Відкриваємо нове голосування "Хто з них найгірший" - голосування проводиться серед дотичних до літератури і, водночас, до влади осіб.

На відміну від тих сімох перелічених, "інших" значно, значно більше, а отже саме вони і створюють той "гумус", з якого родить те, "що маємо"... - от чому я проголосувала за "Інші".
З повагою.

А ви скажіть, хто інший? І ми ці імена, спробуємо додати до нашого списку...
Ви ж, Маріє, не боїтеся казати те, що думаєте? :)

як знала,що Драч,сонце наше оранжове, "лідируватиме" )

Дресировані українці

Брати Капранови, для УП _ П'ятниця, 13 травня

"Величезною завадою у боротьбі –
[є] відсутність чекістів-українців".

Ф. Дзержинський 25 червня 1920р.

Щось забагато в оточенні українського президента наших знайомих. Їй Богу, за Ющенка такого не було. У Гуманітарній раді, Шевченківському комітеті, прес-службі... Звичайно, це не близькі друзі, але багато кому з них ми не гребували потиснути руку, а інколи навіть було і чаркували.

Навіщо всі вони Януковичу? Чому кадровики Банкової за перевіреним рецептом не скомплектували усі ці органи за рахунок донецьких?

Відповідь на це питання нам підказала цитата з листа Дзержинського власному заступнику – Ксенофонтову. Цитату цю ми зустріли випадково, читаючи біографію Махна, сказати чесно, найбільше нас вразила дата – червень 1920 року. Що, тоді і справді не було українських чекістів?

Наскільки нам відомо, Всеукраїнська ЧК була створена ще у вісімнадцятому. А це означає, що за два роки ані розстріли, ані шантаж, ані залякування не примусили українців служити карателям. Звучить дивно, особливо як на нинішню українську самооцінку.

Звичайно, ми розуміли, що йдеться не про повну відсутність українців–"по пачпорту", а скоріше про жорсткий дефіцит чекістів "від пуп’янка" місцевих.

Це теж вдавалося дивним, а проте підстав не вірити керівнику ВЧК ми не мали. Тому вирішили приймати це як доконаний факт. І факт цей подарував нам новий погляд на історію минулих та хроніку поточної окупації України.

Як знають усі, саме у двадцятому році українські повстанці дуже успішно тримали фронт проти більшовицьких карателів, попри те, що на тих цілодобово працювали Тульські зброярі, а українці постачалися хіба здобутим у боях. І здається, корінь цього успіху саме у цитаті, винесеній у епіграф.

А й дійсно. Військові окупаційні хвилі котилися потужно і безжально, але карателі ішли далі, а випалена і розстріляна Україна піднімалася знову. Саме у такий спосіб боролися найбільш успішні повстанці – Холодноярська республіка та армія Нестора Махна.

І протистояти цьому перманентному відродженню комуністи змогли тільки за рахунок зміни національної політики, яке забезпечило залучення на бік окупантів хоч якоїсь частини корінного населення – найбільш зневірених та заляканих.

Наступна спроба всеукраїнського повстання було подавлена голодом у тридцять третьому. Тоді вже чекістів-українців було доста і саме це гарантувало успіх карателів.

Тому коли у сорок четвертому стало питання упокорення нових українських земель, цей рецепт був застосований одразу ж. "Істрєбітельниє отряди", прозвані в народі "стрибками" були наріжним каменем чергового етапу окупації – нащадки Дзержинського вміли робити висновки з власних помилок.

Але зверніть увагу, що слід за військовим упокоренням незмінно йшло упокорення культурне. "Поступившись принципами" і дозволивши розквіт національної культури у двадцяті, вже на початку тридцятих більшовики ретельно перетворили українське відродження на розстріляне, залишивши живими лише культур-чекістів.

У сорокові ж услід за озброєними "стрибками" у ідеологічний бій одразу було кинуто "стрибків" гуманітарних.

Звичайно, не усі ланцюгові інтелігенти мали шанс стати вишнями і галанами – хтось через брак агресії, хтось – через атавістичну і ретельно приховану совість. Та роботу знаходили всім. Не вмієш проклинати ворогів – прославляй вождів. Ну а якщо з прославлянням не аж як виходить, тоді просто легітимізуй. Усім своїм виглядом і творами удавай перед очі влади покірність народу, а в очах народу підтверджуй "рідність" влади. Ну і, звичайно, її справедливість і всемогутність.

Історик Олександр Палій у своїй "Історії України" зауважив, що окупаційний режим завжди встановлювався руками колонізованих народів. А ми додамо, що ідеологічним авангардом виступали у цій справі ретельно відібрані і добре видресирувані діячі місцевої культури.

Тепер, підкріпившись авторитетом Залізного Фелікса, спробуємо проаналізувати відповідний авангард сучасної хвилі окупації. Пам’ятаєте, у 2004-му в оточенні Януковича було троє публічно україномовних – політик, журналістка та архітектор. Результат ви пам’ятаєте також.

Що ж. Тепер мізансцена виглядає зовсім інакше. Президент оточений легіоном дресированих україномовних. Подивіться хоч би запис недавнього засідання Гуманітарної ради. Всі вони вміють натхненно вихваляти і публічно сподіватися на світле майбутнє. Ні, вершин радянського дуполизтва ще не досягнуто, але ми не сумніваємося, що цим рекордам ще дадуть нові дзвінкі імена.

Функції новітніх "стрибків" – ті самі. Вихваляти та легітимізувати. Та й нагорода така ж – тридцять срібняків у всіх сенсах цього історичного образу. Але якщо хтось думає, що у президента дарма витрачають гроші на дресированих аборигенів, то ми мусимо категорично заперечити. У інформаційну чи то постінформаційну добу саме цей фронт стає головним, далеко випереджаючи військово-каральний напрямок.

Аргументи? Та дуже прості. Ви ніколи не замислювалися, чому за умов перенаселення нашого телебачення талант-шоу лідерство тримають проекти телеканалу СТБ? А ми замислювалися. І знайшли відповідь, яка має навіть конкретне ім’я – Ігор Кондратюк.

Україномовний до останнього патрону, яскравий, компетентний. Хто сказав, що один у полі – не воїн? Ще й як, якщо у журі шоу-конкурентів суцільні зайди. А люди ж тягнуться до свого, попри те, що у журі поруч – зовсім вже третьосортні персонажі. Самим фактом свого екранного існування Кондратюк робить позичені формати нашими, "рідними".

Не знаємо, чи аналізували Банківські політтехнологи саме цей феномен, але висновки зроблено абсолютно вірні. Дресировані україномовні культурні діячі – перевірений шлях легітимізації будь-якої, а особливо окупаційної влади. (Попередня влада теж, до речі використовувала цей простий прийом, просто тоді контраст не так кидався у очі).

Зверніть увагу, що серед дресированих найбільше україномовних з такої породи, яка почувши під час українського ефіру російську мову тут-таки радикально міняє лінгвістичну орієнтацію. Проте авторитет цього різновиду теж не аж який високий – навіть якщо вони у перервах старанно танцюють дикі танці. Принципово україномовні котуються значно вище.

А Кондратюк чим вам не догодив? – спитає уважний читач. – По-вашому, національна інтелігенція взагалі не повинна співпрацювати ні з телеканалами ані з владою? Це ж те саме, що просто віддати всю гуманітарну політику зайдам. З відповідними наслідками.

І ми замислимося, бо відповідь на цей закид не така проста.

Звичайно, закликати усю інтелігенцію іти у підпілля і відмовлятися від спроб впливу на державну політику ми не можемо. Саме тому й жодного разу не висловилися у різкому тоні стосовно вибору Дмитра Стуса, Дарки Чепак або візиту на засідання Гуманітарної ради Ольги Богомолець чи Мирослава Поповича.

Проте кожен, хто сідає грати з шулером повинен розуміти, що противник має специфічний погляд на правила. Так само це має усвідомити і той, хто береться співпрацювати із владою.

Згадаємо того-таки Кондратюка. Пам’ятаєте минулий сезон "Україна має талант", коли за рішенням журі замість бандури до фіналу шоу вийшла балабайка? Та ще й з низькопробним попурі на теми совєцьких пісень? Це при тому, що глядацьке голосування дозволяло втілити і менш ганебний сценарій.

Звичайно, пан Ігор скаже, що ці номери були в різних півфіналах, що він голосував інакше, що такі правила гри – виправдань знайдеться купа. Але факт залишається фактом – під цим паскудством стоїть підпис україномовного патріота, який таке рішення визнав і не знайшов у собі сил поставити питання руба.

І інший приклад. Свого часу при Ющенку членом Гуманітарної ради була Ліна Василівна Костенко. З нею у 2007 році спробували такий самий фокус – протягти голосуванням рішення, з яким вона не була згодна. І чим, як ви гадаєте, усе закінчилося?

Правильно. Ліна Василівна прямо під час засідання написала заяву і вийшла зі складу цього поважного органу. Бо у культурі не буває демократичного централізму. Кожне рішення ухвалює не безлика більшість, а конкретні особистості з конкретною репутацією. І саме від таких рішень ця сама репутація і залежить.

Кожен з тих, кого влада запрошує до співпраці має знайти в собі мужність коли буде треба гацнути дверима. Кожен повинен бути готовим втратити не тільки посаду, а й дещо більше. Бо інакше і не помітите, як будете носити "апорт" і подавати "голос", коли скажуть.

Чи наважиться хтось зі складу сучасного українського владного кордебалету на такий різкий крок? Сумніваємося. Поки бачимо, як Шевченківський комітет, не зморгнувши оком, дозволив витерти об себе ноги і проігнорувати в указі президента власне рішення щодо Шкляра. Другим номером було колективне підлизування на Гуманітарній раді...

Цікаво, а якщо організувати тоталізатор з питання – піде хтось з "привладних українців" у відставку на знак ідеологічної незгоди, чи ні? Які коефіцієнти даватимуть тоді букмекери?

І чи знайдеться в Україні хоч одна людина, яка поставить гроші на "Так"?

http://www.pravda.com.ua/articles/2011/05/13/6193820/

"Кожен з тих, кого влада запрошує до співпраці має знайти в собі мужність коли буде треба гацнути дверима..." Красиво сказано, в дусі. Але є ще зворотний бік. Якщо кращі і чесніші таки підуть цим шляхом, хто залишиться? Хто хоч намагатиметься впливати? Хто хоч спробує стати на заваді?

Боюсь, Любо, впливати на нинішню владу порядні люди можуть лише опосередковано - через народ, який прислухається до таких авторитетних голосів.
Прислухатися до голосів, що у пахолках, підпасках у нинішніх бандюганів - противно.

І вже стає зрозуміло, що Україна наскрізь прогнила, наскрізь прихоплена кремлем і бандитами, - нас ще натравлюють схід на захід, але вже все скуплено. Найгірші і найдикіші бандити вже в Україні.
Нас могла порятувати Європа, але вони не пустили Україну до себе. В НАТО гомосовєтікус не хоче, бо не хоче. Це була би безвихідь, якби не Бог, якби не дана ним сюди українська культурна традиція - схоже, що це єдиний вихід, довгий, але єдиний - українська мова, культура і Бог. ВСЕ ІНШЕ ВЖЕ ЗА МЕЖАМИ СУТО НАШИХ, ДЕРЖАВНИХ, МОЖЛИВОСТЕЙ. :(

Для прикладу навожу одного з "інших" - Олександр Мороз. Чим заплямував? Звісно, не віршами. Як поета можу тільки вітати екс-спікера Ради. Кажу чесно, мені подобаються його вірші. Але позиція вужа.., що полягає у головній меті життя: "кому би продатись подорожче?" Є ще непоганий автор - Василь Василенко. Може хто чув про такого? Якщо ні, кажу - головний диригент Донецького Національного театру опери та балету. І знову-таки, при наявности інтелекту, хороших віршів (не все є добрим, але...), при всьому патріотизмі, як головний диригент він повний нуль на керівній посаді і крутить людьми, як циган сонцем, просуваючи ставлеників інших відомих осіб і придушуючи таланти серед музикантів. Це я так, розім'явся. Можливо, друга кандидатура не гідна списку, оскільки не дуже відома серед широких мас, однак я хоч тут висловився від душі.

Чому проголосувала за "інші" ? Тому що є багато поетів які підлягають під цю рубрику. Коли поет хоче " вислужитись" владі ( і то будь якій) він для мене втрачає повагу. А таких було і є багато.
При совєтській владі складали оди Лєніну, Сталіну, партії, тепер співають пісні "неньці Україні". А якщо зміниться влада співатимуть і їй. Скажете- назви імена! А хіба не відомо?

І знову ж таки, запитую у наших авторів, що обрали "інші" - хто ці, інші, - з тих, які при владі, і при літературі (серйозній)?
Назвіть імена, ми їх пропишемо...

Якраз тепер в не ласку попав Яворівський. Щось йому докоряють за зловживання грошей, який діставав з оренди. Та і бажати третій термін головства було недоцільно і не по правилам. Зараз свариться з Барановим, а це також не додає йому хвали.

^))

Герасим"юк??? чи ви не подуріли???

шкода, що Яворівський пішов.Хоч і критикували його, але він тримав спілку.А що буде - побачим...

А ось ще одна "крива колона" під тілесами режиму. Як цікаво бачити одні й ті самі "моральні" гвинтики в прорежимному прогинанні...


ЗАТВЕРДЖЕНО
Указом Президента України
від 2 квітня 2010 року № 469/2010

СКЛАД
Громадської гуманітарної ради

ЯНУКОВИЧ Віктор Федорович – Президент України, Голова Ради
ГЕРМАН Ганна Миколаївна – заступник Глави Адміністрації Президента України, секретар Ради
БЕБИК Валерій Михайлович – проректор з політичних комунікацій Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» (за згодою)
БІЛЕЦЬКИЙ Михайло Іванович – експерт Київського центру політичних досліджень і конфліктології (за згодою)
БОКОТЕЙ Андрій Андрійович – ректор Львівської національної академії мистецтв (за згодою)
БОНДАРЕНКО Віктор Дмитрович – перший заступник Голови Вищої атестаційної комісії України
БОНДАРЕНКО Костянтин Петрович – директор Київського інституту проблем управління імені Горшеніна (за згодою)
БУБКА Сергій Назарович – президент Національного олімпійського комітету України (за згодою)
ГРИЦЕНКО Олександр Андрійович – директор Українського центру культурних досліджень (за згодою)
ГУБЕРСЬКИЙ Леонід Васильович – ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка (за згодою)
ДЕНИСЕНКО Валерій Миколайович – завідувач кафедри теорії та історії політичної науки Львівського національного університету імені Івана Франка (за згодою)
ДРАЧ Іван Федорович – письменник, голова Товариства зв'язків з українцями за межами України «Україна – Світ» (за згодою)
ЄМЕЦЬ Ілля Миколайович – директор Науково-практичного медичного центру дитячої кардіології та кардіохірургії Міністерства охорони здоров'я України (за згодою)
КАПЕЛЮШНИЙ Валерій Петрович – завідувач кафедри етнології та краєзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка (за згодою)
КРЕМЕНЬ Василь Григорович – президент Національної академії педагогічних наук України, академік Національної академії наук України (за згодою)
КУТУЄВ Павло Володимирович – професор кафедри політології, соціології та соціальної роботи Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» (за згодою)
ЛУБКІВСЬКИЙ Роман Мар'янович – письменник (за згодою)
МИХАЙЛЕНКО Максим Валерійович – директор з досліджень Центру соціальних та правових досліджень (за згодою)
ОЛІЙНИК Борис Ілліч – голова правління Українського фонду культури (за згодою)
ПРИМУТ Микола Васильович – завідувач кафедри політології Донецького національного університету
РЕЗНІКОВИЧ Михайло Юрійович – генеральний директор – художній керівник Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки (за згодою)
СКОРИК Лариса Павлівна – професор кафедри архітектурного проектування Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури (за згодою)
СМОЛІЙ Валерій Андрійович – директор Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук, академік Національної академії наук України (за згодою)
СТУПКА Богдан Сильвестрович – художній керівник Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка (за згодою)
СТУС Дмитро Васильович – публіцист, старший науковий співробітник Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України (за згодою)
ТОЛОЧКО Петро Петрович – директор Інституту археології НАН України, академік Національної академії наук України (за згодою)
ТОЛСТОВ Сергій Валер'янович – директор Інституту політичного аналізу і міжнародних досліджень (за згодою)
ФРАНЧУК Олена Леонідівна – голова правління благодійної організації «Фонд Олени Франчук «АНТИСНІД» (за згодою)
ШУЛЬГА Микола Олександрович – заступник директора Інституту соціології НАН України (за згодою)
ЩЕРБАК Світлана Ігорівна – науковий співробітник Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України (за згодою)
ЯКУШИК Валентин Михайлович – професор кафедри політології Національного університету «Києво-Могилянська академія» (за згодою).

Глава Адміністрації Президента України С.ЛЬОВОЧКІН

---

А оце щодо функцій цієї гуманітарної ради...

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 469/2010
Про Громадську гуманітарну раду

З метою врахування суспільно значущих інтересів у вирішенні найважливіших питань гуманітарного розвитку, підготовки пропозицій щодо забезпечення додержання прав і свобод людини і громадянина у сферах освіти, науки, культури і мистецтва, охорони здоров'я, інтелектуальної та творчої діяльності, впровадження системних реформ для досягнення відповідності європейським стандартам захисту таких прав, згідно з частиною другою статті 102 та пунктом 28 частини першої статті 106 Конституції України постановляю:

1. Утворити Громадську гуманітарну раду як консультативно-дорадчий орган при Президентові України.

2. Затвердити Положення про Громадську гуманітарну раду та її персональний склад, що додаються.

3. Цей Указ набирає чинності з дня його опублікування.

Президент України Віктор ЯНУКОВИЧ

2 квітня 2010 року

---

"Ото вже публіка строката..." (с)

Ось як режим піклується про своє обличчя ...

Винничук: Олійника висунули на Нобеля, щоб відволікти увагу від Тимошенко

Поета Бориса Олійника висунули на здобуття Нобелівської премії, щоб відволікти світову громадськість від обговорення питань, пов’язаних з екс-прем’єр-міністром Юлією Тимошенко.

Таку думку висловив письменник Юрій Винничук у розмові з кореспондентом Gazeta.ua.

“Ідея висунути Олійника на здобуття Нобелівської премії зародилася у влади після того, як почали говорити про можливе висунення кандидатури Юлії Тимошенко на здобуття премії миру. Його висунули лише для того, щоб він фігурував від України і міг затьмарити питання, пов’язані з екс-прем’єр-міністром”, – сказав він.

Також Юрій Винничук зазначив, що у Бориса Олійника немає шансів стати Нобелівським лауреатом.

“Борис Олійник досі тримається старих радянських поглядів, сумує за Радянським Союзом і вважає Горбачова Іудою. 2010 року в Росії вийшла книжка “Іуда.Анатомія зради”. Її писали троє авторів — Олійник, Павлов і Рижков. В цій книжці вони паплюжать Горбачова за те, що він розвалив Радянський Союз. В Європі Горбачова шанують, вважають авторитетною людиною, досі запрошують читати лекції і виступати на конференціях. Людина, яка написала таку книжку, ніколи в житті не отримає Нобелівської премії”, – сказав він.

“Вірші Олійника — це заримовані афоризми, агітки, прокламації. В них немає глибини, як у Чеслава Мілоша чи інших нобелівських лауреатів. У світі ніхто не чув про Олійника. Його твори перекладали ще в радянські часи, останнім часом цього ніхто не робив”, – додав Юрій Винничук.

“Із сучасних авторів претендувати на Нобелівську премію міг би Валерій Шевчук. Він — письменник номер один. Але його твори не перекладалися”, – зазначив він.
Gazeta.ua
http://vsiknygy.net.ua/news/16652/

---

Василь Голобородько прокоментував персони українських претендентів на Нобеля

Відомий поет і афорист Василь Голобородько вважає, що у поета Бориса Олійника нема шансів на отримання Нобелівської премії.

«Наша академія наук – комуністична. Якщо члени Нобелівського комітету дадуть Олійнику цю премію, то самі стануть комуністами. Це буде повний ідіотизм», – зазначив Голобородько.

На його думку, у Бориса Олійника нема жодних шансів на здобуття цієї відзнаки.

«У нього найкращий вірш «У поета гроші завелись». Все інше – словесна еквілібристика, далека до справжньої поезії. Це в Україні можуть будь-яке лайно робити героями – стукачів, кадебістів, ворогів українського народу. Звичайно, у Нобелівському комітеті теж є корупція, але менша, ніж у Спілці письменників України. Бувало, давали премію зовсім нікчемним письменникам і графоманам».

Із українських літераторів минулого на Нобелівську премію заслуговували Іван Франко, Володимир Винниченко та Василь Стус, вважає Голобородько.

«Франко помер до рішення комітету, а Винниченкові перешкодив Максим Горький – написав Ромену Роллану, що Винниченко ворог російської літератури і демократії. Насправді причина була в тому, що в одному з романів він зобразив Леніна і Горького як гулящих чоловіків. Василь Стус, безперечно, заслуговував на премію за своє життя і творчість. Але його убили, щоб не допустити цього. Серед сучасних українських письменників я не бачу гідного Нобелівської премії», – підсумовує Василь Голобородько.

Нагадаємо, до Нобелівського комітету направлений лист за підписом керівника Національної академії наук України Бориса Патона з висуненням українського поета Бориса Олійника на Нобелівську премію; дане подання ще не є висуненням.
............................................................................

За матеріалами Gazeta.ua

Ехехе... "тяжко важко в світі жити"
Коли вже Україна дочекається свого нобеліянта?

О, є і більш містичні жіночі погляди на свої світлини... )

Напевно, для критичного розуму діяння нинішньої влади ледь не завжди розчарування... (

Отже, наразі, пан Василь Герасим"юк в очах авторів ПМ найменше заплямований співпрацею із бандитським режимом в Україні. Та тим не менш факт залишається фактом - Василь Герасим'юк, як і І.Драч, і Б.Олійник - цілком і повністю на службі у бандитів, і ця аморальність їхнього нинішнього прислужництва вимагає загального осуду.
Якщо хтось із наших авторів спілкується з цими особами - нехай передасть їм, що чим далі, тим більша пляма прикрашає їхні давно вже не білі шати - пора відмиватися від бруду... (

подивимося на ці дописи після того, як Герасим'юк отримає Нобеля. а воно до того іде, це вже точно.
подивимося, хто тоді відмиватиметься від бруду.

"Нобель" нині далеко не показник не те що моральності, але й будь-якої фаховості - суцільна політика - див.наприклад лауреата Обаму... (

А ми говоримо тут саме про моральне обличчя названих в опитуванні персон.
Претензії до деяких із них, в тому числі і до Василя Герасим'юка, чіткі - не служити цьому режиму, не ганьбити цим світле ім'я Т.Г.Шевченка.

Ще одна письменниця відмовилася від державної премії
http://life.pravda.com.ua/person/2012/02/16/95617/
16.02.2012
Письменниця Леся Воронина й художниця Катерина Штанко відмовляються від книжкової президентської премії "Українська книжка року".

Всього на премію німінувалося три видання, серед яких - у номінації "За видатні досягнення у галузі художньої літератури" — книга "Сни Ганса Християна" у переказі Лесі Ворониної з ілюстраціями Катерини Штанко ("Грані-Т"), пише Україна молода.

Цей подарунковий фоліант має вже чимало відзнак. Але річ не в тім, наголошує Леся Воронина, яка 26 травня не прийде на вручення премії: "Я зателефонувала до Катерини Штанко і спитала, як вона ставиться до цієї премії. У неї була така ж реакція, як і в мене. Тобто щойно ми прочитали повідомлення про присудження нам премії, відразу зробили заяву, яка була оприлюднена в інтернеті:

"Від нинішньої влади премію прийняти не можемо. Якби прийняли, то це означало б, що ми поділяємо їхню політику, те, що вони роблять у гуманітарній сфері, миримося з тою вакханалією, яку вони затіяли з музеями. Тепер ми збираємося зробити офіційну заяву", — пояснює Леся Воронина.

Тим часом "Грані–Т" премію Президента ігнорувати не збирається. "Нас тішить той факт, що переможцем стала книга авторів, яких обожнюють сучасні дітлахи", — йдеться у прес–повідомленні видавництва.

Автори двох інших відзначених книг поки жодних заяв не робили. У номінації "За вагомий внесок у розвиток українознавства" — видання 2010 року "Опішнянська мальована миска другої половини ХІХ — початку ХХ століття" (видавничий проект "Шедеври українського гончарства"), автор–упорядник Олесь Пошивайло, художник Юрко Пошивайло.

У номінації "За сприяння у вихованні підростаючого покоління" — видання також 2010 року "Грюнвальдська битва — битва народів"; автори: Альфредас Бумблаускас (Литва), Ігор Марзалюк (Білорусь), Борис Черкас (Україна).

Зазначимо, що останнім часом в Україні триває епідемія відмов письменників від літературних премій. Так, від Шевченківської премії відмовився Василь Шкляр, від "Книжки року" відмовилися брати Капранови, а Ганна Герман відмовилася від участі в "Книзі року Бі-Бі-Сі".

Не повне вияснення фінансового розходу, не принесло слави Яворівському у СП. Хочай зараз багато не вдоволених з нового голови СП Віктора Баранова. А все черз те, що Янукович привітав його з головством Спілки. Поживимо, побачимо!

А я би додав до списку і проголосував за користувача, що заховався під псевдом „Редакція Майстерень“. І навіть не за конкретну людину, а за збірний образ, за всіх, хто подібними методами бореться з колабораціонізмом. Свого часу по всьому Союзу було створено потужну мережу десидентів-антирадянщиків. У кожному СМТ повинна була проживати хоч одна така людина. Переслідувалось дві мети. По-перше, виправдовувалось існування ненажерливої армії доблесних чекістів, а по-друге, за допомогою отаких найнятих цвіркунів-провокаторів можна було виявити справжніх вільнодумців.
І ось читаю всі коменти — й очам не вірю! Невже повернулись до перевіреної практики? А чи може ми вже стали, як дитина, яку вирощували у вазі і яка тепер сама розвивається патологічно без сторонньої допомоги? Ну точнісінько така ж порожня провокаторська риторика, сліпуче майоріння гасел a la Наталія Вітренко,навйязування суперечки й абсолютна неготовність до культурної дискусії.
Приймаєте мій голос?
Без образ.

Що таке „в темі“?
А навіщо ж робити висновки і потім визнавати їх неправильними?
Не про себе. Невже так незрозуміло написав?

А Д. Стус, який вже кілька десятиліть в антологію свого батька "тягне" творчість Вінграновського (http://www.litgazeta.com.ua/node/2986), як Вам?