
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
ніби на безлюдному острові.
Без Інтернету і зв'язку,
тобі ніхто не може
додзвонитися, до тебе
не долетить птах відчаю чи надії,
не долетить голос
волаючого в пустелі,
До повернення cюди,
Де уже згасає ватра
Біля бистрої води.
Де опівночі надію
Залишаю неспроста
На оте, що знов зігрію
Поцілунками уста.
Де ночі мур і строгі велети-зірки.
У жорнах світу стерті в пил життя чиїсь.
Рахують нас вони, візьмуть у стрій колись.
Свої ховаєм тайни в них уже віки.
Вони ж як здобич ждуть, неначе хижаки.
І кличе Бог іти у м
На струнах віт жага бринить,
І усміхаються троянди,
І золотава сонця нить
Нас пестить ніжністю, кохана,
У твій ясний, чудовий день.
І літо звечора й до рана
Нема кому князів руських у руках тримати.
Знов взялися між собою вони воювати,
Знов часи лихі, непевні на Русі настали.
За шмат землі брат на брата руку піднімає,
Син на батька веде військо, щоб «своє» забрати.
Та він же у мене однісінький син".
Муарова туга схиля прапори.
А в танку Василько, мов свічка, горить.
Клубочаться з димом слова-заповіт:
«Прощайте, матусю...Не плачте...Живіть!..»
По білому – чорне. По жовтому
іще цілунка би мені
осяйний шанс в екстазові
цілунок твій цілунок твій
у дні ясні та болю повні
твій ніжний дощ мене огорне
це безум утікати годі
український льотчик Максим Устименко.
Герою було 32 роки. Без батька залишився чотирирічний син…
Вдалося збити сім повітряних цілей,
відвести від населених пу
І місяць замітає слід,
А вже в досвітній прохолоді
Забагровів утішно схід.
І небосхил узявся жаром,
І трохи ширшим обрій став, –
І роси вкрили, ніби чаром,
Безшумне листя сонних трав.
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
Повні груди, пишний заде -
Літру назбирала сліз,
В бульбашках забило ніс.
Сповідаласі три рази,
Щоб позбутисі зарази.
Як мене поплутав біс,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

З Іосіфа Бродського. Зупинка в пустелі
що ми поруйнували Грецьку церкву,
щоб спорудити на тамтому місці
концертну залу. Ця архітектура
відгонить безнадією. Не те, щоб
концертна зала з тисячею місць
геть безнадійна: як не є, це храм,
і храм мистецтва. І чия вина,
коли дає поставлений вокал
збір більший, чим знамена віри?
Те прикро, що тепер оддалеки
ми бачитимемо не нормальну баню,
але потворну, штучну площину.
А щодо упослідження пропорцій,
то прикрощі людини не від них,
а радше від пропорцій упосліджень.
Пригадую і як її ламали.
Була весна, і я тоді не раз
заходив до татарської родини,
що мешкала неподалік. Дививсь
у вікна їх і бачив Грецьку церкву.
Все почалось з татарської розмови;
а після додались сторонні звуки,
зливаючись із нею попервах,
а згодом – притлумляючи її.
В церковний сад заїхав екскаватор,
а на його стрілі гойдалась гиря.
І стіни потихеньку піддалися.
Бо годі не піддатись, коли ти
стіна, а проти тебе – руйнувальник.
Ба, екскаватор доста мав підстав
її предметом бачити бездушним,
як він, бо убачав її подобу
в собі. А у бездушнім світі
і поготів не прийнято пручатись.
Туди зігнали потім самоскиди,
бульдозери… І якось в пізній час
сидів я на розвалинах абсиди.
В проваллях олтаря зіяла ніч.
А я – крізь ці дірки у олтарі –
дивився проти ночі на трамваї,
на череди померклих ліхтарів.
І те, чого ніяк не стріти в церкві,
міг бачити крізь призму тої церкви.
Колись, мабуть, коли не стане нас,
точніше – нас опісля і натомість
сподобиться щось отаке явитись,
чому будь-хто, нас знаючи, жахнеться.
Але таких не буде забагато.
А так, лишень по пам’яті, собаки
на звичнім місці задирають лапу.
Горожу, бач, знесли давним-давно,
та їм незмінно мариться горожа.
Їх марення закреслюють яву.
А, може, береже земля той запах:
асфальту не здолати запах псини.
Та що для них оцей потворний дім!
Для них садочок тут, садок – вам кажуть.
А те, що очевидне для людей,
собачому інстинктові байдуже.
Ото й пліткуєм про "собачу вірність".
Коли що і казати усерйоз
стосовно поколінь, як естафети,
то вірю лиш в подібну естафету.
Вірніше, в тих, хто відчуває запах.
Так, мало нині в Ленінграді грека,
й за межами Еллади – зовсім мало.
Принаймні, малувато їх, аби
уберегти свої споруди віри.
А вірити у наші розбудови
від них не вимагають. І одне –
належним чином націю хрестити,
а хрест нести свій – достеменно инше.
Один лиш був обов’язок у них.
І впоратись вони не спомоглися.
Незоране їх поле заросло.
"Ти, сіячу, сьогодні дбай про плуг,
а ми рішим, коли нам колоситись."
Але вони про плуг погано дбали.
Сьогодні уночі дивлюсь в вікно
і думаю собі, куди зайшли ми?
Від чого ми допіру далі тут:
від православ’я чи від еллінізму?
Куди нам ближче? Що чекає нас?
І чи не почалася инша ера?
У чім залежні ми, якщо це так?
І що належить принести у жертву?
---------------------------------
И. Бродский
Остановка в пустыне
Теперь так мало греков в Ленинграде,
что мы сломали Греческую церковь,
дабы построить на свободном месте
концертный зал. В такой архитектуре
есть что-то безнадежное. А впрочем,
концертный зал на тыщу с лишним мест
не так уж безнадежен: это — храм,
и храм искусства. Кто же виноват,
что мастерство вокальное дает
сбор больший, чем знамена веры?
Жаль только, что теперь издалека
мы будем видеть не нормальный купол,
а безобразно плоскую черту.
Но что до безобразия пропорций,
то человек зависит не от них,
а чаще от пропорций безобразья.
Прекрасно помню, как ее ломали.
Была весна, и я как раз тогда
ходил в одно татарское семейство,
неподалеку жившее. Смотрел
в окно и видел Греческую церковь.
Все началось с татарских разговоров;
а после в разговор вмешались звуки,
сливавшиеся с речью поначалу,
но вскоре — заглушившие ее.
В церковный садик въехал экскаватор
с подвешенной к стреле чугунной гирей.
И стены стали тихо поддаваться.
Смешно не поддаваться, если ты
стена, а пред тобою — разрушитель.
К тому же экскаватор мог считать
ее предметом неодушевленным
и, до известной степени, подобным
себе. А в неодушевленном мире
не принято давать друг другу сдачи.
Потом туда согнали самосвалы,
бульдозеры… И как-то в поздний час
сидел я на развалинах абсиды.
В провалах алтаря зияла ночь.
И я — сквозь эти дыры в алтаре —
смотрел на убегавшие трамваи,
на вереницу тусклых фонарей.
И то, чего вообще не встретишь в церкви,
теперь я видел через призму церкви.
Когда-нибудь, когда не станет нас,
точнее — после нас, на нашем месте
возникнет тоже что-нибудь такое,
чему любой, кто знал нас, ужаснется.
Но знавших нас не будет слишком много.
Вот так, по старой памяти, собаки
на прежнем месте задирают лапу.
Ограда снесена давным-давно,
но им, должно быть, грезится ограда.
Их грезы перечеркивают явь.
А может быть, земля хранит тот запах:
асфальту не осилить запах псины.
И что им этот безобразный дом!
Для них тут садик, говорят вам — садик.
А то, что очевидно для людей,
собакам совершенно безразлично.
Вот это и зовут: «собачья верность».
И если довелось мне говорить
всерьез об эстафете поколений,
то верю только в эту эстафету.
Вернее, в тех, кто ощущает запах.
Так мало нынче в Ленинграде греков,
да и вообще — вне Греции — их мало.
По крайней мере, мало для того,
чтоб сохранить сооруженья веры.
А верить в то, что мы сооружаем,
от них никто не требует. Одно,
должно быть, дело нацию крестить,
а крест нести — уже совсем другое.
У них одна обязанность была.
Они ее исполнить не сумели.
Непаханое поле заросло.
«Ты, сеятель, храни свою соху,
а мы решим, когда нам колоситься».
Они свою соху не сохранили.
Сегодня ночью я смотрю в окно
и думаю о том, куда зашли мы?
И от чего мы больше далеки:
от православья или эллинизма?
К чему близки мы? Что там, впереди?
Не ждет ли нас теперь другая эра?
И если так, то в чем наш общий долг?
И что должны мы принести ей в жертву?
1966 г.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Дедал у Сицилії"