Цілу ніч випитували Духи:
- Звідкіля втручання,
звідкіля?
- Зо земського тла, що бог
роздмухав -
там, де на енергії посуха -
звідтіля, кохані, звідтіля.

- А чого той плай взиває вгору?
- Хоче доторкнутися добра...
до мого шовкового подолу
зачепившись, вибратись на
волю -
от чого той плай мене
взива.

- Не іди туди - земне тяжіння,
мов драгва, що всмокче і
колун.
- я лише побавлюся і злину
знов у сьоме небо
переливу...
звуком одпустіть на лезо
струн.

- Не пустім її - вже й півні
треті,
б'є світання в небо, мов
таран.
Канув лунь у шарі очерети...
не підеш у ті земські
тенета.
- А дарма, рідненькі, а
дарма.

Тридцять сім з половиною років
Пише вірш безпритульна душа.
Не знаходить омріяний спокій -
Тільки біль, тільки шрам від ножа.

Під дощем я ховаю сльозу
Тридцять сім з половиною років.
Хрест важкий дерев'яний несу,
Свій тягар від безжальних уроків.

Зле обличчя, сумне та жорстоке -
То лише поверхневий портрет.
Тридцять сім з половиною років -
Ні святкових балів, ні карет.

Мовчки дивляться літо й зима,
Як шукаю кохання високе
(Те, чого не було і нема)
Тридцять сім з половиною років.

Так шкода, що казка так швидко скінчиться
Зі снігу, і льоду, і вітру погроз.
Завиє у лісі самотня вовчиця
Крізь тугу і лютий недремний мороз.
І замість принцеси у шатах святкових
Нам явиться звична, буденна печаль.
Так замість польоту до хмар пурпурових
Вручає самотність важезну медаль.
Феєрія снігу закінчиться скоро
І нас приведе у нужденний вігвам.
І замість величного дива собору
Встановиться безлад, свавільний бедлам.
В собі збережу я хоч залишки дива,
Уламки краси і натхненних вистав.
Я сутність плекаю порядну, правдиву,
Яка проросте у незламності трав.

27 січня 2026

На перехресті спогадів та мрій
Тримав за руку благодатне літо.
Веселку щастя бачив я з-під вій,
А червень, мов салюти, сипав квіти.

Стояв поет замислено-сліпий,
Хотілося заради інших жити.
О, небо! Сном про ті часи покрий,
Сховай у тиші крик несамовитий!

Навіки втратив захисну броню
І голими руками бороню
Вразливу святість давньої світлини.

Віддавши тіло чорній домовині,
В задусі безпросвітного вогню
Моя душа оплакує руїни.

Каліфорнійські береги
запричастились океаном.
Іду собі - бозна - куди -
ніким не прошена й не звана.

Солона хвиля до колін,
мов змійка лащиться та мліє.
Тут причаївся чайчин слі...
слідок - ось - ось прибій розмиє.

Якого шастя ще тобі -
якого дива, дівко треба?
Каліфорнійські береги,
північних бризів переплети...

Зашаманілі тумани
над синім духом океану.
І, наче, час уповілнивсь
і бути світ не перестане.

Стовпи зі світла - первісні знамення,
Що Суд Страшний невідворотно йде.
Він кожного покличе на імення.
Від нього не сховаєшся ніде.

Стовпи зі світла кличуть у глибини,
До справжніх нас, без оболонок зла.
Замерзлі в лід слова, мости й рибини
Відродяться, мов змучена зола.

Стовпи зі світла - це величне дійство,
Трагічний і осмислений спектакль.
Від помсти неба нікуди нам дітись.
І вічністю крокує кожен акт.

27 січня 2026

Селям, паша. Зайди на кілька слів.
Давай разом поп'ємо нині чаю.
Чи думав ти, що я не помічаю,
як до моїх унаджувавсь послів
і переймав листи, інтриги плів
і ніс до Сулеймана. Знаю- знаю.

І що, чи падишах убив мене,
чи, може, покарав, чи то одвергнув,
що з персами вела розмови зверхні,
гінцями слала їм свої наме*,
гострила плани, ївши карамель.
Мені він вірив, чуєш, впершу чергу.

За всі оті насмілення і жи...
і живість, і бестійство рудокосе,
за гру, безстрашшя, силу, стійкість - ось це
за що мене він, дійсно, і любив
і наперід усе мені простив -
у віршах підіймав - кохав у прозі...

Іди вже, Ібрагіме...ти то знав?
У мене є твоє ім'я таємне -
ще із Паргали - зовсім не Едірне -
де ти набосо біг на рідний став...
його я не розкрию без підстав.
Час, як суфій - згорнув далеке й кревне.

Цей липень кольору мохіто
Двори теплом поцілував.
Таким і має бути літо -
Буяють вигадані квіти
На килимах казкових трав.

Уже не лізу я на сцену,
Не підбираю псевдонім.
Цей липень, чарівник зелений
Таємно та лише для мене
Малює в небі цифру "сім".

Давно мовчу, не протидію,
Не повертаюся зі сну.
Зробивши віршем ностальгію,
Ховаючи безцінну мрію,
До серпня руки простягнув.

Останні судоми зими,
Як вісті далекої тьми,
Як погук самотніх морів,
Прикутих у тьмі кораблів.
Крізь пустку видніє причал,
Де ти відчайдушно кричав.

Приречений немічний птах
Заплутався в нетрях, вітрах.
Він рветься в оновлену даль,
В тумані узрівши мигдаль.
Але невідступний мороз
Заковує птаха в торос.

Останні судоми зими
В полоні побачили ми.
Не вирватися із тенет,
Нещасний закутий поет.
Замерзле у кригу стило
Стилетом для нього було.

27 січня 2026

Мені не спиться, в спогади поринув.
В часи, коли ще зовсім молоді,
Наївні, чисті, справжні та щасливі
Клялись в любові вічній і святій.

Безсоння. Спека не дає заснути.
І ще тривога із передчуттям,
Що щастя зараз — потім біль спокути.
Можливо, біль — дорога у життя?

Самотньо, сумно, трохи навіть прикро,
Бо ніч так марно гасне у вікні.
Пройшли роки, немов короткі миті,
А скільки слів лишилось при мені...

Заснути б якось. Хоч який сценарій —
Моя душа з тобою назавжди.
Далеко ти, проте я точно знаю,
Що ближчої ніколи не знайти.



2024; переосмислено у 2026

Цей білий непорочний сніг,
Як чистий аркуш для творіння.
І не підкорить печеніг
Духовні і міцні пагіння.

Іду у білому гаю,
У філармонії природи,
У чарівливому краю
Самої вічності породи.

Навшпиньках пройде заметіль,
Не сколихнувши подив лісу.
Не треба надлюдських зусиль,
Щоб розминутися із бісом.

Так тиша з відрами води
Ітиме крізь пеньки і хащі.
Не знавши іншої біди,
Себе відчує хтось пропащим,

Приреченим на ці краї,
На ці мелодії любові.
І не потрібні вже раї,
Так заяложені до болю.

Ітимеш крізь нічний туман,
Крізь невідомість і хуртечу.
І сумнів, наче бусурман,
Не спокусить тебе на втечу.

26 січня 2026

Нічого немає - усе лише функції й коди -
усе лиш тотальне обчислення сотень доріг.
Тому, просто грай, бо воно, взагалі, не зашкодить:
нудьгуй чи твори, чи сурми у золочений ріг.

Усе все одно, бо і є все одним без обмежень -
а тільки тоненька мембрана між нами звучить
і рури органні, що творять мелодії звершень,
і ритми сердечні, що вершать розквіття зачать.

Усього немає - ніщо всеприсутнє і зриме.
Творець тебе думає - думає також мене.
Ніщо не скінчиться ніколи з отої причини:
чого не буває - ніколи, також, не мине.

Стійкий мороз, стійка ворожа тундра
Бере у свій нав'язливий полон,
Мов споконвічна і небесна туга,
Яка не має лику і погон.
Вона повзе, як велетенські тури,
Не знаючи надійних перепон.

Я у морозі загубив надію,
Невинну, непорочну і живу.
Я вирватися із полону мрію
І впасти десь у молоду траву.
Лише стрімкі і вольові події
Розтоплять кригу у крутім рову.

25 січня 2026

Брати приїхали на рідну батьківщину,
У вигасле село, якого вже нема.
Багато хто забув їх, ніби днину
Минулого життя, що прожите дарма.

Десь юність відшуміла первозданна
На тихих вулицях, у цих місцях.
Лиш тиша пронесеться, ніби панна,
Яка не має власного лиця.

Вони гуляли, пили і шукали
Минулого життя, якого згаснув слід.
Брати приїхали не в світлі Канни -
В минуле крізь суворості граніт.

Те, що погасло, нам не повернути.
Назад не відмотати кінокадр.
Пірнути в спогади, в безодню суті
Брати хотіли, мов баский кентавр.

24 січня 2026

Шопена вальс... Шопена вальс (с)
Зарано став скорботним маршем.
Хоча й не був я сином Вашим, -
Мою дорогу на Парнас,
Таку правдиву, без прикрас,
Благословили Ви сонетом...
Від Вас приймаю естафету!
Холодний квітень... В серце - ніж.
Я перечитую Ваш вірш -
Прощальне соло для поета.

У цьому світі всі ми - гості!
Нам шлях один - Туди! Туди!
В усіх - окремі поїзди.
Ваш поїзд - номер двадцять шостий.
О, як змиритися непросто!
Нема нікому вороття!
Невже пророчі відчуття
Вам цей рядок надиктували?
Що не скажу - все буде мало!
Життя кінчається, життя...

О роздуми, укупі й поодинці,
Розсипані, як сіль, горох чи кеш'ю,
Ловлю я з вами майже в кожній жінці
Печаль мою – сьогоднішню й прийдешню.

Ви зайвими буваєте тимчасом,
Коли я з ними вас позбутись радий,
Щоб не тривожили мене провісним гласом,
Почутим з омуту невизначених п'ядей.

А нещодавно ви змовчали начеб.
Бувало вже чи ні таке зі мною?
Та вас про всякий випадок пробачив,
І рану в пам'яті, гадаю, що загою.

Собі я пацієнт і добрий знахур,
Життя свого невиліковний бахур.


Майже самотній

Бунт посередностей - це бунт юрби гнилої,
Що розпинає завжди на горі,
Це фарисеї в масках і елої,
Вовки в овечих шкурах, трунарі.
Бунт посередностей змете усе на світі,
Що має лик, а не лише мурло.
Так паразити на веснянім цвіті
Повзуть настирливо, як помело.
Бунт посередностей все робить марним, сірим.
Не вирізниш нікого у юрбі.
І відчувається пекельна сірка,
Як данина спаплюженій добі.

24 січня 2026

Ібрагіме, світ не справедливий -
світ не справедливий, Ібрагі...
Ти хіба не сам ту правду зриму,
вчив мене, стискаючи круги

надовкіл моїх непевних кроків
і навколо щойно зійшлих сил.
Паргали, гречине сяйноокий,
де ж ти схибив, де зійшов на пси,

що не втримав кіл отих кільчатих-
випустив слизьку рибину - ох!
Кари, Ібрагіме, мсти та страти.
Ти мені, а я тобі - урок.

О, Паша, хороший мій Візирю,
ще сьогодні ти зірок сягнув,
нині ще тобі здається щиро -
не злетиш у впадину сумну -

ще в цю мить ітимеш певно вдовкіл
по стезі широкій Топкапи -
завтра - коридором - боком, боком-
завтра день на величі - скупий.

Іншалла, минають дні навислі,
наче гул Босфору в час грози.
Той, хто точить зло у хворій мислі,
скришиться надрібно під посів.

Он, зміїться стрімко та красиво-
шию обвиває - що це, що-
чи тоненька примха з неба звивин,
чи зелена нитка - леза шовк?

Ще сьогодні ти Паша і радник.
я - суддя не вищої ваги.
О, Аллах, яка ж це буде втрата...
Світ не справедливий, Ібрагім.

Навіщо я поглянув на цей сніг,
Що спопеляє блиском потойбічним
До глибини душі й кладе до ніг
Дари небес у сяйві споконвічнім?

Я щось важливе загубив на нім,
Пощезнули нюанси і відтінки.
Так слово сяє, як величний німб,
Та гасне від банальності постійно.

Цей спалах спопелив сітківку дня,
Забравши буйство кольорів і звуків,
Лишивши нам одноманітність пня
На місці лісу, помислу і муки.

23 січня 2026