По бруку, рядами крамничок і далі на схід
висвітлює присмерки пензель зі снігу неначе.
Сказати б художнику трохи підправити начерк –
та голосу бракне і губи занадто сухі.

А місто тепер у полоні морозних видінь:
дере́ва – примари, будинки – бліді саркофаги.
Звертаю на площу, збираючи рештки відваги.
Розлючені хмари – мов левіафани. На дні

небесної прірви розсипану смальту світів
намарне шукати: ця темінь застигла, як магма.
І місто, здається, забуте людьми і богами,
і місто, по вінця занурене в дим простоти,

виловлює з пам'яті о́брази, сни, імена
знайомих людей і такі, що не мовити всує...
Вогнями вокзальними ніч наді мною жонглює
і тулиться чорним крилом до чийогось вікна.

2017