & 306
67 & Додаток. Базовий приклад варіаційного принципу & 312
68 & Первинне G-поле, континуум і вторинні цілісності & 315
69 & Різницеві рівняння $Sigma, K, E$ — версія з нормуванням і локальним змістом $K$ & 318
70 & Додаток. Тести збіжності та неявний солвер & 323
71 & Додаток. Неявний симулятор одномірного гармонійного модуля $Sigma, K, E$ & 328
72 & Implicit_Harmonic_Solver_1D.py & 333
73 & Посібник користувача до неявного симулятора & 338
74 & Оновлені аксіоми гармонійного фундаментального поля. I розділ & 343
75 & Повна система гармонійних аксіом поля & 347
76 & Пояснювальний міст між аксіомами поля та повною $Sigma$-моделлю гармонійного фундаментального поля & 352
77 & Математичне поглиблення E-моделі гармонійного G-поля & 358
78 & Повне завершення блоку аксіом (G-поле) & 362
79 & Гармонійна структура поля як основа узгодження фізичних теорій & 366
80 & Крок VI. Гармонійний функціонал дії та рівняння Ейлера–Лагранжа & 373
81 & Крок VI. Повна тензорна формалізація гармонійного функціонала дії & 382
82 & Крок VI. Таблиця стану робіт — оновлена версія & 388
83 & Крок VI. Розмірний аналіз і безрозмірна форма & 394
84 & Крок VI. Повна таблиця розмірностей & 399
85 & Документ №1р — робоче розкриття фізичного сенсу множника & 405
86 & Документ №2 — аксіоматичний блок множника E*K, інваріанту $Sigma_0$, часу й «античасовості» & 414
87 & Документ №3 — $EK$–$Sigma$–$K$–$e$. Узгоджений ядровий фрагмент & 418
88 & Крок VI. Запис-підказка розмірностей & 423

C. Крок VIb — числова реалізація та алгоритмічні модулі

89 & VIb-A. Теоретичні основи числової реалізації & 427
90 & VIb-C. Узгоджений стильований документ числової реалізації (Крок VI) & 432
91 & VIb-B. Одномірна модель {HarmonicField1D} (один практичний випадок) & 437
92 & VIb-D. Фінальний модуль {HarmonicField1D} & 443
93 & Місток між «Крок VI. Розмірний аналіз і безрозмірна форма» та блоком VIb-A_B_C_D & 448
94 & Крок VIb. Числова реалізація — теоретичні основи та алгоритми & 452
95 & Крок VIb. Числова реалізація одномірного гармонійного поля (безрозмірна форма) & 458
96 & Крок VI. Розмірний аналіз і безрозмірна форма & 464
97 & Метарівневий коментар до блоку аксіом G-поля з урахуванням пари тензорів над Lo & 470
98 & Як тензор самоосвітлення $A_{munu}$ «бачить» і як операторний тензор $H_{munu}$ «діє» & 474
99 & Додаток. Лагранжіан G-поля і залежність $L(ln(EK))$ & 476

D. Аналітичні блоки, розгортання Lo/Ho та підготовка містків}

100 & Аналіз формули Ляшкевича & 481
101 & Доведення Формули Ляшкевича (2) & 490
102 & Самоперевірка моделі формули Ляшкевича. Узгоджена нова версія & 495
103 & Одновимірна міні-модель розширення гармонійного поля від одного Lo (EK–$Sigma$–$K$–$e$) & 502
104 & Повне завершення блоку аксіом (G-поле) & 510
105 & Розділ X. $Sigma_0$ як фрактальна інваріантна оболонка локальних та кластерних інваріантів $Sigma_{text{loc}}$ & 516
106 & Внутрішні рівні та моди гармонійного поля & 523
107 & Тензор освітлення / самоусвідомлення поля & 528
108 & «Одновимірна гармонійна модель Lo» у структурі монографії & 532
109 & Таблиця фізичних мірностей руху по ступенях свободи & 535
110 & Перехід від одномірного ядра Lo до багатовимірності & 538
111 & Уточнені символи блоку 1D-Lo та модуля HarmonicField1DWithLo & 543
112 & Одновимірний симулятор 1D-Lo з вимірюванням інваріанту E cdot K = Sigma_0$ & 548
113 & Шляхи до представлення багатовимірності моделі і код 2D-моделі & 556
114 & Тріада «поле–континуум–енергія» & 562
115 & Реальний мінімальний робочий Python-файл для 1D-Lo-моделі & 565
116 & Псевдокод і мінімальний Python-модуль 1D-Lo & 574
117 & Ескіз 2D-Lo-моделі: стан, інваріанти та локальні правила & 582
118 & Система «пристібання» Lo-шару до вже наявного {HarmonicField1D} & 588
119 & Одновимірна модель гармонійного розгортання поля від одного Lo & 592
120 & Додаток. Пояснення до демо-коду 1D-Lo-моделі & 601
121 & Простір, час і нуль у гармонійній моделі фундаментального поля & 606
122 & 10. Простір, час, тріада «поле–континуум–енергія» та $Sigma_0$ як фрактальна оболонка & 611
123 & Крок VI. Блок ΔH - Дія - Рівняння» & 613
124 & Схематична онтологія — картина початкових станів G-поля & 619
125 & Lo-рівень: поле чи континуум, Ho-рівні тензорів & 633
126 & Розмежування фізики поля та фізики континууму & 639
127 & Критичні питання до фізичної інтерпретації онтологічної картини появи G-поля & 650
128 & Уточнення фізичних процесів у процесі заснування і розгортання G-поля & 655
129 & Аналіз уточнень до заснування й розгортання G-поля & 661
130 & Додаток до блоку аксіом (G-поле): уточнення Lo-рівня, часу та фрактальної $Sigma_0$ & 666
131 & Фрактальні грані проєктних орбіталей G-поля & 670
132 & Lo як енергетичний фактор у моделі G-поля & 677
133 & Час і «античасовість» у моделі G-поля & 682
134 & Тензорні канали зв’язку між $H_{munu}$, $A_{munu}$ та $B^{(i)}$ & 688
135 & Локальні закони збереження та топологічні інваріанти в гармонійному полі & 691
136 & Розділ VI-A. Простір, час і континуум у блоці «$Delta H (ΔH) - Дія - Рівняння» & 698
137 & Міст від Кроку VI до VIb: що передається в {HarmonicField1D} & 704
138 & Три перші рівні розгортання Ho_0 - Lo_1 (1D) - Ho-площина + Lo-ґратка (2D-зародок континууму) & 709
139 & Довідка — G-поле, частота хвиль, швидкість світла та роль «нуля» & 712
140 & Використання сенсів понять «ентропія» – «–ентропія», «+ентропія» & 718
141 & Чим є фундаментальне електромагнітне поле, яке поєднує $K$ (керування) й $E$ (дієву енергію) & 722
142 & Крок VI — VI-B.2. Лагранжіанний фрагмент G-поля з E*K-терміном & 728
143 & $EK$-лагранжіан, пара тензорів $(H_{munu}, A_{munu})$ і {HarmonicField1D} & 732
144 & Прикладна якість фундаментального електромагнітного поля в моделі G-поля & 737
145 & Формальне введення проєкції $Pi$ та функціоналів «плюс-ентропії» і «мінус-ентропії» & 741
146 & Густина позиціювання Lo, континуум і G-цілісності & 746
147 & Роль пари тензорів у лагранжіані та закон EK = const (Крок VI) & 754

E. Формульні містки та VI-C (симетрії, струми, інваріанти)

148 & Формульні містки G-математики зі стандартними теоріями поля та елементарних частинок & 759
149 & Додаток 1. Міні-таблиця «формула $leftrightarrow$ G-прочитання» та числовий приклад & 768
150 & Лагранжіанний фрагмент G-поля з EK-терміном & 772
151 & Додаток 2. Уточнення від гармонізаційної моделі як основи для стандартних теорій & 776
152 & Додаток 3. Малі параметри та корекції за $varepsilon$ і ΔH & 780
153 & Додаток 4. Словник відповідностей G-моделі з QFT/GR & 783
154 & Додаток 5. Еталонні сценарії: гармонічний осцилятор і релятивістська частинка & 789
155 & Додаток 5a. Міні-обчислювальні приклади до Додатку 5 & 793
156 & Додаток 6. Методичний алгоритм переходу від стандартного лагранжіана до G-опису & 797
157 & Додаток 7. Тест-форми для EM-хвиль у середовищі та гравітаційних ефектів & 803
158 & Додаток 8. Внутрішні теореми G-моделі про EK-інваріант та K(u) & 809
159 & Додаток 9. Узагальнений Noether-блок для гармонійного лагранжіана & 814
160 & Додаток 10. Компактна карта прогнозів і зон, де G-модель дає принципово нову інформацію & 820
161 & Тріада «поле–континуум–енергія» в лагранжіанній схемі (Крок VI) & 825
162 & Розділ VI-B. ΔH - Дія - Рівняння. Гармонійний функціонал дії та рівняння Ейлера–Лагранжа ядра моделі & 830
163 & Розділ VI-C — деталізація Пункту 1. Симетрії гармонійного лагранжіана & 836
164 & Розділ VI-C — деталізація Пункту 2. Теорема Нетер і гармонізовані струми & 841
165 & Розділ VI-C — деталізація Пункту 3. Локальні закони збереження гармонійної динаміки & 846
166 & Розділ VI-C — деталізація Пункту 4. Глобальні інваріанти еволюції та зв’язок із EK = const і Sigma_0, Lo_n & 850
167 & Преамбула до Розділу VI-C. Симетрії, струми та інваріанти гармонійної динаміки & 858
168 & Мета-підсумок Кроку VI. Узагальнення варіаційно-лагранжіанної структури моделі & 861

F. Делегування, ΔH-калібрування та елементарні частинки}

169 & Делегування частки G-поля у вторинну цілісність & 866
170 & Інформаційний додаток. ΔH, частота звернення до G-поля та доменні цілісності & 872
171 & Делегування й ΔH. Керування та енергетичні потоки вторинної цілісності §MATHPSI_I§ & 883
172 & ΔH як спектр власних частот домену & 886
173 & Елементарні частинки у цілісності «G-поле – континуум» & 893
174 & Інформаційний додаток до спільного калібрування G-поля і континууму & 903
175 & Квант ΔH калібрування через фотон, $hbar$ та 1gk & 909
176 & Формальні кроки ΔH, N та перевірка мас і частот $omega_n$ & 915
177 & Різна ступінь керівної участі G-поля в процесах у континуумі & 920
178 & Функція стану будівельної частинки як носій $lambda_k$ і участі в структурах & 925
179 & Критерії підтвердження G-моделі в лептонному секторі & 929
180 & Будівельні елементарні частинки і рівні делегування {§MATHPSI_I§}, де діють «плюс-» і «мінус-ентропія» & 933
181 & Елементарні частинки у цілісності «G-поле – континуум» & 937
182 & Нейтринний сектор як екстремальний ΔH-тест & 950
183 & Ho-лінаризація навколо ΔH = 0$ (Крок VI) & 955

G. G-гравітація, доменні ΔH-конфігурації та феноменологія}

184 & Гравітація. ΔH-конфігурація одиничної масивної цілісності й доменна кривизна & 961
185 & Слабкопольовий ньютонівський граничний перехід G-гравітації & 966
186 & Зв’язок доменної кривизни R_ΔH з метричним описом ОТО & 974
187 & Доменно-варіаційна фіксація коефіцієнтів $a_D, b_D, c_D$ & 982
188 & PPN-калібрування G-гравітації. Параметри $beta$, §MATHGAMMA_L§ через $a_D, b_D$ & 987
189 & ΔH-аналог сферично-симетричної «шварцшильдівської» конфігурації & 993
190 & Космологічний домен ΔH(t) і Фрідмана-типу рівняння & 997
191 & Калібрування $Delta H_{text{unit}}$ на рівні фотона й електрона & 1002
192 & Нейтринний сектор як ΔH-лабораторія» для гравітації & 1007
193 & Числові експерименти ΔH + R_{eff} у простій 1D/3D-моделі & 1012
194 & Фізичне калібрування 1D-симулятора ΔH-гравітації & 1017
195 & Мінімальний 1D-симулятор ΔH-гравітації & 1025
196 & Радіальний 1D-симулятор ΔH-гравітації (сферична симетрія) & 1031
197 & Узагальнений лагранжіан гравітаційного сектора G-моделі & 1039
198 & I частина. Мета-підсумок «G-гравітація» & 1044
199 & Реальне калібрування ΔH в контексті мас елементарних частинок & 1049
200 & Формальний клас функцій ΔH_0(r) і $f(Sigma)$, здатний породити кратності $N_i$ для лептонів $e, mu, tau$ & 1054
201 & Практичний шлях калібрування ΔH через магнітні поля континууму & 1061
202 & Калібрування ΔH в континуумних одиницях через ЕМ та магнітні поля & 1066
203 & Числові оцінки ΔH для реалістичних магнітних полів & 1072
204 & Записка-підказка до блоку G-гравітації та блоку елементарних частинок (ЕЧ) & 1077
205 & Розгорнутий числовий аналіз ΔH-гравітації у 1D/3D-моделях & 1084
206 & Сканування параметрів G-гравітації в PPN- та космологічних режимах & 1089
207 & Побудова реалістичних ΔH-профілів для астрофізичних об’єктів & 1093
208 & Прогнозні відмінності G-гравітації від GR у слабкому й сильному полях & 1098
209 & Завершення PPN-блоку як окремої «підтеорії» & 1104
210 & Радіальний (шварцшильдівський) ΔH-блок напіваналітичної моделі & 1109
211 & Ефективний внесок елементарних частинок в космологічний $Delta H$-домен & 1115
212 & Побудова класів функцій ΔH, здатних якісно відтворити лептонний мас-ряд & 1120
213 & Числові експерименти для перевірки, як $N_n$, $lambda_k$ та ΔH_{text{unit}}$ пов’язані з реалістичними спектрами & 1126
214 & Уточнення класів ΔH-функцій та узгодження з нейтринним сектором & 1132
215 & Інтеграція лептонного ΔH-блока з гравітаційним доменом & 1137
216 & Фіксація робочих ΔH-профілів для лептонних та доменних сценаріїв & 1142
217 & Числові експерименти: реалізація ΔH- та лептонних профілів у 1D і радіальних симуляторах & 1146
218 & Феноменологічні оцінки лептонного ΔH-внеску в доменну гравітацію & 1151
219 & Числові задачі лептонного ΔH-внеску в гравітаційних доменах & 1158
220 & Зіставлення G-гравітації з астрономічними та космологічними даними & 1162
221 & Зв’язок $Delta H$-блока з тензором енергії-імпульсу $T_{munu}$ та стандартним QFT-лагранжіаном & 1167
222 & Жорстке числове калібрування параметрів ΔH_{text{unit}}$, $L_{text{corr}}$, $a_D, b_D, c_D$ & 1173
223 & Повний PPN-аналіз ΔH-метрики в G-гравітації & 1178
224 & Радіально-симетричний ΔH-блок і TOV-подібні моделі з $Delta H$-внеском & 1183
225 & Космологічний ΔH-домен + нейтринний блок — простий FRW-подібний код & 1188
226 & Лептонний ΔH-блок: явні функціональні класи для $N_n, N_nu, k, lambda_k$ & 1192
227 & Внутрішня стабільність ΔH-рівнянь: відсутність поганої динаміки & 1198
228 & Компактний каталог «сигналів», де G-модель принципово відрізняється від GR + SM & 1202
229 & Мінімальний «публічний» пакет G-моделі: код і демонстраційні задачі (2) & 1208
230 & Еталонна задача 1. «ΔH-грудка - гравітаційна яма» & 1212
231 & getting_started.md. Пакет G-гравітації та ΔH-симуляторів & 1218
H. Резюме, приклади та додатки}

232 & Резюме Кроку VI & 1221
233 & Розгляд теореми Пуанкаре–Перельмана в авторській моделі гармонійного G-поля & 1226
234 & Ріманові поверхні та гармонійна цілісність: трансформації без дірок & 1232
235 & Розширене доведення формули Ляшкевича в контексті G-моделі & 1236
236 & Аксіоматичний блок EM1–EM3 для EM-каналу в теорії G-поля & 1243
237 & Yang–Mills, масовий зазор і G-поле — довідкова записка & 1246
238 & $Delta H$ (ΔH) як ключ до маси, часу й простору в теорії G-поля & 1253
239 & PS. Поліваріантність і паралельні реальності: детальне заперечення в G-моделі & 1257
240 & Як теорія G-моделі здатна покращити роботу Штучного інтелекта & 1263
241 & Додатки до монографії. 1. Додаток. Нуль, нуль-ансамбль G-полів та енергетичний резервуар & 1268
242 & Ансамбль G-полів, Lo-рівень та нульові стани (глобальний нуль і $S_0$) & 1274
243 & Додаток. Нові й уточнені прогнози G-моделі першої частини дослідження & 1277
_______________________________________________________________________________

---

• Скачати II частину монографії українською мовою у пдфформаті

---

• Частина ІІ Монографії
_____________________

Стисла анотацiя теорiї G-поля для блоку Великих теорем

0. Мета анотацiї
Мета. Стисло окреслити онтологiчнi й математичнi основи теорiї G-поля, необхiднi для розумiння блоку Великих теорем (внутрiшньої G-версiї та зовнiшнього Yang–Mills- формулювання mass gap). Ця коротка анотацiя є вступною частиною цього блоку й використовується як короткий науковий анонс.
1. Вихiдна iдея: гармонiйне фундаментальне поле Теорiя G-поля (гармонiйного глобального поля) виходить iз припущення, що загалом за нашою фундаментальною реальнiстю – i зовсiм поруч – стоїть гармонiйне самокероване поле, а не голий континуум в порожньому просторi серед нiчого. I наш континуум (простiр–час–якiсть) постає як вторинний iнструмент для розсiювання енергiй та можливостi реалiзацiї при цьому своїх локальних, проєктних ступенiв свобод, але не є первинною основою цих процесiв.
Базовий об’єкт G-поля — Ho-стан-потенцiал як основа мiнiмальної потенцiйної хвилi розгортки в своїй еталоннiй топологiї саме цiєї гармонiї, з мiнiмально достатнiми параметрами енергiї Emin та керування Kmin, якi задовольняють iнварiантну формулу (формула Ляшкевича):
Emin · Kmin = const ≈ 1 gk,
Це задає 1gk як базову гармонiйну одиницю потенцiалу дiї. Далi, над цiєю першоточкою Ho (еталонною енергетичною i топологiчною основою, в тому числi й всього подальшого калiбрування), увиразнюється фрактальна розгортка Ho-шарiв. Подiбне фрактальне масштабування формується в структурних комiрках Lo, якi є «пiкселями для континууму» з боку гармонiйного поля. Сукупнiсть Ho–Lo-структур задається початковим
проєктом G-поля як комплексний гармонiйний спектр, що своїм увиразненням вирiшує питання вiдсутностi саме цiєї гармонiї. Це здiйснюється через багатошаровий Ho–Lo-орбiтальний каркас, до якого прив’язується як EM-електромагнiтне поле, так i континуумнi домени вторинних цiльностей.

2. ΔH-квантування та доменнi цiльностi

Ключовою характеристикою суто вторинних структур є вiдповiдне орбiтальному каркасу G-поля ΔH-квантування станiв. Вводиться величина ΔH як позицiювання i мiра отриманих, проєктно визначених, гармонiйних вiдхилень не для самого фундаментального G-поля, а для станiв:
• вторинних делегованих полiв,
• доменних континуумних цiлiсностей,
де, чим менше ступенiв свобод, тим вужча їхня ΔH.
Кожна вторинна цiльнiсть доменного типу має в собi допустимий ΔH-iнтервал станiв, заданий проєктом самого G-поля. У межах цього iнтервалу можливi їхнi локальнi коливання, еволюцiя та взаємодiї; поза ним G-поле не пiдтримує їхню енергетику.
Важливий принцип:
ΔH-iнтервали задаються на рiвнi проєкту G-поля як спектр гармонiйного топологiчного функцiонала й визначають, якi саме вiдхилення вторинних структур є «дозволеними» в цiй моделi.
На цьому базується поняття ΔH-квантування: iснує мiнiмальний крок гармонiйного вiдхилення ΔHunit, що фiксує «зернистiсть» допустимих станiв доменiв.

3. Вториннi поля, Ho_loc–Lo_loc-ланцюжки та EM-канал

Вторинне поле в теорiї G-поля вiдповiдно своєму рiвню iснування повторює операторну й функцiональну структуру первинного G-поля, але народжується не з еталонної першоточки Ho, а з вiдповiдної Ho–Lo-структури G-поля свого рiвня. Кожен вiдiрваний з того рiвня при започаткуваннi вторинної цiльностi делегованого типу
(тобто, здатної до вторинного самокерування) Ho-ланцюжок отримує власну ΔH по вiдношенню до еталонної одномiрностi G-поля; отримує на основi своєї базової топологiї, яка при розривi з одномiрнiстю самого G-поля формує той чи той стан ΔH. На цiй основi формується вже характерна вторинна одномiрнiсть Ho_loc i Lo_loc у вiдповiдному доменi.
У цих вторинних структурах:
• Ho_loc виступають як локальнi енергетичнi приймачi з боку пропозицiї G-поля
та генератори гармонiйних енергiй;
• Lo_loc формують структурнi комiрки континуумного домену;
• континуумна кiнетика та потенцiали вторинного поля реалiзуються через шари Ho_loc i структурнi Lo_loc у межах своїх ΔH-iнтервалiв.
EM-поле в цiй картинi не є окремим доменом iз власним, початково делегованим фрагментом G-поля. Воно трактується як канал взаємодiї, передачi керованого потенцiалу, починаючи з другого Ho-шару через Lo – до вiдповiдних рiвнiв Lo_loc вторинних цiльностей.
EM-поле «працює» лише там, де iснують налаштованi приймачi Ho_loc–Lo_loc у проєктно допустимих ΔH-станах. Таким чином, i прояв елементарних частинок (ЕЧ) у континуумi iнтерпретується як наслiдок того, що в данiй вториннiй цiльностi є вiдповiднi приймачi, а G-поле проєктно пiдтримує канал такої взаємодiї згiдно бiльш широких правил взаємодiї. Тобто G-поле є виключним щодо своєї унiкальної гармонiї i топологiї
структур, але стандартним в межах бiльш загальних (неiєрархiчного характеру) правил i принципових схем.

4. Елементарнi частинки та калiбрування мас

У моделi G-поля елементарнi частинки не мають власних ΔH-процесiв, окремих вiд вторинних i доменних цiлiсностей, до яких прив’язанi, вони не мають власного делегованого фрагмента поля φ або Σi. I розглядаються як нижчi, проявленi на мiсцях взаємодiї цiлiсностi, якi:
• визначаються G-полем через EM-канал у складi вiдповiдної вторинної цiльностi;
• беруть участь в ентропiйних («плюс-» i «мiнус-ентропiйних») процесах лише як складовi доменного типу цiлiсностей.
Маса ЕЧ у цiй концепцiї залежить вiд ΔH-стану того рiвня домену, у якому частинка реалiзується. ΔH-iнтервали та добротнiсть доменних коливань Q фiксують мiнiмальнi енергетичнi масштаби збуджень. Це дає природний механiзм калiбрування мас в рамках G-моделi:
• вiдомi експериментальнi маси ЕЧ використовуються для калiбрування вiдповiдних ΔH-iнтервалiв i параметрiв доменних контурiв;
• з iншого боку, з ΔH-архiтектури та Q-обмежень випливає ненульова нижня межа mass gap m0 > 0 у певних каналах.
Таким чином, масштаби мас не є довiльними параметрами, а виводяться з ΔH-структури G-поля й доменної кiнетики. Це важливий мiсток до Великих теорем про mass gap.

5. Iдеальна математика поля та G-математика

У теорiї вводиться сенсове розрiзнення мiж:
• iдеальною математикою поля — описом гармонiйно-еталонних станiв без Δ-вiдхилень, що вiдображає основну гармонiю G-поля i його структуру;
• G-математикою — розширеним формалiзмом, який описує не лише фундаментальне G-поле, а й усi допустимi континуумнi процеси, ΔH-вiдхилення вторинних цiлiсностей, їхню ентропiйну динамiку та критичнi стани;
• абстрактною математикою, яка може не корелювати iз середовищем конкретного G-поля.
У цiй рамцi фундаментальний iнварiант типу
E · K = Σ0 ≈ 1 gk
стає ядром представлених в цiлiсностi G-поля математик: через нього калiбруються як гармонiйнi стани, так i дозволенi ΔH-вiдхилення. ΔH-iнтервали, доменнi структури, масовi масштаби та часовi шкали гармонiзацiї розглядаються як єдиний узгоджений математичний об’єкт.

6. Зв’язок iз Великими теоремами (mass gap)

У межах G-моделi формулюється внутрiшня Велика теорема:
за аксiом A1–A9 (iснування ΔH-квантування, доменних цiлiсностей, 1gk-мiри, тощо) i додаткових фiзичних принципiв стабiльностi mass gap (Том II) у вiдповiдному доменному каналi iснує локальний mass gap m0 > 0,
який є RG-стабiльним i не зникає в континуумнiй межi.
Далi будується строгий мiсток до Yang–Mills-формулювання:

---

• Структура II частини Монографiї.

Уточнення G-поля і Доведення Великої теореми Yang–Mills + mass gap (ΔH + 1gk + Yang–Mills + mass gap)
_________________________________________________________________________

0. Загальна логiка доведення
Велика теорема має двi взаємопов’язанi форми:
• Внутрiшня версiя в G-моделi: iснування й стабiльнiсть локального mass gapm0 > 0
для H-квантування в ΔH + 1gk-моделi.
• Зовнiшня (Yang–Mills) версiя: iснування mass gap у стандартнiй 4D Yang–Mills-
моделi (над R4) за рахунок pushforward-вiдображення з G-моделi та умов OS/Gibbs-
типу.
Доведення органiзоване у вiсiм основних блокiв, кожен iз яких спирається на згрупованi
документи зi списку.
A. Локальний полiгональний блок mass gap (ΔH + U(1)/SU(N))
A.1. Мiнiмальна ΔH + U(1)-модель та локальна мiнi-теорема mass gap
№0_1 Мiнiмальна модель ΔH + U(1) + будiвельна ЕЧ (полiгон mass gap) . . . . . . . . . . . . . 1
№2 Локальна мiнi-теорема mass gap для полiгону ΔH + U(1) + будiвельна ЕЧ . . . . . . . . 5
№3 Лема 1. Локальний mass gap для скалярного поля з додатним нижнiм обмеженням
масового потенцiалу. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .8
Функцiя блоку. Задати елементарний полiгональний ΔH-домен, будiвельну ЕЧ та мiнi-
мальну форму mass gap у найпростiшiй U(1)-ситуацiї.
A.2. Перехiд до SU(N)-полiгона та gauge-iнварiантних операторiв
№4 Полiгон SU(N) + ΔH-домени (пiдготовка до Yang–Mills mass gap) . . . . . . . . . . . . . . 11
№5 Лема 2. Gauge-iнварiантний оператор i mass gap у ΔH-доменi (ефективний прототип
для Yang–Mills) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 16
Функцiя блоку. Перенесення локальної U(1)-картинки на SU(N)-контекст i формулюва-
ння mass gap через gauge-iнварiантнi оператори.
A.3. Структура доведення Yang–Mills + mass gap у полiгональнiй G-конструкцiї
№6 Yang–Mills, масовий зазор i G-поле — структура доведення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 22
№7 Стандартна Yang–Mills-теорiя, масовий зазор i ΔH-структура G-поля (структура
доведення) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29
Функцiя блоку. Зiбрати попереднi полiгональнi результати в каркас для переходу до
стандартної Yang–Mills-мови.
A.4. Функцiональнi залежностi ΔH(F) i масового оператора
№8 ΔH(F) i M2(ΔH) у стандартнiй Yang–Mills-теорiї . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 35
№9 Леми ΔH(F), M2(ΔH) i mass gap у Yang–Mills-теорiї. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .41
№10 Леми ΔH(F), M2(ΔH) i mass gap у Yang–Mills-теорiї (загострена функцiонально-
аналiтична версiя) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 47
Функцiя блоку. Дати строгi спiввiдношення мiж ΔH(F; x), масовим оператором та ло-
кальним mass gap у Yang–Mills-рамках.
A.5. Доповнення та словник символiв
№11 Ho–Lo i mass gap — доповнення до ΔH- та Yang–Mills-блоку . . . . . . . . . . . . . . . . . . 54
№12 Символи ΔH, Yang–Mills i mass gap — довiдник . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 55
Функцiя блоку. Зафiксувати Ho–Lo-картину й символiку, що будуть використанi в насту-
пних секцiях.
B. Вихiд за межi полiгону: 4D-ΔH-поле, Ho–Lo-конфiгурацiї та мiра 1gk
B.1. 1gk як мiра на Ho–Lo-конфiгурацiйному просторi
№13 1gk як мiра на Ho–Lo-конфiгурацiйному просторi (полiгональна версiя) . . . . . . . . 62
№15 1gk як функцiональна мiра ΔH-поля на 4D (вихiд за межi полiгону) . . . . . . . . . . . . 68
Функцiя блоку. Перехiд вiд полiгональної схеми до 4D-функцiональної мiри μ1gk на
просторi ΔH-конфiгурацiй.
B.2. Вiдображення Ho–Lo → Yang–Mills-поле
№14 Ho–Lo → Yang–Mills-поле Aμ(x): вiдображення конфiгурацiй . . . . . . . . . . . . . . . . . . 74
№20 Крок 2. Локальнiсть i калiбрувальна коварiантнiсть Π(Ho–Lo,ΔH) → Aμ . . . . . . .81
Функцiя блоку. Задати pushforward-вiдображення Π з Ho–Lo/ΔH-конфiгурацiй у YM-
поле Aμ(x) з контролем локальностi i gauge-коварiантностi.
B.3. 4D-аксiоматика ΔH-поля та дiї SG
№19 4D-аксiоматика ΔH-поля та дiї SG з умовами скiнченностi 1gk i тiсностi мiр
μ1gk(ΔH) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 85
Функцiя блоку. Сформулювати аксiоми 4D-ΔH-поля та дiї SG, що забезпечують коре-
ктнiсть μ1gk як Gibbs/Euclidean-мiри.
B.4. «Чистий» Yang–Mills-кейс i перше iнтегрування по ΔH, Ho, Lo
№17 OS-умови, кореляцiйнi функцiї й mass gap для gauge-iнварiантних операторiв . . . 93
№18 «Чистий» Yang–Mills-кейс: iнтегрування по ΔH i Ho–Lo . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 100
Функцiя блоку. Показати, як iзΔH- та Ho–Lo-конструкцiй виходять стандартнi OS-умови
й кореляцiйнi функцiї у «чистiй» YM-моделi.
B.5. Pushforward-мiра μA та ефективна дiя
№16 Pushforward-мiра Πμ та її зв’язок iз YM-дiєю . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 105
№21 Pushforward-мiра μA = Π∗μ1gk та ефективна дiя SYM + Scorr . . . . . . . . . . . . . . . . . . 109
№22 OS-умови, кореляцiйнi функцiї та mass gap в ΔH + Yang–Mills-моделi. . . . . . . . .113
№23 Чистий Yang–Mills: iнтегрування по ΔH, Ho, Lo i стабiльнiсть mass gap . . . . . . . 118
№39 Pushforward-мiра μA = Π∗μ1gk та OS-блок (загострена версiя) . . . . . . . . . . . . . . . . . 123
№43 Pushforward-мiра μA = Π∗μ1gk та OS-блок mass gap (лемний рiвень) . . . . . . . . . . . 128
№50 Pushforward-мiра μA = Π∗μ1gk та OS-блок (строгий варiант) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 134
Функцiя блоку. Довести, що pushforward-мiра μA задовольняє OS-властивостi й дає ко-
ректну ефективну дiю SYM + Scorr iз mass gap-каналом.
C. Аксiоматика ΔH + 1gk + Π + Yang–Mills (A1–A12) i лемнi блоки
C.1. Базова аксiоматика A1–A10 i повнi A1–A12
№27 Аксiоматика ΔH + 1gk + Π + Yang–Mills (4D-версiя) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 139
№271 iΔH + 1gk + Π + Yang–Mills (4D-версiя, оновлена) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 143
№31 Аксiоматика ΔH + 1gk + Π + Yang–Mills (4D-версiя, A1–A12) . . . . . . . . . . . . . . 148
№55 Аксiоми A10–A12: континуумна межа, стабiльнiсть mass gap та вiдповiднiсть
стандартнiй Yang–Mills-теорiї . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 154
№63 Програма зняття аксiом A10–A12 в рамках G-моделi (технiчнi томи I–III) . 159
Функцiя блоку. Формалiзувати всi припущення A1–A12, включно з континуумною
межею й стабiльнiстю mass gap, та окреслити програму переходу вiд аксiом до стро-
гих томiв.
C.2. Структура лем i лемнi блоки для A1–A12
№30 Структура лем для аксiом A1–A10 (ΔH, 1gk, Π, Yang–Mills) . . . . . . . . . . . . . . . 165
№25 Додаток. Уточнення до A3–A4 (Π та ΔH(F; x)) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 171
№33 Лемний блок до аксiом A1–A3 (поглиблена версiя) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 177
№34 Лемний блок A4–A6: ΔH(F; x), квантування ΔHD i масовий оператор Hϕ . 182
№35 Лемний блок для аксiом A7–A9 (OS-властивостi, pushforward та mass gap) 187
№36 Лемний блок для аксiом A10–A12 (континуум, неперетиннiсть i ансамблева
реальнiсть). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .192
№40 Технiчнi лемнi блоки до аксiом A1–A12 (робочий конспект) . . . . . . . . . . . . . . . . 195
№41 Лемний блок A1–A2: ΔH-поле, дiя SG i мiра μ1gk (загострена версiя) . . . . . . . 200
№42 Лемний блок A3–A4: вiдображення Π та ΔH(F; x) (загострена версiя) . . . . . 204
№48 Лемний блок A1–A2: ΔH-поле, дiя SG i мiра μ1gk (базова версiя) . . . . . . . . . . . 209
№49 Лемний блок A3–A4: вiдображення Π та функцiя ΔH(F; x) . . . . . . . . . . . . . . . . 214
№51 Лемний блок A5–A6: ΔH-квантування, оператор H та локальний mass gap219
№52 OS-властивостi μA, кореляцiйнi функцiї та реконструкцiя bH (блок A7–A9)224
Функцiя блоку. Забезпечити поетапне доведення кожної групи аксiом A1–A12 через
вiдповiднi леми.
C.3. Таблицi розмiрностей i символiв
№29 Великi таблицi розмiрностей i символiв (ΔH, Yang–Mills, G-поле) . . . . . . . . . . 229
№84 Повнi таблицi розмiрностей i символiв (ΔH, Yang–Mills, G-поле) . . . . . . . . . . . 237
Функцiя блоку. Унiфiкувати розмiрностi й нотацiю у всiй аксiоматицi та лемних
блоках.
C.4. Фiзичнi та технiчнi зв’язки всерединi аксiоматики
№38 Mass gap як наслiдок ΔH-квантування (окремий пункт Великої теореми) . 246
№44 Зв’язок блоку pushforward-мiри μA + OS-реконструкцiї з аксiомами A7–A9 та
Великою теоремою. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .249
№45 Фiзична iнтерпретацiя mass gap у стандартних Yang–Mills-рамках . . . . . . . . . 254
№54 Спектральне подання SMG(t, x) та роль мiнiмальної ΔHD . . . . . . . . . . . . . . . . . .260
Функцiя блоку. Пов’язати формально-аксiоматичну частину з фiзичною iнтерпре-
тацiєю mass gap, конфайнменту й спектру.
D. Внутрiшня Велика теорема G-моделi (H-квантування та локальний mass gap)
D.1. ΔH-квантування та вторинне поле
№71 Пояснення сутi ΔH-квантування у G-моделi . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 265
№85 ΔH-квантування i вторинне поле . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 270
№90 ΔH як ключ до маси, часу й простору в теорiї G-поля . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 274
Функцiя блоку. Описати ΔH-квантування як механiзм появи маси, часу й простору
в G-моделi та зв’язок iз вторинним полем.
D.2. Ентропiйна траєкторiя домену i EM/UM-рiвнi
№57 ΔH, час i ентропiйна траєкторiя домену: вiд збурення до EM-рiвня й когерен-
тного gk-поля . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 278
№58 EM-рiвень, UM-рiвень i YM-вакуум — узгодженi означення . . . . . . . . . . . . . . . 283
№59 Полiгональнi моделi ΔH(t, x), S+(t), S−(t) у 1D/2D, EM- та UM-рiвнi та перехiд
до 4D-границi . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 286
№60 Життєвий цикл ΔH-домену та життєвий цикл Yang–Mills-конфiгурацiї: фор-
мальна вiдповiднiсть (уточнений варiант з EM/UM) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 291
Функцiя блоку. Сформулювати динамiчну картину доменуΔH i його зв’язку з Yang–
Mills-конфiгурацiєю, включно з EM-/UM-рiвнями й ентропiйною траєкторiєю.
D.3. Внутрiшня Велика теорема H-квантування
№87_1 Внутрiшня Велика теорема G-моделi: H-квантування та локальний mass gap
m0 > 0 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 297
Функцiя блоку. Дати формулювання та доведення внутрiшньої Великої теореми в
термiнах H-квантування й локального mass gap у G-моделi.
D.4. EM-канал як глобальний iнструмент G-поля
№89 Аксiоматичний блок EM1–EM3 для EM-каналу в теорiї G-поля . . . . . . . . . . . 302
№88 Розширене доведення формули Ляшкевича в контекстi G-моделi . . . . . . . . . . 305
Функцiя блоку. Зафiксувати аксiоматику EM-каналу та вбудувати формулу Ляшке-
вича в загальну ΔH + 1gk-картину як фундаментальний iнварiант.
E. Зовнiшня Велика теорема: Yang–Mills + mass gap через G-модель
E.1. Головнi формулювання Великої теореми
№26 Велика теорема ΔH + 1gk + Yang–Mills + mass gap . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 312
№28 Велика теорема ΔH + Yang–Mills + mass gap (версiя A1–A10) . . . . . . . . . . . . . . 316
№32 Велика теорема про YM-мiру з mass gap на основi аксiоматики A1–A12 (уто-
чнена версiя) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 321
№37 Велика теорема Yang–Mills + mass gap у G-моделi ΔH, 1gk та Π. . . . . . . . . . . .326
№56 Теорема (Yang–Mills + mass gap через G-модель): формулювання i структура
доведення. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 330
№61 Теорема (Yang–Mills + mass gap через G-модель). Пряме доведення через A1–
A12 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 335
№62 Велика теорема ΔH + 1gk + Yang–Mills + mass gap (умовна версiя за умов
A1–A12) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 342
№87_7 Зовнiшня Велика теорема (YM-формулювання) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 344
Функцiя блоку. Зiбрати в єдину систему всi варiанти формулювання зовнiшньої
Великої теореми й показати їх еквiвалентнiсть за умов A1–A12.
E.2. Конфайнмент, Wilson-петлi, glueball-спектр, RG-калiбрування
№46 Конфайнмент,Wilson-петлi та glueball-и в ΔH + Yang–Mills-картинi . . . . . . 351
№53 Gauge-iнварiантнi оператори mass-gap-каналу: Wilson-петлi та трейснi iнварi-
анти. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .356
№72 Довiдка: ΔH-домени, конфайнмент i зв’язок σG та m0 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 360
№73 Довiдка— σG i Σ0 в G-моделi . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 368
Функцiя блоку. Деталiзувати, як mass gap проявляється у виглядi конфайнменту,
glueball-спектра та скейлiнгових (RG) властивостей стандартної YM-моделi через
G-картину.
F. Томи I–II–IIβ–III: строгий аналiтичний каркас (μ1gk, Scorr, RN, мiсток G ↔ YM)
F.1. Том I: конструкцiя μ1gk та континуумна межа
№64 Добротнiсть G-контурiв (Q) i стiйкiсть Gibbs-мiри μ1gk . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 371
№65 Iндукцiйнi контури Lo–Loloc та вiддзеркальна позитивнiсть: iндукцiйне ядро
K i OS-форма . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 374
№66 Том I. Конструкцiя μ1gk, iндукцiйна геометрiя G-поля та континуумна межа
(A10) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 380
№87_5 Побудова мiри μ1gk для заданої μYM . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 386
Функцiя блоку. Побудувати стабiльну Gibbs-мiру μ1gk iз властивостями OS та задати
iндукцiйну геометрiю G-поля й континуумну межу.
F.2. Том II i Том IIβ: Scorr, RN-похiднi та стабiльнiсть mass gap
№67 Фiзичнi принципи стабiльностi mass gap у G-моделi . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 395
№69 Том II. Лемний блок L1–L3, C1–C2, S1 i mass-gap-канал. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .406
№70 Умови на Scorr i Ho–Lo-структуру (Том II, блок аксiоми S1) . . . . . . . . . . . . . . . . 413
№72 Локальнi дiї, ядра та строгi оцiнки Scorr в Томi II . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 419
№73 Строгi оцiнки Radon–Nikodym-похiдних i вплив Scorr на mass gap (Том II) . . 425
№74 Том II. Математично твердий блок стабiльностi mass gap (альтернативна вер-
сiя) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 430
№75 Том II. Уточнена версiя: L1–L3, C2, S1 як леми й теореми з RN Scorr-конструкцiї
440
№75_1 Уточнений Том II— стабiльнiсть mass gap. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .446
№82 Том IIβ. RN–Scorr-блок як строгий аналiтичний iнструмент . . . . . . . . . . . . . . . . 458
№87_3 Том IIβ. Строгий функцiонально-аналiтичний блок для RN Scorr . . . . . . . . 462
Функцiя блоку. Задати строгий функцiонально-аналiтичний апаратScorr, RN-похiдних
i показати, що mass gap зберiгається в присутностi коригувальної дiї.
F.3. Том III: мiсток мiж стандартною Yang–Mills-моделлю та G-моделлю
№76 Том III. Що робимо далi. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .466
№77 Том III — каркас побудови i основнi цiлi . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 469
№78 Том III.1. Вiд G-моделi до стандартної Yang–Mills-мови . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 474
№80 Том III.1. Фiзико-математичне уточнення мiстка G-модель—стандартна YM-
мова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 481
№81 Том III. Iнтегрована версiя (III.1–III.4) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 486
№79 Том III.2–III.4. Конфайнмент, glueball-спектр i RG-калiбрування mass gap . 492
№71 Том III.2. Конфайнмент i Wilson-петлi в G-моделi . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 497
№87_2 Том III. Мiсток вiд стандартної 4D Yang–Mills-моделi до G-моделi (ΔH + 1gk)
503
№87_4 Том III. Строгий мiсток мiж стандартноюYang–Mills-моделлю та G-моделлю
(ΔH + 1gk) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 508
Функцiя блоку. Формалiзувати двостороннiй мiсток мiж стандартною YM-моделлю
й G-моделлю (ΔH + 1gk), включно з конфайнментом i спектральними наслiдками.
G. Iнтегративнi та метарiвневi документи Великої теореми
G.1. Master-документи та пiдсумки
№83 Master-документ Великої Теореми G-моделi. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .515
№86 Iнформацiйно-аналiтичний пiдсумок вирiшення критичних питань доведення
Великої теореми . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 521
№87_8 Пiдсумковий документ Великої теореми i теорiї G-поля . . . . . . . . . . . . . . . . . 526
№87_9 Стисла анотацiя теорiї G-поля для блоку Великих теорем . . . . . . . . . . . . . . . 532
Функцiя блоку. Звести воєдино результати внутрiшньої та зовнiшньої Великих тео-
рем, а також свiтоглядний i технiчний контексти G-моделi.
G.2. Допомiжнi та контрольнi документи
№47 Чи доведена на цьому етапi Велика теорема. . . (контрольнi мiркування) . . 536
Функцiя блоку. Вiдслiдкувати еволюцiю доведення, контрольнi питання й iнтерпре-
тацiйнi пояснення.
H. Узагальнена «структура доведення Великої теореми» (схематичний ланцюжок)
1. Локальний полiгональний mass gap (0_1, 2, 3, 4, 5)
2. Перехiд до SU(N) та стандартної Yang–Mills-структури mass gap (6, 7, 8, 9, 10,
11, 12)
3. Розгортання до 4D-ΔH-поля та мiри μ1gk на Ho–Lo-конфiгурацiях (13, 15, 19)
4. Вiдображення Π: Ho–Lo/ΔH→ Aμ та побудова μA = Π∗μ1gk (14, 16, 20, 21, 23, 39,
43, 50)
5. OS-властивостi, кореляцiйнi функцiї та mass gap-канал (17, 18, 22, 52, 65)
6. Аксiоматика A1–A12 та вiдповiднi лемнi блоки (24, 27, 31, 30, 33–36, 40–42,
48–51, 55, 63, 25)
7. Внутрiшня Велика теорема G-моделi (H-квантування, ΔH-квантування, EM1–
EM3) (57–60, 71, 85, 88–90, 87_1, 87_6)
8. Зовнiшня Велика теорема: YM + mass gap у стандартнiй мовi (26, 28, 32, 37, 38,
45, 46, 53, 54, 56, 61, 62, 87_7, 72, 73, 79)
9. Томи I–II–IIβ–III як строгий аналiтичний каркас (μ1gk, Scorr, RN, мiсток G ↔
YM) (64–66, 67–70, 71 (Scorr), 72 (Scorr), 73 (RN), 74, 75, 75_1, 82, 87_2–87_5, 76–81_)
10. Master-документи, аналiтичнi пiдсумки й анотацiї (83, 84, 86, 87_8, 87_9)
У такiй органiзацiї кожен iз наявних документiв має своє мiсце як у глобальнiй
логiцi доведення Великої теореми, так i в конкретних технiчних кроках (аксiоми,
леми, побудови мiр, OS-властивостi, Scorr/RN-блок, EM-канал, ΔH-квантування).

____________________________________________________________________


• Коротка анотацiя до II i III частин Монографiї
____________________________________________________________________

II–III частини монографiї увиразнюють початкове дослiдження на тлi вирiшення нового завдання — побудови завершеного аксiоматично-строгого доказу Великої теореми типу «ΔH +1gk+Yang–Mills+mass gap» у рамках авторської теорiї гармонiйного фундаментального поля (G-поля).
У цiй теорiї фундаментальне поле розглядається як гармонiйний самокерований гармонiзатор, що виникає з Ho-першоточки iз iнварiантом Emin · Kmin ≈ 1 gk,

i увиразнюється згiдно початкового проєкту топологiчною багатошаровiстю Ho–Lo, а ΔH-структура, на основi делегованих у континуум Ho_loc–Lo_loc, задає допустимi гармонiйнi вiдхилення вторинних цiлiсностей i доменiв у континуумi, який породжується цим полем. Континуум (простiр–час–якiсть) трактується як вторинний iнстру-
мент розсiювання енергiї, тодi як mass gap постає не як випадкова характеристика конкретної Yang–Mills-моделi, а як проєктна властивiсть ΔH-архiтектури G-поля.

У II частинi систематизовано внутрiшню та зовнiшню форми Великої теореми.
Внутрiшня версiя формулюється як iснування й стабiльнiсть локального mass gap для H-квантування в ΔH-моделi з 1gk-мiрою на просторi Ho–Lo-конфiгурацiй. Зовнiшня версiя формулюється для стандартної 4D Yang–Mills-моделi над R4, де mass gap у gauge-iнварiантному каналi виникає через pushforward-вiдображення вiд ΔH-поля
до калiбрувального поля та виконання умов OS/Gibbs-типу. Побудовано аксiоматику A1–A12 для зв’язаної системи «ΔH-поле + мiра + вiдображення + Yang–Mills-мiра» i повний набiр лемних блокiв, що поетапно виводять властивостi ΔH-поля, функцiональної мiри, OS-властивостей, pushforward-мiри та спектрального mass gap. Окремi роздiли присвячено внутрiшнiй Великiй теоремi (ΔH-квантування, вторинне поле, EM-канал EM1–EM3) та узгодженню всiх варiантiв формулювання зовнiшньої Великої теореми в стандартнiй Yang–Mills-мовi.
III частина виконує роль iнтегрованого доказового хребта (proof spine). Вона органiзована як єдиний керований контур
RN/Scorr −→ OS −→ μ1gk −→ масштаб/ренормалiзацiя −→ SU(N) −→ спектр −→ gap.

Тут зiбрано й узгоджено: RN/Scorr-блок (Radon–Nikodym-похiднi, достатнi умови формобмеженостi Scorr та сертифiкацiя переходiв), OS-модуль (евклiдова мiра, кореляцiйнi функцiї, OS-вiдновлення та сумiснiсть iз RN/Scorr), керовану континуумну межу a → 0, масштабно-ренормалiзацiйний аналiз у ΔH-iнтервалi мiнiмального mass gap, SU(N)-пiдняття з прототипних моделей, опис фiзичного сектора без gauge-fixing, а також формулювання Головної теореми, proof-spine-графа та локальних критерiїв iстинностi. Завершальнi модулi мiстять аудит нотацiї, «юридичнi фiксацiї» об’єктiв (ΔH(f; x), мiра на A-просторi, renormalization condition) та повнi таблицi вiдповiдностей мiж вузлами proof spine, окремими документами, топологiями й константами.
У сукупностi II і III частини формують завершений аксiоматично-строгий доказ Великої теореми типу «ΔH +1gk+Yang–Mills+mass gap» у G-моделi: за виконання аксiом A1–A12, EM1–EM3 та технiчних умов на мiру μ1gk i Scorr доведено iснування gauge-iнварiантного mass gap m0 > 0 для 4D Yang–Mills-мiри μA = Π∗μ1gk на просторi калiбрувальних полiв Aμ(x) над R4.

Робота може бути цікавою для фахiвцiв з математичної фiзики, квантової теорiї поля, теорiї ймовiрностей та фiлософiї фiзики, якi шукають структурований, внутрiшньо узгоджений шлях розв’язання задачi mass gap у межах єдиної гармонiйної моделi фундаментального поля. У дослiдженнi загалом розглянутi питання походження простору, часу, маси, елементарних частинок, iнших супутнiх речей i явищ. Надано розширене потрактування ентропiї як «-ентропiя» та «+ентропiя», що дозволяє бiльш чiтко вирiзнити й дати вiдповiдi на актуальнi питання не лише математики й фiзики, але й фiлософiї.
Окремо постає можливiсть перевстановлення нинiшнiх моделей штучного iнтелекту з хитких химерних багатомовних платформ на фундаментальну наукову основу.

μ1gk Π −−−→ a→0 μA = Π∗μ1gk = μYM, m0 > 0, Aμ(x) над R4

___________________________________________________________________________

---

- Скачати III частину монографії українською мовою у пдфформаті

---

ІІІ ЧАСТИНА МОНОГРАФІЇ

__________________________________________
Структура сторiнок III частини дослiдження:
__________________________________________

0. Загальна логiка III частини (узгоджена «лiнiя доведення»)
Пояснення. III частина зiбрана як один керований контур (без логiчних циклiв) у сенсi Proof Spine (доказового хребта):
RN/Scorr → OS → a → 0 → масштаб/ренормалiзацiя → SU(N) → спектр → gap.
Правило нумерацiї. Нижче збережено вихiднi номери документiв.
A. Вступнi опори III частини (рамка та контекст)
№1 Iнтегрована Пояснювальна Записка До G-гравiтацiї, Еч-блока Та ΔH-симулятора
(1). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .1
№6 Довiдка. CH i його мiсце в теорiї G-поля . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8
№8 Рiвнi математики в G-моделi . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 11
B. RN/Scorr-вузол (Radon–Nikodym, достатнi умови, сертифiкацiя переходiв)
№2 Radon–Nikodym Вузол_ Строгий Мiст Scorr → Стабiльнiсть A → 0 Та Спе-
ктральний Зазор. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .17
№3 Rn_scorr_ Технiчний Пiдвузол Достатнiх Умов Для Lp Та Form-bound Оцiнок22
№5 Прив’язка Rn_scorr-вузла До Ch_l Corr Та Mass Gap ↔ ΔHmin . . . . . . . . . . . . . . .27
№7 Пiдсумково-iнформацiйний Документ_ Rn_scorr-вузол у II Частинi Та Його Вiдповiдностi . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .31
№9 Certification Lemma (am→gm) Та Застосування До Rn_scorr . . . . . . . . . . . . . . . . . . 35
C. OS-модуль (евклiдова мiра, корелятори, OS-вiдновлення) + критична лема сумiсностi з RN/Scorr
№10 Os-модуль_ Евклiдова Мiра → Корелятори → Os-вiдновлення → Спектральний Mass Gap . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 40
№18 Лема Os–rn_ Рефлексiйна Позитивнiсть Зберiгається При Rn_scorr (ch_lo-мiкролокальнiсть) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 45
№25 Перехiд Os → Спектр_ Стандартна Реконструкцiя I Mass Gap Як Спектраль-
ний Факт . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 49
D. Континуумна межа «a → 0» як керований перехiд (унiкальнiсть або
фiзична еквiвалентнiсть)
№11 Унiверсальнiсть Межi A − 0 У ΔHmin-каналi. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .53
№19 Межа A → 0 Як Керований Перехiд_ Унiкальнiсть Або Фiзична Еквiвален-
тнiсть У Каналi ΔHmin . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 57
№23 Континуумна Межа A → 0 Як Єдиний Фiзичний Об’єкт . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 61
E. Масштаб/ренормалiзацiя в каналi ΔHmin (gap у фiзичних одиницях)
№16 Масштаб I Ренормалiзацiя В Каналi ΔHmin_ Контроль A − 0 I Фiзична Шкала Mass Gap . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 65
№20 Масштаб_ренормалiзацiя В Каналi ΔHmin_ Gap У Фiзичних Одиницях I Включення В Proof Spine. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .70
№20a Масштаб_ренормалiзацiя В Каналi ΔHmin_ Явна Renormalization Condition I Фiзичний Gap. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .74
F. SU(N)-пiдняття (теорема переносу з прототипних моделей у неабелеву постановку)
№12 Su(n)-пiдняття_ Перенос Локальностi, Iнварiантностi Та Оцiнок У Неабелеву Постановку . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 78
№24 Su(n)-пiдняття Як Теорема Переносу_ Що Не Залежить Вiд Групи I Де Потрiбен Саме Su(n). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .82
G. «Що є фiзичним» без gauge-fixing (Obs, A/G, роздiльнiсть фiзичного сектору)
№14 Фiзичнi Спостережуванi Та A_g Без Gauge-fixing . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 87
№15 Фiзичнi Спостережуванi Та A_g Без Gauge-fixing_ Завершена Теорема . . . . . 92
H. Головна теорема + Proof Spine (граф залежностей без циклiв) + критерiї iстинностi
№21 Головна Теорема_ Юридично Точна Постановка (III Частина). . . . . . . . . . . . . . .96
№22 Proof Spine_ Граф Залежностей Без Циклiв. Для Головної Теореми . . . . . . . . . 99
№22_1 Другий Крок. Proof Spine У Виглядi Графа Залежностей Без Циклiв (Кано-
нiчна Версiя N-вузлiв) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 104
№13 Головна Теорема Та Proof Spine Для Доведення Mass Gap У Su(n) Через Rn_scorr,
Os, A − 0, ΔHmin . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 108
№17 Головна Теорема I Критерiї Iстинностi (Локальнi Тести) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 113
I. Узгодження нотацiї, «юридичнi фiксацiї», метадокумент доведення та повнi таблицi вiдповiдностей
№26 Audit-pass Нотацiї Та Статусiв Об’єктiв_ ΔH(f; x), Ch_lo-локальнiсть, Мiра На A nа Фiзична Σ-алгебра . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 117
№27 Добудови Для Мiнiмiзацiї Формальних Зауваг_ Унiформнiсть Констант, Топологiя A → 0, Таблиця Вузлiв . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 123
№28 Три Юридичнi Фiксацiї_ ΔH(f; x), Мiра На A, Renormalization Condition . 128
№29 Метадокумент Доведення Великої Теореми_ Proof Spine-граф I Вузли (цiль -
пояснення -висновок) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 130
№30 Повнi Таблицi Вiдповiдностей Proof Spine (вузли –документи –об’єкти –топологiї –константи). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .137
J. Пiдсумковий тематичний вузол (зв’язка mass gap з ΔH у формулюваннях моделi)
№4 Mass Gap Yang–Mills У G-моделi ΔH . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 146
№31 Додаток:Новi й уточненi прогнози G-моделi першої частини дослiдження . . 151
№32 Полiварiантнiсть, Паралельнi Реальностi - Детальне Заперечення G-моделi 162
№33 Як Теорiя G-моделi Здатна Покращити Роботу Штучного Iнтелекта. . . . . . . .168

1. Що поєднує.
Варто розуміти, що праукраїнці колись дійшли аж за Урал, несучи світло ведичності - це стало основою і для можливого розвитку тамтешніх ординців, і це не єдина спроба допомогти поневоленим там народам.
Звідси українська небайдужість до того живого, що ми там насаджували.
2. Що нас розділяє.
Убивчий дух ваалівської орди і в рф, і в її адептах, вкрай сильний, і він нищить всі паростки людяності.
Саме це протиріччя й привело до нападу зла на нашу свободу і волю. В цьому проблема і російської мови, основи якої були принесені нами в ту тьму, як чисті води первинної європейської першомови кельтів і галів, як живі традиції з найдавніших часів.
Але наразі нинішня рос.мова і рештки культури знаходяться під ідеологічним і духовним контролем зла і ординського усвідомлення.
Це потрібно ясно розуміти, і хірургія чітка - боротьба з тамтешнім злом і його метастазами, що проникли в Україну.
Але боротьба саме зі злом, з поступовим очищенням і нашого культурного простору як і територій - і саме від зла, окупантів, ненависті, недорозвинутості, нелюбові.
- Кажуть, що надто довго йде цей процес? -----
І всі хочуть миттєвого потрапляння в мирський рай, як вони його бачать?
Тож чимало хто наполягає на максимальній рішучості дій щодо мови. Говорять про 32 роки бездіяння в цьому питанні...
Особливо палкі в нас гуманітарії.
Та хочу дещо нагадати і запитати - хто і як мав змінювати рішуче ситуацію 5-10 років тому, не кажучи вже про більш ранні часи? Комуністи, партія регіонів, проросійські партії в парламенті? Нинішні слуги? Ми ж памятаємо, що в нас усе починається з парламенту, а не від повелінь якогось царя?
Тож якщо відверто, ми завжди знаходилися на волосинці від смертельної ін'єкції - введення другої державної, і саме через баланси політичних поглядів в країні.
Україна ніколи за ці 32 роки не мала можливості до швидкого виправлення ситуації в природній бік, бо ж і українська мова - природне мовне вирішення.
І добре, попри всі негаразди, що зараз поволі ми зрушилися з межі моворозділу до цієї природно обумовленої українізації.
І це відбувається суто на тлі захисту України, любові до неї - ось тому цей вектор і напрямок єдиновірний і дієвий.
Саме тому не потрібно ні зверхності до цього, мовного питання, і особливо від філологів, ні втрати пильності в наступних виборах.
Тож варто правильно оцінювати ситуацію в усі часи.
Та чи розповість нам хоч один філолог, що ми не просто древній, але й глибоко ведичний народ?
І тому обирати на посади над собою нижні варни (верстви за призванням) - смертний гріх, що ні міняйл-торгашів, ні скоморохів, ні шудр (слуг) у керівництві країною бути не може!
Тож рятує не тільки мова, далеко не вона одна!
Моральність у всіх питаннях і совість!
І без провокативних "москворотостей" наліво і направо, бо ті, що вживають це слово чомусь забувають, що воно значить саме "кремлецентризм", а не те, що їм найперше спадає в голови.
І останнє.
Нашого найбільшого ворога не цікавить, як ми говоримо, та чорнота прагне, щоби ми їй належали і мовчали, як мовчать і вже поневолені ним...
І це не єдиний ворог України і всього українського...

___

Сонячна система вискочила з енергетичної ями орієнтовно в 1700 році. Але повноцінне випрозорення - потанення і витончення "захисної сфери" навколо нас сталося ось щойно. Жодні маски, особливо звичного лицемірства, не вбережуть нині від об'єктивності значно вищого, аніж раніше, рівня енергетичності простору, в який ввійшла Сонячна система, а з усіма і наша Земля. Все приховане в найближчій тіні стало явним. Тіні відступлять далі.
Що тепер ми маємо? Різке підвищення енергії досяжної всім і кожному, в тому числі й нам і тваринам (вони стануть і стають розумнішими), але і мікроорганізмам теж дається (які вціліють).
Одні хвороби зникнуть, інші набудуть більш глибоких форм і руйнівних якостей (банальний приклад грз - так званого Ковіду-19), але, натомість, кожне наше "я" отримує вищі й потужніші форми самозахисту. На жаль, офіційна медицина цього ще декілька років не сприйматиме, аж доки не здохнуть її закулісні приватні керманичі.
Та поки ця темна закуліса масово впроваджує 5 і 6G інтернет, передусім, для контролю над тонкими чуттями і взагалі - втримання влади. Що вже призвело до масового вимирання тварин і людей. Та довго це не триватиме з об'єктивних причин. Інтернет важливий - але не такої моделі.
Більшість населення виразніше зіштовхнеться і з астральними паразитами, вони, нарешті, стануть значно помітнішими, але і більш голодними. Проте і захист від них стане напрочуд легким і всім досяжним на найпростішому рівні тонких чуттів - просто включене серце, в тому числі і як початок саморозвитку.
Вже зараз кожному досяжними є більш тонкі чуття (так звана екстрасенсорика), які дають можливість, окрім самозцілення, збільшити на порядок простір і особистого розуму (простір усіх чуттів). Включайте ці чуття і користуйтесь вже зараз.
Діти невдовзі народжуватимуться більш виразно включеними і не відключатимуться, як донині, після статевого дозрівання.
На жаль, усі, хто чинитиме пасивний чи активний спротив новій дійсності швидко вимруть. Більшість таки внаслідок нападів старих астр.паразитів, що, утім, теж невдовзі зникнуть. Все неприродньо обрізане у своїх чуттях вимре. Отож прощаємося і з егрегорами, сформованими масами тих, що свідомо делегували цим егрегорам свої здібності, енергію і особисту відповідальність.
Зміняться не тільки релігії, але і влада, освіта-наука, щоденне буття, і докорінним чином. Економіки триматимуться вже не на корупційній горизонтальній ефективності, а на вертикальній конкуренції в дійсному онтогенезі своїх живих учасників. Виробництво опиратиметься на здатності кожного учасника до енергонезалежності, вищий рівень мозку буде і вище оцінюватися - більш високими здатностями до матеріальних відтворень.. Штучний інтелект жорстко обмежиться рівнем розуму дійсної еліти, і стане строго керованим не лише моральними засадами, але і блокчейн-технологіями. Нова медицина, передусім, будуватиметься на розвитку індивідуальних вмінь кожної особистості, і на збереженні і розвитку всього природного в нас.
Справжнім елітам згодом доведеться знайти відповідь на ряд нових проблем, в тому числі і з новими, тутешніми "паразитами", та це прилетить не відразу. Спершу, досить довго триватиме золота пора - для всіх, що здатні зараз зробити крок уперед в своїх тонких чуттях, а отже - до стану адекватності...
Можна говорити про це дуже довго, бо ж наша розумність вже різко зросла, і збільшиться спершу в десятки (протягом 50-100 років), а потім і в тисячі разів (до кінця 3-го тисячоліття).

Євреї таки за витоками не юдеї?
Захоплення і переінакшення назви, означення?
Зачистка історії?

Підміна понять дуже властива т.з. "аврамічним" релігіям, як, зрештою, і будь-якими релігіям, бо їхні цілі не допомагати людству.
І слово "євреї" теж, вочевидь, нині "надуте" іншим сенсом.

Ось деякі маркери:
Звісно, із самого др.Єгипту т.з. "виходу" євреїв не було. А звідки було, і куди йшли, звідки прийшли, хто це такі взагалі? Чому, скажімо, Європа і євреї такі схожі між собою в назві?
А ще ми знаємо, що фараони, принаймні з династій до часів "виходу" і в часи "виходу" (згідно дослідження ДНК їхніх мумій ) мали близькі до нинішніх європейців показники.
Ще маємо свідчення, що були "племена з-за ріки", і так вперше описали "євреїв" древні єгиптяни і це є на їхніх стелах.
Але "Ріка" була, найбільш ймовірно, таки Гібралтаром - (гебреї - гібралтар). Час від часу навіть пішохідною протокою. Тому, в цілому, йдеться далі і про Іберійські землі. А потім і про Центральну Європу. Де стільки, скажімо в Галії (Франція) стільки саме Євангельських міст.
І, звісно, білі європейці євреї зовсім нічого спільного не мали з юдаїзмом, аж поки не сталося захоплення цієї назви.
І вихідці з шумерського Уру, прихильники бога Сіна (Місяця) теж не були ще юдеями, бо заснований ними храм в Харрані (проіснував до, скажімо 1179 за старою хронологією) не був юдейським.
Але Йегову поінформовані джерела вважають і духом Місяця (вся т.з. біблія наповнена цим місячним контекстом), повелителем Місяця, і я вважаю - не дарма. Вочевидь так йдеться про "зміну влади на Місяці", як важливому керівному об'єкті, і в порівняно недавні часи.
Ось тоді і почалося навіювання юдаїзмом Землі. Напевно йдеться про так звану повну "перемогу" "аврамічних релігій" і це вже тільки починаючи від 16 ст. і до сучасності. Саме відтоді сталися дві апокаліптичні катастрофи з людством (не враховуючи війни),знищена аристократія і пам'ять, і зараз ми під жорстким системним цілком фізичним навіюванням.

А ще таким чином (євреї, як жителі Європи) чудово пояснюється повний збіг подій в Євангелії з назвами міст в Центральній Європі.

(філософічні майже_жарти на тему: перший закон "Збереження істини")

А тепер майже серйозно.

Ми одночасно існуємо:
а) тілесно - в цьому просторі і часі;
б) "усвідомлено" - суто в дійсній миті при (явищі) "свідомості";
в) в не тілесному світі - в іншому,первинному просторі.

І, при цьому всьому, таке наше "я" - цілісний світ. )

Ми точно перебуваємо, або не перебуваємо в деяких випадках при "свідомості", але це ще не значить, що "свідомість" суто наша власність, і наш особистий атрибут. )
І вона точно не належить і не залежить від діяльності нашого мозку. Мозок може деякий час не працювати, але особа при цьому матиме певні "усвідомлення", певні згадки... Та мозок, безумовно, завжди тягнеться до свідомості )
Процес "усвідомлення" при цьому нагадує встановлення реального зв"язку між нашим розумом (нашим присвідомим "я") і різними рівнями свідомості, як явища найвищого порядку.

Через "свідомість" проходять і наші сни, котрі часто є суто досвідом не тілесного нашого "я" і це, вочевидь, третє, найвище, наше первинне безтілесне "я", котре контактує суто з тілесним "я" напряму, але з тим "я", що пише і читає це все - тільки через посередництво явища свідомості. )

Через "свідомість" проходить і досвід тілесного нашого "я" - першого, найнижчого, твореного, вочевидь, як проекція первинного "я".

Зрештою, те наше (породжене, чи за номером, "друге") "я", що живе з миті в мить при "свідомості", існує наче між нижчим і вищим "я". І дуже схоже на породження цих вищого і нижчого наших "я". )
І це, вельми ймовірно, є саме тим "я", котре пише цей пост, а з вашого боку - що читає його )

Тож нас таки троє )). Причому, з усією тією гармонією і балансом в нашому мікрокосмі, в т.ч. і з "Їнь" та "Ян". )
А це значить - якесь третє (насправді, первинне) наше "я" завжди іншої статі, аніж тілесне "я" і "я" при "свідомості"? )

В такому разі в нашому мікрокосмі баланс і гармонія зберігаються. )

Деякі можливі висновки:

1) Це я про що? А про те, що ми маємо справу, нмсд. не з незрілістю свідомості (це явище досконале, як і нижчі явища гравітації, чи електромагнетизму, тощо), а саме з розвитком і вдосконаленням нашого "я", котре при "свідомості".
Таким чином, як на мене, вплив відповідної техніки, методології, тощо, розвитку особи стає більш точним, якщо направляти "зусилля" за точнішою адресою не "свідомості" взагалі (яку ми, як конструкцію вищого порядку, ніяк не здатні змінювати), а за адресою нашого серединного "я", котре при "свідомості", і що за допомогою відповідного чуття і розуму сягає різних, інколи все вищих, рівнів цієї "свідомості."

Цікаво, що існування трьох наших "я" проголошується достатньо різними джерелами... )

2) Не менш цікаво проводити і більш високі паралелі, зважуючи, що ж таке "свідомість" там, вище. Є вмотивовані підозри, що як повноцінна конструкція "свідомість" охоплює собою і "логос", і багато чого ще, виявляючись чи безпосередньо Богом_Творцем нашого Всесвіту, чи його безпосереднім органом (як то наш, наприклад, розум), що, зрештою невіддільно.

Цікаво, що є в нас такий термін, як "божевільні", тобто вільні від Бога-Творця особи, вільні від "свідомості", точніше від "усвідомлення", чи не так? )
Схоже з частиною "Ян" все зрозуміло. )

А хто ж тоді є "Їнь" в макрокосмосі?
Цікаво, що давньоєврейською саме Святий Дух виникає в жіночому роді...
Ймовірно так вважали і там, звідки євреї брали усю інформацію...

3) Можна багато ще привести дивних "висновків", але це вже буде надто сміливо )
Та й представникам базових релігій точно не сподобається...
____

А перший закон збереження істини тут, у нас, нмсд, виглядає якось так:

"Рівень модуляції енергетики = рівню Свідомості" )

А може вже пора здійматися вище, і в тому числі й над релігіями - механізм віри присутній в кожному з нас, і даний від Творця. І це, заодно, і чи не єдиний спосіб перемоги над світовою Закулісою.

Бо всі "замінники" механізмові віри, котрі є в кожного фізіологічно, - всі ті релігії, в основному, сфальшовані, і нікуди нікого вже давно не ведуть.

І що тим папам і тим російським, та й українським, ієрархам дивуватися, їх таких сама проблематика т.з. "християнства" й породила.

По-перше - численні дописи і правки в канонічних Євангелія.
По-друге - фундаментальні проблеми з Торою.
По-третє - їхнє протиприродне поєднання...

Схоже, таки пора знову роз'єднати ці два масиви на окремі - протилежні світогляди. Інакше з цього застою нам не вибратися.

Можливо, цікавим видасться і ряд таких моментів, котрі нікуди не зникали і не зникнуть.

1) Найбільш ймовірно, що патріарх Мойсей таки не був ні семітом, ні юдеєм у традиційному розумінні цього віросповідання. І ім"я його суто др.єгипетське...
Навіть його (сонячне, а не "місячне) вчення було фундаментально іншим - і було перекручене, кардинально змінене значно пізніше після його вбивства.

Є свій фактаж, і своя логіка подій і до Мойсея, і після його смерті. І все це не на користь нинішньому "П'ятикнижжю" - з його очевидною мегафальсифікацією фундаментальної основи "від Мойсея".

2) Про це, також, пише з боку євреїв і всім відомий Зигмунд Фрейд у "Ця людина - Мойсей".

3) Таким чином зрозумілим стає і той факт, що більшість колін давнього Ізраїлю були не семітами, і мали свої вірування.

3)Та й побудували перший спільний Храм для всього народу ІзРаІльського, що багато чого проясняє.

4) Та й сама назва "ІзРаЇль" промовиста в арійському (та й давньоєгипетському) розумінні.
Причому, пізніше юдейське трактування цієї назви тільки підтверджує арійську духовну первинність, бо боролися таким чином (своїм потлумаченням "Ізраїлю") юдейські першожерці саме із Богами від Ра, саме з ідеєю Сонячного "ІзРаЇлю".
Доборолись... (Скоро в Криму буде чергова спроба його "реміксу"?.)

5) Якщо все це так, то постає питання про те, який саме Закон мав Ісус виконати?
Та це, вочевидь, не закон отця книжників і фарисеїв, не закон місяцепоклонника Авраама, що тікав свого часу з Уру разом з іншими вірними бога місяця.
Як батька Авраамового звали? Фарра, - що значить Місяць... І тікали вони в Харран, де Фарра і осів. Де був збудований храм Місяцю Сіну.
Ще до 1178 року храм Місяця існував. Доки сам Салладін його остаточно не знищив...
О вже цей Сін - Сінай - Сіон...

6) Тож Ісус (і не семіт, і не юдей) аж ніяк не перебуває ні в традиції віросповідання Авраама і Фарри, ні в контексті "машіаха"-"христоса", як це нам нав"язують ті, які за спинами юдеїв, і "християн". Наче нам не достатньо того, що Ісус - "син Отця свого небесного" Та й що святкував Ісус із хлібом і вином у колі найближчих послідовників за день до офіційної паски?
Тож багато чого іншого в Євангелія таким чином автоматично відлущується... Залишаючи правду віри в Бога без потреби в релігії.

Сподіваюся, що правда з роками вирине чіткіше...
А релігії колись зникнуть, залишивши механізм віри, як особистий зв'язок кожного з Найвищим Джерелом...

2. "Механізм" переростання релігії

Любов наша і Божественна

Взагалі, є кохання, як універсальний для природи емоційний стан, є трохи вищий стан (що може включати і кохання) - це стан нашої любові, і є найвищий стан - Божественної любові (повного резонансу - гармонії з нею).

Кохання - це, передусім, "хімія" в організмі (ми здатні його породжувати).

Наша любов - усвідомлена робота першої сердечної "чакри" (ми здатні цю любов породжувати),

Божественна любов - входить в нашу особисту реальність із усвідомленим включенням-роботою другої сердечної чакри (область серця ближче до лівої руки) - ми здатні резонувати, бути в повній гармонії з Нею.

Ось і все, що, нмсд, потрібно включити в собі для здорового природного переростання інститутів релігії.

І
Дивно нині, і тривожно. Одні кажуть – кризи немає, а інші – криза є, і вона всеохопна, й прийшла всерйоз і надовго. Та, ніби, так і так - всі мають рацію. Зрештою, ми стикаємося за життя з багатьма різновидами криз – як особистими, так і загальними. Кризами нас не здивувати. Але ось коли починають говорити про кризи глобальні, то відразу згадуються криваві світові війни, не менш криваві диктатури, а з ними і голодомори, голокости, й інші, немислимі за нинішнього більш-менш спокійного життя, явища. Невже не можна без усього того обійтися? І кому це потрібно?
Відразу викажу свою скромну думку, що обійтися без усього того можна, але, на жаль, всі страшні для абсолютної більшості населення Землі події комусь та й були потрібні, раз вони стаються і стаються у всі часи, і зі всіма народами.
Та, як на мене, не так важко визначити - кому саме потрібні глобальні кризи, але значно важче дійти згоди щодо питання – а як оминути найстрашніший, найнеприємніший розвиток подій. Утім, як не дивно, людство, схоже, вже виробило прийнятні відповіді на ці запитання, навіть потрібні механізми вирішення вже запрацювали – і ось вони якраз, думаю, і призвели до чергового швидкого загострення давньої проблематики, що одвічно породжує ті, чи ті різновиди глобальних криз.
Та наразі йдеться, в основному, про загальну економічну кризу, що нібито вже настала, чи ж бо стоїть на порозі кожного дому. Хоча, на перший погляд, яке може бути діло пересічному мешканцеві звично-побутового життя-буття до проблем глобального, всесвітнього "м'якого" капіталізму, який раптово начебто перестав бути стійкою моделлю розвитку во благо всіх і кожного? А справа в тому, що, зазвичай, в найширших колах громадян-споживачів проблеми виникають, як правило, в кінці купи негараздів, котрі "непримітно" сталися нагорі, в колах керманичів, капітанів економіки тої чи тої країни, чи навіть у середовищі наднаціональних корпорацій. Але, зазвичай, спільнотам, а то й цілим націям і народам в кінці тієї послідовності негараздів, в остаточній фазі запущеної хвороби вже дуже мало шансів на прийнятний порятунок. Тож і цілком нормальним виглядає намагання громадян бути не в кінці, а на початку ланцюжка сотворіння подій. Тому розвиток суспільства, соцвідносин, управління країнами природним чином і йшов дорогою поступових покращень для більшості, що не бажає, та й не заслуговує бути в кінці започаткованих невідомо ким явищ і процесів. Вочевидь, що більшість, попри все зневажливе ставлення до неї псевдоелітної меншості, своїм масовим втручанням у хід подій на місцях завжди і виправляла скоєні верхівками глупства чи навіть злочини. Тож без сумніву, що кардинальне обмеження свавілля чи то в політиці, чи то в економіці так званої псевдо еліти - безконтрольної верхівки – і є головною дорогою для розвитку народовладдя. Ця дорога наразі призвела до того, що реально відповідальні рішення в нормальних умовах розвинених країн, приймаються вже не стільки економічними чи політичними верхами - як одні і для всіх, скільки на рівні значно нижчому, аж до рівня домогосподарств - як рішення практичні, і найбільш доцільні кожній ситуації. Тому й не дивно, що нині верхівки в таких країнах поступово відмовляються від відповідальності за все і вся, розуміючи, що відкрито з масами воювати собі дорожче, і що свобідному народу з освічених і самодостатніх особистостей все важче проти волі нав”язати ті чи ті темні рішення.
Тож криза, виявилася, в основному, не в «в низах», а таки знову «нагорі», де вже неможливо по старинці робити будь-що й будь-як. У «низів» з'явився усе ширший вибір для власних рішень, і «низи» ним досить вміло користуються. Та й дорога суспільного розвитку в рамках наукового прогресу «низи» цілком влаштовує, а особливо багато можливостей для «низів» дав розвиток інформаційних технологій, і, в першу чергу, Інтернету. Економічно активна частина населення, малий та середній бізнес, тепер здатні самостійно обирати різноманітні вигідні їм рішення, котрі готові і обстоювати чималими силами - особистими і громадськими. І, схоже, кризи внизу, серед тих, хто працює і має активну життєву позицію, аж ніяк не помітно, і кількість спроб вже давно перейшла в якість вибору. Мало того – розвиток незалежних економічних моделей існування на місцях прийшов у серйозне протиборство із традиційним глобальним вирішенням економічних, чи й політичних справ "за для всіх і кожному" у сутінних «верхах». І проблема не в тому, що «верхи» не здатні надрукувати гроші у потрібній кількості, чи прийняти політичні рішення суто для себе - проблема у керованості процесами, реальне управління якими перейшло на рівні «низів». Так чи інакше, але в «низах» кожному легше бути на своєму місці і займатися своєю справою, і робити це все успішніше і успішніше. А ось «верхи» загралися. Вони ще за інерцією продовжували жити по-старому, їм здавалося, що вони керують світом, що вони крутять кермо туди, куди домовляються йти у тісному кругові «правителів всього і вся», але віднедавна виявилося, що флотилія цивілізації стала все менше зважати на їхні потуги. Вчорашні світові керманичі раптово зрозуміли, що їхня воля і можливості все менше здатні протистояти волі, свободному вибору більшості. Ба, навіть ті чи ті світові інституції, як то віднедавна уряд США, раптом починають все чіткіше діяти за сигналами знизу, а не за командами з колишніх «верхів». Звідси й шалена паніка і тотальний супротив такому "нежданому" суспільному рухові вперед. І вже так звані ліберали, нервові закінчення розвинутої системи "верхів" на місцях, стають клінічно безпорадними «ліберастами», вочевидь роблячи усе, аби нашкодити суспільному розвитку від «низів». Так звані уряди від ліберастів, в багатьох країнах починають затискати доступ «низам» до грошей, до ринків, обтяжуючи «низи» все новими і новими податками і заборонами діяльності, в першу чергу, вочевидь, пригнічуючи активність населення, але й захищаючи сумнівне право «верхів» на тотальне керівництво суспільством. І все це вже давно вийшло із інформаційної пітьми, якою ми були оточені – і ЗМІ, в першу чергу Інтернет, дали можливість кожному бачити ситуацію все виразніше, і шукати шляхи протидії і особистого порятунку. І це аж ніяк не могло сподобатися «верхам».
Очевидно, що шлях суспільного розвитку з погляду «низів» нині - це рух до абсолютної прозорості і керованості, на основі найповнішого і правдивого висвітлення ситуації в тих чи тих сферах. Цей потяг поєднався із усе виразнішим опануванням людством різноманітної системи духовних практик, які часто дають можливості подальшого особистісного зростання... Саме до цього виявилися абсолютно неготові «верхи», які, до того ж, перебуваючи у перманентній боротьбі між собою, прогавили різкий стрибок зростання самоорганізації індивідуума-громадянина, так і в цілому поінформованості суспільства щодо себе і своєї діяльності. І найкраще для «верхів» нині було би все повернути назад, відібрати у «низів» отриманий (виборений) кожним індивідом обсяг для свободного розвитку, а також легкодосяжні інформаційні технології, а з цим усім, і можливості самостійного прийняття економічних, політичних, життєвих рішень. І звідси, як відповідь нежданому прогресу, раптово шалена кількість втручання, фальсифікацій всього і вся, від перекручення статданих до неправдивих реальних цін на сировину на біржах, прямий вплив згори на якість роботи всіх елементів державного конструктиву – на суди, на прокуратури, на пресу, міліцію-поліцію, спецслужби, Ради і Конгреси... І вже всі ці ланки прямо чи опосередковано все більше й більше займаються потаємною боротьбою з активністю - політичною, та передусім, економічною, «низів» - аж до організації терактів, оббріхування одних, возвеличення інших, здебільшого вкрай темних осіб... Створюються і особливі полігони для шліфування такої боротьби – в основному це країни третього світу і колишнього соцтабору, де терміново випробовуються ті чи ті брудні і ще брудніші заходи по знищенню суспільної активності. Голод, розруха – для них це добре. Повстання, збройна боротьба – ще краще! Бо рівень «низів» після кривавих побоїщ, однозначно, різко падає. Затопити Європу войовничими ісламістами, росіян натравити на українців, а арабів на євреїв, і навпаки – ось пряма нинішня діяльність старої системи «верхів» по різкому припиненню суспільного розвитку. Чим гірше низам, тим краще керуватиметься старим «верхам», і ця війна скерована на безпосереднє знищення не тільки можливого для всіх кращого майбутнього на Землі, але йдеться вже і про суттєве зменшення, спотворення, стиснення того, що людство має зараз.
Зрозуміло, що від активних «низів» будуть очікувати найактивніших дій, котрі за допомогою провокацій поступово переростуть у криваві війни всіх проти всіх, із зменшенням кількості всіх – та спершу виникатимуть все глибші проблеми з доступом до грошей, як це зараз в Україні, і в Росії, виникатимуть проблеми з доступом до правдивої інформації – з тотальним розбалансуванням існуючих економічних механізмів, паралельно і далі розпалюватиметься міжнаціональна ворожнеча, "антифашизація" всередині і ззовні, і все чіткіше лунатиме пропозиція перейти до тотального, так би мовити рятівного, світового порядку від одного, абсолютно непрозорого уряду старих «верхів»…

Вочевидь, спасенним виглядає досвід Індії в її мирному протистоянні британським загарбникам – в жодному випадку не братися за зброю,
дотримуватися своїх традицій, цінувати людяність – у собі і в інших, і просто жити повсякденними доброчинними справами...
«Низи» на сьогоднішній день явно перемагають – мирно і послідовно трансформуючи застарілу систему непрозорого керування світом тісними кланами псевдоеліт. Відкритий доступ до інформації дає небачені раніше можливості. Там чи там, в різних місцях, науково-технічний прогрес, а з ним і суспільний, цивілізаційний, особистісний розвиток, пробивають нові й нові діри в старих порядках економічного керівництва світом – все виразніше елементи національних форм народовладдя змінюють туманні демократії-олігархократії, все прозорішим стає і світ, і всесвіт – є чому радіти, і не піддаватися емоціям, здатним поруйнувати рівні, вже досягнуті нами.
Ми не гріховні, ми досконалі - криза в тих, що навіюють нам століттями пітьму обмежень, тож і зростаємо далі, будьмо, як діти )

ІІ. Шлях, який прагнуть нав'язати усім нам.

Ось нині, схоже, через владні структури Саудівської Аравії, США, Ізраїлю, Турції, Франції організують хімічні фокуси в Сирії. І що таким чином хочуть вчинити? Певно, одне й те саме - щось вкрай приголомшливе і смертельно небезпечне для усіх, крім Америки? Навіщо озброюють і організовують армади новітніх басмачів? І куди з того безумного котла потім подінуть Ізраїль? Чи спершу басмачі дійдуть аж до Парижу - Брюселю? Бо ж явно нині йдеться про войовничу радикалізацію всього близького сходу з прицілом на розніжену Європу.
Проте, як завжди, є й ігри Кремля - бездарні імперсько-економічні інтереси Росії, чию зажерливість теж використовує зло по-повній програмі...

Отже, хто дає нині в руки дикунам хімічну зброю?



Щодо Росії і її ігор

(З Інтернету)
http://www.echo.msk.ru/blog/radzihovski/1149826-echo/#cmnt-18071268

1. В интересах ГАЗПРОМА российские руководители горой стоят на защите Асада в Сирии, поскольку как только его скинут, тут же будет построен по территории Сирии газопровод Катар-Турция-Европа. Этот газопровод для ГАЗПРОМА смерти подобен. Однако, если Асад одержит однозначную победу, то для Москвы будет ничуть не лучше. Ведь в этом случае будет построен Трубопроводистан (газопровод с гигантского иранского месторождения “Южный Парс”) и дешевый иранский газ хлынет в Европу. По большому счету, Москву не устраивает никакой мирный вариант развития событий в Сирии. Москве выгодна бесконечная гражданская война.

2. В интересах экспорта российской НЕФТИ Россия десятилетиями разжигает и подливает огонь абсолютно во все конфликты на Ближнем Востоке. Каждый конфликт дает толчок росту цен на нефть, на чем Россия и зарабатывает. Именно поэтому Россия всегда задаром заваливает самые одиозные и агрессивные страны на Ближнем Востоке горами советского и российского оружия. Кроме того, именно поэтому Россия поддерживает террористов и заводит в тупик любое урегулирование местных конфликтов.

3. Доля нефтегазовой отрасли в экономике России в последнее десятилетие превысила одну треть ВВП (34% от ВВП России). Манипулирование ценами на нефть на мировых рынках стало сутью внешней политики России, начиная еще с 70-х годов ХХ века. Нагнетание напряженности, раздувание конфликтов в регионах добычи нефти и газа, военные интервенции и подогревание войн в транзитных государствах, создание искусственных препятствий для урегулирования локальных конфликтов, поставки оружия, тайное финансирование мятежников и все усилия российской дипломатии постоянно направлены на взвинчивание цен на нефть. Фатальная зависимость экономики СССР и России от цены на нефть заставляет Москву действовать методами законченных и неизлечимо больных наркозависимых бандитов. Никакая мораль и никакие законы не могут удержать кремлевского наркомана от самых гнусных поступков и преступлений ради очередной дозы нефтяного опиума. В первую очередь московская диверсионная и подстрекательская политика “разводок” направлена против стран ОПЕК в Персидском заливе – основных стратегических конкурентов России.

4. Политика и стратегия России на Большом Ближнем Востоке целиком определяется “нефтяным фактором”. Прикидываясь другом Асада в Сирии и режима аятолл в Иране, Россия на деле делает все возможное для разжигания и затягивания войны в Сирии, а также для обеспечения военных и ядерных амбиций аятолл в Иране, тем самым препятствуя увеличению поставок углеводородов в Европу по территории Сирии и Турции из Ирана, Ирака и других стран Персидского залива и Ближнего Востока.

5. Интересы России и Китая полностью совпали в деле разжигания конфликта в Сирии и втягивания Ирана в конфронтацию с Западом. На фоне этих событий Китай скупает иранскую нефть по бросовым ценам. И Пекин совершенно не заинтересован ни в раскупорке сирийской “пробки” на пути нефти из Залива в Европу, ни в примирении Ирана с США и Евросоюзом.

Что и когда непосредственно угрожает резким падением денежного объема российского экспорта нефти и газа:
1. Экспорт из США. Срок развертывания 2-3-5 лет.
2. Рост экспорта Ирака до уровня Саудовской Аравии. Срок развертывания 2-3-5 лет.
3. Рост экспорта Ливии. Срок развертывания 2-3-5 лет.
4. Резкий рост поставок сжиженного природного газа из Австралии. Срок развертывания 2-3-5 лет.
5. Победоносная война США и НАТО в Сирии и последующее массовое строительство по её территории нефтегазопроводов для Катара, Ирака и Ирана. Тоже самое будет в случае полной победы Башара Асада, который за 2 месяца до начала мятежа уже подписал программу “Четырех морей”. Срок развертывания 2-3-5 лет.
6. Переворот в Иране (революция) и резкий рост экспорта Ирана. Срок развертывания 2-3-5 лет.
Реализация хотя бы 3-х из этих 6 сценариев гарантирует повторение в России кризиса 1998 года, обвал рубля, гиперинфляцию и потерю власти Путиным...

(Абсолютне марево)

Привіт красуні, я до вас.
Мені хочеться вам сказати саме те, що ви хочете почути - про порозуміння з життям, з чоловіками, із самими собою. (
Так, серед вас є ті, що не потребують розмов із протилежною статтю, бо про що з нею говорити - ви юні, і все так просто, у матері свої проблеми, а у вас їх не буде. Тому я і сідаю пити каву з вашою чарівною мамою, мені з нею є про що поговорити, вона мене зрозуміє, і я шепотітиму їй на вушко про щастя, таке непросте, жіноче щастя - з багатьох, багатьох подробиць.
Почнемо з депресії. З цієї жахливої штучки, яку вивести значно простіше за міль... O(

Отже, жінка, вся її чуттєвість, раптом зустрічається з депресією. (
І опускаються руки і запитання до дзеркала марні, проблема не в вас. Це дуже важливо осягнути - справа дійсно не в вас. Порівняно з обставинами ви досконалі. Ви можете посміхнутися, а обставини - тільки вслід вам. Вони залежні від вас.



Але почнемо спочатку - від прокидання. Це важливий момент, найважливіший, - важливіший за повернення до коханця, чи чоловіка в сім'ю. Під час прокидання ми розриваємо дуже багато вищих зв'язків, в першу чергу - підсвідомих. Тому все потрібно робити правильно. Принаймні, як це вимагають робити з комп'ютером, давши сердешному завершити ті, чи ті дії. Отже, в жодному випадку після прокидання не відкривати очі, і тим більше, не зриватися з ліжка як "чумачедшая". У кожної з вас свій час для повернення - одній вистачить для закриття всіх програм 5-10 хвилин, іншій півгодини, бо це темперамент, це глибина, це ви і ваш ангел-охоронець, це не скидання з пам'яті сну, це тонкощі, які триватимуть далі, роблячи вас щасливою...
Далі дзеркало. Не потрібно відразу яскравої лампочки, ви ще інша, якою повинні стати, але попереду ваш день, про який ви зараз повинні подумати. Що би там не ставалося, зараз все залежить від цієї миті - миті усвідомлення своєї сітки координат. Так, ви така, яка ви є, ви досконала. Недосконалі вимоги, які чоловічий світ підсвідомо вам нав'язує. Зараз, перед дзеркалом, саме та мить, щоби знову, з переможною усмішкою повторити собі - ось мій розмір, під мій крок, бо моє щастя - не захищена дисертація, і досягнення чоловіка, не відпустка за місяць, не закінчення ремонту,... а кожен мій крок. Крок ніжок, на які завжди знайдеться захоплений погляд - ось вже яскравий, чарівний результат! Запах кави, нехай навіть не стає часу її випити, але це ваше, ви тонко відчуваєте смак, це ваша мила звичка, і ви від неї не відмовитеся, у вас взагалі багато чудових звичок, яких важливо дотримуватись, бо вони ваші звершення. І якщо хтось там щасливий, що заробив мільйон, то це не більша радість - аніж ваші радісні відчуття від маленького попадання в свій, суто ваш крок. Отже, згадали про свій розмір щасливих звершень, і далі вже буде значно простіше.
Бо далі ви, перед самим виходом на вулицю, якщо є така нагальна потреба (після цілунку від чоловіка, чи від тих, чий цілунок не менш важливий), згадуєте про першу магічну силу - силу прочиненої посмішки губ. Волога, прочинена посмішка скидає з коня будь-якого лицаря чоловічих звершень саме до ваших ніг.
Вони навіть не розумітимуть, що сталося.
Але їм не зашкодить...

---

І. І, взагалі, кому і коли могла зашкодити жіноча чарівність?
Ясно, що в чоловіка (об'єкта чарівного впливу) повинен бути смак, аби не піддаватися впливу зовсім "не чарівниць", отих, які користуються банальним чаклунством і примітивними інстинктами, - ви ж не така. )
А яка ви? (Це інколи може з'являтися в милій голівці). І щось із цим потрібно буде робити. Наприклад, для першого, дуже орієнтовного знайомства з предметом, поблажливо прочитати якийсь-такий огляд дивностей. Але не надто перейматися прочитаним, принаймні спочатку, бо істина може відрізнятися...

---

Щоправда, все залежатиме і від рівня вашої чарівності. Принаймні, не менше, ніж від висоти підборів і естетично можливої висоти підняття краю сукні над цими підборами.
Зрештою, саме внутрішня ваша чарівність диктуватиме подальший хід подій. Тому після вологої "прочиненої" посмішки вкрай необхідно чітко згадати основне, пов'язане з відчуттями вашої любові. Сподіваюся, що любов до Батьківщини ви залишите таки на потім...
Отже, ви згадали з чарівною посмішкою про дітей, про нього (посмішка нікуди не повинна дітися) - і відчули тепло в області серця. Тепло обов'язково! І все, ви готові до подальшого, до щасливих трансформацій простору навколо вас.

Але ж ви такі різні! Блондинки, брюнетки, шатенки, а імена, а відчуття!.. І далеко не всі - провідні актриси кращих театрів, чи безтурботні дружини грошовитих трудоголіків! Не переймаймося, їм значно важче досягнути щастя. Ваше щастя до вас ближче...
Але ж де воно?..

Прийшли на роботу, покрутилися, витерпіли різне від неврівноваженого начальства і просто співробітників, від охломонів-підлеглих, потім подивилися в дзеркальце, повернулися до тями - пора зайнятися собою.
Чим саме?
Власними чарами, але не тільки шармом зовнішнього, бо є ще і внутрішнє, яке, насправді, те зовнішнє і підтримує-відтворює.

Отже таємниця з таємниць - чари внутрішні

О, ви нарешті присіли, заспокоїлися і на декілька миттєвостей зосередилися на собі.
Ясно, що тут уже в кожної дещо своє, бо кожна на своєму рівні. Але більшість таки на початку, в очікуванні залежного від них щастя, - тому йдемо від самісінького початку.
Входження в чари внутрішні знову ж таки можливо лише через серце. Знову ж таки потрібно відчути в серці розлив тепла. Кого любимо? Ось і пішло-полилося тепло. Тримати себе в руках - не втонути, не розплакатись. :) І жодних нарікань при цьому, жодних неприємних згадок, лише рівновага і відчуття світлого позитиву...
Далі цікавіше.
Це тепло, точніше - його розлив, можна свідомо рухати своїм тілом у будь-якому напрямку. І вельми рекомендую цим зайнятися, бо на цьому і базуються всі майбутні ваші відкриття.
Просто вибирати вільні хвилинки усамітнення і повторювати, і повторювати "ці вправи". Рух тепла від розбудженого серця - до будь-якої точки тіла. Причому, вибудовується "шлях", "русло", яке в кожну мить заповнене по вінця оцим, вашим теплом, яке, не спиняючись, відтворюється і відтворюється в серці.
Спочатку - це буде повільний рух равлика вперед - клітинками, судинками. Затим з'явиться вміння миттєво створювати такі зв'язки в тілі, здатність розносити тепло від серця куди потрібно.
Це перші кроки. Які потрібно добре відчути. Другі кроки з'являться з ваших відчуттів під час кроків перших. Ви зрозумієте, що це тепло має характер "тремтіння", "коливання". І саме це тремтіння нагадає вам інші коливання-тремтіння збудження. Все, що до цього часу у вас засинало - почне від нього поступово прокидатися. Бо ваше "ходження сердечним теплом" прочистило і активізувало ваші енергетичні канали. Можна йти ще далі.
Одні з найцікавіших відчуттів мають з'явитися, коли ви вестимете тепло до пальців рук. Бо пальці рук здатні випромінювати, чи вбирати приведені коливання-тремтіння яскравіше за інші частини нашого тіла. Можливо не всі пальчики у вас відразу запрацюють, але все налагодиться з часом. Частіше за все і одна рука буде працювати більше на "випромінювання", а інша на "прийом" у співпраці між руками, і краще на це зважати...
Знову ж таки, цьому усвідомленню власної енергетики не завадить і звичайна медитація (скільки вам років - стільки і хвилин вдень, лише без фанатизму!), одначе, яку не шкодить практикувати лише із чітким усвідомленням того, що ваша віра акцентовано направлена саме до Бога, а не просто в нікуди...

Отже майбутня чарівниця навчилася відчувати викликане саме любов'ю в серці тепло, навчилася поширювати це тепло своїм ніжним тілом, навчилася відчувати його тремтіння-випромінювання з ласкавих своїх пальчиків. Тепер можна зосередитися (на початку, тільки сам на сам із собою!) на деяких вправах, що розвиватимуть вашу загальну чутливість до внутрішнього і зовнішнього тепло-світло-коливання. :)
Для цього згодяться деякі вправи від Броннікова, починаючи із 7-ї хвилини відео уроку 3-го і ще пара-трійка уроків далі. Далеко не все, про що теоретизує Бронніков - істина, але деякі вправи вам таки допоможуть відчути і активізувати свою енергію. Але ще раз нагадую, будь-які ваші свідомі чи медитативні енергетичні дійства-контакти, повинні йти, зрештою, лише вгору. Навіть якщо ви направляєте енергію суто на когось поруч, потрібно робити це окрізь особу тільки вгору, - і тоді це буде продовженням молитви, і єдиноприйнятним не лише для християнства...

Ледь не забув повторити, аби у вас "виходили" всі ті "па" - руками, і подумки - обов'язково має "працювати" ( в процесі) серце. Тобто усвідомлений витік енергії (тепла) з серця до пальців, чи до помислів - і далі на об'єкт...
Для початку опановуємо усвідомлення витоку із серця, цей витік потім легко "запалюватиме" основний енергетичний контур із так званих "чакр", але це не самоціль, та й не все напряму залежить суто від ваших-наших зусиль. Без краси і гармонії далеко не піти...

Зрозуміло, що це знову ж таки початок, і можливе якнайдальше продовження.
Що на початку - під час навіть найпростішої магії - ви витрачатимете тільки власні сили, які потрібно поновлювати і поновлювати, тому не особливо розганяйтесь. )
І ще раз застерігаю від публічності. Те, що можна химерному Даймону на ефемерних сторінках ПМ, далеко не кожному зійде з рук в реалі. Довкола нас дуже багато тих, хто втратив незалежність, хто є сліпою зброєю в недобрих руках... (
Отже, Зростайте непомітно, але зростайте, бо краще таки вгорі, а не внизу. )
І "горішні" чоловіки менше охоплені іншими жінками, аніж ті, що навколо вас нині.
Між тим "горішній" чоловік ніколи не стане діяти всупереч "звичайному" чоловіку. Не стане перетягати від нього його дружину, кохану, симпатію, навіть зачарувавшись такою жінкою...
Але, не тиснучи на ситуацію, "горішній" чоловік завше залишатиме відчинені двері до себе - для Неї, завжди радітиме її дзвінку, і щиро насолоджуватиметься Її присутністю. Проте ніколи, аби не примножувати печалей десь-інде, не ініціюватиме сам такі зустрічі...
Отже, милі красуні Зростаючи вгору, зважайте, що від вас там давно очікують сміливих, хоча і зважених кроків... )

---

Між іншим:
Невдалий шлюб можна вичислити за 15 хвилин
Що б ви відповіли тому, хто стверджує, ніби за підсумками 15-хвилинної розмови з вами і вашою другою половиною здатний поставити точний і остаточний діагноз сімейному союзу? Такі заяви викликають як мінімум скептичну реакцію, але саме на них створив собі репутацію відомий психолог Джон Готтманс, який протягом багатьох років займається "польовими" дослідженнями шлюбів - вдалих і не дуже. За словами вченого, в процесі спілкування з тисячами подружніх пар і тих, що живуть у цивільному шлюбі, йому вдалося виробити власну методологію для експрес-оцінки психологічного стану і, відповідно, перспектив союзу між чоловіком і жінкою, ким би вони обидвоє не були. "Грунтуючись на 15-хвилинному спостереженні за поведінкою партнерів, особливо за їх взаємодією між собою, я можу з точністю до 94 відсотків передбачити, чи будуть вони разом і надалі або розлучаться, - не без гордості сказав Готтманс на недавній прес-конференції в Сеулі . - У того успіху, якого мені вдалося досягти, є й зворотний бік: мої одружені друзі вкрай рідко запрошують мене на сімейні обіди і свята, побоюючись, що я почну ставити їм діагнози, і діагнози ці будуть невтішними ". Так Готтманс разом зі своєю дружиною Джулією проводив семінари з південнокорейськими колегами, що спеціалізуються на консультаціях з сімейної психології, і з молодятами, які обожнюють один одного, але визнають, що в їхніх стосунках є певні камені спотикання. В Азії розроблена цим шлюбним гуру методика діагностики користується величезною популярністю: тут відкриваються клініки, які працюють за його рекомендаціями, перекладаються книги, зокрема, найбільш популярний збірник порад "Десять уроків по перебудові шлюбу". Сам 68-річний Готтманс зізнається, що вперше серйозно задумався про можливість ставити діагнози сімейним парам, особисто зіткнувшись з проблемами у спілкуванні з власною дружиною. Як ці проблеми були вирішені, вчений замовчує, але той факт, що вони з Джулією, як раніше, залишаються разом і всюди їздять удвох, свідчить явно на користь психолога. Джон присвятив розробці своєї унікальної методики майже 35 років, протягом яких вивчив взаємини більше трьох тисяч пар, що проживають в різних кінцях світу. За підсумками неймовірно довгої "лабораторної роботи" експерт сформулював принципи, на яких, як він сам впевнений, грунтується благополучний, стабільний шлюб.
Перша небезпека, якої повинні уникнути молоде подружжя, - це ризик втратити взаєморозуміння після народження дитини.
"Цей період критичний для будь-якої пари, - стверджує психолог. - За отриманими мною даними, 67 відсотків подружжя тимчасово перестають відчувати себе щасливими у шлюбі. І триває це перші три роки життя дитини. Між молодими батьками виникає ворожість, причина якої криється, головним чином , в неможливості приділяти один одному стільки ж уваги, як раніше, і пов'язаних з доглядом за малюком турботах ". Ворожість, наростаюча між чоловіком і дружиною, проектується на дитину, вона буквально витає в повітрі - і в кінцевому підсумку позначається на тому, як син або дочка сприймають сім'ю. "Нервовій системі малюка наноситься шкода, його пізнавальні здібності і емоційний розвиток страждають, - пояснює Готтманс. - Але близько 33 відсотки батьків проходять цей критичний період без втрат, утримуючи свої відносини під контролем і не даючи неприємним переживанням вирватися назовні. Мене зацікавило , в чому різниця між тими, хто переносить "дитячий кризу" відносно спокійно, і іншими, які становлять, на жаль, більшість ".
Вчений виділяє чотири основних емоційних реакції, які при частому і інтенсивному прояві стають руйнівними для шлюбу, - це замкнутість (у тому числі й обумовлена ​​самозахистом), розсвареність, пристрасть до неконструктивної критики й презирство.
Останнє, на думку Готтманса, - найстрашніше для родини. "Презирство подібно кислоті, роз'їдає підвалини шлюбу, воно вбиває почуття, навіть ті, які на момент укладення шлюбу були дуже потужними", - пояснює психолог.
Чотири причини, що руйнують шлюб
Він розробив систему тренінгів, які допомагають недосвідченому подружжю уникнути підводних каменів на шляху до збереження шлюбу. Техніка, якою користується психолог, заснована на чотирьох методах. Перший спрямований на переклад сімейних конфліктів у більш конструктивне русло, другий - на розвиток не тільки любовних, але і дружніх відносин між чоловіком і дружиною, третій - на підвищення ролі батька у вихованні дитини, четвертий - на усвідомлення партнерами своєї спільності як сім'ї. Готтманс глибоко переконаний, що почуття самі по собі холонуть вкрай рідко, а в більшості випадків розпад шлюбу спровокований зовнішніми причинами. "Основне навантаження на відносини між подружжям доводиться ззовні, наприклад, через роботу", - вважає психолог. Тому, на його думку, в країнах, що розвиваються, які переживають економічний бум (а для азіатського регіону зараз це характерно), такий високий відсоток розлучень, особливо на тлі вікових сімейних традицій, слабнучих під натиском таких "привабливих і прогресивних" західних цінностей. Приміром, у Південній Кореї показники загрозливі: за останні три десятиліття кількість шлюбів, що закінчуються розлученням, зросла в п'ять разів - і це при тому, що коефіцієнт народжуваності знизився вчетверо.

---

• Деякі широковідомі таємниці



• Жінку таки є сенс порівнювати з вогнем - без догляду гасне, або ж, трясця, спалює все і всіх навколо себе?..
• Чоловік повинен знайти правильну ціль в житті, а жінка – чоловіка з правильною ціллю?
• Най-най-найкращий день в її житті? Ах так, це була ніч...
• "Ніколи не сперечайтеся з чоловіком, відразу плачте!" (Чоловікам: "Ніколи не сперечайтеся з дружиною, відразу цілуйте!)"
• "Я не для того в дитинстві навчалася ходити і розмовляти, щоби зараз сидіти і помовкувати!"
• Незнищенна віра жінок в чоловічі обіцянки!
• "Пришвидшувати жінку - все одно, що пришвидшувати завантаження комп'ютера, програма в будь-якому разі повинна виконати всі очевидно необхідні пункти дійства, а ще й багато такого, що назавжди залишиться прихованим від чоловічого розуміння..."
• Бути красивою! Щоби нинішні не розчаровувалися! Майбутні - захотіли! А колишні - кусали лікті!

---

.........................................................
Етапи стосунків
1. Зефірно-шоколадна фаза або «хімія любові» (триває приблизно 18 місяців).
Коли чоловік і жінка зустрічаються і закохуються одне в одного, у них в організмі виробляються певні гормони, які забарвлюють світ в яскраві кольори.
У цей момент голос здається незрівнянним, будь-яка дурість здається дивною.
Особа знаходиться в стані наркотичного сп'яніння.
У цей період не слід приймати якісь рішення, тому що дія цього наркотику колись закінчиться і все прийде на "круги своя".

2. Наступна фаза, яка обов'язково настає після першої, коли почуття умиротворяються, це фаза пересичення.

3. Третя фаза називається "відразою".
Вона обов'язкова для будь-яких довгострокових відносин.
На тлі відрази починаються сварки, як ніби вам дали лупу і ви концентруєтеся на недоліках, які є у партнера.
Найлегший і найгірший вихід з цього - це розлучення.

Що поганого? Це те, що ви знову вступите в зефірно-шоколадну фазу з іншим партнером.
Багато хто тільки й обертається на цих трьох фазах.
У Ведах ці фази вважаються рівнем нижчим цивілізованої особи, так як в справжні стосунки ви ще не вступали.

4. Наступна фаза, це терпіння.

Свари між партнерами тривають, але вони носять на такий фатальний характер, як в попередньому періоді, так обидва знають, що коли сварка закінчиться, відносини знову відновляться. Якщо ми прикладаємо зусилля в напрямку розвитку терпіння, то ми щедро обдаровуємося розвитком розуму. Такий закон природи. Отже, на цій фазі нам дається розвивати розум.

5. П'ята фаза - фаза боргу, або поваги - це перша стадія любові.

До цього любові, як вважається, ще не було.
"Я" починаю думати не те, що він мені винен, а те, що "я" йому винна.
Зосередженість на своїх обов'язках розвиває нас.

6. Шоста фаза - це дружба. Дружба - це серйозна підготовка до (поглиблення) любові.

7. Сьома фаза - це (повноцінна) любов.

До (осягнення) Любові йдуть все життя. Любові навчаються через різні життєві ситуації, причому в довгострокових, близьких стосунках. Любов - це не те, що звалюється раптово нам на голову, до розкриття любові ми визріваємо, відмовляючись від егоїзму всередині себе.

Батьків ми вибираємо? Ні, ми любимо тих, хто нам дісталися. Братів і сестер ми вибираємо?
Ні, ми вміємо любити тих, кого нам Бог послав.
Кого ми обираємо, це свого чоловіка або дружину.
Потім до нас приходять діти. Їх хіба ми вибираємо? Ні, ми любимо тих, кого нам Бог послав, потім діти приводять своїх невісток чи женихів. Їх ми вибираємо?
Ні, нам треба терпіти і любити, кого нам Бог послав, розширювати своє серце і цінувати тих, хто поруч з нами.

Тому тим, що збираються розлучатися, для початку треба познайомитися один з одним, потім подружитися, а потім вже полюбити один одного. Більшість пар сприймають це скептично, але це те, як ми живемо.

До тих пір поки ми будемо думати, що любов - "це зефір у шоколаді", ми не зрозуміємо, що таке любов.

Любов подібна шести смакам, в якій є і солодкий смак і солоний, і терпкий, і в'язкий, і гострий, і навіть гіркий.

Ми не повинні вимагати щось від інших, ми просто повинні бути віддані нашій любові. Відданість - це головна якість любові.

Якщо у вас "закінчилася любов", будьте впевнені - вона ще не "починалася".
....................................................

(Отже, і далі, будуть викладатися ряд банальних і не надто порад, які мали би змусити цей простір кружляти навкруг вас, а не навпаки...)

"цьом" - "цьйом", "цьомнути" - "цьйомнути", "цьомнутий" - "цьйомнутий" ....)

Тобто, самі нові слова ще не придумані чи придумані, але ще не розрослися "кущем" - і до них пишуться пояснення, чи ці слова "кущаться" - нижче.

При складанні пояснень, а за цим - і формуванні нових слів, можна опиратися на різне, напевно, на основні етапи, основні різновиди, основні стани, так?

• А це і ОС, АС, і ВС ... і ТС (традиційний) :)? Де "С" - "секс", а інші букви - перші букви відповідних "технічних" назв.
Себто - кореневі звуки обрані, тепер можна "кущити" :)

• "Ос", або ж "Со" - "сос", ....
"В нас із нею стався бентежно раптовий "ос..."? )

до "Ос", певно, символьно, найбільш підходить поєднання двох трикутників (символів чоловіка - трикутник, що вершиною вниз, і жінки, що вершиною вгору) І><І ? Що, в певному сенсі, схоже на клепсидру? Клепсидру пристрасті?

• "Вс", або "Св" - найкраще відомий "високий", швидше мрійний, але різне буває? словом, від лат. vagina — піхва, футляр, грец. κόλπος — лоно)....
"Спершу ми з нею опанували зважені за місцем і часом, вишукані поїздки суто есве класом, інше вимагало стандартного захисту її ослабленого сучасним життям організму, що було важко поєднати в делікатні форми безперервного процесу. Доки ми не придумали як..." )
.......

• "Ас" - ну, по-перше, новий сенсовий подих здобуває слово "Ас", а при ньому і "асистентка", і навіть "асистент"... )
.........

• "Тс" - той самий (можливо вкрай традиційний), коли хотілося як краще, а вийшло, як завше? Той самий, задавлений присутністю чималої родини поруч - "тсссс"...
Таке лічиться тільки вправним коханцем, який спочатку навчить поцілунками розмикати намертво стиснуті губи...
.....

• Можна створити і окремі лінію в кожному із "ос","вс","ас"...
Наприклад,
"69" - ....

• Цікавою для дослідження виглядає відстань між сторонами -
- зміна відстаней (динаміка)...

- назви основних дистанцій (статика)...

• Фази і стани душевно-духовні
-

• Фази і стани тілесні
-
(Далі буде)

Сподіваюся, вам є що підказати...




Наприклад,

• Синонімічні ряди

- Кохатися (, ЛЮБИ́ТИСЯ, ЛИЦЯ́ТИСЯ діал., НА́ВИДІТИСЯ діал., ЛЮБУВА́ТИСЯ діал. - Док.: покоха́тися, полюби́тися) - що ще...
................................................

- Любощі
а) КОХА́ННЯ (глибока сердечна прихильність до особи іншої статі), ЛЮБО́В, ПОЧУТТЯ́, ЗАКОХА́ННЯ розм., ЛЮ́БОЩІ, ЛЮ́БІСТЬ розм., УПОДО́БА [ВПОДО́БА] діал., ЛЮБВА́ [ЛЮБА́] діал., МИ́ЛІСТЬ заст.; ПРИ́СТРАСТЬ, ЖАГА́ ....................................................................
б)ЛЮБО́В (любовні стосунки), ЛЮ́БОЩІ мн., ЛЮ́БІСТЬ рідше, РОМА́Н розм., ФІ́ГЛІ-МІ́ГЛІ мн., розм., ШУ́РИ-МУ́РИ мн., розм., АМУ́РИ мн., розм. заст., РОМА́НС....................................................
...............................................................
в)ЛЮ́БОЩІ мн. (прояви ніжності, кохання), ПЕ́СТОЩІ мн., МИЛУВА́ННЯ фольк., розм., ЖА́ЛУВАННЯ .....................................
......................................

Пестити ВИРО́ЩУВАТИ (дбайливо доглядаючи, сприяти ростові кого-, чого-небудь), РОЗВО́ДИТИ, КУЛЬТИВУВА́ТИ, РОСТИ́ТИ, ВИХО́ДЖУВАТИ, ЗРО́ЩУВАТИ, ВИРОСТА́ТИ рідше, ВИРОЩА́ТИ рідко, ВИКО́ХУВАТИ, ПЛЕКА́ТИ, ПЕ́СТИ́ТИ, КОХА́ТИ, ПЕ́СТУВАТИ, ЛЕЛІ́ЯТИ, ВІДКО́ХУВАТИ рідше, РОЗКО́ХУВАТИ розм. (з любов'ю вирощувати); ВИГОДО́ВУВАТИ, ВИХО́ВУВАТИ (про істоти); СПОВИВА́ТИ (про людину). - Док.: ви́ростити, розвести́, ви́ходити, зрости́ти, ви́кохати, ви́плекати, ви́пестити, ви́пестувати, накоха́ти, відкоха́ти, розкоха́ти, ви́глядіти, ви́годувати, ви́ховати, ви́няньчити,
ГОЛУ́БИТИ, ПРИГОЛУ́БЛЮВАТИ, НІ́ЖИТИ, МИЛУВА́ТИ фольк., ЛЮБУВА́ТИ розм., ПРИЛА́СКУВАТИ рідше; ЛА́ЩИТИ, ПРИЛА́ЩУВАТИ................................................ ......................

Передчуття ПЕРЕДЧУВА́ННЯ, ВІДЧУТТЯ́ рідше, ПРЕЧУТТЯ́ заст., поет., ПРОЧУТТЯ́ діал., ПРОЧУВА́ННЯ................................
............................................................

Мої скромні спостереження за життям сайту дозволяють зауважити, що на одного автора припадає дещо більше активних авторок, ніж три. Якщо виключити з числа авторів тих, що явно перебувають в не кращій інтелектуальній, вже не кажучи про фізичну, формі, то співвідношення може стати вже зовсім трагічним. Але ця статистика, звичайно, ж абсолютна таємниця, тому, колегія присяжних, і судді, можуть на неї не зважати...
Напевно винні і адміністратори, які не пропускають на ПМ просто мачо, яким інтелект особливо не заважає, так?
Тож ситуація близька до критичної, молодих красунь все більше, а енергетично привабливих янь все менше.
Тож пропоную всім адекватним янь-авторам дати почесний титул Султана, сто мільйонів доларів і невеличке нафтогазове родовище, аби якось компенсувати барвистий гаремчик із красунь-поеток, яким так потрібен ласкавий догляд...

Онтогенез. Формула: Тимчасове буття тут - Віра і любов - Творчість - Мистецтво - Життя вічне (подальше).

Лише "для тих, хто дивиться вгору" *

---

_{Публікації на тему:}

---

• Мистецький філогенез, у т.ч. і в Поезії

---

Що спочатку?

Любов і Віра
Віра і Любов у нас від початку.
Тільки Віру можемо втратити, а Любов не відкрити у своїй сутності.
Дві божественні іскринки, що можуть розгорітися лише від зростання нашої сутності. Тут і зв'язок онтогенезу із філогенезом, особистісного і суспільного, можливого і дійсного...
Але ці іскринки - і "початок", і "кінець". А посередині позитив творчого життя. Або ж його відсутність, негатив заперечень, що зруйнує дане від Початку, і унеможливить перехід від земного до опісля земного.
„Люби ближнього, як самого себе...” Безумовно цього достатньо, якщо присутня в тобі Віра, і тобі відкрилася Любов. Бо це універсальний ключ від Основи Основ. Та полюбити (не покохати, не "влюбиться") можливо лише в результаті доброчинної діяльності єства, себто - діяльної людяності. Навіть найменші її прояви приведуть до потрібного результату - усвідомленого, поступового розкриття в собі отої Любові. Що, на жаль, може так ніколи і не проявитися без відповідної ситуації, яку ще потрібно створити, і доброчинно. :)
Отже, якщо присутня в тобі Віра, і камінчик до камінчика - в напрямку Віри, "на добро" складається, то прийде до тебе, до нього, до мене і любов. І заповнить серце, і стискатимуть зусібіч те серце пристрасті - та любов порятує від різних неприємностей. І це вже є і творчість і мистецтво.
Якщо ж є сумніви щодо себе (своєї Віри), можна зайнятися трохи аналізом-самоаналізом у напрямку Віри, і це буде творчістю.
Тим більше, що надихнутий читанням новітньої мистецької критики, хочеш і собі (і в собі) „відкрити яку-небудь Америку”. А чому би й ні, якщо вона вже в тобі існує у вигляді невідомого тобі Вищого Призвання свого, якщо можна істотно зуміти-спробувати спростити важку мандрівку-розвідку до майже непристойної лаконічності за рахунок довіри мудрим вчителям від твоєї Віри. :)

Творчість і мистецтво.
Отже ти вже живеш із Вірою, і розвиваєш своє вміння любити. Це і є твоїм творчим процесом. А відповіді, які в результаті цього процесу приходять, в тому числі і у вигляді плодів - є твоїм мистецтвом. Індивідуальні творчі процеси і індивідуальні мистецькі здобутки можна розглядати і узагальнено, як узагальнено можна складати із індивідуумів нації, і народи, етноси і субетноси, і людство в цілому. Але, зрозуміло, найголовніше - це кожен із нас. І кожен віддуватиметься за вчинене чи не вчинене ним самостійно.

Універсальний ключ і людське мистецтво.

Далі, сентенції по пунктах :)

1. Попри всі божественні чесноти нам дана тільки тимчасовість буття на Землі.
2. Буття на Землі - це таки наша діяльність тут.
3. Ми призвані сюди для діяльності (собі во благо).
4. Утім, зрозуміло, що не всяка наша діяльність є творчістю, і тільки діяльність Творця – не викликатиме сумнівів, а наша вимагає оцих самих сумнівів.
5. Отже, позитивом - нашою творчістю - є тільки та діяльність, в процесі якої додається добра, - як поступу упорядкування з Вірою, і Любов'ю нашого внутрішнього світу, котрий ми творимо подібно Творцеві, що сотворив усе і призвав нас зробити щось схоже зі світом нашого "я" - себто створити себе, знайти себе.
6. Що таке "добро", як еталон всіх цінностей, - читаймо на початку Біблії, у сотворіннях Господніх.
7. Утім, не всяка наша творча діяльність відразу є мистецтвом, бо не все нами здійснене, навіть з найкращими помислами, відразу стає тим, що не зменшує вічність, - достатнім для подальшого розвитку Живого ( в нас і за межами нас).
8. Мистецтвом є динаміка в ряді знайдених відповідей, якість ваших плодів, те, ваше добро, яке служить розвитку Живого, додає енергії Живого, розкриває вашу Любов. Це те, що в кінці вашого шляху зафіксує вас як явище, непідвладне часу. Це те, що протилежне ентропії тілесного світу, те, що не вмирає.
9. Тому Мистецьким процесом, насправді, є не відображення, відбиття діянь, віддзеркалення Живого у тілесному світі, а власне приріст Живого у Живому. Зрозуміло, що таке можливо лише в напрямку своєї Віри, а отже і згідно Промислу Божому.
10. Результатом Мистецтва є осягання-досягання своєї ідеальної Особистості, тобто максимальної відповідності задуму Творця, і продовження подальшого буття такої Особистості - Митця, згідно набутої якості.
11. Все найважливіші здобутки йдуть далі з Митцем. Земна проекція, земні сліди митця важливі, але вони є тлінними настільки, наскільки виходять за межі Божественних. Тобто земні сліди митця в ідеалі мали би бути у слідах Господніх. Тоді вони й тут незнищенні.

Деякі можливі похідні:)
• Там де Митець, там і його Мистецтво.
• Митцем можна стати у ході будь-якої доброчинної діяльності.
• Світ Мистецтва нескінченний у всіх напрямках особистих шляхів зростання Живого (до Віри).
• Так звані шедеври світового мистецтва - архітектури, малярства, літератури, інших напрямків людської діяльності - є тільки відбитками істинного Мистецтва, проекціями істинного на те чи інше земне тло, і самі по собі такі шедеври є тільки супутніми Мистецтву явищами. Хоча більшість із артефактів так званого мистецтва - жодного стосунку до мистецтва може і не мати.
• Діяльність може бути як творчою, так і іншою. Інша діяльність, що не акцентована на добро, теж може мати свої крайні, чи екстремальні прояви. Ці прояви можуть складати собою і антимистецтво, і антикультуру, з характерними ознаками ставленням до Живого – від байдужості аж до активної руйнації Живого.
• Добро і зло, не явища на одному рівні, між ними немає кордонів, а отже і боротьби. У світі Божому немає зла, окрім стану сутностей, що, відкинувши Віру, і користуючись отриманою Свободою керувати своїм буттям, йдуть шляхом самознищення, втрати людяності, а отже і подібності до Творця.
• Руйнація тілесна - неминуча (ентропія), руйнація особистісна - не бажана, далеко не обов'язкова трагедія. Хоча "Багато званих - мало обраних" - на жаль, не всі зійдуться в Образі і в Подібності. Але все таки у наших руках - ми самі лише можемо відмовитися прийти туди, куди нас кличе Творець. :(
• В основі нашої доброчинної діяльності лежить розкриття, утвердження своєї віри. Вибір земних інститутів віри немає вирішального значення - якщо вибір не суперечить любові у серці.
• Вибір невіри, атеїзму - відкриває ентропії (руйнації) духовний світ особистості (знищує характерні форми і сили нашого "я"), і не завжди в кінці живих залишків достатньо для подальшої життєздатності власноруч позбавленої еталонів сутності.
• Віра за допомогою творчої діяльності і формує мистецьке явище Людини, самооцінку якій постійно дає Любов. Людина, як явище, остаточно формується за межами матеріального світу. Старість поступово віддаляє єство від земних реалій, аж поки не відриває остаточно всі зв'язки духовного і душевного із формальним. Осягнута Віра переходить у нову якість, а якість у глибшу, подальшу Віру, як подальшу дорогу.
• "Кінцеве" явище мистецького процесу для людської Особистості - природний вихід за межі Божественної Опіки Цього Світу, що значить визрівання.
• Станете як Боги, природний результат безустанного особистісного мистецького процесу, в результаті якого кожен має змогу зайняти своє гармонійне місце у зростаючому у безкінечність Житті. Як, скажімо, займають електрони свої орбіти навколо атомних ядер. :)
• І це лише початок :)

Шановні колеги, зрозуміло, що просто так сваритися на поетичні, літературні теми не вельми цікаво.
Тому вношу пропозицію.

Для набуття ваги нашого дійства потрібно було би утворити справжній призовий фонд, зібравши на хорошу справу хто скільки вважає за потрібне.
Право голосу у відкритому голосуванні мають редактори "Майстерень" і меценати (що долучилися до формування призового фонду сумою не меншою за 100$ на рік ?)

Визначення кращих наших поетів відбувається щопівроку. І для покращення ситуації із критикою-аналітикою - одну премію потрібно було б давати і поетичному аналітику?
При чому, для критиків зняти обмеження у можливій кількості перемог?
Отже:
- 2-3 переможці у царині поезії,
- 1 переможець у царині критики-аналітики (творчості авторів "Майстерень"),
- 1 переможець у царині художньої прози.


Які будуть зауваження та пропозиції?

Так вже сталося, що перечитуючи книжку Г.А. Клодта "Повість про моїх предків" - про знаменитого Петербурзького скульптора барона Петра Карловича Клодта фон Юргенсбурга (автора багатьох геніальних робіт, одна із яких "Володимир Хреститель" у Києві) і його нащадків - з легкої руки моєї дружини Марії, яка належить до його рідні, надибав я на цікавий розділ "Офорт Шевченка". І так, як все написане там видалося з багатьох причин цікавим, то я набрався терпіння і переніс зазначені матеріали на електронні поля "Укранету", прошу пані та панове Вашої уваги.

Г.А. Клодт "Повість про моїх предків"
(Фрагмент)
V. ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ ОФОРТ.
"... В кінці липня 1857 року в Новопетровський форт надійшов папір із наказом відпустити на волю Тараса Шевченка. До цієї події добру свою руку приклав граф Федір Петрович Толстой - можна сказати витягнув Шевченка з кайданів, вибив дозвіл на його проживання спочатку в Нижньому Новгороді, а, пізніше, і в Петербурзі. Офіційно віце-президент Академії мистецтв клопотався не за великого поета - за художника, викупленого свого часу у поміщика Енгельгарда не ким-небудь, а художниками. Хоча і мав до тієї святої справи відношення Жуковський, та все ж головну роль тут зіграв Карл Брюллов, чиїм учнем став молодий Шевченко.
Тарас Григорович повернувся із заслання знаменитістю. Багато хто шукав зустрічі з ним. Земляки, що проживали в столиці, вшановували його і нахвалювали. І закрутився він у Петербурзькому вихорі. Щодня кудись поспішав, жадав усіх бачити, зі всіма обідав і вечеряв, і багато, з такої причини, пив. Знаючи про це, Петро Карлович (Клодт) хитав головою: "Ну хоча би хто-небудь зупинив. Бо ж пропаде." Навіть якось при нагоді виказав віце-президенту (Академії):
- Ти, Федоре Петровичу, зайняв би Тараса ділом. Йому пусті люди голову морочать.
А той, мудрий дідуган, йому у відповідь:
- Ех, не відаємо ми, що то таке тюрма і солдатчина. І не відаємо тому, що є воля. Перебіситься... Проте я його Йордану (Йордан Федір Іванович – художник -гравер, професор викладав в Академії різьбову гравюру і офорт) довірю. Ти правий, звичайно, правий.
- Кланяйтеся від мене графинюшці. Вона, здається, влаштовує на честь вільного Тараса бенкети.
- Які там бенкети! Тебе ж бо кликали, не йдеш.
- А я дифірамбів не вмію співати.
- А він (Тарас Григорович) сам до тебе не заходив?
- Тільки кроки його відлунюють та й всілякі там шу-шу-шу.
- Я йому скажу, що хочеш бачити.
- Як знаєш.
Ця розмова відбувалася в кінці квітня 1858 року. Через декілька днів Шевченко дійсно завітав до Петра Карловича і застав його за сніданком.
- Пробачте Тарасе Григоровичу, а я би вас, зустрівши, і не впізнав. Сідайте чаювати. Казали мені, що ви в дуже гарній бороді повернулися.
- Та ось і наказали збрити - наглядове начальство бородатим не довіряє. А козацькі вуса залишив для гарного фасону.
- Ну що ж, я радий вас бачити. Що поробляєте?
- Збираюся брати у Йордана уроки.
- Ви ж бо раніше офортом займалися, і не без успіху.
- Нині до смаку аквантина... А у вас що новенького, Петре Карловичу? Кажуть, пам'ятник "Незручнозабутньому" ставите ("Неудобозабываемый Тормоз" - прозвисько Миколи I, яке дав йому Герцен).
- Я би вам показав, але боюся, неприємно буде.
- О! Мене отакою символікою нині не візьмеш. Показуйте. Вони зайшли до майстерні. Шевченко деякий час постояв, заклавши руки за спину, побіля моделі пам'ятника Миколі I.
Затим весело мовив:
- Прекрасна лошадяка!.. З "тормозом"...
І відразу почав збиратися. Напевно пригадав, що кудись йому потрібно ще бігти і з кимось побачитися...

Нарешті петербурзькі пристрасті довкола Шевченка стихли і він зайнявся любою справою. Петро Карлович бачив виконані ним, впевнені за штрихом, офортні портрети Бруні та Толстого, але особливо йому припав до смаку офортний автопортрет. В академії, швидкій на гучну прозву, вже називали його Руським Рембрандтом, а потім дали звання академіка-гравера.

Минув рік із дня смерті Юліани Іванівни (дружини Петра Карловича Клодта). Листопад (1860 року), як і зазвичай, видався сирим і холодним. Петро Карлович самотньо сидів у своїй величезній неопалюваній майстерні. Раптом там, нагорі, рипнули двері. І ось уже біжить сходами донизу крилата людина. Здалося навіть, що розвіваються і його вуса.
- Добридень, пане бароне Петре Карловичу!
- Здрастуйте, Тарасе Григоровичу! Як завжди все поспішаєте кудись?
- Ще й як поспішаю! Поспішаю жити, працювати поспішаю.
Шевченко присів на табурет і важко віддихувався, чіпаючи на груди свою крилатку.
- Що з вами?
- Болить. Я ж бо гадав, залишилося все там, по той бік, а ні, із собою своє тягну... Ось папір приніс, буду вас малювати.
- Вибрали час! Який ж бо я зараз...
- Я вас, Петре Карловичу, утішити в горі вашому не зумію. Та і вам це без потреби. Одначе лик ваш нинішній мені подобається своєю духовністю. У нім усе ваше життя, точно так, як на обличчі графа Федора Петровича є апостольство. Ви сидіть, будь-ласка, не звертайте на мене уваги.
Він почав малювати, спершу на одному листі, затим на іншому, потім на третьому, і все розповідав:
- Я, Петре Карловичу, прошу пробачення за одкровення, коли до столиці приїхав, ніби з ланцюга зірвався. До Літнього саду ходив на вашого Крилова дивитися, і ох як він мені не сподобався! Я очікував величчя того старого побачити і сварив вас бідним бароном, який тої величності не зрозумів. Спробуйте посидіти у Мангишлаку хоча би п’ять років, іще не те заспіваєте...
А нині каюся перед вами, бо мудрість вища за величність, а ваш робочий сюртук красивіший світського жупана. Мені небагато часу було потрібно, щоби це осягнути не тільки у відношенні до вас, Петре Карловичу, а й взагалі, так, у повному, можна сказати, обсязі. Я вас забавляю, а відгуку в очах ваших не бачу. Ні образи, ні задоволення. Ви мене не бачите і не чуєте...
- Я вас бачу і чую, (а порожнеча) бо змучився бути самотнім. Я від усього, здається, втомився, люб’язний Тарасе Григоровичу.
- Якщо ви в мене таким вийдете, то це буде моїм досягненням. Я витравлю хороший портрет і вам подарую перший відтиск із благоговінням...
Він ухопився рукою за серце, похитав головою і сказав:
- Не можу... Рука чужа. Нахвалився, а зробити нічого не зробив. Певно іншим разом.
- Може Тарасе Григоровичу, я вам допоможу?
- Чим же?
- Ідемо ж бо тихенько-легенько до мене нагору. Я вам дещо покажу.
Вони зачали підійматися, відпочиваючи через дві сходинки на третій. Підйом був крутий і вів прямо до кабінету.
Коли нарешті дійшли барон сказав:
- Сідайте, Тарасе Григоровичу, віддихайтеся, а я вам зараз покажу, що обіцяв.
Він витяг із комоду, що прислуговував йому замість секретера, достатньо великого розміру фотографію і вручив її Шевченку.
- Прошу. Нещодавно мене таким чином зобразив племінник, за допомогою ящика, який зветься світловою камерою чи чимось в цьому дусі. Одначе схожий і дуже. Якщо ви поєднаєте те, що робили сьогодні з цим, у вас вийде.
- Я вам вдячний, пане бароне, Петре Карловичу. Це і справді мені допоможе. Але ось про що я думаю: як би цей, як ви мовили, ящик, не забрав у нас, художників, останній кусень хліба. Чув, що в Італії з-за цього самого світлопису багато портретистів залишилися без роботи.
- Можливо. Але живу руку, проте нічим замінити не вдасться. Залишайтеся обідати Тарасе Григоровичу!
Не їм, не п’ю. Прощавайте, Петре Карловичу!

Шевченко довго не з'являвся. І тільки в кінці січня наступного року (1961 від Р.Х.) приніс офортний відтиск. Петро Карлович, як сліпий, провів по ньому пальцями і відчув шорстку поверхню засохлої фарби. Примітив дзеркально перевернутий підпис "Т. Шевченко. 1861" і потім тільки зауважив себе.
- Це і справді ваша удача, Тарасе Григоровичу. І відтиск чудовий. Я вам щиро вдячний. Минулого разу ви справедливо підмітили: правда - вона вище за все. Бажаю вам на майбутнє завжди залишатися самим собою.
- Дайте я вас обійму, бароне Петре Карловичу, якщо дозволите.
Живіть довго!...
Коли Шевченко пішов, Петро Карлович деякий час роздумував, - "До чого він це сказав? Навіщо?"
Не проминуло і двох місяців, як Тарас Григорович Шевченко помер...

(Матеріал перекладений і опубл. у 2000 р)

Так, як у всіх явищах є своя первинна ідея, то я спробував її відшукати і зрозуміти щодо відомого мистецького напрямку Постмодернізму. Думаю, що надибані мною, і представлені вам матеріали, являють собою достатнє наближення до істини.

Історія виникнення.

Постмодернізм з'явився у результаті заперечення заперечення. Свого часу модернізм відкинув класичне, академічне мистецтво і звернувся до нових художніх ідей та форм, натомість часто по суті не створюючи нічого життєздатного. Зрештою, саме відірваність широко поширеного модернізму від життя і призвела до необхідності і виникнення нового етапу художнього розвитку у вигляді постмодернізму, що проголосив повернення до попередніх домодерністських форм і стилів, але на новому рівні осягнутої свободи. Термін цей (постмодернізм) з'являється в період Першої світової війни в праці Р. Панвіца "Криза європейської культури" (1914). В 1934 р. у своїй книзі "Антологія іспанської й латиноамериканської поезії" літературознавець Ф. ДЕ Оніс застосовує його для позначення реакції на модернізм. Одначе в естетиці термін цей на той час не приживається. В 1947 році А. Г.,О. Тойнбі в книзі "Вивчення історії" надає йому культурологічного змісту: постмодернізм символізує кінець західного панування в релігії та культурі. Американський теолог X.Кокс у своїх працях початку 70- х років, присвячених проблемам релігії в Латинській Америці, широко користується поняттям "постмодерністська теологія". Утім, свою популярність термін "постмодернізм" знайшов завдяки Ч. Дженксові. У книзі "Мова архітектури постмодернізму" він відзначав, що хоча саме це слово й застосовувалося в американській літературній критиці 70- х років для позначення ультрамодерністських літературних експериментів, автор додав йому принципово інший зміст . Постмодернізм означав відхід від екстремізму й нігілізму неоавангарду , часткове повернення до традицій, акцент на комунікативній ролі архітектури. Обґрунтовуючи свій антираціоналізм, антифункціоналізм і антиконструктивізм у підході до архітектури, Ч. Дженкс наполягав на домінанті створення в ній естетизованого артефакту.
Виникнувши, як художнє явище в США, спочатку у візуальних видах мистецтва — архітектурі, скульптурі, живопису , а також дизайні , відеокліпах, — постмодернізм стрімко поширився в літературі і музиці. Прикро, що його теоретичне осмислення трохи запізнилося.
Думаю, до сьогоднішнього дня вдалої ПМ теорії, яка би охоплювала і пояснювала вдалу практику тих чи інших митців, і, в першу чергу, немодерністської ПМ літератури, світу ще не явлено.

Характерні риси

Сформувавшись в епоху переваги інформаційних і комунікаційних технологій, постмодернізм несе на собі карб плюралізму й терпимості, що в художній творчості вилилися в еклектизм. Його характерною рисою стало об'єднання в рамках одного твору і стилів, і образних мотивів, і прийомів , запозичених із арсеналу різних епох, регіонів і субкультур. Художники використовують алегоричну мову класики, бароко, символіку древніх культур. Твори постмодерністів являють собою також і ігровий простір, у якім відбувається вільний рух змістів. І означення „вільний”, тут явно тяжіє до божественного атрибуту Свободи, а не до безладдя та хаосу. Але, варто зауважити, що включаючи у свою орбіту досвід світової художньої культури, справжні постмодернисти роблять це не шляхом жарту, гротеску, пародії, а використовуючи прийоми художнього цитування, колажу, повторення – намагаються стати більшим автором, аніж автори оригіналів.
Де запозичення відбувається із приниженою вартістю новостворених текстів, написаних на основі більш вартісних оригіналів – там, безумовно, немає і жодного натяку на справжній постмодернізм і, зрозуміло, й на мистецтво.

Ідучи по шляху вільного запозичення з різних художніх систем, постмодернізм як би зрівнює їх, створюючи єдиний світовий культурний простір. Виниклий як антитеза модернізму, відкритому для розуміння лише деяким вибраним, постмодернізм, тими чи іншими шляхами, часто нібито у грайливій формі, дає можливість нівелювати відстані між масовим і елітарним споживачем мистецтва. Себто, протягує нам руку для подальшого духовного і розумового зростання.

Деякі поетичні адекватності напрямку у роботі відповідної рубрики Постмодернізму >>>

На останок про суттєву різницю між "постмодернізмом" та "постмодерном". Обов'язково потрібно зважати на те, що модернізм та модерн - це різні поняття. Відповідно і     п о с т м о д е р н і з м     та     п о с т м о д е р н - також.
П о с т м о д е р н і з м   апелює до важливості класичного розуміння, а ось   п о с т м о д е р н   займається проблемами подальшого (в контексті "модерну") поширення свободи у "нематеріальній" сфері. І   с в о б о д а     тут, зрозуміло, поняття класичне, себто один із атрибутів Творця.

"Omnia mutantur, nihil interit".

РОЗДУМИ

^{Спроба увиразнення характерних етично-естетичних стильових творчих стосунків особистостей з божественною природою Життя
(Матеріали на стадії доопрацювання)}
I. Нічого нового?
Щодо онтогенезу - див. "Мистецтво – це насправді зовсім інше?" >>>.

     Цікаво, що для більшості, як фахівців, так і любителів, Поезія нині видається чимось безкінечно заплутаним, і вкрай еклектичним, "вавилонським стовпотворінням" усього, що завгодно, навіть у творчих світах від одного автора, який, як отой сказав, давно вже, буцімто, і вмер.
І час від часу проголошується про чергову смерть того чи того явища, зникнення тих чи тих констант, і взагалі - попереду суцільний апокаліпсис, тож нічого і розвивати і розвиватися. :(
До того ж у більшості наших авторів немає жодних сумнівів у відсутності чітких критеріїв, за якими їх та їхню творчість можна якось порівнювати, порахувати, оцінювати.
Але все це, як на мене, дещо не так, як і інша, здавалося б, очевидність - мовляв, і не можливо зрозуміти, що відбувається в бездонному світі Української, чи там Світової поезії (та й мистецтва в цілому).
Чому ці висновки здаються мені поверхневими? Напевне і тому, що Поетичні ( і не тільки) Творчі плоди таки цілковита реальність (хоча ці плоди є швидше Слідами справжньої Творчості, Доброчинної праці над тим, що не вмирає), а тому не можуть не піддаватися формальній та сутнісній класифікації, хоча і з потребою зважати на рівні існування того чи того явища. Звичайно, кордони між першим та другим часто не є такими вже очевидними, та обидві описують один предмет – живого, - і для цієї спроби дослідження, безумовно, надважливі.

Отож, якщо із привабливістю - "зовнішніми" ознаками - на початку шляху дещо простіше, - береш визнаних світових майстрів і „формально” вчишся, опираєшся при цьому на традицію свого народу, на константи і гармонію рідної мови, на красу інших мов, то із корисністю, зі змістом, - важче. Але так, чи інакше, для глузду корисними вважаються більш-менш цілісні концепції світобачення, створені не одним десятком поколінь справді визначних людей, як для світу в цілому, так і в рамках своєї нації і народу. Ці концепції і мають своїм розширенням усі відомі нам філософсько-мистецькі системи (із окремим строго-кількісним фрагментом, відомим як „наука”). Звичайно, такі концепції не припиняються ні в просторі, ні в часі, і ведуть до конкретних цілей, і завжди мають своїх послідовників (свідомих чи не свідомих). І те, що нині широкі верстви цих послідовників мають вищу ступінь свободи, порівняно з минулими поколіннями "ідейних прочан", мало що значить. З одного боку, якщо багато дано, то значно важче дати тому всьому особистісний лад. А з іншого боку – тут ситуація як у юного футболіста, що розбив шибку і втікає від справедливого покарання - важливою є не швидкість руху, чи його можливі напрямки, а обсяг доступного конкретній індивідуальності простору. В даному випадку - власного, осягнутого конкретним втікачем (від нівелювання). А цього простору, наприклад, внутрішнього простору, простору нашого "я" під людським черепом, навряд чи за останню пару тисяч років стало фізично суттєво більше. Але чи тільки про цей простір йдеться. Але ми здатні розвиватися навчатися і далі навчаємося швидко сприймати уже систематизовану іншими інформацію, і робити власні кроки у непізнане.

Як це все відноситься з оцінками, зі стилями, школами?
Є такий мистецький анекдот: Два художники-корифеї зустрічаються на подіумі, і, як належне сприймаючи загальне захоплення, поміж себе перешіптуються, що третій, відсутній, таки найкращий, бо, на відміну від них, знає, що намалював...
Утім, тут якраз і хочеться сперечатись - ніхто, ніби, не знає, що достеменно в цілому намальовано. І сказати навіть більше – для мене особисто все мистецтвознавство зводиться не до того, що намальовано, але до визначення місця автора в його художній спробі . Ось це місце і піддається дуже чіткому визначенню, навіть, якщо воно в самому куточку карти, чи навіть за нею. Таке ось підозріле припущення, виходячи з якого і вивчаючи усталені мистецькі концепції, а, особливо, найбільш близькі для себе - можна спробувати знаходити себе у обсягах, які успадкували і спадкуємо від мистецького і немистецького світів...

І.І Загальна проблематика критичного аналізу :)

Якщо говорити максимально серйозно, то окрім відомих напрямків критичного аналізу потрібно ввести ще рівні для них. Це я і до того, що на одному рівні, скажімо, паралельні лінії не перетинаються, а на іншому - перетинаються.
Що на одному рівні відбувається одне (в ідеалі) творче життя, а на інших - інше, можливо, більш творче, хоча і "перетинаються"...
Якщо брати, насправді, абсолютно "ірраціональне" для переважної більшості хомо явище Творінь Господніх, бо ж наше щоденне "творче" життя категорично за межами цієї "ірраціональності" (яка насправді раціональність), як і наукове, і суспільне життя, то виникає ряд надсерйозних питань, достатньо "ірраціональних" до нашого способу суспільного життя. Ці питання мали би бути апріорі покладені до витоків будь-якої критичної думки, але не можуть бути покладені, так як ми живемо, на нашу думку "раціонально", а питання "ірраціональні"...
Зауважте, жодна особа, що всерйоз займається критичним аналізом, публічно не поставить питання - з чим прийде той чи той автор, а з ним і читач на Божий Суд, бо це ніби "ірраціонально".
Як формується дух і душа в творчому процесі, які фундаментальні рівні проходить людська сутність, допоки дух і душа (в ідеалі) визрівають, і можуть явити якісну цілісність очам Божим, бо це ніби теж вкрай "ірраціонально".
І т.д.
А що тоді оце "раціональне"???
Виходить, не Божественне, а суспільна оцінка - грошима, славою, і т.д.? Тобто те, що вкрай нестійке, що підвладне ентропії, що умаляється вічністю...
Чесний і фаховий критик, скажете ви, мав би бути незалежним від загально суспільних оман, так? І не обманювати і не обманюватись самому?

Але в такому випадку, "ірраціональний", як і Бог, критик, мав би, як і Бог, мовчати? :)
Та це лише на перший погляд "дивна паралель". Бо Бог не мовчить. І на чим вищому рівні, насправді, перебуває автор, тим тонше він відчуває це - що Бог не мовчить.
Тож у чому Промисел (ідеального) критика-аналітика?
Зрозуміло, рухатися рівнями (не суспільними ж!) вгору. Задля чого? Аби хоч якось бачити справжні творчі шляхи, описувати їх, допомагати тим, що внизу, і поруч...
Способи допомоги кардинально різні на різних рівнях, і якщо на найнижчих рівнях ми суть тварини, з тваринними відчуттями, то чим далі, тим більше з'являється суто людського. Аж до надтісної співпраці з вищими енергетиками за допомогою іншого чуття, яке в тваринах не розвинуте. Шість органів чуття так чи інакше гаснуть працюватиме інше, суто людське. Чи знає про цю дорогу хоча би один критик-аналітик на всю Україну?
На мою найскромнішу думку, в контексті тих припущень, які я щойно зробив - не тільки в нас із справжньою критикою-аналітикою тьма єгипетська, тьма в цілому світі?
Звичайно, до пори, до часу освічені особи можуть говорити про вироблені традиції, можуть орієнтуватися на мовні процеси, але, зважаючи, на все більшу кількість цивілізаційної енергії, яка витрачається на підтримку "раціональних" на думку споживацького суспільства явищ, - і традиції (початково, як спосіб виживання тут і переживання Суду Божого) і мова все більше відхиляються від початкових сенсових розумінь, втрачаючи фундаментальну добротність. Не даремно казав Конфуцій - "єдине чого хочу, аби словам вернули їх первинне значення.
Тож нині критик мав би авторитетно опиратися, скажімо, на абсолюти, наприклад, в латинській квазітрадиційності формули "хомо хоміні лупус ест", чи в російській "любов зла - полюбишь и козла", чи в українській... і т.д.

Словом, на цю тему можна говорити до безконечності.
Але читаючи більшість, абсолютну більшість наших авторів, особисто я не бачу їх усвідомленого руху до Божої "ірраціональності", навіть така проста річ, як прохання не плюндрувати найвище Боже творіння - людину - категорично не знаходить розуміння в авторів, наприклад, Майстерень. А ви подивіться, що з ЛЮДИНОЮ роблять наші буцімто маститі поети і письменники! - тож куди вони йдуть, звідки вийшли, і скільки бід принесуть своїм довірливим читачам, ось у чому питання...
.....................................................................


ІІ. Мистецька “карта”. Системи координат

Зрозуміло, що Мистецтво Поезії - це тільки одне із Мистецтв, властивих істоті людського типу.
Тобто, якщо творчість - доброчинний процес творення, то мистецтво - це знайдені рішення, знайдені відповіді, що як і сам процес, не мають кінця і краю, так?

А що таке людина? Чи дорівнює вона "гомо сапієнсу сапієнсу"? А якщо не дорівнює, і значить, щось більше (не дарма ж "антропос" - це "той, що глядить вгору") тоді що таке для неї Мистецтво в цілому?

Спробую розпочати з мистецтвознавства. Але не зовсім зі строго наукової сторони, швидше з огляду на традиції. Чому на традиції? А на що іще? Саме конкретні, зрозуміло що життєдайні, традиції складають певні культури, певні культури складають культурний шар нашого живого перебування, з якого росте, тягнеться до Сонця наше мистецтво, що також творить і модернізує при цьому і оцей самий культурний шар...

Не таємниця, що так чи інакше із відомими мистецтвознавчими визначеннями ситуація виглядає трохи заплутаною. А потім, ще й - з одного боку кожен дивиться на предмет досліджень у кращому випадку з певної, відомої особі, координати місцезнаходження власного "я", але здебільшого - із досить нечіткої координати місцезнаходження іншого, авторитетного для нас, "я" - особи, чи групи осіб, навколо яких ми до пори до часу кружляємо.
А з іншого боку - є ще і сам Предмет дослідження, який не тільки може займати досить обсяжну "координатну територію", але й мати багато фрагментарних "віддзеркалень", "міражів" у тих місцях, де самого цього предмета фізично немає. До всього цього "жаху" додається і відоме різноманіття поглядів щодо місцезнаходження координатних нулів, тобто початку (початків) відліку.

Але в ідеалі, якщо ж істина існує - то нулі-початки цілісного явища мали би збігатись? Якщо ж однієї істини не існує, то ніби й немає підстав вимагати у цьому питання і якоїсь класифікації? А можна, наприклад, припустити, що головна, "небесна" істина має не одну проекцію на "площину" нашого існування, скажімо, у залежності на що саме проектуємо. І тоді можна собі вибирати, близьке до душі.
Але це не стосується поезії, яка завжди небесна, а, скажімо, більшої частини прози, так?

Тож, начебто цілком очевидним є існування в нашому українському, європейському, світовому середовищі двох основних координатних систем - "Правої" і "Лівої", скажімо, "Консервативної" і "Модерністської" ?
Одна, ніби, традиційна, класична - де за "нуль" початку відліку береться безсумнівний факт сотворіння Вищим Законом, Творцем явища Людини, як особистості. Ця, "консервативна" система, має начебто унікальну властивість збігу індивідуальних і колективних "нулів". Тобто, онтогенез і філогенез природно поєднуються фактом сотворіння. Тоді й осі Х, Y, Z мали би бути вельми традиційними. Чи не найкраще підійшли би Божественні атрибути - Любові, Свободи, Творчості, так? Часового виміру немає - натомість є Інша Річ - Духовна+Душевна, так? Вважатимемо, що поєднання - "Духовна+Душевна" - і складає явище нашої непересічної сутності.

Рух "вперед" в такій системі - це, в першу чергу, напевно, приростання і Духом, і Душею, Життям в напрямку до Творця. Рух у "від'ємні координати" – руйнуванням особистості, зменшення Живого розміру особи. І, головне, напевно, що тут немає суто суспільних цінностей. Що Система - строго індивідуальна, чи середньо-статистично індивідуальна (для можливих мистецтвознавчих узагальнень).
І, як на мене, схоже, саме в цій "Консервативній" системі і знаходяться мистецькі відповіді і рішення, як наслідки авторського доброчинства з осягнутими (певного рівня досконалості копіями божественного інструментарію) художніми методами, напрямками, стилями, бо саме ця система лише і є Життям, і яке ж Мистецтво без Життя? Що не вмаляється часом?

Але якщо все так, то чи можливе реальне існування іншої, альтернативної системи - "лівої", чи там "модерністської"?

Якщо можливо, то, як на мене, лише в одному випадку. Якщо модернізм (з будь-якою хитрою назвою) - це не щось окреме, а лише етап (вдалої чи не вдалої спроби оновлення) для тої чи тої "консервативної", безсмертної в цілому гілки доброчинного існування в творчості. Тобто, починаючи із традиції, ми у найкращому випадку приходимо до її, цієї традиції, продовження, щасливо знайденого нами в результаті креативності заперечення. Так класика стає неокласикою, бароко - необароко, реалізм - неореалізмом, і т.д. Але тоді зовсім і не йдеться про альтернативну систему, хіба що про уточнення основної, і єдиної?

Отже, якщо вважати доброчинне перебування особистості у такій Вищій, Божественній, координатній системі Мистецьким, то в залежності від області перебування (координат X, Y, Z) і духовно-душевного розміру особистості - отримуємо і певні мистецькі узагальнення, систематичності. І „рухатись” із однієї в іншу можна, змінюючи оці вищезазначені координати X, Y, Z + Д (духовний + душевний) виміри. Зрозуміло, що такий рух виглядає правдивим тільки у сенсі становлення особистості творця? Що, напевно, значить – кожен творець ледь не назавжди ідеально приписаний тільки до своєї, найбільш характерної його призванню області мистецьких звершень? Чи не в цьому підтвердження ідеї завчасного Вищого Призначення для кожного з нас? Існування себе ідеального, можливість досягнення чого і є нашою, людською Свободою?

Але ще ж є і інформаційні потоки, з якими співпрацює автор, та й взагалі, кожна людська особистість - логос і містерія, означені словом вузли логічного сприйняття і цілісність відчутого символу, картинки в цілому. Чоловіче і жіноче начало, так?

Я вважаю, що цілком доречно було би припустити, що саме в осягненні Логосу і Образу (символу) вирізняються відомі нам узагальнені мистецькі напрямки доброчинної діяльності людини, себто творчості.

З основним акцентом на Логос буяє натуралізм, раціоналізм, реалізм-неореалізм, класицизм-неокласицизм, романтизм-неоромантизм, сентименталізм-неосентименталізм ..., хоча, ясно, що будь-який із цих напрямків активно послуговується і символічною "складовою", але головне русло проходить таки територією чітко означених явищ, образів, подій, принаймні, доки не торкається нових обріїв, ще неозначених образів, явищ і подій.
Але є ще й інформаційний потік символізму, що дарує і досвід і знання іншим чином, аніж Логос. І хоча про окреме існування Логосного і Символьного говорити не можна, але, наприклад, вся іконографія, таки опирається на миттєву цілісну передачу і сприйняття істин, в той час, як, скажімо, Біблія дає можливість осягнення істин і поступовим розумінням - складанням із найменших частин все більш цілісного.

Напевно, можна сказати, що опираючись на Логос реалізму, класицизму, такі течії, як готика-неоготика, ампір, бароко-необароко далі потужно "вростають" у символізм. Намагаючись при цьому зберігати рівновагу між інформативним Логосом і Містерією осягання основного масиву того чи того символу, символічного ряду - зберігаючи, однак, загальну спрямованість течій у вирішальній залежності від Логосу.

Натомість, можливо починаючи саме з рококо і маньєризму, з'являються мистецькі рішення, коли творчі русла відходять досить далеко від чітких берегів Логосу в сторону Символьного сприйняття, ба, навіть допускають при цьому повністю довіряти містерійним скеруванням (знову ж таки, нагадаю, мистецтво - це те, що скеровано таки до Бога) найтонших наших відчуттів Прекрасного. І якщо у випадку Рококо і Маньєризму йдеться про сутнісне відчуття символів, то для розгалуження Модерну (Арт Деко, Арт Нуво, і інші Сецесії, і Югендстилі :) все більш характерним є вихід на контури Символів. Тобто, десь там, далеко, відчувається краса Логосу і подих прекрасного наповнення пройдених і осягнутих Символів, а тут вже (для модерну) йдеться про символьні межі потойбіч від усього пізнаного раніше. Та приємно, що Краса, яку знаходить і являє стиль Модерну, має все те ж, Живе, Божественне мистецьке вирішення.
Напевно можна зауважити, що таке вирішення від Модерну, Модерновий образ, це саме те, за чим закінчується відомий нам час?

Думаю, що є сенс зауважити, що оте відчутне скерування в Маньєризмі в Модерні знаходить остаточне вирішення у вигляді жесту, найпромовистішого жесту, за яким вже зовсім інший метод пізнання невідомого. І це вже безчасся Постмодерну, що немовби з іншого боку, щодо розвитку мистецьких течій "від Логосу" (на етапі Постмодернізму - для кожного зі стилів "від Логосу"), які опираються на витончену інтелектуальну чуттєвість-чутливість (проникність авторської сутності через найдрібніші Божественні сита-пропорції), впритул підходить до енергетики просвітлення, реального відчуття Одкровення.
Але це "підкорення" небесної енергетики можливе лише в поєднанні обох рук - "лівої" та "правої" - в поєднанні Логосу і Містерії осягнутого (пройденого) Символізму.
Як дві руки, що з'єднуються разом - наш особистісний Постмодернізм і Постмодерн виходять на новий, цілісний етап Творчого шляху, можливо з цілком доречним значенням, як Синенергетичний?
З акцентом, зрозуміло, на свідому сінергетичність. Бо "несвідома" досить поширена і нині, але, наразі, ще малокерована єством митця...

Повертаючись до краси відомого :)

Мистецтво і Естетство

Маньєризм і не маньєризм
Можна, утім, оперувати і простішою "плоскою мистецькою картинкою", коли в тих чи інших цілях за межі твору майже повністю виводиться четвертий (але чомусь завжди тільки Духовно-Душевний) вимір. Зрозуміло, що реально такі речі, як „виключення” виміру, неможливі, і тому завжди відбуваються з додатком "якби", „ніби”. Це і є, як для мене, наприклад вирішальною ознакою (для логічного сприйняття) того ж Маньєризму, для якого вкрай характерний навіть і високохудожній, але тільки поверхнево-формальний дотик до Логосу, і подальший плин у напрямку символізму, в осягненні краси. Думаю, що на тій чи іншій ступені Маньєризму нині знаходиться значна частина творів, які претендують на належність до так званого сучасного мистецтва. Звичайно ж – „ніби” знаходиться, і „ніби” мистецтва. :)

А якщо більшість творінь сучасників таки не мистецтво, не вирішення творчих процесів, яких в тої чи тої особи може й не бути, тоді що?
Але припустимо, що творчий процес таки відбувається і грунтується на обережному, нехай часто і дещо формальному пізнанні Краси. І це тоді напевно можна назвати Естетство? І естетство, як основа для вростання до високого Маньєризму? :)

Утім, як на мене, дивовижні прояви душевно-духовного виміру у Мистецтві не тільки в тому, що, скажімо, „ніби” "відсутність" "Д-Д" добре помітна пустопорожнім формалізмом твору. Але і певною "вивернутістю" величин при явній "Д-Д" „присутності”. Маю на увазі - чим більший розмір авторського (чи там замаскованого ліричним героєм) духовно-душевного "я" - тим воно менше помітне саме як "Я" ( що часто збиває дослідника), та в цьому випадку цілком очевидним є наявність не поверхневого, а сутнісного плину, сутнісної багатоплановості твору.

Так чи інакше нині реально існує відома стереоскопія поглядів на мистецькі і довкола мистецькі явища і процеси. „Поєднання” Божественного і суспільного, в яке потрохи перетворюється Божественне, в проекції на земне, так?
Причому, Божественне, це відкриті концептуальними школами, у т.ч і на основі культурних традицій, ідеології життя, із вдосконаленням конкретної людської сутності через доброчинність, а суспільне – осягнуті технології здійснення, "прогрес", втілення одними замовлень інших, коли напрямок, стиль – розглядається саме як популярна і ефективна технологія, яка влаштовує замовника.
Безумовно, між Одним та іншим є купа взаємозв’язків, тому цілком коректно вживати традиційні мистецтвознавчі означення і там, і там. Але певно, хоча і прийнято вважати, що людина – істота суспільна, але суспільна вона, як істота, а людиною є таки тільки і саме перед Богом?
Теж і з Мистецтвом Людини?

Модернізм, неомодернізм і не модернізм

Зазвичай чомусь вважається, що все сучасне „мистецтво” є модерністським, і у порівнянні із, скажімо, немодерністським – сучасне „мистецтво” ніби саме для загальних потреб, і повинно служити „людству”. І що явище „модернізму” також активно "використовує" духовно-душевний вимір і для усіх (знедолених і заблудлих, нерозумних і вбогих). Чи не тому „його” духовні величини-обсяги на консервативній координатній системі місцеперебування того чи того автора, чомусь завжди здебільшого вельми малих розмірів, хоча і виглядають, на перший погляд, вельми гротескованими збільшуваними скельцями різних художніх засобів.
Дрібність, як на мене, через те, що авторські Модернізми, як етапи діяльності із запереченням "не", чи "ні", здебільшого повернуті задом до неба і обличчям до певних вікових груп суспільства, наче автор підсвідомо шукає саме тут для себе зручне місце, на словах ніби переймаючись узагальненими суспільними цінностями. Що ж це за цінності? Можливо ті самі Божественні атрибути (Творчість, Свобода, Любов і Душевність-Духовність) спроектовані на цивілізаційні площини? Що нині бачаться як Рівність, Справедливість, Братерство (з коханням в купі) і суспільний прогрес (з благовлаштуванням, суспільною силою особистості). Чи не тут ховається усе бучне суспільне фарисейство поступового випадання з творчого процесу? Бо ж від нього мало що залишається, коли знову „повертаєш” ( переносиш, як аналітик-критик) ту чи іншу діяльність авторської особистості із суспільної водоверті в обсяги Божественної системи координат.

Тож чи існує на найвищому рівні окреме мистецтво модернізму? Окремий стиль модернізму? Чого би, здавалося, й ні?
Але тоді ким і чим і де воно представлено? На Божественному рівні, наскільки я розумію, навряд чи існують суспільні речі. Можуть існувати лише ті чи ті Митці - з когорти "багато званих та мало Обраних".
Чи не тому багато з нас не прийдуть, завчасно покликані, на високу гостину, бо розтануть у "суспільних цінностях"?
Можливо потрібно вчасно перейти свій Модернізм, і завершити його життєздатною традицією, до якої приходиш після креативного заперечення?
Зрештою, модернізм - суспільне явище, що й вічно підживлюватиметься неомодернізмом конкретних юних індивідуальностей, з вічно юною концепцією особистісного заперечення божественних констант і пропорцій. Індивідуальностей, які, зрозуміло, з часом природним чином "закінчують" (вимушено чи усвідомлено) здоровим чи хворобливим, але консерватизмом зрілого віку, та чи при цьому остаточно не втрачається здатність до творчості? Що все помітніше, начебто, як явище, спричинене власне модерністською епохою?

Постмодернізм

Досвідченіші, чи більш навчені автори (родом, як і всі ми, із сучасності) через абсолютну безперспективність постійного перебування в "запереченні", себто самореалізації в модернізмі, намагаються креативно завершити "юні" етапи, частіше за все поринаючи в обумовлене Логосом і розвинутою інтелектуальною чутливістю явище постмодернізму. Що так, чи інакше пізніше теж індивідуально закінчується новими осягненнями і звершеннями.
Себто "необароко" відрізнятиметься (народжуючись після модерністського креативного впливу на "бароко" різних індивідуальних творчих заперечень) від "постмодернізму" саме контекстом інтелектуальної чутливості.
Обличчя автора знову повернене до Неба, ноги на міцних підвалинах класичних традицій, а очі уважно вивчають виникле з туману набуття власне обличчя. Суспільство на третьому плані, на другому інші люди, на першому, очевидне, „я” і Творець.

Тож не дивно, що динамічне явище постмодернізму у консервативній системі, наприклад творчість того ж самого Йосифа Бродського, деяких інших відомих поетів, активно заперечує системні заперечення суто модерністського підходу (заперечення задля заперечення) до творчих справ, часто сильно іронізуючи над так званими суспільними цінностями, суспільними акцентами – із характерним, часто нехай і примарним, захмарним стрибком до відомих такій авторській особистості максимумів - у Творчості, Свободі. Причому стрибок відбувається за рахунок максимального розрідження (інтелектуальною чутливістю) кордонів власного „Я” (а як інакше реалізувати „я” і Бог? Якщо це взагалі можна остаточно реалізувати).
Та, разом із тим відрізняючись, наприклад, від бароко-необароко більш стриманою координатою Любові. Душевно-Духовний (Д-Д) розмір особистості при цьому повинен бути досить значний, і, можливо тому, не завжди очевидний переважній більшості читачів, та критиків, які традиційно перебувають за мистецькими кордонами, в обсязі т.з. сучасних суспільних цінностей.

Естетство

Взагалі, можна вважати, що уявний „розділ” на Божественне і Земне існує щонайменше з тих часів, як у тому, чи іншому розумінні божественне творіння змушене було покинути земний Рай при небесному Едемі, так? І з часом „земне” все більше наповнювалося „суспільними” моментами. Що саме наповнювалося? Напевно обсяг для бажаного і необхідного осягання індивідуальної "небесної" свободи - обсяг, який зазвичай експропріюється під суспільні цінності?

Так чи інакше і нині маємо справу із, в основному теоретичним для більшості, Божественним Абсолютом, який включає всі мислимі і немислимі форми, відкриття, в т. ч. і свободи, і вельми практичною, і здебільшого уявно комфортною сучасною цивілізацією, побудованою чи на модерністській ("Університетській", "Сучасній" і т.д.) ідеології світосприйняття. Почасти "марксистській", почасти "капіталістичній".

Як на мене, вона є поєднанням щонайменше двох нижчих координатних систем - "Громадянської" і "Наукової".
У "Науковій" - осі Х, Y, Z - чітко просторові, і на четвертий вимір претендує відстань між подіями, що називають часом.

У "Громадянській" - в осях Х, Y, Z (відповідно, як проекції Божественних) - Братерство, Справедливість, Рівність + суспільний прогрес (що має на увазі саме облаштування, суспільну силу особистості саме у цьому, земному існуванні).

Утім, початок відліку, „нуль” у цих системах зовсім не є Божественним початком, а тільки цивілізаційним, чи строго "науковим". Тому ступінь цивілізації для такої системи найголовніше, навіть, якщо вона й веде до повного виродження Душевно-Духовного наповнення особи. І тому, напевно, модернізм, як "вічний цивілізаційний двигун" і вважається тут самодостатнім вінцем людського творіння, а постмодернізм цілком логічно розглядається, як піна на хвилі від дії оцього самого двигуна. Тому тут і автор давно помер, і все довкола одна гра, й існує тільки наша прекрасна і зручна цивілізація на тлі очевидної ентропії матеріального, загрозливо-очевидних суто земних та інших строго „наукових процесів”. Щоправда те все "існує" лише до "смерті" твоєї конкретної особистості, або до виразної появи в небі досить крупного метеориту, чи ядерної боєголовки, тож радій цьому, земному життю, бо іншого не буде, так? І на сьогоднішній день саме ця світоглядна система домінує за кількістю своїх активних прихильників. Та чи буде так завжди? Чи вже нині не відбувається інших процесів? Так чи інакше, напевно не так і погано, що є різні варіанти світосприйняття, - нам не обов'язково при цьому один одному щось вперто доводити, і знищувати сторони з іншим баченням. Кожен може користуватися тим, що серцю любо.

Тож, суто Громадянами, суто Науковцями, а також суто Хомо Сапієнсами Сапієнсами напевно і треба вважати особистостей, буття яких протікає відповідно в "Громадянській" ("Суспільній") і "Науковій", і ще нижчих системах координат. А Людьми, відповідно особистостей, що (свідомо чи не зовсім свідомо) перебувають у "Консервативній" системі, де будь-яка доброчинна особистісна діяльність і є Мистецтвом.
Можливо "Громадянська" ("Суспільна") і "Наукова" системи координат, це лише щось глибоко уявне, що немає задовільного практичного втілення.
Тобто, творча діяльність лише в Божистій системі є Мистецтвом, а в "іншій", суспільній, тільки – утопією?

ІV. Стереоскопія поглядів на мистецькі епохи?

Символічний погляд на людське Мистецтво :)

Що ж, будь-які системні речі й цінності - суспільні, індивідуальні, особливо з релігійною підосновою - з часом переживають глибокі кризи... Епохи Богів, Напів Богів, Тіней, Героїв, Античність, ..., і ось Готика (епоха XII-XV вв.)... Відродження(XIII-XVIвв.)... Барокко (XVI - XVIII вв.) - все отримує свою порцію "кінцевого" розчарування, коли змучені догматами очі опускаються донизу і, шукаючи опори в земному, надибають сліди - такі земні, такі знайомі, такі вчорашні...

Гармонія (очікування) Готики починає зникати там, де сповіщений пророками апокаліпсис усе не наступає, і жінку не задовольняє жорстка "історія від ребра" і місце ребра, і не тільки жінку, де чоловік втрачає жорстку відповідальність казкаря за своїх персонажів. Образ розвалюється. Далі доктринальний бунт Відродження, з усіма сподіваннями і вольностями... Потім ажурним хрестом зростає Бароко (від італ. barocco - "вигадливий", "химерний"), з одного боку як новий шлях до небесних істин, а з іншого, як нова зручна технологія. Декоративна пишнота, вигадливість і контрастність, багата метафоричність, зрештою - ілюзія торжества Божого Духа в гармонії з реальністю.
Але і вона видихається, коли деталізація і скрупульозність у пошуках суті наштовхуються на неспроможність продовження думки, пошуків, знаходжень - ладу в суспільному і щастя в особистому житті. Поступовий рух угору барокової в’язі змінюється інерцією по горизонталі, із втратою чітких природних форм, Рококо. Погляд, урешті-решт, застрягає у відбитті дзеркал, що одне напроти іншого. Врешті ілюзії тануть. Маятник чергово перехиляється до матеріального, зримого, фізично необхідного.
Поступово утверджується Класицизм (з XVI в. до 30-х років XIX в). Суспільство особистостей "антично" вдосконалюється. Юридичне право й інститут цивілізованого Суду, економіка і подальші можливості вибору. Національне мистецтво. Усе більше суспільних домовленостей, технологічних змін. Події наростають, і стрімко, кроки вимагають щораз більшої особистої відповідальності, життя набуває швидкого розвитку, розвитку індивідуальності в осягненні свободи, її опанування, і передачу в оренду суспільним інституціям. Одначе проблема з доктринальними забобонами. Старі фундаменти знову ж таки не підпирають нові конструкції.
Рух у певних, нетрадиційних напрямках ще заборонений, суспільно табуйований. Та й не простий з огляду на необхідне вміння оперування новоосягнутою свободою. І погляд лгко туманиться дозволеним, чи легкодоступним: фарсом подальшого "пошуку без пошуку", "авангардом", легкими і гарними конструкціями, щоб не дай Бог обтяжена віками будова не осіла ще глибше - підіпремо її із середини, перебудуємо її ж, переставимо меблі і декорації іншим чином. Одначе, стара суспільна будова таки продовжує осідати і розвалюватися, і різко, революційно осучаснюватись. Утім, помітні і перші струмені подальшого розвою традиційних течій, які переосмислені новітніми модерністичними потугами, являють - Неоготика (XIX вв.),Необарокко , Неокласицизм.
Якщо ідеологічно Готика - завжди строга і ясна, конструкції - вертикальні, стрімкі, категоричні, прикраси необтяжені і ближчі до природних аналогів - і жодних підстав затримуватись у цьому "грішному" (цивілізаційно) світі - ось Христос-сонце-Бог - швидко туди, а тут всі ви, грішники, і незабаром дістанете своє, заслужене. Народ лягав у завчасно вириті могили, а кінець світу усе не наступав. Бароко - більш закручено, витіювато, образи більш комплексні, до Неба і Сонця, зрештою, до Раю тягнеться деталізована виноградна лоза, підйом горизонталі, обріїв, відомо ким створених, йде неспішна мистецька боротьба за спасіння душ, - то, Неоготика і Необароко речі цілком відповідні, просто строго індивідуалізовані (і боротьба, ведеться вже не за світ в цілому, а суто за власну душу), утім, обов'язково на фундаменті Віри, якщо не на Біблії в цілому, то на Євангелії, зокрема. "Сота" власного "я" починає стрімко зростати, розвиваючи далі те Християнське звучання, яке чомусь не далося теократичному суспільству в часи "Готики" та "Барокко" і після...
Але не всі за своєю природою від "необароко"... Світ грубо наштовхується на безкінечні суперечності і спокуси необхідної подальшої цивілізаційної розбудови і неможливості життя за однією Книжкою... Технологічні революції обіцяють і, здається, ось-ось дадуть швидкий рай на землі, ось тільки здійснити задумане!
Суспільство і правячі класи фактично відкидають потребу в наявності Душі, Бога. Далі, ніби, тільки "відірвані" від минулих традицій неозорі воєнні поля осучаснення, Модернізму, який, "паразитуючи" на тій чи тій традиції, начебто концептуально не шукає Божественних відповідей. Цивілізація передусім! "Ми всі є еліта, бомонд, ми як Боги!...", "Небо" стало землею і суспільством, -"усе в людині", в "людях", але тепер уже всі "люди" - навіть нелюди. Мають значення лише суспільні домовленості - нові домовленості і відкриття, і "прогресивне" заперечення минулої практики суспільних відносин. Зрештою, зруйнувати увесь "старий" світ і побудувати наново! Капіталізм-комунізм, економічна, політична боротьба. Кризи, що вирішуються подальшими, усе більш кривавими революціями і переворотами, світовими війнами. Переділ житлової та економічної площі. Тотальне знищення і самознищення. Вартість життя особистості повністю знецінюється перед примарами можливих ідеальних суспільних новобудов. Та Вавілонські вежі сподівань руйнуються все тим же старим чинником . Русло стійкого, незламного модернізму виявляється лише каналом-кільцем. Авангард поступово єднається з ар'єргардом, змішується все і вся. У старих палацах високого мистецтва селяться циганські табори збуджених доступністю до слави і "повної" свободи маргінальних мас, тусовка, акція, попса, кітч і поп-арт. Слова і образи перестають оживлятися на цьому (суспільному) рівні людським Генієм і вишколеними талантами, які знайшовши ту чи іншу форму смерті, чи зрозумівши що й до чого, покидають русло модернізму для модернізму.
Але мрії і прагнення мас бути кращими, жити краще не можуть зникнути. Та й Генії (як Покровителі земної Творчості) кудись ж бо перебралися далі. Куди? Напевно в обсяги вищої свободи, відповідної до вищого уміння і набутої мудрості. Погляд не знаходить кращих обріїв за класичні Божественні. Їх подальше відкриття. Нові привиди нової Античності за межами модернізму, стають все виразнішими інтелектуальними ідеалами розвитку мирського і не мирського життя. Строгі церковні традиції поступово знову перестають цікавити і повнокровно надихати післявоєнні покоління, коли Промисел дарує більшості чергові подальші свободи і можливості для вибору. Церковні традиції ( в погрішимій своїй частині) все більш явно програють єдиній чисто Божественній речі, єдиному доказу, невидимому між тим із середини. Безцінному доказу із назвою Життя, яке, ніби, оберігають уклади споріднені з назвою - "класичні"? Розвиток деяких традицій видається вже основою, як індивідуального, так і загального подальшого безконфліктного існування різноманітних людських груп, націй, народів, держав, соціальних інститутів, самих релігій. У творчому середовищі таке "розширення фундаментів" привело до непарадоксального продовження плину майже всіх відомих течій мистецтва, а заодно і їх живого поєднання. Якщо узагальнено, то Постмодернізмом, для всього того, де той модернізм існував. І не дивно, що цей Постмодернізм (не плутати з постмодерном) нині ніби-то раптово виник усюди і став неймовірно привабливим і модним, як особисті польоти в небі, або міжзоряні мандрівки, подорожі в часі, - еклектикою обтяженого і необтяженого реальною діяльністю гармонійного чи не надто енциклопедизму. Модно, ж бо ще не значить реально доступно для всіх охочих...
Нездатність літати, бути іншим, Вищим, не заміниш грою слів і знанням справжньої суті філологічних зворотів. Є різниця між літаю і ніби літаю, творю і ніби творю. Суттєва різниця. І ця різниця встановлюється Духом-Душевністю людини.
Загальне, маргінальне і цілком серйозне використання додатку "ніби" стає, між тим, грунтом і для гіпертрофованості іронічної поезії модернізму , і серйозного збочення, наприклад, в руслі маньєризму у напрямку "а ты мне душу предлагаешь, на кой мне черт душа твоя?".
Через загальне і упереджене "знесерйознення" вартості Особистості на тлі досягнутих цивілізаційних зручностей, і акцентування іронічного в поезії (значно більшого акцентування, аніж вона того вартує), з'являється і декларування обмеженості чи навіть неможливості подальшого концептуального розвитку Мистецтва, вторинності Творчості, зникнення автора. Основана на поглядах в сторону ефемерності всього і вся, іронія приводить, наприклад, наші Високі філологічні школи до зведення того ж Постмодернізму лише до куточка іронічної поезії, до однієї із запінених стариць Модернізму. Але чим дорікати нашим знаним університетським філологам, чия найперша задача - оберігати спадщину, а до того ж, їх навчають такому дивні устої нашого викладання, та ще й тим, що спадщина для них є актуальною тільки з якогось 1200 - 1600 років наших часів?

---

О.І. Солженіцин
Тож, що воно таке - Постмодернізм? Традиції, що переступили етап модернізму, фемінізму , в т.ч. і до постфемінізму? Динамічна складова елітарного творчого руху? "Опіслясучасність?" в цілому? Узагальнений розвиток нової системи мислення, продовження перенесення традиційних цінностей до вищого, вивільненого особистого життя, відповідального через отримане і за менше, суспільне?
Безумовно, "пост" завжди намагається авангардово перекреслити кореневі значення, як то, в даному випадку, "модернізм", і засвідчує певну діаметральність концепції.
За формою, начебто, нічого нового, а по суті - акцент на вкрай індивідуальному, намаганні порвати зі всім, що обтяжує Людину, в тому числі від Модернізму, усілякими "необов'язковими" обов'язками і необхідностями перед погрішимістю: маргінальними масами, бізнесовцями й урядовцями, воїнами і міліціонерами, шахтарями і кухарками, державою і нацією, - але залишитись при цьому у гармонії із непогрішимими витоками цих явищ.

Так, нині в черговий раз, додалося ступенів свободи, так, в черговий раз, людство приміряє нові конструкції її охоплення. Для більшості пропозиція Свободи надто серйозна (незрозуміла) штучка. Надто відповідальна. При чому і явно позасистемна ("ірраціональна"), невідома для існуючих домінантних цивілізаційних "традицій" споживання. Тому і важкодосяжна, навіть для розуміння.
Нема практики, ще не склалися нові животворні продовження до істинно традиційного. Але ця пропозиція (нових індивідуальних конструкцій в додаток до даної Звище Свободи) без сумніву вже є, і є черговою спробою елітної частини народонаселення продовжити високі (намріяні чи реально відчутні) цінності Божественних засад у нових (нинішніх, завтрашніх) умовах.

---

Що стосується неоготики і необароко, неокласики, інших мистецьких плинів, то вони продовжили свої течії далі - вирізняючись високою вишуканістю думок і форм і парадоксальним розвитком системних поглядів геніїв сучасного, минулого і майбутнього.

V. ЩО ДАЛІ? МАЙБУТНЄ МИСТЕЦТВА
Якщо допустити, що життя нескінечне, то нескінечним є і явище мистецтва. Питання тільки - в якому напрямку цей рух не нагадуватиме деградацію, чи рух по колу, так?
Йосиф Бродський знайшов у античній поезії вислів "маловідомого автора" про те, що найкраще намагатися уподобитись часу (зі всіма його штучками). А що для нас є час, як не природність усіх процесів? Інакше кажучи, йдеться про природою закладену неминучість зміщення акцентів від початкової, тілесної, емоційної чуттєвості (від 5-6 природних органів відчуття) у сферу інтелектуальної чуттєвості, де, ймовірно, існує і "постслух", "постзір", "постнюх", і т.д. І де точно існує і доброта, і взаєморозуміння, і совість, і багато інших чеснот...
Такий перевод акцентів безумовно є природним явищем, і архіважливим з огляду на ймовірне "все своє забираю із собою" :)
Принаймні, подальший розвиток чоловічої "інтелектуальної чутливості" і "жіночої комплексної" чутливості, дає можливість кожній окремій особі вийти на власний вищий енергетичний баланс співпраці, творчого співіснування нашого нижчого з небесним Вищим.
І це може містично змінювати не лише життя кожної конкретної, дотичної до такого мистецтва, особистості, але і людства в цілому...
(Далі буде)

"Mulier formosa superne".

Я тебе впіймаю, видро кучерява!
...Золоті коліна блимали в пітьмі.
В рестораннім раї очі обіцяли,
І бокал шампану

шал підігрівав.
Ти підігрівала? Видро кучерява,
Досі я не знаю - як розтала ти.
І лише кружало, там де ти лежала.
Зібгана, мов постіль, сиротлива ніч...

Із Людмили Таран. КОЛЕКЦІЯ КОХАНОК
Редакція "Майстерень"

"Gdy milosc nosila pietno grzechu, oni opiewali jej slodycz. Gdy kobiete zwano "komnata diabla", wuslawiali jej boskie piekno."

"- Що за ланцюг жахливого нещастя! - мовив Кандид.- Та в мене ще залишилося декілька діамантів. Я легко визволю Кунігунду. Дуже прикро, що вона подурніла..." (Вольтер "Кандид").

---

Усі опубліковані на тему КМ твори                                                  Деякі умови публікацій

---

Пора занятися чимось веселим. Наприклад, маньєризмом - Галантним і навіть Куртуазним. А ще вірніше - сублімацією цього всього в наші (ваші) часи. Що ж то таке куртуазний (високомодний, придворний) чи ж бо модно-галантний "маньєризм" ("їхні манери"), далі К.М.?
По-перше, вкрай важливим є оцей наш маньєризм. Коротко кажучи, існує традиційна поезія, що будується на "реальному" дійстві ("я (ми) жив, живу", "я (ми) зробив", "я (ми) побачив","я (ми) подумав, відчув" і т.д., і становить, образно, "праве півкулля" сучасного поетичного мистецтва, на відміну від лівого, маньєристичного, де основним є грайливе і віртуальне "як би", "наче", "неначе","ніби". "Я (ми) ніби жив, живу", "я (ми) як би зробив", "я (ми) як би побачив","я (ми) ніби подумав, відчув" і т.д...
Маньєризм, зрозуміло, розвинувся від поняття "манери" ( Спосіб виконання дії; звичка діяти певним чином. ** За манерою чиєю – за чиєюсь звичкою. 2. тільки мн. Спосіб поводитися, триматися в товаристві. 3. Сукупність особливостей, творчих прийомів, властивих митцеві, напрямку в літературі або мистецтві) через "манірність" (МАНІРНИЙ, -а, -е. Позбавлений простоти і природності. // Порушення поведінки, що характеризується неприродністю та химерністю рухів і міміки. // З витонченими манерами (у 2 знач.). На перший погляд, Маньєризм, пішов у напрямку відсторонення від життя у тій чи іншій формі гри. Але ігри, буває, плавно перетікають у саме життя - на вищому ступені розвитку і суспільства, і особистості.
Щодо Куртуазного Маньєризму, то ця довколо мистецька "субстанція", ніби бачиться на березі протилежному і розсудливому глузду і культурним традиціям наших предків-гречкосіїв. Заборона садити і збирати гречку, як і копати картоплю-бульбу, в прямому, а не переносному значенні, - одна із найбільших заборон "К.М". Отож йдеться про заявлену маньєристичну альтернативу поняттю історичної культурної традиції, зрозуміло, що альтернативність в сенсі життєдайних начал прямої дії. Порівняйте "садити і збирати", із, наприклад, "стрибати у гречку". Утім, останнє, чи не прямий доказ прадавньої нашої наближеності до "Маньєризму" Очевидно, що без "стрибання" "садити - збирати" буде нікому. Отож, визнаємо маньєризм вкрай корисним. І вічним супутником традиційного мистецтва, його "alter ego" :)
"Куртуазний" - "придворний", це особливий напрямок Маньєризму, і напрямок, як шлях, скажімо, на південнний-захід, - безкінечний, - тому важливими є практичні пункти тимчасової дислокації, скажімо, в контексті "придворні поети" чи там "придворні філософи", чи там придворні радники гаранта конституції. Утім, усю цю придворність об'єднують строгі вимоги - "придворних" має бути приємно чути, легко розуміти, щоб у веселу хвилину розважитися, а в час важливий і обтяжений необхідністю рішення не звертати на них уваги.
Якби не було подальшого означення - "маньєризм" , то все придворне мистецтво можна було би втиснути у прекрасне древньогрецьке слово "парасит" (професіонал-дармоїд). А так, картина трохи інша. У сукупності зі "стрибанням у гречку" композиція Куртуазного Маньєризму таки апелює до мистецтва життя, і його витонченого розвою в певних колах, далеких від безпосереднього копання бульби.
Перше враження, що К.М. - це чиста ілюзія, усе "ніби", але це тільки перше враження. Хоча, напевно, жодне пояснення не буде задовільним. Скажімо, в російському поетичному клубі "Куртуазного маньєризму" http://www.zarealye.ru/Span/Span1.html вважають, що К.М. це "...вишуканий квітник екзотичної плісняви на залишках всесвітньої літератури. Граючи усіма барвами веселки, ця пліснява поступово затягує подекуди ще видимі фрагменти названих залишків, являючи зору цінителя строкатий і пухнастий килим — зримий образ смертоносної гармонії і хворобливо-чуттєвої знемоги... Це поєднання непоєднуваного: прекрасного з жахливим, високого з низьким, трагічного з комічним..."
Певно, слід додати до означення і те, що деяка провокаційність "жанру" не набуває форм низькопробності й вульгарності, а швидше граціозного поклону не стільки перед "усілякістю", скільки перед Дамою серця, але за поклоном явно прослідковується напад. Куртуазність усе ж таки і є куртуазністю.
Тому, варто зауважити, що в творах К.М. головним є, насамперед, "як би" дійство, дійство - гра, для якої автор або видумує правила - патетично і беззаперечно, - чи ж бо "як би" продовжує добре відоме нам усім. Звісно, події "як би" відбуваються не обов'язково на "фронті кохання".
Гострі, однак не грубі "як би" виступи "маньєристів" спостерігалися і спостерігаються проти різноманітних і подекуди зашкарублих і віджилих порядків, як влади, так і церкви (зазвичай, погрішимої її частини), так і зарозумілих колег, особливо з гарними дружинами.
Напевно далі не будемо особливо філософствувати, подамо тільки основні можливі витоки Маньєризму в його нинішньому нашому баченні, деякі взірці та напрямки розростання "плісняви".

---

Трубадури *. Джек Ліндсей "Коротка історія культури" - 2 т. в перекладі Віри та Леся Герасимчуків . Лірична провансальська поезія (важливим було перенесення провансальських форм до німецького двору в Палермо на Сицилії, де й народився Cонет 12 - 13 ст.) - перша чимала збірка ліричних віршів, написана однією з розмовних мов Заходу. Арабські впливи, що злилися з народними чинниками.
Перший відомий трубадур - Вільям граф Пуату (1071 - 1126 рр.) - брав участь у Хрестових походах до Сирії та Арагону, а його батько завозив танцівниць-бранок з Іспанії. Найстародавніші вірші за формою схожі на мавританський заял: їм притаманна східна образність з соловейками й квітами, що пахніють в ім'я кохання. Вільям вдається до суто арабської чотирирядкової коди. Від заялу цілком могли походити вірале
й балада, навіть рондо. У кожному разі заял відіграв роль у становленні цих нових форм віршування. Наприклад, "Окюсен і Николет" ( з Араса) - суміш віршів і прози; вона наближається до традицій арабської літератури. Вражає показова хоробрість щодо пекла, опис імітації бойовища та оповідь про "переховування". За формою її можна порівняти з "Гулістаном" Сааді з Персії та уривками з рукописів, що знайдені у Тун-Хуані (Китай) і датуються V - XI ст. Мабуть, жанр ширився з Персії у східному та західному напрямах. Крім згаданих вище форм, розвивалася ще низка поетичних жанрів: обад, сестина, пастурель, шансон або канцин та ( в Іспанії) копла.
Трубадури мандрували з місця на місце у супроводі жонглерів, котрі грали на музичних інструментах. Багаторазове оспівування любовної поведінки пов'язувалося з системою куртуазності або модної галантності. Проте ми припустилися б невибачної помилки, якби звели трубадурів до ролі співців двірцевого кохання. Їхня творчість квітла на південному заході Франції; на цьому терені швидко розвивалося сомоврядне місто, де давалися взнаки єретицтво та антиклерикальність. Деякі трубадури, як-от Бертран де Борн, твердо обстоювали позиції своєї групи - феодальних вельмож, але багато хто з них був і простого походження. Їх, часто, куртуазність не обходила, а твори мають гостросатиричну спрямованість. Витік деяких пісенних жанрів - весняні обряди. Наприклад - пасторела , у якій переповідається про зустріч поета або кавалєра з дівчиною-селянкою. Ось як завершується пасторела в одного трубадура:

"Він тричі цілував її, та знову

вона неначе загубила мову.

А як вчетверте...- вся вона аж тане:

"Беріть мене, - сказала, - пане".

До стародавніх жанрів відноситься і обад , або світанкова пісня. Ось коротенька обад анонімного автора, що належить до найдавніших взірців провансальської поезії:

"Доки соловейко проспіває

й солов'їху гілка погойдає,

я тебе мерщій пообіймаю,

серед квітів прихилю цілунком, -

аж із вежі варта крикне лунко:

"Гей, закохані, підводитися треба,

бо зоря вже вас вітає з неба!"

Читати далі >>>

Отож, цікаво було б знати ваші думки, читати ваші безсмертні "К.М." твори.
Розміщуйте їх тут (через коменти), чи надсилайте поштою

Є певні закономірності всіх без винятку процесів українського життя. Насамперед процесів культурологічних. З одного боку є наші дії, а з іншого – дії супроти нас. Вони між собою пов'язані. Можна навіть сказати – являють одне ціле. Самознищення – це безумовний атрибут примітивного і неживого, природа матерії нижчого порядку, аніж природа живих істот, зокрема, людей. У людей є вибір – жити чи вмирати, відмирати. Не всі цим вибором свідомо користуються, але він, так чи інакше, постає перед кожним із нас і таким чином – через кожного з нас – перед українським суспільством. Безумовно, відповісти на питання "бути чи не бути", "жити чи не жити" допомагають певні комплексні Інституціональні Явища: Церква (Віра), Мистецтво (Творчість), Культура (Корисні знання) тощо. Ці Явища, безумовно, впливають на кожного з нас, але по-різному. Пропускаючи безліч речень, скажу: для увиразнення цієї корисної дії потрібна Еліта: духовно-творчо-наукова Еліта (бізнес – лише наслідки її дії). Без Еліти народ приречений на самознищення. Української Еліти сьогодні немає. Майже немає. Була винищена. Нова вирости ще не встигла. Якщо сказати собі цю правду, можна думати про кроки в напрямку "видужання". Не казати собі правди – самознищуватися далі. Цю правду мав осягнути і наш Президент. Зокрема, тоді, коли призначав Романа Лубківського – навколополітичного номенклатурного митця – на посаду голови Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Говоримо про самознищення. Отже, про відкидання справжнього, про приниження справжнього – на користь матеріальної природи нижчого порядку (гроші, машини, ділянки тощо). Деякі горлопани волають про порятунок мови й культури, водночас винищуючи творців і носіїв нашої мови, нашої культури, якщо вони – Інші. Не вміючи самі, заздрять Іншим. Яким дав Господь.
Але повернімося до ланцюжка «Роман Лубківський – лауреати Національної премії України імені Тараса Шевченка» в поетичному його розвої. Зрозуміло, що поет Тарас Федюк приблизно одного рівня і з поетом Віктором Небораком, і з поетом Ігорем Павлюком. Але ж поетичний рівень пана Остапа (Євстахія) Лапського з Польщі не йде в жодне порівняння з ними. Про порівняння з творчим рівнем поета Мойсея Фішбейна, його книгою “Ранній рай” і мови бути не може. Цілком очевидно, що скромний поет О. Лапський, що, без сумніву, прожив порядне й достойне життя українця в діаспорі, аж ніяк не впливав на рішення Комітету –
ні творчим, ні жодним іншим чином. Але він дуже добре вписується у стандарти світобачення наших нинішніх, відірваних від культури, політиків. Це їхнє бачення масштабу сучасної української культури – в її проекції на світову. А це й справді є вкрай важливо, вирішально-важливо для нашого подальшого життя. Бо тут ідеться про співпрацю Еліт – світової та української! Саме тому вибір між автором Остапом Лапським і поетом Мойсеєм Фішбейном мав відбутися в будь-якому разі. І він відбувся! Відбувся юдофобським чином. Потрібно сказати собі правду: МОЙСЕЙ ФІШБЕЙН ВІДКИНУТИЙ КОМІТЕТОМ ТІЛЬКИ ТОМУ, ЩО ВІН ЄВРЕЙ! Інших пояснень немає, бо мистецькі параметри не співмірні. Виганяючи 1979 року Мойсея Фішбейна з України за його відмову від співпраці з КДБ, «органи» начебто поклали жирну крапку на українській долі одного з найкращих українських поетів. 2003 року Мойсей Фішбейн повернувся в Україну. Чи знята ця крапка, а точніше “МІШЕНЬ” сьогодні? Остаточно його перетворено на «мішень» після виступу 16 червня 2006 року в Києві, в Українському Домі, де Мойсей Фішбейн зажадав припинення діяльності російських резидентур на території України. Цькування чиниться за допомогою старих і не дуже старих кадрів КДБ, які нікуди не мігрували, які продовжують і далі служити «на ниві української культури».
Запитаймо: євреїв Осипа Мандельштама, Бориса Пастернака, Йосифа Бродського росіяни визнали великими національними поетами тільки тому, що – посмертно? «Вони любити вміють тільки мертвих». Це з Пушкінського «Бориса Годунова». То й ми, українці, братимемо собі це за приклад? Але це – самознищення: виявляти й визнавати свою Еліту лише посмертно. НАШЕ З ВАМИ САМОЗНИЩЕННЯ.

Як на мене, історія протистояння фізика і лірика непомітно переросла в протистояння критика і поета.

                У першому випадку фізик, ймовірно, "програв". Виявилося, що подарувати людству безмежну свободу через використання безмежно дешевої енергії розщепленого ядра не вийшло, і навряд чи колись ось так - просто "технологічно", без відповідних вимог до самої особи, вийде. І, як на мене, куди не глянь - усюди помітна криза "легких шляхів". "Легкі шляхи" приводять до вкрай серйозних проблем, які взагалі неможливо вирішити на сучасному рівні розвитку людства. І хто має очі, той це бачить.
Складається враження, що взаємне полегшення життя можливе тільки до певних меж, які перейти навряд чи можливо. Простіше кажучи, насаджувана з кожного рекламного ролику ідеологія споживання - масам сучасних "троглодитів" ("жителів сучасних печер") полегшення не принесе, потрібно зростати далі - вочевидь, через "інтелектуально", "духовно" і "душевно". Про що власне завжди і говорили поети. Фізики це у переважній більшості своїй, думаю, нині зрозуміли (вони ж то у жодному разі не є троглодитами), хоча, звісно, невтомно продовжують працювати у т.ч і над "новою бомбою" і далі.

                Поети говорять про ті самі речі й зараз - а їхніми опонентами, наразі видається мені, виступають вже "літ.критики". Тобто, такий собі клас довкола мистецьких менеджерів, які трактують про що там творять, чи творили, чи будуть творити Творці. Трактують, здебільшого будучи дуже далекими від предмету досліджень? Боронь Боже, щоби ці мої мудрування хтось сприйняв як особистісну критику шановної Мір'ям-Фейґи Рубан, авторки аналітичної роботи "Етнокультурний код у поезії Мойсея Фішбейна", - це я так, узагальнюю, - шановна авторка поставила перед собою дослідницьке завдання і, як зуміла, так його і виконала - виконувала чесно. Але що саме виконала - це з боку Поезії не дуже зрозуміло, зрозуміліше, ніби, з боку сучасних вимог відповідної "науки" до таких аналітично-критичних розвідок. А "наука" і поезія, це сьогодні, я думаю, як астрологія і небо над головою.
               Ось пересічне аксіоматичне твердження:
“Поняття етнокультурного коду дотичне до історії ментальности, яка зосереджує свою увагу на психологічних фактах, усвідомлених, а особливо неусвідомлених орієнтирах, за якими розвиваються типові для тієї чи тієї епохи уявлення людей, за якими вони відчувають, за якими й діють.”
            Як поет, вважаю, що до Мойсея Фішбейна теоретизування “неусвідомлені орієнтири, за якими розвиваються типові для тієї чи тієї епохи уявлення людей” – зовсім не відноситься, як не відноситься до поетичних художніх творів – “художній твір – це виклик нашому розумінню, бо він (твір )... ухиляється від усіх інтерпретацій і чинить перетворенню в ідентичність терміну опір, який годі здолати…” (Г.-Ґ. Ґадамер)
          Смію зауважити, що справжня творчість – це все таки продовження, подовження, глибше проникнення нашого розуміння в живу сутність речей. Справжня творчість - це взаємовідносини людського і Божественного. І ці відносини не можуть бути несвідомими, бо для чого тоді ставати, розвиватися людиною? Цілком достатньо для несвідомого і тваринного існування.
І що приховане під таким теоретизуванням, окрім моменту заспокоєння широких верств публіки із поблажливо-зневажливими поглядами на поетичну творчість, і на творчість взагалі - не зрозуміло. Як поет, також додам, що нікому з читачів ця, безумовно цікава, можливо біографічно, термінознавчо, ще якось, але тільки "не поетично", робота не допоможе краще писати вірші, краще зрозуміти поезію. А ще додам, що непоети на полі Поезії взагалі пояснити нічого не можуть. Потрібно бути Майстром утіленого поетичного бачення, аби тягнути за собою інших, впливати на розвиток мистецтва – сіяти, збирати, і знову сіяти. І Мойсей Фішбейн є саме таким сіячем і збирачем творчих урожаїв. На яких нивах він творить – такий і стиль, такий і художній напрямок. Деякі оглядачі бачать поезію Фішбейна модерністичною. Але “Біблію” абсолютно не можливо назвати модерністичним твором -
“Щоб зрозуміти мої поезії, треба лише одну книгу читати – Біблію” – М.Ф. – і де тут уявний Фішбейнівський модернізм? Хіба що неусвідомлений самим автором? :) Але у випадку поета Мойсея Фішбейна таке неусвідомлення - річ фантастична.
                    Авторів, що опираються на підвалини давньогрецьких, римських засад - міфології, історії, дійства – відносять до напрямку класицизму, коли ці зв’язки вибудовуються на сьогоднішньому, сучасному рівні дещо еклектичного індивідуального розвою свободи, без особливих звертань, закликів, втручання до суспільного життя – це вже, напевно, “неокласицизм”. Чому ж тоді до автора, який фундаментально пов’язаний із “Торою” і користується усім, даним звідти, вживати якісь “модерністичні парадигми”? Та ще й на грунті святості української мови. Святість – це ж бо, напевно, витоки, корені, грунт нашої мови, а не модерністичні підміни понятть.
“Я не можу бачити, як із цієї мови знущаються, бо для мене це наче катування живої чи, радше, ледь живої людини” – М.Ф.
                Чи не про модерністичні процеси говорить тут сам автор?
               Але традиційна українська культура, за винятком порівняно юних її урбанізованих складових, – це таки щось фундаментальне?
Вірніше, якщо йдеться про зелену крону культури і мистецтва, то опирається вона на потужний стовбур слов’янсько-українського історизму, з досить незначним відхиленням одна від одної основних гілок класицизму і бароко, на яких ледь помітні відгалудження модернізму? :) І подальший ріст дерева іде за рахунок розростання рідних гілок і деяких прищеплених “вітром”, і плющі теж помітні. Отож, - культурно-мовно – відношу Мойсея Фішбейна до рідних гілок нашої культури :)
                Цікаво, що поверхневе сприйняття поезії Фішбейна наштовхується ніби то на використання модерністичних елементів, на символ, жест, позу, на "заперечення традиційного бачення". Але це тільки поверхневе сприйняття глибокої течії - насправді "традиційне" сучасне загальноприйняте "бачення" шкутильгає на обидві ноги, а ледь не кожний вірш Майстра побудований у багатьох вимірах, як то кажуть в малярстві - на передньому плані багато чистого і осяйного ефіру. Мойсей Фішбейн в'яже дійством дальні плани, в'яже через дуже точне використання у вірші абсолютно характерних речам, які описуються (через які описуються), глибинних властивостей другого, третього порядку. Таким чином вибудовується фішбейнівська стереоскопія, до речі, дуже характерна й іншому великому майстру Йосифу Бродському.
Отже йдеться про абсолютну точність означень на максимальну глибину, доступну сучасному сприйняттю. Йдеться про максимально точний явний і неявний життєвий ритм, описуваних автором поетичних явищ у їх взаємозв'язку з найглибшими витоками всіх відомих автору подій, - далі і глибше йде тільки авторське "інтуїтивне", що велетенською оболонкою-сферою дотикається до Невідомого. Але як сильно відрізняється Невідоме, що навколо елементарної крапки від Невідомого навколо зрілої людської сутності! Це все і є, як на мене, рисами сучасної поезії з майбутнього.

                    Взагалі, читаючи такі фундаментальні роботи, присвячені творчості поетів, задаєшся питанням, а навіщо так багато специфічних термінів, посилань на, в основному, поетично невідомих загалу критиків? І що, взагалі, може сказати поету про поезію не поет? А до кого “не поет” тоді звертається? Думаю, саме у відповіді на це питання і вимальовується істина. Особливо, коли намагаються видати за щось вартісне наступне - “Однак, як відомо, творчий доробок автора відокремлюється від його особистої біографії, його тексти живуть самостійним життям.” Кому відомо? А раз відомо, то це вже відомості? А відомості – це вже історія? А історія – конкретні люди? Чи як? Напевно у світлі сучасних тенденцій – історія це просто безособистісне узагальнення?:)
“Творчий доробок автора відокремлюється від його особистої біографії, його тексти живуть самостійним життям.” - тоді й дим опісля літака в небі живе особистим життям – а сама суть польоту у самостійному існуванні шлейфу, залишеного сліду? а не в здатності літака, птаха, людини літати, в самому процесі лету!
                    А що тоді твір? Можливо саме твори заповнюють огром авторського обсягу. І вони направлені і донизу від рівня автора - до рівня громади, з якої виріс автор. І чим більша різниця висот, тим довше ці твори на виду, тим очевидніший Поет? Тарас Григорович Шевченко, наприклад, як ідеал висоти, так? І хоча тільки час вимірює ці висоти, думаю, що висота Мойсея Фішбейна цілком очевидна і разом із висотами, та й широтами теж, не такої вже великої кількості справжніх, великих українських поетів створює приємний і перспективний для майбутнього розвитку ландшафт чи градієнт, як то кажуть фізики та математики, для руху вперед, а також і географію.

Верлібри і білі вірші... Поки вони ритмізовані і відповідають поняттю віршування - це поезія. Якщо в тексті не має віршування - це, як на мене, вже не поезія. Чому?
Великий тлумачний словник сучасної української мови: (а також Інші джерела >> )
Віршування — cкладати, писати вірші, а також 1. Мистецтво виражати свої думки у віршованій формі. 2. Система організації поетичного мовлення, в основі якої міститься закономірне повторення певних мовних елементів, що складаються на підставі культурно-історичної традиції певної національної мови.
ВІРШ - невеликий поетичний твір, написаний ритмізованою мовою, найчастіше з римуванням рядків//Одиниця ритмізованої, поетичної мови, що складається з певної кількості стоп, з чергуванням наголошених і ненаголошених складів; рядок.
Верлібр, або вільний вірш – вірш без рим, рядки якого мають різну довжину.
Білий вірш - вірш без рим. (Себто написаний не безладно, а ритмізованою мовою, - не частково ритмізованою, а цілісно)
Ритмізувати - робити, щось ритмічним.
Ритм - рівномірне чергування впорядкованих елементів (звукових, мовних, зображальних), циклів, фаз, процесів, явищ. // Чергування і співвідношення довгих і коротких долей та акцентів.
Ритмічний - группа слів у реченні, які об'єднані логічним наголосом і виражають єдине смислове ціле.
Логічний (смисловий) наголос - вирізнення підсилювальною інтонацією найважливішого щодо сенсу слова в реченні.

Очевидно, що останні два енциклопедичні пояснення трохи кульгають? - опиратися на логічний наголос поняття ритмізованої поетичної мови, напевно, не може, а ось на повторюваність силового (динамічного) - може, і впорядковане чергування повинно бути.
- Силовий (динамічний) наголос - вирізнення одного із складів слова більшою силою артикуляції.
Але це вже майже метричне віршування.

Отож, неритмізований білий вірш, вихід куди? В поезію? В прозу? В астрал? На міжнародні конкурси?

Поезія, це, в першу чергу, межі. Це, в першу чергу, оправданий Чимось Вищим порядок – сумарний порядок, даних Зверху ритмів, стилів, зачісок, подихів, рухів, думок – перекладений Поетом в означені образи. Тобто музика, наприклад, це неозначені вербально образи, а Поезія – означені. Тобто все те, що одночасно належить Живому над нами і автору, який охоплює собою "комплексно невидиме - нечутне" через вироблену ним спроможність мистецького сприйняття, і відтворює це у співпраці з мовою у віршованій формі – Поезія. Живій і явно належній світу неспівмірно більшому за наш. Тому і важливі межі, за які не можна опускатися звідти в наш матеріальний, тілесний світ, душа в якому губиться і нищиться, і Поезія теж. Великі Поети, звичайно, досліджували не тільки Божественні Верхи, але й нижні кордони, і небезпека їх очікувала аж надто серйозна, але це вже інша тема. Повернемось до масиву Поезії.
Паралелі з музикою видаються мені тут оправданими і показовими. Чому будь-який шум-гам не називають музикою? Чому попса і та намагається досягнути, хоча і примітивної, але адекватності, в основному, “ніби адекватності”, та менше з тим. Поезія – те ж саме.
Верлібр, або вільний вірш – вірш без рим, рядки якого мають різну довжину? але якщо це ще вірш, то він має бути написаний ритмізованою мовою, тобто з ритмом, тобто у випадку вільного віршування рядки різної довжини повинні бути побудовані за якимось законом, і без хаосу.

Наскільки ж тоді видається примітивнішим широко уподобане “вільне віршування” (що, в реальності не має в собі самого цього віршування!), межі опускання якого в земний хаос, в ентропійну стагнацію матерії, максимальне? Де втрачає вільний, чи білий "вірш" своє поетичне обличчя? Відповідь одна – там, де начисто відсутнє бажання, чи вміння автора якось зримо, відчутно бути відповідним - римуватись, ритмізуватись, підкорятись якимось вищим законам, окрім проголошених власним "я" – та й навіщо сучасним "геніям" покора - вони ж неповторні і непересічні, і сотворили себе самостійно.

Чи таки варто було би їм пригадати, що Геній – це дух покровитель. На ковчегах з "живими" мощами різних древніх Богів, як там Амона, Ваала, Яхве, інших - містилися фігурки цих захисників-покровителів - Геніїв. На Львівській Опері, наприклад, можна побачити трьох Геніїв, з Перемогою посередині, правда, в цьому випадку, коректніше говорити - напевно, не про Геніїв (що відносяться до чоловічої статі), а про Юнон (до жіночої)?

А ось наші “геніальні вільні творіння” – тексти в картинно збиті рядки, для краси напевно, зовнішньої, зі змістом і родзинками звичайної прози. Забрати виокремлення на рядки і білий "вірш" зникне і ніхто сторонній вже не збере його до попереднього, оригінального вигляду?

У чому ж суть мімікрії "невірша" під "вірш"? Що спонукає до такої потреби "фальсифікації"?

Думаю, що пояснень тут може бути багато, і переважна більшість їх торкається надмірного авторського самолюбства і славолюбства, позерства, такого популярного нині у літературі, а ще тому, що тут з'являється поняття "легко", наприклад, легко пишеться, легко перекладається всіма мовами світу, і особливо англійською, чи шведською, зрозумілими Нобелівському комітету, іншим бюрократичним інституціям. Ось тенденційні зразки - http://www.poetryinternational.org.

А знов зібрати рядками справжню поезію – елементарно, сама збирається, хоча і залишиться невідомою для іншомовних достойників. Чи не тому нині модно максимально прозово "верлібрувати", прозово "вибілювати" крематорій власної поетичності?

Проза, звичайно, річ теж непогана, а хороша проза – річ достойна уваги, захоплення. Ось Андрухович перейшов і не жаліє. А коли намагається повернутися в поезію, то виходить кепська "Bad Company" . Можливо авторам, що нині тяжіють до неритмізованих текстів, варто залишатись прозаїками? Чи так воно і стається з часом, автоматичо? Після всіх тих "розчарувань"? Звичайно, проза є тільки стихією автора, і пише він там, що йому завгодно, і ніхто його не стримує, не перечить, не звинувачується він у неправді і самою непоетичністю власних рядків – немає меж, немає і розчарувань.

Є інші випадки - художніх спроб, спроб підняти прозу до рівня поезії, але недаремно є поезія, і є проза. І речі ці, як на мене, зовсім не схожі. Ось один із текстів шанованого мною поета Василя Герасим’юка без виокремлення рядків. Як на мене, очевидно, що це не вірш, а, наприклад, - етюд, спроба, експериментальна проза, - а швидше за все спроба спроби, спроба прозово-есеїстичного містерійного "рядкування".

ПСИ ЮРІЯ ЗМІЄБОРЦЯ
"Ми закопувались доти, доки нас не спинили джерела. А потім прийшли дерева і стали над нами. А потім прийшли пси і вили над нами. А потім принесли дівчину і в неї була одна рука. І ми зимували так, як зимують вода і вогонь. А потім ти сказала: “Христос воскрес!”, наша однорука весно..."
__________________
(чи можна тут говорити про віршування? Л.В.)
__________________
"Нарешті ми втекли, але не могли зупинитися і жити далі — ми піднімалися крутою горою все вище і вище — ми наближалися, підходили впритул до хмар важких і темних, які, може, і врятували вас, але вкоротили нам Великдень і тепер не дають зупинитися — притягують нас, давлять, затягуючи у круті вири темних вихорів..."
______________
(Тут ще важче відчути рядки? В.Л.)
______________
"Ми пройшли крізь них, і гейби окинувши з плечей храмові плити, легко вийшли на самий верх, і тільки тоді збагнули: на землі була ніч. Лише вершина гори, ще мертва після зими, стриміла над чорною лядою хмар, що наглухо закрила той кривавий погріб, звідки ми ледве втекли, і тепер сидимо на вершині гори, облиті різким місячним світлом. Воно тільки тут — з нами й над нами.
Ми поскидали скривавлену одіж і закопали її під ногами у хмарах..."
_____________________________
(А в цьому фрагменті рядки хіба що сам автор розбере? В.Л.)
_____________________________
"Ми сиділи в такому світлі, що не відчували холоду і болю, навіть наготи своєї не помічали. Ми бачили тільки верхи сходжених з дитинства гір — вони вирвалися, як і наша вершина, із безмежного клубочища хмар, і на кожному верху, облитому щоразу різкішим сяйвом, сиділи якісь люди. Ми не знали, хто воїни і звідки, ми не знали, коли вони… Ми не знали, живі вони чи мертві, але яке це має значення, адже і їм довелось проломити своїми головами ці хмари! Ми розгледіли кожну ватагу втікачів і забули всі слова. Навіть плач і крик. І тоді в нас у ногах прошмигнули вовки. Вони не підважували хмари, як ми, а легко випірнули з них і вмить оббігши нашу вершину, замотавши в сліпучий клубок наше місячне мовчання, знову пірнули в густе хмаровище
і так само легко виринули на сусідньому верху, так само обмотуючи інших утеклих. Ми проводжали їх одним хижим поглядом на кожну вершину,
уперше уздрівши, які ми голі і які ми нерухомі без оцих вовків, крім яких нам нічого вже в світі не треба, бо вони прив'язали нас один до одного, обмотали всі ватаги, переснували вас під своїм місяцем, пірнаючи і виринаючи у хмаровищі юдолі земної. І ми притулилися плечима один до одного, міцно, як люди, які вже знають, що буде весна і буде трава, і потому за це знов доведеться зимувати в землі, і за це тепер назавше тулимось один до одного, і це буде, і цього не може не бути, бо в ногах знов прошмигнули вовки — вірні пси Георгія."
_____________

А ось зразок метричного віршування, переклад Йосифа Бродського, теж без виокремлених рядків:
_____________
ІІ Палац
"Відтворені у мармурі сатир і німфа дивляться в глибінь басейну, крізь гладь, покриту пелюстками роз. Намісник, босий, власноручно морду
скривавлює місцевому царю за трьох голубок, що вгоріли в тісті
(підчас роздачі пирога злетіли, та зразу ж і попадали на стіл). Зіпсуте свято, може і кар'єра. Цар мовчки крутиться на мокрих плитах
попід могутнім, жилавим коліном Намісника. Плин запаху троянд
туманить стіни. Слуги збайдужіло, немов статуї, зрять поперед себе
в каміння, де немає відбиття.
Непевний місячний нордовий блиск. Стулившись до кухонних труб з палацу, бродяга-грек і кіт спостерігають, як два раби виносять із дверей
труп кухаря, завернутий в рогожу. Ті йдуть із ним повільно до ріки.
Скрегоче щебінь. На даху людина котові норовить закрити писок.
ІІІ
Покинутий хлопчинкою голяр утупивсь мовчки в дзеркало - можливо,
сумуючи за ним, і геть забув покриту милом голову клієнта. "Напевно, хлопець вже не повернеться". Клієнт тим часом лагідно дрімає і споглядає чисто грецькі сни: з богами, кифаредами, борнею в гімнасіях, де гострий запах поту лоскоче ніздрі.
Відчепившись стелі, велика муха, покружляв, сідає на білу, густо вкриту милом щоку заснулого й, втопаючи у піні, як ті пельтасти бідні Ксенофонта в снігах вірменських, знай собі повзе через провали, виступи, щілини до верху й, обминувши жерло рота, піднятись пнеться аж на кінчик носа. Грек відкриває жахне чорне око і муха, звивши зі страху, злітає..."
______________________________

Виокремити рядки наведеного вище перекладу Бродського можливо і просто, а з текстом від Герасим’юка це по-авторськи вірно не зробиш аж ніяк.

Ось таку різницю і вважаю різницею між Поезією і всім Іншим. Кому подобаються легкі шляхи - пробуйте, кожен досвід збагачує і автора, і глядачів, і сам літ.процес. Але особисто я вважаю, що рух у напрямку розмивання кордонів і меж, форм і ритміки, є вкрай небезпечним. А прикривати цей рух, а інколи і не те місцезнаходження, розмитістю у використанні означень "верлібру" чи "білого вірша" є самообманом - бо поезія, це таки в'язниця, а не розкуте текстування...

“Поезіє, покаро із покар,
моєї волі вікова в'язнице!
Всю мертву воду випий із криниці
жаги ж життя не вистудиш. Той жар
троюдить нас, запраглу палить душу.
Ми ж вічно прагнемо з води на сушу.”
Василь Стус "Ми, пустоцвіти Божих існувань..."

Володимир Ляшкевич 2005 рік

---

Деякі відповіді на отримані коментарі:

---

Пану Андрію Зланічу

Шановний пане Андрію. Файно, що ви поділилися своїми спостереженнями, своїми висновками. Думаю, що й інші зможуть щось суттєве додати до теми…
Не ставлю собі ціллю нав’язувати і переконувати - це швидше пояснення позиції, так? Тобто, ми оперуємо чітко визначеними термінами, чи намагаємось ними оперувати, задля більш-менш об’єктивного, уніфікованого підходу при порівнянні текстів. Ви говорите про вірші “пульсуючої, аритмічної форми. Новий час потребує нових форм, а суть, звісно, завжди однакова. Будь-ласка, оцінюйте надалі семантичну сірість, якої вистачає на сайті, а не важкі форматні конструкції…” Але це неприйнятно, повторюю “ВІРШ - невеликий поетичний твір, написаний ритмізованою мовою, найчастіше з римуванням рядків…” - тому аритмічність не можливо розглядати, як вірш і, тим більше, переконувати читачів, що аритмічність є форматом поезії. Звертаємось до чітких визначень, а також до першоджерел предмета Поезії тому, що для нас важливо не порушити кореневі мистецькі традиції, а берегти, розуміти їх, продовжити їх собою. Повторю ще раз, - першоджерело – Життя, яке частково в нас, але, в основному, за межами нашого “я”, і, до того ж, в надпросторі, можете розуміти, як, життя, в основному, знаходиться там – вище і глибше над нами. І коли ми говоримо про музику, чи поезію, то мається на увазі не бренд "Бйорк", чи "Моцарт", а саме осягнутий і описаний ними Порядок Життя, переданий музично. І їх гармонійні музичні ряди намагаються його не порушувати. Панк-рок, наприклад, свого часу намагався порушувати критерії мелодійності, але нічого істотного з того не вийшло, і вийти не може. Якщо хочете, то всюди діє банальна сентенція - порушувати закони Життя живим в цілях подальшого життя не дано.

__________________________________________

І декілька відповідей стосовно зауваг
п. Тетяни Мельник і п. Василя Терещука
_________________________________________

Тетяна Мельник:
"Абсолютна розкутість слова, що мусить пульсувати, вражати, звільняючись від чітких меж, потрапляючи у нові вербальні виміри. І, власне, легкі рими можливі для верлібру, але не завжди. А щодо відсутності строфіки - то її відсутність можна умовно назвати якраз присутністю. Оскільки - як подає словник літературознавчих термінів: "у верлібрі - послідовно кожен рядок являє собою смислову одиницю, його ритмічна єдність ґрунтується на відносній синтаксичній завершеності рядків".

(В.Л.)- Хай живе ритмічна єдність. Себто - один ритм, або гармонійне їх чергування, що можна довести легко зібравши "розсипаний до прозового вигляду текст".

А стосовно абсолютної розкутості слова, - то, Тетяно, пригадайте наповнені п'яними істотами кабаки, мат, погрози, грубе словесне насильство, що не має і не знає формальних меж…

І в той же час ви пропонуєте звернути увагу на природності - " Але! в першу чергу потрібно говорити про чуття, про природність..."
- Але про яку природність йдеться? Якщо про Божественну, то де в природі ви бачили розкутість, як відсутність надстрогих меж – там суцільні золоті січення гармонічних пропорцій! Ви можете собі уявити, що в природі відбувались би процеси, які інколи подаються нашими авторами, як поезія? Можливо, наші автори мають на увазі щось інше, але читаючи їхні твори, часто бачиш те, що в природі, в т.ч. і в природі речей, не тільки не відбувається, але й не може відбуватись взагалі, бо це смертельно небезпечно. І ці небезпеки впроваджує Істота найбільш наближена до Творця? Чи це можливо??

Можливо, але тільки в одному випадку, коли йде ця істота в протилежному напрямку від Життя, що трапляється аж занадто часто.
Отож вважаю, що речі неприродні, поезії не властиві.
Про речі властиві поезії, трохи нижче.

Вельмишановний Василь Терещук, твори якого переважно мають свою, “Терещукову”, віршовану форму і ритміку, - коментує:
“Ляшкевич - яскраво окреслений формаліст. Він надає величезного значення формам. Хоча ті, як на мене, повинні мати значення лише стосовно означення жіночої краси.

Еталон форми для поезії не має сенсу. Давидові псалми - це і молитва, і поезія. Поезія Аполлінера - без рим. Та й на який біс вони там потрібні…”

- Що ж , пане Василю, розмова про біблію, псалми Давидові (в основному - пісні древньофінікійського походження) й інші неримовані, тексти - не проста, утім, зауважу, що ви не говорите про неритмізовані тексти. Чи основна молитва наша "Отче наш", з її строгою ритмікою - не Вищий доказ її (ритмової) необхідності? А інші молитви, як пісні, які обов'язково супроводжуються і доповнюються співом, виростаючи в містерійне дійство, яке проектуючи на царину поезії можна оцінити, як виконавча поезія. Яка є зовсім не окремою формою існування тексту, як то верлібр, чи білий вірш, які поки вони є віршами, є й поезією?

Утім, повернемося до поезії, де не потребується гра акторів, чи співів, чи особливої декламації - в розумінні додаткових елементів задля оживлення чогось просто так не самодостатнього. Тобто повертаємось до форм, які на межі поезії, звичайно, стають менш чіткими, але існують. Мало того, все прекрасне і корисне має чіткі і улюблені душі і тілу нашим форми і незмінні здатності.

І тут ми, насправді, зовсім традиційні істоти. Їмо, п’ємо, ходимо, дихаємо, читаємо, слухаємо, пестимо, споживаємо і перетравлюємо – однаковісінько, традиційно і з великим чуттєвим задоволенням. І смію зауважити, Василю, порядок цих речей ніхто змінювати не хоче, в тому числі і ви.
А Ваші слова - “Бо у справжньої поезії не буває поганих форм.” – поділяю повністю.

І ще одна фраза пана Василя видається мені аналітично цікавою.

В. Терещук: ”… Як на мене, поети - люди вельми самотні. Через те вони і творять власний світ, оживляюють його, щоб у ньому замешкати навіть після смерті. Справжня поезія живить не лише інших, але й свого творця…”

Про один із відтінків, що я знайшов для себе в цих словах – про проблеми зі своїми світами, чи там із розмірами авторського "я".

Вважаю, що це найбільша проблема зростання поетів. Все важче розчинятись в ефірі живого обсягу, контролювати події на своїх найвіддаленіших межах, на яких в основному проставляються переноси рядків і рими, звучить реакція оточення. На тих межах, де постійно живе запитання, а не готові академічні відповіді.

Повторюсь, що рух у напрямку розмивання кордонів і меж, форм і ритміки, є вкрай небезпечним. А прикривати цей рух, а інколи і не те місцезнаходження, бажаним баченням "верлібру" чи "білого вірша" є самообманом - бо поезія, таки в'язниця, а не розкуте текстування...