Тільки через певний час
ти даси мені свою руку.
Але це знову будуть сновидіння.
Це знову буде дзвоник,
до якого я не добіжу,
бо я писатиму ці вірші,
які набагато важливіші,
ніж те, що я… тебе люблю.

30 червня 1994 р., Київ

В неволі я відшукую свободу,
А у свободі - пута кам'яні.
Отримуєш найвищу нагороду -
Із ноосфери квіти неземні.

У рабстві ти відшукуєш бунтарство,
А в бунті - підступ, зраду і удар,
У ницості - величність, в черні - панство,
В ненависті - любов, як вищий дар.

І головне - у лезі між світами
Не впасти в крайності, немов у гріх.
В лабетах протилежностей зі сталі
Розколюється мудрість, мов горіх.

30 грудня 2024

Привіт, зима! Я знову входжу в тебе.
Ти зустрічаєш, відкриваючись мені
безкраїм полотном живого неба,
в якім горять немеркнучі вогні,
в якім ростуть дива і дивовижі,
з якого сипле ласка і дари.
в якім живе тепло глибоких зближень,
де тануть нашаровані сніги.
Твої морози, криги, хуртовини
з живого неба теж знеси мені
в своїх долонях полум’яно-зимніх
до мого передпокою весни.

1.12.25

НЕ ТРЕБА "ПОТІМ" (діалог у співавторстві з Лілія Ніколаєнко)

***

Прощай сьогодні. “Потім” вже не треба.
Я скнію в римах, ніби в ланцюгах.
Від тебе в них тікаю, та нудьга
Згорілими рядками вкрила небо.

Кохання наше, мов шматки паперу,
Зимовими степами носить ніч.
Не склеїш. Не потрібно вже мені.
Зміліли почуттів хмільні озера.

Залиш мене сьогодні. Завтра буде
Уже без цих наболених оман.
Кохання наше - темінь і туман,
Всліпу втікаю, але він - повсюди.

Ти кличеш знову, та холодні ноти
Дзвенять по серцю, ніби гострий лід.
Летять в минуле думи-журавлі,
Спізнилася любов. Не треба потім.

(С)Лілія Ніколаєнко

***

Мені не треба "всупереч" та "замість"!
Без тебе, мила, рима вже не та.
Нехай любов сьогодні розквіта,
Бо потім - недосказаність і старість.

Сонети наші - вічне суголосся.
У цих твоїх рядках - скляна зима.
А я вважаю, зовсім не дарма
Нас із тобою повінчала осінь.

Мені, кохана, пишуть: "Все ще буде!
Ти тільки сподівайся на дзвінок!"
А хто оракул з них, а хто - пророк?
Ніхто. Лише звичайні ситі люди.

Самотність - океан чужий, безводний.
Ми не спізнились. Хай роки пливуть!
Любов нам простеляє світлу путь.
Не треба завтра! Бо вже є сьогодні...

(С)Артур Курдіновський

Зима ударила у бруд
Лицем в безсилості нещасній.
І бруд заполоняє брук,
Мов Брут з ножем несвоєчасним.

Зима пірнула у абсурд
І стала стала осінню неждано.
І Божий замисел заглух
Під брудом, ніби покривалом.

Повільно відступа зима
Під тиском бруду і стихії.
І побудована тюрма
Вже не укриється в завії.

Зима утворить нищівне
Стовпотворіння Вавилона.
На чистий аркуш упаде
Тавро тривалого полону.

23 грудня 2024

Поворожи́ мені на гу́щі ка́вовій!
Горнятко перекинь, немов життя моє:
Нехай стікає о́сад візерунками –
Пророчить долю дивними малюнками...

На порцеляні плямами розмитими
Минуле з майбуттям, докупи злитії.
Можливо, погляд вишень твоїх ви́зрілих
Між тих розводів долю мою ви́знає.

Якби ж побачила у грішнім праведне:
І світло в темряві, і вчинки правильні,
І віру в Господа, і поміч ближньому,
Кохання справжнього флюїди ніжнії.

А як заба́чаться біда зі зрадою,
То я єдину річ тобі порадив би:
Розбий горнятко те – і за прикметою
Хай негаразди всі спливуть за Ле́тою.

Грудень 2025 року

Дивлюсь у туман непроглядний, дівочий,
У епос далеких самотніх лісів.
Немов Гільгамеш, я бреду через очі
Дрімотних лугів і нежданих морів.

Я бачу в тумані чудовиська люті,
І посох пророка, і знаки біди.
Несеться полями нестриманий лютий,
Щоб кинути сніг у серця назавжди.

Дивлюсь у туман неозорий, тужавий
І хочу читати його письмена.
Я чую, як холод потужний, іржавий
Шепоче у вуха нові імена.

Я йду крізь туман всеохопний, всевладний
До вічних скрижалей, до вічних пізнань.
А хаос жорстокий, свавільний, безладний
Штовхає у спину в непізнану твань.

11 грудня 2024

Дехто, хто де.
Тільки ти не зникаєш нікуди,
головно в думці моїй осіла,
сплела невеличку стріху,
загидила ваксою ґанок,
курочку ря́бу примусила зне́стись,
знена́виділа сусіда
і запросила,
і запросила
сорок старих ґенералів,
вони закурили
і стріху спалили,
і мозок у мазанці спечено,
дурному корисне печиво.

28, 30 грудня 1992 р., Київ

А дерева в льолях із туману
(білене нашвидко полотно).
Тане день, ще геть і не проглянув,
але місто огортає сном.
Скавучать автівки навіжено
в жовтооку непроглядну путь.
Ми с тобою нині як мішені,
але й це минеться теж.... мабуть.
Мокрі очі списую на мряку,
плакати немає більше сил.
Видів ти, здається, вже усяке,
але ж бракне місця для могил.
І землі не всипати, а влити
мушу знову жменю або три.
Господи, ти тільки дітям вбитим
сажу з лиць туманом обітри...

У минуле не відправити листа:
Є адреса – та немає адресата.
Ти мене забула. Ти мені не рада.
Я кохаю досі. Це – моя розплата,
Це – нещастя арифметика проста...

Та і що б я написав у тім листі?
Ну, хіба про те, що не забув, на подив,
Як вуста горіли, як світився погляд,
Як ішли по долі ми з тобою поряд,
У своїм коханні грішні і святі...

Ну, можливо, надіслав би ті вірші,
Що писав тобі, а ти їх не читала:
Їх, повір мені, написано немало –
І у кожному душа моя згорала,
Балансуючи зі смертю на межі...

І якщо не наяву – хоча б у сні
Хай до тебе завітає листоноша
Із моїм листом, якого я не можу
Написати так, щоб душу не стривожить,
Але так, щоб ти відповіла мені.

Листопад 2025 року

ВІДПУСКАЮ (діалог з Лілією Ніколаєнко)

***

Я відпускаю. Не тримай, коханий.
Не озирайся, ти мости спалив.
Всі сповіді та спогади, мов рани.
Навколо - воля і гіркий полин…

Коханий. І чужий. Я відпускаю
Печаль і сльози, і дурман гріха.
В колючих бур'янах мій шлях до раю
Загубиться. Погубиться. Нехай.

Я відпускаю в полинове поле
Прошиту блискавицями, любов,
Розірвану вітрами, стяту болем.
Гірка свобода - твій суддя і бог.

Із пам'яті - жага, із серця - камінь.
Розлиється душа моя дощем
Із нот і літер. У обіймах карми,
Коханий, чи зустрінемось іще?

(С)Лілія Ніколаєнко


***
Я відпускаю. Йди, моя кохана!
Не озирайся на усі мости,
Які давно спалив я невблаганно
І залишився в пеклі самоти.

Тут не течуть холодні чисті води,
Мій вік минув бездарно. Все "напів".
Полон солодкий чи гірка свобода?
Зробив я вибір. Краще б не робив!

Здається, що прожив життів багато,
Такий місцевий Феб де Шатопер.
У кожному житті - болюча втрата...
Тебе востаннє втратив я тепер.

Іди, кохана! Непочута доле,
Пробаченням цей вирок не паплюж!
Моя душа - у полиновім полі,
Де тисячі таких убитих душ.

(С)Артур Курдіновський

***
Я відпускаю… із обіймів карми…
Коханий…
Ти моя солодка кара,
Ти моя кривава рана…
Мій гіркий полин…

Кохана… Ми зустрінемось іще..
Колись…