Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.11.24
10:47
Цей дощ солоний простір студить,
нестерпну тугу в душу ллє.
Болять землі налиті груди,
тло душить — золоте кольє.
Лякає ніч холодна злива,
у блискавиці переляк.
Та раптом вчухла, затужила,
затуманіла у полях.
нестерпну тугу в душу ллє.
Болять землі налиті груди,
тло душить — золоте кольє.
Лякає ніч холодна злива,
у блискавиці переляк.
Та раптом вчухла, затужила,
затуманіла у полях.
2025.11.24
06:12
Ксенії Кучерук
Хай сумнів душу не шкребе,
Що смак поганий маєш досі, -
Тобі пасує голубе
До золотистого волосся.
Тобі, онуко, до лиця
Оцей блакитно-білий колір,
Хай сумнів душу не шкребе,
Що смак поганий маєш досі, -
Тобі пасує голубе
До золотистого волосся.
Тобі, онуко, до лиця
Оцей блакитно-білий колір,
2025.11.24
00:00
Поки два українці чубляться за гетьманську булаву, їхню долю вирішує хтось третій.
Ті, що облаштовують місце собі в Україні, здебільшого мають мало України в собі.
Жадоба влади нестерпніша за сверблячку.
Ніщо так не дістає, як чужі достатки.
2025.11.23
22:14
Я прийшов на пустир, де немає коханих зітхань.
Катехізис весни проспіває розчулена осінь.
І навіки тепло покидає дорогу благань,
Уплітаючи в озеро тихе стривожену просинь.
Я прийшов на пустир, де нікуди шляхи не ведуть,
Де втонули в тумані ост
Катехізис весни проспіває розчулена осінь.
І навіки тепло покидає дорогу благань,
Уплітаючи в озеро тихе стривожену просинь.
Я прийшов на пустир, де нікуди шляхи не ведуть,
Де втонули в тумані ост
2025.11.23
20:03
Батько гойдає біленьку труну.
Реквієм сенсу життя - колискова.
Світом несуться порожні розмови,
Як не помітити підлу війну.
Милий малюк не побачить весну,
Білій зимі не всміхнеться казковій.
Батько гойдає біленьку труну.
Реквієм сенсу життя - колискова.
Світом несуться порожні розмови,
Як не помітити підлу війну.
Милий малюк не побачить весну,
Білій зимі не всміхнеться казковій.
Батько гойдає біленьку труну.
2025.11.23
17:27
Осінь, що тільки торкнулась перону,
потягом ночі примчала в Париж.
Сонну, сторонню і геть безборонну,
ледь оглянувшись, її ти уздриш.
Давнє кафе мандрівницю полонить.
В ньому судилося бути усім,
в кого на столику кава холоне
й очі зволожені вельми
потягом ночі примчала в Париж.
Сонну, сторонню і геть безборонну,
ледь оглянувшись, її ти уздриш.
Давнє кафе мандрівницю полонить.
В ньому судилося бути усім,
в кого на столику кава холоне
й очі зволожені вельми
2025.11.23
14:44
о ці вилиски у твоїх очах
мов габаритки на літачках
по вінця сповнюєш не уві сні
прийду іще чому би ні
мої душа і серце ти
у тебе срібні & золоті
а ще алмази із темних шахт
купляй лиш час усе інше прах
мов габаритки на літачках
по вінця сповнюєш не уві сні
прийду іще чому би ні
мої душа і серце ти
у тебе срібні & золоті
а ще алмази із темних шахт
купляй лиш час усе інше прах
2025.11.23
14:12
У разі скупчення проблем,
Відразу так і не відчуєш…
У курки з півнем свій тотем,
А їх чомусь не рекламуєш…
Бодай би проса їм сипнув
Із тих проблем, що втаємничив.
Хіба утихомирить… ну,
А курку з півнем спантеличив…
Відразу так і не відчуєш…
У курки з півнем свій тотем,
А їх чомусь не рекламуєш…
Бодай би проса їм сипнув
Із тих проблем, що втаємничив.
Хіба утихомирить… ну,
А курку з півнем спантеличив…
2025.11.23
13:17
Дванадцять років з тих часів пройшло,
Як москалі, застосувавши силу,
Угорський дух свободи задушили,
Щоби в других бажання не було.
Та дух свободи, як не закривай,
Як не загвинчуй крани – все ж прорветься.
Знов у страху трястися доведеться,
Що пану
Як москалі, застосувавши силу,
Угорський дух свободи задушили,
Щоби в других бажання не було.
Та дух свободи, як не закривай,
Як не загвинчуй крани – все ж прорветься.
Знов у страху трястися доведеться,
Що пану
2025.11.23
12:39
Хоча багряне листя впало,
й далеко до весни,
свята любов ярить опалом
у серця таїни.
Вливає музику журливу
жовтневий листопад,
а я закохана, щаслива
й далеко до весни,
свята любов ярить опалом
у серця таїни.
Вливає музику журливу
жовтневий листопад,
а я закохана, щаслива
2025.11.22
22:10
На перехресті ста доріг
Стою, розіп'ятий вітрами.
І підпирає мій поріг
Пролог до неземної драми.
На перехресті ста розлук,
Ста болів, ста смертей, ста криків,
Стою на перехресті мук,
Стою, розіп'ятий вітрами.
І підпирає мій поріг
Пролог до неземної драми.
На перехресті ста розлук,
Ста болів, ста смертей, ста криків,
Стою на перехресті мук,
2025.11.22
20:29
На теренах родючих земель,
Де життя вирувало і квітло,
Перетворено світ на тунель,
І в кінці його вимкнено світло.
Це страшніше за жахи війни –
Для когось бути просто мішенню!
Люди-привиди, наче з труни –
Де життя вирувало і квітло,
Перетворено світ на тунель,
І в кінці його вимкнено світло.
Це страшніше за жахи війни –
Для когось бути просто мішенню!
Люди-привиди, наче з труни –
2025.11.22
20:00
«Ось нарешті й крайня хата.
Треба газду привітати!», –
Так сказав Олекса хлопцям
І постукав у віконце.
Раз і два.... Нема одвіту.
Кілька свічок в хаті світить...
За столом сім’я сидить...
На покуті – сивий дід ...
Треба газду привітати!», –
Так сказав Олекса хлопцям
І постукав у віконце.
Раз і два.... Нема одвіту.
Кілька свічок в хаті світить...
За столом сім’я сидить...
На покуті – сивий дід ...
2025.11.22
19:21
Пам’яті Василя Неділька,
12 років, с. Любарці
«Озброєні загони, керовані енкаведистами*,
оточили голодну Україну.
Затримано 270000 втікачів.
У селах померли всі діти віком до 8 років***»
12 років, с. Любарці
«Озброєні загони, керовані енкаведистами*,
оточили голодну Україну.
Затримано 270000 втікачів.
У селах померли всі діти віком до 8 років***»
2025.11.22
14:41
Слухай, світе, мій стогін у ребрах, війною побитих.
То не вітер, то плаче позбавлене плоті життя.
А у тебе погрозливо ноги лише тупотять.
А ще свариться палець: ну-ну, так не можна робити.
Хочеш пилу вдихнути, що сірим сідає на чорне?
То не вихор,
То не вітер, то плаче позбавлене плоті життя.
А у тебе погрозливо ноги лише тупотять.
А ще свариться палець: ну-ну, так не можна робити.
Хочеш пилу вдихнути, що сірим сідає на чорне?
То не вихор,
2025.11.22
09:14
Ти казав, що любов не згасає
у горнилі кармічних сердець?
Та постійного щастя немає —
є початок, і хай йому грець!
Посадив синю птаху за ґрати
пеленати дитя самоти?
Як не хочеш кохання втрачати,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...у горнилі кармічних сердець?
Та постійного щастя немає —
є початок, і хай йому грець!
Посадив синю птаху за ґрати
пеленати дитя самоти?
Як не хочеш кохання втрачати,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.23
2025.11.07
2025.10.29
2025.10.27
2025.10.20
2025.10.01
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Сонце Місяць /
Вірші
/
класика*
Astralis (Friedrich von Hardenberg)
На літньому світанні, юнаком
Пульсацію життя свого почув
Уперше я – коли губилась крізь
Одвертіші захоплення любов
Я прокидавсь потрохи і вимога
Злиття основ у нероз’ємну суміш
Настирливішала із миті в мить
Блаженство – лук натягнутий буття
Я осереддя світла, джерело
Котре струмує пристрастю, в яке
Вертає всяка пристрасть, з багатьох
Порогів, знов зібравшися у спіл
Чи знали, дивлячись на мене –
Ви, очевидці – був я той
Сновида, що себе зустрів сперш там
На вечері відраднім? Чи зійшов
На вас ласкавий страх від збудження?
Занурений у келихи медові
Я духмянів і колисався цвіт
Серпанком золотим. Себе джереллям
Було пручання ніжне, все лилось
Крізь мене й понад, ледь мене здіймавши
Коли до приймочки пилок потрапив
Був поцілунок по застіллю тім
Я злився у зворотний свій потік –
Враз блискавка – тоді я ворухнувся
Нитки тендітні й келих похитнувши
Віддав ураз я, ствердившися сам
Земні чуття на спожиття думкам
Ще я не зрів, та мерехтіли зорі
Крізь сутності моєї непрозорість
Все звіддалік, блукаючи крізь пута
Відлунь часів колишніх і майбутніх
З любові, туги, здогадів явившись
Був ріст свідомості немов політ
Лиш тільки спалахнула в мені хіть
Той час пізнав я біль якнайгостріший
Буяє світ за пагорбом привітним
Слова пророка – крила, повні вітру
Вже не окремість щодо Гайнріха й Матільди
Котрі з’єднались в образ обопільний
Як народився та сягнув я неба
Завершились із тим шляхи земні
В спасенну перетворюючу мить
Настав для часу відтепер занепад
Що позичав, прохає поверніть
Новий розвиднюється світ
Що сяйніше від світел сонць усіх
Зримо на баштах, мохом скутих
Анікому не явлене майбутнє
Вчорашній дім, обридлий вам
Віднині незвичайний храм
›Спільне у всім & все у Спільнім
Божий лик у камені й зіллі
Божий дух у людях & звірах
Хай всякий розум у це повірить
Час із простором у негаразді
І майбуття минулим провадить‹
Відчинено любові брами
І вигадка пряде від рання
Іде прагрá всіх природних сил
& Слухаються могутніх слів
Всесвітній предковічний дух
Обертаючись, розквіта навкруг
Всяке мусить привітне стріти
І через нього проростати й зріти
Всякого в будь-чим явний слід
І спрага, з будь-чим іншим зустрівшись
Улитися у самий глиб
Знаходить іншу посутності свіжість
І сотні дум до зринаючих діб
Є світом сон & сном є світ
Але за вірою час на діла
Із далечі, де непрозірна мла
Пензля у фантазії взяти
Нитки за її велінням сплітати
Там заштрихувати, тут розмалювати
В чаду магічному згинуть нарешті –
Туга & хіть, життя & смерть, у
Якнайінтимнішій симпатії –
Ті, хто любов найвищу ствердять
Не зціляться від ран її
З болем зірвати пов’язь прагнуть
Що зір їх внутрішній хистить
Й самотнім найвірніший стане
Щоб морок світу відпустив
& Плоть розчиниться на сльози
Труною світ цей обернеться
До неї, у гіркій знемозі
Впаде, мов попіл долу, серце
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Astralis (Friedrich von Hardenberg)
На літньому світанні, юнаком
Пульсацію життя свого почув
Уперше я – коли губилась крізь
Одвертіші захоплення любов
Я прокидавсь потрохи і вимога
Злиття основ у нероз’ємну суміш
Настирливішала із миті в мить
Блаженство – лук натягнутий буття
Я осереддя світла, джерело
Котре струмує пристрастю, в яке
Вертає всяка пристрасть, з багатьох
Порогів, знов зібравшися у спіл
Чи знали, дивлячись на мене –
Ви, очевидці – був я той
Сновида, що себе зустрів сперш там
На вечері відраднім? Чи зійшов
На вас ласкавий страх від збудження?
Занурений у келихи медові
Я духмянів і колисався цвіт
Серпанком золотим. Себе джереллям
Було пручання ніжне, все лилось
Крізь мене й понад, ледь мене здіймавши
Коли до приймочки пилок потрапив
Був поцілунок по застіллю тім
Я злився у зворотний свій потік –
Враз блискавка – тоді я ворухнувся
Нитки тендітні й келих похитнувши
Віддав ураз я, ствердившися сам
Земні чуття на спожиття думкам
Ще я не зрів, та мерехтіли зорі
Крізь сутності моєї непрозорість
Все звіддалік, блукаючи крізь пута
Відлунь часів колишніх і майбутніх
З любові, туги, здогадів явившись
Був ріст свідомості немов політ
Лиш тільки спалахнула в мені хіть
Той час пізнав я біль якнайгостріший
Буяє світ за пагорбом привітним
Слова пророка – крила, повні вітру
Вже не окремість щодо Гайнріха й Матільди
Котрі з’єднались в образ обопільний
Як народився та сягнув я неба
Завершились із тим шляхи земні
В спасенну перетворюючу мить
Настав для часу відтепер занепад
Що позичав, прохає поверніть
Новий розвиднюється світ
Що сяйніше від світел сонць усіх
Зримо на баштах, мохом скутих
Анікому не явлене майбутнє
Вчорашній дім, обридлий вам
Віднині незвичайний храм
›Спільне у всім & все у Спільнім
Божий лик у камені й зіллі
Божий дух у людях & звірах
Хай всякий розум у це повірить
Час із простором у негаразді
І майбуття минулим провадить‹
Відчинено любові брами
І вигадка пряде від рання
Іде прагрá всіх природних сил
& Слухаються могутніх слів
Всесвітній предковічний дух
Обертаючись, розквіта навкруг
Всяке мусить привітне стріти
І через нього проростати й зріти
Всякого в будь-чим явний слід
І спрага, з будь-чим іншим зустрівшись
Улитися у самий глиб
Знаходить іншу посутності свіжість
І сотні дум до зринаючих діб
Є світом сон & сном є світ
Але за вірою час на діла
Із далечі, де непрозірна мла
Пензля у фантазії взяти
Нитки за її велінням сплітати
Там заштрихувати, тут розмалювати
В чаду магічному згинуть нарешті –
Туга & хіть, життя & смерть, у
Якнайінтимнішій симпатії –
Ті, хто любов найвищу ствердять
Не зціляться від ран її
З болем зірвати пов’язь прагнуть
Що зір їх внутрішній хистить
Й самотнім найвірніший стане
Щоб морок світу відпустив
& Плоть розчиниться на сльози
Труною світ цей обернеться
До неї, у гіркій знемозі
Впаде, мов попіл долу, серце
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
