Я на старому цвинтарі заритий,
Під пам'ятником з чорного граніту.
Читаю, що написано... О, небо!
"Тримайся! Все попереду ще в тебе!"

Ця вічна сирена просвердлює мозок
І спокою, певно, ніколи не дасть.
Ця вічна сирена, як згущений морок.
І попіл століть опадає на нас.

У ній ми впізнаємо сутність століття.
Освенцим, Дахау, доносів рої.
Її віспувате обличчя столике.
Танцюють на сцені німі королі.

Сирени летять із задавнених міфів
І виклюють серце та очі сумні.
І стане сиреною пристрасна німфа,
Напавши на тебе у самотині.

18 квітня 2025

Доводити - немає часу,
Доносити - бракує сил.
Давно роздав усі прикраси
Надійний мій душевний тил.

Захмарна тупість ходить світом.
О, горе щирим та відкритим!
Тепла промінчик не знайти,
Повсюди - вічні холоди.

Тепер повії - королеви.
Епоха впевнених нездар.
Під сповіддю - лиш коментар
Ніякий, штучний, поверхневий.

Усе, що можна, захопив
Його Величність Примітив

Розплетемо рондельний магістрал
Й напишемо малий вінок ронделів.
Щоб не шукати воду у пустелі,
Влаштуємо в оазі справжній бал!

Спочатку хай співає генерал,
А потім рядові, мов менестрелі.
Розплетемо рондельний магістрал
Й напишемо малий вінок ронделів.

У п'ятому ронделі без ухвал
Міняють перші два рядки оселю.
І зміст, і форма - все тверде, мов скеля!
Зав'язується вузликом фінал.
Розплетемо рондельний магістрал.

О часе, не спіши, не мчи удаль стрілою,
Що пробива серця в невдалій метушні,
Що залишається марою і маною,
Тим світом, що розвіявся вві сні.

Що хочеш забирай, та серце не розколюй,
Минуле і майбутнє не діли
І спогади, мов яструб, не розорюй,
Утілюючи образи Далі.

Стріла пронизує нестримно, дзвінко,
Грудну клітину нагло пробива.
Там, де буяли у нестямі вірші,
Шепоче тільки стишена трава.

17 квітня 2025

МАГІСТРАЛ

Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!

Розпливчасті та ледь помітні тіні
Неначе з тих часів прийшли сюди.
Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.

Нічний сапфір виблискує ще й нині.
Ось тільки в серці - льодяні хрести.
Ти усмішкою доброю світи,
Різдвяна зірко, світла господине!
Дитинством пахнуть ночі темно-сині.

1

Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!
Важким камінням падають години,
А я все йду. Хоча би знав, куди!

Мене чекають осяйні світи,
В яких любов'ю грівся я щоднини.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!

Транзитнице! Мене ти не суди,
Бо скоро їдеш. Час твій - швидкоплинний.
І не для тебе почуттів глибини!
А я - лиш проводжаю поїзди...
Буває, зігрівають холоди.

2

Розпливчасті та ледь помітні тіні
Неначе з тих часів прийшли сюди.
І кожній з них я шепочу: "Не йди!"
Відлуння болю - тягарем по спині.

Тепер плачу життям своїй провині,
Роблю ковток гіркої самоти.
Розпливчасті та ледь помітні тіні
Неначе з тих часів прийшли сюди.

Відспівуй мрію, скрипко Паганіні!
Допоможи мій хрест важкий нести!
Для них я - хлопчик. Кажуть тепле "ти"
Мені, мерцю в холодній домовині,
Розпливчасті та ледь помітні тіні.

3

Нічний сапфір виблискує ще й нині.
Ось тільки в серці - льодяні хрести.
Непереможний присмак гіркоти
Навряд чи вже колись мене покине.

Горить життя в родинному каміні.
Є крапелька живильної води -
Нічний сапфір. Виблискує ще й нині!
Ось тільки в серці - льодяні хрести.

Розколеться мій вірш на половини.
Крилата римо! В небеса лети!
Благаю! Побудуй міцні мости
Мені в минуле, де живі святині.
Нічний сапфір виблискує ще й нині.

4

Ти усмішкою доброю світи,
Різдвяна зірко, світла господине!
Ласкаво нагадай про іменини
Та змерзлу душу забери туди!

Я зараз бачу навіть крізь льоди
Свята зимові, радості краплини.
Ти усмішкою доброю світи,
Різдвяна зірко, світла господине!

З минулим перерізані дроти.
Лунає сумно пісня лебедина.
Вціліле іграшкове піаніно!
Сховавшись від сучасної біди,
Ти усмішкою доброю світи!

5

А на снігу - ялинкою сліди,
Дитинством пахнуть ночі темно-сині.
Все найдорожче - у казковій скрині.
Завжди в душі я буду берегти

Незайманість зимової ходи
І ягоди червоні горобини.
А на снігу - ялинкою сліди,
Дитинством пахнуть ночі темно-сині.

Малу надію, зимо, поклади
В калейдоскоп своєї хуртовини!
Вдивляюся в юрбу. Біжать хвилини...
Так хочу рідні очі віднайти,
А на снігу - ялинкою сліди.

Порожній стадіон - як виклик порожнечі,
Як виклик непроявленому злу.
Гуляє дух свободи і предтечі,
Як виклик небуттю і злому королю.

На стадіоні грає Марадона.
Всі матчі вирішальні у цей час
Розіграні на полі стадіону,
Які пройшли стрілою поміж нас.

Цей стадіон, як поле Колізія,
Де рвуть на шмаття помисли і дух.
Іде крізь час промовиста ідея,
Яку почує вишуканий слух.

Іде крізь стадіон свята Мадонна,
Крізь гомін споконвічної юрби.
І дріт колючий тіло стадіону
Обплутав, ніби словеса доби.

17 квітня 2025

Поліфонія – лебедине звучання
рук погладливих,
синя синь,
кіт манюній з тонюнім сюрчанням,
що з-під боку мого смокче тінь,
мов комарик, який у комору
у тепло, у неволю, з простору…

Поліфонія: йти не ритмічно,
а в попад –
босо́ніж, а по стерні…
і не радіо,
не уривки епічні,
і не та́к, якщо все ж таки ні́.
Це круглий звук усередині плоду, –
якщо без рук домагання єдиного народу.

Поліфонія.
Тополя.
Тополя.
Тополя.
Полинове тло поля,
де не з мікрофоном,
а фоном,
ледь чутно грає у селі гармонія,
«ні, я!»

7 липня 1994 р., Богдани́

Які красиві ці сніги!
Які нестерпні!
Під ними тліє світ нагий,
як скрипка серпня…
Його чутлива нагота —
ламка і ніжна,
укрита попелом, як та
жона невтішна.
Його охриплі голоси
не знають співу,
ще вітер жита не косив,
не піяв півень,
а там, де сходила зоря, —
розмиті ночі,
ні вівтаря, ані царя,
лиш поторочі…

Які оманливі сніги —
я їм не вірю…
Бої запеклі і торги —
за білим пір’ям.


13.01.2026

Таємне слово проросте крізь листя,
Крізь глицю і знебарвлену траву.
Це слово, ніби істина столиця,
Увірветься в історію живу.

Таємне слово буде лікувати
Від викривлень шаленої доби.
Воно прорветься крізь сталеві ґрати,
Врятоване від поглуму юрби.

Воно прорветься крізь роки й століття,
Крізь заборони, війни, забуття,
Крізь метушню, погроми і суцвіття
Росою на долонях каяття.

Таємне слово прийде заповітом,
Посланням, покликом від вищих сил
Крізь чагарі і незбагненні віти
Пір'їною від занепалих крил.

16 квітня 2025

Підвіконня високе і ко́вані ґрати.
Не побачити сонця за брудом на склі.
Номер шостий на две́рях моєї палати –
Аж до сьомого неба портал від землі.

Сті́ни, білі колись, посірі́ли від ча́су,
Сіру стелю вінчає щерба́тий плафон,
Світло в ньому бліде – та ніко́ли не гасне,
І заплутався я, де уява, де сон.

Ти до мене не йди, до таких не пускають.
Маю волю від Бога – та ґрати міцні,
Ще й сорочку мені гамівну́ одягають,
Щоб не марив про тебе я навіть у сні.

А якщо б і прийшла, то уже не впізнаю:
Шприц у вену – і все, що було́ – маячня...
Каже мудрість одна: «Все тече, все минає»,
Та моє божевілля – до Су́дного дня.

Я чекаю той день, як чекав тебе досі, –
Нагороду високу, розплату за гріх, –
І, буває, сміюсь у смире́ннім психозі,
Бо кохання пізнати я все-таки встиг...

Січень 2026 року

Привіт,
невипадковий перехожий!
Не обертайся,
не ховай очей —
зізнайся, хто
твій спокій потривожив?
І що тобі у пам’яті пече?

Ми не чужі -
до ча́су — не знайомі,
а я́ва ця
у нас — одна на двох.
Не апатичні —
тут багато втоми
і неокрая лінія тривог.

Скажи мені,
кого бажає серце?
Кого забути прагне,
обійти?
Зізнайся сам собі:
для чого все це?
І де у цьому протиріччі ти?

Чекай,
невипадковий перехожий!
Не поспішай
зникати за межу…

Нам із тобою
порізно не можна —
окремо не сягнути рубежу.



22.01.2026

Це віршування, ніби вічне рабство,
Важка повинність і важкий тягар.
Воно підность в піднебесся раю,
Штовхає ордам первісних татар.

Це вічний борг перед всіма богами,
Перед землею, Всесвітом, людьми.
І ти не розрахуєшся з боргами,
Укривши дот могутніми грудьми.

Чи можуть вірші врятувати Всесвіт?
Чи врятувати занепалий Рим?
Вони сідають чайками на серце
В облозі ворогів і лютих гримз.

16 квітня 2025

Маю знайти у цьому мороці світло і сенс – свої власні.
І слідкувати, щоби не згасли
довіра і любов, попри біль і сльози.
Якщо вони згаснуть, ця московська нечисть переможе.

Маю зоставатись сильною, навіть коли безсила.
Можна черпати сили у турботі, у боротьбі, у праці, у коханні, у вірі.
Завжди є джерела, де можна сили черпати,
саме їх, першочергово, маю оберігати.

Маю боротися із страхом і спустошенням всередині себе.
З цим голосом, який нашіптує – ну нащо тобі це треба?
Він надто лагідний та проникливий, тому що глибинно ворожий.
Якщо йому повірити, ця московська нечисть переможе.

Начисть дуже старається, і можливості в неї великі.
Вона діє з розмахом, з бравадою і ницо, манівцями і стиха.
Маю бути уважною, попри втому зберігати пильність.
Маю бути внутрішньо зібрана і зовнішньо добро-дійна.

Маю лишатись людиною, не перетворюючись на подобу
нечисті, яка в своїй дурості переплутала себе з богом.
Щоб вона не робила: казилася, кидалася, виголошувала пафосні промови чи корчила загрозливі рожі,
якщо їй не дозволити, вона не переможе!

9.01.25

Я озираюсь на паркову рідну алею...
Світле минуле... Попереду - крок у безодню.
Так і не став я сучасності тихим лакеєм!
Тільки хода моя вже беззмістовно-самотня.

Я озираюсь... Душа так зігрітися хоче!
Серце шматує незіграна зболена правда.
Тихо лягає зима на заплющені очі -
Дотик холодний чужого, порожнього "завтра".