Помилки ще не пробачені,
На вікні рослина сохне.
Я святу приймаю спадщину -
Наш родинний тихий вогник.

У собі ховаю мрійника -
Вже його не повернути.
Від плити до рукомийника
Йду щодня Твоїм маршрутом.

Я ключами загадковими
Відчиню казкові двері.
За Твоїми настановами
Приготовлена вечеря.

Чи пробачить Бог? Помилує
Надвечір'я розіп'яті?
Я рукою загрубілою
Краю серце у присвяті.

Забрів у юність, у провулок тихий,
Де спів птахів, далекі голоси.
Під жовтим листям причаїлось лихо
В обіймах споконвічної краси.

Забрів подалі від кайданів міста
До первісних мелодій і казок.
Не виліплений із глевкого тіста,
Стою на чатах неземних думок.

Забрів туди, куди ніхто не ходить,
Де голос у обіймах самоти,
Де страх і болі проспівали хором
Хорали відчаю і пустоти.

Я хочу відродити й повернути
Минуле і загублені часи,
Стрілою влучити у серце суті
В шаленстві неповторної краси.

1 лютого 2026

Не хочеться зранку вставати
І йти у збурунені дні,
Долаючи стіни і ґрати
І буднів задавнені пні.
Просвітлені янгольські чати
Пробудять тебе у вогні.

Не хочеться зранку вставати
І йти у приречений бій.
Відступляться геть супостати
У січі важкій, вогневій.
А вірші, як мудрі солдати,
Зіллються у річці сумній.

Та щось доленосно покличе
Тебе у пекельний двобій,
Сховавши під каптур обличчя
І натяк пославши: я свій.
Промова гучна і незвична
Пробудить у тьмі навісній.

30 січня 2026

Художня мапа сновидінь
В собі тримає білі плями,
А в них небачену глибінь,
На жаль, обмежену краями.

А там якраз небесний плуг.
Це він заорює прогали
Зірок, розкиданих навкруг,
Планет, яких ми не пізнали.

І снів – народних і моїх,
Старих і найновіших марев,
І вкрай омріяних утіх –
Усіх, що Всесвіт нам розшарив.

А штучні сни, коли скурив
Цигарку, скручену в машинці –
Шаблонів якісний розрив.
І ти – з тим світом наодинці.

Чудово там, та не забудь
Назад сюди, до велелюдь,
Вертай, а далі бу́дь-що-бу́дь.

У світі, бездонному морі скорботи,
Завжди дві стихії - крилата й безкрила.
Весна - це натхненна колиска природи,
А осінь - її неминуча могила.

Беру собі осінь скорботно-барвисту,
Моє ненароджене пізнє кохання.
Про мрію розбиту зажурене листя
В повітрі гіркому зіграє востаннє.

А поки що грається літо невинне
Серпневим замріяним яблуком стиглим.
Не знаю, для чого я досі сумлінно
Рядочки поеми розписую сріблом.

Можливо, я просто зализую рани,
Не маючи друга, судді, адвоката.
У світі, бездонному морі омани,
Завжди дві стихії - безкрила й крилата.

Осінньо вмирає мій світ без кохання,
А літо виводить прощальні курсиви.
Я осені ставлю важливе питання:
Чи зможу померти так само красиво?

Колись ми повернемось знову
До рідних тополь і степів,
Зміцнивши надійну основу
З любові, беріз і дубів.

Повернемось у пекторалі,
У вічні слова, у вогонь,
У плетенні диво-спіралі
Зберігши турботу долонь.

Земля так без нас постраждала,
Посічена скалками зла.
Заглянем у вічні дзеркала.
І силу народить зола.

Історія змученим фарсом
Повториться в дивних віках.
Слова проростають, як Фауст,
На рідних твоїх берегах.

29 січня 2026

Закінчується двадцять п’ятий рік пошуків.
Устиг лише загубити.
Забути не встиг.
Тільки дзвонить мені одна дівчина
і каже:
«Вас люблять і чекають».
А я її не знаю.
Приходь у гості з вулиці.
За кавою признаєшся,
хто це тебе навчив такому
сказанню дивному.
Тобі б гітару в руки!
чи коня між ноги!
і стріли з луком,
щоб ти на відстані такій
могла попасти в серце!
Яке ніколи не любило,
тільки раз.
На цій землі
трапляються маразми –
з людьми, які повірили
в екстаз.
У нас
екстазів на землі не може бути,
це знаю я як водолаз,
який на глибині у 25 у-років
опух від серцевого від нестатку.
І на закінчення:
земля – маразм.

1 липня 1994 р., Київ

Не знав я, що колись у цьому місті
Все зміниться і зробиться чужим.
Стежок знайомих здавнене намисто
Загубиться під тягарем сумним.

Не впізнають мене оці стежини,
І вулиці відводять погляд вбік.
Лише частково в заростях ожини
Я відшукаю дух твоїх повік.

Ні, тут для мене місця не знайдеться.
Я тут чужий, прадавнє полотно.
З минулого далека дискотека
Звучить, немов забуте доміно.

Тяжкі валізи зболено чекають.
Лише від'їзд, я не потрібен тут.
Спаде з душі епох минулих камінь.
Веде юрбу шалений баламут.

29 січня 2026

Шал емоцій! Гра у шахи!
Чую тіко охи й ахи
Від дружини. Я воскрес!
Але вию, наче пес,

Бо, чого гріха таїти -
Мушу "дещо" мавці гріти,
Але, з часом, це мине,
Нині ж в шал удвох пірнем.

Бац - і вже дібрався суті!
Я коханець ох і лютий.
Ябка з пиптиками - "цьом!",
Ох і гарно ж нам обом!

Стали в справах цих майстрами,
Заздрять вуйки нам і дами.
І хоч маю сотню літ -
Козарлюга ще! Не дід!

26.07.2026 р

Липню! Напишімо спільний вірш,
Поки ще твої лунають ноти!
Знаю, що вночі ти теж не спиш -
Тож запрошую! Сідай навпроти.

Тему обираємо удвох...
Хай позаздрять нашому альянсу!
В небеса відвертий діалог
Відлетить проникливим романсом.

Липню! Не соромся! Говори!
І хоча навколо - тіні вперті,
Світлі фарби літньої пори
Ще живуть на срібному мольберті!

Наш акорд із тонікою "сі"
Міг би стати вічним. А натомість,
Липню! Ти, так само, як і всі,
Підеш у застиглу невідомість.

Спогадом на зошит упадеш,
Музикою тихої скорботи.
В осінь повезе мене кортеж.
Серпню! Відчиняй свої ворота!

Пливу на тебе сонного дивитись,
крізь продихи стіни - в кімнатну глиб -
у мить, коли Душа твоя розкрита -
безназвана, безрольна, і безли...

безлика - вільно пущена на хвилю
сновидива - у просторі безчась.
Без дозволу прийшла, бо можу й смію
думки твої вдихнути - й знати враз

що множив зла, нагострену гірчину,
довіру й дружбу стерши на золу.
Дивлюся на чоло твоє, людино,
високе й мудре - звідки ж стільки злуд?

Сягаю часу, де нема конструкцій -
ні ієрархій, ні сходин і втом -
де янголи ще - з демонами в злуці -
не звили Соломонове гніздо.

Де ми і всі, і все - одне осуття
й Сераф між нами стін не будував
і не гриміли розпихаті судді,
навішуючи свій дрібний устав.

Тече лунарне срібло посивіле -
об'ємами твоїх надбрівних дуг.
Це ж, як так, що в картатій заметілі
мені ти - нéдруг, я тобі - не друг.

В матерії вібрацій злих і грубих,
ми порізно - чи задум це, чи не?...
Ти так мене ненавидиш, аж любиш.
Так любиш, аж ненавидиш мене.

Сьогодні виспався на полі бою,
На полі парадоксів і пасток.
Схрестився я у лютому двобої
Із долею на згарищі думок.
І тільки так пребуду я собою,
Будуючи із космосом місток.

Там ворони невтомно голосили,
Віщуючи недолю і біду.
Я рвався уперед щораз, щосили,
Долаючи потужну ворожбу.
І голос вдалині озвався милий.
До нього я приречено бреду.

Я виспався хоч раз за сотню років.
Це крапля вічності, святий алмаз.
Вистукую симфонію із кроків
У нападі чаклунства і проказ.
Натхнення урочисте і високе
Прийшло, мов рятівний дороговказ.

Думки кружляють у величнім танці.
Я провидіння ухопив за хвіст.
Ми стоїмо, невільники і бранці,
Мов на бенкеті у суворий піст.
Ми спустимось, немов палкі коханці,
На дно ночей, витворюючи твіст.

29 січня 2026

Юрба "златоліфонна"* все ж дотисла —
забрала репутацію, ім'я,
і дерев'яні іграшки дитинства,
і право дерев'яне на стояк.

А ще можливість виграти в фіналі
сусально-золотий товстий ліфон.
І боячись, і прагнучи аналу,
мені за хіть погнула мікрофон.

За мій безцеремонний думкозлочин,
за "збочену" фантазію мою —
поліція думок провчити хоче
за все, що хтів вертіть я на х*ю.

Пішов соцмережевий жовтий пресинг,
п'ятихвилинки ненависті, фарс.
Несуть мене шакалячим експресом**
до слави позахмарної на Марс.

Зірвали, бузувіри, з мене тогу!..***
Та не тому скорботно так мені:
як далі без "ліфона золотого"
я скнітиму "безславну" решту днів?


Олександр Сушко

Гумореска

Любителі м'язистих туш дотисли -
Один із них мене в руках пом'яв.
А я - хирляк! Довкола ж - культуристи,
Перчинка геть похнюпилась моя!

Не виграю гантелі у фіналі,
Тож питиму не ром, а недогон.
Бо силу поміняв на тралі-валі,
А от сусід - бичачий чемпіон!

Усе моє життя - суцільний злочин
Перед жоною, богом і життям,
Бо змалку заливав гіркою очі,
Вимучують гигикавка, здуття.

Не витримала доля лютий пресинг,
Утік із рингу, мов побитий пес.
Тепер довіку буду жити в стресі,
Можливо , пару гривень дасть "собез"

За зламане ребро та вивих вуха,
За вирваний із мнясом кутній зуб.
Кажу синку: - Як хочеш бути зухом -
Біжи хутчіше у боксерський клуб.

26.07.2026р.

Цілу ніч випитували Духи:
- Звідкіля втручання,
звідкіля?
- Зо земського тла, що бог
роздмухав -
там, де на енергії посуха -
звідтіля, кохані, звідтіля.

- А чого той плай взиває вгору?
- Хоче доторкнутися добра...
до мого шовкового подолу
зачепившись, вибратись на
волю -
от чого той плай мене
взива.

- Не іди туди - земне тяжіння,
мов драгва, що всмокче і
колун.
- я лише побавлюся і злину
знов у сьоме небо
переливу...
звуком одпустіть на лезо
струн.

- Не пустім її - вже й півні
треті,
б'є світання в небо, мов
таран.
Канув лунь у шарі очерети...
не підеш у ті земські
тенета.
- А дарма, рідненькі, а
дарма.

Тридцять сім з половиною років
Пише вірш безпритульна душа.
Не знаходить омріяний спокій -
Тільки біль, тільки шрам від ножа.

Під дощем я ховаю сльозу
Тридцять сім з половиною років.
Хрест важкий дерев'яний несу,
Свій тягар від безжальних уроків.

Зле обличчя, сумне та жорстоке -
То лише поверхневий портрет.
Тридцять сім з половиною років -
Ні святкових балів, ні карет.

Мовчки дивляться літо й зима,
Як шукаю кохання високе
(Те, чого не було і нема)
Тридцять сім з половиною років.

Так шкода, що казка так швидко скінчиться
Зі снігу, і льоду, і вітру погроз.
Завиє у лісі самотня вовчиця
Крізь тугу і лютий недремний мороз.
І замість принцеси у шатах святкових
Нам явиться звична, буденна печаль.
Так замість польоту до хмар пурпурових
Вручає самотність важезну медаль.
Феєрія снігу закінчиться скоро
І нас приведе у нужденний вігвам.
І замість величного дива собору
Встановиться безлад, свавільний бедлам.
В собі збережу я хоч залишки дива,
Уламки краси і натхненних вистав.
Я сутність плекаю порядну, правдиву,
Яка проросте у незламності трав.

27 січня 2026

На перехресті спогадів та мрій
Тримав за руку благодатне літо.
Веселку щастя бачив я з-під вій,
А червень, мов салюти, сипав квіти.

Стояв поет замислено-сліпий,
Хотілося заради інших жити.
О, небо! Сном про ті часи покрий,
Сховай у тиші крик несамовитий!

Навіки втратив захисну броню
І голими руками бороню
Вразливу святість давньої світлини.

Віддавши тіло чорній домовині,
В задусі безпросвітного вогню
Моя душа оплакує руїни.

Каліфорнійські береги
запричастились океаном.
Іду собі - бозна - куди -
ніким не прошена й не звана.

Солона хвиля до колін,
мов змійка лащиться та мліє.
Тут причаївся чайчин слі...
слідок - ось - ось прибій розмиє.

Якого шастя ще тобі -
якого дива, дівко треба?
Каліфорнійські береги,
північних бризів переплети...

Зашаманілі тумани
над синім духом океану.
І, наче, час уповілнивсь
і бути світ не перестане.

Стовпи зі світла - первісні знамення,
Що Суд Страшний невідворотно йде.
Він кожного покличе на імення.
Від нього не сховаєшся ніде.

Стовпи зі світла кличуть у глибини,
До справжніх нас, без оболонок зла.
Замерзлі в лід слова, мости й рибини
Відродяться, мов змучена зола.

Стовпи зі світла - це величне дійство,
Трагічний і осмислений спектакль.
Від помсти неба нікуди нам дітись.
І вічністю крокує кожен акт.

27 січня 2026