Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Як ніч весни в безсонні має вади,
І вадить більше, як слова любові
Бажаючи поцупити в троянди
Її чесноту. Світ у тім захланний,
І кожному із двох дарує вміння:
Комусь барвисту щедрість Тіціана,
А іншим смуток пензля
він пронизує тишу мечем страху.
Крик поглинув місто,
розриваючи барабанні перетинки.
Крик поселився в головах людей
і розбив реальність на шматки.
Жебрак несе з собою гнів століть,
який може спалити місто.
Олександр Сушко
Якщо немає у тебе
того, що дається Небом,
немає нічого святого,
що дарується Богом,
І не курить зловіще дим, –
З’явився час для відпочинку
Від невтоленної біди.
У вогкім затишку окопу
Принишкли втомлені бійці,
Бо дрон ворожий може оком
Оптичним виявити ціль.
Межи ажуру зеленавих трав.
Щемить в душі моїй примарою надія,
Немов свердлить безжалісний бурав.
Індигові волошки дивляться на мене,
Цикадами пострибують думки.
Квітчастим килимом вселяється натхнення,
Вітер шукає притулку на схилах Дніпрових.
Як вимовиш слово правдиве у відповідь: «Цить!» –
щастя не буде, віддав для Пегаса підкови.
Це плачуть весною берізки чи тануть сніги?
Розталь дими притискає між сіри
Та не купецький. Пахолки на конях.
На них добротні кунтуші суконні.
Ридван слідом колесами гурчав.
То князь Острозький вибрався у світ.
Десь поспішав у справах, очевидно.
Перевіряв маєтність принагідно.
Народ цікаво пози
У Сталіна ще Гітлер тільки вчиться,
Як нищити людей.Чужих, щоправда, не своїх.
Далеко фюреру до комуністів.
***
Було їх п’ятеро у лебединій зграї –
«П’ятірне гроно нездоланих співців».
Лиш двоє з них зуміли уціл
і осінь охолоне під кінець,
а там – зима, і присиплятиме мороз:
такий закон нестримної природи.
11 серпня 1987 р., Київ
Мені приходять виноградні рими.
Його цвітіння потайне, незриме,
Й вечірній під лозою променад
Укутується золотавим димом:
Летить пилок, торкається до вуст ,
Хоча від нього і не захмеліти,
Якщо не хочеш хором - мовчки стій!
Сиділи ми у камері брудній,
Наповненій отруйним газом - хлором.
За що нас засудили - невідомо,
Але якщо сказали - треба йти!
Ми між собою перейшли на "ти".
"Намалюй перемогу"
Ось хлопчик малює танк,
А я малюю віршатко.
Хай вас ухопить зляк,
Нащо - не маю гадки.
Поховались цвіркуни
І весь день співають монотонно
Про незримі для очей,
Співом втомлених, людей
Комашині сховки безборонні.
З-під листочків буркунів,
Завжди чути тільки спів,
широка вільна дорога,
вгорі - синьо-жовтий стяг
і літери: «Перемога».
Цей хлопчик малює: танк,
широка вільна дорога…
А в серці лунає: «Так,
Олександр Сушко опублікував на мій вірш «Зоряні очі» пародію «Пописати» такого змісту:
«Я трішки попрацював з оригіналом і вийшло.
Оце.
рівно в четвертій за дня:
Київ бомбили,
нам зголосили,
що почалася війна.
Місто здригнулось огнями -
та не здригнулись серця.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Синій туман. Снігове роздолля. (переклад з Сергія Єсеніна)
Місячним сяйвом сповитий світ.
Радісно серцю із тихим болем
Щось пригадати із юних літ.
Сніг, мов сипучий пісок, на ганку.
Місяць так само тоді світив,
Коли, натягши із кішки шапку,
З отчого дому пішов без слів.
Ось я і знову у ріднім краї.
Наче вигнанець, стою сумний.
Хто мене з друзів отут згадає?
Нині в дворі своїм я чужий.
Мну я нову соболеву шапку,
Хутро не гріє душі мені.
Діда згадав і згадав я бабцю
І кладовищенський рихлий сніг.
Всі заспокоїмось, всі там будуть,
Так улаштований світ оцей.
Чи не тому так радію людям,
Чи не тому так люблю людей.
Так от, розчулившись, ледь не заплакав,
І, осміхнувшись, душею згас.
Хату стару і на ганку собаку
Бачу неначе в останній раз.
Текст оригіналу:
Синий туман. Снеговое раздолье,
Тонкий лимонный лунный свет.
Сердцу приятно с тихою болью
Что-нибудь вспомнить из ранних лет.
Снег у крыльца как песок зыбучий.
Вот при такой же луне без слов,
Шапку из кошки на лоб нахлобучив,
Тайно покинул я отчий дров.
Снова вернулся я в край родимый.
Кто меня помнит? Кто позабыл?
Грустно стою я, как странник гонимый,-
Старый хозяин своей избы.
Молча я комкаю новую шапку,
Не по душе мне соболий мех.
Вспомнил я дедушку, вспомнил я бабку,
Вспомнил кладбищенский рыхлый снег.
Все успокоились, все там будем,
Как в этой жизни радей не радей,-
Вот почему так тянусь я к людям,
Вот почему так люблю людей.
Вот отчего я чуть-чуть не заплакал
И, улыбаясь, душой погас,-
Эту избу на крыльце с собакой
Словно я вижу в последний раз.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)