я ніколи, ніколи, ніколи тобі не пробачу
те зухвале втручання в божественне сяйво моє,
вурдалаківську месу в регістрах любові нестачі,
в мить довіри й розкрилля моїх чистоплинних імен.

я б для тебе сама оголила і шию, і вену
і дозволила спити безсмертну, золочену кров -
але ти: химородний, голодний, нестримний, химерний...
чесно викритий з пітьми мечами й сонцями Таро.

Непокірний лулу, ти кому мене в жертву приносив -
свому Богу, що є мені братом за рівнем висот?
Чи мав право торкатися вільно, влітати у коси,
чи мав дозвіл урватись до знань употаєних сот.

Сім разів тебе в'бю... воскрешу і уб'ю знов, і знову -
за вінчання те - чорне, за шпилі жорстоких торкань.
Налетять із безсонячних плес - нерозгадані сови,
зазвучить над тобою невдосвіта писаний кант.

я народжу для тебе сто Демонів з яскрою в лобі
щоби холодно й довго світили в твою глибину...
я не та, хто ти думав, а думав: що просто - немовби -
зачіпаю чутливістю дикою вспалу струну.

Вся Вселенна гуде й зоретрусить. Зміїсте сичання,
вже ось - ось, досягне - до твоїх - перелавлених жерл...
та крилом ледвесилим я й досі тебе захищаю -
від самої від себе...бо ікло нагострене вже.

Поезія - аскеза чи надмірність,
Це оргія чи келія в землі?
Поезія - це свято чи повинність,
Бенкет чи ланцюги важкі й сумні?

Поезія - це вибух чи покора,
Хвороба чи величний Божий дар?
Іде поет у безгоміння бору
І дивиться у небо, як звіздар.

Поезія - невидима пелюстка,
Що впала на долоні вогняні.
Поезія - це сонце, а не люстра,
Це люстро, де трагедії земні.

Поезія - це пристрасна молитва,
Це досі не написані псалми.
Хай точиться непримиренна битва,
В яку поринули навіки ми.

Поезія торкається і коле,
Немов троянда в первісних степах.
Поезія несеться диким полем,
Долаючи шаблони, злобу й страх.

4 лютого 2026

Ніхто не озирається назад -
Лише наповнюють картаті сумки.
Померли душі. Почуття - невлад.
Сьогодні мають голос тільки шлунки.

Незгодо! Заховайся та мовчи!
Тобі давно нічого вже не можна!
Куди не глянь - лише споживачі,
Слова-кліше та погляди порожні.

Навколо - безпросвітна каламуть,
Надія вмерла в чорній веремії.
О, мрійнику! Ти мрійником не будь -
Затопчуть! Засміють! Не зрозуміють.

У підрахунках надлишків-нестач
Міщанській більшості доволі зручно.
Ти виживеш, якщо ти - споживач,
А не жури та совісті заручник!

Я сльозою упаду на стяг,
Струджений, пониклий і пробитий.
Силу я здобуду у полях,
Де гримить непримиренна битва.
Коровай народжує земля
У важкій роботі і молитві.

Я ніколи вже не відступлю
За встановлені червоні межі.
Упаду я кулею в бою,
Поклонюся і живим, і мертвим.
Проросту тюльпаном у краю,
Проросту я словом ледь замерзлим.

Я стою на цій святій землі.
Кожен колос правду розуміє.
Я крокую плугом у ріллі.
Заповіт не замете завія.
Проросту молитвою в імлі,
Епосом любові і надії.

3 лютого 2026

Попереду мороз і вічна мерзлота,
Розлам епох, непримиренні січі.
Я йду у поле, де палають свічі,
Де сипле снігом стигла німота.
Я йду у бурю, жорна, у тартак.
Хай перемелять світові хуртечі
У невтолимій лютій ворожнечі.
Проб'юсь крізь темряву, немов Спартак.
Я залишаю затишок тісний
І йду на поле бою нескоримо
Крізь свіжі і зужиті, бідні рими,
Такий запеклий і такий земний.

3 лютого 2026

Розквітла мамина герань
На спорожнілім підвіконні.
Лише розплющив очі сонні -
Одразу фініш сподівань.

Ходою днів моїх сумних
Ніколи не загою рану.
Мого дитинства запах пряний
На листі назавжди застиг.

Цієї квітки довгий шлях
Поллю водою та сльозами.
Сьогодні знову снилась Мама...
Живу давно лише у снах.

Життя - калейдоскоп страждань.
Душа продовжує творити,
Бо біля мене, марноцвіта,
Цвіте матусина герань.

Помилки ще не пробачені,
На вікні рослина сохне.
Я святу приймаю спадщину -
Наш родинний тихий вогник.

У собі ховаю мрійника -
Вже його не повернути.
Від плити до рукомийника
Йду щодня Твоїм маршрутом.

Я ключами загадковими
Відчиню казкові двері.
За Твоїми настановами
Приготовлена вечеря.

Чи пробачить Бог? Помилує
Надвечір'я розіп'яті?
Я рукою загрубілою
Краю серце у присвяті.

Забрів у юність, у провулок тихий,
Де спів птахів, далекі голоси.
Під жовтим листям причаїлось лихо
В обіймах споконвічної краси.

Забрів подалі від кайданів міста
До первісних мелодій і казок.
Не виліплений із глевкого тіста,
Стою на чатах неземних думок.

Забрів туди, куди ніхто не ходить,
Де голос у обіймах самоти,
Де страх і болі проспівали хором
Хорали відчаю і пустоти.

Я хочу відродити й повернути
Минуле і загублені часи,
Стрілою влучити у серце суті
В шаленстві неповторної краси.

1 лютого 2026

Не хочеться зранку вставати
І йти у збурунені дні,
Долаючи стіни і ґрати
І буднів задавнені пні.
Просвітлені янгольські чати
Пробудять тебе у вогні.

Не хочеться зранку вставати
І йти у приречений бій.
Відступляться геть супостати
У січі важкій, вогневій.
А вірші, як мудрі солдати,
Зіллються у річці сумній.

Та щось доленосно покличе
Тебе у пекельний двобій,
Сховавши під каптур обличчя
І натяк пославши: я свій.
Промова гучна і незвична
Пробудить у тьмі навісній.

30 січня 2026

Художня мапа сновидінь
В собі тримає білі плями,
А в них небачену глибінь,
На жаль, обмежену краями.

А там якраз небесний плуг.
Це він заорює прогали
Зірок, розкиданих навкруг,
Планет, яких ми не пізнали.

І снів – народних і моїх,
Старих і найновіших марев,
І вкрай омріяних утіх –
Усіх, що Всесвіт нам розшарив.

А штучні сни, коли скурив
Цигарку, скручену в машинці –
Шаблонів якісний розрив.
І ти – з тим світом наодинці.

Чудово там, та не забудь
Назад сюди, до велелюдь,
Вертай, а далі бу́дь-що-бу́дь.

У світі, бездонному морі скорботи,
Завжди дві стихії - крилата й безкрила.
Весна - це натхненна колиска природи,
А осінь - її неминуча могила.

Беру собі осінь скорботно-барвисту,
Моє ненароджене пізнє кохання.
Про мрію розбиту зажурене листя
В повітрі гіркому зіграє востаннє.

А поки що грається літо невинне
Серпневим замріяним яблуком стиглим.
Не знаю, для чого я досі сумлінно
Рядочки поеми розписую сріблом.

Можливо, я просто зализую рани,
Не маючи друга, судді, адвоката.
У світі, бездонному морі омани,
Завжди дві стихії - безкрила й крилата.

Осінньо вмирає мій світ без кохання,
А літо виводить прощальні курсиви.
Я осені ставлю важливе питання:
Чи зможу померти так само красиво?

Колись ми повернемось знову
До рідних тополь і степів,
Зміцнивши надійну основу
З любові, беріз і дубів.

Повернемось у пекторалі,
У вічні слова, у вогонь,
У плетенні диво-спіралі
Зберігши турботу долонь.

Земля так без нас постраждала,
Посічена скалками зла.
Заглянем у вічні дзеркала.
І силу народить зола.

Історія змученим фарсом
Повториться в дивних віках.
Слова проростають, як Фауст,
На рідних твоїх берегах.

29 січня 2026

Закінчується двадцять п’ятий рік пошуків.
Устиг лише загубити.
Забути не встиг.
Тільки дзвонить мені одна дівчина
і каже:
«Вас люблять і чекають».
А я її не знаю.
Приходь у гості з вулиці.
За кавою признаєшся,
хто це тебе навчив такому
сказанню дивному.
Тобі б гітару в руки!
чи коня між ноги!
і стріли з луком,
щоб ти на відстані такій
могла попасти в серце!
Яке ніколи не любило,
тільки раз.
На цій землі
трапляються маразми –
з людьми, які повірили
в екстаз.
У нас
екстазів на землі не може бути,
це знаю я як водолаз,
який на глибині у 25 у-років
опух від серцевого від нестатку.
І на закінчення:
земля – маразм.

1 липня 1994 р., Київ

Не знав я, що колись у цьому місті
Все зміниться і зробиться чужим.
Стежок знайомих здавнене намисто
Загубиться під тягарем сумним.

Не впізнають мене оці стежини,
І вулиці відводять погляд вбік.
Лише частково в заростях ожини
Я відшукаю дух твоїх повік.

Ні, тут для мене місця не знайдеться.
Я тут чужий, прадавнє полотно.
З минулого далека дискотека
Звучить, немов забуте доміно.

Тяжкі валізи зболено чекають.
Лише від'їзд, я не потрібен тут.
Спаде з душі епох минулих камінь.
Веде юрбу шалений баламут.

29 січня 2026

Шал емоцій! Гра у шахи!
Чую тіко охи й ахи
Від дружини. Я воскрес!
Але вию, наче пес,

Бо, чого гріха таїти -
Мушу "дещо" мавці гріти,
Але, з часом, це мине,
Нині ж в шал удвох пірнем.

Бац - і вже дібрався суті!
Я коханець ох і лютий.
Ябка з пиптиками - "цьом!",
Ох і гарно ж нам обом!

Стали в справах цих майстрами,
Заздрять вуйки нам і дами.
І хоч маю сотню літ -
Козарлюга ще! Не дід!

26.07.2026 р

Липню! Напишімо спільний вірш,
Поки ще твої лунають ноти!
Знаю, що вночі ти теж не спиш -
Тож запрошую! Сідай навпроти.

Тему обираємо удвох...
Хай позаздрять нашому альянсу!
В небеса відвертий діалог
Відлетить проникливим романсом.

Липню! Не соромся! Говори!
І хоча навколо - тіні вперті,
Світлі фарби літньої пори
Ще живуть на срібному мольберті!

Наш акорд із тонікою "сі"
Міг би стати вічним. А натомість,
Липню! Ти, так само, як і всі,
Підеш у застиглу невідомість.

Спогадом на зошит упадеш,
Музикою тихої скорботи.
В осінь повезе мене кортеж.
Серпню! Відчиняй свої ворота!

Пливу на тебе сонного дивитись,
крізь продихи стіни - в кімнатну глиб -
у мить, коли Душа твоя розкрита -
безназвана, безрольна, і безли...

безлика - вільно пущена на хвилю
сновидива - у просторі безчась.
Без дозволу прийшла, бо можу й смію
думки твої вдихнути - й знати враз

що множив зла, нагострену гірчину,
довіру й дружбу стерши на золу.
Дивлюся на чоло твоє, людино,
високе й мудре - звідки ж стільки злуд?

Сягаю часу, де нема конструкцій -
ні ієрархій, ні сходин і втом -
де янголи ще - з демонами в злуці -
не звили Соломонове гніздо.

Де ми і всі, і все - одне осуття
й Сераф між нами стін не будував
і не гриміли розпихаті судді,
навішуючи свій дрібний устав.

Тече лунарне срібло посивіле -
об'ємами твоїх надбрівних дуг.
Це ж, як так, що в картатій заметілі
мені ти - нéдруг, я тобі - не друг.

В матерії вібрацій злих і грубих,
ми порізно - чи задум це, чи не?...
Ти так мене ненавидиш, аж любиш.
Так любиш, аж ненавидиш мене.

Сьогодні виспався на полі бою,
На полі парадоксів і пасток.
Схрестився я у лютому двобої
Із долею на згарищі думок.
І тільки так пребуду я собою,
Будуючи із космосом місток.

Там ворони невтомно голосили,
Віщуючи недолю і біду.
Я рвався уперед щораз, щосили,
Долаючи потужну ворожбу.
І голос вдалині озвався милий.
До нього я приречено бреду.

Я виспався хоч раз за сотню років.
Це крапля вічності, святий алмаз.
Вистукую симфонію із кроків
У нападі чаклунства і проказ.
Натхнення урочисте і високе
Прийшло, мов рятівний дороговказ.

Думки кружляють у величнім танці.
Я провидіння ухопив за хвіст.
Ми стоїмо, невільники і бранці,
Мов на бенкеті у суворий піст.
Ми спустимось, немов палкі коханці,
На дно ночей, витворюючи твіст.

29 січня 2026

Юрба "златоліфонна"* все ж дотисла —
забрала репутацію, ім'я,
і дерев'яні іграшки дитинства,
і право дерев'яне на стояк.

А ще можливість виграти в фіналі
сусально-золотий товстий ліфон.
І боячись, і прагнучи аналу,
мені за хіть погнула мікрофон.

За мій безцеремонний думкозлочин,
за "збочену" фантазію мою —
поліція думок провчити хоче
за все, що хтів вертіть я на х*ю.

Пішов соцмережевий жовтий пресинг,
п'ятихвилинки ненависті, фарс.
Несуть мене шакалячим експресом**
до слави позахмарної на Марс.

Зірвали, бузувіри, з мене тогу!..***
Та не тому скорботно так мені:
як далі без "ліфона золотого"
я скнітиму "безславну" решту днів?


Олександр Сушко

Гумореска

Любителі м'язистих туш дотисли -
Один із них мене в руках пом'яв.
А я - хирляк! Довкола ж - культуристи,
Перчинка геть похнюпилась моя!

Не виграю гантелі у фіналі,
Тож питиму не ром, а недогон.
Бо силу поміняв на тралі-валі,
А от сусід - бичачий чемпіон!

Усе моє життя - суцільний злочин
Перед жоною, богом і життям,
Бо змалку заливав гіркою очі,
Вимучують гигикавка, здуття.

Не витримала доля лютий пресинг,
Утік із рингу, мов побитий пес.
Тепер довіку буду жити в стресі,
Можливо , пару гривень дасть "собез"

За зламане ребро та вивих вуха,
За вирваний із мнясом кутній зуб.
Кажу синку: - Як хочеш бути зухом -
Біжи хутчіше у боксерський клуб.

26.07.2026р.