" Je n'ai pas oublie, voisin de la ville
Notre blanche maison, petite mais tranquille."
Сharles Baudelaire

Дім був стрибком геометрії у глухоніму зелень
парку, і знуджені статуї, начувані про гаї
олив, тинялись в алеях, неприязних щодо звивин;
коли осявались вікна, неясно було – чиї.
Схоже, і пошум листя, бгаючи варіанти
поремствувати на долю (й позуючи вечорам),
обмежився закарлючками, і, як на думку лампи,
цього вистачало заочі, щоб розпекти вольфрам.
Та штори були опущені. Крупнозернистий гравій,
вихрумуючи обережно, у дечім якщо і йняв
потузі стопи стороннього, то у невтішній справі
безадресності, відомої зосібна як «навмання».
А за опівніч хмари, у вишній школені школі
розпливчатості або просто вдатні до почуттів,
кутали по-батьківськи у вату перини голий
космос од здичавілих в сумі прямих кутів.
(1995)

_____________________________________________

Иосиф Бродский

Воспоминание
"Je n'ai pas oublie, voisin de la ville
Notre blanche maison, petite mais tranquille."
Сharles Baudelaire

Дом был прыжком геометрии в глухонемую зелень
парка, чьи праздные статуи, как бросившие ключи
жильцы, слонялись в аллеях, оставшихся от извилин;
когда загорались окна, было неясно -- чьи.
Видимо, шум листвы, суммируя варианты
зависимости от судьбы (обычно -- по вечерам),
пользовалcя каракулями, и, с точки зренья лампы,
этого было достаточно, чтоб раскалить вольфрам.
Но шторы были опущены. Крупнозернистый гравий,
похрустывая осторожно, свидетельствовал не о
присутствии постороннего, но торжестве махровой
безадресности, окрестностям доставшейся от него.
И за полночь облака, воспитаны высшей школой
расплывчатости или просто задранности голов,
отечески прикрывали рыхлой периной голый
космос от одичавшей суммы прямых углов.
(1995)