Не спіши у час важких прозрінь,
Як хвилина переплавить вічність.
Крізь важезну кригу сновидінь
Проривається забута вірність.

Не спіши. Впіймай за хвіст момент,
Феєрверк палкий і незабутній.
Не сльозливий, ніжний сентимент,
А Усесвіт, що вартує бурі.

В полум'ї могутнім не спіши.
Провидіння не проґав невтішно.
Ці слова крізь шелест комишів
Пронесуться праведні і грішні.

25 березня 2026

Я розчинюсь у вечері осіннім -
Така вже доля мрійників самотніх.
В моїх розчаруваннях незворотних
І натяку нема на воскресіння.

Всі "вчора" й "завтра" - тьмяне мерехтіння.
Лишається загрозливе "сьогодні".
Я розчинюсь у вечері осіннім -
Така вже доля мрійників самотніх.

Зустрічні у журбі моїй не винні.
Кому розповісти про сни скорботні?
Мої ронделі на краю безодні -
Лише безрезультатне голосіння.
Я розчинюсь у вечері осіннім.

Я іду в елегійнім тумані
Повз надгробки забутих віків,
Крізь минулі епохи й обмани,
Крізь могутність запеклих замків.
У тумані мелодія чула
Озоветься із далі часів.
Прозвучить, наче флейта, минуле
Крізь граніт і Харона заплив.
І бруньки щось устами промовлять,
Подолавши у нас глухоту.
Шелест лісу, як гомін пробою,
Схопить сутність легку на льоту.

24 березня 2026

Господи! Як зимно! Як же зимно!
Мій малий осінній острівець
Перетворює на крик нестримний
Сповідь недолюблених сердець.

Спомин золотавою стезею
Йде та озирається назад.
Зрадники, ханжі та фарисеї
Не пускають у таємний сад,

У якому щирі діалоги
Лікували душу від журби.
Незамінна радісна дорога
Шепотіла: "Вір... Живи... Люби..."

Я тепер мовчу та розумію,
Що надії хибні міражі -
Це паліативна терапія
Для смертельно хворої душі.

Часоплин пошиє з передзим'я
Знову не за розміром костюм.
Знаю, що на світі не один я
Поринаю в безпросвітний сум.

Вірячи в минуле та колишнє,
Розминувшись назавжди з життям,
Посилаю поцілунок ніжний
Іншим недолюбленим серцям.

Дивлюсь я на колишню повінь,
Що стала привидом і сном,
Де чатовий лиш місяць повня
Киває ввічливо чолом.

На місці повені болото,
Сухі багнети комишів.
На березі дружина Лота
Гуляє в теренах душі.

На місці повені лиш пустка
Від нездійсненних островів.
У вічність розміром відпустка
Колише тугу берегів.

На місці повені розлука
Із юним континентом снів,
Тривала позачасна мука
В обіймах трепетних вогнів.

24 березня 2026

Уламки сну розкидані повсюди.
Вони - про щастя, світло та весну.
Нема на мене ні судді, ні суду.
Покинуту й забуту ляльку вуду
В далекий кут розлючено жбурну.
Приречений, ніколи не забуду
Уламки сну.

Розбившись об реальність кам'яну,
Все ж не прийму навколишню облуду.
Куди мені? Та знаю, що нікуди!
Нічого не зміню, не поверну.
Прокинуся й збирати знову буду
Уламки сну.

Я не хочу уже прокидатись.
Хочу бути у магії сну.
Я забуду паролі і дати
І спалю на майдані весну.
Я не хочу вертатись із казки,
Із уяви, чарівних споруд,
Із феєрій, туманів і ласки,
Феєрверків, містерій і пут.
Я не хочу вертатись у прозу,
У банальність, стандартність, кліше,
У знайомі набридлі погрози,
Що лишають оскому лише.
Хочу барви у світ повернути,
Карнавал замість сірих мармиз
І порвати ненависті пута,
Що скували ідею і смисл.

23 березня 2026

Я нічого не зміг роздивитись
У безглуздій німій темноті.
Я звалився з коня, ніби витязь,
У абсурд і свавілля катів.

Не побачу імен, фотографій
На вечірньому цвинтарі я.
Наче відблиск небачених графік,
Даленіє забуте ім'я.

Все втрачає обличчя понуро
І зливається з царством пітьми.
В темноту відпливає минуле.
І панує жорстокість зими.

Зупинюся на гранях зникомих
Між пітьмою і світлом ясним,
Не упавши в безпам'ятства кому,
Подолавши ненависті дим.

21 березня 2026