Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
З Іосіфа Бродського. Зупинка в пустелі
що ми поруйнували Грецьку церкву,
щоб спорудити на тамтому місці
концертну залу. Ця архітектура
відгонить безнадією. Не те, щоб
концертна зала з тисячею місць
геть безнадійна: як не є, це храм,
і храм мистецтва. І чия вина,
коли дає поставлений вокал
збір більший, чим знамена віри?
Те прикро, що тепер оддалеки
ми бачитимемо не нормальну баню,
але потворну, штучну площину.
А щодо упослідження пропорцій,
то прикрощі людини не від них,
а радше від пропорцій упосліджень.
Пригадую і як її ламали.
Була весна, і я тоді не раз
заходив до татарської родини,
що мешкала неподалік. Дививсь
у вікна їх і бачив Грецьку церкву.
Все почалось з татарської розмови;
а після додались сторонні звуки,
зливаючись із нею попервах,
а згодом – притлумляючи її.
В церковний сад заїхав екскаватор,
а на його стрілі гойдалась гиря.
І стіни потихеньку піддалися.
Бо годі не піддатись, коли ти
стіна, а проти тебе – руйнувальник.
Ба, екскаватор доста мав підстав
її предметом бачити бездушним,
як він, бо убачав її подобу
в собі. А у бездушнім світі
і поготів не прийнято пручатись.
Туди зігнали потім самоскиди,
бульдозери… І якось в пізній час
сидів я на розвалинах абсиди.
В проваллях олтаря зіяла ніч.
А я – крізь ці дірки у олтарі –
дивився проти ночі на трамваї,
на череди померклих ліхтарів.
І те, чого ніяк не стріти в церкві,
міг бачити крізь призму тої церкви.
Колись, мабуть, коли не стане нас,
точніше – нас опісля і натомість
сподобиться щось отаке явитись,
чому будь-хто, нас знаючи, жахнеться.
Але таких не буде забагато.
А так, лишень по пам’яті, собаки
на звичнім місці задирають лапу.
Горожу, бач, знесли давним-давно,
та їм незмінно мариться горожа.
Їх марення закреслюють яву.
А, може, береже земля той запах:
асфальту не здолати запах псини.
Та що для них оцей потворний дім!
Для них садочок тут, садок – вам кажуть.
А те, що очевидне для людей,
собачому інстинктові байдуже.
Ото й пліткуєм про "собачу вірність".
Коли що і казати усерйоз
стосовно поколінь, як естафети,
то вірю лиш в подібну естафету.
Вірніше, в тих, хто відчуває запах.
Так, мало нині в Ленінграді грека,
й за межами Еллади – зовсім мало.
Принаймні, малувато їх, аби
уберегти свої споруди віри.
А вірити у наші розбудови
від них не вимагають. І одне –
належним чином націю хрестити,
а хрест нести свій – достеменно инше.
Один лиш був обов’язок у них.
І впоратись вони не спомоглися.
Незоране їх поле заросло.
"Ти, сіячу, сьогодні дбай про плуг,
а ми рішим, коли нам колоситись."
Але вони про плуг погано дбали.
Сьогодні уночі дивлюсь в вікно
і думаю собі, куди зайшли ми?
Від чого ми допіру далі тут:
від православ’я чи від еллінізму?
Куди нам ближче? Що чекає нас?
І чи не почалася инша ера?
У чім залежні ми, якщо це так?
І що належить принести у жертву?
---------------------------------
И. Бродский
Остановка в пустыне
Теперь так мало греков в Ленинграде,
что мы сломали Греческую церковь,
дабы построить на свободном месте
концертный зал. В такой архитектуре
есть что-то безнадежное. А впрочем,
концертный зал на тыщу с лишним мест
не так уж безнадежен: это — храм,
и храм искусства. Кто же виноват,
что мастерство вокальное дает
сбор больший, чем знамена веры?
Жаль только, что теперь издалека
мы будем видеть не нормальный купол,
а безобразно плоскую черту.
Но что до безобразия пропорций,
то человек зависит не от них,
а чаще от пропорций безобразья.
Прекрасно помню, как ее ломали.
Была весна, и я как раз тогда
ходил в одно татарское семейство,
неподалеку жившее. Смотрел
в окно и видел Греческую церковь.
Все началось с татарских разговоров;
а после в разговор вмешались звуки,
сливавшиеся с речью поначалу,
но вскоре — заглушившие ее.
В церковный садик въехал экскаватор
с подвешенной к стреле чугунной гирей.
И стены стали тихо поддаваться.
Смешно не поддаваться, если ты
стена, а пред тобою — разрушитель.
К тому же экскаватор мог считать
ее предметом неодушевленным
и, до известной степени, подобным
себе. А в неодушевленном мире
не принято давать друг другу сдачи.
Потом туда согнали самосвалы,
бульдозеры… И как-то в поздний час
сидел я на развалинах абсиды.
В провалах алтаря зияла ночь.
И я — сквозь эти дыры в алтаре —
смотрел на убегавшие трамваи,
на вереницу тусклых фонарей.
И то, чего вообще не встретишь в церкви,
теперь я видел через призму церкви.
Когда-нибудь, когда не станет нас,
точнее — после нас, на нашем месте
возникнет тоже что-нибудь такое,
чему любой, кто знал нас, ужаснется.
Но знавших нас не будет слишком много.
Вот так, по старой памяти, собаки
на прежнем месте задирают лапу.
Ограда снесена давным-давно,
но им, должно быть, грезится ограда.
Их грезы перечеркивают явь.
А может быть, земля хранит тот запах:
асфальту не осилить запах псины.
И что им этот безобразный дом!
Для них тут садик, говорят вам — садик.
А то, что очевидно для людей,
собакам совершенно безразлично.
Вот это и зовут: «собачья верность».
И если довелось мне говорить
всерьез об эстафете поколений,
то верю только в эту эстафету.
Вернее, в тех, кто ощущает запах.
Так мало нынче в Ленинграде греков,
да и вообще — вне Греции — их мало.
По крайней мере, мало для того,
чтоб сохранить сооруженья веры.
А верить в то, что мы сооружаем,
от них никто не требует. Одно,
должно быть, дело нацию крестить,
а крест нести — уже совсем другое.
У них одна обязанность была.
Они ее исполнить не сумели.
Непаханое поле заросло.
«Ты, сеятель, храни свою соху,
а мы решим, когда нам колоситься».
Они свою соху не сохранили.
Сегодня ночью я смотрю в окно
и думаю о том, куда зашли мы?
И от чего мы больше далеки:
от православья или эллинизма?
К чему близки мы? Что там, впереди?
Не ждет ли нас теперь другая эра?
И если так, то в чем наш общий долг?
И что должны мы принести ей в жертву?
1966 г.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Дедал у Сицилії"
