О скільки їх упало у безодню,
Що глибне вдалині!
Настане й він – останній день Господній,
Відведений мені.

Схолоне, що співало і боролось,
І грішне, і святе,-
Смарагд очей моїх і ніжний голос,
Волосся золоте.

Поллються дні, насущним хлібом ситі,
Забувши біль і зло.
Все буде так, немов на білім світі
Мене і не було!

Мінливої, мов діти, в кожнім слові,
Не відданої злу,
Тієї, що любила, коли дрова
Згорають у золу,

Віолончель і спів пташні весною,
І дзвони у селі...
Мене, такої справжньої, живої,
На лагідній землі!

До вас усіх я, що не знала міри, -
Чужі, свої, агов,
Звертаюся із вимогою віри
Й проханням про любов.

За те, що я усім і неодмінно
Прощаю біль образ,
За ніжність у душі моїй нестримну
І гордість напоказ.

За успіхи стрімкі і за поразки,
За правду і за гру...
Послухайте! – Любіть іще, будь ласка,
За те, що я помру.

До вас усіх я, що не знала міри, -
Чужі, свої, агов,
Звертаюся із вимогою віри
Й проханням про любов.




Марина Цвєтаєва:

Уж сколько их упало в эту бездну,
Разверстую вдали!
Настанет день, когда и я исчезну
С поверхности земли.

Застынет все, что пело и боролось,
Сияло и рвалось, -
И зелень глаз моих, и нежный голос,
И золото волос.

И будет жизнь с ее насущным хлебом,
С забывчивостью дня.
И будет все - как будто бы под небом
И не было меня!

Изменчивой, как дети, в каждой мине,
И так недолго злой,
Любившей час, когда дрова в камине
Становятся золой,

Виолончель и кавалькады в чаще,
И колокол в селе...
Меня, такой живой и настоящей,
На ласковой земле!

К вам всем, что мне, ни в чем не знавшей меры
Чужие и свои,
Я обращаюсь с требованьем веры
И с просьбой о любви.

За то, что мне - прямая неизбежность -
Прощение обид,
За всю мою безудержную нежность
И слишком гордый вид.

За быстроту стремительных событий,
За правду, за игру...
Послушайте! - Еще меня любите
За то, что я умру.

К вам всем, что мне, ни в чем не знавшей меры,
Чужие и свои,
Я обращаюсь с требованьем веры
И с просьбой о любви.