Не віриться, що нині понеділок
І невгамовна, вічна суєта.
Біжить юрба, як зграя жвавих білок.
Тривога окуповує міста.
Цей вічний, нескінченній понеділок
Простягся на долонях самоти.
Крізь хащі міста, як новітній Ділан,
Ідеш кудись без ясної мети.
У понеділок ти летиш на гонку,
Врізаючись у кригу давніх снів.
Захована у переметах гордість
Воскеснула у завірюсі днів.
Цей понеділок гонить на галеру,
У рабство, у ненависну тюрму.
В пустелі не побачиш ти гетеру,
А змучену приреченість саму.

16 лютого 2026

Нічого і я не читатиму –
Ні батькового, ні материнського.
Скажу і про дідове з бабиним
У музи своєї під цицькою.

Ніхто і моїми поезами
Навряд чи будь-де зацікавиться.
Тож будьмо відверто тверезими
У думці – де правда, де здравиця.

Наснага убита принукою
Писати, по суті, однакове.
Тому і можливість відшукую
Відбутись у прозі Аксаковим.

Та все ж і рядка не писатиму
Про хтивість і ласку дівочую.
Таких я знімаю по-всякому,
І лагідністю заохочую.

Навіщо займатись писаннями,
І щось про інтимне патякати?
Займімось ділами прадавніми,
І будьмо майстрами завзятими.

1

Милий Харкове! Ти Україні - не пасинок! Син!
Ти довірливий, саме тому і зализуєш рани!
На землі твоїй - кров, а тобі неймовірно погано...
Скільки буде червоних морів, океанів, краплин?

Я люблю тебе гірко! Плекаю... Ти в мене один!
Вічним феніксом з попелу Струмінь Дзеркальний постане!
Милий Харкове! Ти Україні - не пасинок! Син!
Ти довірливий, саме тому і зализуєш рани.

Над колискою міста - небесний легкий балдахін.
Як би сильно його не кромсали "шахеди" й "орлани",
Він вціліє й побачить свою Перемогу жадану!
Як же буде багато його переможних світлин!
Милий Харкове! Ти Україні - не пасинок! Син!

2

Ти довірливий, саме тому і зализуєш рани,
Мій Народе козацький! Міцний та незламний твій дух
Не дозволить упасти і здатися. Темно навкруг,
Але гени твої - особливі, і ти - нездоланний.

Заховавши за спиною ніж та залізні кайдани,
Часто ворог тобі усміхався. Казав, що він - друг.
Ти довірливий, саме тому і зализуєш рани,
Мій Народе козацький! Міцний та незламний твій дух!

Тільки в єдності сила! Тобі героїзм Богом даний!
Бережи неповторність! Не слухай чужинців-папуг.
І тоді переможеш! На місці руїн та розрух
Відбудуєш майбутнє для Петрика, Лесі, Оксани...
Ти довірливий, саме тому і зализуєш рани.

3

Мій козацький Народе! Міцний та незламний твій дух!
Милий Харкове! Ти Україні - не пасинок! Син!
Незалежна країна з жахіття кривавих годин
Полетить вільним птахом туди, де нема чорних смуг.

Розірветься навіки омани ворожий ланцюг,
Не зупиниться правди святої нескорений млин.
Мій козацький Народе! Міцний та незламний твій дух!
Милий Харкове! Ти Україні - не пасинок! Син!

Запульсують життям і Дніпро, і Токмачка, і Буг,
Буде срібно-живильною вічна краса стромовин.
Усміхнись, Українонько! Та не ховай карабін -
І тоді вже ніхто не ламатиме мирний твій плуг!
Мій козацький Народе! Міцний та незламний твій дух!

Прийшла весна, і споконвічна втома
На плечі сіла, як важезний птах.
Історію не сприймеш ти без брому.
Вона розвіється на злих вітрах.

Прийшла весна. Розтанула ґрунтівка.
Тече вода, а з нею і літа.
Так слово постає, немов гвинтівка,
Де сяє плесом чиста простота.

Прийшла весна. А з нею душі скресли.
Із кригою пливе свята печаль.
Такі слова незламні, мовби кремінь,
Летять птахами у самотню даль.

15 лютого 2026

Так слово розпадається, мов замок.
Так степ застиг у дивних відчуттях.
Пророк іде приречено на захід,
Мов змучений і згододнілий птах.

Надія розпадається на друзки.
Шепочуть трави давні молитви.
Змарніло місце для любові й дружби.
Пророк іде у напрямку Литви.

Засохли трави під вогнем тривоги.
Розсипалися квіти, мов слова.
Закляк утомлений язик дороги.
Забута пам'ять в полі ожива.

14 лютого 2026

Крізь сиву хмару світить сонце,
Мов пробивається з-за ґрат,
І зазирає до віконця,
Неначе гноблений Сократ.
Воно важливе щось промовить
Крізь огорожу тлустих хмар,
Крізь тлум, репресії і мори,
Крізь заборони від нездар.
Так, Сонце - бог і цар верховний,
Суддя, пророк, герой і кат,
Вояк, слуга, політик хворий,
Поет, співак і адвокат.
Воно дає найбільше сили,
Натхнення, пристрасті жагу
І молодим, і вже похилим,
Таку невтолену снагу.

11 лютого 2026

Нещирість професійно тисне руку
Та непомітно крутить карамболь.
У серце заповзає, мов зміюка,
Вичікуючи, вправно грає роль.

Маскується у тиші та у криках,
Постійно грає світло й позитив.
Нещирість - різна та багатолика,
Її палітра - безліч кольорів:

Червона, синя - та яка завгодно!
Сьогодні проза, а вже завтра - вірш.
Глуха й дзвінка, гаряча та холодна,
За спиною завжди тримає ніж.

Удар під дих. Розчарування. Втрата.
А все тому, що близько підпустив.
І перш, ніж сокровенне довіряти,
Ти, мрійнику, подумай сто разів!

Яскраве сонячне проміння.
Так протискається весна
Крізь заборони і каміння,
Крізь забобони й письмена.

Таке проміння пропікає
До всіх глибин, до всіх основ.
Воно жорстоке, ніби Каїн,
І милосердне, як любов.

Проміння так жорстоко вдарить
На розі вулиць, мов кастет.
І ти умудрений, мов Дарій,
Напишеш вічності сонет.

Його ти більше не відпустиш
У далину, у сиві сни.
Проміння відбиває пустку.
Так проростуть слова весни.

11 лютого 2026

Він вичікував слушну нагоду,
Щоб до неї колись підійти,
Подолавши непевність, погорду,
Перешкоди до тої мети.
Він чекав дорогу нагороду,
А одержав плоди пустоти.

Слушний час забарився, спізнився.
І про нього забула давно
Його пасія. Спалах в зіницях
Відгорів, як старе полотно.
І минуле зрадливе, столице
Відійшло в чорно-біле кіно.

Слушний час не прийшов, загубився
І обличчя у вічності стер.
А у душах точилася битва,
Мов далека мета трьох сестер.
Наш герой доторкається бильця,
Вириваючись з болісних сфер.

Та все марно, зусилля даремні.
Хижий час відкидає його
В тепле ліжко, у спогади темні,
У минуле, мов болю крило.
Лиш примари зникомі і чемні
Пронеслись, ніби їх не було.

10 лютого 2026

Повторюйся в моїм житті рефреном,
Карбуйся недописаним рядком!
Лишайся почуттям палким, шаленим,
Скажи, що ти - реальна, не фантом!

У вигаданім світі не боюся
Пройти крізь чергу монотонних днів.
Торкнись мене волоссям світло-русим,
Так, як тоді, коли тебе зустрів.

Малюй у мріях рифи та лагуни
І полони красою довгих вій.
Ти не дивися, що я вже не юний -
Заради тебе досі ще живий.

О, світе! Середовище страждання!
Приземленістю більше не каліч!
Дзвінке відлуння першого кохання
Мене покличе в нескінченну ніч.

Моя любове! У своїх катренах
Не зупиню таємний метроном!
Повторюйся в моїм житті рефреном,
Карбуйся недописаним рядком!

Нарешті випав сніг.
Небесна нагорода.
У хаосі доріг
Згубилася порода.

Цей сніг, немов слова,
Які всі зачекались.
Надія ледь жива
Затиснута в лекала.

Ці білі письмена
Нарешті прочитаєш.
Зникома, як мана,
Незрозумілість таїн.

Ступає білий сніг,
Мов непомітний привид.
Освячує поріг
Мелодією примхи.

Цей білий чарівник
Іде пустим подвір'ям.
У снігу черевик
Загруз, немов повір'я.

9 лютого 2026

Біліє поступово полотно
Від снігу із його авангардизмом.
Вже вицвіло гомерове руно,
Укривши душі білим песимізмом.
Так чорно-біле втомлене кіно
Міняється і міниться зі свистом.

Сніг владно і уперто наступа,
Іде вперед, немов нова поема.
Виконують сніжинки ніжні па.
Навколо білі гасла і знамена.
Танцюють сніговії гопака.
Лунають фуги хуги безіменні.

Хто переможе в цьому полотні:
Веласкес, Рафаель чи Пимоненко?
Ідеї не ідуть у множині,
А в однині, мов незабутнє небо.
Ми беремо натхнення у вині
Зимової сюїти і у Феба.

8 лютого 2026

1

Помаранчевий серпень у горло вчепився і душить.
І нема порятунку від спеки та згубних думок.
Я дізнався, що десь дзеленчить кришталевий струмок,
А у звуках магічних відлуння почув: "Друже-друже..."

Замордований літом, я планів його не порушу.
На моєму житті вже лежить поминальний вінок.
Помаранчевий серпень у горло вчепився і душить.
І нема порятунку від спеки та згубних думок.

Не радію дощам, (висихають миттєво калюжі),
Загубив я рукопис весни в хороводі гілок.
У реальності знову самотність диктує рядок.
Уві сні незнайомка сказала: "Люблю тебе дуже..."
Помаранчевий серпень у горло вчепився і душить.

2

І нема порятунку від спеки та згубних думок.
Розіп'ята надія, мов дим, розчиняється в літі.
Жовтим кольором клени й дуби до верхівок покриті,
Розуміючи істину, роблять до осені крок.

Я так само прощаюся з літом. На серці замок.
Найдорожчої, милої Жінки нема вже на світі.
І нема порятунку від спеки та згубних думок.
Розіп'ята надія, мов дим, розчиняється в літі.

Сіра кішка проходить повз мене, смугастий клубок.
Спазми спогадів ллються в блокнот, каяттям оповиті.
Тихий відчай потоне безслідно в серпневій сюїті...
Є рішучість, і є спусковий вирішальний гачок,
І нема порятунку від спеки та згубних думок.

3

Розіп'ята надія, мов дим, розчиняється в літі.
Помаранчевий серпень у горло вчепився і душить.
Покривається пилом сердечко з червоного плюшу,
Всі герої мої безборонною осінню вмиті.

Так! Зі смутку мої безпритульні ронделі відлиті!
Під товстим шаром шкіри зникають в агонії душі.
Розіп'ята надія, мов дим, розчиняється в літі.
Помаранчевий серпень у горло вчепився і душить.

Всі знайомі двори та проспекти безвихіддю вбиті.
Місто, рідне й чуже, не ховає свій погляд байдужий.
Захворів, але бути не може ніяких одужань!
Тиха осінь впізнає себе у моїм заповіті.
Розіп'ята надія, мов дим, розчиняється в літі.