У липневому номері "Української Літературної Газети" надруковано магістральний вінок із моєї корони сонетів "Смарагдова тиша". Це для мене, дійсно, подія. Пригадуються слова та погрози деяких авторів Поетичних Майстерень, наших провідних новаторів-провокаторів, які бризкали отрутою, а зараз дуже обачливо заглухли та забилися під плінтус, мовляв, Курдіновського ніколи не підпустять до серйозних видань. Але, як кажуть у народі, "собака гавкає - караван іде". Дуже приємно отримати високу оцінку своєї творчості від визнаних професіоналів та авторитетних митців, а не від мстивого, заздрісного зброду, який має безліч ніків, істеричних та самопроголошених "геніїв", які самі собі штампують схвальні рецензії, прихованих "ждунів", які щось там собі намислили. Вкотре переконуюся, що наявність заздрісників - найпотужніша мотивація. Дякую всім, хто любить мою поезію. Дякую всім, хто терпіти мене не може. Пишу для вас!

Острів Епштейна в далекому морі.
Острів розпусти. Розкладений Рим
Так розвалився у плотській покорі.
Посох історії буде твердим.

Дика еліта вже геть занепала,
У дебілізмі не відає меж.
І словеса, як фальшиві опали,
Ллються у реготі буйних пожеж.

Світ потребує нового Ейнштейна
І Ейзеншиейна, як виклик богам.
А у занепаді тільки Епштейна
Бачимо ми, як зогнилий бедлам.

Світ потребує нової надії,
Свіжих ідей, рятівних потрясінь.
Хай увірвуться вітальні події,
Як відголосся далеких зусиль!

Хай запалає Садом і Гоморра
У очиснім і пекельнім вогні
У занепалому синьому морі
Наслідком чесного люду борні!

6 лютого 2026

Так цілий світ для тебе замалий.
Нікуди не подінешся від себе.
Проб'ється вірш крізь серце запальний,
Тікаючи від ницого вертепу.
Усі маршрути поведуть не в Рим,
А в точку відбуття, у точку пустки.
Втомився без надії херувим.
Немає в болю жодної відпустки.
Прямуєш ти у чарівні світи,
Світ за очі, на острови далекі,
Але дамоклів меч із висоти
Здіймається в ненависті черленій.
Такого не придумано човна,
Який би подолав сувору Лету.
Такого не зготовлено вина,
Що вгамувало б спогади поета.

6 лютого 2026

Змикає туго в коло Уробороса -
безвісний Архітектор снів і проявів -
і того, хто пророчить певно й голосно,
і того, хто частується напоями,

і того, хто для шляху ще не збуджений -
а збудиться колись - це точно станеться -
і, хай він мислить нині туго й звужено,
а завтра він обранець, чи обранниця;

Пливуть у колі розенкрейци й стоїки,
апологети, гностики, філософи,
тарологи, шамани - в серці з вогником -
трактати книг і ще зіркові розсипи.

Лиш час від часу - в коло тої Матриці,
мов коди числові - потужні імпульси -
приходять Діоніс, Осіріс - варто це -
Ісус чи Енкі, Нінхурсаг - провидиця

і Юда, нізащо узятий в грішники,
астрологині, магів числовитівки;
і ті, хто строчить невгамовні віршики,
й відділені від зерен гострі висівки.

А той, хто на сходинку вищий іншого -
ціну утрате, як зневажить "нижчого",
бо ще, хто - зна, хто "нижчий" той для Звишнього,
чи не миліший за отого "вищого".

Нехай усе летить, ширяє, крутиться -
у тім є сенс безсенсової мудрості.
А раптом Уроборос звергне пута ці,
та стане серпантинним - хай це збудеться.

Здіймусь я на пагорб величний
І хліба з росою вкушу.
Нехай мене тиша покличе
В безодню озер і дощу.

Нехай мене кличе безмовність,
Нехай мене кличе печаль,
Немов недописана повість,
В самотню задумливу даль.

Нехай мене кличе безмежність.
Я сльози втоплю у росі.
Відкинувши геть обережність,
Віддамся прадавній красі.

Із пагорба зірко побачу
Минуле й майбутнє в імлі.
Це місце для вічних побачень.
Хай кличуть у даль кораблі.

5 лютого 2026

Який в тім толк - щоб відьмі- хижаку,
товкти про різні кодекси в астралі,
а чи про гріх?...у неї є педалі,
пластична Ява - є сакральний круг
і плуг, аби орати білі далі.

Хай сонячного втемнення поріг -
вона - Творця відтворення і воля -
вітрами рве суєття, днини кволі;
до ніг кладуться тисячі доріг,
на все вона неспішно зверху солить,

а ще зі всього вибере посил:
до вогнищ інквізиторських присмалить
і осуди на хліб намаже з салом,
для витворянь нових дістане сил,
а решта все - на мило і на рало.

Бурульки падають з дахів
Так несподівано, як бомби,
Немов тягар німих гріхів
Чи злитки неземного болю.
Бурульки - посланці світів,
Від нас захованих, далеких.
Вони - уламки тих мостів
До позачасся, мов лелеки.
Цей злиток срібла із води
Нам возвістить дорогу дальню.
Він порятує від біди,
Далекий, мов забуті даки.
Візьми цей дивний амулет
І пригорни його до серця.
Наблизить він парад планет
Або епоху милосердя.

5 лютого 2026

я ніколи, ніколи, ніколи тобі не пробачу
те зухвале втручання в божественне сяйво моє,
вурдалаківську месу в регістрах любові нестачі,
в мить довіри й розкрилля моїх чистоплинних імен.

я б для тебе сама оголила і шию, і вену
і дозволила спити безсмертну, золочену кров -
але ти: химородний, голодний, нестримний, химерний...
чесно викритий з пітьми мечами й сонцями Таро.

Непокірний лулу, ти кому мене в жертву приносив -
свому Богу, що є мені братом за рівнем висот?
Чи мав право торкатися вільно, влітати у коси,
чи мав дозвіл урватись до знань употаєних сот.

Сім разів тебе в'бю... воскрешу і уб'ю знов, і знову -
за вінчання те - чорне, за шпилі жорстоких торкань.
Налетять із безсонячних плес - нерозгадані сови,
зазвучить над тобою невдосвіта писаний кант.

я народжу для тебе сто Демонів з яскрою в лобі
щоби холодно й довго світили в твою глибину...
я не та, хто ти думав, а думав: що просто - немовби -
зачіпаю чутливістю дикою вспалу струну.

Вся Вселенна гуде й зоретрусить. Зміїсте сичання,
вже ось - ось, досягне - до твоїх - перелавлених жерл...
та крилом ледвесилим я й досі тебе захищаю -
від самої від себе...бо ікло нагострене вже.

Поезія - аскеза чи надмірність,
Це оргія чи келія в землі?
Поезія - це свято чи повинність,
Бенкет чи ланцюги важкі й сумні?

Поезія - це вибух чи покора,
Хвороба чи величний Божий дар?
Іде поет у безгоміння бору
І дивиться у небо, як звіздар.

Поезія - невидима пелюстка,
Що впала на долоні вогняні.
Поезія - це сонце, а не люстра,
Це люстро, де трагедії земні.

Поезія - це пристрасна молитва,
Це досі не написані псалми.
Хай точиться непримиренна битва,
В яку поринули навіки ми.

Поезія торкається і коле,
Немов троянда в первісних степах.
Поезія несеться диким полем,
Долаючи шаблони, злобу й страх.

4 лютого 2026

Ніхто не озирається назад -
Лише наповнюють картаті сумки.
Померли душі. Почуття - невлад.
Сьогодні мають голос тільки шлунки.

Незгодо! Заховайся та мовчи!
Тобі давно нічого вже не можна!
Куди не глянь - лише споживачі,
Слова-кліше та погляди порожні.

Навколо - безпросвітна каламуть,
Надія вмерла в чорній веремії.
О, мрійнику! Ти мрійником не будь -
Затопчуть! Засміють! Не зрозуміють.

У підрахунках надлишків-нестач
Міщанській більшості доволі зручно.
Ти виживеш, якщо ти - споживач,
А не жури та совісті заручник!

Я сльозою упаду на стяг,
Струджений, пониклий і пробитий.
Силу я здобуду у полях,
Де гримить непримиренна битва.
Коровай народжує земля
У важкій роботі і молитві.

Я ніколи вже не відступлю
За встановлені червоні межі.
Упаду я кулею в бою,
Поклонюся і живим, і мертвим.
Проросту тюльпаном у краю,
Проросту я словом ледь замерзлим.

Я стою на цій святій землі.
Кожен колос правду розуміє.
Я крокую плугом у ріллі.
Заповіт не замете завія.
Проросту молитвою в імлі,
Епосом любові і надії.

3 лютого 2026

Попереду мороз і вічна мерзлота,
Розлам епох, непримиренні січі.
Я йду у поле, де палають свічі,
Де сипле снігом стигла німота.
Я йду у бурю, жорна, у тартак.
Хай перемелять світові хуртечі
У невтолимій лютій ворожнечі.
Проб'юсь крізь темряву, немов Спартак.
Я залишаю затишок тісний
І йду на поле бою нескоримо
Крізь свіжі і зужиті, бідні рими,
Такий запеклий і такий земний.

3 лютого 2026

Розквітла мамина герань
На спорожнілім підвіконні.
Лише розплющив очі сонні -
Одразу фініш сподівань.

Ходою днів моїх сумних
Ніколи не загою рану.
Мого дитинства запах пряний
На листі назавжди застиг.

Цієї квітки довгий шлях
Поллю водою та сльозами.
Сьогодні знову снилась Мама...
Живу давно лише у снах.

Життя - калейдоскоп страждань.
Душа продовжує творити,
Бо біля мене, марноцвіта,
Цвіте матусина герань.

Помилки ще не пробачені,
На вікні рослина сохне.
Я святу приймаю спадщину -
Наш родинний тихий вогник.

У собі ховаю мрійника -
Вже його не повернути.
Від плити до рукомийника
Йду щодня Твоїм маршрутом.

Я ключами загадковими
Відчиню казкові двері.
За Твоїми настановами
Приготовлена вечеря.

Чи пробачить Бог? Помилує
Надвечір'я розіп'яті?
Я рукою загрубілою
Краю серце у присвяті.

Забрів у юність, у провулок тихий,
Де спів птахів, далекі голоси.
Під жовтим листям причаїлось лихо
В обіймах споконвічної краси.

Забрів подалі від кайданів міста
До первісних мелодій і казок.
Не виліплений із глевкого тіста,
Стою на чатах неземних думок.

Забрів туди, куди ніхто не ходить,
Де голос у обіймах самоти,
Де страх і болі проспівали хором
Хорали відчаю і пустоти.

Я хочу відродити й повернути
Минуле і загублені часи,
Стрілою влучити у серце суті
В шаленстві неповторної краси.

1 лютого 2026