Перетоплений шлях у майбутнє, на гору жадану,
Перетоплений сміх, перетоплені плоть і кістки,
Перетоплений голос, далекий, тендітний, коханий,
І не можемо ми спорудити крізь вічність мости.

Перетоплені сили, наснага, надія і гордість,
Перетоплені здібності. Видний одвічний причал.
Крізь тенета і хащі прорветься свідомості голос.
Крізь гаї і озера паломник надривно кричав.

Перетоплені очі, на небо дивлюсь крізь серпанок.
Перетоплені воля, порив, усвідомлення, страх.
Перетоплені руки у водах, як пристрасна панна.
Крізь тенета прорветься на волю невтомний монах.

11 березня 2026

Я піду за дощем, закохавшись у сіру сльоту
Та не буду співати весні осяйні дифірамби.
Вже минули безглузді часи сподівань біля рампи -
Тож сьогодні вінок з порожнечі для себе сплету.

Не лякай мене, осене, холодом вранішніх злив!
Це - стихія моя! Все життя гартувався дощами!
А довірливе серце зробили шматком амальгами,
Цілий келих отруйної ртуті собі я налив.

Я біжу за дощем, а за мною - зневірена тінь.
Ця рельність - мов річка. Комфортно у ній хижій рибі.
Продаю свій квиток на життя (він мені не потрібен)
І купую прописку у царстві своїх сновидінь.

В блокноті згорілім - згорілий рондель,
Від світлих рядків залишилось вугілля.
Душевна зневіра. Тілесне безсилля.
Стійке панування безмежних пустель.

Давно вже тендітна та ніжна пастель
Затьмарена модним строкатим свавіллям.
В блокноті згорілім - згорілий рондель,
Від світлих рядків залишилось вугілля.

На місці музею будують бордель.
Надія - не в нас. В ліпшім випадку - біля.
І виправдань безліч у вільного стилю...
Хіба що відродить палкий менестрель
В блокноті згорілім згорілий рондель.

Він біг у даль, отримавши свободу,
Після заков тривалих і крутих,
Пірнаючи в найбільшу насолоду
Без нагород минущих, золотих.
На березі морському співи чайок
І плескіт хвиль, а він біжить кудись,
Звільнившись від умовностей і часу,
Пірнаючи у незглибиму вись.
Біжить, захекавшись, уже спітнілий,
У пошуках незримої мети,
Утомлений, упертий, сполотнілий,
Закоханий у мрію назавжди.
Мета - ніщо, важливий тільки вектор,
Потужний рух, свободи дужий плин.
Крізь брили часу вічно юний Вертер
До нас іде у шепоті долин.

10 березня 2026

Хоч краплю сну іще напитись
Ти, ноче благодатна, дай.
Промовить ніч така столика
І незглибима, як Дунай.

У морі сну втоплю тривогу,
Зайду до нього, мов корсар,
Знайшовши в безмірі дорогу
У підступах жорстоких чар.

Ця крапля сну, така бездонна,
Вміщає в себе космос свій.
Печаль безмовна і бездомна
Навшпиньках піде в буревій.

Ця крапля сну вміщає пекло
І дикий, первозданний рай.
Так невблаганно і запекло
Минуле йде за небокрай.

10 березня 2026

Твоє перо застигло в чорній тузі.
Немає слуг, палаців та карет.
Лише життя затягує корсет...
Нестерпно жити у важкій задусі!

За правду більше страти не боюся!
Недосконалий світ - крихкий намет.
Тобі новий підкориться сонет -
Вклонюся королеві, світлій Музі.

Я чув, що десь існують ще світи
Шляхетності й добра. Де їх знайти?
Приречено зітхаю біля трону...

Канонізую поглядом сумним
Однакову безвихідь наших рим.
Тримай свою заслужену корону!

(С)Артур Курдіновський

***
Безвихідь рим - то мій палац ілюзій.
І без жалю я віддала би трон
Тому, хто полонив моє перо.
Та цей тягар підвладний тільки Музі.

І тільки їй душа служити мусить.
У чашах віршів - зоряна печаль,
На серці - незагоєна печать -
Неспита ніжність і гірка спокуса.

Чиїсь високі, світлі почуття
Проходять повз розтрачене життя,
Мов драми недолугі і дешеві.

В палаці без дверей і без ключів
Чекає марно короля мечів
Забута Богом, горда королева.

(С)Лілія Ніколаєнко

Повноводнеє озеро. Берег любові.
Повноводна печаль пропікає до дна.
Повноводнеє небо, знайоме до болю.
Проростають думки, ніби озимина.

Повноводність чуттів розіллється далеко,
Ген за обрій, у сад невідомих скульптур.
Прилетіли із півдня знайомі лелеки.
Ледве чується голос мадам Помпадур.

Ця надмірність води, безумовно, потрібна.
Ліпше надлишок, ніж безкінечність пустель.
Ми впіймаємо в озері втрачену рибу
І побачимо хмари у ролі гостей.

Повноводність чуттів пролилася на горло,
Затопила свідомість, безмежність подій.
Повноводність озер долинатиме горном,
Як загублений в часі поет-чародій.

9 березня 2026

Я хочу поїхати, щоби вернутись.
Тікати від себе немає куди.
Порвати могутні кайдани і пута.
Нехай пил віків замітає сліди.
Я буду в тумані, як брахман закутий,
Полишивши всю метушню назавжди.

Куди не поїдь, повертатися знову
Тобі доведеться у рідні краї,
До рідних гризот, що зігнули підкову.
Покличе розпачливо голос землі.
Лише розірвавши старезні закови,
Здобудеш свободу в непевній імлі.

Тебе віднайдуть і надійно повернуть
Притлумлені болі під глицею снів.
Почуєш ти здалеку музику Верді.
Надія проблисне між дальніх вогнів.
Стоїш на вітрах, як замучений Вертер,
Який від прозріння закляк, занімів.

9 березня 2026

Вечірні вогні над проспектами виклали лінію.
Відлуння міської сонати звучить уві сні.
Приймаю свій шлях. Вже його не кляну та не змінюю,
Лише тиху пісню співаю свою лебедину я...
Нічого не бачу - лише рідні очі сумні!
Пишаються знову натхнення мого Берегинею
Вечірні вогні...

Не стрів найдорожчу Людину на чорній стерні,
Без Неї душа - осередок самотності синьої.
Мені на могилу цей вечір лягає жоржиною.
Автобус останній впустив, але вимовив "ні".
Сховали мій вогник під марного сяйва лавиною
Вечірні вогні.

Поет стирався, ніби крейда,
У профанаціях життя.
Талант, поставлений на рейки,
У колію без співчуття.
Талант - не Фауст, а фантомність,
Не Арлекін, а тільки фат,
Втрачає силу і притомність,
Немовби престарілий кат.
Поет розмазує стосилу,
Енергію, великий дар
І перетворює на силос
Величне сяєво Стожар.
Він розливається у текстах
Для Телеграму, соцмереж.
Він - мовби трікстер, раб у темах
Новітніх віянь і пожеж.
Це не поет, а тільки блазень,
Прислуга і придворна рать,
Яка співає в шалі лазень.
Їй вічність замінила знать.

8 березня 2026

Я хочу прийти, та закриті ворота.
Шукаю я вихід до інших світів.
Шукаю я тіні кота Бегемота,
Шукаю до Іншого точних мостів.

Шукаю я стежку лихого безумства,
Шляхи в невідомість, безодню, туман.
Шукаю я шифри книжок богохульства,
Кущі, у яких причаївся шаман.

Та стежки давно заросли бур'янами,
Утрачений шлях загубився давно.
А шифри навіки покриті замками.
Проноситься тінь від німого кіно.

Даремний цей пошук нічого не вартий.
Він виснажить сили і випустить кров.
Покличе у космос непізнана вахта,
Яка похитнула твердині основ.

Ні, я не відмовлюсь від пошуків,певно.
Уже не злякає безодні оскал.
Уперті зусилля не будуть даремні.
Димить у долині пророк-аксакал.

8 березня 2026

Згадай мене у білосніжнім січні,
Послухай, як мовчить холодний рай.
Благаю, збережи старий наплічник,
В якому залишається навічно
Моїх надій незібраний врожай...
Поезію у світі прозаїчнім
Згадай...

Відлунням хоч один рядок бодай
Озветься й стане до душі дотичним...
І наші ночі зоряно-космічні,
І подорожі аж за небокрай,
Хоча для тебе мріяти - не звично,
Згадай!

Жінка завжди дивиться на обрій,
Виглядає лицаря із тьми,
Та чомусь героїв завжди обмаль
У оскалі лютої зими.

Жінка завжди дивиться за обрій,
У майбутнє, ніби дивний сад.
У розрусі і безумстві оргій
Хтось плекає білий виноград.

Подивись на обрій, подивися
У розгулі злоби і війни
І звернися до мелодій висі
У відлунні давньої вини.

Хай несе дитя, немов Мадонна,
Жінка у великій чистоті.
І любов безмежна і бездонна
Колихає хмари в доброті.

8 березня 2026