З'їдає душу болісна саркома.
Круки літають. Вмерли солов'ї.
Мені це місто більше незнайоме,
Мої дороги - більше не мої.

Снують у жалюгідному апломбі
Однакові, безперспективні дні.
Я тут, неначе зомбі серед зомбі,
В жахітті нескінченному чи сні.

Несеться крізь веселу "кукарачу"
Відлуння заштампованих порад:
"Будь сильним! Знай, чоловіки не плачуть!"
Ніхто не плаче. Сльози - не формат.

Іде весна, омріяна відлига,
Та відступили люті холоди.
Відкрита на столі Червона Книга.
Святу любов я вписую туди.

Пробудження, немов із поля битви
Відхід в пустелю чи в рясні ліси.
Це прокидання у росі молитви,
У непорочнім сяєві краси.

Пробудження із-під руїн і горя,
Із-під уламків часу і доби.
Пробудження у буйних хвилях моря,
У боліснім народженні судьби.

Це прокидання - відкидання масок,
Відхід від штампів, пройдених шляхів.
Прокинуться колись оспалі маси
Для творчості із глибини віків.

14 вересня 2025

Знову до минулого йду в гості,
Фантастичні створюю картини.
Березень. Сьогодні двадцять шосте.
Я тебе вітаю, мила Зіно!

Пам'ятаєш Харків, потім Київ?
Я не їхав! Я летів на крилах!
Невимовний сум сьогодні криє
Серце, що боротися не в силах.

Ми гуляли Маріїнським парком,
Не розгублені в дрібних турботах.
Цілував нас вересень так палко,
Пристрасно, мов травня перший подих.

Поцілунок нас підняв ще вище,
Майже до самісінького раю.
Я тобі читав незграбні вірші,
Щось про осінь. Вже не пам'ятаю.

Тільки день. І знову шум вокзалу.
Висновки зарано ще робити.
Щось мені в дорогу ти поклала,
Я був дотиком твоїм зігрітий.

Знаєш, я тепер пишу про інше...
Зникли всі надії за дверима.
Не зустрілися з тобою більше.
Ми були занадто молодими.

Сам себе запитую з журою:
Ми були? Чи не було нас зовсім?
Ти кудись побігла за весною...
А мене навіки вкрала осінь...

Випльовуючи вірш новий
В чекаючий на нього Всесвіт,
Створімо справжній буревій,
Що всі теорії закреслить!

Навіщо правила дурні
У творчій голові тримати?
Тут будуть оплески гучні,
Солодких відгуків багато.

Скрізь оприлюднюють рядки
Самі приховані таланти!
Геть граматичні словники
Та застарілі фоліанти!

Запам'ятайте головне:
Щоб стати визнаним поетом,
Сьогодні треба лиш одне -
Підключення до Інтернету.

Як тяжко розуміти те,
Що час минає невблаганно.
І Фауст чи то Прометей
Не вилікують наші рани.

Ще пів години до кінця
Доби натхнення чи марноти.
Ми не пізнаємо лиця
Минулих болів і турботи.

Так вислизають із-під ніг
Можливості, надії, шанси,
Наближуючи той поріг,
Де не писатимуться станси.

Так розтає пророча тінь,
Яку ми так і не пізнали.
Натомість хижий чародій
Збиратиме роззяв до зали.

Важливі люди проминуть
Повз нас, немов пісок крізь пальці.
Нам лаштуватися у путь,
Як у нові химерні танці.

13 вересня 2025

Зливаєш сотні тонн потів
у океан ударів серця!
Вміщаєш тисячі життів –
в одне, яке акторським зветься!

Опісля сцени, у думках,
стоїш над світом, як лелека,
бо кожен о́браз твій, мов птах,
сягає у блакить далеку!

Хай замалюється чоло,
високе, горде, надкосмічне!..
Ти стешеш го́ру над селом –
і місто з’явиться античне!

Ти кожне слово пронесеш,
мов дивну амфору з напо́єм,
і хто почує – скаже те́ ж,
бо заворожений тобою!

Мистецтво – вишуканий гріх!
Театр – розкиданий по світу!
Продайте нам возів – на всіх,
старий Кайда́ше-Шептекіто!!

20 грудня 2000 р., Київ

Римовано буяють квіти
І не чекають на антракт.
Поезією треба жити,
І з нею дихати у такт!

Давати їй святу присягу,
Коли планета вся - чужа!
Поезія - це не розвага!
Це та беззахисна душа,
Яка крихкий будує панцир,
Що зруйнувати можна вмить!
Нас на земні не кличе танці,
На крилах в небеса летить.

Вона збирає по краплинках
Відлуння полум'яних слів.
Поезія - це не розминка
Для недалеких пліткарів.

Вона - розрада і тривога,
Корона літа і зими.
Не смійте витирати ноги,
Її топтати чобітьми!

Сьогодні квітень синьоокий -
Відвертий, щирий візаві.
Хай у серцях тремтить неспокій,
Який підкаже: ми - живі.

Живе на згарищі кохання
Усупереч глухим світам.
І ставить незручні питання,
Шукати відповіді - нам.

Поезія - шляхетна панна,
Тонка, немов квітнева віть.
До товстошкірих - невблаганна...
Ви нею дихайте й живіть!

Так сон повільно, ніжно тане,
Як сніг у променях весни.
Мов первозданність океану,
Нахлинуть кольорові сни.

У сні, напевно, все можливо.
Там відбуваються дива.
Проллються, як щедротні зливи,
Вві сні небачені слова.

Чарівна паличка постане
Вві сні крізь біль і німоту.
Прозріння прийде у тумані,
Впіймавши сутність на льоту.

Вві сні відкриється таємне,
Приховане в золі сум'ять.
Крізь хащі непролазні, темні
Долинуть голоси розп'ять.


12 вересня 2025

Незнану, невідому серцю тугу
Благий зимовий вечір переміг.
Вікно. Старий будинок. Поверх другий.
Світильник чийсь для мене - оберіг.

Віддати найсвятіше на наругу?
Забути світ фантазій чарівних?
Писав листи уявному я другу -
Відповідав беззвучно білий сніг.

Кажу собі: "Тут вижити не зміг ти!"
Мого дитинства найцінніші крихти
Надійно сон мінорний береже.

У цій життєвій клятій веремії
Мою геть безпритульну душу гріє
Те тьмяне світло. Тепле та чуже.

Я залишу усі двері навстіж
Для усіх пропащих і бичів,
Розмалюю стіни, наче Нарбут,
Не знайшовши до небес ключів.

Душу для вітрів усіх відкрию.
Хай панує хуга, як мана.
І знайду у попелі надію.
А на дні відкриється вина.

Я ворота відчиню для духу.
Лиш би не прийшов лукавий біс.
Розрізню пророка і злодюгу
В мерехтінні в'язів і беріз.

Я відкритий для проміння сонця
І для мороку могутніх слів.
Відчиню у світ новий віконце
Для свободи юних берегів.

10 вересня 2025

Колись в осінній глибині
Захочеш літо повернути
І в осені на самім дні
Знайти печаль від м'яти й рути.

В терпкій осінній глибині
Тобі відкриються прозріння
І у мутній нічній воді
Окресляться сумні видіння.

Ця глибина не омина
На світовому перехресті,
Як випита до дна вина,
Мов з попелу думки воскреслі.

В туманній сизій глибині
Тобі відкриються картини
Майбутнього, де паладин
Співатиме пісні дитинні.

Впаде із осені листок
Перепусткою у майбутнє,
Як неоплачений квиток
У Лету чи в безсмертя сутнє.

7 вересня 2025

Продираюсь крізь сон, мов крізь ліс несходимий і вічний,
Крізь шторми, і буран, і прозрінь запізніле вино.
Між дерев прокидаються зрілості вигаслі свічі,
Як біблійні волхви, як зупинене давнє кіно.

Продираюсь крізь ліс із його чагарями й кущами
Там, де папороть світить в ясній і п'янкій далині.
Продираюсь крізь спогади, вмиті рясними дощами,
Де народяться твори в гіркому сумнім полині.

Продираюсь крізь час із тернами і дротом колючим,
Крізь туманність доби і спіралі лихих протиріч.
Я шукаю епох і світів гармонійне співзвуччя,
Поєднання в мелодію звуків далеких сторіч.

25 серпня 2025

Вечір палко вдивляється в очі весні,
до зими обернувши затінену спину.
Зорі сяють в його пелехатій чуприні,
як далекі й досяжні вітальні вогні.

Вони звуть її, – Весно, і вказують шлях
крізь пошерхлі брудними торосами далі.
Віднаходячи себе в зимовім кришталі,
підійматися кличуть по млистих щаблях.

Вона поки вагається – путь неблизький.
Через лід, через ніч, через лячну безодню
сумнівається, може іще не сьогодні,
розглядаючи оддаль закличні зірки.

Вечорове безвітря їй вклалось до ніг.
Зобов'язана квапність обом непотрібна.
Він чекатиме свою весняну царівну
у таємнім саду серед залишків криг.

початок березня 26р.

То – двері з очком,
зле старе призволяще,
яке мертві гноми зіжруть.
То хворе на все!
Не простиме ні за́ що –
крадіжками суще! Хай мруть
його осоружні думки небувалі
і стогони після розлук.
Що мислить воно?
Що давно в самозвалі..,
й нікчемно розмножує пук.

24 липня 2003 р., Богдани́

Зазирни в мої сни, ти побачиш простори безкраї,
Де цвітуть анемони і родить калина густа.
Зазирни в мої сни, ніби в очі самого розмаю,
Де відкриється совість та істина зовні проста.

Зазирни в мої сни, у буремні, бурунні століття,
Де зіткнулись у битві добро і небачене зло.
Опадає з дерев, ніби спогади, жовте поліття.
І я сам поринаю нечутно у ніжне зело.

Зазирни в мої сни, там побачиш ти пристрасні ночі
З ароматом кохання і стогоном дивних діачат.
Зазирни в мої сни, і відійдуть лихі поторочі.
Корабель відпливе з берегів невмолимих мовчань.

22 серпня 2025