Пам'яті Віталія Коротича

Самотній патріарх прожив у лісі
У роздумах в наближенні зими.
Він відчував неподоланність висі
І обриси нової Колими.

Колись він був трибун, глашатай, лицар
За правду, за свободу і прогрес.
Так проглядала істина столика
В апоріях нескорених небес.

Один із лідерів перебудови
Балакав з лісом, озером, між тим
Повз нього йшли ошукані і вдови.
Поет пішов у таємничий дим.

Він брав у руки листя нерозкрите,
Мов слово, сховане в шухлядах днів.
А на деревах незабутні рими
Просилися до віршів між вогнів.

17 березня 2026

І світ спростувався, і зорі недобрі,
де мріявся спів;
і місяць так вірно і рівно за обрій
професор якийсь довів…

Ні! Це не пауз сумне дозвілля.
Так вже призвівся світ,
що поцейбічних істот свавілля
нищить незвичний цвіт…

22 квітня 1992 р.

Нехай же відкидають лизоблюди
Мої слова у синіх небесах.
Запроданці, перевертні, іуди,
Які пізнали не натхнення - страх.
Боїться сірість Божого натхнення,
Боїться слова на Голготах днів.
Це слово спалахне, як одкровення,
Стривоживши труху вчорашніх пнів.
Розсипалися срібняки травою,
Укриті забуттям і бур'яном.
Вони постануть сірою золою,
Яка убила у собі біном.

16 березня 2026

Колиска ця вигойдує печаль
Щасливих сподівань короткі миті.
Ще ріки чисті, кров'ю не залиті
Ліси й поля. Ще світла синя даль.
Ще у траві є місце для суниць,
Іще довкола тихо, навіть гречно.
Ще бігти полем легко і безпечно,
І падати знічев'я горілиць.
У нас ще все попереду, у нас
Ще стільки планів на життя і мрії.
Ми ще такі наївні і не вмієм
Сприймати світ реально й без прикрас...
А світ уже давно натис на газ,
І відлік розпочав: три...два... І раз...

Танцюючий блазень прийшов потішати
Холодну, жорстоку, неситу юрбу.
Прийшов у дранті і лахмітті, не в шатах.
Усмішка крива вперезала судьбу.

До кого промовить танцюючий блазень?
Він бачить байдужість і ницість в очах.
Навряд чи це хворе суспільство, мов Лазар,
Воскресне, долаючи згублений прах.

Він виконав номер з останньої сили,
Зібравши ненависть і волю в кулак.
Та вже проступають слова, наче стигми.
Він - космосу вічний і вірний жебрак.

16 березня 2026

Прожилки в листочках - неначе дієзи,
Що літо палке підняли на пів тону.
По-іншому дихає осінь червона,
Замовкли фокстроти. Звучать полонези.

Високі тополі, тендітні берези
Приміряли зрілості жовту корону.
Прожилки в листочках - неначе дієзи,
Що літо палке підняли на пів тону.

Реальності злої виблискує лезо.
Мелодія жовтня, приглушена й сонна,
Врятує забуті музичні канони!
Живуть у фантазіях принци й принцеси.
Прожилки в листочках - неначе дієзи.

Коли ж відбудеться отой стрибок,
Що рівновагу зірве і порушить?
Розплутається бісівський клубок,
І розвінчається мораль дворушна.
Замість мистецтва ницість і лубок
Панують, наче пісня дроворуба.

Пишу, пишу життя, немов роман,
Пишу у порожнечу, безнадію.
Пишу я у майбутнє. Я - Ремарк,
Що загубив у темряві подію.
Я бачу танець навіжених мавп,
Та птаха нагодую і зігрію.

І порожнеча матиме свій лик.
Ніщо постане привидом могутнім.
Нехай сміється демон і двійник.
Слова укрили вістря злобних гунів.
Хай твориться незримий материк,
Будується, мов дійство незабутнє.

16 березня 2026

Ми одне від одного далеко.
Сон змінився на ранковий крах.
Ти очолюєш бібліотеку
Кращу за усі - на Небесах.

Дивиться на місто біла хмара,
І спостерігає добрий Бог,
Як старанно пишеш формуляри
Та ведеш натхненно каталог.

Там тепер все справедливо й чесно,
Світяться блакитні вітражі.
Бо бібліотека ця небесна -
Нагорода втомленій душі.

В галасі земного карнавалу
Всі надії вигоріли вщент.
До читального, Матусю, залу
Випиши мені абонемент!

Я відчуваю борг святий, несплатний
Перед полями і перед людьми.
Я - ніби лицар у залізних латах,
Вкриваю вічність сильними грудьми.
Я світові явлю слова закриті,
Слова, заховані у тайниках,
Слова, що небесами оповиті
Там, де ширяє нескоримий птах.
З глибин я дістаю премудрість,
Уламки втрачених світів,
Слова, заховані за муром,
Слова у реготі вогнів,
Слова оспалі, скам'янілі,
Забуті, немічні, сумні
І замуровані у тілі,
Укриті листям давніх снів.

16 березня 2026

Я вип'ю келих осені гіркої,
Пізнаючи таємну благодать.
Ми так і не зустрілися з тобою...
Хіба що листям неживим загою
Безглузді мрії, що в мені болять.

Я осушу цей келих. Вмить порветься
Чекань моїх натягнута струна.
Байдужістю наповнюється серце...
Пульсують скроні. Збільшуються герци
Ковтками вересневого вина.

Затерлася моя остання фраза.
Можливо, розчарується пліткар...
Серпнева спека довела до сказу -
Та втрутився у плани дощ-оаза,
Єдиний справжній посеред примар.

До когось простягав наївно руки,
За це тепер покараний сповна.
Нагадує про реквієму звуки
Терпке вино побачення й розлуки.
Я випив келих осені до дна.

Води ніколи не нап'єшся
З криниці чистої сльози.
Не зіграна на сцені п'єса.
Надірваний фагот грози.

Ти не пізнаєш цю криницю,
Її глибини, таїну.
Ідеї епохальні й ниці
Оголять шпагу, як вину.

Не осягнеш ти щастя й муку
Безмежності сумних морів.
В них причаїлися розлука,
Таємна туга кораблів.

Початок у сльозі чаїться.
Вона породить океан.
У сльозах спалах розмаїтий,
Гармонія і ураган.

У сльозах альфа і омега,
Війна і мир, добро і зло,
Єрусалим, Тибет і Мекка,
Укрите тернами чоло.

15 березня 2026

Коли твій спокій обриває
Бійців розлючених табун,
В житті панує лютий варвар,
Перед яким слабкий трибун.

Так, слуги зла стійкі, невпинні
В досягненні своїх підлот.
Тече життя спокійним плином.
Порушить спокій ідіот.

Свобода думки і прогресу
Спиняється об вістря зла.
З'являються нові Дантеси,
Після яких - лише зола.

І Герострати повсякденні
Вриваються у дні твої.
Забутий навіжений дервіш
Потопить в морі кораблі.

15 березня 2026